iзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи. Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату ми║, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджу║... так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання. Х Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у сво┐м хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п'ятiнкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i пода║ рушники а вiн, на се║ понадiявшись, та у Чернiговi аж п'ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись... що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та ┐хали б до панни хорунжiвни за рушниками... аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: "Що, - каже, - панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п'яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха при┐здив i по║днав ┐м слiпого скрипника на весiллi грати..." Се║ усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, i наньмичку Хiврю... вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б'║, мов у скаженого... а далi як кинеться до Хiврi... так би ┐┐ i розтерзав, якби не догадалася та не втекла. Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця понаривав собi з голови волосся повнi жменi... та як здума, що вже не можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж зави║, мов панотцевський хiрт, та й подереться на стiну. Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки що надумав було головою об стiну товктись... аж... рип!.. i увiйшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i паличкою пiдпира║ться. Ввiйшла, поклонилась та й каже; "Добридень тобi, паниченьку!" А панич мовчить, витрiщив очi та сопе. - Чому таки в тебе нема нiякого порання? - каже баба, не потураючи, що вiн дивиться на не┐, мов скажений. - Нi птицi не патрають, нi баранця не зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весiлля, а вiн собi i ов-ва!.. Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли ┐┐ кiсточки, i хто б то ┐х iз цуциком позбирав, якби Дем'ян Омелянович не розсердивсь за сi┐ бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля криницi i тут божилася i заприсяглася, що нi за кого не пiде, опрiч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як тут було пану судденку стерпiти, що пiсля тако┐ бiди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепку║. Вiн би, кажу, потрощив би ┐┐ на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже: . - Чого-бо ти так люту║ш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим свiт. Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве промовив: - Йо? - Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили, щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на мо┐й тварi сiло сiмсот пiстрячок та болячок, - та й усякими вiдьомськими проклинаннями стала проклинатись, - коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутренi обвiнча║шся ; тiльки слухай мене: адже ти мене добре зна║ш? Як-таки сьому паничевi i не знати конотопсько┐ вiдьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд не┐, так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та мерщiй ┐й беркиць й ноги та й просить: - Тiточко, голубочко! Зробiть, як зна║те зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр'ю звати; куплю плахту, очiпок, серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота... Тiльки дивiтесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на весiллi грати, так де вже... - Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укошту║ться, нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що зведуть на Дем'янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку, старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав. Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за шапку братись, щоб iти за по┐здом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весiльно┐ спiвати, та ще й прискаку║: У Дем'янка та батькiв, много, А рiдного та нi одного. Та все такi, що напитися, А нiкому й пожуритися. Усе такi, що пити-гуляти, А нiкому та порадоньки дати. XI Смутна i невесела убиралася у сво┐й хатi панна хорунжiвна, Йосиповна Олена, на сво║му Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбира║ться, i не вбира║ться; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба ┐й поспiшати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб ┐й тут у вутренi i звiнчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора до села буде верстов з п'ять або двi: так от треба ┐й поспiшати, щоб вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси у дрiбушки поплела, стала ленти покладати... зирк! що нi найлучча скиндячка, що ┐й подарував пан судденко... ┐┐ так i узяло iз-за плечей; згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i розсипа║ться. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав'язу║ на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр; повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала: Хто мав поспiшати, Нехай не вийде з хати, I щоб до сход сонця Не знайшов нi дверей, нi вiконця. Увiшедши вп'ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця; звелiла ┐й тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару свiчечок п'ятакових до вiнця, хустку руки зв'язати, рушник пiд ноги i шага пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив, дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп'яшок i навчила ┐┐, що i коли з ними робити. От i пiшла наша молода з старшою дружкою у село, поспiшаючи до вутренi, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем. Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв сорок дiвка, а звали ┐┐ Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у не┐ не було i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на одну ногу крива i право┐ скарлючено┐ руки до рота не пiднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов'язала ┐й на шию, та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила ┐┐ верхи на паличку, а сама сiла на другу, цмокнула, ньокнула... палички чкурнули скiльки духу, аж пил за ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: "Стiй же ти, дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця". Солоха стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла. Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: "А геть, нелюбе! "; то Олена ┐┐ i пита: "Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?" - "Та то я, панночко, пiр'ячко зняла, на кунтушi було прилипло". То Олена i стане вп'ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваля║; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв'язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм капшучцi була жаб'яча задня права лапка, та з не┐ ж пересушене серце та лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв'язала, а той капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: "Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вернiмося, сестро, додому". - "Та чого ж вертаться? -каже дружечка - Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш..." - "Отсе справдi, що так, - каже Олена, - таки тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву". Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi - нема пана Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонi║, як мак, то побiлi║, як полотно; усе, сердешна, бо┐ться, щоб вiн не ввiйшов та щоб не потягнув ┐┐ до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до "во утри║ iзбивах", аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний, старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохви┐ ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi попом став. А за таким-то по┐здом увiйшов i молодий... Хто ж то такий? Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщiй тим реп'яхом, що вiдьма дала, та ┐┐ у спину товк! та й примовила тихенько: "Причепись вп'ять". Олена пiсля сього так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сiп! i каже: "Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе ║ друга, то покажи, де вона, я ┐й, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а тепер умру, коли мене покинеш..." - "Та я ж за тим, панночко, i прийшов, щоб з тобою закон прийняти", - сказав пан судденко та й потяг ┐┐ за руку до стiльця, а вже пiп був по║днаний. Не забарились, проспiвали "лозу плодовиту", окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись, вчистили з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки гасити тощо. XII Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора при┐хав з Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри. Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; i як вже була пора, то, одягнувши новi, кримських смушкiв, кожухи, стали виходити. - Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенiя. Приспi-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защiпкою глумля║тесь? Сокрушайте ┐┐; отверзайте врата у сiни, - так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не вiдчиня. - Але! - каже Микита Уласович. - Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!.. - Чесо ради си║ бисть! - каже пан писар. - Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку... - Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись! Кинувсь пан Пiстряк... хап, хап! мац, мац! - нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука - аж употi║, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати - нема та й нема! - Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? - аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили. - Видiх, дверi, отверзающи┐ся сiмо i овамо i се не бi! - так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: - А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об'ятiя i приступiм на прикосновенi║, дондеже сотворимо совокупленiе. - Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! - казав йому, аж плачучи, пан Уласович. - Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто. - Прикосновенi║, осязанi║, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанi║ воспроiзводити круг усi┐ хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити ┐х. Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! "Чи ║, Ригорович?" - "Нiсть! iщезоша, яко дим". - "Ходiм дальш". Вп'ять пiшли. "Чи обрiли, пане Уласовичу?"-"Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й "достойно" дзвонять. А! морока та й годi!.." Облапають усю хату, зiйдуться вп'ять докупи... нема дверей, та й нема. Вп'ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця... лапають... Зiйдуться.. нема! вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос: "Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!" А пан Пiстряк, знать, щось сво║ надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось... брязь плямка! рип дверi!.. шасть у хату Явдоха Зубиха, ┐х приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала. От i загомонiла на них: - Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть. -Ох, тiтусю! - насилу промовив пан Забрьоха. - Тут зовсiм бiда. - Смущенi║ велi║ учинися, - сказав Ригорович, спiдлоб'я приглядаючись на Зубиху. - Сiя двер, з ню же проiзведенi║ сотворя║ть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм! - Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденi║ було? - так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого. - Тут таке було, - казав пан Забрьоха, - що як його i розказати. Хтось було дверi в нас вкрав! Вже ми ┐х лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробi кричати, а ти тут i ввiйшла. - Те-те-те! Знаю-знаю! - каже вiдьма. - Бач, суча донька, що було наробила? Та я ┐┐ переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що сто┐ть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч ┐┐ i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Ки║ва дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся'смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе зле║ вiдверну i ┐┐, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. - Та, се║ кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: "Догадавсь!" От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за сво║, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з по┐здом i духу не зосталося. А Солоха сто┐ть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита на не┐ зирк! так у нього у животi i похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на не┐ та, здохнувши важко, i каже: - Що то за проява сто┐ть? - Мню, - каже писар, - яко сiя ║сть ║диная iз семидесяти дщерей царя Iрода, ┐х же вiн, окаянний, породи погуби ради рода християнського. кдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п'ята поганка, i прочи┐ ┐м же нiсть числа, Аз же мню... - Та не мни-бо, пане писарю, а кажи дiло. Чи це перевертень, чи се вона справдi така? - кй, господине! кгда воззрю на не┐ умними очима, то зрю панну Олену, хорунжiвну, Йосиповну, пре-велелiпную дiвицю, ║гда же разсмотрю ┐┐ грiховними, плотськими очима, то обрiтаю ┐┐ iз'┐домою паршами паче усiх мерзостей усього лиця землi. Аз же мню, яко сi║ ║сть обаванi║ Явдохи велемудро┐, рекше Зубихи, еже устро┐ посмiяння ради тресугубо-анахтемськи проклято┐ вiдьми ки┐всько┐. - Так що ж, пане писарю, брати? - Та берiть, добродiю. Аще совiсть не зазрить, берiть. Сотворiте совокупленi║, а по совокупленi┐ усяко┐ обаванi║ iщеза║ть, яко дим, i расточа║ться, яко прах перстний. От пан Уласович пiдтяг живiт та пiдiйшов до Солохи та й каже: - Чи не соiзволя║те, панночко, зо мною шлюб прийняти? - А Солоха i загугнявила: - Соiзволяю. Мерщiй побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, i ввiйшли у церкву та до стiльця. Не забарились i ┐х обкрутити. Панотець i каже: "А поцiлуйтесь!" Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощiв i викинув поповi аж п'ять алтин, та усе денежками, i пiшов з сво║ю молодою у Безверхий хутiр. А старший боярин, пан Пiстряк, кишки рве зо смiху, та бiга по селу, та збира свiй по┐зд, щоб швидше на посаг молодих садовити. XIII Смутний i невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторi, бiля панських хат, дивлячись, що панна хорунжiвна, Олена Иосиповна, сидить на посадi з паном судденком, Дем'яном Омеляновичем Халявським, а бiля нього сто┐ть... Солоха! Дiвка гарна,, чепурна, одягна... бо що було на нiй до вiнця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди сво║ познiмали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорца, дiрява, розхристана, i тiльки що шматком старо┐ плахти зап'ялась та й годi. От усе убрання на нiй! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська вiдьма, за той бешкет, що вiн ┐й на рiчцi i над рiчкою при всiй громадi зробив. А й не вiн же то, коли по правдi сказати; то поравсь з нею пан Пiстряк; вiн i пана сотника на се навiв; ну, та зна║те, що на свiтi усе так iде: що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi; на ньому усе лихо i складеться. Стояв-стояв пан Уласович довгенько i розуму не приложить, що йому теперечки на свiтi й робити! Забiг би на край свiту, та уже шлюбу не розiрве: казав-бо при вiнчаннi, що "не покину ┐┐ аж до смертi". А як гляне у вiкно, - його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспiвують вже не так, як учора, замiсть Микитки та вже Дем'янка, а слiпий скрипник, сидячи у сiнях, що е духу скрипить Дербенський марш, а бiсова вiдьма, Явдоха Зубиха, замiсть матерi сидить у червоних юхтових чоботах з пiдковами у п'ядь, а на головi кибалки, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у вiконце та й глузу║ над ним: так аж об поли б'║ться руками i зубами клаца. Пан Ригорович мав було покинути i сво║ боярство i притулитися до чужого весiлля, бо бачив, що тут i страва усяка мудра, i горiлки багацько, i поштують наподряд усiх, не розбираючи, хто першу п'║, а хто вже i п'яту. Пiткнувсь було, так йому i чарки понюхати не дали, i у хату ходу не дали: "Iди, - кажуть, - собi на сво║ весiлля". От вiн подумав, що, каже, "живе покину, а мертвого пiду ськати", плюнув ┐м через порiг та й пiшов до свого до┐зду. От ┐х дружно зiбрав усiх i каже: - А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба сво║ дiло справляти. По┐демо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано. По┐хали, при┐хали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усяко┐ наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком. Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати... Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м'якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе... i те║... а тут довелось лягати на сво┐й паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою... Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмич-ку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла. А сидячи на посадi з сво║ю Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так... аж оскома його узяла... Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi... Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з сво║ю молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як ║ сама настояща калина... i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев'язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i ║ стьожка, ║ й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко... на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!! Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: "Сякий-такий, а вiн ║ сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки сво║ коли-небудь вiддячить". От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подару║; а дружко збира║ться викрикати такими голосами, яку хто скотину подару║... аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського. Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: "Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки на посадi сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема яко┐ новини або яко┐ милостi? Та голоснiш читай!" Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну!-фiть! фiть!.. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка ┐х на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та ┐й i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над сво║ю сотнею; так за те його з сотничества i змiнити... Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся... i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: "От так же, пане сот... чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочита║мо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте". Та й - перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати... Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з друго┐ сотнi узяли судденка, Дем'яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: - "Дарма! пiдiб'юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот... чи то пак, пане Микито, з сво║ю Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем'яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?" -Я! я! я! я! - заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви ┐сти, що на обiд понаварювали. Оттаке-то було весiлля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником! XIV Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Дiстряк. Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив... - Не задавай жалю, Ригорович! - каже йому Уласович. - Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти ви║ш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху? - Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя! - А менi що за нужда? - казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiяко┐ порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся. - Не возпом'яни мо┐х первих беззаконiй, друже! Нинi i аз грiшний у просторi содержуся. - Як так? - спитав Уласович; а Пiстряк по-сво║му, по-письменницьки, i розказав, як вiн прийшов до нового сотника прехвабро┐ Конотопсько┐ сотнi, Дем'яна Омеляновича пана Халявського, i як той, каже, "воззрiв на нього гордям оком i нечистим серцем, аки на пса смердяща", i звелiв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такiм i об такiм дiлi. Ригорович захотiв помудрувати i, щоб з першо┐ пори зануздати пана сотника по-сво║му, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-сво║му. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писаревi: "Не так!", а писар йому ув одвiт: "Так! я вже знаю, що по-мо║му лучче буде!" Пан сотник крикнув: "Пиши по-мо║му!" а писар каже: "Я на те писар, я знаю, як i що треба!" Як же пан сотник розлюту║ться, як крикне:. "Так ти вже не писар, сякий-такий сину!" - i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род ┐х, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, "║го же, - так закiнчив Пiстряк, - не ║диножди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганi║ чиних". - Скажи менi на милость, Ригорович, - питав Микита Уласович, - хто се нам таку пакость укрутив? - Оле менi! - здихнувши, казав Пiстряк. - Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславно┐ слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв ║си, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще - ох! - i сотничку, во║же би iмiти непреткновенно║ намiренi║ со┐тися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленi║ над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху - нехай здорова буде! - замiсть лiпообразно┐ панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сi║ учини ув отмщенi║ за поруганi║ над лядвiями ║я. Вотще ми ┐┐, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой! - Так подаймо на не┐ лепорт! - казав Забрьоха. - Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай ┐┐ посадять у колоду... - Овва! - здихнув Ригорович i каже: - Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила ┐й парчеве возглавi║, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до ┐┐ раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана ┐й власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiло║ врем'я i полвременi. - Так, зна║ш, що зробимо? Закличем ┐┐, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почасту║м, а далi нада║м тусанiв, i щоки ┐й попiб'║м i зуби останнi повибива║м. - Плюнь, друже, на сiю Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче. - Та й випиймо ж! От Уласович i гукнув на Солоху, а вона ┐м уточила i унесла, чого треба було. Стали кружати. Пови-цiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам. I пiсля того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нiчого ┐м було бiльш робити... Минулося панство! ЗАКIНЧЕНIк А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра - коли зна║те; i вона дуже довга. Там ║ таке, що й пан Халявський, Дем'ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотбпi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там... якось-то... гм! пробро┐ла... не знаю, що i як... тiльки мужик ┐й i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе.... Усiм же ┐м се сталося ось за що. Пану Забрьосi - щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн ║ начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предпису║ у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити вiдьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесно┐ сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб не топив народу; бо, поки до вiдьми добрався, скiльки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що i у вирiй полетiв, мов гусак, людям на смiх! Пiстряку Ригоровичу - щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його в дурнi, а щоб робив i казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив ┐м бiди, як тут з жiнками: на кого сердився, а скiльки душ занапастив, у водi потопив, i сирiт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горiлки. I пану Халявському з його жiнкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до вiдьми? Зачим через чаклування - та ворожiння, покинувши закон святий, собi побралися? Еге! Хоч i прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через ┐┐ реп'яхи та кiсточки сушено┐ жаби, так воно усе i пало прахом. А що Зубисi досталося, то нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкошi. Був ┐й i батрак, була й наньмичка, вiд сотника панщиною приставлена, i на ралець ходили до не┐ люди зараз пiсля сотнички, i нiхто не смiв ┐┐ не тiльки вiдьмою або чим взивати, та ще й величали ┐┐ по менню: Семеновна, або панi Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського "мiнили, так i на не┐ увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлiла i скоро дуба дала. Та ще не зараз i вмерла. Що вже страждала! Умира i не вмира; i руками, i ногами не двига; а стогне на всю хату, - так що i на вулицю чути було. А тут ще кiт ┐┐ розходився та нявчить за нею скiльки ║ духу... От там-то не страшно було!.. Далi зiрвали стелю... тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетiв над не┐, крилами махнув... тут ┐й i амiнь... тiльки зуби вискалила!.. а кiт так i лопнув,, як пузир; а ворон, хто його зна, де i дiвсь!.. Нiкуди ┐┐ по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кiлком та зверху i заплiшили, щоб ще не скочила. Собацi собача смерть! От вам i конотопська вiдьма!