Iван Котляревський. Наталка-Полтавка
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Опера малороссийская в 2-х действиях
ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:
В о з н ы й Т е г е р в а к о в с к и й.
Г о р п и н а Т е р п и л и х а - вдова старуха.
Н а т а л к а - дочь ее.
П е т р о - любовник Наталки.
М и к о л а - дальний родственник Терпилихи.
М а к о г о н е н к о - выборный села.
Д Е Й С Т В И Е I
Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица
малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.
Я В Л Е Н И Е 1
Наталка (выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит
ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет).
N 1
Вiють вiтри, вiють буйнi, аж дерева гнуться;
О, як мо║ болить серце, а сльози не ллються.
Трачу лiта в лютiм горi i кiнця не бачу,
Тiлько тогдi i полегша, як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде.
ксть же люди, що i мо┐й завидують долi,
Чи щаслива та билинка, що ростеть на полi?
Що на полi, що на пiсках, без роси, на сонцi?
Тяжко жити без милого i в сво┐й сторонцi.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бiдна, тут горюю, прийди подивися.
Полетiла б я до тебе, та крилля не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.
До кого я пригорнуся, i хто приголубить?
Коли тепер того нема, який мене любить.
Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скита║шся в нуждi i горi i
проклина║ш свою долю; проклина║ш Наталку, що через не┐ утеряв пристанище;
а може (плачет), забув, що я живу i на свiтi. Ти був бiдним, любив мене -
i за те потерпiв i мусив мене оставити; я тебе любила i тепер люблю. Ми
тепер рiвня з тобою: i я стала така бiдна, як i ти. Вернися до мого серця!
Нехай глянуть очi мо┐ на тебе iще раз i навiки закриються...
Я В Л Е Н И Е 2
Наталка и возный
В о з н ы й. Благоденственного i мирного пребиванiя! (В сторону).
Удобная оказiя предстала здiлати о собi предложенi║ на самотi.
Н а т а л к а (кланяясь). Здоровi були, добродiю, пане возний!
В о з н ы й. "Добродiю"! "Добродiю"! Я хотiв би, щоб ти звала мене -
те║-то як його - не вишепом'янутим iм'ярек.
Н а т а л к а. Я вас зову так, як все село наше велича║, шануючи ваше
письменство i розум.
В о з н ы й. Не о сем, галочко, - те║-то як його - хлопочу я, но желаю
iз медових уст тво┐х слишати умилительно║ названi║, сообразно║ мо║му
чувствiю. Послушай:
N 2
От юних лiт не знал я любовi,
Не ощущал возженiя в кровi;
Как вдруг предстал Наталки вид ясний,
Как райский крин, душистий, прекрасний;
Утробу всю потряс;
Кров взволновалась,
Душа смiшалась;
Настал мой час!
Настал мой час; i серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.
Безмiрно, ах! люблю тя, дiвицю,
Как жадний волк младую ягницю.
Твой предвiща║ть зрак
Мнi жизнь дражайшу,
Для чувств сладчайшу,
Как з медом мак.
Противнi мнi Статут i роздiли,
Позви i копи страх надо┐ли;
Несносен мнi сингклiт весь бумажний,
Противен тож i чин мой преважний.
Утiху ти подай
Душi смятенной,
Мо║й письменной,
О ти, мой рай!
Не в состоянi┐ поставить на вид тобi сили любвi моей. Когда би я iмiл -
те║-то як його - столько язиков, сколько артикулов в Статутi iлi сколько
зап'ятих в Магдебурзьком правi, то i сих не довлiло би навосхваленi║
лiпоти тво║й! кй-║й, люблю тебе до безконечностi.
Н а т а л к а. Бог з вами, добродiю! Що ви говорите! Я рiчi вашей в
толк собi не возьму.
В о з н ы й. Лукавиш - те║-то як його - моя галочко! i добре все
розумi║ш. Ну, коли так, я тобi коротенько скажу: я тебе люблю i женитись
на тобi хочу.
Н а т а л к а. Грiх вам над бiдною дiвкою глумитися; чи я вам рiвня? Ви
пан, а я сирота; ви багатий, а я бiдна; ви возний, а я простого роду; та й
по всьому я вам не пiд пару.
В о з н ы й. Iзложенни┐ в отвiтних рiчах тво┐х резони суть - те║-то як
його - для любовi ничтожнi. Уязвленное частореченною любовiю серце, по
всiм божеським i чоловiчеським законам, не взира║ть нi на породу, нi на
лiта, нi на состоянi║. Оная любов все - те║-то як його - ровня║ть. Рци
одно слово: "Люблю вас, пане возний!" - i аз, вишеупом'янутий, виконаю
присягу о вiрном i вiчном союзi з тобою.
Н а т а л к а. У вас ║сть пословиця: "Знайся кiнь з конем, а вiл з
волом"; шукайте собi, добродiю, в городi панночки; чи там трохи ║сть
суддiвен, писарiвен i гарних попiвен? Любую вибирайте... Ось пiдiть лиш в
недiлю або в празник по Полтавi, то побачите таких гарних, що i розказати
не можна.
В о з н ы й. Бачив я многих - i лiпообразних, i багатих, но серце мо║
не iмi║ть - те║-то як його - к ним поползновенiя. Ти одна заложила ему
позов на вiчнi┐ роки, i душа моя ║жечасно вола║ть тебе i послi нишпорной
даже години.
Н а т а л к а. Воля ваша, добродiю, а ви так з-письменна говорите, що я
того i не зрозумiю; та i не вiрю, щоб так швидко i дуже залюбитись можна.
В о з н ы й. Не вiриш? Так знай же, що я тебе давно уже - те║-то як
його - полюбив, як тiлько ви перейшли жити в наше║ село. Мо┐х дiл
околичностi, возникающi┐ iз неудобних обстоятельств, удерживали содiлати
признанi║ пред тобою; тепер же, читая - те║-то як його - благость в очах
тво┐х, до формального опредiленiя о мо║й участi, открой мнi, хотя в
термiнi, партикулярно, резолюцiю: могу лi - те║-то як його - без отсрочок,
волокити, проторов i убитков получити во вiчно║ i потомственно║ владiнi║
тебе - движимо║ i недвижимо║ iмiнi║ для душi мо║й - з правом владiти тобою
спокойно, безпрекословно i по сво║й волi - те║-то як його - розпоряджать?
Скажи, говори, отвiчай, отвiтствуй, могу лi бить - те║-то як його - мужем
пристойним i угодним душi тво║й i тiлу?
Н а т а л к а (поет).
Видно шляхи полтавськi┐ i славну Полтаву,
Пошануйте сиротину i не вводьте в славу.
Не багата я i проста, но чесного роду,
Не стиджуся прясти, шити i носити воду.
Ти в жупанах i письменний, i рiвня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дiвками?
ксть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний - тобi треба не мене, сiльськую.
(По окончании пения говорит).
Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною,
безпомощною сиротою. Мо║ все багатство ║сть мо║ добре iм'я; через вас люди
начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть...
Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный
рассуждает и смешные показнвает мины на лице.
Я В Л Е Н И Е З
Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет.
N 4
Дiд рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
Дядько рудий, тiтка руда,
Брат рудий, сестра руда,
I я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Ой по горi по Панянцi
В понедiлок дуже вранцi
Iшли нашi новобранцi;
Поклонилися шинкарцi;
А шинкарка на них - морг:
"Iду, братики, на торг".
Iшли ляхи на три шляхи,
А татари на чотири,
Шведи-враги поле вкрили;
Козак в лузi окликнувся -
Швед, татарин, лях здригнувся,
В дугу всякий iзiгнувся.
По мере приближекия виборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам,
берет их и уходит домой.
В о з н ы й. Чи се - те║-то як його - нова пiсня, пане виборний?
В ы б о р н ы й. Та се, добродiю (кланяется), не пiсня, а нiсенiтниця.
Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, - вибачайте, будьте ласкавi, я не
добачив вас.
В о з н ы й. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете - те║-то
як його?..
В и б о р н ы й. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене за┐жджав
засiдатель наш, пан Щипавка; так. уже, зна║те, не без того, - випили по
однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з
кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися.
В о з н ы й. Не розказовав же пан Щипавка яко┐ новини?
В ы б о р н ы й. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству
урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому
комiсаровi уже не те, як давно було... Така, каже, халепа, що притьмом
накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або
випросити треба, або купити.
В о з н ы й. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх
присутственних мiстах унинiе воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi
прижимочка просителю, як водилось перше, почита║ться за уголовно║
преступленi║; а взяточок, сирiч - винуждений подарочок, весьма-очень
iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i
при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться
жить на свiтi.
В ы б о р н ы й. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина,
богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п'явкам кров iз нас
смоктати... Та куди ви, добродiю, налагодились?
В о з н ы й. Я намiревал - те║-то як його - посiтити нашу вдовствующую
дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з
нею.
В ы б о р н ы й (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона?
В о з н ы й. Може, пiшла додому.
В ы б о р н ы й. Золото - не дiвка! Наградив бог Терпилиху дочкою.
Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, - яке
у не┐ добре серце, як вона поважа║ матiр свою; шану║ всiх старших себе;
яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить.
В о з н ы й. Нiчого сказати - те║-то як його - хороша, хороша i уже в
такiм возрастi...
В ы б о р н ы й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна.
Нiхто i не квапиться.
В о з н ы й. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i восьма
пристойнi┐, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом
сво┐м, iзучен ярмолоя i дуже зна║ть печерсько-лаврський напiв; другий
волосний - те║-то як його - писар iз Восьмачок, молодець не убогий i
продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй - пiдканцелярист iз
суда по iменi Скоробреха i многi┐ другi┐, но Наталка...
В ы б о р н ы й. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п'║
горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист
Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а
Наталцi треба не письменного, а хазя┐на доброго, щоб умiв хлiб робити i
щоб жiнку свою з матiр'ю годовав i зодiгав.
В о з н ы й. Для чего же неписьменного? Наука - те║-то як його - в лiс
не йде; письменство не ║сть преткновенi║ iлi помiха ко вступленiю в
законний брак. Я скажу за себе: правда, я - те║-то як його - письменний,
но по благостi всевишнього ║смь чоловiк, а по милостi дворян -- возний, i
живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про
чорний день iмi║ться. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку -
те║-то як його - i другого кого годовати i зодiгати.
В ы б о р н ы й. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, зда║ться, пора.
Хiба в ченцi постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очi не нависла?
Хiба хочете, щоб вам на весiллi сю пiсню спiвали? Ось слухайте.
(Виборный поет)
N 5
Ой пiд вишнею, пiд черешнею
Стояв старий з молодою, як iз ягодою.
I просилася, i молилася:
"Пусти мене, старий дiду, на улицю погулять!"
"Ой я й сам не пiду, i тебе не пущу:
Хочеш мене, старенького, да покинути.
Ой не кидай мене, моя голубочко,
Куплю тобi хатку, i ще сiна жатку,
I ставок, i млинок, i вишневий садок".
"Ой не хочу хатки, анi сiна жатки,
Нi ставка, нi млинка, нi вишневого садка.
Ой ти, старий дiдура, i зогнувся, як дуга,
А я, молоденька, гуляти раденька".
В о з н ы й. Коли другi┐ облизня поймають, то i ми остерега║мся.
Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сi║, i я собi на
умi.
В ы б о р н ы й. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на не┐ похожi? Не
тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як
ви, у iншо┐ аж жижка задрижить!
В о з н ы й (в сторону). Признаюсь йому в мо║й любвi к Наталцi.
Послухай, пане виборний! Нiгде - те║-то як його - правди дiвати, я люблю
Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем мо┐м, не могу без не┐ жити,
так ┐┐ образ - те║-то як його - за мною i слiдить. Як ти дума║ш? Як
совiту║ш в таковом мо║м припадцi?
В ы б о р н ы й. А що тут довго думати? Старостiв посилати за
рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам
одказати.
В о з н ы й. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я
уже ┐й говорив, як то кажуть, надогад бурякiв -- те║-то як його -- так де!
Нi приступу!
В ы б о р н ы й. Що ж вона говорить, чим одговорю║ться i що каже?
В о з н ы й. Она iзлага║ть нерезоннi┐ - те║-то як його - причини; она
приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарица║ть себе
сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою - те║-то
як його - а мене возним; i рiшительний приговор учинила - що я ┐й, а она
мнi не рiвня - те║-то як його.
В ы б о р н ы й. А ви ж ┐й що?
В о з н ы й. Я ┐й пояснил, що любов все равня║ть.
В ы б о р н ы й. А вона ж вам що?
В о з н ы й. Що для мене благопристойнi║ панночка, нiж простая селянка.
В ы б о р н ы й. А ви ж ┐й що?
В о з н ы й. Що она - те║-то як його - одна моя госпожа.
В ы б о р н ы й. А вона ж вам що?
В о з н ы й. Що она не вiрить, щоб так дуже - те║-то як його - можна
полюбити.
В ы б о р н ы й. А ви ж ┐й що?
В о з н ы й. Що я ┐┐ давно люблю.
В ы б о р н ы й. А вона ж вам що?
В о з н ы й. Щоб я одв'язався од не┐.
В ы б о р н ы й. А ви ж ┐й що?
В о з н ы й (с жаром). Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс - те║-то як його
- Наталка утекла, а я з тобою остався.
В ы б о р н ы й.Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не
бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви ┐й не рiвня. У не┐
не те на серцi...
В о з н ы й. Не те? А що ж би таке║?
В ы б о р н ы й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як
вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе
якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий,
проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з
нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого,
як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з
сестрою. Но Терпило, понадiявшись на сво║ багатство, зачав знакомитись не
з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами,
купцями i цехмистрами -- пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй
промисел i мало-помалу розточив сво║ добро, розпився, зачав гримати за
Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i
послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без
куска хлiба оставив жiнку i дочку.
В о з н ы й. Яким же побитом - те║-то як його - Терпилиха з дочкою
опинилися в нашем селi?
В ы б о р н ы й. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр - гарний, з
рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого
старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер
живе, як ви зна║те.
В о з н ы й. А вишереченний Петро де - те║-то як його - обрiта║ться?
В ы б о р н ы й. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав,
i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам
одказу║, та й Терпилиха без сльоз Петра не згаду║.
В о з н ы й. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго -
те║-то як його - можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як
журавель в небi.
В ы б о р н ы й. Або, як той грек мовляв: "Лучче живий хорунжий, як
мертвий сотник"... А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то
б Наталка вийшла замуж, бо убожество ┐х таке велике, що невмоготу
становиться.
В о з н ы й. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiе
iмiти по мо║му сердечному дiлу. кжелi виiгра║ш - те║-то як його - любов ко
мнi Наталки i убiдиш ┐┐ доводами сильними довести ┐┐ до брачного мо║го
ложа на законном основанi┐, то не пожалiю - те║-то як його - нiчого для
тебе. Вiр - без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсi┐
сочиню, - божусь в том - ║же-║й! ║й!
В ы б о р н ы й (немного подумав). Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого
нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка!
В о з н ы й. Осмiлься! Ти умi║ш увернутись - те║-то як його - хитро,
мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману,
приязнi ради.
В ы б о р н ы й. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать
других - од бога грiх, а од людей сором.
В о з н ы й. О, простота, простота! Хто тепер - те║-то як його - не
брешеть i хто не обманива║ть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много
народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул:
"Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!.." - ║й-║й, всi
присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда бива║ть в пользу
ближнiх, а то бiда - те║-то як його - що часто лжем iлi ради сво║й ви
годи, iлi на упад других.
В ы б о р н ы й. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж...
В о з н ы й. Що "однако ж"? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого
так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить - кругова порука.
Слухай. (Поет).
N 6
Всякому городу нрав i права,
Всяка iмi║ть свой ум голова,
Всякого прихотi водять за нiс,
Всякого манить к наживi свiй бiс.
Лев роздира║ть там волка в куски,
Тут же волк цапа скубе за виски;
Цап в огородi капусту псу║:
Всякий з другого бере за сво║.
Всякий, хто вище, то нижчого гне, -
Дужий безсильного давить i жме,
Бiдний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха -
Хто ж ║сть на свiтi, щоб був без грiха?
В ы б о р н ы й. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром
проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам
невпам'ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старо┐
Терпилихи. Бог зна, до чого веде, - може, воно i добре буде, коли ваша
доля щаслива.
Дузт N 7
Возныйи виборний
Ой доля людськая - доля ║сть слiпая!
Часто служить злим, негiдним i ┐м помага║.
Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
I все не в лад ┐м приходить, за що не возьмуться.
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава.
Без розума люди в свiтi живуть гарно,
А з розумом та в недолi вiк проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.
(По окончании пения уходят).
Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.
Я В Л Е Н И Е 4
Терпилиха прядет, Наталка шьет.
Т е р п и л и х а. Ти оп'ять чогось суму║ш, Наталко! Оп'ять щось тобi
на думку спало?..
Н а т а л к а. Менi з думки не йде наше безталання.
Т е р п и л и х а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству сво║му
продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити;
покойний твiй батько довiв нас до сього.
Н а т а л к а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим
до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.
Т е р п и л и х а. Лучче б була я умерла: не терпiла б тако┐ бiди, а
бiльше через твою непокорность.
Н а т а л к а (оставляя роботу). Через мою непокорность ви бiду
терпите? Мамо!
Т е р п и л и х а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе -
розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?
Н а т а л к а. В надежду на бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж
за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать - хорошi люди!
Т е р п и л и х а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн
i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист
Скоробрешенко - чому не люди? Кого ж ти дума║ш -може, пана якого або
губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, - мала б вiчний
хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.
Н а т а л к а. Хотя б i протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть
розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце мо║ не
лежить до ┐х i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi - нехай вони
собi тямляться!
Т е р п и л и х а. Знаю, чом тобi всi не люб'язнi; Петро нав'яз тобi в
зуби. Дурниця все те, що ти дума║ш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху
нема, нi послушанiя.
Н а т а л к а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чу║, та ми живемо;
то i вiн жив i так же пам'яту║ об нас, та бо┐ться вернуться.
Т е р п и л и х а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не
злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на тво║ з ним
замужество; так i мого нiколи не буде.
Н а т а л к а (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).
N 8
Ой мати, мати! Серце не вважа║,
Кого раз полюбить, з тим i умира║.
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалi, щодень сльози лити.
Бiдность i багатство - ║сть то божа воля;
З милим ┐х дiлити - ║сть щаслива доля.
Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобi буде мила?
I до мого горя ти жалю не ма║ш,
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставля║ш!..
(Пропевши, говорит).
О мамо, мамо! Не погуби дочки сво║й! (Плачет).
Т е р п и л и х а (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти
кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество мо║, старость силують мене
швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро
добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн
не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто
вiда║ - може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i
тебе. Тепер так бува║, що одну нiбито любить, а о другiй дума║.
Н а т а л к а. Петро не такий; серце мо║ за його руча║ться, i воно менi
вiщу║ що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi - о, з
кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.
Т е р п и л и х а. Не дуже довiряй сво║му серцю: сей вiщун часто
обманю║. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А
лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.
N 9
Чи я тобi, дочко, не добра желаю,
Коли кого зятем собi вибираю?
Ой дочко, дочко! що ж мнi начати?
Де ж люб'язного зятя достати?
Петро десь блука║, може, оженився,
Може, за тобою не довго журився.
Ой дочко, дочко! що ж мнi начати,
Де ж люб'язного зятя достати?
По старостi мо┐й живу через силу,
Не дождавшись Петра, пiду i в могилу.
Ой дочко, дочко... и проч.
Тебе ж без приюту, молоду дитину,
На кого оставлю, бiдну сиротину?
Ой дочко, дочко... й проч.
Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через тво║
упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори тво┐ положать мене
в домовину. (Плачет).
Н а т а л к а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за
первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу сво║ горе, забуду Петра
i не буду нiколи плакати.
Т е р п и л и х а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi!
Прошу тебе: викинь Петра з голови - i ти будеш щасливою. Але хтось
мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?
(Уходит).
Я В Л Е Н И Е 5
Наталка (одна)
Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що
робить!.. Дала слово за первого вийти замуж - для покою матерi треба все
перенести. Скроплю серце сво║, перестану журитись, осушу сльози сво┐ i
буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться;
возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, зда║ться, нема на
примiтi. А там... ох!.. Серце мо║ чогось щемить... (Приметя приближение к
двери, садигся за роботу).
Я В Л Е Н И Е 6
Наталка, Терпилиха и выборный.
В ы б о р н ы й. Помагай-бi, Наталко! Як ся ма║ш, як пожива║ш?
Н а т а л к а. Ат, живемо i ма║мося, як горох при дорозi: хто не схоче
той не вскубне.
Т е р п и л и х а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле
дерево, i кози скачуть.
В ы б о р н ы й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то
i мала, хто вас обороняв би.
Т е р п и л и х а. Я сього тiлько i хочу, так що ж...
В ы б о р н ы й. А що таке║? Може, женихiв нема, абощо? А може,
Наталка?..
Т е р п и л и х а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi
людцi, так: "Не хочу та й не хочу!"
В ы б о р н ы й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи
б од ┐┐ розуму сього не ждав.
Н а т а л к а. Так то вам зда║ться, а нiхто не вiда, хто як обiда.
Т е р п и л и х а. От так все вона - приговорками та одговорками i
виверта║ться; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки
опущу.
В ы б о р н ы й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не
дитя. Кого ж ти дожида║шся? Чи не iз города ти таку примху принесла з
собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не
гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже
бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не во║нний, та коли i во║нний,
то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на ┐х
нiхто не гляне.
Н а т а л к а. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не
вередую i не перебираю женихами. Ви зна║те, хто за мене сватався. Чи уже ж
ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду?
В ы б о р н ы й. Правда, замуж вийти - не дощову годину пересидiти; але
менi зда║ться, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе,
нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi.
Т е р п и л и х а. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не
знаю, як дальше i на свiтi жити!
Н а т а л к а. Мамо! Бог нас не оставить: ║сть i бiднiйшi од нас, а
живуть же.
Т е р п и л и х а. Запевне, що живуть, але яка жизнь ┐х!
Н а т а л к а. Хто живе чесно i году║ться трудами сво┐ми, тому i кусок
черствого хлiба смачнiший од м'ягкой булки, неправдою нажито┐.
Т е р п и л и х а. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i
во всiм недостаток. (К выборному). Хоть i не годиться сво║┐ дочки
вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для
мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.
В ы б о р н ы й. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити;
всi матерi примiром ставлять ┐┐ сво┐м дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати,
трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона
мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти
сiдою панною.
Т е р п и л и х а. Наталко! Чу║ш, що говорять? Жалiй послi на себе, а
не на другого кого.
Н а т а л к а (вздыхает). Я i так терплю горе!
В ы б о р н ы й. Та можна вашому горю i пособити; (лукаво) у мене ║сть
на примiтi чолов'яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав.
Н а т а л к а (в сторону). От i бiда менi!
Т е р п и л и х а. Жарту║те, пане виборний!
В ы б о р н ы й. Без жартiв, знаю гарного жениха для Наталки. А коли
правду сказати, то я i прийшов за його поговорити з вами, панi Терпилихо.
Н а т а л к а (с нетерпением), А хто такий той жених?
В ы б о р н ы й. Наш возний, Тетерваковський. Ви його зна║те... Чим же
не чоловiк?
Н а т а л к а. Возний? Чи вiн же менi рiвня? Ви глумитеся надо мною,
пане виборний!
Т е р п и л и х а. Я так привикла к сво║му безталанню, що боюся i
вiрити, щоб була сьому правда.
В ы б о р н ы й. З якого ж побиту менi вас обманьовати? Возний Наталку
полюбив i хоче на нiй женитись; що ж тут за диво? Ну, скажiте ж хутенько,
як ви дума║те?
Т е р п и л и х а. Я душею рада такому затевi.
В ы б о р н ы й. А ти, Наталко?
Н а т а л к а. Бога бiйтесь, пане виборний! Менi страшно i подумати,
щоб такий пан - письменний, розумний i поважний - хотiв на менi женитись.
Скажiте менi перше, для чого люди женяться?
В ы б о р н ы й. Для чого? Для того... а ти буцiм не зна║ш?
Н а т а л к а. Менi зда║ться, для того, щоб завести хазяйство i
сiмейство; жити люб'язно i дружно; бути вiрними до смертi i помагати одно
другому. А пан, которий жениться на простiй дiвцi, чи буде ┐┐ вiрно
любити? Чи буде ┐й щирим другом до смертi? Йому в головi i буде все
ро┐тися, що вiн ┐┐ виручив iз бiдностi, вивiв в люди i що вона йому не
рiвня; буде на не┐ дивитися з презирством i обходитися з неповагою, i у
пана така жiнка буде гiрше наймички... буде крепачкою.
Т е р п и л и х а. От так вона всякий раз i занесе, та й справляйся з
нею. Коли на те пiшло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й
Наталка була б як шовкова.
В ы б о р н ы й. Петро? Де ж вiн? А скiлько рокiв, як вiн пропада?
Т е р п и л и х а. Уже рокiв трохи не з чотири.
В ы б о р н ы й. I Наталка так обезглуздiла, що любить за
пропастившогося Петра? I Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить
рiдну свою при старостi, в убожествi, всякий час з заплаканими очима i
туж-туж умираючу од голодно┐ смертi, - не зжалиться над матiр'ю? А ради
кого? Ради пройдисвiта, ланця, що, може, де в острозi сидить, може, умер
або в москалi завербовався!..
В продолжение сего монолога мать й дочь плачут.
N 10
В ы б о р н ы й.
Ей, Наталко, не дрочися!
Т е р п и л и х а.
Та пожалiй рiдной,
Мене, старой, бiдной,
Схаменися!
Н а т а л к а.
Не плач, мамо, не журися!
В ы б о р н ы й.
Забудь Петра-ланця,
Пройдоху-поганця, -
Покорися!
Т е р п и л и х а.
Будь же дочко, мнi неслушна!
Н а т а л к а.
Тобi покоряюсь,
На все соглащаюсь
Прямодушно.
В с е т р о ║.
Де згода в сiмействi, де мир i тишина,
Щасливi там люди, блаженна сторона.
пх бог благословля║ть,
Добро ┐м посила║ть,
I з ними вiк живеть.
Т е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця,
покорность твоя жизнi i здоров'я менi прида║ть. За твою повагу i любов до
мене бог тебе не оставить, мо║ дитятко!
Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i
коли менi бог поможеть осушити тво┐ сльози, то я найщасливiша буду на
свiтi, тiлько...
В ы б о р н ы й. А все-таки "тiлько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь
лиш дур з голови; удар лихом об землю, - мовчи та диш!
Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то
подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж.
Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не
спiшили з весiллям.
В ы б о р н ы й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не
суддi.
Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i
║сть готовi, так iще дечого треба.
В ы б о р н ы й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не
турбуйтеся: наш возний - чоловiк, не взяв його кат - на свiй кошт таке
бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо
сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом
i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости
прийдуть! Пам'ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте!
Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу
приязнь.
(Уходит вместе с выборньм).
Я В Л Е Н И Е 7
Наталка (одна)
Не минула мене лиха година; возний гiрше реп'яха причепився. А
зда║ться, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо
мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як
нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi
шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте
мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер.
(Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже
воля твоя ║сть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого
серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки...
(Встает и поет).
Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила?
Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била?
Мене ж мати та не била - самi сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серцi, но од тебе беруть мою руку.
Спiши, милий, спаси мене од лютой напастi!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
Д Е Й С Т В И Е II
Театр представляет прежнюю улицу.
Я В Л Е Н И Е 1
Микола (один).
Один собi живу на свiтi, як билинка на полi; сирота - без роду, без
племенi, без талану i без приюту. Що робить - i сам не знаю. Був у городi,
шукав мiста, но скрiзь опiзнився. (Думает). Одважусь в пекло на три днi!
Пiду на Тамань, пристану до чорноморцiв. Хоть iз мене i непоказний козак
буде, та ║сть же i негiднiйшi од мене. Люблю я козакiв за ┐х обичай! Вони
коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспiваю лиш пiсню ┐х, що
мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
N 12
Гомiн, гомiн, гомiн, гомiн по дiбровi,
Туман поле покрива║, мати сина виганя║.
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".
"Мене, мати, мене, мати, орда зна║,
В чистiм полi об'┐жджа║, в чистiм полi об'┐жджа║".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".
"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".
"Iди сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".
"Мене, мати, мене, мати, турчин зна║,
Срiблом, злотом надiля║, срiблом, злотом надiля║".
"Iди, сину, iди, сину, прiч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".
"Пiду, мати, москаль мене добре зна║,
Давно уже пiдмовля║, давно мене пiдмовля║.
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, туркiв бити, будем татар, туркiв бити".
Так i я з чорноморцями буду тетерю ┐сти, горiлку пити, люльку курити i
черкес бити. Тiлько там треба ута┐ти, що я письменний: у них, кажуть, iз
розумом не треба висоватись; та се невелика штука. I дурнем не трудно
прикинутись.
Я В Л Е Н И Е 2
Петро и Микола.
П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
N 13
Сонце низенько,
Вечiр близенько,
Спiшу до тебе,
Лечу до тебе,
Мо║ серденько!
Ти обiщалась
Мене вiк любити,
Нi з ким не знаться
I всiх цураться,
А для мене жити.
Серденько мо║,
Колись ми обо║
Любились вiрно,
Чесно, примiрно
I жили в поко┐.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я бiлi┐
Та й нежив стану...
М и к о л а (в сторону). Се не iз нашого села i вовся менi незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно менi не в примiту.
М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, зда║ться, не
тутешнiй.
П е т р о. Нi, пане брате.
М и к о л а. Вiдкiль же ти?
П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобi i сказати - вiдкiль
хочеш...
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того мiста, де родився?
П е т р о. О, запевне не забув, бо i вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловiк?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на свiтi; тиняюсь од села до села, а тепер
iду в Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичi ║сть в Полтавi або знакомi?
П е т р о. Нема у мене нi родичiв, нi знакомих. Якi будуть знакомi або
родичi у сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як i я - безприютний.
П е т р о. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко
бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодаренi║ богу, до сього часу
прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя
одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце мо║ до
тебе склоня║ться, як до рiдного брата. Будь мо┐м приятелем...
Я В Л Е Н И Е З
Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм
платком.
Выбороный - в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии
старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною
миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в
дверь Терпилихи.
В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло ║сть.
Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний!
Нехай трохи прочума║ться.
В ы б о р н ы й. Та надворi швидше провiтриться.
Т е р п и л и х а. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.
В ы б о р н ы й. За всi голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на
сватаннi i через край смикнув окаянно┐ варенухи (Увидя Миколу). Здоров,
Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?
В о з н ы й. Не обрiта║ться лi в городi новинок каких курйозних?
В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарi - що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там
так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки
красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було
пiшки, що аж дивитись мило.
В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество
говорить, чи мило, чи нi?
В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од
себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що
не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви
дума║те, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що ┐м велять.
Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.
В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж
треба сказати, що всякий господар для себе ж i стро┐ть.
М и к о л а. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б
од вiтру самi попадали i подавили б сво┐х хазя┐нiв. Коли прислухатись, хто
бiльше грима║ на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього
розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi
шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!
В о з н ы й. По крайнiй мiрi - те║-то як його - чи не чути чого об
обидах, спорах i грабежах i - те║-то як його - о жалобах i позвах?
В ы б о р н ы й. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки
продавав... (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланя║шся пану возному та не
поздоровиш його? Адже бачиш - вiн заручився.
М и к о л а. Поздоровляю вас, добродiю... А з ким же бог привiв?
В о з н ы й. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць
дiвицею.
В ы б о р н ы й. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя). А се що за
парубок?
М и к о л а. Се мiй знакомий; iде iз Коломака в Полтаву на заробiток.
В о з н ы й. Хiба-развi - те║-то як його - iз Коломака через наше село
дорога в город?
П е т р о. Я нарошне прийшов сюда з ним побачитись.
Выборный и возный уходят.
Я В Л Е Н И Е 4
Петро и Микола.
П е т р о. Се старший в вашiм селi?
М и к о л а. Який чорт; вiн живе тiлько тут; бач, возний - так i
бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий i хапун такий, що iз
рiдного батька злупить!
П е т р о. А то, другий?
М и к о л а. То виборний Макогоненко; чоловiчок i добрий був би, так
бiда - хитрий, як лисиця, i на всi сторони мота║ться; де не посiй, там i
уродиться, i уже де i чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
П е т р о. Так вiн штука! Кого ж вони висватали?
М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бiдна вдова з дочкою, то,
мабуть, на Наталцi возний засватався, бо до не┐ багато женихiв залицялись.
П е т р о (в сторону). На Наталцi!.. (Успокоясь). Но Наталка не одна на
свiтi. (К Миколе). Так, видно, Наталка багата, хороша i розумна?
М и к о л а. Правда, хороша i розумна, а до того i добра; тiлько не
багата. Вони недавно тут поселились i дуже бiдно живуть. Я далекий ┐х
родич i знаю ┐х бiдне поживання.
П е т р о. Де ж вони перше жили?
М й к о л а. В Полтавi.
П е т р о (с ужасом). В Полтавi!..
М и к о л а. Чого ж ти не сво┐м голосом крикнув?
П е т р о. Миколо, братику мiй рiдний! Скажи по правдi: чи давно уже
Наталка з матiр'ю тут живуть i як вони прозиваються?
М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в
мислях рассчитывает время), Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз
по смертi Наталчиного батька.
П е т р о (вскрикивает). Так вiн умер!
М и к о л а. Що з тобою робиться?
П е т р о. Нiчого, нiчого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
М и к о л а. Стара прозива║ться Терпилиха Горпина, а дочка - Наталка.
Петро всплескивает руками, закрывает ими лицо, опускает голову и стоит
неподвижно.
М и к о л а (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал,
и говорит), Я не знаю, хто ти, i тепер не питаюся, тiлько послухай:
N 14
Вiтер вi║ горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
Полюбила Петруся
I сказати боюся,
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А за того Петруся
Била мене матуся,
Ой, лихо, не Петрусь...
Де ж блука║ мiй Петрусь,
Що i досi не вернувсь?
Ой, лихо, не Петрусь...
Я хоть дiвка молода,
Та вже знаю, що бiда.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус!
А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра).
П е т р о. Так, угадав!.. Я - той нещасний Петро, якому Наталка
припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а
тепер...
М и к о л а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не зна║мо, може, i не ┐┐
засватали.
П е т р о. Но серце мо║ замира║, начува║ться для себе великого горя.
Братику Миколо, ти говорив менi, що ти ┐х родич, чи не можна тобi
довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.
М и к о л а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю.
Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?
П е т р о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то
лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо ┐й
вспоминати об тiм, якого так легко забула!
М и к о л а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю ┐┐,
то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут.
(Уходит к Терпилихе).
Я В Л Е Н И Е 5
Петро (один).
Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i
любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копiйку,
спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто
багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все зда║ться,
близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб
горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi.
Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все уда║ться, всi його люблять,
всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (Поет).
N 15
У сосiда хата бiла,
У сосiда жiнка мила,
А у мене нi хатинки,
Нема щастя анi жiнки.
За сосiдом молодицi,
За сосiдом i вдовицi,
I дiвчата поглядають, -
Всi сосiда полюбляють.
Сосiд ранше мене сi║, -
У сосiда зеленi║,
А у мене не орано
I нiчого не сiяно.
Всi сосiда вихваляють,
Всi сосiда поважаюсь;
А я марно часи трачу,
Один в свiтi - тiлько плачу.
Во время пения Макогоненко выходит на сцену, слушает и по окончании
подходит к Петру и говорит.
Я В Л Е Н И Е 6
Петро и выборный.
В ы б о р н ы й. Ти, небоже, i спiвака добрий.
П е т р о. Не так, щоб дуже - от аби-то.
В ы б о р н ы й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за
чоловiк?
П е т р о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в
Полтаву.
В ы б о р н ы й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?
П е т р о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був
на лiнi┐, заходив i в Харков.
В ы б о р н ы й. I в Харковi був? Лепський то десь город?
П е т р о. Гарний город; там всього доброго ║сть, я i в театрi був.
В ы б о р н ы й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?
П е т р о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистро║ний великий
будинок. Туда ввечерi з'┐жджаються пани i сходяться всякi люди, хто
заплатити може, i дивляться на комедiю.
В ы б о р н ы й. На комедiю (знак удивления.) Ти ж бачив, пане брате,
сю комедiю, яка вона?
П е т р о. I не раз бачив. Се таке диво - як побачиш раз, то i вдруге
схочеться.
Я В Л Е Н И Е 7
Те же и возный.
В о з н ы й. Що ти тут, старосто мiй, - те║-то як його -
розглагольству║ш з пришельцем?
В ы б о р н ы й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та
бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.
В о з н ы й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (К Петру). Продолжай,
вашець...
П е т р о. На комедi┐ однi виходять - поговорять, поговорять та й
пiдуть; другi вийдуть - те ж роблять; деколи пiд музику спiвають,
смiються, плачуть, лаються, б'ються, стрiляються, колються i умирають.
В ы б о р н ы й. Так таке то комедiя? ксть же на що дивитись, коли люди
убиваються до смертi; нехай ┐й всячина!..
В о з н ы й. Они не убиваються i не умирають - те║-то як його -
настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби
справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!
В ы б о р н ы й. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке
тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?
В о з н ы й. Не лицемiрство, а лицедiйство.
В ы б о р н ы й. Ну, ну! Лицедiйство...
П е т р о. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся,
був Климовський, Прудиус i Грицько.
В ы б о р н ы й. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.
П е т р о. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав
з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав
москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.
В ы б о р н ы й. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив
i наколотив гороху з капустою.
П е т р о. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний
козак: служив в полку пана Кочубея на баталi┐ з шведами пiд нашою
Полтавою.
В о з н ы й. В полку пана Кочубея? Но в славнi┐ полтавськi┐ времена -
те║-то як його - Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i
пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй
Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.
В ы б о р н ы й. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта,
шануючи бога i вас.
В о з н ы й. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сi║
малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.
П е т р о. Там i Iскру почитують.
В о з н ы й. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i
пострадал вмiстi з Кочубе║м, мало не за год до Полтавськой баталi┐; то
думать треба, що i полк не ему принадлежал во врем'я сраженiя при Полтавi.
П е т р о. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено,
що нiбито царську казну зата┐ли.
В о з н ы й. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм'┐ не
без виродка - те║-то як його. Хiба ║сть яка земля, праведними Iовами
населена? Два плута в селi i селу безчестям не роблять, а не тiлько цiлому
кра║вi.
В ы б о р н ы й. От то тiлько нечепурне, що москаль взявся по-нашому i
про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обича┐в i повiр'я
нашого. Коли не пiп...
В о з н ы й (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке
дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущо┐ мо║┐ тещi. (Уходят.)
Я В Л Е Н И Е 8
Петро (один).
Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так
Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для
которо┐ одважовав жизнь свою на всi бiди, для которо┐ стогнав пiд тяжкою
роботою, для которо┐ скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав
докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку сво║ю вiчно! I коли сам бог
благословив мо┐ труди, Наталка тогдi доста║ться другому! О злая моя доле!
Чом ти не такая, як других? (Поет).
N 16
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сiв над водою.
Сiвши над водою, проклина║ долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим да║ш лишн║, мене ж обижа║ш,
I що менi миле, i те однiма║ш.
Не спасибi долi, коли козак в полi,
Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.
Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,
Тогдi б ти згадала, кого обижала.
Я В Л Е Н И Е 9
Петро и Микола.
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка?
М и к о л а. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з
виборним. Та тобi б треба прита┐тись де-небудь. Наталка обiщала на час
сюда вийти.
П е т р о. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро прячется
Я В Л Е Н И Е 10
Микола и Наталка.
Н а т а л к а (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо?
Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.
М и к о л а. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за
возного?
Н а т а л к а (печально). Посватана... Що ж робить, не можна бiльше
сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала
┐┐ сво┐м одказом.
М и к о л а. Ну, що ж? Возний - не взяв його враг - завидний жених. Не
бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?
Н а т а л к а (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною
смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю
одного Петра. О, коли б ти знав. його, пожалiв би i мене, i його.
М и к о л а. Петра? (Поет).
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Н а т а л к а (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздира║ш мо║ серце. О,
я бiдна! (Помолчав, указывает на реку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi
за ким.
М и к о л а (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту
сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.
Н а т а л к а. Ти, менi зда║ться, побувавши довго в городi, ошалiв i
совсiм не тим став, що був.
М и к о л а. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що
тепер.
Н а т а л к а. Ти чорт зна║ть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет
уйти).
М и к о л а (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв'яжись од
мене.
Н а т а л к а. Говори ж - що таке║?
М и к о л а. Хочеш бачити Петра?
Н а т а л к а. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?
М и к о л а. Вiн тут, та бо┐ться показатись тобi, потому що ти
посватана за возного.
Н а т а л к а. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не
вiнчана... Та ти обманю║ш!..
М и к о л а. Не обманюю - приглядайся! Петре, явись!
Наталка при появлении Петра вскрикивает: "Петро!" Петро вскрикивает:
"Наталка!", оба стремятся друг к другу, обнимаются.
Немая сцена.
М и к о л а (поет),
Поблукавши, мiй Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
П е т р о. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько
побачились, щоб навiки розлучитись.
Н а т а л к а. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i
затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе - божусь...
М и к о л а (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим
часом; а тепер поговорiте, як з возним розв'язаться.
Н а т а л к а. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не пiду, та й
кiнцi в воду!
П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати...
Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла
замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить
одступитися.
П е т р о. Возний - пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з
матiр'ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не
помощ подам.
Н а т а л к а. Петре! Не так ти думав, як одходив!
П е т р о. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i
мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.
М и к о л а. Трохи Петро неправду говорить.
Н а т а л к а. Одгадую сво║ нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому
нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!
N 17
Н а т а л к а.
Пiдеш, Петре, до тi║┐, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.
П е т р о.
Я друго┐ не полюбив i любить не буду,
Тебе ж, мо║ серденятко, по смерть не забуду.
О б а в м е с т е.
Н а т а л к а
Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.
П е т р о
Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.
Н а т а л к а.
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,
Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.
П е т р о.
Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,
Молись богу, моя мила, не страшись нiкого.
О б а.
Бог поможе серцям вiрним пережити муки;
Душi нашi з'║динились, з'║динить i руки.
М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу i надiйся од його всього
доброго. Бог так зробить, що ви обо║ незчу║тесь, як i щастя на вашiй
сторонi буде.
Н а т а л к а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi
за ким не буду. У мене рiдна мати - не мачуха, не схоче сво║┐ дитини
погубити.
П е т р о. Дай боже, щоб ┐┐ природна доброта взяла верх над приманою
багатого зятя.
Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?
П е т р о. Ти все-таки не довiря║ш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.
Н а т а л к а. Дай же менi свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим i
менi вiрним, а я навiк твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi
не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержу║. (К Наталке). За се
заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти
собою, воно i без тебе славне. (Поет).
N 18
Ворскло рiчка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед полiг головою.
Ворскло зрiло
Славне дiло:
Як цар бiлий,
Мудрий, смiлий,
Побив шведську вражу силу
I насипав ┐м могилу.
Козаченьки
З москалями
Потiшились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всiй Росi┐ в вiчну славу!
П е т р о. Отже iдуть...
М и к о л а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступа║ хмара, i буде
великий грiм.
Я В Л Е Н И Е 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха.
В ы б о р н ы й. Що ви тут так довго роздабарю║те?
В о з н ы й. О чем ви - те║-то як його -- бесiду║те?
Т е р п и л и х а (увидя Петра). Ох, менi лихо!
Н а т а л к а. Чого ви ляка║тесь, мамо? Се Петро.
Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!
П е т р о. Нi, се не мара, а се я - Петро, i тiлом, i душею.
В о з н ы й (к виборному). Що се за Петро?
В ы б о р н ы й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчпн любезний,
пройдисвiт, ланець.
В о з н ы й (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б - те║-то як
його - убиратись сво║ю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться,
зда║ться, меж нами лишнiй.
Н а т а л к а. Почому ж вiн лишнiй?
Т е р п и л и х а. I вiдомо - лишнiй, коли не в час пришов хати
холодити.
П е т р о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з богом те, що начали.
Н а т а л к а. Не так-то легко можна окончпти те, що вони начали.
В о з н ы й. А по какой би то такой резонной причинi?
Н а т а л к а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не
ваша, добродiю.
В о з н ы й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч -
те║-то як його - ти одружилася зо мною.
Н а т а л к а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники
нiчого не значать.
В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя - те║-то
як його - нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая
хустка суть доказательства добровольного i непринужденного ║я согласiя
бить мо║ю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите
пеню i посидите на вежi.
В ы б о р н ы й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в
колоду.
Т е р п и л и х а (со страхом). Батечки мо┐, умилосердiтесь! Я не
одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене,
зв'яжiте i до вiнця ведiте.
Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я
сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I
коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним
нiколи не буду.
М и к о л а. Що то тепер скажуть?
В ы б о р н ы й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!
Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мо┐ рiднi┐! Дочка моя до сього часу
не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра)
шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите.
Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона
i мене послухала.
В о з н ы й и В ы б о р н ы й (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села
зараз... I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда
заправторимо, де козам роги правлять.
Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!
П е т р о. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з
Наталкою, про те i богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав
iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв
несогласi║ в сiм'┐ - нехай мене бог накаже! Наталко, покорися сво┐й долi,
послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается
й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и
возный).
Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце мо║ против волi за
його вступа║ться!
Наталка плачет, возный рассуждает.
В ы б о р н ы й. Що не говори, а менi жаль його.
М и к о л а. На чiм то все се окошиться?
В о з н ы й (Петру). Ти, вашець, - те║-то як його - куда тепер
помандру║ш?
П е т р о. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не
вертатись... Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив
Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою
виросли i згодовалися вкупi у тво║┐ матерi, нiхто не воспретить менi
почитати тебе сво║ю сестрою. Що я нажив - все тво║: на, возьми! (Вынимает
из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний нiколи не
попрекнув тебе, що взяв бiдну i на тебе iздержався. Прощай! Шануй матiр
нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Н а т а л к а. Петре! Нещастя мо║ не таке, щоб грiшми можна од його
одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба менi грошей тво┐х.
Вони менi не поможуть. Но бiдою нашою не потiшаться вороги нашi... I мо┐й
жизнi конець недалеко... (Склоняется на плечо Петру).
Т е р п и л и х а (подбегает и обнимает Петра). Петре!
Н а т а л к а (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теря║мо!
М и к о л а (виборному). А тобi як вiн зда║ться?
В и б о р н ы й. Такого чоловiка, як Петро, я зроду не бачив!
В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, i нашел,
что великодушной поступок всякi┐ страстi в нас пересилива║ть. Я - возний i
признаюсь, что от рожденiя мо║го расположен к добрим дiлам; но, за
недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не
здiлал. Поступок Петра, толiко усердний i без примiсу ухищренiя,
подвига║ть мене на нижеслiдующе║... (К Терпилихе). Ветхая деньми!
благословиши лi на благо║ дiло?
Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродiю! Що не зробите, все буде хороше:
ви у нас пан письменний.
В о з н ы й. Добрий Петре i бойкая Наталко! Приступiте до мене! (Берет
их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дiтей сво┐х щастям i
здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки i уступаю Петру во вiчно║ i
потомственно║ владiнi║ з тим, щоб зробив ┐┐ благополучною. (К зрителям).
По║лiку же я - возний, то по привiлегi┐, Статутом мнi наданой, заповiдаю
всiм: "Где два б'ються - третiй не мiшайсь!" i твердо пам'ятовать, що
насильно милим не будеш.
П е т р о и Н а т а л к а (когда возный говорит к зрителям, обнимают
мать, а по окончании говорят). Мати наша рiдная, благослови нас!
Т е р п и л и х а. Бог з'║дна║ть вас чудом, нехай вас i благословить
сво║ю благостiю...
М и к о л а. От таковi-то нашi полтавцi! Коли дiло пiде, щоб добро
зробити, то один перед другим хватаються.
В ы б о р н ы й. Наталка - по всьому полтавка, Петро - полтавець, та й
возний, зда║ться, не з другой губернi┐.
П е т р о. Наталко! Тепер ми нiколи не розлучимося. Бог нам помiг
перенести бiди i напастi, вiн поможе нам вiрною любовiю i порядочною
жизнiю буть примiром для других i заслужить прозвшце добрих полтавцiв.
Заспiвай же, коли не забула, свою пiсню, що я найбiльше люблю.
Н а т а л к а. Коли кого любиш, того нiчого не забудеш.
N19
Ой я дiвчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дiвка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопцi в'ються
I за мене часто б'ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мнi байдуже.
Мо┐ подруги пустують
I зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
I веселостi не знаю.
Я з Петром мо┐м щаслива,
I весела, i жартлива,
Я Петра люблю душею,
Вiн один владi║ть нею.
Х о р
Начинаймо веселиться,
Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться,
Не до смертi ж в горi жити.
Нехай злi┐ однi плачуть,
Бо недобре замишляють;
А полтавцi добрi скачуть,
Не на зло другим гуляють.
Коли хочеш буть щасливим,
То на бога полагайся;
Перенось все терпеливо
I на бiдних оглядайся.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT