Пантелеймон Кулiш. Маруся Богуславка

Оцените этот текст:
Пантелеймон Кулiш. Маруся Богуславка

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

Староруська поема

(1620-1621)

"Нет царства, которое не разорилось бы,
будучи в обладании клириков".
Иоанн Грозный

"Ой, бородачи!.. Многому злу корень -
старцы и попы!"
Петр Великий

ПРИСВЯТ

Тобi... О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,
Щоб свiту возвiстить про свято урочисте
Тво║┐ похвали, мiй духу свiтлокрилий?

Нi, не землi, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не зна║м, як тебе, яким iм'ям назвати,
На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.

Там, де, мечта душi, витають херувими,
Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй...
Як перло мiж перел, мiж душами святими
Сiятимеш в сво┐й красi благословеннiй.

Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,
Про не┐ родяться, за не┐ помирають.

А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мiй дух i я тво┐м диханн║м
Повiну на серця, як райська прохолода,
Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханн║.

Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се iсповiдь, тво║ сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!

ПIСНЯ ПЕРВА

ДУМА ПЕРВА

Музо, правди старорусько┐ вовiк жива богине,
Серця чистого i розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий су║вiрства,
Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.

Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,
Що дiди вважали за вiнець сво║┐ честi й слави.

Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шука║м,
Щастя й долi в ║зу┐тському лукавствi не вбача║м.

Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись
I в iм'я тво║ святе дiтьми терпимостi озватись.

Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi порина║,
Хитромовну ┐х iмлу, мов чисту правду, прославля║.

Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,
Про безладд║ наших бiдолашних предкiв заспiваймо.

Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,
Дивовижу свого темного розбiйницького часу:

Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслiдним су║вiрством понад iншими й не знявся.

* * *

Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,
А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '

Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

I було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'┐ жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки ║зу┐ти.

Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив вiн з тi║ю злою, в'┐дливою тлею.

Кинув на поталу ║зу┐там рiд свiй i родину,
Заволiкся пiшки на козацьку вольну Укра┐ну.

Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих укра┐нських,
Рятував i серце, й розум од пiдходiв ║зу┐тських.

Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,
Нiж з ляхами по науцi ║зу┐тськiй панувати,

З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,
Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.

Приблудивсь до рiчки Росi ║зу┐тський ненавидник,
Пiдступно┐ проповiдi польсько-римсько┐ противник.

Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава 2,
Де козак не знав i не питав, чия воно держава.

Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,
Приймаком пристав до вдовино┐ нужденно┐ хати.

Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,
Як поняв у не┐ безприданку дочку-одиначку.

Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога i Святу Покрову 3 що було затишно.

ДУМА ДРУГА

Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,
З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.

Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,
Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,

I пани його й усi мiщане вельми полюбили,
Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили,

Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправля║,
I дяка гучним Апостолом за пояс затика║.

I зiбралась у них у недiлю рано чорна рада, 5
Врадила на чорнiй радi однословно вся громада:

Iз нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв - по пiвкопи,
I тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи.

А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати.

Вихваляло все Поросся нового попа - й миряне,
I пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане.

"Хоч у нас, - мовляли, - церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита".

Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби.

На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався,
Горiлок ┐х добрих i медiв п'яних немов цурався.

А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi,
Що казав, як думав, щиру правду козаковi.

Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами,
Соромив ┐х дукiв хижими, кривавими дiлами.

I полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8

Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана.

"Бо вони, - рече, - Днiпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали;

Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.

В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за вiру б то благочестиву християнську бились.

I п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство ┐х розбiйницьке бряжчали.

А пропившись
I, мов крем'ях той, оббившись,

Свою рiдну Укра┐ну плiндрували,
Милосердного грiхами прогнiвляли;

Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали"...

На попа за се козацтво нарiкало,
I на часточку йому не подавало;

По чужих церквах акафiсти наймало,
Рокiвщиною його нiже не обмисляло.

Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха,
На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха.

Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами,
Та пахущими на божниках квiтками й рушниками,

Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою.

Байдуже було старому про багатство:

"Не вiд сього, - рече, - миру наше царство"...

I на те з старою не вважали,
Що попи ┐х iз попадями минали,

Iнде попасу веселого собi шукали,
Вiд убого┐ гостини потай утiкали.

Один тiльки й пан прихильний обiбрався,
Товстогубим мiж козаками звався.

Не любив також i сей бенкетувати,
А любив з попом у Бiблi┐ 9 читати.

До попа частенько став сей пан ходити,
I без чарки про спасенне говорити.

Хто казав: любив вiн попадю старую,
Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую.

Замолоду вiн якось не оженився,
I в лiта, ляхи мовляли, panski вбився:

Дак лизав старий до молодо┐ губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.

ДУМА ТРЕТЯ

"I не кажи менi,
I не турчи менi:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку вiддати". -

"I не проси мене,
I не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб iз злиденником
Та безземельником
Марусеньку звiнчати.

III

I батько, й дiд його,
I рiд, i плiд його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нiнащо".

Так старенький iз старою
День у день сварився,
А козак iз ┐х дочкою
Тайкома любився.

Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як снiг, бiлолиця.

Народила мати доню -
Мов намалювала;
Надала ┐й щаст║-долю,
Щоб бiди не знала.

А бiда не за горами,
Ходить промiж нами...
Очi з чорними бровами
Миготять сльозами.

Миготять, мов блискавицi,
З-пiд густо┐ тучi,
Як сто┐ть коло криницi,
Свою долю ждучи.

"Не ходи вже, доле й воле,
Вранцi до криницi:
Продають мене за поле,
За важкi червiнцi". -

"Нi, покiль на небi зорi
Мiсяця стрiчають,
Покiль на безкра┐м морi
З вiтром хвилi грають,

Товстогубу не придбати
Чорних брiв дiвочих!
Завтра будемо ║днати
Козакiв охочих,

I полинемо з вiтрами
На безкра║ море,
I поробимось панами,
I забудем горе.

Побуду║м собi пишнi
Хати на помостi,
I вчащатимуть велишнi
До нас дуки в гостi.

Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.

Бо мене старшим обрали
Над всiма старими,
Щоб на море я човнами
Вилiтав, мов крильми.

А у мене - як загра║
Моречко з вiтрами,
Менi духа пiдiйма║
Вгору, мов руками.

Грають, грають-примовляють
Кобзарi великi:
Будуть грати-примовляти
По всi вiчнi вiки.

О, се дивна кобза - море!
Дивнi в кобзи й струни!
Як загра║, вiдчиня║
Предковiчнi труни.

I виходить з них лицарство,
Що на морi билось,
Бiльшою, нiж пишне панство,
Славою покрилось.

I я, Маню, буду славен
Промiж лицарями,
Промiж дуками-панами,
Промiж кобзарями.

Будуть Левка Кочубея
По Вкра┐нi знати,
I пiд струни про Мурея,
Що вiн бив, спiвати 10.

Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.

Бо Левко твiй до султана
Знайде шлях-дорогу
I всю шатами зодягне
Укра┐ну вбогу.

Бо Левко твiй бесурмена
Сплiндру║-зруйну║
I самого королевi
В'язнем подару║".

ДУМА ЧЕТВЕРТА

I весела, i щаслива
Мрiями коханка,
I яснiша уродлива
Весняного ранка.

Як на свiтi любо жити,
Милого любити,
З його мислями навiки
Душу й серце злити!

"Чи ти чу║ш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До тво║┐ вiн Марусi
Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, ║ десь море,
Гонище безкра║,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiя║.

Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.

Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
I величнi з нами дуки
Знай бенкетувати". -

"Мо║ щаст║, моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.

Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й ┐й пожити". -

"Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.

Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
I в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати".

ДУМА П'ЯТА

Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:

Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.

"Ти ж, владичице небесна, -

Слiзно промовляла, -

Що на полi i на морi
Нашим помагала!

Покривай тво┐м покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,

А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для сво║┐ слави!"

Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
I в попа противнi думки
З серця викликала.

Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.

За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.

Вiд сладчайшого Iсуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.

Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурлi┐в-козацтва.

На коханн║ ж залицянн║,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:

"I не турбуй мене,
I не дратуй мене
Ти мрiями сво┐ми!
Сi безземельники -

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.

З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай ┐х цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.

III

Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганя║,
I не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село вiд них пала║".

"Я довiдався, чого се,
Козаки охочi
Пропивають у шинкарки
Нащадки жiночi,

I дзижчать, мов злющi оси,
I гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночi
Гуком та пiснями.

Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорi безголов'║ и
Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний
За Днiстро й охочих, -

Обiзвалась купа сивих
Та пiдпарубочих;

А середнi загукали,
Мов базар жiноцький:
"Нехай зна║-пам'ята║

Ясний пан Жовковський 14

Як пани нам на Вiльшанцi
Ле║стри писали 15,
Козакiв старих до плуга,
До коси вертали"...

"Як же, злющi, одiбрали
Iз Цоцори вiстi,
Миттю до коша зiбрали
Тисячу i двiстi". -

"Якi ж вiстi, мiй панотче"? -

"Дикi, жено мила!
Розметала нас, мов клочч║,
Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
I висить вона в воротях
У царя гнiвного". -

"Ох, мiй Боже"! -
"Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зiбрались
Козаки на море!

Будуть море плiндрувати,
Пити да гуляти,
А нас клятi азiати
У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми - той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!

Вирвавсь я iз рук ║хидних,
В хижих ║зу┐тiв,
Та й попавсь в кривавi лапи
Наших людо┐дiв.

Як тi душi погубляють,
Так сi людське тiло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне дiло!

Подивись, он над ворiтьми
Значка-комишина:
Се заслужена попiвська
Плата-рокiвщина.

Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горiлку
Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки вiд гультяйства
I наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божi!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тiснота,
Всюди повно зради".

I оглянув пiп, зiтхнувши,
Божники з богами:
Мрiють мовчки чудотворцi
Попiд рушниками.

"Зна║ш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячцi,
Без пуття годити.

к Москва, народ заможний,
Кажуть, i правдивий...
Править нею цар побожний
I благочестивий.

Haшi предки проти хана
пй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допiкали.

Чув я, в Ки║вi говiвши,
Дехто з Укра┐ни
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.

Бо докучили вже нашим
Ницi ║зу┐ти,
А до гурту ┐х пристали
Ще й вовки-унiти.

Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.

Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].

Позбуваймо всю скотину
I стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську кра┐ну,

Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою
Б'║ться i вою║,
п┐ оком позира║,
п┐ серцем чу║.

Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.

Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
I козацтво наше плавле
По кровi з ордою.

О святi┐ чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога".

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкра┐нi горя.

Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач i голосiнн║ -

Пiд самi┐ хмари.

Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.

Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.

I по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей ┐м дару║
Лицар-сiромаха[b].

"Не схотiв, - мовляють, - з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.

I Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав ┐х новi осади
В руки правовiрних.

I Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.

I Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
I пiйшли гуртом ║хиди
У ясирну муку.

Через лютих людоморiв
I благих кара║:
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверза║.

Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiйма║ i хоробрих
Пополох жiночий.

I Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного нема║,
Головою наше царство,
Порту 17 прославля║..." [c]

ДУМА СЬОМА

I чу║ се немов крiзь сон старенька,
I трусяться у не┐ руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблiдли щоки й губи у небоги.
"Аллах! Велик ║си в тво┐й щедротi, -

Промовив бородатий татарюга, -

Тепер ходитиму я ввесь у злотi:
Се падишаху Роксолана друга 18, Гаремне божество, вiдрада у турботi".

Спасибi, кобзарi, вам за спiванн║
Про дивну красоту, яко┐ звiку,
Мовляли, бачити i без коханн║
Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку!
Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй
Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi
Так народиться, чого ще очi
Людськi не бачили на Укра┐нi. I серце привело мене д' оселi очей.

III

Попаде! З радощiв тобi признаюсь"
Що я - твiй брат Iвась. Мене вхопили
Сiчовики в ясир, i я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвiтську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матерi, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила, I спатки на руках односила в кiмнату".
-

"Iвасю! Братику!.. Про що ж ляка║ш
Словами нас ти хижими й звича║м?
Хiба ж не бачиш лиха i не зна║ш,
Що й так уже душi в собi не ма║ш?
О! Як же се Господь iз рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя..." -

"Поганських, навiсна? Нi, з християнських!
Бо не орда була то iз-над моря Набiгла, а сво┐ у башликах татарських".
-

"Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую",-
"Кажу тобi, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз менi траплялось
Сидiти в нього на конi i в поле
З ним iз села летiть по-запорозьки,
"Гала! Гала!" - кричать, а я, на горе
Нещаснiй матерi, прибiг i "коськи"
Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море". -

"Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi
Збирався цiлий вiк!" -

"Воно й не шкодить,

Як битi талярi бряжчать в кишеньцi:
Такий-то й монастир скорiш знаходить". -

"Так ти оце з неволi вже втiка║ш"? -

"Нi, там-то й воля: там моя домiвка." -

"О, що ти кажеш! Нащо нас ляка║ш?
Хiба ж бо з турчином, з ордою наклада║ш?!" -

VII

"Не накладаю, нi! Бо я мiж ними
Немов на свiт удруге народився
I думками про божество святими,
I правдою без хиби просвiтився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен вiн, не требу║ пiдмоги;
Цура║ться мерзенного народу,
Що оббива║ у царiв пороги I вносить прах земний в небеснi┐ чертоги". -

VIII

"Коли ти думками святими справдi
Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту
Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi,
Щоб не сплiндровано нас, не побито". -

"О, нi! Нехай джавур горить-пала║
Iз iдольством сво┐м гидким, мiзерним;
Нехай огонь зрадливих пожира║,
Що роблять кривди праведним, спасенним I правовiрникам серця
возвеселя║"! -

"Мiй братику!.." -

"Попаде! Нас навiки
Роздiлено з тобою. Ся хатина
Менi сестра й рiдня; а ви, калiки
Умом, чужi менi, немов скотина". -

"Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобi журившись"! -

"Нi, я по-свойому ┐┐ вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвiтившись, Нехай перелетить в обитель
неземную!

Там сльози матерi, як Божi зорi,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженствi, в морi
Серед утiх, достойних серафима.
А на землi - земне...
Моя царице!
Сiдай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мiзерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться".

У попадi в очу позеленiло...
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пiшло кругом i зашумiло,
Мов гай густий пiд бурею-вiтрами...
Кудись вона бiжить чи завiрюха
п┐ на дикi крила пiдхопила
I мчить крiзь полом'║ та дим, i духа
У грудях бiдолашних захопило I серце, й пам'ять, мов у морi, потопило.

ПIСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,
Лiкарю людський останнiй!
Ти одна нам го┐ш духа
В нашiй долi безталаннiй.

Утомившись закривати
В Богуславi людям очi,
Димом сховища сповняти
I душити крик жiночий.

Понагачувала трупу
Повнi сiни коло хати
Та й пiйшла живого лупу *

В дикiм полi доглядати.

I забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полi на роздоллi
Про нескошену билину.

Не билина в чистiм полi
З-пiд коси тво║┐ встала:
Сирота стара в недолi
Пам'ять-розум утеряла.

Пiдвелась i по пустинi
Диким поглядом блукала...
Опинившись на могилi,
Серед степу промовляла:

"Де се я, i що се з нами
Сталось-приключилось?
Нi свiтлицi, нi кiмнати...
Се менi приснилось.

Се я сплю... О, як же серце
Тяжко замира║!..
Степ, могила... i криваве
Сонечко сiда║.

У димах сiда║ сонце
Чи в кров порина║?
Вiтер з полом'║м по полю,
Мов по морю, гра║.

Нi села кругом, нi духа...
Скрiзь галки лiтають,
I собаки, мов на звiра,
Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась
Серед Укра┐ни?
Потонуло все, почезло...
Нiгде нi хатини!

О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?

Нi! Пiд дзвоном королiвським
Сплю я на могилi...
Чи то ж люде, як горiли,
В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь..." -

Встала й задзвонила.
Затремтiло ветхе тiло;
Серденько занило.

I озвалося до дзвона
Скигленн║ собаче, -

Мов душа в пекельних муках
Пiд землею плаче...

О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце...
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розiлл║ться.

Я забула, як заснула,
Чим була, живучи...
Темна темрява бгорнула
Мiзок мiй болючий.

Нiби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Нiби нас благословила,
Радуючись, ненька.

Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?

А, згадала!... Я з'║днала
Доню за султана,
За всесвiтнього гетьмана,
Злющого тирана.

Таж вiн хлепче кров людськую,
Мов собака воду, -

I за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!

За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим ра║м
Нам стару хатину!

Мов за змiя-людожера
Дочок оддавали 19,
Що ченцi там у печерах
Страшно змалювали...

От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слiзьми ллюся,
Свiтонька не бачу.

От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся...
Полечу до не┐ в пекло
Та хоч подивлюся!

О, коли б ┐┐ побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизнi й смерти...

Я знайду в турецьку вiру
Кучман, шлях Татарський 20:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панськi, -

Подарунки тi кривавi,
Що татарин клятий
Заслiпив голубцi очi,
Щоб ┐┐ пiймати.

Вiн кармазин златоглавий,
Гаптуванн║м шитий,
Розiслав у нас по лавi,
Щоб ┐┐ зловити.

Загорiлась тогдi церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю свiтлицю вкрили.

Дери, доню, ту огиду,
Парчi й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньцi для примiти.

Буду в руки златоглави
Проклятi хапати
I знаки тво┐ кривавi
Слiзьми обливати.

А пожар собi пiд ноги
Слати-пiдгортати,
В золотi тво┐ чертоги
Путь гiрку верстати.

Бачу, як вони зiяють.
Вирлами дракона,
На Вкра┐ну позирають,
Мов безодня чорна,

Не боюсь вас, клятi вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.

Вже вона менi стихенька
Свiтить свiчку-зорю
I веде мене ясненька
На страшну Цоцору.

Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
I досталось його тiло
Татарюзi в руки.

А велика головище
Котиться по полю...
Я пiймаю та й сховаю
Диво пiд полою.

За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.

Бо повiсить цар-невiра
Диво те пiд зорi,
Щоб i Польща, й Укра┐на
Потонули в горi.

Прику║ його невiра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята вiра
Побивала наших.

"Хто менi, - рече, - те диво
Знайде на Цоцорi,
Той у мене засiя║
Високо, як зорi.

Буде первим чоловiком
По царi-султанi
I блищатиме, як сонце,
В золотiм жупанi"...

Ой чого ж се побiлiла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомлiла
I вся Укра┐на.

Побiлiла ти, долино,
Панським бiлим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуванн║м-лупом.

Побiлiла трупом панським
Поруч iз козацьким,
I вквiтчався труп не маком,
Порубом лицарським.

Я по мертвих не ридаю.
Голошу-спiваю,
З сiроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.

Годi, вовцi-сiроманцi,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бiдолашна мати.

Ухопiте, розiрвiте,
Бо воно голосить,
I в глухих богiв рятунку
Вiд ординця просить.

Погорiли всi свiтлицi
I церкви з богами,
Залягло пiд попелами
Поле облогами.

Сiймо-сiймо здуру сльози
По степу-облозi:
Анi правди, нi вiдради,
Нi надi┐ в Бозi".

Не мара вночi блука║,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганя║
Божевiльна мати.

То рида║, то спiва║,
То з печалi рветься,
То на Бога нарiка║,
В землю грудьми б'║ться.

I, не знаючи дороги,
До Днiстра просту║...
Мов крилатi в не┐ ноги,
Пузирiв не чу║.

Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тiлi мученiм юнацька
Сила воскресала.

Ясувала бiдна мати
Бiдно┐ Марусi -

Дух потужний i завзятий
Нужденно┐ Русi.

I мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летiла.

Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
пй пiд ноги слався.

ДУМА ДРУГА I

О Днiстре, знаний промiж лицарями,
Порогу русько┐ землi кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами 21
Поза тобою здобували слави:
Волощину 22, мов щит, iз рук турецьких
Ми довго рвали вкупi з поляками,
За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24

Блукали в полi вовчими слiдами, Шуганн║м по свiтах рiвнялись iз орлами.

Тепер ти, Днiстре, став гнилим потоком
Гидоти всяко┐, що назбиралась
У посварках Заходу iз Востоком,
I лютостю обох ┐х провонялась.
О Музо! Одверни вiд не┐ очi:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втiкай iз ┐х кубла голодна й боса,
Як бiгла бiдна мати манiвцями, Обдерта по тернах, блiда, простоволоса.

III

Обдерта по тернах... Зима упала
На голову злиденнiй за годину.
Тепер ┐┐ й Маруся б не впiзнала,
Коли б вернулась звiдти на Вкра┐ну,
Де "чотирма концями свiту" править
Той цар, що величають тiнню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, i нiмця давить,
I Риму гордого втира║ рога, Дарма, що королi там товпляться в порога.

О серце матiрне! Ти б не злякалось
I Люцифера у його потузi,
Бо в тебе вже нiчого не зiсталось,
Нiчого у тво┐й важеннiй тузi...
Диву║ться волошин, стрiвши бабу,
Як се Днiстро перебрела старенька┐
I, смiючись, говорить, буркулабу *:

"Води ┐й по колiно: бо п'яненька, Дарма, що зморщилась i зсохлась, як
опенька." -

"Не смiйся, - каже той, перехрестившись, -

Се вiдьма з Лисо┐ гори 26 втiка║.
Мов середа на п'ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втира║.
Не зупиняй, нехай ┐┐ лукавий
Несе вiд нас на Буджаки татарськi.
Там Кантемир, мовляли. Мiч Кривавий 27
Прости нас, Господи, пророк султанський, Сю вiдьму верне знов до
чортово┐ лави."

Глузу║ буркулаб. Вертавсь додому
Зi Львова саме, вiд попiв побожних.
Подав на шату Юровi Святому 28
Срiбла вiд землякiв, бояр вельможних;
Так мислi вже благочестивi в нього
На язицi веселому вертiлись
I гладив живота свого товстого,
Жартуючи з очей, що не дивились На Божий свiт од слiз i в чорну землю
врились.

VII

Не дивляться на Божий свiт, а знають,
Як манiвцями втрапить до Царграда 29,
Звiдкiль ┐м зорi-оченята сяють
Iз обмурованого мiцно саду.
Високий мур! Вона про нього чула...
Хто не чував про нього на Вкра┐нi?
Страшнi будинки клятого Стамбула
Ввижались матерi й малiй дитинi.
Кобзарська пам'ять ┐х i досi не забула.

VIII

Коли б добитись ┐й туди живою,
Вона б зумiла крiзь той мур пробитись...
Вона б його розбила головою
Жовковського, - аби ┐й подивитись,
Аби заглянути в тi очi-зорi
I, не спитавши нi про що, втонути
У несказанному блаженствi-морi,
I до страшного суду 30 так заснути, I про все горенько, про всю бiду
забути.

IХ

"Ось-ось вона! Ось, котиться по полю
Розумна голова, що рятувала
Всю Польщу й Русь! Я пiд полою
п┐ сховаю, i, як розбивала
Вона страшного ката-супостата,
Так розiб'ю той мур страшенний нею"
О доню, утiкай сюди вiд ката;
Сховайся пiд намiткою мо║ю, - Я в Ки┐в проведу тебе попiд землею.,

Святi ченцi там ходи покопали
Аж до самiсiнького Русалима 31,
Щоб люде вiд невiр туди втiкали,
Ховались iз добутками сво┐ми.
Там на Великдень 32 стиха дзвони дзвонять,
I люде гомонять, i щось спiва║.
Нема на свiтi людям оборони, -

Сира земля ┐х од бiди хова║, I суду Божого страшного дожида║.

Як тато вернеться з Москви, ми будем
В московськiй займанщинi тихо жити
I горюванн║чко сво║ забудем...
О, якби тiльки до тебе добiгти!...
Вже недалечке. Ось бiлiють мури,
По мурах кров гаряча червонi║...
Сади кругом у воду потонули...
О, визирни ж iз них, моя надi║! Се ж iз тво┐х садiв так любо вiтер
вi║!..

ХII

Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорнiло?..
Iмла перед очима розiслалась,
I серце, мов той камiнь, занiмiло...
Хита║ться земля... Iде кругом... Не встою".
Де ж мури пiд садами поховались?
Се я крiзь землю йду... О доню, доню!"
I пада║, i по землi послались Тi патли сивi, що вiдьомськими здавались.

ДУМА ТРЕТЯ

"Аллах! - рече над нею татарюга,
Високий, огрядний i бородатий, -

Се милосердiю твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
I закривавлене стареньке тiло.
Мабуть же не з добра, а з страху смертi,
Воно через степи й терни летiло. Так поховать його спасенне буде дiло.

Махай до юрту, бравий мiй козаче,
Звели сюди при┐хати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над бiлою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повелiва║
Святий Коран 33 на вбогих i нещасних
Дивитись так, як з неба позира║
Аллах на нас, козявок бiдолашних,
I милосердiя ║лей в серця влива║".

III

Помчавсь Ахмет i курявою вкрився,
Зсiв iз коня татарин бородатий
I вухом странницi до серця нахилився...
"Нi, ще злиденно┐ сво║┐ хати
Душа не кинула!.." I здобува║
Бальзам з сакiв ловецьких i тростинку
В смажнi i мертвi вже уста вправляв,
I стиха влив лiкарства капелинку. "Благословен Аллах однинi i довiку"!

Сим словом iскру жизнi вiн вiта║.
Стара прокинулась i гострим зглядом
У вiчi, мов ножем, йому штирха║.
Морщини, мов гадюки, в'ються адом.
"Де, коршаку, ти дiв мою голубку?" -

Промовила, i знов погасли очi.
Татарин, iз сакiв доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить I, витерши ┐й вид, ознаки жизнi сочить.

"О, знаю, знаю! - каже стиха. - Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання iскорка... Про що природа
Знов улила у твiй каганчик масла?
Я бачу образ матерi мо║┐...
Так на землi без пам'ятi лежала,
Як вирвано дитину з рук у не┐,
А ваша хата полом'║м палала I навкруги земля, мов пекло, гоготала."

Скрипить гарба в степу... Ахмет вернувся,
I милосердний батько сина посила║,
Щоб сiна де на добрий в'юк здобувся.
З ним лойтрака вiн гарно вистила║;
Кладуть стару на сiно i тихенько
Везуть у балище на водопiйло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Промiнн║м степ червоним золотило, I, мов дрiмаючи, на небеса гледiло.

VII

Над водопiйлом в балищi кочують
Татаре з кiньми, з вiвцями й волами...
Кругом ┐х юрта, по горбах чатують
пх сторожi з луками й сайдаками.
Земля чужа та длань мiцна Аллаха
Незримо скрiзь простерта над хоробрим.
Не вiда║ жiночого вiн страха;
З сво┐м мечем, кинджалом, луком добрим Ляка║ ворога, мов степового
птаха.

VIII

Втiкай, волошине, важкий, бокатий,
Iз займища свого на тихих водах
Од степово┐ на колесах хати:
Се попаса║ться орда на переходах!
Ввесь тук тво┐х долин i згiр'я злачнi
Оддав Аллах пiд табуни татарам...
А ви, купцi, джавури необачнi,
Платiть за чату добре яничарам, Щоб не згубити вам лiчби сво┐м товарам!

IХ

Дурних невiр за ┐х грiхи великi,
За iдольство ┐х i обман народу
Вiддав Аллах сво┐м синам навiки
З восходу сонця до його заходу.
I повелiв ┐х землю назирати
З ┐┐ добутками i всiм багатством,
Як назира║ з хмар орел крилатий
Дрiбне, дурне i полохливе птаство, Щоб животворний тук з ┐х займанщини
ссати.

Так сина сей самарянин 34 навча║,
Бистрого, як легка стрiла, Ахмета,
I милосерде вiн, i злiсть явля║
В iм'я свого пророка Магомета.
Сусiд страшний для Польщi й Укра┐ни!
Бог та пророк; не хоче бiльш вiн знати
Нiяко┐ священно┐ доктрини...
Свiт, правда, честь - оце його догмати: Свiт у Коранi, честь i правда у
булатi.

"Мечем Кривавим я зовусь, мiй сину,
В iм'я Того, хто милосерд без мiри,
Хто заповiдав нам мету ║дину -

Всю землю покорити правiй вiрi.
Тяжкi грiхи впинили предкiв наших
Од наступу на землi християнськi:
За брехнi наших гетьманiв найстарших
Аллах вернув ┐х пiд царiв поганських, I, мов об скелю, ми б'║мось об
мури лядськi.

XII

Колись давно, мiй сину, на Заходi,
Де небо нахилилось над землею,
I море-океан гуля║ на свободi,
Облiгши свiт безоднею сво║ю, -

Ми всi царства були завоювали,
Розкiшне Бiле море*, мов руками,
З Заходу i Востоку обiймали,
Пiд гордий Рим ходили байдаками,
Iз пишних базилик престоли срiбнi брали.

XIII

Тепер у тих царствах сидять погане,
I королi ┐х лижуть папi ноги,
А правовiрнi нашi мусульмане
I вiд козацтва дознають тривоги.
Но прийде час, що, мов на морi хвилi,
Ми встанемо страшнi перед джавуром.
Не обороняться поганцi нечестивi
Нi шаблею, нi порохом, нi муром... На пожарищi в них ми станемо авулом.

XIV

Осман 35, високий учень мiй в лицарствi,
В кого я душу влив полом'яную,
Тепер сидить, як божество, на царствi
I наготовив ┐м войну страшную.
Про се ж то ми й руша║м до Дунаю...
Я матiр повезу до роду в гостi,
А ти з Добруджi 36 та з лiсного краю
Отабориш воювникiв при мостi. Сю працю я тобi з братами поручаю.

Вже наш ясир дiйшов до Цареграда,
А всi добутки, певно, за Дуна║м...
Жде вiд Османа щедра нас награда,
Та й по базарах грошей назбира║м...
Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати
Вiдхаяла сю бiдолашну жiнку,
А я про┐ду повiз нашi чати,
I буду в юртi за малу хвилинку. Всiх мурз iз ┐х кошiв вечеряти позвати.

XVI

Сьогоднi по вечерi буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас iз стада...
Та щоб вiдхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повелiва║
Святий Коран на вбогих i нещасних
Дивитись так, як з неба позира║
Аллах на нас, козявок бiдолашних: Вiн милосердi║м нам душу надиха║".

ПIСНЯ ТРЕТЯ

ДУМА ПЕРВА

Над степами сонце ся║,
Вiтер подиха║,
Подиха║, мов у кобзу
Тихострунну гра║.

Поначiплювано густо
Струни золотi┐
На степи, балки з рiчками,
Байраки крутi┐.

Ся║ сонце, вiтер вi║,
Тирсу нахиля║,
До струни струна на кобзi
Стиха промовля║.

Бачиш оком, чу║ш ухом,
Серцем розумi║ш,
А сказати-заспiвати
Голосно не вмi║ш.

Несказанно, невимовне
Кобза промовля║,
I святими почуттями
Серце надиха║,

I возносить серце вгору
Вiд земного лона,
Мов крилатi духи-конi
Бога Аполлона 37

Щоб споглянуло з-пiд неба
На се жизнi море,
Де, мов хвиля гонить хвилю,
Вiра вiру боре;

I широко┐ набралось
Правди та свободи,
Що насильство витiсня║
З людсько┐ природи;

I поезi┐ спасенним
Надихом сповнилось,
До всiх вiр i всiх язикiв
Рiвно прихилилось.

I поезi┐, й братерства
Праведним натхненн║м
До всiх кротких духом кротким
I благоволенн║м.

ДУМА ДРУГА

Рушив табiр, i в концертi
Скрип колiс гарбових
Злився з копотом i ржанн║м
Коней табунових

I, мов стадо голубине
Замигтiло крильми,
Крутять в полi веремiя
Делiбашi кiньми.

Кругом табору танцюють
Той танець татарський,
Що не раз крутив-морочив
Голови лицарськi.

На юнакiв-делiбашiв
Старцi позирають,
Про свою юнацьку славу
Любо споминають.

I холодне в грудях серце
Грi║ кров гаряча,
I завзятiсть ожива║
У душi козача.

На юнакiв-делiбашiв
Дивляться дiвчата,
I мов iскрами стрiляють
Зорi-оченята.

Познають сво┐х летучих,
Що, мов блискавиця,
В степових пилах, у тучах
Зникне й загориться.

Про юнакiв-делiбашiв
Кобзарi спiвають,
Дзвонять в струни, невмиракiв
Хвалять-прославляють.

Обгорнула юрт молодiж,
Мов густi┐ тучi,
Що вiтрами гонить-крутить
Гуррикан летючий.

Серед юрту гарби-будки
Стиха коливають;
Бiлi поли, мов лебiдд║,
Крила надимають.

I кричать колеса в будках
Серед спiву й дзвону,
Як колись в нас на Посуллi 38
Заволоки з Дону. *

Се доспiвувалась пiсня,
Що дiди Бояни 39
Древнiм русичам, нам рiдним,
Голосно спiвали.

Пiд перстами в них живi┐
Струни промовляли
I хоробрим золотi┐
Славу рокотали.

I, мов стадо лебедине,
Спiви розлiтались,
Не в однiй вони людинi
Любо вiдзивались.

I лицарське на Вкра┐нi
Серце залунало
I луну iз серця в серце
Аж до нас дослало.

I ясним, незлобним оком
Свiт ми обiйма║м,
Мiж Заходом i Востоком
Бучi спомина║м.

I вбача║мо в тих бучах
Спiльну жизнь ║дину:
Про Гординщину 40 суму║м
I про Укра┐ну.

Лях, москаль, татарин, турчин
Промiж себе братт║:
Розлучило ┐х попiвське
Нависне завзятт║,

Як любовi й правди Бога
Без попа позна║м, -
Всiх братiв ми до одного
Серцем привiта║м.

Як туман попiвський зникне
В ся║вi науки,
Мiлiонам по всiм свiтi
Буде менше муки.

ДУМА ТРЕТЯ

Коло сво║┐ на колесах хати
Кривавий ┐хав Мiч з людьми близькими,
I поруч нього жiнка. Два бахмати,
Гривастi ступаки, iшли пiд ними.
Бунчук червоний вiяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
I голосом потужним заливався
Кобзар iззаду, рокотав i в струни, Та до пiсень його гетьман не
дослухався.

"Моя За┐ро! Ти моя ║дина,
Так як душа у тiлi, серце в грудях...
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жiнок мiж нас поганський вiк намножив).
Нiколи вiн iз рук не переходив
У другi руки на святому ложi: Бо проповiдував закони чистi Божi".

III

Так Мiч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волосс║м i очима
Являла тип найкращий Укра┐ни.
Той кроткий тип, що серце херувима
Занiс до нас iз Тiгра до квфрата 41, -
Не той, що у жалю ваги не зна║,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любовi вре, в ненавистi пала║ I цiлий Божий свiт нi за що не вважа║.

"Ти божество мо┐м очам явля║ш, -

Рече За┐ра, мiж людьми людина, -

Бо блискавками на войнi мета║ш,
А. дома, мов до матерi дитина,
До мене голову на лоно хилиш,
Палкому серцю жаждеш прохолоди,
Всiм таборянам добродiйства чиниш
I нагороджу║ш походнi шкоди I всi криваво┐ войни труда й пригоди". -

"О, де ж би я знайшов спочивок любий
Пiсля лiтання дикими полями,
Приятелiв i слуг безцiнних згуби
Та боротьби за жизнь iз ворогами?
В саду в "сестри", що, мов стебло, кадила,
Що, мов лелiя, вознеслась iз праха,
[I ра║м нам земну юдоль зробила,]
По благостi до нас, людцiв. Аллаха, - В тво┐м саду, моя любов i сестро
мила!..

Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим
Звелiв твойму слузi iменуватись,
Щоб на землi тво║┐ правди й слави
Войною та ясиром допевнятись;
I, мов той гуррикан ширококрилий,
Я мчусь, куди мiй дух повелiва║...
Да║ менi тво║ натхненне сили
Губить лихе, що правду зневажа║...
Не мiй. Аллахiв мiч, невiрних погубля║."

VII

I чистий снiг-завивала схилився
Над чорною, як ворон, бородою;
I вид його ясний затуманився
Якоюсь погаданкою тяжкою.
"О нене! - стиха, мов мала дитина,
Промовив Кантемир. - Про що ти,
Свята, пречиста, ангельська людино.
Погибла вiд козацько┐ голоти?
Невже ж се за грiхи твого палкого сина?

VIII

Нiхто не рятував тебе вiд смерти,
Як я з мечем кривавим на джавурiв,
Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти
З лиця землi невiрних гайдабурiв...
Тепер знов образ твiй менi з'явився
У тiм обличчi, як печаль, гiркому...
Про що?.. Невже ж за тебе не помстився
Твiй син плачущий на цiм кодлi злому, На ворозi сьому, в завзятостi
страшному?

IХ

А ти, про що ж i ти з'явився, брате,
Менi ввi снi вже во┐ном дорослим?..
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобi сосудом богоносним
Зробилась... Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, i Бога в серцi
Я покажу тобi мого святого...
Ним я живу, ним серце в мене б'║тся...
О, сне! Ти показав менi мене самого...

Невже ж ти жив, мiй брате, iскро свiту,
Що з матернього серця засвiтилась,
I се було угодно Магомету,
Щоб жiнка та, мов тiнь, менi явилась,
Та тiнь свята, що i в юдолi смерти
Свого синка, зiтхаючи, шука║?
О, не даваймо ┐й, За┐ро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що зна║,
Яких близьких людей там на Вкра┐нi ма║". -

"Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справдi тiнь живо┐ ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бiдолашно┐ дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочива║.
У довгiм снi воскресне жизнi сила,
Прокинеться вiд сну аж над Дуна║м:
Тодi про все житт║ в гiрко┐ розпита║м".-

XII

"Мiй сон менi, сеструню, не доснився...
Я кинувсь братн║ видмо обiймати,
Дивлюсь - чавуш до мене нахилився
Вiд беклербека посланець крилатий:
"Хвала Аллаховi! На Чорнiм морi,

Коло Кiлi┐42 славно┐, джавурiв
Побито, i Редшид-баша в Босфорi
До падишахових блискучих мурiв
Галерами пригнав з човнами гайдабурiв".

ХIII

За┐ро, спогадай тепер про Бушу
Про договор святий i ляцьку зраду...
Я на Цоцорi голову Зулушу
Вiдтяв мо┐м мечем за ┐х неправду.
Редшид же повтинав тепер ┐м руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невiрам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовiрну кров iз року в рiк точили.

XIV

Зовуть мене Османовим пророком...
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
I учня на святий закон наставив.
I дасть йому Аллах орловi крила,
Щоб знявся вiн над усiма царями,
Щоб iдольство борола наша сила,
Щоб Мiч Кривавий мстивсь над ворогами
I перед ним тремтiв козак i лях-невiра!

Кобзарю! Задзвони в гучнi┐ струни,
Щоб i громи тебе не заглушали...
Нехай покинуть мовчазнi┐ труни
Всi, що з Мечем Кривавим воювали,
I славою святою засiяють,
Мов над степами путеводнi зорi,
I духа нам пiд хмари пiдiймають,
Як гуррикан страшний тифона в морi,
I трепетом серця недовiркам сповняють!

XVI

Гей, пiдведiть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят лiтання...
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серцi полом'я-палання!"
I на баскому скоком опинився,
Такий же, як i кiнь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквiлон крилатий, -

I блискавкам його в степу не перегнати.

XVII

Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
I струни нiби громом рокотали:
То пiнявий Босфор у скелi бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги За┐ра позирала,
п┐ обличч║ ся║вом окрилось,
I сльози капали, i серце веселилось.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Невмируща iскра жизнi
Жеврi║ помалу
В тiлi, що тяжким досталось
Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних
Аравiйських давен 44
Лiками рiд Кантемирiв
Широко був славен.

З купелю саджали в купiль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.

I помалу, поволеньки
Стала володати
I руками, i ногами
Безталанна мати.

I вернувсь до не┐ розум,
Скрушений бiдою,
I мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:

"Се вже на тому я свiтi,
Та нi рай, нi пекло...
Мов у пеклi, темнувато;
Мов у ра┐, тепло.

Тепло й тихо, тiльки чути
Щось у кобзу гра║
I до струн живих неначе
Голос промовля║.

Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде пiд землею,
Де сховались нашi предки,
Та й живуть сiм'║ю.

Надо мною склеп неначе...
Звiдки ж вiтер дише
I стiною земляною,
Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить...
Чи тiнь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?

Може, вмерла, як i мати,
Вiд журби тяжко┐.
I впросилась доглядати
Неньки неживо┐.

Бо не чути, як ступа║
По землi се видмо,
I його людське обличч║
Ледве-ледве видно.

Нi печалi, нi зiтхання...
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов i я журюся,
Немов трохи й рада". -

"Рада, нене, що вернулась
Божа iскра в тiло.
Над тобою совершилось
Благодатне дiло". -

Сi слова промовив стиха
Дуже дивний голос...
В бiдолашно┐ бабусi
Зiв'яв бiлий волос.

"Чи се й ти вже пiд землею,
Синку мiй, королю,
Що один дух був з мо║ю
Бiдною дочкою?" -

"Нi, паньматко, - вiдказав ┐й, -

Ще ти мiж живими,
Хоч тобi людьми чужими,
Може, ще й страшними.

Вiдчепи, За┐ро, полу,
Хай зася║ сонце,
I до нас, як Боже око,
Зазирне в вiконце".

I розлився по намету
Свiт благословенний,
Що цiну йому зложити
Тiльки в ямi темнiй.

Килимами вся долiвка
Вислана багато,
I блищить ординська хата,
Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, тацi,
Намиста сiяють;
Сутозолотi жупани
З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась 45.

I знялась на лiкоть з ложа
На м'якiй долiвцi,
I влiпила в Кантемира
Зляканi зiрницi.

"Якi Левко? - насилу шепче, -

Обрiс бородою?..
Обвив голову габою?..
Зна║ться з ордою?" -

"Ой, За┐ро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого свiту сонця
Зразу напустили". -

"Не втiкай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся...
Може, зна║ш, де шукати...
Де моя Маруся".

I за полу Кантемира
Безталанна ловить,
I тремтить, i за дрiбними
Слова не промовить.

"Що тобi здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сiра утко,
Гоголице бiла! -

До старенько┐ За┐ра
Стиха промовля║
Голоском лагiдним, любим,
Мов сопiлка гра║. -

Се мiй муж, мiй рай цвiтущий,
Радощi й утiхи:
На войнi вiн лев жерущий,
Дома - голуб тихий". -

"Як! Левко твiй муж? Чи справдi?
I протерла очi,
Чи се вдень ┐й увижалось,
Чи посеред ночi? -

Ти ж до не┐ залицявся,
Орле мiй, королю!
I покинув? I спiзнався?..
I живеш з ордою?" -

"Паньматусю!" -
"Нi, За┐ро,

Сон мiй був пророчий...

Дивнi речi, невимовнi
Бачать людськi очi". -

"Нене! Говори порядно,

Хто ти, i кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?

Вiн кохавсь, як ти мовляла,
Десь там iз дочкою,
I якась пригода сталась
З ними i з тобою?.." -

"Дак се не Левко? Се мрiя?

Нi! Його се голос:
То гримить, то наче вi║
Вiтерець мiж колос...

Вiн гримiв про воюванн║,
Вiяв про коханн║,
Про щасливе пануванн║
I розкошуванн║.

Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все вiйсько,
Мов трубу велику.

I за те старшим обрали
Над всiми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.

I, як сокiл в чистiм полi
Голуби ганя║,
Так вiн на турецькi в морi
Судна налiта║.

Налiта║ - турка боре,
Здобич здобува║
I про наше люте горе,
Про бiду не зна║".

Сумно Кантемир споглянув:
"Так, се вiн, За┐ро!

Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бiдна вiро...

Ти Марусi Богуславки,
Мабуть, мати рiдна?.."
Затремтiла, се почувши,
Мов листочок, бiдна.

"Не питай, звiдкiль се знаю,

А скажи, де взявся
Сей козак, i де жив, поки
З вами запiзнався?" -

"Де його зродила мати,

В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.

Був татарського вiн роду,
Кочубе║м звався;
Та невiрного народу
Здавна вiдцурався.

I водив козацтво наше
Пiд орду в улуси,
I в кровi купавсь, мовляли,
По самi┐ вуси.

I з'охотивсь вiн пiд старiсть
Богу роботати,
У чернечiй рясi душу
Вiд грiхiв спасати.

А iз Сiчi вислав сина
На свою господу,
I вподобався вiн дуже
Нашому народу,

Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькi судна плiндрувати,
Слави здобувати..." -

"Так, се вiн! Бо Кочубе║м
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа".

I Кривавий Мiч обличч║м
В землю похилився
I, до килима припавши,
Тяжко зажурився.

"Нене! - каже. - Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.

А побачити побачиш:
Ось тобi порука -

Моя жiнка, люба любка,
Тихая голубка". -

"Справдi я ┐┐ побачу?" -

"Так, як Бог на небi,
I живе вона не в пеклi,
Не в страшнiм Еребi".

Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
I, солодкими облившись,
Стала промовляти:

"Чоловiче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю...
До тво┐х нiг руки хирнi
Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцiлую
Добрi, любi ноги,
Що приймають странню немiч
У сво┐ пороги!" -

"Не менi, матусю, дякуй,
Боговi святому,
Що привiв тебе в нещастi
До тихого дому". -

"Що за нiжне в тебе слово!
Яко┐ ж ти вiри?
Хiба ж так, як ми, говорять
I турки невiри?" -

"В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Iз Гусятина 46, з Пiдгiр'я,
Бранка-полонянка.

Над колискою мо║ю,
Так, як ви, спiвала,
I по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усiм Востоком.

Вiн Марi┐ного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У грiхiв безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всiм народам муки,

Передвiчного сiм'║ю,
Родом надiлили
I лукавством та брехнею
Небеса затьмили...

I моя За┐ра - бранка,
I ┐┐ на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.

I як Бог сестру Адаму 48
Вилiпив iз глини,
Менi з не┐ тато-мама
Подругу зробили.

Освiтили ┐┐ розум
Чистим словом правди -

У нещастi до вiдради,
В щастi до поради.

I твоя дочка, вповаю,
Зрозумi║ Бога,
I високого достойна
Зробиться порога". -

"Вона Бога розумi║, -
Прорекла старенька, -
Бо молитись, було, вмi║
В мене ще й маленька.

Зна║ змалку рушниками
Божники вкривати
I пахущими квiтками
Всi боги квiтчати". -

"Всi боги? Мовчи, бабусю,
Про боги мiж нами;
Бо ║дин той, хто вкрива║
Землю небесами". -

"Нi, добродiю, мовчати
Не в силах про вiру,
Хоч би й шию менi класти
Кату пiд сокиру". -

"Так! - понуро усмiхнувся

Кантемир. - Сокира

Не страшна - хто не здобувся
Бiльш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток рокiв...
Де спiткаю, всiх стинаю
Ваших лжепророкiв.

I тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиня║ мене мати...
Милувати мушу.

Моя мати так дитину,
Як i ти, втеряла,
I тво║ вона обличч║,
I твiй погляд мала.

Не зневаж ┐┐, За┐ро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з не┐ здiймеш
Тiльки з головою.

У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
I передрочили.

Та не ся, ще гiрша думка
Менi серце крушить,
Кров самумом i гаркуром
Без сушила сушить.

Чого брат менi приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вiстовець з листами?

О За┐ро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та iскра потуха║,
Що та кров холоне.

Iскра Божа, кров пречиста
З праведного серця...
I погасне, захолоне,
З Богом не зiлл║ться.

Люба сестро i дружино!
Мусимо не кiньми
До Стамбула ми летiти,
А бистрими крильми".

ПIСНЯ ЧЕТВЕРТА

ДУМА ПЕРВА

Стамбул... Яке страшне, потужне слово!
квропо! Ти була його злякалась,
I пустота життя твого лихого
В тривозi деспотiв тво┐х озвалась...
Два рази вже ти правду на Босфорi
Безумством християн тво┐х гасила,
Аж ось на Бiлому й на Чорнiм морi
Ще раз нова запанувала сила
I давню боротьбу з лукавством поновила.

Як згасло свiтло, що з гори Сiнаю
Вiд громового слова засвiтилось,
I вiстю кроткою, благою з раю
Мiж галiлейських рибакiв явилось 49, -
Тодi душа пророка Магомета
Серед омани правди возжадала,
Огонь ┐┐ диханi║м поета
У темрявi поганства роздувала
I чоловiчество вiд кривди рятувала.

Ill

I сила правди, чистоти, свободи
Базар-крусалим опанувала
I лжею отуманенi народи
Культурою новою осiяла.
Обман i лжа вказали ┐й дорогу
В четвертую столицю християнства,
Де всi храми невидимому Богу
Сповнились темним iдольством поганства,
Затулою грiхiв, покровом тунеядства.

Стамбул... Перед сим iменем потужним
Народи Западу возтрепетали
I, правду борючи кагалом дружним,
Сво┐ царства вiд пагуби спасали
У Римi новорожденим поганством...
┐х деспоти магометан псували,
I, грошi сиплячи мiж мусульманством,
Потужний дух розкошами всипляли,
Кругом султана честь i правду потребляли.

"Великолiпного", як мур, пiдмили *,
I похиливсь колос, i яничари
Та спаги навкруги його могили,
Мов дикi низовцi, забунтували.
I бореться iслам з ║хидним Римом,
I шарпа║ його лихе козацтво,
I затуманю║ пожежi димом
Жадне кровi й ру┐ни гайдамацтво.
Стамбуле! Де ж тво║ прославлене лицарство?

У бебехи буйними головами
Тво┐ вождi преславнi повривались,
Танцями бранок, винами, медами,
Перелюбством паскудним повпивались.
А буй-тури, котрих вони водили
На християнство, соромили Бога,
Гiрких вдовиць, сирiт, нетяг душили"
Постали злиднi, гвалт, журба, тривога.
Коло султанського високого порога.

VII

Редшиде й Кантемире! На Востоцi
Ви зорями новими заблищали.
Iсточник жизнi обрели в пророцi,
Iсламу славою i честю стали.
Од вашого меча недавно на Цоцорi
Лiг трупом безголовим лях олживий,
А на тiм руськiм невпокiйнiм морi
Втеряв свiй пишний цвiт козак зрадливий,
I полом'║м взялись його поселки й ниви.

VIII

Як поле в них буя║ бодяками,
Так забуяли серед Цареграда
Невольницькi базари козаками:
Очам одрада, во┐нам награда!
I, мов грядки в садах цвiтуть маками,
Гареми мусульманськi забринiли
Дiвчатами вродливими й жiнками,
А руськi дiти весело обсiли
З пилавом мисочки, мов голуб'ята бiлi.

Султанськими дiтьми вони зовуться...
Чи раб, чи пан був батько нечестивий,
На всiх ┐х рiвно милостi поллються.
Тут не орудують пани лестивi
Людьми, як бидлом. Правда i одвага
Дорогу стелять кожному однако.
За правду й вiру шана i повага
Жде i тебе, козаче-гайдамако,
Гультяю без ума, без совiстi бурлако!

Проспись, п'янице, й розумом мiзерним
Урозумiй, кому ти поклонявся!
Яким обманщикам, сiпакам скверним
З душею й тiлом у полон оддався!
Не для того ми грека звоювали,
Щоб кров гарячу iз людей точити,
А щоб ║диного Всевишнього познали;
Батькiв безумних необачнi дiти
I мертвим iдолам покинули служити.

Дивись, ледащо, як у нас гуля║
Народ веселий у святiй свободi.
А в вас раю║ i достаток ма║
Хiба паливода, харцизник, злодiй...
Чи чу║ш? Се слiпi старцi спiвають
Про ваших лицарiв i в кобзи дзвонять.
У нас невiри вольностi вживають
Бiльш, нiж у вас тi, що мерцi хоронять .
I в пекло до чортяк стадами душi гонять.

XII

Споглянь: у нас батьки iз матiрками,
Прибувши з Лехистану, з Укра┐ни,
Розпитують собi мiж козаками,
Де ┐м шукать у полонi дитини.
I нi один iз нас нi бранця не пота┐ть,
Нi бранки: бо в Коранi золотими
Словами нам прописано, щоб навiть
До ворогiв були ми милостивi,
Не вимагаючи велико┐ поживи.

XIII

Споглянь на сих туркень, що по базарах,
В покривала закутанi стидливо
При спагах, муфтiях i яничарах
Розпитують землячку нещасливу,
Яке житт║ i горе на Вкра┐нi?
Чи довго ще вона держатись буде? *
I чом не кинуть при лихiй годинi
Гiрких тих займищ бiдолашнi люде
Та не оселяться в якiй чужiй кра┐нi?

XIV

Споглянь: он козакам-вовкам туркеня
Червiнцi розда║ в iм'я пророка...*
Не оскудi║ милостива жменя
Прибутками з Заходу i з Востока.
На голову - хто нам шука║ згуби -

Ми сиплем жар сво┐м запомаганн║м;
А ви про милость трубите у труби,
Самi ж обманами та вимаганн║м
Щодня багатитесь, ненаситнi стяжанн║м.

ДУМА ДРУГА

I се ти чу║ш, бiдолашна мати
Марусi Богуславки, по базарах, -

По тих, де мусять матiрки шукати
Сво┐х дiтей, мов ярок по отарах.
Тебе веде по городу За┐ра,
Голубка тиха, що у золотому
Сидить в гнiздi в страшного Кантемира,
Мов у ковчезi Но║вiм святому 50,
I не завиду║ на всiй землi нiкому.

Страшним iм'ям його дiтей лякають
В багатiй Польщi i на Русi вбогiй.
Кривавого Меча на Вiслi знають;
Ревуть про нього Днiпровi пороги...
I лев сей лютий, сей дракон крилатий
Найкращим дiлом в пишнiм Цареградi
Вважав собi джавурку проводжати
В будинок, що втонув у вертоградi,
В так названi тепер Царицинi Палати.

III

Ув оксамит стареньку нарядили,
У золотом гаптованi патинки,
I до вподоби у всьому годили,
Як госпожi вельможнiй i великiй.
Корилась мовчки мати нещаслива:
Байдуже ┐й про позолоту суту,
Ждала одного: щоб, покiль жива,
Побачити дочку хоч на минуту,
А що ┐й казано, приймала, як отруту.

Попереду каваси виступали,
Цяцькованi, страшнi, як уголь чорнi...
Зуздрiвши ┐х, дорогу всi давали,
Вiрмене, греки i жиди проворнi.
А ззаду йшли пiд бунчуком червоним
Татаре гурмом, степовi орлята,
Що загнiздились понад морем Чорним, -

Орда легка, на грошi небагата,
Багата волею, незнани║м потентата.

"Чи бачиш, нене, мури сi кривавi,
Що перед нами неба досягають?
Вони за предкiв наробили слави;
Про них багацько кобзарi спiвають". ,
Стара здригнулась: бо крiвця червона
Стiкала з муру, де гаки стирчали.
На них голодна крякала ворона,
А долi пси у шматт║ трупа рвали
I, страшно гризучись, гарчали i вищали.

"Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький...
На нiй, за гак залiзний зачепившись,
Висiв ваш Байда, Митрик Вишневенький 51,
На зрадницькiм учинковi вловившись.
Служив султановi, та мов скаженний
Утiк вiд нього i здобувся ласки
У ворога його, в Москвi мерзеннiй,
Мов качка на ставку гнилому ряски,
Да й став нас воювать сей пинда навiжений.

VII

I на Мосток Мертвецький пхнули
Його з високих пiднебесних мурiв,
Щоб мук його страшенних не забули
Зрадливi вашi козаки-джавури,
Бо не схотiв признати за пророка
Посланника Аллаха, Магомета,
I не спасла його рука висока
Iсуса вашого iз Назарета,
I полетiла в ад його душа жорстока". -

VIII

"Нi, певно, в рай!" - промовила старенька,
Не боячись турецько┐ потуги. -

"Коли б мене не зупиняла ненька, -

Рече той глухо, - я б не чув наруги.
О божевiльна Русь! Який би з тебе
Великий свiт постав серед народiв...
Коли б у темнiй темрявi у тебе
Слiпорожденний пiп не верховодив
I розуму твойму ║хидно не зашкодив!..

Стара яго! В мою глибоку дуту
Ти серцем матерi чуйним прозрiла,
Що слова я свого додержать мушу,
Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипiла".
"Невiро! - знов рекла нещасна мати, -

Щоб знав ║си, що в нас Iсус наш значить
I з ним сосуд пречистий благодати,
То дай менi дочку мою побачить,
Тодi готова й я вiд тебе смерть прийняти". -

"О роде лютий, роде нещасливий! -

Промовив Кантемир, з гнiву поблiдши, -

Нехай тебе тиран немилостивий
У руки вiзьме, у залiзнi клiщi!
Живи, як пес у нього на приковi,
Вищи та скигли, потваре пекельна!
Не мавши волi i в людському словi
Бiснуйся, мов за гратами гi║на,
I мук тво┐х нехай жаха║ться вселенна┐

За┐ро, сонце любе, райське, тихе!
Пожалься над дурною попадею:
Вона зробила дiло в нас велике
З Марусею вродливою сво║ю.
Увесь парадний шмат сво┐х гаремниць
Порозсилав Осман, куди схотiли;
Зоставив тiльки тридцятьох служебниць,
Щоб ┐й у вiчi, мов тi пси, гледiли
I виповняти все, що повелить, летiли.

XII

Хасеки-Хуррем 52 се нова в нас буде;
Новi звича┐ пiйдуть у сералi;
Новi засядуть у диванi люде;
Новi порядки заведуться в кра┐.
Одна бiда: ся друга Роксоляна
Х а с е к и - Х у р р е м назвою горду║ *,
Без ласки позира║ на Османа,
┐сть нехотя i знай суму║;
Но сумом тим ще бiльш високий дух чару║.

XIII

При нiй вiн, кажуть, мов дитина смирна,
До не┐ доторкнутися не смi║,
I, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною нiмi║.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обiймати,
Довiдавшись (Редшид менi хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати... -

"Вези ┐┐, вези в Царицинi Палати!"

XIV

I, мов за покликом гучним Османа,
Галера золота пiд бунчуками
Назустрiч припливла i привiтала
З гармат гетьмана iз двома жiнками.
"Одна яса гетьману та гетьманшi,
А друга - рiднiй матерi Хасеки,
Велико┐ й могущо┐ султаншi". -

Так донесли галернi греки,
Хибкi потурнаки, в iсламi недопеки.

Босфорськi води, мов срiбло, кипiли
Пiд веслами галери золото┐,
I очi очарованi гледiли
На город Софi┐, колись свято┐ 53,
Тепер служебки грiшно┐ пророка,
Покутницi за лжу на арiанство 54,
На ту звiзду туманного Востока,
Та за гоненн║ на несторiанство ,
Котрим спасти свiй ум хотiло християнство.

XVI

"За┐ро! На всьому широкiм свiтi
Нема й не буде другого Стамбула.
Мов золотi Аллах розвiшав сiтi
Вподовж свого квiтчастого авула.
Крiзь золото сади благоухають.
Понад снiгами мурiв зеленiють,
I мiнарети, мiсяцем вiнчаннi,
На горах райських, благодатних мрiють!"
А води дзеркалом прозирчастим лелiють!" -

XVII

"Благословен Аллах! - рече За┐ра, -

Вiнець землi вiддав вiн правовiрним.
Хранителям правдивостi i мира,
Служителям сво┐м нелицемiрним". -

"Так, мiч наш правду й мир обороня║;
Жезлом желiзним пасемо народи,
I покiль вiн в руках у нас сiя║,
Не хлинуть iз небес потопнi води
I за людськi грiхи не знiвечать природи.

XVIII

Коли ж пiдiймуться джавури з праху
Та завдадуть Османлисам зневагу
Мечем i правдою, тогдi Аллаху
Зiстанеться оддать ┐м перевагу.
I скаламутиться Дунай широкий
Вiд нашого безчесного втiкання...
I Порти пишно┐ порiг високий
Страшенного дозна║ поругания...
Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!

XIX

Нехай над свiтом той господарю║,
В кого душа мiцна в мiцному тiлi,
Хто правду серцем чистим, чесним чу║,
Хто в словi вiрен, непохибен в дiлi.
А ви, фальшивi мiдяки-червiнцi,
П'яницi, бабi┐ та лежебоки,
Блуднi з паршиво┐ отари вiвцi,
Занепаду Османлисiв пророки!
Да буде ваш удiл кривавий i жорстокий!" -

"Не говори так страшно про недолю,
Мiй соколе, мiй орле сизокрилий!
Не зуповняй даремною журбою
Душi тво║┐ вiрно┐ За┐ри.
Дивись, якi картини перед нами
Над водами небесно-голубими!
Як у водi висять доми з садами,
З пiддашшями, з терасами сво┐ми,
А бiлi голуби, немов снiги над ними!

XXI

Дивись, якi мечетi мармуровi!
Якi легкi кiоски та стрiльницi!
Мов парчами окутанi дiброви,
З них золотi летять угору шпицi.
Над ними хмари тихим ра║м сяють
На небi чистому, як дух пророка:
То херувими з неба визирають,
Промiнне Божого благого ока,
Едемськi сторожi спасенного Востока!"

ДУМА ТРЕТЯ

Тим часом, як За┐ра любовалась
Священно┐ природи малюванн║м,
Душа, примучена недолею, озвалась
Новим страданием на чуже страданн║.
Не золотом галера величалась,
Не довгими хвалилась бунчуками:
Вона цвiла, пишалась i втiшалась
До поясницi голими гребцями,
Здобутими в бою рабами, козаками.

Кругом срiбло i золото блищало,
I сонцем рай iз неба осмiхався,
А в хирнiм тiлi сонце замирало,
Що так язик iз язика знущався.
Стара не знала й не хотiла знати,
Що козаки на морi виробляли
I чим би стались мечетi й палати,
Коли б вони Стамбул опанували
Та свiй закон невiрам показали.

III

В тiй церковцi, в тому бабинцi-раю,
В куточку тiм небесного жилища,
Де чоловiк ┐┐, по давньому звичаю,
Благословляв рiзню та пожарища,
Аби чужа була, не наша вiра,
Аби не наш язик звав Бога правди, -
В тiй церковцi запекла злiсть кипiла
В серцях завзятих темно┐ громади,
Що адом дихала на пишнi царегради.

До пояса нагi, плечистi чуприндири,
Леви Порогiв, лицарi Лиману,
Сидiли в ряд, без волi i без сили
Метнутись на грiзного бусурмана.
Залiзнi кайдани ┐м повпивались,
Мов зуби Цербера 56, у голi ноги;
Гребли всi влад, аж потом обливались,
Бо потурнак ходив мiж ними строгий
I карбачем крутим ┐м додавав пiдмоги.

"О чоловiче, - прорекла старенька, -

Невже ти в серце Господа не чу║ш?
В нас i на скот помахують злегенька,
А ти сих в'язникiв, мов кат, кату║ш!
Дивись, якi страшнi, кривавi смуги
На плечах, мов вужi, понабрякали!
Тако┐ безсердечно┐ наруги
Ще людськi очi звiку не видали.
Вони ж на весла й так щосил понадягали". -

"Вельможна панi, - каже той по-лядськи. -

Шкода тобi над ними вболiвати:
Бо падло се, сi трупи гайдамацькi
Однаково собаки будуть рвати.
Менi ще й ксьондз казав, щоб козаковi
У присяганнi вiри не дiймати,
А як сидiтиме вже на приковi,
Дак жалощiв до злющого не мати:
"Бо, - каже, - на розбiй його рожда║ й мати". -

VII

"Яка ж тогдi се буде в тебе вiра,
Щоб, як на падло, на людей дивитись
I, переваживши нiмого звiра,
Сво┐м запеклим варварством хвалитись?
Нi пiп, нi ксьондз нас на таку науку,
На звiрство нас таке не наставля║,
Щоб чоловiку завдавати муку,
Коли сво║ вiн дiло виповня║.
За се ж тебе Господь судом сво┐м скара║". -

VIII

"Аллах тепер суддя мiй, мосцiпанi!
Покинув я ваш присуд християнський.
Тепер моя наука вже в Коранi:
Я турчин i слуга райза султанський".
I смуги знов по спинах простяглися,
Новi рубцi кривавi набрякали.
Котилися горохом i лилися
Гiркi по щоках, да не утирали, -

Робити веслами бiдахи пильнували.

Iх

Поглянула з плачем на Кантемира
Старенька попадя i промовля║:
"А ти ж менi казав, що ваша вiра

Вам милосердi║ повелiва║!" -

"Повелiва║, нене, навiть i до злюки,
Та не до зрадника, котрий здiйма║
На нас хижацькi, розбишацькi руки:
Таких наш суд без милостi кара║
I вiдда║ новим потурнакам на муки.

Сей з тих ляхiв, що острах на Цоцорi
Вiддав менi у руки, мов отару,
А козаки, з тих, що на Чорнiм морi
Редшид загнав пiд шаблю яничару...
Немилостивий кат! Бо тяжко мститься,
Що козаки панiв ляхiв не люблять.
Нехай кату║: дух наш веселиться,
Як вороги один одного гублять
I про свою вражду мiж мусульманством трублять.

Попи й ксьондзи се двi нечистi сили,
Що пiднялися душi всiм спасати
I миром вашим так заколотили,
Що будете вовiки рабувати...
Ти кривишся, тобi се гiрко чути:
Дак знай же, що й менi гiрка ся чаша, -

Така гiрка, мов випив я отрути.
Однакова з тобою доля наша.
Той Кочубей - мiй брат ║диний. Ти вжахнулась?

XII

I ║ тобi чого жахатись, нене.
Я був у нього в тiй страшнiй хурдизi,
I син мо║┐ матерi вiд мене
Так одвернувсь, мов був я син тигрицi.
Аллах дав нам обом свiй образ чистий,
Вложив обом у груди щире серце, -

I насмiявсь iз Бога дух нечистий,
Що духом тьми, отцем олжи зоветься:
Душi мо║┐ цвiт у тьму кромiшню пнеться.

XIII

Вiн хоче вмерти в тiй поганiй вiрi,
Що iдольством назвав пророк великий,
Що нею дурнiв дурять лицемiри,
Сповняючи ┐х кров'ю море й рiки.
Вiн хоче голодом себе убити,
Мов той орел, що крильми не влада║:
Не хоче голови пiд нас хилити,
I смертi, як верблюд води, жада║, -

Готов хоч на гаках страшенних тих висiти.

XIV

Сьогоднi вранцi на Мосток Мертвецький
Козацького зiпхнули осавула,
I вiн повис, як Митрик Вишневенький,
I до чортяк душа його шугнула.
Левко ж на люту смерть байде дивився,
Мов на яку мальовану картину,
За душу праведну, мовляв, хрестився
I прославляв щасливу ту годину,
Що ляже й сам в таку ж криваву домоiину". -

"О душе бiдно┐ дочки мо║┐! -

Простерши руки, попадя сказала. -

Не знаючи ще доленьки сво║┐,
Достойне серце ти собi iзбрала...
О, не на те, Марусенько, уздрiти
Тебе бажаю, щоб тi златоглави,
Одежу пишну на тобi хвалити,
Дiвоцько┐ огиду чести й слави,
I встряти у тво┐ розкошi та забави!

XVI

Нi, серце рiдне, духу мiй небесний,
Моя молитво рання i вечiрня!
Мiй образе святий, мiй вiку чесний,
Моя надi║ райськая надзiрня!
Навчу тебе багатством гордувати,
Як прахом тим, що топчемо ногами,
В убожествi та в муках умирати,
Гнушаючись Господнiми врагами,
Як непрощенними пекельними грiхами!"

XVII

Мов та струна тонка тремтить на лiрi,
Вiд голосу сумного Азра┐ла,
Так затремтiло серце у За┐ри,
Душа та║мним горем заболiла...
"Попаде! - каже Кантемир. - Не знаю,
Чи злобою кипiть, чи плакать мушу,
Бо на За┐рi сльози помiчаю...
Росою Божою кипучу душу
Сi сльози холодять, i я твiй жаль прощаю".

XVIII

Попи, се все попи таке в вас коять,
Що рiдний брат не хоче знати брата,
Що люде людям смертi в Бога молять
I дивляться на нього, як на ката".
Оце блищать Царицинi Палати,
Дивись, у воду мармуром ступають,
Мов дорогi пишнобарвистi шати
Вiд пороху земного обмивають.
I пахощi кругом, i щаст║ розливають.

XIX

А он твiй брат назустрiч нам виходить.
В великiй ласцi вiн тепер в султана.
Увесь у золотi, як бачиш, ходить:
Нема в нас бiльшого над нього пана.
Тво║┐ се дочки будинок власний,
I зветься вiн Царицинi Палати...
Iди; а я - туди, де брат нещасний
На свiт широкий дивиться крiзь грати,
Мов пугач степовий, рарогiв брат крилатий".

На мармур i порфир стара ступа║
В передвiрку царських палат Марусi
I до землi чалмою припада║
Той брат Iвась, що з рук у паньматусi
Сестра маленького на ручки брала,
Саджала в купiль з маку й материнки,
Обмивши гарно, у кiмнатi клала
На пуховi бiлесенькi перинки
I пiсеньок, покiль засне, йому спiвала.

XXI

"Геть, Ка┐не, антихристе вiд мене, -

Промовила, i очi одвернула. -

Амiнь! Щезай, чудовище пекельне!"
I, мов голубка, мимо полинула.
Летить, а перед нею пишнi дверi
Немов рука незрима вiдчиня║...
┐┐ Маруся, мов едемська перi,
Летить назустрiч, вся, мов рай, сiя║,
I до колiн сво┐й матусi припада║.

ПIСНЯ П'ЯТА

ДУМА ПЕРВА

Тихий ангел вибира║
Душу голубину,
Крильми стиха осiня║
Мовчазну людину.

I всi вiри тiй людинi
Приступнi здаються:
Теплi сльози милосердя
В не┐ з серця ллються.

Нi словами не сказати,
Нi в псалтир заграти,
Як дитину обiймала
Бiдолашна мати.

Тiльки ангел тихий зна║
Ту святу хвилину,
Що небесний вироста║
Цвiт з земного крину.

Зна║ i несе до Бога
Серця цвiт живого
I вiта║ цвiтом жизнi
Тричi Трисвятого:

"Веселися, Боже правди,
Праведним созданием,
Як лилi┐ чистим цвiтом
I благоуханн║м!

Як гармонiя поету
Серце звеселя║,
Вiд Твого святого свiту
Дух його сiя║:

Так iм'я Тво║ велике
Мiж людьми святиться,
Що любов пречиста в серцi
Без конця та┐ться.

I хвалитимуть вовiки
Всi земнi язики
I стiкаються вiд Тебе
Благодатнi рiки".

Не струна д'струнi на кобзi
Стиха промовляла,
Не псалтир свята се слово
Псальмою спiвала:

Свiтлий ангел легкокрилий,
Чистий дух любови,
В серцi тихому в За┐ри
Слово се промовив.

Не спускала любка ока
У царських палатах
З матерi, що нила-млiла
В оксамитних шатах.

Як зустрiлось око з оком,
Рученьки з руками
I вуста смажнi з пухкими,
Свiжими вустами,

I в один дух, в одно серце
Двi душi злилося,
I все горе на часинку
Забутт║м взялося. -

За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка За┐ра.

Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощiв хвилини
Конця дожидала.

ДУМА ДРУГА

Привела Маруся матiр
У царськi палати...
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.

"Дак оце тi, серце доню,
Хати на помостi,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувитi гостi?

Де ж той стiл попiд богами,
Що з гостьми сидiти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?

Де ж тво║ коханн║ любе?
Покажи невiру!
Я готова простягнути
Шию пiд сокиру". -

"Тут коханого не маю, -

Прорекла Маруся, -

В самотинi пробуваю,
Боговi молюся". -

"Боговi? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Iдольство дивитись?" -

"Хай споко┐ться матуся!
Ось ходiм в кiмнату...
Ма║ там чужа Маруся
Християнську хату.

Там з лiвансько┐ кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Укра┐нi
Попiд рушниками.

Я пахущими квiтками
┐х щодня вбираю
I, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.

Згадую матусю й тата...
Де ж татусь наш, мамо?
Де вiн дiвся-опинився?
Що його спiткало?" -

"Не питай: боюся, доню,
Думати i знати...
I язик нiмi║ в мене,
Щоб кого спитати.

Я, мабуть, на Божих крилах
За Днiстро летiла,
Нi тернини, нi байракiв
Темних не гледiла.

Божi крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твiй голосочок". -

"Нi, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.

I в Туреччинi, матусю,
к спасеннi люде.
Поживем тут i побачим,
Що то далi буде!

До мене священик сербський
Рано й вечiр ходить..." -

"Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?" -

"Нi, сам цар повелiва║..." -

"Як! Отой невiра?" -

"Нi, матусю, в нього наша
У повазi вiра.

Вiн, коли ти хочеш знати,
Змалку в злiй напастi,
Крився хлопцем мiж ордою,
Вiвцi мусив пасти.

Кантемир його спровадив
У якiсь Нага┐57...
Там знайшов вiн нашу мову,
Вiру i звича┐.

Дак по-нашому й молився, -

(Сам се каже), - Богу,
I носив свитину нашу
Латану та вбогу". -

"Дак з тобою i говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!" -

"Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?" -

"Ох!.. Про ту лиху годину
Я нiже не знаю
I тепер вже про дитину
Тiльки рiдну дбаю". -

"О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,

За його лицарську душу
Я щодня молюся
I гiркими перед Богом,
Як береза, ллюся.

Слухай, нене, ясна зоре,
Щаст║, доле, втiхо!
Чи з сього добро, чи горе...
I велике лихо?" -

"Що ж таке?" -
"Шепну на вухо.
Цар - людина справдi..." -

"Як, щоб ти з царем укупi
Потонула в адi?" -

"Не потонемо: бо хоче

Потай охреститись
I мо┐м богам зо мною
День у день молитись". -

"Да воскресне Бог! - гукнула,

Хрест кладучи, мати. -

Лучче б я в Днiстрi втонула,
Нiж сього дождати!

Се ж диявольська спокуса...
Доню! Слава Богу,
Що вiн iншу нам з тобою
Показав дорогу!

Ось яку... Ходiмо, доню,
В образну кiмнату...
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату...

Пагуба - чертог багатий.
Знаймо се. Ходiмо
I богiв нас рятувати
З пекла умолiмо".

ДУМА ТРЕТЯ

Увiходять у кiмнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.

Нiби в Ки┐вських печерах,
Темнувато в хатi.
Против лампи в злато-срiблах
Образ пребагатий.

То була Пречиста Дiва;
На руках дитина:
До конця в високих спiвах
Люба нам картина, -

До конця ж бо ми впова║м
На любов святую,
Що чудовним робить ра║м
Нашу жизнь земную.

Поза нею з божниками
Всi боги й богинi,
Пiд квiтками й рушниками,
Ледве-ледве мрiли.

Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
I про щось недовiдоме
Серцю промовляла.

Аромат квiток травчатих
З миррою зливався,
I куточок сей в палатах
Церквою здавався.

I, мов ┐м обом небеснi
Святощi засяли,
Доня й неня безсловеснi
На колiна впали.

Образ чистоти земно┐
Мовчки ┐м говорить,
Що вiн справдi чудотворнi
Речi в серцi творить.

"О Пречиста Дiво - Нене! -

Прорекла Маруся, -

Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.

Принеси ж iще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!

I коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.

I його козакуванн║,
Дивне всiм лицарство,
Не лякало плiндруванн║м
Темряве поганство;

Коли Ти менi судила
В сих чертогах жити
I тому, що всяка вiра
Кориться, годити, -

Дай менi з Тво║┐ ласки,
Свiт йому вiдкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!

Нехай вiру перестане
Побивати вiра
I в оманi не скона║
Дивний сей невiра!"

Як струна д' струнi на кобзi
Стиха промовля║,
Так молитву чисту донi
Мати доповня║:

"О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звiзда твоя на грiшних
Iз небес дивилась,

I хоч материнськi муки
Ще в зачаттi знала,
Та до нас пречистi руки
З неба простирала.

I звiзда твоя на землю
Ся║вом спустилась
I на всю людську вселенну
Сонцем засвiтилась.

Ти сiяла, та й страдала,
I тепер сiя║ш:
Милосерд║м благодатним
З неба позира║ш.

Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпiла я, терпiти
Наново не мушу!

Не житт║, молю, не втiху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навiки
В труднiм серцi лиху!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос...
Зтуманiли тут обидвi,
Ув обох зв'яв волос.

I яснiшим свiтом наче
Лампа засвiтила...
Озирнуться - ревно плаче
Коло них За┐ра.

В гарнi руки головою
Русою схилилась,
I сльозина за сльозою
Перлами котилась.

Як побачила старенька
Сльози ревнi, тихi,
Сповнилось гiрке серденько
Над все зле утiхи.

Обняла ┐┐, як мати,
Стала цiлувати
I до лона, мов дитину
Рiдну, пригортати.

"О моя ж ти добра! Се ти
Матерi Пречистiй
Вкупi з нами присвятила
Дар шаноби чистий?" -

"Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
I навколiшках стояти,
I богiв благати.

Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплю║те рани
Щирою любов'ю.

I небесную Царицю,
I святих шаную,
Бо вiд них одраду в серцi
Невимовну чую". -

"Доню! - прорекла старенька. -
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.

Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
I За┐ра воскресила
Мене сон-травою". -

"Дай, - рече тогдi За┐ра, -

Чесно привiтати
Ту, кому над цiлим миром
Дано царювати".

До чола вона й до серця
Руку приклада║
I, вклонившись в саму землю,
Оддалiк вiта║:

"О щаслива iз щасливих,

Пишна квiтко вроди!
Да обiйме твоя сила
Всi царства й народи!

Чиста сила милосердя,
Царственостi перла,
Некрушимого вовiки
Праведного берла!" -

"Я нещасна iз нещасних, -

Прорекла Маруся, -

Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.

Сестро! Дай себе обняти
I розцiлувати,
Що воскресло в тебе в хатi
Серце мо║, мати!"

Но при словi цiм За┐ра
Мовчки вiдступила
I покривалом широким
Вид собi закрила.

Бо завiса проти не┐
На шнурах розкрилась
I кiмната свiтом денним
Зразу освiтилась.

З-пiд завiси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий i велишний
На жiнок дивився.

Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
I, мов тiнь легка, мовчуща
Iз божницi скрилась.

ДУМА П'ЯТА

"Мамо, цар!" - рече Маруся,
I тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.

Обiзветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звiром ядовитим.

"Не про вас я цар... Прийшов я
Гiстю привiтати
I тобi, кохана, слово
Радiсне сказати:

Патрiарх сьогоднi служить
Всiм сво┐м собором
В Сербськiй церквi, i спiвати
Будуть гарним хором.

Вас обох туди галера
Повезе молитись
I на службу християнську,
На народ дивитись". -

"Царю! - прорекла старенька. -

Тi галернi муки
Гiрко бачить, мов сама я
Впала кату в руки". -

"Та галера, панiматко,
Зветься трiумфова:
Наготовлена к трiумфу
Славного героя.

Не годилось би царицi
На таке дивитись,
Iдучи до церкви Богу
Руському молитись". -

"А кому ж воно годиться?" -

"Бiдному народу,

Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,

Да тому, хто настига║
Хижакiв у полi,
Розбива║-потопля║,

пх чайки на морi.

Се йому хвала в народi,
Що козак проклятий
На галерi, мов у пеклi,
Мусить погибати.

Про сю славу нашi кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небi
У блискучих хмарах.

Бо ще й досi в нас у Кафi
Головешки тлiють 58,
А в Синопi й Трапезонтi
Попели бiлiють 59.

I крiвцею над Босфором
Червонiють мури,
Що рiчками розливали
Хижi гайдабури". -

"Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкра┐ну розоряють
Турки да татаре". -

"Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небi Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.

Наш закон велить нам правде
Пiд мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.

Ви мститесь, а ми кара║м
Волею святою,
Що да║ нам царювати
Сили правотою.

А над нами i над вами
Той самий Создатель,
Всiх народiв цар верховний
I законодатель.

Коли Вiн за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.

Греки, серби, i болгаре,
I жиди, й вiрмене,
I албанцi, й молдаване
Хиляться пiд мене.

А ви що? Ви з Сагайдашним 60
I на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.

I нема мiж вами правди
Анi щастя-долi,
Опрiч п'янства, да гультяйства,
Та дурно┐ волi.

Ви мститесь, говориш, нене, -

I повiк так буде?..
О запеклi, безсердечнi
I безумнi люде!

Не повiк вам плiндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в квропi.

Мов той вiтер попiд небом
Чорнi хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.

Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покiль козаки хижацтвом
Будуть величатись,

Вже бунчук царський у мене
Ма║ за ворiтьми:
Двину з усiма башами,
Як орел iз дiтьми.

Рушимо в козацьку землю
Пiд покровом Божим
I кiнець паскудним вашим
Подвигам положим!"

Слуха║ старенька мати,
I язик нiмi║;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодi║.

Затрусились руки й ноги...
"Не лякайсь, матусю, -

Каже цар, - i не турбуйся
За свою Марусю.

Я не горе ┐й готую,
Вiчну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;

Що вона йому небесним
Свiтом засвiтила,
Його духа, мов на чистi
Крила пiдхопила.

Тим i хоче вiн здобути
Вашу Укра┐ну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину".

Iз ясних очей в царицi
Iскрами сипнуло,
I лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.

Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:

"I се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мо┐ степи та ниви
Позливати кров'ю;

Щоб мiй рiдний край коханий
Скрiзь повоювати,
Попалити вбогi хати,
I церкви, й палати?" -

"Нi, сього не бiйсь вiд мене,
Днiпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце бiлолице!

Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати...
Схаменуться люде.

I поникнуть головою
Всi передо мною.
Я на Кам'янець, на Ки┐в
Наступлю п'ятою.

На Днiпрi-Славутi й Рос"
Помурую башти,
Щоб з Москви вам анi з Польщi
Не було напасти.

Обгородимо Вкра┐ну,
Зробим Божим ра║м,
Вiру вiрою покинем
I звичай звича║м.

I сей рай вiд супостата
Буде ваш, султана,
Рiдного по Бозi брата
I слуги. Османа.

Я тобi й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.

I блищатимеш ти з родом
Над сво┐м народом,
Як веселка мiж восходом
Сонця i заходом.

I не буде вже козацтво
Бурею лiтати
Та мо║ впокiйне царство
Дерти-руйнувати.

А засяде по левадах,
По садах спiвочих,
Беручи поживу з стада
Та з волiв робочих.

Не сумуй, моя лилi║,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.

А тепер iдiть, молiтесь
Богу предкiв ваших,
Да прихилить до нас душi
Ненавидцiв наших!"

I злегенька до Марусi
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха вiддалився.

ДУМА ШОСТА

Мати мов нiма стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:

"I тебе вiн не займа║
I не обiйма║?" -

"Нi, матусю: коло мене
Навiть не сiда║.

Вiн царю║, верховодить
За мо┐м порогом:
Тут посто┐ть, поговорить
I вiдiйде з Богом.

пдьмо, мамо, помолiмось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Вiд ┐┐ не мушу". -

"О! Молiмося, дитино,
Ще за двох до Бога...
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?"

I, схилившись на Марусю,
Мати заридала...
А чого Левко здобувся,
Нiже не сказала.

ПIСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА

"Чого ти, паньматусю, так зiтхнула,
Мов радощi згадала молодi┐
Або в той край душею позирнула,
Де зникли в нас надi┐ дорогi┐?
Чого очицi так позападали
I голосочок твiй перемiнився?
Чи пiдданки що бовтнули-сказали,
Чи, може, сон страшний тобi приснився? Iз чим вiд мене ти, матусенько,
та┐шся?" -

"Моя ти зоре в туманi густому!
Моя ти квiтко пишна на морозi,
Гiрка сльозина в кубку золотому,
Тиха надi║ в праведному Бозi!
Так, я лiта згадала молодi┐
I в край сумний душею позирнула,
Де тлiють кiсточки його святi┐,
До нього б я i в пекло полинула... О, лучче б я про се не знала i не
чула!"

III

"Про що ж ти чула, серденятко бiдне,
Мiй дорогий, розколений кришталю,
Мо║ ти щаст║, несказанно бiдне,
Гiрка потiхо i солодкий жалю!
Про що дозналась? Вже ж ми в домовинi,
I нi печалi нам, нi воздихання!
Там, у земному ра┐ на Вкра┐нi,
Про нас нi чутки, анi споминання! Не плач, матусенько, моя ти росо
рання!" -

"Про татуся я, доню, перечула..." -

"О мамо!.." -
"Так, нема його на свiтi...
Нема вже сонця; хмара обгорнула
Ввесь свiт. Пора й менi туди летiти". -

"Умер?" -
"Згорiв iз церквою святою...
Сьогоднi Товстогуба я зустрiла...
Пiймавсь i вiн татарам у неволю..." -

I не скiнчила речi, обомлiла, I очi заплили холодною сльозою.

То не роса з очей, гiрка отрута,
Мов та смола з проклятого анчару,
Що нею жаль слiпий i помста люта
Намазують кинджала яничару.
Вже не тече сльоза, нi! Капле тихо,
Як мертва кров холодна, почорнiла.
Не дозна║ вiд не┐ пiльги лихо:
Бо серце сукроватою 'бкипiло I в болiстях сво┐х зотлiло й занiмiло.

Обнявшись, лiто плакало з зимою;
Мiшалися гарячi з льодяними...
Якою ж ти здавалася сумною,
Царська палато, iз гостьми сво┐ми!
О, не про те великi будiвничi
Тво┐ цяцьки на мармурах тесали,
Щоб у тобi вiд серця щирi речi
Не винами - сльозами запивали, I "пам'ять вiчную" замiсть пiсень
спiвали!

VII

"Сьогоднi я була на тiм базарi,
Де кобзарi по-нашому спiвають...
I бачила, як двох вели у парi...
О, не питай, куди!.. Вони й не знають,
Хто дивиться на них! На голiм тiлi
Пошарпанi жупани. Бородатi
Обидва, мов ченцi, i бiлi-бiлi,
Як вiск: бо, видно, все сидiли в хатi З вiконечком малим, в хурдизi тiй
проклятiй"...

VIII

"Матусю, хто ж то був?" -

"Ох, Товстогубий!"
"Мiй Боже! Дак се вiн i був?" -

"Як чу║ш...
А другий... Другий був... Козак твiй любий...
Що ж ти мовчиш? Чом дивом не диву║ш?..
Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробi!"
На крик страшний збiгаються туркенi,
Грекинi, ляхiвки i, як особi
Великiй, служать бiдолашнiй ненi, Сераля пишного невольницi мiзернi.

ДУМА ДРУГА

Нездужа║ Хасеки-Хуррем, i султана
Два рiзанцi безвусi сповiщають.
Серальськi лiкарi iз Лехистана
Книжки лiкарськi, суплячись, гортають.
Iде султан, покинувши в диванi
Башей та вiзирiв широкомовних,
I до Марусино┐ почивальнi
Шле наперед рабинь сво┐х безмовних, А сам сто┐ть сумний, хмурний, як у
туманi.

Його не хоче бачити Маруся
I лiкарiв до себе не пуска║.
Над нею молитви святi матуся
Немовби вже над мертвою чита║.
Священик сербський править одходную.
Вона лежить, як цвiт лелi┐ пишний,
Косою скошений. Печаль нiмую
Свiт ув очах виявлю║ огнистий Та вираз на лицi понуро-урочистий.

III

Велить Осман покликать Кантемира
I, зачинившись, радиться з ним довго.
На другий день галерою За┐ра
Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62.
До мармурiв причалю║ барвистих...
Iде переддвiрком... ┐┐ стрiча║
Новий баша у шатах позлотистих
I на ┐┐ питанн║ об'явля║, Що вже Абаз-баша десь iнде пробував.

Донесено про нього падишаху,
Що вiн очам царициним нелюбий,
I зараз фiрманом його, тiмаху,
Вiдставлено вiд осяйно┐ служби:
"Як з неба й грiм гримить, i сонце ся║,
Так гнiв i милость в оцi у царицi.
До не┐ вся вселенна притiка║,
Мов караван в пустинi до криницi". Щасливить поглядом i поглядом
кара║".

Перед царициним блискучим лiжком
Навколiшки За┐ра припада║,
Недужнiй щось на вухо шепче нишком...
Рум'янець на лицi в царицi гра║.
Обнявши лiкарку, в уста цiлу║,
Зове матусю, плаче i смi║ться:
"Вiн жив, - рече, - i вiще серце чу║,
Що жизнь його, як нитка, не порветься... О мамо, зiронько! Як любо
серце б'║ться!" -

"Так, жив, i я не з тим явилась,
Щоб тiльки вас про се оповiстити,
Нi, в нас тепер страшна труса зробилась...
Ви мусите велике щось вчинити,
Велике i страшне, коли з неволi
Сво┐х братiв вам любо рятувати,
Коли вам любо, щоб у чистiм полi
Вони могли, мов соколи, гуляти, По морю Чорному чайками знов лiтати". -

VII

"За┐ре! - прорекла тогдi Маруся. -

Нема нiчого так менi страшного,
Щоб я сама i дорога матуся...
Кажи, За┐ро, просто... Я готова
Скiкнути зараз на Мосток Мертвецький,
I на гаку залiзному висiти,
I мучитись, як Байда Вишневецький,
I пси голоднi тiлом накормити, I в морi потопать, i на огнi горiти!"

VIII

За┐ра по покою позирнула,
Послухала з минуту пiд дверима,
Вiд серця сумовитого зiтхнула,
I стелю, й стiни обвела очима.
"Чи пiп у вас сьогоднi був?" - спитала.
"Був". -
"Слухайте ж: при нiм нi слова!
Щоб i крилом, i вiтром не торкала
Сi║┐ речi перед ним розмова: Попiвський-бо язик всiм злам земним
основа",-

IХ

"За┐ро! Не клепли на Бога правди! -

Марусина про се озвалась мати. -

Стидись таке казати, щоб нам зради
Найперш усього у попа шукати". -

"О, не гнiвись на мне, паньматусю!
Я не сво║ промовила вам слово; :
Мiй муж звелiв остерегти Марусю,
Царицю нашу вiд попа лихого: Бо вiн, - рече, - продасть i Господа
самого.

Попи, - рече, - запродали Пророка,
Того, що возсiяв iз Назарета
Ще перше, нiж ясну звiзду Востока
Аллах явив народу Магомета.
I навiть козаки не довiряють
Нi язику попiвському, нi оку:
Нiколи ж бо попа не допускають
В кошi до себе, мов джуму жорстоку, I молитви, - рече, - самi собi
читають". -

"За┐ро, годi вже про чоловiка.
Кажи про дiло. Не йому се знати:
Бо вiн - невiра, розумом калiка". -

"Калiка сей вас буде рятувати,
I розуму в рятунку стiльки явить,
Що возвеличить ваш народ нiкчемний
I серед вас iм'я сво║ прославить
Не тим, чим мотлох славиться корчемний, Безощадний палiй, кровоточитель
темний". -

ХII

"Не розумi║мо тебе, За┐ро". -

"Мiй муж iз Кочубе║м рiдне братт║.
Ваш Кочубей Левко - брат Кантемира.
Одно у них обличч║ i завзятт║,
Одна на свiт ┐х мати породила".
Маруся дивиться на матiр...
"Доню, -
Промовила старенька, - се За┐ра
Говорить щиру правду. Ми з тобою
Не знали, що Левкiв отець та був невiра.

ХIII

Його малим ухоплено в Нагаях,
I за Порогами у християнствi
Згодовано i в рицарських звичаях". -

"Дак мiй Левко родивсь у мусульманствi?..
О, хто б не був отець його i мати,
За кожну iскру жизнi дорого┐
I за одно словце його вiддати
Готова я царськi мо┐ палати I жизнi сотню лiт щасливо┐ земно┐!" -

XIV

"Коли готова, то й вiддай, царице,
Як оддала б i я за Кантемира!
На небесах твiй дух возвеселиться", -

Рече поважним голосом За┐ра.
"Готова, о, готова, сестро!.. Боже!
Ти чу║ш з неба... О Пречиста Мати!
Нехай твоя свята рука поможе
Менi Левка з неволi рятувати!" I, знявшись, почала солодкими ридати.

"Моя царице! - каже ┐й За┐ра. -

Година дорога. Я сповiстити
Про все негайно мушу Кантемира,
Щоб дiло починав сво║ робити.
Учора вiн просив, благав султана
Подарувати жизнь йому Левкову,
Та не вблагав запеклого Османа.
Звелiв собi на блюдi козакову Прислати голову у баню мармурову.

XVI

Та не блiдiй, не зцiплюй рук, царице.
Вiн пiйде в баню ще аж завтра вранцi,
А ввечерi, як Геспер 63 загориться,
На волi вже з Левком всi будуть бранцi.
┐х сорок душ самого отамання
Сидить у Чорнiй баштi над водою,
Ждучи свого страшенного карання.
Попливемо туди удвох з тобою, I будеш ти сама Левковою судьбою". -

XVII

"Як се, За┐ро? Я не розумiю". -

"Ось як. Iсторiя се вже давняшня,
Та розказати добре не зумiю.
Розмова мужа iз царем вчорашня
Йому вiдкрила на Османа очi:
Що вiн у нього не гетьман великий,
А парубок малий, пiдпарубочий.
I ганьбою було б йому навiки -
Про туркiв розливать кровi людсько┐ рiки.

XVIII

Не хоче бiльш Османовi служити,
А ввiйде в мир i лад iз козаками
I вкупi будуть москаля душити,
Ляха й волоха бити й плiндрувати". -

"Як! - прорекла на се старенька мати, -

Сього вовiк не може бути-статись,
Щоб нам на християн iз вами встати
I вкупi у людськiй кровi купатись!.. То чим же нам тогдi, яким народом
зватись?" -

XIX

"А станеться, - вiдказу║ За┐ра, -

Бо не дадуть ляхи самим вам знятись
I без орди страшно┐ Кантемира
Од ворогiв сво┐х оборонятись". -

"Марусю! Вибирай, моя дитино:
Чи в Ки║вi царицею назватись
I рiдну ущасливити кра┐ну,
Чи од вiнця царського вiдказатись I християнськую прийняти тут
кончину?" -

"Я вибрала, матусю, ясна зоре!
Не знаю, що з того братерства буде:
Чи людям щаст║, чи велике горе,
Чи славитимуть, чи клястимуть люде
Мого Левка i з ним невiру-брата:
Я знаю тiльки те, що жизнь i волю
Йому даю, обороню вiд ката,
I вiн помститься за свою неволю, Про те ж не думаю, що станеться зо
мною". -

XXI

"О серце пресвяте! - рече За┐ра. -

На диво Бог явив тебе народу...
Не для одного, бачу, Кантемира
Вiн дав таку в печалях осолоду.
О сестро рiдна! Нi, ти не цариця:
Ти, сестро, вища всiх цариць великих!
Iм'я тво║ на небесах святиться,
I ангельськi тебе прославлять лики... Покинь сей грiшний мир, сумний,
кривавий, дикий!"

XXII

I сльози добрi, перла многоцiннi,
Живущою, зцiлющою водою
Лились, природи дар святий, безцiнний,
I обiймалася сестра з сестрою...
"Покину, о, покину, як терновий
Вiнок, i там, на небi, панотцевi
Скажу: "Ти був премудр i свят у словi.
Бери мене на ручки, i Отцевi Небесному хвались: "Ось мiй вiнець
лавровий!"

XXIII

А ти, матусю, ти, мов голубиця,
Мов дух святий, на небо вознесешся,
I возсiя║ш, i возвеселишся,
I смiхом херувимським возсмi║шся:
Бо породила душу чесну, чисту,
Що не схотiла грiшно царювати...
Побачу там я i Христа, й Пречисту
I припаду ┐й до подолу шати: "Ти, Ти мене любить навчила i страдатиi" -

XXIV

"О раю! Де ти? Що ти? Як ти ся║ш? -

Промовила зтатарена русинка. - -
Коли ти так цвiтами процвiта║ш,
Як на землi любов'ю вiрна жiнка, -

Воiстину ти диво невимовне,
Ти - добростi Господньо┐ пучина!
I, як стебло кадила благовонне,
До тебе лине ся свята людина...
Се чисту дань да║ Аллаховi Вкра┐на".

ПIСНЯ СЬОМА

ДУМА ПЕРВА

Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вiсть лiта║:
Падишах сво┐й царицi
Берло довiря║!

Берло, жизнi знак i смертi,
Властi над вiйськами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями.

I не море на Босфорi
Вре та в берег плеще:
Вiд тополi до тополi
Чадра чадрi шепче...

I не вiтер по дiбровах
Чинарi гойда║:
До чалми чалму розмова
Тиха нахиля║.

"Мабуть, вже кончина свiту,
Що султан великий
Догоджа║ без завiту
Норовам русинки.

Повелiла - i знак смертi,
Жизнi, ба й потуги
У руках блищить у не┐,
Турку для наруги.

На колiна (о пророку!)
Став перед блiдою,
I назвав (о стид Востоку!)
Дiвою святою.

I сво║ наслiдне берло
(О сини й унуки!),
Мов жiноче веретено,
┐й подав у руки".

ДУМА ДРУГА

Вi║ вiтер, повiва║,
Син║ море гра║;
Золотом його з заходу
Сонце залива║.

Та нi золота на морi,
Нi на небi сонця
Не вбача║ бiдний бранець
Iз свого вiконця.

Угорi над головою,
Мов каганчик, ся║,
Мутним свiтом кострубатi
Мури облива║.

Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гiрко там живеться.

О, яке ж воно й житт║ у домовинi!
Серце ни║ у неволi на чужинi;
Думка вороном лiта║ по Вкра┐нi,
Кряче-плаче, покланя║ться родинi,
Та нема рятунку при лихiй годинi.

Сорок ┐х сидить у баштi без одного,
Що коня в степу сiдлали вороного,
Не питаючись, не боячись нiкого, -

Тих, що бурею на море налiтали,
На лиман, мов стадо лебедiв, спадали,
Кого стрiли, жакували-плiндрували,
Супротивного у полi трупом клали,
В Чорне море каменем нiмим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,

На невольницькi базари налiтали,
Козакiв-братiв з неволi визволяли,
По Вкра┐нi рiднiй славою сiяли,
Мов квiтки в городi, пишно процвiтали.

* * *

I понуро мовчать молодцi низовi чуприндири...
Без одного сидить ┐х у баштi десяткiв чотири...

Вже вiд нужи облазили в хирних обiрванцiв гирi,
I в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечi трубили.

ДУМА ТРЕТЯ

У вiконечко ┐м милосердна рука подавала
Трохи хлiба святого, а часом кришеник i сала.

А про борщ в'язники, вже який в нiм i смак, забували,
Сировцем да потапцями душу гiркую питали.

Повпивались кайдани бiдахам i в ноги, i в руки;
Дознають на приковi короткiм страшенно┐ муки.

На соломi гнилiй, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Укра┐ну простору та вольну, свiй рай, споминають:

"Ой ти, краю, наш раю! Ти ся║ш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрiчками, рiчками.

Ой ти, Днiпре-Славуто, наш давнiй ти шляху козацький!
Iзжили на тобi ми свiй вiк молодецький-юнацький.

Нашi предки в тво┐х водах чистих святих охрестились,
А дiди у тво┐х покаянних печерах молились,
А батьки на тобi за козацькi┐ вольностi бились.

Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втiхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!

Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуля║ш,
Iз Ромна та в Черкаси з тугенького лука стрiля║ш,
Ненавидникiв наших лихих хоч не б'║ш, то ляка║ш.

I ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!

I ти, Доне, наш брате, товаришу вiрний в недолi,
Пристановище певне старо┐ козацько┐ водi┐

Воздихання та сльози гiркi ми до вас посила║м,
Як батькiв, матiрок, як сестриць-жалiбниць, вас вiта║м:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ята║м.

А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвiтайте мiж людьми хвалою вовiки i вiки,
Щоб хилились до вас помiчницi Днiпровi, всi рiки,
Посилаючи борошно вам i з бочками горiлки!

Нам не ┐сти вже хлiба у вас, горiлок тих не пити,
Споминаючи вас, тiльки плакати гiрко, тужити".

* * *

Так мовляли старi козаки, сiчовi козарлюги,
Молодi ж пiдiймали гуртом плач невольницький другий;

"Ой чого нам було в козаки сi охочi ходити!
Чи не лучче б нам хлiб святий в полi на волi робити?

Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, спiвами степ або гай звеселяти?

Сидимо, гинемо тут, нi будня, нi свята не зна║м,
I про Бога, про образ його пресвятий забува║м.

Хоч би дав нам Господь увi снi святу церкву уздрiти
I в диму тiм кадильному свiчку йому засвiтити,

I забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.

Нi, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
I на сонечку дим золотий та пахущий клубками,

I спiванн║ спасенне церковне з попiвським читанн║м,
I причаст║ велике, сумне i страшне з упованн║м.

Сниться нам i вночi ланцюгiв та кайдан брязкотанн║,
Мов пекельний той плач i страшенне зубiв скреготанн║.

Сняться нам на залiзних гаках безконечнi┐ муки
Та погибельний крик i жаданн║ з душею розлуки.

Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Вiд меча беззаконного тут перед нами поляжеш.

А ми будем щодня поодинцю над морем висiти,
А зiрвемся з гака, пси нас будуть терзати да ┐сти.

О, тяжким ми грiхом, миле братт║, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотнiщ, нiж до церкви, ходили?

Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?

Чи не тим, що недiлi свято┐ в походах не штили
I по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?

Може, тим, що отця, матiр, сестер, братiв зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здiймали
I святого хреста на себе мимоходом не клали?

Може, й тим, що сусiд хлiба-солi й худоби збавляли
Старих жен i сивеньких дiдiв в груди стрем'ям штовхали,
Немовляток-дiтей серед гулицi кiньми топтали
I з пiском чисту кров неповинну, мов з жарту, мiшали?

Або й тим, либонь, братт║ кохане, коли провинили,
Що дiвчат молодих та вродливих до себе манили,

Заманивши, в ясир та в гареми ордi продавали,
пх дiвоцькою кров'ю слiпих кобзарiв наповзли,
По базарах пiд кобзи, пiд бубни й баси танцювали,
Не горiлку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горiлчаних калюжах, в грязi гопака вибивали,
Дорогi златоглави, са║ти iз жарту каляли.

За те Бог милосердний тепер нас в неволi кара║,
Вiд грiхiв нашу душу великих, тяжких очища║,
Тихий рай безпечальний за муки страшнi вiдчиня║".

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обiзветься на се тихим гласом Левко: "Гей, панове!
Ви - козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.

Вас попи та дяки напiдпитку малого навчають,
А великого вчити й на путь наставлять забувають.

Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвiтитись
I звича┐в козацьких без пляшки та чарки навчитись.

Непитущого ви за гетьмана собi обiбрали,
Через п'янство ж сво║ у неволю погибельну впали.

То я ваших грiхiв на свiй пай не беру й не приймаю:
Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.

Коли б ви горiлок у човнах од мене не та┐ли,
По домiвках тепер би в добрi та в шанобi сидiли.

Не так гiрко менi з молодими лiтами прощатись,
Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.

Вже нiхто з вас не вернеться в Сiч i на славну Вкра┐ну
I не скаже: "За те Кочубей у неволi загинув,

Що не кидав п'яниць iз чайок у безодню морськую:
Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.

I не кожен по стратi в обитель Господню полине:
Вiдопхне беззаконника Бог, в преiсподню закине.

Дак нехай вiн i в пеклi з'ясу║, що в словi i дiлi
Був я честен, статечен, i плями не маю на тiлi.

Бо не знавсь iз жiноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,
Шанував ┐┐ матiр так, як би й рiдненьку матусю, -

Шанував так, як Сiч: бо я роду мiж вами не маю...
Кантемира ж невiру за брата собi не вважаю

I не хочу з фурдиги й кайданiв один слобонитись:
З вами славен я був, з вами буду i смертю дiлитись.

Шанував я Марусину матiр, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.

Я нi разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небi з землi любовався.

До криницi, панове, ходив я щоранку свiточком
I втiкав потай миру вишневим садочком.

Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Мо║ серце страшенно болить, а душа веселиться.

Бо течуть iз царициних рук милосердiя рiки,
I Господь ┐┐ душу за се не оставить вовiки.

Я й на небi ┐┐ не бажаю за рученьки брати,
I в уста благодатнi, зцiлющi святi цiлувати.

Оддалiк там на не┐ любовно я буду дивитись
I коханн║м ┐┐ перед Господом жизнi хвалитись".

ДУМА П'ЯТА

По сiй мовi замки пудовi у дверей забряжчали,
I засови у кунах залiзнi, важкi завищали.

I двi поли широких дубових дверей розчинились,
На порозi два янголи з неба в сiяннi з'явились.

Бо сiяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.

Червонiло на заходi сонце... Маруся й За┐ра,
Ся голубка в любовi тиха, ся душа свiтлокрила,

На козацьку бiду та на нужду страшенну дивились
I, вжахнувшись, одна до 'днi║┐ плечем притулились.

"Ой ви, бiднi невольники! Як се ви й живi зостались,
Що в таку превелику бiду та в неволю попались?

Я прийшла вам диханн║ здорове та й очi вiддати,
Божий свiт в благовоннiй красi й чистотi показати". -

Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
"О! Тепер я, - рече, - нi царiв, нi катiв не боюся". -

"Хто ж ║си ти, чудовна людино? Звiдкiль ти взялася,
Що нам сонцем, i свiтом, i ра║м небесним здалася?"

"Я Маруся, - рече, - Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали".

Затрусились невольники бiднi з журби та з печалi
I вiд туги тяжко┐ лицем до землi припадали.

"О, бодай же, Марусю, ти щастя та долi не мала,
Що ти нам царюванн║ сво║ осяйне показала!" -

"Нi, не лайте мене, земляки, не кленiть, не корiте,
А за душу мою милосердного Бога молiте.

Дарував менi цар цiле царство, та я не схотiла,
У темницю до вас непорочними крильми летiла.

Се у мене в руцi царське берло, дивiтесь, сiя║:
Всiх людей пiд мо║ повелiнн║ воно нахиля║.

Бо по┐хав далеко на влови султан iз башами,
I до ранку владичиця я над землею й морями.

Трiумфову галеру тобi, мiй Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, i утвар, i снасть дорогую.

I невольникiв тих порозкову║ш сам ти на морi,
I звiрюку ляха зоставляю на всiй тво┐й волi.

У галеру червiнцiв я безлiч iз скарбу набрала,
Поставами без мiри кармазину й сукон наклала,

I габою турецькою добре звелiла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливi очi дражнити.

Випливай, мiй лебедику, з вiтром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всiм людям поклоном низеньким".

I волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
I кайдани залiзнi з Левка, мов солому, струснула.

Вiд кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин вiн лик, мов на образ чудовий, дивився.

"Духу мiй! - прорекла вона, зблiдлiй i зцiпивши руки. -
Наступила хвилина гiрко┐ земно┐ розлуки...

Знай, нiколи тебе, о! Нiколи я так не любила,
Як у нуждi страшеннiй, в багнi та в кайданах уздрiла,

Приступи, щоб у нас по Вкра┐нi та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цiлувала!"

Приступив та й упав на колiна, i серце замерло...
Покотилось iз рук у Марусi Османове берло.

"З тво┐х уст я п'ю смерть, - прорекла вона, - добре се знаю,
I кончину мою поцiлунком солодким вiтах".

I закрилась полою сво║┐ царсько┐ порфiри,
I побiгла, покинувши берло в руках у За┐ри.

"О, спасибi ж тобi, похвало Укра┐ни велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!"

Козаки, стрепенувшись, як мурi ведмедi, казали
I хрести величезнi на себе, ридаючи, клали.

"Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пiсень по шинках, молитов по церквах буде много.

Спасемо вiд грiхiв ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу".

Обiзветься Левко Кочубей, i гуде його голос,
Мов той дзвiн великоднiй, i зв'яв у комишникiв волос.

"О слiпе ви бурлацтво! Не вам ┐┐ душу спасати:
п┐ жде на небi Пречиста Iсусова Мати.

Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
I Марусину славу iз роду та в рiд передаймо".

ДУМА ШОСТА

Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вiсть лiта║:
Кантемир галеру в море
Сам випроводжа║!

Трiумфову проводжа║
Пинду правовiрних,
I на нiй iз вiтром гра║
Корогов невiрних!

I не хвиля на Босфорi
Мармури змива║,
Чадра чадру зустрiча║,
За руки хапа║.

I не вiтер крутить хвилю,
В кучерi звива║:
До чалми чалма белькоче,
Стиха промовля║:

"Кiнець свiту наступа║:
Серце-бо жiноче
Всiм Стамбулом повертав,
Як само захоче.

У руках в джавурiв клятих
Шабельки блискають.
На наругу нам з гармати,
Пливучи, гримають.

I несе ┐х вiтер буйний,
Мов стрiлу по морю,
I спiвають гайдабури
Про козацьку волю.

Нi, не нам, не туркам править
Свiтом сим широким:
Переважила русинка
Нас умом глибоким".

Як народиться мiж ними
Цар ┐┐ удачi,
Наш Восток не раз гiркими
На морi заплаче.

Як народиться ж цариця
З розумом Марусi,
Не одна тогдi присниться
Нам бiда й на сушi".

ПIСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

Горить лампада ярко, аж пала║,
Неугасима жертва, дар любовi,
Що й турчиновi душу просвiща║.
Да║ високi мислi й козаковi...
Се чисте серце так горить-сiя║
У мороцi глибокiм iзувiрства,
Що з Бога правди людям виробля║
Чудовище ненавистi да звiрства.
Ума й науки бич, корону су║вiрства.

Постила цiлий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать ┐┐ дочцi тиху кончину.
"А на мене, стару, - рече, - всi муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси - аж до душi розлуки...
Нехай за доччину вину страшенно гину!

III

Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Криваво┐, здiймусь i преблагого
Умилосерджу, щоб сi костi мертвi
Воскресли для блаженства неземного,
I вкупi з ним, вовiки незабутим,
I бiдною Марусею мо║ю
В Тво┐м чертозi святопресловутiм
Жили й цвiли щасливою сiм'║ю...
О Боже! Не карай нас помстою тво║ю!

Се, може, нас бiда за те постигла,
Що я дочку в коханнi покривала,
┐┐ любов, мов немовля, пестила
I рiдним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобi не догодила,
Що i в недiлю дещицю робила, -

Не кожну п'ятiнку постом постила,
Не кожне свято приносами штила...
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!"

I, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кiнчилась,
I, як листок осiннiй, трепетала:
Бо ┐й Пречиста в омряцi з'явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
I янголи, злетiвшись там собором,
Спiвали, нiби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвiтилась.

О Боже! Се ж сiяв небесним свiтом
Той, хто явив ┐й образ Твiй пречистий.
Як сонце праведне барвистим лiтом,
Блищить на нiм одежа снiгом чистим.
Возносить вiн молитву, мов кадило,
I воздiянi║ руку сво║ю творить...
Ущухло все кругом i занiмiло:
Бо Пресвята, мов стиха грiм, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тiло.

ДУМА ДРУГА

"Матусю, зiронько! - рече Маруся,
До матерi припавши головою. -

Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер i пекла, й сатани самого". -

"О доню!.. - I вста║ мов з мертвих мати. -
Я бачила святе, предивне диво...
Не маю слова, щоб оповiдати...
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива". -

"Яка цариця?" -
"Пресвята, пречиста

I поки свiту преблагословенна.
Тепер уже в квiтках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вiнцi святому,
Кому нема в мене iменування, -

Отця твойого у життi земному...
Сподобивсь вiн на небi царствування.
О доню! Вже нема печалi й воздихання". -

III

"I не повинно бути!" -

Чий се голос?
Чи з-пiд землi, чи з неба?..
Стуманiли

Обидвi, i заворушився волос
В обох на головi, i понiмiли...

I незримою рукою
Занавiс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освiтилась.

Сонечко, мов жар, горiло,
Жеврiло над морем,
Як надiя в серцi тихiм
Над бездонним горем.

Освiтило теплим свiтом
Божники з богами,
Що стояли пiд квiтками
Та пiд рушниками.

А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
I дитину, мов картину,
На руках держала, -

Вiрно┐ любовi й жизнi
Символ благодатнiй...
Його й простий розумi║
Серцем розум хатнiй.

I в тiм свiтi теплiм, тихiм,
Що мов з неба лився,
Вiсник мира i утiхи
Ангелом явився.

Став i до Марусi руки
Простирав, мов крила,
I мовчав: сама за нього
Постать говорила.

I немовби ┐й молився,
I немов журився:
Бо до не┐ якось любо
Стиха похилився...

Се був той, хто дав ┐й берло
Властi над вiйськами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, -

Берло, жизнi знак i смертi,
Ключ, що вiдмика║
Всi в'язницi i на волю
В'язнiв випуска║.

I взяла той ключ Маруся,
I поцiлувала,
I з плачем царевi в ноги
Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволi повертати
Волю чоловiку...

"Встань, свята, небесна дiво! -

Прорече вiн тихо. -

Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утiхо!

Я у тебе сей знак властi
I можби зоставлю,
I себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.

Положи його, кохана,
У ногах в богинi,
Що твiй розум осiяла,
На чужiй чужинi.

I нехай дива вiн творить,
Тюрми вiдчиня║,
Про мiй дух тобi говорить
I напомина║". -

"О грозо i каро миру! -

П рорекла Маруся. -
Я тобi сказати тиру
Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцiлувала,
Бо й люблю, й любила.

I люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покiль серце б'║ться в грудях,
Перестать не мушу!"

Осмiхнеться цар: "Кохана!
Ти мене не зна║ш,
I к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповня║ш.

Тiльки помисли вiд мене
У серцях закритi:
Я все добре i мерзенне
Знаю скрiзь по свiтi.

Щирого й ║хиду знаю,
Друга й супостата
I на всяку кривду маю
I суддю, i ката.

Се ж не кривду ти вчинила".
О ти наш великий!
Дай нам правдою Тво║ю
Дихати вовiки!

Ти його тогдi любила,
Як мене й не взрiла...
За його любов ти царства
Взяти не схотiла.

Чи менi ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Дiво, повна благодатi,
Правди й честi море!

Дай менi на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом тво┐м небесним,
Тiльки веселитись!"

Ще царевi не дiйма║
Укра┐нка вiри,
Думку думкою впиня║,
Каже до невiри:

"Я в галеру трiумфову
Золота поклала
I йому, мов ту полову,
Все подарувала". -

"Коли б ти в мо║му домi
Всi скарби забрала
I на спомин козаковi
┐х подарувала;

Коли б царство все забрала
З землями, морями,
I Стамбул попаювала
Промiж козаками,

А зо мною стала жити
У мужичiй хатi, -

Не схотiв би я й гледiти
На царськi палати.

Моя зоре, моя доле!
Вiдай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Та║мничу раду,

I звелiв я в та║мничiй
Радi Кантемиру,
Щоб вiн, так як ти б хотiла,
Обманив За┐ру.

Заслужив козак твiй смертi,
Но його скарати
Се було б найкраще в свiтi
Серце розтерзати.

Нi, Осман тво┐м великим
Саном не жарту║:
П о л о в и н у властi й сили

Вiн тобi дару║.

Ти чинила, що хотiла,
Як верховна сила,
I менi дарами тими
Духа веселила". -

"Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду...
Не прийми сього за зраду
Нi в тяжку досаду:

Коли б хто менi корони,
I царськi┐ трони,
I всi берла, i всi перла,
I всi мiлiони,

Мiлiони мiлiонiв
Дав iз рук у руки, -

Не взяла б я пiд умову
З любленим розлуки.

У гiркiй, мiзернiй долi
З ним волiла б жити,
Нiж на пишному престолi
Над царми сидiти". -

"Ой, мiй царю, ти правдивий! -
Прорече тут мати. -

Нехай свiтить Божа правда
На тво┐ палати!

I нехай тебе наставить,
Як у свiтi жити:
Що любовi нi купити,
Анi заслужити.

Бо за грошi - всi розкошi,
За труда - награда,
А любов... Iз нею й жити,
I вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна
Цiлим свiтом править
I турецького султана
Рiвно з нами славить.

Зрозумiй сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею мо║ю.

Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким ┐┐ рука Господня
Без примусу в'яже!" -

"Щира правда! Ти сердечна
I розумна мати:
Мова в тебе чоловiчна,
Повна благодати.

Знай же: волею мо║ю
Править iнша воля.
I з дочкою в нас тво║ю
Нероздiльна доля.

В людськi душi ще за предкiв
Два духа вселились
I владиками сердець ┐х
Тайними вчинились:

Дух любовi i дух злоби,
Правди i неправди,
Дух прихильностi благо┐
I дух ниций зради.

Один хоче по всiх землях
Свiтло засвiтити,
Всi народи, нiби сiм'┐,
Рiдними зробити.

Другий хоче мраком ночi
Божий свiт окрити,
Послiпити людям очi,
Душi показити.

I бере дух злоби дикий \
Гору над любов'ю,
I ввесь Божий свiт великий
Залива║ кров'ю.

I вою║, i руйну║
Всюди духа правди,
I нема людському серцю
Мiж людьми вiдради.

Я одну вiдраду маю,
Що меча стискаю, ,
Свiт широкий озираю
I за лжу караю.

Сим мечем я покарати
Хочу в Римi папу,
Що криваву простягати
Звик по свiту лапу.

I найперш усього вдарю
В передмур'║ церкви,
Баламутницi народiв,
За живих i мертвих, -

В передмур'║, де руками
Русь ляховi служить"
З ║зу┐тами ксьондзами
Наклада║-дружить.

Ми чотири вже столицi
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,

Що сво┐м кощунством в Римi
Вiрi в Бога шкодить
I гарем в крусалимi
Для прочан заводить *.

Гроб замученого Бога 65
Кров'ю облива║,
Чистоту його чертога
Торгом оскверня║.

А я п'яту завоюю,
Як ляха зруйную,
I тобi, царице люба,
Ки┐в подарую.

Слухай же, моя надi║,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.

Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Вiд кого добра постане
Бiльше нещасливим, -

Тим, що в тьмi сидять i в сiнi
Смертнiй погибають,
Нi впокою на Вкра┐нi,
Нi пуття не мають.

Я в тво┐х руках престольну
Цеху зоставляю:
I тебе, царицю вольну,
Чтить повелiваю.

Вже одна в нас Роксоляна
Розумом свiтила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.

Полюби мене за душу,
Що жада║ правди:
В тебе я шукати мушу
Щиро┐ поради.

Я з усiх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з ┐х почтом
У тво┐ палати.

Розпитайте в них обидвi,
Де якi звича┐,
Де такi видали злиднi,
Як у вашiм кра┐.

Де таке видали п'янство,
Дике грубiянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?

Ти людей мiж ними знайдеш,
Що свiт облiтали,
Навкруги землi дорогу
По морю верстали.

Може, й iнше станеш мислить
Про свою кра┐ну
I не рай побачиш дома,
А страшну ру┐ну.

Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край плiндру║
I татарськими руками
Рiк у рiк руйну║,

Бо пiснями хижу здобич
Славить-вихваля║,
По старих новi нещастя
В селах засiва║.

Ще ти по свiту, серденько,
Оком не ширяла,
У вiконечко маленьке
З хати визирала.

За вiконечком же свiту
Крильми не злiтати,
Мислями не перемiрять,
В книгах не списати.

Ще не вповнi сад розвився
У тво┐й оградi,
I не все благоуха║
В пишнiм вертоградi.

Пасучи щасливi очi,
Будем лiта ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.

А тим часом, о царице!
Глянь на Укра┐ну,
Спогадай свою останню
В тiй землi годину.

Побiч серця золотого,
З розумом високим
Ти не вдiяла б нiчого
В тiм багнi глибокiм,

Де одно одного топить,
Одно 'дного давить,
Собi славу з того робить,
Чим себе безславить.

Тут живеш ти в упоко┐,
Панi повна дому,
Не пiдвладна в нiм нiкому
I менi самому.

А щоб жити й не тужити
По тiй Укра┐нi,
Ти собi знаходиш пiльгу
В щедрiй милостинi.

Панiматко! Я й до тебе
Рiч мою 'бертаю:
Вас обох до дiл спасенних
Добрих призиваю.

Серце чисте, милостиве -

Дар найкращий Бога:
Найповнiша, найпростiша
До небес дорога.

Ти з Письма Святого зна║ш,
Що сини Адама
Прийдуть од восток i запад
В рай до Авраама 67

I возляжуть опочити
На святому лонi,
У якому б не родились
Темному законi.

Серце чисте, без лукавства -

Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
Всiм одна дорога".

Тут Осман мiй до Марусi
Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
Тихо вiддалився.

ДУМА ТРЕТЯ

"Мамо, зiронько! Пречиста
Нас обороня║:
Люте серце азiатське
Кротостю сповня║". -

Так промовила небога,
I обидвi впали,
I, мов дiти, до нiмого
Лику промовляли:

"Чудотворная святине,
Божа благостине,
Нам прибiжище в невiрнiй
Сторонi ║дине!

Сохрани нас, заслони вас,
Благодатна Мати!
Дай нам чудеса, мов крилас,
Дивнi воспiвати!

О Пречиста! Ти все можеш:
Можеш скелi-гори
Розкопати i дорогу
Проложити в морi;

Кам'яне, несите кров'ю
Серце обернути
I небесною любов'ю
До людей натхнути.

Ти вже чудо сотворила
Мiж чудес велике:
Несподiвано зробила
Кротким серце дике.

Сотвори ж, да спасемося
3-мiж сього поганства,
В рiдний перенесемося
Край до християнства!

Дай крилi нам. Божа Мати,
Крилi голубинi,
Як витали, знов витати
В рiднiй Укра┐нi!

I нехай твiй лик явленний
В край наш завiта║
I народ благословенний
Навкруги збира║!

Нехай людськi очища║
Душi там од скверни
I вiд Росi одверта║
Нарiд сей мерзенний.

I нехай усi трудящi,
Всi обремененнi
Веселяться, мов гулящi,
О Тво┐м спасеннi!

I, забувши всi тривоги,
В молитвах зiллються,
I в божественнi чертоги
Духом вознесуться!

Ти, свята, всепiта Мати,
Повна благодати;
Дай нам рiдний край вбачати,
Бога прославляти!"

ПIСНЯ ДЕВ'ЯТА

ДУМА ПЕРВА
I

О Ки║ве, оманна просторiк святине,
Безодне мiдякiв дурних мозольних!
В тобi останнiй глузд народу гине
По капищах безумно-богомольних...
По капищах тво┐х многопрестольних
Теряють розум вкупi з мiдяками
Тi, що в сво┐х роботах потогонних
Бiдують-б'ються по рiллях з волами I хлiбом дiляться з попами-туманами.

О Ки║ве! Ти iдеали вiри
Старо┐ нам в дiлах нових явля║ш,
Що поночi снували су║вiри,
Ти повидну утоком затика║ш:
Основину, що древнi iзувiри
Тобi, мов дику мрiю, завiшали, -

Ту, що ченцi й попи понапрядали,
Мережиш зрадами безпутного козацтва I безощадностю лихого гайдамацтва.

III

Що поп'яну тобi в шинках спiвалось,
Ти по-тверезу книжним складом пишеш
I, щоб лихе знов тлiло та займалось,
На попели ру┐нним духом дишеш.
Нам з Музою тепер одно зiсталось:
Тво┐м слiпим письменством гордувати
Твою наслiдню мрiю зневажати,
I зло, що ти хотiв би вихваляти, Таким, яким воно бувало, змалювати.

Спiвай же. Музо, про ту лжу велику,
Що вагонить над Сходом i Заходом,
Збива║ письмакiв iз пантелику
I туманом ляга║ мiж народом.
Нехай з святiйшим тим, мовляв, синодом
Та з папою безгрiшним верховодять
I свiй кукiль всiвають год за годом:
Тво┐ посiви всi колись посходять: Письмацькi куколi пшеницi не
зашкодять.

ДУМА ДРУГА

Не чорна хмара суне-наступа║
На темно-сиву непроглядну хмару:
Чабан добуткiв папських придува║
У патрiаршу ки┐вську отару.
Отари стережуть бровки кудлатi,
Гавкущi, злющi, хоть i не голоднi:
Ченцi, жерцi ротатi та пузатi,
Умом сухi, мов тi степи безводнi, -
Блукаючi огнi болотно┐ безоднi.

Сi пастирi кладуть за вiвцi душi,
Та не сво┐ чернечi, а козацькi:
Бо, починаючи вiд договору в Бушi,
Благословляють купи гайдамацькi;
Пiдучують за православну вiру
Стояти крiпко, сирiч плiндрувати
Ксьондза-унiта i ляха-невiру,
А жиду пiльги й спуску не давати: Бо вiн од Господа i вiд людей
проклятий.

III

Релiгiя любвi тут обернулась
В релiгiю ненавистi гидко┐,
I в темнiм богомiльствi злiсть проснулась
Варязько┐ старовини страшно┐,
Як ми Болгарiю в кровi топили 68,
На кiлл║ полонян сво┐х стромляли,
А з наших черепiв ковшi робили
I на костях кривавих пирували-
Геро┐, що себе тиранством прославляли.

Чабан добуткiв папських Оборницький 69,
Гладенький, чисто голений, блискучий,
Iзвивстий отаман ║зу┐тський,
Пiд язиком хова║ яд гадючий
I крадеться до сонно┐ отари
У загородь, у Лавру чудотворну,
Де нашi предки сотнi лiт куняли
Пiд гук iрмосiв, кондакiв, трезвону, Знайшовши в них собi вiд пекла
оборону.

Тихенько крадеться отаман ║зу┐тський,
Мов чоботом промiж я║ць ступа║,
Дарма, що з ним вельможний пан Брольницький
Як пiвень, вгору носа задира║,
Як хижий рарiг, зирка║ очима,
Сап'янцями скрипить, в пiдкови креше,
Пиша║ться широкими плечима,
Перснями бороду-лопату чеше I про свiй древнiй рiд за кожним словом
бреше.

I риба немала сей пан Брольницький:
За ним шляхетний почет виступа║
Вiн, каштелян i райця королiвський,
Послом ченцям себе тут об'явля║.
Ведуть посла в трапезу i медами,
Ще з Туровських пивниць, гостей шанують *
Бо, хоть Потiя вигнали киями 70,
А королевi все-таки голдують I хочуть знати, що вiд речника почують.

VII

"Се, мабуть, Рутському 71, так як Потiю,
Да║ король чуже добро й надбанн║...
Та ║ в нас чим його турнути в шию
I низове купити отаманн║.
Святi отцi печорськi та Успенн║ 72,
Наш древнiй образ, темний, чудотворний,
Не презрять нашого до них молення,
Коли б iзнов на нас прийшов день чорний... Втiкатимеш од нас, вужако ти
проворний!"

VIII

Так пошептом ченцi ксьондза вiтають,
Що справдi, мов той вуж, мiж ними в'║ться...
До нього повнi кубки вихиляють.
Вiн, мов срiблом дзвенить, смi║ться...
"Се мiй речник, - промовив пан Брольницький, -

Бо я посольських прав не розумiю.
Я каштелян i райця королiвський,
Но раяти в обозi тiльки вмiю, А в справах потайних туманом туманiю.

IХ

Хоч мiй отець на Полоцькiм владицтвi
Давно менi нагрiв був мiсце тепле,
Та нi, нехай в церковному дiдицтвi
Кунцевич 73 в дзвони дзвонить, в било клепле;
А я мечем волю собi дзвонити,
Як славнi пращури мо┐ дзвонили,
Що замок наш, Брольник Великий,
Вiд Батия 74 над морем боронили I флот його з гармат розбили й
потопили". -

"Оце ж то й горе, що мiсця в вас грiють
На всi владицтва та й архiмандритства
I всобицi мiж Руссю й Руссю сiють
По хижому наказу ║зу┐тства", -

Так вiдказав пословi Плетенецысий 75,
Колись юркий маршалок повiтовий,
Тепер святий архiмандрит Печорський,
До бою за сво║ добро готовий, Як се показу║ й покiй його столовий.

Скрiзь по стiнах Трапезно┐ свiтлицi
Пiд склепом старосвiтсько┐ будiвлi
Пищалi семип'яднi, гакiвницi,
Луки, сагайдаки, шаблi висiли.
Бо й Тур-архiмандрит 76 ходив войною
З козацтвом грошовим в Литву шукати
Печорського надбання, i святою
Пiдмогою Пречиста Божа Мати Дала йому добро сво║ в ляхiв одняти.

XII

А Плетенецький клисей потужно
Успенiя святого "хлiб духовний"
Хранив i боронив. Стояли дружно
Ченцi та козаки за чин церковний,
За ту благочестиву древню вiру,
Котра нiчого бiльш не вимага║,
Як плiндрувати всякого невiру
I кожного, хто лишнi грошi ма║, Та з ║зу┐тами й ляхами наклада║.

XIII

Погляду║ на нього Оборницький
З-за кубка срiбного, мов лис хвостатий,
Не зна║, що сказати пан Брольницький,
Посел, на розум дуже небагатий.
"Вельможний пане мiй архiмандрите! -

Озвавсь речник. - Не час про те гадати,
Як нам "хлiби духовнi" подiлити, i
По правдi "столицi" пороздавати I надбане з мирян добро попаювати.

XIV

Не час i не пора: бо з-за Дунаю
Погрожу║, мов Божий суд, ру┐на
I нашому, i Днiпровому краю...
Залл║ться полом'║м вся Укра┐на,
Почезнуть села й городи з церквами,
В монастирях медiв не будуть пити,
I там, де ми бесiду║мо з вами,
По пустках сови тiльки будуть вити Промiж нiмих могил сво┐ пiснi
квилити". -

"Сiль на язик тобi! Печина в зуби! -

Гукне старий чернець, рудий i сивий,
Обтерши чорною полою губи. -

Що се нам лях провадить нечестивий?"
I, мов дрiмучий бiр, заколихались
Чернечi голови пiд намiтками,
У пеклi тканими. Ченцi шептались
Один з одним, немов дуби з дубами Або розпатланi вночi вiдьми з
вiдьмами.

XVI

Ворожий дух мiж Руссю i ляхами,
"Лукавий" дар гнило┐ Вiзантi┐ *,
Владикував над ницими умами
I в душах покрiпляв iнстинкти злi┐.
За кубками солодкими сидiли,
А д' серця кров недобра приливала,
I, мов вовки, iз-за пенькiв гледiли...
Гостей така ж ненависть розбирала, А шляхта молода аж шабельки
стискала.

XVII

Один речник, як мiсяць понад хмари,
Угору над темнотою здiймався.
Достав з кишенi срiбнi окуляри,
Надiв, блиснув i мовчки осмiхався.
Йому Брольницький пода║ цидулу,
Iнструкцiю рекому королiвську,
Чита║ вiн, почавши з артикулу
Про ту спасенно-мудру власть попiвську, Що вмi║ козака гнуздати
мацапуру.

XVIII

"Вiд оних давнiх лiт, як прилучилась
З Литвою Русь до польсько┐ корони,
Печорська лавра славою покрилась 77...
Течуть людей до не┐ мiлiони,
Щоб там мощам подвижницьким молитись,
Дарами штити всечесне Успенн║,
Святими молитвами просвiтитись,
Прийняти вiд грiхiв душi спасенне, А тiла з тяжких недугiв iсцiленн║.

XIX

Вважаючи ж на жизнь благочестиву
Печорських iнокiв, ми простирали
З престолу нашу руку милостиву
I ┐м хлiби духовнi подавали.
Яко ж i в дальших часах обiця║м
У нашiй ласцi братiю держати
I на Успенi║, старим звича║м,
Церковнi добра щедро надавати, А чесна братiя нас мусить послухати.

ХХ

...................................................

XXI

Ченцi осклабились i зуби скалять,
Мов перед лубкою ведмiдь кудлатий...
Велику милость королiвську хвалять,
Готовi ┐й усяк допомагати.
Питають: що ж чинити з козаками,
Як прийдуть у печери сповiдатись?
Якими посилати ┐х шляхами,
Щоб здобичi та слави набиратись, I вповнi, мов бджола, у монастир
вертатись?

XXII

Киплять меди по кубках джереластих.
Премудрi надписи ченцi читають...
Iз-за борiд, мов кущ лози, метластих,
Раз по раз кубкiв служки доливають...
За короля i за його наданн║ ,
Хлiбiв духовних iнокам смиренним,
Iде гучне поза столом вiтанн║
I розляга║ться пiд склепом темним, Як гомiн мертвих душ у тартарi
пiдземнiм.

XXIII

I, мов "козацьке сонце" серед ночi,
Що свiтить низовцям у гайдамацтвi,
Блищали хижi ║зу┐тськi очi
У темнiм з роду в рiд чернечiм царствi.
"Панове! Я скажу вам щиру правду, -

До грецьких ницакiв рече латинський, -

У та║мничу королiвську раду
Зiбрались бiскупи i нунцiй римський: Бо пише патрiарх до них
║русалимський,

XXIV

Що християнству вже кiнець приходить.
Уся земля понад трьома морями,
Котрою цар турецький верховодить,
Здвигнулась, нiби води пiд вiтрами.
Ввесь мусульманський свiт заколихався,
Як океан колишеться ревучий:
Народ невiрний на войну пiднявся,
Гогоче, мов та бездна бездну звучи, Рика║, наче лев ногами землю
рвучи". -

XXV

"Воiстину, - рекли ченцi, - се дiло
Не людське, сатанинське, люте, дике!..
I грецьке християнство допустило
Таке насильство вiри превелике?" -

"Се буде не над греками творитись:
Вони вже й так у турка пiд ногами.
Солома силi мусить покоритись...
А розпiчнеться ся бiда над вами, -
Над чудотворними печорськими мощами". -

XXVI

"Не дiжде плiд Агари навiсно┐ 78, -

Загомонiли бороди-лопати, -

Коснутись вiри нашо┐ свято┐!
Заступить нас чудовна Божа Мати.
Вона й од хижого Менгли-Гiрея 79
Серед мощей нетлiнних прита┐лась
I знов на вопль юроди Досифея 80
У шатi новокованiй явилась, I Лавра знов ┐┐ дивами збагатилась". -

XXVII

"Так, так! - рече понуро Оборницький
Серед ченцiв, мов у густому га┐,
I запива║ жаль свiй ║зу┐тський
На схизматицьку вiру 81 i звича┐. -
Но, чуда iще, бачте, рiд лукавий,
Прелюбодiйiний рiд, гласить Писание:
Тим нас Господь задля сво║┐ слави
Пiдводить часто i пiд iспитанн║... Тут от яке зайшло мiж нас питание:

XXVIII

Чи мислите сидiти все за муром,
Покiль Осман з потугами надiйде,
Розправиться по-свiйськи iз джавуром
I потоптом по Укра┐нi пiйде:
Чи нашим робом против азiата,
Прийнявши мiч i щит свято┐ вiри,
Ще за Днiстром стрiчати супостата,
Хрестом йому загородити дверi I внiвець обернуть усi його химери?

XXIX

Бо знайте, що на вас Осман пряму║,
Не в Польщу йде, а в вашу Укра┐ну,
I, як Подiльський Кам'янець зруйну║,
Тогдi йому нiгде не буде впину.
Тим скликать мусите ви все козацтво:
Нехай воно здобичну путь покине,
Нехай покине хиже гайдамацтво
I до Днiстра всiма полками двине: Бо зникне так, як дим, як iскра, в
полi згине". -

XXX

"Не наше дiло козакiв скликати:
Ро┐ козацькi широко лiтають.
Як в табори ┐х та в кошi збирати,
Про се громадськi тiльки мужi знають.
Нас призвано на те, щоб молитвами
Пречисту да святих угонобляти,
Щоб не давать нечистому грiхами,
Мов повiддю, всi душi заливати I в морi огнянiм навiки потопляти".

XXXI

Так, скинувшись по слову, чесна браття
Понурилась у мед благочестиво.
Цураючись латинською завзяття,
На ║зу┐та iншi позирали скрива.
"Гаразд говориш, ксьондзе пане-брате,
А в серцi в тебе препогана думка! -

Чернецтво стиха мимрить волохате
I випива║ все до каплi з кубка. -
Нi, не знайти тобi мiж нами недоумка!

XXXII

Ти - полом'║, ми - дим: нас не пiдпалиш;
Не пiдойти з тобою нам пiд пару.
Ти на землi себе мiж людьми славиш,
Ми линемо на небеса, за хмару".
Озветься знов голяк до бородатих:
"Панове! Час настав страшний, великий:
На нас iдуть потужно азiяти,
Що доповняють кров'ю море й рiки I хилять, мов траву, пiд себе всi
язики". -

XXXIII

"Се не ляка║ нас. Не раз ми вже стояли,
Як смоква та Iонина в пустинi 82.
До кореня нас бурi сокрушали,
Живими нас ховали в домовинi,
Но ризою Успенi║ сво║ю
Монастирище наше прикривало,
Хранило нас чудовно пiд землею,
Мов Лазаря iз гробу викликало 83, I паки туком стад i медом насищало".
-

XXXIV

"Коли б не страшно вам, мо┐ панове,
Як одинока смоквина в пустинi,
Як во┐нство воiстину Христове,
Стояти серед бурi на Вкра┐нi:
Дак спогадайте князя Костянтина 84,
Що пам'ять по собi святу зоставив,
Що побивав татар i москвитина,
Мiцну границю вiд Москви поставив I тридцять три бо┐ побiдами
прославив.

XXXV

Сей Костянтин, хоробрий князь Острозький,
Iз руськими охочими полками,
Воiстину був предок запорозький,
Хоч i не звав ┐х спроста козаками.
Ще й сотнi лiт нема, як ви вiтали
Його трiумфом за поход татарський,
Як у Великiй церквi воздвигали
Йому преславний пам'ятник лицарський; З усiх вождiв се був найбiльший
вождь козацький.

XXXVI

Придивимся ж, панове, оком пильним,
Як на войнi вiн з Руссю обертався,
I що робило дух його всесильним,
I через що вiн дивом свiту стався.
Memoria всiх saeculorum princeps
Dignissimus *, ходив вiн у походи

Так, як з незазнаних времен привикли
Чинити в християнствi всi народи I як чинитимуть у всi грядущi роди.

XXXVII

Брав iз собою образи чудовнi,
I мощi, i ченцiв старих, побожних,
I ризи, й антиминси напрестольнi,
Як лiки проти помислiв тривожних.
I два кошi, слов'янський i латинський,
Усяк по-свойому Всевишнього благали:
"Те Deum" *, - хiр гримiв у полi римський,

"Тебе, ми Бога хвалим", - ви спiвали, А спiльнi вороги сумiли й
трепетали..." -

XXXVIII

"Отим-то й ба! - озвався тут старенький
Чернець, строитель "царственно┐" Лаври.
Вже впоравсь коло кубка, був п'яненький,
Не добачав гаразд i в окуляри. -

Те Deum ваше нас переспiвало:

Було воно, мабуть, аж геть ротате,
Що всю Острожчину мов поковтало, -

Усi хлiби духовнi, всi палати, А нам зоставило мужичi тiльки хати.

XXXIX

Колись з Острога 85, з Дубного 86, з Заслава 87

До Лаври панськi ┐здили ридвани,
I се була ┐й i користь, i слава,
Що йшли возiв за ними каравани.
Колись ченцям червiнцями платили
За панахиди та сороковусти,
Що над мощами шляхтичам служили.
Тепер панiв чортма; печери пустi: Одна мужва сопе, налопавшись капусти.

А козаки ховаються з грошима,
Акафiстiв не вельми-то бажають.
пм не сверблять грiхи ┐х за вушима:
Сво║ й чуже байдужно пропивають.
Про церкву рiдко хто з них спогада║
Пiсля музик, танцiв та погулянки,
Да й сей до нас на прощу прибува║,
Однiсши грiш останнiй до шинкарки... Не з розкошi козак i шляхту
обдира║.

XLI

Це все Те Deum ваше наробило,
Пекельне слово, мов огонь жеруще...
Iз Русi щедро┐ воно нам породило
Перевертнiв запеклих кодло злюще.
Воно й пiд князя Василя наклало *
Чужих я║ць, мов пiд дурну сiдуху,
В його синiв i дочок надихало
Латинського ненавидного духу, Тру┐ло бiдну Русь, як необачну муху.

XLII

З Заслава й Острога зробило дверi,
Щоб ними провести до нас латинство,
Гидкi, безбожнi, iдольськi химери
I пiдгорнути Русь пiд ║зу┐тство.
Один ще тiльки хлiб зiставсь духовний, -
Ви хочете й його в ченцiв одняти,
Щоб в унi┐ диявольськiй церковнiй
Одступникам стольцi пороздавати I серед Лаври в нас Те Deum заспiвати!"

XLIII

Погладив голi щоки Оборницький:
Се був умовлений знак. Догадався
Гербований попихач ║зу┐тський
I, кубком стукнувши, за шаблю взявся.
Рече: "Вельможний пане ПлетенецькийI
Се королевi ганьба i всiй шляхтi,
Що так перед послом язик чернецький
Розляпавсь у тво┐й чеснiй палатi, Мов перед хлопами у простiй хлопськiй
хатi. -

XLIV

I вдаривши себе в пацернi груди, -

Клянусь мо┐ми предками, мiй пане,
Котрим нiхто не завдавав огуди,
Се привiтанн║ в вас гостей погане!
Коли б його не ряса закривала,
Сього ченця старого i п'яного,
Моя б шляхетська шабля так скарала,
Що i до суду б не забув суда страшного... Чи в вас в монастирi таких
буякiв много?" -

XLV

"Чуднi у тебе, пане брате, речi, -

Озвавсь до нього спроста Плетенецький, -

Спитай, чи много козакiв у Сiчi;
Козацький звичай там, а тут - чернечий.
Коли б ми не були такi буяни,
Давно б у Лаврi в дзвони в нас дзвонили
Короткохвостi римськi обiзяни,
А голяки такi, як ти, служили I православний мир антихристом дурили". -

XLVI

"Бунт! Зрада! Гвалт! - гукне тут Оборницький,
Покинувши ходу тиху кошечу
I всi сво┐ звича┐ ║зу┐тськi, -

Чернець розбудоражив кров чернечу. -

Антихристом!.. О, роде су║вiрний!
Невiжества Содоме 88 окаянний!
Kлeвeт паскудних мотлоху невiрний!
Слiпого безувiрства слуго п'яний! Да снидуть на тебе всi бурi й
гуррикани!.."

ДУМА ТРЕТЯ

I справдi, навкруги мов буря зашумiла,
Мов вихор-гуррикан в монастирi пiднявся...
Якийсь непевний гук многоголосий щався...
Злякалась братiя i мов потверезiла.
Та се був гуррикан веселостi свято┐:
Вiтали новину велику благодатну,
Що з запорозько┐ фортецi низово┐
Принесено ченцям, мов жертву ароматну.
Святе Успенi║ знов чудо сотворило:
Козацьку старшину з неволi слобонило.

Iде п'ять козакiв, чуприндирiв усатих,
Блищать оддалеки в турецьких златоглавах,
В кармазинах рясних, при пiрначах-булавах,
У хутряних шликах, препишних, пребагатих...
Покидали шлики на землю i булави,
До нiг iгумену смиренно припадають
I для велико┐ монастиревi слави
Чубами сивими долiвку замiтають.
Стоять навколiшках, ченцям цiлують руки
I оповiдують сво┐ пригоди й муки.

III

"П'яних нас мов п'яна хуртовина носила
Та й занесла була в те пекло бесурменське,
У те владичество безбожницьке турецьке,
Котрим оруду║ сама пекельна сила.
Сидiли, братiя свята, ми на приковi,
У смородi, в багнi, в тiснотi многолюдно,
I довелось таке там знати козаковi,
Що в Божому дому i вимовити трудно.
Щодня по одному нас на гаки водили,
На Байдинi гаки, i страшно там губили.

I, гинучи ми так, щоденно сповiдались
В сво┐х переступах чесному отаманню
I нужди, голоду, тяжкому безталанню
Спасенного конця вiд Бога сподiвались.
Нас п'ятеро було полковникiв старинних,
Таких, що про дива великi пам'ятали,
Якi, бувало, нам ченцi на богомiллi
З книжок сво┐х святих читали й товкували.
I що молодшi там про себе не казали,
Ми знай Успенi║ на помiч призивали.

I се... О Господи! Чудовна в тебе сила!..
Отверзлись дверi в нас дубовi у хурдизi...
Явилась Пресвята у свiтозарнiй ризi
I ся║вом сво┐м нам очi послiпила;
Попадали ми ниць i чули чудотворний
Небесний глас ┐┐, мов янгольське спiванн║,
I смород, i багно, i мрак вертепний чорний -

Почезло все, мов сон; i чесне отаманн║
З приковiв i кайдан, мов з смiття, отрусилось,
I, наче на степу, на морi опинилось.

Не скажем доладу, як чудо совершилось:
Бо ми всi п'ятеро без пам'ятi лежали,
Козацьких голосiв i лиць не впiзнавали:
Усе запомином i нетямом окрилось.
Аж чу║м, вiтерець над нами подиха║...
Поглянемо - кругом на морi хвиля гра║...
Над морем сонце, мов броварна пiч, пала║
I хмари золотить, немов пожар луна║;
А той страшний Стамбул над синьою водою
Увесь почервонiв, немов облився кров'ю.

VII

Перехрестились ми i зараз обiцяли
Два тижнi на святе Успення роботати.
Про се ми пiд сво┐ здобичнi пишнi шати
Полатанi свитки тепер понадавали..."
I тут же почали "оброчники" скидати
Кармазини ряснi, са║ти, златоглави,
I все, мов прах земний, ногами попирати,
Ченцям на шану й честь, Успенiю для слави.
I, обернувшись так iз дукiв у голоту,
Просили одвести ┐х зараз на роботу.

VIII

Тим часом як ченцi iз служками сво┐ми
Кругом полковникiв, мов гай густий, стояли,
пх гостi з-за стола тихенько повставали
I зникли, як мара, з трапези поза ними.
Побачив ║зу┐т, що тут i без науки
Незгiрша у ченцiв давно ведеться муштра,
Що добре кудла┐ забрали Русь у руки,
I сам собi шептав: "Нi, папо, frustra! *
Тут схизма глибоко в козацтво вкоренилась,
Його розбоями в велику славу вбилась.

Нi-нi! Тут, Риме, ти з роботою спiзнився...
Даремно тратити розумнi з ними речi.
Хоч би й порозбивав макiтри сi чернечi,
Нiчого путнього вiд них би не добився.
Тут ангел тьми врата мiцнi спорудив аду:
Сих врат намiснику Христа не одолiти,
На радiсть сатанi, а папi на досаду
Впотужнились навiк дияволовi дiти.
кдиний пастир душ, ║дине стадо вiрних
Противнi розуму ченцiв сих безувiрних.

Нi, Риме, нi! Шкода про се вже й говорити...
Коли б ти хоч на рiк воскреснув, Торквемадо 89,
Грозо ║ретикiв, спасенних душ одрадо,
Та попiд Лаврою почав костри палити,
То б, може, тим огнем сi душi просвiтились,
Ся тьма кромiшня, се ге║нство православне, -

Намiснику Христа смиренно поклонились,
Покинули сво║ верзяканн║ безславне
Про чудеса мощей печерських, про Успенн║
I вибрали собi Лойолу на хваленн║".

ПIСНЯ ДЕСЯТА

ДУМА ПЕРВА
I

Далеко вiд трапезно┐ палати,
В яру, промiж мохнатими дубами,
Де голову людського не чувати,
Де тихими святими молитвами,
Мов чистими незримими крилами,
Душа в чертоги горнi возлiта║, -

Схилившись пiд важенними лiтами,
Анахорет мовчущий пробува║ I грiшну плоть свою постами умерщвля║.

Лiта вже перейшли за трудну пору,
Котру Псальмист 91 призначив нашим силам...
"Труд i болiзнь" взяли над ними гору...
Ровесники давно вже по могилам,
I вже розмотано по мотовилам
Ту пряжу, що вони понапрядали;
Шуму║ кров ┐х по новим барилам,
Новi там зверхники понаставали, Де мiж дрiбнотою вони колись буяли.

Ill

Сто двадцять лiт живе чернець мовчущий,
I звуть його Мовчальником спасенним,
Та вiн в сво┐й молитвi невгавущий:
На поученн║ прибiжанам темним,
Знай, мимрить голосом глухим, пiдземним:
"О Господи, о Господи, помилуй!" -

I покрiпля║ рiч зiтханн║м ревним.
Давно старий зiйшов би вже в могилу, Та сi слова дають йому живущу
силу.

Мов чарiвник могущий чорну хмару
Наодмаш рукавами розмава║,
Так сей чернець святий од Бога кару
Заслужену в чернецтвi вiдхиля║,
Тим всяк його бо┐ться й поважа║,
I навiть сам вельможний Плетенецький
Перед Мовчальником главу схиля║
I вислухову║ обича║м чернецьким, Як п'янством той його да сном корить
мертвецьким.

З великого колiна вiн походив,
Що панувало по Деснi й Сулою 92,
I рiд його панами верховодив,
Стягав ┐х пiд свiй славний стяг до бою,
А вiн давно смиривсь перед судьбою,
Презрiв багатство й су║ту мирськую,
Душею в Бозi возжадав покою
I промiняв пиху i вдасть земную На жизнь мовчальника i тишину святую.

Судьба ж була така, що вiн в походi
Танця татарського перелякався
I, стидячись ганьби собi в народi,
Пiд рясою в монастирi сховався.
Тут за чернецтво дуже цупко взявся,
Дарма, що був молодиком безвусим.
Нiхто з його молитви не смiявся:
Бо серед братi┐ в сво┐м навуссi русiм В стояннi був рiвен монахам
довговусим.

VII

Вистоював афонськi лiтургi┐,
крусалимськi всеночнi без краю
I виповняв усi пости святi┐
По древньому чернечому звичаю;
Найбiльше ж тим дослужувався раю,
Що знай шептав: "О Господи, помилуй"
Сим одганяв всi помисли лихi┐,
Сим побiждав дияволову силу I чудотворною зробив свою могилу.

VIII

В могилi-бо сто лiт уже спасався,
У ямi, що сам викопав руками.
Без заступа в цiй працi подвизався:
Копав самими тiльки пазурами
I сили додавав собi словами:
"О Господи, помилуй!" - i дорився

До тих печер, що йдуть попiд морями
В крусалим, i чуда сподобився: Бо поночi з його могили свiт свiтився.

Князь Лико вiн колись у мирi звався:
Доводивсь правнуком Семену Лику 93
Що у Великiй церквi спати вклався ,
Мечем собi здобувши честь велику.
Сього легкодуха i недорiку
Господь превище прадiда поставив,
Сподобивши його такого вiку,
Яким немногих праведних прославив I вiд усiх грiхiв за живота iзбавив.

Святий подвижник сей не появлявся
На Божий свiт уже давно з могили.
Шептали iноки, що вже давно скончався,
Да приступить к його мощам не смiли,
А тiльки, мелючись, кругом ходили
I обоняли запах благовонний.
Бо янголи незримо ┐м кадили
Там, де почив отшельник богомольний, За грiшну братiю молитвенник
безмовний.

ДУМА ДРУГА

Де труп зотлiв про всiх людей розумних
I млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченцiв, о Господi безумних,
Вона небесним свiтом засвiтилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомiльствi сонна,
I в темрявi бездоннiй утопилась,
Як думка князя тьми, в оманi чорна, У вiрi безвiрна, в законi
беззаконна.

Сю душу мертвенну гальванiзу║
Великий гук i стук в Святi ворота.
Про себе так завзято не ясу║
Козацька чернь i цехова голота.
Се, мабуть, завiтав сам во║вода
Або ж гетьман козацький Сагандашний,
Котрого зна║ i сiльська простота,
I мiський мотлох дикий, необачний, Що дивиться на свiт, як на гаман
ясачний.

III

Вiн, вiн! Його за ворiтьми се голос,
Гетьманське знане й iнокам гуканн║...
Хоч побiлiв на козаковi волос,
Та знявсь вiн високо над отаманн║.
Орлине чути здалеку клектанн║...
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полi пируванн║,
I кида║ться на долину з кручi, Мов той Зевесiв грiм 95 iз дощово┐ тучi.

Чернече серце затремтiло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полi:
Красна йому й бiда, i смерть на людях,
Вiн рад пригодi так, як хлiбу-солi...
Чи козаки опиняться в неволi,
Чи полягають пiд мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морi,
Чи повкриваються злиденним струпом, -
Чернець поживиться сво┐м з усiх ┐х лупом.

Святi Ворота вiдчиняють настiж".
Готовi ниць перед великим паном
I во┐ном каптуроносцi впасти, -

Тих козакiв-ру┐нникiв гетьманом,
Що, насмiявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетiли гурриканом,
Прославили рiзнею панство польське I шарпаниною - козацтво запорозьке.

"Увесь у золотi повинен бути
I моря, i землi страх, Сагайдашний...
Не вгаймо, братi║, нiже минути!
Се час воiстину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу наклада║,
Чого у нього значний i не значний
На сутих бенкетах не потребля║... Достатку вiн свого нiколи й сам не
знав.

VII

Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
I зельно руйнували весi й гради,
I деже на вразi пiд ним ходили", -

Так пузанi мiж себе говорили,
Обтерши пiну медову на вусах.
Держались на ногах з усе┐ сили
I веселились у чернечих душах, Що Конашевича до себе залучили.

VIII

Врата отверзлись... О предивне диво!
Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над бiловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою вiн не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
I кiньми гордими, й рондами величався.

Перед ними босий старець...
Костур сучковатий;
Ветхе рiзз║ обтрiпалось,
I на латках лати.
За плечима у прояви
Латана торбина;
Пiд торбиною дугою
Гнеться в дiда спина.
Де гетьманська дiлась постать,
Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви *
Зиркало широко,
В християн собi i в туркiв
Здобичi шукало,
Про козацький хлiб насущний
Всюди пантрувало.
Тiльки зик зiставсь потужний,
Що скликав дружини,
Мов дзвiнкий щит харалужний,
До бо┐в-ру┐ни.
Iз-пiд рам'я зиком-криком
Босий дiд гука║
I чернече мляве серце
Голосом ляка║:
"Вiдчиняйте да впускайте
Грiшника страшного,
Що до пекла вже негайно
Пiде огняного!
Вiдчиняйте: бо ворота
Костуром пiдважу,
Потрощу затулу вашу,
Мов ту брону вражу!
Вiдчинiте-вiдомкнiте

Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грiшних,
Довiку i вiку!
Вiдомкнiте да впустiте,
Щоб я не набрався
Знов грiха, та ще у глибше
Пекло не попався.
Нехай грiшник на чудовне
Позирне Успенн║,
На прибiжище грiховне,
Вiд чортяк спасенне.
Та й вiддасть Успению клятий
Здобич тяжко-грiшну:
З образiв московських шати,
Срiбну утвар пишну,
I червiнцi, що складали
Люде православнi
По церквах, як набiгали
Ми, криваво славнi, -

Набiгали та й не знали,
Що в грiхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
Москву в пень рубали!"
I до церкви санувитий
Дiдуган просту║,
I чернечий дух неситий
Здобич добру чу║.
Брязкотять ключi церковнi,
Дiд у дверi преться,
I чернече хиже серце
З радощiв смi║ться.
"Чудотворне ти Успенн║! -
Промовля║ сивий. -

Сотвори нам во спасенн║
Благодатне диво:
Щоб я вкупi не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщинi глумився
З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
Очi завидющi
I на луп у чужоземця
Руки загребущi
Не втопили у глибокiм
Пеклi, як Iуду! 96
О! Рятуй! Тобi оброки
Вiчно винен буду". -

"Не сумнись!" - озветься голос
З-за iконостаса...
I в гетьмана в'яне волос,
Мов у свинопаса.
I лежить вiн, i Успенн║
Диво показало:
Пiд його тихе моленн║
Приносу не стало.
Так! Богининому дому
Був угоден принос,
I Успенiю святому
Реве славу крилос.

ДУМА ТРЕТЯ
I

Ревуть баси кондак, неначе з бочки,
I труситься в старого гайдабури
На голiм тiлi ризз║ без сорочки,
Як дикi струни на п'янiй бандурi,
П'яний вiн без горiлки, по натурi,
Палкий, завзятий, люто-вихрюватий,
Мов пiд сьома печатьми демон бурi
Ненавистi дракон огнекрилатий,
Жадiбний день у день палити й руйновати.

Сам бог пекельний, вiн бо┐ться Бога,
Лютiйшого й потужного над нього.
В душi й надiя в нього, i тривога...
Жада║ раю тихого, святого,
Бо┐ться пекла, печища страшного,
Де жизнi черв нiколи не вмира║,
Де огнь сiрчаний вiчно не вгаса║,
Де Всеблагий вовiки не проща║
I сатана людей о Господi терза║.

III

"Так, не сумнись! - рече архiмандрита
Чудовного Успення Плетенецький. -

Тепер нам воля Вишнього вiдкрита:
За те, що ти пустошив край турецький,
Що плiндрував народ невiрний шведський,
До тебе глас Успення промовля║:
Не снидеш в пекло, де тiла мертвецькi
I грiшнi душi сатана терза║,
Як суд Всевишнього благий опредiля║.

Теци ще й ко Мовчальнику святому,
Одкрий йому грiхи тво┐ смиренно
I приобщися свiту неземному
В обителi його благословенной.
Во благостi сво║й неiзреченной
Успенi║ тебе землi дарами,
Срiблом i златом угобзить презельно.
I паки возлику║ш купно з нами,
Всечудотвiрного Успенiя рабами".

I грiшник босоногий притiка║
До сховища Мовчальника святого
I, ниць повергнувшись над ним, вiща║,
Благаючи тепер уже нiмого:
"Угодниче Творця землi благого!
Ти, що сво║ замучив мовчки тiло
Для вiчного блаженства неземного!
Тепер воно, як сонце, просвiтлiло
I вiрним чудеса премногi сотворило.

До тебе притiкаю з уповани║м:
Рятуй мене вiд прокляття страшного,
Що я сво┐м безумним воюванн║м
Од патрiарха заслужив святого.
Набравшись в Сiчi духу огняного,
Москву рубав я в пень, мов лях невiрнi;
Не раз попа в огонь метав живого,
Паливши церкву, наче безувiрний
Татарин, турчина-поганця раб покiрний.

VII

Накинь на мене яку хоч покуту:
Бо патрiарха, з Москви повернувши,
Рече до мене в привiтну минуту,
На мене якось дивно позирнувши:
"Петро-гетьмане! Християнськi душi
На тебе вопiють за кров безвинну,
Що проливав ║си, на все забувши:
На православну землю Укра┐ну
I на Московську Русь, по праотцях родину.

VIII

Се на тобi, - рече, - печать я виджу
Того владики, що смиренним духом
Однаково страшусь i ненавиджу...
Iсполнь, - рече, - земля про тебе слухом,
Но внемлю славi сiй смущенним ухом:
За не..." Тут слово праведне порвалось.
Мене мов по головi хто обухом
За┐хав. Все кругом заколихалось
I сам не тямлю, що тогдi зо мною сталось.

"Рятуй!" -
I глас iз глибини печери,
Небесний глас та┐нственно-понурий
Воззвав, i мовби прочинились дверi
У тихий рай для серца гайдабури:

"О гетьмане наш преславний,
Во┐не великий!
Да восхвалить православний
Мир тебе вовiки!
Ти грiхи з себе московськi
Здiймеш мов рукою,
Як потуги запорозькi
Поведеш до бою.
З агарянами лихими,
З демоном Османом,
Що задумав над святими
Землями буть паном.
I на Днiстер наступа║
Лютим фараоном,
Православний мир ляка║
Демонським законом.
Проливав ║си рiчками
В Москвi кров безвинну:
Розливай тепер морями
Пасоку невiрну.
Як Днiпро зачервонi║
Рiвен з берегами,
З раю на тебе повi║
Дух святий крилами.
Як на морi пiна кров'ю
Зашумить-загра║,
Узриш, як тебе рукою
Божий Син вiта║.
Як заплачуть над Босфором
Старцi, жени й дiти,
Бог Отець з небесним хором
Славу буде пити.
I вся Тройця цiлих три днi
Буде ликувати,
Як зiлл║ш в Стамбулi слiзьми
I хати, й палати".

Тут, мов по манiю волхва, заграли
Пiд ворiтьми святими жоломiйки,
Козацькi конi голосно заржали,
Заголосили сурмовi сопiлки.
Перед гетьманом козаки з'явились,
Гетьманськi шати у руках свiтились.
На старцевi блавати вже сiяють,
Турецька шаль аж трийчi стан обходить;
Штани широкi жаром червонiють,
Немов козак в кровi по пояс бродить,
Пiдкова срiбна об пiдкову б'║ться;
По шапцi пiр'║ страусове в'║ться.
На плечах лук з сагайдаком; при боцi
Дамаський мiч молодиком сiя║,
Червона стьонжка в габовiй сорочцi
З-пiд бороди, з-пiд снiгу визира║.
Драконом кiнь пiд ним гривастий в'║ться.
Крилатим дiдуган тепер зда║ться.
Шугнув з вертепу хитрощiв чернечих;
За ним шугнули козаки орлами,
Мов демони з диявольсько┐ печi,
З печери мороку, олжи, омани.
Баби й дiди з дiтворою, ховайтесь,
Пiд кiнськi копити не попадайтесь!

ПIСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Шумить-гуде наш град первопрестольний,
Свята ру┐на Русi i Москви,
Принада Польщi, старець богомольний
Заможно┐ Волинi i Литви,
Гiркий п'яниця, гайдамака вольний,
Чудовищна мара без голови,
Завзяття дикого нечиста сила,
Що пишний край ру┐ною зробила.

Шумить-гуде, мов Днiпровi пороги 97...
Вигукують чубатi козаки,
Буяючи, мов тури круторогi,
Варязькi княженецькi┐ бики.
Танцюють по майданах босоногi,
Закладують останнi кажанки.
I похваляються пожакувати
Крамнi комори, i шинки, й палати.

III

"Нi, не жакуймо нi мiщан заможних,
Нi пiдступних вiрмен i жидови,
Нi господарства по панах вельможних,
Що набираються ума в ляхви.
Зоставмо се про гайдамак безбожних,
Що плодяться мiж темно┐ мужви:
Нас кличе Конашевич воювати
Татар i туркiв разом плiндрувати".

Так осавули по шинках гукають,
Що Сагайдашний скрiзь порозсилав,
П'яниць дурне завзятт║ зупиняють,
Мов гребля навеснi широкий став...
"Шкода! - п'яницi згорда промовляють. -
Вiн торбу золота ченцям оддав:
Нехай же каптурi з ним козакують,
А козаки без грошей не воюють.

Тепер Бородовка 98 вже гетьману║:
Бо вивiз в Борщагiвку 99 сто бочок
Горiлки добро┐ i всiх часту║,
Хто про сей бенкет ма║ корячок.
I зброю, кажуть, про таких готу║,
Що пропились в шинках до сорочок.
Його грошима надiлив Брольницький,
Посел i старший ранця королiвський.

Сей не патяка║ про гайдамацтво
Та про безбожних, п'яних мужикiв,
А затяга голоту у козацтво,
Щоб добре перебрати всiх панкiв:
Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство,
Понастявляли всюди вiтрякiв,
Нас, козакiв, ру┐нниками лають
В сво┐ о с а д и й в о л i не приймають".

VII

Тогдi рекли ┐м осавули: "Необачнi!
Забули, хто водив вас пiд Синоп,
I чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь i незначний:
Великий, пишний, славний хороводi
З ним i в Москвi ви здобичi набрали:
На осяйну його звiзду вповали". -

VIII

"Оце ж на ту звiзду впова║ й шляхта, -

Вiдказували гучно козаки, -

Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ┐ й ми зоставляли кадуки *.
У козака сто┐ть невкрита хата,
А в панства по шляхах новi шинки,
I бiдолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жiнку й про дитину.

Були зiбрались нашi на Вiльшанцi
Подякувати гарно всiм ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганцi,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганцi
I живляться з панами пополам
Од нiмцiв грiшми, винами ситними,
Корiнн║м i товарами крамними.

Хотiлось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Вiн поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тодi з ляхвою пiд Москву загнався 101,
Мов з яничарами татарський хан,
I чим на лупах добре поживився,
Тим од грiхiв у Лаврi вiдкупився.

Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грiшного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним i в пеклi разом бiдувать"... -

"I вам Бородовка, той недотепа,
Що вмi║ тiльки жида обiдрать,
Тепер любiший став, нiж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!"

XII

Так осавули козакам казали
I словом докоряли ┐м гiрким:
"Давно б уже ляхи вас осiдлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом сво┐м,
Чого нако┐те було мiщанам,
Осадчим, дiдичам i всяким станам.

XIII

Гаман червiнцiв... О, брехня мерзенна!
Нiхто сього на свiтi не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичi не прогуляв.
Тепер же чернь i старшина письменна
Вбача║ добре, що про вас вiн дбав,
Як патрiарсi у всьому пiддався,
Латинцiв i унiтiв не злякався.

XIV

Стольцi церковнi й титули владичнi
Вiддав без короля ченцям сво┐м
I благочестi║ на вiки вiчнi
Вiд Потi┐в да Рутських охранив". -

"Байдуже нам про се. Ми г р i ш н i, -
Нам нiчого робити з ним, с в я т и м", -
Козацтво напiдпитку гомонiло,
Про Конаша вже й слухать не хотiло.

"Коли такi ви, що душi спасенне
I вам, i дiткам вашим, i жiнкам
Байдужня рiч у вас i прославленн║
Свято┐ вiри не потрiбне вам,
I патрiархове благословенне
Пригiдне на щось тiльки гетьманам:
Дак вас Петро i ми всi покида║м
I до царя на службу вiд'┐жджа║м.

XVI

Вже i Косинського добром московським
Цар обсилав 102, а в грамотах сво┐х
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
I благодiтелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитрi┐в тих пiдставних 103.
Тепер звелiв святий нам патрiарха
Шукати на Москвi собi монарха". -

XVII

"Шукайте. Ми ж благочестиву вiру
Зумi║мо й без вас оборонять,
I не попустим турку-безувiру
Монастирi козацькi руйновать,
А для науки людям i примiру
У Бiлiй Церквi хочем жида драть.
Там Остророгiв жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.

XVIII

Повиколуповав iз лоба очi
Для глуму безувiрного й смiху
I до долiвки гвiзд║м серед ночi
Прибив його в орандi у льоху.
Та нагодивсь на це пiдпарубочий
I батюшцi вiдкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробитi руцi й нозi для догану"...

ДУМА ДРУГА

Тут земля загоготiла,
Наче суд настав останнiй...
Чутка дивна пролетiла
По ру┐нi православнiй.
Не було такого дива
I за пращурiв великих:
Козакам Пречиста Дiва
Помогла на туркiв диких,
Що не знають Бога в Тройцi
З Богоматiр'ю й святими
I в безвiрному пророцi
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Нашi привезли додому
Богородицi на славу.
Безлiч ┐м Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Ослiпивши супостата,
Талярiв налапувала.

"Поки сонця, поки свiту,
Буде людям за що пити -

Не вклонятимемось жиду,
Дукiв будемо лупити!"
I безрозумна темнота
До Днiпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославля║ диво дивне.
I ввесь Ки┐в iздригнувся,
Всi мiщане й пiдзамчане;
Тiльки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!

Спогадав ║си про Байду,
Незабутнього вовiки,
Про тяжку його досаду
I про жаль його великий.
Не один вiн з козаками
Показав тобi дорогу
Придонецькими шляхами
Iд' московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа 104,
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
I самого Наливая,
Що царем зовуть п'яницi 105,
Спогадав ║си, як злая
Доля мчала тi гряницi,
"Там, - речеш ти, - центре жизнi
Старорусько┐ зробилось,
А в мо┐й дурнiй отчизнi
Гайдамацтво загнiздилось.
I гнiздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мiр, кровi потоки
I повсюдная ру┐на
Навчать нас в Москву втiкати
Вiд братiв сво┐х коханих,
Рiдним батьком величати,
Кого дерли гiрш поганих..."

Сидить один. Вся старшина майнула
Назустрiч молодому Кочубею.
Його промiнн║м слава обгорнула
I зорявою ризою сво║ю.
"Се цар новий сердець низькопоклонних.
Тепер нiщо Петро в них Сагайдашний.
Однiс ченцям двi тисячi червоних,
Козак, в сво┐й щедротi необачний.
Левко сто тисячей червоних ма║,
I всiх киян до себе приверта║.

А мiлiони, що козацтво здавна
За приводом Петра наплiндрувало,
В Синопi й Трапезонтi здобич славна
I в Кафi - се пиши тепер пропало!
Що Кафа? Забавка нiкчемна, марна,
Козацтво з жарту руки в Кафi грiло.
Велике огнище там про гетьмана,
Не про козацькi череси горiло.
Тепер Петро не п'║, не бенкету║:
Вiн душу на Господень суд готу║.

III

Тепер козацтво вже його не любить:
Бо не часту║ згра┐ горiлками.
Тепер Бородовка ┐м в труби трубить,
Що "свiт увесь тремтить пред козаками" *,
I байдуже ┐м, що для патрiарха
Зробив я те, чого вони не смiли:
Новi постали в Русi i║рархи,
I на стольцях апостольських посiли,
I Русi Русь простерла братнi руки,
Щоб не було мiж ними вже розлуки.

Мiзерне смiтт║! Темнi гайдамаки!
Покiль вас мав чим добре трактувати,
Ви лащились до мене, як собаки:
Тепер - хвостом до iншого махати!
Махайте; я пiду Москвi служити,
Грiхи сво┐ мечем покутувати,
Царевi благовiрному годити
I високо наш руський стяг держати.
Знайду й без вас дорогу до Османа:
Султан царського знатиме гетьмана!"

ДУМА ТРЕТЯ

Знов земля загоготiла,
Мов Днiпро прогнав пороги,
Наче буря налетiла
На гетьманський кiш убогий, -

На будинок, що був красен
Не углами, пирогами,
Де козацтво ситих брашен
На┐далось за столами.
На┐далось-напивалось

Досхочу, аж до знемоги,
I танцями вгоноблялось,
I пiснями про пороги;
I про Кафу, про "пучину
Християнських слiз i кровi",
Що зробили там ру┐ну,
Вiчну славу козаковi;
I про те, як море врало
Мов ревучими левами
I безоднi розверзало
Пiд козацькими човнами;
I як Юр Святий по хмарах
Грав конем над ними бiлим,
Слiпив очi яничарам,
Додавав козацтву сили *,
Як "оброки" й обiтницi
Козаки на себе клали
I в небесно┐ царицi
У Печорськiм роботали...

Не буря, гомiн, спiви голоснi┐!
Кругом коша-будинку розлягались:
То Кочубею похвали новi┐
Безкра┐м морем гучно хвилювались.
Iде трiумфом лицар мiж лицарством;
За ним везуть галеру золотую,
Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством
Ченцi спiвають гурмом трисвятую.
Волiв дванадцять пар, всi пiд стрiчками,
┐х роги вквiтчанi, як май, квiтками.

"Стiй" - крикне Кочубей.
"Чого стояти? -
Рекли ченцi. - Гей, друзi, до Успення!
Галери жде Пречиста Божа Мати,
Як дару за козацьке визволенн║". -

"Нi, се вiд мене буде дар герою,
Що вчив мене, мов сокола, лiтати
Через пороги по Днiпру й по морю
I на турецькi ринки набiгати". -

"О святотатство!.. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Дiва,

А ви, в духовнiй вашiй тьмi, готовi
Дари ┐┐ щедрот i благодати
Приносити у принос козаковi
I смертного над вiчну поскладати!" -

"Пречиста, непорочна Дiва... Правда,
Тако┐ чистоти й не знають люде...
I се, в ┐┐ iм'я святе, награда
Тому мiж нами велетневi буде,
Що вмi║ силу демонську крушити
I турчина в його кровi топити..."

"Нi, дяка не награда! -

Загукали
Ченцi, терзаючи з досади ряси. -

Такого ще кощунства не чували
Не тiльки козаки, та й свинопаси,
Щоб непорочною когось назвати,
Якусь мiзерну, бренную людину,
Що "во гресях родила грiшна мати!" 106 -
"Шкода теряти дорогу годину:
До меду ложки вам у нас не буде! -

Вiдрiзав ┐м Левко. -
Гей! Стiймо, добрi люде!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Розчинились у гетьмана
Рундуковi дверi
Проти то┐ золото┐
Пишно┐ галери.
На рундук, мов голуб, вийшов
Сивий, волохатий.
Се не голуб волохатий -

Велетень крилатий.
Перед ним Левко лицарське
Приклонив колiно:
Так хороброму юнацьке
Серце повелiло.
"Батьку! Привiтай малого
Чуру низового,
Що, було, тобi сiдла║
"Лева" вороного *.
Привiтай, крилатий орле,
Козака-понуру *,
Що, було, тобi на морi
Гра║ у бандуру.
Пiд тво┐м палким натхненн║м
Я спiвати вчився,
За тво┐м благословенн║м
З бесурменом бився.
Речi несказанно дивнi
Сталися зо мною;
Бо пiд батькiвськими крильми
Я з'учивсь до бою.
I твоя звiзда щаслива
Козакам свiтила,
Бо не людська. Божа сила
┐х човни водила,
Духом сили пресвято┐
Й та душа горiла,
Що з турецько┐ неволi
Нас ослобонила.
Се в о н а тобi галеру
З чужини прислала,
Щоб рука твоя невiру
Тяжко покарала.
Ми ж, стратенцi бесурменськi,
Обреклись оброком
Нищити кра┐ турецькi
Пiд орловим оком.
Тридцять нас братiв спряглося
Превеликим горем,
В побратимствi поклялося
Перед Чорним морем. -

Потiль плавати й лiтати
По морю й по полю,
Покiль нас орел крилатий
Водить за собою.
По десятку ми до себе
Невмирак з'║днали *,
Щоб гетьмана опрiч тебе
На войнi не знали.
Ма║ш нас таких три сотнi
Як одну людину,
Що клялись i в преiсподню
Лiзти до загину.
Заточи гармату, тату,
На скалу крутую:
Вергай азiату-кату
Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханн║
Демону Осману,
Над усяке дивованн║
Лютому тирану".
I рарогом одинокий
Старець стрепенувся,
Очi грають, стан високий
Стрiмко розiгнувся.
Навкруг нього повiз хату
Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
I бунчук держала.
Озирнувся, усмiхнувся,
Мовив: "Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
У саму годину.
Гей, коня! Рушати вiйську!
Порохи й гармати
На дорогу Борщагiвську
Зараз виряджати!"
"Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
Старшина озвалась, -

Вже Бородавчина зграя
У степи загналась.
В Бiлiй Церквi в Остророга
Корчму сплiндрувала,
Вбила рандара старого,
Дочок згвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
Нiмця-землемiра
I всiх трьох перед порогом
Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
"Жид, лях i собака -

Все дияволова жила,
Вiра все однака". -

"Кочубею, синку! Горе!
О гiрка година!
Бач, яке гультяйство плодить
Мати Укра┐на?
Козаки! Ми бачим, як ви
Всi попропивались:
Ледве де в кого халяви
Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле 107,
Воле звiрювата!
Покiль знайдем понад морем,
По заслузi ката.
Вже ваш карб i жида сушить,
Стоя на пристiнку:
Позакладували й душi
Чорту за горiлку...
Геть вiд мене! Я не хочу
Бiльш гетьманувати...
З трьома сотнями охочих
Буду воювати.
I коли Господь поможе
Довше в свiтi жити,
Проти турка буду, може,
Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чатi,
Вiд ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
Дону пильнувати...
Геть вiд мене!" - Заридали
Голi чуприндирi
I чубами землю вслали
Гирi-макотирi.
"Батьку! Не карай нас грiзно
Пiд таку годину:
Не засмучуй нашу рiдну
Матiр Укра┐ну!
Ми Бородовку-поганця
У степах пiйма║м
I мечем тво┐м, як ланця
Хижого, скара║м.
Тiльки б ти обмислив штаньми
Нуждену голоту,
Воюватимеш iз нами
У свою охоту.
Чи на вiтряному морi,
Чи на суходолi
Накладати головою
Радi в тво┐й волi.
I картай нас, i карай нас:
Ти - наш батько рiдний,
Ти суддя у нас ║диний,
В судi непохибний". -

"Так i бути, - промовля║
Сагайдашний стиха. -

Бiльш копи не буде з вами
У походi лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
Волики квiтчастi:
Бiльш не будете рогатих
По долинах пасти.
Мiй Левко таку не з жарту
Жертву нам приносить,
Всiх киян - мiщан i шляхту -

На трапезу просить.
Просить ┐сти хлiба-солi
З тридцятьма братами,
Що спасенний шлюб на морi
Побратимський брали.
I в тiм шлюбi перед морем
Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
В кобзи вигравати,
I пiснями понад хмари
Духа пiдiймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас i знають
I Москва, й Варшава!"
Уклонивсь Левко з братами
За хороше слово
I, зiтхнувши, до гетьманських
Так гостей промовив:
"Бенкетуйте, любi гостi,
Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись

За велику душу.
Що з неволi престрашно┐
Нас повизволяла
I на турчинi помститись
Нам завiтувала.
За сей бенкет вона злюцi
Жизню заплатила
I навiки мене в тузi,
У жалю втопила".

ПIСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Навiки, так, навiки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, -

Не смертю, нi! А тим, що поновила
На чужинi любов i жизнь свою.
За матiр'ю всепiтую молила
Вселити ┐х у рiдному раю,
А за царем скрiзь по свiтах лiтала
I мислями квiтки ума зривала.

Не знай про се... Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви
I надихай в серця сво┐м братам
Невиданi заупокiйнi жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертвi.
Молись, лютуй i помстою кипи,
Турещину в людськiй кровi топи.

III

Не знай... Коли ж дозна║шся, козаче,
То бурний дух твiй полом'║м ригне,
Гарматою тво║ палке-гаряче
Розiрветься, всю землю струсоне,
I сатана у тартарi заплаче,
Як про твою кончину спом'яне:
Бо мусить з три десятки рокiв ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.

IV - Х

- - - - - - - - - - - - - -

ДУМА ДРУГА

Над Босфором нiч солодким
Ароматом дише;
По садах не вi║ вiтром,
Лист║м не колише.
I не дише, й не колише
Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
Спiвiв соловейка.
Зазира║ в тихi води
Божими очами
Небо, сповнене огнями,
Дивними дивами.
На небеснi дивнi твори
Очi задивились,
Думки в глибоченнiм [морi]
Тихих зiр втопились.
Пахощi солодкi й спiви
Серце д' серцю клонять, -

Не словами, цiлуванн║м
Любощi говорять;
А дiвочi чистi очi,
Тихi, одинокi,
Задивились серед ночi
На дива високi.
Обiзветься з свого ложа
До дочки матуся:
"Що ти робиш, серце доню?" -
"Боговi молюся". -

"Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?" -

"Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
I в храму мо┐м сердечнiм
Перед ним хилюся
Безначальнiм, безконечнiм", -

Прорекла Маруся.
"Доню, серце! Ти говориш
Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
Наче, - тьфу! - поганка". -
"Не творю: передо мною
Всемогущий ся║,
Серце й розум пресвятою
Думкою сповня║.
Тiльки берег океану
Зорявого бачу, -

I щаслива, i мов тану,
I в восторзi плачу.
I молилась би й не вмiю..." -

"Чудотворний лику! i
Одверни вiд не┐ мрiю
Бесурменську дику!" -

"О, не вмiю!.. Коли б гуслi
З моря й гiр зробити
I на них не струни, думи
Серця почепити,
I зефiровими 108 крильми
В них зарокотати, -

Може, й я б тогдi зумiла
Глас до Бога зняти...
Молючись, тепер нiмую..." -

"З нами хресна сила!" -

"Тiльки тихим серцем чую
Херувимськi крила,
Що на мене нiби з раю
Пахощами вiють...
Вгору руки простираю
А уста нiмiють". -

"Бачу, доню! Це все роблять
Iз царем розмови
На тiй баштi безголовiй,
Що хiба орловi
Iз-за хмар туди спускатись
Та совi з пiвночi
Звiдти хижi витрiщати
Невсипущi очi.
Я казала: "Не дивися,
Доню, в мiднi труби;
Не дивися, доню, бiйся
Розумовi згуби". -

"То не зорi, людськi душi
Попiд небом сяють,
I котру Господь потушить -

На землi згасають.
Зорi тi не нам лiчити,
Як i засвiтити,
То шкода того й вчитись
Господа гнiвити.
Бо й за те (сама се зна║ш)
Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на мiсяць
Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невiра робить,
Вiн тебе вiд Бога!
Одверта║, вiд закону
Нашого святого". -

"Нi, матусю! Вiн до Бога
Душу приверта║:
Просторою" його чертога
Розуму явля║.
Я слiпа була, не знала,
Що за храм великий
Без конця i без начала
В мiрiяд владики.
I глуха: не чула хору
Сфер небесних вiчних,
Горньо┐ музики твору
Мислей передвiчних.
Бог тепер менi вiдкрився,
Бо розпалась луда
На очах, i вiн явився
В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
Лютостi не зна║,
Що в нас азiятом зветься, -

Любить i проща║.
Розумiю, мамо, й диво
Над дива чудовне,
Що в гнiву менi явило
Всепрощенн║ повне.
Що, кохаючи, коханн║
Давн║ зрозумiло
I, ревнуючи, прощанн║
Козаку простило". -

"Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи тво┐ се речi?" -

"О, мо┐! Се вже не марнi
Видумки чернечi.
Се той свiт, що на Сiна┐
Людям засвiтився,
В галiлейськiм тихiм кра┐
Рибалкам одкрився,
Вiд пророка до пророка
Вiчно переходить:
Ним одна душа висока
Другу душу водить...
Ним i я воджуся, мамо, -

Духом жизнi чистим;
Тихий свiт од свiту править
Серцем норовистим.
Я пiд ноги козаковi
Деспота послала,
Ворогу його любовi
Знак подарувала;
В деспотi тепер вбачаю
Знов звiзду Востока
I душею в нiм вiтаю
Нового пророка."
Уста║ з постелi мати,
Нiби з домовини,
I страшна, мов дух проклятий,
Суне до дитини.
"Дочко! Се ж менi не сниться,
Се я справдi чую
Вiд тебе хулу на Бога!
О! В годину злую
Я гадюку породила,
I благословила,
I хрещенн║м первородний
Грiх iз тебе змила!" -

"Мамо! Зоре ясна!.." -

"Нi, вже
Годi нам яснiти!
Погасаймо, дочко, гиньмо
В темрявi кромiшнiй!"
Проклина║ тебе мати,
Лежа в домовинi...
О, як гiрко помирати
На чужiй чужинi!
Та не дiждеш парубоцький
Чесний вiк скаляти,
Рутвяний вiнок дiвоцький
Турчину вiддати!
Нi, сього не буде, доню!
Непорочна згаснеш:
Об камiнн║ головою
Розiб'║шся й заснеш...
Падай!.." -

I ножака блиснув
Проти зiр, i очi,
Вiд ножа лютiшi, свiтять
В сутемрявi ночi.
"Се я, доню, на безвiр'┐
Про случай купила,
Коли б розум твiй згубила
Демонова сила.
Чуло серце... Падай, доню!
Я тобi казала,
Щоб ти демонському кодлу
Вiри не дiймала;
Щоб ти злого католицтва,
Арiан проклятих,
Лютерського ║ретицтва 109
I кальвiн завзятих 110
Не пускала в тi поко┐,
Де святi┐ лики
Свiтом iстини свято┐
Гонять морок дикий".
I гадюками-очима
Доню скаменила:
Матерньо┐ злоби сила -
Найлютiша сила.
Та не важиться рукою
Рiдну кров пролити:
Об камiнн║ головою
Хоче доню вбити.
Та ножака, як змiюка,
Серця сам шука║
I концем холодним в груди
Мов жолом торка║.
"Падай! Не христись! Пречиста
Чула злющi речi:
Вiра про ввесь свiт ║дина -

Видумки чернечi..."
Ще хвилинка, i страшенне б
Дiло совершилось,
Та дiвчат i баб на лемент
Iз пiвсотнi збiглось.
Ухопили, мов сковали
Костянi┐ руки;
Тiльки патли дибки стали,
Мов живi гадюки;
А Медузи 111 злющi очi
В пiдлоб'┐ склепились,
В судоргах пекельних щоки
I вуста скривились.
Обомлiла й занiмiла,
Нерухома стала...
Як над мертвою, над нею
Сирота ридала.

ДУМА ТРЕТЯ

Знов тихо-тихенько на пишнiм Босфорi...
Спiвають щось дивне в садах солов'┐,
Щось дивне говорять, жахтiючи, зорi
I сльози сирiтськi, Марусю, тво┐.
Говорять сирiтськi про жизнь безконечну:
Не вбити живущу анi задушить
Вселенського твору частину предвiчну,
Що ся║ й пала║, горить i кипить.
Говорять про образ царя i пророка,
Такого, як славнi Давид 112, Соломон,
Що в темнiм лукавствi слiпого Востока
Зробили свiтилом сердечним Сiон.
"Гирлигою пас ти з нагаями вiвцi,
Пасеш нинi берлом народи й царi:
Татаре, й слав'яне, i кельти, i нiмцi,
Се все в тебе слуги, пiдданi тво┐.
В темнотi лукавi, в слiпотi кривавi,
Гризуться завзято, мов пси за маслак
Од них народився, в ┐х вiру хрестився
Народiв бич лютий, сiпака козак"...

I порвались думи-суми
Про свiй край коханий,
Де козак людей юрту║,
Темний, хижий, п'яний.
Iншi думи, iншi спiви
В серцi заспiвали, -

Тi, що серце ┐й щасливе
Потай чарували.
Як вона в царськiй свiтлицi,
Названiй всесвiтнiй,
Слухала, як слiд царицi,
Гiмни тi завiтнi, -

Що з Давида славних часiв,
З часiв Соломона
Пронеслись по всiй вселеннiй
З вiщого Сiона...
I се в середеньку озвалось,
Мов струна тихенька,
Що гарнiш усiх спiвала
Бранка молоденька:

"Чую-чую любий голос:
Ой се ж в i н бiжить по горах,
В i н се скаче по узгiр'ях!

Милий мiй - мов олень в полi,
Мов сугак на вольнiй волi 113..."
Справдi ж бо хтось пiд балконом,
Пiд величним тим амбоном,
Тупотiв, мов олень в полi,
Мов сугак на вольнiй волi.
Се був в i н, що в серцi в нього

Те ж саме тогдi спiвалось,
I подав ┐й голос словом,
Що колись ┐й сподобалось,
I в тiм словi, в любiй мовi
Невимовне виявлялось:
"Що се, що серед пустинi

Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вiнуло,
Пахощами розлилося?"

Пiсень до не┐ пiсня обiзвалась 114
З холодного камiння, де б валялась
Вона, цвiт жизнi, трупом бездиханним,
Коли б сво┐м царським чолом, вiнчанням
Наукою, не дбав вiн повсякденно
Про не┐... Знав-бо добре, як злиденно
В землi кривавiй Бога розумiють,
Як люде там коснiють, туманiють...

I носив у серцi мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвiщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на пiдмогу.

Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливiсть трьохбунчужним,
Високо пiдбився
Вгору мiсяцем, мов сонце
Золотом облився.

III

Як почув вiд нього в тайнi
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданн║м
У сералi дива,
I була тогдi година
Про всiх слуг щаслива.

Як летить до струм'я олень,
Як сугак на волю,
Полетiв Осман, мов крильми,
Iз сво┐х поко┐в
I припав аж до камiння
Бiлою чалмою.

Нiколи ще чалма калiфа не схилялась *
У ноги женщинi, нiколи голова
Царя, що всiй землi закон його слова,
I перед звiздами небес не принижалась.
Так, вiн тебе в свiдителi зове,
О свiте любо┐ звiзди Альдебарана 115 !
Що тiльки милою i дише, i живе
Пiсля святих словес небесного Корана.
I радощi, й печаль з одно┐ чашi п'║:
Смi║ться серцем вiн, очима сльози лл║.

I мов ангельськая сила
Понад ним сяйнула,
I чутку природу дивно,
Як струну здвигнула.
Гляне - чиста райська пери
Перед ним сiя║,
Мов од люто┐ химери
З неба охраня║.
Простягла з небес на землю
Чистi руки-крила
I мовчала: бо за не┐
Постать говорила.
Нiмували. Око в око
Зорями дивилось;
Тихо, тихо i високо
В грудях серце билось.
I рече Маруся: "Царю!
Я одна пiд небом
Мiж двома противностями -

Ра║м i еребом.
Ти мiй рай, едем пресвiтлий,
Праведная сило!
Ся║во тво║ спасенне
Iнший свiт затмило.
Царю! Я твоя навiки,
Нехай знають люде,
I твiй Бог, творець великий,
Мо┐м Богом буде.
I коли б уся вселенна
З зорями-свiтами
Опинилась, як пiднiжок,
В мене пiд ногами, -

За тво║ одно диханн║
Я вiддам вселенну,
I на вiчне бiдуванн║
Нiзийду в ге║ну.
Нарiзно не знаю раю,
Господа не маю,
До колiн тво┐х рабою
Низько припадаю".

Не схиливсь Осман до не┐;
Тихою рукою
Дав ┐й знак, як цар всесвiтнiй
З висоти престолу:
"Ти, раба, - рече, - й Османа
Вище всiх возносиш
Земнородних: бо не рабство,
Рай йому приносиш.
Я вступлю в мо║ владицтво
Мудрим Соломоном:
Не дозволю перi жити
З матiр'ю-драконом.
Вже ┐┐ несуть носилки
До попа в гостину:
Нехай молитвами лiчить
Бiса, не людину.
Охраняти свiтло жизнi
Бiльше ока мушу:
Бо ножака погубив би
Твою й мою душу".
I схилився по сiм словi,
Мов дуб до берези,
I в розмовi, i в любовi
Пламенно тверезий.

Не свiтiте, яснi зорi!
Солов'┐, нiмуйте!
Душ блаженно-чистi хори,
В небесах ликуйте!

ПIСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Премудрiсть в нужденнiй, убогiй долi
Промiж людьми рiдка: се диво з див;
Ще ж рiдша боротьба сво║┐ волi
Промiж земних, мовляв, богiв-царiв.
Ся боротьба в душi в царя Османа
Робила з нього то раба, то пана:
На царствi бо т и м був, чим i в ордi:

Знав i покору, i тяжкi труди.

Потомок Магомета, що питався
Ввесь вiк фiнiками та молоком,
На тронi вiн розкошам не вiддався,
Не туманив ума свого вином;
Його рука за всяку працю бралась,
Душа - в великих задумах кохалась.
Не забавлявся царственним жезлом,
Алкав наук ненаситним умом.

Ill

Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116,
I вмерши, над тим царством царював,
Де варварства старого мотлох дикий
На нього, мов на ворога, вставав, -

Хто, як Велика наша Катерина * 117,
Царсько┐ мудростi жива картина,
Сво┐м талантом надиха║ людей
Про нужду i бiду грядущих дней.

Не мав Осман создательно┐ сили,
Як той, хто в царство дух новий вдихав
I древню славу, як мерця з могили,
В серцях свого народу воскрешав.
Йому юрма потужна не корилась,
Дарма, що низько перед ним хилилась.
Серед гаремникiв стояв один,
Як дерево живе серед ру┐н.

Мов гади, вороги в клубок звилися,
Позлазившись iз темрявих куткiв,
Тихцем тру┐ти царство завзялися,
Мов серце, повне вта║них грiхiв...
Прилiз i до попа мулла серальський,
Так званий в свiтi духовник султансысий, -
До сербина, жерця слiпих слов'ян,
Пiд християнським iменем поган.

Пiп жив на одшибi, немов авулом;
Мав темний, бо густий, мов гай, садок,
Обведений кругом високим муром.
Туди пробравсь, у змовi з ним, пророк
Страшного всiм "безбожникам" Аллаха,
Небесного й земного падишаха,
Що правовiрним ┐х в ярмо вiддав,
Як Магомет в Медину ще втiкав 118.

VII

Та мусив на той час мулла забути,
Як тяжко вiн "поганцiв" проклинав:
Призначено┐ тайкома минути
Нетерпеливим серцем дожидав
I, як побачив попадю стареньку,
Невiрно┐ Хасеки рiдну неньку,
В розмовi тихiй iз ┐┐ попом
Оддав ┐й честь рукою i чолом.

VIII

Рече: "Паньматко! Ти ножа купила
Про безувiрку, про свою дочку.
Тебе Всевишнього натхнула сила,
Безвiрство ┐ х i нам не до смаку:

I нашу, й вашу вiру в д в о х руйнують,
Iз нами й вами рiвно ворогують,
Умом i серцем в один дух злились,
Нечистому служити завзялись".

Стара за бiлi пакоси вхопилась,
Що з-пiд очiпка вибились, мов снiг,
На жмут волосся вирваний дивилась,
З плачем у не┐ лився злющий смiх.
"О! Дайте пiд сi пазурi султана,
Кривавого на християн тирана!
Я в серце десятьма йому ввоп'юсь"
Сама - до тху отрутою вiзьмусь!"

Мулла з попом на не┐ позирали,
I серце радощами в них росло,
Що з божевiльно┐ ┐┐ печалi
Таке страшенне виростало зло.
"Ся не зляка║ться, - шептали стиха, -
Найгiршого з-мiж лих нелюдських лиха.
Хоч на хрестi скаженну розпинай,
Хоч на гаку залiзному чiпляй". -

"Ножа купила, - знов той до старо┐, -

Но се знарядд║ у тво┐й руцi
Пошкодило всiм русинкам з тобою,
А волi не дало тво┐й дочцi". -

"┐й воля тiльки смерть! - рече завзята. -

Смерть, тiльки смерть спасе ┐┐ вiд ката,
Що очi золотом ┐й заслiпив,
Обiцянками серце пiдкупив.

XII

Всезнание обiцяв диявол квi,
Як замутив ┐й розум у раю 119
Звиваючись на тiм запретнiм древi:
Всезнанием сей вловив дочку мою". -

"Так, нене, - пiп собi промовив стиха, -

Всезнанн║ - се почин i корiнь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Грiх, i проклiн, i смерть нам принесло". -

XIII

"Бог дав нам свiт, - озвавсь тодi сповiдник
Султанський, - а диявол дав нам тьму.
Оце ж i шепче з пекла проповiдник
Про Божий свiт мiзерному уму;
А наш мiзерний ум, немов та риба,
Хапа║ вудку за кришеник хлiба,
За ту принаду... Так Сатана┐л 120
Вловля║ грiшнi душi в Бога сил!

XIV

Вловив лукавий i мого Османа.
Тепер йому байдуже про всiх мул,
Про всiх iмамiв з Мекки й Туркестана:
Нас повернув у мотлох, ув огул.
Боговiдступнi лютри да латинцi,
Оце його i гостi, й побратимцi,
Що забувають Бога для наук,
Смiються й з раю, й з безконечних мук.

Iде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умi не те:
Його морочить думка окаянна -

I в нас, i в вас зневажити святе:
"З кайданiв мушу розум розкувати
I кожнiй вiрi право рiвне дати.
Нема ж бо й Бога, тiльки розум ║сть:
У розумi i слава наша й честь".

XVI

Рятуймо ж, нене, предкiвщину любу,
Як турчин, сербин, так i сам козак!
Одна дорога нам через цю згубу,
Один про всiх спасенний, славний шлях!
Нехай iде народи воювати,
З неволi ┐х, мовляли, визволяти,
А ми зробiмо, щоб вiн там полiг,
Щоб зникнув, як iз гiр весною снiг!"

XVII

"Зробiмо, - миркнула, - та як зробити?"
"Ось слухай, нене: ми вже зна║м як.
Вiд Цареграду шлях до вас не битий,
Та й не короткий, кажуть люде, шлях.
На довгiй нивi й на вiку бува║
Всього з людиною. Нехай впова║
Наш безувiр на долю, що йому
Всмiха║ться, прегордому уму.

XVIII

Ми ж iз попом-письменником смиренно,
Як повелiв закон i вам, i нам,
Сю змiркували рiч, i повсякденно
Мольби возносим к Божим небесам,
Щоб свiт був свiтом, тьма зiсталась тьмою,
I щоб такою клятою войною
Безбожник нас пiд нозi не подав
Тому, хто й древле проти свiту встав.

XIX

Мольби мольбами, нене... Ти се зна║ш
I на собi, що лоба натовкла
Поклонами доземними, та й ча║ш
Вiд рук л ю д с ь к и х рятунку i добра...

Мольби мольбами, а рука рукою.
Зоруду║м против обох войною,
Против обох обернемо той мiч,
Що хоче з дня зробити темну нiч..." *

ПОСПIВ

Так Муза хуторна, в розлуцi з рiдним кра║м,
Iз думок, мов з перел, намистечко низала:
Тиняючись одна понад чужим Дуна║м,
Забутими себе пiснями розважала.
Втiшалася вона сво┐м сердечним ра║м,
Коханим споминкам вiнки густi звивала,
I, звивши запашний, пускала по Дунаю:
Пливи, вiночку мiй, пливи з чужого краю!

Прямуй до руського прославленого моря,
Де славнi подвиги неславою нам стали,
Де завдавали ми тяжкого людям горя,
I грекiв, i болгар, як туркiв плiндрували.
Скажи всiм ягодам свого й чужого поля,
Що ми передсуди давняшнi занедбали,
Що дивимось на свiт, як нам велить природа
I серця правота, i розуму свобода.

III

Народи славились великими мужами
Войни й полiтики, науки i iскуства,
А ми пиша║мось дiвчатами й жiнками,
Вiнцями красоти, скарбiвницями чувства.
Розкiшне живучи раями-хуторами,
Столичного вони не знають душогубства,
Мов зорi, в чистотi круг жизнi совершають,
Пiснями вiчними серця нам просвiщають.

Нi пинда багачiв, нi дика злiсть голоти,
Нi баламутного попiвства темна сила,
Нi без путя вiйна, наслiдниця тiсноти,
Нi школа духу в них живого не вгасила.
Дознавши мук гiрких, недолi i турботи,
Душа ┐х в небеса в самiй собi зробила;
Мов райське божество, на нас вони взирають
I серцем матернiм всi провини прощають.

Поезiя й любов з колиски до могили
Серед безпутицi на путь ┐х наставляли,
┐х душi привiтнi вiд лютостi хранили,
I нам ┐х чистими, без плями, завiшали.
Гуляв-буяв козак, - вони його любили,
Мов жертву iдольську, квiтками зукрашали,
Сльозами вiд грязi обмивши i вiд кровi,
Вiкам новим несли благую вiсть любовi.

I се вже почали помалу вимирати
Слiпi проводирi слiпого гайдамацтва:
Перестають войну хижацьку прославляти,
Хвалитись дикостю i зрадою, козацтва.
I гасить, мов пожар, культура дух завзятий,
Наслiдд║ темного i злого азiатства;
Пророчицi любви нову нам жизнь вiщують,
До iнших подвигiв i слави нас готують.

VII

Настане час колись ясний, благословенний,
Що нашi зiроньки все небо осiяють
I жизнi iдеал, свободи дар спасенний,
Умом поезi┐ i серцем привiтають.
I зникне, мов туман, навiки морок темний,
Що блазнi славою та честю величають,
I, приобщаючись релiгi┐ науки,
До всiх народiв ми простягнем братнi руки.

ПIСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

III

VII

VIII

"Оце ж на ту звiзду впова║ й шляхта, -

Вiдказували гучно козаки, -

XII

XIII

XIV

XVI

XVII

XVIII

ДУМА ДРУГА

"Поки сонця, поки свiту,
Буде людям за що пити -

III

ДУМА ТРЕТЯ

Знов земля загоготiла,
Мов Днiпро прогнав пороги,
Наче буря налетiла
На гетьманський кiш убогий, -

"О святотатство!.. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Дiва,

"Нi, дяка не награда! -

Загукали
Ченцi, терзаючи з досади ряси. -

Вiдрiзав ┐м Левко. -
Гей! Стiймо, добрi люде!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Все дияволова жила,
Вiра все однака". -

"Так i бути, - промовля║
Сагайдашний стиха. -

ПIСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Навiки, так, навiки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, -

III

IV - Х

- - - - - - - - - - - - - -

ДУМА ДРУГА

"Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?" -

I щаслива, i мов тану,
I в восторзi плачу.
I молилась би й не вмiю..." -

"Чудотворний лику! i
Одверни вiд не┐ мрiю
Бесурменську дику!" -

Може, й я б тогдi зумiла
Глас до Бога зняти...
Молючись, тепер нiмую..." -

"З нами хресна сила!" -

"То не зорi, людськi душi
Попiд небом сяють,
I котру Господь потушить -

"Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи тво┐ се речi?" -

"Мамо! Зоре ясна!.." -

ДУМА ТРЕТЯ

"Чую-чую любий голос:
Ой се ж в i н бiжить по горах,
В i н се скаче по узгiр'ях!

Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вiнуло,
Пахощами розлилося?"

III

Не свiтiте, яснi зорi!
Солов'┐, нiмуйте!
Душ блаженно-чистi хори,
В небесах ликуйте!

ПIСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Знав i покору, i тяжкi труди.

Ill

VII

VIII

"Ножа купила, - знов той до старо┐, -

Но се знарядд║ у тво┐й руцi
Пошкодило всiм русинкам з тобою,
А волi не дало тво┐й дочцi". -

"┐й воля тiльки смерть! - рече завзята. -

Смерть, тiльки смерть спасе ┐┐ вiд ката,
Що очi золотом ┐й заслiпив,
Обiцянками серце пiдкупив.

XII

"Так, нене, - пiп собi промовив стиха, -

Всезнанн║ - се почин i корiнь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Грiх, i проклiн, i смерть нам принесло". -

XIII

XIV

Iде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умi не те:
Його морочить думка окаянна -

XVI

XVII

XVIII

XIX

ПОСПIВ

III

VII

ПРИМIТКИ

1 Державець - феодал у Великому князiвствi Литовському, Польщi i
пiдвладних ┐м укра┐нських землях у XV-XVIII ст. Мав право довiчно або
протягом певного часу користуватись державними земельними ма║тностями,
однак не мiг цi ма║тностi продати, подарувати, заповiдати, закладати пiд
борги.
2 Богуслав - тепер мiсто в Ки┐вськiй областi. Вiдоме з 1195 p. У 1981
p. збудовано пам'ятник Марусi Богуславцi.
3 Покрова - свято православно┐ церкви, яке вiдзнача║ться 1 жовтня за
ст. ст.; встановлене на пам'ять про подiю в Константинополi в серединi Х
ст. Пiд час вiйни з сарацинами 1 жовтня юродивий Андрiй i його учень
кпiфанiй побачили в повiтрi Матiр Божу, яка молилася за мир, розпростерши
свою покрову (омофор) над християнами. Греки того ж дня перемогли. Тому
церковному богослужiнню в цей дань було надано особливо┐ величностi. На
честь Покрови Божо┐ Матерi ║ акафiст (стоячий молебень).
4 Волохи -загальна назва середньовiчного населення Придунайських
князiвств i Трансiльванi┐, з якого сформувалися румунська i молдавська
нацi┐.
5 ...на чорнiй радi... - Ма║ться на увазi загальнокозацька i
загальнонародна рада, в якiй брали участь i представники селянства, мiщан
та iнших верств населення, тобто "чернi". Одна iз найвiдомiших "чорних
рад" влiтку 1663 p. бiля Нiжина описана П. Кулiшем у романi "Чорна рада.
Хронiка 1663 року".
6 ...в Печерському... - Тобто в Ки║во-Печерськiй лаврi, православному
чоловiчому монастирi, заснованому у 1051 p. Антонi║м Печерським. У XI ст.
став центром поширення й утвердження християнства в Ки┐вськiй Русi. В XII
ст. дiстав назву лаври, яка вiдiграла значну роль у розвитку освiти, науки
i культури. В XVI-XVII ст. була центром антиунiатсько┐ боротьби.
7 Обозний - одна з найвищих виборних адмiнiстративно-вiйськових посад
на Укра┐нi в XVII-XVIII ст. Були генеральнi i полковi обознi. Керували
артилерi║ю, вiдали органiзацi║ю вiйська.
8 Гетьман - на Укра┐нi в XVI - першiй половинi XVII ст. во║начальник
козацького вiйська на Запорiжжi, глава ре║стрових козакiв. З 1648 p.
гетьман Б. Хмельницький став правителем Укра┐ни. Пiсля його смертi
гетьмана обирала генеральна вiйськова рада iз наступним затвердженням
царським урядом (а часом i чорна рада). Згодом були гетьмани Правобережно┐
(до 1704 p.) i Лiвобережно┐ Укра┐ни (до 1722 i з 1750 до 1764 pp.). З 1708
p. гетьман призначався царем. У Польщi (XV-XVIII ст.) i Литвi (XVI- XVIII
ст.) - вищий во║начальник.
9 Бiблiя - стародавня пам'ятка писемностi, зiбрання рiзних за формою та
змiстом релiгiйних i свiтських книг. Творилася з II ст. до н. е. до II ст.
н. е. Склада║ться з Старого (Ветхого) i Нового Заповiтiв. Якщо
християнська релiгiя визна║ усю Бiблiю за Святе Письмо, то iуда┐зм тiльки
Старий Заповiт.
10 I пiд струни про мурея, Що вiн бив, спiвати.- "Гайдамаки, як хочуть,
бувало, нагнати холоду гречкосiям-доматорам, дак бiжить конем з пiстолем
та й гукне: "У хату, мурею (турчине), а то запалю!" То чоловiк схилиться
попiд лiсою да в хату! (Так менi оповiдували старезнi люде.)" - примiтка
П. Кулiша у рукописi iншо┐ редакцi┐ (ЦНБ, ф. I, од. зб. 28365).
11 Споминати, мов Енея... - Йдеться про мiсiю Енея (сина царя Анхiза i
богинi Афродiти), який пiсля падiння Тро┐ перебрався до Лацiуму (Iталiя),
де його нащадки заснували Рим.
12 Ереб-у античнiй мiфологi┐ одне iз начал всесвiту: вiчний морок,
породження Хаосу; Ереб - батько Ефiра i Гемери, яких народила богиня ночi
Нiкс; пiдземне царство мороку, через яке душi померлих проходять в А┐д.
13 На Цоцорi безголов'║... - Йдеться про битву пiд селом Цецорою
поблизу Ясс у 1620 р. пiд час Хотинсько┐ вiйни 1620-1621 pp. В цiй битвi
польськi вiйська С. Жолкевського зазнали розгрому.
14 Жовковський (Жолкевський) Станiслав (1547-1620) - польський
державний i вiйськовий дiяч. З 1588 p. коронний польний гетьман, з 1613 p.
- великий коронний гетьман, з 1617 p.- канцлер. Командував польським
вiйськом пiд час повстання С. Наливайка у 1594-1596 pp. Загинув у битвi
пiд Цецорою.
15 Як пани нам на Вiльшанцi Ле║стри писали... - Йдеться про Вiльшанську
угоду 1617 р., укладену мiж П. Сагайдачним i С. Жолкевським в урочищi Суха
Вiльшанка на Ки┐вщинi. Угода передбачала скорочення козацького ре║стру,
повернення нере║стрових козакiв у пiдданство шляхти i пiдпорядкування
Запорозько┐ Сiчi Польщi. Нере║строве козацтво не визнало цi║┐ угоди, i
вона так i не була втiлена в життя.
16-17 Порта - вживана в ║вропейськiй лiтературi i дипломатичних
документах назва уряду Османсько┐ iмперi┐, а часом i само┐ iмперi┐.
18 ...Роксолана друга... - Йдеться про дружину турецького султана
Османа II (1605-1622) Милiкiю, яку П. Кулiш вважав Марусею Богуславкою.
Бiльш-менш вiрогiдних iсторичних даних про Марусю Богуславку нема.
Роксоланою називалась Настя Лiсовська (1505-1561) - укра┐нка з Рогатина
(тепер Iвано-Франкiвсько┐ областi), дружина турецького султана Сулеймана
II. У 1520 р. потрапила у татарський полон i була продана у султанський
гарем. Вiдiгравала значну роль у полiтицi Османсько┐ iмперi┐. З ┐┐ iм'ям
пов'язано спорудження ряду архiтектурних пам'яток у Стамбулi i його
околицях. У текстi однi║┐ iз попереднiх редакцiй поеми Кулiш зробив такий
коментар: "Хто не зна║ чи забув про Роксолану, попiвну-бранку з
Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною iмператрицею в султана
Солимана I, нехай чита║ про не┐ в ХХХ-й главi мо║┐ "Истории воссоединения
Руси".
19 Мов за змiя-людожера Дочок оддавали... - Можливо, Кулiш ма║ на увазi
вiдомий мотив боротьби Кирила Кожум'яки (а також i Георгiя-збро║носця) iз
змi║м, в якiй Кожум'яка перемiг i визволив доньку князя. Легенду про
Кирила Кожум'яку Кулiш опублiкував у "Записках о Южной Руси" (Спб., 1857.-
Т. 2.- С. 27-ЗО), зазначивши при цьому, що ця легенда походить iз далеко┐
старовини.
20 Кучман, шлях Татарський... - Тобто Кучманський шлях. Одне iз
вiдгалужень Чорного шляху (починався в Перекопi, перетинав пониззя Днiпра,
проходив мiж верхiв'ями Iнгульця, Тясмнну i Росi в напрямi Уманi,
Тернополя), яким татари ходили у сво┐ походи в XVI-XVIII ст. на Подiлля i
Захiдну Укра┐ну. Поблизу Тернополя з'║днувався iз Чорним шляхом.
21 Колись давно ми з Струсями -братами... - Очевидно, йдеться про
братiв Щасного i Юрика Струсiв, геро┐в "Пiснi про смерть братiв Струсiв"
(1506). Як зазнача║ I. Франко, ця пiсня не дiйшла до нас, i тому вiн
наводить, зокрема, таке свiдчення про братiв: "Того самого часу (1506) два
Струсi, молодi брати i хоробрi войовники, погибли в битвi з волохами. Про
них iще й досi спiвають жалiбнi пiснi, що в русинiв звуться думами..."
Далi I. Франко пише, що у битвi "Щасний вiдразу був убитий, але Юрик (...]
бився з волохами доти, доки його кiнь пострiляний не впав пiд ним" (Франка
I. Зiбр. творiв: У 50 т.- К., 1984.- Т. 42.- С. 456, 458).
22 Волощина - Волоська земля: назва Молдавського князiвства в
староукра┐нських пам'ятках, народнопоетичнiй творчостi та мовнiй практицi
укра┐нцiв у минулому.
23 Серп'яга (Iван Пiдкова; ?-1578) - один iз керiвникiв спiльно┐
боротьби укра┐нцiв i молдаван проти туркiв. У 1577-1578 pp. був
молдавським господарем. За наказом Стефана Баторiя страчений у Львовi.
24 Вишневецькi - укра┐нський дворянський рiд. Найвiдомiшi з них:1)
Дмитро Iванович (?-1563), який у 1554-1555 pp. на островi Мала Хортиця
збудував замок, перебував на службi в Росi┐. У боротьбi за молдавський
престол зазнав невдачi i був страчений у Стамбулi. П. Кулiш та iншi
iсторики саме його вважали Байдою; 2) Ярема (кремiя; 1612-1651) -
вiдзначився у вiйнi 1648-1654 pp. на боцi Польщi.
25 Люцифер - назва вранiшньо┐ зiрки (Венери). В християнськiй традицi┐
одно iз позначень сатани. Воно йде вiд ветхозавiтного пророцтва про
загибель Вавiлона (див.: Книга пророка Iсаi┐.- 14, 12-15).
26 Лиса гора - iсторична мiсцевiсть на Печорську в Ки║вi, на пiвденний
захiд вiд Видубичiв. Назва пов'язана iз старовинними легендами про шабашi
вiдьом i перевертнiв на цiй горi.
27 ...Кантемир, мовляли, Мiч Кривавий... - У працi "Отпадение
Малороссии от Польши" (М., 1888.- Т. 1.- С. 156-157) Кулiш пише про нього
як ватажка буджацьких татар. Уже пiсля означених автором у поемi
iсторичних подiй Кантемир в 1624 р. був розбитий козацькими загонами С.
Хмелецького.
28 ...Юровi святому... - Георгiю Побiдоносцю. В християнських i
мусульманських переказах це во┐н-мученик, з iменем якого пов'язаний мотив
драконоборства. Зображу║ться, як правило, на конi. Вступив у битву iз
змi║м-людо┐дом i, перемiгши його, визволив дiвчину.
29 Царград - давньоруська назва мiста Константинополя.
30 ... до страшного суду... - у християнствi кiнець свiту, суд Iсуса
Христа, який вдруге прийде на землю, над усiма людьми, якi коли-небудь
жили на свiтi. Для цього всi люди воскреснуть i дiстануть за вироком
Христа або вiчне блаженство в раю, або вiчну кару в пеклi.
31 Русалим (крусалим) - мiсто на пiвднi Захiдно┐ Азi┐, розташоване на
р. Кедронi поблизу Мертвого моря. Мiсце паломництва християн, iуде┐в та
мусульман. Поблизу крусалима на горi Голгофi був розп'ятий Iсус Христос i
згодом похований у гробi в скелi.
32 Великдень - одне iз головних свят у християнствi, пов'язане iз
смертю та воскресiнням Iсуса Христа.
33 Святий Коран - основна книга мусульмансько┐ релiгi┐. Склада║ться з
релiгiйних мiфiв, у яких Мухаммед висловлював сво║ нове осмислення
навколишнього свiту i людського буття. В основному склався в серединi VII
ст. Ма║ 114 сур (частин), подiлених на 90 мекканських i 24 мединських.
34 Самарянин - житель Самарi┐, спершу бiблiйного мiста, а згодом
областi в Палестинi
35 Осман.Йдеться про Османа II (1605-1622), турецького султана з 1618
р. За його правлiння турецькi вiйська зазнали поразки у Хотинськiй вiйнi
1620-1621 pp. Уклав у 1621 р. Хотинський мир. Згодом був убитий яничарами.
36 Добруджа - iсторична область мiж нижньою течi║ю Дунаю й узбережжям
Чорного моря. Пiвденна Добруджа тепер перебува║ у складi Болгарi┐,
Пiвнiчна - Румунi┐.
37 Аполлон - у давньогрецькiй мiфологi┐ син Зевса i Лето, брат
Артемiди. Був богом музики, проводирем муз. Згодом набув дару насилати
хвороби й вилiковувати ┐х, провiщати майбутн║.
38 ...на Посуллi... - Мiсцевiсть навколо рiки Сули, лiво┐ притоки
Днiпра (тепер у Сумськiй i Полтавськiй областях).
39 ...дiди Бояни... - Боян - славетний давньоруський спiвець-гусляр
друго┐ половини XI - початку XII ст. Згаду║ться у "Словi о полку
Iгоревiм". Тут Боян вжива║ться у загальному значеннi: спiвець, гусляр,
кобзар.
40 Гординщина. - Очевидно, йдеться про ординщину: перiод
монголо-татарського iга - традицiйну назву системи експлуатацi┐ руських
земель, встановлену пiсля нашестя орд Батия в серединi XIII ст. Остаточно
скасовано у 1480 р.
41 ...iз Тигра до квфрата... - Рiки в Пiвденно-Схiднiй Азi┐ в
Туреччинi, Сiрi┐ та Iраку. Долина рiк - давнiй центр цивiлiзацi┐.
42 Кiлiя - мiсто на лiвому березi Кiлiйського гирла Дунаю (тепер
Одесько┐ областi). Вiдоме з XIV ст. У другiй половинi XVI - на початку
XVII ст. козаки здiйснили ряд походiв на Кiлiю. Найбiльш значними з них
керували С. Наливайко i Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кiлiiмське поле
згаду║ться в багатьох народних думах (див., наприклад, "Думу про козака
Голоту").
43 Буша - мiсто-фортеця Брацлавського полку (тепер - село Ямпiльського
району на Вiнниччинi). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський
зобов'язувався не допускати козацьких походiв у Туреччину, але не змiг
цього виконати.
44 ...з давнезних Аравiйських давен... - Тобто з часiв далеких,
дохристиянських, старозавiтних.
45 ...за Сян дорога Золотою звалась.- Сян (Сан) - рiка в Польщi на ┐┐
кордонi з Укра┐ною, права притока Вiсли. П. Кулiш виводить цю назву через
сутозолотi жупани, в якi одягалися ординцi, йдучи на Укра┐ну та в Польщу.
46 Гусятин - тепер мiсто в Тернопiльськiй областi на р. Збруч. Вiдомий
з 1559 р.
47 Вiн Марi┐ного Сина Мав за путеводню... - Вiдомо, що мусульманство
складалося пiд значним впливом християнства та iуда┐зму, а сам Мухаммед
часто вживав вирази iз християнського вчення. В той же час така подiбнiсть
поясню║ться i спiльнiстю джерел культурних традицiй арабiв i ║вре┐в.
48 I як Бог сестру Адаму... - Йдеться про кву, дружину Адама, першу
жiнку i праматiр роду людського: "I вчинив Господь Бог, що на Адама спав
мiцний сон i заснув вiн. I Вiн узяв одне iз ребер його, i тiлом закрив
його мiсце. I перетворив Господь Бог те ребро, що взяв iз Адама, на жiнку,
i привiв ┐┐ до Адама" (Буття, 2, 21-22).
49 ...свiтло, що з гори Сiнаю... засвiтилось, I вiстю кроткою, благою з
раю Мiж галiлейських рибакiв явилось... - Тобто голос i сила впливу Божого
слова. На горi Сiпай Бог з'явився Мойсею i ║вреям, яких вiн вивiв з
кгипту, у виглядi вогню i проголосив десять сво┐х заповiдей та комплекс
морально-етичних основ подальшого життя народу. Гора Сiнай "димувала через
те, що Господь зiйшов на не┐ в огнi" (Вихiд, 19, 18). Далi йдеться про
проповiдування Iсуса Христа у Галiле┐, зокрема його чудо на
Генiсарейському озерi (див.: квангелi║ вiд св. Луки, 5, 1-11).
50 ...у ковчезi Но║вiм святому... - У Ветхому Заповiтi Ной - нащадок
Адама в дев'ятому поколiннi, правнук кноха, син Ламеха. Персонаж
повiствування про всесвiтнiй потоп, влаштований Богом як помста людям за
┐х грiхи. Сво┐м праведним життям Ной заслужив прощення, i Бог наказав йому
збудувати ковчег, узяти туди свою дружину i синiв з невiстками, а також
"птаства за родом його, iз худоби за родом ┐┐, iз усiх плазунiв землi за
родом ┐х, - по дво║ з усього увiйдуть до тебе, щоб ┐х зберегти живими"
(Буття, 7, 20). Його сини Сим, Хам i Яфет стали родоначальниками людських
рас.
51 Висiв ваш Байда, Митрик Вишневецький... - Згiдно iз укра┐нською
народною пiснею "В Цареградi на риночку" ("Пiсня про Байду"), Байда був
пiдвiшений на залiзнi гаки у Стамбулi. Кулiш ототожню║ Байду iз князем
Дмитром Вишневецьким (див. драму П. Кулiша "Байда, князь Вишневенький").
52 Хасеки-Хуррем. - Так називали Роксолану, дружину султана Сулеймана
II. Див. примiтку П. Кулiша у текстi нашого видання.
53 ...город Софi┐, колись свято┐... - Йдеться про Константинополь,
захоплений у 1453 р. турками i перейменований ними у Стамбул. У 532-537
pp. за вказiвкою iмператора Юстинiана I (бл. 482-565) був споруджений храм
Софi┐. Вважався святинею християнсько┐ церкви до 1453 р. Згодом турки
перетворили храм Софi┐ на мечеть, а у XVI-XVIII ст. добудували чотири
мiнарети.
54 Арiанство - течiя в християнствi, засновником яко┐ був
александрiйський священик Арiй (кiнець III ст.- 336). Арiани заперечували,
зокрема, ║диносутнiсть Бога-отця i Бога-сина (тобто Iсуса Христа).
Вселенськi собори 325 i 381 pp. засудили арiанство як ║ресь. У дещо
змiненому виглядi арiанство (як соцiнiанство) було вiдоме у Польщi, а
також на Укра┐нi i Бiлоруси в XVI-XVII ст.
55 Несторiанство - християнська ║ретична секта, заснована
константинопольським патрiархом Несторi║м у першiй половинi V ст.
56 Цербер - у старогрецькiй мiфологi┐ триголовий злий пес з хвостом i
гривою з гадюк, який охороняв вхiд у пiдземне царство.
57 Нага┐.Тобто Бiлгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих
нага┐в, чи Добруджська орда - одна iз ногайських орд (феодально-державне
утворення кочовикiв (ногайцiв) на територi┐ вiд Пiвнiчного Прикаспiю i
Приаралля до Тури i Ками i вiд Волги до Iртиша). Видiлилася iз Золото┐
орди i остаточно сформувалася у серединi XV ст. У другiй половиш XVI ст.
розпалася на Велику Ногайську, Алтннську i Малу Ногайську орду. Була у
залежностi вiд Кримського ханства i Туреччини. Кочувала мiж гирлами
Днiстра i Дунаю. Проти не┐ у XV-XVIII ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p.
перейшла пiд протекторат Росi┐. Незабаром була лiквiдована.
58 ...у Кафi Головешки тлiють... - Кафа - середньовiчна назва мiста
Феодосi┐. У XVI-XVII ст. була головним невiльницьким ринком в Криму. Тут
йдеться про штурм мiста козаками в 1616 p., який супроводжувався великим
розбо║м i руйнуванням. Тодi було визволено багато невiльникiв.
59 А в Синопi й Трапезонтi Попели бiлiють.- Синоп i Трапезонт
(Трапезунд, Трабзон) - мiста в Туреччинi. Козаки у 1614 p. здiйснювали
походи на цi мiста. Як стверджують iсторики, до Трапезунда не доходив
нiхто з того часу, як турки оволодiли Малою Азi║ю. Згодом козаки здобули
Синоп, спалили арсенал i всi кораблi в гаванi. Темi штурму мiста
Трапезунда присвячена "комедiо-опера" К. Гейнча "Поворот запорожцiв з
Трапезунда" (1842).
60 Сагайдачний Петро Кононович (?-1622) - гетьман укра┐нських
ре║стрових козакiв. Здiйснив ряд успiшних походiв до Криму i Туреччини,
очолював козацьке вiйсько у Хотинськiй вiйнi 1620-1621 pp., де був
смертельно поранений. Дбав про розвиток укра┐нсько┐ культури, з усiм кошем
вступив до Ки┐вського братства.
61 Скутар -передмiстя Стамбула, розташоване на малоазiйському березi
Босфору.
62 Золотий Рiг - бухта бiля виходу з Босфорсько┐ протоки у Мармурове
море.
63 Геспер - у давньогрецькiй мiфологi┐ божество вечiрньо┐ зiрки -
найпрекраснiшо┐ iз зiрок. Геспер греки називали планету Венеру як вечiрню
зiрку.
64 ...мов той преславний Аль-Рашид... - Халiф Гарун аль-Рашид правив у
786-809 pp., один iз персонажiв "Тисяча i однi║┐ ночi". Вiдомий сво║ю
любов'ю до розкошiв, науки, поезi┐ i музики.
65 Гроб замученого Бога... - Тобто грiб розiп'ятого на горi Голгофi
поблизу крусалима Iсуса Христа. Тепер мiсце паломництва християн. З кiнця
XI ст. до друго┐ половини ХIII ст. вiдомо вiсiм хрестових походiв у
крусалим пiд гаслом визволення гробу Iсуса Христа вiд мусульман.
66 Солиман. - Тобто Сулейман I Канунi (Сулейман Пишний; 1495- 1566) -
турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська iмперiя
досягла найвищо┐ могутностi i найбiльших розмiрiв.
67 Ти з Письма Святого зна║ш. Що сини Адама Прийдуть од восток i запад
В рай до Авраама... - Авраам як "отець вiрних" усиновля║ по смертi
кожного, хто увiрував в iстинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див.,
наприклад, притчу про багатого й Лазаря (квангелi║ вiд св. Луки, 16,
19-31).
68 Як ми Болгарiю в кровi топили... - Очевидно, йдеться про похiд
козакiв у Болгарiю в 1606 р., коли вони, зокрема, взяли Варну.
69 Оборницький. - Пiд цим прiзвищем в iсторi┐ Укра┐ни вiдомий польський
ксьондз, очевидець подiй 20-х рокiв XVII ст. на Укра┐нi. Пiд враженням
маси озбро║ного "хлопства" гетьмана Бородавки i бурхливо┐ атмосфери
козацько┐ ради, вiн писав: "Треба боятись, якби не дiйшло до повстання, до
селянсько┐ вiйни. Дуже вже вони розiйшлися тут, побачивши себе в такiм
зборi й силi. [...] Боронь, Боже, тутешнiх католикiв |панiв] [...] ┐м
нiкуди буде тiкати... Все живе пiднялося в козацтво" (Iсторiя Укра┐нсько┐
РСР: У 8 т.- К., 1979.- Т. 1.- Кн. 2.- С. 247).
70 ...Потiя вигнали киями... - Iпатiй Потiй (1541-1613)- унiатський
митрополит (1600-1613), один iз засновникiв греко-католицько┐ (унiатсько┐)
церкви на Укра┐нi, активний учасник Брестського собору 1596 р. У 1595 р.
разом iз луцьким ║пископом К. Терлецьким при пiдтримцi ряду iнших
iсторичних осiб почав переговори з польським королем Сигiзмундом III i
папою про унiю православно┐ церкви з католицькою. Автор ряду полемiчних
творiв, спрямованих проти православно┐ церкви i протестантства. Заснував
греко-каталицьку колегiю у Вiльнi й греко-католицьку школу в Брестi В
даному випадку йдеться про призначення королем у 1599 р. Потiя
архiмандритом Ки║во-Печерсько┐ лаври, куди вiн не був допущений мiщанами й
козаками.
71 Рутський Венiамiн (Йосип) (1574-1637) - ки┐вський унiатський
митрополит з 1613 до 1637 pp. У 1628 p. провiв реформу василiян,
установивши центральну управу чину.
72 Успенн║. - Тобто Успення Божо┐ Матерi. Пiсля вознесения на небо
Iсуса Христа його мати постiйно перебувала у постi i молитвi з надi║ю
побачити сина. День ┐┐ смертi був призначений самим Богом. п┐ тiло
поховали поблизу крусалима в Гефсиманi┐. На третiй день, коли апостол Хома
пiдiйшов до гробу, тiла ┐┐ вже там не було. Церква вiрить, що Матiр Божу
взято на небо. Саме свято Успення вiдоме з часiв раннього християнства.
Святку║ться 15 серпня за ст. ст. Йому переду║ двотижневий успенський пiст.
73 Кунцевич Йосафат (Iван) (1580 - 1623) - релiгiйний дiяч, активний
захисник i прихильник унi┐. Ставши в 1618 р. архi║пископом полоцьким,
домiгся пiдпорядкування сво┐й владi всiх православних церков i монастирiв.
У листопадi 1623 р. православнi жителi Вiтебська напали на його будинок i
убили Кунцевича, а труп кинули в Двiну. Похований в Полоцьку. Папа Пiй IХ
у 1867 р. зарахував Кунцевича до святих, проголосивши його патроном для
Русi i Польщi.
74 Батий (Бату, Са┐н-хан; 1208-1255) - монгольський хан i полководець,
онук Чiнгiзхана. В 1236-1243 pp. здiйснив похiд до Схiдно┐ та Центрально┐
квропи. В 1239 p. зруйнував Переяслав i Чернiгiв, 1240 p.- Ки┐в. З 1243 р.
хан Золото┐ Орди.
75 Плетенецький клисей Михайлович (1554 - 1624) - укра┐нський церковний
культурний i громадський дiяч. З 1599 p. архiмандрит Ки║во-Печерсько┐
лаври, повернув лаврi земельнi володiння, вiдiбранi польською владою.
Вiдкрив Ки║во-Печерську друкарню (1615) i надрукував 11 видань. Брав
участь у церковному соборi 1596 p. у Брестi, де виступав проти ун┐┐.
76 Тур Никифор (?-1599) - архiмандрит Ки║во-Печерсько┐ лаври з 1593 p.
Один iз активних противникiв Брестсько┐ унi┐ в 1596 p.
77 Печерська лавра славою покрилась... - У XVI-XVII ст. Ки║во-Печерська
лавра була одним iз центрiв науки i культури на Укра┐нi. Протистояла унi┐.
В 1615 p. було вiдкрито друкарню, а 1631 p.- школу. У цих закладах
працювали П. Беринда, А. Кальнофойський (автор працi "Тератургима" з
додатком плану Ки║ва i Лаври) та iн.
78 ...плiд Агари навiсно┐... - У Ветхому Заповiтi ║гиптянка, рабиня
Сари i наложниця Авраама. Бездiтна Сара вiдповiдно до тодiшнiх звича┐в
пропону║, щоб ┐┐ чоловiк "увiйшов" до Агари з тим, щоб усиновити майбутню
дитину. Пiсля суперечок з Сарою Агара втiка║. Згодом у не┐ народжу║ться
войовничий син Iзма┐л.
79 Менгли-Гiрей (Менгли-Герай; ?-1515) - кримський хан (1468-1515) - з
династй Гiре┐в. За його правлiння Кримське ханство вело вiйни з Великою
ордою, Польщею, Литвою, брало участь у вiйнi Туреччини проти Молдавi┐. Пiд
кiнець життя Менгли-Гiрея його сини здiйснили кiлька походiв на Росiю. В
1482 р. орда напала на Укра┐ну, захопила i зруйнувала Ки┐в.
80 ...вопль юроди Досифея... - Ма║ться на увазi самаритянський
претендент на сан месi┐, який виступив по смертi Христа. Широко
застосовував мiсячну символiку: ЗО його вибраних учнiв представляли днi
мiсяця, а Олена - фiнiкiйська блудниця, за аналогi║ю свого iменi з iменем
Селени, - сам мiсяць. Згодом маг Симон (Симон-волох) вiдiбрав у Досифея i
сан, i Олену.
81 Схизматицька вiра - схизма: розкол у християнськiй церквi (тепер
вжива║ться термiн "роздiлення церков") у 1054 р. на римсько-католицьку i
православну. На Укра┐нi в XVI-XV1I1 ст. католики називали православних
схизматами (схизматиками).
82 Як смоква та Iонина в пустинi. - Iона - ветхозавiтний пророк. Пiсля
виконання повторного наказу Бога Яхве iде в столицю Ассiр┐┐ Нiневiю
провiстити ┐┐ знищення (через 40 рокiв). Жителi Нiневi┐ розкаюються у
сво┐х злочинах, i Бог ┐х проща║. Через те що його пророцтво не збулося,
Iона просить у Бога смертi i йде в пустиню. Однак той змушу║ швидко
вирости над головою пророка дерево, тiнь якого раду║ Iона. Водночас Бог
посила║ черв'яка, який пiдточу║ дерево, i воно гине.
83 Мов Лазаря iз гробу викликало... - Лазар - житель Вiфанi┐ (бiля
крусалима), брат Марi┐ i Марфи, якi колись пригостили Христа. Його
воскресив Христос на четвертий день пiсля поховання (див.: квангелi║ вiд
св. Iвана, 11).
84 Острозький Костянтин Iванович (бл. 1460-1530) - брацлавський i
вiнницький староста, великий гетьман литовський. Вславився як полководець.
Воював проти татар i Росi┐. Похований, як зазнача║ П. Кулiш, в Успенськiй
церквi Ки║во-Печерсько┐ лаври.
85 Острог - мiсто в Рiвненськiй областi на р. Вiлi┐, вiдоме з 1100 р.,
значний нацiонально-культурний центр.
86 Дубно-мiсто в Рiвненськiй областi на р. Iквi, вiдоме з 1100 р.
87 Заслав - мiсто на Волинi на р. Горинi. Колись називався Iзяславлем,
вiдоме з 1127 р.
88 Содом-у Ветхому Заповiтi- одне iз двох мiст (iнше Гоморра), жителi
яких були дуже розпуснi i за це ┐х Бог знищив вогнем iз неба. Бiблiя
зазнача║, що Содом i Гоморра знаходились у долинi Сiлим, де тепер Солоне
море (Буття, 10, 19; 14, 2-24).
89 Торквемада Томас (бл. 1420 - 1498) - домiнiканський монах, керiвник
iспансько┐ iнквiзицi┐. Вiдзначався винятковою жорстокiстю. Головним у
дiяльностi Торквемади було об'║днання Iспанi┐, для чого вiн реорганiзував
i розширив дiяльнiсть ║зу┐тiв. У 1492 р. домiгся вигнання з Iспанi┐ ║вре┐в
i маврiв.
90 Лойола Iгнатiй (бл. 1491-1556) - iспанський теолог, засновник у 1534
р. ордену ║зу┐тiв - католицького чернечого ордену "Товариства Iсуса" для
боротьби проти Реформацi┐ i за змiцнення папсько┐ влади. Його девiз: "Мета
виправдову║ засоби".
91 Псальмист. - Йдеться про царя Давида, якого вважають автором
"Псалтиря" або "Книги псалмiв" (Старшi Заповiт). У той же час ряд псалмiв
явно пiзнiшого походження.
92 ...по Деснi й Супою... - Десна - рiчка на Укра┐нi i в Росi┐, лiва
притока Днiпра. Супiй - рiчка у Ки┐вськiй i Черкаськiй областях, лiва
притока Днiпра.
93 Лико Семен (Симеон) - похований в Успенськiй церквi Ки║во-Печерсько┐
лаври. кпiтафiя йому датована 1621 р., надрукована А. Кальнофойським у
його книжцi "Feratourgema" (1638), с. 43-44.
94 ...у Великiй церквi спати вклався... - Йдеться про Успенський собор,
найвiдомiшу будiвлю Ки║во-Печерсько┐ лаври, ┐┐ головний храм. Збудований у
1073-1078 pp., реставрований у 1723-1729 pp. Був мiсцем поховання
визначних людей. Знищений в 1941 р.
95 ...Зевесiв грiм...- У давньогрецькiй мiфологi┐ Зевс звався також
Громовержцем.
96 ...втопили у глибокiм Пеклi, як Iуду! - Пiсля вiдомо┐ зради Iсуса
Христа Iуда Iскарiот, один iз апостолiв, повiсився. Вiн був проклятий
Богом, як i кожен, хто повiсився на деревi
97 Днiпровi пороги - виходи гранiтiв, гнейсiв та iнших порiд
укра┐нського кристалiчного щита мiж мiстами Днiпропетровськом i
Запорiжжям. Свого часу було дев'ять порогiв: Кодацький, Сурський,
Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовницький, Будило, Лишнiй
i Вiльний. У Днiпровських плавнях нижче порогiв на початку XVI ст. виникла
Запорозька Сiч.
98 Бородавка (Бородовка, Неродич) Якiв (?-1621)-гетьман запорiзького
козацтва, обраний наприкiнцi 1619 р. виписними i нере║стровими козаками. В
1620 р. Бородавку було позбавлено гетьманства, а гетьманом став П.
Сагайдачний. В 1621 р. командував сорокатисячннм козацьким вiйськом пiд
час Хотинсько┐ вiйни. Закутого в кайдани Бородавку невдовзi було страчено
пiд Хотином. У лiтописах зазначено, що це була кара за напади на панськi
ма║тки.
99 Борщагiвка - тепер село Погребищенського району Вiнницько┐ областi,
розташоване на притоцi р. Росi р. Орiховатцi.
100 Шльонськ - Сiлезiя. Iсторична слов'янська область у верхнiй та
середнiй течi┐ р. Одри (Одер). З 1526 р. переважну частину Сiлезi┐
захопила Австрiя, пiсля 1740-1748 pp.- Пруссiя. Тепер частина Сiлезi┐
належить Польщi, частина Чехо-Словаччинi.
101 ...з ляхвою пiд Москву загнався... - Йдеться про похiд запорозьких
козакiв пiд проводом П. Сагайдачного i польсько┐ армi┐ королевича
Владислава в Росiю (1618 р.).
102 ...Косинського добром московським Цар обсилав...- Кулiш ма║ на
увазi стосунки ватажка повсталих козакiв К. Косинського (? - 1593) iз
росiйським царем Федором Iвановичем у 1593 р.
103 Задля Димитрi┐в тих пiдставних. - Пiд iменем Дмитрiя Iвановича
(1582-1591), сина царя Iвана IV Васильовича, який загадково загинув в
Угличi, дiяли самозванцi Лжедмитрiй I (? - 1606) i Лжедмитрiй II (? -
1610). Лжедмитрiй I протягом 1605-1606 pp. був росiйським царем. Убитий
пiд час повстання в Москвi. Лжедмитрiй II видавав себе за росiйського
царя, який нiбито врятувався пiд час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував
с. Тушино, звiдки робив спроби захопити Москву. Наприкiнцi 1609 в. втiк до
Калуги, де невдовзi був убитий.
104 Спогадав ти й про Остапа... - Очевидно, йдеться про ки┐вського i
черкаського старосту Остапа (квстахiя) Дашкевича (? - 1535). Разом з
кримськими татарами органiзував два походи на землi Росiйсько┐ держави.
Iсторична традицiя хибно вважала його першим козацьким гетьманом.
105 I самого Наливая, Що царем зовуть п'яницi... - Як пише I. Франко,
"при кiнцi XVI ст. [...] в уявi польсько┐ шляхти явився претендент на
укра┐нську корону в особi хороброго вояка та козацького ватажка Семена
Наливайка. До його смертi [...] розiйшла серед польсько┐ шляхти легенда,
де вiн за життя велiв звати себе "царем Налива║м" i що його перед смертю
посаджено на розпаленого залiзного коня, а на голову вложено розпалену
залiзну корону (по iншiй версi┐ пiсля тако┐ коронацi┐ спалено в мiдянiм
бицi)" (Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т.- К., 1984.- Т. 42.- С. 176). Там
же Франко говорить про наявнiсть уже в Наливайка iде┐ самостiйно┐
Укра┐нсько┐ держави. В той же час Франко справедливо висловлю║ сумнiв щодо
справжностi таких пiсень про Наливайка, пов'язуючи це iз явно лiтературним
походженням ряду пiсень у зiбраннi Срезневського. Як зазнача║ упорядник
тому творiв I. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складенi
народнi пiснi i посила║ться на "Запорожскую старину" I. Срезневського
(Див.: Там же.- С. 520).
106 ..."во гресях родила грiшна мати!" - Вислiв iз п'ятдесятого псалма
(Книга псалмiв), християнсько┐ щоденно┐ молитви.
107 Дике Поле - iсторична територiя мiж Доном, верхньою Окою та лiвими
притоками Десни i Днiпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали
переселятися в пониззя Днiпра i на Дон, де оголошували себе вiльними
козаками, впроваджували власне самоуправлiння, будували укрiпленi лiнi┐.
108 Зефiр - у давньогрецькiй мiфологi┐ син Астрея й Еос, брат Борея й
Нота, бог захiдного вiтру.
109 Лютерського ║ретицтва... - Мартiн Лютер (1483-1546) - дiяч
Реформацi┐ в Нiмеччинi, основоположник лютеранства Виступив проти торгiвлi
iндульгенцiями. Основним догматом лютеранства ║ положення про спасiння
душi через особисту вiру (без посередництва духовенства). Лютерани
об'║днуються в нацiональнi ║вангелiстськi церкви, якi входять до складу
Всесвiтньо┐ лютерансько┐ федерацi┐ (з 1947 р.).
110 I кальвiн завзятих... - Маються на увазi учнi i послiдовники Жана
Кальвiна (1509-1564),-дiяча Реформацi┐, засновника кальвiнiзму. Кальвiн
вiдзначався фанатичною нетерпимiстю до противникiв свого вчення. Його
дiяльнiсть сприяла поширенню протестантизму. В основi кальвiнiзму лежить
догмат про "абсолютне напередвизначення" Богом людсько┐ долi ще до
створення свiту. Iсну║ в трьох формах: реформатство, пресвiтерiанство,
конгрегацiоналiзм. Поширений головним чином в англомовних кра┐нах.
111 Медуза - у давньогрецькiй мiфологi┐ найжахливiша з трьох горгон
(крилатих жiнок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камiнь. Серед
них лише Медуза була смертною: Персей вiдрубав ┐й голову i вiддав Афiнi. З
кровi (чи тулуба) Медузи народився крилатий кiнь Пегас.
112 Давид - цар Iзра┐льсько-Iудейсько┐ держави в Х ст. до н. е.
Надiлений рисами епiчного героя. Виходець iз мiста Вiфле║ма, молодший син
I║сея (iз колiна Iуди), пастух. У бою перемiг великана-фiлiстимляна iз
Гата (Гефа) Голiафа. Батько Соломона.
113 Мов сугак на вольнiй волi... - Тут i через строфу цитата iз
вiдповiдно другого i третього днiв "древнего брачного торжества" iз твору
П. Кулiша "Хуторянка, або Спiвана хвала молодо┐ перед весiльними гостьми".
114 Пiсень до не┐ пiсня обiзвалась... - Кулiш ма║ на увазi "Пiсню
пiсень" ("Пiсню над пiснями") - одну iз книг Старого Заповiту.
115 Альдебаран - зiрка першо┐ величини в сузiр'┐ Бика, ма║ ясно-червоне
свiтло. Араби називали Альдебаран Абенезра, греки - Лампадiас чи
Гiпохирос. Вважають, що ця зiрка тотожна iз духом Таштер в iндусiв, вiд
якого залежить весняне рiвнодення.
116 Петро Великий (1672-1725)-росiйський цар з 1682 р., iмператор з
1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Iваном V Олексiйовичем i
спiвправителькою Софi║ю Олексi┐вною. Поступово зосередив усю владу. Ряд
енергiйних заходiв полiтики Петра I сприяв утвердженню абсолютизму в
Росi┐. Придiляв увагу розвитку науки i культури.
117 ...Велика наша Катерина... - Тобто Катерина II Олексi┐вна
(1729-1796) - росiйська iмператриця з 1762 р. За час ┐┐ правлiння були
оформленi становi привiле┐ дворянства, посилилось гноблення селян.
При║днала до Росi┐ ряд земель. Лiквiдувала гетьманство (1764), зруйнувала
Запорозьку Сiч (1775). 1783 р. на Лiвобережжi i Слобожанщинi юридичне
оформила крiпосне право. Кулiш загалом позитивно оцiнював ┐┐ правлiння. До
наведеного Кулiшем у текстi автографа свого коментаря у першодруцi в ЛНВ
(1901.- Кн. 3.- С. 258) Франко подав сво║ розумiння полiтики Катерини II:
"З тим "великим свiтом" Кулiш багато носився ще й у "Хуторнiй поезi┐",
забуваючи, що слова "великий свiт" зовсiм не оригiнальний укра┐нський
ковцепт, а давня московська титулятура царiв, i що вжитi вони в
укра┐нськiй (хто зна║ ще, чи народнiй, чи бiльше книжнiй) пiснi не в
значiнню похвали, а в зв'язку з докором за те, що Катерина послухала графа
Рум'янцова i занапастила козацькi вольности. Таке-то було все з Кулiшем:
загалом вiн вiдмовляв кобзарським пiсням i думам усяко┐ iсторично┐
стiйности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека,
вирване зi зв'язку, пiдпирало його хоробливо-пристраснi погляди, давав тим
словам вагу i вартiсть бiльшу вiд яких хочете документальних свiдоцтв.
Таке було, прим [iром], з тим куплетом народно┐ пiснi, де буцiмто
укра┐нськi жiнки проклинають Хмельницького: "Бодай Хмеля Хмельницького
перва куля не минула!" Се прокляття Кулiш на всi лади повторяв i в сво┐х
укра┐нських i в росiйських памфлетах, не дбаючи зовсiм про те, що пiсня
говорить про "Хмеля-Хмельниченка", отже, по всiй правдоподiбностя про
Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправдано┐ за┐лостi Кулiша
против Хмельницького вказаний мною в працi "Хмельнищина 1648-1649 рокiв у
сучасних вiршах", стор. 42-43".
118 Як Магомет в Медину ще втiкав. - Медина - друге священне мiсто
(пiсля Мекки) у мусульман. Мухаммед, не визнаний жителями Мекки, знайшов
пiдтримку в Мединi, де i похований. Переселення Мухаммеда до Медини набуло
в мусульманськiй традицi┐ типових рис втечi пророка, як i в Бiблi┐.
119 Всезнание обiцяв диявол квi, Як замутив ┐й розум у раю...- Живучи у
раю, ква i Адам могли все ┐сти, крiм плодiв з дерева iз середини саду.
Змiй, спокусивши кву, змусив ┐х обох з'┐сти цей плiд, обiцяючи, що "вашi
очi розкриються, i станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло" (Буття, 3,
5).
120 Сатана┐л-середньовiчнi богомоли (║ресь на християнському грунтi,
типологiчна манихейству) говорили про Сатана┐ла (Сатана плюс el, "Бог") як
сина Бога i брата Iсуса Христа.

[a] Як зайняв цар Олексiй Михайлович за Хмельниччини Бiлу Русь, дак
визволенi з-пiд ляхiв мiщане перш усього просили в царя такого присуду,
щоб у городах не жили в них нi жиди, нi козаки. (Читай про се, охочий, в
друкованих актах.)

[b] Що татаре по-нашому насмiхались iз нашого люду, про се писав ще в
XVI столiттi знакомитий колонiзатор Фастова, воювник i полiтик, бiскуп
ки┐вський Юзеф Верещинський.

[c] Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких
лiтописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорi, повiшено в Стамбулi пiд
тими ворiтьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою,
Блискучою Портою i Щасливими Ворiтьми.

* У автографi - трупу. Це очевидна описка: у попереднiй редакцi┐ ма║мо
лупу. - Ред.

* Буркулаб - сановник волоський, губернатор i комендант.

* Бiлим морем звали турки море Средиземне з його Iонiкою.

* Кричать телюги полунощи, рци, лебези розпущени ("Слово о полку
Iгореве").

* Солиман II Великолiпний царював од 1520 до 1566 рoку.

* Стiлько полонян, бранцiв i бранок приводили татари в Крим раз по раз,
що жид митник у Перекопi, дивуючись, питав: "Чи надовго ще стане люду на
Вкра┐нi? Чи й досi, - мовляв, - не спустiла вона? (Про се читай, охочий, у
Михалона Литвина, що писав учневi свойму, королевичевi
Сигiзмундовi-Августовi фактове оповiдання про Ки┐вщину i iншi руськi
землi.)

* Навiть по тюрмах, по фурдигах значнi туркенi ходили з милостинею.
Читай оповiдання коронного польового гетьмана Кон║цпольського, що впав у
неволю на Цоцорi ж таки (Pamietniki о Koniecpolskich, przez Przyleckego.)
"Пам'ятники про Кон║цпольських, укладенi Пшилецьким" (польськ.). - Ред.

* Слова сi по-нашому будуть т в о р я щ а р а д о щ i.

* Сей гарем существовав пiд кришею так названого Храму Господня,
спорожнено його недавно, вже за нашого часу. (Читай вояжуванн║ в Палестну
француза Габрiеля Шарма.).

* Тур був козакуватий архiмандрита Печерсько┐ лаври: не попустив ┐┐
унiтовi-митрополитовi Потi║вi.

* "Суть-бо Греци лукви до сего дня" (Нестерова лiтопись).

* Слова Кромера: "Princeps omnium saeculorum memoria dignissimus"
(князь, найдостойнiший пам'ятi всiх вiкiв.)

* Католицький церковний спiв, що викону║ться як вдячний Боговi;
молебень (лат.). - Ред.

* Князем Василем звано Костянтина Василя Костянтиновича Острозького.

* Даремно (лат.). - Ред.

* У нас i досi говорять: по┐хав до Москви.

* Виморочнi ма║тностi.

* Оборницький писав до короля: "Brodawka in oratione sua, in consilio
sua dixit hoc in caetera: Przed wojskiem Zaporozkim drzy Ziemia Polska,
Turecka i wszystek swiat". Вiн же доносив королевi i про бiлоцерковського
жида. (Бородавка в сво┐й промовi у радi зокрема сказав: (лат.). - Ред.
"Перед вiйськом запорозьким тремтить земля Польська, Турецька i весь свiт"
(польськ.). - Ред.)

* Козацтво наше, як i Гомеровi Дана┐, вбачало сво┐х богiв i богинь про
тихiй годинi, оповiдувало про дива ченцям, а тi вписували в "Тератургиму"
i в таке iнше.

* У Сагайдашного конi звались то Левами, то Барсами, то Турами.

* Нiхто з новичкiв на Низу не звався тим iм'ям, що в городах.

* Невмираками звались такi козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали
битись.

* Турецький султан - те саме на Востоцi, що римський папа на Заходi той
- намiсник пророка Магомета, а сей - намiсник Iсуса Хреста.

* Лiберальна нiби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою
титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали ┐й хвалу iз уст ┐┐ ворогiв,
славлених останнiм кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Сiч (се була не
найменша з ┐┐ заслуг перед потомством), самi зруйнованi проложили ┐й
пiсню:
В е л и к и й с в i т наша мати
Напуст напустила:
Славне вiйсько запорозьке
Та й занапастила.

* Кiнець поеми згорiв пiд хуторну пожежу.

* Виморочнi ма║тностi.

* У Сагайдашного конi звались то Левами, то Барсами, то Турами.

* Нiхто з новичкiв на Низу не звався тим iм'ям, що в городах.

* Невмираками звались такi козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали
битись.

* Лiберальна нiби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою
титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали ┐й хвалу iз уст ┐┐ ворогiв,
славлених останнiм кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Сiч (се була не
найменша з ┐┐ заслуг перед потомством), самi зруйнованi проложили ┐й
пiсню:
Великий свiт наша мати
Напуст напустила:
Славне вiйсько запорозьке
Та й занапастила.

* Кiнець поеми згорiв пiд хуторну пожежу.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: