тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось! Се║ сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторка║ться. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Сто┐ть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замiсть ┐┐, боячись i само┐ думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далi промовив: - Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм - як твоя воля свята! - та й пiшов тихою ступою до господи, Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як у воду опущена. Говорити - мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задума║ться, i рученята посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати ┐┐ не покличе; приставить обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у не┐ перекипить, що й ┐сти не можна; та до того довела, що - нiчого робити! - узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на не┐ батько i ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'┐сть ┐┐ здоров'я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу милость божу, здоров'я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки ┐┐ i речей: - Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об сво║му Василечковi! Свiт менi немилий, i нiщо не розвеселя║. Серце мо║ розрива║ться, дивлячись на вас, що ви об менi убива║тесь, то що буду робити! Я й сама сво┐й тузi не рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що день, вiн вiд мене - усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша! Порадившись меж собою, старi дали ┐й волю; нехай, кажуть, як собi зна, так з собою i робить. Надiлив ┐┐ бог розумом, вона й богобоязлива, i богомольна, так ┐┐ отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна! Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiяко┐ скиндячки, нiяко┐ стрiчки; як пов'язала голову чорним шовковим платком, так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почу║, що дзвонять, то мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок, що Василь ┐й зоставив, дивиться на нього, та сво┐ горiшки пересипа в руцi, та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й вигяяда вечiрньо┐ зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз i стане така рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! - сама собi розмовля. - Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут ┐┐ хоч клич - не клич, хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: "Прощай же, мiй Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до тво║┐ бiдно┐ Марусi". Увiйшовши ж у хату, перецiлу║ усякий горiшок i платок разiв сто поцiлу║ та, згорнувши, приложить до серця та так i заночу║; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба! Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома пора║ться, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на не┐, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума: "Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб ┐┐ лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп'ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщиту║.: "От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться". Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на рижики, та так же ┐х багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та назбирала ┐х повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то ┐х брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що ┐й тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись - треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге - змокла як хлюща, так з не┐ i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься. З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухо┐ на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка ┐┐ i б'║! Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а ┐┐ трусить так, що й сказати не можна! Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть ║ йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислуха║ться троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!" - сказавши се║, лiг i... заснув. Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже: - Подивись, Науме, що з Марусею дi║ться? Стогне час вiд часу дужче... от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужо┐: - Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?.. - Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко менi!.. Робiть, що зна║те... ко... колеть мене!.. -Де саме колеть, Машечко? - От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боцi... Поможiть менi!.. Не стерплю... Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло - аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне... Що робити - i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили ┐┐ кожухами... так кричить. - Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!.. Послали мерщiй на лавi; узялись обо║ старi зводити Марусю... Вона не здужа йти, старi не здужають ┐┐ вести... тягнуться, силкуються, спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що... вiн дочку на не┐ схиля... Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на не┐, собi плачуть... Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що ┐й душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя - пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се ┐й, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшепту║; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тi┐, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iордансько┐ води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тi║┐ ж води трошки напитись, а сам пiдкурював ┐┐ херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не сво┐м голосом закричала: - Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя.. Не да║... менi дихати!.. Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до сусiди, розбудив, попрохав ┐┐, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки управивсь, поки допроводив ┐┐ до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу. Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане поспiшать - задиха║ться, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалку║ Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець. Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав - до цилюрика. Поки його збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже: - Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти збiржу* (*3бiрзка - вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i проходитись, та треба поспiшать. Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що ║ духу з цилюриком додому. Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став ┐┐ розпитувати, де саме i як у не┐ болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько: - Овва! Худо дiло! - А Наум се почув та й руки опустив... Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув ┐й руду* (*Тобто: пустив кров.) з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав ┐х до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справля║ться, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважа║ш його. Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками. - Худо дiло! - сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить: - Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що зна║ш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!.. Цилюрик аж заплакав i каже: - Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль сво║┐ куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр сво┐х дiток? Та як нема божо┐ волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить! - Так мо┐й Марусi не животiти? - аж скрикнув Наум. - Один бог зна! - сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужо┐. Подивившись на не┐ i подержавши за жилу довгенько, каже: - Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; зда║ться, що скоро засне. От i вiдступилися вiд не┐ тихесенько, щоб ┐й не мiшати спати... Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати ┐й, сердешнiй, не да║; а тут у бiк знову стало шпигати. Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було. Наум давав ┐м волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашо┐ радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi..." Далi й закiнча: "Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе зна║ш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнi┐, дума║мо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлу║... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить: - Бери, - каже, - скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи мо║ дитя; вона в мене однiсiнька... Без не┐ нащо менi жити? Не буде менi нiяко┐ радостi... хто мене догляне... хто... - та так i заголосить. Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копi║чку узяв. У останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав: - Нiчого не можна зробити! - 3 тим i по┐хав. Моливсь Наум, моливсь... i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоря║, перехрестивсь i на думцi каже собi: - Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? - Та з сим словом i пiшов. Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi: - Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я? - Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже здоров'я!.. Хiба спасення душi... коли б тiльки швидше... - ледве промовила се║ Маруся. Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов... Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi: - Нащо ти ┐┐ так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця? - Що ж, стара, будемо робити? - здохнувши тяжко, сказав Наум. - А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя? - Та, що-бо ти, старий, говориш? Де ┐й ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала... - Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш ┐┐ вмру, дарма що вона вже на ладан дише. Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!" Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде ┐┐ причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести ┐┐ до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила: - Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя... що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство тво║ святе! - Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому. Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить... От Настя i каже до старого: - Та ║й-богу, вона не вмре; бач, ┐й полегшало. - Мовчи та молись богу! - сказав ┐й Наум, а сам аж труситься. - Тепер, - каже, - янголи святi┐ лiтають над нею. Страшний час тогдi наста║, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу! - Господи милостивий! Ти сам бо┐шся та й мене ляка║ш. Так сказала Настя не бачачи сво║┐ бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже: - Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям... Як ось Маруся таки дуженько промовила: - Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум'яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд не┐ неначе ся║. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся ┐м i каже: - Батеньку, матiнко, мо┐ рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у сво┐м царствi. Тут стала ┐м руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i ┐┐ цiлують. От вона ┐м i каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись: - Спасибi вам, мо┐ рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене... Простiть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Менi бог грiхи простив... простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх... та пом'янiть мою грiшну душу... не жалуйте худоби, усе земля i пил... Годi ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там год - як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мо┐ положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай менi... голосно молитви... а ти, матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене... Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й залл║ться сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже i гласу ┐┐ не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом ┐┐ голосно чита "Вiрую во ║диного бога" та "Богородицю"... а се вона - зирк очима та й сказала голосно: - Чи ви чу║те?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже: - Молiтеся усi! Янголи прилетiли по ┐┐ душу! Далi Маруся ще спитала: - Чи ви бачите? - та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й промовила: - Мати божа!.. прийми... - i успоко┐лась навiки! Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!" Кинувся до Марусi, припав до не┐, вицiлував ┐й руки, щоки, шию, лоб i усе приговорю║: - Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще мало┐ дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, зна║ш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю тво┐ оченьки до страшного суду! Не побачу у них сво║┐ радостi бiльш! Складаю тво┐ рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали... Вiн би й довго коло не┐ вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже: - Пусти, дядьку, вже ти ┐┐ не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить. Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже: - Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду... а я пiду лагодити весiлля! Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Пiп зараз догадавсь та й каже: - Царство небесне ┐й! Праведна душа була, упокой ┐┐ господи со святими! А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi. Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав: - Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою! Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, - що то вже i казати, крiпко жаль! - та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за таке║ горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!" Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати : - Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими сво┐ми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала... а тепер... закрила сво┐ оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючi┐ сльози?.. Хто обiтре нам смажнi┐ уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з сво┐м Василем! Не порадувала нас сво┐м весiллячком!.. Береш сво║ дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт. Який зiбрався народ, - а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато дивилося, - так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, - сто┐ть над сво┐м дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зоста║ться на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже ┐х жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав ┐┐, хто й не знав, то усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на не┐ i по нiй журитись. Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не плакала, бо i слiз не стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не здужала, голосячи, приговорювати. Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля сво║┐ старо┐ та й каже: - Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога! - Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанi║ послав! - сказала йому Настя. - За грiхи! - сказав, подумавши, Наум. - Чи ║ така кара, щоб нею удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiша║м перед господом нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по правдi сво┐й святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема його добростi! - Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо? - Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i зле║ дитя бог кара║ отця i матiр, так би ми були б i за не┐ у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добре║, то через не┐ i нам що-небудь бог з грiхiв простить. - На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? - питала ще таки Настя. - I я те ж думав з першого часу, - каже Наум, - а далi, по молитвi, бог такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без не┐. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужа║мо робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi закри║ш очi, а тебе... тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати... та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав - коли ║ ще яка гiрша сi║┐, - та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашо┐ Марусi. Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малю║ труну - та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що ┐┐ робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця ┐┐ робили. А як ще маляр вичорнив ┐┐, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертво┐, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; - а обо║ старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом - крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", - i розступивсь. Наум, почувши се║, скочив, зирк у вiкно... лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!.. У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, ┐хав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазя┐на з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як ┐де i чу║, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!" - а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазя┐ну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля. Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!.. Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили... аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько: - Марусю!.. Де моя Маруся? - I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! - став йому Наум казати. - Покинула нас! Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чу║ нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити... Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала... Василь, се║ слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться до не┐... припав, цiлував ┐й руки... I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю... моя Марусенько!" То покинеть ┐┐, плаче та вбива║ться, та вп'ять до не┐. А народ таки увесь, та що то - i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого. Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершо┐; сто┐ть бiля не┐ навколiшках та, знай, руки ┐й цiлу║, та щось i приговорю║ з горючими сльозами. От Наум йому i каже: - Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш ┐┐ жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було. - Вам ┐┐ бiльш жаль? - каже Василь. - Та як се можна i подумати? Я ┐┐ любив у сто раз бiльш, чим ви! - Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я ┐┐ отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш... - Тату, тату! - жалiбно сказав Василь. - i вам не грiх так говорити... i у яку пору i у якiм мiсцi?... Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у сво║му умi, сам собi розговорювати: "пх правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.." Слухавши такi┐ його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб - нехай бог боронить - самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божо┐ волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнi┐; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його... i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним. Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, сво║ думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала". Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати. Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ - так видимо-невидимо! Що сво┐ селяни, а то iз города понаходило i пона┐жджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати. Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв - так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати. Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по дво║, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, ┐┐ посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став ┐м кланялися i просити: - Люди добрi, сусiди любезнi┐! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог - воля його свята! - замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати ┐┐ дiвуваннячко, як закон велить i як ┐┐ слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте ┐┐ дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште сво┐м послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу... Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним. Далi, уставши i вiддохнувши, каже: - А де стара мати? Нехай розда║ подарки сватам та по┐зд знаряджа. От покликали Настю, а замiсть ┐┐ поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба. Не сама вийшла Настя, а вивели ┐┐ до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже: - Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили ┐┐ дiвуваннячко до темно┐ ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до мо║┐ Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають ┐й вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок да║ вам мати, нещасная, горкая, да║ восковi свiчечки. Засвiтiте ┐х, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить мо║ серденько вiд журби велико┐, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою... а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись. Тут ┐м i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий, що попереду носять. А там поперев'язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшиванi заснiвками. Такими ж рушниками поперев'язували i свашок, та ще ┐м i по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев'язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав'язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолочено┐ шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у трунi, а коць* (*Коць - рiд килима.) важкий, з розводами i посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, i щоб усе те пiшло на церков божу за душу помершо┐. Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, - чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь - роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що ┐м нiгде узяти; - а жiноче, - то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено ┐┐ дочечцi, - таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, - усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись: - Слава тобi, господи, що було що роздати за душу мо║┐ мило┐ Марусеньки i обдiлити добрих людей. Нащо менi те║ придане ┐┐, коли я i ┐┐ рiшилась... - А переплакавши, i каже: - Де ж наш ще молодий? От його i привели до не┐. Обняла вона його крiпко, цiлу║, плаче i приговорю║: -Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе ┐┐ бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити ┐┐ тобi, як будуть ┐┐ ховати... Не забувай мо║┐ Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила... Не забувай нашо┐ з батьком старостi!.. Не покинь нас... приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!.. Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi: - Матiнко рiдненька!.. Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже: - Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добре║, тiльки не покидай нас!.. - Сказавши се║, пiшла голосити над дочкою. От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв. Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже: - Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi... Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить тво┐х кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом. Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати: - Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки! От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть ┐┐ чотири боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладенi на головах, без усякого наряду, i у кожно┐ у руках зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з сво║┐ Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався ┐┐ на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i зда║ться, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у не┐ на виду зосталася, i вона нiби усмiха║ться i потiша║ться, що ┐┐ так хороше ховають. Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам'ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку. За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам... що то i сказать не можна, скiльки ┐х там було. Поки донесли до це