ати по тро║ до здоровенних весел │ працювати без упину три години веслами. А ┐хня зм│на мала в│дпочивати, спати ц│ три години, аби пот│м зам│нити весляр│в. Команда здивовано зашепот│ла. Переморгувались один з одним, стенали плечима, але вголос матроси н│чого не висловили. Горбоносий розлютився в│д цього шемрання, засвист│в щосили у св│й ср│бний сюрчок │, вихопивши з-за пояса криву джамб│ю, загорлав несамовито: Нас обдуриш! Ц│ чортов│ злодюжки, болотн│ шакали, продали нам крадених коней. За нами женуться! I н│хто з вас, нав│ть з│ндж-нурець -- │ той не виправда║ться, якщо потрапить у лабети митника │ його страж│в! Вс│ ми зависнемо на хрестах! I баср│йськ│ чайки повидзьобують наш│ оч│! Ви що, схот│ли перед оч│ Аллаха, хай святиться його │м'я, в день Страшного суду постати сл│пими?!! Клянуся розлученням │ вс│ма клятвами -- нам не буде н│яко┐ пощади, якщо ми попадемось! Бо в це д│ло зам│шан│ сам ем│р Басри │ його митник!!! А зараз ставайте одн│ до весел, друг│ п│дкр│пляйтеся на┐дком │ лягайте спати. В│н сам став до стерна, а стерновому наказав в│дпочивати. Ал│ потихеньку, в повн│й темряв│, об│йшов коней, злегка догладжуючи ┐х говорячи лаг│дн│ слова. Вс│ тварини були тепл│, жив│, жодна не шарпалась, не хроп│ла, не пускала слини й слизу з храпу. Та Ал│ в│дчував, що вже д│йшов час ┐х напо┐ти. Тому й видерся нагору. Кап│тан якраз закр│пив румпель линвою до борт│в, а сам стояв п│д щоглою │ щось обраховував по з│рках. Наставнику! --- сказав так Ал│, як чув в│н поважне звертання матрос│в до кап│тана.-- Му'алл│ме! Кон│ вичищен│ │ не дрочаться, але вони перегр│лись. Треба ┐м дати води... Сам пити хочеш? Н│, пити я не хочу. Диви який витривалий!... А мен│ дуже хочеться. Та май на уваз│ -- води в нас обмаль... Ти сам щоб н│ крапл│ не брав! Коли дозволиш, тод│ й питиму, о му'алл│ме! Оце розмова! -- Кап│тан потихеньку свиснув у ср│бний сюрчок. ▓ зразу ж б│ля нього опинився й║менець, вищий за кап│тана зростом, м│цн│ший, але такий же горбоносий │ лупатий. Руббан проговорив йому щось на вухо, │ той в│дпов│в: "Добре!" Й║менець │ Ал│ спустилися в трюм. Ал│ н│с запалений л│хтар, а й║менець, крекчучи │ важко видихаючи, тягнув на плечах здоровенний бурдюк. У дерев'яну миску й║менець з бурдюка в│дм│ряв воду. Вони на кожного коня дали по дв│ чаш│. Корабель хитало │ гойдало з боку на б│к. Ал│ подобалася хитавиця. В│д не┐ аж млосно ставало в грудях. В│н зовс│м не розум│в, як люди можуть через не┐ блювати до повного змертв│ння. Та виконувати таку дел│катну працю, як напування коней та ще в темному, прет│сному трюм│, було нелегко. Однак через якийсь час б│г корабля, плюскот│ння за дерев'яною обшивкою стишилось, │ судно злегка гойдало з боку на б│к. Корабель повол│ просувався вперед. Чувся туп│т н│г весляр│в по дошках. Раз, два, три, чотири, п'ять! Вперед заносять весла для загр│бання! Гуп! Спинились! Занурили весла! Потягли назад. Раз! Два-а! Три-и! Чотири-и! П'ять! Назад пов│льн│ше -- вода не да║! Пот│м знов уперед... I ще наче шеп│т, наче тихий дзв│н струни -- то вгор│, в снастях починав свою гру в│тер. I от кап│тан засвист│в │ загорлав р│зн│ накази. Заб│гали над головами, загуркот│ли по дошках моряки. Тод│ родич руббана кинув Ал│ одного внизу при конях. I л│хтар, │ бурдюк порожн│й полишив у трюм│. Ал│ видерся т│льки до ляди │, витнувши голову над дошками, ловив усе, що м│г зловити поглядом. Руббан сто┐ть на нос│, вчепившись у форштевень, │ з ус│х сил кричить, що робити. Св│тить майже повен м│сяць. От коли буде друга чверть на п│дход│, тод│ й почнеться в│дм│нний в│тер -- мусон. А зараз т│льки жах смерт│ спроможний гнати в море на зелену воду в│трильники. Чого т│льки не може статися, коли к│нчаються одн│ в│три, а │нш│ ще не наступили? Вся команда, тягнучи за линви - хабл│, з великою напругою б│гла навколо щогли, щоб обернути навк│сну рею з в│трилом з л│вого борту на правий. Спочатку це було зроблено з першою ре║ю, пот│м з другого. Т│льки п│сля цього команда спинилась │, повисши на линвах, почала п│дтягати ре┐ вгору. Зморщен│, з│в'ял│ в│трила почали розправлятись, надиматись, туго випинатися вперед. Руббан був справжн│м ловцем в│тру. Вм│в ловити нетривк│ струмен│, а зловивши -- тримати. Цей н│чний в│тер над Персидською затокою мав би бути св│жим, полегшуючим. Та ба! В│н пов│яв │з Арав│йсько┐ пустел│ гарячим подихом -- туманний в│тер, насичений не вологою, а пустельним пилком. I поступово сяючий м│сяць та │скрист│ зор│ почали блякнути. Руббан встиг вив│рити м│сце корабля за з│рками │ стоянкою м│сяця. Тод│ зазирнув у воду, наче в ц│й темряв│, в глибоких хвилях з якимось смарагдовим блиском на гребенях, н│би св│тились св│тлячки, м│г щось побачити. В│н принюхувався до в│тру, роздуваючи гостро вир│зан│ н│здр│ свого горбатого, мов дзьоб папуги, носа. П│д│ймав руки, м│ряв пальцем в│дстан│ в з│рках. I, вдоволений, промовив до команди: -- Можете вс│ спати. Сп│ть! I вся команда цього разу, ан│ т│, що не могли заснути, чекаючи на веслування, ан│ т│, що встигли п│дновити мозол│ на долонях, не промовили й слова. Н│хто не розмовляв, н│хто не баз│кав. Ус│ кинулися на сво┐ м│сця на палуб│ в затишку п│д паками з р│зним начинням. I в одну мить поснули. Стерновий виспався │, сотворивши молитву-прохання, взявся за довжелезний румпель, │ т│льки тод│ кап│тан полишив стерно. Повол│, стомлено п│дступив до ляди в палуб│ │ наказав хлопцев│: Спускайся вниз, що надивишся на море!-- та й пол│з по драбин│ до Ал│. Сказав сво║му родичев│, що знов був у трюм│: ▓ди на гору │ лягай б│ля ляди. Н│кого не пропускай до коней. Зараз повартуй уважно -- я поговорю з хлопцем. Руббан перев│сив на один │з к│лк│в л│хтар п│д скляним ковпаком, як на отих велетенських сторожових вежах-щоглах, що стрим│ли в сипучих п│сках та на остр│вцях Шатт-ель-Арабу, показуючи морякам прох│д. Разом з Ал│ потиху, обережно протисся м│ж к│ньми │ почав оглядати кожного, починаючи в│д першого. Обмацав, огладив, перебрав шовковисту фарбовану гриву, обдивився уважно копита. А корабель наче дихав │ ворушив рипучими ребрами-шпангоутами. Отако┐! Товар я взяв дивний, небачений. Кон│ справн│. Але чим тим доведеш, що вони краден│? Де тавро? Дай мен│, руббане, поташу, або натру з ол│║ю, │ я тоб│ виявлю т│ м│сця, де були поставлен│ клейма. Де було поставлено тавро ем│ра, то воно зовс│м не зб│га║ться з тим тавром, що сто┐ть тепер на крупах коней, Ну добре, ти км│тливий хлопчик! Але, зрештою, не це головне. Все сходиться -- я тоб│ в│рю. Т│льки тепер все залежить в│д тебе. Ти мен│ повинен допомогти...-- Руббан наблизив до нього обличчя, прикрив рота долонями. Зашепот│в на вухо Ал│: Той чолов│к з мо║┐ команди, який мене п│дбив на це д│ло, або сам помилявся, або був другом тих крад│┐в -- тих, що мен│ коней збули,-- або ж в│н друг митника. От у чому справа. I як це взнати? -- спитав Ал│. Тихше! -- засичав кр│зь зуби руббан.-- Це мен│ ти допоможеш зробити. Я зн│му сторожу б│ля ляди. I в якусь │з ночей цей спробу║ проникнути туди. Якщо проникне, то повинен ско┐ти лихо з к│ньми, значить, в│н куплений начальником митник│в Басри. Але якщо туди н│хто не пол│зе │ не нашкодить, то цей чолов│к -- друг конокрад│в │ проти мене н│чого не мав, просто в│н намагався позбутися хоч частини здобич│, яка стала путами на ногах самих крад│┐в. Я тепер розум│ю, вони сид│ли на островах з цими к│ньми │ не могли н│куди податися, бо були обложен│ з ус│х бок│в. Якщо ж цей в│д ем│ра, то в│н, не виконавши того, щоб схопити мене з к│ньми │ стратити, спробу║ завдати шкоди коням. Але ж, руббане! Якщо ти даси йому зал│зти, то в│н може ┐х отру┐ти. Може з них кров виц│дити, може ┐х заговорити. Заговорювати в│н не вм│║. Якби ум│в, то зачаклував би, щоб потрапити мен│ з ус│ма к│ньми до лабети митника. Та бачиш -- цього не сталось. Як би в│н м│г отру┐ти? В│н не отру┐ть. У мене ║ проти нього одна хитр│сть. А проколоти вс│х коней в│н зразу не зможе. Якщо ти мен│ допоможеш, я його вловлю, можеш бути певний!.. В│н вил│з нагору. А б│ля ляди, що вела з палуби до коней, поставив свого небожа. Корабель мчав на п│вденний сх│д -- │ за вс│ма розрахунками мав уже досягти персидського берега. Однак в│н його не досягав. Кап│тан на корабл│ не попускав вузду. Все було, як п│д час бойового походу. По три години спали одн│ гребц│, друг│ в цей час працювали. Кап│тан сам готував ┐жу на величезн│й жаровн│ │ сам роздавав воду, кожного разу м│няючи бурдюки, щоб напо┐ти вс│х,-- не виливав воду до к│нця, а давав з бурдюка спочатку людям, а пот│м зразу ж наказував напо┐ти коней. ▓ли дв│ч│ на день -- п│сля вран│шньо┐ молитви │ зразу п│сля заходу сонця. Ал│ зовс│м збився з н│г, пораючись б│ля коней. В│н попрохав зам│сть чаш│ казанок │ з того казанка по┐в коней, годував ┐х колобками з товченого ячменю, зм│шаного з ф│н│ками, сушеними абрикосами. Збирав к│нський к│зяк │, змочивши сечею, яка ст│кала п│д заболи, л│пив колобки на паливо │ сушив на палуб│. В│тер не пров│вав трюм, │ в│д важкого дихання коней, в│д випару ┐хньо┐ сеч│, в│д запаху к│зяк│в голова в Ал│ паморочилась, │ в│н раз по раз б│г до ляди, щоб хапонути св│жого пов│тря. А пот│м знов товкся в солодкуватому смород│ й тепл│й задус│ плавучо┐ конюшн│. На якийсь уже день несамовито┐ гонитви по зелених хвилях, у пост│йних ловах зм│нних пов│в│в в│тру, кон│ в│д задухи й застою почали хвор│ти. В к│лькох з н│здр│в поплив слиз, погано тхнуло │з пащеки, з'явилися попр│лост│ в деяких п│д лямками. Ал│ наполовину, ба н│, нав│ть б│льше половини згодував заспокоюючого з│лля тваринам. Тому коли руббан в черговий раз спустився │ спитав, чи н│хто не п│дкрадався до коней, в│н не витримав. О му'алл│ме,-- зашепот│в Ал│ кап│тану.-- Кон│ починають хвор│ти. пм не вистача║ пов│тря, в│льного дихання. Так-так, син сестри мен│ сказав. Ось що, позавтра в│тер сталий вхопимо, якщо Аллах в│д нас не в│дверне лице сво║! Хай славиться його │м'я! I тод│ я зн│му з варти небожа │ дам в│дпочинок веслярам. Ти зрозум│в мене? Зрозум│в. Тод│ той пол│зе сюди до коней, як ус│ спатимуть вноч│... ...│ як т│льки ми його зловимо, одразу ж зн│мемо дошки над к│ньми -- нехай дихають досхочу! I тоб│ тод│ теж буде полегк│сть -- дам слов'янина-раба на п│дмогу. Му'алл│ме! А чого ти мен│ не дав його зразу? Його присутн│сть злякала б ворога. А тебе в│н не боятиметься. До реч│ -- не вилазь вноч│ нагору │ десь заховайся так, щоб в│н тебе зразу не знайшов │ не задавив... Через день напруги │ каторжно┐ прац│ вс│х матрос│в корабель досяг тих широт, як мовив руббан, де можна зловити справжн│й в│тер. I вс│м морякам було дано на н│ч перепочинок. Того вечора, кр│м рису та сушено┐ акули, руббан пригостив ус│х найсолодшими баср│йськими ф│н│ками, дав по чашечц│ доброго оманського вина, як сам мовив -- │з старих запас│в. На н│ч спустили велик│ в│трила │ т│льки на першу щоглу п│дняли невеличке н│чне в│трило. Ал│ зал│з у самий н│с корабля │ там змайстрував соб│ с│дало, прив'язав линви м│ж к│нцями шпангоут│в │ всередин│ наклав к│лька пальмових циновок. Ото була рад│сть -- сидиш соб│ на циновках, а корабель з хвил│ на хвилю переповза║ │ тебе водночас гойда║ на саморобн│й гойдалц│. Кр│зь щ│лини в палубн│м настил│, до якого рукою можна д│стати, раз по раз почали зблискувати з│рки. Ал│ готувався до бою -- оголив лезо ножа, а поруч повстромляв у циновку стр│ли, щоб були напохват│. В│н завмирав, затамовував дихання при кожн│м незвичн│м рип│нн│ чи стуков│. Стискав древко стр│ли, аж долон│ потом зливало. Нахилявся вперед на сво┐м с│дал│, ледь не падав. Вдивлявся, аж в очах р│зало │ все пливло в темряв│ наче якимись плямами. Дарма -- н│кого │ н│чого! Та ще якийсь божев│льний огир внизу все жував на соб│ ремен│. Як Ал│ протягував до нього ногу │ починав злегка огладжувати п'ятою по вухах та грив│ -- перепинявся, однак плямкав губами. От такий був нав│жений огир... П│д ранок напруга зморила Ал│, │ в│н задр│мав. I перестав гладити ногою "свого" аргамака. I зразу почулося гриз│ння дерева. Ал│ прокинувся в якомусь жахливому маренн│ -- все т│ло бол│ло │ мл│ло в│д сид│ння. I знову заснув, як т│льки заспоко┐в жереба. ▓ так весь час до вран│шньо┐ молитви салят-аль-фаджр. Як засв│тилось рожевим небо над важкими смарагдовими хвилями, то кап│тан-руббан гуняво заволав, закликаючи правов│рних до молитви. Ал│ стояв на молитв│ │ проказував фат│ху, а самому було заздр│сно, що з│ндж│-нурц│, не п│днят│ кап│таном, спатимуть до того часу, поки ┐х припечуть безжальн│ промен│ сонця. Гр│х таке правов│рному мусульманину думати. Та в│н за глупу н│ч так стомився, що ледь достояв молитву. Друга н│ч │ третя були ще б│льш задушними й глупими. П│сля третьо┐ ноч│ Ал│ вже ледь волочив ноги -- так йому не вистачало перепочинку. Щоправда, вдень в│н трич│ зм│г поспати -- просто перестав прибирати к│зяки за к│ньми та л│пити з них колобки. А щоб цього не пом│тили, взяв стар│, трохи ┐х п│дмочив у жиж│ й пол│з на палубу покласти п│д сонце. В│н р│вненько розкладав к│зяки п│д л│вим фальшбортом, а пов│ки напливали йому на оч│, мов важк│ глинян│ зав│си. Його хитало, та щоб цього не пом│тили т│, що лагодили снаст│ на рибу, в│н як старий моряк, ще сильн│ше розхитувався при ход│. I в│н перехопив погляд, коли перечепився │ ледь не впав у ляду до коней. Т│льки на блискавичну мить в│дкрились оч│ смаглявого, губатого, як з│ндж, оманця │ н│би сказали Ал│: "Ну от-- ти досп│в, дозр│в, хлопче! По тебе сьогодн│ прийдуть"! П│сля полуденно┐ молитви руббан спустився вниз │ промовив: К│нча║ться тво║ випробування. Нема лазутчика в мо┐й команд│. Дарма я тебе мучив. Зараз покличу раба-слов'янина та │нших хлопц│в │ розберемо частину палубного пастилу. Ск│нчились тво┐ муки! Тихше, о руббане! Лишимо палубу недоторканою т│льки на цю н│ч... Щось пом│тив? -- тихо спитав руббан. К│лька раз│в протягом дня Ал│ встиг переспати по як│йсь годин│. I п│д н│ч був бадьорий та рухливий як │ три ноч│ перед тим. В│н весь тремт│в в│д передчуття криваво┐ пригоди, що мала статися ц│║┐ ноч│. 3 одного стрибка в│н видерся на свою гойдалку. Як │ перших три ноч│, в│н напружено прислухався до кожного незвичного стуку-рипу й шерхоту. Бо звичн│ звуки дерев'яного велетня-в│трильника уже знав -- рип│ння брус│в, скрип дерев'яних кол│щат у блоках для п│дйому ре┐в, клацання м│дних казан│в у паках. В│н чекав, як зариплять щабл│ драбини, як буде тихо спускатися до тугому, як тихо вдарять п'яти, якщо ворог стрибне з верхньо┐ палуби кр│зь ляду. Як зариплять п│д його обережними кроками планки пайол│в. Тод│ занепокояться кон│. Вони обов'язково занепокояться, бо звикли лише до ходи й запаху Ал│ та небожа руббана. Нав│ть коли спускався в це плавуче ст│йло руббан, кон│ дрочились. I от коли занепокояться скакуни -- Ал│ зготу║ться до удару. Спочатку потне ворога стр│лами, а тод│ правицею метне ножа. В│н уже сьогодн│ вдень пробував це робити │з заплющеними очима, на звук. I н│чого, виходило. Була вже п│вн│ч, │ руббан проквилив над його головного н│чну молитву -- салят-аль-лейль. Пот│м його впевнен│ ч│тк│ кроки пролунали над головою Ал│ по дзв│нких промаслених дошках палуби. Ал│ п│дв│в голову. Кр│зь щ│лину йому п│дморгнула блакитна з│рка, ▓ здалося, що промен│ в│д не┐ проникають сюди в трюм так│ сам│, як випром│нював син│й д│амант тод│, в подв│р'┐ │удея Бен Сахла. В│н посм│хнувся з│рц│ │ сказав соб│ подумки: "Яка дурниця, що кам│нь проклятий │ тому наклика║ б│ду! В│н просто занадто дорогий │ його легко сховати! Правду говорив старий! Але де ж моя з│рка? Хто мен│, кр│м мандейця, скаже? В кого спитати?! Та н│! Це гр│х │ глупота -- в когось питати про свою з│рку! Т│льки такий зв│здар │ мудрець непомильно може показати мен│ мою з│рку! Та й зрештою, чого мучитись -- узнавати, де вона?! Головне, що вона в мене ║! Якби ┐┐ не було над│ мною │ вона мене не охороняла, то вже б я ск│льки раз│в загинув? На щогл│ в│д цих стр│л -- це раз! У башт│ в│д тортур -- два! В│д ножа фальшивого куфадж│ -- три! I на остров│ в│д ножа Абу Амара -- чотири! I в тар│д│ конокрад│в -- п'ять! I тут на мене хтось чату║! Це ш│сть. Але я його сам заб'ю, як шакала! Ну та вже сьогодн│ в│н якщо й прийде, то п│зн│ше. Бо зараз кап│тан ще не спить. Ось в│н вим│рю║ й чита║ свою морську книгу -- он видно в│дблиски л│хтаря. Поки в│н не ляже спати, можу трохи перепочити. Коли ж вкладеться -- тод│ треба пильнувати. А поки що можна трохи перепочити..." I в│н простяг ногу до вередливого скакуна й погладив його пальцями пом│ж вухами. К│нь, граючись │ н│би дякуючи, прихопив теплими м'якими губами його за литку. Ал│ забрав ногу │ згорнувся на сво┐й гойдалц│. Розм│рено п│д│ймався │ опадав в│трильник на пружних хвилях. Через р│вн│ пром│жки часу плюскалася вода п│д носом невтомного труд│вника-корабля. Розм│рено рип│ли вс│ дерев'ян│ з'║днання, як│ т│льки могли рип│ти. Розм│рено гойдало хлопцеве с│дало п│д сам│с│нькою палубою. Тихо порскали й зр│дка потупували скакуни. Ал│ в│дчув, як норовистий п│дв│в морду, схопив його за ногу │ щосили потяг до себе. А бодай!..-- скрикнув │ захлинувся Ал│, бо чиясь здоровенна долоня закрила йому рота. Хлопець, об│с│вши в│д страху, змахнув рукою, шукаючи стр│лу. Аж ось стр│ла у нього в руц│, │ в│н тне нею туди вниз, куди його тягнуть. Його стискають так│ могутн│ руки, що зараз ще мить -- │ розчавлять, як горобине яйце! В│н б'║ стр│лою швидко-швидко, т│льки хекання у в│дпов│дь. В останн│х корчах намацу║ ножа │ л│вицею кида║ навмання. I зразу ж корабель наче здригнувся в│д шаленого к│нського гогот│ння. Ал│ випустили, │ в│н полет│в кудись униз, п│д ноги як│йсь людин│. Пот│м його штурхонули щосили, │ в│н покотився дал│ в темряву. Зрозум│в, що врятований -- в│н потрапив у прох│д межи к│ньми. I посп│шив швидше до ляди. Нав│ть не зв│вся на ноги, а щодуху б│г навкарачки. А за спиною чулися глух│ удари копитом │ передсмертн│ зойки людини. Кон│ збудились, за│ржали. Нагор│ загукали люди. Першими до ляди п│дскочили руббан │ чотири здоровенних з│ндж│. Ал│ вже висунув голову над лядою. До нього нахилися руббан. Хто? Ти вп│знав? Не знаю. Його нав│жений затовк. В│н │ слова не вимовив. Думаю, що йому к│-к│-нець! -- загикувався Ал│. Спускайся вниз! -- наказав руббан.-- Проведеш хлопц│в, нехай вони заберуть. На палуб│ вже засв│тили три лампи п│д скляними ковпаками. Ал│ було страшно. В│н не хот│в спускатись униз. Л│зь │ веди хлопц│в! -- жорстоко наказав руббан. Дай мен│ лампу...-- заговорив Ал│, в│дтягуючи час спуску вниз. Кап│тан кивнув головою першому з│нджу, │ той мимо Ал│ стрибнув, наче величезний чорний котяра, в отв│р ляди, за ним ще дво║. Вони зняли з│ щабл│в Ал│ │ поставили його на пайоли. Четвертий з│ндж обережно спустився по щаблях, тримаючи над головою лампу. Ал│ спробував пройти │з з│нджами до потерп│лого, та сполохан│ кон│ гогот│ли, рвалися на прив'яз│, роздирали соб│ вудилами губи. Тод│ Ал│ наказав з│нджам стояти на м│сц│, а сам, узявши лампу │ торбу з з│ллям, рушив вузьким проходом, весь час пригинаючись п│д линвами в│д лямок. В│н огладжував коней │ говорив ┐м вс│ляк│ ласкав│ слова. Та чим ближче п│дступав до нав│женого коня, тим моторошн│ше йому ставало, │ ноги наче облипали глиною. Ал│ покликав огиря, │ той на його голос за│ржав, н│би пожал│вся. К│нь обернувся в т│сн│м закутку │ зовс│м закрив те, що валялось в нього п│д копитами. Шлея, на як│й к│нь зависав передн│ми ногами була об│рвана, │ в│н при кожному коливанн│ корабля переступав по мокрих, наче чорних в│д кров│ реш│тках. Ал│ витяг │з торби з│лля │ пхнув конев│ в губи. К│нь схопив │ з насолодою розжував з│лля, заковтав. Наче за порухом палички чарод│я, огир заспоко┐вся │ почав гратись │з подертим рукавом джубби Ал│. Тепер хлопець перехилився п│д ганаш коня │ зазирнув на того, кого мав поц│лити ножем ц│║┐ ноч│. В│д того що в│н побачив, йому стало холодно │ п│т залив усе його т│ло. Втисшись у закуток самого носа, вхопившись намертво могутн│ми руками за дерев'яний брус, нап│влежав- нап│всид│в матрос-оманець. Ноги в нього були виламан│, вивернут│, м│шанина м'яса, кров│, з яко┐ стирчали к│стки. 3-п│д спини в нього теж спливала кров. В│н заворушив губами, й Ал│ довелося нахилитись, щоб почути й роз│брати. Гад заговорений... Мало тоб│ цього людо┐да, ти ще й стр│ли отру┐в?.. Проклинаю тебе... │ заклинаю коней... бути св│дками мо║┐ погибел│. Будь ти...-- в│н щось зашепот│в, видно прокляття, а пот│м хот│в плюнути на Ал│. Та кривава слина зависла в нього на губах. Пот│м в│н напружився │ сказав зовс│м виразно: Хусейн тебе д│стане!.. П│сля того в│н ще щось шемрав, шепот│в, пускав криваву слину по товстих варгах. Об│с│лий к│нь заспоко┐вся зовс│м, та й │нш│ кон│ теж притихли. I тод│ з│ндж│ обережно пройшли пом│ж тваринами │ забрали нагору потрощеного оманця. Один │з з│ндж│, найстарший в│ком, порався коло нього. Намагався ч│мсь напо┐ти конаючого. Та з│лля виливалося назад, розпливалося по широченних м'язистих грудях. Руббан нахилився над спотвореним моряком, щоб вловити хоч якесь слово. Та даремно. Скоро й дихання його припинилось. Тод│ руббан спустився вниз, н│би подивитися на нав│женого коня. Та в│н т│льки спитав, тихо-тихо, Ал│: Що в│н сказав? Сказав, що йому допомагав якийсь Хусейн, │ н│ слова б│льше. Ти н│чого не чув, н│чого не второпав, що в│н мимрив. Обер│гайся, бо тво║ життя ще в небезпец│. Стережись до полуденно┐ молитви. Сиди тихо. Я хочу нагору... Мен│ тут задушно. Я н│чого не бачу. Переполошився? Я лишу лампу. Дивись, не ч│пай ┐┐ -- пожежу на мор│ не загасиш, живцем п│дсмажимось!.. -- Руббан добре приладнав на основ│ щогли лампу. Не б│йся. Я зараз ус│х поставлю до весел │ в│трил. Сюди н│хто не зал│зе... "А чого ж ти сказав, щоб я обер│гався? Га?!" -- хот│в крикнути Ал│ руббану в спину. Та не наважився, а посп│шив зразу до лютого коня, хоч з│лля зробило його лаг│дним │ тихим. Ал│ ледь не заплакав з розпачу -- якщо тепер хтось кинеться до хлопця -- такий к│нь йому не захисник! У темряв│, що ледь проривалася червоним св│тлом корабельно┐ лампи, в│дшукав сво┐ стр│ли. Ту, якою колов оманця, а значить, з отруйним наконечником, в│н знайшов скривавленою │ з геть почавленим древком та оперенням. Тепер обережно з цими стр│лами -- слова померлого були, без сумн│ву, щирою правдою. Бо т│льки в ненавист│ люди говорять щиру правду, пригадав в│н слова базарного цирульника Ахмеда. I без сумн│ву -- то була отрута деревно┐ зм│┐ │з саду мандейця. Наконечник розчавлено┐ стр│ли отруйний. Та чи потрапила отрута на │нш│ стр│ли?! Ал│ в│дд│лив отруйний наконечник в│д почавленого древка │ приладнав до ц│ло┐ стр│ли. Вийшла чудова стр│ла-вилка. 3 пересторогою, обережно засунув Ал│ стр│ли у саморобний сагайдак. В│н повзав у коней п│д копитами │ шукав свого ножа. Та н│як не м│г знайти. Тод│ п│дв│вся │ обдивився об│с│лого коня, обмацав його │ знайшов р│зану рану. Це в│н його ножем ударив, коли пожбурив ножа в напасника. Тому к│нь │ загогот│в так шалено! "Так, будемо м│ркувати! -- сказав соб│ Ал│ й уявив, як н│ж чирка║ коня в кор│нь вуха │ дал│ летить униз, навк│с.-- Отак буде падати н│ж, отут в│н вдариться об брус │ в│дскочить сюди Ал│ став навкол│шки, обережно опустив руку п│д край пайолу -- │ його пальц│ торкнулися в бридк│й жиж│ гострого леза. Коли ж Ал│ витяг н│ж │ обдивився його, в│н │з здивуванням побачив, що це не його н│ж. Тод│ Ал│ заходився знов шукати свого ножа. I в│днайшов його в щ│лин│ м│ж двома брусами. Тепер мав аж два справжн│х нож│! В│н крутив ┐х │ ловив на ┐хн│ булатн│ леза червоне св│тло лампи, милувався грою муарового в│зерунка. I тут в│дчув, що хтось дивиться на нього. В│н п│дв│в оч│ в│д нож│в │ побачив, що з-за друго┐ щогли на нього кида║ться чолов│к │з лицем, замотаним до сам│с│ньких очей платом. Хлопець пригнувся │ прослизнув п│д черевом коней. Коли той, з платом на обличч│, побачив, що хлопець сховався за лютого коня, в│н зразу ж метнувся до драбини, п│дтягся на руках │ зник у темряв│ на палуб│. Коли на крик Ал│ приб│гли з│ндж│ й неб│ж руббана, в│н ┐м збрехав, що йому з'явився привид людського скелета, │з черепом, загорнутим у беду┐нський плат б│лого кольору, З│ндж│ │ неб│ж руббана вислухали його поблажливо, для заспоко║ння хлопця позаглядали в темн│ закутки │, незлостиво см│ючись, п│днялися на палубу. Ал│ знову повернувся до свого коня-рят│вника, загнуздав його │, роздумуючи, що йде проти │нтересу, корист│ руббана -- понадр│зав майже до к│нця шле┐, на яких нап│всид│в шалений огир. Сам же юний мандр│вник зал│з подал│ до форштевню п│д настил палуби. I тут, зовс│м непом│тний у глибок│й т│н│, став чекати на ще одного, як йому гадалося, свого вбивцю. Як йому не було страшно, як не лихоманило в│д хвилювання та оч│кування б│ди, в│н небавом з│гр│вся в сво┐й видурен│й джубб│, │ його почало хилити на сон. Засинав швидко, але думка його крутилася навколо ц│ни про цю джуббу -- таку чудову │ пишну к│лька дн│в тому │ геть тепер роздерту, пошматовану й перекаляну кров'ю та к│нською гижею. Скоцюрбившись геть у колобок, затисши в кожн│й руц│ по р│заку, в│н спав важким сном, який скор│ш був гн│тючим │ жахливим маренням, ан│ж в│дпочинком. 21. ЧАКЛУН В│д страшних, кривавих сн│в його зв│льнили голосн│ удари барабана. Ал│ розклепив оч│ │ побачив, що кр│зь щ│лину палубного настилу │ кр│зь ляду згори в трюм влива║ться блакитне св│тло п│дступаючого дня. Ал│ виповз │з схованки │, розправляючись б│ля свого рят│вника, застогнав в│д болю -- все т│ло, кожен суглоб, кожна к│сточка, кожен м'яз пронизував б│ль. Не випускаючи нож│в, почапав повз коней. Тварини призивно │ржали до Ал│, деяк│ нав│ть тяглися до нього теплими мордами. Час уже було порати й напувати коней. Та др│бний стук│т барабана був такий незвичний │ тривожний, що Ал│ не затримався б│ля тварин, а посп│шив нагору. В│н узяв надщербленого ножа в зуби │, допомагаючи соб│ л│вою рукою, обережно пол│з по драбин│. Витнув голову │з ляди обережно-обережно │ ось що побачив. Корабель │де на п│вденний сх│д, бо рожевостей край неба на дв│ п'яд│ з л│во┐ руки, ▓де корабель лише п│д н│чним малим в│трилом. Вся команда, кр│м кап│тана │ його старшого небожа, сидить на бац│ ' поп│д обома бортами. Вс│ скулин│г. Нав│ть б│логоловий, як борошном припорошений, слов'янин-раб. Посередин│ м│ж ними крутиться дивний коричневошк│рий чолов│к у довг│й дорог│й сп│дниц│. На голов│ в нього гостроверха козяча шапка. Лице помальоване червоними │ б│лими смугами. В│н стукотить др│бно й лунко в довгий барабан │ маленькими кроками ходить навколо плетено┐ │з трави корзини. Нараз спиня║ться. Ударя║ три рази в барабан щосили │ схиля║ться до корзини. В│дкида║ кришку │ зв│дт│ля хапа║ щось кругле. П│дн│ма║ над головою високо, │ вс│ бачать, що це людський череп. Зойк вирива║ться з могутн│х грудей з│ндж│в-весляр│в. Араби затамували подих, зац│пен│ли. Раб-слов'янин здивовано п│дн│ма║ брови │ прикрива║ долонею оч│ -- бо з глазниць мертво┐ голови вириваються яскрав│ промен│ св│тла. Це трива║ якусь мить, але вс│, хто сидить п│д правим бортом, зненацька захоплен│ цим незвичним │ злов│сним видовищем. Коричневошк│рий швидко опуска║ мертву голову │ кладе на верх барабана. Зразу ж п│сля того над морем спалахнули промен│ сонця, забарвили рожевим в│трило, щогли │ спину коричневошк│рому. Та на сонце н│хто не звернув уваги, бо вс│ ще були приголомшен│ видовищем чарод│йського черепа. А коркчневошк│рий вже в│в хрипким голосом: -- Це голова мого тата... Його сила була незм│рна │ вм│ння незбагненне. Тому чаклуни з ус│х сус│дн│х племен ненавид│ли його │ намагалися звести. Зрештою це ┐м вдалося завдяки отрут│. I вони з'┐ли мозок мого тата. Але це ┐м не допомогло. Бо моя мама втекла на острови │ там мене зростила. I я закляв на ворог│в батька. Вс│ його вбивц│ померли в муках. Проти мене повстали вс│ ┐хн│ родич│, │ я полишив свою землю. Та завдяки маг│┐ я в│днайшов голову свого тата, │ тепер вона мен│ допомага║. I сьогодн│ я побачив, що тато мен│ допомага║. Я взнаю, хто замислив погане проти нашого му'алл│ма, нашого годувальника... Ви бачили, як помер оманець? Невже ще хтось хоче так сконати? Скаж│ть мен│. Я ще раз запитую -- хто замислив │ д│яв проти кап│тана, проти команди, проти корабля, проти коней? Присягаюсь оцим черепом, щира в│дпов│дь буде викупом ворохобнику. Волосина з нього не впаде. Та матроси в зац│пен│нн│ мовчали. Жоден не порушився, не посунувся, не зайорзав на палуб│. Тод│ чаклун поклав череп у корзину, зняв з плеча перев'язь барабана, поклав на палубу волохату козячу шапку, зняв │з себе довгу сп│дницю, браслети з рук │ з н│г, зняв ладунку з ши┐ │ все склав до н│г. Просто б│ля щоки Ал│ пройшли ноги в пальмових сандалях. Над сам│с│нькою головою хлопця пройшли руббан │ його неб│ж. Той з│гнувся навп│л │ пер на соб│ здоровенний бурдюк води. Ось вони перед голим. Кап│тан вийняв з-за пояса порцелянову широку чашу. П│дставив п│д носик бурдюка небожев│. Заплюскот│ла вода. Коли чаша наповнилась, кап│тан почав повол│ ┐┐ пити, високо задерши │ голову, │ чашу, щоб ус│ бачили, що в│н не вилива║ воду за пазуху. Голий сказав команд│: Нехай н│хто не дума║ про отруту. Н│хто не дума║ про отруту! Не думайте про отруту!!! -- I клацнув пальцями.-- Дай, о руббане, чашу води конярев│,-- показав великим пальцем на ляду.-- Його мучить спрага │ сумн│в. Ал│ сховав нож│ за пазуху, вил│з │ п│дб│г по чашу води. Вода була не дуже смачна -- в│дгонила шк│рою, зате холодна. Тепер, м│й руббане, злий мен│ на руки, щоб ус│ бачили, що в мене на руках нема║ отрути. Ал│ з розпачем дивився, як п│д тонкою ц│вкою чаклун ми║ руки. В нього заходилося серце в│д плюскоту води по палубних дошках. Тепер ви вс│ не думайте про отруту, а будете пити зо мною з одн│║┐ чаш│ по одному ковтку. Почали! Неб│ж кап│тана налив у чашу води │ дав надпити ковток голому. Затим голий покликав слов'янина. Той випив ковток │ п│шов назад на сво║ м│сце, крекчучи та розтираючи стегна. П│сля слов'янина │нш│ моряки теж мовчки п│дходили до ворожбита │ пили по ковтку води. Коли останн│й с│в на сво║ м│сце голий сказав: Тепер питимуть вдруге зо мною т│, кому я скажу. А ви н│хто не думайте про отруту. Сонце вже височ│ло над обр│║м, може, пальц│в на п'ять. Час би й молитись. Коричневошк│рий стояв спиною до сонця, пильно дивився в оч│ кожному, кого в│н п│дкликав, надпивав з чаш│, давав випити чашу до к│нця. Серед викликаних був │ раб-слов'янин. Лице в нього було похмуре, │ в│н мружив блакитн│ урочлив│ 2 оч│. Ал│ побачив, що чаклун, коли зробив ковток, то вмочив к│нець сво║┐ бороди в чашу. I хлопець подумав: "А чи │нш│ це побачили?" Пот│м так само -- ковток чаклун, два-три ковтки пили вс│ -- оманц│-весляр│, один з│ндж-нурець │ один й║менець -- далекий родич руббана. Першого схопило слов'янина. В│н рвучко зв│вся на хитк│ ноги │, з│гнутий навп│л, перехилився через фальшборт. Його швидко вивернуло │ зразу ж в│дпустило. В│н витер рясний п│т з чола │ опустився навпоч│пки п│д бортом. Другим почало вивертати негра. Коли в│н облегшився, то просто впав на палубу -- ноги його вже не тримали. В│н т│льки важко дихав │ крутив витр│щеними б│лками очей, мов приголомшений в│л на бойн│. Руббанового родича схопило корч│, │ в│н ледь доповз до борта, щоб не загидити палубу. Голий чарод│я п│д│йшов до кожного з них по черз│ │, вказуючи пальцем, проказав: Ти,-- це в│н слов'янинов│,-- крав воду, бо тебе весь час мучить спрага. Не пий багато, а краще ┐ж солоне акуляче м'ясо. Легше буде. Ти,-- це в│н з│нджу-нурц║в│,-- обдурив нашого руббана, коли в│н тоб│ дав грош│ на молоду б│лу пов│ю. I ти ┐х пропив, а на рештки переспав │з старою негритянкою. Ти-- до родича руббана-- обдурював нашого годувальника, коли ходив на базар. Торгувався довго, купував дешево, а р│зницю клав соб│ в пояс. Руббане! Ти ┐х вибача║ш? Так│ гр│хи можна вибачити... Але скажи мен│, в│ща людино, що ц│ приховують? Три оманц│ сид│ли скулин│г │ мовчали. Але ┐х трусило, просто п│дкидало на м│сц│. Особливо було погано одному -- наймолодшому: корч│ крутили його т│лом, наче в нього починався припадок падучо┐. 3 ус│х трьох п│т чур│в ручаями │ капав на сух│ й виб│лен│ дошки палуби. Наймолодший хот│в щось сказати, вуста його ворушились, але сл│в не було чути. Тод│ чаклун в│ддав чашу руббану, а сам схилився до п│дозрюваного. Що ти говориш? Це в│н -- чаклун показав на старшого оманця -- п│дговорив тебе погубити коней?.. А ти просиш води?.. Просиш не вбивати? А тебе н│хто не вбива║. Тебе вбива║ тв│й злочин... Ну добре, ти мен│ не в│риш. Див│ться вс│ -- я п'ю воду, пот│м з│ндж п'║ воду, пот│м ти, але тоб│ вона не допоможе, поки не зв│льнишся в│д брехн│... I д│йсно, п│сля к│лькох ковтк│в моряк-з│ндж ожив, почав р│вно дихати, утер мокре чоло, │ б│льше в нього не трусилися н│ руки, н│ ноги. Молодий оманець пожадливо випив до к│нця, висмоктав воду -- │ за к│лька хвилин почав кричати, хапатись за жив│т, роздирати на соб│ одяг, шкребти шк│ру щосили, │ на дошки з глибоких подряпин напливала кров. Во-ди-и! Води-и-и! -- волав в│н скажено. Води! -- захрип│в середульший. Ти хочеш сказати правду? Води! Води! Води! Вод-ди-и-ии! В-ввод-ди!!! -- завивав молодший. Старший раптом наче хихикнув │ почав щосили битись лицем об дошки. Кров бризкала на вс│ боки. Ал│ чув, як в│д удару об брус тр│снули зуби. Дивись, дивись...-- говорив чаклун до молодшого оманця,-- в│н буде довго-довго мучитись, поки скона║... А ти ще довше конатимеш! -- А тод│ звернувся до руббана: Му'алл│ме! Вони зараз мучатимуться, та вони злочинц│... ▓нш│ не винн│ -- вони в│льн│ │ для прац│, │ для молитви... ▓, н│би вибачаючись, в│н схилився перед кап│таном. А кап│тан, трохи постоявши мовчки, п│дняв руки вгору й просп│вав заклик. Ус│ мусульмани звелись │ посм│шили на чисту корму, щоб сотворити вран│шн│й намаз. Кап│тан став лицем у напрямку Мекки -- в│н-бо був справжн│м знавцем зоряних шлях│в │ знав непомильно вс│ напрямки до вс│х славних м│ст. Правов│рн│ почали творити за кап│таном ран│шню молитву салят-аль-фаджр, то п│дносячи руки до блакитного неба, то припадаючи лицем до палубного настилу. Ал│ молився для вигляду, а сам повсякчас, коли вклякав, зиркав з-п│д руки, що робиться з приреченими. Старший втисся головою в кут м│ж бортом │ бушпритом │ т│льки човгав скарлюченими стопами по гладеньких дошках. Середульший дряпав соб│ горло │ пускав слину на подерту сорочку. Молодший лежав на боц│ │ щосили стискав руками черство, а ноги його с│пались, н│би в│н збирався танцювати. Б│логоловий слов'янин з якоюсь сумною посм│шкою споглядав на муки п│дозрюваних. Чаклуна │ корзини з черепом його батька не було, наче в│н випарився, чи й взагал│ був оманою, марою. А з│ндж│ молилися. I той з│ндж, що на шкоду соб│ обдурив руббана, теж молився, може, ще ревн│ше, н│ж завжди. Т│льки правов│рн│ ск│нчили молитву, як заволав молодший оманець. Я скажу... всю правду... правду... правду... Т│льки дайте хорошо┐... чисто┐... води...-- Та зразу й затих. Кап│тан стояв непорушно, а чаклун знову зв│дк│лясь виник. В│н то ставав навкол│шки │ прикладався вухом до вуст оманця, то п│дн│мався │ шепот│в щось на вухо руббанов│. Лице руббана поступово темн│ло, наливалося кров'ю. В│н важко дихав │ почав то витягувати чингал-джамб│ю з п│хов, то з│ стуком вганяти назад. В│н так стискав держак збро┐, що йому аж поб│л│ли н│гт│. Коли ж отру║ний оманець замовк, руббан скинув руку вгору │ заволав не сво┐м голосом: О Аллах! Закликаю тебе в св│дки -- я не хот│в │ не хочу кров│ цих ворохобник│в. Але вони хот│ли мо║┐ смерт│ │ смерт│ мо┐х матрос│в. Вони хот│ли наших мук │ нашо┐ смерт│, дорог│ мо┐ браття-моряки! Вони прагли нашого добра. I це не найб│льший ┐хн│й злочин. Славний наш султан Салах ад-Д│н -- та буде йому │ його во┐нам благословення та покр│плення Аллаха! -- вибив триклятих пс│в-хрестоносц│в │з славного м│ста кршала┐ма. I в│д цього дня почалася перемога жовтого прапора правов│рного султана. А чому в│н перем│г, браття мо┐?! Тому, що в│ддав себе джихаду душею │ т│лом! Хай благословить та покр│пить його Аллах! I ще тому, що в│н в│дновив в│ру, тому, що в│н знищив │сма┐л│тську ║ресь │ вс│х да┐3 цього зловредного вчення! Це ж бо вони с│ють розбрат, колотнечу │ змови серед правов│рних. Адже то лжехал│фи Фат│м│ди сприяли хрестоносним кораблям здобути порти Палестини. А це тому -- знайте, о браття! -- що вони не т│льки лжеродич│ пророка -- хай славиться його │м'я! -- вони ще й лже-араби. Бо вони за кров'ю -- пота║мн│ │уде┐... Ось вони й продавали арабськ│ земл│ зал│зним псам! I оц│ три шакали! -- Руббап тицьнув пальцем в скорчених оманц│в.-- Вони теж фальшив│, як фат│м│дський чорний дирхем -- ср│бло т│льки згори для блиску, а все м│дь... Коли ми допомага║мо славному султану Салах ад-Д│ну сво┐м ум│нням │ торговельним прибутком, вони змовились │з цим павуком-митником, щоб я купив крадених коней. А в│н, павук, пот│м би в│ддав коней ┐хньому хазя┐ну -- ем│ру Басри. I я б завис на хрест│. А ви, мо┐ люб│ браття, п│шли б у кайданах. А м│й улюблений корабель, м│й стр│мкий птах п│шов би у волод│ння цих ║ретик│в!.. М│й корабель!!! Руббан замовк │ схилив голову на плече, мов прислухався до власних, сл│в. А тод│ заволав шалено, │ судини напнулись вузлами на його воляч│й ши┐: М│й корабель цим шакалам?!! А мо┐х моряк│в-сокол│в у пута! Присягаюсь розлученням, я цих двох заб'ю без пролиття кров│! Облийте ┐х │ загорн│ть у старе в│трило, пов│сьте на ре┐. Н'кумб│, напо┐ ┐х з│ллям, щоб вони були при тям│. А цього постав на ноги. Руббан раз│в три глибоко вдихнув │ видихнув. Це наче його заспоко┐ло, │ в│н заходився за допомогою хрестовини з тонких паличок вим│рювати висоту сонця в│дносно обр│ю. Того що, робили │з злочинцями, в│н наче не бачив │ не чув. Та т│льки-но двох фальшивих османц│в п│дтягли на ре┐, руббан закликав: Нема║ бога, кр│м Аллаха, │ Мухаммед пророк його! Це головне! Хто покр│плю║ в│ру │ захища║ життя та майно правов│рних, той │стинний мусульманин. Все ж │нше -- ворохобництво та ║ресь! Хто серед правов│рних зас│ва║ р│зн│ погляди й суперечки, той хоче пожати нашу погибель. А тому кожному ворохобнику, кожному пота║мному змовнику -- смерть! Смерть ворохобникам!..-- закричали вс│ на корабл│. Кричав │ молодий в│дступник-│сма┐л│т, │ захоплений загальним шалом Ал│. Кап│тан наказав чаклуну: Дай йому палицю, нехай в│н перший ударить сво┐х да'┐. Ал│ широко в│дкритими очима витр│щився на молодого оманця -- к│лька хвилин тому в│н конав │ ледь шепот│в сво┐ з│знання коричневошк│рому чаклуну. А тепер в│н на перший же порух правиц│ руббана схопив червоний мангровий ' кийок │ щосили вдарив по запеленутому у в│трило да'┐. ▓нш│ теж похапали з палуби кийки, що ┐х ц│лий оберемок прин│с неб│ж руббана, та й заходилися молотити по пов'язаних змовниках. Так сталося, що осторонь розправи лишились т│льки Ал│ та раб-слов'янин. А ти чому не б'║ш цих шакал│в?! Га?! Я у тебе раб... Моя в│ра │нша │ закон теж не такий... як ваш... Раб працю║ на господаря... Та раб не захища║ його... I раб не сп│ва║ │ не гра║ господарев│... Ти господар мо║┐ спини │ руки... але не в│ри та звича┐в... Он як?!--здивувався кап│тан │ рукою показав, щоб припинили лупасити лазутчик│в.-- Якщо я тоб│ дам свободу, тод│ ти ┐х заб'║ш? Свобода така -- я хочу -- б'ю... а не хочу -- не б'ю... Якщо так, то йди вниз │ доглядай за к│ньми! -- А тод│ до небожа: -- Ти видай йому бурдюк води для коней. А пот│м уже до вс│х: Славлю