чний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на пол│ вкра┐нського письменства, а також виходячи 3 засади, що нам потр│бн│ тепер м│ж │ншим │ ман│фестац│┐, як│ б св│дчили про │снування наше, перед ширшою публ│чн│стю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уд│л в тому похорон│ депутац│║ю й в│нком на могилу пок│йного. В│нок уже замовлено, │ грош│ на нього помалу збираються, але... "Чого се в│н хоче в│д мене? Чи не грошей часом?" м│ркував соб│ Макар Iванович │ перехопив, виймаючи калитку - Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на в│нок... - Спасиб│, - об│звався доктор, ховаючи жовтий пап│рець. - Властиво, тут р│ч не в грошах, а в депутац│┐, - казав в│н дал│. - Ми ухвалили вибрати трьох: двох молодших │ одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патр│отизмом │ заслугами, припоручила мен│ прохати вас по┐хати депутатом на похорон │ завезти в│нок, що я й чиню тепер з при║мн│стю. Макар Iванович зразу налякався. Може, се небезнечно3 Але так│ почесн│ запросини при║мно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патр│отом... В│н так любить Укра┐ну й той добрий укра┐нський люд! Б│дна, б│дна Вкра┐на, чого б в│н не зробив для не┐!.. Макар Iванович ц│лком розкис. В│н дякував за честь, запевняв у свойому патр│отизм│, розводився над браком │нтел│генц│┐ вкра┐нсько┐ й, урешт│, об│цяв, умовившись до сво║┐ рол│ з громадянами, ви┐хати завтра в м│сто Луцьке ран│шн│м потягом. - А хто ┐де з молодих? - зупинив в│н виходячого доктора. - Семен Пилипчук з Андр│║м Гавриленком. "Погана компан│я", - подумав Макар Iванович, кривлячися. Доктор попрощався й вийшов, об│цявши за дв│ години прислати в│нок, а Макар Iванович лишився у хат│. Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором │ прича┐вся в куточку, зв│дки виг│дн│ше стежити за кожним рухом т│ла й духу Макара Iвановича. Макар Iванович пройшовся по хат│, затираючи руки. В│н радий. В│н завжди був певним, що заслуги його, яко патр│ота, не загинуть марно. Золото - скр│зь золото. В│н нав│ть не диву║ться, що з-пом│ж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку в│н ма║ право... Т│льки... нав│що т│ дво║ молодших? Вони як│сь... непевн│... Адже можна б було запрохати когось з│ старших - правда, не таких славних патр│от│в, як Макар Iванович, бо не вс│ ж зазнали в'язниц│, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розв│дку, - але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андр│й Гавриленко... Чекайте! Який се Андр│й Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був п│д доглядом? Як же се в│н, Макар Iванович, урядовець, людина оф│ц│ально лояльна, прилюдно виступить з ним у так│й справ│, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну, трохи небезпечна? Н│, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час, так│ умови, що як плюнути - п│дпасти п│д категор│ю укра┐ноф│л│в, сепаратист│в, пол│тично небезпечних et cet. (et cet. - │ т. д. (скороч. в│д лат. et cetera). - Ред.) А нащо се? Та й, м│ж нами кажучи, до чого нам тепер т│ ман│фестац│┐, до чого такий бучний похорон, з в│нками, з промовами, з комед│ями? Умерла людина - поховати ┐┐ тихенько, з│йтись по тому в гурточок, згадати неб│жчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув внутр│шн│й голос Макаров│ Iвановичу, але в│н не звернув на се уваги), посумувати, що б│дн│й Укра┐н│ наш│й щербата доля забира║ кращих син│в, - │ роз│йтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру... Макар Iванович задумався. Непотр│бно, ц│лком непотр│бно, поквапився в│н з об│цянкою ┐хати на той похорон. Що то в нього - дв│ голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його в│д "всевидячого ока"? Краще б було в│дмовитись, краще б не ┐хати. I як можна бути таким необережним?! Ц│лий в│к мати на мет│ обережн│сть │ так вклепатися! Ат! - Що мен│ чинити, що робити? Адже я згодився, об│цяв! - б│га║ по хат│ збурений Макар Iванович. - Тепер якось н│яково назад л│зти... А ┐хати не можу... I не по┐ду, н│защо не по┐ду... Але що мен│ зробити, як викрутитися?.. Боже!.. Макар Iванович б│га║ по хат│, як нав│жений, а Хо не може дал│ витримати в свому кутку. Його розбира такий см│х, що аж кольки п│д грудьми спирають. - Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки. - Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумедн│шу ф│гуру? Оце "ф│л", так "ф│л", чисто┐, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!.. Б│ла борода Хо труситься в│д реготу, аж холодний в│тер │де в│д не┐, а наш патр│от т│па║ться, мав у пропасниц│, уявляючи буйною фантаз│║ю вс│ насл│дки сво║┐ необачно┐ об│цянки. Тут │ компрометац│я, │ втрата посади, │ допити, │ таке страх│ття, що й малим д│тям не сниться, - Не по┐ду! - р│ша║ в│н врешт│. - Не по┐ду! - Барин! - ускаку║ служебка. - Там принесено з крамниц│ такий в│нок з ср│бла, що аж ся║ на сонц│... - Дурна! - грима║ на не┐ роздратований Макар Iванович │ с│да║ за ст│л. - Що його зробить? - м│рку║ в│н. - Напишу х│ба, що неспод│вано заслаб │ через те не можу ┐хати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посид│ти в хат│, та що ж робити! Усе ж краще, н│ж компрометац│я... I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) вилива║ на папер│ жаль, що неспод│вана слаб│сть змушу║ його зректись великого обов'язку, ба й чест│ в рол│ депутата виявити св│й невт│шний смуток над св│жою могилою вкра┐нського письменника, │ через те в│дсилав в│нок у над│┐, що в│н д│станеться не в г│рш│ руки... Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: в│н справд│ заслаб... в│д страху. V Хо вступа║ в здоровезну кам'яницю, л│зе, покректуючи, по ступанц│ високо, аж "п│д небо", │ втиска║ться в маленьку к│мнату, в найтемн│ший закуток. В к│мнат│ - як в улику: гучний гом│н молодих голос│в бринить ус│ма тонами радост│ ┐┐ смутку. То за столом, при св│тл│ лампи, з│бралася в гурточок молод│ж, щоб, н│м роз│йтись р│зними шляхами, востанн║, може, под│литися враженнями пережитого та над│ями на будучину. Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енерг│┐, в│ри, злучених з собою теплими, сливе братерськими в│дносинами. п не диво: вс│ вони гр│лися б│ля одного вогнища, кожен брав зв│дти св│тло й тепло. Огнище те - любов до сво║┐ кра┐ни, до свого народу; св│тло - то │дея, що дала зм│ст життю, то св│дом│сть сво┐х обов'язк│в; тепло в│ра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, св│тла над темрявою... - Братики мо┐! - зд│йма║ р│ч один. - Розходимось ми р│зними шляхами, розлуча║мось, нав│ки злучен│ одною │де║ю... │де║ю нац│йно-культурного в│дродження нашо┐ кра┐ни.... Перед нами життя, перед нами робота... Роз│йд│мось ми пром│ннями сонця, понес│мо св│тло у темн│ закутки... Розплив│мось глибокими р│чками, зрос│мо р│дну землю, │ "як д│воч│ в│нки, зазелен│ють наш│ ниви..." Не лякаймось великост│ прац│, не жахаймось важко┐ дороги! В │де┐ наш│й, в наш│й прац│, в наш│й см│ливост│ - сила наша. П'ю за см│лив│сть! - За см│лив│сть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок. - Хе-хе-хе! за см│лив│сть!.. - глузливо шепотить Хо. Роз│йдемось пром│ннями... роз│лл║мось р│чками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають пром│ння те, як потиснуть морози та скують р│чки - побачимо, куди д│неться ваша см│лив│сть! Хе-хе!.. А про д│да Хо й забули? Не пам'ята║те, яку чудод│йну силу мав його борода? Ге? А сього не хочете?.. - I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним в│тром. Але молод│ж │з усм│шкою слуха старого. Лякай, д│ду! - Нам скажуть, що думки наш│ не нов│, - обзива║ться другий, - │ ран│ш не одно чисте серце загр│валося такими ж │деями... Та тим-то й ба, що тод│ т│льки │дея набира║ вартост│, коли пороста║ т│лом, переводиться в життя, Перевагу нашу я добачаю найголовн│ше в тому, що ми поставили соб│ завданням перевести наш│ │де┐ в життя, │ певн│, що зробимо все, що в наш│й сил│ й змоз│... Будьмо передус│м скр│зь укра┐нцями - чи то в сво┐й хат│, чи в чуж│й, чи то в свому кра┐, чи на чужин│, Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяд│... Хай вона бринить │ розгорта║ться в наш│й родин│, у наших зносинах товариських, громадських, у л│тератур│ скр│зь, де нам не зац│плено... Не попускаймо соб│ нав│ть у др│бничках. Нес│мо прапор справи нашо┐ в дужих руках, а будьмо консеквентними, не в│дд│ляймо слова в│д д│ла... Не жахаймось, що д│ло те таке велике, таке важке... Роб│м, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йд│м см│ливо, пам'ятаючи, що вс│ дороги провадять до Рима... А поки що нам треба прац│, прац│ й прац│... Я, як ви зна║те вже, маючи шматочок власного грунту, │ду на село господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересв│дчився, що нав│ть одна │нтел│гентна людина може багато там зробити, скоро потрафить забезпечити соб│ поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до осв│ти, │ до пол│пшення економ│чного та морального стану нашого люду. - А сила ворожа? А кроти, що стануть п│дривати тв│й будинок? А шинкар? А жмикрути всяк│? - аж п│дскаку║ на м│сц│ Хо, трясучи бородою. - Чи ж ти гада║ш, що то жарти? - Знаю, - веде дал│ будучий хл│бороб, наче в│дпов│дав на запитання Хо, - що доведеться мен│ рахуватися з чималими труднац│ями, стр│ти багато перешкод, але теж багато й в│ри в мене у свою │дею, багато сили молодо┐, багато енерг│┐ вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток кра┐н│ наш│й, панове! Випито за працю. - Приймаючи сей тост, - обзива║ться трет│й, - додам к│лька сл│в. Пригадайте соб│, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутик│в показав синам, яку силу ма║ ║дн│сть. Отож, ║дност│, яка б робила нас │з кволих нав│ть одиниць незламною силою, потребу║мо й ми... Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дороз│, усяк│ лих│ пригоди здолають зламати хоч як│ сили, хоч яку енерг│ю, │ горе людин│, що в таких обставинах почу║ться самотньою, в│д│рваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб нар│вн│ з │де║ю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щир│, чисто братерськ│ в│дносини м│ж нами, обоп│льну пом│ч, пораду... Опр│ч двох тост│в - за см│лив│сть │ за працю - п'ю ще й трет│й: за ║дн│сть! - За ║дн│сть! - торкнулись ус│ чарками. В маленьк│й к│мнатц│ чимдал│ ста║ гучн│ше. В атмосфер│, повн│й палких речей, см│ливих поривань, над│й, енерг│┐, повн│й безкрайо┐ в│ри в │дею та власн│ сили, загр│т│й юнацьким запалом, гарно почува║ться молод│ж. Байдуже ┐й, що Хо з усе┐ сили намага║ться налякати ┐┐: то бородою ма║, з в│тром холодним дрижаки посилаючи, то в│дхиля║ заслону, показуючи спокуси й небезпечност│, що мр│ють на житт║вому шляху... Байдуже!.. Палка молод│ж у жив│ оч│ см│║ться старому, кепку║ з його заход│в, зве його порохном. Хо ма║ причину рад│ти, бо хто ж то, як не в│н, нар│кав на полохлив│сть, що трима його на св│т│, не да║ спок│йно зложити к│сток у домовину? Але Хо не сьогодн│шн│й, в│н старий, як св│т, його не зведеш. Ох, багато бачив в│н на в│ку свому! Бачив в│н │ таких, що, повн│ молодечо┐ в│дваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого - перш│ ж п'ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, │ тепер... не в│рить. Просто не в│рить, щоб ся палка молод│ж, скоро з│ткнеться з│ справжн│м життям, витривала боротьбу з його чудод│йною силою, не п│дхилилася ┐й, Адже й так│ Макари Iванович│ мали сво┐ хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!.. - Слова, фрази!... - шепотить Хо. - Се абихто зможе! А от д│лом довести в│двагу - й то не нерозсудливу в│двагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасно┐ прац│, - се я Розум│ю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатн│ на се, але не пов│рю, поки життя ваше не покаже вашо┐ правди... А тод│... О, тод│ страхов│ Хо легше стане, бо ближче буде до могили... Хо слуха║, як молодий л│кар розгорта║ плани сво║┐ л│карсько┐ та просв│тньо┐ д│яльност│ на сел│, де ма║ зам│р оселитись. В│н веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до │нтел│гента, орган│зу║ дешеву медичну пом│ч... Чу║ Хо, як с│льський учитель об│ця║ хитромудро керувати пом│ж п│дводними кам│ннями сучасних порядк│в, а таки доплисти, куди треба, таки досягти сво║┐ мети... А ось починаючий письменник нахваля║ться щиро взятись за працю, за поважн│ студ│┐, простати сво┐ │де┐ та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може його н│як злякати ан│ цензурними умовами, ан│ фатумом укра┐нського письменника писати gratis (gratis (лат.) - безкоштовно, задарма. - Ред.) , або за "б│г дасть"... Довго ще, мов улик той, гуде маленька к│мната "п│д небом", довго ще чека║ Хо, аж поки братерський поц│лунок на прощання не зак│нчить сього пам'ятного вечора. - Не полегшало мен│ з того, що глянули мен│ сьогодн│ в в│ч│, не полегшало... - шепотить Хо, плентаючись за останн│м з гостей. - I не полегша, аж пересв│дчуся, що не порожн│ згуки лунали там у к│мнатц│, що час │ життя не зламають в│дваги вашо┐... Почекаю ще... почекаю. x x x Мина║ к│лька л│т. Змордований в│чною блуканиною, знуджений полохлив│стю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандиба║ по курн│й дороз│ Хо, п│дпираючись довгим костуром. - Скучно на св│т│, нудно на св│т│... скр│зь повно страхополох│в... - мимрить старий у роздратуванн│. - А ти волочись по св│тах, не бачачи к│нця-краю сво┐й мандр│вц│... Ох, важко, важко, спочити б уже... - з│тха║ в│н до спокою. - А що се манячить ул│воруч? - зац│кавився Хо, з-п│д руки вдивляючись у далеч│нь, що червон│ла вся в променях заходячого сонця. - Селом Не п│ду туди; остоб│с│ли мен│ осел│ людськ│... Е, н│, стривайте, зайду, бо тут живе хл│бороб-│нтел│гент, що то нахвалявся запровадити на сел│ нов│ порядки... Побачимо... Сонце вже с│дало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало порядному подорожньому, подавсь в│н до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв зв│дти, мабуть, ус│х п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкв│... Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо об│йшов село, але корчми не було. Чудас│я, та й год│! А що то робить пан д│дич, ц│каво глянути? - пода║ться Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними в│кнами. Старий присува║ться до в│кна, зазира всередину й бачить: у хат│, за столом, сидять гост│ - учитель та селяни. Ус│ вони вкуп│ з господарем щось пишуть, рахують, м│ркують. У кутку дво║ д│тей граються, декламуючи байку Гл│бова "Вовк та ягня". - Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись. - Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач ┐х? А се знав що? Гомонять про якусь землю, що громада ма║ купити в сус│днього д│дича. Еге, в│н таки оре перел│г св│й, той хл│бороб! Що ж дал│, що ще нового?.. Хо, однак, мусить в│д│рвати увагу в│д товариства, бо в хату вступа║ ж│нка господаря, звертаючись до д│тей чистою, неламаною мовою: - А йд│ть, д│точки, гратися в другу хату, бо ви тут заважа║те... За якусь часинку господиня знов ув│ходить, прохаючи вс│х на вечерю. Здивований Хо бачить, як ус│ посполу с│дають за ст│л, │ каже до себе: "А диви! Тут наче нема пана й мужика, а сам│ люди..." По вечер│ гост│ примощуються, де кому виг│дн│ше, а господар вийма║ книжку, │ почина║ться лектура... Тут уже Хо не витриму║. Його обхоплю║ непереможне бажання викликати в│дважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збира║ всю свою потугу: проймаючим холодом в│║ борода його, чудод│йна сила, мов хмари т│, насува║ найстрашн│ш│ картини перед оч│ лектора, а лектор наче не пом│ча║ сього. Але, врешт│, почувши при сутн│сть страху, в│н в│дрива║ться в│д книжки, оберта║ться до Хо │ дивиться йому в в│ч│ довгим, зважливим поглядом... I враз Хо пом│ча║, що в│д погляду того д│ються з ним незвичайн│ реч│: з бороди вже не в│║ проймаючий холод, вона тратить свою чудод│йну силу, т│ло його менша║, легша║, немов частина ││ого парою взялась або порохом розсипалась; Хо чу║, що на душ│ в нього став легше, в│драдн│ше, що б│льш таких см│ливих погляд│в - │ ск│нчиться його дов│чна мандр│вка, │ складе в│н на спочинок сво┐ стар│, натруджен│ к│стки... Хо йде дал│, не чуючи втоми, невважаючи на глуху н│ч. Ось │ небо всм│хнулось перед св│танням, ось │ сонечко земл│ вродлив│й на добридень дало, а Хо чимчику║, посп│шаючи до села, де молодий л│кар, в│рний сво┐й │де┐, мав розгорнути свою л│карську та просв│тню практику. Врешт│ - село. Хо п│д│йшов до села, │ перша хата, яка кинулась йому у в│ч│, була шпиталь, м│сце страждання │ заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на пороз│, зазирнув усередину. Що там? Чи нема л│каря? Н│, ║сть: в│н на свому м│сц│, б│ля хорих. Т│льки в│н не пом│ча║ Хо, що вс│ма силами намага║ться звернути на себе його увагу; л│карев│ просто н│коли. Тут нового хорого привезено, там операц│я, а то треба й л│ки самому налагодити, Сила роботи! Довго чига║ Хо на хвилину, коли л│кар буде в│льн│шим, Аж ось │ дочекався. Л│кар │де додому, об│да║, а по об│д│ замика║ться в сво┐й хатин│, щоб н│хто не заважав йому писати популярний виклад з г│г│║ни для селян, звичайно, мовою вкра┐нською... Осю-то хвилину й уважа║ Хо за слушну для свого досв│ду. В│н д│йма║ труд│вника холодом, в│н малю║ перед ним картину недостатк│в, убожества, бо що дасть с│льська практика? В│н показу║ йому вс│ засоби темно┐ сили, що вою║ з│ св│тлом та чесною працею, Дарма! Не жаха║ться л│кар, а зводить на Хо оч│ й пронизу║ його ясним, см│ливим поглядом чесно┐ людини... I знову чу║ Хо, що сила його слабша║, що сам в│н менша║, │ з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоня║ться л│карев│, шепочучи сво║: - Спасиб│... А вчитель? I мчиться Хо до другого села, │ мусить уклонитись учителев│, бо в│н см│ливо пливе пом│ж кам│нням до мети, н│ на хвилину не забуваючи сво┐х об│цянок, сво┐х обов'язк│в. - Еге-ге! поталанило мен│, - рад│║ старий. - На добру стежку вступив я, п│ду й дал│ по ┐й... I ось перед ним маленька хата, а в хат│ т│й, з│гнувшись над столом, худий, бл│дий, змарн│лий, працю║ вкра┐нський письменник, │ лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве п│зна║ Хо в ньому юнака з повним рум'яним обличчям, що рвався до слова пам'ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в житт│ тому │ кайдан│в, │ голоду, │ холоду, │ всього, що мусить зазнати сп│вак нев│льного народу. - Три чисниц│ до смерт│, - р│ша║ Хо, дивлячись на його. - Покинь, бо вмреш1 - ляка║ в│н господаря св│тлички. - Бачиш, який холод │де з мо║┐ бороди, а бувають кра┐, де ще холодн│ше... - Покинути? - обзива║ться тихий голос з-над столу. - Н│, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо поки жевр│║ вогонь, що маю в серц│, мен│ буде тепло й добре... I Хо стр│ва║ться очима з худою, м│зерною людиною │ не витриму║ того погляду, повного в│ри, повного кохання до сво║┐ кра┐ни... I ще раз склоня║ться Хо перед силою, вищою й сильн│шою в│д сили страху. В│льн│ше з│тхнув старий страх, │ рад│сно й легко зробилось в нього на серц│. Йому забажалося самотини, бо полохлив│ люди, що стр│вались по дороз│, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськ│ осел│ й подавсь ген-ген полями аж до л│су. Тут, на знайом│й галяв│, с│в в│н, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився. Сидить Хо │ не пом│ча║, що все живе в л│с│ п│д впливом страху зата┐ло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала. мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, зв│рина прича┐лась, мал│ комашки завмерли в травиц│. Ростини боялись нав│ть тягти с│к │з земл│, пити холодну росу, виправити з│бган│ листочки, розгорнути звинен│ кв│тки. Пустотливий пром│нь сонця зупинивсь у зелен│й гущин│ та лиш здалеку придивлявся до сиво┐, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до не┐. Тихо було, мертво. Але Хо не пом│чав сього: в│н сид│в, замислившись, з рад│сною усм│шкою на устах, з над│║ю в серц│. Над│я та сягала аж у т│ часи, коли см│лив│сть в│зьме верх над страхом │ Хо зложить на спочинок сво┐ стар│, набол│л│ к│стки." 1894