менi у твердостi сущу, iдох у сво║ мiс-топребиванi║, i, не доходящу ми хижини старо┐ Цим-балихи, внезапу пiд нозi мо┐ вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Си║ ж бисть не iно║, яко навожденi║ преокаянно┐ вiдьми. Подоба║ть убо ┐х добре привтюжити, да iзлиють дождь iз сво┐х сокровенностей i да оросять землю. - Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля яко┐ капостi? - Не устрашимся i не убо┐мся! - сказав пан Пiстряк. - Блаженния i вiчния слави достойния пам'ятi, прiснопомина║мий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехрабро┐ Конотопсько┐ сотнi, ║го же мудрому управленiю уся вселенная дивувася - i да почи║ть над ним земля пером, - той з сими бабами ║гипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлi║ть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенi║ учинити. - А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити? - Частопомина║мий отець ваш ┐х возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчно║, аще i камень жерновний на ви┐ ║я при-чеплють; аще же непричасна ║сть злу сему, аби║ погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить ┐х? - Та топить ┐х! Нащо ледащо жалувать? - рiшив Уласович. - Благо ║сть, - каже писар, - утру сущу повелю уся устро┐ти, яко же обичай при такому казусi бува║ть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо? - Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки... як би вiдкрутитись вiд них? - Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради аби║ немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хвер-лущенка, да шкандиба║ть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружа║мо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях сво┐х. - Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю... - Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи. Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь. На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв... "Певно, його змiнять, а сотником настановлять... вже ж нiкого бiльш, як мене". Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: "I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або... те║-то... не сотвориша послушанiя... знаю такiвських... усiм вiддячу, позаполiскую ┐х добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!" Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: "Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезно║ дiло ║сть, ║гда начальствующий такий дурень, як наш прiснопомина║мий пан Забрьоха! Не оскудi║ i десниця, i шуйця, i восполня║ться кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!" IV Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки ║ духу ревуть, затим хазяйки не йдуть ┐х до┐ти i не думають виганяти ┐х до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що ┐х матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i ┐х швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають - бо усяке║ диханi║ без чоловiчо┐ помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг сво║┐ заперто┐ хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках ┐┐ поворочувати, не вдержиться та... плюсь вп'ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, зна║ш, i собi голодне, пiдiйде та й облизу║ слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти... Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, по┐вши свою соломку i бачачи, що нiхто ┐х не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур'янець, то там i пасуться... Бiля дяково┐ школи - хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи ┐х, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призира║ться на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятi║ над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шаста║ться. "Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?" - дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр'ю, якi то люди тепер тугi на здоров'я та довговiчнi стали; спом'яне про холеру, як-то ┐м тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в'язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце сво║ зiгнати... По вгородам бур'янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе пови┐дають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому ┐х i вигнати, бо нема нiкого... Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i сто┐ть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою... Та чого ж це так у славному сотенному мiстечковi, у Конотопi, чого так стало тихо i смутно, що не чути нiякого нi вiд кого гласу? I нi на однiй вулицi не зострiнеш нi одного чоловiка, неначе - нехай бог милу║! - усi люди у усiм мiстечковi повмирали, або - i то не лучче смертi - кримськi татари похапали? Де се вони подiвались, що повiдбiгали i хазяйства свого, i дiточок манесеньких? Та нехай би вже жiнки: ┐м хоч цiлий день, зiбравшись у кучу, теревенi правити, а що мужики ┐х та дiти без обiда, так то ┐м i дарма; а то ж i нi одного чоловiка у селi нема, та що то: i тако┐ дитини, що вже бiга, i тако┐ не зострiнеш!.. Де ж то вони ║? Еге! Аж ген-ген усi зiбралися круг ставка та й дивляться... А на вiщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденiя навряд чи ║ хто у нашому селi самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде в Конотопi... Та що ж там таке? Песеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв'язано вiрьовками та вп'ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута... А по ставку ┐здять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сiтi i не в'ятерi, а теж вiрьовки... А що на березi, так там-то отто увесь народ iз славного сотенного мiстечка Конотопа iще зiбравсь, як i сонце не сходило, i мiсяць негаразд зайшов... От там-то i матерi, що покидали i хати, i маненьких дiточок, i поросяток, i птицю, i коровок, i по печам не топили. От там-то i чоловiки, що покидали дома недужих жiнок i скотину i позабували, що треба у поле ┐хати... Усi, усi позбиралися дивитися, яка тут буде проява... Та чимало ж ┐х тут i було! I по всьому берегу, i кругом по горбикам, от як зерна у мiшок набрати, так ┐х там тiсно було. А хлопцi та пiдпарубочi, котрим iз-за людей нiчого не видко, так аж на верби позлазили i вкрили ┐х, мов тi галки... А крик, а гомiн вiд того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повiдь греблю прорве: усi, усi разом говорять, i нiхто нiкого не слуха, а вже нiхто, як нашi жiночки-цокотухи! От там-то i шинкарка з невiстками сво┐ми, що без них тiльки шинкаревi i виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скiльки випив за грошi, на скiльки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким i як полаявся, кого прийшла жiнка та заняла з шинку, хто жiнку у потилицю погнав i очiпок з не┐ збив, що волосом на всю вулицю засвiтила; як дiвчата, обманюючи, замiсть буцiмто батьковi, для себе купують горiлку та по вгородам нищечком з парубками п'ють, та, понапивавшися, перекидалися та боролися та... "Годi-бо! Не усе розказуй!" - загомонiла шинкарка на невiстку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотiла казати... А там, з другого кiнця, край верб, школярi замiсть того, щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зiбравшись у купку, та сконпоновали вiршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас i виспiвують: Прийдiте усi прихожани, Подивiтесь, нашi всi дяки п'янi, А найбiльше Симеон - обаче, Од горiлки нiчого не баче, Й на криласi не вмi║ спiвати, I псалтиря забув читати, Тiльки й вмi║ школярам субiтки давати, Днесь дячиха раз йому голову мила, А, iзмивши, свiтло погасила... Як же врiже ┐х на сiм словi пан Симеон рiзкою, що з дому принiс; та як пожене ┐х нею до школи, а сам, поганяючи ┐х, божиться, що за сюю прикладку, опрiч субiтки* (*Карання школярiв по суботах.), що по закону подоба, буде ┐х шкварити що в бога день цiлий мiсяць... А там, бiля млинка, от там що дi║ться! Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим ки║м, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв'язано аж сiм баб... А що то за баби, так я вам розкажу. Перша - збудь-вiк Прiська Чирячка, змолоду не раз сидiла у кунi* (*Сидiла пiд арештом, прикута до церковно┐ стiни за неморальнi вчинки.), позводила на той свiт аж трьох мужикiв i усю худобу попереводила на зiлля та корiнцi та на усякi лiки, та й лiчить людей чи вiд лихоманки, чи вiд гризi i вiд заушниць, бо вона змолоду давила зiнське щеня; знiма остуду, переполох вилива, злизу║ вiд урокiв, соняшницi заварю║... i чого-то вона не знала? I до не┐ з усiх мiсць, аж верстов за двадцять, на┐жджали болящi; то iншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз пiсля ┐┐ води i вмре; то Прiська i каже: "Не так вiн недужав, щоб йому животiти!" Раз пан Пiстряк та попросив ┐┐, щоб дала йому любощiв, щоб його усяка чи дiвка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощiв та й пiшов на вечорницi, та тiльки було що розходивсь... як же йому завадить! так i додому не добiг. От з того часу i став на не┐ гонитель! Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловiк, замирала на сво┐м вiку; i вже коли в кого що пропаде, то й не думай iти до ворожки; вона самiй умiлiй брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А ┐й як не вiрити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тiм свiтi ║ мученi║ i злодiякам, i табашникам, i брехунам, i мандрьохам; так було кого i до ратушi приведуть, пiймавши на бакшi з огiрками або у коморi з салом, та коли Химка скаже, що не вiн вкрав, то було зараз i пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдi i у селi не було. Оттак було сказала раз i на пана Пiстряка - що то! i старшини не минула! - що буцiмто вiн у чоловiка бджоли пiдрiзав. Воно йому так i минулося, звiсно, як писарю, тiльки вже вiн на не┐ з тi┐ пори нацiлив. Третя - Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старi дiди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони пiдпарубочими, так вона i тогдi така стара була, як i теперечки; так що, коли б не збрехати, було ┐й лiт п'ятдесят зроду. I кажуть про не┐ люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодi║; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп'яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодi║, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде до┐ти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк... Уже пак така не здо┐ть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме сво║. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п'ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi* (*Рiд танцю.) скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха. Четверта - Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклу║. Тiльки i бачать ┐┐, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до не┐ не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б ┐й поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: "Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!" Ну, ну! Така то й не зна! П'ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Ки┐в, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар ┐┐ подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов'язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай ┐┐ нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись ┐й звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: "Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!" То так i ║: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч - як там кажуть - не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про не┐ i розказувати. Цур ┐й! Ще щоб не приснилась... Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказу║, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються i дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять. V Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хвабро┐ Конотопсько┐ сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля тако┐ роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь ║ старший. От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно: - А що? - Совершенi║ уготовася, - вiдiзвавсь до Конотопсько┐ сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: - Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубля║мо! - Спасибi! - сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй ┐┐ наплюснув вп'ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: - Здоровi! - А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi. - Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! - заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько... От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо: - Сотворяйте ж дiлоначинанi║, угобзiте у нашiй Палестинi порядок... - Цур дурня, та масла грудка! - шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, - як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i ║. - Так не творiте ж менi возклоненiя нi у ║днiм дiлi! - сказав писар та й пiшов до свого дiла. Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев'ято┐ клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царству║! Той було - i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдпису║, що попада. Писар було зопиняе, - так де! "Не хочу, - каже, - щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!" То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн ┐х усi зараз i попiдпишу║. Раз - о, смiху було! (я ще служив тодi у колегi┐ i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) - писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: "Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалку║ на себе". Та чирк! i пiдписав "рукою власною". А хлопцi - ких, ких, ких, ких! Насилу писар ┐х у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки... Та дарма; будемо сво║ договорювати. . От пан Уласович сто┐ть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у ки┐вськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п'ять, а далi осмiливсь i каже: - Спасибi вам, пане Уласовичу, що коха║тесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас,.таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! I усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!.. - Буде й новина непогана, - сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже: - А що? А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахика║, i уси закручу║ - се вже така звiстка, що з письма стане говорити - та й каже: - Приспi урем'я совокупленi║ сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братi║, дерзайте! Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнi║, зараз i вiдчепили з вiдьомсько┐ низки Веклу Штириху; ухопили ┐┐ мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв... Вона кричить: "Пробi!" Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та ла║ i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря... Так нiхто ┐х i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: "Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пруча║ться..." А iнший каже "Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч до┐ти..." Та й багато дечого прикладували, аж поки ┐┐ до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили ┐й вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши ┐┐ вiрьовками угору, як плюснули разом у воду... Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!.. - Тягнiть назад, тягнiть!.. Не вiдьма вона, не вiдьма! - загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок... - Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! - як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли. - Слухайте мене, - на усi заводи кричав Уласович. - Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма. - Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! - кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати. Поки се║ дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацi┐, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь: - Скажи менi на милость: за що ┐┐ повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiяко┐ примхи. - Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, - сказав Ригорович, - она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей* (*Грошей.) до бiса. Просих - i не дала; позичах - i не повiрила; стражi предах - i не вiдкупалася, якоже другi┐ прочi┐. Сього ради розмис-лих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi ┐┐ дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже ┐┐ вiдтрусили. Нехай благоденству║ть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! - гукнув Рцгорович на калавурних. Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули ┐┐ у воду, так тут ┐й i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась. Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому призйавсь: "Що, - каже, - желах совокупитися з ┐┐ дщерi║ю Одарi║ю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть жела║мо┐ дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се ┐й за оно║ дiло таковая пинхва..." Аж ось i перемiшав ┐м Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить: - Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьму║... - Давай ┐┐ сюди! - неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. - У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. - Та здумав сво║ лихо, здихнув важко та голову понурив i сто┐ть. А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити: - А як ти... а за що... твою жiнку потопляти?.. хiба ж вона волшебству║? - А як же не волшебстсву║? - казав Талимiн Левурда Уласовичу. - Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi . привиденi║ було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, зна║те, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: "Де ти, кажу, була?" Та вона й каже: "Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу". А я кажу: "Лягай", а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: по┐хав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату - жiнка не вiдчиня i з кимтось розмовля та регочеться, i свiтло ║ в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь... аж в не┐ в гостях чорт, та от, як бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде; така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка, зовсiм непевна, сполощiть ┐┐ хоч трохи, може, тогдi дощ пiде. - А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! - так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну! - Чи ви обуяли? - закричав на нього, - Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлi║ нiякого рiшення iспускати без потребностi мо║┐, затим, що треба усяке║ дiло угобзити i законне║ присовокупленiе со║динити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем сво┐м приведшего сожитi║ сво║, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, - дух свят при вас, пане Уласович! - убо подоба║ть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанi║ учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн ║ колдун, чаклун; воутрi║ iзбию киями сього грiшника. Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: "Ануте, водворяйте у преiсподнi┐ води Домаху Карлючкiвну!" I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло... А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: "Нi, вона не була вiдьма, не була!" I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б'║ та диву║ться, що, каже: "Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться". Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i без позивання не обiйдеться. Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: "Давай останки во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!" Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв'язали вiрьовками, пiдняли догори... плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i збовта║ться зв'язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорю║: "Купочки-купусi, купочки-купоньки!" Увесь народ так i жахнувсь! "От вiдьма, так, так!" -закричали усi; а Микита Уласович як позiхав, та побачив се║ диво, та так йому рот роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцю║ понад берегом та знай на трудящих кричить: "Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!" Так що ж бо? як не пащику║, а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть ┐┐ скiльки сили у воду... так не порина та й не порина, та ще й глузу║ над усiма, та усе знай товче: "Купочки-купоньки". - А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! - здумав пан Пiстряк, i так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi, почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли. - Возложiте каменiя на нечестивую вию. ┐┐, i на руцi, i на нозi ┐┐ i паки потопляйте ┐┐, - так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче. Нав'язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава поверх води, та що ослобонили ┐й руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться та й жарту║: "А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема? Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на ноги". - Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! - кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений, бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепку║. Нав'язали ┐й на руки i ноги каменюччя - боживсь той чоловiк, що менi про се розказував; а хто й казав, коли зна║те, Йохим Хвайда, що позаторiк вмер, - так боживсь, що пудiв двадцять нав'язали й на шию, на руки i на ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так ┐┐ й пустили у воду... Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i ногами бовта║ться та знай приговорю║: "Купочки-купусi!" А далi урагова баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: "А ходи, Прокiпочку, сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе намистечко i перснiв тобi дам..." А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузу║; далi кинувсь до Уласовича та й каже: - Несумнительно сiя баба суть от баб ║гипетських. Вона ║хидна прелюта, похитила дождевие каплi i скри у себе у чванцi або у iному мiсцевi. Повели, пане сотнику, возмутити ┐┐ розанами, де протерпить до нестерпимостi i да розпустить хляби воднi┐, i да ороситься земля. - Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що зна║те, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що зна║те, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопi сотник. Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами ┐┐ i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля уста║, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась... Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до не┐, проти не┐; усяк хоче тусана або запотилишника ┐й дати... та й ║ за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику... Ось, як усi бiжать круг не┐, то за нею, а ┐┐ аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльно┐ пiсеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн ┐┐ тепер скрутить i вимучить з не┐, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: "А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте ┐┐, елико сили вашо┐ буде!" Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти ┐┐, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили ┐┐; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цурпалки летять... А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: "Був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?" - Та бийте окаянную ханаанку! - аж заревiв Пiстряк. Хлопцi деруть щомога, а Явдоха сво║: "I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? " - Та дерiть дужче! - крикнув що ║ мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт i печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi. Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай сво║ товче: "I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка i на спинi латочка, чи хороша моя казочка?" ^ - Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте ┐й поруганiя на лядвi┐! - скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то ┐й ще придумать. Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха сво║ товче: "I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте поруганiя на лядвi┐, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте поруганiя на лядвi┐; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.." Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б'ють-б'ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: i вербових, i березових, i тернових; а ┐й не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку... Отже ж то як се║ дi║ться, i гаспидську, католикову Явдоху б'ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже: - А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавля║те, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду? - Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б'ють? - загула громада i, дивуючись, розпиту║. - Де колода? Не бачите? Дивiться ж! - сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця... Так що ж? Удивленi║ та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть ┐┐ якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всi║┐ сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тi║┐ колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв'язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть ┐┐ та над колодою. Так, скажете, се i не удивленi║? Се вона, як ┐┐ покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду. - Ких, ких, ких, ких!.. - зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмi║ш як ┐┐ вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив: - Таки, - каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в не┐ на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки зна║мо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо! - Так возклонiть же ┐┐ паки! - закричав Ригорович, - i сотворiть ┐й школярську сiкуцiю, яко же i нам во оно║ урем'я субiтки твориша... - Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть... i вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i не┐ у само┐ на спинi... латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки... Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись... так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить... а далi як стане кричати: "Не буду до суду, до вiку!... батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси... I буду тобi, пане сотнику... i тобi, Ригоровичу... у великiй пригодi... тiльки пустiть..." - Годi, - повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай сво║: - Усугубляйте паче i паче! Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б'║, а друга жде. - А бодай вас, пане сотнику! - так загарчав на нього пан Ригорович. - Iще було уп'ятерить подобало за таково║ злодiянi║... Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянi║... ; - Але! злодiянi║! - сказав пан Забрьоха, - тобi б усе тiльки злодiянi║ i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голоду║мо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля тако┐ банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до не┐. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не зна║ш. Сказавши се║, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i сто┐ть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав- думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопцi бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було ┐┐ парити до вечора, а я ┐┐ помилую". Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли ┐┐ додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: "Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!" А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: "Тако┐ менi i треба!.. Пiддобрюсь до не┐, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство..." Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати. VI Смутна i невесела ходила по сво┐й хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що ┐й дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у не┐ тогдi, як усяк ┐┐ цурався, бачивши, що вона ║ природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм з'┐сти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс ┐й усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв ┐┐ i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн ┐┐ до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став ┐┐ пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде ┐┐ прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його - Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче. Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то ┐й i сiсти хочеться, так не зможе притул