Михайло Коцюбинський. Хо --------------------------------------------------------------- OCR: Олег Волков Source: Повно Собранi║ Творiв, Наукова Думка, 1974 --------------------------------------------------------------- КАЗКА Присвята братов│ В. Боровиков│ I Л│с ще др│мав в передран│шн│й тиш│... Непорушно стоять дерева, загорнен│ в сут│нь, рясно вкрит│ краплистою росою. Тихо навкруги, мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом об│зветься з│ свого затишку. Л│с ще др│ма║... а з син│м небом вже щось д│║ться: воно то збл│дне, наче в│д жаху, то спахне сяйвом, немов од радощ│в. Небо м│ниться, небо грав усякими барвами, бл│дим сяйвом торка║ вершечки чорного л│су... Стрепенувся врешт│ л│с │ соб│ заграв... Зашепот│ли збуджен│ листочки, опов│даючи сни сво┐, заметушилась у травиц│ комашня, роз│тнулося в гущин│ голосне щебетання й полинуло високо - туди, де небо м│ниться, де небо гра║ всякими барвами... На галяву вискаку║ з гущини сарна │, зачарована чудовим концертом, зупиня║ться, витяга ц│каву мордочку до криваво┐ смуги обр│ю., що червон│║ на узл│сс│ пом│ж деревами, │ слуха. Полохливий за║ць, прича┐вшись п│д кущем, пригина вуха, витр│ща оч│ й немов порина ввесь у море л│сових згук│в... Аж ось ринуло в│д сходу ясне пром│ння, моя руки, простяглось до л│су, обняло його, засипало самоцв│тами, золотими смугами впало на синю в│д роси траву на галяв│, де гостро на тл│ золотого св│тла випина║ться струнка постать сарни. У сю величну хвилину тихо розгортаються кущ│ - │ на галяву виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до н│г, черка║ться росяно┐ трави. 3-п│д б│лих кострубатих бр│в, з глибоких западин визирають добр│ а лукав│ оч│. Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, │ пов│яв в│д не┐ тихий в│трець, холодною ц│линою вдарив у дерева. I враз затремт│ло молоде листя, зашамот│ло, струсило з себе дощ самоцв│т│в. Жахнулася сарна й щезла в гушин│, лишивши зелен│ сл│ди на син│й в│д роси трав│ Страх обгорнув зайця, додав ще б│льшо┐ прудкост│ його ногам... Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тиха стало в л│с│, страх як тихо. Т│льки бородатий д│дуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, сто┐ть на галяв│... - Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурн│? - шамка║ в│н беззубим ротом. - Д│да Хо, що св│т прозвав страхом? А д│д ц│лком │ не страшний... Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести оч│ на д│да, тим-то в│н │ в'явля║ться вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... │ вс│ так... Н│, не бреши, старий, не вс│... На тво┐й довг│й тисячол│тн│й нив│ житт║в│й не одна стр│валась │стота, що см│ливо зводила оч│ догори, в│дважно зазирала тоб│ в в│ч│ й тод│... о, тод│ гарно було обом нам... Бо см│льчак, перев│рившись, що жахався по-дурному, набиравсь ново┐, ще б│льшо┐ в│дваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спок│й натрудженим к│сткам... Жахаються, а не знають, що страх т│льки й │стн│║ на св│т│ полохлив│стю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в в│ч│... Хе-хе! Дурн│, дурн│... Т│льки стар│ ноги труджу через дурн│в... От, як втоминся!.. е-е!.. I Хо справд│ з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, с│да║ на трав│ спочити. Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пану║ мертва, прикра тиша. Все живе, зата┐вши духа, не сп│ва║, не кричить, не ворушиться, не жи║. Ц│д ведмедя до мурашки все спарал│зовано страхом. Рослини бояться нав│ть тягти с│к │з земл│, пити холодну росу, виправити з│бган│ листочки, розгорнути звинен│ на н│ч кв│тки. Пустотливий парус сония зупиня║ться в зелен│й гушин│ │ лиш здалеку придивля║ться до сиво┐, мов туман той, бороди д│да Хо │ не в│дважу║ться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою... Хо сидить на росян│й трав│, а стара пам'ять його п│дсову║ йому образи, де св│жими, яскравими фарбами малюються под│┐ духу людського. Ось │ т│ високост│, на як│ зд│йнятись може в│льний дух людський, а ось │ т│ провалля, де на дн│ самому, скутий, як нев│льник, плазу║ в│н у порос│ й темряв│... Ось, волочучи кайдани, покволом, в│ками ц│лими, проходять люди, забит│, залякан│ люди, │ не насм│люються звести оч│ на Хо, глянути страхов│ в в│ч│... Хо зна║, що т│льки одиниц│ зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани... Ой, коли б хоч одиниць тих було б│льше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по св│тах, може б, зложив в│н сво┐ к│стки в домовину, бо вже т│ к│стки давно просяться на спочинок... Ех, коли б... А тим часом страх владно пану║ на земл│, змага║ться з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й ц│л│ народи... Страх! Прищеплений дитин│, виплеканий анормальними умовами сусп│льними, в│н ста║ ч│пкою пошестю, робиться потугою, що таму║ в│чний поступ усього живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його страх, коли в│н виразно почува║ себе порохном, нем│чною ру┐ною, яку т│льки полохлив│сть людська жене з к│нця в к│нець св│ту, наперек│р вол│ Хо робить його злим ген│║м людськост│... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пекл│... От │ тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, д│ду, пора!.. Хо ще раз глянув на мовчазну природу, зв│вся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з л│су на шлях. А л│с ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Дал│ дерева затремт│ли, стрепенулись, розгорнули листочки... Пром│нь стрибнув на полянку просто до звинених кв│ток, пташки засп│вали, комашня 'заметушилася, л│с загомон│в, природа знов в│джила... II Веч│р. Д│ти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рок│в шести, сидить дол│ б│ля шафи й уважно буду║ з цурпалочк│в хату. Меншу, по друг│й весн│ д│вчинку, забавля║ нянька, показуючи, як сорока варила д│тям кашу. За столом, ближче до лампи, що кр│зь молочний кльош розлива║ м'яке св│тло по хат│, сидить │з шитвом мати, Вона рада, що д│ти втихомирились. Ой, т│ д│ти! Дво║ ┐х, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер тихо. Чутно т│льки, як мурка║ на канап│ к│т та нянька стиха присп│ву║: "Со-ро-ка, во-ро-на д│т-кам кашу ва-ри-ла! На пороз│ сту-ди-ла!.." Дитина з щасливою усм│шкою розгортав др│бненьк│ пальчики пухко┐ ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала каш│, а котрому гол│вку скрутила. Урешт│ ся забавка докуча║ дитин│; вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота. - Киця! Але "киця" добре пам'ята║ болюч│ пестощ│ маленько┐ деспотки й дипломатично кл│па║ очима, не рушаючись │з м│сця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. К│т скулить оч│, жал│бно нявчить... дал│ ж, немов д│ткнутий електричною │скрою, вирива║ться й т│ка п│д комоду, лишивши на руц│ мучительки червоний сл│д гострих пазур│в. Зчиня║ться вереск... - Що там таке, Марино? - кида║ роботу мати. - Та то проклятий к│т дряпнув дитину... - У тебе все щось станеться... Забав ┐┐ зараз, чу║ш, як зайшлася... Почина║ться гуцюкання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тоб│ дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!" Але надаремно. Дитина аж заходиться. - Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз в│ддам д│дов│ Хо... - сердиться нянька й п│дносить дитину до в│кна. - О, бач, сто┐ть д│д Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тоб│ ┐┐, д│ду Хо, на!.. Дитина здоровими очима вдивля║ться в п│тьму, що чорн│в поза в│кном, │ затиха... Б очах, ще мокрих од сл│з, малю║ться жах... Так, т│ оч│ бачать у та║мнич│й п│тьм│ постраха д│тей - Хо, страшного, бородатого д│да, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних д│тей. Якийсь холод торка║ться дел│катного д│тського т│ла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу в│дривав оч│ в│д в│кна й ховав голову в няньки на грудях. I знов тихо в хат│. - Мамо! - збуджу║ тишу хлопчик, кидаючи свою бул│влю. - Мамо! А де тепер сонцем - Сонце?.. Сонце тепер спить. - А де ж його хата? - Отам за горою, де воно с│да║... - Там, де живе л│сник Панас? - Еге... Але тоб│ спати час, дитино. - Дитина, однак, наче не чу║ материно┐ уваги. Вона п│дб│га до матер│ й спира║ться ┐й на кол│на. - Мамо! А чи сонце ма║ д│ти? - Ма║. - А де ж вони? - Де? а на неб│... от│ з│рочки, що вноч│ сяють, то се д│ти сонцев│... - А чом же вони тепер не сплять' - Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза. - Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом │з наничем. - Не можна, Петрик слабий... - А я йому занесу яблуко... - Не можна, - сказала. - Маа-мо! Я хоо-чу до Пее-три-ка!.. - Ох, господи! Одно ск│нчило, друте почина║... Цить мен│ зараз!.. Не п│деш. - Маа-мо! до Пее-три-ка-а!.. - Чи не замовкнеш ти мен│?.. Марино, а заклич-но д│да Хо!.. Марина п│дходить до в│кна й грюка в шибку. - Д│ду!.. д│ду Хо!.. а йд│ть-но сюди... а в│зьм│ть-но соб│ неслухняного панича!.. "Зараз!" - в│дпов│дав вона соб│ за Хо п│дробленим басом │ в│дходить в│д в│кна. Хлопець добре розум│║ Маринину штуку; в│н не в│рить, щоб то Хо промовив те "зараз" таким невдатним басом, однак йому став страшно. В│н в│дходить до канапки, як можна дал│ в│д в│кна, │ почина бавитись пап│рцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантаз│я хлопцева вперто працю║ над ф│гурою Хо. Як│ в нього оч│? Мабуть, червон│, як у трусика... А н│с, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки... а може ще довший... Борода б│ла та довга аж до п'ят... руки... Хлопцев│ враз уявляються зал│зн│ тройчаки, що стоять у стодол│, - так│ руки а Хо, конче так│... Йому ста║ ще страшн│ше, в│н бо┐ться поворухнутись, бо┐ться зустр│тись очима з та║мничою п│тьмою, хоч щось так │ тягне його глянути в в│кно, так │ тягне, так наче шепче щось. "А подивись, а подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в в│кно, зводить оч│... │ весь холоне... Там, на чорному тл│ шибок, щось б│л│в... то Хо... Божев│льний жах охоплю║ дитину, поширшу║ з│ниц│, витяга обличчя, ворушить волоссям на голов│, душить за горло... - Д│ти, - спати! Пора вже!.. Марино, клади д│тей спати!.. - розтина║ться голос материн й будить, як з│ сну, хлоцця. Марина ставить хлопця на молитву. - "Отче наш, що на неб│..." - непритомно проказу║ в│н за нянькою, а сам дивиться вб│к, на в│кно. "Нехай буде воля твоя, як..." Ой, там щось руками маха, аж по в│кн│ шкряба I - тремтить хлопець. - " Хл│б наш щодениий..." - Нянько, там щось дивиться в в│кно... я боюсь... - Вигадуйте, вигадуйте, то таки в│зьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте знов: "Хл│б наш щоденний дай нам сьогодн│..." Але хлопець уже не слуха║ няньки, в│в не може в│д│рвати очей в│д в│кна. Те в│кно притягу║ його увагу, захоплю║ вс│ думки, запанову║ ц│лою │стотою дитини. У в│кно те дивиться чорна, та║мнича темрява, повна фантастичних │стот, усяких див, повна страх│ття... I все се тиснеться до в│кна, зазира в хату, ось-ось прол│зе кр│зь д│рку в розбит│й шибц│ або а лоскотом в│дчинить в│кно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом. ╛ . Аж ось │ л│жко. Хлопця роздягнено, в│в кута║ться в ковдру. Нянька поправля ще щось │ гасить св│тло. - Марино, посидь б│ля мене... я боюся... - Ото вигадали! Сп│ть, мен│ н│коли сид│ти б│ля вас... В хат│ став темно │ тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивля║ться в темряву, напружув слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так тихо, що нав│ть калатання серця вида║ться глухим стукотом молота по чомусь м'якому. Ураз... тр│сь!.. Що се? Увага хлопця зб│льшу║ться до можливих границь... Уся кров зб│га║ться йому до серця, серце почина бити на гвалт... О, знов щось зашелест│ло, зашкрябало... То Хо. Ось у чорн│й, як чорнило, п│тьм│ виразно б│л│║ борода його... ось простяга║ться довга, костиста рука... наближа║ться до плечей, розгорта над ними сво┐ сух│ пальц│... Обгорнений невимовним жахом, утика║ хлопець голову п│д подушку, скорчу║ться п│д ковдрою, │нстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб "страх" не м│г пом│тити його... В│н затамову║ нав│ть в│ддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутн│сть у хат│... А тим часом чу║ в│н, що б│ля л│жка сто┐ть Хо й простяга над ним сво┐ довг│, мов зал│зн│ тройчаки, руки й черка║ться сухими гострими пальцями його плечей... Холодний п│т в│д голови до п'ят облива дитину, божев│льний жах поб│льшу║ з│ниц│, в│дбира голос, деревить т│ло... I довго так лежить б│дне хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче в│д жаху, мокре в│д поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокою║ нарешт│ змордовану оф│ру полохливост│... - Хе-хе-хе! - см│║ться Хо п│д в│кном, де лежить хлопець. - Хе-хе-хе! I жаль бере, │ в│д см│ху не можна здержатись! См│шно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз сп│зна║ться з почуттям страху, не хутко зможе в│дкараскатися в│д нього... Зросте дитина, змужн│║, │ багато сил, вартих кращо┐ дол│, змарну║ на боротьбу з│ страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен3 Гай-гай! - хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь. III Наближа║ться п│вдень, червцевий п│вдень, повний спеки й св│тла. Св│тло хвилями лл║ться з неба, сповня║ пов│тря, несито пожира т│н│ на земл│, заганя ┐х п│д дерева, кущ│, у гущину. Нащо вже бувають та║мнич│ холодки, а й туди хоч тоненькою ц│вкою протиснеться воно │ см│║ться, раде, що знайшло │ там свого ворога - темряву... Т│льки в ту альтанку, що п│д старезним волоським гор│хом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись т│сно й щ│льно в одну зелену ст│ну. Вже що не робить св│тло: │ зайчиком плига║ б│ля альтанки, пробившись кр│зь листя гор│ха, │ золотою с│ткою пада на землю, │ мигтить, │ перелива║ться, намагаючись присунутися ближче до темного закутка, - та ба! Н│як не може. Стало на пороз│ альтанки, зазира║ туди, а вв│йти - дзуськи! Однак воно пом│чав, що альтанка не порожня. Там, на зелен│й лавц│, обкладен│й дерниною, сперши голову на руки, сидить б│лява панночка з смутним обличчям. Б│дна! Скр│зь тепер весело, ясно, св│т божий скида║ться на рай, а вона суму║. Пот│шити б ┐┐, попестити, та н│як ув│йти, бо та темрява розперлася в альтанц│, мов пан│ яка, │ не пуска║. На щастя, панночка нервовим рухом зрива║ листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зелен│й ст│н│. Зрад│лий пустун скаче пром│нням у шпарку й трапля просто на ст│л, наткнувшись на якийсь пап│р. Що воно за диво, пап│р отой? Придивля║ться до його й чита║ збоку: "Iнспектор шк│л народних". Пустун трохи злякався, перечитавши титул тако┐ важно┐ особи, бо почува║ться до деяких провин школярських, але незабаром осм│лю║ться й проб│га зм│ст паперу. В папер│ сто┐ть, що панна Ярина Дольська наставля║ться на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька ма║ право картати! ▓ пром│нь кида║ на д│вчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя д│вчинине, бл│де й дел│катне, 3 виразом смутку та внутр│шньо┐ боротьби, не ма║ в соб│ н│чого гр│зного, що заспокою║ й осм│лю║ пустуна наст│льки, що в│н почина гратись │з грубою золотою косою д│вчини, ц│лувати ┐┐ повн│ уста, брови, зазирати в велик│ сив│ оч│. А панн│ Ярин│ не до пестощ│в. Вона в│дсува║ться в│д докучливого променя й схиля║ться над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей пап│рець дорого коштував ┐й! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, з│ сво┐ми звичками, поглядами, традиц│ями; мусила посваритись │з батьком, якого так коха║, довести до сл│з та нар│кання мат│р. Але се була т│льки прелюд│я, │ поки тяглася вона д│вчина почувала в соб│ силу боротися й перемогти. Тепер же, з пап│рцем сим, мусить початися акц│я, так нетерпляче оч│кувана акц│я... │ дивна р│ч! Панна Ярина в сю р│шучу й важну хвилину почува║, що сили ┐┐ меншають, слабнуть, що вона вже нездатна до боротьби. Невже в не┐ стало енерг│┐ т│льки на прелюд│ю? Панна Ярина складав руки на стол│ й безсильно опуска║ на них свою русяву гол│вку. Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого д│дича. Одягнена в оксамит │ шовк, пересв│дчена, що найдр│бн│ш│ забаганки ┐┐ будуть заспоко║н│, оточена ро║м услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих к│мнатах палацу, по т│нистих алеях батьк│вського парку. Незабутня пора! Одне т│льки дратувало Яринку, робило ┐й нав│ть прикр│сть - се заборона бавитися з селянськими д│вчатами та хлопцями... Ф│! "Хлопськ│ д│ти!" - як│ в них манери, яка груба мова, яка моральн│сть! Адже то "бидло", а не люди! - чула вона навкруги. Однак мала Яринка, п│д впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в так│ в│дносини до "бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом зрозум│ла, шо мужик│в сотворено лиш на те, аби орати батьков│ ниву, служити за ф│рман│в, кухар│в, роб│тник│в. Нав│ть б│льше. Вона сердечн│ше в│дносилася до справжнього бидла, н│ж до то┐ "нижно┐ раси". Коли для забави панночки при водили перед ганок мале телятко або в│зник приносив щенят, Яринка об│ймала ┐х, ц│лувала, пестила, знаходила "чудовими", тод│ як на д│вчину, дочку наймички, не звертала вже найменшо┐ уваги, наче то була не людина, а к│лок, забитий на свому м│сц│. Словом, Яринка стала панночкою, як │ ┐┐ приятельки, сус│дки з │нших сел. Минали роки, зб│льшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. 3 одного боку були пани, з другого "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила позбутись думки, що все, що ┐┐ оточу║, належить до батька або може бути куплене батьком за грош│. Ярина знала вже, що батьки ┐┐ б│дн│ють │ хоч не показують сього перед людьми, нав│ть триб життя не зм│нюють, але почувавться вже потреба негайно┐ л│кв│дац│┐ │нтерес│в для забезпеки хоч неласого шматка хл│ба, Тим часом дозв│лля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкуп│ з допитливим розумом напрямили д│вчину на книжки. Пожираючи без ладу сотн│ том│в, Ярина вм│ла, однак, з│брати в головц│ пром│ння мисл│, розкидан│ там, в│дгукнутися серцем на чесн│ й висок│ поривання. Природна щир│сть стала тут у пригод│. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ┐┐ дотепер│шн│м св│тоглядом, викликала ц│лу бурю в молод│й, незм│цн│л│й ще душ│, але мур, що в│дд│ляв ┐┐ в│д села, валився й в│дкривав не бидло, а справжн│х людей, з людськими │нтересами, болями й радощами. Ярину зац│кавило се нев│доме ┐й "мужицьке царство". Вона почала придивлятися до нього, наск│льки се було в ┐┐ змоз│, │ налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! поб│ч жиють люди, брати ┐┐, │ нид│ють у темряв│ та злиднях, коли вона збитку║ться працею рук ┐х?! Чи ж п│сля сього можна назвати себе людиною? Чи ж п│сля сього можна добачати в соб│ образ божий?.. Н│, год│! Розбити пута, що в│д в│ку сковують б│л│, неробуч│ руки, скинути полуду з очей │ чесно та см│ливо звернути скривдженим те, що до ┐х належить. Довол│ бути лялькою, коли людина - то людина, │ довести се треба д│лом, а не словом. Д│вчина запалилася до прац│, до д│яльност│, поклала присвятити життя сво║ для тих, що дос│ працювали на не┐. Так справедлив│сть каже. Вона буде вчителькою, вона понесе св│тло в темряву, пот│ху - смутков│, пом│ч - убожеству, А що вдома на не┐ чека║ буря, так що ж, х│ба вона не винесла вже бур│ сама в соб│, коли нов│ думки, нов│ почування стр│лися з ┐┐ перв│сним св│тоглядом? Дома справд│ зчинилася колотнеча. На Яринин│ плани стар│ спершу 'дивилися, як на дивоглядн│ забаганки пещено┐ дитини, але побачивши, що не жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття д│вчини. Але вона перемогла себе й поставила таки на свому. Замовкли батьки, зата┐вши смуток у серц│, однак не тратили над│┐, що час або який випадок звернуть ┐м дитину, притулять ┐┐ знов до чулого батьк│вського лона. I випадок, на який рахували стар│, лучився, пог│ршуючи й без того важку ситуац│ю. До Ярини посватався багатий сус│д-д│дич. Ярина спершу й слухати не хот│ла про шлюб, дал│ ж, скоряючись перед батьковою волею та благанням закоханого сус│да, випрохала соб│ три дн│ розважити все та пом│ркувати, поки дасть р│шучу в│дпов│дь. I власне другого дня п│сля сього прийшов в│д │нспектора довго оч│куваний пап│р, прийшов │ - зам│сть заспоко┐ти - збурив, сколотив ┐┐ спок│й, │з дна душ│ п│дняв сумн│ви, п│дтяв в│ру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву гол│вку... Вона не рада тому паперов│. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора, як бога з неба, виглядала його, а нин│ не рада... Р│ч певна, що вона не зречеться сво┐х зам│р│в... Вона ламле все - а йде туди, де ┐й сл│д бути... I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до новою життя, не звиклася ще з думкою, що завтра покине батьк│вську стр│ху... По-ки-не бать-к│в-ську стр│ху... Брр!.. Ну │ чого тремт│ти? Ой, т│ нерви... Треба себе взяти в руки, бо нерви непотр│бн│ для тих, що йдуть на боротьбу, Адже ск│льки д│вчат п│шло вже по т│й стежц│, що стелиться перед нею... Правда, б│льшост│ д│вчат тих легше було почати нове життя, н│ж ┐й, бо б│льш│сть ┐х вийшла з родин убогих, │з таких, де кожне, ще з молоком матер│, всиса║ потребу прац│ для шматка хл│ба. Там ус│ працюють, ус│ заробляють... Там нема традиц│й, як│ б багном закаляли все, що вирива║ться з зачарованого кола его┐зму та кастових │нтерес│в. - Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. - шепотять бл│д│ уста д│вчини. - Чи стане ж у мене сили, чи стане в│дваги роз│рвати його, вийти в св│т широкий на боротьбу з тим, що воно замика║? Добре, я роз│рву його, я вийду зв│дти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осм│яна подругами, одна серед нев│домого мен│ широкого св│ту?.. Де т│ сили в мене для боротьби? Де той гарт, що м│г би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка... вибуяла в штучному тепл│, у душн│й атмосфер│ теплиц│... Перша буря злама║ мене, вирве з кор│нням... п, зам│сть бажано┐ корист│, живим докором стануть перед мене закривавлен│ серця родини й мо║ власне розбите, зн│вечене життя... Боже! що се з│ мною? Зв│дки легкодух│сть така? Що варте життя мо║ перед необмеженим морем людського страждання? .. Н│, год│... П│ти туди, куди серце кличе й обов'язок... 3 силою, яку я почуваю в соб│, з силою любов│ можна багато зробити... Т│льки не лякатись, т│льки не тратити над│┐ │... все буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже р│шила я почати нове життя. I почну, │ к│нець на тому, │ н│чого мислити, │ н│ над чим м│ркувати... Корабл│ спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе в│двагою, коли чую, що сили мо┐ слабнуть, що я легкодуха, н│кчемна │стота... Ярина повним розпуки руком заламу║ руки й в│дкида║ назад, на зелену ст│ну винограду, свою б│ляву гол│вку з обличчям, покритим т│нями муки та внутр│шньо┐ боротьби. А в тремтячих т│нях гор│ха сто┐ть Хо, й зазира в темну альтанку, │ хита старою головою, │ в│║ холодом │з бороди. - Гай-гай! - шепотять його стареч│ уста. - Ст│льки сили молодо┐ мати, мати життя ц│ле перед собою - │ не зважитися стати до боротьби з д│дом, з порохном, що не нин│, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо, подивись!.. Подивись, що на мен│ нема║ то┐ манти ((застар.) - сукняний плащ, пошитий м│шком. Тут вжито в переносному розум│нн│. - Ред.) традиц│й, у яку ти загорнула мене... Де там? Не хоче... Не зважиться й очей звести на д│да... Гай-гай!.. - Ну, й доля!.. - мимрить дал│ Хо тоном роздратування. - Кожне уявля║ соб│ мене, як хоче. Для одного я з торбою на д│тей, з р│зкою в руках, другий убира║ мене в шати традиц│й, поговору, забобон│в, трет│й тремтить перед│ мною, як осика на в│тр│, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж ск│нчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже похова║ мене см│лив│сть людська? .. Ну й доля, ну й люди! Аж мене зл│сть розбира... - бубонить старий соб│ в бороду, що м'якими сивими хвилями злива║ться з легенькою парою, виссаною сонцем з вогко┐, тепло┐ земл│. - Чекай же, - каже в│н дал│. - Хоч помщусь на тоб│, полохлива │стото, хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з убожеством та темнотою? Добре. А чи ма║ш ти сили до то┐ боротьби - ти, слабосила ж│нко? А глянь-но, панно, у сво║ життя минуле, що ти зв│дти винесла? Ану, подивись!.. Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах воно т│льки розпестило ┐┐, ослабило волю... Зв│дт│ль винесла вона саму незарадн│сть, непрактичн│сть... Н│, те життя н│чого б│льш не дало, не в ньому шукати джерела сили... - I з такими засобами ти гада║ш боротися? - шепотить Хо. - А чи в│да║ш ти, нерозумна д│вчино, що в│д тебе в│дкаснеться родина, скоро ти п│деш наперек│р ┐й, що вс│, з ким ти жила дос│, закаляють тебе болотом яко зрадницю ┐х кастових традиц│й? I до кого ти звернешся, коли, зламана боротьбою, запрагнеш пот│хи, спокою? Хто п│дтрима║ тебе, розбиту, знев│рену? - Правда... правда... Н│хто. Одна... Нема р│дно┐ душ│, щоб щирим словом, сп│вчуттям заго┐ла рани сердечн│, заспоко┐ла, п│дтримала... В│др│зана, як скибка в│д хл│ба, самотня, як хрест на роздор│жж│... Пустка навкруги, холод... - А чи в│да║ш ти, - п│дда║ Хо, - що то недостатки, убожество? Ти, що зросла в розкошах, що не робила на шматок хл│ба? Не страшно тоб│ змарн│ти в нер│вн│й боротьб│, до часу скласти в домовину молоде життя? .. Боже! Усе проти не┐: │ люди, │ становище ж│нки, │ убожество... Усе наче змовилося, щоб кинути ┐┐ в огонь, обсмалити ┐й крила, коли вона рветься лиш до св│тла, I Ярина бачить уже сво┐ б│л│, випещен│ руки худими, чорними в│д прац│, бачить красу свою змарн│лу, з│в'ялу, чу║ в грудях хоре, розбите серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши д│ла... Брр!.. - Ех, залишити б краще вс│ с│ мр│┐, - спокуша║ Хо, - та взяти в│д життя все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощ│в, бо, як кажуть: ("не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропада║ - заплющити оч│, затулити вуха, як робить б│льш│сть, - │ моя хата скраю... Боже, яка мука стояти отак на роздор│жж│ й не знати, кудою йти!.. Що робити, що чинити?.. Боже!.. - Ярина з розпукою заламу║ руки │ впада║ в тяжку задуму. Враз ┐┐ будять дзв│нк│ голоси, То д│вчата-роб│тниц│ йдуть садком на полудне. - Чули, д│вчата, наша панна в│дда║ться? Там такий гарний панич свата║, хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так │ гра║... Я бачила, як при┐здив, осе вже буде день зо три... - Але в│дда║ться? Забожись, Одарко! - Присягай богу! А вона, чу║те, не хоче за нього... - Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж зв│дки зна║ш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от невидко, як старост│в пришле. - Падку м│й, смутку м│й! А я б що з таким чолов│ком под│яла, що робити не годен? - Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме такого, що як говорить, то й носом гра║, не т│льки очима. - Атож! Е, не жур│ться, д│вчата, кожна з вас д│ждеться! Буде проб│йголова, а мастиголови не буде, н│!.. - Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та жарт│в проминула весела громадка д│вчат альтанку, де сид│ла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в │нший б│к. п┐ сватають. Так. Перед нею в│дкрива║ться особисте щастя, родинн│ вт│хи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але ┐й подоба║ться чорнявий сус│д, вона н│чого б не мала проти його зам│р│в, якби не почуття │нших обов'язк│в, не │нший шлях, що стелиться перед нею. Але вона сто┐ть над тим шляхом, │ мучиться сумн│вами, й шука║ виходу... Вих│д ║сть... Одно слово - │ доля ┐┐ з'║дна║ться нав│ки з долею друго┐ │стоти, що коха║ Ярину без пам'ят│... Вийти зам│ж? Хто се сказав? Н│, пр│ч усяк│ спокуси, усяк│ викрути - вона йде за сво║ю │де║ю!.. У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула т│нь, │ чорнявий хлопець, зд│ймаючи бриля, пита║ при║мним баритоном: - Чи в│льно сполохати задуму вашу, пан│? Ярина жаха║ться, бл│дне, щоб зараз заллятися кармазином. То в│н приходить по останн║ слово. Вона не встигла опам'ятатись, як в│н трима вже ┐┐ за руку й тихо промовля║ тремтячим голосом: - Пан│! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово, що виробить серце ваше в одпов│дь на мо┐ почуття й зам│ри. Я ще й дос│ в непевност│ тремчу за долю свою... │ ще раз важуся благати вас, панно Ярино, - не в│дн│майте в│д мене руки вашо┐, хай вона буде завдатком нашого будучого щастя... Ярина сидить бл│да, непорушна, з сл│дами переляку та боротьби на обличч│, але не в│д│йма║ руки в│д щасливого хлопця, Хо не ма║ тут б│льш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвала║ старий дал│, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим т│лом. IV Макар Iванович Л│тко встав, мабуть, з л│жка л│вою ногою, бо так йоду сьогодн│ не по соб│ щось, усе його драту║, усе турбу║. Уноч│, правда, змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трус│ тому знайдено к│лька прим│рник│в тоненького зб│рника твор│в укра┐нського поета-самовродка Рябоклячки, зб│рника, пущеного, nota bene ((лат.) - в│зьм│ть до уваги. - Ред.), цензурою, але виданого його коштом - │ то в велик│й та║мниц│, треба додати. Непрохан│ гост│ гр│зно випитували Макара Iвановича, зв│дки взяв в│н так│ страшн│ брошури та яку ц│ль ма║ тримати ┐х, а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив ┐х т│льки задля ┐х дешевини, маючи потребу в папер│ для обгортання сн│дання сво┐м д│тям-школярам, що в│н не зна║, про що пишеться в книжках тих, бо не вм│в нав│ть читати по-вкра┐нському, та що взагал│ н│чого сп│льного з так званими "малоросами" не ма║ й не хоче мати... Йому, однак, не понято в│ри, потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врешт│ почав пручатися... │ прокинувся. Прокинувся │ сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, зморду║, нагодув дрижаками... Тут │ так тремтиш весь день, спокою не зна║ш, а тут ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашн│й у "молодих" укра┐нц│в... От як не хот│лось йому йти туди, а треба було... Прохано старших; якось н│яково не п│ти... Ну ж │ наслухався в│н там! Се... се просто божев│льн│ люди, т│ "молод│". Се - кандидати на шибеницю на кращий к│нець! Давай ┐м зараз усе: │ св│дому вкра┐нську │нтел│генц│ю, │ народну осв│ту з добробутом, │ р│дну культуру, │ геро┐в, │ патр│от│в, │ грушки на верб│, │ з│рку з неба!.. Н│, в│н не м│г дал│ слухати, не м│г пробувати дал│ в товариств│ шалених, що самох│ть │дуть п│д н│ж... В│н просто вт│к │з вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не пом│тив його нав│ть близько хати, де було з│брання. Адже й в│║ укра┐нець, │ в│н патр│от... Се доведено не раз │ не дв│ч│. Хто, як не в│н, ще за час│в студентства в│с│м м│сяц│в висид│в у в'язниц│?.. Правда, не в укра┐нств│ шукати вс│х причин того в'язнення, але якось при║мно тепер, коли вже лихо давно минуло, зал│чити тих в│с│м м│сяц│в на карб патр│отичного страждання. Дал│ - хто, як не в│н, п│дтриму║ молод│ таланти, так потр│бн│... "Малорос┐┐"? Адже в│н не пожалував 100 карбованц│в на видання твор│в самовродка Рябоклячки, а що твор│в тих н│хто не купував - на власн│ грош│ набув сотню прим│рник│в, щоб послати на село, до сво┐х, │ таким робом довести, що, в│рний демократичн│й засад│, не розрива║ зв'язк│в │з народом, пам'ятав про його духов│ потреби... Адже вс│ знають, що вже десять л│т збира║ться в│в написати наукову розв│дку на вкра┐нськ│й мов│, хоч та мова страх яка б│дна, яка нездатна до наукових праць... В│н згоджу║ться, що не зна║ мови... так якось не було часу вивчитись... │ через те мусить балакати по-московському, здобуваючись │нколи на макарон│чн│ фрази. Але теж в│домо вс│м, що в│н усе збира║ться простуд│ювати трохи вкра┐нську мову... А на роковинах, на вечорницях хто так патр│отично (без жарт│в!) п'║ гор│лку, так щиро заведе п│сн│, вдарить тропака?.. А ск│льки страху набратися, ск│льки натремт│тися, ск│льки обережност│ треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще не патр│отизм? Мало на сьому ще? А вони патр│от│в шукають!.. Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед. Очевидячки, думки с│ не заспоко┐ли його. Щось ще турбувало його, залазило до серця, зазирало п│д шкуру комашнею. Макар Iванович був неспок│йний. Ану ж, борони, боже, хто спостер│г, як в│н ув│ходив або виходив │з з│брання "молодих"? А що тод│ буде? Погана справа. Лихий пон│с його туди, до тих божев│льц│в. Чи не краще-то було п│ти на "в│нт" до сус│да? Ат!!! А тут ще сон такий, наче в│щу║ щось. Погано. Е, що там, врешт│, сон! Дурниця. Воно якось не пристало нав│ть людин│ з вищою осв│тою, з поважним становищем значного урядовця в│рити в сни, як в│рить у них темна, неосв│чена баба на сел│... А проте на серц│ наче миш│ шкрябають. Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, зв│дки визирнуло до його чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим укра┐нським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив в│н бороду й волосся, осм│хаючись до думки, що не понизився ще курс його в ж│нок. Але й се не помогло. Сон та вчорашн│й веч│р не йшли йому з голови, дратували нерви. В│н усе спод│вавсь чогось лихого. Ураз - дзв│нок. Макар Iванович так │ жахнувся, так │ затремт│в увесь. Неспок│йним поглядом окинувши пок│й, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого небезпечного, в│н сам поб│г в│дчиняти двер│. - О-ох! - з п│льгою з│тхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з пачкою кореспонденц│й. - Листоноша! Нервовим рухом одкинув в│н наб│к "С в │ т", "К и е в с к у ю с т а р и н у", "3 о р ю" й узявся за листи. В│дкритка? Б│д кого б се? А-а, в│д брата-бурсака. Прочитавши заледве к│лька сл│в, Макар Iванович почервон│в, п│дплигнув на м│сц│ │ в найвищому обуренн│ кинув в│дкритку на ст│л. - Се... се... се... чорт зна що таке!.. - скрикнув в│н. Се просто н│кчемн│сть... Писати до мене по-вкра┐нському на в│дкритц│... компрометувати мене! В│дкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю "патер ностер"! ((лат.: Pater noster) "Отче наш". - Ред.) Макар Iванович б│гав по хат│ в сильному роз'ятренн│, наче з в│дкритки то┐ знявся р│й в│с та покусав його. Врешт│, трохи заспоко┐вшись, в│н узяв картку в руки, щоб дочитати. - Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як тво║ здоров'я?.. На святки, може, при┐ду..." От │ все... Ну, взяв би │ написав би "по-рос│йському"... А то... - Макар Iванович здвиг плечима │ сердито подер в│дкритку на др│бненьк│ шматочки. Другий лист, вже у коверт│, викликав т│льки усм│шку на уста Макара Iвановича. Одна вельми поважна особа, звертаючись до його патр│отизму, прохала порятувати молодого вкра┐нського письменника, якому тепер дуже скрутно; особа та з│ставалась в над│┐, що Макар Iванович дасть протеже ┐┐ м│сце в сво┐й канцеляр│┐, бо ще недавно натякав, що потребу║ пом│чника. Макар 1ванович осм│хнувся. Нема дурн│в! На сей гачок його не зловиш! В│н буде приймати в канцеляр│ю "молодих"? Нав│що? Щоб скомпрометуватися, щоб мати неспок│й, а то - хто зна? може, й великий клоп│т? Х│ба в│н не зна║ тих шибайгол│в, купаних в окроп│! - Н│, красненько дякую, - розводить в│н руками з уклоном, наче перед ним сидить та особа, що писала лист. - Зверта║ться до патр│отизму? Згода. Даю п'ять... ну, десять карбованц│в до складки на запомогу голодному, але встромити палець межи двер│... укл│нно дякую... Може, хто другий зохотиться... Осм│хаючись, Макар ▓ванович зараз же написав солодку в│дпов│дь, виставляючи прикр│сть, яку зробила йому неможлив│сть дати м│сце певн│й особ│ через брак ваканс│┐ й запевняючи заразом, що почува║ться до обов'язку зробити все можливе для вкра┐нського письменника. Задоволений з│ свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював лист, коли з друго┐ хати, як бомба, влет│в його чотирил│тн│й синок. - Папа! Папа! - загаласував в│н. - Мама сказала, чтобы ты послал по водку!.. - За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужичонок ты этакой?! I роздратований укра┐нський патр│от, забуваючи на хвилинку про св│й патр│отизм, виб│г до другого покою, гукаючи на ж│нку: - Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашо┐ на те, як балакають наш│ д│ти! Адже вони страшенно кал│чать рос│йську мову! Се бог зна що таке... се н│ на що не схоже! .. Макар Iванович хвилю║ться, б│га║ по хат│. Все наче змовилось сьогодн│, щоб дратувати його: │ листи, │ д│ти, │ згадки вчорашн│х вечорниць... Ай, т│ вечорниц│! .. недурно кажуть, що як ма║ скластися лихо, то бог │ розум в│дбере. Треба ж було зробити таку кап│тальну дурницю - п│ти на т│ вечорниц│... Бути не мовне, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... │ тод│... прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрошайся з посадою, з родиною │ в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото вскочив!.. Буйна фантаз│я труча║ б│дного Макара Iвановича по похилост│ в якусь чорну безодню, зв│дки нема стежки наверх. Страх обгорта║ його такий, якого в│н не пригаду║ в дитинств│ нав│ть. Напевне, сором перем│г би той страх, коли б наш патр│от м│г збоку глянути на свою громадську в│двагу, чи то пак на брак ┐┐. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечност│! Шку-ра, розум│║те ви? Шку-ра!! Макар ▓ванович так завзято б│га║ по хат│ │ так кривиться, аж д│д Хо; що вже давненько кр│зь в│кно придивля║ться до с│║┐ сцени, не може вдержатись в│д см│ху. Старий зна║, що небезпечн│сть не скаламутить лояльного життя доброд│я Л│тка, й весело хихика║. - Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мен│ б н│чого й стояти тут, так ут│шно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов за║ць той, полоха║ться абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо н│чого нема вт│шн│шого, як такий страхополох - "ф│л". О, знов дзв│нок! .. Макар Iванович аж кинувся, так той дзв│нок прикро вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Мар│йко, Варко! Не чу║те, що там хтось дзвонить? Швидше в│дчинити!.. Макар Iванович, бажаючи д│знатись, хто прийшов, кр│зь в│дхилен│ двер│ зазирнув у передпок│й... зазирнув │ охолов. Ой, леле! Оф│цер... з б│лими шл│фами!.. (шл│фи - оф│церськ│ знаки. - Ред.) Макаров│ Iвановичу аж в очах потемн│ло, аж у п'ятах похололо... От │ справдилося його передчуття. От │ нещастя!.. Бл│дий, переляканий Макар Iванович п│дб│г до стола, скинув на його очима, вхопив б│дну, невинну "Зорю" │, невважаючи на протестуюче "Д. Ц." ("Д, Ц." дозволено цензурою. - Ред.), укинув ┐┐ п│д ст│л у кошик. Запевнившись, що в хат│ нема б│льш н│чого "небезпечного", в│н скупчив усю силу вол│, щоб дати обличчю свому спок│йний вираз, I саме був час. У хату вступив г│сть... в│йськовий л│кар, знайомий Макара Iвановича. Х-у-у! Як же в│н налякав його! Макар Iванович ледве перев│в дух. Тремтячий, бл│дий, в│н прив│тався до доктора, попрохав його с│сти. "▓ чого в│н ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в голов│ Макара Iвановича. - Адже я вже раз не п│знав його на вулиц│". - Почну, коли дозволите, просто з д│ла, яке привело мене до вас, - почав г│сть, с│даючи на дзиглику проти господаря. - Учора ви так хутко покинули наш гурт, що... - Голова в мене розбол│лась так, що, пов│рите, ледве до л│жка доплентався, - скривився Макар Iванович. - Отож │ ми так дом│ркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам в│домо, - в│в дал│ доктор, - позавтра в м│ст│ Луцькому ма║ в│дбутися гу