й, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля повно! "Ага, Мавра! - заблисли ┐й спогади про стару циганку, i знов почина║ ┐й в мiзку плутатися. - Що казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"? Хвильку надуму║ться. Вона зна║ що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано - _казала - зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.." _в середу?" - киплять в ┐┐ головi думки i тут нiби вмовкають... Вона усiла наново на землю коло зiлля, пiдсунувши високо чорнi сво┐ брови, i - нагаду║. В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона вже зна║, - стрiлило ┐й нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!! Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I з тим задивлю║ться знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'║ ним лихо, що в Грицю сховалося._ Але... борзо... борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм майже поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копа║, рве зiлля i хова║ в подолок. Вiдтак, нарвавши його над мiру, ста║ на рiвнi ноги, опуска║ голову низько назад, що довге ┐┐ волосся майже дотика║ землi, i кличе з усi║┐ сили: "Я прийду!" А зараз по тiм, наслiдуючи голос жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врештi вмовка║, задивившись великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись далеко, i слуха║: з друго┐ сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзива║ться почерез пропасть i тут же завмира║: "Люблю!!" Настав вечiр в середу перед весiллям. Мавра сто┐ть коло сво║┐ лави i перебира║ при свiтi зiлля, роздумуючи, котре б дати Тетянi, щоб ┐┐ жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла. Та от вже i перебрала зiлля. Вона дасть Тетянi зiлля з-пiд "Бiлого каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кида║ - з примiвкою: серцю, головi да║ спокiй; а дати забагато, воно iнодi i смерть приводить. Нараз в тих гадках вона зупиня║ться. Нi. Нинi вона вже не годна Тетянi зiлля дати. Вже пiзно, i Тетяни вдома нема. Хiба, може, завтра. Вже третiй день, як вона, нещасна, лiсами блука║, ба навiть десь аж в сусiднiм селi ┐┐ бачили, де й ночувала. До того нинi обiцявся i батько прийти до не┐, а може, й зараз надiйде, тож не пiде з хати. Так розгадувала Мавра, перекладаючи i перебираючи рiзне сво║ зiлля. На всi гори, скiльки тут здiймаються, нема║ щасливiшо┐ вiд Маври. Вона вiднайшла свого батька, якого вважала мертвим, i зна║, що Гриць з угорсько┐ границi, годованець Михайла Дончука, се ┐┐, вкрадений вiд не┐, ┐┐ син. Довiдавшись про те все, ┐┐ бралося зразу божевiлля з радостi. Вона бiдна, змарнована циганка, сама на цiлу гору, на цiлий лiс, вона мати прекрасного хлопця, а ┐┐ батько, Андронатi, живий. Був ось тут. Вiн довiдався припадком вiд Гриця i Настки, що на Чабаницi живе циганка-ворожка сама одна i зараз же вiдшукав ┐┐. Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднiв, з турботи i жалю, туги, але плакала i з радостi, коли батько ступив в ┐┐ хатину i вони пiзналися! Вiн ледве пiзнав ┐┐, так вона постарiлася, а вона аж перелякалася довго┐ бiло┐ його бороди i згорблених плечей. А вiдтак настало каяння. Вiн вже був пiд ┐┐ хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолювався, а вона його не пустила! А вже тодi були б вiднайшли себе, був би вiн, бiлоголовий, коло не┐ зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину Мавра каялася, гiрко плачучи. А вже тодi сповiщала ┐й карта, що в ┐┐ хату падуть два чоловiки. Старий i молодий. З одним щастя, з другим горе. - З вами щастя, тату, - говорила зразу, - з вами щастя, а з котрим би горе? - Був ще в не┐ хто з чоловiкiв? - питав старий. - Вiд часу, як вона його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай. Вона гадала, роздумувала, аж i пригадала! Лиш один був пишний-препишний хлопець на чорнiм конi. Йому вона i в карти кидала, долю вишукувала. Остерiгала двох не любити i сповiщала далеку дорогу; щастя йому падало, але губилось в дорозi, та се вона йому не казала. Вiн ┐й добре заплатив... При тiм ┐┐ оповiданнi в старого Андронатi очi усмiхнулися чорним блиском. - Не питала вона, як вiн назива║ться? - питався. Не питала. Лише знала стiльки, що вiн викликав в ┐┐ душi жаль, бо такий, як вiн, був лиш той, котрого вона, грiшна, любила i через нього в сво║ горе попала. Молодий i красний. Точнiсiнько так вiн виглядав. Тодi розказав ┐й старий батько, як поступив собi з нею, щоб ┐й врятувати життя, на яке Раду напосiвся. Тодi напо┐в вiн всiх трунком, заправленим зiллям, а за тим i ┐┐ саму, щоб могти ┐┐ винести. Слава богу, йому все вдалося. А дитину мусив пiдкинути багачам, щоб не вбив ┐┐ Раду, далi, щоб коло хоро┐ в лiсi не загинула, i лiпшо┐ долi, як циганська, зазнала... Про не┐, Мавру, сподiвався, що вона не пропаде в свiтi, найде притулок мiж добрими людьми, i вiн ┐┐ колись вiднайде. До внука вiн не признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш вiд часу до часу навiдувався, щоб переконатися, як йому живеться. I переконався, що в добру годину пiдкинув дитину, бо в добрих руках опинився хлопець. А тепер вiн ┐┐ на всю милiсть просить не признаватися ще до нього, доки не вiддiлить йому його господар землi, не стане вiн газдою в сво┐й власнiй хатi. Його господарi - люди заможнi, гордi, могли б дiда i матiр з хати викинути, а хлопця не надiлити землею. Нехай вона ще жде, нехай мовчить, як i вiн, а все вийде на добре! Хлопцевi i ┐м. Ось вiн скiльки рокiв мовчав, як камiнь, i на добре вийшло. Гриць незабавки жениться, пiде на сво║, а його молода, добра бiлолиця дiвчина, заможна, обiцяла йому, що вiзьмуть його, старого, до себе. Вiн ┐й зробив одну прислугу i на ┐┐ помiч найбiльше числить. А як вiн коло них раз опреться, Гриць матерi сво┐й не випреться. Тепер нехай вона ще помовчить i хлопцевi щастя не псу║. Вони на весiлля пiдуть, здалека будуть, як бiднi, придивлятися; на весiлля вiн ┐х просив, а там... нехай жде. Прийде час, заговорять. Мавра опиралася. Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв i кляв, ба навiть, по сво║му звича║вi, з лютостi кiлька разiв ┐┐ ударив. Аж тодi Мавра покорилася його приказовi i з його радою погодилася... Тепер лиш одно ┐┐ щастя мутить, одно ┐┐ гне додолу, давить. Велике горе Тетяни, заподiяне ┐┐ сином, i бiль добро┐ Iванихи Дубихи. Чому не любив Гриць Тетяни до кiнця? До кiнця? - _питала вона в розпуцi майже сотню разiв. Який оборот було би все взяло як для них обох, для ┐┐ бiдно┐ матерi, так i для не┐ само┐! Чому, сину мiй, чому роздво┐в так свою душу? А ще й вона_ причинилася до Тетяниного горя, ворожачи йому, остерiгаючи його... перед чорними очима!.. Жура i жаль про Тетяну не да║ ┐й спати, не да║ ┐й ┐сти. Вона чи не на все життя позбавлена. Хто зна║, чи й прийде вже цiлком до давнього розуму Тетянка! Хвилинами вона, зда║ться, нiби при умi, оповiдала ┐й Iваниха Дубиха, а хвилями божеволi║, не пiзна║, не бачить нiкого, а все Гриця згаду║ i лихо._ Який кiнець тому буде? Чому, боже, так тяжко людям до щастя дiбратися? От хоч би тепер i ┐й. Сина вiднайшла, а Тетяну - тратить. Сама майже не зна║, хто тепер ближчий ┐┐ серцю. Вiн чи вона? Тепер одно вiнча║ться, а друге оста║ без долi, розбите... Чому Тетяна ┐й не звiрилася? Цiлком зараз спочатку? Чому так та┐ла, щоб мати не розвiдалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо! Мавра аж сплакала, згадавши молоду дiвчину чудову, та - збавлену власною ┐┐ дитиною. Вiдтак гiрко усмiхнулася. Ось як син в батька вдався! Двi душi в нiм. До Настки горнувся, а ┐┐ Тетяну любив. О, коби Тетяна була зараз з усiм призйалася. Ба... Коби!_ Коби вона була тодi_ знала, що ┐┐ син живе. Тодi!!! Але батько... i нараз урвалися ┐┐ думки. Вона _винувата. Вона, однiсiнька вона. Батько ┐┐, ще коли впрошувався, молив, а вона не впустила. Тодi вiн закляв. А вiн страшно кляв. Чи не закляв вiн тодi ┐┐ щастя, а прикликав горе? Не винен тут нi Гриць, не винна нi Тетяна, а винен... винен... хто? - пита║ себе Мавра i плаче. Грицю ти мiй, сину, чому так в батька вдався? Чому не в матiр... i тут, як перше, думка ┐┐ урвалася. Чи була вона, його мати, лiпша?_ Вона ж мала чоловiка, а зрадила_ його. О, о, о! - застогнала нараз i вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. "Грiх, грiх, грiх! - ридало ┐┐ серце. - Який страшний, великий, який без кiнця. Грiх_ винуватий всьому, вiн один!.." Але вона ще вряту║ Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона вряту║. Коби лиш до недiлi, коби лиш по весiллi, вона вiзьметься до не┐, приведе назад до розуму, ладу. В недiлю рано-ранесенько пiд "Бiлий камiнь" пiде, зiлля накопа║, буде пробувати. Зразу самим зiллям потрохи усипляти, вiдтак примiвками, вiдтак через сiм недiль мольбою до нового мiсяця, доки не успоко┐ться. А там... з часом вона Гриця забуде i за другого пiде. Отак дума║, передуму║ Мавра, перебираючи та впорядковуючи рiзне сво║ зiлля, котре вже вiд чого, коли нараз чу║.. щось застукало до ┐┐ дверей. Вона прокинулася. Хто до не┐ о такiй пiзнiй годинi? Се вже далi пiвнiч. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пiшов по милостинi до недалекого мiстечка. А вона тут за скорбними думками та всiм сво┐м зiллям сном припiзнилася. Чи не Тетяна се? - Хто там? - по звичаю сво║┐ осторожностi пита║ i надслуху║. - То - я! - вiдказу║ якийсь голос. - Тетянка? - пита║ Мавра i надслуху║ знов, може, й вона, нещасна, лiсом блукала i за свiтлом до не┐ добилася. - Нi! То - я! - вiдказу║ знов той голос. Мавра вiдчинила. Перед нею станула дiвчина. Висока, молода, в лицi бiла-бiлiська, з заплаканими очима. Цiкаво придивля║ться ┐й Мавра, i ┐┐ перейма║ при видi цi║┐ дiвчини прикре почуття. - Тобi що, доньцю, о такiй пiзнiй годинi? - пита║. - Тепер далi пiвнiч. Але сiдай - ось тут. Тво┐ очi плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай iде до Маври, - говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими сво┐ми очима аж пронизу║. - О, рятуйте, мамцю! - кличе дiвчина з розпукою i пада║ на лаву. - Мiй суджений хорий, може, i умре. Крiзь сон говорить, нiхто не розумi║. Ой мамцю, рятуйте! - i з тим заридала. Далi, зсунувшися додолу, здiйма║ розпучливо руки вгору i молить. - Царю ти небесний - чим я провинилася? Чому мене кара║ш? Я ж не винувата. Я вiрно його любила, тiло, душу дала, то... вона... вона!!_ - i, не докiнчивши, знову гiрко заридала. - Цить же, доньцю, цить же, - вспокоювала Мавра i пiднiма║ дiвчину догори. - Кажи, що твому судженому i чия ти дитина, а зможу, порятую, в горi вас не лишу. - Я, Настка, Грицева суджена! - кличе дiвчина з невимовним жалем i знов здiйма║, благаючи, руки до Маври вгору. - Йому починено._ Рано вiн поснiдав, вiдтак впав у сон i так спить все i спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в снi ще згадував, що хтось там iшов, що вiн зараз прийде,_ а далi вмовк... - Грицева наречена? - скрикнула тут Мавра, а сама сiпа║ дiвчину, мов божевiльна. - Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в недiлю, мамцю, наше весiлля... - Грицю! - скричала Мавра страшним криком розпуки i зсунулася на землю. - - Сину!!! Сину ти мiй, сину! _Ось уже гине, ось уже вiдходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матiр, вона вже йде. Жди, не гинь!! - Останнi слова ┐┐, викликанi якоюсь нелюдською силою розказу[33] перемiнили ┐┐ саму нечувано. Вона зiрвалася на рiвнi ноги, вхопила клунок з сво┐м зiллям, пiрвала дiвчину за руку i обi погнали... Бiжить стара Мавра пiд гору i проти вiтру окриленим кроком, важко вiддихуючи, стогнучи. Летить, здоганя║ Настка, i туй-туй паде. Лиш одно ┐┐ пiддержу║, вiра в силу Маври, а коли б не те, вона б далi не годна. - Йому починено, його затро║но! - кричить в один голос до старо┐ Маври. - Пiд вiкном найдено пляшку, а пастух наш бачив дiвочу постать, як летiла лiсом, якась чорноброва..._ - _Тетяна! - кричить Мавра i сама ста║. Мороз ┐┐ перейма║, i вона хреститься. - Ось що грiх, що грiх! - _стогне i звiльня║ крок - далi вже не годна... Було в четвер рано, як на мiсцi стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенiсся... * * * Коло Грицево┐ хати - сум i повага. Посхилялись старi газди всi, що Гриця знали. Посхилялися в смутку i мовчки ждали. Умлiва║ в хатi бiлолиця Настка, молодицi плачуть. Товаришi-хлопцi походжують, утираючи сльози. А матерi, перешiптуючись, хрестяться i моляться... Перед хатою лише що скiнчилася тяжка, гiрка сцена. Циганка Мавра в нечуванiй розпуцi кидалася вовчицею на старого батька. Вiн ┐┐ сина, - заводила, - вiд не┐ забрав, пiдкинув багачам, щоб зазнав лiпшо┐ долi, як циганська, i ось яка доля постигла його в багатствi... I нiхто не бачив досi такого ридання, такого поведення, як у бiдно┐ циганки. Кидалася лицем до землi, роздирала на собi одiж, знiмала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Спiваючи, ридаючи, за║дно розпачала - аж доки не ув'яла: Старий Андронатi зразу боронився, а вiдтак умовк. Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тiла на свiй жебрацький костур - вiн мовчав. Сам не замiтив, як остаточно по голосiннi зболiло┐ доньки заслухався в жалiбну гру трембiти, що неслась горою недалеко хати. Вона йому нагадала сво┐м смутком щось давно минуле. Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала - пригадав вiн собi. Вiн тодi стояв рано зi сходом сонця високо на горi сього села i держав бiлого внука на руках... Держачи отак, глядiв в сивiй ранiшнiй iмлi .дитинi за долею. Iмла не здiймалася. Не бачив вiн тодi через iмлу сонця, але воно було! В його внука була_ доля. Ждала лиш на нього, як те ранн║ сонце за iмлою - чому не осягнув ┐┐?.. * * * Мiж присутнiми в хатi й Iваниха Дубиха. Дожида║ Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домi ┐┐ нiде не було; i нiхто ┐┐ не бачив. Ходить i ходить лiсами, людей уника║. Прибувши сюди, Iваниха Дубиха занiмiла. Нiхто вiд не┐ слова не почу║. Мов забула говорити. Лиш вiд часу до часу засува║ дрижачою рукою бiле волосся назад пiд чорну свою хустку. Жде. Може ж, дiждеться... Люди ззираються на не┐, перешiптуються, а ┐й те байдуже. п┐ очi не плачуть, ┐┐ уста стулилися, лиш душа чимраз кам'янi║. Та ось перед порогом шелест. п┐ Тетяна? Нi. То Мавра появилася в хатi з батьком, на сина вдивля║ться. Нараз - що се? Сину божий! Знадвору попiд вiкна доходить спiв, нерiвний, предивний. Iваниха Дубиха бiлi║, хилиться; сим разом се вже Тетяна. Так. То вона. Висока, худа, блiда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквiтчана, з очима, що нiкого не бачать, то - вона._ Нiхто не руша║ться. Входить i, пiдсовуючи високо чорнi сво┐ брови, приклада║ палець до уст, мов наказу║ мовчання, i обзива║ться напiвспiвуче: "В недiлю рано я зiлля копала, в понедiлок рано пополокала..._ цить, Мавро, - дода║, прохаючи, - в вiвторок,_ Мавро, - дода║, прижмурюючи очi, мов нагаду║ собi щось, - зiлля я варила, а в середу рано... - _нараз урива║... - цить, Мавро, - просить з неописаною нiжнiстю в голосi i цiлковито блудними очима, - цить, я лихо_ убила... тво┐м зiллям,_ Мавро, з-пiд "Бiлого каменя". А вiн переспиться._ Цить! А в недiлю весiлля. Цить! - i, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибоко┐ утоми, голову аж низько назад - затулю║ очi... Всi закаменiли. Нi, не всi. Мавра мовчки з змi┐ним безшелесним рухом одна наближу║ться до не┐. - Суко!_ - скричала нараз не сво┐м голосом. - Ти мого сина_ стру┐ла. Ти, ти, ти! Гинь! - _i одним-однiським п'ястуком валить дiвчину додолу. Та тут вже Iваниха Дубиха опинилася коло доньки. - Стiй! - крикнула, що всi потрухлiли. - Мене_ ось добий. Вона вже готова, а мене добий!_ Вiдтак, пiднiмаючи доньку на ноги, що судорожне за сво┐ цвiти вхопилася, спитала побiлiлими устами: - Доню моя люба, одна_ в мене в свiтi - ти_ Гриця стру┐ла? Тетяна усмiха║ться. - Цить, Мавро, - шепче, пiдсуваючи високо чорнi брови, - лихо в нiм_ сховалося... цить! Вже нiде лиха не буде... - Доню! - молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою i тулить нiжно доньку до себе, як малу дитину. - Ти? Скажи правду всiм, ти? Як господу богу скажи... Тетяна дивиться довго матерi в очi, мов пригаду║ собi щось, а далi, тулячись з правдивою нiжнiстю дитини до грудей матерi та хапаючись знов, як перше, судорожне за сво┐ цвiти, почина║ любо, пiвголосом, нiби переказуючи тайну, нiжно спiвати: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. Та вимовивши послiдн║ слово, вона вирива║ться нараз несамовито з обiймiв матерi i вилiта║ стрiлою з хати... Мовчки... без словечка... повалилась Iваниха Дубиха додолу... * * * Поховали Гриця, розiйшлися люди. - Ходiм, Мавро, - обiзвався вже по всiм старий Андронатi до сво║┐ доньки. - Ходiм мiж циган. Тепер ми тут знов старцi... - Ходiм, тату, - каже Мавра твердо, як камiнь, i подала старому довгий костур в руки. - Тут вже мiй грiх скiнчився. I пiшли. Злегка лиш колишуться тi сосни i смереки, яких вони, iдучи не раз бiлою стежкою, мимохiть дотикались злегка, i колишеться лiсовий шум в воздусi, успокоюючи порванi струни в душах, доки не вийшли з лiсу; а коли його оставили, вiн згубився цiлком, i над лiсом схилилася нiч... * * * Iваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь лiс i сховки, куди заходила Тетяна, i не найшли ┐┐. Вона без слiду пропала. Настала вже чи не сама пiвнiч, а Iваниха Дубиха лежить обезсилена на сво┐й постелi - за║дно надслуху║. п┐ серце каже, що Тетяна верне; от-от уже пiвнiч. От-от чу║ вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазорi║. I - коби вже й зазорiло... А як вона верне, тодi забере ┐┐ з собою в монастир i вiддасть ┐┐ господу богу. Господь один ┐┐ зцiлить - скрiпить. Господь один - а вiдтак нехай дi║ться далi його божа воля... В хатi тихо, мов у святинi, лиш дрiбне свiтло блима║ i часом приска║ перед iконою пречисто┐ дiви, - Iваниха Дубиха жде, надслухуючи, i ┐┐ стуленi очi заливаються безустанно слiзьми. От-от - знов якийсь шелест. Нi. То рiка. Вона не вмовка║. Кiлька разiв i збудиться вона з пiвсну, рiка все ┐┐ дразнить, мов чогось домага║ться. Нараз... i тепер вона не помиля║ться. Вона чу║. Чу║ виразно, лиш не зна║ розрiзнити - що се. Чи се бренькiт бджiл причува║ться ┐й, чи се нiжнi струни, чи се ангельськi голоси? Не зна║. Але вона чу║ i не помиля║ться. Попри ┐┐ слух пересову║ться легко, мов сонна мрiя, мов бренькiт бджiл, мов шовк, що волiчеться по струнах - предивно нiжний, спiвучий голос, що всю ┐┐ душу мов у облаки небеснi здiйма║: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. Iваниха Дубиха прокинулась, зiрвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був ┐┐ любий голос. Вона шука║ пiд вiкном дверей i спiва║... Iваниха Дубиха вста║ як змога скоро, спiшить, хитаючись, до дверей, розрива║ ┐х i бачить. Вона, мабуть, спала. Надворi ясний день, усмiха║ться сонце i вказу║ все ясно - лиш Тетяни нема. Iваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи ┐й спiв Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справдi? Та тут заблисла ┐й страшна думка до голови, i вона спiшить до челядi... Iдуть всi над рiку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там слiди. Пiшли... Не довго iшли. Там, де глибина царювала, де камiнь-велет спокiйно означав неповорушну глибину рiки, де на дно ┐┐ утонув колись Тетянин вiнок, стояв на поверхнi блискучо┐ води, притулившись до каменя, один великий цвiт червоного маку. Другий, припершись аж до берега рiки, ждав - i як той, i собi не рухався... Сто┐ть Iваниха Дубиха i дивиться без слова на тi два цвiти, а з нею i вся челядь. Довго, довго дивиться вона на них - далi вiдверта║ться... Вiдвели Iваниху Дубиху. Чернiвцi, в квiтнi 1908. [1] Пристро║ний - одягнений. [2] Фортуна - щастя. (Прим. О. Кобилянсько┐)_ [3] Р а й - отаман, циган-проводир. (Прим._ О. Кобилянсько┐_)_ [4] Спенцер - одяг на зразок жилетки [5] Пуста (пушта) - степ в Угорщинi. [6] Полум'я змагайте - роздмухуйте полум'я [7] П у г а р и к - чарочка. [8] Х и ж у н - беркут. [9] Вивiрка - бiлка. [10] Противно - навпаки. [11] Пiдхлiбство - облесливiсть. [12] Бесаги - сакви, торба. [13] Р а б i в н и к и - грабiжники. [14] Туск - бiль, журба. [15] Оногди - недавно. [16] Найборше - найшвидше. [17] Починщина - примана. [18] Опустити - залишити. [19] Розпачати - впадати в розпач, виявляти розпач. [20] Господарка - господарство [21] Розказувати - наказувати. [22]Петльованець - годованець. [23] Удовiднити - довести. [24] Синку - так на Буковинi кличуть нiжно i хлопцiв, i дiвчат. [25] Ноша - одяг. [26] Розстрiлювати - розкидати. [27] Надвечерi║ - нiч перед якимсь святом. [28] Зрадити - тут: розкрити, показати. [29] Збиточне - жартiвливо. [30] Давно по словi - давно дали одне одному слово, домовилися про одруження. [31] Наборзi - нашвидку. [32] Любко - коханець. [33] Р о з к а з - наказ.