итись... так-то щиро ┐┐ повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так ┐┐ усюди списали. Ходить по хатi, ходить та й погляда на сво┐ глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усяко┐ гадини ║ молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожно┐ матки усе рiзно, щоб не жахались i давались до┐тись. А усi тi┐ глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп'яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що ┐в та спав та коли що було надума, то зараз до сво║┐ хазяйки i озветься: "Няв, няв!", а вона усмiхнеться та й каже: "Так-таки, котусю, так!" А коли вона що надума, то й пита║ться його: "Чи так, котусю?", то вiн до не┐: "Няв, няв!" Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у не┐ не було нiякого хазяйства, та й нащо ┐й? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого ┐й треба, усього достала, i ║ у не┐. Так вона-то, сумуючи, ходила по сво┐й хатi i, поглядаючи на сво║ зiбрання, казала собi на думцi: "к усяке; не пiду до людей позичати". Далi зирнула на дверi, що - я ж кажу - тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: "Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як з'┐м гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю... достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене... о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару". Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи... Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: "Ану, котусю, вiдкрий сво┐ очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?" Кiт як розплющиться, як гляне сво┐ми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати. Аж ось - рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: "Свiтло горить, а ┐┐, бачу, i дома нема". - Де то вже нема! - обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою зав'язаний. - Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала ┐х на тридев'ять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити. - Та вже, тiтусю, годi об сiм, - поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. - От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося... Се так... те║-то... якось-то не хотячи... - Як не хотячи? - аж запищала, крикнувши, Явдоха, - як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав... то ти б не те сказав... Не хочу тво┐х подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то вп'ять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати. - Тiточко, матiночко! - аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлу║ та просить. - Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут ║ сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти ┐х, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем. От мо┐й бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок... тiльки здiлайте милость, пособiть мо┐й бiдi, ось що я вам розкажу... - Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе. Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став ┐┐ пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього. - А що я тобi робитиму? - пита Явдоха. - Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай друго┐. - Та де ┐┐ у гаспида ськати! - здихнувши, каже Уласович, - одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли ┐┐ не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду... Поможи, паньматiночко! - та беркиць ┐й у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не сво║ю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти. - Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? - вп'ять каже Явдоха. - Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся? - Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще... - Нi, - каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. - Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе ║, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що... - Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору - що ви, вiдьми, не любите -так за один день усiх до ║диного i потрощу... I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, - бо вiн собi заможненький, - та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай те║ усе║ пану писарю Ригоровичу... - Благо║ дiло i мудро║ рiшенi║, панi Зубихо, ║й! iстинно! - так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже: - Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi... - Мурлу, няв, мурлу! - обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже: - Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха... не можна менi бiля ┐┐ хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в не┐ з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна ┐┐, пiдрiзавши, теж з села вигнати? - Та для чого не можна? 'Тiльки кажи, усе зроблю... - Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша. - Отсе усе коли зробиш, то i я... - Мурлу, мурлу! - замурликав вп'ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже: - Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не да║: позавчора хваливсь, що мого кота вб'║, як його не берегтиму, а вiн таки вб'║. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи... - Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i мо║ дiло... - пильно пристаючи, прохав ┐┐ пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався ┐й зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла. - Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю. - Мурлу, няв, мурлу, няв! - Добре ж, - казала Явдоха. - А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску. От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав'язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: "Раз, два, три..." - так як вiдбере дев'ять волосiв, та дев'ятий i рвоне зовсiм... Пан сотник кричить, пан писар регочеться... Явдоха Зубиха щось шепче та спльову║, а кiт мурличе на усю хату... От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев'яте волосся з лiвого уса i нарвала ┐х усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди те║ волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що "коли, - каже, - зовсiм поворожила, то вже я й пiду?" - Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками. Пан Уласович, се║ почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись - додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошино┐ хати, так чути було, що казав: - I се усе благонамiренно устро┐вши, гряду у свою Палестину. Прощавайте! - Iдiть здоровi! - сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: - Кицю, кицю, кицю, кицю!.. - Мурлу, няв, мурррлу! Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв'язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика яко┐сь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi... А кiт що ║ духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав... Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла... а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, i чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвсько┐ протопопiвни! От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб'ячо┐ сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: "Коли, котусю, захочеш без мене ┐сти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь". А сама, доставши аж п'ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати до┐ти, кого ┐й треба було. Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що ║ духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А .як вiддихнула i устала... та вп'ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказу║, мов чоловiковi: "Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдо┐ла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки ┐┐ замовила, щоб далася здо┐ти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка..." А кiт знай хвостом помаху║, та усами поморгу║, та що ║ духу нявчить: так-то рад був сво┐й хазяйцi, що вернулась. От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!.. А тут трохи погодя i прийшла до не┐ жiнка, уся голова обв'язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха. - А вiдкiля ти, молодице? - пита ┐┐ Явдоха. - Та я здалека! - каже молодиця, охаючи. - Коли зна║те хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий... ох!.. Явдоха моргнула на кота та й каже: - Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе... Ти ж чого до мене прийшла? - Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло... ох!" Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти... Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що зна║те, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашо┐ хорунжiвни Йосиповни Олени, - та, се║ кажучи, i положила на стiл буханець, п'ятiрко я║ць i шага грошей. Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тi║┐ щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсно┐ свiчки та ладану, та клаптик тi║┐ хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на не┐, а сама знай шепче та спльову║, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця... геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха ┐┐ вiдволодала i посадила на лавку та й каже: - Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував... - Так i ║! Се ж наш панич, - казала молодиця. - Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: "Що за 3 чорта гарна молодичка!" Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло... Тут Явдоха i стала ┐┐ розпитувати... об чiм ┐й треба було... а далi i проводила з хати та й каже: "От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба..." VII Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля сво║┐ хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на сво║му Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що за┐жджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, по┐вши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже ┐х любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от ┐х тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають... а вона й байдуже! ┐й неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у не┐ i на думцi, що... Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до не┐ бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до не┐ та й каже: - Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага! Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже: . - Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс? - Та я так собi... Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю... - Ох, бабусю, та ти не проста? - пита║ться Олена. - Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчи║┐ журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем'яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала... - Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе зна║ш?.. Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почу║, та менi смiятиметься... Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою! - Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Ки║ва пiшла... - Як се можна? З самiсiнького Ки║ва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! - пита Олена, дивуючись. - Як-таки можна вiд Ки║ва та скоро дiйти? I близенький свiт? - Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то зна║мо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати. - Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що? - Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд не┐ сталося, вона нехай i знiма. Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi... а та зразу i крикнула: - Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?.. - Але! не кричи лишець, - каже бабуся, - а от що зроби: озьми... шупу-шупу-шупу... - Нiчого не можна було розслухати, що ┐й там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже: -Та добре, добре; забавте тiльки панночку. - А вже, - каже бабуся, - се вже мо║ дiло. Ходи ж сюди за мною. - Та й привела молодицю до панночки, та й каже: - Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а -то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш. - Ох, лишенько! - казала, злякавшись, хорунжiвна. - Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи... От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся - плюсь! - бiля панночки сiла та й каже: - Тужиш, моя зозуленько, за сво┐м сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова... - Та по чому ти, бабусе, усе зна║ш? Хто се тобi розказував, що я там... чи журюся, чи... що там таке... я й не знаю! - питала, соромлячись, Йосиповна. - Вже-то я не знаю! - каже бабуся. - Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що дi║ться. - Коли ж ти зна║ш усюди, де що дi║ться, то скажи менi, бабусю, що робить тепер... - сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний., А бабуся перехопила та й каже: - Дем'ян? . - Е-ге-ге-ге! - Судденко Халявський, Омелянович? - Атож! - Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить. - I кажуть-таки, що не швидко ┐х спустять! - Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш... - Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти! - Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв? - Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене... та чи не буде йому яко┐ вiд того надсади? -Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак. - Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що зна║ш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут мо║, дам тобi усього, чого забажа║ш. - Добре ж, доню, добре. Ходiм сво║ робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся ┐┐ навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, - що ║ духу, не оглядаючись, i вп'ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшенично┐, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав'язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана. От як коржик спiкся, вона й дала його з'┐сти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип'ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що ║ духу i кричить: "Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п'ятирьох, а з п'ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго". Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: "Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма". Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати. Вп'ять вража баба стала горщик мiшати i вп'ять кричить у комин тi┐ ж речi: "Терлич, терлич! десятьох приклич..." - та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: "А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть". Та вп'ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула... Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що ║ духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всi║┐ сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: "А хто спить та сопе, так нехай i захропе". А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату... А тут щось iз сiней у хатнi дверi - геп! та й стогне, i щось мурниче, - i охка... Побачим опiсля, що то там було... VIII Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хвабро┐ Конотопсько┐ сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Сто┐ть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною сто┐ть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, - та нюхають, та чхають, а хто люльку - та, тут ┐┐ розпаливши, i смокче. Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чу║, що край його дi║ться. Йому зда║ться, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопсько┐ сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню... Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря: - Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти зна║ш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i "вiрую" почав було вчити, та на "же за ним" як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що оте║, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують? - Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! - став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, - возписують предписанi║ i лають вас, пане сотнику, i мене - гм, гм! - возсозивають - прощайте у сiм словi - дурнями, занеже ми возгнущалися ┐х повелiванi║м i не направихом стопи наша до Чернiгова. - Догадавсь, хоч через дееяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова? - Не iначе, як обаче! - сказав Ригорович, моргнувши усом. - Так трясця ж ┐х матерi! От ┐м дуля пiд нiс! - Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмоку║. А далi як крикне: - Не пiду; я ┐м послав через кривого лепорт, що нам нiколи. А пан Пiстряк i каже: - Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя I до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство. - Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яешню... Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! - став пан Уласович не сво┐м голосом пробi кричати та за боки хвататись... Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн... шелесть.... пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що ║ голосу... Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що ┐х прехвабро┐ сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздува║ться, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки ║ голосу пити просить. Се║ бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?.. Прокiп Ригорович, бачачи таке║ диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмаху║, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю... Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о сво┐м умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло... Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр'я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: "Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!" - та й задивилась на них, а далi... зирк! Летить понад нею щось таке страшне... Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала ┐м розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. "Я, - каже, - сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить..." Пан писар i козаки - нiчого робить - порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона... I усi ж то, хто про се не почу║, здвигне плечима та й диву║ться i каже: "Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!" А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про я║шню, нi про Пазьку; гульк до не┐ на вечерю... та про пана сотника вже i не згадували. А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк - хутiр, i вiн чу║, що став спускатись усе нижче, нижче... Розгляда║, придивля║ться - аж се хутiр Безверхий, що на Сухiй Балцi... От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був... От як улетiв у двiр та до хорунжiвнино┐ хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться... Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха. От Явдоха зараз i обiзвалась до нього: - Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. - Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзна║, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр ┐┐, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай сво║ товче: - Не зна║ш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. - Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тi┐ води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже: - Дай, тiтусю, ще. - Але! - каже Зубиха, - я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить! Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена... та так i задрижав, мов опарений. Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась... коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм... Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонно┐, мов павич; тiльки навспинячки танцю║ бiля не┐ та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi ┐да, нi вода, що перед очима бiда! Вiн би що-небудь i придумав... гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: "Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути ┐й головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар". От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн ┐┐ вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала ┐┐, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити. Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни... вона зараз спросоння i заговорила i каже: "I вже менi пан Халявський!.. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась..." Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити. От пан сотник i сто┐ть бiля не┐ та знай з одно┐ кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки - се все надавала йому Зубиха - от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорю║: "Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!" Далi Явдоха подала йому жаб'ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по ┐┐ наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: "Не хочу... за Халявського... не силуйте мене... вiддайте мене за Забрьоху... коли не вiддасте... утечу..." Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже: - Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому... - Як додому? Тiльки усього i буде? - пита пан Микита. - Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? - каже Зубиха. - Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер по┐демо додому. - Як же ми, тiтко, по┐демо? Коли вп'ять летiти, то цур йому; ║й! не можу!.. - I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер по┐демо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп'ять тут буду i дам паннi Оленi отсi┐ жаб'ячо┐ кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й по┐демо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе сво║, поскладала, як ┐й треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi: - Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина. Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорю║, мов на кобилу, i пiднялися пiд самi┐ небеса!.. Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за те║ днище, а воно чкурить! воно чку-рить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i ┐й крiпко скубенти* (*Дрижаки.) докучали. Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче... та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало... Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала. - Чи се ви, паниченьку? - пита вона свого Уласовича. - Де се ви пропадали i досi... я отсе усе за вами журилася... - Чого ж ти вийшла за ворота? - розпитував ┐┐ пан сотник. - Iз журби! - каже Пазька. - А кого ж ти проводжала з двора? - Та там... чужий бичок забравсь було до вашо┐ скотини, так я... - Бичок! до скотини! Гм! - ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi. Унесла Пазька свiтло... дивиться пан Забрьоха, що на столi недо┐дею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок... до скотини!" та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: "Кат ┐х бери! в мене ║ тепер хорунжiвна!.." - та й захрiп на всю хату. IX Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у сво┐й хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що ┐й таке снилось i вiд чого ┐й так тяжко та нудно. Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже: - Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела? - Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?... - Так, охаючи, казала панна хорунжiвна. - Але! мовчи та диш! - каже Явдоха. - На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. - Та, се║ кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб'яча задня права лапка, та з не┐ ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се ┐й почепила, як панна Олена i повеселiшала, - як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить: - Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього. - Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза? - Та то я була дурна та божевiльна... не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика... Тепер менi свiт не мил без нього!.. - Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? - - Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. - Та, се║ кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: - Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцура║ться, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю... - Та годi ж, годi, угамуйся! - казала ┐й Явдоха i пiдняла ┐┐ з долу та й посадила на лавцi. - Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай ┐де мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. - Та, се║ кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна ┐й услiд кричить: -I хустку, i весiльну шишку тобi дам... Аж ось ввiйшов до не┐ у хату братик ┐┐, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць. - Що, братику, чи ти здоров? - питала його сестриця, панна хорунжiвна. - Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, - так казав пан хорунженко. - Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, - стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. - Я вже... вибрала собi жениха... - сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак. - А кого? - Пана сотника конотопського Забрьоху. - Що печеним гарбузом попоштувала? - Еге! - Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського? - Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, по┐дь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля. - Та що се тобi так нiколи припало? - опитав ┐┐ пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. - Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень. - Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння... Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати... або людей не треба, i тут назбира║мо; тiльки його мерщiй, його до мене вези! Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху. Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, ┐сть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: "Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха - не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу". Так пораявшись сам з собою, сiв на в