Юрiй Мушкетик. Гетьманський скарб ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА Кажуть, мудрiсть вироста║ з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочина║ться з радостi? Але радiсть скороминуща, вона затуманю║ розум, робить людину слiпою. Ми живемо в очiкуваннi ┐┐, страждаючи. Здебiльшого одне народжу║ iнше. З найбiльшо┐ радостi поста║ найбiльша печаль, яка iнодi познача║ все наше життя. Саме так сталося зi мною. Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi на вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного ось для таких оказiй, як ця - коли полковник при┐здив до гетьмансько┐ столицi за велiнням Генерально┐ канцелярi┐ або у власних справах. У вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя: нi саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового мешкання. У дворi притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi. Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них стояв босий кучер Охрiм i мастив ┐х квачиком, отож i пахло на все подвiр'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однi║┐ з комор i тихенько награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньо┐ комори походжало з десяток голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,- я насипав туди крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися - здичавiли. Я - це Iван Судима, син генерального хорунжого Iвана Сулими, внук гетьмана Iвана Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi мо┐ товаришi, спуде┐ Ки┐всько┐ Академi┐, я не здобував та не обороняв у вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабешiв та бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до справжньо┐, довготривало┐ вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останн║ й суперiнтендант Академi┐, i сам префект дивилися крiзь пальцi. Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо царя пiднебесного,, грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пi┐тицi. Цi║┐ весни успiшно скiнчив клас пi┐тики й перейшов до класу риторики. При┐хав до батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi мо┐ книги й замкнув до велико┐, ошпунтовано┐ залiзними штабами скринi. Вiн i ранiше не шанував Академi┐, не обминав ┐┐ клином, а того дня, погомонiвши зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя, вибила з мо║┐ голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного во┐на, котрий якщо не сягне дiдово┐ слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побира║ться попiдвiконню, чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I за вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Ки┐вську Академiю, декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня. Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв: - Були й з поповичiв гетьмани. - Хто? - зiпонув батько. - Самойлович... - Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi я сказав батьковi таке: - Вчуся я на славу Божу й користi ради душi мо║┐, у пам'ять неньки й вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ┐┐ не потяти шаблею i з гармати не встрiлити. Боже, що тут зчинилося по сих мо┐х словах! Батько зламав у руках нагайку ("Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичiв!,), пожбурив ┐┐ менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому: "Закрию очi, й хто опережеться мо┐м чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!, Батько був ще й добрячий лицедiй. Вiн промовляв слова, якi змушували мо║ серце стискатися вiд страху. Мав батько ще дiти вiд друго┐ жiнки (моя мати, Полуботкiвна, померла), але дрiбнi, дво║ дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав велико┐ надi┐ побачити його в сiдлi. Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забира║ мене з Академi┐ та вiдда║ до вiйська... "Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,. Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав. На всiй Укра┐нi нема║ валечнiшого, славетнiшого козака, як чернiгiвський полковник. Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрiбник, плакали струни мо║┐ скрипки... Одначе по┐хав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовне скучав за Академi║ю, хоч не все там було миле менi. Може, навiть навпаки, бiльше немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нiтився з будь-яко┐ причини, i надi мною кепкували колегiанти-академiсти. Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовiрно лихий, злючий, котрий бив рiзками без будь-яко┐ причини, регент. Я боявся його, як гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну джерельну воду,- не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку, югу,i я, хлоп'я, яко солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i за регентом, який ┐хав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в слободу вiдспiвувати суддю полкового, й саме тодi рушив лiд, i дво║ спiвакiв утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки крижина, i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк слiдом за iншими хлопцями. Це теж властивiсть мо║┐ вдачi: жахатися, але не складати рук, боротися. Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа по дворах багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин ходили на днi ┐хнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих людей, я ж якийсь час навiть мешкав у бурсi. Найперше, що до Академi┐ втрапив проти батьково┐ волi. Батько вважав, що менi вистачить двох-трьох рокiв Чернiгiвсько┐ колегi┐. Я провчився в нiй три роки й вважався найкращим учнем, мене навiть були якось призначили авдитором, одначе змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками семiнаристами. Бачачи мо┐ старання, а також знаючи, що батько хоче забрати мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа до Ки┐всько┐ Академi┐, хоч я на той час провчився тiльки два роки, одначе був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тiльки читав, а й розмовляв. Ки┐вська Академiя здавалася менi Атенами науки, i марив я нею, i вiтець префект перейнявся мо┐ми скорботами та написав листа до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися в Академi┐, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки не пробитися, он i в Пiтерi цар посила║ учитися за границю боярських дiтей. Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зi знатного роду, вибився трудами ратними, впертiстю та хоробрiстю. Пан ректор Академi┐ проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ┐┐ й не нюхав, вписав до класу пi┐тики, перед тим вiдмiрявши тридцять рiзок за обман, який ми вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в усiх iнших науках ки┐вським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та у вiдважностi. То були найпам'ятливiшi роки для ки┐вського мiщанства. Голодне, знахабнiле ки┐вське спудейство зайшло у великий розмир з ки┐вським купецтвом, цехами, вимагало вiдкупiв, а то й вдавалося до грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом, який тягнувся вiд колишньо┐ Десятинно┐ церкви до Козиного болота, по крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного, а то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували й деякi спудеi. Там вiдвага, пила мед, а нахабство - чорну брагу, там перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спуде┐ налiтали на купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив ┐х, пообiцявши на завтра вiдкуп, аби тiльки вiдчепитися, при┐жджий з Кам'янця купець-║врей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в при┐знiм дворi, i як одбивалися купець зi сво┐ми хурщиками, i як втiкали вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi в Академi┐ проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори, сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону, i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i стусанiв. Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину кобзу, одразу повiривши, що опаную ┐┐. Мислили вони так: кому потрiбна тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд, на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза - то струмент чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати ┐┐ на всi стро┐, i сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, i врештi на мене махнули рукою, Може, я вже й занадто напускаю туманiв про сво┐х колегiантiв, було ж бо серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i грецькою, i латинською, i ║врейською, i французькою, ширмували Арiстотелеви ми словами, i грали сповненi високого смислу комедi┐ та трагедi┐, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а також при┐жджих людей. I влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi свята,- на Великдень, на Маковiя та Спаса,- здебiльшого в урочищi Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним козакам. Тодiшнi ки┐вськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси, ки┐вська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах. На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом чи й просто на апетицi┐ - просити по дворах, i, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з мо┐м жалiбним голосом можна приносити повнi торби. Я ┐м на те нiчого не одказував, а сам думав, що обманювати людей грiх, навiть жалiбним голосом, адже не маю тако┐ скорботи, за яку попросив би в людей спiвчуття, скорбота по║дну║ться з молитвою, а молитися всу║-грiх. Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати мене в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не тiльки на свята,- ┐х нишком передавала мати. Вона й при┐здила до мене частiше за батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi мо║му, а тут зi мною i Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i преподобнi печорськi Еразм та Лаврентiй. Якось, при┐хавши, прийшла вона просто до нашо┐ церкви. Я стояв на хорах i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився я солов'║м, моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз. I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я сказав ┐й, що менi тут добре, що свiтло розуму влива║ться в свiтло мо║┐ вiри, я знаю всi дiяння апостолiв i захищу себе та ┐┐ святою молитвою. Не захистив. ...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двiр ки┐вського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,, i дали нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а ре║нту три копи грошей, ми ┐ли святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в ре║нта всiм грошей по шагу, й ре║нт розлютився, почав шмагати рiзками всiх пiдряд, i хористи збунтувалися, побили ре║нта, i, поки старшi бурсаки його товкли, молодшi били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам велико┐ кари, але того вечора з'явилася на заходi комета, сво┐м вогняним ядром i роздво║ним хвостом перелякала всiх мирян, за нею в Академi┐ забули про бунт хористiв, комета з'являлася в сутiнки i висiла над землею червоною мiтлою. В Академi┐ комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що то небесне тiло, хлопцi веселилися, а на мене найшла туга-безпричинна, i тодi увiйшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн уже зна║? Хто це йому сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертно┐ постелi?, Нiхто менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi мо┐ нещастя вiщувало серце. ...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернiгiвськiй колегi┐, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як одного разу вiн вiд'┐здив на вiйну з турками, i ми спiвали в церквi напутнiй молебень; полковник ┐хав попереду козакiв на вороному конi, покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми, майорiли на вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим, я малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарi┐ в домi купчика Крячка, зрiдка навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника бачив дуже рiдко, а потiм почав уникати зовсiм, до того призвiв один випадок. Той випадок зруйнував у мо┐й уявi образ, який склався в думках,- людини мужньо┐, валечно┐, але й справедливо┐ та милосердно┐. Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити сво┐ новенькi чоботи, якi чомусь полiзли по рантах, бiг стежечкою попiд будинками й трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв по стежцi з шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай я почорнiю, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи ┐┐ - не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно, вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли вздовж тiла: "Що ж менi робити тепер?, Полковник не зупинився, навiть не оглянувся. "Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв ┐х i пiшов назад. Нiкого не помiчав, навiть не привiтав поклоном зустрiчного i║ромонаха, i той осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не мiг вийняти ┐х iз сво║┐ пам'ятi. Я осудив полковника, адже нема║ в свiтi бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн, той козачок, не зробив. Вiн ма║ таке ж право жити, як i пан полковник. Бог ║ любов. Любов ║ вiра. Вона - в серцi людському. В серцi пана полковника нема║ нi того, нi iншого, й через те не хочу бiльше нiчого про нього знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в iм'я любовi Той спомин жив у мо┐й пам'ятi, i я не мiг його прогнати. Хоч щось i почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн не послав мене у вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярi┐ не бував, хоч знедавна i почав туди заникувати з добро┐ волi. I кiлька разiв полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним, розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, сво┐х мiркувань майже не висловлював. Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що його син, себто я, не найду║ться у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiта║ на драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошива║ться в чернiгiвськiй полковiй канцелярi┐. Але Полуботок остудив його жар. - Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка... Очеретинка... Злама║мо стебельце..., Нiжна душа, чуле серце... Ще й стражденне... Таке вже ║. - Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я. Розмова велася в мо┐й присутностi, вони зовсiм не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм. - Не кажи... Чуле серце,- отже, справедливий, совiстливий. Нехай спочатку через папери погуля║ по бойному полi. Так би мовити, звикне до слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч нема║ в мене нiякого почту,- у ┐здки всiлякi я його незабаром почну брати. Вiн ще... ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з мо║ю сестрою... Одинак... - А як не звикне? - хрипко запитав Судима. - Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм шаблею махати... Я тобi потiм скажу... Напевно скажу... - А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойно┐. Хто краще, анiж ти, зна║ ┐┐,- полестив хитро.- Й того... Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай... - В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Iване? - це вже до мене. Я мовчав. * * * ...Чомусь хрипiла на мо┐й скрипцi басова струна. Я почав шукати ┐й строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв на лаву. Був це статечний, повновидий, мiцно┐ високо┐ статури чоловiк п'ятдесяти семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та голубi шаровари. Вiн вийняв з глибоко┐ кишенi люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька срiбних монет, все це поклав на столик перед собою. Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з вузлом у руцi з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн зiйшов по сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишно┐ квiтчасто┐ хустки, з яко┐, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою. Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув: - Пан гетьман прислав з узваром. Вiншу║ й запиту║ про здоров'я. Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,- вiн мiг пiти й припалити люльку вiд вогню в печi, бо ж саме топилося, не йшов,- i козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку - половину гетьманових слiв розтрусив по дорозi й згадав аж тепер: - Узвар з медом! З медом, отже, гетьман запрошу║ на обiд. Полуботок i далi нiчого не казав, i козак нагадав: - Його милiсть запиту║ вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на стiл люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними пальцями обох рук скрутив його, подав козаковi. Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках: - Його милiсть запиту║ вашмосцi... У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина з розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша (двi iншi давно замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку. - Як гарно пахне! Взяла глечик i почала пити. - Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом! - Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.- Оленка поставила глечик на стiл. Полуботок ледь-ледь повiв на не┐ оком, хотiв насварити, але враз подобрiв очима, всмiхнувся. - Пiди хоч косу заплети. Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй запасцi, боса, сонце вицiловувало дрiбненьке муратиння довкола кирпатенького носика. Козак переступав важкими чобiтьми: -Його милiсть запиту║ вашмосцi... - Я вiдповiв, йди. Козак повiльно зiйшов з ганку. Брiв через двiр, обмiтав високим споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi скручений в трубку таляр. Його рот був широко розтулений. - Що я скажу його милостi?.. Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече: - Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути. Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло, похитав головою й пiшов. Я реготiвся. Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медя║ться, аж пощiпу║ в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний. Полуботок узяв однi║ю рукою глечик, довго пив узвар. - Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса. Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцiлувала ┐┐. Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi брови. - Розходилася, курiпка.- I пiдвiвся.- Йдiть, дiти, чепурiться, прибирайтеся, ┐демо до гетьмана в гостину. - Всi? - здивувалася Оленка. - Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну? - Ой, хочу,- сплеснула в долонi Оленка.- Може, я ще встигну змити голову... - Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти ┐┐... - Та ж зручна. * * * ...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що воно набагато гарнiше за Ки┐в, у ньому багато церков та будинкiв, якi милують око сво║ю довершенiстю. Сто┐ть воно на пагорбi над рiчкою Есмань, обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого гнiзда, отож i ┐хати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить ┐хати, а не йти. Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок i я посiдали на конi. Полковник був у святковому стро┐ - в жупанi з рясними гудзиками, пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка, застiбнута бiля горла застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й зауважив: - Ти нiби стягнув його з когось... Я знiяковiв, густо почервонiв. Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до яко┐ коней в'яжуть по чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я - до мiдного. На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до мешкань усiх iнших, знаних на Вкра┐нi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани - Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах, гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив. Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також простi, з хвiрткою. На подвiр'┐ - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi кiмнати з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без пiдлоги, печi кахлянi - бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях сiни рубленi, в свiтлицях - столи липовi, лави сосновi, вiкна червонi, скла врамловського, з вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де гетьман прийма║ вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна. Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей - цiлий хутiр, в самому кiнцi двору - двi хати чорнi, для челядi, й погрiб дубовий з залiзним шандалом на ланцюзi, i пекарня, й льодовня, i довга-предовга комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi, за тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани кованi, бiля них походжали кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку - нужник з дощок, критий дранкою, вiд гетьманово┐ та гетьманшино┐ свiтлиць до нужникiв вели критi переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi, холоднi, а гетьман хворi║ на застуднi хвороби, любить тепло та сiльський затишок. Справдi, на подвiр'┐ можна було знайти чимало затишних куточкiв, скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi в кружок невеликi липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на тих грядках, у якi химерi┐ не сплiталися, гетьманша любила водити помiж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губiв рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив су║ти, поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi узвари та тиху бесiду про дива свiту, любив посидiти за широким столом у свiтлицi, з яко┐ вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха й напастi рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на це подвiр'я було нелегко потрапити. Я розглядав усi цi будiвлi, неначе збирався купити якусь iз них. Цiкавiсть-то головна сутнiсть мого ║ства, через не┐ часте вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник, моя душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь той смуток вона дивиться на свiт. Тяжко пережив смерть матерi, так тяжко, що по тому свiт мовби одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й обидва рази кликала мене до смертного ложа, ┐┐ передсмертне велiння виконували. Перший раз я при┐хав, i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помира║ людина, до того ж це була найдорожча менi людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в Боговi не тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько, на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а не з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерi║ю ║ людське життя i як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька мiсяцiв, зовсiм не вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала ┐жу тiльки, коли годував ┐┐ я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив ┐┐,- i потiм сказала, що ┐й знову полегшало, i я повiрив, по┐хав у Ки┐в, а то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертво┐ матерi. * * * ...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна планета, догорала свiча в хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi стояла задуха, якась особлива, яка бува║ тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали на стiл, я поривався до не┐ i чомусь боявся ┐┐, боявся сiсти на лавi, де вона щойно лежала, боявся не матерi, а само┐ смертi, яка, здавалося, могла навiть через вiддалений дотик перейти на мене. Тодi вийшов у широкий, оступлений хлiвами, конюшнями, коморами, клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом сливи, шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував у березi соловей, i десь спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна; свiт такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий i лячний, жорстокий, минущий. Що збува║ться в ньому? I що не збува║ться? Не збува║ться нiчого? А соловей витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний, вiщий. I менi так защемiло серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'┐в, тiльки дивовижну сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi життя - один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: "Боже милосердя пролилося на тебе,. I були скорбота по матерi й нез'ясненна тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя. Ховали матiр у п'ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А я дивився на ┐хнi обличчя й ненавидiв усiх. З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ┐┐ дiтей. А старший, та ще набагато, син вiд першо┐ дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волiв не при┐здити додому. На перших роках навчання в Академi┐ був у мене товариш, такий самий, як i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися вiд iнших спуде┐в, розiгрували вдвох сценки з Святого письма, з творiв древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому. Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер. Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через мачуху, через товаришiв-спуде┐в жорстокостей свiту й жив самiтником, поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом сво┐м, розумом сво┐м, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано, що вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму влива║ться в свiтло вiри, я знав усi дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував ┐х. I позасвiдоме наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ┐┐ дитинство, на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них), я тупцяв бiля не┐, на вулицю майже на ходив, од не┐ перейнявся спочутливiстю до покалiчено┐ пташки, зламано┐ галузки, вiд не┐ в менi сумний спiв та щира молитва. * * * ...Гостей зустрiчав управитель - господар двору регiментського, розводив по хатах: старшин - до гетьмансько┐, бiлу челядь - до хати гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору до хати гостьово┐, перед якою бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв. Гостей прибуло чималенько - генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, ки┐вський полковник Антiн Танський, миргородський - Данило Апостол, глухiвський сотник Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Бога║вський, кiлька значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами. В дворi стояли гомiн, пересмiхи, перегуки. Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки та дiвчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли - все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм не┐, я тут не знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi. Вiкна в хатi були повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли. Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс, побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила дощi, у нього вже ║ на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали його, але Полуботок кинув коротко "Су║вiр'я,, i всi вмовкли, перевели розмову на iнше. Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки надмiру балакучий, оповiв про недавню по┐здку до Ки║ва й сказав, що, як на його око, при нинiшньому оскуднiннi Ки┐в якось мовби злиняв, особливо монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди. Старiсть тих дiдiв i калiк гiрка, Запорожжя, яке утримувало ┐х сво┐м коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля самого монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди. - I зi Скальського монастиря також при┐хали ченцi, просять слушно┐ детермiнацi┐, щоб ┐м повернули грунти, якi забрав за Ворсклою майор Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в лукинських жителiв. А на тому тижнi отримав я реляцiю про постiй на Укра┐нi ще двох полкiв драгунських новим чином - ротами, порцiями i рацiями. Про постiй вже знали всi. - А що ти одписав ки┐вським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом. - А ось що.- Зашелестiло, либонь, писар дiстав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бiдами i водночас помилувалася ладом письма. "Ясний у Бозi преосвященний мосце отче митрополите Ки┐вський i Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому отче й добродiю. Пан вiйт ки┐вський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх труднощах, якi од вiйськ великоруських мiсту Ки║ву, усiм без винятку громадянам тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за ║дину вiдраду милiсть вашого преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигiрським, солдати грабують ┐х на дорогах, не пускають у пущi, забирають собi дрова в лiсi рубанi┐, витравлюють монастирськi сiнокоси кiньми сво┐ми, отож жалоснi будьте, ваше високе в Бозi превелебство, й содiйте милiсть та одведiть руки злi┐,. Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув: - Ускаржився за║ць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч ки┐вському губернатору. - Уже писав,- ображено вiдказав Савич. - Матимемо лихо з цим новим посто║м,- обiзвався хтось лiнькувато.- Розорять вщент край наш, пооб'┐дають усiх до п'ят. - У мо║му колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський капiтан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,- розповiдав Савич.- Писар ┐х не впустив, капiтан видобув шпагу, денщик - палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч садовлять, шелехнув капiтана, а денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд... - Будемо мовчати, поб'ють голови. Я впiзнав голос Полуботка. - Писар з драгунами потiм "учинили вiру,,- оповiдав далi Савич.- Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж бо┐ться: спробуй доведи, що не вiн, а вони напали першi. ┐х багато... Й судитиме вiйськовий суд. - Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять. - Нiхто нас не судить... Завели, неначе над покiйником. Ми що, на похорони зiбралися? Я здогадався, що то промовля║ гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати, на кого гнiва║ться йогомосць - на старшин чи на драгунiв. - Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув якусь нову?.. Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим голосом кобзар повiв пiсню: Пожурились, милi браття, Що на ногах кайдани: Ой тепер-но ми, милi браття, На вiк вишнiй пропали. Ой бери, пане, зброю й жупана, Ще й коня вороного, Тiльки не бери в неволеньку Козака молодого... - Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглi┐... Йди прiч... Пiд церкву. Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi. На його обличчi-страх,-гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я подумав. Людина - се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти, помсти, совiстi. I все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого в нiй бiльше. По-справжньому все проявля║ться в найбiльшому щастi або в найбiльшому горi. Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх. У хатi - непри║мна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос: - Викуримо по люльцi, панове. Перший, як i годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного чи справжнього гнiву. Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси молодi. -...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Укра┐ну стояти не вмi║, хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом чернiгiвського полковника, не так би вiн за Укра┐ну став i москалям ┐┐ розоряти не дав. В його полку москалi волi не мають. - Стати б усiм сукупно... Вигострити шаблi... Тiльки цей голос i упiзнав. Вiн належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академi┐, одначе вiн старший вiд мене, скiнчив ┐┐ торiк. - Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок - козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському полку. Й донощики мають волю. Вт