Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   По веснi 1663 року дво║ подорожнiх, верхи на добрих конях,  iзближались
до Ки║ва з Бiлогородського шляху. Один був молодий собi  козак,  збройний,
як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi,  сказать  би,  пiп,  а  по
шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по  довгих  шрамах  на  виду  -
старий "козарлюга". Конi в ┐х  потомленi,  одежа  й  тороки  позапилюванi:
зараз було знати, що iдуть не зблизька.
   Не до┐здячи верстов зо двi чи зо три до Ки║ва, взяли вони у  лiву  руку
да й побрались га║м, по кривiй дорiжцi. I хто тiльки бачив, як вони з поля
повернули в гай, усяке  зараз  домислялось,  куди  вони  простують.  Крива
дорiжка  вела  до  Череваневою  хутора,  Хмарища.  А  Черевань  був  тяжко
грошовитий да й веселий пан iз козацтва,  що  збагатилось  за  десятилiтню
рiйну з ляхами. Рiч тут про Богдана Хмельницького, як вiн рокiв з  десяток
шарпав з козаками шляхетних ляхiв i  недоляшкiв.  От  тодi-то  й  Черевань
доскочив собi незчисленного скарбу, та пiсля  вiйни  й  сiв  хутором  коло
Ки║ва.
   Було  вже  надвечiр.  Сонце  свiтило  стиха,  без  жари;  i  любо  було
поглянути, як воно розливалось по зелених вiтах,  по  сукуватих,  мохнатих
дубах i по молодiй травицi. Пташки спiвали i свистали  усюди  по  гаю  так
голосно да гарно, що все кругом неначе усмiхалось. А подорожнi були  якось
смутнi┐. Нiхто б не  сказав,  що  вони  iдуть  у  гостi  до  веселою  пана
Череваня.
   От же вони вже й пiд Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями,  справдi
наче хмарами. Кругом обняла  його  рiчка  з  зеленими  плавами,  лозами  й
очеретами. Через рiчку йшла до ворiт гребелька. А  ворота  в  Череваня  не
простi, а державськi. Замiсть ушул - рублена башта пiд гонтовим  щитом,  i
пiд башту вже дубовi ворота, густо од  верху  до  низу  цвяхованi.  Бувало
тодi, у ту старовину, таке, що i вдень i вночi сподiвайсь лихого  гостя  -
татарина  або  ляха.  Так  над  ворiтьми  у  баштi  було  й  вiконце,  щоб
роздивитись перше, чи впускати гостя  до  господи,  чи  нi.  Над  щитом  -
гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора - годящий вал.
   Пiд'┐хавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла
луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав
кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в  баштi  по
сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою.
   - Враг його,- каже,- зна║, який  тепер  люд  настав!  При┐де  казна-що,
казна-звiдки  та  й  грюкотить,  як  ворiт  не  розламле.  А  якби   рокiв
п'ятнадцять або двадцять назад,  так  усяке  сидiло  по  Вкра┐нi  тихо  та
смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi  на
лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б,  може,  так  би  сидiли.
Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову!  Ох,  боже
правий, боже правий!
   - Се Василь Невольник,- каже тодi пiп.- Однаковий i досi.
   - Хто там грюка║, наче в сво┐ ворота? - пита║  Василь  Невольник  крiзь
вiконце.
   - Да годi тобi розпитувать! - озвався пiп. - Бачиш, що не татаре, то  i
впускай.
   - Боже мiй правий! - аж скрикнув Василь Невольник.- Та се ж паволоцький
Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана.
   - Одчини перше ворота,- озвався Шрам,- а потiм бiжи собi, куди хоч.
   - Правда, правда, добродiю мiй любий! - каже старий ключник да й  почав
iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз  собою.-  Гора  з  горою  не
зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж мо┐ старi  очi
вбачати пана Шрама!
   От одчинились ворота. Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був
його син), схилившись, i в'┐хали. Василь Невольник з  велико┐  радостi  не
знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в колiно.
   Далi до сина:
   - Боже правий! Боже правий! Та се ж твiй Петрусь! Орел, а не козак!
   Петро нагнувсь iз сiдла i поцiловавсь iз Василем Невольником.
   - Орел, а не козак! - каже знов Василь  Невольник.  -  Що,  якби  таких
друзяк припливло хоч двi чайки до Кермана, як я пропадав там у неволi? Ох,
боже правий! Далась менi та проклята неволя  добре  знати,  не  забуду  ┐┐
довiку!
   Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь  такий  мiзерний,  мов  зараз
тiлько з неволi випущений: невеличкий, похилий, а  чi  йому  позападали  i
наче до , чого придивляються а губи якось покривились, що ти  б  сказав  -
вiн  i  зроду  не  смiявся.  У  синьому  жупанковi,  у  старих  полотняних
шароварах, да й те на йому було мо,в позичене.
   Петро, старого Шрама син, скочив на землю i взяв од панотця коня.
   - Веди ж нас, Василю, до пана,- каже полковник  Шрам.-  Де  вiн?  Чи  в
свiтлицi, чи в пасiцi? У нього здавна була  охота  до  бджоли;  так  тепер
певно вже пасiчнику║.
   - Еге, добродiю,- каже Василь Невольник,- благую часть iзбрав собi  пан
Черевань - нехай його господь на свiтi подержить! Мало куди й виходить  iз
пасiки.
   - Ну, да все ж од людей iще не одцурався? Чи,  може,  справдi  зробивсь
пустинножителем?
   - Йому од людей одцуратись! - каже Василь Невольник.- Та йому й хлiб не
пiде в душу, якби його люде покинули. У нас i тепер не без гостей. Побачиш
сам, що в нас за гiсть тепер у Хмарищi.
   Да одчинивши дiдусь у пасiку хвiрточку, i повiв Шрама попiд деревом.
   Що ж то був за Шрам такий i як се вiн був разом пiп i полковник?
   Був  вiн  син  паволоцького  попа,  по  прiзвищу  Чепурного,  учився  в
Ки┐вськiй братськiй школi, i вже сай вийшов був на попи. Як  же  пiднялись
козаки з гетцу маном Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо
гарячий був чоловiк Шрам i  не  всидiв  би  у  сво┐й  парафi┐,  чуючи,  як
iлл║ться рiдна йому кров  за  безбожний  глум  польських  консистентiв  ,i
урядникiв над укра┐нцями, за наругу католикiв i унiтiв  над  греко-руською
вiрою. Тодi-бо дiйшло безладд║ в Польщi до того, що робив усякий староста,
усякий ротмiстр, усякий значний  чоловiк,  що  йому  в  божевiльну  голову
прийде, а найбiльш iз народом неоружним, з мiщанами i хлiборобами,  которi
не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовнiри, консистуючи в
городах i селах, беззаконнi окорми i напитки од людей вимагати,  жiнок  та
дiвчат козачих, мiщанських i  посполитих  безчестити  i  мордовати,  людей
серед зими по ломках льодових у плуг запрягати,  а  жидам  приказували  ┐х
бичовати й поганяти, щоб, на один  смiх  i  наругу,  лiд  плугом  орали  й
рисовали. А тим часом католицькi пани з  нашими  перевертнями  усиловались
унiю на Вкра┐нi прищепити i не в одну церкву попом унiта, на огиду  людям,
поставили; вiру благочестиву мужицькою вiрою називали, а оддаючи  жидам  у
оренду села, не раз iз селами й церкви ┐м на одкуп оддавали. I нiкому було
на такi наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да ║пископи у
руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного  гетьмана,  за
старост, за державцiв i ┐х намiсникiв i орандарiв руку тягнула, а мiж себе
дiлилась козацькою платою - по тридцяти золотих на всякого ре║стрового  од
короля i Речi Посполито┐. То й ре║стровим чи городовим козакам було тiсно.
Багато з них до пiдданства старостам i  державцям  приневолено;  которi  ж
остались ре║стровими козаками, тi┐ робили в сво║┐ старшини всяку роботу по
дворах. Шiсть тисяч тiлько ┐х оставлено в  ре║стрi,  да  й  тi┐,  бувши  в
великiй неволi в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхiв  руку  i  тiлько
вже при Хмельницькому одностайне за Вкра┐ну повстали. Так як би ┐м земляки
у  сво┐й  тiснотi  й  нуждах  жаловались?..  Жаловались  миряне   i   попи
благочестивi┐ тiлько далеким сво┐м землякам - козакам запорозьким, которi,
живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самi з себе  вибирали  i
гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з  Запорожжя
один за одним гетьмани козацькi┐: Тарас Трясило,  Павлюк,  Остряниця  -  з
мечем i пожежею супротив ворогiв рiдного краю.
   Тiлько ж ненадовго пiдiймали укра┐нцi пiд ┐х хорогвами  похилу  голову.
Ляхи держались мiцне за руки з недоляшками, гасили хутко  полом'║  i  знов
по-свойому обертали Укра┐ну. Аж ось пiднявсь страшенний, невгасимий  пожар
iз Запорожжя - пiднявсь  на  ляхiв  i  на  всiх  недругiв  отчизни  батько
Хмельницький. Чого вже не робили тi┐  старости  i  комiсари  з  городовими
козаками,  тi┐  косистенти-ротмiстри  з  своiмя  жовнiрами,  да   й   нашi
перевертнi-недоляшки з надвiрною  сторожею.  Як  уже  не  вмудрялись,  щоб
погасити те║ полом'я! Як уже  не  перегороджували  степовi  дороги  сво┐ми
заставами, щоб не пустити нiкого з Укра┐ни на Запорожж║, так де ж ?  Кида║
пахар на полi плуг iз волами, кида║  пивовар  казани  в  броварi,  кидають
шевцi, кравцi i ковалi свою роботу, батьки покидають маленьких дiтей, сини
- немощних батькiв i матiрок, i всяке манiвцем да ночами, степами, тернами
да байраками чимчику║  на  Запорожж║  до  Хмельницького.  I  отодi-то  вже
"розлилась козацька слава по всiй Укра┐нi..."
   Де ж пробував, де тинявсь попович  паволоцький,  Шрам,  десять  рiк  од
Остряницi до Хмельницького? Про те багато треба було б писати.  Сидiв  вiн
зимовником серед дикого  степу  на  Низу,  взявши  собi  за  жiнку  бранку
туркеню;  проповiдував  вiн  слово  правди  божо┐   рибалкам   i   чабанам
запорозьким; побував вiн на полi й на морi з низцями; видав не  раз  i  не
два смерть перед очима да й  загартовався  у  во║нному  дiлi  так,  що  як
пiднявсь на ляхiв Хмельницький, то мав з його велику  користь  i  пiдмогу.
Нiхто краще його не ставав до бою; нiхто не крутив ляхам такого веремiя...
У тих-то случаях  пошрамовано  його  вздовж  i  впоперек,  що  козаки,  як
прозвали  його  Шрамом,  то  й  забули  ре║строве  його  прiзвище.   I   в
ре║страх-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано.
   Било козацтво в ту вiйну на те, що або пан, або  пропав,  то  не  кожен
писався власним прiзвищем.
   От же минули, мов короткi свята, десять рiк Хмельниччини.  Вже  й  сини
Шрамовi пiдросли  i  допомагали  батьковi  у  походах.  Дво║  полягло  пiд
Смоленським; оставсь тiлько Петро. Iще таки й пiсля Хмельницького  не  раз
дзвонив старий Шрам шаблею; далi, почуваючись, що  вже  не  служить  сила,
зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й  почав  служити  боговi.
Сина посилав до вiйськового обозу, а сам знав одну церкву. "Вже,-  думав,-
Укра┐на ляхам за себе оддячила, недоляшкiв вигнала,  унiю  стерла,  жидову
передушила. Тепер нехай,- каже,- живе громадським розумом".
   Коли ж дивиться, аж iзнов не гаразд почина║ться на  Вкра┐нi.  Свари  да
чвари, i вже гетьманською булавою почали гратись, мов цiпком.  Повернулось
у старого серце, як почув, що козацька кров iлл║ться понад  Днiпром  через
Виговського i через навiженого Юруся Хмельниченка, що одержав  пiсля  його
гетьманованн║; а як досталась од Юруся булава Тетерi, то вiн аж за  голову
вхопився. Чи молиться, чи божу службу служить,- одно в його на  думцi:  що
ось погибне Укра┐на од сього недруга отчизного i похлiбцi лядського. Було,
чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам  править:  "Блюдiтеся,
да не порабощеннi будете; стережiтеся, щоб не  дано  вас  iзнов  ляхам  на
поталу!"
   Як же вмер паволоцький  полковник,  що  послi  Шрама  уряд  держав,  да
зiйшлась рада, щоб нового полковника вибрати,  вiн  вийшов  серед  ради  у
попiвськiй рясi да й каже:
   - Дiти мо┐! Наступа║ страшна година: перехрестить, мабуть, нас  господь
iзнов огнем да мечем. Треба нам тепер  такого  полковника,  щоб  знав,  де
вовк, а  де  лисиця.  Послужив  я  православному  християнству  з  батьком
Хмельницьким, послужу вам, дiтки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
   Як почула ж се рада, то так i загула од  радостi.  Зараз  окрили  Шрама
шапками, вiйськовими корогвами, дали йому до  рук  полковницькi  клейноди,
вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.
   Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нiчого
не змiг, бо так  велось  у  ту  старосвiтщину,  що  рада  була  старша  од
гетьмана. Мусiв Тетеря прислати Шрамовi унiверсал на полковництво.  Обидва
ж вони полiтикуються, подарунками обсилаються, а  нишком  один  на  одного
чигають.
   От же думав Шрам, думав, як би Вкра┐ну на добру дорогу  вивести;  далi,
надумавшись, пустив  таку  поголоску,  що  нездужа║,  нездужа║  полковник;
передав осауловi Гулаку свiй рейментарський  пiрнач,  а  сам  ви┐хав  нiби
кудись далеко на хутiр для спокою, да ото й махнув iз  сином  з  Паволочi.
Куди ж вiн махнув i що в його було на думцi, незабаром того довiда║мось.

   II

   Скоро ввiйшов ото Шрам у пасiку, iще не помоливсь i  святому  Зосимовi,
що сто┐ть по пасiках, як слуха║ - у Череваня щось iгра║.
   - Е, да се в вас i бандура!
   - I бандура,- каже Василь Невольник,- та ще чия бандура!
   - Так се в вас божий чоловiк? - спитав тодi Шрам.
   - А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може,
вже й не буде мiж козацтвом.
   Iдуть вони, аж бандура заговорила голоснiше. Оддалеки - так наче сама з
собою розмовляла, а тут i голос почав пiдтягувати до неi.
   Гляне Шрам, аж сидять на травi пiд липою i божий чоловiк, i Черевань, а
перед ними сто┐ть полудень. Звався божим чоловiком слiпий  старець-кобзар.
Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря;  у  латанiй  свитинi  i  без
чобiт, а грошей носив повнi  кишенi.  Що  ж  вiн  робив  iз  тими  грiшми?
Викупляв невольникiв iз неволi. Iще  ж  до  того  знав  вiн  лiчити  усякi
болiстi i замовлять усякi рани. Може, вiн  помагав  сво┐ми  молитвами  над
недужим, а може, i сво┐ми пiснями; бо в його пiсня  лилась,  як  чари,  що
слуха║ чоловiк i не наслуха║ться. За те║-то за все поважали  його  козаки,
як батька; i хоть би, зда║ться, попросив у кого остатню свитину  з  плечей
на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.
   Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав  козацький
батько:
   Ой настала жаль-туга да по всiй Укра┐нi...
   Не один козак гiрко плакав од сi┐ думи, а Черевань тiлько  похитувавсь,
гладючи черево; а щоки - як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така  була  в
його вдача.
   Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на ┐х обох. Давно вже вiн не
бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився  Черевань;
тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в божого чоловiка  довга,
до самого пояса, борода iще краще процвiла  сiдинами;  а  на  виду  дiдусь
просiяв якимсь свiгом. Спiваючи  пiсню,  од  серця  голосить  i  до  плачу
доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не
побачить.
   Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й  став  навпроти
Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань:
   - Бгатику,- каже (бо трохи картавив),- чи се ти сам, чи  се  твоя  душа
прилетiла послухати божого чоловiка?
   Да й обнявсь i поцiлосавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом.
   Божий чоловiк i собi  простяг  руки,  як  зачув  Шрамiв  голос.  Зрадiв
дiдусь, що аж усмiхавсь.
   - Бувай же,- каже,- здоров, панотче i пане полковнику! Чули  й  ми,  як
господь наустив тебе взятись iзнов за козакованн║.
   А Василь Невольник, стоючи коло нях, собi раду║ться, похитуючи головою.
   - Боже,- каже,- правий, боже правий, ссть на свiтi такi люде!
   - Яким же, бгате, оце случа║м? - пита║ зараз Черевань.
   Шрам одвiтовав, що на  прощу  до  Ки║ва,  да  й  спитав  сам  у  божого
чоловiка:
   - А тебе ж, дiду, звiдки i куди господь несе?
   - В мене,- каже,- одна дорога по всьому свiту. Блаженнi милостивi┐, яко
тiг помилованi будуть...
   -_  Так,  батьку  мiй!  Так,  мiй  добродiю!  -  перебив  йому   Василь
Невольник.- Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся!
Три годи, як три днi,  промучивсь  я  в  проклятiй  неволi,  на  турецькiй
каторзi, на тих безбожних галерах;  не  думав  уже  вбачати  святоруського
берега. А ти виспiвав за  мене  сто  золотих  червоних;  от  я  iзнов  мiж
хрещеним миром, iзнов почув козацькую мову!
   - Не менi дякуй за се, Василю,- каже божий чоловiк,- дякуй боговi да ще
тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатiв.
   - Хiба ж я йому не дякую? - каже Василь Невольник.- Ченцi звали мене  у
монастир, бо я таки й письменний собi трошки; низове товариство  закликало
мене до коша, бо я всi гирла, як сво┐ п'ять пучок, знаю;  зазивав  мене  i
кошовий, i отаманн║, як проходив я, повертаючи з неволi, через  Запорожж║,
а я кажу: нi,  братчики,  пiду  я  тому  служити,  хто  визволив  мене  iз
бусурменсько┐ землi; буду в його грубником, буду в  його  хоч  свинопасом,
аби як небудь йому подякувати.
   Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тiлько смiявся.
   - Казна║-що ти,- каже,- городиш, бгате! Буцiм  уже  сто  червоних  таке
диво, що зроду нiхто й не бачив. Пiсля Пилявцiв та Збаража  носили  козаки
червiнцi приполами. Ну, сядьмо  лиш,  мо┐  дорогi┐  гостi,  та  вип'║м  за
здоров'я пана Шрама.
   Випили по кубку. Тодi Шрам i пита║:
   - Скажи ж менi, божий чоловiче, ти всюди вешта║шся i всячину  чу║ш:  чи
не чував ти, що в нас дi║ться за Днiпром?
   - Дi║ться таке,- одвiту║ божий чоловiк, важко здихнувши,- що бодай i не
казати! Не добре, кажуть, почина║ на сiй  Укра┐нi  Тетеря,  а  за  Днiпром
чиниться щось iще гiрше. Жодного ладу мiж козаками.
   - А старшина ж iз гетьманом на що?
   - Старшини там багато, та нiкого слухати.
   - Як нiкого? А Сомко?
   - А що ж Сомко? Хоть вiн i розумом, i славою узяв над усiма, да й  йому
не дають гетьмановати.
   - Як же се так?
   - А так, що диявол замутив голову Васютi  Нiженському.  Уже  й  чуприна
бiла, як у мене, i зовсiм уже дiд; доживав би вiку на  полковництвi:  так,
отже, захотiлось на старiсть гетьмановати. Багато козакiв i його слуха║. А
як вiн собi ма║ться добре, то й бояре, що на Москвi  коло  царя,  що  хотя
роблять, i тi┐ за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець  iде,  не
хоче  нiкому  придiте  поклонiмося._  Отаке  як  завелось  мiждо  старшими
головами, то й козаки пiшли один против  одного.  Де  зустрiнуться,  чи  в
шинку, чи на дорозi, то й зiтнуться.  "Чия  сторона?"  -  "А  ти  чия?"  -
"Васютина".- "Геть же к нечистому,  боярський  пiднiжку!"  -  "Ти  геть  к
нечистому,  переяславський  крамарю!"  -  Себто,  бач,  що  Сомко  ма║   в
Переяславi сво┐ крамнi комори в ринку, так  Васютинцям  i  звадливо.  Отак
зiтнуться, да й до шабель.
   Слухаючи таку невеселу повiсть, полковник Шрам i голову понурив.
   - Та потривай же,- каже,- адже ж Сомка вибрали одностайне  гетьманом  у
Козельцi?
   - Одностайне,- каже,- i сам преосвященний Методiй був там i до  присяги
козакiв приводив; да як Сомко собi чоловiк-дрямота, то й не в догад  йому,
що_ святий отець думав, мабуть, заробити собi яку сот-нягу чи двi червоних
на рясу. А Васюта Нiженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже
добрий: брязнув капшуком перед владикою - той i вимудровав щось на  Сомка,
да й послали в Москву лист.  От  i  пiшла  така  вже  поголоска,  що  рада
Коз║лецька не слушна; треба, кажуть, iзозвати зуповную раду, щоб i вiйсько
з Запорожжя було на радi, щоб одностайне собi гетьмана обрали i одного вже
слухали; бо Васюта хоче собi гетьманства i не  слуха║  Сомка-гетьмана,  а
запорожцi собi гетьманом Брюховецького зовуть.
   - Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам.- Що се ще за проява?
   - Проява,- каже,- така, що_ слуха║ш, да й вiри  няти  не  хочеться.  Ви
зна║те Iванця?
   - Отак! - кажуть,- iще б не знати чури Хмельницького!
   - Ну, а чули, яку наругу прийняв вiн од Сомка?
   - Чули,- каже Шрам.- Що ж по тому? А Черевань:
   - Зда║ться, Сомко налаяв Iванця свинею, чи що?
   - Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не  на  самотi,  чи
там як-небудь напiдпитку, а перед отаманн║м, перед генеральною  старшиною,
на домовiй радi в гетьмана.
   - Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Одважив солi добре.
   - Одважив солi добре,- каже божий чоловiк, да зробив негаразд.  Iванець
був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому  Хмельницькому
мав велику в його повагу  i  шанобу.  Бувало,  прожива║ш  у  гетьманському
дворi, то й чу║ш: "Коханий Iванець! Iванець, друже мiй ║диний'" - озветься
до його пiд веселий час, за чаркою. "Держись, Юру,- каже, бувало, синовi,-
держись Iванцево┐ ради, як не буде мене на свiтi: вiн тебе не ошука║".  От
Юрусь i державсь його ради, i вже було, що скаже Iванець, те  й  свято.  А
Сомко, зна║те самi, доводиться Юрусевi  дядько,  бо  старий  Хмiль  держав
уперве його сестру Ганну; так вiн i не злюбив, що чура оруду║ небожем.  Да
ото раз, як з'┐халась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
вiйськовi речi, от Iванець i собi до гурту - немовби гетьманський  чура  -
да щось i блявкнув з просготи. А Сомко, зна║те, який? Зараз загориться, як
порох. "Пане гетьмане,- до Юруся,- старого пса непристойно мiшати  в  нашу
компанiю..." От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь,
то й чув сво┐ми ушима. Да при менi ж зчинився  й  гвалт  уночi,  як  Сомко
пiймав Iванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й  судили  його  вiйськовою
радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й  сталось  так,  панове,  да
Сомко видумав Iванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи  на  свиню  да  й
провезти по всьому Гадячу.
   - Га га-га! - зареготав iзнов Черевань.- Котузi до заслузi.
   А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:
   - Се все ми зна║мо.
   - Зна║те,- каже кобзар,- а чи чували, що пiсля того вко┐в Iванець?
   - А що ж вiн, бгате, вко┐в? - пита║ Черевань.- Якби на мене, то враг би
його й знав, що й чинити пiсля такого  сорому!  Як  тобi  зда║ться,  бгате
Василю?
   Той тiлько мовчки похитав головою.
   - От що зробив Iванець,- прийняв iзнов слово  божий  чоловiк.-  Мабуть,
нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав  усякому  годити,  почав
прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото  Юрусь
не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так  Iванець,  маючи  в
себе од усiх льохiв гетьманських ключi,  пiдчистив  щире  срiбло,  скiлько
його там осталось, да й махнув на Запорожж║. А там як сипнув  грiшми,  так
запорожцi за ним ро║м: "Iван Мартинович! Iван Мартинович!" А вiн, ледачий,
з усiма обнiма║ться, да брата║ться, да горiлкою по┐ть...
   - Ну, що ж iз сього? - iзнов-таки спитав понуро Шрам.
   - А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали  раду,
да й бух Iванця кошовим.
   - Iванця! - аж скрикнули всi у одно слово.
   - Нi вже його тепер нiхто не зове Iванцем,- додав божий чоловiк,- тепер
уже вiн Iван Мартинович Брюховецький.
   - Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам.- Так  се  його
зовуть запорожцi гетьманом?
   - Його, панотче, його самого!
   - Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник,- переведеться ж,
видно, нi на що славне Запорожж║, коли такi гетьмани настали!
   А Черевань тiлько смiявся:
   - Га-га-га! Оце так, бгатцi, що штука! I вi снi такого дива не  снилось
нiкому!
   - Братт║ мо║ миле! - рече тодi полковник Шрам.- Тяжко мо║му  серцю!  Не
здолаю бiльш од  вас  та┐тись!  пду  я  не  в  Ки┐в,  а  в  Переяслав,  до
Сомка-гетьмана; а iду от чого. Укра┐ну розiдрали надиос: одну часть, через
недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у сво┐ лапи ляхи,  а  друга  сама  iю
собi перевернеться кат зна║ на що. Я думав, що Сомко  вже  твердо  сiв  на
гетьманствi,- а в нього душа  щира,  козацька,так  мiркував  я,  що  якраз
пiдiйму його з усiма полками на Тетерю, да  й  привернем  усю  Укра┐ну  до
одно┐ булави. Гiрко┐ пiднiс ти мо║му серцю, божий чоловiче, да  ще,  може,
як-небудь дiло на лад повернеться, ┐дьмо за мною на той бiк:  тебе  казаки
поважають, тво║┐ ради послухають...
   - Нi, панотче,- перебив його кобзар,- не слiд  менi  встрявати  до  тi┐
заверюхи.
   Не нам те знати,
   Не нам про те, за те раховати:
   Наше дiло боговi молитись,
   Спасителю хреститись.
   А бiльш, - каже, - менi не по нутру ота  мiзерная  пиха,  що  розвелась
усюди по Гетьманщинi. Почали значнi козаки  жити  на  лядський  кшталт  iз
велико┐ розкошi. I вже байдуже ┐м тепер старосвiтськi┐ спiви, що й людям у
подобу, i богу не противнi: держать коло себе хлопцiв  iз  бандурками,  що
тiлько й знають рiзати до танцiв. Дух мiй не терпить сього!.. I наша темна
старчота, ради тi║┐  ледащицi-горiлки,  бринчить  ┐м  на  кобзах  усячину.
Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нiчого, уже  тебе  наче  взято  iз
сього свiту: так чого ж тобi вертатись до-грiхiв людських? Умудрив господь
твою слiпоту, то спiвай же добрим  людям,  не  прогнiвляючи  господа;  так
спiвай, щоб чоловiк на добре, а не на зле почувся!
   - Бгатцi! - сказав Черевань.- От я почувсь  на  добре.  Ходiмо  лиш  до
хати. Там нам дадуть таких вареникiв, що всяке горе на душi одлигнс.  Годi
вже вам гуторити про сво┐ смутки. Я радуюсь, що господь послав менi  таких
гостей, а ви тiлько  оха║те  та  стогнете.  Не  засмучайте  мо║┐  гостини,
забудьте сво┐ гiркi┐ думи хоч па сьогоднiшнiй вечiр.
   Так говорячи, устав да й повiв сво┐х гостей до хати. Шрам iшов за  ним,
хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи.
Божий чоловiк ясен був на виду, мов душа його жила не на землi, а на небi.

   III

   Заглянув Черевань у пекарню:
   - Е,- каже,- да се ж ти менi й жениха привiз, пане бгате! (А в  пекарнi
давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i  з  ┐┐  дочкою
Лесею.) Бач, як у ┐х весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобцi.  Що
то за милий вiк молодецький! Веди  ж,  Василю,  гостей  у  свiтлицю,  а  я
поздоровкаюсь iз молодим Шраменям.
   Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер  бува║  в  якого  заможного
козака (що ще то за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок  гарний,
дубовий, штучно покарбований; i слова з святого письма вирiзанi;  вирiзано
i хто свiтлицю збудовав, i якого року. I лавки  були  хорошi,  липовi,  iз
спинками, та ще й  килимцями  позастиланi.  I  стiл,  i  божник  iз  шитим
рушником округи, i все так було, як i тепер по добрих людях ведеться. Одно
тiлько диво було в Череваня таке, що вже тепер  нiде  не  зуздриш.  Кругом
стiн полицi, а на тих полицях срiбнi, золотi й кришталевi кубки,  коновки,
пляшки, тацi i всяка посудина, що  то  на  вiйнi  поздобувано.  Як  палили
козаки шляхетськi┐ двори i княжецькi┐ замки, то все те  мiшками  виносили.
Так-то бог тодi погодив козацтву, що тi┐ вельможнi┐ каштеляни  i  старости
пишнi┐, несказанно гордi, що гукали на гайдукiв, сидя iз сими  кубками  да
конвами поза столами, пiшли в неволю до Криму або полягли головою в  полi,
а ┐х кубки стоять у козака в свiтлицi. Iще ж по стiнах висять i ┐х  шаблi,
пищалi пiд срiблом,  старосвiтськi  сагайдаки  татарськi┐,  шитi┐  золотом
ронди, нiмецькi гаркебузи, сталевi сорочки, шапки-сисюрки, що  вкри║  тебе
залiзною сiткою - i нiяка шабля не вiзьме. От же  нiщо  тi║  не  оборонило
ляхiв i недоляшкiв: допекли козакам i поспiльству до самого серця.  Та  от
тепер i тi┐ луки, i тi┐ шаблi, i вся та зброя сiя║ не в одного Череваня  в
свiтлицi i веселить козацькi очi.
   Тiлько ж Петру, Шрамовому синовi, здалось найкраще у пекарнi, хоть  там
не було нi шабель, нi сагайдакiв, а тiлько самi квiтки да  запашнi┐  зiлля
за образами й поза сволоком, а на столi лежав ясний да високий  хлiб.  Так
Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: "У хатi
в не┐, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як  квiточка".
I розговоривсь iз нею Петро, як брат iз сестрою. А  сама  Череваниха  була
панi ввiчлива: знала як до кого з речами обернутись.  Так  мо║му  козаковi
луччо┐ компанi┐ було й не треба:  тут  би  вiн  i  засiв  на  весь  вечiр,
дивлячись на чорнi дiвоцькi брови да на шитi рукава.
   Як ось i лiзе Черевань,  сопучи,  через  порiг.  Уваливсь  у  хату  да,
розставивши руки, до його:
   - А, бгатику! - i почав цiловатись.- Ну,- каже,- бгате, не вниз iдеш, а
вгору. То був козак над козаками, а тепер iще  став  кращий!..  Меласю!  -
обернувсь до жiнки.- От нам зятьок! Лесю, от жених тобi пiд пару, так-так!
Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловiк? Сам набиваюсь iз сво┐м  добром.  Так
не бере ж бо нiхто, та й годi! Ходiмо, бгате, в свiтлицю; нехай  вони  тут
собi пораються. Жiноча рiч коло печi, а нам, козакам, чарка та шабля.
   Да, взявши Петра  за  руку,  i  потяг  до  свiтлицi.  Обернувсь  козак,
переступаючи через порiг,- i серце в його заграло: Леся не спускала з його
очей, а в тих очах сiяла й ласка, й жаль, i щось iще таке, що  не  вимовиш
нiякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дiвчинi.
   - Ось подивись,  дiдусю,-  каже  Черевань,  привiвши  Петра  до  божого
чоловiка,- чи той се Шраменко, що переплив Случ пiд кулями? пй-богу,  я  й
досi дивуюсь, що таке молоде, да таке смiле! Пробравсь у  лядський  табор,
убив хорунжого й корогов його принiс до  гетьмана.  Що  ж  би  тепер  воно
зробило!
   Божий чоловiк положив Петрусевi на голову руку да й каже:
   - Добрий козак; по батьковi пiшов. Одвага велика, а буде довговiчний, i
на вiйнi щасливий: нi шабля, нi куля його не одолi║,- i вмре сво║ю смертю.
   - Нехай лучче,- сказав батько,- поляже од шаблi i од кулi, аби за добре
дiло, за цiлiсть Укра┐ни, що ось розiдрали надво║.
   - Ну, годi ж, годi вже про се! - каже Черевань.- Ось я  вам  дам  краще
дiло до розмови.
   I дiстав iз полички жбан, прехимерно з срiбла вилитий i що  то  вже  за
приукрашений! Не жалували пани грошей для сво║┐ пихи i  потiхи.  По  боках
бiгли босонiж дiвчата - iнша i в бубон б'║; а  зверху  сидiв,  мов  живий,
божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань i звав сей жбан божком.
   - Шкода менi, дiдусю, тво║┐  темноти,-  каже  кобзаревi,-  Ось  на  лиш
полапай, яке тут диво. Се я в Поль┐цi таке собi доскочив.
   - Су║та су║тствiй! - каже той, усмiхнувшись
   - Нi, бгатику, не су║та! Ось як вип'║мо з божка по кухлику,  то,  може,
не так заговориш.
   - Iз божка! - каже Шрам.- Так отсей чортик зоветься в тебе божком?
   - Нехай вiн буде й чортик,- одвiту║  Черевань,-  тiлько  кажуть,  що  в
старовину у грекiв...  Був  народ  греки,  так,  iiримiрно,  як  ми  тепер
козаки... Народ нелюдимий,- от що!..  Таку  тих  то  грекiв  сьому  божку,
кажуть, була велика шаноба.
   - А в тебе вже не така? - пита║ Шрам.
   - Нi,- каже,- на мене вiн не  нарiкатиме,  а  от  коли  б  ви  його  не
зневажили.
   I достав мальовану тацю, срiблом ковану. А  на  тацi  було  намальоване
таке, що всяке б засмiялось. Жидок  да║  запорожцевi  напитись  горiлки  з
барильця. Запорожець так i припав до барила, а жид -  одно  од  страху,  а
друге од скнаростi - держить та й трусигься. А  зверху  i  пiдписано:  "Не
трусись, псяюхо: губи поб'║ш'_" От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять
кубкiв рiпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.
   - Се, бгатцi,- каже,- така в мене  настойка,  що  мертвий  устав  би  з
домовини, якби випив добру чарку.
   Да й обнiс усiх; не минув i Василя  Невольника,  хоть  той  стояв  собi
оддалiк, мов у монастирi служка перед iгуменом.
   - Ну, бгаге Михайле,- каже, повеселiвши трохи од  того  трунку,  Шрам,-
загадаю ж я тобi про твого божка загадку: сто┐ть божок  на  трьох  нiжках;
король каже: "Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя!"
   - Ну, бгатику,- каже Черевань,- хоч убий,  не  второпаю.  Дак,  як  як?
Король на трьох нiжках, а краля каже: "Погибель моя"?
   - Не король, а божок на трьох  нiжках,  як  от  i  твiй.  Король  каже:
"Потiха моя!", краля каже: "Погибель моя'"
   - А, пек же його матерi, як мудро!.. Король каже:
   "Потiха моя'" Себто, бач, як чоловiк уп'║ться, то вже тодi кричить:  "Я
король!" А жiнка: "Ох, погибель же моя! Де ж менi тепер дiтися?"
   - Якраз так! Тiлько, братику, твоя жiнка не злякалась би тебе, хоть  би
ти й королем зробивсь!
   - Iще не одгадал! - каже Черевань. Ану ж ти сам!
   - Менi не диво, а от якби ти показав свою премудрiсть!
   - Моя премудрiсть, бгатику,- сказав Черевань,- зна║  тiлько  налити  та
випити; а там собi мiзкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужi совiта,
на те ви народнi голови.
   Не вадило б i не понам,- одвiтур Шрам,- не вадило б i не  мужам  совiта
знати, що король тут - тiло, а краля - так се душа. Тiло  потiша║ться,  як
чоловiк зап'║, а душа погиба║; от i все.
   - Пгавда,  бгатику,  ┐й  богу  пгавда!  -  сказав,  похитуючи  головою,
Черевань.- Вип'║м же ще по кубку!
   Аж ось увiйшла до гостей Череваниха, молодиця свiжа й повновида, пряма,
як тополя,замолоду була дуже хороша. Пiдiйшла до Шрама пiд  благословенi║.
Вiн ┐┐ поблагословив, да, як панi була гожа, i вони ж таки давнi приятелi,
то ще схотiв i попросту з нею привiтатись, да й каже:
   - Позвольте з вами привiтатись, добродiйко? А вона каже:
   - Да як  же  зволите,  добродiю!  Да  й  поцiловались  любенько.  Тогдi
Череваниха ще обнесла гостей. Черевань  випив  на  радощах  повний  кубок,
бризнув пiд стелю да й каже:
   -Щоб нашi дiти отак вибрикували!
   А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
   - Так оте║,- каже,-  ви  на  прощу,  панотче?  Святе  дiло!..  От,  моя
дружино,обернулась до чоловiка,- от як добрi люде  роблять:  аж  iз  само┐
Паволочi iдуть молитись богу. А ми живемо ось пiд самим Ки║вом, да  ще  не
були сю весну й одного разу у святих угодникiв. Аж сором! Да вже ж як собi
хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, да
куди вiн, туди й я.
   От божевiльне жiноцiво! - каже Черевань,- Куди вiн, туди й я!.. А як же
панi Шрам махне за Днiпро?
   - То що ж? Я б не махнула? Доки сидiти нам у сьому  воронячому  гнiздi?
Ось уже которий раз переказу║ мiй брат, щоб при┐хали до його  в  гостi!  I
чому б не по┐хати?
   - Да, ┐й-богу, Меласю,- каже Черевань,- я рад би душею, коли б мене хто
взяв та й перенiс до твого бгата, пiд Нiжень. Кажуть, i живе добре -  таки
зовсiм по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.
   - Оте║ буцiмби за достаток його князем зовуть! - перебила  Череваниха.-
У його жiнка - княгиня з Волинi, ляшка. Як руйновали нашi Волинь, так  вiн
собi вподобав якусь бiдолашну княгиню; от i самого прозвали князем.
   - Князь Гвинтовка! - зареготавши, каже Черевань,- То були  Вишневецькi┐
та Острозькi┐, а тепер пiшли  князi  Гвинтовки...  Знай  наших!  А  добра,
кажуть, людина з тi┐ княгинi. По┐хав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б  не
далеко!
   Гуторять, попиваючи, аж ось - дверi рип! I -  так,  як  сонце  засiяло:
увiйшла в свiтлицю Леся.
   - От моя й краля! - каже Черевань, беручи ┐┐ за руку:
   В свiтлоньку входить,
   Як зоря сходить
   В свiтлоньку ввiйшла,
   Як зоря зiйшла .
   А що, бгате? Чи нiчим же похвалитись на старiсть Череваневi?
   Нiчого не сказав Шрам, тiлько дививсь на Лесю.  А  вона  ж  то  стояла,
пiдiйшовши пiд благословенi║, хороша да прехороша! Iще трошки засоромилась
перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiя║.  На
диво була в Череваня дочка, да й годi. Тим-то  Петро,  як  побачив,  то  й
умер, дармо що видав доволi свiту!
   - Ну лиш, доню,- каже Черевань,- пiднеси нам по кубку, як  там  кажуть,
iз бiлих ручок. _
   Леся поблагословилась i пiднесла. I що то вже, як хороше  вдасться!  Чи
заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi - усе не так, як  хто  iнший:
так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить.
   Випив старий Шрам iз бiлих рук_ од Череванiвни да й каже Череваневi:
   - Ну, брате Михайле, тепер i  я  скажу,  що  ║  тобi  чим  на  старiсть
похвалитись. А Черевань тiлько смi║ться.
   - А що ж, приятелю? - каже Шрам далi. Хоть би менi годилось би про одно
вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб ┐┐ нам не  занедбати  -
чи не оддав би ти сво║┐ Лесi за мого Петра?
   А Черевань йому:
   - А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хiба  ти
не Шрам, а я не Черевань?
   -Так чого ж довго думати? Давай руку, свате! Да й подали собi руки,  да
й обнялись, да й поцiловались. Тодi за дiтей, да й кажуть:
   - Боже вас благослови! Поцiлуйтеся, дiти! Петро од радостi не знав,  де
вiн i сто┐ть, мов сон йому сниться! Про що вiн тiлько подумав, зараз  воно
йому й ║сть. А Леся чогось нiби злякалась да й каже:
   - Татусю! Хiба ж ви не бачите, що не всi в хатi? Обернувсь  Черевань  -
нема║ жiнки. Аж ось вона знов увiйшла в свiтлицю.
   - Меласю! - каже Черевань.- Чи бачиш, що тут у нас дi║ться?
   - Бачу, бачу, пишний мiй пане! - дала вона такий одвiт да зараз i взяла
од його дочку за руку.
   Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесi? Де  ж  той  жаль  дiвся,  де
дiлось те, чого не  вимовиш  нiякими  словами?  Вона  схилила  головку  на
материне плече i перебира║ в не┐ на ши┐ дукати, а на  Петра  й  не  гляне.
Гордо пiднялась ┐┐ губка - не добрий знак для залицяння!..  -  Ну,  нiчого
сказати, панотче! - каже  Череваниха  Шрамовi.Швиденько  ви  добува║те  iз
сво┐м сином замки! От же миррам доведемо, що жiноче царство сто┐ть  крiпше
над усi царства.
   Черевань тiлько смiявся.
   А Шраму було не по нутру.
   - Враг мене вiзьми,- каже,- коли з iншим замком  не  скорiш  справишся,
нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам  не
сват? Чим син мiй не жених вам?
   Черевань, стоячи збоку,  усе  дививсь  на  Шрама,  роззявивши  рот,  да
слухав. Як же Шрам замовк, тодi вiн повернув шию  до  жiнки,  що  то  вона
скаже.
   А та вже тодi медовим голосом:
   - Панотче,  пане  полковнику,  приягелю  наш  любий!  Нема  на  Вкра┐нi
чоловiка, щоб не знав, чого сто┐ть старий  Шрам,  i  який  старшина,  який
полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к  тому,  панотченьку,
тут рiч. З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо
треба чинити таке дiло  по-християнськи.  Нашi  дiди  й  баби,  як  думали
заручати дiтей, то перше ┐хали з усею сiм'║ю на прощу до  якого  монастиря
да молились богу. От бог давав дiтям i здоров'я, i талан на всю жизнь.  Се
дiло святе: зробiмо ж i ми по-предкiвськи.
   Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од  жару
одставила.
   - Ну, брате Михайле,- каже вiн Череваневi, - благословив  тебе  господь
дочкою, да не обiдив же й жiнкою.
   - Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате! Моя Мелася  не  зневажила  б
себе i за гетьманом.
   - По сiй же мовi да буваймо здоровi! - каже Череваниха, пiднiсши гостям
по кубку.
   - Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовля║ мiй сват! - каже Шрам.
   - А дiти нашi нехай отак вибрикують!  -  додав  Черевань,  бризнувши  з
кубка на стелю.
   - Амiнь! - каже Череваниха. На тiм i застряло сватанн║. Старi вже бiльш
i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють
з козами на торг. Не так думав Петро:
   вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'║ на якогось  iншого  зятя,  да  й
сама Леся ┐м горду║. I вже йому тодi здалось, що нi для чого  бiльш  i  на
свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
   Леся, викрутившись iз того сватання, зникла з свiтлинi i не ввiйшла  на
вечерю; а послi вечерi зараз порозходились на спочинок.
   Старого Шрама i божого  чоловiка  положили  в  свiтлицi,  а  Петро,  по
козацьки, лiг у садку пiд чистим небом.
   Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же  вернувся
вранцi до свiтлицi, то божого чоловiка вже не було в компанi┐: поплентавсь
дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi  повдягались  у  довгi  подорожнi
сукнi i ждали тiльки старого Шрама. Той,  стоя  перед  образом,  дочитував
сво┐х молитов. По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно  було  бiльш  нi
дорого┐ збро┐, нi срiбних  кубкiв;  бо  в  тую  неспокiйну  старосвiтщину,
одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого,  а  ховай  по  тайниках,  по
пiдземних скарбницях. Старий Шрам звелiв синовi сiдлати  конi;  як  ось  i
Василь Невольник ви┐хав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi  бог  козакам
надрать у сво┐х ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука, ┐здив
ридваном.  Блищали  мiдянi,  позолотисти  герби  на  ридванi  в  Череваня;
миготiла в очах  дорога  горорiзьба  -  леви,  струсовi  пiр'я,  булави  з
бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались...
   Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки  козаковання  -
по┐хав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того по┐зду.
   Петро хотiв ┐хати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло
ридвана, мов прив'язаний. Iде  сердега  мовчки  i  голову  понурив.  Далi,
надумавшись, i каже:
   - Панiматко! Учора дiло пiшло було на лад, да й розв'язалось  iз  тво║┐
ласки. Не по правдi ви iз сво║ю Лесею робите. Я до вас iз щирим серцем,  а
ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрiзати попросту, да й годi. Ну, що в
вас на мислi? Скажи, панiматко, щиро, чи дума║ш ти оддати за мене Лесю, чи
в тебе другий ║сть на прикметi?
   - I ║сть, i нема; i нема, i ║сть,- каже, смiючись, Череваниха.
   - Що оте║ в вас за загадки? - аж скрикнув з  досади  Петро.-  Уже  коли
рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи менi, панiматко,  щиро,  кого  ви  собi
ма║те на думцi?
   - Е, паничеську! - каже Череваниха.- Потривай-бо трошки: ще рано  брати
нас на iсповiдь!
   Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблiд, мов хустка: доняла йому
до живого Череваниха. Вже  й  сама  Леся,  зглянувши  на  матiр,  похитала
головою.
   Усмiхнулась горда мати да й каже:
   - Ну, козаче, коли вже тобi так пильно припало, то от тобi уся iсторiя.
Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз  менi
сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось  менi,
нiби посеред поля могила; па могилi сто┐ть панна, а од панни  ся║,  як  од
сонця. I з'┐жджаються козаки i славнi лицарi з усього свiту - од  Подолля,
од Волинi, од Сiвери i од Запорожжя. Вкрили, бачся,  все  поле,  мов  маки
зацвiли по городах, вкрили да й стали битись один на один,  кому  буде  та
ясная панна. Б'ються день,  б'ються  другий,-  як  де  не  взявсь  молодий
гетьман на конi. Усi склонились перед ним, а вiн до могили -  да  й  поняв
ясную панну. Такий-то був менi сон, козаче! Проходить день, другий -  нiяк
його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що ж ворожка? Як ти дума║ш?
   - Я думаю тiлько,- каже Петро,- що ти, панiматко, з мене глузу║ш, от  i
все!
   - Нi, не глузую, козаче. Слухай да на ус мотай, що сказала ворожка.  "А
що ж,каже,- панi, сей тобi сон пророку║ дочку iз зятем. Дочка в тебе  буде
на весь свiт красою, а зять -_ на весь свiт славою. Будуть iз'┐жджатись  з
усього  свiту  пани  й  гетьмани,   дивоватимуться   красi   тво║i   донi,
дароватиму'гь ┐й срiбло-злото, та нiхто ┐┐ не обдару║ краще од  судженого.
Суджений буде ясен красою мiж усiма  панами  i  гетьманами;  замiсть  очей
будуть зорi, на лобу - сонце, на потилицi - мiсяць". Так  промовила  менi,
вiщуючи,  стара  бабуся.  Як  ось,  справдi,  дав  менi  господь  дочку  -
справдилось бабусине слово: пiвроку ┐й, не послiдуща мiж дiвчатами. Трошки
згодом зашумiло по Вкра┐нi, закипiло, мов у казанi, i стали з'┐жджатись  у
Ки┐в пани да гетьмани - справдилось друге бабусине слово.  Усi  дивовались
на мою дитину, даровали ┐й сережки, дорогi перстенi; тiлько ж нiхто так не
обдаровав ┐┐, як той гетьман, що менi снився. Дорожчий над  усi  подарунки
був його подарунок, i кращий над  усе  панство  i  лицарство  був  молодий
гетьман: замiсть очей - зорi, на  лобi  -  сонце,  на  поiилицi  -  мiсяць
Справдилося ще раз ворожчине слово. Усiх панiв i  гетьманiв  затемняв  вiн
красою. I говорить менi: "Не оддавай же,  панiматко,  сво║┐  дочки  нi  за
князя, нi за лицаря; не буду женитись,  поки  виросте  -  буду  ┐й  вiрною
дружиною". Дай же, боже, i ти, мати божа, щоб i се справдилось на щаст║  й
на здоров'║!
   Тут саме ви┐хали вони iз за гори. Перед ними так  i  заблищало,  так  i
замиготило, так i  замережило  церквами,  хрестами,  горами  i  будинками.
Святий город сiяв, як той крусалим. Сонце ще не пiднялось високо;  так  не
то що церкви й хоромини, да й зеленi сади,  i  все,  що  загледiло  око  в
Ки║вi, усе горiло, мов парча золототканая
   Прочане перехрестились i сотворили моличву.  А  Петро  iде  собi  i  не
бачить, i не чу║ нiчого: так опентала його Череваниха.

   IV

   Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий паш дiду Ки║ве! Бо  й  велика
слава не раз тебе  осiяла,  i  великi┐  злигоднi  на  тебе  з  усiх  бокiв
збирались. Скiлько-то князiв, лицарства  i  гетьманiв  добуло,  воюючи  за
тебе, слави; скiлько то на тво┐х улицях, на тих старосвiт  ських  стогнах,
на валах i церковних цвинтарях пролито кровi християнсько┐'  Уже  про  тих
Олегiв, про тих Святославiв, про ти ясири половецькi┐ нiчого й  згадувати.
Ту славу, тi┐ злигоднi вибила нам iз голови безбожна татарва, як  уломився
Батий у тво┐ Золотi ворота. Буде з нас i недавнiх споминок про твою ру┐ну.
   Iще ж от i  дванадцяти  лiт  не  налiчив  Шрам,  як  у  той  нещасливий
Берестецький рiк прийшов до Ки║ва Радзiвiлл iз литвинами,  усе  попалив  i
пограбував, а мiщане, сiвши на байдаки, мусiли до Переяслава втiкати.
   Та люта пожежа iще не зовсiм загладилась:  куди  не  кинь  оком,  усюди
виден був по ┐й прослiдок. На  коморах,  на  станях,  на  огорожах,  помiж
свiжим деревом чорнiють колодки, а iнде гарний колись сад стоiгь  пустирем
незагороджений; на спустошалому дворищi стирчать тiлько печi да ворота;  а
де чи дiлованн║, чи щит над ворiтьми, чи яка хоромина, то все те нове, iще
й дерево не посинiло.
   Смутно було дивитись Шрамовi на тi┐ признаки  пожежi.  Тiлькi  й  краси
було в Ки┐вi, що церкви божi, да городи з червоними маками, да ще тi┐ гори
крутоярi, з зеленими покотами.
   Тодi ще трохи не весь Ки┐в мiстився  на  Подолi,  Печорського  не  було
зовсiм, а Старий, або Верхнiй, город пiсля Хмельниччини безлюдовав. Де  не
де сгояли по Подолу кам'яницi; а то все було дерев'яне, i сини  з  баштами
круг Подолу, i замок на горi Киселiвцi. Улицi були узенькi,  плутались  то
сюди, то туди; а iнде замiсть улицi майдан, i нiхто його не  забудову║,  i
нiчого на йому нема, тiлько гуси пасуться.
   Iду┐ь пашi прочане по тих  закоулках,  аж  дивляться  -  посеред  улицi
збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до
возiв, гляне, аж._ за водами, коло  хати,  перед  ганочками,  сидить  юрба
людей. Посерединi килим, на килимi пляшки, чарки i всяка страва.
   Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловiковi дав бог родини  абощо,
так на радощах часту║ вся кого, хто б не йшов або ┐хав улицсю. Юрба гостей
зiбралась уже чималенька, i все були мiщане. Знатi були мiщане раз  уже  з
того, що не носили шабель,- тiлько нiж коло пояса:  однi  пани  да  козаки
ходили при шаблях. А вдруге, знатi були  з  того,  що  пiдперiзувались  по
жупану, а кунтушi носили наопашки (тодi було коли не пан або не козак,  то
по кунтушу й не пiдперiзуйсь, щоб iнде носа не втерто). Iще ж iз того були
вони знатi, що не важились ходити у кармазинах: ходили тодi  в  кармазинах
тiлько люде значнi да шабльованi, а мiщане одягались синьо, зелено  або  в
горохвяний цвiт; убогi┐ носили личакову одежу. Через  те  козаки  дражнять
було мiщан личаками, _а мiщане дражнили козакiв кармазинами.
   Гостi  сидiли  за  трапезою  не  мовчки:  балакали   таки   й   геть-то
голосненько,  що  Петро  мусив  добре  гукнуть  через  вози   "Добридень".
Обернулось тодi до нього двi чи три голови.
   - Пане господарю! - каже.- I ви, шановная громадо! Просить  паволоцький
Шрам пропуска через табор,
   Скоро назвав Шрама, зараз деякi повставали да й дивляться;  а  господар
пiзнав Петра да й каже:
   - Де ж той Шрам? Це хiба десята доля старого Шрама.
   - Де тобi десята! - пiдхопили, шуткуючи, гостi,- Хiба сота!
   - I сото┐ нема! - закричали  усi  гурбою.-  Хоч  тисячу  таких  красних
жупанiв iзложи докупи, то все-таки не буде Шрам!
   Усi були радi з тако┐ вигадки; iншi аж реготали:  клюкнули  вже  зранку
добре. Як ось пiд'┐хав i сам Шрам. Скоро загледiли його сиву бороду, зараз
вози поодкочували геть i повиходили до його назустрiч. Господар iз пляшкою
й чаркою попереду.
   - От наш старий Шрам! - кричали мiщане.- От наш батько!
   - Що се, Тарасе? - каже тодi Шрам господаревi (а господар колись був  у
охочих козаках у Шрама сурмачем). Супротив кого се ти заложив такий табор?
Зда║ться ж, тихо на Вкра┐нi?
   - Де тобi тихо,_ пане полковнику чи панотче?.. Я вже не знаю, як  тепер
тебе й величати, - кажеТарас Сурмач. -Де тобi тихо? Сьогоднi  народивсь  у
мене такий лицар, що_ аж земля затрусилась. Дав менi бог сина,  такого  ж,
як i я, Тараса Коли миш _голови  не  одкусить,  то  й  вiн  по-батькiвськи
трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
   - Нехай велик росте да щаслив буде! - каже Шрам.
   - Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
   - Нiчим не треба, Тарасе.
   - Як то нiчим? здивовавшись, каже Сурмач.- Хiба зарок положив?
   - Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Ки║ва, всяк християнин повинен перше
поклонитись церквам божим.
   Не такiвський же був i Тарас, щоб угомонивсь одразу.
   - Добродiю мiй, - каже, - любезний! Коли б я  знав,  що  така  менi  па
старiсть буде честь од пана Шрама, то враг мене вiзьми, коли б я  засурмив
вам хоч на один приступ! Хiба ж ти не рад мо║му  Тарасковi,  що  не  хочеш
попорськати його пелюшок? Тобi, мабуть, байдуже, чи виросте з його  добрий
козак, чи закорявi║, як жидовча!
   - Рад я йому з щирого серця,- каже Шрам, пошли йому, господи,  щасте  й
долю; тiлько ж не та пора тепер, щоб гуляти напiдпитку.
   - Та на добре дiло, добродiю, завсегда пора. Дивись, скiльки возiв коло
хати! Нiхто не одцуравсь моьi хлiба солi. Iнший на ярмарок брався, iнший у
гай по кiлл║, iнший з пашнею до млина; та отже коли припало  пильне  дiло,
що треба привiтати нового чоловiка, то нехай ярмарку║ собi хто хоче, нехай
свинi лазять у город,  а  жiнка  рве  на  собi  волосс║,-  тут  ось  треба
запобiгги, щоб новому чоловiковi не гiрко було на свiтi жити. А то  скаже:
"От у мене батько такий сякий був! Поскупивсь iсправити як слiд родини,  а
тепер i ┐ж хлiб пополам iз слiзьми!"
   -Одумайся, бога ради, Тарасе! каже  Шрам  (уже  йому  докучило  слухати
п'яне верзяканн║). - Чи до речi ж  осе  чоловiковi,  при┐хавши  до  церков
божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?
   -Та що чи, куме, коло ньою панька║ш?  -  сказав  хтось  iзбоку  товстим
голосом. Хiба не зна║ш, що се таке? Знай нас, панiв! От воно що! Сказано -
кармазини. Себто вже наш брат ┐м не куппанiя,- от воно що!
   Як сказав, то паче iскру в порох  укинув.  Усi  так  i  загорiлись,  бо
мiщане вже давно на городозе козацтво да на старшину важкiм духом дихали.
   - Е, пек же його матерi! закричало десягеро разом.- Так ми тiлько  тодi
кунпанiя кармазинам, як треба виручати ┐х iз-пiд кормиги лядсько┐?
   - Пхе,- каже господар,- якого ж чорта нам коло них панькати?
   - К дияволу кармазинiв! - загукала громада, роздрочившись,  як  буга┐.-
Вони тiлько вмiють бряжчати шаблями;  а  тодi  де  були  сi  брязкуни,  як
безбожний Радзiвiлл загуркотав iз гармат у городськi ворота?
   Закипiв же й Шрам, почувши такi речi.
   - А ви ж,- каже,- проклятi салогуби, де тодi були,  як  ляхи  обгорнули
нас пiд Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тодi були, як припекли нас  з
усiх бокiв, що_ трохи не половина вiйська википiла? Ви  тодi  бряжчали  не
шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козакiв за гнилi пiдошви
да дiрявi сукна! Га! А Радзiвiлл прийшов, так ви, окаяннi,  не  одвiтовали
йому й разу з гармати! Плюгавi┐ страхополохи! Оддали самохiть Радзiвiлловi
мiсто i, як тi┐ баби, заголосили: "Згода!"_ Як же запалав Ки┐в  да  почали
литвини душити вас, що овечок, так хто пiдскочив до вас па  пiдмогу,  коли
не козаки? Бiдолаха Джеджелiй iз жменею тих  сiромах  улетiв  у  Ки┐в,  як
голуб у гнiздо за шуляком; а ви пiдперли  його,  зайцi  нiкчемнi┐?  Дурень
покiйник був! Я не Литву, я вас би сiк да рубав, бiсовi дiти! Я вас навчив
би боронити, що одвоювали вам козаки!
   - Який гаспед одвойовував  наше  добре,  опрiч  нас  самих?  -  кричали
мiщане.Одвоювали козаки!.. Та. _хто ж були тi козаки, коли не ми самi?  Се
то тепер, з вашо┐ ласки, не носимо ми нi шабель, нi кармазину. Козацтво ви
собi загарбали, самi собi пану║те, ридванами ┐здите, а  ми  будуй  власним
коштом стiни, палiсади, башти, плати чинш, мито i чорт зна║ що! А  чом  же
би i нам по козацьки не причепити до боку шаблi ча й не  сидiти,  зюрнувши
руки?
   - Козаки сидять, згорнувши руки! - каже Шрам.  Щоб  ви  так  по  правдi
дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт iзлизав, давно  б  вас  досi
ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнi┐  глави!
Да  тiлько  козацькою  одвагою  i  держиться  на  Вкра┐нi  предся  Русь  i
благочестива вiра! Дай ┐м усiм козацьке право!  Сказали  б  ви  се  батьку
Богдановi: вiн би якраз потрощив об вашi дурнi┐ голови свою булаву!  Де  в
свiтi видано, щоб увесь  люд  жив  при  однаковому  правi?  Усякому  сво║:
козакам - шабля, вам - безмiн да терези, а поспiльству - плуг да борона.
   - Коли усякому сво║,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою  маха║  так,  що  аж
горiлка лл║ться),- коли усякому сво║, то чом же нам шаблю i козацьку  волю
не назвати сво║ю? У козакiв не  ставало  вiйська,-  ми  сiли  на  конi;  у
козакiв не було грошей,- ми дали ┐м i грошей, i зброю; укупi  били  ляхiв,
укупi терпiли всякi пригоди, а як  прийшлось  до  розквiтання,  то  козаки
зостались козаками, а нас у поспiльство повернено! Що ж ми таке?  Хiба  ми
не тi┐ ж козаки?
   - Хiба ми не  тi┐  ж  козаки?  -  пiдхопила  громада,  позакладавши  iз
зневагою руки за пояси.- Хто жив iз нами  запанiбрата,  дак  тепер  горду║
нашим хлiбом-сiллю!
   Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так i покрива║  слова
його.
   - Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий
синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста  вкрутимо!  Не  довго  гордуватимете
нами! Налетять зозулi, що нас не забули... Добрi i молодцi не  дадуть  нам
загинути. Справимо ми вам чорну  раду;_  тодi  побачимо,  хто  яке  матиме
право!
   - Ого, каже Шрам,- он воно куди дiло хилиться!
   - А то ж як? - кажуть, стоячи козирем, мiшане.- Не все  тiлько  козакам
на радах орудовати. Схаменулись i на нас сiчовi братчики.
   Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати,  да
мов i не вiн, мов i не чу║, що круг нього наче море i ра║.
   - Еге-ге! - каже тодi Шрам.- Так се iз Низу такий вiтер вi║!
   Да й догадавсь, що вже  вогню  пiдложено,  уже  тiлько  роздуть,  то  й
знiметься пожежа по всiй Укра┐нi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi,
що то з того може за лихо уродитись! Де  дiлась  зараз  i  вся  досада  на
мiщан!
   - Шановна громадо! - каже.- Не  думав  же  я  й  не  гадав,  щоб  кияне
пошановали отак мою старiсть!  Чи  давно  ж  ми  були  в  вас  iз  батьком
Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i
радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч ┐хав iз батьком
Богданом, так зневажа║те!
   - Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сурмач, бо  зараз  така
мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажа║? Чи се  ж  проти  тебе,  батьку,
говориться? к такi┐, що душать нас, узявши за шияку;  а  ти  зроду  нiкому
злого не заподiяв. Не вважай на ┐х галас. Мало чого не  бува║,  що  п'яний
спiва║! пдь собi з богом, поклонись церквам божим, та й за  нас,  грiшних,
прочитай святу молитву.
   А Черевань тим часом усе ждав, поки  замовкнуть,  бо  не  любив  нiяких
сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати,  ви┐хав  iз-за
Шрама да й каже:
   - Казна║ за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам  хоч
у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп'║  мене
в Ки║вi, опрiч пана вiйта.
   Мiщане вже взяли сво║: зогнали трохи криком серце; а  Череваня  таки  й
любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то
заряту║ й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись.
   - Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, i повiк таких панiв! Нема  в
нього нi крихти гордостi!
   - За те ж йому господь дав таку золоту й панiю,- казали деякi.
   - За те ж йому дав i дочку краще маку в городi,- добавляли ще iншi┐.
   - Ну, пропустiте ж нас, коли так,- каже Шрам.
   - Пропустiмо, пропустiмо ясних  панiв!  -  сказав  Тарас  Сурмач  да  й
розтовпив сво┐х гостей.
   Розступились i дали про┐хати верховим i ридвановi.
   Довго ┐хав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому  на  душi.  Далi
здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе:
   - Вскую прискорбна ║си, душе  моя,  i  вскую  смуща║ши  мя?  Уповай  на
господа!
   А Черевань, ┐дучи поруч,  прислухавсь,  що  вiн  собi  мимрить.  "Е,  -
дума║,- отже, мабуть,  вражi  личаки  справдi  допекли  йому.  Треба  його
розважити".
   - Бгате,- каже,-  Iване!  Удар  ти  лихом  об  землю!  Чого  таки  тобi
журитись?
   - Як чого? - каже Шрам,- хiба не чув, що на умi в сих мугирiв? Задумали
чорну раду iродовi душi!
   - Та враг ┐х бери з ┐х чорною радою, бгате!
   - От тобi на! А хiба ж ┐й не бачиш, звiдки сей вiтер вi║? Се вже  ко┐ть
не хто, як прокля┐ущий Iванець  iз  низовими  комишниками.  Так  хiба  нам
сидiти згорнувши руки, коли огонь  уже  пiдложено  i  ось  туж-туж  пожежа
схопиться по Вкра┐нi!
   - А що нам, бгате, до Вкра┐ни? Хiба нам нiчого ┐сти або пити або  нi  в
чому хороше походи i й? Слава тобi, господи, буде з нас, поки нашого вiку!
Я, бувши б тобою, сидiв би лучче дома та ┐в би хлiб сiль з  упоко║м,  анiж
менi битись на старiс'iь по далеких дорогах та сваритись iз мiщанами.
   - Враг возьми мою душу,-  закричав  iз  серця  Шрам,  коли  я  ждав  од
Череваня тако┐ речi! Ти Барабаш, а не Черевань!
   Що ж би ви думали? Черевань так i помертвiв од сього слова.
   - Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледвi промовив через силу.
   - Те,- каже,- що,_ так як Барабаш казав Хмельницькому:
   Ми дачi не да║м,
   В вiйсько польське не идем: Не лучче б нам з ляхами,
   Мостивими панами,
   Мирно проживати,
   Анiж пiти лугiв потирати,
   Сво┐м тiлом комарiв годувати?
   Так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було  добре!  Нема  ж
тобi чепер у мене й другого прi звища, як Барабаш!
   - Бгате Iване! - каже Черевань, а сам аж тремтить.- Рокiв десять  назад
правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тiлько
ж нехай враг возьме мою душу, коли я  хочу  зостаться  з  таким  паскудним
прiзвищем. Покажу я тобi, що я по Барабаш; iду з тобою за Днiпро  так,  як
от сиджу на конi,- з жiнкою, з дочкою i Василем Невольником, i хоч би  ти,
як кажеш, для отчизни кинувсь iз мосту в воду, то й я за тобою.
   - Оте║ так по-козацьки! - казав Шрам,  да  аж  печаль  свою  забув,  як
побачив, що в Череваня ще не зовсiм заснуло козацьке  серце.  -  Дай  же,-
каже,- руку да обiймайсь от перед братством Сагайдачного, що  держатимешся
за мене у всякiй долi.
   - Даю i обiцяю, бгате! - каже Черевань, смiючись: рад був, що_ розважив
Шрама.
   Тут вони саме прибули до братства, що на Подолi.
   - Ходiмо ж,- каже Шрам,- да  помолимось,  щоб  господь  допомiг  нам  у
нашому доброму дiлi.

   V

   Рiдко, може, ║сть на Вкра┐нi добра людина, щоб iзжила вiк, да  не  була
нi разу в Ки║вi. А вже хто був, то зна║ Братство на Подолi, зна║ ту високу
з дзигарками дзвiницю, муровану кругом ограду, ту  п'ятиголову,  пишно,  з
переднього лиця, розмальовану церкву, тi┐ високi кам'яницi по боках. От же
рокiв за двiстi назад, тодi, як отой-то Шрам був  у  Ки║вi,  все  те  було
iнше. Тодi ще_ стояла дерев'яна  церква  гетьмана  Петра  Сагайдачного,  i
ограда, i дзвiниця, i всi братськi школи, усе те було дерев'яне. Усерединi
в монастиревi  сгояв  тодi  густий  старосвiтський  сад.  Була  то  колись
благочестива панi Ганна Гулевичiвна, що подаровала на братство  свiй  двiр
iз садом; i  на  тому-то  дворi  гетьман  Сагайдачний  церкву  збудовав  i
монастир братський i_ школами устро┐в, щоб  те║  братство  дiтей  козачих,
мiщанських i всяких учило, людям у темнотi розуму загинути не давало.
   Постоявши прочаен нашi в церквi, подали срiбла  панотцям  братським  на
школи i прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А  було  тодi  на  що  там
задивитись. Придавсь один чернець на мальованн║  i  пообмальовував  не  то
церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу,  а  в
Братство миряне йшли дивитись на мальованн║. Що тiлько в Бiблi┐ прописано,
усе чернець той мов живе списав скрiзь по монастиревi. То ж святе саме  по
собi, а то таки й наше  козацьке  лицарство  було  там  скрiзь  по  оградi
помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батькiв  та  за
дiдiв дiялось.
   Був там намальований i Нечай, i Морозенко. Круг його горять костьоли  й
замки, а пiп сiче-руба║, топче конем ляхiв з недоляшками. Iще й пiдписано:
"Лицар славного вiйська Запорозького";_ а над  ляхами:  "А  се  проклятущi
ляхи"._ Зна║те, тодi ще Хмельниччина тiлько що втихла,  так  любив  народ,
дивлячись, споминати, як нашi  за  себе  оддячили.  А  ченцi  собi  любили
мирянам у голову задовбувати, що нема в свiтi ворога над  католика.  Пали,
рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен i хвален, як Морозенко.
   Був там i козак Байда, що висiв ребром у туркiв на гаку,  а  не  зламав
сво║┐ вiри. Так i те все там помальовано, щоб усяке знало, якi  то  колись
були лицарi на Вкра┐нi.
   Був i Самiйло Кiшка, що й  досi  про  його  спiвають  кобзарi,  як  вiн
попавсь у турецьку неволю  i  п'ятдесят  чотири  роки  був  на  галерах  у
кайданах, за замками,  як  йому  господь  допомiг  i  себе,  i  товариства
пiвчвартаста визволити i як,  узявши  ту  галеру,  приплив  до  козакiв  i
корогви хрещатi давнi у кишенi козакам  привiз  -  не  зневажив  козацько┐
слави.
   Дивляться нашi на тi┐ намальованi дива, доходять уже  до  дзвiницi,  аж
слухають - за оградою щось гуде, стугонить, наче iрiм гримить оддалекй,  i
муiики грають.
   - Се,-  каже  чепчик,  що  проводжав  ┐х  по  монастиревi,-  се  добрi┐
молодцi-запорожцi по Ки║ву гуляють. Бачте, як нашi  бурсаки-спудсi  бiжать
за ворота? Жодною мiрою не вдержиш ┐х, як зачують запорожцiв. Бiда нам  iз
сими iскусителями! На┐дуть, покрасуються тут, погуляють; дивись - половина
бурси i вродиться да Порогами.
   Тим часом музики, галас i  тупотня  пiдходили  все  ближче.  Люде  один
одного  пха║  та  бiжать  дивитись  на  сiчових  гуляк.  Тiльки  й   чути:
"Запорожцi, запорожцi з свiтом прощаються!"
   Що ж то було за прощапн║ з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво
всьому мировi. Як доживе було которий запорожець до велико┐  старостi,  що
воювати бiльш не здужа║, то  наб'║  черес  дукатами,  да  забере  з  собою
приятелiв душ тридцять або й сорок, да й ┐де з ними  в  Ки┐в  бенкетовати.
Дома, у Сiчi, ходять у семряжках да в  кажанках,  а  ┐дять  мало  не  саму
соломаху, а тут жупани на  ┐х  будуть  лудани,  штани  iз  дорого┐  са║ти,
горiлка, меди, пива так за ┐ми в куфах i ┐здять,- хто стрiнеться,  усякого
частують. Тут i бандури, тут i гуслi,  тут  i  спiви,  й  скоки,  i  всякi
викрутаси. Оте║ одкуплять було бочки з дьогтем да й розiллють  по  базару;
одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й  порозбивають  па  череп'║;
одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по  всьому  мiсту:
"┐жте, люде добрi┐!"
   А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Ки┐в, iдуть було вже  з
музиками до Межигорського Спаса. Хто ж iде, а хто з прощальником танцю║ до
самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих  кармазинах,  вискаку║,
попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з  напитками  i  всякi
ласощi. Пий i ┐ж до сво║┐ слюбостi, хто хочеш.
   А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стука║ запорожець у ворота.
   - Хто такий?
   - Запорожець!
   - Чесо ради?
   - Спасатися!
   Одчиняться ворота, вiн увiйде  туди,  а  все  товариство  i  вся  су║та
мирськая, з  музиками,  i  скоками,  i  солодкими  медами,  останеться  за
ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе  i  одда║  на  церкву,
жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку да й почав спасатись.
   Так-то розказують старi люде про тих прощальникiв.
   От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улицi, як  iз
рукава, танцюючи. Чуприн-дирi такi, що любо глянути.  Iдучи  мимо  церкви,
покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через
голову, да колесом! А бурсаки, повибiгавши за ограду, дивляться на них  да
й плачуть.
   - Не плачте, дурнi! - кажуть  ┐м  запорожцi.-  Днiпро  тече  просто  до
Сiчi...
   Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да  в  дiрявих
кожухах-кажанках,  а  тут  повбирались  у  такi  жупани,  що  хоть  би   й
гетьмановi,- i все, щоб тiлько показати  перед  миром,  що  запорожцю  тi┐
сукна й блапатаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить  де  на
дорозi, так у калюжу й лiзе в кармазинах; чи ширiтвас дьогтю зуздрить, так
i вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ!
   Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як  задививсь
на них. Добрi┐ молодцi багато iнколи дiяли людям  шкоди  по  Вкра┐нi,  да,
мимо того,
   50
   якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати,
як iнший дiд, споминаючи ┐х пакостi, зачне було ┐х  коренити,  а  далi  як
заговориться, як забалака║ться про ┐х звича┐ да ходи, то й  сам  не  зна║,
чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про  них,  як
про сво┐х родичiв. Чим же то, чим тi┐  запорожцi  так  припадали  до  душi
всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились  на
божий мир. Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi су║та одна.  Не
треба було ┐м нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим,
що Запорожж║ iспоконвiку було серцем укра┐нським,  що  на  Запорожжi  воля
нiколи не вмирала, давнi звича┐ нiколи не забувались, козацькi предковiчнi
пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожж║, як у горнi iскра:
який хоч, такий i розiдми з не┐ вогонь.  Тим-то,  мабуть,  воно  й  славне
помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому!
   Черевань, дивлячись на тi┐ скоки  й  викрутаси,  аж  ногою  притупував,
узявшись у боки.
   - От, бгате,- каже Шрамовi,-де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я  був
не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi!
   - Не знать, що ти провадиш,  свате!  -  дав  йому  одвiт  Шрам.-  Тепер
чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже
кат зна║ на що запорожцi. Поки ляхи  да  недоляшки  душили  Укра┐ну,  туди
втiкав щонайкращий люд з городiв;  а  тепер  хто  йде  на  Запорожж║?  Або
гольтяпака, або злодюга, що бо┐ться шибеницi,  або  дармо┐д,  що  не  звик
заробляти собi насущного хлiба.  Сидять  там  окаяннi  в  Сiчi  да  тiлько
п'янствують, а очортi║  горiлку  пити,  так  i  ┐де  в  городи  да  тут  i
велича║ться, як порося на орчику. Цур ┐м iз ┐х скоками! По┐дьмо  боржiй  у
Печорський, а то не застанем на службу.
   Коли ж тут хтось iз-за плечей:
   - Овва!
   Обернувсь Шрам, аж у його ззаду сто┐ть запорожець у кармазинах;  сто┐ть
i смi║ться.
   - Овва,- каже,- i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня.
   - Iроде! - не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн,
зараз i перемiг себе,- Цур тобi,- каже,- опрiч божого дому!
   Да скорiй до коня, да й по┐хав. Черевань iз Петром за ним.
   Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо  до  запорожця  пристав  другий
братчик, i хоть нiчого ┐й не сказали, да поглядали на Лесю  так  хижо,  як
вовки на ягницю.
   Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена  на
сонцi; сам  опасистий;  довга,  густа  чуприна,  пiднявшись  перше  вгору,
спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi,  униз  позакручуванi,  аж  на
жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густi┐ брови аж геть  пiднялись
над тими очима, i - враг його  зна║  -  глянеш  раз:  зда║ться,  супиться;
глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на  смiх.
А другий був молодий, високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно,
що не нашого поля ягода, бо до Сiчi  сходились  бурлаки  з  усього  свiту:
прийде  турок  -  i  турка  приймають;  прийде  нiмець  -  i  нiмець  буде
запорожцем, аби перехрестивсь да  сказав:  "Вiрую  во  Христа  Iсуса;  рад
воювати за вiру християнську".
   Зрадовалась Череваниха, як наздогнала сво┐х, мов  слобонилась  од  яко┐
напастi. От i по┐хали  всi  через  Верхнiй  город,  а  далi  Михайлiвською
стежкою через квсiйкову долину, на Печорську гору. А  по  Печорськiй  горi
росла тодi скрiзь дика пуща. Дорога через ту пущу  була  дуже  трудна:  то
крутилась помiж деревом, то спускалась у  байраки,  то  обходила  кудлатi┐
кучуруги. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро,  послi  тих
чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку.  Остались  нашi
прочанки тiлько з Василем Невольником.
   Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало  сухе  гiлл║  пiд
копитами, i  показались  крiзь  зелену  лiщину  кармазини,  ┐х  наздогнали
запорожцi,-тих дво║, що одрiзнились коло Братства од прощальникiв.
   Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультя┐ iдуть
не по людськи: не глядять i дороги, а так куди  здря  i  мчаться  по  гаю;
тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують  i  ззаду
не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть,
як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було  дивитись,  як  та
дика степова животина дряпа║чься  копитами  на  кручу,  то  оте║  з  кручi
кинеться в провалл║, i не видно ┐┐ стане, тiлько глухо тупотить i хропе  у
байрацi. Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив ┐здця
пiд собою; аж ось ┐здець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й загра║
на сонцi кармазинами.
   Так,  поринаючи  да  крутячись,  мов   не   перед   добром,   запорожцi
перекликались через дорогу, як хижi┐ орли, i повели  таку  розмову,  що  в
наших прочанок i душi не стало.
   - От, брате, дiвка! - гукне один.- Нехай я буду шмат грязi, а не лицар,
коли я думав, що ║ на свiтi таке диво!
   - Еге, ║ сало, та не для кота! - озветься другий через дорогу.
   - Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцiлую!
   - А як поцiлують коло стовпа киями?
   - Що менi ки┐! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
   Леся боялась, щоб справдi вiн не напавсь  на  не┐;  аж  тут  па  дорозi
байрак. Запорожцi так i кинулись туди, як тi┐ демони.
   - Василю! - каже тодi Череваниха.- Куди оте║ ми за┐хали? Що оте║ з нами
буде?
   - Не бiйся, панi,- каже, всмiхнувшись, Василь Невольник.- Добрi молодцi
тiлько жартують. Вони зроду дiвчат не займають.
   А Череванисi щось дуже сумно.  Звелiла  ┐хати  швидше,  щоб  наздогнати
сво┐х. Як ось запорожцi знов по  боках  дороги.  Жупани  позабризкували  в
грязь у байрацi, да ┐м про те байдуже.
   - Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову  старший.-  Зна║ш,  що  я
тобi скажу?
   - I вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
   - От же почу║ш од мене таке, що аж оближешся!
   - Ого!
   - I не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий  Луг  батько,  да
для тако┐ дiвчини можна покинути i батька, й матiр.
   - Чи вже б то?
   - А то що хiба?
   - Куди ж тодi?
   - Овва!
   Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали,  що  в  ┐х  i
справдi щось недобре на думцi;
   а Василь Невольник похитав головою да й каже:
   53
   -_ Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком,
поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила!  Гасав  i  я,  як
божевiльний, по степах за кабардою; вигадував i я усякi вигадки;  знали  й
мене у городах_ i на степах,_ знали мене шинкарi й музики,  знали  пани  й
мужики, знало лицарство й хлiбороби!
   - Ще я не таке скажу тобi! - гукнув, як iз бочки, запорожець.
   - Було б з тебе й сього,- одвiтовав другий,- якби почув  батько  Пугач:
одбив би вiн у тебе хутко до баб охоту!
   - Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп'ються чорнi
брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи зна║ш
що?
   - А що?
   - Подивитися б, що там у вас за гори!
   - Отако┐!
   - Тако┐, брате. Нехай не дурно запрошував  ти  мене  до  сво┐х  воювати
турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку,_ та й гайда в Чорну Гору!..
   - I ти оце по правдi говориш?
   - Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою  дiвкою
за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв.
   Отак тi┐ каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто
не розiбрав би, що справдi в ┐х на думцi.  Шалений  був  народ!  Усе  йому
дурниця: чи жити, чи вмерти  -  йому  байдуже;  що  людям  плач,  те  йому
iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив  паливод  на
яку пакость. Аж ось стали наздоганяти сво┐х. Запорожцi бачать тодi, що ба!
Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк  жаха║ться,  мучиться,  коли  ж
гляне - аж i нема нiчого.

   VI

   Хто б то мав таке слово пишне  да  красне,  щоб  так,  як  на  картинi,
змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був iзроду  в  Ки║вi,  так
щоб i той, читаючи,  мов  бачив  на  сво┐  очi  тi┐  мурованi  огради,  ту
височенну дзвiницю, ти церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно
так тепер; а рокiв двiстi назад треба  було  слова  тихого,  понурою,  щоб
розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось  i  йому  взнаки
батиiвськс лихолiття. Велика церква,_ що  прописана  в  лiтописях  "небесi
подобною", зруйнована була по  вiкна.  Хоть  же  князь  Олелькович  Симеон
пiдняв ┐┐ знов iз ру┐н, тiлько далеко ┐й було до стародавньо┐  лiпоти.  Не
було нi срiбла, нi золота, що_ тепер сiя║ по Лаврi всюди;  усе  було  тодi
убогенько.
   Е, да були  скрiзь  по  стiнах  у  Великiй  церквi  помальованi  князi,
гетьмани, во║води благочестивi┐, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер
би дорого дали ми, щоб  ┐х  уздрiти!  А  внизу,  поуз  стiн,  скрiзь  були
надгробки тих великих людей, того лицарства православного. I  того  нiчого
вже нема║!..
   Вистоявши службу, Шрам ходив iз сво┐ми од одного надгробка до  другого.
Тут читав, що отакий-то "Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий,  почив
по многих славних подвигах". А там - буцiм озивавсь до його з  того  свiту
пишний князь золотими словами:
   "Многою сiяв я,- каже,- знатностiю, властiю i доб-лестiю,  а  як  умер,
так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi сво┐ лани  сiм  сту┐iнiв  землi
взяв. Не дивуйся,каже,- тому, читачу, бо й тобi те ж  буде:  нерiвними  на
свiт народжа║мось, а рiвними вмира║мо!" А там iще який-небудь пан просить,
хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово:
   "Боже! Милостив буди душi раба тво║го". Хто б i неписьменний був,  так,
дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi,  бунчуки  i  всякi  клейноди,
перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами, що повироблю-вано  горорiзьбою
з  мiдi  да  з  каменю  понад  тими  надгробками,  хто  б,  кажу,  був   i
неписьменний,  так  i  той  би  догадавсь,  против  чого   то   воно   так
викомпоновано: усяке багатство, усяка слава  -  усе  воно  су║та  су║т;  i
шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч  iз
мертвими кiстками.
   Отже й Шрам, розглядуючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафi┐,  засмутився
душею да й каже:
   - Колико-то гробiв, а всi ж то тi┐ люде жили на свiтi, i всi  пiшли  на
суд перед бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi.
   Да погадавши так, вийняв  iз-за  пазухи  щирозлотий  обушок,  що  одбив
колись на вiйнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив  на  ризi  в
богоматерi.
   Iз велико┐ церкви повернули нашi прочане до печер;
   коли ж дивляться - iде з печер против ┐х хтось  у  дорогих  кармазинах,
високий i вродливий;  а  по  кармазинах  скрiзь  комiр  i  поли  гаптованi
золотом; зверху кирея пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною  булавою.  А  за
ним купа людей чимала, все в карма зинах да в са║тах. Ченцi ┐х проводжали.
Шрам аж затремтiв, як глянув:
   - Боже мiй! - каже.- Да се ж Сомко!
   А той собi зрадiв, побачивши Шрама.
   Обнялись, поцiловались i довгенько держали один
   одного, обнявшись.
   Далi привiтавсь гетьман i з Череванем. Черевань так зрадiв, що нiчого й
не змiг сказати на гетьманське  привiтанн║,  да  вже  обнявшись,  промоиив
тiлько:
   - А, бгатику мiй любезний!
   Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала
i вже нащебетала йому всячини.
   - А ось i моя наречена! - сказав Сомко, обернувшись до Лесi. Вам, ясная
панно, чолом до самих нiжок!
   I взяв ┐┐ за руку i поцiлував, як дитину.
   - Давно ми,- каже,- не бачились за вiйськовими чварами,  да  ось  немов
господь нас iзведе навiки докупи.
   Леся почервонiла,  да  аж  нахилилась,  як  повна  квiтка  в  травi,  i
пригорнулась до матерi, обнявши ┐┐ руку.
   Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що_ за  гетьман  снився  Череванисi.  У
них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому,
що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась
i за себе, i за чоловiка.
   Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був  i  значний
козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий,  да  не  против
Сомка. "Сомко був во┐н уроди, возраста i красоти зiло  дивно┐"  (пишуть  у
лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в
кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступiть,
чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди  вже  iз  ним  мiрятись
Петровi!
   Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з  усiма  на  козацьке
подвiр'║. А козацьке подвiр'║ було  не  вкупi  з  монастирем;  бо  мирянам
здума║ться гримнути iнодi й  лишнiй  раз  кубком  або  загомонiти  буйними
речами; так щоб не вводили братi┐ в iскушенi║, стояв на одшибi  про  такий
случай хуторець. Туди Сомко повiв сво┐х гостей.
   Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.
   Шрам iще раз обняв Сомка.
   - Сокiл мiй,- каже,- ясний!
   - Батьку мiй рiдний! - каже Сомко.- Я здавна привик звати тебе батьком!
   Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.
   Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру;  сам
був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого
кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом  мовчки  i  без  плачу  й  жалю
поблагословив на погреб. А тепер ось iлл║ться сльозами, мов на похоронах у
Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали,  три
днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькi сльози.
   - Батьку мiй! - каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що  за  бiда  тобi
склалась?
   - Менi! - каже, пiднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли
б заплакав од свого лиха.
   - Так чого ж, бога ради?
   - А хiба ж нiчого?.. У нас  окаянний  Тетеря  торгу║ться  з  ляхами  за
християнськi душi, у вас  десять  гетьманiв  хапа║ться  за  булаву,  а  що
Вкра┐на розiдрана надво║, про те усiм байдуже!
   - Десять ге'iьманiв, кажеш? А нехай хоть один за не┐ вхопиться, поки  я
держу в руках!
   - А Iванець? А Васюта?
   - Васюта старий дурень,  з  його  химери  смiються  козаки,  а  Iванець
гетьману║ тiлько над п'яницями. Давно я потоптав би сю  ледар,  да  тiлько
честь на собi кладу!
   - Так, ледар то вони ледар, да й не дають тво┐й гетьманськiй зверхностi
розширятись по Вкра┐нi!
   - Хто тобi  сказав?  Од  Самари  до  Глухова  вся  старшина  зове  мене
гетьманом, бо в Козельцi на радi  всi  полковники,  ║саули,  сотники,  всi
значнi козаки присягли мене слухати.
   - Аже ж сьому правда, що  Васюта  подав  у  Москву  лист  против  твого
гетьманс'iва?
   - Правда, i якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним  те,  що
покiйний iетьман iз Гладким.
   - Ну, i тому правда, що Iванця в Сiчi огласили гетьманом?
   - I тому правда; так що ж ? Хiба не зна║ш юродства запорозького? У  них
що ватажок, то й гетьман.
   - Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб  вони  не
заподiяли тобi яко┐ пакостi. Окаянна сiрома нишпорить усюди по Вкра┐нi  да
баламутить голови поспiльству. Хiба не чув ти поголоски про чорну раду?
   - Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш ви┐дуть у Переяслав
царськi  бояре,  побачимо,  як  та  чорна  рада  усто┐ть  против   гармат!
Запорожцiв тодi я здавлю, як макуху, гетьмана ┐х поверну  в  свинопаси,  а
дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхнiсть!
   Подумав Шрам да й каже:
   - Од тво┐х речей душа моя ожива║, яко злак од божо┐ роси. Тiлько смуща║
мене, що запорозькi  гульта┐  баламутять  не  одно  сiльське  поспiльство,
бунтують вони й мiщан нротив козацтва. -  Знаю  й  се,-  каже  Сомко,-  i,
правду тобi сказати, воно менi й дармо. Нехай наш казан закипить iще  й  з
другою боку, щоб iзварилась каша. А то козаки  дуже  вже  розопсiли:  "Ось
ми-то люде, а то все грязь! Нехай году║ нас поспiльство, а  наше  козацьке
дiло - тiлько по шинках вiкна да пляшки бити". Потурай тiлько ┐м, то якраз
заведуть на Вкра┐нi шляхетськi┐ звича┐ i заколотять миром не  згiрше.  Уже
ж, зда║ться, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати,  що  нема  там
добра, де нема правди.  Нi,  нехай  у  мене  всяке,  нехай  i  мiщанин,  i
посполитий, i козак сто┐ть за своь право; тодi буде на Вкра┐нi i правда, i
сила.
   Шрам за сi слова обняв i поцiлував гетьмана.
   - Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка  стала  думкою  всякого  доброго
чоловiка на Вкра┐нi!
   -  I  дай,  боже,  -  додав  Сомко,  -  щоб  обидва  береги   Днiпровi┐
приклонились пiд одну булаву! Я оте║, скоро одбуду царських бояр, хочу йти
на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з Укра┐ни, одтиснем ляхiв до  само┐
Случi, да,  держачись  за  руки  з  Москвою,  i  громитимем  усякого,  хто
покуситься ступити на руськую землю!
   Шрам аж помолодшав од тако┐ речi.
   - Боже великий! Боже милосердний! - каже, простяглiй руки  до  образа.-
Положив ║си йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати  сю
справу!
   - Годi ж уже про великi дiла,- каже Сомко,- давайте  ще  про  мали.  Не
добро бути чоловiку ║диному._ Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От  же
ознаймую перед усiма, хто тут ║сть, що давно  вже  зложив  руки  з  панi║ю
Череванихою за ┐┐  дочку  Олександру.  Тепер  благослови  нас,  боже,  ти,
панотче, i ти, панiматко!
   Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились  обо║  батьковi  i
матерi.
   - Боже вас благослови, дiтки мо┐! - каже Череваниха.
   А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тiлько  -
"бгатику!" да й замовкне.
   Шрам глянув на свого Петра, а Петро сто┐ть коло вiкна бiлий, як крейда.
Може, старому й жаль стало сина, тiлько не такий Шрам був батько, щоб  дав
кому догадатися.
   - Що ж ти нас не благословля║ш, панотче? - каже Сомко Череваневi.
   - Бгатику,- каже Черевань,- велика менi честь оддать дочку за гетьмана,
тiлько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пiвзаручин.
   -  Як  же  се  так  сталось,  панiматко?  -  обернувсь  тодi  Сомко  до
Череванихи.
   Вона хотiла вимовитись, но Шрам припинив ┐┐, взявши за руку, i рече:
   - Нiчого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав  Лесю  за  свого
Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у  ченцi,
нiж би став тобi з ┐м на дорозi! Нехай благословить вас бог, а ми собi  ще
найдем. Сього цвiту, кажуть, багато по всьому свiту.
   - Ну, будь же ти в мене за рiдного отця, i благословiте нас укупi.
   Тодi Шрам став поруч iз Череванем; дiти ┐м уклонились до землi; вони ┐х
i благословили.
   Як ось пiд вiкном хтось:
   - Пугу пугу!_
   _Сомко усмiхнувсь:
   -  Се,-  каже,-  нацi  юродивий  Кирило  Тур.   I   звелiв   одвiтовати
по-запорозькi┐: "Козак з  Лугу",  _бо  запорожцi  здоровкались,  мов  хиже
птаство на степу.
   - Не знаю, синку,- каже Шрам,-  що  за  неволя  тобi  водиться  з  сими
пугачами. Городовому козаковi треба стерегтись ┐х, як огню.
   -  Правда  твоя,  батьку,-  каже  Сомко,-   низовцi   зледащiли   пiсля
Хмельницького, а все-таки мiж ними ║сть люде  драгоцiннii.  От  хоч  би  й
отсей Кирило Тур. Не раз вiн менi ставав у великiй пригодi. Добрий вiн,  i
душа щира, козацька, хоть уда║ з себе ледащицю i характерника. Да вже  без
юродства в ┐х не бува║.
   - Щоб ┐х лихий злизав iз ┐х юродством! - каже Шрам.- ┐м усе смiшки!  Не
раз i самому Хмельницькому пiдносили вони гiрко┐.
   - А все-таки не скажеш, батьку, щоб i мiж ними не було добрих людей.
   - Грiх менi се сказати!  -  одвiту║  Шрам.-  Раз,  чатуючи  з  десятком
козакiв у полi, попавсь був я у таку западню, що без ┐х  я  раз  полiг  би
головою. Обскочили меi┐е кругом ляхи. Уже нас сталось тiлько четверо;  уже
пiдо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А ┐м, окаянним,  хочеться  взяти
мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком i  iншими  бiдолахами.
Коли ж тут звiдки не вiзьмись запорожцi: "Пугу  пугу!"_  Ляхи  врозтiч!  А
було ┐х iз сотню. Дивлюсь, а запорожцiв нема й десятка.
   - О, мiж ними ║сть добрi лицарi! - каже Сомко.
   - Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарi  в  Сiчi:
зерно висiялось за вiйну, а в кошу осталась сама полова.
   - Овва! - гукнув тут на всю свiтлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
   Увiйшов у хату, не знiмаючи шлика, узявсь  у  боки  да  й  дивиться  на
Шрама, покрививши губу.
   Шрам так i загорiвсь.
   - Що то за "овва"? - каже, пiдступивши до запорожця.
   А той iзнов:
   - Овва, панотче! - да й заложив за вухо лiвого уса (себто  -  знай,  не
боюсь  тебе).Перевелись?  -  каже.-  Де  тобi  перевелись?  Хiба  ж  дармо
спiвають: "Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря"? Як вода в Чорному
морi не переведеться, поки свiт сонця, так i в Сiчi  до  вiку  вiчного  не
переведуться лицарi. З усього свiту  злiтаються  вони  туди,  як  орли  на
недоступну скелю... От хоч би й мiй побратим... та не про його тепер  рiч.
Чолом тобi, пане ясновельможний! (Тодi вже зняв шлик.) Чолом  вам,  панове
громадо! Чолом i тобi, пане полковнику! Ну,  дак  як  же  ти  вернувсь  до
табору, не маючи коня?
   - Iроде! - сказав Шрам, грiзно насупивши на його бiлi┐ брови,-  коли  б
не таке мiсто, то навчив би я тебе шановатись!
   - Себто вийняв  шаблюку  та  сказав:  "Ану,  Кирило,  помiря║мось,  чия
довша?" Козацьке слово, я оддав би шалевий свiй пояс  за  таку  честь!  Та
сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай  мене  надво║  од  чуба  до
матнi, а я не знiму руки на тво┐ шрами i на твою рясу!
   Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий i вгамовавсь.
   - Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш?
   - Нiчою бiльш, розкажи тiлько, як ти добравсь пiхтурою до табору.
   - Пху! Сатано! - каже тодi  Шрам,  усмiхнувшись.-  Розкажу,  тiлько  не
доводь мене до грiха. Ото  й  порозбiгались  к  нечистiй  матерi  ляхи,  а
ватажко тодi: "Е, батьку! Да се в тебе  коня  нема!..  Братчики,  добудемо
йому коня!" - да й припустив за ляхами.
   - Що ж, добули?
   - Добули вражi дiти; вернулись iз добрим мерином. Здивовались ми тодi з
козаками. Як же й не здивоватись, що в самих  конi  потомленi,  а  жеребця
такого доскочили, що так i йгра║ на поводi?
   - Еге! Знай наших! Наш брат неспроста вою║:  часом  низовець  i  чортом
оруду║.
   Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси i поглядаючи на всю компанiю,
а очi такi лукавi, що разом, зда║ться, й щиро говорить, разом i морочить.
   - Да i в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечисто┐ сили
не обiйшлось. Питаю: "Як ви доскочили такого огира?"  -  "Нам  те║  знати,
батьку. Сiдай да ┐дь собi з богом: ляхи не  за  горою;  часом  жах  у  них
проходить швидше од похмiлля".
   - Ага! У нас так! - каже Кирило Тур.-  Нашi  не  кудкудахчуть,  iзнiсши
я║чко. А  воно  було  ось  як.  Припустили  братчики  за  ляхами,  а  ляхи
огледiлись, що ┐х  женеться  жменя,  та  й  зупинились.  Поки  ж  вони  до
мушкетiв, а отаман прицiливсь та i влучив ┐х ротмiстровi якраз  межи  очi.
Ляхи тодi врозтiч! А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..
   - Що за вража мати! - каже тодi Шрам, протираючи  очi.-  Да  се  ж  ти,
бачу, сам i отаман! Запорожець тодi в регiт.
   - Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шану║ш давнiх приятелiв?
   - Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи  ляхи
менi голови шаблями да келепами: щось не держиться в ┐й пам'ять!
   - А що ж оте║ ми так заговорились? -  озвавсь  Сомко.-  Давно  пора  по
чарцi да й за стiл.
   - От, бгатцi, розумна рiч, так-так! - каже Черевань. - Я так отощав, не
┐вши зранку, ш.о й радуватись нездужаю.
   Випив Кирило Тур горiлки да й каже:
   - Уже ж, пане ясновельможний, не остав тво║ю ласкою i мого побратима.
   - Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що вiн шаблею  вороча║  лучче,  нiж
язиком.
   - Не дивуйсь, пане гетьмане, що вiн мовчить, наче води  набрав  у  рот:
вiн у мене з далеко┐ землi, аж iз Чорно┐ Гори - десь аж за венграми. Тепер
таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас,  то  насмiшив
братчикiв сво║ю мовою: усе тiлько "бре"_ та "море"!  А_  добрий  юнак,  о,
добрий! Один хiба Кирило Тур йому в юнацтвi рiвня. Тим я нiкого й не люблю
так, як себе та його!

   VII

   Сомко почав саджати гостей сво┐х  за  довгий  стiл.  Шрама  й  Череваня
посадив  на  покутi,  сам  сiв  на  хазяйському  мiсцi,  кiнець  стола,  а
Череваниху й Лесю посадив на ослонi. Запорожець  примостивсь  на  задньому
кiнцi стола iз сво┐м побратимом.
   Шрамовому Петровi прийшлось сидiти поруч iз Лесею, хоть  вiн  би  тепер
рад був одгородитись од не┐ горами й  морями.  Що  там  не  вигадував  той
запорожець, як там не потiшались  гостi  iз  тих  вигадок,  вiн  сидiв  за
столом, наче в гаю.
   - Ну, скажи ж менi, пане отамане,-  пита║  Сомко  в  Кирила  Тура,-яким
вiтром занесло тебе в Ки┐в?
   - Самим святим, пане ясновельможний,- одвiтовав запорожець,- проводжа║м
прощальника до Межигорського Спаса.
   - Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?
   - Потривай, пане гетьмане, розкажу все по  ряду;  дай  перше  промочити
гортань. Тiлько в нас такi нiкчемнi кубки, що нi в вiщо гаразд  i  налити.
Святе дiло нашi сiчовi коряки! У нашому коряцi утопиш  iншого  мiзерною  й
ляшка.
   - Пгавда, бгаге, ┐й богу, пгавда - озвавсь Черевань.- Я давно кажу,  що
тiльки в Сiчi i вмiюгь жити по-людськи. Iй-богу, бгате, коли б у  мене  не
жiнка та не дочка, то кинув би усяку су║ту мирськую та й пiшов до  вас  на
Запорожж║!
   - Гм! -  каже  Кирило  Тур,  озирнувши  його  тушу.-  Не  багато  таких
потовпилось би в куренi!
   Усi засмiялись, а Черевань наперед усiх. Веселий i негнiвливий був собi
пан.
   - Я з душi люблю сього пройдисвiта,- каже гетьман Шрамовi стиха.- Часом
вiн закине  й  дуже  вже  круто,  да,  враг  його  зна║,  якось  так  щиро
засмi║ться, що нiзащо на його не розсердивсь би.
   - Погано тiлько,-  каже  Шрам,-  що  сi  братчики,  смiючись,  чоловiка
куплять, смiючись, i продадуть.
   - Що правда, то правда, батьку.По ┐х сiчовому розуму, нiщо на свiтi  не
сто┐ть нi радостi, нi печалi. Фiлозофи вражi дiти! Дивляться на божий  мир
iз бочки, тiлько не з порожньо┐, як той Дiогенес, а по шию в горiлiй.
   - Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? -  каже  Кирило
Тур, спорожнивши  кубок.-  Ось  чого.  Може,  ви  чували  коли-небудь  про
побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай. Як не одрiзняй себе
од миру, а все чоловiку хочеться до кого-небудь прихилитись;  нема  рiдною
брата, так шука║ названого. От i побратаються да й живуть довiку вкупi, як
риба  з  водою.  "Давай,кажу  я  сво║му  Чорногору,-давай   побрата║мось".
-"Давай". От i зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами
iз Апостола, що нас породило не тiло, а живе слово боже; i от уже ми тепер
рiднi брати, як той Хома з кремою.
   - Ну, а далi!
   - А далi... Се вже так завсегда бува║, що скоро чоловiк  зробить  добре
дiло, то сатана, не за хлiбом його згадуючи, i пiдсуне  iскушенi║...  Далi
дивлюсь, аж сто┐ть краля така, що тiлько гм! Та й i одi.
   - О, невже таки жiночий рiд спокусив хоть раз запорожця?
   - Ой-ой-ой, пане гетьмане! Та ще_ як! I не диво-бо: Адам був чоловiк не
нашого брата, та й той спiткнувсь на кву!
   - Звiдки ж узялась та краля?
   - Спитай ┐┐ сам, звiдки! Я тако┐ пишно┐ панни не зумiю й зайняти.
   I поглянув на Лесю.
   - Тю тю, дурню! каже, засмiявшись, Сомко.- Се моя молода!
   -  Та  менi  не  те  горе,  що  вона  твоя  молода,-  каже,  здихнувши,
запорожець,- а те, що зовсiм мене причарувала.
   Усi зареготали, почувши таке диво.
   - Браво,- каже Сомко,- ведмiдь попавсь у тексти! Що ж тепер буде?
   - А iцо ж? Ведмiдь пiде до сво║го берлога i тенети за собою потягне.
   - Як! Отсе у Сiч би то?
   - Чого ж у Сiч? Хiба тiлько й свiту,що в вiкнi?
   - I оте║ такий жвавий кочарлюга, да ще  й  отаман,  ради  жiнки  покине
товариство?
   -А чом же? Та для тако┐ кралi можна покинути й усе на свiтi, не  то  що
товариство.
   - Ну, куди ж би ти потяг сво┐ тенети? Кирило Тур засмiявсь.
   - Ти бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом  випитати.  Не
хочеться тобi й признаватись, не хочеться й брехати.
   - Бо ше, кажеш, iзроду не брехав? - додав, шуткуючи, Сомко.
   - Не збрешу й тепер,- каже Кирило Тур.- Дайте тiлько гортань промочити.
   Да й кашлянув, винивши кубок, i поглянув по всiх  гостях,  розгладжуючи
вуси.
   -Треба,каже, вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж свяге,  що  й  наша
Сiч, тiлько що там не цураються бабського роду. А то i подiлена так, як  у
нас: у нас куренi, а в ┐х  братства,_  i  над  усяким  братством  обирають
отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у ┐х воюють,
коли б тiлько ви знали! Як зачне розказувати мiй побро,_ то аж душа  вгору
росте. Побро мiй, зна║те, забрiвши на Вкра┐ну,  скучив  без  сво║┐  Чорно┐
Гори i вже давно зазива мене в  гостi.  I  то  сказати:  чом  не  погуляти
козаковi по свiту? Чом не подивитись, як живуть iншi язики?
   Всi слухають, до чого вiн доведе свою рiч. Очаровав усiх запорожець.
   - "Добре,- кажу,- по┐дьмо, покажем тво┐м землякам  козацьке  лицарство;
нехай i нас там знають!" Отож i побратавсь я з ним у  Братствi,  так  уже,
щоб у нас не було се мо║, а се тво║,_  а  все  укупi:  щоб  помагать  один
одному у всякiй пригодi, щоб менший старшому був вiрним слугою, а  старший
меншому рiдним батьком. Воно б i добре, та як побачив я  отсю  кралю,  так
душа й дала сторчака. "Як хочеш,- кажу,- побро, а я без  се┐  дiвойки_  не
по┐ду з Укра┐ни!" Не бабак же й мiй побратим. "Море! -  каже.-  У  нас  як
кому припаде до душi руса коса,_ то вхопить,  як  сокiл  чайку,  та  й  до
попа".
   - Се вже по-римськи! - каже, смiючись, Сомко.- А як же в то┐ чайки ║сть
брати-орли або родичi-соколи?
   - Тим-бо й ба, що юнаки знають i сьому лиху запобiгти. Тiлько  натякни,
то самi визвуться! "Гайде, море! Да тi отмемо дiвойку!"_ Себто  по-нашому:
"Гайда,  однiмем  тобi  дiвчину!"  От  i  збереться  чоловiк  десять   тих
отмичарiв:_ спорядяться як на вiйну, i вже, як попадуть у сво┐  лапи  русу
косу,_ то хоч голови положать, а не впустять  родичам.  Пек  його  матерi!
Такий звичай по смаку менi! I вже хiба не я буду, що я не доказав такого ж
отмичарства. Вони беруть однi║ю хистю,  а  в  нашого  брата  про  запас  i
характерство ║сть!
   - Що за баляндрасник отсей придиус! - каже, смiючись, Сомко.- Мабуть, у
вас в Сiчi тiлько й роботи, що потiшати один одного вигадками.
   - Е, пане гетьмане! Нашi братчики, що в  бога  день,  виробляють  такi┐
чудасi┐, що не треба й вигадок. Та вже знаю, що  пани-молодцi  не  почують
луччо┐, як я сьогоднi викину. Ще тако┐ чудасi┐ зроду нiхто не чував. \
   - Що ж то буде за чудасiя?
   - Так, нiчого: пiдхоплю тiлько на сiдло от║ю кралю, та й шукай вiтра  в
полi. Махнем з побратимом навпростець до Чорно┐ Гори.  Ох,  да  дiвчина  ж
гарна! - додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
   Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона  нiкого  так  не
боялась, як сього запорожця.  Крiпилась  однак  же,  сердешна,  сидючи  за
столом. Як же поглянув вiн отак на не┐, то  наче  аж  до  серця  досяг  ┐й
очима. Злякалась голубонька, як  дитина,  i  заплакала  з  ляку.  Затулила
руками очi, а сльози мiж пучки так i  капотять.  Мати  собi  стривожилась,
устала з-за стола i одвела ┐┐ в кiмнату.
   А козакам i байдуже, тiлько смiялись.
   - О, вражий ти комишнику,- каже Шрам,- бач до чого добалакавсь! Iзлякав
справдi бiдну дитину.
   Череваниха вже не  вернулась  до  столу;  однак  нiхто  пiсля  обiд  не
догадавсь довiдатись, чи не занедужала з переполоху Леся.  Тодi  ще  козак
мало зважав на жiноче серце. Жiночi сльози й печаль не скоро проймали йому
душу.
   Уставши з-за стола, Кирило Тур подякував за хлiб, за сiль по-сво║му:
   - Спасибi богу та менi, а господарю  нi:  вiн  не  нагоду║,  то  другий
нагоду║, а з голоду не вмру, - да й потяг iз  подвiр'я  з  побратимом,  не
сказавши нiкому й "прощайте", наче з свого куреня. Тiлько чутно  було,  як
виспiвував за ворiтьми:
   Журба мене сушить, журба мене в'ялить,
   Журба мене, моя мати, скоро з нiг iзвалить.
   - Чи чу║ш? - каже тодi Шрамовi гетьман. - Нiхто не  розбере,  чим  душе
низовець, поки сам себе не виявить. От же я знаю, що в сього  Кирила  Тура
щось на душi важке лежить. Уда║ вiн iз себе паливоду, а  постерiгав  i  не
раз я, куди пряму║ сей юрода. Дивно во очiю,_ а  так  воно  ║сть,  що  вiн
тiлько й живе душi спасенi║м.
   - Ледачу ж вибрав вiн дорогу - каже Шрам.
   - На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе бу┐м i безумним
для бога. От воно що! Господь його зна║, куди вiн зайде; а бачив я раз, як
Кирило Тур, молячись серед ночi богу, обливавсь гарячими сльозами, i нехай
би пустинник знiс таку молитву до бога, як сей гульвiса! Прислухавшись,  я
сам... Да що про те розказовати? То дiла божi. Одкрию тобi, панотче,  чого
оте║ я в Ки║вi. Не сватанн║ в мене на думцi. Повiнча║ш ти мене,  одiгнавши
ляхiв до Случi, щоб моя жiнка була гетьманша на всю губу.  А  тепер  перед
вiйною треба нам поставити у Ки║вi твердо ногу, понасипати горлахи пашнею,
припасти доволi пороху i вiйськово┐ збро┐ да ще спорядити одно  дiло.  Ось
ходiмо лиш до архимандрити, до нашого порадника. Гiзель, батьку,  тепер  у
нас такий головатий чоловiк, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про
що _з Гадяцьких пунктiв._ Не дурень був Виговський, що написав ┐х,  тiлько
дурень, що з'якшавсь iз ляхами. З ляхами в козакiв вовiки  вiчнi  ладу  не
буде. Чи гаразд, чи не гаразд, а з москалем нам треба укупi жити.  Се  вже
так, батьку!
   - Ой, синку! - каже Шрам.- Рознюхали ми  тепер  добре  бояр  да  во║вод
московських!
   - Се, батьку, як до чоловiка! А москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд
нам од його одриватись.
   - Бог його зна║! - каже здихнувши Шрам.- Може, воно так буде й лучче.
   - Уже ж пак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають  одного,  а  там,  що
пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.
   - Не дiждуть вони сього, невiрнi┐ душi! - каже Шрам, ухопившись за уса.
   - От же щоб не дождали, батьку,  так  треба  нам  з  москалем  за  руки
держатись. Се ж усе одна Русь, боже  мiй  милий!  Коли  в  нас  заведеться
добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш господь нам допоможе зложити
докупи обидва береги Днiпровi, тодi  ми  позаводимо  усюди  правнi┐  суди,
школи, академi┐, друкарнi, пiднiмемо Вкра┐ну вгору i возвеселим  душi  тих
великих ки┐вських Ярославiв i Мономахiв.
   Розмовляючи про такi речi, пiшли до отця Iнокентiя удвох чи  втрьох,  а
деякi розiйшлись по монастиревi.
   Що ж дiялось iз  Лесею?  Вона,  голубонька,  справдi  рознемоглась.  Не
жартами здавались ┐й химернi речi запорожця: вона боялась, щоб  не  вхопив
вiн ┐┐, як шуляк, i просила матерi позащiпати кругом дверi.  Чого  вже  не
робила мати, щоб ┐┐ заспоко┐ти! Сердешному дiвчатi так i стояв перед очима
страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кiмнату,  пробував  ┐┐
уговорювати,  щоб  не  лякалась  не  знать  чого;  разiв  зо  два  назвав,
забувшись, аж "бгатиком"; далi бачить, що нiчого з нею не врадить,  махнув
рукою да й лiг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечернi.
   Пiсля вечернi знов позбирались усi у козацьке подвiр'║. Гетьман i  Шрам
вернулись iще веселiшi, пили за  здоров'║  велико┐,  одностайно┐  Укра┐ни,
пили й за царя православного i праведного, которий нi  для  кого  в  свiтi
душею не покривить, не так як той король, що  оддав  козакiв  магнатам  на
поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань  тобi  був  рад,  що_  Шрам
повеселiшав, i все тiлько вигукував за кубком.
   - Щоб нашим ворогам було тяжко!
   I весь же той гармидер чинивсь через стiну од Лесi. Лежала вона  зовсiм
мов недужа, а про не┐ нiхто й не спогадав. Сказано -  козаки:  байдуже  ┐м
про жiнок, як заходяться з вiйськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво
вже i знали i корились сво┐й долi, да защемiло серденько в  мо║┐  Лесi  од
того занедбання;
   жаль ┐й було не помалу на свого ясного жениха, на  Сомка  Якима.  Лицар
над лицарством, вродливий над вродливими,  да,  видно,  тiлько  в  його  i
думки, що про гетьманськi порядки. А дiвочому серцю що i молодецька краса,
що i козацька слава, коли до не┐ козак не горнеться?
   Леся полюбила Сомка iще тодi, як вiн було носить ┐┐ на руках i дару║ ┐й
то золотi сережки, то добре намисто. Iще тодi звав вiн ┐┐ сво║ю судженою i
зложив з Череванихою руки. Череваневi здавалось жартами таке залицянн║,  а
вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове вiн  ┐┐  сво║ю
ненею, з щирого серця зове вона його сво┐м  зятем.  I  зросла  Леся,  його
кохаючи, кохаючи щиро дiвочим серцем. Що тiлько в рiснях виспiвують про те
коханн║, усе вона складала у сво║му серцi. От же зове вже вiн ┐┐  сво║ю  й
молодою, тiлько все воно вийшло не так, як то вона собi  компоновала.  Про
iншi┐ речi клопочеться  вiн  iз  старим  Шрамом,  про  iншi┐  речi  широко
розмовля║, а ┐┐  мовби  нема  йому  й  на  свiтi.  Защемiло  горде  дiвоче
серденько, да мовчала небога, не сказала й матерi.
   А що ж Петро? Петро зараз послi обiд узяв рушницю i пiшов у  гай,  нiби
на польованн║. Проблукав сердега по гаю  до  самого  вечора.  Вернувсь  на
подвiр'║, аж там усi веселяться. Гомiн  справили  такий,  мов  справдi  на
бенкетi. Iншi й до його присiпались iз кубком, а йому притьмом  прийцiлось
так, як спiвають у пiснi:
   Чомусь менi, братцi, горiлка не п'║ться:
   Коло мого серця мов гадина в'║ться'
   Сiли за вечерю, аж ось iзнов iде Кирило Тур, тiлько вже без побратима.
   Леся не вийшла вечеряти. Розгорiлась i рознемоглась  сердешна  дiвчина,
що притьмом мусила Череваниха посилати у хутiр до чернечого  пасiчника  по
шептуху. Прийшла шептуха i наварила якогось зiлля, щоб напо┐ти на нiч,  да
й сама бабуся осталась ночовати на подвiр'┐. Надвечiр ублагала  була  мати
Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила  Тура  голос,  то
так i затрусилась; i вже шкода було й казати ┐й про сон! Боялась  заснути,
щоб не вхопив той пугач ┐┐ сонну. Не вонтпила вона, що сей  пройдисвiт  не
сво║ю силою дише, бо не раз чувала про запорозьке характерство.
   А Кириловi Туру, мабуть, були  жарти  з  того  дiвочого  жаху.  Сiв  за
вечерю, да зараз i почав викидати.
   - Ну, панове,- каже,- тепер я вже зовсiм налагодивсь у дорогу.
   - У яку се? - пита║ Сомко.
   - Та в Чорну ж Гору.
   - Усе-таки туди? Ти не покинув сво║┐ думки?
   - Коли ж  се  бувало,  пане  гетьмане,  щоб  нашi  братчики,  задумавши
що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що  iншому  i  згадати
страшно,  те  низовець,  сидячи  над  широким  морем-лиманом,  викомпону║,
вимiзку║ i вже хiба лусне, а не  покине  сво║┐  гадки.  Так  оте║  й  менi
прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою
Турову голову так заморочили дiвочi очi.
   - I тобi оте║, запорожцевi, отшельниковi, не сором признатись?  -  каже
Шрам, бо й вiн, старий, розвiшав ушi, як понiс той сво┐ баляндраси.- А  що
скаже товариство, як дочу║ться,  що  курiнний  отаман  так  осрамив  сво┐х
братчикiв?
   - Нiчого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.
   - Як то тепер_ вольний? А перше ж хiба був невольний?
   - У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай
сiчово┐ старшини так, як iгумена. Знюхайсь тодi, коли  хоч,  з  бабою,  то
знатимеш,  почiм  кiвш  лиха!  Тiлько  наш  чернечий   устав   кращий   од
монастирського. У нас, скоро чоловiка спантеличить  мирська  су║та,  та  в
куну або до кози не саджають, а  зараз  -  iди  собi  к  нечистiй  матерi!
Вибрикайсь на волi, коли дуже розжирiв на товариському хлiбi! I чи раз  же
то траплялось, що сердешний сiромаха попогасае по  городах,_  ухопить,  як
там кажуть, шилом патоки да, побачивши на власнi очi, що чортмае  в  свiтi
нiчного путного, покине жiнку й дiтей, вернеться в курiнь: "Ей,  братчики!
Примiте мене знов мiж товариство! Чортма на свiтi добра! Не сто┐ть вiн  нi
радостi, нi печалi!" А  братчики  тодi:  "А  що,  ледащице!  Ухопив  шилом
патоки?  Бери  лишень  коряк  та  випий  з  нами  сi║┐  дури,  то,   може,
порозумнiша║ш!" От бiдолаха сiда║ мiж милим товариством, п'║, розказу║ про
сво║ городове житт║ з жiнкою та з дiтьми; а тi┐ слухають, кепкують з його,
як iз блазня, та тiлько за боки беруться. Так i  мiй  покiйний  панотець,-
нехай царству║,- ┐здючи колись iз прощальником  по  городах,  натрапив  на
такi очi, що й товариство йому стало немиле,- замутив зовсiм лукавий  йому
голову. Ну,  виписавсь  iз  куреня,  сiв  хуторком  десь  коло  Нiженя,  i
господарство,   i   худiбчину   завiв,   i   дiток   сплодив   двойко    -
карапуза-хлопчика та скверуху-дiвчинку. Тiлько, рокiв через п'ять  чи  що,
так йому обридло все в господi i в полi, як приборканому степовому  птаху.
Суму║ та й суму║ козак; бо чи статечна бак рiч - iсповнити  козацьку  душу
жiнкою-квочкою та  дiтьми-писклятами?  Козацько┐  душi  i  ввесь  свiт  не
сповнив би: увесь свiт вона прогуляла б i розсипала, як таляри  з  кишенi.
Тiлько один бог може ┐┐ сповнити...
   - Що ж сталось iз тво┐м батьком?  -  спитав  Сом-ко.-  Ти-бо  вже  коли
говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть i за попа, i за дяка.
   - Iз мо┐м батьком? - каже Кирило Тур, мов крiзь кон,  бо  звернув  свою
розмову на такий лад, що й голову  понурив...-  Еге!  Я  ж  кажу,  що  мiй
батько, скоро розчовпав, що пожививсь, як собака мухою, то й  заскучав  по
братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жiнка в пiснi:
   Що ти, милий, дума║ш гада║ш?
   Мабуть, мене покинути ма║ш:
   Рано вста║ш, коня напова║ш,
   Жовтенького вiвса пiдсипа║ш,
   Зеленого сiнця пiдклада║ш;
   В сiнечки йдеш - нагайки пита║ш,
   В комору йдеш - сiдельця шука║ш;
   Дитя плаче - ти не поколишеш;
   Все на мене важким духом дишеш!
   Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнi┐ розмови, як той козак  iз
сво║ю жiнкою, а, надумавшись сам  собi,  сiв  на  коня,  ухопив  на  сiдло
карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й  гайда  на  Запорожж║.  Не
вибiгала ж за ним услiд моя панiматка,  як  у  тiй  пiснi,  не  хапала  за
стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи,  прибратись  у  голубий
жупан та хоч раз iще подивитись на свою милу. I жупани, i  худобу  покинув
вiн ┐й на прожиток, а сам у семрязi убравсь за границю бабського  царства.
От же й менi, бачся, доведеться йти батькiвським слiдом!
   - Ну, бери ж кубок,- каже гетьман,- да пiдкрiпись на дорогу. До  Чорно┐
Гори не близький свiт. Ось i ми погладимо тобi дорогу.
   - Дяку║мо тобi, пане гетьмане! - каже Кирило Тур, кланяючись низенько.-
Уже коли ти й сам гладиш менi дорогу, то  будь  певен,  що  я  свою  кралю
перевезу гарненько в Чорну Гору.
   - Що ти дума║ш, синку? - каже нишком гетьмановi Шрам,- Ти зна║ш, що  за
божевiльнi люде сi комишники: не розбере ┐х i сам нечистий. Не вiр, бо  то
звiр, хоть не вкусить, то зляка║! Держи, синку, в головi сю пословицю.  На
юродивих iнодi справдi находить безумi║.
   - I-i, батьку! - каже, смiючись, Сомко,-Добре я знаю сього юроду. Нема,
може, i в свiтi тако┐ щиро┐ душi до мене. Як проганяв я ляхiв з Укра┐ни да
одбивавсь од Юруся, то вiн iз сво┐м нiмим чорногорцем визволяв мене не раз
iз велико┐ бiди. Служив вiн менi за язика, за шпига, за сердюка  -  i  все
тiлько ради доброго слова да ковша горiлки. Не раз я  насипав  йому  шапку
талярами, так iдучи й витрусить на  порозi.  "Звiдки,-  каже,-  се  такого
смiття набралось?" Такий химера! Було кажу: "Кириле, скажи, бога ради, чим
менi тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову  од  смертi!"  -  "Не
тобi,- каже,- награждати мене за се!" От воно що, батьку!
   - Справдi,- каже Шрам,- се золото, а не козак! Пане отамане,- до Кирила
Тура,ходи сюди, дай я обнiму тебе да поцiлую.
   - За що се така ласка?
   - Ходи, менi то вже знати, за що. Да й обняв i поцiловав запорожця.
   - Да наградить же,- каже,- тебе господь за тво┐ лицарськi┐ вчинки!
   - Е, батьку! каже запорожець.- То ж iще дурниця, да так меiiе  голубиш;
що ж ти скажеш тодi, як украду з пiд поли гетьмана молоду?
   Черевань бiльш од усiх  уподобав  Кирила  Тура;  усе  реготав  iз  його
вигадок.
   - Враг мене  вiзьме,-  каже,-  бгатцi,  коли  я  бачив  такого  жвавого
молодця! Душа, а не запорожець! Iди, бгатику, й до мене, i я тебе поцiлую!
   - От добрi люде! - каже Кирило Тур.- У ┐х крадеш, а вони тебе  цiлують!
пй богу, добрi люде! Шкода, що вже бiльш не побачимось! У Чорну Гору ворон
i кiсток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дяку║мо за
хлiб та за сiль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.
   I, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже:
   - Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Дверi одмикайтесь, а  люде
не прокидайтесь!
   - Що за неподобна голова в сього Кирила Тура,- смiючись,  каже  Сомко.-
Себто вже ворожить, характерству║.

   VIII

   Не довго в нiч гуляли нашi козаки: поблизу святого мiста  гуляти  довго
не годилось. Iще не дiйшло й до пiвночi, а вже  всi  давно  спали.  Хропли
козаки на весь двiр, од само┐ свiтлицi, де спочивав гетьман iз Шрамом,  да
аж до станi; там спав Василь Невольник при Череваневих конях.  Iншi  лягли
пiд чистим небом, i хоть уночi надворi було не душно, да  тому  черствому,
гарячому людовi байдуже було про холод. Здорово було гулякам  надворi,  як
травi, що прив'яла вдень на сонцi. Кругом по гаю щебечуть солов'┐, аж луна
розляга║ться; деколи й пугач скаже сво║  смутне  "пугу!"_  Козацьке  сонце
високо пiдбилось угору; зорi вкрили все небо, як ризу.
   Не нiме було козаковi те небо, i мiсяць, i зорi: чи погляне на  мiсяць,
на його плями, чи погляне на зорi, то й серце, i думка його розжеврi║,  як
од божого слова. Чого на мiсяцi тi┐ плями? Вiн знав чого. То  ще  як  Ка┐н
убив Авеля, то бог назнаменав на мiсяцi той грiх сво║ю рукою:  "Дивiтеся,-
каже,- люде: так як сей  Ка┐н  довiку-вiчного  нестиме  на  плечах  мертве
братн║ тiло, так усякий душогубець носитиме довiку, до  суду  тяжкий  грiх
свiй". А зорi?  То  людськi  душi.  Як  засне  грiшне  тiло,  добрi  душi,
покинувши землю, зносяться  до  господа  бога,  купаються,  обливаються  у
небесному свiтi, пiдслухають, що говорять на  небi  ангели.  Як  же  часом
покотиться по небу i погасне ясна зоря, козак перехреститься i  помолиться
за усопшую душу. Iншi зорi щастять у його на врожай, iншi на скот, а Вiз -
чумацька щаслива зоря.
   Ясна, пишна була нiч над Печорським, да один тiлько чоловiк дививсь  на
┐┐ дива; не спав, дививсь i нiчого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той
сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да  досада.  Довго
вiн ворочавсь на сво┐й бурцi; далi встав, натяг жупан да й  вийшов  у  гай
хвiрточкою.
   Бiдний козак та┐всь од усiх iз сво┐м коханн║м, бо всяк тiлько - iз його
насмiявся. Козаки не дуже вдавались у  любощi;  знали  сю  немiч  найбiльш
дiвчата да молодицi; вони-то поскладали й отi пiснi,  отi  нiжнi┐  розмови
козака з дiвчиною або милого з милою, що слуха║ш i не наслуха║шся.
   Коли б у Петра була ненька рiдненька або сестра жалiбниця, може  б,  ┐м
розказав вiн про сво║ лихо. Бо хоть як не горду║ було козак любощами перед
товариством, а як  вернеться  до  господи,  як  зачне  коло  його  упадати
ластiвкою  мати,  як  стане  голубити  сестра,  розчiсуючи  йому   кучерi,
розпитуючи про далекi сторони, про  козацькi  пригоди,  то  й  тверде,  як
залiзо, серце пом'якша║, i що тiлько важке ║сть на душi, усе  козак  сво┐м
щирим жалiбницям розкаже. На бiду, в Петра не було нi сестри,  нi  матерi;
мав вiн за порадникiв  тiлько  старого,  грiзного  панотця  да  жартовливе
товариство.
   Ходить вiн, сновида║ по гаю i сам не зна║ чого. Мiсяць став уже на небi
нижче; свiтить навскось по травi, по кущах, по березах. Нiч уже на iсходi.
Як ось чу║ Петро - тупотять конi... Усе ближче, ближче. Розпiзна║ нешвидку
ристь двох ступакiв. Звернув з дорiжки за кущ, щоб нi з ким не зустрiтись.
Як ось чу║ й людську мову. По зорi усяке слово  доходить  до  його  чисто.
Зараз пiзнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре_ да  море_  пiзнав
його побратима.
   Кирило Тур говорить:
   - Що то, брате, скажуть вашi  отмичаре  про  запорозьку  хисть,  як  ми
пiдхопим оцю дiвойку. _А Чорногор йому:
   - Бре, побро!  Менi  усе  зда║ться,  що  ти  тiлько  морочиш  мене.  Не
впевнюсь, поки не побачу дива на сво┐ очi!
   - Мiсяць iн скоро зайде,- каже запорожець,- побачиш, не повилазять.
   - Як же ти отмеш дiвойку,_ не наробивши гвалту?
   - Еге ге, пане брате! Чи такi ж дива чинили на свойому вiку  запорожцi!
Хiба ж я дармо заворожив усi дверi?
   - Море! - каже Чорногор - Ти б уже  хоч  мене  сво┐м  характерством  не
морочив!
   - Що за дурна в тебе голова, брате,- каже Кирило Тур.- А  за  що  б  же
мене обрали отаманом? Хiба за те, що_ добре горiлку лигаю? к в нас  на  се
дiло iще луччi мистецi, а характерникiв не багато знайдеш.
   Тим часом од'┐хали вони далеко, i не стало чути ┐х розмови.
   Тепер Туровi речi за вечерею не здавались уже  Петру  жартами:  мабуть,
справдi  скрутивсь  од  жиру  запорожець!  Спершу  був  кинувсь  Петро  до
гостиницi будити козакiв, далi зупинивсь.
   - Чого я,- каже,- бiжу? Чи видане дiло, щоб украсти  дiвчину  з-посеред
миру? Запорожець сказивсь, а я й собi бiжу, як божевiльний.
   Да й пiшов тихою ступою.
   "Треба ж отак iз юродства да зайти в голову! - дума║ йдучи Петро.- Оте║
не удавай iз себе химородника, не бурли, як кабан у  коритi!..  Рад  би  я
був, коли б Сомко за сей жарт звелiв, жартуючи, погрiти йому киями плечi!"
   Пройшовши з гони, став так iще думяти:
   "А що, як справдi вiн характерник? Чував я не раз од старих козакiв, що
сi бурлаки, сидючи там у комишах да в  болотах,  обнюхуються  з  нечистим.
Викрадали вони з неволi невольникiв да й самих туркень, iнодi  так  мудро,
що справдi мов не сво║ю силою. Не дурно, мабуть, iде мiж людьми  поголоска
про ┐х характерство... Угiка║ од  татар,  розстеле  на  водi  бурку  да  й
попливе, сидя, на другий берег... Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху
провадять, буцiм запорожцi' ростуть у Великому Лузi з землi, як гриби, або
що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тiлi, що поки його вб'║ш, то  вбив
би дев'ятеро простих, козакiв. Може, не зовсiм правда й про  бурку.  А  що
запорожцевi вкрасти, що задума║, то мов iз  гамана  тютюну  дiстати.  Вони
напускають ману на чоловiка ."
   Да й надав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi  такий,  що  ману
напускав "Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то  лиха  встережете
мене! Ось зав'яжiть мене в мiшок". Зав'язали його да й притягли да трямки,
аж вiн i йде з-за дверей: "А що, вражi дiти! Встерегли?"
   "Що ж,- дума║,- як i се такий химородник? Пiду скорiш, щоб  справдi  не
вко┐в вiн якого лиха".
   Да ступивши швидкою ходою ступнiв з десяток, зупинивсь iзнов,  наче  об
стiну вдаривсь.
   "Що,каже,- я за куряча голова! Кого я йду рятовати?  Хiба  в  не┐  нема
жениха боронити? Що я за вартовий такий? 3 яко┐ ласки  не  спати  менi  по
ночах, щоб який опияка, пiдкравшись, не злякав гетьмансько┐ молодо┐?  Коли
ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобi  на  всiх  дверях  i  воротях
варту; а менi яке дiло? Хоть нехай усiх вас  перехапають  сi  розбишаки!..
Бачу я  тебе  заздалегiдь,  ясновельможний  пане,  як  ти  довiда║шся,  що
вкрадено в тебе з-пiд поли молоду! Бачу й тебе, горда  панiматко,  чи  так
поглядатимеш звисока i тодi на нашого брата, як твiй гетьман iз сонцем  на
лобу проспить молоду не згiрш од iншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале,
як замчить тебе отсей шибайголова  мiж  чорногорцi.  Там  жiнкам  не  дуже
догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикото Тура; не раз  згада║ш
пiсню:
   Любив мене, мати, запорожець,
   Водив мене босу на морозець... "
   Мiзку║ так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слуха║ i сам  собi
вiри не йме.
   "Невже таки справдi сей запорожець зна║ться з нечистою силою?  -  дума║
вiн,- Да постiй, чи не  самi  вони  вертаються?..  Нi,  справдi  везуть!..
Проклятий! Мчить, як вовк овечку!"
   Конi над'┐хали ближче. Дивиться Петро - Кирило Тур держить перед  собою
Лесю на сiдлi, як дитину.  Аж  сумно  йому  стало.  Леся  була  зовсiм  як
очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече
запорожцю. А той одною рукою пiддержу║  бранку,  а  другою  править  коня.
Сердешна тiлько стогне, мов увi снi щось страшне  бачить.  Щось  неначе  й
говорить, да за солов'ями не можна розiбрати: солов'┐  перед  свiтом  саме
розщебетались.
   Жаль Петру стало Лесi; уже хотiв вийти з-за куща,  заступити  отмичарам
дорогу да й битись, не вважаючи нi на якi чари; да вхопивсь, аж  при  йому
нема шаблi.
   Уже вони й обминули його, а вiн iще сто┐ть, не знаючи,  що  чинити.  Аж
ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пiшла луна, а голос  ┐┐
так i пройняв мого Петра до самого серця. Бiгом кинувсь вiн  до  подвiр'я,
ухопив шаблю, допавсь  коня,  скочив  на  його  охляп.  Василь  Невольник,
прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да пiдняв гвалт.
   - Не кричи, Василю,- каже Петро,- а буди козакiв: украдено  Череванiвну
з поко┐в!
   Василь Невольник пiдняв iзнов галас на весь двiр; а Петро, не  слухаючи
його, ви┐хав у хвiрточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.
   Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспiшаючи вибратись за ночi  з
ки┐всько┐ околицi. Бiдна Леся, мабуть, добре ковтнула  знахорчиного  зiлля
од переполоху: хилялась, як п'яна, i нiчого не знала, що  з  нею  дi║ться;
прокинулась тiлько, як пройняв ┐┐ холодний вiтер з поля.  Гляне,  аж  вона
серед пущi, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се ┐й
сниться,  далi  крикнула,  да  задармо.  Розбишаки  тiлько  зглянулись  да
всмiхнулись мiж собою. Почала була  благати,  щоб  не  погубляли  ┐┐,  щоб
пустили; так Кирило Тур тiлько реготався.
   - Що за дурний,- каже,- розум у сих дiвчат!.. Щоб оце  я,  пiсля  тако┐
працi, випустив iз рук самохiть свою здобич! Нi, голубонько, сього  в  нас
не бува║. Та й чого тобi убиватись? Хiба я не зумiю кохати тебе так  як  i
хто iнший? Не плач, мо║ серденько:  привикнеш,  дак  житимеш  за  мною  не
згiрш, як i за гетьманом. Дiвка,  кажуть,  як  верба:  де  посади,  там  i
прийметься.
   Не дуже  вгамовалась  Леся  од  такого  розважання;  рвалась,  кричала,
здiймала до неба руки.
   - Мо║ ти коханн║! - каже тодi, одмiнивши голос, Кирило Тур.- Не  кричи,
коли не нажилась на свiтi. Ти дума║ш, як нас наздоженуть, дак я тебе  живу
випущу з рук? Чорта з два кому пiсля мене дiстанешся! Цить, кажу! Ось бач,
яка цяця!
   I блиснув ┐й перед очима турецьким  запоясником;  а  очi  так  поставив
проти не┐, що сердешне дiвча й помертвiло од страху.
   Ви┐хали з пущi на поле, аж уже на сходi сонця  зоря  перемага║  мiсяць.
Почервонiло небо; почина║ на свiт займатись. Дорога то спускалась униз, то
знов пiдiймалась угору. З'┐хавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж
iз пiд гаю хтось мчиться навзаводи на сивому  конi.  Вiн  зупинивсь  да  й
каже:
   - Не буду я Кирило Тур, коли оцей ┐здець  не  за  нами!  I  коли  хочеш
знати, чи бистре в мене око, то скажу тобi й хто се.  Се  молоде  Шраменя.
Пiшло по батьковi, як  орля  по  орловi.  Враг  мене  вiзьме,  коли  я  не
догадуюсь, який заряд iмчить так швидко сю кулю!
   - Море, драгий побро! - крикнув Чорногор.- Чого ж ми га║мось? Утiкаймо!
   - Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею._ Та й на  що
воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.
   - Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас дво║, стрiляти нам проти  його  не
приходиться, а на шаблях Шраменковi не врадиш ти нiчого. А хоч  i  врадиш,
то нехутко, ще надбiжать та й однiмуть дiвойку._
   -_ Знаю я, брате,- каже Кирило Тур,- як Шраменко руба║ться; тим-то й не
хочу у такому разi показати йому свою спину. Поглянь,  поглянь,  як  маха║
шаблею! Мов запрошу║ добрих приятелiв у гостi. Нехай я буду казна-що, а не
запорожець, коли сьогоднi з нас один не достане лицарсько┐ слави, а другий
лицарсько┐ смертi!
   - Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
   - А то ж як? Лучче менi промiняти шаблю на веретено, анiж напасти вдвох
на одного!
   Тим часом Петро над'┐жджав усе ближче да ближче, а як побачив, що_ Леся
маха║ хусткою, то ще бiльш почав гнати коня.
   Запорожцi тiлько що перехопились через узенький мiсток  над  провалл║м,
що промила вода з одного байрака  в  другий.  Кирило  Тур  спустив  бранку
додолу i передав побратимовi, а сам злiз iз коня, розiбрав ветхий мiсток i
покидав пластини в провалл║. А  на  днi  в  проваллi  рине  й  реве  вода,
пiдмиваючи крутi┐ береги.
   - Що оце ти твориш, побро? - пита║ Чорногор.
   - Те, щоб Шраменя перш доказало,  що  згiдне  воно  битись  iз  Кирилом
Туром.
   - Бре, побро! Коли дума║ш,  що  через  провалл║  йому  не  перескочити,
покиньмо його, а самi доберемось скорiш до тайника.
   - Еге! Може, у вас у Чорнiй Горi так роблять, а в нас над усе - честь i
слава, вiйськова справа, щоб i сама себе на смiх не давала, i  ворога  пiд
ноги топтала. Про славу дума║ лицар, а не про те, щоб цiла була голова  на
плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а
слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство кйзацьке всякому розкаже!
   Тим часом, як низовий розбишака мiзковав  про  лицарську  славу,  Петро
мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кiнь -  тиць!  Зупинивсь  над
провалл║м, уперсь переднiми ногами да аж захрiп, настороживши ушi.
   -Ге-ге-ге! - каже по другий бiк. Смiючись, запорожець.- Мабуть,  не  по
нутру тобi такi ярки!
   - Iродова душа! - крикне йому Петро.- Так-то оддячив ти  пану  гетьману
за гостину!
   - За гостину? - каже.- От велике диво? У нас у Сiчi при┐жджай хто  хоч,
устроми ратище а землю, а сам сiдай, iж i пий  хоч  трiсни  -  нiхто  тобi
ложкою очей не поротиме. А сi городовi кабани усе  мають  за  власне,  що_
першi забрались у баштан!
   - Юда ти беззаконний! - кричить Петро.- Тебе  обнiмають  i  цiлують  за
вечерею, а ти умишля║ш iзраду
   - Га-га-га! - зареготав Кирило Тур.- Хто ж  ┐х,  дурнiв,  силовав  мене
цiловати? Я ┐м кажу у вiчi, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене
обнiмають. Да що_ про те балакати Ось лучче перескоч через рiвчак, то ми з
тобою покажемо отсьему юнаковi, як б'ються козаки!
   Обернув Петро коня, розiгнавсь - думав якраз перемахнути,- а кiнь iзнов
зам'явсь. Заглянувши в про-валл║, як там рине вода,  аж  затрусивсь  да  й
посунув назад, жарко хропучи i водячи очима.
   А вражий запорожець аж за боки береться, регочу чи.
   - Ото проява, а не лицар! - гука║.- Подивiться на такого лицаря!  Дiвка
ось на конi вдвох iзо мною перескочила через рiвчак, а  вiн  прибiг  та  й
задумавсь!
   - Я б тобi швидко заткнув пельку,- каже Петро,- якби не  забув  ухопити
пiстолi.
   - Зроду я не пiйму вiри,- одвiтовав Кирило Тур,- щоб син старого  Шрама
бивсь по розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, i я зумiв
би зсадити тебе з коня кулею,  та,  отже,  жду,  поки  ти  надума║шся,  чи
скакати, чи додому вертатися.
   - Проклята шкура! - каже Петро, зскочивши з'свого коня.- Вовки  б  тебе
┐ли! Обiйдусь я й без тво┐х нiг!
   Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав,  Леся
затулила од страху очi i молилась богу, щоб  допомiг  йому.  Тiлько  дарма
вона лякалась. Хто б не споглянув на його  високий  зрiст,  на  тонкий  да
хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би
сказав, що не зовсiм iще лихо.  Справдi,  розiгнавшись,  скакнув  Петро  i
якраз досяг до другого берега. Аж тут берег пiд ним - хруп!  Одколовсь,  i
вже   козак   похиливсь   назад.   Загув   би   якраз   головою   в   саме
провалле"-да-Кирила Тур прискочив i вхопив його за руку.
   - Мистець, братику, ┐й-богу, мистець! - каже весело шибайголова.  -  Не
дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi  стукнутись  iз
тобою шаблями.
   - Слухай, приятелю,- каже, дишучи' важко, Петро,- не  буду  я  з  тобою
битись; теперь рука на тебе не пiднiметься.
   - Як се? Ти одступа║шся од бранки?
   - Нi, одступлюсь перше од душi!
   - Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
   - Оддай, брате, менi ┐┐ без._ бою. Не будем марно кровi проливати.
   - Га-га-га! - зареготав запорожець,- Ото ще чудасiя! Богдане, чи  чу║ш?
Курячий же в тебе, пане Петре, мiзок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який
би враг примусив мене жартовать iз гетьманом, коли б сам куций  дiдько  не
засiв менi в серце? Нi, пане брате, полягти  од  тво║┐  шаблi  байдуже,  а
оддати  бранку  -  ой-ой-ой!..  Шкода  й  казати!  Годi  дармо   балакати!
Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче  про  нас  кобзар
спiва║ пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому!
   Та й вийняв з пiхви свою довгу, важку шаблюку.
   -  Ой  панночко,  -  каже,  -  наша  панночко  шаблюко!  З   бусурманом
зустрiвалась, та  й  не  двiчi  цiловалась;  поцiлуйся  ж  тепер  iз  оцим
козарлюгою  так,  щоб  запорожцям  не  було  сорому  перед  городовими,  а
чорногорцi щоб не величались сво┐ми юнаками!
   -Так ти справдi не оддаси ┐┐ без бою? - пита║ ще Петро.
   - Не йме вiри вразьке Шраменя! -  каже  Кирило  Тур.  -  Щоб  же  я  на
страшний суд не встав, коли ти до не┐ доторкнешся, поки в мене  голова  на
плечах! Буде з тебе, чи, може, вкро┐ти тобi жупана?
   - Нехай же нас господь розсудить,- каже  Петро,  а  мене  простить,  що
знiмаю на тебе руку! Да й собi вийняв шаблюку.
   - Коханий побро,- каже тодi Кирило Тур чорногорцевi,- коли я не стою на
ногах, не борони йому бранки. Махай  у  Чорну  Гору  та  скажи  там  сво┐м
щурам-чорногорцям, що й на Вкра┐нi рубаються не згiрше. Що ж  ти,  козаче,
не напада║ш? - обернувсь вiн  до  Петра.  -  Тво║  дiло  нападати,  а  мо║
боронитись. Петро почав козацький грець. Ще, може, звiку не  сходились  на
сих полях такi┐ два рубаки, одно┐ сили, одно┐ хистi, одного  завзяття.  Чи
всто┐ть же Петро  против  здоровенного,  широкоплечого  козарлюги  Кирила?
Той-бо сто┐ть, як бу┐й тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж  i  Петро  був
козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою,  як
блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу.
   Забряжчали, задзвонили  шаблюки  страшно.  Що  один  рубне,  то  другий
одiб'║, аж iскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те
звяканн║, тi┐ блискавицi понад головами - усе те  дiялось,  мов  у  не┐  в
серцi. А чорногорець аж на конi не всидить,  дивлячись  на  ту  мономахiю.
Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна  сiча  побратима  з
Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем.
   А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм
усе  скорiш,  усе  з  бiльшим  притиском  давали  один  одному  маху.   То
приступали, то одступали; то розмахувались з усе┐ сили, що аж шабля свище;
то знов один одного тiлько манили, а самi чигали,  як  би  рубонути  да  й
закiнчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той  того,
нi той того не зможе зачепити - одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi
вже йграють, як у звiрюки; щоки горять;  на  руках  жили  понабрякали,  як
вiрьовки; i вже б'ють козаки напропаще; iскри  сиплються  густо,  i  от-от
комусь погибель! Аж зразу - черк! Пополам обидвi шаблi.  Козаки  з  досади
покидали об землю й хрести.
   - Ну, як же нам скiнчити? - каже Петро: розгарячивсь i  вже  забув  про
мирову.Давай боротись або стрiлятись на  пiстолях.  Нехай  менi  нiхто  не
доказу║, що я не справивсь iз запорожцем Туром!
   - К нечистому з боронн║м! - важко дишучи,  каже  запорожець,-  Хлоп'яча
забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи. А
вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й
пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А ║ в нас, коли
хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i  одного  майстра.
Схопимся  за  руки  по  стародавньому  звичаю,  та  й  нехай  нам  господь
милосердний одпуска нашi грiхи!
   Узяв у  чорногорця  булатний  запоясник,  примiряв  до  свого  i  подав
Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий,  страшнiший
первого.
   - Ей, драгий побро! - крикне чорногорець.- Кiнчай боржiй, бо  вже  онде
погоня!
   - Не бiйсь,- каже Кирило Тур, задихавшись,- поки  пiдоспi║,  закiнча║мо
дiло!
   - О боже, спасителю! Се нашi  ┐дуть!  -  закричала  Леся,  глянувши  на
дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне
одноборство.
   Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав  Сомко;  за  ним
паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв.
   Скоро ви┐хали з гаю, зараз загледiли на узгiр'┐ наших рубак.  Небо  вже
на  сходi  сонця  почервонiло,  i  шаблюки  блищали  здалеку,  як   краснi
блискавицi. Не вонпив старий Щрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур
такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да  взялись  за  запоясники,
так у його й в душi похолонуло: не  раз-бо  в  такому  одноборствi  падали
перед ┐м обидва разом. Так же й тут сталось. Доскаку║ Сомко iз  Шрамом  до
провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що  й
повалились обидва, як снопи.

   IX

   Черногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до  Петра.  Забула
сердешна на той час i стид,  i  дiвоцький  сором:  затулила  йому  хусткою
глибоку рану, а сама так i впала  на  його;  плаче,  голосить,  серденьком
назива║. Що ┐й тепер i той ясний жених, i те гетьманство? Гаряча кров  б'║
з рани в Пегруся, промочила хустку, обмива║ ┐й руку. Якби воля,  оддала  б
тепер Леся душу, аби оборонити од смертi козака, що_ так щиро  одважив  за
не┐ свою жизнь. Уже й Шрам iз iетьманом, об'┐хавши байрак,  прискочили  до
того бойовища, а  ┐й  байдуже;  вона  плаче,  вона  вбива║ться  над  сво┐м
Петрусем.
   - Годi, доню! - каже  Шрам.-  Слiзьми  рани  не  залiчиш.  Дай  лиш  ми
перетягнем ┐┐ поясом. Ще, може, не зовсiм лихо.
   А Сомко, щоб помагати Шрамовi або лютовати на комишникiв, вiн,  замiсть
того, сам давай рятовати од смертi Кирила Тура.
   - Бiда,- каже,- Турова голово! Я думав,  ти  тiлько  жарту║ш  iзо  мною
по-давньому, аж тебе справдi заморочив нечистий! Лучче б  менi  довiку  не
женитись, нiж оте║ бачити тебе без пам'ятi i гласу!
   А про те йому й байдуже, що молода його розлива║ться слiзьми над  iншим
та взива║ серденьком.
   - Не знаю, пане гетьмане,- каже Шрам,- яке в тебе й серце, щоб возитись
коло сього собаки!
   - А що ж, батьку? Хiба так оте║ його й покинути?
   - Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
   - Нi, батьку, вiн не так думав, виручаючи з бiди мою голову.
   - Виручаючи з бiди голову! А тепер трохи не згубив тобi молодо┐!
   - Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
   Леся дослухалась до його мови. "Дак от як вiн мене любить!" -  подумала
собi небога, i серце ┐┐ навiки од Сомка одвернулось.
   Шрам тож посупивсь. Хоть i не сказав, да подумав: "Йому  жаль  сiчового
розбишаки, а що мiй Петро лежить без пам'ятi, про те йому й байдуже".
   А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь
i сюди.
   - Що пан Петро? Чи ║сть надiя? - пита║ в Шрама - Вiзьмiть мою опанчу та
припнiть мiждо коней.
   - Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця,- каже понуро  Шрам,-  а  в
пана Петра ║сть батько. Та, знявши  з  себе  рясу,  i  прип'яв  до  коней.
Положили на рясу  мiждо  двох  коней  Петра  да  й  повезли  до  подвiр'я,
придержуючи.
   - От де, синку, довелось менi колихати  тебе  у  козацькiй  колисцi!  -
каже, йдучи позад його, старий батько.- Не  судив  тобi  бог  заквiтчатись
смертними ранами за Вкра┐ну, а доскочив ┐х за чужу молоду!
   Сомко хотiв положити в таку колиску й Кирила Тура,- не пожаловав  сво║┐
са║тово┐ опанчi, як тут де не взялось дво║ запорожцiв. Наскочили  i  зараз
розпiзнали, що сталось; не розпитували довго.
   - Що це,- кажуть,- панове, ви хочете робити з  нашим  братчиком?  Невже
вiн такий сирота, що якби не городовi козаки, то  отут  би  й  оставсь  на
степу, звiрю та птицi на поталу? Нi, панове! Ще зроду братчик  братчика  у
чужих руках не кидав. Оддайте  нам  його!  к  в  нас  сво┐  лiки  -  зараз
поставимо його на ноги.
   Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцевi,  схопили  Кирила  Тура,
один за плечi, другий за ноги, положили поперек коней  перед  собою  да  й
помчались, як тi┐ демони. Богдан Чорногор слiдом за ними.
   А Петра везли тихою ступою, з обережнiстю.
   Сомко повiв за руку Лесю, про здоров'║ питав, голубив; да вона  вже  до
його була не та: за жалем да за тугою нi слова йому не промовить.
   Пройшли за ярок, аж ось i Череваниха ┐де назустрiч.  Василь  Невольник,
не жалуючи, поганя║ коней. Зрадiла мати, як побачила свою Лесю, що  вже  й
казати!
   А Шрам смутно привiтав Череваниху:
   - Бач,- каже,- нене, чого твоя дочка наробила! Уже де  замiша║ться  ваш
жiночий рiд, то добра буде мало.
   Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що  було,  аж
сплакнула да й каже:
   - Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то  ми  з
нею мусимо й запобiгти сьому лиху. Везiть пана Петра до нас у Хмарище.  Не
будемо ночей досипати, а вже його на ноги  поставимо.  Я  на  сво║му  вiку
доволi попов'язала ран козацьких, да й Леся  моя  до  сього  дiла  здатна.
Немов господь нам i поможе!
   Шрам iзгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань  запросив
гетьмана i всiх при йому значних козакiв до себе в гостi.
   Тодi Череваниха з  Лесею  по┐хали  попереду,  щоб  усе  _дома  як  слiд
спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матерi, як бивсь  Петро  iз
Кирилом Туром; i вже чи дуже, чи нi клопоталась у Хмарищi Череваниха,  щоб
заготовити лiжко недужому, а вона бiльш нi про що й не дбала.  У  кiмнатi,
де перше сама спала, послала йому на свойому лiжковi перину, убрала сволок
свiжими, щонайкращими квiгками, завiсила вiкно шитою  хустиною,  i  вже  й
рiдна сестра не буде така до брата, як вона була до бiдолахи Пеiра.  Гостi
Череваневi пили, ┐ли, бенкетовали в Хмарищi або пробували  з  гетьманом  у
Ки║вi за вiйськовими речами; Череваниха ┐х трактовала;  а  в  Лесi  чiлько
було й роботи, що копати корiнне, варити  зiлл║  да  сидiти  над  недужим.
Допомагав ┐й Василь Невольник.
   Петро мiй мов удруге на свiт народивсь. Що йому тепер, що Леся не  його
суджена? Вона його любить - бiльш йому нiчою й не iрсба. Чи раз  же  то  в
недузi, одкридши очi, не то ввi снi, не то  наяву,  бачив  вiн,  як  вона,
нахилившись над ним, пiдстер'гала, чи вгору, чи вниз iде його здоров'║? Як
мати дiпинку забавля║ очима, щоб воно ┐й усмiхнулось, так  вона  заглядала
йому в вiчi, довiдуючись, чи вернувсь вiн iк пам'ятi.
   А вiн же то, ослабши усiм тiлом, жив тiлько  серцем,  i  хоть  не  змiг
двигнути нi рукою, нi ногою, а серце билось, як вода в джерелi в  криницi.
Не бажав би вiн нi жизнi, нi здоров'я, коли б йому так i вмерти, дивлючись
у тi┐ очi, як у чисту воду. У саду  щебече  соловейко;  запашний  вiтерець
повiва║ в вiкно крiзь цвiт садовини; тихе сонечко, заходючи, гра║ по сiiнi
з вишневими вiтами;  коло  йою  сидить  його  Леся,  бере  його  за  руку,
прикладу║ свою долоню йому до гарячо┐  голови...  Нi,  не  треба  йому  нi
жизнi, нi здоров'я, дайте йому отак  зомлiти,  заснути  i  не  прокидатися
довiку! От же здоров'║ почало брати гору, наповняло козацьке тiло, як вода
колодязь; i губи зачервонiли, i очi заграли.
   Раду║ться старий Шрам, раду║ться й гетьман, а вже нiхто бiльш, як  сама
Леся. Тiлько ┐┐ радiсть схожа була на мiсяць пiд негоду: то сiя║  вiн,  як
срiблом сипле, звеселяючи й поля, i села, i сади понад рiчкою; то зайде  у
хмару, i як зайде, то весь свiт наче печаль покри║: рiчка мов мертва,  без
iскор, тече помiж берегами; почорнiли сади; по темних полях смутно. Небога
Леся  то  веселиться  серцем,  то  тяжко  суму║,  як  згада║,  що   мусить
одна-одинока тратити молодi┐ лiта у гетьманськiй свiтлицi, слухаючи тiлько
вiйськовi┐  розправи  да  погриманн║  кубкiв   за   трапезою.   Розпiзнала
голубонька, да пiзно, що Сомко козак не до любощiв. Нема в  його  нi  того
нiжного слова, нi того  люб'яiного  погляду,  що  веселить  дiвоче  серце.
Гетьман вiн на всю губу, пишен i красен; да не згляне й не заговорить  так
од серця, як той бiдний Петрусь. От же треба коритись сво┐й долi; шкода  й
казати батьковi або ма┐ерi. Нехай i сам Петрусь про те не вiда║!
   Став вiн очуняти, стала вона рiдше до його надходити, нiби бо┐ться його
й соромиться.
   - Чого ти, Лесю, наче хова║шся од мене? - каже вiн ┐й раз, пiймавши  ┐┐
за руку. '
   Вона нiчого йому не сказала, тiлько слiзки заблищали на очах.
   - Не ховайсь од мене, серденько,-  каже  Петро.-  Будь  менi  за  рiдну
сестру. Не судив нам бог жить iз тобою, нехай оддають тебе за iншого, а  я
довiку не перестану тебе любити, як свою душу.
   - Луччс вже зразу розiйтись да й не зустрiчатись! - промовила Леся да й
вирвалась од його i пiшла в садок виплакати сво║ горе на волi.
   От же не раз i пiсля того прийде було i сяде в його коло лiжка,-  сяде,
заспiва║ яку смутную пiсню; усе, що на душi  ║сть,  усе  виспiва║.  Нiчого
було й не говорять,  дивляться  тiлько  одне  на  одного,  а  що  на  душi
робиться, усе iм розумно.
   А Сомко про те не дума║ й не гада║; да  й  Шрам,  i  Черевань,  i  сама
Череваниха байдуже. Бо в ту старовину, коли дiвка заручена, то вже й годi,
уже й не кажи, що не сей, а той менi люб, а то на весь  свiт  пiде  слава.
Тим-то усi були й безпечнi,  да  й  самi  вони,  Петро  iз  Лесею,  мовчки
сумовали.
   Тiлько що знявсь Петро на ноги, аж  ось  надiйшла  Сомковi  чутка,  що_
во║води од царя прибудуть швидко  до  Переяслава.  Годi  тодi  в  Череваня
бенкетовати; рушив зараз Сомко  у  дорогу,  щоб  привiтати  ┐х  у  себе  в
гостинi. А Шрам собi ждав - не дождався генерально┐ ради, щоб, забравши  з
того боку усi козацькi потуги, iйти на Тетерю. Череванисi  було  на  думцi
гетьманське весiлл║, а Черевань рад був гуляти  хоть  довiку  мiж  веселим
козацтвом. I так мiж собою урадили, щоб ┐хав вiн iз дочкою пiд  Нiжень  до
свого шуряка Гвинтовки, осаула полковою нiженською, а  Шрам  з  сином  мав
┐хати у Переяслав до Сомка, гетьмана,  i  щоб,  одбувши  во║вод,  справити
гетьманське весiлл║ на всю Укра┐ну, i на весiллi  разом  усю  старшину  до
походу на Тетерю приклонити да зразу його мов сiткою й  накрити,  щоб_  не
було двох гетьманiв на Вкра┐нi.
   Як ось ви┐жджають за Броварський бiр, за пiски,  аж  iз  Переяслава  до
Сомка гонець курить. Хто ж той гонець?  Сам  переяславський  сотник,  Iван
Юско. Скоро нашi розпiзнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що
склалось щось недобре.
   - Iз якими вiстьми? - пита║ гетьман.
   - Бодай i не казати, пане ясновельможний!
   - Що? Невже татаре?
   - Гiрш од татар! Iз  одного  Васюти  народилось  тобi,  пане  гетьмане,
четверо, коли не лiчити Iванця!
   - Да кажи просто, щоб тобi язик усох! - крикне Сомко.
   - Лучче, якби всох, пане  гетьмане,  нiж  возвiщати  тобi  таку  вiсть!
Зiньковський, миргородський i полтавський поклонились Iванцевi!
   - Як? Мо┐ полковники перейшли до Iванцевого боку?
   - Усi тро║, як чу║ш, пане гетьмане.
   - I миргородський, i полтавський, i зiньковський?
   - Усi тро║; оставсь при нас по сей  бiк  Нiженя  тiлько  лубенський  да
гадяцький.
   - Чому ж менi не дано звiстки?
   - Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Переяслав.
   - Що ж? Як? Чи коли? Хоть розкажи толком.
   -  А  от  як,-  каже  сотник  Юско.-  пздив  наш  бурмистер  до   князя
Ромодановського з грошима у московську казну; аж чу║, що князь у Зiньковi.
Завернув  туди,  аж  там  Остап  миргородський  i  Дем'ян  полтавський   з
старшиною; бенкетують усi у зiньковського Грицька. Ну, се ж iще нiчого. До
князя -  аж  у  князя  повно  запорожцiв,  i  все  з  тих  гольтяпак,  що,
попропивавши худобу, служили в  козакiв  по  дворах,  а  далi,  не  звикши
слухати господаря, повтiкали  п'янствовати  на  Запорожж║.  Пiзнали  деякi
бурмистра. "Чи не од крамаря,- кричать,- уже  вибачай,  ясновельможний,  у
сiм словi,- чи не од переяславського крамаря до князя?  Чорта  з  два  тут
поживитесь! Ось ми вас, городових кабанiв, хутко впора║мо!" Розслуха║ться,
аж тут ось яка вродилась новина - богдай менi не чути i не  казати!  Князь
iз Iванцсм побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки
що Укра┐ною по Ромен владiти. Сомко аж за голову взявся.
   - Миргородський,- каже,- полтавський... промiняти мене на  Iванця!  Нi,
пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкра┐нi! Положили ми ┐┐  з  батьком
Богданом у домовину! Да гляди лиш,- каже Юсковi,- чи правда ще сьому?
   - Ой, коли б то сьому була брехня! - одвiту║ Юско. - Так от же  стинно,
що Iванець у Зiньковi гуля║ в князя. Бачив його бурмистер, так як ти мене,
пане ясновельможний. А запорожцi, кажуть, велику ласку у царя мають i чого
попросять, усе цар по ┐х робить. Тим-то  князь,  зазвавши  полковникiв  до
Зiнькова, погодив ┐х, царевим словом, слухати Iванця як гетьмана. А в  нас
тепер бач, як завелось? Що  кожен  себе  гледить,  аби  йому  було  добре.
Запобiгаючи царсько┐ ласки, усi  тро║  згодились,  щоб  Iванець  по  Ромен
Укра┐ною правив.
   - Так, так! - каже гiрко Сомко.- Гетьмануй над нами хто хоч - чи лицар,
чи свинопас,- аби ми  полковниковали.  О,  неситая  жадоба  старшиновання!
Тепер-то я побачив тебе в вiчi. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби
тiлько верховодити  над  iншими!..  Ну,  а  Васюта  ж?  I  той  поклонивсь
Iванцевi?
   - Нi, мабуть,- одвiтовав сотник Юско,- бо, каже  бурмистер,  попившись,
запорожцi i на Васюту похвалялись да й на всю городову  старшину  недобрим
духом дишуть, а найбiльш тi┐, що з винникiв да  з  парубкiв,  що  которого
хазя┐н коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячити.
   - Ось якими новинами привiтають нас у мо┐й Гетьманщинi! -  каже,  гiрко
усмiхнувшись, Сомко до Шрама.- Ну, да ще помiря║мось, чия вiзьме. О, да  й
провчу ж я сво┐х зрадникiв!
   - Що ж ти, сину, дума║ш чинити? - спитав Шрам.
   - А що ж! пхати до Переяслава, постягати до обозу пiдручнi┐ менi  полки
да й стояти хоть проти цiлого свiту! Що менi тi┐ князi  да  бояре?  Що  се
вони видумали - шматовати Укра┐ну? Наше право козацьке, нiхто мiждо нас не
втручайся! Де два козаки, там вони третього  самi  судять.  Побачимо,  чия
буде сила!
   - I оте║,- каже Шрам,- замiсть вiйни з недоляшком  Тетерею,  заведеться
вiйна мiж сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у сво┐  руки  Iванець
три полки, то без бою його з Укра┐ни не випреш. А Васюта собi пiднiметься,
бо за ним уся Сiверiя, уся стародубiвщина потягне. Дожидайтесь  же  тепер,
паволочане, поки Сомко справиться з сво┐ми ворогами! Коли  б  iще  пiд  сю
заверюху сам i
   Тетеря не перелiз через Днiпро; бо  в  них  з  ляхами  щось_  таке  вже
компону║ться.
   - Ну, а що ж би ти робив, батьку? - пита║ , гетьман.- Порадь мене сво║ю
головою; я тебе послухаю.
   - От що я тобi пораяв би! пдь лиш ти у Переяслав да пиши листи до  усiх
полковникiв, щоб убоялись бога да подумали  про  козацьку  славу,  що  ось
Iванець простяга║ руку, щоб ┐┐ скаляти, внiвець обернути. А  я  тим  часом
по┐ду з Череванем у Нiжень. Я одкрию божевiльному Васютi  очi,  що  й  сам
пропаде, i другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись.  Нехай  лиш
вiн приложить сво┐ потуги до тво┐х; тодi в усякого руки опустяться, а тво┐
полковники знов до тебе вернуться.
   - Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з  ними  так,
як покiйний гетьман iз Гладким.
   - Ну, не хвались iще, синку, да богу молись,- сказав понуро Шрам.- Тодi
скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.
   Попрощались i роз'┐хались. Нiхто нiкому не сказав на прощанн║  веселого
слова. Усiм на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем.
   - Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить  Укра┐ну!  -  говорив  сам  собi
Шрам, понуривши голову, ┐хав позад усiх, не хотiв нi  з  ким  розмовляти.-
Невже ж,- каже,- оте║ справдi усе й розкотиться, як горох iз жменi?  Невже
ж на те козаки воювали i кров свою проливали, щоб пропала  козацька  слава
порошиною з дула?
   Да й згадав старий смутну пiсню,  що  зложив  божий  чоловiк,  як  умер
батько Хмельницький:
   Чи вже ж дармо тая безщасна _Укра┐на богоi молила,
   Щоб мiцна його воля з пiд кормиги лядсько┐ слобонила,
   На позор да поругу невiрним не давала, щастям надiлила,-
   Чи вже ж дармо вона боговi молила?
   "Мабуть, що_ дармо, - дума║ собi Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб
Укра┐на з упоко║м хлiба-солi  уживала!  Чи,  може,  приходить  уже  кiнець
свiту, що возстане свiй на свого? I звiдки ж пiдiйма║ться хмара,  боже  ти
мiй милий?.. Запорожж║ перше було гнiздом лицарства  козацького,  а  тепер
виводить тiлько хижих вовкiв да лисиць. Оте║, мабуть, дожились вражi  сини
до порожнiх кишень, то й заводять мiж народом трусу,  щоб  пiд  каламутний
час  людським  добром  поживитись.  Завидно,   мабуть,   стало   проклятим
сiромахам, що в городового козака повно в господi. А який же враг  посилав
на  Запорожж║,  як,  по  розгромi  ляхiв,  усякому  було  вiльно   займати
займанщину? Нi, ось пiдем лицарювати!.. П'янствовати да багла┐ бити, а  не
лицарювати!.. Пожалуй, iншi спасеннi душi справдi одбiгли займанщйни,  яко
су║ти мирсько┐; а другий розбишака пiшов у Сiч,  аби  не  робити  дiла  на
господарствi.  От  i  налицарювали!  Утiшайсь,  Укра┐но,  сво┐ми  дiтками!
Iванець пiдлестивсь до сiчовикiв да тепер i ко┐ть з-пiд руки в  князя,  що
хоче. Бачу, до кого вiн добира║ться, - хоче Сомковi дружби доказати, да ще
ж бог нас не зовсiм покинув; iще, може, набереться сотня-друга вiрних  душ
на Вкра┐нi!"
   Мiзкуючи так, слуха║, аж iспереду пiднявся  якийсь  галас.  Косили  над
дорогою косарi, а один  упивсь  да  й  простягсь  серед  шляху;  а  Василь
Невольник, мабуть, задрiмав да й на┐хав; от i зчинилась заверюха. Завзятий
пiд ту чорну раду сiльський люд зробився.
   Шрам стиснув коня острогами i пiдбiг швидше до ридвана.
   - Кармазини! -  гукали  п'янi  косарi.-  Iзнов  розплодилась  вельможна
шляхта помiж миром! Да нам не вперше викошувати сей бур'ян по Вкра┐нi!
   Да й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб
притьмом колеса рубати.
   - Геть, iродовi душi! - крикне на них Шрам. Побачивши перед собою попа,
усi зараз трохи й зупинились.
   - Що се? - каже Шрам. -  Чи  ви  турки,  чи  татаре,  що  напада║те  на
подорожнiх! Чи в вас християнська душа, чи вже i бога й вiру забули?
   - Нi, панотче,- обiзвавсь один,- не забуде чоловiк  християнсько┐  вiри
довiку! Та як же  стерпiти,  коли  притьмом  давлять  кармазини  людей  по
дорогах?
   - Да ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! - озвалось уже  дво║  чи
тро║. - Ще не попустимо глумитись над собою! Буде  вже  й  того,  Що  один
свиту золотом гапту║, а iнший, може, й сiрячини не ма║,  один  оком  сво┐х
сiножатей не займе, а ми ось_ iз  половини  косимо.  А  вибивались  iз-пiд
ляхiв усi укупi
   - Так! Бачу, бачу! - каже  сам  до  себе  Шрам.-  Усюди  пробралась  iз
Запорожжя халепа!
   - Iз Запорожжя! - кажуть.- Де тобi, панотче, iз Запорожжя? Це все  нашi
городовi коять, а на Запорожжi усяк рiвен. Нема там нi панiв, нi  мужикiв,
нi багатих, нi вбогих
   - Бiднi┐, слiпорожденнi┐ ви дiти! - сказав ┐м крiзь сльози Шрам - Нехай
господь  змилу║ться  над  вашою  темнотою!  Пустiть  коней,  пустiть!   Не
заступайте дороги, а то я призову на вашi глави проклятi║ господн║!
   - Ну, вже пустiмо, нiчого робити,- кажуть косарi, розходячись по  боках
дороги.Знав ти, панотче, що сказати! А вже якби не ти, то ми б  дознались,
iз якого дерева повиточуванi спицi  в  ридванi.  Не  оборонили  б  його  й
позлотистi┐ цяцьки, щр дурнi┐ ляхи повимудровували!
   - Нехай вас бог помилу║! - каже од'┐жджаючи Шрам.- У тяжкому недузi  ви
ходите! Проклят, проклят химородник, що заморочив вам голови!
   Отакi пiснi слухали нашi подорожнi до самого Нiженя. Чи  за┐жджав  Шрам
до кузнi iпдковати коню пiдкову - у кузнi коваль, за'6увши  про  залiзо  в
горнi, балакав з хуторянами про чорну раду.
   - Що ви,- каже,- лагодите чересла та лемешi? Лагодьте лучче батькiвськi
списи, бо буде хутко усiм робота, ┐хали в Нiжень запорожцi, дак казали, що
знов пiднявсь такий гетьман, як Хмельницький.
   Чи сходилась де у сельцi мiж миром  судня  рада  -  дiди,  замiсть  щоб
укладати громадi суд, розказовали, звiдки почалось козацтво i як увесь мир
вибивсь був iз-пiд ляхiв i недоляшкiв на волю.
   - Що тепер за державцi-козаки? - каже iнша сива борода (бо тодi поважнi
посполитi┐ люде носили бороди) - Ще з такими можна поборотись. То он як за
Наливайка або за Павлюги були ляхи-державцi да недоляшки! Один над  сотнею
сiл! Та i з тими  якось  же  нашi  справлялись.  Он,  як  був  Кисiль  або
Вишневецький крема.. Батечки! Було йдеш, чумакуючи, степом. "Чи║ село?"  -
"Вишневецького".- "Чи┐  лани?"  -  "Вишневецького".-  "Чи║  староство?"  -
"Вишневецького! " Та й за тиждень не перейдеш його держави. Зна║те, робили
тi┐ великi┐ пани  з  королем,  що  хотiли,  дак  усi  городи  й  пригороди
норочдава┐i ┐м король то iiа староства, то на волостi. Да й з такими ж то,
кажу, дуками бать; ┐┐ панi i справлялись.
   О┐сiк як зачне оповiдати, мов iч письма беручи, сива голова,  то  судня
рада й про свiй суд забуде.
   -Ну, як  же,  як  вибивались  нашi  з-пiд  лядсько┐  кормиги?  -питають
молодшi.
   - Ге, як? Бог нашим помагав. Ляхи да недоляшки думали, що як притопчуть
козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на греблi; мали вони
нас за скот несмислений. А  наш  брат,  сiрома,  у  сво┐й  дранiй  свитинi
щодень, щонiч з плачем зове на помiч бога. Ляхи да недоляшки тонуть було у
перинах, п'ють, гуляють, а наш брат,  як  той  невольник  до  отця-матерi,
озива║ться до бога, перед богом душу свою, як  горющу,  невгасиму  свiчку,
ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми смiливо  рушали  супроти
нечестиво┐ сили, i господь повсякчас помагав нам.
   Да отак гуторить-гуторить сiльська громада да й зачне ту Хмельнищину до
свого часу прикладувати, зачне перебирати, як  хто  з  козацько┐  старшини
розбагатiв i з чого-то так на Вкра┐нi стало, що в  одного  нi  грунту,  нi
хатини нема║, треба в пiдсусiдках проживати, а другий на сво┐  лани  людей
не назоветься, за всю осiнь не обореться. От iнший тут знов прийме рiч  да
й нiде про займанщини викладовати:
   - Як слобонили нашi з божою помiччю  од  ляхiв  Укра┐ну,  дак  тодi  по
обидва боки Днiпра уся земля стала козакам спiльна  i  обща.  От  i  давай
дiлити по полках Укра┐ну: однi села до одного полку, а  другi  до  другого
тягнуть, i у полковому городi судову справу собi мають.  Ну,  а  в  полках
осягли козаки й позаймали землi пiд сотнi, а в сотнях пiд  городи  да  пiд
села; а там уже пiд сво┐ двори, хутори да  левади.  От  би,  здавалось,  i
добре, та горе, що старожитнi козаки, що з_ предку-вiку козаками  бувалi┐,
вiйськовiй чернi позавидiли, не  схотiли  дiлитись  рiвно.  "Якi  вони,  -
кажугь, - козаки? пх батьки та  дiди  зроду  козацтва  не  знали.  Зробимо
перепис, i хто козак, той  вольность  козацькую  матиме,  а  хто  пахатний
хрестянин, той нехай свого дiла гледить!" Зчинилась  була  буча  не  мала:
поспiльство  свого  козацтва  рiшатись  не  хотiло,  що   ледвi   покiйник
Хмельницький утихомирив. I ото, которi багатi, що на доброму конi  збройне
до обозу могли ви┐жджати, тi┐ зостались козаками i до  ле║стру  козацького
записанi; котрi ж ходили пiхом, дак зостались у поспiльствi (опрiч  мiщан,
що по городах торги i комори крамнi┐  мали),  осiли  на  рангових  або  на
магiстратських  та  на  чернечих  грунтах  або  у  шляхти  та  в   козакiв
пiдсусiдками,   а   iншi   зостались   козацькими    пiдпомiчниками,    що
двадцять-тридцять чоловiк одного козака споряджають.  Сi  б  то,  може,  й
собi, як от i ми,  козацько┐  вольностi  пошукали,  коли  ж  не  сила!  Як
старшина з гетьманом розпорядила, так i  зосталось.  Давай  посполитий  до
скарбу i подачку од диму, давай i пiдводу, i  греблi  по  шляхах  гати,  а
козак, бач, нiчого того й не зна║. Прийде було  полковник  або  вiйськовий
старшина до гетьмана: "Благослови, пане гетьмане, зайняти  займанщину!"  -
та й займе, скiльки оком закине, степу, га┐в, сiножатей,  рибних  озер,  i
вже це його родова земля, уже там пiдсусiдок  хоч  живи,  хоч  до  другого
державцi, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який
хорунжий полковий до полковника: "Благослови, батьку, зайняти займанщину!"
- "Займи, синку,  скiльки  конем  за  день  об'┐деш".  А  сотники  козакам
займанщини по всiй сотнi роздавали. Оборе плугом,  обнесе  копцями,  ровом
обкопа║ або ограничить кляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'║
на болотi палю, там уже ти млина не будуй: сам вiн або його дiти збудують.
Отак-то, братцi, отак-то, дiти, тi┐ багатирi, тi┐ дуки-срiбляники з голоти
розплодились! У Хмельнищину  рiдко  який  шляхтич  зачепивсь  па  Вкра┐нi,
приставши у козацтво, а тепер ┐х не перелiчиш! Деякi  повилазили  знов  iз
Польщi та повипрошували в гетьмана  батькiвщину  або  материзну;  а  бiльш
сього вельможества iз козацтва таки начинилось. I вже iнший  i  забув,  iз
чи┐м батьком разом до вiйська  у  сiром'язцi  йшов.  Той  же  зоставсь  ув
убожествi, а йому  фортуна  на  вiйнi  послужила,  у  старшину,  у  значне
козацтво ускочив, а далi займанщину зайняв, свиту  гапту║,  а  ми  сiмряги
мовчки лата║мо. Отак-то, братцi! Отак-то, дiти!
   А Шрам збоку слуха║-слуха║, да не зна║, що вже тим навiсним речникам  i
казати. "Нiчого й речей дурно тратити,-  дума║  собi.-  Тут,  бачу,  довго
хтось поравсь, а не хто бiльш,  як  отi┐  проклятi┐  комишники!  Бач,  яку
старовину розворушено! Тодi ж i бог  благословив  проти  гордих  дукiв  да
беззаконно┐ шляхти ставати; а тепер Iванець  для  сво║┐  користi  роздува║
старе  вогнище.  Темний  люд  закарбовав  собi  в  головi  кармазини_   да
нашийники, _так тепер тiлько тюкни, вiн по готовому слiду безумнi┐ речi  й
городить, сам  себе  возмуща║,  а  лукавий  Iванець  тим  часом  до  свого
добира║ться! Велика буде милость божа, як ми його подужа║мо!"

   Х

   Другого  дня,  на  заходi   сонця,   зблизились   нашi   подорожнi   до
Гвинтовчиного хутора, що стояв  трохи  у  боку  од  Нiженя,  серед  гарно┐
дубово┐ та липово┐ пущi.
   Про┐жджаючи мимо ковалеву хату (у пущi жив коваль  хуторський),  тiлько
що Шрам одрiзнивсь од сво┐х, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка,  як  iз
дверей мов лихий пхнув жiнку, трохи коневi пiд ноги не сунулась; а за  нею
з макогоном вискочив з хати чоловiк.
   - Уже ж, - каже, - я тобi дам за цi пiснi! Добравсь тепер я до тебе!
   Бачить жiнка, що нiкуди втiкати, давай круг Шрамового коня бiгати.
   - Ось,- каже,- лихо велике! Хiба нельзя вже й заспiвати:
   Ой, ти старий дiдуга, Iзогнувся як дуга,
   А я, молоденька,
   Гуляти раденька!
   Чоловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька.
   - Ось постiй, - каже, - суча дочко, дай менi тебе за космаки пiймати; я
тобi покажу свою старiсть!..  Смiйся,  смiйся!  Засмi║шся  ти  в  мене  на
кутнi!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкри║шся!
   Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня. А вона:
   - Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засiпся!А  я  тобi  заспiваю  друго┐,
коли цi┐ не вподобав.
   Та й заспiвала, танцюючи кругом да плещучи в долонi:
   Коли б менi або так, або сяк,
   Коли б менi запорозький козак,
   То б вiн мене сюди туди повернув,
   То б вiн мене до серденька пригорнув!
   - Е, дак он яко┐ ще! - закричав чоловiк,-  Уже  ж  тепер  вiд  мене  не
злизнеш! То-то я бачу, що запорожцi щось  дуже  часто  заходять  до  тебе,
суки, води напитися!А в ┐х не вода на думцi!
   Да й почав iзнов ганятись за жiнкою. А вона бiга║ круг  Шрамового  коня
да ще й бiльш його драту║.
   - Згиньте ви к нечистому!- каже Шрам.- Дайте менi про┐хати!
   - Де  ж  менi,  панотче,  дiтись?-  каже  жiнка.-  Вiн  мене  вб'║,  як
наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
   - Сором тобi, - сказав тодi Шрам чоловiковi, -  сором  тобi  iз  сивими
усима та блазнем себе являти!
   Коваль тодi розшолопав, перед ким вiн ║сть, уклонивсь  панотцевi  да  й
потяг у хату, пiймавши обличня. Тiлько на порозi ще  посваривсь  макогоном
на жiнку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
   - Чи дома пан осаул полковий? - поспитав у не┐ Шрам.
   - Та дома! - каже.- Там усе з запорожцями бенкету║.
   - Як? Гвинтовка з запорожцями!
   - А чому ж, панотче? Хiба не зна║те, що запорожцi тепер  першi  люде  в
свiтi? Кажуть, подаровав ┐м цар усю Вкра┐ну.
   - Щоб ти окаменiла, як Лотова жiнка, за такi речi! - крикнув  з  досади
Шрам да скорiш i по┐хав од не┐.
   - Сiль тобi на язик, печйна в зуби! - оддала потиху ковалиха,  бо  була
трохи п'яненька.
   Наздоганяючи сво┐х, Шрам iще раз зупинивсь, стрiвши божого чоловiка.
   - Отак,- каже,- дiду! Не схотiв  ┐хати  зо  мною,  да  перше  мене  тут
опинився!
   - Е, да се Шрам до мене говорить! - каже божий чоловiк.
   - Як оте║ тебе господь сюди занiс?- пита║ Шрам.
   - Да от, попали мене у сво┐ руки прощальники, сиплють срiбло-золото, не
одпускають од себе жодною мiрою, да оце й пiд Нiжень затягли.
   - Нащо ж ти ┐м тут здався?
   - Оставили на мо┐ руки товариша. Занедужав у ┐х курiнний. "Одходи  нам,
батьку, сього козака, так ми тобi поможемо не на одного  невольника".  Так
оте║ живу тут да й няньчусь iз ним, як iз дитиною: то спiваю йому, то  що.
Здобувсь добре сiромаха. Той самий, що й з тво┐м Петрусем iзчепивсь.
   - I оте║ тобi одогрiвати таку гадюку!
   - А чому ж? Менi усi ви рiвнi; я в вашi чвари да свари не мiшаюсь.
   - Iродова душа! - каже Шрам.- Трохи менi остатнього сина  не  спровадив
на той свiт!
   - А що пак твiй Петрусь? Як ма║ться?
   - Тут iзо мною. Насилу, бiдний, на ноги знявсь.
   - Так ви оте║ в Гвинтовки гостюватимете?
   - Хто в Гвинтовки, а я по┐ду просто до Васюти.
   - Не застанеш ти Васюти в Нiженi; по┐хав, кажуть, у Батурин на раду.
   - На яку раду?
   - Хто ж його зна║, на яку! Усе, мабуть,  про  гетьманство  клопочеться,
так от iзозвав раду ще в Батуринi.
   - Так i Гвинтовка там?
   - Нi, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього дiла. А  то  чому  б  не
зозвати ради у сво║му столечному мiстi? Да  цур  йому!  Що  нам  до  того?
Прощай, панотче, не задержуй мене.
   Да з сим словом одвернувсь i пiшов собi га║м.
   Шрам наздогнав свiй по┐зд коло високих ворiт пана Гвинтовки.
   Будинки в сього значного козака  були  не  Череваневих:  гонтова  криша
височенна, у два п'ятра; а в кришi вiкна повироблюванi, i рiзаною мережкою
скрiзь гарно облямованi. Зверху кришi по рiжках  шпилi,  а  наверх  комина
вертиться по вiтру залiзний пiвень. Панський будинок був. А посеред  двору
в Гвинтовки стояв стовп, i в стовпу усе кiльця, то залiзнi, то  мiднi,  то
срiбнi. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залiзного,
а хто
   значний козак, то до мiдного; як же хто рiвня господаревi, так той  уже
до срiбного.
   Череваниха, розгледiвши те все, обернулась до Шрама да й каже смiючись:
   - Не дурно ж, мабуть, у  мого  брата  жiнка  княгиня:  у  його  все  не
по-нашому. А Шрам понуро:
   - Се вже так: дiгтяр i смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе
наскрiзь сво┐м духом пройме.
   Як ось, тiлько що нашi в'┐жджають у ворота, аж пан Гвинтовка верта║ться
з польовання в другi. Круг його хорти на мотузках; за  ним  ┐дуть  козаки,
трублять у роги, да ще пар зо двi й волiв ведуть за собою.
   - Еге, добродiйко! - каже Шрам Череванисi.- Да твiй брат справдi, бачу,
у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
   - Се ще  не  диво,-  каже  Череваниха,-  а  диво,  що  он  якого  звiря
впольовали!.. Як ся ма║ш, як живеш, пане брате? - закричала до  Гвинтовки.
- Привiтай лиш нежданих гостей.
   - I жданих, i давно званих! - каже Гвинтовка, пiд'┐жджаючи до  ридвана.
- Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да  хто
ж оте║ ще з вами? Невже се пан Шрам?
   - А кому ж би була нужда,- каже Шрам,- забиватись сюди аж iз  Паволочi?
Ось мiй i син, пане полковий осауле, тобi до послуги.
   - Ну, вже тако┐ радостi я й не сподiвавсь! - каже Гвинтовка. - Настусю,
Настусю-серденько! - крикне, обернувшись до будинку. - Вийди лиш подивись,
якi до нас гостi завiтали!
   У дверях з будинку показалась  господиня.  Ще  була  молода  i  хороша,
тiлько блiднолика панi. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка.  Не
та в не┐ хода, не та  й  постать,  да  й  укра┐нська  одежа  якось  ┐й  не
припадала. А гарна, чорноброва була панi.
   - Княгине моя, золото мо║! -  каже  ┐й  Гвинтовка.-  Привiтай  же  мо┐х
гостей щирим словом i ласкою. От моя сестра з дочкою; от мiй зять;  а  ось
високоповажний пан Шрам iз сином. Його всяк зна║ на Вкра┐нi i в Польщi.
   Княгиня зiйшла з  рундука  назустрiч  гостям,  веселенько  всмiхаючись,
тiлько дивилась якось так жалiбно, що аж чудно усiм здалось.  Зараз  можна
було догадатись, що в не┐ лежить на душi якесь тяжке, невсипуще горе.
   Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жiнку за руку i пiдвiв до ридвана. А
Череваниха з дочкою тож  вилiзли  з  ридвана,  щоб  привiтатись  iз  сво║ю
вельможною родичкою. Оглядують тую  княгиню,  як  яке  диво;  до  не┐,  аж
княгиня наче ┐х i не бачить. Щось друге в не┐ перед очима; аж  помертвiла,
наче щось страшенне побачила. Далi як крикне не сво┐м голосом:
   - Ридван! - да й упала без пам'ятi.
   Усi  засмутились;  не  знали,  що  се  з  нею  сталось.  Один  Черевань
усмiхавсь, догадавшись, що тому за причина.
   - Ге? Не дивуйтесь,- каже,- бгатцi: ридван сей узяли ми пiд Зборовом, а
в ридванi сидiв князь iз княжам. Князя ж погнали татаре до Криму, ┐┐ княжа
вражi козаки, насунувшись, кiньми затоптали.
   Княгиню тим часом пiдвели  з  землi.  Здихнула  небога  на  вiтрi,  да,
мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж  застогнала,  наче  ┐┐  хто  ножем
шпирнув у серце.
   - Бач, лядське кодло! - каже тодi крiзь зуби Гвинтовка.- Я думав,  вона
вже забула прежнi норови, аж, мабуть, вовка скiлько хоч годуй, а вiн усе в
лiс дивитиметься!
   - Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Хiба ж я  тобi  не  казав:  "Ей,  не
бери, бгате Матвiю, ляшки: не буде тобi з нею щасливого життя!"
   - Цур йому! - каже Гвинтовка.- Годi вже про  се!  Просимо  до  господи,
дорогi┐ гостi. Ви, чертi! - гукнув Гвинтовка на сво┐ слуги.-  Чого  сто┐те
поторопiвши? Однесiть панiю в поко┐.
   -  Скажи,  бога  ради,-  спитавсь  у  Гвинтовки  Шрам,  як  увiйшли  до
свiтлицi,- що оте║ за дикий звiр iз рогами показавсь у  нiженських  пущах?
Ганялись нашi батьки по низових степах за  бiлорогими  сугаками;  ганялись
нашi дiди, коли правда, що спiвають у пiснях, i за золоторогими турами  по
Днiпрових борах, а на такого тяжконогого звiря ще зроду нiхто не полював.
   - Iнший,- каже,- панотче, тепер час, iншi й звича┐. Сугаки да тури  ┐ли
одну траву, а сей тяжконогий звiр перегриза║ дуб i всяке дерево при самому
коренi.
   - Га-га-га! - засмiявсь веселий Черевань.- Се  вже,  бгатику,  справжня
загадка.
   - Он,  бачите,-  каже  Гвинтовка,-  iдуть  у  двiр,  познiмавши  шапки,
нiженськi кушнiрi да салогуби. Якi тепер смирнi та покiрливi,  що  в  мене
воли в дворi; а пiди поговори з iми в магiстратi: там зараз покажуть  тобi
трухлий шпаргал iз вислою
   печаттю!
   - Да що ж тобi заподiяли сi добрi люде? - пита║ Шрам.
   - Справдi, що добрi! - каже, всмiхнувшись, Гвинтовка.- Коли б ти почув,
панотче, як сi добрi люде на городову старшину з запорожцями похваляються!
Запорожцi тепер з мiщанами як рiднi брати; п'ють да компонують  укупi,  як
би нашому брату яму викопати. I така завелась смiлость у  вражих  мугирiв,
що ┐де значний козак улицею, нiхто й шапки не лама║.
   - Да пiдожди ж, пане-брате, - каже Шрам, - а ти ж сам чия сторона?
   - Оте║ ще! - каже Гвинтовка.- Авжеж, гетьманська.
   - А чого ж ти водишся з запорожцями?
   - Хто се тобi сказав?
   - Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкету║ш iз ними  не  згiрш  од
мiщан.
   - Плюй ти, панотче, тому в вiчi! Щоб оте║ я, будучи паном на всю  губу,
не знайшов собi лiпшо┐ компанi┐ над запорозьку челядь!
   - Так, так,- каже собi крiзь зуби Шрам,- бачу вже я добре, що  ти  пан,
хоть i не кажи.
   А Гвинтовка глянув у вiкно да й гукнув на сво┐ слуги:
   - Хлопцi! Бийте вразьких личакiв по гамаликах! Женiть батогами з  двору
хамове кодло!
   - Казна-що, бгате! - каже  Черевань.-  Хто  ж  таки  християнина,  наче
собаку, проганя од порога!
   А Шрам, не витерпiвши, додав:
   - Так робили тiлько пани ляхи да нашi недоляшки. Чи не обляшила й  тебе
твоя княгиня?
   - Як оте║ так? - крикне Гвинтовка.
   - Так, що тво┐ речi i звича┐ годились би й звiрю кремi.
   Почервонiв, як мiдень, Гвинтовка.
   - Батьку! - каже.- Од одного тебе я  стерплю  такi  речi,  не  проливши
гарячо┐ кровi! Я такий крема, як ти  Барабаш.  крема!..  Да  нехай  сатана
вiзьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти  за  Вкра┐ну  шаблю  один
против десятьох!
   Да й вийняв з пiхви шаблю i блиснув нею на сонцi; а сонце вже сiдало  i
тiлько на сволоцi крiзь вiкна червонiло.
   - Ну, ну, угамуйсь,- каже Шрам,- хiба ж  я  тебе  не  знаю?  Мало  чого
скажеться пiд гарячу минуту? Не все, кажуть, переймай, що по водi пливе.
   А сам собi подумав: "I кремi дорога була Укра┐на; i вiн  махав  за  не┐
шаблею: як не махати, боронячи сво┐ ма║тностi?"
   - I справдi,- каже Гвинтовка,- припало ж менi тепер змагатись, як треба
гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш козакам  вечеряти!..  Помиливсь
ти, панотче,каже знов до Шрама,- дуже помиливсь, сказавши, що  жiнка  мене
обляшила. Тривай лиш, чи не я ┐┐ окозачив. Дивись: не гайдуки, не маршалки
застилають у мене стiл. Доказали ми  ляхам  козацько┐  слави:  княгинi  ┐х
тепер служать козакам за столом i не за столом! А ти кажеш, що жiнка  мене
обляшила. Княгине, мо║ ти золото! Чи ти спиш, чи не чу║ш? Вечеряти козакам
пора!
   Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотiв  притьмом  довести  перед
Шрамом, що в його жiнка все одно, що служебка, хоть би вона була  сто  раз
княгиня. I так, як мертве нехотя уста║ на чарiвницький поклик з  домовини,
так тая княгиня, мов не сво┐ми ногами,  увiйшла  до  свiтлицi  на  грiзний
поклик свого чоловiка. I так, як молода  рабиня  у  старого,  сивобородого
турчина служить, i тремтить, i низько покланя║ться,  так  i  та  нещаслива
княгиня, догоджаючи свойому чоловiковi, низько вклонилась гостям i  почала
застилати стiл  бiлою  скатертю.  А  руки  ж  то  бiлi,  нiжнi┐,  засуканi
по-хазяйськи по лiкоть, здаються чистiшими  од  скатертi  i  нiжнiшими  од
миткалевих рукавiв - сiяють крiзь вечiрню  тiнь,  як  свiжий  снiг  ранком
надворi. Чи на те ж вони  вихованi,  випестованi,  щоб,  покинувши  високi
князькi┐ замки, застилати стiл козаковi?
   - Не честь, не слава хiба козакам,- каже господар, гледя на не┐,- що  в
┐х такi┐ слуги? Сестро, небо┐ о,  прошу  ж  до  гурту.  Сiдайте  да  й  не
клопочiтесь у  мене  в  господi  нi  про  що,  як  пани  над  панами.  Вам
услуговуватиме горда польська папi, високоiмснитая княгиня!  А  Череваниха
каже:
   - Ридван наш так налякав твою господиню, що коли б ┐й -  у  добрий  час
мовити - чого не сталось iз переполоху. Може б, iзмити ┐┐ свяченою  водою,
да нехай би надiла сорочку пазухою назад?
   - Е, сестро! - одвiту║ Гвинтовка. - Мiй голос пiднiме ┐┐ i з  домовини.
Не вважай, що вона така смутна сьогоднi: скажу  тiлько  слово,  так  зараз
розвеселиться да ще й через шаблю поскаче. Нашi козачки танцювали ж колись
пiд лядську дудку.
   Хто б то змiг розказати, що на  ту  пору  дiялось  на  серцi  в  бiдно┐
княгинi! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й  не
зiтха║. Слуха║ те║ гор'дованн║ од свого чоловiка так, мов  не  про  не┐  й
рiч; тiлько часом здригнеться  од  його  грiзного  голосу,  як  струна  на
бандурi.
   - Боржiй, боржiй, жiнко! - покрику║ на не┐ Гвинтовка.- Докажи, що  твоя
висока порода на якесь таки  лихо  тобi  здалася.  Давай  нам  якоi-небудь
настойки чи запiканки, тiлько тако┐, щоб i старе помолодшало.
   Принесла княгиня й запiканки,  почала  гостей  шановати.  Мусила  перше
випити чарку сама, i тодi вже стала гостей обносити.
   - Пийте тепер безпечнiше, дорогi┐ гостi,- каже господар,- ляшка вас  не
отру┐ть.
   - А од ┐х роду - не во гнiв тво┐й жiнцi - се iнодi й  станеться,-  каже
Шрам.- Може б, i батько Хмельницький пожив iще на свiтi, якби не  сватавсь
iз ляхами.
   - Бач, мо║ золото, якi  тво┐  земляки!  -  каже  Гвинтовка.-Хвали  бога
милосердного, що я тебе слобопив од ┐х. Хоть, може, мо┐ липовi свiтлицi  й
не  те,  що  княженецькп  замки,  так  хоч   поживеш   мiж   православними
християнами; усе-таки не так смердiтимеш лядським духом,  як  позовуть  на
суд перед бога!
   - Та чи по нашому ж вона молиться? - шепнула Череваниха братовi.
   - Отак, сестро! - одвiту║ той голосно.- Невже ж ти дума║ш, що я мав  би
кателичку за жiнку? Уже не знаю, що там у не┐ в душi сидить, а вона в мене
i до церкви ходить, i хреститься по-нашому. Перехрестись, мо║ золото!
   Княгиня перехрестилась, як дитина, i що то! Бачся, нiчого не  заважають
слова, а Леся, да й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без слiз на ту
нещасливу невiсту. Так, як бiдний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам  та
й не зна║, за що над ним знущаються, а тi┐ йому виспiвують, як жиди Христа
мучили, крутять да пiдкидають угору, так ся  безталанна  княгиня  попалась
тепер мiж козаки; i що там тi┐ князi, сенатори да  великi  пани  наробили,
про що вона й не вiдала, за все тепер одвiча║.
   Тiлько ото що посiдали за стiл i  Шрам  поблагословив  страву,  як  ось
хтось одсунув знадвору кватирку i гукнув на всю свiтлицю:
   - Пугу!
   Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замiшавсь-замiшавсь да й  сам
не зна║, що йому робити. Як ось iзнов:
   - Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так  завеличавсь,  що  не  хочеш
пустити доброго чоловiка i в хату?
   - Просимо, просимо, пане добродiю! - каже Гвинтовка.- I  сiни,  й  хата
перед тобою настiж.
   - А собаки ж у вас не кусаються?
   - От славно! А нащо ж спiвають:
   Запорозький козак
   Не бо┐ться собак?
   - А кiшки в вас не дряiiаються ?
   - Бог з тобою, добродiю!
   -Тепер чортзна як стало на Вкра┐нi! - каже, усе-таки за вiкном, голос.-
Наш брат не у всякi дверi й сунься.
   - Коли не у всякi,- каже Гвинтовка,- так у мо┐ i опiвночi можна.
   - Пане Матвiю! - озвався  тодi  до  його  Шрам.  Так  отес  ти  так  не
брага║шся з запорожцями?
   -Е,  добродiю  мiй!  -  каже,  зачервонiвшись  з  сорому,   Гвинтовка.-
Запорожець запорожцевi не пара. Се батько Пугач, старець, або дiд кошовий.
Iз  ким,  iз  ким,  а  з  ┐м  ладити  треба.  Тепер  на  Вкра┐нi  усе  так
перевернулось, переплуталось i  перемiшалось,  що  навпростець  нiкуди  не
проiдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись вiзьме наша, а тепер поки що
треба гладити за шерстю. Вони-бо в царя велике пошанованн║ мають  i,  чого
хочуть, усе одержують.
   - Не ┐здить же нам, пане брате, iз тобою  одним  шляхом,-  каже  понуро
Шрам.
   Як ось увiйшов до свiтлицi батько Пугач, старий, довгоусий дiдуган,  iз
сво┐м  чурою.  У  простих  сiмрягах,  а  сорочки  чорнi,  як  сопуха.   Да
господаревi, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягнi гостi:  забувши
i сво║ панство, зустрiв батька Пугача  з  таким  привiтанн║м,  мов  той  у
найдорожчих кармазинах.
   - Прошу ж,- каже,- за стiл до громади.
   - Не сяду! - каже Пугач, стоя серед свiтлицi.
   - Чому ж не сядеш?
   - Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
   - Про яких се ти добрих людей говориш?
   - Та хоч би й про тих, що за вiз хворосту платять по двi пари волiв. Та
ось вони й самi йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти ┐м не  дав
i приступу.
   Увiйшли мiщане в свiтлицю да й стоять у порога.
   - Ну, скажи,- каже батько Пугач,- за що ти в ┐х воли забрав?
   - Щоб не рубали гаю, от за що!
   - Та вони ж, коли хочеш знати, не в тво║му гаю рубали, а в городовому!
   - У городовому, батьку! У городовому, пане! - загули мiщане, кланяючись
то Пугачевi, то Гвинтовцi.
   - От славно! - каже Гвинтовка.- З якого ж се часу моя займанщина  стала
городовим га║м?
   -  Та  це,  пане,-  одвiтують,-  по-твойому  вона  твоя,  а  по   нашим
магiстратським записям вона наша бiс зна з якого ще часу. Ще скоро  батько
Хмельницький вигнав ляхiв та недолящкiв з Укра┐ни,  то  зараз  i  дав  нам
привiлей осягти пiд город поля, гаi i сiножатi, якi  самi  улюбимо.  Ще  й
досi ║ знаки, що позначили нашi бурмистрове.
   - Та се то ми зна║мо,- каже Гвинтовка,- що ви того тiлько й  пасли,  як
би вхопити щонайкращий шматок iз козацько┐ здобичi! Козакам було  тодi  не
до займанщин: козаки тодi бились iз ляхами понад Случчю, понад Горинню  да
топились по багнах, а ви з сво┐ми пикатими  бурмистрами  давай  викроювати
щонайкращi поля та сiножатi! Се то ми зна║мо!  Так,  отже,  нi!  Козацький
бунчук переважить бурмистерську патерицю! Пан  полковник  сам  давав  менi
бунчука, щоб я його рукою займав собi займанщину, скiлько  за  день  конем
об'┐ду. Цiлий день не вставав я з сво┐ми з коня, i тепер  нехай  нiхто  не
говорить, що се [не] мо║ добро!
   - Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, - каже поважно сiчовий
дiд.Старий Пугач нi для кого в свiтi  душею  не  покривить.  Нехай  мiщане
дечим i поживились од козакiв у польську  заверюху,  та  вже  ж  i  козаки
почали  тепер  нагинати  ┐м  ши┐  справдi  по-шляхетськи.  Засiвши  в   ┐х
магiстрати, в ратушi, старшина козацька оруду║ ┐х вiйтами,  бурмистрами  i
райцями, як чортяка грiшними душами. Коли тобi полковник  дав  займанщину,
то нехай воно так i буде; тiлько ж не обiжай добрих  людей,  верни  ┐м  ┐х
воли.
   Помовчав трохи Гвинтовка да, глянувши на Шрама, й каже:
   - Нi, нехай шукають ┐х у бурмистрiв, що поробили в мо┐х гаях  прикмети;
а я докажу ┐м, що я в сво║му добрi пан.  Треба  сим  безшабельним  гевалам
збити трохи пихи.
   - Ох, швидко сi гевали зроблять вас гамаликами! -  сказав  тодi  батько
Пугач.- Не поможуть вам нi шаблi, нi бунчуки!  Дурнi  ви,  дурнi  з  сво║ю
пихою, та й не ка║тесь! Дiтки мо┐! - обернувсь до мiщан.- Плюйте ви  й  на
його гординю, й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
   - О, спасибi ж тобi, батьку, що хоч  ти  за  нас  уступився!  -  кажуть
мiщане.- Просимо ж до  нас  на  вечерю.  Не  погордуй  уступити  до  нашо┐
простацько┐ господи. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
   - Потривай, пане добродiю,- каже Гвинтовка,- я не хочу  сперечатись  iз
тобою через личакiв. Нехай беруть воли к нечистiй матерi, а  ти  оставайсь
вечеряти.
   - Не до вечерi тепер нашому брату,- одвiтовав Пугач.- Будуть хутко нашi
сюди пiд Нiжень. Ось iдуть уже царськi  бояре;  ми  ┐х  до  Переяслава  не
пустимо. Гарний город i Нiжень для чорно┐ ради. Дак не до вечерi  вже  нам
тепер.
   I, не дожидаючись одповiдi, насунув шапку да й потяг iз хати. Мiщане за
ним.
   А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом нi в сих нi в  тих.  Бачить,  що
вже Шрам розкусив його. От же ще таки хотiв замазати щiлку  то  козацькими
воскликами - на се був дуже здатен,- то  лестивими  привiтаннями;  да  вже
Шрама нiчим не розважив. Насупивши брови, сидiв старий за вечерею; а другi
гостi, бачивши, що вiн такий похмурий, i собi сидiли мовчки.
   Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бiдолашну  княгиню.  А  княгиня,  не
сiдаючи за стiл, усе ходила слiдом за  дiвчатами,  що  подавали  до  столу
страви. Жодна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе  йому  на
лядський лад приправлено. Давай коренити ляхiв i всi ┐х звича┐.
   А бiдна княгиня, бачучи, як вiн розлютовавсь, аж тремтить  уся,  що  та
билина од вiтру. Порядку║ i сама не зна║, що куди i до  чого;  далi  якось
зачепила рукавом срiбну коновку, повну вишнiвки,  да  й  розлила  по  всiй
скатертi.
   А Гвинтовцi, мабуть, аби найти приключку.
   - Чортова кров! - крикне так, що аж вiкна затремтiли,  да  й  пхнув  од
стола княгиню. Бiдна так i брязнулась об землю.
   - Гей! Чертi! - крикне Гвинтовка на сво┐ слуги.-  Вiзьмiть  iк  бiсовiй
матерi сю лядську погань!
   Вибiгли дiвчата з кiмнати, пiдняли да й повели з свiтлицi свою панiю.
   Черевань поглядував на Шрама, що то вiн  тепер  скаже;  а  Шрам  сидить
понурий, буцiм нiчого й не бачить. Не сказав  нiчого  й  Черевань,  i  всi
мовчки скiнчили вечерю.
   Шрам по вечерi сказав тiлько господаревi, що завтра рано на зорi  по┐де
в Батурин, а Петра оставля║, яко недугуючого, одпочивати у його хуторi.  З
тим i порозходились на спочинок.

   XI

   Уставши вранцi, пiшов Петро у станю, а на станi вже панотцевого коня  й
нема║: ще до свiту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв.
   Тяжко було на серцi мо║му Петровi. Одна думка  усюди  його  проводжала:
жалковав на сво║ нещасливе коханн║. Ось бо спершу нудив свiтом,  що  горда
дiвчина на його байдуже; далi скiльки-то перегорiло у його в серцi огню од
того несказанного жалю, що iнший перед його очима взяв да  й  веде  ┐┐  до
вiнця; а тепер ще нове горе: зна║, що вона  його  любить  щиро,  да  треба
розiзнатись навiки. А боже мiй милий! Як би то й назвати  те║  щастя,  щоб
жити з нею в парi, як голуб iз голубкою!
   Так-то вже тому бiдному козаковi любощi очi затуманили, що,  здавалось,
тiлько там, де вона, i сонце сiя║, i божий мир красен;  а  без  не┐  усюди
тьма i пустиня.
   Iнший то, може б, не вважив, що панотець не благословить i що вже  вона
заручена другому; махнув би, може, з  нею  в  дикi  степи,  на  Хорольськi
хутори, да й насмiявсь би над лихою долею. А Петровi  й  думку  таку  було
страшно допустити у голову. Вiн добрий був син i щирий козак; лучче йому з
нудьги загинути, нiж панотця навiк преогорчити i золоту свою славу  гряззю
закаляти. У його iнша була думка: умислив собi, пiсля  панотцево┐  смертi,
iйти на Запорожж║ да, поробивши власним коштом човни, з  охочими  козаками
турецькi городи плiндровати i жизнь свою по-лицарськи, на полi чи на морi,
за християнську вiру положити. А поки  що  уложив  собi  од  Лесi  якомога
одбiгати i на самотi  перемогати  тi┐  нещаснi  любощi.  Тим-то  й  тепер,
походивши, посумовавши по станi, не схотiв вертатись  у  будинок,  щоб  не
зустрiтись iз сво║ю несудженою дружиною, а пiшов сво┐м звича║м блукати  по
пущi, чи не розжене свого смутку.
   Взявши на лiву руку од  дороги,  пiшов  узенькою  стежечкою,  i  як  не
звертав сво┐ думки то на панотця, де то вiн оберта║ться, то на тривоiу  по
Вкра┐нi, а серце знай сво║ шепче. Вже час немалий iде вiн  пущею,  коли  ж
виходить на лощину, гляне - кiнець лощини iз-за дерева  димок.  Сонце  вже
пiднялось геть-то, так дим унизу помiж деревом синiй, а вюрi наче  золотий
серпанок. Дивиться Петро, аж i огорожа, i хатка  мрi║  оддалекй.  Вже  вiн
хотiв звернути набiк, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж  гляне  -
iде супротив його од хати середнього вiку чоловiк, у козацькiй жупанинi, а
його пiд руку веде молода, чорнява дiвка. А чоловiковi тому, мабуть, i  не
треба чужо┐ пiдмоги; однiма║ од не┐ руку да й каже:
   - Та ну, Настусю, к нечистiй матерi! Що ти мене ведеш,  мов  п'яницю  з
шинку? Я сьогоднi хочу пограти конем  по  полю,  а  ти  мене  водиш,  наче
дитину. Геть, кажу, оступись!
   Як же здивовавсь Петро, пiзнавши Кирила Тура! (бо се вiн самий i  був).
I, дивне дiло! Так йому зрадiв, наче рiдному братовi; а що недавно  бились
на смерть, про те йому й байдуже.
   I Кирило Тур зрадовавсь; привiтавсь так, як iз давнiм приятелем.
   - Поздоровляю,- каже,- по лiках! Ну, не думав я, щоб пiсля  тако┐  руки
ще ти дививсь на божий мир. Та й сам я - мовити правду - не хотiв би бiльш
пiдiйматись на ноги. Бог зна║, чи трапиться  вдруге  так  гарно  вкластись
спати.
   - Не знать що ви говорите, братику!  -  каже  йому  дiвчина,  дивлячись
люб'язненько йому в вiчi i ще таки держачи його за руку.
   - Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур.- Ваш брат у сьому не  тямить  сили.
Вам жизнь iзда║ться казна║-чим. Хата, пiч, подушки - ото вам i все  щаст║.
А козаковi поле не поле, море не море, щоб iзнайти долю. Козацька  доля  в
бога на колiнах. Туди i рветься наша душа, коли хочеш  знати...  Та  чи  з
тобою ж про сi речi вести розмову? Я вже, братику,- обернувсь  Кирило  Тур
iзнов до Петра,- покидав  зовсiм  сей  свiт,  набитий  бабами  та  всякими
химерами, уже був i ногу поставив на порiг, щоб iти в далеку  дорогу,  так
що ж? Учепились за мене добрi люде i таки вернули назад. Думають, куди яке
добре дiло зробили, що не дали вмерти! пм зда║ться, що й нема вже  в  бога
нiчого кращого над оцю мiзерну жизнь; а от у кого товку ║ хоть  за  шеляг,
то всякому скаже, що вона не сто┐ть нiякогiсiнького жалю!
   - Скажи ж менi,- перебив його мiзкованн║ Петро,- як оте║ ти опинивсь на
сiм боцi?
   - А так,- каже,- що взяли добрi люде та й  давай  няньчити,  сповивати,
купати, наповати усякими зiллями, а далi й сюди з собою завезли. Дуже  тут
мене треба! I куди ж утрапили? Якраз у хату до мо║┐ матерi! Тут  уже  баби
як попали мене в сво┐ лапи, то от, як бач, нiяким побитом не одкараскаюсь.
Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю,  що  ведмедя  б  за  ухо
вдержав. Коли б не божий чоловiк, то довелось би  з  нудьги  пропасти  мiж
плаксивим  бабством.  Той,  спасибi  йому,  розважить  таки  iнколи   душу
козацькою пiснею та й на божий мир дивиться по-людськи.
   - А побратим же твiй де? - спитав Петро.
   - Побратимовi,- каже,- мо║му тепер доволi  дiла.  Хочемо  задати  перцю
городовiй старшинi, так шата║ться тепер  по  всiх  усюдах,  наче  ткацький
човник по основi. Нап'яли братчики вам  добру  основу;  витчуть  вам  таку
сорочку, що нi руками, нi ногами не повернете.
   - Слухай, брате,-  каже  Петро,-  коли  казати,  то  кажи  ясно,  а  не
загадками.
   - Кажи йому ясно! - засмiявшись, мовив  запорожець.-  Який  тепер  чорт
скаже тобi що-небудь ясно, коли звiдусюди нахмарило? Виясниться  вам  хiба
тодi, як заторохтить грiм та заблиска║  блискавиця.  А  вже  до  сього  не
далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського  Кутi,  нашi  i
кош заложили. Сьогоднi, тривай, чи i сам  Iван  Мартинович  не  прибуде  з
отаманн║м; а к завтрьому iк ранку, щоб  i  бояре  царськi┐  не  над'┐хали.
Чорний люд збира║ться пiд Нiжень, як сарана. Кажуть,  у  Нiженi  пiд  раду
великий урожай на кармазини...
   У Петра од таких речей аж мороз пiшов поза шкурою. Перш усього  подумав
вiн про  свого  панотця  i  вже  хотiв  був  бiгти  до  хутора,  щоб  його
сповiстити, да згадав, що панотець у дорозi. Друга  його  думка  була  про
Лесю: боявсь, щоб як-небудь i ┐й у козацьких чварах  не  досталось,  а  ще
бiльш боявсь, щоб Кирило Тур, пiд сей каламутний час, удруге не вкрав  ┐┐,
так як у Ки║вi. Що ж тут чинити?.. "Заведу про не┐ рiч iз запорожцем!"  Да
й натякнув про Лесю.
   - Ге-ге-ге! - каже, зареготавши, запорожець - Невже ти  ще  й  досi  не
викинув з голови тi┐ дурницi? Менi здавалось,  досить  пустити  чоловiковi
пiввiдра кровi, щоб одумавсь, аж,  мабуть,  нi!  Мабуть,  вас  няньки  вже
змалечку загодовують такою кашею,  щоб  i  з  сивим  волосом  не  перестав
чоловiк липнути до баб!
   - А ти, вразький прудиусе,- каже смiючись Петро,- невже б  то  занедбав
дiвчину, що бивсь за не┐, мов скажений?
   - Пху! - аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку
пакость! Один тому час, що чоловiк iскрутиться. Тепер давай менi хоч  копу
таких дiвчат, то, ┐й-богу,- от велике слово  "┐й-богу",-_  усiх  оддам  за
люльку тютюну!
   Полегшало в козака на душi.
   - Ну, куди ж,- каже,- оте║ ти iдеш?
   - Та от бач, божий чоловiк звелiв менi проходжуватись по пущi,  а  баби
мо┐... се сестра моя, коли хоч знати, а там у хатi ще й мати ║... так баби
мо┐ не ймуть вiри, що я одужав. Та вже я ┐м сьогоднi докажу, що пора ┐м од
мене одчепитись: осiдлаю коня та про┐ду по полю так, щоб аж  ворогам  було
тяжко, як мовляв Черевань. А що бак Черевань?
   - Тут iз нами у Гвинтовки,- каже Петро.
   - Дак ми з тобою сусiде,- сказав запорожець.-  Ну,  братику,  будемо  ж
тепер жити мирно, коли тiлько проживе  тепер  [мирно]  хоч  одна  душа  на
Вкра┐нi. А поки що ходiмо лиш у хату та поснiдаймо.
   Петро на те iзозволивсь. А в хатi вже поралась коло  печi  стара  мати:
пекла млинцi на снiданн║.
   - От i моя ненька старенька,- сказав Кирило Тур, да й каже матерi:
   - Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас
iз ним нашпиговано пiд Ки║вом.
   А Петровi шепче на ухо:
   - Я не скажу ┐м, що не який враг i нашпиговав мене,  як  не  ти;  а  то
дивитимуться на тебе бiсом. Сi баби нiяк не збагнуть, що сьогоднi можна  з
чоловiком рубатись на всi заставки, а завтра гуляти  вкупi  по-братерськи.
Не знать як дивляться на божий свiт. Сказано - баби.
   Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гiсть, i  зараз
почала його трактовати. Миттю подала на стiл гарячих млинчикiв, сала кусок
положила на кружечку i мисочку сметани поставила; ще й  пляшку  перчакiвки
достала з полицi.
   - От як мене втiшив на старiсть господь милосердний! - каже до  гостя,-
Не думала я вже бачити довiку свого синка, свого ясного сокола!
   I обняла Турову голову, i поцiловала його в чуприну,
   - Годi, годi, мамо! -  каже  запорожець.-  Ти  б,  зда║ться,  тiлько  й
робила, що няньчилась iзо  мною.  Я  вже  й  так  боюсь,  щоб  через  тебе
товариство мене не одцуралось. Скажуть: "Iди собi геть: нам  таких  мамi┐в
не треба!"
   - А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Сiч? - сказала мати.
   - Панiматко! - крикне запорожець.- Не давай волi язику, коли хоч, щоб я
прожив у тебе в хатi ще хоч пiвдня!  Як  можна  узивати  проклятим  славне
Запорожже!
   - Щоб воно тобi запалось! - каже крiзь сльози мати.- Узяло воно в мене,
наче сира земля, чоловiка - не знала я щастя замолоду; а тепер вiзьме ще й
сина - не дознаю я щастя й при старостi лiт!
   - Ну, що ти вдi║ш iз сими бабами! - каже, засмiявшись, Кирило  Тур.-  У
┐х щаст║м зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш  нам,  нене,  по  чарцi,  то,
може, повеселiша║мо. Тепер  Сiч  буде  недалечке:  у  Романовського  Кутi.
Правда, й туди вашому брату все одну - дзусь!  Так  я  сам  iнодi  до  вас
навiдаюсь, та часом ще й гостинця привезу.
   - Не треба менi кращого гостинця, як ти сам, сину мiй коханий!  -  каже
мати.
   - Чому не Маруся! - одвiту║ Кирило Тур.-  Так  не  для  баб  же  создав
господь козака. к в його  що-небудь  краще  робити,  нiж  сидiти  отут  та
втирати млинчики. А млинцi важнi! Нiчого сказати, важнi млинцi!
   Тiлько що се сказав, як ось пiд вiкном затупотять конi, а хтось у вiкно
по-запорозьки:
   - Пугу! Пугу!_
   Жiнки обидвi так i затремтiли. Уже  ┐м  не  впервинку  було  се  низове
пугання, тiлько ж нiколи не було ┐м так страшно.
   - Ох, моя матюнко! - крикне Кирилова сестра. - Чого  ж  се  мене  такий
страх ошиб? Хто се такий, мiй братику?
   А запорожець ┐й понуро:
   - Се вже сестро, при┐хали по мою душу.
   - Ох, лишечко! - заквилила мати.- Що ж оце ти сказав, мiй синочку?
   - А ось,-  каже,-  добрi  молодцi  самi  тобi  розкажуть,  коли  ще  не
догадалась.
   Як ось дверi одчинились, i лiзе в хату, тяжко переступаючи через порiг,
батько Пугач, а за ним його чура.
   - А здоров, вражий сину! - так привiтав кошовий дiд Кирила Тура.- Як ся
собi ма║ш? Добрих послав тобi господь гостей, та  чим-то  ┐х  уконтенту║ш!
Прощайсь лишень, дияволiв сину, з матiр'ю та сестрою, бо вже недовго  ряст
топтатимеш!
   - Батечки мо┐, голубчики! - крикне, злякавшись, Кирилова мати. -  Що  ж
оце ви з ним хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою  на  старостi,  не
однiмайте в мене мого свiту, мого сонця!
   А батько Пугач на не┐ й не дивиться да знов до Кирила Тура:
   - А що, вражий сину! Зоп'явсь уже на ноги? Одпас  уже  товсту  мармизу?
По┐дьмо лиш до коша на розправу.  Ти  дума║ш,  ми  дурно  насипали  божому
чоловiковi шапку талярiв? Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти  в
нас сьогоднi увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, гаспедський
сину! Сiдлай коня! Тебе  б  треба,  взявши  за  шию,  вести  до  обозу  на
вiрьовцi, як собаку, та вже я честь на собi кладу: пограй уже, так тому  й
бути, в остатнiй раз на конi!
   Нi живi нi мертвi слухали такi речi мати й сестра Кирилова; далi,  наче
┐м хто нiж устромив у серце, повалились на  землю  да  й  припали  до  нiг
батьковi Пугачевi, да плачуть же то гiрко, да молять, щоб не однiмав у  ┐х
остатньо┐ радостi.
   - Гетьте к нечистiй матерi! - крикне жорстокий запорожець.- Якого  бiса
лiзете  передо  мною?  Не  я  над  ним  суддя:   все   товариство   з   ┐м
правуватиметься!
   Тодi Кирило Тур пiднявсь iз-за столу да й каже веселим голосом:
   - Казна║-що робиш ти, батьку! Хто ж таки ляка║ так жiнок?  Але  ж  i  в
тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на свiт породила! Сiдайте лиш  та
пiдкрiпляйтесь, чим бог послав, а я  ось  осiдлаю  коня,  одягнусь,  та  й
по┐демо. Мамо, сестро! Годi вам не знать чого убиватись! Хiба ви не зна║те
жартiв запорозьких? Наш брат i жарту║ так по-ведмежи, шо iншого й до  слiз
доведе.
   Не знали сердешнi, чи йняти, чи не  йняти  вiри  Кирилу  Туровi,  однак
стали трошки спокiйнiйшi. Дивляться мовчки на  грiзного  свого  гостя,  на
батька Пугача, чи не скаже вiн хоть словечка м'якшого, чи  не  всмiхнеться
до них. Нi, бiлi його брови  страшно  насупились.  Попустивши  вниз  сивий
довгий ус, поглядовав вiн на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.
   А Кирило Тур буцiм на те й не вважа║.
   - Чого ж,- каже,- ви поторопiли? Батько пошутковав, а в ┐х уже  й  душi
не стало. Давайте лиш млинцiв гарячих, а я ось пошаную гостей перчакiвкою.
Я вам казав, що пограю сьогоднi  конем  по  полю.  Ну,  при┐хали  за  мною
козаки, та й годi. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А  ще
просять - зостанься з ними жити. Що за життя козаковi з такими плаксами!
   Батько Пугач сiв за стiл, поблагословивсь да й почав  уплiтати  млинцi.
Кивнув на чуру, i чура сiв коло його да й прийнявсь за снiданн║.
   Кирило Тур вийшов iз хати i почав звати свистом свого коня з гаю.  Кiнь
пасся на волi округ хати. Розумна була животина: зараз  прибiгла,  зачувши
хазяйський посвист.
   Почав Кирило Тур збирати зброю да, щоб заспоко┐ти панiматку, що мовбито
в його на думцi нема нiчого смутного, iдучи  мимо  вiкон,  завiв  козацьку
пiсню повним да розлогим голосом:
   Ой, коню мiй, коню!
   Заграй пiдо мною
   Та розбий тугу мою;
   Розбий, розбий тугу
   По темному лугу
   Козаковi та молодому...
   Тiльки не втрапив неборак вибрати добре пiсню: вона  ще  бiльш  завдала
туги старiй козацькiй-неньцi. Покинувши дочцi сво║ поранн║ коло печi, сiла
сердешна мати кiнець стола да так же то гiрко почала плакати, що  й  старе
запорозьке серце трохи пом'якшало.
   - Не плач, нене: дурно сльози тратиш,- сказав батько Пугач.
   А Кирило, iдучи знов мимо вiкна, спiва║ свою пiсню, да й  таким  же  то
смутним оддавсь на сей час у хатi його голос!
   Ой, згадай мене, моя стара нене,
   Як сядеш увечерi ┐сти
   Десь моя дитина на чужiй сторонi,
   Та нема од не┐ вiстi!
   Сковорода перевернулась i покотилась на  долiвку  в  Кириловоi  сестри.
Кинулась бiдна голубонька до матерi, обняла да й заголосила:
   - Матусю, мо║ серденько! А що ж ми тодi в свiтi робитимем, як не буде в
нас Кирила?
   А та, безталанна, за слiзьми й  свiту  божого  не  бачить  i  слова  не
промовить.
   Аж ось iде в хату Кирило Тур, удаючи з себе такого веселого молодця, що
ти б казав - вiн на весiлл║ прибравсь. Глянувши на сей плач да  обнiманн║,
став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже:
   - Ну що ти з сими бабами чинитимеш? I поранн║ покинули! Уже правда,  що
тiльки нагадай козi смерть! Що ж! Хiба менi самому пекти млинцi  для  пана
отамана! Годi, кажу, вам рюмати; не де в бiса дiнусь, вернусь iще сто  раз
до вас, нiкчемне ви бабство!
   - Ну лиш, пiдперiзуйсь,- каже батько Пугач,- я довго ждати не  буду.  А
ти що за чоловiк? - обернувсь до Петра.
   Той мовчки дививсь на все, що перед ним дiялось. Сказав йому сво║  iм'я
й прiзвище.
   - А! - каже.- Син того навiсноголового попа, що  мiша║ться  не  в  сво║
дiло. Ось ми вам хутко втремо  носа:  Iван  Мартинович  уже  пiд  Нiженем;
навчить вiн вас пановати та гетьмановати!
   Знайшов би Петро, як одвiтовати мужиковатому сiчовому дiдовi, якби коли
перше; а тепер довга хвороба охолодила  йому  кров,  що  мусив  вiн  лучче
змовчати, нiж iзмагатись без пуття iз завзятим дiдуганом.
   Скоро одягсь Кирило Тур, зараз  батько  Пугач  iз  сво┐м  чурою  встав,
помоливсь до образiв, подяковав за хлiб, за сiль да й пiшов iз хати.
   А Кирило Тур уклонивсь матерi да й каже веселенько:
   - Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай i ти, брате!  -  обернувсь  до
Петра да й пiшов боржiй iз хати.
   Матерi й сестрi здалось, що бачать його уже востанн║; кинулись за  ним,
хотiли хоть обняти його на прощанн║. А вiн скочив на коня да й почав  його
крутити да кидати на всi боки, що нi мати, нi сестра не одважились ухопити
коня за поводи або за стремена.
   - Коли ж тебе, брате, ждати нам у гостi? - спитала сестра. А вiн ┐й:
   Тодi я прибуду до вас у гостi,
   Як виросте трава на помостi
   Да, стиснувши коня острогами, i помчавсь од них, наче той вихор. За ним
повiявсь i батько Пугач iз сво┐м чурою. А бiдолашнi вернулись у хату да  й
заголосили, наче по мертвому.
   - Не вбивайсь, панiматко,- каже тодi Петро,- може, ще все гаразд  буде.
Романовського Кут недалеко: Кирило, може, хутко й вернеться.
   - Як виросте трава на помостi,- шепче сама собi сестра Кирилова.
   - Голубчику мiй! - сказала Петровi  стара  Туриха.  -  Зроби  ти  менi,
нещасливiй  матерi,  таку  ласку,  пiди  до  Романовського  Кута,  до  тих
проклятих запорожцiв, та подивись, що вони з ним робитимуть.  Ох,  мабуть,
вiн провинивсь перед товариством! А в них нема нi крихти жалостi. Пiди ти,
мiй голубе сизий, та сповiсти нас що вони з ним чинитимуть! Хоч  звiсточку
нам передай, чи ще вiн ║ на свiтi!
   - Добре,- каже Петро (жаль йому було сердешно┐ бабусi),- пiду,-  каже,-
немов принесу вам потiшну звiстку.
   - О, поможи тобi, господи!- кажуть разом обидвi да й випровадили його з
молитвами.

   XII

   Урочище Романовського Кут i мала дитина показала б  у  тiй  околицi,  а
найбiльш тепер, як усяке говорило про Йвана Мартиновича (а вiн стояв кошем
у Романовського Кутi). Зробила той Кут якась рiчка самотека, павши у рiчку
Остер, у лузi. Росли там над водою старi дуби з  березами;  вони  й  мiсце
скрашали, i холодок запорозьким братчикам давали.
   Iще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Пiдiйшов  ближче
- аж справдi тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила, i  все
то була сiльська чернь, мужики,  що  позiходились  грабова-ти  Нiжень,  як
приобiщав ┐м Брюховецький. Обiдранi кругом,  у  чорних  сорочках:  мабуть,
самi бурлаки да гольтяпаки, що, не маючи жодного притулку, служили  тiлько
по броварнях, по вiнницях да ще по лазнях грубниками. У iншого  сокира  за
поясом, у того коса на плечi, а другий притяг iз колякою. Аж  сумно  стало
Петровi, як розiбрав, що воно ║сть отся купа голоти.
   Помiж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширiтваси  з  медами  та  з
горiлкою, вози з мукою, сала, пшона i всякi  припаси.  Усе  то  настачили,
усердствуючи Iвану Мартиновичу, нiжинськi  мiщани  за  те,  що  каже:  "Не
знатимете пiд моею булавою жодного козака або козацько┐ старшини над собою
паном: усi будемо рiвнi". (Добре вiн порiвняв Укра┐ну!)
   Нiхто нi в кого не питавсь тут, що ┐сти або  пити:  усякому  була  своя
воля - роби що хоч, як у себе в господi. Повикопували в землi  здоровеннi┐
печi, запалили огнi. Тут  у  винницькiй  кадцi  мiсять  тiсто  тро║  разом
ногами, а там печуть цiлого вола, а там у здоровенних  казанах  варять  на
таганах да на катрягах кашу. Дим, наче хмара, ходить понад головами.  Iншi
тiльки те й роблять, що пораються коло  бочок  да  потчують  усякого,  хто
сто┐ть або йде мимо, а iншi вже лежать повивертавшись, як  у  холод  мухи.
Безумна якась радiсть у всякого в очах i в рiчах. Усюди  знай  викрикують:
"Iван Мартинович, батько наш любий!" Знiме вгору в  однiй  руцi  чарку  чи
кiвш, а в другiй шапку з голови да й репету║, що Iван Мартинович i день  i
нiч побива║ться за людським щаст║м.
   А тут кобзарi швендяють помiж людьми, iграють на кобзах, на бандурах да
спiвають  усяких  пiсень  Пробираючись  промiж  купами,  надививсь   Петро
усячини. Оте║ тут буде юрба, що знай танцюють та  смiються.  Побравшись  у
боки,  вибивають  пiд  бандуру  гопака  веселi┐   злиднi;   а   коло   ┐х,
повитягувавши ши┐, стоять кругом та дивляться, чудуючись, наче  на  вертеп
абощо. А там стоять,  збившись  у  купу,  понурi  голови.  Потупивши  очi,
похилившись на киi або на косовища,  старi  гольтяпаки  слухають  кобзаря.
Iграе вiн ┐м, сидячи посеред, пiдобравши ноги, як ляхи Укра┐ну плiндровали
або як батько Богдан збирав козацтво помiж людом да ставав супротив дук  i
шляхти. Iншi, пiдвипивши вже добре, крепко плакали, слухаючи пiсню; тiлько
i мiж веселими, i мiж смутними купами одна ходила з серця до серця  думка!
Брюховецького величали другим Хмельницьким, що iще  раз  ста║  за  Вкра┐ну
супротив ┐┐ ворогiв i дару║ мировi волю.
   Минаючи i тих, що скачуть, i тих, що плачуть,  Петро  протовилявсь  усе
дальш, чи не вздрить червоних жупанiв запорозьких. Що глибше в кут, то все
був люд одягнiший, були тут уже й мiщани в личаках  i  в  синiх  каптанах,
було й городове козацтво в блакитних да в  зелених  жупанах;  а  кармазинш
шаровари або жупан запорозький хоть би один. Дiйшов вiн i до самого  коша,
до вiщового радного мiсця. Туг скрiзь було  вирiвняно  i  посилано  пiском
гарно Не видно було нi димних печей, нi бочок, нi возiв з припасами;
   тiлько козацькi намети кругом стояли. I сюди й туди, i вдовж i впоперек
знай швендяють люде. Гомiн такий, як у тих бджiл  у  ульнi.  Тепер  тiлько
постерiг Петро, що запорожцi тут не одрiзнялись одежею од  просто┐  сiроми
Знати ┐х було хiба по довгому оселедцю з пiд шапки да по шаблях i пiстолях
- шаблi й пiстолi були в деяких дорогi┐.
   Зупинивсь i розгляда║ добрих молодцiв, чи не вздрить  Кирила  Тура.  Аж
дивиться - iде збоку чоловiк середнього росту й вiку, а за ┐м i  по  боках
його цiла юрба усякою люду - i запорожцi, i городове козацтво, i мiшане, i
простi мужики-гречкосi┐. "Iван Мартинович! Iван  Мартинович!"-  знай  круг
його гукають. Петро й постерiг, хто се такий, i почав придивлятись, що там
за Брюховецький. Що ж? Вiн думав, що сей пройдисвiт iзробивсь тепер  таким
паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золотi да  в  блаватасi;
аж де тобi! Чоловiчок сей був у короткiй старенькiй свитинi, у  полотняних
штанях, чоботи шкаповi попротоптуванi - i пучки видно. Хiба по шаблi можна
було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горiла од золота, да
й та на йому була мов чужа. I постать, i  врода  в  його  була  зовсiм  не
гетьманська.  Так  наче  собi  чоловiк  простенький,   тихенький.   Нiхто,
дивлячись на ньою, не подумав би, що в сiй  головi  вертиться  що  небудь,
опрiч думки про смачний шматок хлiба да затишну хату. А як придивишся,  то
на виду в його щось наче ще й приязне: так би, зда║ться,  сiв  iз  ним  да
погуторив де про що добре да мирне. Тiлько очi були якiсь чуднi  -  так  i
бiгають то сюди, то  туди  i,  зда║ться,  так  усе  й  читають  iзпiдтишка
чоловiка. Iде, трошки згорбившись, а голову схилив набiк чак,  наче  каже:
"Я нi од кого нiчого не бажаю, тiлько мене не чiпайте". А як у  його  чого
поспитаються, а вiн одвiту║, то й плечi, наче той жид,  пiдiйме,  i  набiк
одступить, що б ти сказав - вiн усякому да║ дорогу; а сам  знiтиться  так,
мов той цуцик, ускочивши в хату.
   Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам
гiрко┐ на довгi роки!
   - Дiтки мо┐! - каже тоненьким, ницим голоском.- Чим же менi  прохарчити
вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як крем'ях!
   - Батьку ти наш, Iване Мартиновичу! - озвались запорожцi.  -  Аби  тво║
здоров'║, а ми мiж добрими людьми не загинемо.
   - Iй-богу, правда! - крикне, покриваючи всiх, один мiщанин. (Хто ж  той
мiщанин? - ки┐вський Тарас Сурмач.  На┐хало  до  Iванця  виборних  з  усiх
городiв на чорну раду.) - пй-богу,- каже,- правду добрi молодцi  говорять!
Та аби тво║, пане гетьмане,  здоров'║,  а  ми  тебе  i  хлiбом,  i  одежею
обмислимо - i тебе, i тво║ товариство, не попускай тiлько  нас  нiкому  ув
обиду!
   - Ой, боже мiй милосердний!- каже вдихнувши Брюховецький. -  Нащо  ж  i
живе наш  брат  запорожець  на  свiтi,  коли  не  на  те,  щоб  стояти  за
православних християн, як за рiдних братiв сво┐х? Чи нам  золото,  чи  нам
срiбло, чи нам панськi будинки треба? Не про те ми, братцi,  гада║мо.  Аби
добрим людям було добре жити на Вкра┐нi,  а  ми  проживемо  i  в  злиднях,
проживемо i в землянцi, на одному хлiбi та водi. Сказано: "Хлiб та вода  -
то козацька ┐да".
   - Iй-богу, так воно й ║!- кричать мiщане й мужики.- Запорожець ради нас
усяку нужду з Сiчi прийма║, бiло┐ сорочки зроду не бачить: як  же  нам  не
любити, братцi, добрих молодцiв? Як нам не волити Iвана  Мартиновича  собi
гетьманом?
   А Брюховецький каже:
   - Дiтки мо┐! Господь з вами i з вашим гетьманством! У  нас  у  Сiчi  чи
гетьман, чи отаман,  чи  так  собi  чоловiк  -  усе  рiвний  товариш,  усе
християнська душа. То тiльки ваша городова старшина завела так, що коли не
пан, то й не чоловiк. Не про гетьманство наш брат запорожець дума║:  дума║
вiн про те, як би та як допомогти вам  у  вашiй  тяжкiй  долi!  Серце  мо║
болить, дивлячись на  ваше  убозтво.  За  батька  Хмельницького  текли  по
Вкра┐нi медовi┐ рiки, люд убиравсь пишнота красно,  як  мак  у  городi;  а
тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й  шкуру  з  вас
iздеруть. Над вами, мо┐ дiтки, воiстину справдились святi┐ словеса:  "Хiба
не багатi┐ вас утискають? Хiба не вони тягнуть вас на суди? Хiба  не  вони
зневажають ваше добре iм'я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?"
   - Iй-богу, так! пй-богу,  так!  -  репету║  кругом  сiрома.-  Проклятi┐
кармазини швидко видеруть у нас душу з тiла, не  то  що!  Коли  б  не  ти,
батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихiй  годинi,  дак  хто  б  нас  i
пожалував!
   А Брюховецький знов до запорожцiв:
   - Ви зна║те, мо║ товариство миле, мо┐ рiднi┐ братчики, у  яких  са║тах,
iз якими достатками прийшов я до вас у Сiч. I де ж те все подiвалось? Чи я
пропив, чи прогайнував? Нi, не пропив я, не прогайнував,  не  промантачив,
не проциндрив без пуття:  усе  спустив  з  рук,  аби  б  тiлько  як-небудь
прикрити вашi злиднi. Не мало пiшло мого добра i  по  Гетьманщинi.  Як  та
бiдна курка-клопотуха,  що  знайде  зернятко  -  да  й  те  оддасть  сво┐м
курчаткам, так i я все до останнього жупана  пороздавав  сво┐м  дiткам.  А
тепер от i сам обголiв так, що  й  пучки  лiзуть  iз  чобiт  -  доведеться
незабаром ходити так, як лапко. Що ж?  Походимо  й  без  чобiт,  аби  мо┐м
дiткам було добре.
   - Батьку ти наш рiдний!- кричать кругом ледвi не  скрiзь  сльози.-  Дак
лучче ж ми збудем усе до остатнього рам'я та справимо тобi такi  сап'янцi,
що i в царя нема║ кращих!
   - Господь з вами, мо┐ дiтки, господь з вами! - каже, здвигаючи  плечима
i одступаючи набiк, ниций Iванець.- Ви, може, дума║те, що я, так  як  вашi
нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тiлько в мене  на  ногах  рипали
сап'янцi? Не доведи мене до сього, господи! Везли колись  за  мною  в  Сiч
жупани й сап'янцi возами, везли золото i срiбло мiшками, а я все  збув  iз
рук, аби мо┐м дiткам було добре!
   - От гетьман! От батько! От коли  ми  дождались  од  господа  ласки!  -
гукають кругом Iванця мiщане, козаки й мужики.
   А вiн, мовби нiчого й не чу║, iде собi смирненько, згорбившись.
   Юрба провалила тим часом мимо Петра. Хогь би й рад вiн  був  послухати,
на якi ще хитрощi пiднiматиметься [ся] ниця душа, так  за  народом  нiчого
було не видно й не чутно.
   Тiлько тепер пораховав Петро, чого сто┐ть  Брюховецький;  тепер  тiлько
постерiг, яку яму копа║ вiн городовiй старшинi!  Окаянний  пройдисвiт  так
усiх оманив, так по душi були темному  людовi  тi┐  лукавi┐  ухватки,  тi┐
тихi, солодкi речi, те нiбито убожество, що _всяк за його полiз би хоть на
нiж. Аж дивно стало мо║му  козаковi,  що  то  чоловiк  зможе,  як  захоче!
Химерний той Iванець морочив голови людськi┐, мов не сво║ю силою: мов який
чарiвник-чорнокнижник, ходив вiн помiж миром, сiючи сво┐ чари.
   Загадавсь Петро, зажуривсь про лиху  укра┐нську  долю;  забув,  чого  й
прийшов сюди, у Романовського Кут. Як ось ударили в  бубни,  а  скрiзь  по
вiщовому мiсцю почали гукати окличники: "У раду! У раду! У раду!"_
   Усi заметушились i почали тягтись туди, де бито в бубни. Боржiй за всiх
поспiшали в раду братчики.
   - Чого  се  б'ють  у  вiщовi  бубни?  -  пита║  один  братчик  другого,
пробираючись промiж людом.
   - Хiба не зна║ш? - одвiту║ той.- Судитимуть Кирила Тура!
   Схаменувсь  тодi  Петро  i  пiшов  боржiй  за  двома  запорожцями,   не
одрiзняючись од ┐х до самого суднього  мiсця.  Пощастило  йому  так  добре
стати, що через козацькi голови усе було видно.  Посеред  суднього  колеса
стояв Кирило Тур, потупивши очi, а кругом його усе братчики. Миряне й собi
перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не  такiвськi  були
низовцi, щоб пропустили до суднього колеса кого не  треба.  Ставши  плечем
поуз плече, рядiв у три, чи що, уперлись у  землю  ногами,  i  вже  як  не
товпились iззаду городовi козаки з мiщанами  й  поспiльством,  не  звузили
вони нi на п'ядь порожнього посерединi мiсця. Хто бажав  що  побачити  або
почути, то хiба через голови побачив; а багато людей, позлазивши на  дуби,
звiдти дивились.
   У первому ряду видно було Петровi Брюховецького з гетьманською булавою.
Над ┐м вiйськовi хорунжi держали бунчук i хрещату корогов. Коло  його,  по
праву руку, стояв вiйськовий суддя з патерицею, а  по  лiву  -  вiйськовий
писар з каламарем за поясом, з пером за ухом i папером у руках; а далi  по
боках довгоусi┐ дiди сiчовi┐. Сi вже хоть за старiстю жодного й  уряду  не
держали, а на радах ┐х рiч була попереду.  Не  один  iз  ┐х  i  сам  бував
кошовим на вiку, так тепер ┐х шановано й поважано, як батькiв. П'ятеро  ┐х
стояло, як п'ятеро сивих, волохатих голубiв,  похиливши  тяжкi┐  од  думок
голови. Курiнне отаманн║ i всяка старшина докiнчали первий  обiд  вiщового
колеса. Усi були без шапок: сказано - в судньому мiсцi.
   Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач. Вийшовши з ряду, уклонивсь
вiн на усi чотири сторони низенько, потiм  iще  оддав  особо  один  поклон
гетьмановi, да дiдам, да отаманам по поклону - i почав говорити голосно  й
поважно:
   - Пане гетьмане, i ви, батьки, i ви, панове отаманн║, i  ви,  братчики,
хоробрi┐  товаришi,  i  ви,  православнi  християне!  На   чiм   держиться
Запорожж║, як не на давнiх, предковiчних звичаях?  Нiхто  не  скаже,  коли
почалось козацьке лицарство. Почалося воно  ще  за  оних  славних  предкiв
наших варягiв, що морем i полем слави у всього свiту добули. От же нiхто з
козацтва не покаляв то┐ золото┐  слави  -  нi  козак  Байда,  що  висiв  у
Цареградi на залiзному гаку, нi Самiйло Кiшка, що мучивсь п'ятдесят чотири
годи в турецькiй каторзi,- покаляв ┐┐ тiлько один ледащиця, один паливода,
а той паливода сто┐ть перед вами!..
   Да взяв Кирила Тура за плечi, да й повернув на всi боки.
   - Дивись,- каже,- вражий сину, в вiчi  добрим  людям,  щоб  була  iншим
наука!
   - Що ж сей паскудник учинив? - став  iзнов  глаюлати  батько  Пугач  до
громади.Учинив вiн таке, що тiлько пху! Не хочеться й  вимовити.  Знюхавсь
поганий з бабами i наробив сорому товариству на всi роки. Пане гетьмане, i
ви, батьки, i ви, панове отаманн║, i ви, братчики! Подумайте, порадьтесь i
скажiте, як нам сього сорому збутись? Яку б кару  ледачому  пакосни.  ковi
здекретувати?
   Нiхто не виривавсь iз словом; усi  ждали,  що  гетьман  скаже.  А  дiди
кажуть:
   - Говори, батьку гетьмане; тво║ слово - закон. Брюховецький скорчивсь у
три погибелi да й каже:
   - Батьки мо┐ рiднi! Що ж здолаю видумати путн║ сво┐м нiкчемним розумом?
У ваших-то сивих, шановних головах  увесь  розум  сидить!  Ви  зна║те  всi
стародавнi звича┐ i порядки - судiть, як самi зна║те, а мо║  дiло  махнути
булавою, да й нехай по тому буде. Недармо ж я вас вивiв  iз  Запорожжя  на
Вкра┐ну: порядкуйте по-стародавньому, як самi зна║те;  судiте  i  карайте,
кого самi зна║те, а я свого розуму супроти  вашого  не  покладаю.  Усi  ми
перед вашими сивими чупринами дiти i дурнi.
   - Ну, коли так,- кажуть дiди,- то чого ж довго мiркувати? До стовпа  та
киями!
   Гетьман махнув булавою. Вiщове колесо заворушилось. Радi кiнець.
   Горопаху Кирила Тура зв'язали вiрьовками да  й  повели  до  стовпа,  що
стояв недалеко. Прив'язали бiдаху так, щоб можна було повертатись  на  всi
боки, ще й праву руку оставили на волi, щоб можна  було  бiдоласi  достати
кiвш да випити меду або горiлки; бо так водилось у тих химерних  низовцiв,
що коло стовпа тут же й горiлка стоятиме у дiжечцi i калачiв решето -  раз
для того, щоб, завдавши головi хмелю, не так тяжко було  горопасi  кiнчати
жизнь, а, вдруге, для того, щоб охотнiш козаки брались за  ки┐.  Тут-бо  й
ки┐в лежав оберемок. Оте║ ж усякий братчик, iдучи  мимо,  зупиниться  коло
стовпа, вип'║ коряк меду чи горiлки, калачем закусить, вiзьме кий, ударить
раз виноватого по спинi - да й пiшов сво║ю дорогою. "А вже в ┐х таке  було
прокляте заведенi║,- розказують було старосвiтськi люде,- що  як  сiм  раз
одва-жить киякою, то хлiба бiльш не ┐стимеш". Рiдко-рiдко  траплялось,  що
жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив  мимо,  мов  i  не  бачив
нiчого. То було просто┐ть бiдний тiмаха сво║ врем'я,  одв'я-жуть  -  да  й
прав. Тiлько, щоб заслужити таку ласку в товариства, треба  було  козаковi
не знать яким бути лицарем. Правда, й Кирило Тур був у Сiчi не послiдущий,
був козак-душа, а не братчик, да й вина ж його була  дуже  тяжка:  бiльшо┐
вини й не було, зда║ться, в запорожцiв над оте скаканн║ в  гречку.  Тим-то
iнший братчик, хоть i жаловав дуже козака, да, щоб  не  розплодивсь  такий
грiх мiж молодиками,_ iшов i бравсь за кий. Хiба вже, зглянувши на  Кирила
Тура, перемагав сво║ жорстоке запорозьке  серце.  Зна║те,  чи  раз  же  то
доводилось укупi яку пригоду на диких полях терпiти або один одного з бiди
визволяти? Так, згадавши старовину, братчик i руку опускав, i, мов не вiн,
од стовпа одходив.
   Ще ж до того берiг Кирила Тура од лихо┐ халепи й побратим його,  Богдан
Чорногор. Сей, ходячи круг стовпа,  одного  зупинить  покiрним  проханн║м,
другому попрiкне про яку-небудь Кирилову послугу, а на iншого блазня то  й
посвариться; то такий, знаючи чорногорське завзятт║, i одiйде, мов кiт  од
сала, хоть би й рад  горiлки  покуштовати.  Благаючи  iншого  отамана,  аж
слiзьми обливавсь вiрний Турiв побратим; а в  Сiчi  великого  стояло  таке
щире побратимство.
   Як ось iде просто до стовпа батько Пугач. Сього похмурпого дiдугана  не
посмiв Богдан Чорногор нiчим попрiкнути, а де вже на його сваритись?  Хоть
же б його й бажав благати, то й язик не вороча║ться. Так, як молодий цуцик
хова║ться пiд ворота, побачивши старого  сусiдського  бровка,  так  бiдний
чорногорець оступивсь геть, даючи дорогу жорстокому дiдовi. А той  прийшов
до стовпа, випив коряк горiлки, iще й похвалив, що добра горiлка,  закусив
калачем, узяв у руки кий.
   - Повернись,- каже,- сякий-такий сину! Сердега повернувсь, а  вiн  йому
так одважив ки║м по плечах, що аж  кiстки  захрумтiли.  Однак  Кирило  Тур
показав себе добрим запорожцем: i не зморщивсь, i не застогнав.
   - Знай, ледащо, як шановати козацьку  славу!  -  сказав  батько  Пугач,
положив кий да й пiшов собi геть.
   Дивлячись оддалеки на запорозький прочухан,  Петро  помiркував,  що  не
багато Кирило Тур видержить  таких  гостинцiв.  Жаль  йому  стало  нетяги;
пiдiйшов до його, чи не дасть якого завiту сестрi да матерi.
   А Богдан Чорногор думав, що вiн хоче  попробовати,  чи  крiпкi  в  Тура
плечi; заслонив свого побратима спиною, схопивсь за шаблюку да й каже:
   - Море! Я не попущу усякому захожому знущатись iз мого побро! Доволi  й
сво┐х братчикiв.
   - Багацько ж, мабуть, i в тебе в головi  мозку!  -  каже  Кирило  Тур.-
Пусти його, се добра людина: у багно тебе не втопче, як зав'язнеш, а  хiба
з багна витягне. Здоров був,  братику!  Бач,  як  гарно  в  нас  трактують
гостей? Се вже не гарячi млинчики, пане брате! Вип'║мо ж по  коряку  меду,
щоб не так було гiрко.
   - Пий, брате, сам, а я не буду,- каже Петро,-  щоб  iще  вашi  дiди  не
звелiли оддячити тобi ки║м.
   - Ну, бувайте ж здоровi, братцi! - каже Кирило Тур.- Вип'ю я й сам.
   - Що сказати матерi да сестрi? - поспитав Петро. Згадавши про матiр  та
про сестру, Кирило Тур похилив голову, далi й каже з пiснi:

   Ой которий, козаченьки, буде з вас у мiстi,
   Поклонiться старiй неньцi, нещаснiй невiстi
   Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче,
   Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче!

   - Се таки й станеться з тобою, превражий сину! - каже, пiдходючи,  один
сiчовий дiд; а за ним iде ще тро║.- Не вповай,- каже,- на  те,  що  молодi
тебе обходять; ми й самi тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам  по  коряку
горiлки.
   Да й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав да,  взявшись  за  кий,  i
каже:
   - Як вам зда║ться, батьки? Я думаю, дати йому раз по головi, та й нехай
пропада║ ледащо!
   - Нi, брате,- каже другий дiд,- нiхто з нас не зазна║, щоб  коли-небудь
бито виноватого по головi. Голова - образ i подобi║ боже:  грiх  пiдiймати
на не┐ кия. Голова нiчим не винна;  iз  серця  iсходять  помишленiя  злая,
убiйства, прелюбодiянiя, татьби,- _а голова, брате, нiчим не винна.
   - Дак що ж, брате,-  каже  третiй  дiд,-  коли  того  проклятого  серця
дубиною не достанеш? А по плечах не добити нам  сього  вола  й  обухом.  А
шкода пускати  на  свiт  такого  грiховода:  i  так  уже  чор'зна║  на  що
переводиться славне Запорожж║.
   - Послухайте, батьки, мо║┐ ради,- каже четвертий дiд.- Коли Кирило  Тур
видержить сей прочухан,  то  нехай  живе:  такий  козарлюга  на  що-небудь
зда║ться.
   - Здасться? - каже, iдучи мимо, батько Пугач.- На якого  бiса  здасться
такий грiховодник православному християнству? Бийте його, вразького  сина!
Шкода, що менi нельзя бiльш братись за кий, а то я молотив би його, поки б
увесь цебер горiлки випив. Бийте, батьки, превражого сина!
   Тодi дiди випивали один за одним по коряку горiлки, брали киi i  давали
Кирилу Туровi по плечах. Сили в старих руках було в ┐х iще доволi,  що  аж
плечi хрумтiли. Iнший давно б звалився iз нiг, а Кирило Тур  видержав  усi
чотири киi, не покривившись; iще, як одiйшли дiди,  i  шутковав  iз  сво┐м
гостем.
   - Добре,- каже,- парять у нас у сiчовiй лазнi,  нiчого  сказати!  Пiсля
тако┐ припарки не заболять уже нi плечi, нi поясниця.
   - Що сказати тво┐й панiматцi? - пита║ться ще раз Петро.
   - А що ж ┐й сказати? - одвiту║ Кирило Тур.- Скажи, що пропав  козак  нi
за цапову душу, от i все. А прикмету над мо┐м скарбом зна║ побратим.  Одну
часть оддасть вiн  старiй  неньцi  та  сестрi;  другу  одвезе  у  Ки┐в  на
Братство; там мене спокусив грiх, нехай же там i моляться й за мою душу; а
третю одвезе у Чорну Гору: нехай добрi юнаки куплять собi олив'яного  бобу
та чорного пшона, щоб було чим пом'янути на лицарських грецях Турову душу.
   - Крiпись, побро,- каже Богдан Чорногор,- бiльш нiхто не знiме на  тебе
руки. От незабаром ударять у казани до обiду; тодi одпустять  тебе,  да  й
будеш вольний козак.
   Мусив Петро  пiдождати  до  обiд,  чи  не  потiшить  матерi  да  сестри
Кириловоi доброю звiсткою. Ходючи по вiйковому мiсту, постерiг вiн, що  не
один  тiлько  чорногорець  обороняв   Кирила   Тура:   багато   братчикiв,
зустрiваючись iз другими, брались за шаблю,  мов  вимовляли:  "Ось  тiлько
поквапся на горiлку, то вицiджу я ┐┐ з тебе хутко!" Як же вдарили в казани
до обiду, тодi цiла купа запорожцiв кинулась до Кирила Тура, одв'язали  од
стовпа, обнiмали i поздоровляли по банi.
   - Ну, вас iк нечистiй матерi! - каже Кирило Тур - Коли б самi  постояли
в стовпа, то одпала б охота обнiматись!
   - А що, дияволiв сину! - каже, пiдходючи, батько  Пугач  -  Смачнi  ки┐
кошовi┐? Може, тепер плечi болять так, як у того чорта, що возив  ченця  в
крусалим? На, вражий сину, приложи оце листе, так завтра мов рукою  знiме.
Бито й нас де за що замолоду, так зна║мо ми лiки од сього лиха.
   Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пiшов поза шкурою, як
побачив вiн бiлу його сорочку, що сестра жалiбниця шила й мережила, усю  в
кровi; iще й  поприкiпаладо  ран.  Кирило  Тур  аж  зуби  зцiпив,  щоб  пе
стогнати, як почали оддирати й од тiла. Батько Пугач сам приложив йому  до
спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.
   - Ну,- каже,- тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а  то  пропадеш,
як собака!
   Тодi братчики з веселим гуком пiдняли дiжки  з  медом  та  з  горiлкою,
узяли стужку з калачами да й повели Кирила Тура до обiду.
   Обiдали добрi молодцi на травi, пiд дубами,  усякий  курiнь  особе,  iз
сво┐м курiнним отаманом.  Дiди  обiдали  в  гетьманському  куренi;  тiлько
батько Пугач прийшов на трапезу до Кирила Тура, i то вже була велика честь
усьому куреневi. Кирило Тур уступив йому сво║ отаманське мiсто, а сам  сiв
коло його. Два кобзарi,  сидючи  навпроти  ┐х,  iграли  усяких  лицарських
пiсень i виспiвували про Нечая, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули
на всьому свiтi несказанно┐ слави; виспiвували i про Берестецький рiк,  як
козаки бiдовали да, бiдуючи, серце собi гартовали,- i  про  степи,  i  про
Чорне море, i про невелю, i  катергу  турецьку,  i  про  здобич  да  славу
козацьку; усе поважним словом перед товариством викладували, щоб  козацька
душа i за трапезою росла угору.
   Поблагословив ото батько Пугач до трапези; усi взялись за святий  хлiб,
усяк вийняв з кишенi ложку (бо сiчовиковi без ложки, що без люльки, ходити
не годилось); як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, i каже:
   - Ех, братчики! Менi памороки забито киями, а в вас, мабуть,  iзроду  в
головi клочч║. Коли ж се в свiтi видано,  щоб  випроводити  гостя  з  коша
натщесерце?
   - Пане отамане! - кажуть.- Борони нас, боже, од  тако┐  скнаростi!  Про
якого се ти гостя глаголеш?
   Коли ж тут саме i йде Богдан Чорногорець iз Петром.
   - Ось мiй гiсть! -  каже  Кирило  Тур.-  Се,  коли  хочете  знати,  син
паволоцького попа, той самий, що, як стукнувсь iзо мною за Ки║вом,  то  аж
поле всмiхнулось.
   Радi були усi братчики,  побачивши  Шра'мового  сина.  Давно  вже  вони
чували про його лицарство. Iншi, уставши, обiймали його, як  брата,  другi
потiснялись, щоб було йому мiсто.
   - Сiдай бiля мене, синку,- каже  батько  Пугач.-  Ти  добрий  козак.  I
батько твiй добрий козак, тiлько здурiв на старiсть. Коли б ще й йому  тут
не склалось лиха, бо на радi без бiди не обiйдеться.
   - Що буде, те й буде,- каже Петро,- а буде те, що бог дасть.
   - Що? Може, дума║ш, ваша вiзьме? - крикнув грiзно супротив його  батько
Пугач.Чортового батька вiзьме! Не дурно ми  вчора  з  Iваном  Мартиновичем
стрiчали царських бояр, а вже  стрiчали  ми  ┐х  не  з  порожнiми  руками.
Перевернемо ми догори усю вашу старшину!
   - Зна║ш що, батьку! - каже йому Петро.- Шкода, що молодому  старого  не
до ладу вчити, а я сказав би тобi  гарну  гуторку:  не  хвались,  та  богу
молись!
   - Молились, козаче, ми вже йому  добре,-  одвiту║  батько  Пугач,-  уже
господь усi душi привернув до  нашо┐  сторони.  Пiдвернемо  тепер  ми  пiд
корито ваших полковникiв та гетьманiв; заведемо на Вкра┐нi iнший  порядок;
не буде в нас нi пана, нi мужика, нi багатого, нi вбогого; усе в нас  буде
обще... Е, козаче,каже знов ласкавим  голосом,-  да  в  тебе,  бачу,  нема
ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас,  городових,  усе  не  по-людськи
робиться: ┐дять iз срiбних мисок, а ложки при душi  катма.  Зробiте  йому,
хлопцi, хоч iз бересту або з скоринки ложку, а  то  скаже  батьковi:  "Там
вражi запорожцi голодом мене заморили". I так уже  старий  пеклом  на  нас
дише.
   На обiд у запорожцiв мало подавали м'ясива, а все  тiлько  рибу.  Добрi
молодцi, як ченцi, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна: i чарки,  й
коряки - усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули  братчики  горiлку,  мед,
пиво, однак нiхто не впивсь, так-то вже повтягувались.
   Бiльш од усiх пив на сей раз Кирило Тур: хотiв, мабуть, бiдаха  завдати
собi хмелю, щоб не так болiли плечi, да й хмiль не подолiв його.  Зробивсь
тiлько дуже веселий,  i  як  устали  з-за  обiд,  да  як  почали  братчики
танцьовати пiд бандуру, вiн i собi пiшов навприсядки;  качавсь  колесом  i
виробляв такi викрутаси, що нiхто б i не подумав,  що  сього  козака  бито
недавно киями. Запорожцi не навтiшались iз тако┐ терпеливостi.
   Петро мiй пiсля обiд хотiв iти додому, так Кирило Тур придержав його да
й каже:
   - Постривай, брате, i я по┐ду. Пiсля тако┐ банi  не  довго  покрiпишся.
Перед товариством сором вволитись, а дома заляжу до завтрього.
   От, погаявшись iще трохи, звелiв Кирило Тур осiдлати дво║ коней,  да  й
по┐хав з коша, шепнувши щось побратимовi. Дорогою Кирило Тур  точив  усякi
баляндраси, далi й каже:
   - Приставай, брате, в запорожцi. Якого тобi чорта тратити лiта мiж  тим
навiсноголовим городовим козацтвом?
   - А що ти дума║ш? - каже Петро.- Я вже й сам не раз про це мiзковав.
   - От люблю козака! - мовив  запорожець.-  Якого  бiса  доживешся  ти  в
городах? Городи тво┐ швидко вже догори ногами стануть.
   - Що вже й споминати про се, Кирило? - каже Петро.- Сам я бачу, що бiда
надходить звiдусюди. Однак скажи менi щиро, нехай би хто, а  ти  вже  чого
йдеш против Сомка?
   - Ех, i ти ж голова! - одвiту║ Кирило Тур.- Хто ж против його йде? Що я
вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. Молодо┐ йому зовсiм  не  треба:
iнше готу║ться йому весiлл║! Та й не одному йому. Заграють вашiй городовiй
старшинi у запорозьку сопiлку так,  що  затанцюють  нехотя.  Уже  що  нашi
братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидше воду в  Днiпрi  зупиниш,
нiж ┐х. Хоч греблi гати, хоч мости мости, вода прорветься: нi порадою,  нi
силою не переможеш нашого  товариства.  Лучче  пливи,  куди  вода  несе...
Побачимо, що станеться з вашою Укра┐ною, як приймуться  няньчити  ┐┐  такi
няньки!
   - Не доберу я толку в тво┐х речах,- каже Петро.- Що за охота тобi  мене
морочити? То заговориш буцiм щиро, то знов туман  у  вiчi  пустиш.  Покинь
хоть на часинку сво║ сiчове юродство. Я чоловiк без хитрощiв: чому ж би  й
тобi не говорити просто?
   Запорожець зареготав.
   - Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хiба ж на свiтi ║сть хоч одна проста
дорога? Дума║ш iти просто, а зайдеш чорт зна║ куди! Хотiлось би чоловiковi
чесно положити живот за вiру християнську, а лукавий пiдлiзе та й  уплута║
не знать у якi тенети. Хотiлось би чоловiковi не стояти на путi грiшникiв,
не ходити на совiт нечестивих, не сидiти на сiдалигцi губителей, так що ж?
Не всякому рiвнятись iз божим чоловiком. У того й думка, й серце у _законi
господньому, поуча║ться вiн закону божому день i нiч, а в такого ледачого,
як я, хоч би думка i так i сяк, так серце не туди тягне...
   - Куди ж тебе тягне серце? - спитав Петро.- Невже котюга знов дума║ про
сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?
   - Пху! - аж плюнув з досади запорожець.- Ти йому  образи,  а  вiн  тобi
луб'║! Голоднiй кумi хлiб  на  умi.  Згинь  ти  з  сво┐ми  бабами!  Доволi
чоловiковi i без них смутку.
   - Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? - каже Петро.
   - Куди б воно мене тягнуло! - каже запорожець да й здихнув  так  важко,
що Петро аж усмiхнувсь:
   думав - яка вже нова вигадка.
   А Кирило Тур мов i не чу║ його смiху, смутно  похилив  голову,  нiби  й
забув за товариша, да й почав собi  читати  напам'ять  iз  кремi┐  (Петро,
слухаючи, аж здивовавсь): Чрево мо║, чрево мо║  болить  менi,  смуща║-ться
душа моя, терза║ться серце мо║. Не умолчу, яко глас  труби  услишала  душа
моя, вопль ратi i бiди. Доколi зрiти iмам бгжащих,  слишащ  глас  трубний?
Понеже вождi людей мо┐х синове буйнiг суть i  безумнi┐;  мудрi  суть,  ║же
творити злая; благо же творити не познаша... Ух! - каже,  здригнувшись.  -
Братику, менi не знать що показалось... Проклятий прочухан зачина║  кидати
мене в трясцю. Та ось i моя хата. Засну, дак усе минеться.
   При┐жджають до хати, а назустрiч ┐м вибiгають мати i  сестра  Кирилова.
Як же то зрадiли сердешнi┐, то й розказати не можна! Одна бере  за  поводи
коня, друга тягне запорожця з сiдла, а вiн тiлько всмiха║ться.
   - Бачте,- каже,- я вам казав, що нiчого журитись! Та вже,  мабуть,  вас
так бог создав, щоб усе киснути.
   Хочуть його обняти, а вiн руками ┐х одпиха║:
   - Нi вже,- каже,- сього не буде. I так братчики  трохи  не  прогнали  з
куреня, що провонявсь, кажуть, бабою.
   А Петру шепче:
   - Тепер менi так до обнiмання, як грiшнику до гарячо┐ сковороди.
   Хотiв Петро зараз iти додому, так Кирило запросив на чарку горiлки;  да
й стара неня i сестра Кирилова, кланяючись, просили, щоб  хоч  заглянув  у
хату.
   - Ну, панiматко! - каже Кирило Тур.- Давай же нам тепер тако┐  горiлки,
щоб i сам диявол зайшов у голову! Та давай цiлу боклагу; таким лицарям, як
ми, пляшки й на одного мало.
   Як же внесли з комори горiлки, Кирило Тур, замiсть щоб шановати  гостя,
узяв боклагу да й почав цмулити з не┐, як воду. Мати, боячись, щоб вiн  не
перепивсь, хотiла одняти боклагу, а вiн:
   - Геть, мамо, геть! Чоловiк не скотина, бiльш вiдра не вип'║.
   I почав знов цмулити, поки, знемiгшись, упав без пам'ятi на землю.  Усi
стривожились, а один Петро тiлько знав, що сьому  за  причина.  Вiн  помiг
жiнкам пiдняти Кирила Тура з землi i положити на перину; далi попрощавсь i
пiшов до Гвинтовчиного хутора, мiркуючи про все, що чув i бачив.

   XIII

   Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши  свою  старiсть,  поспiшав,  мов
простий гонець, до Батурина.  Сонце  ще  не  вирiзалось  iз-за  левад,  як
пере┐хав вiн Нiжень; iще тiлько  деколи  просвiчувало  крiзь  берези.  Iще
народ i до череди не вигонив. Шрам i рад, що нiхто його не бачив, бо в  ту
смутну годину iнший опияка не побоявсь  би  вхопити  i  попового  коня  за
поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чу║ над шляхом у гаю гомiн.
   Однi кричать:
   - На шаблях! А другi:
   - На пiстолях!
   - Куля лукава: кладе правого й  виноватого,  а  з  шаблею  -  кому  бог
погодить.
   - Нi, шабля - чоловiча сила, а куля - суд божий.
   - Та ось панотець ┐де,- крикнули iншi,- нехай вiн нас розсудить.
   Дивиться Шрам, аж у гаю зiйшлась купа люду чимала. Однi ж у  кармазинах
i при шаблях, а другi в синiх каптанах  та  сiряках,  без  шабель,  тiлько
декоторi держать рушницi да коси на плечах.
   - Чого оте║,- пита║ Шрам,- попередили ви сонце, щоб зчинити гвалт? Хiба
ще мало буч по Вкра┐нi?
   От деякi пошапковали його да й кажуть:
   - Зiбрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить  людську
кривду.
   - Яка ж,- пита║,- сталася кривда i од кого? Кажуть:
   - Та от, бач, полюбив молодець  дiвчину,  ну  i  дiвчина  не  од  того.
Молодець же нашого мiщанського роду - син нашого вiйта,  а  дiвчина,  бач,
роду шляхетського - дочка пана Домонтовича.  От  i  заславсь  молодець  до
дiвчини;  а  в  сватах  пiшли  неабиякi  люде  -  бурмистрове   та   райцi
магiстратськi┐. Дак що  ж  би  ти  думав,  панотче?  Як  привiтав  ┐х  пан
Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав  хамами  й  личаками.
"Не дiждете,- каже,- i рiд ваш не дiжде, щоб  Домонтович  оддав  дочку  за
гевала!"
   -  От  як  розвеличалась  ледача  шляхта!  -  перехопили  тут  iншi   з
синьокаптанникiв.-  Се  тi┐,  що  впрохались  у  батька  Хмельницького  на
Вкра┐ну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщi!
   - Цитьте, цитьте, горлатi┐ ворони! - озвались тут деякi з  кармазинiв.-
Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб  за  вашого  вiйтенка
отець силовав одним одну дочку?
   - Який,- кажуть,- враг просить його  силовати?  Вона  з  дорогою  душею
пiде!
   - Чого ж се так? - одвiтують кармазини.- А може, й гарбуза втелющить!
   - Гарбуза? Нi,  не  гарбузом  тут  пахне,  коли  сама  дала  вiйтенковi
каблучку.
   - Годi, годi квакати! - кажуть кармазини.- Побачимо ось, чия вiзьме.
   - Розводьте бiйцiв! - кричать iншi.
   - Як же ┐х розводити, коли не згодились, чи на пiстолях, чи на  шаблях?
Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче,-  обернулись  до
Шрама,- як лучче дознати суда божого, чи пiстолями, чи  шаблями?  От  брат
ста║ за сестру, а жених за себе i за все  мiщанство.  Коли  жених  поляже,
нехай потiшаться кармазини; як же поляже кармазин, тодi дочку нам подавай,
хоч лусни! Не схова║шся од нас нi за високими ворiтьми, нi за привiлеями!
   - О, щоб вас господь побив праведним громом! - каже тодi Шрам.
   - За що се ти нас так проклина║ш? - каже, зумипшись, громада.
   - О голови, слiпi┐ i жорстокi! - глаголе знову Шрам.- Як збира║ться  на
небi хуртовина, то й звiрюка забуде свою ярость; а ви  перед  самою  бурею
заводите кривавi чвари!
   I помчавсь од них необзир.
   У Борзнi за┐хав Шрам одпочити  до  сотника  Бiлозерця.  Бiлозерець  був
старосвiтський сотник, iще-то з тих, що першi озвались  потиху  до  батька
Богдана: "кднай, батьку, Укра┐ну, а ми тебе виручимо". Так знав його  Шрам
добре, i були вони приятелi.
   Тiлько що до┐жджа║ до ворiт, аж сотник ви┐жджа║ з двору. Пiзнав Шрама i
сам не знав, що робити од радостi.
   -_ Ну, батьку,- каже,- у саму годину завiтав ти до нас у гостi!
   - Бачу, я й сам. Бодай лучче нiчого не бачити!
   - Куди ж отес?
   - Да в Батурин же, до навiсного дiда Васюти.
   - Е, уже раду рушили!
   - Як?
   - А так. Ось за┐дьмо лиш до господи. За┐хали, ввiйшли до свiтлицi, сiли
кiнець стола. Тодi Бiлозерець i почав розказовати.
   - Так i так,- каже.- Навiсноголовий Васюта коверзовав, коверзовав, далi
таке вигадав, що ледвi и сам  не  пропав.  "Присягайте  менi,-  каже,-  на
послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам  i  капут!"  Наустив
вражий дiд пiхоту да хотiв так придавити у Батуринi  старшину,  щоб  i  не
писнула. От як у нас тепер завелось!
   - Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумискiв?  -
каже Шрам.Уже коли ти був раз Золотаревським, то  Золотаренком_  iзнов  не
будеш! Ну, що ж старшина?
   - А старшина,- говорить Бiлозерець,- почала його усовiщувати:  "Побiйся
бога! Чи тобi ж довго жити на свiтi? Нехай би молодшi┐  гетьмановали.  Ей,
пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його;  то
ще й сам, i всi ми поживемо з  упоко║м".  Куди!  Розходивсь  наш  дiдуган:
"Скорiш у мене волосся на долонi виросте, нiж переяславський  крамар  буде
гетьманом! За мене  бояре  на  Москвi  тягнуть,  за  мене  Брюховецький  з
запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланцi до Зiнькова".- "Не йми,  -
кажуть йому, - вiри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. При┐жджають
до тебе з Сiчi задля узяття тiлько подарункiв. Ми тебе гетьманом, ми  тебе
гетьманом оберемо!" А там сво║ на умi. Хiба не зна║ш, яким вони  духом  на
городову старшину дишуть? Се в ┐х обичай давнiй!" Де тобi!  I  слухати  не
хоче. Як ось i гонцi з Зiнькова. "А що?" - "Еге! - кажуть.- Прощайсь, пане
полковнику, з гетьманством. Там запорожцi таке провадять,  що  аж  слухати
сумно".- "А князь же що?" - "А що князь? Князь iз запорожцями запанiбрата,
а тво┐ подарунки прийняв у смiх, бо в його й свого доволi". Васюта й  руки
попустив. Тодi старшина за його, а пiхота й собi потягла за  старшину;  та
до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка
лист до Васюти.
   - Од Сомка? - пита║ Шрам, здивовавшись.
   - Од його самого, од Якима Сомка.
   - Iз Переяслава?
   - Нi, iз Iчнi. Сомко вже в Iчнi.
   - Не сподiвавсь я, - каже Шрам,- щоб Сомко так скоро перемiг себе.
   - Еге! - одвiту║ Бiлозерець.- Крута година наступила. Пише  до  Васюти:
"Во iм'я боже, ти, пане полковнику  нiженський,  i  всi,  пiд  його  рукою
будучi┐, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни.  Чи  вам,-  каже,-
лучче оставатись пiд рукою  свинопаса  Iванця,  чи  пiд  лицарською  рукою
переяславського Сомка? Забудьмо всякi чвари. Не час нам тепер  враждовати,
час за козацьку честь постояти. Я,- каже,жду в Iчнi. Хто ║сть  вiрний  син
сво║┐ отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьмансько┐ булави в
ледачi руки..." Бачить тодi Васюта, що нiкуди дiтись,  давай  старшину  до
Iчнi прохати, да й рушили всi з Батурина. I я  оте║,  дещо  впорядкувавши,
туди ж iду. Так намовились мiж себе, щоб уже всiма голосами Сомка обрати i
присягу йому виконати, i при йому всiм стояти.
   - Так чого ж гаятись? - каже Шрам.- На коней да до Iчнi!
   - Господи! - сказав, дивуючись, Бiлозерець.- Чи тебе  господь  сотворив
iз самого залiза, чи що? Нi рани, нi лiта тебе не одолiваюгь.
   А Шрам йому:
   - Як треба рятовати Укра┐ну, байдуже менi i лiта,  й  рани.  Обновиться
яко орля юность моя. На коня, на коня! Нiчого гаятись!
   - Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоiь чарку  горiлки  випий
да закуси.
   Сяк-так осадив Бiлозерець Шрама. Шрам уже й сам тодi почувсь, що  треба
дати собi пiльгу
   Ви┐хали з Борзни. Чи про┐хали з десяток  верст,  чи  нi,  як  назустрiч
гонець до Бiлозерця, щоб простовав уже пiд Нiжень.
   - Вiйсько гетьманське пiшло,- каже,- туди ще зранку, а Сомко-гетьман  з
Васютою i з iншою с гаршиною тож iз  Iчнi  рушили.  Уся  старшина  присяiу
виконала Сомковi на послушенство в ринковiй церквi iчанськiй да,  почувши,
що вже бояре пiд Нiженем, просто з церкви на конi да й рушили до Нiженя.
   - Заворушились нашi! - каже Шрам.- Слава тобi, боже! Ну, не  тратьмо  ж
часу й ми.
   Повернули коней  на  Нiженську  дорогу;  ┐дуть  спiшно.  Ви┐жджають  на
Iчанський шлях, недалеко од Нiженя, як глянуть - i Сомко  з  Васютою  iде.
Старшина за ним купою. Повiтавшись, Шрам зараз i пита║:
   - А що, пане гетьмане, яково?
   - Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як  ми  з  паном
Золотаренком узялись за  руки,  то  нехай  усто┐ть  проти  нас  хто  хоче.
Лубенський, Прилуцький i Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем  пiд
Нiжень, а Чернiгiвський буде туди сьогоднi на нiч. Чого ж ти iще супишся?
   - Ти кажеш, пане гетьмане, що з_ Вуяхевичем  полки  виправив?  -  питав
Шрам.
   - З мо┐м генеральним писарем,- одвiту║ Сомко.
   - Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука пiд таку годину.
   Е, батьку! - каже Сомко.- Тобi-бо вже дуже зневiрились люде.
   - А ти, синку, дуже багато ймеш ┐м вiри. Я  чував  про  Вуяхевича  дещо
негарне.
   - _Е,_ годi! Ти мою Вуяхевича  не  зна║ш.  Нiхто  лучче  його  не  вмiв
гамовати козакiв: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не iншому.
   Похмурна, похмурна година! - каже сам собi Шрам.
   - Не така ще, як тобi зда║ться,- сказав Сомко.
   Дай, боже! А що ти скажеш про поспiльство,  що  купиться  коло  Нiженя,
нехай бог кри║, наче як иуло на поча┐ку Хмельнищини? Се все брюховцi!
   - Нiчого не скажу. Менi бiльш ┐х жаль, нiж досадно; бiльш досадно,  нiж
страшно. Поки в мене в таборi козаки да гармати, я нi про що  й  гадки  не
маю. Ти дума║ш,  може,  мене  дуже  засмутили  миргородцi  да  полтавцi  з
зiнькiвцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те менi  шкода,  що
три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.
   "О, голово ти моя золота! - подумав Шрам.- Коли б то так  усi,  як  ти,
держались честi да правди! А то на кого не зглянеш - усяке,  мов  звiрюка,
про свою тiлько шкуру да про свiй берлiг дба║".
   У┐хали  в  мiсто.  Тiлько  що  пере┐хали  Галатовку-урочище,   аж   ось
перегородила ┐м дорогу процесiя: несли мертвого.
   Пита║ться Шрам.
   - Кого ховають? Кажуть:
   - Вiйтенка.
   - Пiп сьогоднi з Домонтовичем на божий суд ставав?
   - Того самого. Не послужила фортуна горопасi. Тiлько стялись на шаблях,
зараз так i положив його вражий кармазин.
   - Е, нi-бо! - перебив тут хтось iзбоку.-  Перше  Домонтовиченко  влучив
вiйтенка по лiвiй руцi - кров так i задзюркотiла. Мiй батько сам там  був,
дак розказовав. Шарпонув та й каже: "Годi, буде з тебе!" А вiйтенко:  "Нi,
або менi, або тобi не жити на свiтi!" - "Дак  нехай  же,-  каже,-  господь
упоко┐ть твою душу",- та й почав налягати ще бiльш на вiйтенка. Поплямував
його скрiзь ранами. "Ей,- каже,годi! Пожалуй сам себе!" А той  маха  та  й
маха наослiп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як снiп.
   - Нехай, нехай! - каже ще один, iдучи мимо.- Вiзьме колись i наша!
   Дивиться Шрам, аж  за  труною  того  вiйтенка  трохи  не  ввесь  Нiжень
пiднявся; i все самi мiщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж  за
мiщанами сунуть i козаки  нiженськi;  i  все  тiлько  товариство:  жодного
сотника, нi отамана. Iдуть, утупивши очи в  землю,  i  мов  не  бачать  нi
гетьмана, нi Васюти з старшиною. Шрам тiлько  похитав  головою.  Нiчою  не
сказав i Сомко, дивлячись, що козаки, замiсть табора пiд-мiстом, опинились
на вiйтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще пiд  такий  великий
час. А старшина тiлько мiж собою зглядувалась. Зрозумiв,  мабуть,  щось  i
Васюта; бо,  скоро  перейшли  похорони,  зараз,  одклонившись  гетьмановi,
повернув до свого двору. Старшина Нiженського  полку  теж  роз'┐халась  по
дворах; а з других полкiв по┐хали за Сомком  до  табора.  А  табор  Сомкiв
стояв пiд Нiженем, за Бiлякiвськими левадами.
   До┐жджають до табора, аж  у  таборi  ще  оддалеки  чути  гомiн,  галас.
При┐жджають ближче, аж округи табора жодних бекетiв. Козаки змiшались,  як
у бразi гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку мiж ними нема║.  А
тут ще почало темнiти, так Сомкове вiйсько - наче те море, що  спереду  ще
хоч видно, як хвилi ходять, а дальш, у темнотi, так  уже  тiлько  реве  да
бурха║.
   Добравшись до свого намету,  Сомко  зараз  звелiв  позвать  перед  себе
Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його  й  знайти  у
такiй  мiшанинi.  Сомко  напавсь  на  пiдручникiв   генерального   писаря,
сердивсь, кричав;  далi  бачить,  що  тим  серцем  мiшанинi  таборовiй  не
запобiгне, розiслав старшину по всьому обозовi козакiв гамовати, а сам сiв
на коня i по┐хав помiж наметами. Шрам ┐хав за ним, похмурний, як  нiч,  що
надходила.
   Аж ось i генерального писаря уздрiли. Той давно вже  ┐здив  по  табору,
гамуючи козацтво, тiлько од його гамовання iще гiрш пiдiймавсь гомiн.
   - Вражi дiти! - кричить.- Пiчкурiг! Навчимо ми вас  старшину  шановати!
Не будете ви в нас копилити губу, як тi┐ запорожцi, що  всi  в  ┐х  рiвнi.
Порiвня║мо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не бува║, що запорожцям
усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанiбрата. Пожалуй!  У  ┐х
нема нi вбогих, нi багатих;  так  на  те  ж  вони  запорожцi,  козаки  над
козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дiтей, батогами!
Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам
знати козацькую вольность!
   Так вигукував вiйськовий писар, i байдуже йому, що круг його наче  море
iгра║. I, так як от  хвилi  розходяться  перед  байдаком,  а  ззаду  знов,
буркочучи, зливаються, так  тi┐  козаки  спершу  розступляться,  щоб  дати
дорогу писарському по┐зду, як же про┐де, то й зачнуть iззаду вигуковати:
   - Чи чу║те, що пан писар глаголе? Ми мужва! Нас батогами!  Сипати  вали
по  городах  нас  приставлять!  Дак  ми  будемо  працьовати,  а   старшина
одпасувати боки, орудуючи нами? I так ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не
дiждуть же вони сього! Не дiждуть, не дiждуть! - гукали ще голоснiше  тi┐,
що були дальш од писарського по┐зду.
   А вiйськовий писар, хоть i  чув,  да  не  озиравсь.  Вiн  сво║  козакам
провадив.
   - Пане писарю,- каже Сомко, перестрiвши  його,-  що  оте║  в  тебе  за
порядок? Хiба на те я дав тобi бунчука?
   А той уклонивсь, правда, низенько да й каже:
   - Та от, пане ясновельможний,  яке  тут  лихо.  Недалеко  звiдси  табор
запорозького гетьмана...
   - Гетьмана! - крикне Сомко, що аж покрив увесь галас.- Хiба  в  тебе  й
опрiч мене ║сть гетьман? Так убирайся ж до його  ┐здити  на  свинях!  -  i
вирвав у його з рук бунчук гетьманський.
   Почувши Сомкiв голос, зараз круг його всi замовкли.
   - Гетьман, гетьман  прибув!  -  пiшло  скрiзь  по  таборовi;  i,  скоро
рознеслась така чутка, зараз деякi бурли схаменулись,  подумали  про  свою
голову. Сомко-бо жартiв не любив. Щирий i незлобивий був лицар, да  вже  ж
як i допечуть йому, то стережись тодi кожен. У таборi в його або в  походi
знай свою лаву - не так, як у iнших. Тим-то  й  били  сомкiвцi  неприягеля
всюди, де тiлько стинались. Знали, чого сто┐ть Сомко, усi  старi┐,  значнi
козаки; а вiйськова чернь про те байдуже: ┐й аби воля. От пiд сю-то волю й
пiд'┐хав Iванець iз сво┐ми запорожцями, i пiшло усе, як у казанi кипiти.
   - А що, пане гетьмане? - каже Шрам.- Може, ще й тепер за  свого  писаря
заступишся?
   Сомко тiлько махнув рукою i по┐хав до свого намету.
   - Дай лиш, сину, менi свою бунчука,-  каже  Шрам,-  я  лiпше  од  якого
небудь недоляшка в тебе попорядкую.
   Сомко оддав йому мовчки.
   "Бiдна козацька голово! - подумай сам собi  Шрам.  -  Отак-то  завсегда
доводиться нам та честь да слава!  Збоку  дивляться  люде,  дивуються,  що
блищить, сiя║, а в серце нiхто не загляне. Тут день i нiч мiзку║ш розумом,
не знаючи спочинку, а тут пiд боком гадюки сичать i на твою душу чигають".
   Так  собi  мiзкуючи,  обiйшов  вiн  з  бунчуком  увесь  табiр  i  всюди
постановив варту, щоб нiхто вночi з табору не вештавсь i до табору  нiкого
без оклику не звелiв пускати. Да й нi на часиночку не дав собi  одпочинку.
Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища з салом на спичках сидiли,  тихi┐
речi не про що вже, як про чорну раду, ведучи, вiн до ┐х i пристане; i  як
спом'яне старого Хмельницького, як тодi в козакiв була воля й дума  ║дина,
то козацтво  наче  й  протверезиться.  А  iншiй  громадi  Христову  притчу
розкаже, схиляючи бу┐ душi до кротостi да до любовi; то козаки, так як тi┐
бджоли од кропила, погудуть та й осядуть.
   I добре б воно було; може б, Шрам i до кiнця козакiв утихомирив; так от
же, як за тим сiятелем по нивi, так i за Шрамом паволоцьким  слiдом  ходив
диявол i всiвав плевели в пшеницю. А той диявол не  хто  був,  як  полигач
Брюховецького - Вуяхевич. Надувшись, мов той сич, проходив вiн  iз  сво┐ми
пiдручниками мимо козацькi купи i, бачся, нiчого злого й не дi║, тiлько то
там, то сям  що-небудь  блявкне,  да  так  же  то  козакiв  гiрким  словом
зневажа║, так ┐м те нещасне панство да гетьманство в вiчi тиче, що козаки,
прислухаючись, тiлько  уси  кусають.  I  як  от  рибалка,  ┐здячи  човном,
кукольван розсипа║, так той потайний зрадця Вуяхевич розсипав гiркi  слова
в козацькi┐ душi.
   Аж ось наступила темна, глуха нiч; i добре й зле опочило. Чи спав же то
Сомко-гетьман, чи нi, а Шрам не змигнув оком  i  на  годину.  Нiхто  б  не
розказав, нiхто й не списав би  всiх  його  думок.  З  тяжкою  од  клопоту
головою  ходив  вiн  од  варти  до  варти,  частенько  поглядаючи   против
Романовського Кута. А в Романовського Кутi широкi дуби од огнищ свiтяться;
через поле чути глухий гомiн; ячать здалеку людськi┐ голоси, наче та хвиля
на морi перед лихою бурею.

   XIV

   Розкажемо ж тепер, що дiялось у дому в Гвинтовки, як отак працьовав наш
паволоцький Шрам. Мабуть, тодi вже така година була, що  й  тут  якось  не
було ладу нi мiж жiнками, нi мiж чоловiками. У жiночiй громадi не  йшла  в
лад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона панi великого  колiна,  а
друге, що з дiда, з прадiда вона ляшка й католичка,  так  уже  тут  як  не
пiдходь, а не потоваришиш щиро.
   А в чоловiкiв вийшло сво║ безладд║. Череваневi  було  якось  дивно,  що
Гвинтовка наче iншим чоловiком зробився. Знав  вiн  його  замолоду  добре.
Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщi  загони,  то  вже
нiхто дальше його не пробереться; i говорять було козаки: "О, далеко  паша
Гвинтовка досяга║!" I чи вже в компанi┐, чи що, так Гвинтовка друзяка,  да
й годi. Тим-то й полюбив його Черевань i сестру в його засватав. От  же  й
тепер вiн, бачся, той же, да нi: усе в його стало якось  хистко,  i  слово
його хоть i бойке, да не таке тверде й щире, як  правдиво-козацьке  слово.
Простий був чоловiчина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не
так.
   - Як оте║, Михайле, в вас учинилось,- пита║ться Гвинтовка в  Череваня,-
що ти свою Лесю заручив за гетьмана?
   - А чом же, бгате,- каже Черевань,- чом нам не заручити дочки хоч би  й
за гетьмана? Хiба ж ми зроду з гетьманами хлiба-солi не ┐ли?
   - Хто ж се говорить? -  сказав  Гвинтовка.-  Дочка  мо║┐  сестри  зумi║
показати себе на всякому мiстi; тiлько що зробили ви дiло спiшно, да  коли
б воно не вийшло смiшно!
   - Проти чого се ти закида║ш? - пита║ Черевань.
   -  Против  того,  що  тепер,  пiд  сю  заверюху,  того  й   гляди,   що
спiткнешся...
   - Нехай, бгатику,- каже Черевань,- спотикаються нашi вороги, а  не  пан
Сомко!
   - Ге-ге! -  Гвинтовка  йому.-  Спотикались  i  луччi  од  твого  Сомка.
Виговський, зда║ться, добре сидiв на гетьманському столi - от же  Гадяцькi
пункти_ i того зiпхнули. А кажуть,  що  Сомко  хоче  теж  iз  москалем  по
Гадяцьких пунктах торговатись.  Коли  б  свого  не  проторговав!  От  Iван
Мартипович лiпше видумав, що без торгу береться до гетьманства.  Тим-то  й
цар його, кажуть, у великому пошанованню ма║.
   - Iванцевi, бгате,- Черевань Гвинтовцi,- нiчого торговатись: вiн  давно
вже чортяцi душу запродав, так йому тепер чи турок, чи православний -  усе
однаково. Ось побачиш, коли вiн од царя не перейде до турка!
   Не ждав Гвинтопка од свого зятя такого одвiту.  Нiчого,  однак  же,  не
промовив. Буцiм i не вiн, повiв свого гостя оглядувати  господарство.  Там
токи, повнi збiжжя, там овечi кошари, там млини з  ставами,  там  по  лугу
ходить табун коней; усього надбав собi Гвинтовка, на  всю  губу  був  пан.
Дивовавсь, розглядаючи все те, Черевань: який то його шуряк учинивсь дука!
А сам собi подумав: "У мене нема нi таких га┐в, нi таких широченних лугiв,
нi таких вешнякiв; да зате жоден мiщанин ки┐вський не подивиться скоса  на
Хмарище; i поки стоятиме на магiстратi башта з дзигарами,  поти  нiхто  не
скаже, що Черевань не по праву зайняв Хмарище. За  готовi  лядськi  дукати
купив я його в магiстрата,  i  всяке  зна║,  що  за  тi  дукати  збудовано
магiстратську башту".
   ОгледIли, вернулись. Аж ось при┐хав iз Нiженя сотник, Гордiй Костомара.
   - Що ти, - каже, - тут, пане осауле, сидючи дома, робиш?  Там  у  мiстi
ко┐ться лихо!
   - Яке ж там у вас лихо? - пита║ повагом Гвинтовка.
   - Мiщане,- каже,- гуляють з козаками.
   - Ну, бгатику,- озвавсь Черевань,- дай, боже, i повiк такого лиха!
   - Да пiдожди, добродiю,- каже Костомара,- через що й як гуляють?  Бивсь
на шаблях молодий Доiмонтовиченко з вiйтенком, да Домонтовиченко  вiйтенка
й одолiв.
   - Ну, так i амiнь йому, дурню! - каже Гвинтовка.
   - Амiнь? Нi, ще сьому дiлу не скоро скажуть амiнь!  Ось  слухайте  лиш.
Мiщане повикочували на улицю бочки з пивами, з медом, з горiлкою,  роблять
вiйтенковi поминки на ввесь хрещений мир; так козацтво поскуплювалось,  як
бджоли до патоки, да загуло так, що аж слухати сумно. П'ють да  лають  усю
городову старшину.
   - Ну так що ж? Нехай собi лають,- каже Гвинтовка.
   - Отак!.. А се як тобi здасться, що всi значнi люде, що пона┐жджали  на
раду у Нiжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами  по
мiсту да буяють, як тi┐ буга┐ в чередi,- хочуть двори ламати да  грабовати
старшину.
   - А що ж ваш полковий суддя робить? - спитав Гвинтовка.
   - А суддя й собi звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого вiзьме. Коли  б
ще пiд сю заверюху, пiд сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
   - Що буде, те й буде,- каже понуро Гвинтовка.
   - I тобi оте║ байдуже, добродiю?
   - А що ж би менi робити?
   - На коня та гамовати козакiв!
   - Отака! Гамуй йому козакiв, коли полковницький пiрнач у суддi!
   - Да що по тому пiрначевi! - каже Костомара.- Козаки суддi  i  ухом  не
ведуть, а тебе i без пiрнача послухають. По┐дьмо, бога ради, по┐дьмо!
   - Послухають, да не  тепер,-  каже  Гвинтовка,  моргнувши  якось  чудно
бровами.- Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пiрнач  не  в
мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть  догори  ногами  Нiжень
перевернуть. Моя хата скраю, я нiчого не знаю.
   - Еге-ге! - каже потиху сотник Костомара.  -  Так,  мабуть,  не  брехня
тому, що  люде  пронесли...  Пане  осауле  полковий!  Побiйся  бога!  Менi
зда║ться, що ти щось недобре на нашого пана полковника компону║ш.
   - Пане Гордiю, сотнику! - каже, засмiявшись, Гвинтовка.- Побiйся  бога.
Менi зда║ться, що ти щось недобре на нас iз зятем компону║ш. Ось  обiд  на
столi, а ти розвiв не знать яку розмову. Сiдаймо лиш да пiдкрiплiмось,  то
чи не повеселiша║мо.
   Сiв сотник Костомара обiдати, да й страва йому в душу не йде.  Пробовав
то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивiдати, що в того Гвинтовки
на думцi, так той же не такiвський: зараз i переверне його речi на  жарти.
Од'iхав назад до Нiженя нi з чим.
   - Послухай, братику мiй любий! - озвалась тодi Череваниха.- Як  говорив
ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пiшов.
   - Ось лихо! - каже, обертаючи те║ в жарт, Гвинтовка.-  Чи  не  пристрiв
тебе, сестро, Костомара? У  його,  кажуть,  ледачi  очi:  гляне  на  коня,
завидуючи, то i коневi не минеться.
   - Од пристрiту, братику, я дала б собi раду; а од тво┐х речей голова  в
мене завернулась.
   - Бо не жiноче дiло до них дослухатись! - сказав понуро Гвинтовка.
   -У такому, братику, великому случаю, як оця  рада,  що  громада,  те  й
баба. Не перебивала я ваших речей  козацьких  заобiдом;  а  зоставшись  на
самотi, не во гнiв тобi, скажу, що менi чогось  страшно  зробилось.  Ми  ж
iзмалечку, брате, навченi закону божого... Душа  в  чоловiка  одна,  що  в
козака, що в жiнки: занапастивши ┐┐, друго┐ не добудеш...
   - Що то значить жити пiд самим Ки║вом! - перебив ┐┐ Гвинтовка.- Зараз i
видно чернечу науку. А в нас у Нiженi так жiнок розумнi люде учать: жiноча
рiч коло припiчка!_
   Да й вийшов iз свiтлицi.
   Стало вечорiти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказу║ й сей, що бачив у
Романовського Кутi. Череваниха ж iз Лесею вжахнулись i поблiдли  на  виду,
да й Черевань понурив голову, а Гвинтовка, слухаючи,  тiлько  всмiха║ться.
Дивиться Череваниха на брата i  не  йме  очам  сво┐м  вiри:  що  звiдусюди
надiходять непотiшнi┐ вiстi, усяке тривожиться,  суму║,  а  йому  про  все
байдуже, йому мов у казцi кажуть про тих зрадливих запорожцiв да  про  тi┐
чвари.
   Чом же оте║,- тепер спитаюсь я,- чом оте║ Петро i Леся не  зiйдуться  i
поговорять? То було таки хоть i стереглись  одне  одного,  да  все-таки  й
повiтаються й погуторять де про що, як брат iз сестрою, а тепер бояться  й
очей звести одне на одного. Е, шкода й питати! ксть у  них  у  обох  якась
думка,  тайна,  невимовна.   Радi   б   вони   ту   думку   задавити,   як
гадюку-спокусницю, а тим часом проти волi голублять  ┐┐  в  серцi.  Тим-то
вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного.
   Засумовала дуже Череваниха, а  Черевань,  дивлячись  на  не┐,  й  собi,
мабуть, щось пораховав; смутний сидiв за вечерею,  смутний  устав  i  з-за
столу. Тiлько княгиня не змiнила сво║┐ постави: як та плакуча  береза,  що
клонить i в дощ, i в погоду зеленi  вiти  додолу,  так  i  вона,-  чи  хто
смi║ться, чи хто плаче, у не┐ з серця не сходить туга.
   На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з  Череванем,  як
ось iде козак од Гвинтовки.
   - Казав пан - надiвайте бiлi сорочки та жупани-лудани, бо сьогоднi буде
рада; а панi прислала вам по новiй стьожцi до ковнiра.  Уже  тут  i  бояре
царськi┐, i Сомко, i наш полковник з старшиною.
   Здивовавсь Петро i звелiв зараз собi коня сiдлати.
   А Черевань мiрковав про стьожку, що княгиня прислала: "Блакитна; чом же
не червона? Козак звик червону стрiчку в ковнiрi носити, а се вже, мабуть,
польська мода. Дармо, надiнемо й польську: однаково вже тепер  на  Вкра┐нi
все почалось вести [ся] по-лядськи".
   Конi були вже посiдланi. Сiли козаки i по┐хали спiшно. Василь Нсвольник
за сво┐м паном. Гвинтовка, обернувшись, тiлько сказав:
   - Гляди ж, сестро,- ти в мене тепер господиня,- щоб доволi було всячини
на вечерю: бо я вернусь iз ради не без гостей.
   Ви┐хали на узлiсс║, аж людська юрма усе поле вкрила, а  найбiльш  чернь
мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А
пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами  стало.
З правого боку суне з сво║ю стороною  Брюховецький,  а  з  лiвого  Сомкове
вiйсько виступа║. Тiлько ж за тими  купами  люду  мало  що  можна  було  й
розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати,  де  запорожцi,  а  де
городовi. У запорожцiв на  бiлих  корогвах  тiлько  червонi  хрести,  а  в
городових орли i всяке мальованн║ з золотом. Гомiн чинивсь по полю  скрiзь
такий, мов пiдступа║ орда. Одно конем ┐де, друге пiхом; той у  кармазинах,
а тi┐ в личаках  та  в  семрягах.  Поперед  себе  звелiв  Гвинтовка  ┐хати
чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету.
   - Дорогу, дорогу пану осаулу нiженському! - кричать козаки.
   - Е, се князь наш! - гукне один  у  личаковому  кунтушi.-  Тривай  лиш,
недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
   - Не дуже,- каже,- гукай супроти сього пана: я дещо  чув  про  його  од
запорожцiв.
   - Що ж ти чув?
   - Чув таке, що не дуже гукай на його, от що! Се ж з одного  боку.  А  з
другого, поки пробрались трохи промiж людом, чу║ Петро таку розмову:
   - Як ти дума║ш? Чия вiзьме?
   - А чия ж, як не Iвана Мартиновича!
   - Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозi доволi гармат i чорного
проса; ║ чим у вiчi заглянути; а вiн-то не такiвський, щоб оддав доброхiть
булаву з бунчуком.
   - Будуть нашi й гармати, як  бiг  поможе.  Вже  козакам  давно  обридло
стояти в старшини в порога. Хто  не  в  кармазинах,  того  й  за  стiл  не
посадять.
   Про┐хали ще трохи.
   - Чи правда бак,- пита║  один  бурлака  в  другого,-  що  вчора  ховали
вiйтенка? А той йому
   - А як же? Похорони простяглись через увесь  Нiжень,  од  Бiлякiвки  до
Козирiвки. Зроду нiхто таких похорон не зазна║.
   Знов зупинивсь по┐зд: зустрiв Гвинтовка  знайомого  якогось  пана.  Той
почав правити про Сомка й Iванця, як вони зустрiлись у князя Гагiна. Князь
iще раннiм ранком зазвав  козацьку  старшину  на  пораду,  i  там-то  було
послухати, як привiтав Iванець Сомка!
   - О, Iванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка.- Як у┐сться в
кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути радi? По-нашому?
   - Авжеж!
   - I Сомко згодивсь?
   - Згодивсь поневолi. Тiлько бач: Брюховецький, по уговору, пiшо  i  без
оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях,  шатно  i  при  оружжю.  Хоче,
кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
   Гвинтовка тiлько засмiявсь.
   - Нехай,- каже,- б'║ на здоров'║! Роз'┐хались. Гляне Петро, аж i коваль
якийсь тут вешта║ться з молотом на плечах.
   - Ти запорозька сторона, Остапе? - пита║ в його вiвчар з цiпком.
   - Щоб вони,- каже,- виздихали тобi всi до одного, тi┐ запорожцi!
   - Як! За що се?
   - За що? к за що!.. Гм! Сказано - не вiр жiнцi, як чужому собацi!
   - Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути?
   - Еге! Ти ще не зна║ш сих пройдисвiтiв!  Се,  коли  хочеш  знати,  самi
паливоди!
   - Йо?
   - I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцiм i добрi. "Ось там се да те
треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду  не  було",-
та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю  та  бенкетую,  а  вони  в  мене  в
господi лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
   - Та то тобi на похмiлл║ так iздалось, брате.
   - Iздалось! - аж крикнув коваль.- А це ж  як  тобi  здасться?  Питаю  в
Iвася: "З ким же ви, синку, без  мене  вечеряли?"  А  вона,  сука,  вже  й
перехоплю║: "З богом, скажи, Йвасю, з  богом!"  А  дитина,  звiсно,  мале,
лукавства не зна║, поглянуло на не┐ та й пита║: "Хiба ж, мамо, то бог,  що
в червонiм жупанi?"
   Про┐хали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все труднiш  було
пробиратись. Коло намету б'ють  у  бубни,  а  тут  промiж  народом  ходять
окличники да все кричать: "У раду! У раду! У  раду!"_  Хоть  народ  i  без
окличникiв звiдусюди мов плав пливе. А найбiльш преться того мужицтва.
   - Ну, вже, брате,- каже  iнший,-  з  порожнiми  кишенями  до  жiнок  не
вернемось! А другий, смiючись:
   - Заробимо лучче, нiж на косовицi! Бач, у  яких  пани  кармазинах,  якi
тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!
   - Та й коло крамних комор  руки  погрi║мо!  Казали  запорожцi,  що  все
порiвну мiж миром подiлять.
   Гляне Петро, аж тут мiж мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
   - I ти,- каже,- оте║ супротив Сомка й панотця? А той:
   - Спасибi вельможному пану Сомковi!  Спасибi  й  тво║му  панотцевi!  Ви
звикли  обирати  гетьмана  тiлько  козацькими  голосами,  а  тепер  i  наш
мiщанський речник чогось на радi сто┐ть! - да й потяг далi.
   Ось у┐жджають нашi у саме колесо вiщове. Узяли козаки од ┐х  конi.  Тут
уже були самi козаки, так зараз i дали Гвинтовцi дорогу, а за Гвинтовкою й
Петро з Череванем пробравсь. Iншi, зустрiвшись, тисли Гвинтовку  за  руку.
Вiн тiлько, всмiхаючись, кланявсь.
   Гляне Петро, аж помiж старшиною козацькою тiлько дене-де видно у комiрi
червону стрiчку: усе повипускали голубi┐. Ошибло його  страхом:  тут  щось
недобре скомпоновано!
   I Черевань щось помiрковав. Обернувсь до Василя Невольника:
   - От, бгате Василю, яка тут чудна  мода  завелась  на  стьожки!  У  нас
червонi, а тут - дивись - усе блакитнi!
   А той похитав головою да тiлько:
   - Ох, боже правий, боже правий! Пробравсь Гвинтовка у саму перву  лаву,
мiж полковники, сотники да осаули, суддi полковi да обознi┐  з  хорунжими.
Тут i писарi стояли з каламарями  й  бiлим  папером.  Посеред  колеса,-  а
колесо одзначили таке, що з одного краю до другого  ледвi  можна  було  що
почути, якби перекликнутися,- так посеред колеса стояв стiл пiд  турецьким
килимом. На столi лежала булава Брюховецького з бунчуком i  корогвою.  Сам
Брюховецький стояв у голубому жупанi перед сво┐х запорожцiв. Тут  уже  вiн
був не той, що в Романовському  Кутi:  позирав  гордо,  по-гетьманськи,  i
тiлько всмiхавсь, узявшись у боки.
   Але ось крiзь царський намет увiйшов i Сомко з сво║ю старшиною - усi  в
панцирах i мисюрках, з шаблями й  келепами,  як  до  бою.  У  руках  Сомко
держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили  хорунжi  i  бунчуковi
вiйськову корогов i бунчук. Два тимпанники стали  перед  його  з  срiбними
бубнами.
   "Гордий, пишний i розумом високий гетьман! - подумав Петро.- Да на кого
ти опира║шся, коли б ти тiлько вiдав! Диявол давно  вже  одлучив  од  тебе
вiрнi┐ душi!.. По тонкiй кризi ступа║ш ти на  свого  ворога...  Жаль  менi
тебе, золота голово, хоть ти й перепинив менi дорогу!"
   Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки.  А  кругом  радного  колеса
крик i гомiн такий, мов Чорне море гра║. Однак почув Сомко,  як  закричали
йому брюховцi:
   - Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю!
   Сомко звелiв ударити сво┐м тимпанникам у срiбнi  бубни.  Ущухнув  трохи
галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
   - Не положу! Нехай скажуть менi мо┐ пiдручники  (i  поглянув  гордо  на
обидва боки). А вас, голодранцiв,  я  не  знаю,  звiдки  ви  втерлись  мiж
козацьке лицарство!
   Боже! Як схопиться гвалт! Iншi вже  совались  iз  колеса  наперед,  щоб
зчинити бой; бо сiчовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав  ┐м  князь,
да припасли по кийку пiд полою. Може б, без бучi й не обiйшлось, да  сивi┐
дiди, батьки сiчовi┐, стоючи перед братчикiв, зупинили.
   - Стiйте,- кажуть,- дiти, стiйте, ладу ждiте! А з боку Сомкового старий
Шрам, стоючи у первiй лавi, поглянув на  обидва  боки,  на  сво║┐  сторони
старшину, да й каже:
   - Бачте, дiти, з ким нам довелось важитись за гетьманство! Чи  достойнi
ж сi бу┐ вепри днiпровi┐, щоб траiстовать з ними по-людськи? Шаблею  ми  з
ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нiкчемних!
   Петро хотiв би пробратись до панотця. Знав добре, що тут  без  лиха  не
минеться, так хотiв заздалегiдь пристати до невеличко┐  купки  вiрних,  що
стояли круг старого Шрама з червоними стрiчками.  Да  вже  не  можна  було
тепер жодним побитом протиснутись. А круг його  стоять  усе  чii  окаяннi┐
зрадцi у блакитних стьожках дд  в  голубих  жупанах  i  вже,  не  боючись,
голосно розмовляють.
   - Ну, брате,- каже один,- дождали ми свого пращника; будемо  панами  на
Вкра┐нi! Нехай усяке козака зна║!
   - Над ким же ми пануватимем,-  пита║  дру┐ий,-  коли  всяка  душа  буде
рiвна?
   - Хто тобi сказав?
   - А як же? Он, бач, тепер  мiж  козацькою  старшиною  бовванiють,  наче
гриби в травi, товстопикi┐ бурi омiстри од мiщан. А он  пороззявляли  роти
на раду i мужицькi виборнi┐.
   - Ге-ге-ге! Не зна║ш же ти Iвана Мартиновича. Я не  таке  чув,  гуляючи
вчора з його джурою. "Один,- каже,- тому час, що батько  в  плахтi.  Нехай
повеличаються, як порося на орчику, а  там  доволi  з  ┐х  буде  й  греблi
гатити. Буде кому пановати на Вкра┐нi i без мугирiв. Iвану Мартиновичу аби
козацтво пригорнути до свого боку".
   Як ось  ударили  голосно  в  бубни,  засурмили  в  сурми.  Виходить  iз
царського намету боярин, князь Гагiн, з думними дяками.  У  руках  царська
грамота.  Його  пiдручники  несуть  царську  корогов  козацькому  вiйську,
кармазин, оксамит, соболi од царя у подарунок старшинi  з  гетьманом.  Усi
посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих  соболевих  турських
шубах; на ногах у князя гаптованi  золотом,  виложенi  жемчугом  сап'янцi.
Поклонились обом гетьманам i козацтву на всi чотири сторони.  Усi  втихли,
що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло  пояса.
Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою,
щоб порiвнялись сивi┐ патли, пiдняв грамоту високо - два  дяки  йому  руки
пiддержували - i почав вичитовати царське iм'я. Як ось,  позад  брюховцiв,
сiльська голота, не чуючи нiчого, що читають, почала гукати:
   - Iвана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
   А  Сомкове  козацтво  задн║  собi,  чуючи,   що   оглашають   гетьманом
Брюховецького, почало гукати:
   - Сомка, Сомка гетьманом!
   I по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тодi й переднi бачать,  що
всi байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманiв -  усе  ближче,
все ближче, аж поки дiйшло до само┐ перво┐ лави.
   - Брюховецького!
   - Сомка!
   - Не дiжде свиноiзд над нами гетьмановати!
   - Не дiжде крамар козацтвом орудовати!
   - Так от же тобi!
   - Вiзьми ж i ти од мене!
   I зачепились. Хто шаблею, хто ки║м, хто ножакою.
   - Стiйте, стiйте лавою! - крикне Сомко  на  сво┐х.-  Даймо  шаблями  ┐м
одвiт!
   Хто ж вийма║ шаблю да горнеться до гетьманського боку, а  хто,  нiби  з
ляку, тиснеться назад, кричучи:
   - Не наша сила, не наша сила! До табору! Втiйкаймо до табору!
   А запорожцi схопили Iванця за руки да вже й на стiл саджають, i  булаву
й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
   - Гетьман, гетьман Iван Мартинович! - кричать на все горло.
   - Дiти! - крикне на сво┐х старий Шрам.-  Так  оте║  ми  потерпимо  таку
наругу! Спихайте Iванця к нечистiй матерi!
   I кинулись купою  до  стола.  Сiчуть,  рубають  низовцiв,  саджають  на
столець Сомка. А запорожцi, як злi┐ оси, не боячись нiчого, з одними киями
да ножаками, лiзуть i б'ють Сомкову сторону.  Вирвали  в  Сомка  бунчук  i
переломили надво║, одняли й булаву.
   Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.
   - Ей,- каже,- годi! Нема тут наших!  Старшина  гляне,  аж  кругом  самi
запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:
   - Бийте, небожата, крамаря! Шапку черв┐нцiв пiд добру руку!
   Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо,  скупилась  тiсно,  плечем  поуз
плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли
┐х конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що  _прийшло  з
Гагiним,  пропустивши  до  намету  Сомка  з  старшиною,  заступило  ┐х  од
запорожцiв.
   Тим часом Черевань усе скрикував Сомка гетьманом.
   - Що се ти, вражий сину, репету║ш, стоючи мiж нашими? -  крикну  гь  на
йою запорожцi.
   - А що ж,- каже,- бгатцi? Я свою зятя на всякому мiстi оберу iетьманом.
   - Еге! - закричав отаман.- Се  крамарiв  тесть!  Бийте  його,  кабанячу
тушу!
   Тут деякi поточились до Череваня, i, може б, там йому й капут  був,  да
Василь Невольник пiзнав ватажка.
   - Пугу-пугу! - закричав, - пугу. Головешка!  Гаврило!  Хiба  не  пiзнав
Василя Невольника? Не чiпай сього пана: вiн на мо┐х руках!
   - Еге! Ось де зiйшлись!  -  каже  той,  пiзнавши  Василя.-  Угамуйтесь,
братчики,- каже до сво┐х,- багацько нам тепер роботи й без його.
   Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрiчкою.
   А Гвинтовка тим часом, сiвши на коня, про┐хав сюди-туди, пiднявши вгору
срiбний пiрнач (де вiн його взяв, нiхто не  зна║);  на  пiрначi  пов'язана
широка блакитна стьожка.
   - Гей,- каже,- козаки, непорожнi голови!  Хто  не  забув  держатись  за
гвинтовку, до мене! За мною! - да й  по┐хав  з  ради  до  табору,  держучи
високо над головою  пiрнач  iз  блакитною  стьожкою.  А  за  ним  повалило
козацтво, як за маткою бджоли.
   Козацтво ж просте, ре║строве собi, а старшина, значнi  козаки  -  собi.
Хто  оддалеки  забачить  срiбний  пiрнач,  так  i  прилуча║ться  до   боку
нiженського осаула. Поки пере┐хав поле до Сомкового табору, назбиравсь  за
ним такий по┐зд, як i за гетьманом.  Сомко  ж  iз  сво║ю  купою  на  конях
прибува║  у  табiр  до  полку  Переяславського,  а  Гвинтовка   до   полку
Нiженського.
   Покликне Сомко на сво┐х козакiв:
   - До шику! До лави! Пушкарi, ришгуйге iармати! Пiхота з  пищаллю  помiж
гарматами, а комонник по крилах!
   По┐хали генеральнi┐ старшини з полковою старшиною по  всiх  полках,  по
всiх сотнях шиковати до бою вiйсько. Сомко, увесь палаючи, поблиску║ помiж
лавами сво┐м срiбним панциром. Одна в його  думка  -  ударити  на  Iванцiв
табор, розметати, як полову, тi┐ гайдамацькi купи, силою вирвати бунчук  i
булаву в харцизяки, коли не стало нi розуму, нi правди на Вкра┐нi!
   Iще ж не пошиковала старшина полкiв, iще не крикнув вiн рушай,_  а  вже
полк Нiженський з табору й рушив.
   - Е, Васюта не звик слухати старших! - каже Сомко.-  Ну,  дармо,  нехай
б'║ первий, а ми пiдопремо його.
   Коли ж прибiга║ сам Васюта конем:
   - Бiда, пане гетьмане! Отепер ми посiли!
   - Що? Як?
   - Отепер то в нас кобила порох по┐ла! Не я вже полковник нiженський,  а
Гвинтовка! Дивись, як пiрначем над козаками посвiчу║!
   За Васютою бiжать деякi  й  з  старшини  нiженсько┐.  Сотник  Костомара
кричить:
   - Пропала справа! Без Нiженського полку, як без руки правицi!
   Iще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось  козаки,
пiдскочивши до вiйська сторони Брюховецького, наклонили  сотня  за  сотнею
корогви да одвернули, да зараз i почали вози сво┐х старшин жаковати - тих,
що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкiвцi теж заворушились.
   -  Якого,-  кажуть,-  чорта  чекатимеш,  поки  нас  вiзьмуть  шаблею  з
безбулавним нашим гетьманом? - да, похапавши кожна сотня корогви,  i  собi
рушили на поклон Брюховецькому.
   Бачить тодi Сомко, що зовсiм  лихо,  побiг  з  старшиною  на  конях  до
царського намету, до князя. Уходять  у  намет,  а  Iванець  там  од  князя
царськi дари прийма║. Круг  Iванця  Вуяхевич  i  iншi  значнi  сомкiвцi  з
запорожцями.
   - Га-га! - крикнув клятий на радощах.- От яка рибка в сак ускочила!
   А Сомко, нiчого не слухаючи, до князя:
   - Що се ти, князю, дi║ш? Хiба на те послав тебе цар на Вкра┐ну, щоб  ти
потакав запорозьким бунтам?
   А князь сто┐ть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов  за  великим
гвалтом помiж вiйськом. У Московщинi вiн зроду тако┐ хуги не бачив.
   А Сомко:
   - Нащо ж ти й вiйсько з Москви на наш хлiб привiв, коли воно сто┐ть, не
ворухнеться? Не доведе вас до добра така полiтика, щоб меншого на старшого
пiдпирати? Давай менi свою во║водську палицю - я одiб'ю тво┐ми  стрiльцями
голоту од табору!
   Князь тiлько переступав з ноги на ногу.
   Як тут гукне Брюховецький:
   - Властю мо║ю  гетьманською  бороню  тобi,  князю,  втручатись  у  нашi
справи! Козаки самi собi суддi: два з третiм, що хотя роблять. А вiзьмiть,
небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
   - Так нема нiде правди? - каже Сомко.-  Нi  в  сво┐х,  нi  в  чужих?  А
Iванець:
   - ксть правда, пане Сомко, i  вона  тебе  покарала  за  твою  гордость!
Вiзьмiть його, братчики, та забийте в кайдани.
   - Пане гетьмане! - каже вiрна старшина, обступивши  Сомка.-  Лучче  нам
положити усiм отут голови, нiж оддати тебе ворогу на наругу!
   Заплакав тодi Сомко, поглянувши на сво║ товариство.
   - Братцi мо┐,- каже,- милi┐! Що вам битись за мою голову, коли  погиба║
Укра┐на! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог  над
честю й славою козацькою?  Пропадай  шабля,  пропадай  i  голова!  Прощай,
безщасна Укра┐но! - i кинув об землю свою шаблю.
   Усi круг його теж покидали сво┐ шаблi. Щиро заплакали вiрнi козаки.
   - Боже правосудний! - кажуть.- Нехай же нашi сльози упадуть  на  голову
нашому ворогу!
   Дуже звеселивсь тодi Брюховецький. Зараз iзвелiв Сомка, Васюту i всю ┐х
вiрну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу - на Москву листи писати,  що
ось нiбито Сомко з сво┐ми пiдручниками на царя козацтво бунту║,  Гадяцькi┐
пункти_ ознайму║ людям, радючи царського  величества  одступати.  А  князь
Гагiн собi компону║, як би тих нещасних iще  бiльш  притушковати,  щоб  не
спливла наверх неправда, що,  взявши  од  Iванця  великi  подарунки,  його
неситiй злобi потура║. Тим  часом  повiв  новою  гетьмана  з  старшиною  в
соборну нiженську церкву до царсько┐ присяги. А вийшовши з церкви, гетьман
запросив князя з послами до себе на обiд, у двiр до бурмистра Колодiя. Там
мiщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.

   XV

   Одчепившись ото Черевань од запорожцiв, насилу оддихавсь, щоб промовити
слово.
   - Бгате Василю!-каже.-Давай менi боржiй коня! Нехай ┐й бiс,  сiй  радi!
От не в добру годину знесло мене з тим божевiльним Шрамом!
   Пiшов Василь Невольник за кiньми, так куди! Заверюха кругом така, що не
второпа║, куди i  йти.  Так  як  скiпка  на  водi  крутиться,  попавши  на
чорторий, так вiн ворочавсь мiж тим ярмарком. А тут iще добре й  не  зна║,
де поставили коней Гвинтовчинi козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрiзь
народ товпиться; пiд боки його штовхають; неборак тiлько сопе!
   - Де оце в нечистого  мiй  Василь  занапастивсь?..  Бгатику,-  каже  до
Петра,- не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б  менi  добратись  живому  та
здоровому до Хмарища! Нехай тодi раду║ собi хто хоче!
   Як же ото  огласили  запорожцi  Брюховецького  гетьманом,  то  зараз  i
порiдшало трохи на радi. Перш ото Гвинтовка одвiв сво┐х пiдручникiв; потiм
i  другi  сомкiвцi  рушили  до  табору.  Тiлько  запорожцi   iграли   круг
гетьманського столу, як злi┐ оси круг свого гнiзда, да простий люд  селюки
гули по всьому полю, що тi┐ трутнi.
   З пiвгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться.  Як  же  вже
рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю  чернь
загукала:
   - Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi  пана,  нi  мужика,
нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!
   - Що ж, братища? - кажуть iншi. -  Рушаймо  панським  добром  дiлитись!
Повне мiсто тепер панства.
   - Е, ще буде час у мiстi погуляти! - одвiтують другi.-  А  он  козацтво
Сомкiв табор рабу║.  Дурна  Сомкова  старшина  понабирала  з  собою  самих
кармазинiв повнi вози.
   - Ну, хто куди любля! Усюди ║ об вiщо погрiти руки!
   I от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди:  половина
люду до мiста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору.  По  полю
пооставались тiлько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з
ними купами, танцюючи.
   Чудно було Петровi да й Череваневi дивитись на тi┐ музики та  гопаки  у
такий смутний час, що плакати б  усiм  треба,  а  не  веселитись.  Коли  ж
валить, мов тi┐ хвилi, люд от табору;  а  назустрiч  йому  купа  селян  од
мiста.
   - Куди ви? - питаються.
   - А ви куди?
   - Ми до Сомкового табору.
   - А ми до мiста. Там, кажуть, ║ пожива!
   - к, чорта з два!
   - Як?
   - Так, що не пускають! Московська сторожа  не  пуска║  нашого  брата  в
мiсто.
   - Шкода ж i до табору! Козаки самi там пораються, а нашому брату  дають
оглоблею по гамалику!
   - Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
   - Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось  надбiгають  iще  новi┐
купи.
   - Бiда! - кричать.- Пропала  справа!  Чи  чули,  що  кажуть  запорозькi
братчики?
   - А що ж вони там кажуть?
   - От що! Посунулись деякi з наших через  городи,  стали  поратись  коло
панських дворiв, дак братчики ┐х киями. "Убирайтесь,- кажуть,- iк нечистiй
матерi, мужва невмивана!" - та  й  виперли  за  мiсто.  Нашi  почали  були
пручатись: "Ми ж тепер усi рiвнi!" - "Ось  ми  вас,-  кажуть,-  порiвня║мо
батогами!  Ховайтесь,  вражi  дiти,  заздалегiдь  по  запiчках,  поки   не
здобулись лихо┐ години!"
   - Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тодi привiдцi (у кожно┐ купи був
свiй  ватажок).-  Стiйте  ж,  братцi!  Коли  ми  помогли  кому  злiзти  на
гетьманський стiл, дак зумi║мо i  зi  столу  зопхнути!  Куптесь  у  полки,
кричiть "у раду!"_  Визвольмо  Сомка  та  Васю┐у  з  неволi:  тi┐  за  нас
уступляться!
   Заворушився люд, заюмонiв, пiднявсь по всьому полю галас. Тiлько нiчого
з того не вийшло Iншi, по-мiрковавши, кажуть:
   - Нi, вже, мабуть, шкода  перемiшувати  тiсто,  вийнявши  з  печi!  Яке
посадили, таке i спечеться. Буде з нас i того, що потанцьовали днiв зо два
з запорожцями.
   А другi:
   - Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усi в одно; полатають нам боки,
та з тим i додому вернемось. Втiкаймо лучче заздалегiдь!
   Тим часом деякi ведуть таку розмову:
   - Я собi таки пiймав iз воза в таборi сало!  Буде  жiнцi  та  дiтям  до
пилипiвки!
   - А я пшона мiшок! Коли б хто помiг доперти до хутора.
   - Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третiй волоцюга.- Я  он  попав  був
жупан такий, що пари волiв сто┐ть, та гаспедський  козак  дав  келепом  по
руцi так, що не рад би й  шестирику!  Тепер  саме  в  косовицю  доведеться
попоноситись iз рукою! I чарки горiлки не заробиш. От тобi й рада!
   - Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й нiг не поперебивали, мов кабанам у
городi! - кажуть мужики.- Нiде правди дiти, не на добре дiло ми пустились!
Лiпше зробили нашi сусiде, що не послухали запорожцiв. Тепер стидно в село
й очi появити: довiку будуть дражнити чорною радою!
   I почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й  скоки,  i
веселi юпаки по полю. Незабаром стало кожному  розумно,  що  нiчою  гаразд
веселитись.
   Як ось почали  роз┐жджатись  iз  Нiженя  й  шляхта,  державцi  що  були
пона┐жджали пiд час тi║┐ ради. Iнший привiз i жiнку, й дочку, така-то була
думка, що тепер з'┐халось з усi║┐ Гетьманщини лицарство, так чи  не  пошле
бог пари. Аж  тут  не  весiлл║  вийшло.  Як  почаiла  по  дворах  поратись
вiйськова голота з запорожцями, то рад був  iнший,  що  з  душею  з  мiста
вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову  положив,  обороняючи
свою худобу i сiм'ю; а дочок шляхетських i  старшинських  козаки  собi  за
жiнок силою iнших похапали.
   Кому ж пощастило улизнути за  царину,  тi┐,  як  од  собак,  мусили  од
запорозько┐ голоти одбиватись. Оте║ iде значний чоловiк у кованому возi да
й шаблю держить голу або рушницю при плечi. Слуги iдуть кiнно округ  воза.
А за ним низовцi, охляп на мiщанських конях,  женуться,  як  шуляки.  Хоть
стрiляй, хоть рубай, лiзуть наче скаженi. Боронить, боронить пана з сiм'║ю
челядь, да як звалять одного-другого запорожцi з коня, так хто  оставсь  -
урозтiч! А вони, окаяннi┐, коней зупиняють, у колесах спицi рубають,  вози
перевертають, панiв iз кармазину i з са║ти обдирають. По полю не один  вiз
з покалiченими кiньми валя║ться, не одна вдова плаче по  мужовi,  не  один
бiдаха, конаючи в кровi, тужить, що не полiг пiд Берестечком. А там скрiзь
порозламуванi скринi; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух iз
перин, наче снiг, летить по вiтру:  усюди  розбишаки  шукали  грошей,  усе
пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж  iздрига║ться.  Довелось  би  i
йому таке лихо, якби не блакитна стрiчка в ковнiрi.
   Се ж однi так бiдовали, а другi давали  таки  добру  одсiч  харцизякам.
Iншi догадались викидати iз возiв одежу:  знiмали  з  себе  жупани-лудани,
блаватаси й  ║дамашки  да  кидали  пiд  ноги  запорожцям,  аби  ┐х  неситу
заздрiсть  зупинити.  А  запорожець  пiдхопить,  ткне  пiд  себе  да  знов
навздогiн.
   - Ей, люде добрi! - кричать iншi селянам,  що,  мов  торопленi  овечки,
блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде!
   То люде й оступлять, i оступлять кругом вiз, бо вже взнали, що за хиже║
птаство тi┐ братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого  косою
або засмаленим колякою огрiють, що тут i зов'║ться  ледащо.  Iншi  значнi┐
люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги i мiж
простим людом додому пiхом пробирались.  Тодi-то  мужики  до  панiв,  кого
знали, що добрий пан, почали знов горнутись i до господи його з пiд Нiженя
проводжати; а пани почали раховати, як  би  не  зовсiм  попустити  Укра┐ну
низовцям на поталу.
   Дивиться Черевань, аж i Тарас Сурмач ┐де  возом  iз  Нiженя.  Запорожцi
його, у личаковiм кунтушi, не займають.  На  возi  з  ним  iще  пiвдесятка
мiщан. Побачивши Сурмач Череваня:
   - Ге-ге! - крикне.- Отак нашi поживились!
   - А що там, бгате?
   - Та що! Пiд'┐хали нас братчики так, що тiлько ушима стрепенули!
   - Що ж вони вам, бгате?
   - Та що! Зараз у бурмистра Колодiя кубки,  коновки  срiбнi,  ковшi,  що
позносили з усього мiста мiщане, iз столу порозхватували.  Став  бурмистер
┐х докоряти, злодiяками, розбишаками взивати, дак i самого трохи не вбили:
"Не взивай козака злодi║м! Тепер,- кажуть,- минулось: се мо║, а се  тво║,-
усе_ тепер обще! Сво║ добро, а не чуже  розiбрали  братчики  по  кишенях!"
Отакi┐! Ще ж це не все. Тут однi в  бурмистра  бенкетують,  а  там  голота
розповзлась по мiсту та давай коло крамних комор  поратись.  Усе  з  комор
по-розволiкали. Кинулись мiщане жалiтись до гетьмана,  дак  той  смi║ться:
"Ви ж хiба,- каже,- вражi сини, не зна║те, що ми тепер усi як рiднi брати?
Усе в нас тепер укупi!.." Так-то пiдiйшли нас оманою  сiчовi  братчики!  Я
оце з сво┐ми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб i в Ки║вi в нас  не
похазяйствовали низовi добродi┐.
   - Бгатцi! - каже Черевань.- У прокляту годину ви┐хали ми з дому! Коли б
у мене тут не дочка та не жiнка, то й я сiв би з  вами  та  й  убравсь  iз
сього пекла.
   - Рятуй же ┐х боржiй, добродiю,- каже Сурмач,- бо вже я чув що  гетьман
просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря!
   - Чорта з два просвата║! - гукнув  тут,  як  iз  бочки,  чийсь  товстий
голос.
   Гляне Черевань, аж ┐де Кирило Тур, а за  ним  з  десяток  -  товарисгва
верхи.
   - Черга з два,- каже,- просвата║! Уже кому що, _а Чсреванiвна моя буде.
Нехай же не дурно буде мене за не┐ бито киями!
   - Кирило! - гукнув на нього Шраменко. - Кирило  Тур,  чи  чу║ш?  А  той
йому, iдучи:
   - Нi, не чую. Який я  Тур?  Хiба  не  бачиш,  як  тепер  усе  на  свiтi
попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом;
багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись  на  семряги,  а
семряги на кармазини. Увесь свiт перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тiлько
Тур зостався Туром? Зови мене або буга║м абощо, тiлько не Туром.
   - Да годi, бога ради! - каже Петро.- Чи тепер же до вигадок?  Скажи  на
милость богу, невже ти знов вернувсь до сво║┐ думки?
   - Себто про Череванiвну закида║ш? - у одвiт йому Кирило Тур.- А чому  ж
не вернутись? Сомка твого вже бiс iзлизав - не  бiйсь,  не  викрутиться  з
запорозьких лап! Дак кому  ж  бiльш,  як  не  Кирилу  Туровi,  достанеться
Череванiвна? Може, дума║ш, тобi зоставлю? Найшов дурня!
   I помчавсь iз сво║ю ватагою к Гвинтовчиному хутору.
   Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань  собi  сто┐ть,  мов  сон  йому
сниться. Тарас Сурмач давно вже од'┐хав.  Як  ось  -  Василь  Невольник  з
кiньми. Упав Петро на коня i полинув за запорожцями; як тут йому назустрiч
старий Шрам.
   - Куди се ти мчишся, синку?
   - Тату! Знов запорожцi хочуть ухопити Череванiвну!
   - Покинь тепер усiх Череванiвен, синку! - каже  понуро  Шрам.  -  Нехай
хапають кого хотя. Рушай за мною; нам  тут  нема  бiльш  дiла:  закльовала
ворона нашого сокола!
   Нiчого й казати Петровi. По┐хав за панотцем, похиливши голову, а серце,
ти б сказав, надво║ розрiзано!
   Аж ось гука║ Черевань:
   - Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам.
   - Де се ти, бгате, був у сю заверюху?
   - Що про те питати, чого не вернеш? - каже Шрам,- Прощай, нам нiколи.
   - Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й  на  радi  з  тобою
був, бодай нiхто вже не дiждав так радувати! Що ж iз того  вийшло?  Тiлько
боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж менi  ще  звелиш
чинити?
   - Шкода вже тепер нашо┐ працi, брате Михайле! - каже Шрам.- ┐дь собi  з
богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усi амiнь.
   - А не будеш же мене бiльш узивати Барабашем? - пита║ Черевань.
   - Нi,- каже Шрам.-Барабашiв тепер повна Укра┐на.
   - пй-богу, бгате, я кричав "Сомка!" так, що  трохи  не  луснув!  Ох,  у
нещасливу годину, бгате, ми ви┐хали з Хмарища! Як то моя Леся почу║ про сю
раду? Пiдождiть же! Куди ж оце ви, бгатцi?
   - Куди ми iдемо,- одвiту║ Шрам,- там тобi не бувати.
   - Та, по правдi сказавши, бгате, я й  не  хочу.  Добре  й  пiд  Нiженем
огрiлись. Ось до якого часу блукаю не обiдавши. А бiдолаха  Сомко!  Що  то
вiн тепер?
   - Ну, ┐дь же собi обiдати,- каже Шрам,- нам нiколи. Прощай!
   - Прощайте й ви, бгатцi! Та за┐здiть, упоравшись, у  Хмарище:  вдаримо,
може, ще раз лихом об землю.
   - Нi, вже! - одвiту║ Шрам.- Тепер про нас хiба  тiлько  почу║ш.  Прощай
навiки!
   Да й обнялись обо║ перш iз Череванем, а потiм i з Василем  Невольником.
Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже:
   - Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами?
   З тим i роз'┐хались. Шрам повернув на  Козелецький  шлях;  Черевань  iз
Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав
рукавом сльози.

   XVI

   А Брюховецький тим часом бенкетовав у Нiженi. У ту-бо нещасливу  годину
справдi так лучилось, як мовив Галка - "Де кричать, а де спiвають; де кров
iллють, а де горiлку п'ють". Коло Брюховецького  сидить  за  столом  князь
Гагiн iз думними  дяками  -  люде  поважнi,  що  не  з  гайдамаками  б  ┐м
бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний  харцизяка  став
┐м у повазi, а щира душа мусить погибати! За золото не  звонтпили  ошукати
свого царя, що дав ┐м у  всьому  вiру;  не  звонтпили  через  того  Iванця
наготовити кривавих буч сво┐м землякам iз нашим безталанним людом.  Хто  ж
бо того не зна║, скiлько опiсля розлито на Вкра┐нi  кровi  через  Iванцеве
лукавство да через неситу хтивiсть московських во║вод?
   Гуля║ князь Гагiн iз Брюховецьким,  iсповняють  червоним  вином  кубки,
бенкетують на людське безголон'║. Скрiзь, i в свiтлицях у  Колодiя,  i  на
подвiр'┐, сидить поза столами городова козацька  старшина  з  запорожцями:
усе то ти, що нишком  поякшались  iз  ниловцями  да,  ради  свою  панства,
запродали Сомка Iванцевi. Невiрнi душi! Тепер уже iншому й трунок не  лiзе
в пельку, iншому так тяжко, як тому Юдi;  да  вже  нема  вороття  -  треба
брататься з  розбишаками!  А  тi┐  окаяннi┐  сидять  за  столами  в  чужих
кармазинах, що де  на  яких  i  не  сходяться,  п'ють  горiлку,  як  воду,
хваляться такими добрими вчинками, що аж  мороз  iде  поза  спиною;  крик,
галас зчинили несказанний. Диву║ться князь, поглядаючи на таку компанiю, i
пита║ться в гетьмана:
   - Чи в вас у Сiчi знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака  перебив
гетьмана да й каже:
   - В нас, князю, у Сiчi, то i норов, хто "Отче  наш"  знав.  Як,  уранцi
вставши, вми║ться, то чарки шука║. Чи чарка то, чи кiвш буде,  не  глядить
перемiни,Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночно┐ тiнi.
   Як же почали розхапувати по кишенях мiщанське добро, то  князь  i  собi
звонтпив, щоб його ще гiрш, нiж на радi, не потрутили; да, скончивши обiд,
зараз i попрощавсь iз новим гетьманом.  Брюховецький  провiв  його  аж  за
ворота.
   Провiв князя за ворота, аж тут йому  назустрiч  дво║  дiдiв  сiчових  -
ведуть за шияку якогось сiромаху-братчика. Так  як-от  часом  дво║  вовкiв
попадуть пiд селом необачну свиню да, взявши з обох бокiв за ушi, ведуть у
пущу  на  розправу,  так  тi┐  дiди  вели  бiдаху-запорожця  через  базар,
позираючи грiзно з-пiд сиво┐ щетини.
   - Де се ви, батьки, блукали, що й не обiдали вкупi? - пита║ Iванець.
   - Та от бач! - кажуть.- За цим ледащом i обiд утеряли.
   - Що ж вiн таке?
   - Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й  казати  язик  не
вороча║ться. Унадивсь дияволiв син до ковалихи. У  Гвинтовки  коло  хутора
коваль живе, дак вiн туди i внадивсь.
   - Так оце ви його й пiймали на гарячому вчинку?
   - Зцапали,- кажуть,- пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до
ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в  гречку:  "Е,  постривай
же,- кажемо,гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!" - та вже ото й  чигали
його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрi люде на радi гетьмана  обирають,
а вiн, ледачий, до ковалихи. А  ми  з  братчиком  назирцем.  "Одчини!"  Не
одчиня║. "Одчини!" Не одчиня║. Ми дверi вивалили, аж вiн,  поганець,  там,
як той кнур у берлозi!
   - Що ж ви оце дума║те з ним чинити?
   - А що ж бiльш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому
вже треба так боки нагрiти, щоб не дiждав бiльш рясту топтати!
   Кругом запорожцi, як тi┐ гусаки, повитягували ши┐; слухають, що гетьман
скаже. А гетьман повiв кругом якось лукаво очима.
   - Ударити,- каже,- в раду.
   От i почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа
довбиш да й почав бити в  бубни.  А  братчики  так,  як  хорти  на  поклик
вiвчаря, той звiдти,  той  звiдси,  поспiшали  на  раду.  Тяглось  туди  й
городове козацтво. Як же назбиралась ┐х купа чимала i зробили судне колесо
i всi дiди стали в первiй лавi, похиливши тяжкi┐ од думок голови,  тодi  й
гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору.  От  i  став  на
свойому гетьманському мiстi, пiд бунчуком  i  корогвою,  i  вщухнули  всi,
слухаючи, що казатимуть старiшi. Як ось, тiлько  що  кошовий  дiд,  батько
Пугач, виступивши наперед, хотiв кланятись на всi боки до раднього  слова,
аж Iван Мартинович звелiв ударити у срiбнi Сомковi  бубни  i  прийняв  сам
таке слово:
   - Панове полковники, осаули, сотники i вся  старшина,  i  ви,  братчики
запорозькi┐, i ви, козаки городовi┐, а найбiльш ви, мо┐ низовi  дiтки!  До
вас тепер оберну я слово, а  вся  рада  нехай  послуха║  й  розсудить.  Як
заохочував я вас iз собою на Вкра┐ну, на волю й на розкошi, так чи вже ж я
зло вам мислив? Чи вже я вас думав киями замiсть  паляниць  годувати?  Ох,
боже мiй милий! Серця свого вколупав би я та дав сво┐м дiткам, а  тут  ось
сивi┐ голови сiчовi┐ знай ки┐ та ки┐ вимагають. I за що ж мусить  погибати
хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (А Олекса Сенчило сто┐ть посеред
колеса ) За те, що трапилось, може, раз на вiку, вскочити в  гречку!  Який
же його бiс утерпить, ходючи  посеред  спашу?  Хiба  в  запорожця  душа  з
лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Сiчi за се карати,  а  тут
нам через  жiнок  швидко  доведеться  перевести  всiх  братчикiв.  Як  вам
зда║ться, панове молодцi, чи правду я кажу, чи нi?
   - Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! - загули кругом запорожцi,
як iз бочки.
   - А вам як зда║ться, батьки?  -  пита║ться  в  дiдiв.  А  дiди  стоять,
понуривши голови, та й не знають, що йому й одвiтовати.  Довгенько  думали
сивi┐ оселедцi, довгенько один на одного зглядували, киваючи головою, далi
виступив знов наперед батько Пугач да й каже:
   - Бачимо, бачимо, вразький сину,- дармо, що ти гетьман,- до чого  ми  в
тебе дожилися! Убрав ║си нас у шори, як сам схотiв!  Вивезли  ми  тебе  на
сво┐х старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже  без  нас  дума║ш  Укра┐ною
орудовати! Недовго ж пооруду║ш! Я  тобi  кажу,  що  недовго!  Коли  взявсь
брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобi кажу, що пропадеш,  як
собака!
   - Годi лиш, батьку! - крикне Брюховецький - Чого се розпустив морду, як
халяву? Та се не Сiч: тут тобi гетьман не свiй брат!
   - От яка нам честь за нашу працю! - кажуть дiди.- Тим-то  добре  казано
нам у Сiчi: "Ей, не слухайте, батьки,  сього  ледащицi:  пiдвезе  вiн  вам
москаля!" А ми таки не пойняли вiри, ми вповали, що ось немовбито  господь
поможе й на Вкра┐нi завести запорозькi порядки!
   - О, ви голови цвiлi┐! - каже Брюховецький.- Яких  же  тут  сподiватись
порядкiв, коли Запорозька Сiч буде серед жонатого люду? Ви дума║те,  що  i
всякому про те байдуже, так як вашим  старим  костям;  а  ми  -  так  iнше
почува║мось Не москаля я вам пiдвiз, а  роблю  все  по  правдi,  що  жоден
братчик на мене не пожалу║ться. На  Сiчi,  посеред  глухого  степу,  треба
бурлакувати, а в городах, посеред миру - женитись та господарювати.
   - А хiба ж ти,- озвавсь батько  Пугач,-  не  казав  нам,  окаянний,  як
пiдмовляв нас у городи: "Ходiмо, батьки, зо мною, заведемо сво┐ порядки по
всi┐ Укра┐нi?" Хiба ти не казав, що Сiч буде  Сiччю,  а  запорожцi  будуть
судити й рядити всю Гетьманщину по сво┐м звичаям?
   - Казав,- одвiту║ Брюховецький,- i як казав, так i зробив. Самi бачите,
що запорожцi тепер першi пани на Вкра┐нi: понаставляв  я  ┐х  сотниками  й
полковниками, судитимуть i рядитимуть  вони  по  запорозьких  чвичаях  усю
Вкра┐ну. Нема вже й тепер нi в мiщанина, нi в мужика се мо║,  а  се  тво║.
все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в  кишенi.  Чого  ж
вам iще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Нi, сього не буде:  я
сво┐м дiткам не ворог.
   - За дурницю! - кажуть дiди.- На чiм держиться Сiч i славне  Запорожж║,
те повернув ти на смiх!
   - Нехай собi й держиться, коли йому так до смаку. Ми мiж людьми  будемо
жити по-людськи, а кому в нас не по нутру,  той  нехай  iде  на  Сiч  ┐сти
сушену рибу з сировцем.
   - Ми таки й пiдемо, гаспедiв сину! - каже  батько  Пугач,-  Ти  нас  не
випихай колiном. Тiлько добре собi пам'ятай, що брехнею свiт  пройдеш,  та
назад не вернешся. Плюйте, братцi, на його гетьманство!  Ходiмо  до  сво┐х
куренiв! Гей, дiти, хто за нами?
   Сiчовi батьки думали, що так i висипле козацтво на ┐х оклик; аж  козаки
мовчки мовчать да один за одного туляться.
   - Хто за нами? - покликне ще раз батько Пугач.- Кому любо з  нечестивим
пройдисвiтом у грiхах погибати, зоставайсь тут;  а  хто  не  хоче  скаляти
золото┐ слави сво║┐, той гайда з нами за Пороги!
   Тiлько ж i за другим разом нiхто анi з мiсця.
   - Так ви, бачу, усi одним миром мазанi!  -  каже  тодi  батько  Пугач.-
Пропадайте ж, ледащицi!  Щоб  вас  так  щастя-доля  покинула,  як  ми  вас
покида║мо! Пху! Плюю й на той слiд, що топтав iз паливодами! Плюйте й  ви,
батьки,- каже сво┐м товаришам,а на прощанн║ скажем сьому Iродовi, чого  ми
йому бажа║мо: воно ж йому й не минеться.
   От i почали дiди один за одним  виходити  з  колеса.  I  зараз  первий,
обернувшись, плюнув на свiй слiд да й каже:
   - Щоб же тебе побив несвiтський сором, як ти нашу старiсть осоромив!
   I другий плюнув да й каже:
   - Щоб на тебе образи падали! I третiй:
   - Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав нi вдень нi вночi  покою!  I
четвертий:
   - Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! I п'ятий:
   - Щоб ти на страшний суд  не  встав!  I,  вийшовши  з  радного  колеса,
забрали сво┐ конi з чурами да й рушили до Низу.
   А Iванцевi того було й треба. Посмiявшись доволi
   з сво┐ми розбишаками, каже:
   - Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво,  одбули
мiщан, одбули й старих дундукiв. Тепер пийте, гуляйте i веселiтесь. А мене
щось на сон знемога║. Пiду одпочину трохи. Петро Сердюк,  проведи,  брате,
мене до господи.
   Пiшов Iванець до гетьманського двору в замок,  похилившись  на  козака;
ледвi ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.
   - Пiдтоптавсь,- кажуть,- наш Iван Мартинович.
   - Iще б не пiдтоптатись, стiлько дiла наробивши!
   - Та, мабуть, i в головку на радощах лиша║ закинув.
   А вiн, клятий, нi од працi не втомився, нi од горiлки не  впився.  Його
лукавий мiзок коверзу║ собi нову думку: як би того безталанного  Сомка  до
послiда-години допровадити! Плутаючи по дорозi ногами i зажмуривши очi, як
кiт, Брюховецький скрiзь зуби почав так против сво║┐ думки закидати.
   - Чи чував ти,  братику,  щоб  миш  одкусила  коли  голову  чоловiковi?
Засмiявсь козак:
   - Се, пане ясновельможний, тiлько таку гуторку проложено.
   - Гм! - каже Брюховецький.- Проложено! А з чогось же то ┐┐ взято... Ох,
ноги зовсiм не несуть! Вража старiсть надiходить. Чи випив  чоловiк  кубок
меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
   - Се ви, пане гетьмане,- каже Петро Сердюк,- на радах так уходились.
   - Ох, на радах, на радах! - мимрить Брюховецький.- Послужив я  козацтву
щирою душею, а як-то менi козацгво послужить!
   - I, пане ясновельможний! Про що ви турбу║тесь! - сказав козак  Сердюк.
- Та ми за вас усi голови положимо!
   - Голови! - бурчить Iванець.- Було б з мене й одно┐  голови,  якби  хто
зумiв ┐┐ положити, щоб довiку не встала.
   Усмiхнувсь Петро Сердюк  да  й  дума║:  "Пiдтоптавсь,  пiдтоптавсь  пан
гетьман!"
   А вiн iде, тяжко ступаючи, справдi  мов  п'яний;  далi  знов  пробовкне
деяке слово, i все  на  Сомка  наворочу║,  чи  не  догада║ться  Сердюк;  а
Сердюковi Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового
будинку, то Брюховецький i каже:
   - Чи бачиш ти, Петре, коло станi, при самiй землi вiконце? Там сидить у
мене вельможний Сомко, що гордував колись усiма, i не було йому  рiвнi  на
всьому свiтi. Як тобi зда║ться се диво?
   - Диво велике,- каже Петро Сердюк,- нiчого сказати. Служить  вам  добре
фортуна, пане гетьмане.
   - От же я розкажу тобi щось iще дивнiше. Ось  слухай  лишень,  братику,
який менi сон сьогоднi  перед  свiтом  снився.  Зда║ться,  йшов  я  п'яний
додому, от до сього будинку,  й  прийшов,  i  лiг  спати,  i  виспавсь,  i
проснувсь ранком -  проснувсь,  аж  менi  кажуть,  що  вночi  чудо  велике
створилось: Сомковi миш голову одкусила! Як тобi  зда║ться,  Петре?  Проти
чого сей сон менi приснився? Коли б ти менi сей сон одгадав, знав би я, як
тобi оддячити.
   Загадавсь козак, далi, помовчавши, й каже:
   - Що ж, пане гетьмане? Себто проти  того,  щоб  запорожець  перекинувсь
пацюком?
   Обняв Iванець Петра Сердюка за сi слова. Далi, ввiйшовши  до  свiтлицi,
зняв з руки широзлотий перстень да й каже:
   - Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка,  що  пробереться  хоч
скрiзь дванадцятеро дверей, куди  треба.  Вiзьми,  надiнь,  нiде  тебе  не
зупинять. Що ж ти одступа║ш, наче од лихого зiлля?
   - Того  одступаю,-  каже  Сердюк  Петро,-  що  хоч  низовець  на  всяке
характерство здатен, да за таке ще зроду в нас нiхто  не  бравсь!  Прощай,
пане гетьмане! Може, з хмелем i твiй сон пройде.
   Оставсь Брюховецький, як остуджений.
   - Е,- каже,- так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звiку козак не
був i не буде катом! - i почав ходити по свiтлицi.
   Походив, походив.
   - Чорт зна║ якi,- каже,- забобони! Буцiм не все один бiс,  чи  задавити
яку погань на радi, чи шпирнути ножем пiд бiк у глибцi!
   Ще помiркував трохи, ходючи.
   - Мабуть,- каже,- що не все одно!.. Чом же ось  я  сам  не  пiду  з  ┐м
розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його смiливо,  а  тепер
мене якийсь острах бере...
   Знов почав походжати мовчки.
   - Казна-як доля чоловiка вороча║! - каже собi.- Мабуть, сам лихий  менi
помага║... А лучче б нiчого сього не було... Ой батьку Богдане! Не  пiзнав
би ти тепер свого Iванця!..  Ворог!..  I  звiдки  нечистий  утелющив  менi
ворога!..  А  вже  тепер  шкода  зупинятись...  Вивернеться...  добре,  що
поборов... Два коти в одному мiшку не помиряться... Чом же оце нема в мене
сили до закiнчення? Була сила свiт на свiй  лад  повернути,  а  тепер  ось
шпирнути ворога ножем боюсь... Що ж, як на Москвi зроблять  не  по-нашому?
Грошi грошима, бояре боярами, а цар - душа праведна...

   XVII

   Мiзку║ собi  ледачий  Iванець,  ходючи  по  свiтлицi,  аж  ось  увiйшов
вартовий:
   - Якийсь чоловiк ма║ про негайне дiло ясновельможного сповiстити.
   Дозволив гетьман позвати перед себе. Увiйшло якесь опудало.  На  голову
насунув кобеняк, тiлько очi видно, а  сам  у  широкiй  семрязi;  на  спинi
чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грiшна душа
його тривожилась.
   - Хто ┐й такий?
   - Той, кого тобi треба.
   У Йванця пiшов мороз поза спиною.
   - Кою ж,- каже,- менi треба?
   - Тобi треба такого, щоб заворожив на впокiй Гетьманщину, бо он  усюди,
кажуть, купляться круг панiв люде та  компонують,  як  би  Сомка  на  волю
визволити; та й нiженськi мiщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусiя.
   - Що ж ти за чоловiк?
   - Я чоловiк собi мiзерний -  швець  iз  Запорожжя,  та  як  пошию  кому
чоботи, то вже других не треба буде.
   - Як же ти заворожиш Гетьманщину?
   - А так.  Пiду  тiлько  та  розкажу  Сомковi  твiй  сон;  зараз  усе  i
втихомириться.
   - Дияволе! - скрикнув Брюховецький.- Звiдки ти мiй сон зна║ш?
   - Од усатого пацюка знаю.
   - Буде ж тому пацюковi!
   - Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче  подумай,  як  од  свого
ворога скорiш одкараскатись, щоб через тебе  та  й  усiм  нам  не  було  -
сьогоднi пан, а завтра пропав.
   Довгенько помовчав Брюховецький.
   - Одкрий,- каже,- голову; я подивлюсь, чи не нечистий справдi  до  мене
присусiджу║ться.
   - Нечистому багацько дiла й по монастирях,- одвiту║ той  да  й  одкинув
вiдлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:
   - Кирило Тур!
   - Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти  знатимеш,  хто  був  Сомковi
катом,- каже Кирило Тур i накривсь iзнов вiдлогою.
   - Невже ти оце вiзьмешся за таке дiло? - пита║ Брюховецький.
   - А чому ж? - каже.- Хiба в мене руки не людськi?
   - Ти ж, кажуть, був трохи свiй iз Сомком!
   - Так, як чорт iз попом. Я вже давно на його чигаю, i  в  Ки║вi  -  сам
здоров зна║ш - трохи не доказав йому дружби.  А  нашi  дундуки  подякували
менi киями. Отака в свiтi правда!
   - За що ж ти на його злишся?
   - Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в  тебе
не питаю, не питай i ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та  коли
хочеш, щоб я  тобi  подякував  за  сотницький  уряд,  що  настановив  мене
сотником, скажи менi тiлько, як до його добратися.
   - От як,- каже.- Вiзьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з  ним,  куди
схочеш.
   - Гарна каблучка,- каже Кирило Тур.-  Ще  й  сагайдак  iз  стрiлкою  на
печатi вирiзано. А Брюховецький:
   - Се, коли хочеш знати, той самий перстень,  що  покiйний  Хмельницький
зняв у сонного Барабаша. Я  сам  ┐здив  iз  сим  знаком  i  в  Черкаси  до
Барабашихи. Покiйний гетьман подарував менi його на пам'ятку.
   - Еге! - каже Кирило Тур.- Що то з добро┐ руки подарунок! Так от вiн на
добро й здався,- да й вийшов iз свiтлицi.
   Iванець сам провiв його за дверi, а вiн йому шепче:
   - Лягай спати, не турбуйсь. Перед  свiтом  приснивсь  тобi  сон,  перед
свiтом i справдиться.
   Пiшов Кирило Тур, похилившись, у сво┐й вiдлозi з  горбом.  Нiхто  б  не
пiзнав тепер його молодецько┐ ходи,  нi  високою  стану.  Так  собi,  наче
горбатий дiд. Уже надворi  стемнiло.  Ось  добира║ться  вiн  до  Сом-ково┐
глибки. Зараз  у  надвiрнiх  дверей  сто┐ть  козак  iз  ратищем.  Наставив
супротив Кирила Тура ратище.
   - Геть!
   - А се що? - каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руцi перстень.
   Скоро вздрiв сторож гетьманський знак, зараз i одчинив дверi.
   За тими дверима ще дверi. Iзнов коло дверей козак... Каганчик сто┐ть  у
стiнi на вiконцi. I той пропустив мовчки, як  побачив  перстень.  За  тими
дверми ще третi дверi i третiй козак при дверях сторожем. Узяв Кирило  Тур
у його каганчик i ключ од глибки.
   - Iди,- каже,- до свого товариша Я буду сповiдати  в'язня,  дак,  може,
таке почу║ш, що лучче б тобi на сей час позакладало.
   А той йому:
   - Та я й сам рад  звiдси  заздалегiдь  убратися.  Знаю  добре,  на  яку
прийшов ти сповiдь.
   - Ну, коли зна║ш, то й лучче.- каже запорожець.- Гляди ж, не входь сюди
до самого ранку. Вiн пiсля сповiдi засне.
   - Засне пiсля тво║┐ сповiдi всякий! - бурчав, зачиняючи дверi, сторож.
   Вiн же виходить у однi дверi, а Кирило Тур входить у другi.  Увiйшов  i
зараз запер дверi. Гляне, посвiчуючи по глибцi каганцем, аж у кутку сидить
на голому ослонi Сомко. Одним залiзом за поперек його  взято  i  до  стiни
ланцюгом приковано, а другi кайдани i на ногах замкнутi. У старiй подранiй
сiрячинi, без пояса i без сап'янцiв. Усе харцизяки поздирали, як узяли  до
в'язення;  тiлько  вишивано┐  срiблом  да  золотом  сорочки  посовiстились
iзнiмати. Вишивала ту сорочку небога Леся; i по ковнiру, i по пазусi, i по
ляхiвках  широких  рукавiв  повиписовала  голубонька  срiблом,  золотом  i
блакитним шовком усякi  квiтки  й  мережки;  а  Череваниха  подаровала  ┐┐
безталанному гетьмановi на пам'ятку гостьовання в Хмарищi. Так отся тiлько
сорочка зо всього багатства йому осталась;  i  чудно,  i  жалiсно  було  б
усякому дивитись, як вона у тiй мiзернiй глибцi iз-пiд старо┐ сiрячини  на
гетьмановi сiяла!
   Постановив Кирило Тур на вiкнi каганчик, а сам наблизивсь  до  понурого
в'язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець iз-за халяви ножаку
i показу║ Сомковi. Той iзвiв до неба очi, охрестивсь:
   - Що ж? - каже.- Роби, що тобi сказано робити.  А  Кирило  Тур  сипким,
гугнивим голосом:
   - Хiба ж тобi не страшно вмирати?
   - Може б, менi,- каже Сомко,- й страшно було, якби  не  було  написано:
"Не убойтесь от убивающих тiло, душi же не могущих убити..."_
   А Тур каже:
   - Та се ти так мiзку║ш, поки не почув залiза за шкурою. Ось ке  лиш,  я
трошки рiзону по грудинi...
   - Адова утробо! - крикне тодi Сомко.- Невже тобi мало мо║┐ кровi? Ти ще
хочеш навтiшатись  мо┐ми  муками!  Бачу  по  твойому  голосу,  що  ти,  як
паскудний черв'як, живучи пiд землею, звик iссати кров  християнську!  Так
упивайся ж, гадино, у мо║ тiло! Не почу║ш ти, пакосний, як Сомко стогне!
   - Добре, ║й-богу, добре! - каже тодi Кирило Тур сво┐м голосом,  ховаючи
нiж на халяву.- кй-богу! - каже.- Менi зда║ться, що я  смик,  а  всi  люде
скрипки: як поведу, так вони й грають! Не житт║  я  на  свiтi  коротаю,  а
весiлл║ справляю.
   - Що се! - каже Сомко.- Невже я од нудьги починаю з  марою  розмовляти?
Скажи, на iм'я боже, чи справдi ти  Кирило  Тур,  чи  се  вже  моя  голова
почина║ з печалi туманiти?
   Запорожець зареготав.
   - Ще й пита║! А яка б же шельма, опрiч Кирила Тура, пробралась до  тебе
через три сторожi? Тiлько вiн один  зачару║  всякого  так,  що  й  сам  не
тямить, що робить.
   - Що ж ти менi скажеш?
   - А от що я тобi скажу. Давай лишень мiнька на одежу та виходь iз  сi║┐
пакосно┐ ямки. Тут тiлько б гадинi жити, а не чоловiковi. Уподобав же чорт
зна║ що! Там iебе пiд  Буга║вим  Дубом  жде  такий  же  дурень,  як  i  я:
паволоцький пiп iз попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що  ти  попавсь
навiки чорту в зуби, так ┐хав рятувати паволочан. Тетеря,  бач,  пронюхав,
що тут ко┐ть супротив його Шрам, да, пронюхавши, i давай тиснуть паволочан
- притьмом хоче зруйновати мiсто; так  ┐хав  Шрам  рятувати.  А  я  послав
козака навперейми. "Постривай,- кажу,- попе, ще, може,  вернемо  сокола  з
клiтки!" А тут i помiж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на  волi,
так кутесь та ждiте гасла. Ти, може, не зна║ш, сидючи тут, що вже розжовав
усяк харциляку Iванця. Тепер тiлько гукнеш по Вкра┐нi, дак  тисяча  тисячу
попихатиме та до тебе бiгтиме. Пiднiмуться й тi┐, що не були на  радi,  бо
иа раду позлазилась до Iванця тiлько сама погань з Укра┐ни, а  добрi  люде
не пойняли гольтя-пакам вiри. Тим-то Iванець  iз  поганцями  таке  лихо  i
вко┐в! А з Запорожж║ теж тiлько самi паливоди  на  Вкра┐ну  вийшли,  а  що
зосталось доброго, те все тепер за тебе, тiлько озвешся,  руку  потягне  i
допомогу дасть. Що ж ти мовчки слуха║ш, мов я тобi казку кажу?
   - Того слухаю мовчки,-одвiту║ Сомко,- що з  се┐  бучi  пуття  не  буде.
Багато розлив християнсько┐ кровi Виговський  за  те  нещасне  панство  да
гетьманство; багато й Юрусь погубив землякiв, добиваючись того права,  щоб
над обома берегами гетьмановати; невже ж не  уйметься  плисти  по  Вкра┐нi
кров християнська нi на часину? Оте║ я ще почну  одного  супротив  другого
ставити i за сво║ право людську кров точити! Бо Iванець з козаками  сто┐ть
тепер мiцно; щоб його збити,  треба  хiба  усю  Вкра┐ну  надполовинити;  а
навiщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!
   - От же нi, коли хочеш знати! - каже Кирило Тур.- Не на те,  щоб  Сомко
гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!
   - Вiзьме вона верх i без нас, брате Кирило. Може, се  тiлько  на  науку
мировi i пустив господь Укра┐ну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, iнше,
як тiлько горем да бiдою, довести людей до розуму.
   - Так оце ти зрiка║шся свого гетьманського права? - пита║ Кирило Тур.
   - А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й други, й приятелi, були  й
полки, й гармати, да не благословив мене  бог  властвовати;  други  мо┐  i
iскреннi┐ мо┐ оддалече мене сташа i чуждахуся iмене  мовго;_  так  чого  ж
менi тепер супротив сво║┐ долi пручатись?
   - Старий Шрам не так дума║,- каже Кирило Тур.
   - Думав i я гордо да несито, поки смерть не заглянула менi в вiчi.
   - Ну, дармо,- каже запорожець.- Нехай воно буде собi  як  хотя;  тiлько
все ж таки у тебе в головi зосталось, думаю, доволi мозку, хоч i заглянула
смерть у вiчi. Нiчого тобi ждать обуха в сих рiзницях, коли тобi  одчинено
настiж дверi. На лиш, надiнь вiдлогу та ще оцей персник про запас  вiзьми,
то пройдеш скрiзь огонь i воду.
   - А кайдани? - спитав Сомко.
   - Що нам кайдани? Я призапас тако┐ розрив-трави, що тiлько притулю, дак
iк нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги.
   - Пiдожди, брате,- каже Сомко,- скажи перше, а ти ж як звiдси вийдеш?
   - Що тобi до мене? Iди лишень ти, а я найду собi дорогу...
   - Е, нi, мiй голубе! Сього не буде. Нехай той  гине,  на  кого  господь
показав перстом сво┐м! Чужою смертю я волi куповати не хочу.
   - Смертю! - засмiявшись, каже Кирило Тур.- Казнае-що городить!  Мабуть,
тут од вологостi в головi юбi  завернулось.  Може,  дума║ш,  я  тут  довго
сидiтиму? Найшов дурня! Ще до схiд сонця опинюсь на волi...
   - Як же ти вирвешся звiдси?
   - Як? Так як бог дасть... Менi вже про те знати. Хiба не чував  ти  про
наших характерникiв, що намалю║ углем на стiнi човен, сяде та  й  попливе,
неначе по Лиману? А Кирило Тур хiба вже дурнiший од усiх, щоб i собi  чого
такого не видумав?
   -  Дивно  менi,-  каже  Сомко,-  як  у  тебе  доста║  охоти  жартовати,
одважившись на смерть!
   - Ех, пане мiй милий! - одвiту║ Кирило Тур.- Хiба ж уся жизнь  наша  не
жарти? Помаже по губах медом, ти дума║ш: от тут-то щаст║! Аж глянеш -  усе
одна омана! Тим-то й кида║ш ┐┐ за нiзащо. Та що про те балакати!  Ну  лиш,
давай мiнька на одежу.
   - Нi, мiй голубе сизий, сього не буде!
   - Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б  же  ти
сього не дождав! Я тiлько й радувавсь, що от  же,-  кажу,-  старий  буркун
побачить, що й наш брат, запорожець,  не  зовсiм  ледащо;а  ти  в  мене  й
послiдню радiс'iь однiма║ш!
   - Невже оце, щоб тiлько  оправдати  Запорожж║  перед  Шрамом?  -  пита║
Сомко.
   - А то ж якого менi ще бiса? - каже Кирило Тур.- Ти ще подума║ш,  що  в
мене на умi, як там кажуть, отчизна! Що от би  то  визволю  сво║ю  головою
Сомка - вiн тепер бiльш потрiбен... Казна║-що! Так робить  тiлько,  хто  й
того не розшолопа║, що своя сорочка до  тiла  ближче.  То  якби  прийшлось
положити голову за дiтей абощо, так се було б святе дiло, бо сказано: який
батько дiтей не жалу║? А то пiдстав пiд обух голову  за  химеру!  Нi,  мiй
добродiю, в нас на Вкра┐нi таких божевiльних не дуже густо!  А  я  ж  хiба
виродок?
   - Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко.- Ти i  в  темницю  принiс  менi
утiху! Тепер менi легше буде за правду пострадати, що правда не  в  одного
мене живе в серцi i не  загине  вона  на  Вкра┐нi!  Попрощаймося  ж,  поки
побачимось на тiм свiтi!
   Запорожець насупивсь:
   - Так ти справдi хочеш зостатися у сiй рiзницi?
   - Я вже сказав,- одвiту║ Сомко,- що чужою смертю не куплю собi волi;  а
що раз сказав Сомко, того й повiк не нарушить.
   - Так? - пита║ Кирило Тур, пильно дивлячись Сомковi в вiчi.
   - Так! - одвiту║ твердо Сомко, дивлячись на його.
   - Будь же проклята оця година! -  каже  тодi  запорожець.-  Хто  в  не┐
народиться або зачне яке дiло, щоб не знав нi щастя, нi долi! Нехай  човни
топляться на морi! Нехай конi спотикаються в воротях! А як кому бог  пошле
чесную смерть, нехай душа верта║ться до мертвого тiла! Проклята, проклята,
проклята однинi i довiку! Прощай, брате мiй рiдний! Не загаюсь i я на  сiм
мiзернiм свiтi!
   Обнялись i обидва заплакали.
   Вийшов Кирило Тур iз сиро┐ глибки, скинув iз себе вiдлогу  i  швиргонув
сторожам.
   - Нате,- каже,- вам, iродовi дiти, за вход i виход! Знайте, що  не  кат
Iванцiв, а Кирило Тур приходив одвiдати праведну душу!
   Iзнов, iдучи мимо надвiрнього сторожа, кинув подушку, що була в його за
спиною замiсть горба.
   - Вiзьми,- каже,- собако, щоб не спати на соломi,  стережучи  неповинну
душу!
   I пiшов iз замка. Усi по  персню  його  пропускали.  Незабаром  знайшов
свого побратима.  Той  дожидавсь  його  з  кiньми  пiд  ветхою  дзвiницею.
Побратим не знав, що було на думцi в Кирила Тура, як оставляв вiн тут його
з кiньми; бо Кирило Тур сказав тiлько:
   - Прийде до тебе чоловiк i скаже: "Шукай вiтру в полi!"  -  так  саджай
його на мого коня i проведи до Буга║вого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою
злучитись.
   Смутно було тепер Кириловi Туру сiдати на коня, що для Сомка наготовив,
ще смутнiш ┐хати до Шрама да розказовати, що вже  Сомко  мiж  козацтво  не
вернеться.
   А Шрам, бiдаха, жде не дождеться його пiд Буга║вим Дубом на  Бабичiвцi.
Загледiвши оддалеки двох козакiв, аж не встояв на мiсцi - скочив на коня i
пiдбiг назустрiч. Як же побачив, що Сомка нема║, то й  голову  повiсив.  I
питав би, i питати бо┐ться, да вже насилу змiг промовити:
   - А де ж Сомко?
   - А ти справдi пойняв менi вiри? - каже Кирило Тур.- Отак мороч  людей,
то будеш запорожцем!
   - Кирило! - каже Шрам.- Годi юродствовати, бо й голос тебе  не  слуха║.
Коли не вдалось, то хоть скажи чому?
   - А от чому,- каже запорожець,-  Сомко,  коли  хочеш  знати,  такий  же
дурень, як i ми з тобою. "Чужою смертю волi куповати не хочу!" Уже я  йому
й правду пiд нiс тикав, а вiн сво║ та й сво║. Сказано - дурному хоч кiл на
головi теши! З тим його й покинув - бодай  лучче  покинув  свою  голову!..
Прощай!
   - Що ж ти тепер дума║ш iз собою чинити? - спитав Шрам.
   - А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гада║...  Оце  по┐демо  до
превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванiвну.  Мабуть,  ┐й  на
вiку написано мо┐х рук не минути. Махнем аж у Чорну  Гору  та  й  заживемо
там, п'ючи та гуляючи. Прощайте, прощайте!
   I, вклонившись низько Шрамовi з  сином,  повернув  коня  i  полинув  iз
побратимом до Гвинтовчиного хутора.
   Аж ось наздоганя║ його Петро Шраменко.
   - Чого ще оцей бабський реп'ях  од  мене  хоче?  -  каже,  зупинившись,
Кирило Тур.
   - Кирило! - каже Шрамснко.- У тебе душа щира,_ козацька...
   - А вже ж не жидiвська,- каже запорожець.
   - Ми iдемо з панотцем на смерть у Паволоч.
   - Боже вам поможи: дiло не ледаче!
   - Передай од мене два слова Череванiвнi, передай так, як з того свiту!
   - Добре,- каже Кирило Тур,- передам. А чорногорцю потиху шепче:
   - Знаю наперед: яку-небудь любосну нiсенiтницю.
   - Скажи ┐й, що й на тiм свiтi ┐┐ не забуду! - каже Петро.
   - Добре, скажу.
   - Ну, прощайте ж, братцi, навiки!
   - Прощай, брате,- каже запорожець,- та не забувай i нас на тiм свiтi.
   Роз'┐хались. Тодi Кирило Тур засмiявсь да й каже:
   - Як-то ми тим свiтом завчасу порядку║мо!  А  там,  може,  чортяки  так
припечуть, що й усi любощi к нечистому з голови вилетять!

   XVIII

   Тепер би то оте║ треба нам ┐хати слiдом за Шрамом i його сином, i  все,
що з ними дiялось, по ряду оповiдати; тiлько ж, якби почав я  виставлятиме
в картинах да в речах, як той Тетеря облiг Паволоч,  як  хотiв  достати  i
вистинати усе мiсто за турбацiю  супротив  гетьмансько┐  зверхностi  i  як
старий Шрам головою сво║ю одкупив полковий свiй город, то б  не  скоро  ще
скончив сво║ оповiданн║. Нехай же останеться та iсторiя до iншого часу,  а
тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби  паволочан,  сам
удавсь до Тетерi i прийняв усю вину на одного себе. I Тетеря, окаянний, не
усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й,  осудивши,
повелiв йому серед обозу вiйськового голову одтяти. Так, зогнавши з  свiту
свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочi впокiй i одiйшов iз  вiйськом  до
свого столечного мiста.
   Того ж року, вступаючи в осiнь, о  святому  Сiмеонi,  одтято  голову  й
Сомковi з Васютою у городi Борзнi,  на  Гончарiвцi.  Брюховецький  доказав
таки свого, хоч послi й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка:  пропав
пiд киями собачою смертю.
   Так-то той щирий козарлюга i пiп,  Iван  Шрам  паволоцький,  i  славний
лицар Сомко переяславський, не врадивши нiчого супротив лихо┐  укра┐нсько┐
долi, полягли од беззаконного меча шановними  головами.  Хоть  же  вони  i
полягли головами, хоть i вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла  ┐х
слава. Буде ┐х слава славна помiж земляками, помiж лiтописами, помiж усiма
розумними головами.
   Тут би менi  й  скончити  свою  iсторiю  про  ту  чорну  раду,  про  ту
запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на  тих,  що  послi  то┐  бiди
остались живi на свiтi.
   Одправивши по панотцевi  похорони,  поплакавши  да  пожурившись,  Петро
недовго загаявсь у Паволочi. Думав був пiти на Запорожж║ i  розпродав  усе
сво║ добро, да якось i звернув мислi на Ки┐в. Опинивсь козак коло Хмарища.
Звонтпив, однак, да  й  дуже,  iзблизившись  до  хутора.  Ворота  були  не
причиненi: не стерiг ┐х Василь Невольник. "Мабуть,  нiхто  не  вернувсь  у
Хмарище!" - подумав Петро; серце занило. Iде до  хати.  Квiтки  коло  хати
позасихали i позаростали бур'яном. Як ось чу║ -  наче  хто  спiва║  стиха.
"Боже мiй! Чий же се голос?"
   Бiжить у хату, одчинив дверi, аж так! I Леся й Череваниха  -  обидвi  в
пекарнi.
   - Боже мiй милий! - крикнула Череваниха, сплеснувши руками.
   А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся  як
сидiла на ослонi коло стола, то так i осталась, i з мiста не зворухнеться.
Да вже Череваниха почала Петра обнiмати; тiлько вже  тепер  пригортала  до
себе з щирим серцем, як рiдного сина. Петро тепер уже смiло  пiдступив  до
Лесi, обняв i поцiловав ┐┐, як брат сестру; а вона аж слiзоньками вмилась.
Довгенько  з  радощiв  не  змогли  до  себе  прийти;  плакали,   смiялись,
розпитовали i одне одному перебивали.
   Як ось - у дверi сунеться Черевань. Насилу переступив  через  порiг  од
радостi; тiлько "бгатику!" - да й  кинувсь  до  Петра,  розставивши  руки;
обiйма║, цiлу║ i хоче сказати  щось,  i  все  тiлько  "бгатику!"  -  да  й
замовкне.
   Як же вже трохи вгамовались, тодi Череваниха посадила Петра на лавцi  i
сама сiла коло його (а Леся з другого боку, i  обидвi  держались  йому  за
руки) да й каже:
   - Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як оте║ тебе
бог спас од смертi. Нам сказано, що ти вже певно оддав з  панотцем  боговi
душу.
   А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сiдав i  коло
жiнки, i коло дочки, так усе далеко i треба голову набiк нагинати, щоб  на
Петра дивитись; далi взяв да й сiв напротив його долi, пiдобгавши пiд себе
ноги.
   - Ну,- каже,- бгате, тепер розказуй, а ми слуха║мо. От  i  почав  Петро
усе оповiдати, як було в Паволочi. Не раз приймались усi  плакати.  Як  же
дойшло до прощання з панотцем, то Черевань так i зарюмав  да  одною  рукою
сльози втира║,  а  другою  Петра  придержу║,  щоб  не  казав  дальш,  поки
переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й  казати!  Усi  злились  у
одно серце i в одну душу; i тяжко було всiм, i якось радiсно.
   - Розкажiть же,-  каже  Петро,-  i  ви  тепер,  як  ви  викрутились  од
запорожця да добрались до Хмарища?
   - Нi,- каже Череваниха,- хiба  вiн  викрутив  нас  iз  бiди,  а  не  ми
викрутились од його. Братик мiй узяв нас був добре в сво┐ руки. Того ж дня
ввечерi, як була та  безталанна  рада,  i  почав  зараз  сватати  Лесю  за
ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком ┐де  Кирило  Тур,  а  за  ним  десятеро
запорожцiв у двiр. Показав братовi якийсь перстень: "Оддавай,- каже,- менi
Череваня з усiм його кодлом".- "Нащо? Куди?" - "Звелiв гетьман забрати  да
везти  просто  до  Гадяча.  Мабуть,  Череванiвнi  на  роду  написано  бути
гетьманшею".
   - Так, так,  бгатику!  -  каже  Черевань.-  Я  вже  думав,  що  справдi
доведеться зробитись собачим родичем.
   - Стали просити,- знов веде рiч Череваниха,- стали просити Кирила Тура,
щоб не губив невинно┐ душi - куди! I не дивиться. Запрягли конi в  ридван,
посадили Василя Невольника за погонича i помчали нас iз двору. Ми плачемо.
А Кирило Тур тодi: "Не плачте, курячi голови! Вам треба радуватись,  а  не
плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище". Ми давай дяковати, а  вiн:
"Що менi з тако┐ дяки? Тодi менi подяку║те, як на рушнику з  вашою  кралею
стану". Ми знов так i похололи: iз одного лиха да в друге! I таки  справдi
думали, що в його ся думка в серцi. Да вже як привезли нас у Хмарище, тодi
вразький запорожець смi║ться та й каже: "А ви справдi думали, що  я  такий
дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо  ста║
на землi! Лучче з  вами  зовсiм  не  знатись!  Нехай  лишень  зварять  нам
вечеряти: нам iще далека дорога".
   - Куди ж се ┐м була далека дорога? - спитав Петро.
   - У Чорну Гору, бгатику,-  каже  Черевань,-  Додержав-таки  Кирило  Тур
свого слова, що все хваливсь Чорною Горою. Я про все розпитав,  бенкетуючи
з ними за вечерею. Попились празькi запорожцi так, що  й  повивертались  у
садку на травi. Думав, що ще й завтра будуть у  мене  похмелятись;  устану
вранцi, аж ┐х i слiд простиг: такий народ! Так розказував  Кирило  Тур  за
вечерею: "Я,- каже,- з самого першу хотiв  направити  братчикiв  на  добру
дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж,  коли  Iванцевi  сам
чорт помага║? Уже якими я шляхами до сiчово┐ громади не заходив!  Так  нi,
та й годi! От,- каже,- бачучи, що вже тут чортяка заварив  собi  кашу,  що
вже Сомковi i в сто голiв помоги не видума║ш, махнув  рукою,  та,  щоб  не
бачити того лиха i не чути про його, i хотiв ото з'┐хати з Укра┐ни. Так от
же,- каже,- нечистий пiдсунув пiд нiс вашу  кралю.  Тепер  уже  спiвайте,-
каже,Сомковi вiчную пам'ять: не сьогоднi, так завтра  поляже  його  золота
голова..." Так чи пiймеш ти, бгатику, вiри? Як розказував  про  Сомка,  то
наче i всмiха║ться вразький запорожець, а сльоза в ложку тiлько - кап!
   - Так оте║ вiн,- каже Петро,- i сестру, й матiр покинув для то┐  Чорно┐
Гори?
   - Ми, бгате, в його питали: "Як же ти зоставив свою матiр одну з дочкою
при старостi?" -  "Що,-  каже,-  козаковi  матiр?  Наша  мати  -  вiйна  з
бусурманами, наша сестра - гостра шаблюка! Зоставив я ┐м  грошей,  буде  з
┐х, поки живi; а  запорожця  господь  сотворив  не  для  запiчка!"  Отакий
химерник!
   Так, розпитуючись  да  розмовляючи,  i  незчулись,  як  настала  обiдня
година. Коли ж саме перед обiдом шасть у хату Василь Невольник i  веде  за
собою слiдом божого чоловiка. Ходив старий на торг у Ки┐в да, попавши  там
десь дiдуся, зараз i загарбав його до Череваня: дуже  кохавсь  Черевань  у
його спiвах. Як же то зрадiв Василь Невольник, побачивши  Шраменка!  То  з
того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима i,  бачся,
сам собi не йме вiри. I божий  чоловiк  зрадiв:  аж  усмiхавсь,  облапуючи
кругом  Петра.  Ще  веселiш  почали  тодi  гомонiти.  Леся  щебетала,   як
ластiвочка. Послi обiду божий  чоловiк  iграв  i  спiвав  усяких  поважних
пiсень. А як одходив iз Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху
на викуп невольника з неволi, за панотцеву душу.
   - Смутно менi,- каже божому чоловiковi,- що в  свiтi  ледащо  пану║,  а
добре за працю й за горе не ма║ жодно┐ награди!
   - Не кажи так, синку,- дав одвiт божий чоловiк,- усякому ║сть своя кара
i награда од бога.
   - Як же? - каже Петро.- Iванець ось вознесен, а Сомко з  мо┐м  панотцем
гiркую випили. А божий чоловiк:
   - Iванця бог грiхом уже покарав; а праведному чоловiковi яко┐  треба  в
свiтi награди? Гетьманство, багатство або верх над  ворогом?  Дiти  тiлько
ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув  через  край  свiту,
той iншого блага бажа║... Нема║, кажеш, награди! За що награди? За те,  що
в мене душа лучча от мо┐х ближнiх? А се ж хiба мала милость господня? Мала
милость, що моя душа смi║ i зможе таке, що iншому й не присниться?.. Iнший
iще скаже, що такий чоловiк, як твiй панотець, уганя║ за  славою?  Химера!
Слави треба мировi, а не тому, хто славен?  Мир  нехай  навча║ться  добру,
слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
   Так проглаголавши, замовк  старий,  похилив  голову,  загадавсь  i  всi
задумались од його речi. Далi поклонивсь божий чоловiк на  всi  сторони  i
пiшов з хати почепивши через плече бандуру.
   А Петро i оставсь у Череваня, як у  сво┐й  сем'┐.  Черевань  йому  став
тепер за батька, а Череваниха за  матiр.  Стали  жити  вкупi  люб'язно  да
приязно.
   Ну, сього вже хоть i не казати, що, зождавши  пiвроку,  чи  що,  почали
думати й про весiлл║. Iще не гаразд i весна розгулялась, iще й вишеньки  в
саду в Лесi не одцвiлись, а вже Петро iз Лесею i в парi.
   Так-то усе те  лихо  минулось,  мов  приснилось.  Яке-то  воно  страшне
усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то ┐х i не зачепило. Се  так,
як от iнколи схопиться заверюха - громом  гримить,  вiтром  бурха║,  свiту
божого не видно; поламле старе дерево,  пови-ворочу║  з  корiнн║м  дуби  й
берези; а  чому  указав  господь  рости  й  цвiсти,  те  й  останеться,  i
красу║ться весело да пишно, мов iзроду й хуртовини не бачило.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: