бою ще не д│йшло, нема чого похвалятися, хто буде в переможцях.
Зрозум│в?
Зрозум│ти тебе важко, але я зрозум│в.
Ну │ добре! Був би ти св│дком, хто краще п'║, │ в кого голова ясн│ша
залиша║ться.
Тут │ без св│дк│в все ясно... Треба т│льки оч│ мати.
Ти, малий,-- чаклун посварив пальцем,-- не посм│хайся. Я почаклую,
взнаю, де ти руббану не все сказав, │ ти скажеш! -- Оч│ його знову стали
нормальн│,
│ м│ж бровами прор│залася глибока зморшка. Слов'янин приклав палець до
вуст, мов говорячи: "Не сперечайся з ним! Я йому влаштую чаклування!"
А нагор│ тим часом усе повторювали й повторювали кожен рядок "Фат│ми"
до безконечност│.
Хтось свист│в у бамбукову флейту, гугнявив на дудц│. Багато людей
ляскали в долон│. I високий голос усе повторював у р│зн│й тональност│: "О
Фат│мо, Фат│мо, ясна з│рка моя!"
У трюм│ ж у присутност│ Ал│ чаклун припався до вина │ марно змагався │з
слов'янином у пиятиц│. Коли чаклун упав наб│к, слов'янин-раб п│дв│вся,
нав│ть не похитнувшись. Т│льки в черев│ в нього забулькало вино. Папуга, що
був задр│мав на плеч│ господаря, спросоння викрикнув: "Га-га-га!"
Ти сиди тут │ стережи чаклуна, аби в│н ще чого не вко┐в. Я ж п│ду до
руббана просити кавуна. Можу так вкрасти, так узяти -- кавун моя здобич од
пацюк│в. Та я хороший... П│ду сво║ попрошу...
В│н р│вною ходою пройшов до драбини й швидко вил│з на палубу.
Ал│ втратив усякий страх перед чаклуном -- якщо людина п'║ │ пада║ з
н│г в│д хмелю -- значить, вона теж ма║ слабину!
Он ск│льки доклав зусиль чаклун, щоб викрити й зробити безсилими та
безборонними │ оманц│в, │ слов'янина, │ негра, │ й║менця! А тепер сам прил│з
на запах вина до слов'янина, мов шолудивий собака на смор│д падла! Н│,
недарма в слов'янина блакитн│ оч│! Правду казали ворожбити на базарах, що
блакитн│ оч│ -- урочлив│!
На палуб│ все повторювали слова │ насп│в мелод│┐, а слов'янин уже
повернувся до трюму.
На перев'яз│ через плече в нього вис│в той барабан, на якому того
жахливого ранку грав чаклун.
Оч│ слов'янина │скрилися шаленим блакитним вогнем, коли в│н швидко
витяг │з низу барабана щось округле, мов кавун, в темно-вишнев│ парчев│й
пелен│.
З│рвав парчу -- │ на Ал│ воззрилася чорними з│ницями к│стяна голова. Та
сам│с│нька, що того жахного ранку св│тила золотими променями. Слов'янин
простяг череп хлопцев│.
Н│, н│ !!! Що ти?!! -- затрусився з переляку хлопець.-- А якщо в│н
прокинеться?!!
Зараз я перев│рю, як в│н спить!.. -- I слов'янин потягся до саморобного
хлопцевого сагайдака по стр│лу.
Не руш!!! -- засичав Ал│.-- Одна з них отру║на!
Яка отрута?
Зм│┐на.
Слов'янин з в│дтягнутою рукою завмер. Подивився на череп, який тримав у
л│виц│, глянув на хлопця │ виголосив:
Я не братиму стр│лу, а ти досл│диш черепок, де в ньому ║ золотий
пром│нь...
А зв│дки ти зна║ш, що мен│ це ц│каво?
Дивився у тво┐ оч│ -- вони тод│ черепок пильнували. Чорну людину не
б│йся -- я його як коня стриножу.
I слов'янин, поклавши череп поруч │з чашею вина, витяг │з закутка
зал│зн│ тюркськ│ пута │ поборкав чаклуну обидв│ руки │ праву ногу.
Ал│ обдивився череп з ус│х бок│в │ побачив на потилилиц│ р│вно
пропиляну щ│линку.
Це його зац│кавило, тож в│н так │ незчувся, як забув про жах перед
мертвою к│сткою, │ взяв череп до рук. Направив з│ниц│ до неба, а сам
зазирнув у щ│лину. I перед очима в нього заколивалось, засв│тилося золотаве
марево.
Тод│ Ал│ швидко перевернув череп догори │ подивився на д│рку, до яко┐
кр│пляться шийн│ хребц│. Д│рку щ│льно затуляв ч│п │з слоново┐ к│стки.
Хлопець витяг ч│п, зазирнув усередину черепа та побачив, що к│стка │з
середини р│внесенько визолочена твореним золотом.
"Ов-ва! Ось зв│дк│ля золот│ блискавки-промен│! Сонце пройшло кр│зь
щ│лину в потилиц│, в│дбилося в│д золочено┐ к│стки, як пром│нь в│д люстерка,
│ вилет│ло довгим променем кр│зь з│ниц│!.."
Всяке диво ма║ свою хитр│сть,-- виголосив слов'яни │ видудлив чашу з
вином.
Затим загорнув череп у парчу, встромив згорток у в│льний отв│р довгого
барабану │ вил│з нагору.
Ал│ чекав, що станеться щось страшне, бо все ж вони порушили чужу
та║мницю.
Проте н│чого не сталося. Слов'янин повернувся │ зняв пута з чаклуна.
Дав один к│нець пут Ал│.
-- Тягни до себе! -- наказав хлопцев│.
Ал│ потяг щосили │ впав навзнак -- бо одна лапка була роз│гнута. А
хлопець цього не пом│тив.
▓нший раз пильнувати треба! Я одягнув на чаклуна пута -- ти страху не
мав │ черепок подивився! Тво║ здоров'я! -- Слов'янин п│дн│с у б│к Ал│ чашу │
з великим задоволенням повол│ виц│див ┐┐ до дна.-- Я не маю пожадливост│ на
це вино -- чаклуна частував! В│н воду жал│в... Собака! Шакал!
Чаклун зв│вся на л│ктях │ замурмот│в щось, с│в з великим зусиллям │
обхопив голову обома руками. А слов'янин нар│зав кавун, │ вони вдвох │з Ал│
досхочу ласували.
I папугу слов'янин не забував. Коли папуга брав лак│тки к│гтистою лапою
│ п│дносив до кривого дзьоба, цегельно-червоне обличчя раба розпливалось у
н│жн│й посм│шц│.
Чаклун же в│дповз у зат│нок в│д в│трила й так │ сид│в, припавши спиною
до низького фальшборту, розкидавши на вс│ боки руки й ноги. Голову в│н
задер, оч│ заплющив │ важко дихав роззявленим ротом. А п│т рясно, мов крапл│
дощу, повиступав на його т│л│.
Вся команда, нав│ть керманич, п│дсп│вували оманцю-в│дступнику, який
високим чистим голосом в│в "Фатуму". Хлопець не став слухати його завивання
й придихання, а спустився вниз до трюму.
Чому смуток у тебе на чол│?
Мою п│сню вивчив шакал-оманець, │ вс│ йому тепер п│дсовують.
Не шакал -- скорп│он в│н! Стережися його завжди!
Це я знаю! У нього душа людолова!
Н│чого, ти меткий, обкрутиш його! -- I слов'янин обв│в палець навколо
пальця.
Папуга, н│би схвалюючи й п│дтримуючи господаря, загорлав:
Го-го-го! Га-га-га!
Вгор│ ж над палубою, над снастями │ над зеленими хвилями линула бадьоро
щемлива п│сня про Фат│му...
24. ШАЛЕНИЙ ВИХОР
Тепер на корабл│ щодень лунали сп│ви │ повсякчас гуркот│в барабан до
стр│мкого й║менського танцю. Один раз нав│ть сам руббан став до кола │
протанцював увесь танець, потрясаючи в пов│тр│ блакитним лезом джамб│┐.
Мусон р│вном│рно надимав промаслен│ с│р│ в│трила │ гнав корабель
однаково бадьоро │ вдень, │ вноч│.
Т│льки плюскот│ла та п│нилася важка смарагдова вода п│д крутим
форштевнем.
Кожен день ловили безл│ч дорад │ розкошували св│жою рибою.
Власне, кр│м кап│тана-руббана, стернового, Ал│ та слов'янина-раба, вс│
в│дпочивали й розважались як могли -- танцювали, сп│вали, грали в кост│. А
якщо й ловили рибу, то т│льки до того часу, поки вона брала наживку. Якщо ж
доводилося почекати, потерп│ти, то зразу й облишали снасть.
Ал│ та слов'янин-раб крутилися весь час б│ля коней -- ┐м обом було
видно, що кон│ починають п│дупадати. Не так уже пожадливо по┐дали ф│н│ки та
цукрову тростину, перебирали тонкими губами товчену пшеницю, наче вишукуючи
як│сь т│льки ┐м в│дом│ зернини.
Руббан сл│дкував за м│сяцем, сонцем │ з│рками. А стерновий пильно
доглядав за поворотами стерна та зр│внював шлях судна з тим курсом, який
проклав руббан.
Слов'янин збирав по всьому трюму к│нськ│ волосини │з гриви та хвоста │
спл│тав │з них тонку, прем│цну й слизьку линву.
Одного вечора на першу щоглу, власне, не на щоглу, а на вершок ре┐
опустилася чайка, така малесенька, може, трохи б│льша за сорокопуда, │ хв│ст
у не┐ довгий │ роздво║ний, мовби хв│ст ласт│вки.
Слов'янин подивитися на птаху, похитав головою, щось муркочучи соб│ в
пухнасту золотаву бороду.
Здивувало Ал│, що того дня десь п│сля об│ду вс│ лежали покотом на
палуб│. I н│хто з любител│в сп│ву не м│г прохрип│ти й одн│║┐ ноти. Дехто
нав│ть спустився в трюм до коней, хоча не вс│м морякам був до вподоби
к│нський дух. А проте тут було прохолодн│ше. Н│би в│д борт│в, що омивалися
водою. У слов'янина в│д поту залипалася борода, б│ле волосся, геть вигор│ле
п│д сонцем, тепер потемн│ло │ звисало на лице мокрими жмутами, прилипало до
чола.
Кон│ були зовс│м хвор│ -- ледь з'┐ли по жмен│ ф│н│к│в │ нав│ть воду
пили без охоти.
I хвил│ якось упов│льнювалися. Збивались │з ритму.
Ран│ше вони йшли, як лави к│ннотник│в до бою, а сьогодн│ то наб│гали
одна на одну, то просв│ти м│ж ними ставали довш│.
Все мерехт│ло, палало нестерпним блиском, р│зало оч│ до сл│з. Н│би вс│
кольори, кр│м тьмяно┐ блакит│ неба, зелен│ води ближн│х хвиль та лазуриту
обр│ю, зникли. I по всьому ср│бний дзеркальний блиск. I коли Ал│ дивився на
палубу, на чорношк│рих з│ндж│в, то ┐хн│ т│ла йому здавалися не чорно-син│ми,
як завжди, а н│би пос│р│лими.
Так-сяк проковтнувши вечерю │ сотворивши молитву, хто був правов│рний,
повкладалися спати. Дехто примостився, щоб його краще обв│вав в│терець, на
корм│. Кап│тан був геть змоклий в│д поту.
Я знаю спеку в Червоному мор│,-- сказав кап│тан,-- коли з пустел│
летить розпечений п│щаний пил. Але тако┐, яка геть тебе розварю║, мов
тюркську локшину, ще не зустр│чав!
Менш за вс│х у ц│й задус│ страждали т│льки дво║: стерновий та Ал│.
Хлопець дивувався, чому так виходить. Адже з│ндж│ були звичн│ до сонця, тому
вони й чорн│. Та в│н, бач, краще них переносив спеку, був рухливий
наст│льки, що це пом│тили нав│ть з│ндж│ й щось невдоволено забуркот│ли соб│
п│д носа.
А йому було байдуже, │ в│н пол│з вгору по птаху, яка примостилася на
вершку щогли.
Птаха не ворушилась, поки Ал│ п│дповзав до не┐, дзьоба тримала
роззявленого, │ блискуче чорне око пильно стежило за наближенням небезпеки.
Пурхнула вона на │ншу рею т│льки тод│, коли Ал│ ледь не торкнувся б│лого
шовковистого п│р'ячка.
Слов'янин виглядав знизу │з трюму │ проказав, ще спроквол│ше, н│ж
завжди:
Птаха щось нам в│щу║... Коли б не передр│кала вона бурю... Це в│ща
птаха... Ти не ч│пай ┐┐... Краще │ди вниз, будемо розливати коням...
В│н ще щось говорив, проте Ал│ зрозум│в, що слов'янин бо┐ться яко┐сь
б│ди, неспод│ванки │ тому хоче переконатися, що кон│ доглянут│ │ прив'язан│
на сво┐х линвах - повороззях, щоб за яко┐сь пригоди вони не об│рвались, не
побились │ не потовкли одне одного.
Кап│тан, сидячи в зат│нку п│д в│трилом, витяг │нструменти │з скриньки.
I, розклавши б│ля н│г свою пота║мну карту, щось на н│й вим│ряв рогачиком.
В│н виходив на св│тло, м│ряв хрещатими паличками сонце │ знову залазив у
т│нь, аби ще раз м│ряти щось та креслити на с│рому шмат│ паперу.
I коли кап│тан прокладав шлях на папер│, який пот│м належало проб│гти
кораблю по хвилях моря-океану, тод│ вс│ мали триматися в│ддал│к. Не
п│дходили ближче н│ж за десять крок│в, н│хто не кликав кап│тана.
Тим часом день пройшов, │ сонце спустилося просто л│воруч за кормою,
таке страшно червоне, криваве, як розпечене бува║ воно в пустел│ в
найжарк│ший м│сяць азар.
Ус│ були так│ пригн│чен│ жахливою спекотою, що не звернули н│яко┐ уваги
на те, що, як т│льки впало смеркання на в│трильник, то зразу пташка, др│бно
перебираючи лапками, боком почала спускатися по ре┐. I коли вже зовс│м стало
темно, вона перескочила з ре┐ на кормову каюту де спав кап│тан │ його родич│
-- наффат│ни-вогнеметники.
Ал│ теж важко дихалося внизу, у темряв│ ц│║┐ плавучо┐ конюшн│. В│н
хот│в лягти спати нагор│. Та слов'янин сказав йому:
Дивись, як птаха в│дчува║ т│ голоси, що ║ у в│тр│, яких не чути людин│.
Вона, певно, слуха║ бурю. В│зьми птаху сюди.
Але ж вона не да║ться себе взяти!
-- Зараз вона н│куди не под│неться.
Ал│ потихеньку п│дкрався до не┐ │ прихопив ┐┐. I чув тонкими пальцями,
як б'║ться ┐┐ серце в нього в долонях.
А слов'янин, сказавши, що в нього болить голова, стискав │ торсав
пальцями скрон│, розтирав щосили долонями сво┐ випукл│ надбр│вн│ дуги.
Нав│ть папуга сьогодн│ був якийсь розкуйовджений, н│би мокрий, │ весь ча║
роззявляв здоровенного дзьоба -- показував товстого круглого язика.
От Ал│ зняв цю маленьку пташку, схопив ┐┐, │ вона не пручалася сильно,
не билась, лише к│лька раз│в ущипнула його гострим дзьобиком за пальц│ │
пот│м завмерла.
Ал│ хот│в спати нагор│. Та слов'янин покликав його вниз.
Щось мен│ кон│ не подобаються. Будемо спати б│ля коней. Не дай бог щось
трапиться, я один не впораюсь. А │нш│ х│ба тямлять у конях? От дивно у вас
-- кон│ ваш│ найкращ│ в св│т│, а багато ваших людей у них зовс│м тями не
йме. Нав│ть вояки.
А у тебе як, слов'янине? Х│ба не так?
У нас зна║ш як -- во┐н вм│║ │ п│шки битись, │ на кон│ верхи, │
човном-лод│║ю правити.
Якщо ти такий вправний, як │ вс│ ваш│, чому ж ти в полон│?!
Лице слов'янина стало похмурим, але не злим, в│н огладив злипл│ мокр│
вуса та бороду й повол│ проказав:
Тому що наш во┐н -- найкращий. А княз│ й во║води лише про свого власну
шкуру пам'ятають. I ненавидять одне одного │ заздрять. А до всього, як
згадати, загублять вони край. Ну, а кон│ все ж до тебе б│льше звикли...
Певно, те з│лля, що ти ┐м давав... Може, воно приворотне?
Та н│! -- не погодився Ал│,-- Це з│лля просто дурманне. Ним │ людей
обпоюють. Щоб убити або пограбувати. Я знаю цей запах. На базар│ чув одного
разу такий, коли це з│лля один аптекар продавав якомусь злодюжц│ пота║мно. А
той свого товариша, гравця в кост│, об│крав.
Ал│ спустився вниз: │ справд│ кон│ були не так│. Вони якось уривчасто
дихали. По вс│й ┐хн│й шк│р│ проходило тремт│ння. Слов'янин знову притис себе
за скрон│, заплющив оч│.
пй-богу, не можу! Треба хоч трохи вина випити.
Прол│з м│ж коней в закут │ д│став рештки свого вина. Зробив два
довгих-предовгих ковтки. Пот│м заткнув ч│пом глечик.
От чу║ мо║ серце, не знаю що... але туга на серц│.
Кап│тан п│сля довгих вагань наказав сво║му небожев│ кинути поплавок на
линвочц│.
Дивно. Добре дме в│тер. Але ми сьогодн│ йдемо пов│льн│ше, н│ж учора. Це
мен│ дивно, бо н│яко┐ супротивно┐ теч│┐ я не пом│чаю...
Му'алл│м ще раз по камалю, в│д самого початку, перев│рив дороговказн│
зор│. Але знов усе сп│впадало з книгою, якою в│н керувався. Зрештою в│н
витер п│т │з чола, за вухами │ вимучено протяг:
Н│, треба лягти перепочити, бо голова як не лусне...
В│н загасив лампу, накривши гнота малим бронзовим наперстком, а згори
ще й скло поставив, та подався до себе в каюту...
А ущерблений м│сяць, удень ще позначений на тьмяному неб│, тепер, не
дивлячись на свою горбат│сть │ мал│ розм│ри, осв│тлював море з якоюсь дивною
гостротою. Раптом угор│ на палуб│ почулися шален│ удари барабана. Це була
тривога, що спадала сюди вниз, │ на малого, │ на слов'янина-раба, │ на
коней, │ на обох птах│в.
Почулися крики розпачу, в│дчаю, несамовитого страху. А барабан все не
вщухав │ не вщухав. Та за якийсь час той барабанний б│й заглушили
в│дчайдушн│ зойки й крики неймов│рного жаху багатьох людей.
Загорлав, як божев│льний, папуга. Запищала птаха, яку Ал│ тримав на
грудях, прикривши полою джубби. Ал│ вискочив │, не випускаючи чомусь птаху,
метнувся межи коней до драбини, видерся на палубу. I не м│г н│чого ан│
второпати, ан│ зрозум│ти, -- чи зараз н│ч, чи день. Бо геть усе осявалося,
променилося ср│бно-блакитним сяйвом.
Б│ля кап│тансько┐ каюти чаклун щосили бив у барабан. А матроси
повернулись у той б│к, зв│дк│ля вдень в│яв в│тер. I Ал│ за ними повернув
голову │ в│дчув, як холодом обп│ка║ йому руки й груди, як н│би свинець
налива║ться в ноги, а спину пройма║ пекучим жаром. Те, що в│н побачив, не
вкладалося н│ в яке розум│ння того, що под│бне може бути. Було видно, може,
за фарсах 3, як з моря вироста║ стовп хмар, н│би виру║ дим п│д
казаном п│д час тюркського свята. П│д св│тлом м│сяця здавалися димов│ хмари
то ср│бними, то смарагдовими. I вони вирували, ставали ст│ною, вгору все
б│льше розросталися, розросталися. Ось уже цей вихор хмар п│д│ймався,
заливав п│внеба │ дугою вигинався. У неймов│рн│й височин│ сягав з│рок. Тод│
вс│ впали дол│лиць │ читали один одному молитву смерт│. Тут заволав
кап│тап-му'алл│м не сво┐м голосом │ прихопив за руки очман│лого чаклуна, що
бив │ бив у барабан:
Згортайте в│трила! Спускайте ре┐! Закривайте д│рку в палуб│!
Проте б│льш│сть продовжувала класти ракати та пискливими голосами
сп│вати молитву.
Т│льки неб│ж му'алл│ма, чаклун │ стерновий кинулися до снастей. Та
начиння ┐м корилося погано. Велетенська рея з в│трилом почала швидко
посуватися вниз. Вони не змогли ┐┐ затримати, │ при пад│нн│ вона зачепила
одного матроса. В│н лежав на палуб│ непритомний в│д удару.
▓нш│ так само продовжували молитись. Му'алл│м, його родич│ │ слов'янин
в│дтягли покал│ченого наб│к │ заходилися кр│пити рею на палуб│,
припасовувати тугими линвами │з складними вузлами. А мулат-дидбан сид│в у
сво║му воронячому гн│зд│ й щосили волав. Тод│ муалл│м засвист│в у ср│бний
сюрчок, │ дидбан на мить замовк.
Спускайся швидше!
Не можу-у-у, му-у-у'алл│м-ме! Р-у-уки-и-и │ ногии-и в│дняло-о-о!
I дидбан знову заходився вищати, як наврочена баба на базар│.
Тод│ кап│тан знов засюрчав │ крикнув матросу, щоб в│н м│цно
прив'язався!..
Ал│ не бачив, що мулат-дидбан там робить на гор│.
А ти спускайся швидше до коней! -- Кап│тан рвучко обернувся до Ал│.
I в│н знову з пом│чниками продовжував спускати рею друго┐ щогли...
Му'алл│м кричав слов'янинов│, хоча навколо панувала тиша │ вони стояли
поруч. Т│льки здалеку в│д велетенсько┐ хмарно┐ труби долинало гр│зне
стугон│ння, наче якийсь велетень-джин торсав небесну баню. Навколо корабля
хвил│ перестали плюскот│ти. I в│тер африканський, що так безв│дмовно гнав
ус│ ц│ щаслив│ дн│ в│трильник, опав. Настав повний штиль.
Що робити?! Ми впустимо рею на цих слимак│в та в│зьмемо гр│х на душу! I
тод│ зовс│м корабель лишиться без команди! -- волав на всю горлянку кап│тан.
Му'алл│ме, дозволь мен│ ┐х п│дняти! -- загорлав слов'янин. I, не
чекаючи згоди кап│тана, хапав матрос│в, ставив на ноги │ хрип│в кожному в
лице:-- Баба! Шакал! А папуга в нього з-за пазухи висунув голову │ теж
несамовито верещав: "Го-го-го! Га-га-га!" В│д слов'янинового втручання дехто
й сам п│дв│вся │ став до снастей. Почали з кап│таном │ його родичами
заводити рею на │нший б│к │ спускати на палубу.
Деяк│ продовжували без упину творити ракати, хоча вже й сл│в молитви не
вимовляли, а з ┐хн│х вуст зривались лише зойки, хрипи й прокляття нечистим
силам моря │ неба...
Тод│ слов'янин заходився │ останн│х хапати, зводити на ноги, а декому й
ур│зав по обличчю.
Ал│ здивувався, як в│н п│д│ймав здоровенних хлопц│в. Вони ж були на
вигляд набагато сильн│ш│ й важч│ за нього. Отак п│днявши всю команду за
допомогою слов'янина, кап│тан спустив │ другу рею. Наказав якомога швидше
все в'язати на палуб│. Згадуючи пот│м цю н│ч, Ал│ м│г не вагаючись сказати,
що було видно, як удень. Т│льки св│тло було не денне, тепле й житт║дайне, а
пронизливо-блакитне, мертве. Чи воно випром│нювалось в│д неймов│рно┐ хмарно┐
зав│си, що виростала з океану десь на обр│┐ │ п│дн│малось до зен│ту небесно┐
бан│ │ там розпускалось, мов пальмова верх│вка? Чи кидало на корабель, на
хвил│ океану, в│ддзеркалене тисячократ блакитне сяйво ущербленого м│сяця?
Цього вже в│н не м│г збагнути.
Ал│ стояв посередин│ палуби б│ля спущено┐ першо┐ ре┐. I т│льки зараз
побачив, що в руках у нього лежить принишкла пташина │ нав│ть не збира║ться
т│кати. Коли побачив, що з нею, злякався. Змило потом в│д страху. Почало
трясти, мов у пропасниц│. Ступаючи тремтячими ногами до драбини, кинув соб│
пташину за пазуху │ миттю скотився вниз. Кон│ принишкл│ й водночас напружено
насторожен│. Ал│ вийняв пташку з-за пазухи │ посадовив у затишне м│сце на
брус. Птаха завмерла │ не ворушилася. Здавалось, вона так само, як │ кон│,
прислуха║ться до гр│зного гуркоту, що все ближче п│дступав до корабля.
Ось усе почало тремт│ти. Гр│зне стугон│ння, глухе, глибоке. Воно наче
йшло зсередини, │з глибини моря. Воно просочувало наче │ дошки, │ снаст│, й
т│ло. Тепер Ал│ в│дчув -- не страх т│па║ його. Гуло пов│тря. Гули хвил│, як│
раптом почали зд│йматися горами.
Гуло, рип│ло й стогнало все т│ло корабля.
В гуд│ння починали дом│шуватись громи. Одна за одною спалахували
блискавки. Ал│ поклав руки на шк│ру коней │ в│дчув з обох бок│в, що кон│ теж
тремт│ли, як │ в│н сам. Але гуд│ння йшло │ з пов│тря, │ з води. Раптом воно
почало в│дходити кудись, пронеслося, н│би хвиля, перекотилося через
корабель. I п│шло дал│, дал│.
Та гр│м гахкав безперервно. Гурк│т розривав, розламував небо вже просто
над головою, проникав у воду, проймав усе дерев'яне шите т│ло корабля.
Висв│тлювали блискавки гостр│ше й ч│тк│ше, н│ж сонце у полудень м│сяця
хаз│рана4! I тод│ ставало видно вс│х коней. Нав│ть жилки на ┐хн│х
шиях набрякл│. Несамовито вирячен│ об│с│ли оч│. Роздерт│ в шаленому гогот│
пащ│, вишк│рен│ блискуч│ гостр│ зуби. Та не було чути гогот│ння, не було
чути н│якого ▓ржання. Все забивав безперервний гурк│т грому, наст│льки
сильний, що Ал│ здалося, н│би хтось йому встромив у вуха гостр│ н│гт│ │
ось-ось протне ┐х до мозку. I вже за якусь мить Ал│ був оглушений.
Здавалось, раз │ назавжди.
У пекельних спалахах громово┐ ноч│ побачив, як над д│ркою в палуб│
розтягують буйволячу шк│ру. В│н, власне, не знав, що це буйволяча шк│ра,
просто моряки затягували отв│р якимось цупким запиналом. Вони прив'язували
його. Бачив, як нагор│ в отвор│ моряки схилилися з линвами в руках, ч│пляють
петл│ на стовпчики. В кап│тана з голови злет│ла чалма. Тепер при кожному
спалаху блискавки було видно кучеряв│, наполовину сив│ коси, як│ на т│мен│
тугим вузлом стискував широкий ср│бний обруч. Рвучко схилявся │ метеляв
сво┐ми мокрими патлами слов'янин. Нахилявся │ затягував щосили петл│
могутн│ми руками чаклун. А п│дстаркуватий, мовчазний стерновий допомагав ┐м.
I за якусь мить, так здалося Ал│, було закрито шк│рою буйвола роз│бране
м│сце палуби. По драбин│ спустився раб-слов'янин, в│н щосили тягнув линву
вниз, а за нею шмат шк│ри, нав│ть зубами вчепився, │ ув'язав ┐┐ до основи
щогли, за опорн│ бруси.
Зразу стало важче дихати. А при останньому спалаху блискавки Ал│
побачив, як тремтить в закутку птаха. А ще пом│тив, що слов'янин запхав
свого папугу за пазуху. I в│д ши┐ за пазуху тягнеться шворка, на як│й
слов'янин тримав свого улюбленця. А папуга настовбурчив п│р'я, роззявляв
кривого дзьоба │, певно, щось верещав. Що -- Ал│ не чув. Бо все для нього
замовкло, коли лупонув той, перший, вибух грому. Все для нього опустилося в
тишу. Коли Ал│ побачив, що кр│зь ляду спуска║ться вниз слов'янин │ тягне за
собою линви, щоб в'язати волячу шк│ру на ляду й закрити трюм в│д зливи │
морсько┐ води, то одночасно опустив на товст│м мотуз│ кл│тку. I коли знову
блиснуло й усе засв│тилося сл│пучою блакиттю, то в│н побачив, що це кл│тка з
голубами. "Ага! -- подумки сказав в│н соб│.-- Кап│тан бо┐ться, що в│тер
нагор│ все розлама║, нав│ть його каюту, │ в│днесе в море цих поштових
голуб│в з того пограбованого │нд│йського в│трильника!"
В шаленому вихор│ корабель закрутило, кидало з боку на б│к,
п│дхоплювало │ кидало днищем об хвил│. Основа, корпус │ все начиння рип│ло,
тр│щало, стогнало. Кл│тка з голубами з│рвалася з балки, вдарилася об
поперечину │ розлет│лася на тр│ски. Голуби випурхнули │ металися в темряв│,
ч│пляючи час в│д часу Ал│ крилами.
Весь дикий гурк│т, свист │ тр│ск ще доповнювався якимось дрижанням.
Воно йшло н│би │з середини,-- наче з води, мовби з дна океану-моря, │з
глибини. Таке бувало на к│нських ристалищах п│д Багдадом на ярмарку.
Вершник│в ще не видно, а т│льки хмарка куряви над обр│║м. Та якщо прикласти
голову де земл│, то земля вже стугон│ла в│д к│нського чвалу. Отакий чвал,
отаке стугон│ння зараз долинало в корабель │ з глибин води. Т│льки в сотн│
раз│в сильн│ше, н│ж на к│нських перегонах.
Ал│ позакладало вуха, │ в│н т│лом в│дчував неймов│рне тремт│ння усього
корабля й води за дерев'яними ст│нами.
Нараз йому пов│дкладало вуха, мов хто в│дняв би в│д його вух могутн│
долон│, що перед тим стискали голову.
I в│н аж прис│в -- так йому вдарило у вуха дике гогот│ння в│тру. Таке,
що свист│ло у вс│х снастях, сп│вало кожною щ│линкою, завивало кожною д│ркою.
Проникало в трюм, мов дуд│ння у величезну соп│лку. Тонк│ струмен│ в│тру
проривалися кр│зь палубу до трюму │ наче батогом вдаряли по живому.
Тепер Ал│ чув, як несамовитим голосом, схожим на голос божев│льного,
кричав папуга, зрештою видершись з-за пазухи слов'янина.
В│тер за як│сь мит│ розв│яв, пров│трив увесь трюм. Надув його св│жим,
вогким пов│трям. Вив│яв, висмоктав задушливий дух к│нсько┐ сеч│, солодкого
поту │ к│зяк│в.
I в трюм│ запахло йодистою морською водою.
Ал│ в│дчув, що все пов│тря н│би насичиш якимось туманом, н│би в пов│тр│
завис прохолодний водяний пил. Хлопець облизав губи │ в│дчув, що вони геть
солон│.
По тому, як тремт│ли борти корабля, в'язан│ й шит│ з к│лькох шар│в
справжнього тикового дерева, дощок, Ал│ в│дчув, що корабель почина║ мчати,
лет│ти все швидше й швидше.
То вгору рвався, то вниз опускався н│с корабля.
I Ал│ то падав назад, на коней, спиною, то зависав над к│нськими
спинами, над слов'янином та його горластим папугою. Зрозум│в -- в│тер
переносив корабель через величезн│ хвил│...
Що там робилося нагор│, чи хтось там був ще на палуб│ живий? Чи вже
вс│х позносило в│тром у воду?
Пот│м корабель почало крутити │ кидати з боку на б│к.
Нараз в│тер наче п│дняв корабель над хвилями. I корабель н│би завис у
пов│тр│. Затим почав падати, падати. Довго-предовго.
Ал│ в│дчув, як у грудях зробилася порожнеча, │ серце наче збира║ться
вискочити через горло.
Неймов│рне пад│ння у чорний колодязь, нарешт│ ск│нчилось. I корабель,
носом │ днищем, з такою силою вр│зався у воду, що Ал│ в очах застрибали
зелен│ кружала в│д удару в п'яти. Та руки просто в│дривало в│д тулуба, бо
в│н схопився за линви, чимось било по ногах, по череву, по спин│ чимось
с│кло, мов батожжям. Поруч нього, десь наче в черев│ коня, булькало │
вирувало, н│би зашип│ло в казан│. ▓ржання якогось другого коня перебивалося
дзюрчанням р│дини. В трюм│ поплив солодко-кислий смор│д блювотини.
Та його зразу ж прогнало протягом.
Кричав слов'янин:
Кона║ трет│й к│нь! Л│зь до нього!
П│д│йди ти! Я не прол│зу зв│дс│ля. Там лямки пообривало...
Слов'янин щось ще йому закричав, та в цей час з такою силою гупнуло, що
Ал│ здалось, н│би його вдарили долонями щосили по вухах. Кр│зь щ│лини
блимнуло червоним.
Засмерд│ло смаленим ло║м, ядучою с│ркою. Знов почувся тр│ск, │ щось
завалилося на палубу.
Ал│ здогадався, що то зламалась щогла. I зразу ж гухнуло громом над
самим рабом-слов'янином.
Кр│зь щ│лини тонкими голками полет│ли червон│ промен│. В ┐х примарному
св│тл│ Ал│ встиг вздр│ти -- слов'янин ос│да║ б│ля основи щогли.
Тепер Ал│ знов заклало вуха, та ще й стисло скрон│ болем в│д ядучого
смороду, що всмоктало в│тром у трюм.
Пот│м палуба затрусилася в│д удар│в. То згори вдарив дощ, │ не
струмен│, │ не градини величезн│, а ринули суц│льн│ потоки води. Н│би падав
з неба неосяжний водоспад.
Вода вдарила по в│трильнику, по палуб│, │ аж в│дчув Ал│, як вона
притисла судно до хвиль.
Зам│сть iаленого в│тру кр│зь найменш│ щ│лини в палуб│ тепер вривалися
гостр│ ц│вки води.
Наче корабель спинився, захитався на м│сц│. Т│льки хвил│ то п│дн│мали
його на дику височину, то спускали в якусь безконечну яму.
Все тремт│ло, гул в│д наближення всеохоплюючого чвалу, мовби тисяч│
тисяч тисяч│в скакун│в мчали по хвилях.
В│д того вода │ все насичувалось тим неймов│рним в│дчуттям зрушення,
здвигу, двигт│ння.
Ось двигт│ння п│дкорило соб│ │ корабель, впало на нього згори. Воно вже
не наближалось, воно було тут. Ал│ в│дчув, як у нього не вистача║ дихання.
Як забива║ йому все всередин│. Як в│дкриваються сам│ собою вуста.
В│н намагався вдихнути, набрати повн│ леген│ пов│тря. Але пов│тря не
заходило в дихалки, стояло перед його вустами ст│ною. Здавалось, невидима
сила витягла з нього нутрощ│.
Щось сталося з кораблем. Корабель трусонуло, як тод│, коли вдарила
блискавка. Ал│ в│дчув, н│би щось луснуло, щось тр│снуло над його головою.
Боляче цвьохнула по плечах │ по т│мен│ линва. В│н подивився вгору -- якась
неймов│рна, невидима сила вже наполовину вирвала, висмоктала з д│рки над
трюмом │ над лядою волов'яч│ шкури, так ретельно припасован│ руббаном │ його
хлопцями.
I волов'яч│ шк│ри кудись летять. За шк│рами пурхнула кл│тка, голуби │
ча║чка. Все вгору й угору, до самих з│рок, зникають з його очей.
Коли корабель припинив св│й б│г │ його почало просто колисати на
велетенських хвилях, в│н нав│ть не крутився, а тихо соб│ дрейфував за
хвилями.
Бо, здавалося, пост│йний │ невпевнений мусон перестав в│яти. I над
Арабським морем запанував штиль.
Ал│ в│дчув не слаб│сть, а дивне полегшення │ наче якесь просв│тлення,
прояснення в голов│. Змучене, збол│ле т│ло з кожною миттю почало
наповнюватись все б│льшою й б│льшою бадьор│стю.
Кр│зь зв│льнен│ отвори в трюм падало навк│сне пром│ння ясного м│сяця. I
Ал│ зауважив, що кут т│н│ зовс│м не зманився в│д то┐ мит│, коли йому
довелося спуститись до коней. А в темряв│ трюму п│д час бур│ йому здавалось,
н│би вже давно минула н│ч │ надходить св│танок. Т│льки ран│ше м│сяць була з
правого борту. А тепер в│н св│тив в│д л│вого. Значить, корабель розвернуло
кормою по курсу.
Ал│ т│льки тепер усв│домив, що сто┐ть по кол│на у вод│ й на вод│
колива║ться всяке см│ття, дерев'яне начиння та кавуни.
Ал│ покликав слов'янина. У в│дпов│дь з-за основи зламано┐ щогли почувся
його стог│н.
Затинаючись, боячись впасти у брудну воду, Ал│ пробрався повз наляканих
коней до слов'янина. Раб по шию лежав у смердюч│й вод│. А папуга, мокрий,
страшний, як п'яне вид│ння, сид│в у нього на голов│. Ал│ з ус│х сил почав
торсати слов'янина за плече боячись, що вода ось-ось залл║ рота слов'янину.
Той застогнав │ роздер пов│ки. Почав повол│ п│д│йматись.
Це ти, хлопчику? Що трапилося з│ мною?
У щоглу потрапила блискавка!..
Раптом папуга стр│понув мокрими, брудними крилами, забризкавши лице
хлопцев│.
Тю на тебе, │бл│с! -- злостиво лайнувся хлопець.
Почувши його слона, папуга ще раз стр│понув обмоклим п│р'ям │ закричав
якесь слово мовою раба. Те слово, як чар│вна паличка, под│яло на
приголомшеного слов'янина. В│н, набравши повн│ груди пов│тря, вмить п│днявся
на повен зр│ст. З нього чур│ла брудна вода. На гор│ почулось якесь
камиш│ння, │ в пройм│ ляди з'явилося потворне обличчя. Все геть обсмалене.
З│ жмаками обгор│лого волосся. Без одн│║┐ брови, друга стирчала наперед. Ця
носата бридка подоба, з носом кривим, н│би дзьоб папуги, прохрип│ло голосом
му'алл│ма:
Ви тут жив│?
Ал│ спитав у ц│║┐ потвори, б│льше схожо┐ на якогось пекельного │бл│са,
ан│ж на ┐хнього кап│тана:
Поклянись Аллахом, що ти людина, а не │бл│с!
Обсмалена голова роздратовано крикнула голосом му'алл│ма:
Присягаюсь розлученням │ тим, що в│дпущу сво┐х раб│в, що це я! Шайтани
б забрали твою дурну голову!
Н│, ти скажи бесмелу! -- в│в сво║ Ал│, все ще не в│рячи, що оця потвора
-- ┐хн│й руббан.
Ну добре,-- згодився зрештою руббан,-- дурню божий...-- I проказав
спок│йним голосом бесмелу,-- Що там у вас?
Слов'янин сильно вдарився... │, зда║ться, напився гиж│...
А ти?
Мен│ просто страшно було... Дуже. I ще -- я один раз л│тав над к│ньми.
Отод│, коли корабель закрутило │ потягло вгору... Ну, ще б│да, му'алл│ме,..
Дво║ коней наче б мали сконати -- блювали. I вода прибува║. Бо згори
налилося. Спочатку було мен│ по кол│на, а тепер, бач, │ слов'янину вище
кол│н.
Вилазьте нагору!
На палуб│ хто сид│в безтямно, хто лежав, а к│лька чолов│к молилися, не
дотримуючись, як за законом, чистоти м│сця. Одн│ з цих людей, а вони були
араби, були геть чорн│ в│д к│птяви, вс│ обсмален│ │ в жахливому лахм│тт│,
З│ндж│ здоровенн│, довготелес│, а ┐хн│ чорн│ лискуч│ т│ла були замазан│
б│лим г│псом та вапном. По обличчях спливали б│л│ патьоки. Густе кучеряве
волосся злиплось у як│сь б│л│ оладки.
Ал│ не зм│г стриматись │ зареготав на все горло.
В│д щогли залишився т│льки стовп заввишки │з самого Ал│. Уламок щогли,
без гн│зда, метелявся на линвах з правого борту у вод│. Там же звисала на
линвах рея з в│трилом в│д │нд│йського патамару 5.
В│д каюти з правого борту стирчали лише дв│ поламан│ й обгор│л│ ст│ни.
Перед же весь був розметаний │ обгор│лий. I палуба обгор│ла, немов ┐┐ хто
випалював велетенським розпеченим лощилом.
Чого, дурню, регочеш?! -- загрозливо захрип│в руббан.
Та наперед вийшов слов'янин.
Бо см│шно дивитися -- з│ндж│ вс│ б│л│. Тво┐ родич│ вс│ -- чорн│ як
з│ндж│. Ти сам схожий на птаха -- маха║ш руками │ кричиш.
Руббан в│д такого зухвальства остовп│в. Пот│м обмацав сво║ обличчя,
огляд│вся │ почав реготати, як т│льки-но реготав Ал│. ▓нш│ теж почали
реготати. Нареготавшись досхочу, руббан засюрчав у ср│бний сюрчок.
Дякую всевишнього │ милосердного за порятунок! I ви дякуйте!.. А пот│м
вс│ ми вславимо його │м'я сотню раз│в!!! Тепер слухайте мо┐ команди!
Стерновий │ наффат│ни -- витягти рею з в│трилом!!! З│ндж│ -- готуйте замазку
для щ│лин! Коняр│ -- до коней! Вс│ │нш│ -- по в│дра в корму! Налаштуйте
в│дра │ вичерпуйте воду з трюму! А я визначу нашу стоянку! Аллах нам
допоможе! Аллах акбар! -- заволав в│н, як бойовий клич.
I його об│драна, обсмалена команда -- │ мусульмани, │ з│ндж│-погани, │
в│д неспод│ванки нав│ть слов'янин -- в загальному порив│ закричали трич│:
Аллах акбар! Аллах акбар!! Аллах акбар!!!
I кожен кинувся виконувати свого частку роботи. Руббан же недовго
вим│рював з│рки й м│сяць. П│сля перев│рки лоц│┐ в│н заходився впорядкуванням
свого побитого в│трильника. Здавалося, що в│н одночасно кричав сво┐ накази │
б│ля стерна, │ б│ля поламано┐ щогли, │ на нос│, де з│ндж│ запалили вогонь у
жаровн│.
Зрештою руббан спустився до трюму. Тут в│н не кричав. П│дняв над
головою якимсь чудом уц│л│лий св│тильник │ оглянув св│й дорогоц│нний крам.
Коли побачив двох завислих, нерухомих коней з оскаленими пащеками, то не
втримався, заплакав.
Так само, як неспод│вано в│н заплакав, так само раптово перестав. I
щосили закликав найсильн│ших з│ндж│в, щоб вони швидше витягли нагору
загиблих коней.
Треба коней викинути в море! -- рубонув пов│тря долонею слов'янин.
Що ти, що ти?!! Бог з тобою! Якщо ми ┐х викинемо в море, по сл│ду зразу
ж припливуть акули! Хто тод│ зможе зал│пити щ│лини мастикою?!! Ск│льки в│дер
вичерпали, а води не стало менше! Х│ба не бачиш?!
Руббан кивнув на ланцюг матрос│в, що передавали з трюму нагору вщерть
повн│ шк│рян│ в│дра.
Нам довго йти до берега? -- насупився слов'янин.
На що руббан поманив його пальцем до себе │ прошепот│в у вухо:
Ми на в│дстан│ доби в│д берега... Якщо зможемо п│дняти в│трило │
наставити кермо... Ти тут потр│бен б│льше. Ти тесляр -- │ди допомагай
стерновому. А ти, малий, в│зьми св│тильник! Та обережно, обережно!!! Не
влаштуй пожежу! I спробуй обдивись ус│х коней! Чи нема де яких ран!..
Ал│ почав обходити, обдивлятись │ обмацувати коней. А поруч, поперек
трюму, стояли матроси.
Розм│рено хекаючи, плюскаючи шк│ряними в│драми, загр│бали пружними
бамбуковими в│нцями │ подавали нагору в отв│р ляди. Нагор│ з ус│х сил
довбали теслом, цюкали сокирою, били молотом. Хекали й кричали, витягаючи
рею. I от Ал│ в│дчув по напруженому тупот│нню, що зрештою направили в│трило
│ починають рею п│дтягувати вгору на вц│л│лу щоглу. Кричав руббан слова
яко┐сь незвично┐ ║менсько┐ п│сн│. Йому ж п│дтягали хрипк│, напружен│ голоси
│ в к│нц│ кожного куплета волали: "Айя-ай-я-ай-я!!"
Коли Ал│ д│йшов, зрештою, до свого рят│вника, то вгор│ почулись рад│сн│
вигуки, хтось засм│явся. Ал│ витнув голову над палубою │ побачив, що вогке
в│трило повол│ розгорта║ться │ надима║ться. Рея п│д великим вагарем
вигнулася дугою, н│би напнутий лук.
Т│льки корабель рушив з м│сця, як вс│ дружно заходилися витягати
зламану щоглу, щоб вона не волочилась за кораблем │ не гальмувала його рух.
Коли залишки щогли витягли на палубу, руббан уважно обдивився дерево │
наказав, знявши з нього снаст│, викинути назад -- весь болонок був у
глибоких повздовжн│х тр│щинах.
А де дидбан? Змило в океан?!
Та його ж разом │з гн│здом схопило │ понесло вгору! Т│льки в│ра в
Аллаха, милостивого й милосердного, врятувала мене в│д божев│лля, коли я
побачив, як м│й дидбан возн│сся вгору до небес...
А вже п│сля цього блискавка вдарила в щоглу?
Блискавка?! -- бол│сно скривив обличчя руббан.-- В│тер! В│тер зламав
щоглу, │ вона впала на ком│рчину з вогнеметними припасами. I все вибухнуло.
Нас ус│х
поглушило. Коли прийшли до тями -- бачимо, нема пораненого хлопця. I ще
трьох нема║... Викинуло ┐х у воду...
А чаклун?
Лежить на нижн│й палуб│ на корм│. Вдарило його по голов│. Шкода, бо
пора хлопц│в на весла ставити. I тепер нема║ барабанщика.
О му'алл│ме! Х│ба ти не пам'ята║ш? Я вм│ю вибивати на барабан│!
Ну й хвалько ж ти! Все ти можеш, все ти вм│║ш!..
Я не хвалюсь! Мене барабанщиком взяв шейх з│ндж│в, Малюк! Призначив │
платню -- дирхем на добу! Он як!
Так ти │ в нього був?!
Був! Т│льки в│н мен│ не встиг грош│ сплатити, бо мене страж│ митника
схопили...
Ну, зна║ш!.. -- розв│в руками руббан.-- Побачимо, зрештою, чи ти
брехун, чи н│. Мерщ│й нагр│вай барабан!
А з│ндж│ - нурц│ розвели на корабельн│й жаровн│ добрий вогонь │ варили
мастику з воску, смоли, кашалотового жиру й крейди, щоб зал│плювати щ│лини в
днищ│ корабля.
25. ПТАХИ ЛЕТЯТЬ ДО БЕРЕГА
Ал│ п│д│йшов до них з чаклунським барабаном.
З│ндж│ подивились на Ал│ занепоко║но, │ дво║ з них в│дсунулись в│д
жаровн│, даючи йому м│сце примостити барабан б│ля тепла.
За спиною Ал│ горлав руббан -- керував п│дняттям палих коней на палубу.
Грюкав на корм│ теслом слов'янин.
В│тер тихо подзвонював у снастях ║дино┐ вц│л│ло┐ щогли.
М│сяць, щербатий │ блискучий, мов ср│бний уламок тертого дирхема, падав
за обр│й.
На сход│ яскраво св│тилася з│рка п'ятниц│, блискуча Зухра . Суз│р'я
зм│стилися навколо Високопоставлено┐2, схилялись до обр│ю, │нш│
п│дводили сво┐ з│рчаст│ голови, хребти, крила й лапи.
Ал│ одним оком пильнував за шк│рою барабана, щоб не перегр│лась │ не
тр│снула, а сам усе поглядав │ поглядав на з│рки, намагався запам'ятати, як
вони стоять над шляхом корабля по морю. Одне в│н уже пом│тив, це було
очевидно,-- вчора вони йшли на п│вденний сх│д, нав│ть б│льше на п│вдень, а
сьогодн│ повернули │ йдуть на сх│д. Просто на ранкову зорю Зухру.
Коней п│дняли нагору │ потягли на старому в│трил│ на корму -- щоб хоч
трохи зм│стити вагу з носа на корму. I гребц│в руббан поставив поближче до
корми, аби ще трохи п│дняти носа.
Здоровенних весел залишилося на в│трильнику п'ять. Але як руббан не
розм│щав весляр│в при вс│х веслах, р│вно┐ сили загр│бання з обох борт│в не
було, тому руббан заспоко┐вся й поставив лише чотири весла -- │ по чотири
чолов│ки до кожного.
Ал│ п│дняв била │ на пронизливий свист руббана щосили вдарив по
нагр│тому дну барабана. Бив так, як йому пояснював страшний шейх-людолов --
Малюк.
Найсильн│ш│ хлопц│ занесли вперед чотири весла │ п│д рахунок,
в│дм│ряний барабаном Ал│, протягли ┐х у чорно-смарагдов│й вод│.
I зразу ж п│д лопатями запалали блакитн│ вогн│, закрутилися зелен│
сп│рал│ холодного сяйва. Кап│тан постояв, прислухаючись, чи не з│б'║ться де
Ал│, │, наче невдоволено, посп│шив на розвалену корму, спустився через ляду
до трюму. ▓ вже за хвилю посп│шав повз Ал│ │з згортком, в│д якого
розпливався аромат того з│лля, яким Абу Амар збадьорювався п│сля шалено┐
н│чно┐ пиятики. Ал│ щосили потяг носом │, не збиваючись з ритму, голосно
проказав, щоб руббан чув:
З│лля з Мохи!
Не з Мохи, а з Йемену,-- спинився руббан │ гостро виговорив: -- Це
найкраще з│лля для бадьорост│ "б│нт аль-Йаман", Розрада багат│┐в. Але зараз