От так-то бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi! Вечiрня зоря ще не погасне, а свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз, та вже докотившись до сход сонця. От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок... Соловейко стих бiля сво║┐ самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiма║ться, а то усюди тихесенько... Аж ось - недовго: зiрочка покотилась... далi друга... третя - i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от вiд ┐х слiзоньок пала роса на землю. Канула ┐┐ крапелька, зашелестiла у аерi - i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам... От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками... тут зараз ┐х самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, - що наста║ вп'ять божий день i вони будуть з сво┐ми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i я║чко знесе, - з таких-то радощiв заспiвали сво┐х пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав... то стихне, нiби пошепче сво┐й самочцi, як ┐┐ любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок... а як промеж того ще й носичками поцiлуються... тут вiн уже й не стямиться... зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запира║ться... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело! От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила ┐┐ небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки сво┐, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подума║ш: "Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки ║ на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по ║диному милосердiю сво║му для чоловiка створив ║си? А вiн, се║ мiзерне║ созданi║, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!.." Бiльш сього не вмi║мо що i сказать!.. Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутi┐ гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса... I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самi┐ небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть... викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало: "Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки, неначе по чи║му наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло сво║... i що то: увесь мир iзрадувався!.. Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг ┐х. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захвату║ вiд радощiв, що ще побачить Марусю i поговорить з нею. От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про сво║ гада... аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця. - Та йди-бо швидше! - крикнула на не┐ Олена. - Чого ти зопиня║шся? I так опiзнились. - Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, - каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не ┐┐ любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi... усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з сво┐м Василем. От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже: - Добридень, дiвчата. Боже вам помагай! - Спасибi! Нехай i вам бог помага! - сказали йому ув один голос дiвчата. От ┐м i каже Василь: - Чи не бiгла проти вас яка собака? - Цур ┐й, пек вiд нас! - каже Олена. - Ми ┐┐ не бачили; хiба де бiга? - Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, - казав Василь, - то проженуть ┐┐, а вона вiдтiля забiжить, та й не зна║ш, вiдкiля ┐┐ i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кида║ться. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь. - Ой лишенько! Я ┐┐ боюсь. Вернiмось, Марусю! - каже Олена. - Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню. - От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, - сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi. Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне ┐х налякав, щоб вони припросили його проводити ┐х i щоб не царамонилися з ним iти. Ось як iдуть, i Василь ┐х попереджа - звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачо┐ - та й пiджида ┐х; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже: - Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджида║те. Може, ми вам боронимо? - А чим? - каже Василь. А Маруся каже: - Тим, що; може, вам... пильно треба у городi бути? Може, вас хазя... хазя┐н жде? - Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку. - I вже менi тепер город! Забув про його i думати, - сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: - Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазя┐на, щоб... - А чому ви учора на весiллi не танцювали? - перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн ┐й слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигаду║, та докладу║, та придира║ться, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд не┐. А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, - тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось ║ на думцi i що затим тiльки i йде до хазя┐на. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi. От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн ┐м назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащеку║; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що. От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба ┐й було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе напада║ться на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та - як той мiхоноша у колядцi - носить Марусин кошик та склада, що Олена купу║. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита: - А ти, Марусю, чом нiчого не купу║ш? - Та менi небагацько... дечого й купувати... - каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, - тiльки й треба купити матерi... кресало на люльку... а батьковi... ниток красних... на мережки до хусток... та яловичини... на петрiвку. Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь ┐й у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки. Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно ║, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже: - Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi ║ до чоловiка дiло. Оп'ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому... та побачимо, що буде дальш. От i пiшли вони собi вп'ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне: - Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити? Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись. От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь ┐й i каже: - Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати... - Що там таке? - спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого. - Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем мо┐м, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць тво┐х бiлою рученькою; дай ┐┐ менi сюди, нехай пригорну ┐┐ до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почу║ш. Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в не┐ так i б'║ться, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; бо┐ться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б ┐й крила, полетiла б на край свiту... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж ┐й робити? Земля не розступа║ться, крил у не┐ нема, ноги неначе не ┐┐, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в не┐; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила ┐х та й пита║ться Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула: - Адже ж ти просватаний? - Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сi║┐ пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе? - А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? - сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi ┐й не так вже важко стало. - Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, - не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно мо║ щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки... - Е! годi!.. так довго-бо... - Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься... - Та я й не серджусь... - Чого ж ти закрива║шся, чого вiдверта║шся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима! - Нi-бо... я другого не люблю... - Так зглянь же на мене, не закривайся! - Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно. - Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу... -А то ж i не стидно сказати... що я тебе... люблю? Нi за що у свiтi не скажу... - та, се║ сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: - Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити. - Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! - приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. - Я ж землi пiд собою не чую - я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда? - Не скажу, Василечку, ║й-богу, не скажу! - Чом же не хочеш завiрити об мо┐м щастi? - Стидно-бо. - МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш. - Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу... - Отак же... отак... отак же!.. - приговорював Василь, цiлуючи ┐┐ раз п'ять не вiддихаючи, та вп'ять знову за те ж... та аж вже не змiг i слова промовити... А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так ┐й хороше було! Хоче щось сказати - i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василево┐ ши┐; хоче зажмуритись, так очi, против ┐┐ волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А вiн?.. Вiн тiльки розгляда ┐┐, неначе ┐сть ┐┐ очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи ┐┐ на сво┐х руках. Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала: - Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй... та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха? - За що, моя Марусенько? - сказав Василь, пригорнувши ┐┐ до свого серденька, i поцiлував щиро. - Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе зда║ться, що грiх нам за се... Боюсь прогнiвити бога! - Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися... - А не дай боже, як... - сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i бо┐ться зглянути на нього. - Не доведи до того боже! - аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. -- Буду, - каже, - тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за зле║ дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю... - Братику мiй милесенький! - скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: - Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. - Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у не┐ в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: - Як же ти мене пiсля сього покинеш? - Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш... - Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду... Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i де вони ║, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою. От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: "Що се сталося з нашою Марусею? Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було ┐х жаха║ться, як не знать чого, а тепер сама заговорю║, жарту║, вигаду║ i, знай, смi║ться з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чу║ та, знай, кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн ┐┐ ловить, а пiймавши... аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з парубками кориш; я тобi вiддячу..." Стали доходити до села, от Василь i каже: - Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцю║ пiд не┐, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, - каже Василь, - ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду сво║ю дорогою. От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже: - Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! - Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Сто┐ть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже? Ось вона, догнавши його, сказала: - Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! - сказавши, та скiльки ║ духу до Олени. Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: "Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти". Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказу║, i пора║ться за трьох, так що мати, дивлячись на не┐, аж повеселiшала, i ┐й полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло не┐ леститись, i приговорювати, i розважати ┐┐, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у не┐ дiло. Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказу║, як-то ┐й добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й'ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: "Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати". Прийшов i старий Наум; обiда i дума: "Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, i усе вигаду║, i жарту║". Далi i каже Настi: - Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться. Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже: - Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам. Ще мати ┐й нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: "Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю". Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i ║. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнiмаються, цiлу║ один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп'ять посiдають, то вп'ять за те ж. I незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка. От Маруся перша крикнула: - Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце? - Так що ж? - пита║ Василь. - А те, - каже Маруся, - як я додому пiду! - Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу. - Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула. - Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити. - А чому ж? - Ще, мо║ серденько, не урем'я. Треба пiдождати. - А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок? - Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу. - Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки... - Се не буде брехня, i ┐м треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi ┐м усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм пота┐ти, а то ми тiльки прежде якого часу ┐м нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? -спитав та й поцiлував ┐┐ щиро, вiд серця. - Може, воно i так, - довго подумавши, Маруся сказала. - Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди. - А се ж то чому? - спитавсь Василь злякавшись. - Як собi хоч, а тiльки, по мо┐й думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та те║ i робити нишком вiд не┐. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до не┐ i усе ┐й розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлуча║мось. Скiльки не просив, як-то не молив ┐┐ Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр'ю у брехухах зостатись, пiшла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла ┐й усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала. Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, при┐хали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши ┐┐, з батьком i матiр'ю по┐хали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти. Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем. Прийшовши додому, тяжко ┐й було вiдбрехуватись перед матiр'ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла дiло - i кiнцi у воду. Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так ┐й i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до не┐; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було ┐м розказати про Василя, то як би грiх з душi". Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь ┐й на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i ┐й бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, - нехай бог боронить! - i двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, - дума собi, - ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще... як поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чу║, що вид у не┐ як жар горить! "Що ж отсе я наробила? - дума собi. - Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смi║ться?" Тут ┐й ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що ┐┐ крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. "Та се ж вже, - так дума, - i вперше, i востанн║. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов - як сон: не за┐си, не заспиш i що робиш, не зна║ш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити". Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову до┐ть, а сама озира║ться, чи не йде Василь. По воду пiшла, огляда║ться на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь ┐х вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i бо┐ться, щоб не прийшов. Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр'я". Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе ┐й те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись. I Василь не луччий був ┐┐. Не тiльки роботу, покинув хазя┐на i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде - нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де ┐┐ хата, не зна, як i батька ┐┐ звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн ┐┐ не питав, затим, що нiколи було; усе ┐й розказував, як ┐┐ любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить. От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки мина║ться; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде сво║ю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв'язати як-небудь, так шкапа не сто┐ть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був. От Василь, парень-друзяка, побачивши се║, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже: - Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з тво║ю силою справитись з мiшками i з шкапою. - Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було до┐хати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв'язовалося; тогдi вiн вп'ять не здужа справити, а вже й вечорiло. Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, - бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. "От, - дума, - тут пробуду, то, може, що-небудь прочую - про Марусю, як-то вона, моя галочка, пожива║". Аж от за┐жджа║ чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить: - Де се ви, тату, були? Ми вже вас... - та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити. Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп'ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду вперще бачить. Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже: - Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята, iще наговоримось, Василь сказав, що прийде, поклонивсь i пiшов з хати, а Наум кликнув: - А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота. Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже: - Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла. - Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати. - А ось що я зроблю, Василечку: коли мо┐ старi будуть тебе хвалити, то я пов'яжу на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже, що нi, то пов'яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки при┐деш, так на мене i дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього. Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що ┐┐ не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказу║, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний. - Я, - каже, - знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать. Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку? Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов'язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у не┐ поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олi┐, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм'яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила. Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: "Не бiйсь, не бiйсь!" - а рукою поводить по лобовi, неначе каже: "Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!" Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому. Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть: "Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати". Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилу║ться; а коли i без нього, то тiльки й чу║, що старi його вихваляють. От дождались i Петра, розговiлись. На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить: - Науме, Науме! Либонь, старости йдуть. - До кого? - Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся. Маруся, як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i не стямиться, що й робити; тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять; а сама була рум'яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула ┐┐ у кiмнату i стала ┐┐ убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи. Затим ось стукнуло пiд двер'ю палицею тричi. Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одяга║ться, пiдперiзу║ться, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком: - Господи милосердний! дай мо┐й дочечцi доброго чоловiка; не за мо┐ грiхи, а за ┐┐ добрiсть пошли ┐й щастя. От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею. Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожида║ться. Аж ось стукнули пiд дверима i втрет║, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них: - Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти. От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума. За Наумовим словом ввiйшли в хату дво║ старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах аглицько┐ каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь... крий матiр божа! - нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна. Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазя┐ну i хазяйцi. Зараз Наум (хоч i знав ┐х дуже добре, а тiльки для закону) пита: - Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс? Старший староста й каже: - Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде те║, то ми i оне║; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснi┐ i без худо┐ науки, то от вам хлiб святий у руки. Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже: - Хлiб святий прийма║мо, а вас послуха║мо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще дiйдеться, а ви сво┐х нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства? Старший староста i каже: - Ми ║ люди нiмецькi┐, а йдемо з землi турецько┐. Ми собi ловцi, удалi┐ молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша... Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", - i пiшли, ┐здили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз ┐де на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланя║ться, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такi┐ речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, ┐сти-пити не жалаю, достати ┐┐ жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шука║мо, а ┐┐ не пiйма║мо. Усi царства-государства пройшли, а ┐┐ не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошука║мо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш князь затявсь, при сво┐й думцi зоставсь. "Скiльки, - каже-говорить, - по свiту не ┐жджав, у яких царствах-государствах не бував, а тако┐ куницi, нiби красно┐ дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село - як зоветься, не зна║мо, - прийшли. Тут вп'ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жала║мо його пiймати. Певно, вже наша куниця - у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте? Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб батько вiддав ┐┐ за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на не┐ та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха. От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже: - Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати... Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дально┐ дороги, то, може б, випили по чарцi? Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула: - Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлу║ ┐х, та гiрко плаче i просить: - Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiма║те?.. Не можу без вашо┐ Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!.. Тут i Маруся, забувши, що ┐й гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки ┐й цiлу║, i приговорю║: - Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з мо┐м Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiяко┐ худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!.. Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили сво┐х старих, та так жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають. Далi старший староста не втерпiв i каже: - Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишн║ слово говорить; мо║ дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почу║ш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого добррго ждати. Одначе, видячи ┐х сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов'яже. Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп'ять понурив голову i мовчить. Староста каже: - Може, стара мати се║ усе вереду║? - О батечки мо┐! - зараз каже стара Настя. - Чи я ж би не хотiла щастя сво║му дитятi? Адже вона моя утроба. Та