. Так нас учили... Вiн нас вiд ворогiв захища║... А Мазепа?.. Не знаю. Малий я ще тодi був... Анахтему йому в церквi проголосили... - Тодi ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. I все одно тебе треба повiсити на соснi. Про всяк випадок. Стiльки тепер донощикiв розвелося... - Я не донощик. На обличчi Рубця - й тiнi усмiху. Воно жорстоке й суворе. - А хто ж ти такий? - Не знаю. Нiхто... - Ну, а коли нiхто... Нащо тобi ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на нiй товсту гiлляку... - Досить, Василю, не лякай хлопця,-обiзвався Борзакiвський. - Та який вiн хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, вiн уже стонадцять доносiв написав? Занадився до канцелярi┐, сидить i слуха║.- Й колупнув великим, сливе колiйським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрiзь, ним пiдстругував пера й ним же наштрикував сало, Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не мiг зрозумiти, жарту║ чи погрожу║ насправжки недовiрливий i ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що вiн, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу. - Не чiпай ти його,-врештi гримнув Борзакiвський.- Тво┐ жарти... - А я не жартую,-похмуро кинув Рубець.- Я бачив, як вiн молиться... Вiн дуже святобливий. Нехай поклянеться на хрестi... - Та ж ми нiчого не говорили,- обурився Борзакiвський.- Споминали минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Iване, подивися на конi. Я здогадався, що Борзакiвський вiдсила║ мене, аби поговорити з Рубцем наодинцi. По тому Рубець бiльше мене не чiпав, а мо║ серце тануло вiд вдячностi Борзакiвському. Таку вже мав вдачу, комусь та офiрувати себе. Нинi офiрував Борзакiвському, а також Улясi, в чому боявся зiзнатися собi. I носив ┐┐ в сво║му серцi, носив скрiзь i повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всi нашi розмови, всi перемови, позирки, почувався щасливим i нещасним, бо в щастя повiрити не мiг, почувався незмiрне багатим на щось таке, що да║ться тiльки окремим людям, i не хотiв забiгати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нiчого, але я й так маю багато. Нi, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвiтного кохання й сподiвався на нього сво┐м спраглим серцем. Сподiвався не надiючись. * * * На Петра i Павла з Глухова при┐хав до Чернiгова маршалок двору гетьманського з та║мною звiсткою, про яку того ж дня знав увесь хутiр: одразу по закiнченнi успенського посту вiд сина лубенського полковника Якова Маркевича (всi казали: "Вiд Настi-гетьманшi,) прибудуть свати. Життя на хуторi над Стрижнем, яке плинуло спокiйно та рiвно, заклекотiло, так клекотить тиха рiчечка, коли вкочу║ться у вузьке русло. Вiд Петра i Павла до кiнця успенського посту часу - кiт наплакав. Роботи вистачало всiм, навiть мене Оленка приставила до дiла: вертiлася перед мною у все нових та нових уборах i запитувала, якi ┐й найбiльше личать. А я тямив у тому, як баран у Бiблi┐. Оленка вертiлася передi мною, й мовби самi сiдали на не┐ i потiм злiтали люстриновi шнурiвки з золотими та срiбними сiтками, штофнi, полутебеньковi кунтушi, парчевi керсетки... На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, бiло-рожевий, обкладений срiблом i золотим газом з парчевими закладками; золото й срiбло сяяло, й сяяли Оленчинi очi, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з не┐, вилися довкруж голови, творячи з дiвчини кульбабу. Але часом i на не┐ находив якийсь дивний смуток, й тодi вона йшла до мене та тихо просила: - Заграй менi, Iваночку, чогось журного. Скоро по┐ду од батенька... I вже хiба при┐ду в гостi. I тебе отакого... щирого не побачу. I грав я ┐й "За густими лозоньками бiжить рiчка стру║чками, плаче дiвка слiзоньками,; а далi про те, як "..летить стрiла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стрiла вдовиного сина,, а також про те, як каже мати синовi: Iди ти, сину, мiж чужi люди, Чи не лучче тобi на чужинi буде? ...Тяжко, тяжко менi тебе З дому одправляти, А ще тяжче бiля себе В незгодi держати... А сам собi спiвав "Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий - лихая година!, Оленка ж досидить бiля мене, посуму║, а наступного дня прийде веселi й скаже: -- Оце, Iване, якби вiтець не вiддавав мене замiж, пiшли б ми з тобою в монастир. Я - у свiй, жiночий, ти - у свiй, чоловiчий. Увечерi здибувалися б бiля перелазу. Молилися вкупi. На другий день по закiнченнi посту при┐хали Якiв з старостами. Якiв привiз усiм гостинцiв i знову чарував усiх веселою вдачею, товариськiстю, шанобою до старших. Милувалися ним усi суспiль, навiть я не мiг не визнати, що наречений красний... I дотепний, i поштивий, i меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срiбною китицею, ще ж шабля в шагреньових на дiлках з золотими кiльцями. Майбутньому тестевi найдужче сподобався влучною стрiльбою. Полковник кохався в стрiльбi з лука й влаштував стрiлецькi луковi змагання, й молодий Маркевич стрiлив лiпше за всiх козакiв, поступившись тiльки самому полковнику. Якiв з старостами вiд'┐хали з хлiбом-сiллю, а Полуботок по┐хав услiд домовлятися про весiлля, про придане та про iншi необхiднi в такiм дiлi речi. Мене з собою не взяв. Я нудив свiтом i не знав, що менi робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козакiв, якi його супроводжували, тихцем вручив менi цидулу вiд Улясi В тiй цидулi не було нiчого такого, що б свiдчила про особливу приязнь дiвчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пiсень, а в кiнцi жартувала, що ┐┐ Тур, пес, не забув про мене, скуча║ по менi, гострить зуби й не дочека║ться, коли я знову стрибну через паркан. Я заховав листа в шапку й не скидав ┐┐ кiлька днiв. Знiмав ┐┐ десь у шалинi й читав-перечитував цидулу, шукав у нiй пота║много змiсту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Вродив до луках, полях з ║диною думкою - про не┐. А осiнь стояла пречудова. Ходила понад дозрiлими гречками невидимою хмаркою, надала згори лебединим пiр'ям, розквiтала на водi бiлими лiлiями. Власне, це ще було пiзн║ лiто, осiнь вплiталася в нього, як одинока сива волосина в розкiшнi чорнi кучерi. Виконавши ту чи ту роботу, я, як i ранiше, любив посидiти в товариствi Борзакiвського, Биковського, Рубця та iнших канцеляристiв. Усi канцеляристи, окрiм кiлькох одружених, жили разом, в однiй хатi, що стояла на Могилках помiж обивательськими будинками, вони називали ┐┐ куренем. Канцелярiя приймала й вiдправляла всю кореспонденцiю, вiдала пiдкоморними, судовими справами, а наглядав за всiм старший канцелярист, який мав за те хутiр на ранг. Канцеляристи - люди освiченi, майже всi вивчали науки :в колегiях, деякi навiть за кордоном, але й вiйськовi також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили попширмувати словами з наук фiлософських, камерних та вiйськових. О, ту вiйськову науку, вичитану з книг, вони знали лiпше за будь-якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзi я вже знав, що всi канцеляристи рiвнi мiж собою, одначе не однаковi всiм доручають справи. к доручення, котрi не вносяться до полкового журналу, ┐х виконують тiльки вельми довiренi особи, такi як Борзакiвський або той-таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристiв заздрiсть, одначе невелику,- пильнi справи вимагали пильного сповнення. На той час я також справляв писарськi та канцелярськi обов'язки й справляв старанно, але тiльки в полковничому домi, й мрiяв стати вiйськовим канцеляристом. Канцелярист - людина залежна, але й вiльна у вирiшеннi справ, та я й не вельми шукав для себе повно┐ вiльностi, бо здогадався, що ┐┐ нема║ в свiтi. Велике благо зростити в собi квiтку свободи; поливати ┐┐, одначе найчастiше трапля║ться так, що або хробак почина║ гризти ту квiтку., або наста║ посуха, або хтось лине окропу й спече ┐┐ вмить. Гарту║ш свiй дух, гарту║ш, а далi один прикрий випадок кине тебе до прiрви, й почина║ш мучитись, нарiкати на самого себе, чому не був мудрiшим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордiсть свою. Всi людськi справи марнотнi, але й без них важко, кожна людина повинна знайти сво║ мiсце, свою роботу, з яко┐ ┐сти хлiб, я ж i досi не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина - це вирiшу║ Бог, а як тобi жити в свiтi - ти сам. Я ще не вирiшив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася менi з споглядання роботи Борзакiвського, Рубця та iнших, але вона засвiтилася менi в пiтьмi життя маленькою свiчечкою й повела далi. Бо ж служба канцеляриста - крок до якогось уряду, крок до Улясi, за недовченого академiста гетьман свою дочку не вiддасть... Не вiддасть вiн, звичайно, й за довченого, i не пiде за мене зроду-вiку Уляна, але ж... хоч помрiяти про це можу! ...Хороше було посидiти вечiрньо┐ пори в куренi канцеляристiв, послухати мудро┐ розмови, суперечок, схожих на академiчнi диспути, чи й звичайних теревенiв - про дiвок та молодиць, застрашливих оповiдей про вiдьом, упирiв, вовкулакiв. Але ще бiльшого щастя й честi випадало менi iнодi послухати розмов у свiтлицi пана полковника. Надто коли сходилися туди вченi мужi мiста, здебiльшого ченцi. Малим колегiантом, чи, як казали у мiстi, по-старому, по-давньому, семiнаристом, я й гадки не мав, що в нашому мiстi стiльки вченого люду, що воно славне по далеких далекостях не тiльки церковними казаннями, проповiдями чесних чернiгiвських ченцiв, а й "Четьями мiнеями,, рiздвяними та всiлякими iншими вiршами, фiлософськими трактатами, видрукуваними в друкарнi Тро┐цького Iллiнського монастиря. Колись менi було просто байдуже, де ця чи та книжка видрукувана i хто ┐┐ написав, i тут, i в Ки║вi я чув iмена вчених достойникiв Кирила Транквiлiона Ставровецького, Лазаря Барановича, Iвана Величковського, Iоаникiя Галятовського, Дмитра Туптала, Iвана Максимовича, я читав "Перло многоцiнне, i "Руно орошенне,, сам вчився вiршувати за тими зразками, хоч великого потягу до вiршування не мав, вiршi писав здебiльшого на уроках, а вчили нас пi┐тики латиною, й здавалися менi всi тi мужi далекими, майже захмарними небожителями. А виявля║ться, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сидiли на тих самих каменях, на якi iнодi сiдав я, й не тiльки жили та ходили, а живуть i ходять донинi й мають за честь навiдувати пана полковника, у зшитках якого ║ чимало вiршiв, списаних зi зшиткiв iнших авторiв, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних вiршiв нiколи не читав (можливо, вiн i писав ┐х лише за молодостi), але залюбки слухав пi┐тiв, якi приходили до нього в гостину. Поважнi ченцi, попивши узвару та по┐вши гречаних млинцiв з кав'яром, читали вiршi про Бога-вiтця та Бога-сина, оповiдали по-латинi, по-польському чи й по-нашому про муки Богородицi, славили апостолiв та святих отцiв церкви, сперечалися з приводу трудiв Туптала "Руна орошенного, та "Четь┐в мiне┐в,; про працi землякiв наших, укра┐нцiв Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делiкатно - надто на високих схiдцях сидять, бачать звiдти далеко, можуть дiстати й тут. Я слухав благоговiйно, мо║ серце сповнялося священним щемом, одначе, на мiй подив, на другий день майже нiчого з того не мiг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купiдона, який мета║ стрiли в дiвочi та парубочi серця, може помилково або й задля розваги вцiлити в серце одруженого козака, а то й попа - те пам'ятав. Змiстом всi тi вiршi здебiльшого були повчальнi, лише вряди-годи прорветься насмiх, i тiльки дво║ з гостей одважувалися читати такi вiршi - один був колишнiм канцеляристом, а нинi бунчуковим товаришем, другий професором колегi┐. Ченцi на вiршi про Купiдона хмурилися. Полуботок ледь-ледь усмiхався. Вiршi на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частiше точилися вченi диспути чи просто розмови про давнiй свiт, про розум i дурiсть, про чужинськi землi, у яких хтось iз присутнiх колись побував, звича┐ тих народiв,полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помiчним козацьким вiйськом у Польщi та Саксонi┐,- про царiв Кiра та Мiда. Персону росiйського царя обминали, а от про нововведення, про iноземцiв при царському дворi, про науковi потуги тамтешнiх вчених мужiв мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинiшнього блюстителя патрiаршого престолу, а перше ки║во-чернiгiвського вченого фiлософа та поета. Нинi туди по┐хав iнший, вже ки┐вський, але знаний багатьма присутнiми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Цi спасеннi для мо┐х вух бесiди здебiльшого провадилися не в будинку, а в наметi, який стояв у саду, або гостi всiдалися просто неба, пiд яблунею на великому турецькому килимi. Поважнi пi┐ти читали про кабишi Купiдона, й були в тих вiршах зради, сльози, смертi з туги по милому чи по милiй, одначе я бачив, що Купiдон не вразив жодного читальника тих вiршiв, можливо, й жодного разу в життi. Пi┐ти розповiдали про кохання без вогню i без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повiрити, що серце когось iз них пронизала стрiла Купiдона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всi вони благословляли любов i не знали про те, що нею можна жити i в хвилi проклинати ┐┐ Вони славили ┐┐ як Божий дарунок i не вiдали, що вона бува║ диявольським насланням i спопеля║ всю людину, ┐┐ тiло й душу, робить з не┐ раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нинi я. Вона бува║ грубою, як колода, й зiтканою з прозорого срiбного павутиння, але невiдомо, коли вона лiпша, i все ж вона - найбiльше щастя свiту, хоч i найбiльша його мука. ...День вiд дня лiлiй на плесах ставало менше, а пiр'я з пiдхмар'я падало бiльше. Почалися дощi, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та вiршами перенесли до свiтлицi, а вiдтак вовн скiнчилися зовсiм: з пiвнiчно┐ столицi вiд царя впало велiння чернiгiвському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похiд, вести передню партiю козакiв. Вслiд за нею пiдуть ще двi партi┐. На чолi друго┐ партi┐ стати мо║му батьку, третьо┐ - лубенському полковнику Андрiю Маркевичу. Заголосили по мiстах та по селах жiнки, похилили голови козаки; пiдсусiдки, якi мають спорядити козакiв у похiд, а деякi i йти з ними, заклопоталися провiантом, кiньми, саньми, збро║ю. В Чернiговi та Глуховi поспiшали з весiллям. Власне, весiлля мали справляти в Лубнах, у Маркевичiв, одначе весiльний по┐зд Глухiв обминути не мiг. I що таке вiнчання в Лубнах, а що в гетьманськiй столицi, в соборнiй церквi, з гарматною стрiльбою та фей║рверками! Для мене ж важило лише те, що i я ┐хав у тому по┐здi. А ще бiльше, що Уляся зустрiла мене з неприхованою радiстю й сказала, не криючись, що чекала на мене. "Я так на тебе чекала, так чекала!, В грудях менi спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по мо┐х жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить... Я сказав Улясi, що йду у Ладозький похiд, вона злякалася й почала просити, аби в той похiд не йшов. Але я вiдказав, що така воля мого батька i йти маю з ним, у його партi┐. - Ти ж там загинеш, такий... такий...- i не доказала, одвернулася й витерла кулачком очi. - Пробач менi, Улясю,- сказав тихо.- Не досто┐н я тебе. Бiля тебе такi парубки... козаки... звитяжцi А я... Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобiтком, аж схопилася луна. - Та на дiдька вони поздавалися тi звитяжцi, тi хвальки... Менi потрiбен ти... отакий дурний... i хороший. А я сидiв i не знав, радiти менi чи сердитися, й не знав за вiщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за вiщо взагалi дiвчата кохають хлопцiв. Ми освiдчилися одне одному в коханнi, нас пiдштовхнуло до того чуже весiлля, його шал, його безум, його вир, на нас там нiхто те звертав уваги, i ми були на велелюддi на самотi. I я трохи показав себе на тому весiллi, бо, коли потомилися музики, зiграв по черзi на скрипцi, на цимбалах i на бубонi шiсть козачкiв, а потiм ще й на кобзi Ми бiгали по саду, по покоях, ми мовби подурiли вiд веселощiв i печалi, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцiлувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя. Прикоханi долею, ми рiдко помiча║мо нещастя iнших. Щоправда, то були не нещастя, але двi перчини пригiрчили Оленчине та Яковове весiлля. Перша та, що гетьмановi нездужалося, й вiй ледве дочекався, поки попи повiнчають Якова та Оленку, вiд'┐хав у каретi додому. Вiд соборно┐ церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весiльна челядь йшла пiшки. I сталася нам пригода, яка налякала всю бiлу й чорну челядь, потiм дехто вгадував у нiй лихе провiщення молодим. У мiсто, прочувши про весiлля, прибуло чимало всiлякого люду, а також купцiв, а за ними, як то завжди ведеться, старцiв, музик, циганiв. Цигани, тi особливо нахабнi, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихiд з вулицi на площу, цигани били в бубни, дудiли в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревiв i опирався й не хотiв танцювати. Невiдомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому пiд хвiст скажено┐, може, хлюпнули бiльше, нiж треба, ведмiдь раптом заревiв так, що всiм позакладало вуха, метнувся вбiк i вирвав ретязь з рук низенького мiцного цигана, той упав, ведмiдь переступив через нього, звiвся на заднi лапи й пiшов на нас. Заверещали жiнки та дiвчата, i всi ми подалися назад, але й втiкати було нiкуди - ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всi, тiльки Полуботок не вiдступив, дiстав з пiхов шаблю й виставив ┐┐ перед себе. Ведмiдь з ревiнням наближався, а Полуботок стояв незворушно - великий, спокiйний,- шаблею не замахувався, а тримав ┐┐ вiстрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, i пролл║ться кров. Звiра чи людини. I раптом звiр зупинився, нагнув голову,- здавалося, вiн нюхав шаблю, ревнув ще двiчi й опустився на переднi лапи. Тепер вiн дивився знизу вгору, його маленькi червонястi очицi горiли жаринами. З розтулено┐ пащеки капала слина. Але вперед вiн не йшов, здавалося, ведмiдь просто здивований. I в цю мить налетiли цигани, дво║ вхопили за ретязь, ще дво║ почали хлюпати чимось ведмедевi на голову. Вiн крутив нею, i не зрозумiти, зле йому було чи при║мно, не виривався. Цигани забили в бубин й потягли його за собою. Друга прикрiсть також йшла вiд гетьмана. Ми мали вiд'┐хати з Глухова в понедiлок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день вiн скликав усiх полковникiв i збирався зачитати ┐м царську грамоту, всi полковники повиннi були розписатися, що чули ┐┐ й виконають усi царськi велiння. В грамотi йшлося про постiй нових гусарських полкiв по Укра┐нi, про збирання на них запасiв та коней з ратуш й найсуворiшим чином заборонялося козакам гетьманщини мати будь-якi стосунки з запорожцями, котрi отаборилися бiля Бендер, не давати туди нi порохового, нi хлiбного перевозiв й перехоплювати всiх людей, котрi йдуть у той бiк або вертаються звiдти. Гетьману клалося в провину, що колишнiй генеральний писар Григорiй Шаргородський повернувся з Бендер вiд Орлика, якого втеклi запорожцi обрали пiсля смертi Мазепи сво┐м гетьманом, i що вiн тепер сидить в Городищi урядником, i деякi iншi мазепинцi вертаються й проживають тихо по селах та мiстечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нiчого не зна║ про Шаргородського та всiх iнших мазепинцiв, вiдписав царевi, що сповнить усi його велiння, i вiдiслав листа запорозького, написаного у вiдповiдь на гетьманiв, i листи-унiверсали. Той запорозький лист мав розвiяти всi царевi сумнiви. Запорожцi писали: "Вельможний мосце-пане Скоропадський, гетьмане московський. Унiверсал ваш увещевательний пiдписом руки вашо┐ i двома печатьми, ║диною вiйськовою, а другою московською, утверджений получили i, по звичаю, на радi вслух всiм вичитали, нiчого нового та корисного для себе не чули, окрiм одна неправда та прелесть московська iзображена, ответству║м: а во-первих, удивля║мося, iж ваша милость не встида║ться титулуватися вiйська Запорозького обох бокiв Днiпра гетьманом, коли ж ми вашей милости аж сами собою, анi через послiв наших, анi через письмо войсково║ на той уряд не обрiтали, на який ваша милость возведенi зостались пiд мушкетами московськими внутрi города Глухова,. Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще ранiше прочитав йому, а про що вони говорили по тому - невiдомо, полковник вийшов з гетьмансько┐ свiтлицi хмарний i одразу наказав кульбачити конi. Полуботок пiд царською грамотою свiй пiдпис поставити вiдмовився, й не пiдписалися всi iншi полковники, окрiм гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського. Через той поспiх не змiг я як слiд попрощатися з Улясею, забiг на. кiлька хвилин, i вона розгубилася також, бо ж збиралася подарувати менi освяченого хрестика на дорогу, який би оберiгав мене вiд усiляких напастей. Вiддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. I тодi вона вхопила шматочок червоно┐ весiльно┐ стрiчки, котрий подарувала ┐й Оленка, й дала менi. Обпекла мо┐ вуста поцiлунком (в сiнях уже заскрипiли дверi), i я побiг на вулицю. Улянин дарунок я пришив до натiльно┐ сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад. * * * Всю осiнь i половину зими тривали приготування до походу. Заготовляли провiант та овес, шили кожухи, кували конi та заливали салом копита, аби не трiскались на морозi, лагодили сани. Вирушили третього лютого, щоб пройти по замерзлих рiках i добутися навесну, на початок робiт. Йшли трьома партiями по кiлька тисяч козакiв, не рахуючи пiдпомiчникiв та кашоварiв. Першу партiю вiв Павло Полуботок, либонь, по сво┐х лiтах мiг би лишитися вдома, одначе вважав, що мусить роздiлити з козаками все лихо, а також, що дасть лiпший порядок вiйську, краще вбереже козакiв, нiж хтось iнший. Другу партiю вiв мiй батько, генеральний хорунжий Iван Сулима, третю - лубенський полковник Андрiй Маркович. Я випросився в батька й першу половину дороги йшов з Полуботком, а далi - з батьком. Недарма кажуть, що лихо ходить у парi зi щастям - випала Якову щаслива картка, заступив батька на полковницькому урядi. Щоправда, лубенська старшина довго ремствувала, не хотiла ставати пiд руку парубiйка, в якого i вус ледве засiявся, навiть написала Скоропадському скаргу на "новохрещеного жида,, як поза очi називали пана Андрiя. Одначе Скоропадському затулила долонею рота Анастасiя Маркiвна, а старшинi показав волохатого кулака Андрiй Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрiй i на жида не схожий, все в походах та походах, шаблею заслужив повагу й владарював також при допомозi кия та мiцного слова. I господарював не згiрш за будь-якого кревного хлiбороба: воли в нього, як гори, конi гладкi, добро┐ породи, земля родюча, доглянута. Партi┐ йшли на вiдстанi в кiлька верст одна вiд одно┐, полковники зносились мiж собою гiнцями. Нiчого пекельнiшого за той похiд не пам'ятаю у сво║му життi. Морози стояли трiскучi, снiги глибокi, дорiг не було, бралися в снiгах навпрошки, тримаючи напрямку на великi мiста. Другiй, третiй партi┐ було трохи легше... А нам... Кiлькоро козакiв гнали попереду двi пари волiв у ярмах (конi по таких снiгах пройти не годнi), воли мовби пливли, часом з заметiв виглядали тiльки кiнчики крутих рогiв, далi - воли з саньми впорожнi, за ними - воли з саньми впiвпорожнi - так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий i кiнний обоз - везли провiант собi та харч худобi, барила з оковитою, реманент до копальних робiт, намети й всiляке iнше начиння. Найдужче пильнували за барилами - горiлкою зiгрiвалися, розтирали примороженi руки та ноги, лiкувалися. п┐ везли в глабчастих санях, i полковник особисто розливав куфи в носатки - по кiлькостi козакiв. Один козак вкрав двi куфи горiлки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, i вiн брiв у снiгах. Проте й сам полковник здебiльшого також iшов за першими саньми, тримаючись за рожен. Губи йому потрiскалися, обличчя стемнiло, лущилося, чорнi, з крутим зломом бровi порудiли, вигострилися й стали як ножi. Спали просто на снiгу. Литвинськi села траплялися рiдко, були вони маленькi, по десять-п'ятнадцять хат, навiть старшина не вся втоплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нiчого; овес, сiно коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск на вогнi. I вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, якi худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Згра┐ вовкiв iшли за нами, й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст - рознесуть, розшматують, по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iне┐, шаблi. А довкола бiла пустка, лiси та болота, де очерет на десятки верст, мiрiади схожих на запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть помiж верболозiв бiлi снiговi змi┐. На одному такому болотi одразу тро║ саней пiшли пiд лiд у опар. Козаки почали роз'┐жджатися вбоки, й провалилося ще дво║ саней. Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала в наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав - бо ж на кого пролити його! На полковника кропкiна, приставленого до нас вiд глухiвського мiнiстра-резидента Протась║ва? Так полковник i сам найдовався, як i ми. I ┐в той самий кулiш. Щоправда, одного разу кропкiн пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й саме нагодився Полуботок, однi║ю рукою стиснув кропкiна за руку, другою вирвав палицю й кинув ┐┐ в кущi. Вони довго стояли один проти одного, кропкiн у кошлатiй бiлiй шапцi. Полуботок у татарському башликовi, облямованому щетиною iнею, й врештi шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi. Не знаю, як я витримав той похiд - не вмер вiд виснаги, не замерз, не провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i вшушкалм мене в вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали мо║ тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. I все ж, либонь, дужче за кожухи грiла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натiльно┐ сторони сорочки червона весiльна стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував ┐┐ пальцями. I тодi бачив Улясю такою, як на весiллi. В чорному стро┐, з червоною стрiчкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою на ши┐ - цi два кольори надзвичайно пасували ┐й, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд! З маленьких радощiв пам'ятаю такi: стали у вiдлигу бiля вузенько┐ рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато риби й вона гуля║ на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзло┐ лози запруду й поставили ┐┐ в рiчку, й пробили кiлька дiрок та погнали до ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ┐┐ вичерпували невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася, а далi завмирала. Риба - дрiбна, особливо багато було в'юнiв, гори ┐х чорнiли на снiгу. Радощi-маленькi, а лиха величезнi. Дедалi дужче притискав козакiв голод, уже дехто вдавався й до грабункiв по селах, якi вряди-годи траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку пiд берiзками. Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й навiть вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла. Нашим гаслом було "Марiя,, а вiдгук: "Чернiгiв,, а на всi тимчасовi обирали назви полкових мiст та мiстечок. Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв, як тi, що через них ми йшли, я не бачив бiльше нiколи. I в нас на Чернiгiвщинi ║ бори, ║ пущi, але не такi... Там ялини, неначе велетенськi шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони в безладдi на землi, як п'янi велети, й скрiзь припадi темнi, болота та рiчки - нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд снiгами спить дорiжка, протоптана влiтку вiд села до села, тепер ┐┐ не вiдшукати. Можна вгадати, що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне до гребельки. I знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця без краю. I ско┐лося в тiй пущi лихо страшенне - почав помирати мiй батько, хорунжий генеральний Iван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося, що Полуботок знову надто занiжу║ мене ("кута║ в кожуха,), й зажадав, аби мене доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто на переходi, вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли в лiсi порожню лiтню хижу бiля смолокурнi, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв жаром. Послали гiнцiв за лiкарем - вiн був тiльки один, у Полуботковiй командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори, й курiли по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу, борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на свiжих конях з цидулою до Полуботка, мною пiдписаною, а тим часом вiтець Симеон Грем'ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського та осавула Куля лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором часнику в розведенiй водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та живицею, а вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом. Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помира║ батько, i страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч i не вiдав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зi мною такий суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв ту думку, а вона з'являлася знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди Ну що б, здавалося, в тому... Адже знав уже про свiт чимало, бодай iз книг, навiть у Бiблi┐ читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i забув, а воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм'я. * * * Мати вже тодi почала хворiти, i я при┐хав провiдати ┐┐ й просто вiд ┐┐ постелi пiшов до хлiва й побачив, як батько, розпашiлий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити батьковi на очi, ви┐хав до Ки║ва. Ну що б здавалося... Коли те було! На свiтi ║ бiльшi зради та кривди... А я не мiг пробачити батьковi цю. Iнодi починав думати, що, може, це дiйма║ мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво - вже й не видиво, а спомин про нього- вчепилося до мене. I навiть тут я не мiг забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так... Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть, у мене батькiв нiс i батьковi очi... Тiльки вдача не батькова. Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав, над хижею гудiли сосни й зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi вiтром шишки. Вся старшина стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi на дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Сулимi ставало все гiрше, я знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi сови, старшини посунули до мене: - Йому легше? - Гiрше.- Я спробував розстiбнути дерев'яну застiбку на кожусi бiля горла, не розстiбнув, одiрвав. Воронькiвський сотник Василь Берла пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрi║м Грабовецьким, i Берла прочинив до хижi дощанi дверi та покликав Грем'ячевського. Той вийшов, витираючи з чола пiт - у хижi було жарко. - Батюшко, тут вельми делiкатна справа,- мовив Грабовецький.- У пана генерального хорунжого нинiшня жона - друга, перша померла, ви це зна║те, отож - дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про сво║ добро, а то Iван не отрима║ нiчого. Нова малжонка вимогла в нього заповiт на себе... Вони тримають це в та║мницi, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Iванову користь... - Менi не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотiв прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд - Слухай, пане Iване,- мовив.- Усi ходимо пiд Богом. Може, видужа║ш ти, а може, й нi. Зна║ш сам, якi плутанi тво┐ справи статковi. Склади тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише. - Що ви мене у гроб вганя║те. Я не збираюся помирати,- вiдказав батько й повiв на мене червоними очима. - Дай Боже,- мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський. - Ну що? Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обо║ зрозумiли - генеральний хорунжий вiдмовився писати тестамент. - А яка твоя думка про його житейську стезю? - Не доживе до вечора. - То зроби ласку, сходи ще раз. Грабовецький переступив з ноги на ногу, снiг заскрипiв пiд велетенськими чоботиськами - у них устiлки й по двi вовнянi онучi. Мимохiть поклав руку на рукiв'я шаблi й вiдсмикнув - пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i врештi зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi. - Що, що ще? - прохрипiв хворий.- Лiкар скоро буде? - Коли буде - не знаю. Хлопцi по┐хали. А Йван i всi козаки духовно┐ просять. Обличчя хворого пересмикнулося, вiн повернувся обличчям до темно┐ стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив: - У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром... - Для сво┐х дiтей... - Iван сво║ вiзьме. Нехай допина║ться шаблею... А не зумi║-хрестом. - Не вiзьме... Вже були такi причинки. - Та що ти мене на той свiт спроваджу║ш! Душу з живого вийма║ш... Пiдпишу - помру... Вiсть така менi. Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них привiв у гнiв хорунжого. - Йди ще ти,-звернувся до мене Берла.- Зайди сам. Без нiкого. Стань на колiна й попроси. - Не пiду,-вiдказав я,- Не треба менi того добра. - Дурний ти,- сказав Михайловський. - Може, й таке, але не пiду,- потвердив рiшуче. - Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике. Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як i Полуботки. Тiльки Полуботки вивернулися, вибилися знову в ма║тнi люди, батько ж пiднiмався важко, статкувати не вмiв, та й не велося йому, двiчi вiд моровицi пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно, й уряд той не статковий, уряд -- на всiляких посилках, в ньому тiльки назва поважна - "генеральний,. Але й це мене тодi мало обходило, був приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина... Проте не подумав. Хоч потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi... Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський вiдпустив йому грiхи, причастив. Генеральний хорунжий склепив повiки. Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили в якомусь селi. Та й не потрiбний вiн уже був. I стояли зморенi, в задубiлих, неначе залiзних, киреях гiнцi, й стояли, схожi на сичiв, старпшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з вiття снiг, i вiн падав пластами. Гнулися пiд снiговою вагою вiти, ялини немов поприсiдали, поопускали нижнi вiття на замети. Розгубилася старшина. Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що дiяти? Лежить мертвий ┐хнiй проводар, сто┐ть, немов закам'янiлий, його син. Кому передати пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю ватага, й що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля хижi, везти з собою? Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли. I тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка. Гiнцi по┐хали й розповiли полковнику про смерть його швагера та про туск, який сто┐ть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi, на сiдлi, довго мовчав, вiдтак пiдвiвся, вийшов надвiр i якийсь час крокував туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю: - Вiзьми каламар та розморозь чорнило. На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар. Дво║ пер були затемперованi, i вiн поклав ┐х на барило, яке стояло неподалiк вiд вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та очi, i писар писав листа крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: "Милий сестринче. З першого листа вiд тво║┐ мосцi до мене писаного, а й од старшини полково┐ принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш такому його милостi припадку спiвчував мо┐м швагерським серцем, однак тепер з повторною звiсткою довiду║мось, що його милiсть Божими неухронними судьбами сво║му життю останн║ прийняв пожекгован║, сугубу мою печаль слiзним мо┐м оплакую серцем; оскiльки в сво║му листi вимага║те собi наставлення, й насамперед як бути з тiлом проставленого, чи тут похоронити, чи додолу провадити, то вiдповiм. Можна б i тут похоронити, його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм кра┐ й iменi його нiхто не згада║, а до того i ┐┐ милiсть панi хорунжева генеральна з усiм сво┐м домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось оне║ обiкласти, щоб у трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ┐┐ з тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши добре луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i, спорядивши так, вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому, звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм його милостi, й музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш при командi, оскiльки вiн тут потрiбний на конi iнодi на побудку вдарити на котлах. А коли тiло запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна буде взяти котли. Пановi осавуловi полковому для безпечнiшого з тiлом переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною збро║ю чоловiк десять, об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи дiйти, радив би й воли тут же в Торжку продати, оскiльки, годуючи ┐х, велика втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося в червоних золотих, талярах битих, як i в дрiбних, на похiд вiдрахуй золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней i iнших речей, що знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину полкову, все те при всiх заре║струй, i сам на тiм ре║стрi руку приклада, так i пiп i вся старшина полкова нехай розпишуться, i один ре║стр вручи пану Грабовецькому i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi привезти, а другий пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло,