що залиша║ться ┐й. I вона бореться, не думаючи, як, не застановляючись, не мiркуючи над вислiдом боротьби, перемiня║ться в частину тi║┐ збiрно┐ душi, яка борониться вiд насилля, вiд нечестi, вiд перемоги. I дивно Мотрi, що тая боротьба так довго трива║, що сили людськi такi невичерпанi. Звiдки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер досi непобiдимi середнi лави подаються i розступаються на боки? Боковий удар? Чому нашi не вiдпирають його? Невже ж в останнiй мент бракло вiдваги, щоб вмерти так хоробро, i як хоробро боролись? Мотря вжахнулася. "Вперед! Вперед!" - i кида║ться навмання. Але чу║, що чиясь залiзна долоня прикову║ ┐┐ до себе i вiдсува║ набiк... Коваль... Так, це вiн... Вiн останки сво┐х борцiв полуоборотом поверта║ управо, в напрямi валiв i мурiв, бо несподiвано з мiста наспiла йому визначна пiдмога - Чечель з сердюками. Скiльки ┐х? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж ┐м у мiстi нiчого бiльше робить? На всi тi питання Мотря не вмi║ вiдповiсти, а думати над ними нема часу. Чечель весь у кровi, без шапки, в порванiм кунтушi, роззвiрений, страшний, як фурiя, як сам бог вiйни, з такою силою напер на москалiв з боку, так нагло й несподiвано для них, що ┐х товпища зжахнулися, захиталися i, помимо закликiв сво┐х офiцерiв, помимо усяких зусиль, щоб вдержати ┐х у бойовiм строю, подалися назад, залишаючи на мiсцi чималi втрати в забитих i поранених. В Чечелевi лави вступа║ коваль зi сво┐ми недобитками, дехто вспiв i свого пораненого товариша потягнути за собою, скоро i без вагання, вiдбиваються направо й налiво - шаблями, прикладами мушкетiв, кидають бомби ручнi i промощують собi шлях до валiв, до того мiсця, котре заздалегiдь вибрав собi в сво┐й уявi Чечель i до котрого ┐х веде, поклавши все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула зрада, супроти яко┐ безсиле навiть найзавзятiше лицарство. Чечель хоче з останками хоробро┐ залоги перебитися i вискочити з твердинi, перейти Сейм, а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай кожний спаса║ться, як може. Жаль козакiв. Вони ще придадуться, а в мiстi чека║ ┐х або безцiльна смерть, або допит i жахливi муки. Сердюки слiпо йдуть за сво┐м хоробрим полковником, не питаючися, якi в нього задуми i плани. Вперед, вперед, бо за ними лише сором i муки... Москалi заливають Батурин. Гасять пожежу кров'ю i трупами людей. Живих кидають туди; дiтей, що вiдбилися вiд сво┐х батькiв i бiгали по городi, розпучливо взиваючи порятунку, ловлять ┐х i з насолодою, яко┐ не виявляють навiть звiрi, знущаються над жертвами сво┐ми, кидають у жар, як на сковороду м'ясо, як вареники в окрiп. Займа║ться одiж, шкварчить живе тiло людське, i противний сопух розноситься кругом. Неймовiрне, страшне автодафе. "Нелюди! Звiрi!" - верещать жiнки, кидаючися як левицi на ратникiв царських, але ┐х розпачливий крик стрiча║ться з тупоумним насмiхом людей-звiрiв. "Ось вам!" - i вони за волосся волочуть безталанних жiнок, пробивають ┐х штиками, торощать голови прикладами мушкетiв. Перемога, побiда, звiрське божевiлля! Навiть старцi й калiки, що ютилися пiд мурами, бо нiяк i нiкуди ┐м було втiкати, не знаходили пощади. I ┐х вбивали безпощадно, з глупим i безцiльним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську. Так люту║ i скаженi║ тiльки вода, прорвавши греблю, i пожежа, вихопившися з тих меж, у якi вложив ┐┐ промисел людський, так скаженi║ безумне й бездушне живло. У звiрiв куди бiльше милосердя. Роззвiрений чоловiк вiд живла i вiд звiрюки страшнiший. Це не вiйна, а рiзня, не здобута твердиня, а сам спiд, сам останнiй круг пекла. Не здержати того злочину страхiтнього, не спам'ятати побiдникiв, не пригадати ┐м, що й вони люди. Нi! Нi!.. Втiкати, втiкати вiд них. I Чечель щасливо пробива║ться в напрямi Гончарiвки. А з ним коваль i його гурт, з ними i Мотря. Москалi, не зустрiчаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якiсь вiддiли i, не знаючи, що це ┐хнi брати, якi з другого боку увiйшли в мiсто, беруть ┐х за козакiв, котрi подалися взад, i стрiляють на них. Тамтi вiдстрiлюються, добру хвилину трива║ це непорозумiння, а за той час Чечель зi сво┐ми щасливо доскаку║ до Гончарiвки, заводить по дорозi бiй з вiдiрваними московськими вiддiлами, що пустилися на дозволену грабiж, як гi║ни й шакали на жир, i, користуючися загальним безладдям i суматохою,_ _в котрiй не розбира║ться нiхто, добре вiдомими стежками й хащами вискаку║ з мiста i окрива║ться в байраках i очеретах. Летить за ним дика оргiя звукiв, трiск пожежi, луск самопалiв, плачi, зойки й ридання мордованих людей, п'янi┐ крики побiди, жалiсний рев худоби, все це перемiшане з собою, страшне, жахливе, велике, як кiнець свiта. Летить, спиня║ його, як докiр, як грижа совiстi, як проклiн, за те, що вiн кида║ безталанне мiсто i що не гине разом iз ним. Але останки тверезого розуму кажуть йому рятувати те, що в кожнiй вiйнi найважнiше й найцiннiше,- останки регулярно┐ армi┐, за котру вiн, як вождь, ма║ вiдповiдь дати. Ряту║. Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бiк рiки, вже й заграва, що б'║ вiд догорюючого мiста, не зраджу║ ┐х ворогам. Приймають збiгцiв у свою опiку лiси й поля. ПОЛIТАВ СНIГ Полiтав снiг. Зразу дрiбними, а там i великими, щораз густiшими платками. Та не бiлими, а червонуватими, рудими, нiби паленiв вiд того, що дiялося кругом. Сипався снiг. З чорно-бурих хмар, мов з величезного решета, сипався тихо, густо, одноманiтно на ру┐ни мiста, на згарища i на безчисленнi трупи, що лежали кругом,- нiби милосердне небо хотiло вкрити смертельним рядном того великого покiйника, якому iм'я - Батурин... Втихомирися, засни, ти заслужив собi на вiчний упокiй! Але вiтер не хотiв спокою. На пожарищi зривалися вiтрянi труби, поривали попiл, iскри, недотлiлi ганчiрки, жмутки людського волосся, гралися ними, мiшали все те з бiлим снiговим пухом у сумiшку брудну й несли на Гончарiвку. З глумливим смiхом i з реготом диявольським кидали на гетьманський двiр. Чорт женився з бiдою. Тiшився радiстю великою з приводу свого нинiшнього трiумфу. Такого Ка┐нового вчинку не бачив вiн давно. Квiтуче мiсто перемiнено в одну довгу та широку могилу, людському тiлу завдано нову велику рану, яка не заго┐ться довго. Цiлi столiття буде палити свiдомiсть народiв, як тавро, випалене на серцi розпаленим залiзом. Пожежу гетьманського двора вже пригашено. Варти стоять кругом i не пускають нiкого. Не одна ватага солдатiв заганялася туди, прочуваючи добру наживу. Але ┐х здалеку вiдганяли, як крукiв вiд падлини. Свiтлiйший наказав, щоб у грабiжникiв стрiляти, а кого з награбованим добром приловлять - того на гiлляку. Перед головними ворiтьми, у сторожiвнi, сто┐ть московський офiцер. Вiн пильно стежить, щоб нiхто до двора не наближався. На липах в'┐здово┐ але┐ хита║ться кiлька чорних мiшкiв. Так здалеку, в нiчних сутiнках, виглядають повiшельники, яких звiльна присипа║, мов вибiлю║, снiг. Жадоба гетьманських скарбiв завела ┐х туди. Тихо круг гетьманського двора. Живо┐ душi тепер у ньому нема. Лиш бiла панi ходить по покоях, руками чеше довгi коси i зiтха║. Двiрська прислуга, розумiючи, що не оборонить пансько┐ домiвки, розбiглася на чотири вiтри. Кого догнали i вбили, а кому поталанило добратися крiзь великий гетьманський сад до очеретiв i човном передiстатися на другий бiк. Тiльки старий дворецький не втiкав. Як надбiгла перша московська ватага, вiн собою заступив ┐й дверi. "Покажи нам, де гетьманськi скарби?" "Не знаю. Я ┐х не ховав". "Половина тобi, а половина нам. Не бiйся, не скривдимо. Покажи!" "Не знаю i не покажу". "Так ми тебе",-i почалася намова не словами, а дiлом. Питали його батогами й вогнем - не виявив нiчого. Скатованого вкинули до темницi, щоб нарозумився. Там вiн руку на себе наложив. Старий лiрник нав'язував струни на обсмаленiй бандурi, нiби вiн важнiшого дiла й не мав. Так його й застали грабiвники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обiджений бандуру на головi кривдника розбив. За те й лежить тепер пiд старими липами бiля двора i зимний снiг накрива║ його i його розбиту бандуру... Присипа║. Гойдаються на гiлляках повiшельники, гiлляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, рида║, реве. Вартовi зустрiчаються з собою. "Рiжуть нашi". "Та же не гладять". "Здалеку страшно, а зблизька привика║ш". "Всякого норову люди бувають. Наше дiло робити, що велять". "А совiсть?" "Бачив ти ┐┐?" "А ти?" "Вiдколи мене в гамашi встромили, забув про не┐. Для нас, брат, нема тепер нi совiстi, нi Бога, а ║ одно - начальство". "На-чальство..." - i розходяться у рiзнi боки, бо з вартiвнi вийшов офiцер. Але й вiн, почувши нестяменний зойк i гул, затулю║ вуха рукою i пода║ться назад. Скриплять гiлляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний снiг, великими, густими платками, крiзь котрi, нiби крiзь сiтку, мерехтить червона заграва. Снiг перемага║ огонь. Гасить те, чого не згасила людська кров. Вже його кругом двора нападало стiльки, що весь двiр, нiби в бiлу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильнiше вiтер повi║, на тiм бiлiм ряднi видно золотi та кривавi смуги. Хитаються гiлляки, i вiд них чорнi тiнi на бiлий снiг падають. Снiг iде. * * * Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясени, клени, а помiж ними - стежки, вулички в'ються, то знов - розлогi муравники зi статуями i грядками всiляких заграничних квiток, то ставок з мiстком до острова, а там уже нi стежок, нi грядок, лише усяка деревина, усякi корчi густо, по власнiй уподобi ростуть, нiби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кiнця нема║. Тiльки де-не-де захована помiж корчами самотня лавка сто┐ть. Тут гетьман любив вiдпочивати. Дивився на небо, на хутори далекi, розкиненi кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтiли в синiй далечинi, дивився i думав про долю тi║┐ кра┐ни. Тепер - усе те присипане снiгом, нi стежок-дорiжок не пiзнати, нi статуй, тiльки на однiй з лавок, ген далеко в глухiм гущавнику, вiд поля, щось чорне бовванi║. Снiг iде... Снiг, бiлий, зимний, так рiвно, спокiйно iде. Може, вiн горами великими ляже, аж до неба... Може, вкри║ собою i живих, i трупи, i зло, i добро. I не буде нi пожежi, нi кровi, лише один великий, бiлий, нiмий i бездушний спокiй. (Думка врива║ться, як павутина, Мотря не може ┐┐ зловити. З'явля║ться нова.) Тими стежками колись "вiн" ходив. Може, це його думки шелестять з останнiми листками... (Вжахнулася...) Вiн?.. Грiх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох... терновий вiнець, коли ж тому кiнець?.. (Мотря хусткою голову обтулю║ щiльно.) Снiг iде... (Думка шовковою ниткою сну║ться.) ... Там, у тому дворi, прощалася з "ним"... Як по┐ду за Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить - не до не┐, а до столицi... Не поспiв... А тепер - запiзно... Тепер усьому кiнець... лиш не ┐й... (Затулю║ вуха руками.)... Той крик вверчу║ться в мозок. Перед ним не втечеш - хiба схова║шся у себе... (Замiсть думок з'являються питання.) Чому не по┐хала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартiвником у Батуринi залишилась... Мала ключ вiд iншого свiта... (На цей спомин здрига║ться цiла.)... Огонь-лiд, лiд-огонь, лiд... Снiг iде... (I знову питання.)... Чому з Чечелем не пiшла?.. Тягнули ┐┐, пробивалася, дiйшла аж сюди, а далi сил не стало. Ледве дотягнулася до лавки... I добре. Добре так. Сказала собi, що Батурина не кине... I не кине... Тiльки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тiльки в очах не було так чорно!) I в город!.. (Питання)... По що?.. (Вiдповiдь)... Як то по що?.. Захищати його... (Питання)... Попелища i трупи?.. (Вiдповiдь)... Хоч би й те. Вона i Батурин - одно... Вiтер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ i суховiй, дiйснiсть i мрiя, ха-ха!" Вiд того смiху зимнiше, нiж вiд холоду. В кiстках i в головi болюча порожнеча. Тiльки той гул, що вiд городу летить, як гураган. Втiкати, втiкати перед ним у нетрi власно┐ душi!.. ...Ковалiвка, Батурин, Бахмач, сонце i смiх, стужа i плач... Поранковий усмiх днини, i довгi, темнi, вечiрнi години, i нiч, глуха, нiма, в котрiй нiчого нема, лише горе, широке, безкра║, як безодня, преiсподня... бе-бевх!.. Душа, завiшена в просторах, мiж небом i землею, в болючiй нерiшимостi, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилю║ться i пада║ стрiмголов... Бе-бе-вх! Снiг iде... ЗНАЙШЛИ Вартовi з офiцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто. Зi смолоскипами бiгали, заглядаючи мiж корчi. "Жаль, що собак нема, собака носом чу║". "Солдат вiд собаки не гiрший". "А все-таки нюх не такий. Куди!" "А розум?" "Гада║ш, собака дурна?" Балакали, як за добрих часiв, i бавились снiгом. Попереду офiцер. "Цс!" - дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кiт, прича┐вся i - прискочив до лавки. "Ти хто?" I вiдтрутило його, як звичайно вiдтручу║ живого чоловiка вiд мерця. "Посвiтiть!" Розмотав хустку, струснув снiг: "Гум! Жiнка i не з простих. Та ще нiчого собi... Мабуть, не заков'язла". Вiдiзвався в нiм iнстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти ┐┐ уважно i вiднести в двiр - пiд вiдповiдальнiстю за недоторкальнiсть особи. Знав сво┐х людей. "Як береш? Ну, як береш? Це ж не снiп? Бачиш? З панiв, не Матроша яка! Скотина!" Якнайобережнiше взяли й попрямували до двора. "Зрозумiй ┐х! Казали iстреблять усiх без розбору, хлопiв i жiнок, старих i дiтвору. А тут - пiд вiдповiдальнiстю". "Бо панi. Не Матроша. Чув?" "Всi вони руку за собою тягнуть, тi пани". "Крук круковi не виклю║ ока". Оглянулися, чи хто не слiдку║ за ними. Впевнившися, що нi, нарiкали далi: "Дурнi ми з тобою, брате". "А тобто чому?" "Бо тому, що не мудрi. Наш брат морду║ бiдного хохла, а нам би так укупi та, ще попросивши вольницю донську до спiлки, одно┐ нiченьки темно┐ та невидненько┐ та зробити усiм тим баринам-кровопивцям отак о!" - вiн рукою показав на горло. Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться i зачу║". "Не бiйсь! п┐ вже i║рихонськi труби не збудять. Така, як кiсть". "То нащо двигати трупа?" "Спитайсь його. Вони до живих не мають iнтересу". "Правда. Цар трупiв у спирт кладе i платить". "За трупи?" "I за спирт з аптеки - особливо". "Трупiв у Батуринi набере нинi, скiльки схоче". "Та не таких, як йому треба. Вiн хоче особливих". "0-соб-ли-вих". Доходять до двора. Там ще й декiлька незруйнованих кiмнат. В однiй примiщують Мотрю на шкiрянiй канапi. "Нiчого собi",- зауважу║ солдат. "Красива, та не для нашого брата. Нашому братовi i порiзаних досить". Солдати лихi, що не дали ┐м в мiстi погуляти. "Багато того добра змарнували нинi, ой багато!" "На мене, то досить, коли б вирiзати хлопiв". "I старих баб". "Хай буде i старих баб, а дiвок, та ще гарних, нiяк нi. Грiх". "Грiх марнувати дар божий". "Свiтлiйший i дiвок рiзати велiв, щоб не плодилася iзмiна". "Не вигубиш черкасько┐ породи i не викорiниш iзмiни". На тiм i врива║ться розмова. Але солдатам не спiшно розходиться. "Красива бариня",- мляска║ товстими варгами один. "Не для пса ковбаса!" - зауважу║ другий. "Чого сто┐ш? Ну, чого сто┐ш, стерво! - гука║ вiд порога офiцер.- Пашол вон!" I солдати розскакуються, як собаки вiд ласого шматка. Офiцер залиша║ться сам на сам з невiдомою. Вiн продрог. Ходить по кiмнатi, потираючи руки. "Та й погода яка. Гу-у-у!" - Пiдступа║ до годинника на магоневiй комодi. Годинник сто┐ть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хатi хтось умре. Йому хочеться, щоб годинник iшов,вiдраднiше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник почина║ грати арiю, але врива║ ┐┐ нагло i шипить, харчить, нiби насмiха║ться злобно. "От тобi i гетьманськi часи". Пригадав собi незнайому, пiдступив, дивиться i йому робиться страшно. "Не диха║, бiла, як труп, а все ще така гарна. Може, це вiдьма?" Пригаду║ собi давно забутi казки про вiдьом i опирiв. Вiн утомлений, бо цiлу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще пiшов би спати, хоч би й тут на якому фотелi, i спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кiнець. Чу║, що розгулялися нерви. Надивився нинi на таке, що - тю! Спльову║. "Нема нiчого страшнiшого, як здобувати твердиню". Ма║ повнi вуха тих верескiв i стогонiв, сотки очей дивляться на нього, страшним поглядом передсмертним, сотки рук чiпляються за його кафтан, за рукави, за пальцi, навiть за вiстря шаблi. "Фу, чорт! Погано, противно, аж млосно". Мло┐ть його вiд запаху кровi i вiд смороду паленого людського м'яса - позiха║ широко, безконечно, тим позiханням, що свiдчить про крайн║ вичерпання нервiв... "Офiцер!?"... Це слово пiдбадьорю║ його. Соромиться слабостi сво║┐. "Це ж iзм║ннiки, на них iншо┐ кари й бути не може". "А невже ж iзм║ннiки не люди?" - вiдзива║ться слабий голосок десь iз споду душi. "Авжеж, що люди! - притаку║ несмiло i знову позiха║, широко вiд вуха до вуха. Послав по лiкаря. Чому ж вiн не приходить, хоч би фершал який. Може б ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрiбнi, бiлесенькi руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупiв там! Не зна║ чому, але хоче, щоб вона жила,- хоч вона! I без не┐ стiльки життя змарнували нинi, стiльки краси, радостi, щастя. Вже досить, досить... Якiсь спомини давнi, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагаду║ться йому. Зда║ться, душа розрива║ться надво║ - кiньми розшарпують його. Не витрима║. Затулю║ очi руками, пада║ в фотель i плаче, як дитина, вiн - царський офiцер, та ще драгунського полку, а до того потомственний дворянин. Почува║ себе грiшним, ненавидить свiтлiйшого i всiх генералiв i самого царя-антихриста. "До чорта ┐х!" - вихоплю║ться йому з уст. "Гi║ни, озвiрюють безвинний народ, i Бог дивиться на те..." Повiяв вiтер, захиталися на гiлляках трупи повiшених грабiжникiв, закракали ворони. "Випустять з клiток звiрiв, а потiм вiшають ┐х за те, що кусаються. I де ж тут правда!" З сильнiшим вiтром ще сильнiше спалахнула заграва i в ┐┐ блисках оживилося блiде обличчя Мотрi... "Ожива║?" I йому зробилося страшно. Не може пiдвести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з тою тiчнею вовкiв, прощення просити за тих, що лежать порiзанi, помордованi, що шкваряться на вуглях, як м'ясо смажене ┐х свiтлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, то┐ все┐ мерзенно┐ гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. I годинник сто┐ть... А там все ще мордують людей. Виволiкають ┐х iз закутин мiських, з пивниць, з-пiд звалищ, з-пiд жужелицi, i рiжуть, як худобину, людо┐ди! Кому того треба? Защо? По що? Плутаються гадки... Бачить свiй батькiвський двiр, iкони з вiчними лампками, батька, що чита║ Святе Письмо, матiр, що постить, сповiда║ться кожного свята i недiлi. Пригаду║ собi, як вчила його заповiтiв Божих, i прощення, i милосердя, i нараз - вiн цiлий у кровi, як тигр, i весь у багнi, як свиня. Iменно - як свиня!.. Соромиться самого себе. Як же вiн представ би на судищi Господнiм, коли б його влучила була нинi яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання сво║? Хiба те, що не один вiн винуватий i що не один ка║ться сво┐х Ка┐нових учинкiв. к ┐х чимало. Так усi вони, усi, нiщо супроти царя, царя з Божо┐ волi i з Божо┐ ласки. "А я ж вам вiльну волю дав",- скаже Господь. "Але ж i цар з Божо┐ волi",- вiдповiсть, не придума║ нiяк, як йому це все звести докупи. Переста║ хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманцi. (Коли ж цей фершал прийде?) Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батуринi, котрого завтра не буде,останеться тiльки ру┐на, велика купа вугiлля, кiсток i стерва... Гидко! (Чому ж той фершал не йде?) Наслуху║, але чу║ тiльки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город. Не бачити, не чути, забути! Але як? I знов пригаду║ться мати, як проводить молитву, як йому дрiбнi дiточi пальцi склада║, щоб хрестився по закону, як пильно вважа║, щоб вiн не перекрутив якого слова в "Отченашi", або у "Вiрую", бо це грiх, дуже великий грiх!.. А людей рiзати не грiх?! Свиня - iменно: свиня! Зачиня║ вiкна i дверi, щоб не чути виску. Ага!.. Мабуть, i мерцiв розбудив цей крик, i вони перевертаються в гробах... Пригаду║ться йому одна мерзотна картина. Як перебiгав через кладбище, побачив солдатiв, що перевертали гроби. Добували трухлi домовини, пiдносили порохновi вiка i з мерцiв здирали коралi, перстенi, золотом перетиканi пояси... I тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сiдаючи до страви, зараз-таки, ще нинi. Соромно, гидко! Свиня! I, як побачив це, не втерпiв, стрiляв в труподерiв. Уявляв собi, що у шакалiв стрiляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерцiв,- новi мерцi... До чого воно подiбне, Боже?! I пригадав собi ще жахливiшу картину. Зарiзана дiвчина лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батькiв. А над нею солдат. Тримав у руцi шнурок перлiв i зубами розкусував одну, пробував, чи правдива... Голову вiдрiзав, щоб не розiрвати шнурка перел. Щоб не розсипались... Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розiрветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а вiд зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас i мовчати? Одно, що робиш,- бiлим снiгом притрушу║ш оте гидке i на всякий вислiв жахливе багно... "Бiлим снiгом..." I вiн усмiхнувся гiрко. Ще сильнiше повiяв вiтер i ще яснiше озарила заграва цiлу кiмнату. Якi гарнi тi шовковi обо┐, золоченi стюки на стелi, важкi оксамитнi занавiси бiля вiкон! Дивно, що солдати не подерли ┐х ще на онучi... Мабуть, для свiтлiйшого залишили. Вiн гарненько пообдира║ те все i, як крук, затащить до свого гнiзда. (Мало ще накрав!) I за те, щоб багатилися свiтлiйшi, мають гинути тисячi невинних жiнок i дiтей. До чого воно подiбне? Чому хто не скаже ┐м ув очi, що вони не люди? Чому вiн не кине шаблi царевi пiд ноги, бо це не цар, а звiр, "урод", гидкiший вiд усiх тих "уродiв", якi вiн стяга║ з цiло┐ Росi┐ i марину║ у спиртi, у сво┐й кунсткамерi. На саму гадку про можливiсть такого моменту кров стина║ться у жилах. Бачить того мужчину, вищого вiд усiх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, i з випулистими очима. Гидкий, але великий,- не от миру сего. Все нишкне, мертвi║ й малi║ перед ним, вiн - цар!.. "Творю державний народ,- каже, мов грiм гримить,- будую нову Росiю. Без болю не родиться нiщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офiцер! З потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!" I офiцер кулиться в гетьманському фотелi, ноги йому ще гiрше трясуться, очей пiдвести не смi║, щоб не побачити царя. Це не цар, це - мус... Чу║ шурхiт якийсь... Треба ж дiйсностi глянути в очi, не втече перед нею - треба. I вiн вiдносить утомленi повiки. Перед ним не цар, лиш очi, не очi, вiкна у якийсь iнший свiт... Чи┐ вони тi предивнi очi? Вiн ┐х бачив колись... Коли? Де?.. Де?.. I пам'ять почина║ працювати пильно, скоро, передираючись через подi┐ нинiшнi, вчорашнi, чимраз далi в минуле. Вiдкида║ усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, i прочищу║ шлях. Вже зна║. Тi очi бачив вiн тут, у гетьманському дворi на Гончарiвцi, може, навiть у тiй самiй кiмнатi на балу, на котрий прийшов зi сво┐м командантом. Такi очi мала там лише одна людина i не лише там, але й на цiлому свiтi,- Кочубе║ва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке да║ царському офiцеровi вiрна служба царевi. З то┐ пори, як глянув у них, згубив себе... "Мотря? Кочубе║ва Мотря? Тут? Тепер?" - i вiн зiрвався на рiвнi ноги. Витягнув шию вперед, глянув - так, це вона! Вона пiдноситься i теж пода║ться вперед, руку приклада║ до чола - може, й вона його пiзнала? Господи, як же вiн гляне у тi великi очi, вiн, червоний вiд кровi, як тигр, i брудний, як свиня, iменно - "як свиня". Що, вiдповiсть, коли вона спита║ться про батуринцiв i про сам Батурин? Чи будуть балакати, як тодi, на балу, коли кругом була така розкiш, лише розкiш. Як пояснити ┐й той нелюдський рев i гул, що все ще висить над мiстом, як буря? "Мотря?.. Кочубе║ва Мотря?.. Мотря Василiвна?" Спуска║ очi, хилить голову до землi, вдаря║ закаблуками, робить три кроки назадгузь i нараз, хапаючи голову в руки, нiби зi страху, щоб вона не луснула й не розлетiлася на шматки, вибiга║ в сiни. "Мотря! Кочубе║ва Мотря!" В сiнях на фершала наткнувся, на нiмця. Iшов, не поспiшаючи. Совiсно та спокiйно робив свою службу. За те й грошi брав. Дивувався тiльки, чому це його до двора кличуть тодi, як на вулицi так багато дiла. Але кличуть - iде. Побачивши вищого офiцера, здоровить його. "Фершал?" "Так, ваше високородi║, з третього походного лазарету, Якоб Беме". "Спiши! У тi┐ дверi, просто до голубо┐ зали. Вона ще живе. Може, вряту║ш. Спiши!" Побiг. Якоб Беме озира║ться за ним вiд порога: "Здурiв?" СКОРIН Той офiцер звався Петро Павлович Скорiн. Вiн вiдзначався не тiльки великою хоробрiстю та божевiльною, як казали, вiдвагою, але також незвичайною уродою. Був це такий. красунь, що не тiльки жiнки ставали, мов навроченi, коли вiн переходив вулицею, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку. Кращого мужчини годi собi подумати. Навiть цар любив Скорiна i не бив його в злостi, як iнших,- прямо не пiдносилася рука. Дякуючи тiй вродi, Скорiй чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'║ра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед свiтом, чимсь незвичайним. А незвичайним являвся Скорiн не тiльки вродою, але також дуже полiтичним поведенням, котрим здобував, собi загальну прихильнiсть i доброзичливiсть. А все ж таки близьких друзiв вiн не мав. Не тому, щоб не мiг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо - Скорiн був дивак. Серед найширшо┐ забави вставав, махав розпачливо рукою i виходив. Анi в винi, нi в костях, нi в дiвчатах не знаходив смаку. Найбiльше ще з усього любив конi. Бувало, як не ма║ служби, то сяде на коня й траплялося, що й пiвднини гуля║ Бог вiсть де. А по ночах книжки читав, чужомовнi. Який кому хосен з такого друга? Скорiн був мовчазливий, але язик мав гострий, як бритва. Як бувало затне кого, то вже не вiдлижешся нiколи. Коли б не цей язик, вiн нинi був би вже, може, близько до самого царя, як Меншиков. Але Скорiн не пiдлещувався до нiкого, навiть до царя нi. I тому, хоч i був вищим офiцером, але до найвищих не дiйшов. Вiд лiт трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балу, ще бiльше став мовчазливим. Говорили собi, що в головi йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попiд руки його водив i знайомив з найкращими i найбагатшими "черкашенками", мiж iншим - з Кочубе║вою Мотрею. Та дiйсно┐ причини мовчазливостi i вiдчуженостi Скорiна нiхто не знав. Скорiн влюбився в Мотрю. Загордий був, щоб ┐┐ це сказати. Боявся гарбуза. Бо всi говорили, що Мотря дуже носа дере i не на пiрнач, а на булаву погляда║. А до того вона завзята укра┐нка, а вiн корiнний москаль. Так i не захочуй печеного льоду. I Скорiн наказав сво║му серцю мовчати. Потiм стала вiдома iсторiя Мотрi з гетьманом, потiм вона вiддалася за Чуйкевича i - аж нинi зустрiнувся з нею уперве пiсля того незабутнього для нього балу. I, бач, яка зустрiч! Скорiн сидiв у вартiвнi i роздумував над усiма подробицями тi║┐ дивно┐ стрiчi. Нiби хтось вигадав таке, нiби це казка, як взагалi усе, що нинi дiялося в Батуринi,- одна страхiтна казка, пiсля яко┐, мабуть, вiн довго не засне. Як добули москалi Батурин, Меншиков дав Скорiновi наказ обсадити гетьманський двiр, бо гадав, чи нема там важних паперiв i "перзон" до гетьмана близьких, вiд котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав вiд Носа, що в Гончарiвцi захованi також гетьманськi клейноди, а може, й другi скарби, бо всього в такiм поспiху годi було забрати. Скорiн, заки добували Батурин, "дерся як диявол", вiн загалом бився останнiми часами так одчайдушне, що всi казали - смертi собi шука║. Але дивитися на солдатськi звiрства i злочинства в здобутому мiстi йому було незвичайно важко, i тому вiн утiшився, як Меншиков послав його захищати гетьманський двiр. Це вiн i зробив рiшуче, скоро, безпощадно. На жаль, заки прийшов туди, "братiя" погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста i ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорiн нiкого, якщо до таких не вчисляти Мотрi. "Мотря?" - i вiн задумувався, чи йти до не┐, чи нi. Хiрург сказав, що вона жива, тiльки виснажена дуже i "стурбована сильно". Бо┐ться о ┐┐ ум. Не всяка "комплекцiя" може перенести такi "пертурбацi┐" та "iритацi┐", а жiноча зокрема! Скорiн знав, що йому, як командантовi двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона оста║ ще пiд свiжим вражiнням подiй i заки не придума║ яких викрутiв, щоб зата┐ти правду, але, з другого боку, вiн не важився турбувати ┐┐. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати ┐┐. "А якщо Мотря Василiвна втече?" - прийшло йому на гадку. Як царський офiцер, вiн стривожився, як Скорiн - нi. Навiть хотiв, щоб утiкала. Вiдповiсть... Нехай! Вiн же мужчина. Краще вiдповiдати йому, нiж ┐й. А до того - так надо┐ло життя. Надо┐ло жити в розрiз зi сво┐ми переконаннями. Досить тi║┐ облуди... Але вона не втече, раз,- що не може, а по друге,- тому, що не схоче. Не з таких вона, що втiкають. I Скорiновi зробилося страшно за Мотрю. Один допит... "Треба щось порадити на те". Довго бився з гадками. Поки що вiн тут командант. Всi мусять слухати його. Може, вивезти Мотрю... Вивезе... Конi ║, а вiз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накри║, вiзьме ескорт i ви┐де з мiста. Полковника Скорiна нiхто не здержить. Хай спробу║? I, не задумуючись довго, пiшов у двiр. * * * "Мотре Василiвно,- говорив, несмiливо пiдходячи до не┐, як винуватець,- я полковник Петро Павлович Скорiн. Ми знайомi з балу у гетьмана в отсьому самому дворi. Пригаду║те собi?" "Полковник Скорiн?.. пригадую собi... Чого тобi треба вiд мене, пане полковнику?" Не знав, як ┐й це сказати, але почував радiсть, що вiдiзвалася до нього. Голос ┐┐ впливав на нього, як пiсля бурi музика. Хотiлося слухати, не зважаючи на змiст, лише сам звук. Легше ставало на душi. "Мотре Василiвно,- почав тихо й лагiдно, нiби не офiцер.- Вам тут оставатися годi. Дозвольте перевезти вас". "Мене? Перевезти? Куди ж би то?" "Куди прикажете. Я готовий до ваших послуг". Перестрашено глянула на нього. Благороднiсть ворога гiрше злякала ┐┐, нiж злякало би звiрство. Не сподiвалася. Силуючись на спокiй вiдповiла: "Спасибi Вам, Петре Павловичу,- i руку простягнула до нього.- Спасибi, але ви самi бачите, що прихильнiстю вашою менi хiснуватися годi". "Чому, Мотре Василiвно?" "Бо менi й балакати з вами важко, а не то втiкати". "Важко - бо ворог, розумiю... Простiть". "Нi не те, Петре Павловичу, не те. Але я хвора, дуже хвора, балакати не можу". Вiн мовчав, та не вiдходив вiд не┐. Хотiлося висповiдатись перед нею, скинути грiхи. Нагадувалися слова псалмопiвця: "Уми║ши мя i паче снiга убiлюся". "Примiщу вас у возi,- почав,- як у колисцi, i ┐хати будете безпечно, не бiйтеся. До Скорiна нiхто придиратися не посмi║". Мотря всмiхнулася гiрко. "Забува║те, Петре Павловичу,сказала,- що ви полковник в армi┐ його величества царя". Облила його кров. "Нi, Мотре Василiвно, я це тямлю, добре тямлю. Вiдвезу вас у безпечне мiсце, вернуся i скажу, що зробив. Не жахаюся кари". Подивилася на нього довго-довго: "Ви, Петре Павловичу, справжнiй герой". "Я, Мотре Василiвно, тiльки людина". "Бути людиною в теперiшнiх часах - це найбiльше геройство. Але, бачите, i менi хочеться бути, як не геро┐нею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумiйте мене. Я з Батурина втiкати не можу i не хочу. Хочу тут спокутувати сво┐ грiхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам". Сказала це так, що Скорiн не смiв бiльше нi слова вiдповiсти. Побажав спокiйно┐ ночi, вклонився i вийшов. * * * Скорiн вернувся до вартiвнi. "От тобi жiнка!" Вiдiпняв шаблю i кинув капелюх на лавку. "Значиться, нiчого не порадиш. Дивними шляхами блука║ наш талан. Усе, мабуть, розгада║ колись чоловiк, тiльки свого призначення - нi". Сiв i голову опер об стiну. Дивився у вiкно. Снiг лiпив. Нiби завзявся вибiлити Батурин. I добре. На рано не буде видно тих калюж кровi, мозкiв, кишок, того всього, вiд чого робиться чоловiковi гидко, аж млосно... В головi йому шумiло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батуринi тихло. Батурин не ревiв, лише гуготiв глухо. "Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили - кати". Несвiдомо ноги згиналися в колiнах. Кляк, голову похилив на стiл i, як над могилою, в котру тiльки що спустили покiйника, став шептати молитву: "...вiчний упокiй даруй, Господи, представшимся рабам тво┐м... вiчний упокiй... вiчний упокiй". Втомлена думка нiяк не могла вiдiрватися вiд тих слiв, не мiг спромогтися Скорiн на те, щоб пiднятися i положитися спати, хоч було вже так пiзно... Благовiстилося на день. ЧЕРВОНI ПАНЧОХИ "Петре Павловичу!" - гукав знайомий голос. "Петре Павловичу!" - i хтось шаблею грюкав до вiкна. Скорiй глянув - свiтлiйший. Зiрвався, припняв шаблю, натягнув на голову капелюх i вискочив iз вартiвнi. Побачив Меншикова на чорному конi, за ним гурт офiцерiв, а там вiддiл вiйська, самi кiннотчики. Все невиспанi, але не блiдi, а рум'янi, очi свiтилися, як у вовкiв. Скорiн глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий кiнь, по колiна в кровi, нiби в червоних панчохах. Кiнь iржав, махав головою i нетерпеливо викидував ногами; хотiв скинути з себе тi червонi панчохи. Свiтлiйший поплескував його по гнучкiй, пiною обляпанiй ши┐ рукою у довгiй шведськiй рукавицi. Рукавиця теж була бiльше червона, нiж бiла. "Кат,- майнуло Скорiновi через голову.- Кат",- хоч свiтлiйший на ката не подобав, бо був дрiбний i невелико┐ сили. Але якраз тим прикрiше вражала тая кров i злюща усмiшка на його гарних, немов до цiлування сотворених устах. "Здоровi були, Петре Павловичу!" - сказав свiтлiйший голосом, в котрiм почувалося те вдоволення, яке да║ лиш свiдомiсть побiди. "Здоров'я желаю вашiй свiтлостi",глухо вiдповiв Скорiн. Князь подав руку вродливому полковниковi. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи завтра не стане вiн любимцем царя). Скорiн з вiдразою всунув сво┐ пальцi в окервавлену долоню князя i, не задержуючи ┐х там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю. Свiтлiйший зiскочив з коня, подав його сво║му ад'ютантовi, обняв Скорiна за стан i пустився з ним до двора. Але снiгу нападало по самi колiна. "Промести стежку!" - гукнув свiтлiйший на солдатiв, а поки це сталося, почав зi Скорiним балачку. "Як же тут? - питався.Усмирили?" "Казав повiсити кiлькох сво┐х, за грабiж i за мародерство",- вiдповiв Скорiн, несвiдомо кладучи особливий притиск на останньому словi. "Мародерство? - повторив Меншиков i нiби здивувався. Але по хвилинi махнув рукою.- Не зашкодить. I так то┐ сволочi забагато на свiтi. Хай знають дисциплiну... А з Мазепиних людей не застукали нiкого?" "З Мазепиних людей?" - i Скорiн задумався. "Так. З людей iзм║ннiка Мазепи",повторив князь. "На жаль, нi". "То зле. Нам треба добути гетьманськi клейноди. Кажуть, що дворецький зна║, де вони захованi. Чому ти того дворецького не попав у сво┐ руки?" "Бо вiн повiсився",- вiдповiв Скорiн. "Сволоч! - гукнув князь.- Сволоч. Завтра накажу питати трупа". Скорiн видивився на нього. "Так, трупа питатиму, i то з пристрастi║м. Це зробить велике вражiння. Хай знають, що кари царсько┐, як справедливостi Божо┐, нiкому не минути". Скорiновi мурашки полiзли по спинi. "Що ж ти на це?" - питався князь. "Консеквенцi┐ в такiй процедурi не бачу". "Консеквенцi┐? Не розумiю. Висловлюйся яснiше". "Гетьмана,- почав,- ма║мо карати за те, що не був вiрним, а дворецького, що хотiв ним бути". "Ха-ха-ха! - зареготав князь.Фiлософу║мо, полковнику, фiлософу║мо. А ми не фiлософи, лише вiрнi слуги й во┐ни його величества царя. Вiйна ма║ свою фiлософiю, сво┐ принципи i сво┐ власнi консеквенцi┐". Скорiн глянув у тi вiкна, в котрих блимало свiтло ло║во┐ свiчки. Там лежала Мотря. "От я й забув вашiй свiтлостi сказати,- почав, нiби про якесь байдуже дiло.- В гетьманському садi знайшли ми Мотрю Василiвну". "Мотрю Кочубе┐вну?" - мало не крикнув князь. "Чому ж ти менi зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь-хто!" "Донька покiйного Кочубея, скараного на смерть за вiрнiсть царевi",- поправив Скорiн. "Вже я про ту черкаську вiрнiсть i слухати не хочу,- замахав руками князь. Але по хвилинi задуми признав.- Правда. Кочубей все-таки понiс несправедливо смерть. Але його донька наче iншого гнiзда птиця. Зна║мо, зна║мо, хто така Мотря". "З гетьманом за Десну не пiшла". Меншиков хитро всмiхаючись, глянув на Скорiна. "Advocatus diaboli" "I не дивуюся. Петро Павлович чоловiк молодий, а Мотря Василiвна жiнка велико┐ вроди. Розумi║мо. А все ж таки спита║мо i ┐┐, може, нам дещо скаже". "Сумнiваюся". "Побачимо". I вони увiйшли в двiр. НА СУД! Свiтлiйший на скору руку склав суд. I Скорiна покликав туди. Той вiдпрошувався, як мiг. Нiчого гидкiшого i бiльш противного не було для нього, як такi суди. Судити й карати людей за те, що боронили свою справу,- де тут провина? де предмет злочину?.. Не йти, не йти туди за нiщо в свiтi. Прямо сказати: "Судiть мене або карайте смертю i без суду. Не пiду!" Але за кожним разом вiн почував кривду, яку зробив би Мотрi. Лишив би ┐┐ самою. Як би там не було i що не сталося б, а все-таки бiля не┐ буде вiн i може прийти такий момент, коли вiн ┐й допоможе. Як треба - по┐де до царя, представить рiч. Як попасти на добрий настрiй царя, то можна i його переконати. I Скорiн пiшов на суд. До його голови нiби хтось молотками валив. По тiлi лазили мурашки, мло┐ло. А тут вiн - вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати - полковник! Повiв рукою по чолi, протер очi, поправив чуб i мовчки сiв за стiл. Почував на собi хитрий погляд свiтлiйшого. "Тобi, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться". "Так, князю, негарно я себе почуваю". "Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!" Свiтлiйший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Вiд нього заносило навiть пахощами Фрiзона з вулицi Сан-Онор. Мав начiпанi всi ордени й вiдзнаки, котрi телiпалися на його вузьких грудях i мигтiли за кожним поворотом його неспокiйно┐ фiгури. Iншi члени того так званого суду тримали себе менш бiльш як звичайно, себто ставилися байдуже до дiла. Хiба не все одно, чи когось там ударять десять, чи двадцять разiв, чи будуть припiкати огнем, чи прямо покладуть на колесо або застромлять на паль? Буде, як скаже свiтлiйший. На те у нього й iнструкцi┐ царськi - а вони, що таке вони? Покликано тiльки для бiльшо┐ поваги, так сказати,- для прикраси. I панове суддi перекидуються очима. Питають один одного, чому свiтлiйший не почина║ дiла. Скорiше почне, скорiше закiнчить. А свiтлiйшому якраз захотiлося думати. Сто┐ть при вiкнi i дивиться на зруйноване мiсто, не так, як дивився колись кремiя, о нi! Йому нагадуються iмператори римськi, Сцiпiо на звалищах Картагiни, Цезарове veni, vidi, vici,вiн пригаду║ собi всiлякi замiтнi вислови завойовникiв свiта. Хотiлося б i йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нiчого на гадку не