Михайло Коцюбиньский. Маленький гр▓шник
---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно Собранi║ Творiв, Наукова Думка, 1974
---------------------------------------------------------------
Дмитрик, восьмил│тн│й хлопчик, вискочив з душно┐ низенько┐ хати, що по
сам│ в│кна вл│зла в землю. Надвор│ було краще, н│ж у хат│. Сонечко п│дбилося
вже височенько │ пригр│вало. Сн│г так блищав, що Дмитрик не м│г на нього
дивитись │ кл│пав очима. Була в│длига, з стр│х капало, з горбка зб│гали, мов
весною, струмочки тало┐ води, горобц│ весело цв│р│нькали, жид│вськ│ кози
никали по майдан│, чи не лишилось де на торговиц│ хоч стебла с│на в│д
учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили
Дмитрика, тягли його в далеч│нь, на волю, он в те м│сто, що зд│йма║ться до
блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами
на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з в│драми на щоденну роботу,
звел│ла йому сид│ти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. В│н стежив очима за
мат│р'ю, що, з│гнувшись п│д важкими в│драми, повними води, переходила
вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиц│ в│дчинялись двер│,
висовувалися зв│дти жид│вки │ гукали на його маму:
- Ярино! а нес│ть швидке води, бо д│жка порожня!
Дмитриков│ на хвилинку жаль стало неньки, що слаба не слаба - увесь
день мусить носити воду, заробляти на хл│б. Та не така була погода, щоб
смуток затримався в його серц│. Все навкруги було таке рад│сне, веселе, що з
пам'ят│ Дмитриково┐ вилет│ли десь │ мати, й наказ ┐┐ сид│ти вдома, в│н не
пом│тив як. сам│ ноги, озут│ в здоров│ зашкарубл│ чоботи, винесли його на
вулицю. Дмитрик скубнув по дороз│ за хв│ст козу │ весело засм│явсь,
побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Дал│,
вчепившись ззаду до панських саней, про┐хав до мосту, а зв│дти, пошкрябуючи
здоровими чоб│тьми та │нколи ковзаючись, поб│г через л│д на м│сто.
На Дмитриков│ була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що
вис│ли кр│зь д│рки з пошарпано┐ одежини, довг│ рукава тел│пались нижче рук,
заважали йому, Русяву головку прикривав старенький картузик з од│рваним
козирком. Але, незважаючи на сво┐ непишн│ шати, Дмитрик весело дививсь на
св│т божий здоровими сивими очима, весело п│дстрибував по людних вулицях.
Враз в│н зупинивсь, скривив жал│бно обличчя │ простяг руку до якогось
пана, що проходив улицею.
- Дайте коп│йку!.. мати слаб│... хл│ба нема║...
Пан глянув на бл│дий видочок хлопчик│в, на його одежу пошматовану й
сягнув у кишеню.
Дмитрик поб│г дал│, затискаючи в руц│ м│дяну монету. Се Гаврилко його
так навчив. О, той Гаврилко розумний │ сильний, страх який сильний!.. Але де
ж в│н, той Гаврилко?
- Дмитрику, а сюди!..
Дмитрик вп│знав знайомий голос │ став.
- Ну, що? - прив│тався Гаврилко, п│дходячи до Дмитрика.
- А диви, що маю! - похвалився той десяткою, що випрохав у пана.
- Мало! - р│шив Гаврилко. - Що за не┐ купиш? Проси ще, та не л│нуйсь,
кривись добре, як середа на п'ятницю, та приказуй жал│бно: "Дайте,
милостивий пане, дайте... мати вмирають... я ┐сти хочу!.." I не в│дчепись,
за поли хапай, аж поки дасть.
Дмитрик осм│хнувсь.
- Х│ба я не знаю? Ти ж мене вчив... А ти чом не просиш? - поспитав в│н
у товариша.
- Оце вигадав! Сказано мале - дурне! Мен│ н│хто не дасть, бо я вже
великий, мен│ вже десять л│т, та й свита на мен│ ц│ла, не така, як твоя
юпка... Гав не лови! - раптом штурхнув Гаврилко п│д б│к Дмитрика.
Дмитрик зрозум│в │ поб│г за якимсь паном, простягаючи руку.
- Дайте, пане, милостивий... хоч коп│йку дайте... мати вмирають... два
дн│ без хл│ба сидимо.
- Проси все! - казав Гаврилко, одбираючи випрохан│ грош│. - Б│жи он за
т│║ю панею, що на голов│ п│р'ячко тел│па║ться.
Дмитрик поб│г │ ще щось прин│с.
- А де ж Мар│йка? - поспитав в│н.
- А там десь на вулиц│ з жиденятами бавиться... Мар│йко! Агов!
За хвилину надб│гла Мар│йка, так замотана здоровою хусткою, що самий
гострий червоний носик визирав на св│т божий, мов рознюхуючи, чи нема де
чого ц│кавого.
- Зна║те що? - з│брав раду Гаврилко. - Ма║мо трохи грошей", А я нин│
вранц│ так│ бачив мед│вники в пекарн│... ну, так│, що н│коли не бачив... Оце
тоб│ коржик, а на коржиков│ наче сметана солодка-солодка... зверху помащено
червоним та притрушено маком...- Гаврилко сплюнув, бо йому наб│гло повен рот
слини. - А на самому вершечку, ма║те соб│... вишня! Мов т│льки ┐┐ з дерева
з│рвав.
- Еге?! - скрикнули враз Мар│йка з Дмитриком.
- пй-богу!.. ход│м купимо!
- Ход│мо!
- А на шостака в│зьмемо цигарок, - додав Гаврилко.
- I с│рник│в1
п д│ти, мов зграя горобц│в, знялись з м│сця │ покопот│ли вулицею.
- Стережись! - гукнуло щось │ззаду │ баскими к│ньми проскочило повз
д│тей.
- Лови!.. лови його! - скрикнув Гаврилко, │ вс│ тро║ щосили поб│гли
навздог│нц│ за саньми.
Дмитрик в Гаврилком вчепилися ззаду за сани │ прича┐лись. Але,
озирнувшись за Мар│йкою, вони так │ зареготались наголос. А де ж Мар│йка,
наздоганяючи сани, посковзнулась │ шубовснула просто в калюжу. Брудна вода
ст│ка║ з мокро┐ сп│дниц│, а Мар│йка сто┐ть, ще й пальц│ розгорнула, завалян│
в болот│. На лихо, почув той рег│т в│зник │ шмагнув назад себе батогом.
Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. Хлопц│ п│дб│гли до Мар│йки.
- Мар│║, зв│дк│ль в│тер в│║? - зачепив ┐┐ Гаврилко, смикнувши за к│нець
хустки.
- Мар│║, зв│дк│ль в│тер в│║? - смикнув з другого боку Дмитрик.
- Не зай-май, бо, ┐й-бо мам│ скажу! - запхикала Мар│йка, сякаючи
червоного носа.
Хлопц│ попустували трохи, а дал│ з заспоко║ною Мар│йкою майнули на
базар.
Гаврилко накупив мед│вник│в, цигарок │ с│рник│в. Вс│ тро║ примостились
десь п│д барканом │ под│лились ласощами. Гаврилков│, звичайно, придало
найб│льш. Поласувавши, в│н добув з кишен│ цигарок │ дав одну Дмитриков│.
- Дай │ мен│! - об│звалась Мар│йка.
- На, коли хочеш!
Дмитрик затягнувсь цигаркою │ почервон│в увесь од ┐дкого диму, аж оч│
сл│зьми заб│гли. Однак в│н не кинув цигарки, боячись глузування
Гаврилкового.
Мар│йка закашлялась.
- Тю на них! Таке г│рке та недобре курять, - сказала вона, кидаючи
цигарку.
- Ет, баба! - з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило в│д
цигарки.
- А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора! - загадав
Гаврилко.
Вс│ знялись │ подались пом│ж жид│вськ│ вулиц│.
Жидка не знайшли, а так провештались на м│ст│ до вечора.
- Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! - наказував Гаврилко.
- А як мамка не пустять?
- То втечи!
Дмитрик б│г через л│д, пошкрябуючи здоровими чоб│тьми, │ з жахом думав,
що то скаже йому мамка за неслухнян│сть.
А мамка н│чого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши
врешт│ Дмитрика, Ярина об│звалась:
- I де ти бродиш, заволоко? В│зьми отам кашу в печ│ та новечеряй!
Дмитрик ви┐в з горщика кашу, л│г коло матер│ │ зараз же заснув.
Йому снились горобц│, кози, ласощ│ та │нш│ вт│хи б│дних д│тей.
Другого дня Ярина ледве звелась з постел│; вона взялась за в│дра, щоб п│ти
на роботу, але почула, що не мав сили.
- Чогось я занедужала, Дмитрику, - об│звалась Ярина, - сили не маю... Я
трохи полежу, а ти поб│жи на м│сто та купи хл│ба... Ось тоб│ грош│... Та не
барись...
Сумно було Дмитриков│, жалко недужо┐ мами, але т│льки до с│нешнього
порога. За порогом в│н забув │ маму, │ сво┐ турботи. Сонечко гр│ло, як │
вчора, небо син│ло в високост│ чисте, безхмарне; струмочки жебон│ли щось
межи собою, по сн│гу плигали жовтобрюшки та сн│гур│. Весело! Дмитрик з
рад│сним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жмен│ грош│ на хл│б.
Коли це, саме п│д м│стом, з'явився Гаврилко з гринджолятами, а на ┐х
сид│ла Мар│йка.
- С│дай, п│двезу! - гукнув в│н на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на гринджолята, мало не перекинув Мар│йки, а
Гаврилко пов│з ┐х, мотаючи головою та │ржучи, мов к│нь.
- Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат │ взявся за мотузок.
- А що се у тебе в жмен│' - лапнув його за руку Гаврилко.
- Грош│... мамка на хл│б дали.
- Дай сюди!
- Еге, не можна - мамка битимуть.
- Дурний! скажеш загубив, то й не битимуть. Давай!
Дмитрик, вагаючись трохи, в│ддав грош│.
- От що я вам скажу, - почав Гаврилко. - Я тому жидков│, що нас раз у
раз зач│пав, таки нам'яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже,
жиденят, тод│ не попадайтесь нам у руки. А ми соб│ зна║те, що? Ми соб│
покупу║мо козики, жиденята не посм│ють п│дступитись, як докажемо нож│.
Думка купити нож│ дуже вс│м сподобалася. Д│ти метнулись до крамниц│ │
купили три козики. Лишились ще два шаги, за як│ не знали, що купити.
- А я ┐сти хочу! - об│звався Гаврилко.
- I я! I я! ..- скрикнули разом Дмитрик та Мар│йка.
- Рушай просити, Дмитрику! - загадав Гаврилко.
Та, як на лихо, сьогодн│ не щастило, хоч Дмитрик дуже жал│бно кривив
обличчя та квилив, мов сирота:
- Дайте сиротин│ коп│║чку... згляньтесь над голодним!..
Н│хто н│чого не давав, а ┐сти хот│лось.
- Ет, що тво║ старцювання! От як той д│д сл│пий, що сидить б│ля мосту,
- ну, той мав всякого добра повну торбу: там тоб│ й бублики, й яблука, й
мед│вники!.. облизалась на одну згадку Мар│йка.
В Гаврилков│й голов│ промайнула думка.
- Зна║те, що? та торба буде наша! - р│шив в│н.
- Еге, так тоб│ д│д │ дасть: ти за торбу, а в│н тебе костуром! -
змагалась Мар│йка.
- Не б│йсь! Зробимо так: ти, Мар│йко, купиш за двоячку булку │ подаси
д│дов│, а як д│д ховатиме ┐┐ в торбу, ми вдвох з Дмитриком,- я з одного
боку, а в│н з другого, - черкнем ножем по мотузц│... Мар│йка вхопить торбу
та навт│кача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?
- Еге, "добре"! А як д│д зверху костуром?
- Не б│йсь, не влучить! Гайда!
Сл│пий д│д сп│вав побожн│ п│сн│ │ не чув свого лиха. В│н, ховаючи в
торбу булку, об│цяв Мар│йц│ "спасен│║ душеньки", коли враз почув, що його
торба кудись сунеться, що ┐┐ вже нема!
- Калавур! Грабують! - зарепетував д│д, але в одпов│дь на його крик
залопот│ли ноги вт│кач│в,
А Гаврилко паю║ вже здобич, прича┐вшись з сво┐м гурточком за стосом
дров на жид│вському подв│р'┐.
Дмитрик чув дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але
бо┐ться й натякнути про се, бо Гаврилко просв│тку не дав би, глузуючи.
Аж ось │ веч│р. Дмитрик зна║, що йому пора вже додому, але в│н бо┐ться
з'явитися до матер│ без хл│ба │ без грошей. Адже мати напевне картатимуть
його! Ся думка так гризе Дмитрика, що в│н зв│ря║ться з нею Мар│йц│.
- Ночуй у нас! - р│шав Мар│йка. - А завтра мати забуде, │ минеться тоб│
отак.
I Дмитрик уперше в житт│ ночу║ п│д чужою стр│хою, далеко в│д матер│.
Другого дня знов │грашки, см│хи, ласощ│. Але надвеч│р Дмитрик пом│чав,
що йому чогось мулько на серц│. Так чогось кортить додому, до матер│. Хай
вже й виб'ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не
витриму║ дал│, кидав сво┐х товариш│в │ б│жить додому. Йому хочеться
пригорнутися до мат│нки, перепросити ┐┐, поц│лувати ту руку, що не раз
пестливо гладила його по головц│. Та чи дома тепер мат│нка, чи ще носять
воду? Он │де назустр│ч та ж│нка, що вони наймають у не┐ хату, вона, мабуть,
зна║...
- Т│тко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? - п│дб│гав до не┐
Дмитрик.
Ж│нка ста║ │ сумно хитав головою.
- В│дносила вона вже сво║, дитино!.. Вже б│льш не │ понесе! - з сл│зьми
в очах каже ж│нка.
Дмитрик не розум│в гаразд сих сл│в, але його щось стиска║ коло серця.
В│н бачить сльози на очах у ж│нки, │ неспок│й обхоплю║ його.
- Сир│тка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з богом бес│ду║...- ридав
раптом ж│нка │ хоче приголубити Дмитрика.
Але Дмитрик випручу║ться з об│йм│в │ кида║ться дал│. В│н усе зрозум│в,
│ страшна безнад│йн│сть обняла йому серце.
- Мат│нко моя!.. - кричить в│н. - Мат│нко!.. - Сльози течуть йому по
обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик б│жить все дал│ │ н│чого
не бачить перед собою. В│н давно вже загубив свого картузика, к│лька раз│в
падав на слизьк│й дороз│, поли з рудо┐ юпки, мов крила, мають за ним в│д
прудкого б│гу, а в│н усе б│жить дал│ та голосить:
- Мат│нко моя!.. мат│нко р│днесенька!..
Але що це? Чию це труну везуть на санях?
"Се мою мамку везуть ховати", - думав Дмитрик │ щосили порива║ться
наперед. В│н не бачить, що за ним басують кон│, не чув, як кричать:
"стережись!" А кон│ вже близько, ось вони дихають гарячою парою над
Дмитриковою головою, ось спинаються над ним, рвуться наперед, │ Дмитрик
зникав десь п│д к│нськими копитами...
Дмитрик лежить у л│карн│. Зламану ногу його взято в лещата; нога вже не так
болить, як перше, │ Дмитрик може п│двестись на постел│. В│н розглядав
простору к│мнату, це ле"кать хвор│, дивиться на сестру-жал│бницю, що
з│гнулась над недужим, │ зупиня║ться, врешт│, на сво║му столиков│. Там, межи
усякими пляшечками з л│ками, червон│║ колодочка з його козика. Ох, той
козик! В│н нагаду║ Дмитриков│ ст│льки прикростей, ст│льки смутку, що Дмитрик
не може дивитися на його.
"Може, мама ┐сти хот│ли, як я купував козики... може, вони голодн│ й
померли, не д│ждавшись хл│ба... Не скажуть мат│нка, не признаються, бо нема
вже ┐х на св│т│... │ н│кого в мене нема║... сир│тка я безр│дний... Та чи
вибачать мен│ мамка за все, що я нако┐в? - дума║ Дмитрик, не втираючи
сльози, що скотилась йому на обличчя. То десь бог покарав мене: нащо було
обдурювати ус│х, просячи для слабо┐ неньки? Нащо було казати, що я
сир│тка?.. От тепер бог │ дав так... А все той Гаврилко недобрий в│н
хлопець, в│н мене на все п│дводив... Н│, то я недобрий, що слухався
Гаврилка... Не вибачить мен│ бог, не вибачить..."
I Дмитрик погляда║ в куток, де з чорних рам дивиться на його суворе
обличчя бога-батька, │ зда║ться Дмитриков│, що не варт в│н пробачення, що
н│хто не дару║ йому вини його...
"Що зо мною буде? - турбують думки дитячу голову. - Де я под│нусь?..
Хто мене нагодув, хто зодягне мене, кал│ку непотр│бного?.. Знов
старцювати?.. Н│, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене
руку простягати... Буду щось робити, на хл│б заробляти, Добр│ люди
поможуть... А де ж т│ добр│ люди? к! Я знаю, що ║! Адже мат│нка недурно
казали, що св│т не без добрих людей!.."
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:37:53 GMT