Григорiй Квiтка-Основ'яненко. Маруся ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до яко┐ вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що ║ у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра - що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чу║ш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд... Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер... Ти i не оглядишся i незчу║шся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блука║ш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були - i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили - i той вмер, з тим парубкували - i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, - усi повмирали. Коли ж се так ║, так i пам'ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв? А пiсля тако┐ думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати тво┐ живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти ┐х при старостi i коха║ш, i поважа║ш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними - хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а ┐х шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам'ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, - чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман* (*Личман - пастух, чабан.). Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi чита║ш: ."Господи! буде воля твоя з нами грiшними!" I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, - i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти хова║ш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiяко┐ розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне. Iще ж i се ми дума║мо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз сво║┐ сiм'┐ або i родичiв, то буцiмто се║ чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнi┐. Нi, не так се║! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то ┐м, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк ┐┐ може забiдити. Адже правда, що батько тi║┐ дитини, щоб вона не перейняла худа вiд сво║вольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього ┐й дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усяко┐ бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де ║ таке добро, таке добро... що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи тво┐ послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець стара║ться навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалу║. Недурно сказано: ледача та дитина, которо┐ батько не вчив! Се ж люди так з сво┐ми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилу║! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: "Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!" - то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде. Так робив Наум Дрот... От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв... От як се було. Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн - вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочу║ яку бiднiсть, надiлить по сво┐й силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так ┐┐ звали) ночi не поспить, усюди стара║ться, б'║ться i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн ┐┐, скiльки мiг, i любив ┐┐, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiяко┐ лайки. Щодень хвалили бога за його милостi. У в однiм тiльки була в них журба: не давав ┐м бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за сво┐м дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п'ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати. Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам'ятi; хто нас похова║, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум ┐й було i каже: "Чоловiковi треба трудитися до само┐ смертi; дасть бог дiточок - дiткам зостанеться, а не дасть - його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добре║ доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми ┐┐. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай "Iзбави нас од лукавого", то усе гаразд буде. Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав ┐м бог i дочечку. Та й радi ж були обо║, i Наум, i Настя; таки з рук ┐┐ не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачу║ дзвiн, то вже нi загра║ться, нi засидиться дома i каже: "Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати". I в церквi вже не запусту║ i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б'║. От i виросла ┐м на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка загра║ стиха, що тiльки б ┐┐ й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонi║ться, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнi┐ уста. Коси у не┐ як смоль чорнi┐ та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно ┐х повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе ┐х на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на ши┐... та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх тако┐-то ши┐ на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий ║днус* (*кднус - дукач.) i у кольцi зверху камiнець, червоненький... так так i ся║! Та як вирядиться у ба║ву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур ┐м! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! -- Не так було у нашо┐ Марусi, Наумово┐ та Настино┐ дочки, ось що я розказую, а ┐┐, зна║те, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на не┐ дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш. Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнi┐ рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий - пофарбований у червоне.), ще материнська - придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, - ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здоровi, тiтусю!" I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би ┐┐ зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, - хто. ┐┐ зна, як-то вона там загляне, - так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна. На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане ┐й казати: "Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж! "Лучче я, - каже, - на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай ┐м виясниться, не пiду!" А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на те║ прокляте║ зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихе║! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерiв курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дi║ться, що сором i казати. Чи мало ж то сво║┐ слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи". Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп'ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi. Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться. Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у сво║┐ подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i кита║ва юпка, поясом з аглицько┐ каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п'ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину до┐дати, буцiм тiльки копiйку дав. От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було ┐┐ не просять, нiколи не хоче: "Нехай, - каже, - другi сiдають, а менi i тут добре". Став наш Василь i сам не свiй i, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади - поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб. Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого i нi до кого нема йому нiякого дiла. Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то ┐й стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так ┐й його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь - мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп'ять iззирнуться меж собою. Дума║ сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей ┐й стало, та й каже собi: "Пiду лишень додому"; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!" А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: "Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела". Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: "Не заньмай ┐┐, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче". Поблiднi║ наш Василь та вп'ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр'ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: "Чи чiт, чи лишка?" Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi. Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до не┐ Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на не┐ розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на ┐┐ вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд ┐┐ покiйно┐ матерi, так за те-то на не┐ мати сердилась було, i хоч не довго, та вона - крий боже! - як було злякалась. Отже i тепер так ┐й було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати? Як скажу "нечiт", то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу "чiт". Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев'яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з не┐ очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от ┐й того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: "Чiт!" - та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василево┐ жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя ┐х, крикнув дружко: "Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти". Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати. Тро┐ста, музика гра, що ║ духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмоку║. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп'ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки головками поводжують, то вп'ять у дрiбушки... Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б ┐м i годi, вже i другим хочеться потанцювать... так що ж бо? - музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з не┐ так i тече, притьмом просить музику: "Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо... ось уже не здужаю!.." Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити скрипочкою попросив... От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту. - Ану, горлицi! - гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожида║ться, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгу║, на всiх погляда й приговорю║: "Отже узявся танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев'янцi ходить". Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: "Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi". А Юхим Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: "Оцей не вигада! Ну, вже так!" А Денис сто┐ть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться. Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив навприсядку, так ногами до землi не доторку║ться, - то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп'ять в боки, та тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп'ять навприсядку, та около Пазьки так кругом i в'║ться та приговорю║: Ой дiвчина горлиця До козака горнеться; А козак, як орел, Як побачив, та i вмер... Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцю║ яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати ┐м сво┐ балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньо┐ ночi. Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: "Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу ┐┐? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась... А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до не┐, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сi┐ думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на се║ весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тi║┐ хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорю║, та, чи менi так вже зда║ться, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про мене..." - Чого так зажуривсь, Семенович? - сказав йому Левко Цьомкал, пiдстарший боярин, та й вдарив його по плечах. - На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiша║ш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили. - Не хочу люльки, - каже Василь, - трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок. - Цур йому, - каже Левко, - ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине мо┐х рук. Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб'язна зда║ться, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати: - Де Кубракiвна? - каже, - Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся). - Нi, - каже Левко, - нам до тi║┐ далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана. Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi: - А то про яку ти кажеш, що до не┐ тобi далеко? Хiба тут ║ попiвна або прикажчикiвна? - Нi, - каже Левко, - тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю. - А що ж то за Маруся? - спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух прита┐в, i бо┐ться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати. От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який ┐┐ батько багатий, i як вiн свою дочку коха║; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жаха║ться, що нiхто ┐┐ не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, ши║, ми║, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши. 'Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у не┐ на думцi, того й сама не розбере. То часом стане ┐й весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до не┐, та вп'ять засуму║, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв ┐┐ тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в не┐ на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила. Ото й прийшла до не┐ Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля не┐ вiддихати. - Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що? - Нi, не плачу, - каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не зна║, що й казати. - Отсе ┐м, - каже, - моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась? - Та перетанцювалась собi на лихо, - каже Олена. - Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не переста║; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала сво┐м хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю. От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що ┐й так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще ┐┐ парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать: - А який же боярин, чи не старший? - I вже старший, - забормотала Олена, - сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотро┐ не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому: Старший боярин - як болван: Витрiщив очi, як баран. Обручами голова збита, Мочулою свитка зшита, Личком пiдперезався, У бояри прибрався. От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать. - А може, вiн i не вмi║? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться. - Хто? Василь не вмi║? - аж скрикнула Олена. - Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмi║ танцювати, чи не вмi║, я не знаю; та й його зовсiм не знаю. Сказавши се║, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо ┐й крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з сво┐м боярином: давай вп'ять жалiться, як вiн ┐й руки повикручував, як ┐┐ вморив, се i те; i довго усе про нього говорила. Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказу║, та й каже: - Приспiвай же йому вже, та добре. - Та се не йому! Хiба ти не чу║ш? - крикнула до не┐ Олена. - Се я Василевi хочу приспiвати. - Та що там за Василь тобi дався? - каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) - От, не видала твого Василя, - каже, - i вiдкiля вiн тут узявся? I з яко┐ слободи забрiв сюди? - Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиля║ться, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському... - Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, - ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв. - Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазя┐н та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було... Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А ┐й пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися. Зосталася Маруся сама. Узяли ┐┐ думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазя┐н та бере його у прийми i що вiдда║ дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла ┐х хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки сво┐, не такi, як у нас, що нi на що дивитись... Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх вони менi сказали..." Та, се║ думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: -- Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка? - Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! - обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля не┐ i дививсь на ┐┐ смуту та не знав, як зайняти. - Ох, менi лишенько! - скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. - Хто такий? Про кого ви говорите? - пита й сама не зна, для чого i об чiм. - Той тебе любить... про кого... ти думала... - казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi. - Та я... нi про кого... не думала... я так... - сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що - зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: - Хто б то мене й полюбив?.. - Марусю, Марусю! - каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевiв i каже: - Я знаю такого... - Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! - так кликнула ┐┐ та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорю║, а опiсля i смiятиметься ┐й; а що найбiльш те ┐й було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що ┐┐ любить; а ┐й би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам ┐┐ любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, ┐┐ кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого ║, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку... От i стоять вони обо║, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти ┐м куди, чи що робити? Вже сама Олена прийшла до Марусi й пита║ться: чи вона тутечки довго буде? - Нi, - каже Маруся, - уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. - Та, се║ кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа! - I я отсе йду додому, - каже ┐й Олена, - мати прислала за мною. Чи зна║ш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче зна║ш. - Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, - сказала ┐й Маруся. - Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок. От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi. Зоставсь Василь i сто┐ть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн ┐┐ любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я ┐й став закидати, що ┐┐ полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього". Сумувавши, пiшо┐ вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, - а чого? Хто ┐┐ зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто ┐х займа║.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тi┐ правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що ┐й прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дi║ться. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а ┐й зда║ться, буцiмто усi люди так на не┐ i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жаха║ться, i втiка║, нi слова не вказавши парубковi, що залиця║ться до не┐; як же вiдбiжить вiд нього, та й сама жалку║, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: "Лихо ┐┐ матерi, яка пишна! Цур ┐й!" - та й пiдвернеться до друго┐, так тогдi вже зовсiм лихо! I суму║, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: "Сама, - каже, - на шию вiша║ться". Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь ┐┐ не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собi нi пiвслова. "Та й Олена ж казала, що хазя┐н бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як ┐┐ i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю... Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться". Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi. Дивилася стара Настя, мати ┐┐, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка ┐┐ сидить смутна i невесела, - i нiчого про весiлля не розказу║, i за дiло не приньма║ться; дивилася довго, а далi стала питати: - Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?, - Нiчого, мамо! - каже Маруся. - Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? - пита Настя. - Нi, мамо! - Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться. - Нi, мамо. - Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора наставляти вечеряти. - Зараз, мамо! - сказала Маруся, а сама нi з мiсця. Дожидала мати, дожидала, далi вп'ять за не┐: i уговорювала ┐┐, а далi i сварилась на не┐; так вже насилу та на превелику силу розколихала ┐┐, що вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiяко┐ одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали над нею люди смiятись, так вона тодi схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макотертi та пiдлива борщу... I що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке ┐┐ порання, аж сам дивувавсь. Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до корiв, а Настя стала журитися i каже Наумовi: - Ох менi лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею дi║ться? Каже - зовсiм здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей ┐й сталось? - У вас, у жiнок, усе з очей, - заворчав Наум, - Чи дитина змерзла на холодi, чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, ┐сти просить - з очей, на┐вшись, не хоче - i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи встала - усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого; дивляться собi на свiт божий та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком ще й гiршу, а очi нiчому не привиннi. - А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то нiчого б i не робили, а то... - На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочi┐. Потурай тiльки ┐м: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч бога милосердного? Вiн нашле бiду, вiн i помилу║; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з ворожками та знахурами, - не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужа║ш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Мовчи ж, он вона iде. Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, ┐┐ так батько вчив: "Коли, - каже, - тобi чого треба або журба тебе озьме, - зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у яко║ урем'я послать". От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? I сон ┐┐ не бере. Те й дiло, що дума... та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче... Та й нащо ┐й вiн... "Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не хлоп'яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подарувала... та вiн же невеселий на весiллi був... ото, мабуть, скучав за сво║ю голубкою... та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого i не дививсь..." Далi здохнула i дума: "I мене заняв тими горiхами, аби б то вже так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе ║ своя... От уже любить ┐┐, думаю?.. Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко були слiзоньки... тепер вже вони досi укупочцi... i вона вже, вiрно, цiлу║ його у тi┐ оченьки, що, як блискавка, як згляне, так i ся║... от вже не нацiлу║ вона ┐х!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати... Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко менi тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю... та й вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що... те║-то... я б то... що каже: я знаю такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний... Бог з тобою! Нехай тобi бог помага! I оженися, i любися... Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила... Тепер засну вже... Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб'ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись... А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть... бо, мабуть, i весiлля швидко буде... То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко мо║! Чого-таки я на весiлля ходила?.."