ерi. Та ось вiн кланя║ться, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли ┐┐ хто обдаровував i вона з великою пошаною дякувала - i нараз станув. Вона перелякалася його. ┐┐ перестрах перед ним змага║ться, хоча вона не була боязлива, - i вона се укрива║. Та вiн помiча║ се i схиля║ться вдруге покiрно перед нею. - Не лякайся, доньцю, старого дiда, - каже. - Вiн заблудив тут у лiсi, а йде далеко i нiкому кривди не робить. Та добре, що ось тебе_ тут подибав, - каже далi i блиснув якось з вигребущою злораднiстю чорними очима з-пiд бiлих брiв. - Чого б я лякалась? - пита║ Тетяна, а сама уступа║ старому з дороги, щоб вигiдно перейшов попри не┐ стежкою та скорше пiшов далi. Вiдтак вибира║ спiшно ще дещо з Мавриного вузличка i переда║ дiдовi. - Приймiть, добрий татку, за душi помершi, - каже вона, покiрно прохаючи, - та скажiть, будь ласка, звiдки саме пряму║те? Чи з далеко┐ дороги? I в далеку дальше? - Нi, добра доньцю. Я сьогоднi лиш здолу, з вашого села, - вiдказу║ старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дiвчину, що в великих червоних цвiтах, мов русалка, перед ним опинилася. - А зiбрали доста милостинi в нашiм селi? - пита║ Тетяна i усмiха║ться насилу, а з душi рада би утекти вiд старця якнайскорше i найдальше. - Доста. Спасибi всiм добрим, що спомагають бiдних. Добре_ обдарили. Не дурно_ звертався я до них; та i про що хотiв я розвiдатися - _розвiдався. Нинi я в тiм селi втрет║ зряду. Бiльше задержуюсь в селi Третiвцi. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третiй - а може, й останнiй, не знаю, як ще доля далi покерму║. Та мусив iти. Взяв на себе дещо зорудувати - других порятувати, то й прийшов. Але бiльше хто зна чи ще прийду. - Чому? - пита║ довiрочно дiвчина. - Старiсть не пуска║. Та й хто схоче старого цигана тримати? - вiдповiда║ дiд, а вiдтак, спершись на жебрацький кий, задумався. Та роздумуючи отак, вiн все боком дивиться на дiвчину. Вона се вiдчува║, i вiд того ┐┐ збира║ знов ляк. Врештi обзива║ться дiд: - Не сказала би ти менi, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, пряманчива? - Я донька вдовицi, - каже скромно, поважно Тетяна. - Вдо-ви-цi? - нiби чуду║ться дiд. - Вдовицi. - А-га! - вiдповiда║ старець протяжно i знов мiрить ┐┐ оком. ┐┐, i ┐┐ червонi цвiти, i золотi пiвмiсяцi, що хитаються звiльна в ухах за порушенням голови. - А, - почина║ протяжно вiн далi, - коли вже вдовицi, то, може б, ти i перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я мiг назад в сво║ село вернутись. Мене там ждуть, i менi спiшно. - Чому нi? - обзива║ться Тетяна поважно, з душi рада, що ║ надiя позбутися скоро старого дiда-цигана - i пiдсува║ брови, як все, коли чуду║ться. Та чомусь ┐┐ знов огорта║ перестрах перед старим. - Так от скажи насамперед, - почина║ дiд, - чи зна║ш ти млинарку Iваниху Дубиху? Богомiльну паню, для бiдних милостиву? - Знаю, татку, знаю, - вiдказу║ на те запитання весело i довiрочно Тетяна з щирiстю. - Що ма║ на всю хату одну-однiську дочку. Пишну та пещену, на все село найкращу. Тетяна спаленiла. - Знаю, дiду, знаю, - каже, уникаючи його гострого погляду, i усмiха║ться. - Знаю ┐х обох. Та що тобi до них? До Iванихи Дубихи що? - До старо┐, синку, нi. Менi до молодо┐ дiло, - вiдказу║ дiд, - красно┐ чарiвницi, що зводить хлопцiв з розуму, та що - як кажуть - чорними бровами вiдьму║, червоним цвiтом манить, а очима перемага║. Тетяна розсмiялася. - Туркинею ┐┐ звуть. - Туркинею, дiду, - повторила дiвчина, а сама чим раз, то поважнi║, вiд дiда вiдлетiти б рада. - Що вам, татку, за дiло до Туркинi? Кажiть скорiше, - напира║ нараз прямо, - бо менi квапно далi. Я iду до бiдно┐, несу ┐й ┐стки, i вона жде мене. - _До бiдно┐? - пита║ дiд i пригляда║ться недовiрчиво молодiй дiвчинi, а ще бiльше ┐┐ червоним цвiтам. - До бiдно┐. - Тож нехай тебе пречиста благословить за тво║ добре серце. Одного вже надiлила, а другiй ще несе. От добра ти i щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе згадати? - допиту║ться знов i не спуска║ з не┐ ока. - Се пусте, - вiдказу║ Тетяна нетерпляче. - Краще ви скажiть, що вам вiд Туркинi треба, що, як вже кажуть, вiдбира║ розум. Дiд зiтха║, випростовуючись, та, нiби побачивши щось незвичайне над головою молодо┐ дiвчини, почина║: - Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотiли, то й перекажу. - Хто просив? - пита║ Тетяна, а сама аж тремтить вiд чогось незнаного. - Синьоока Настка._ - _Не знаю ┐┐, - каже Тетяна i пiдсува║ брови. - Настка з Третiвки, що ма║ вiддаватися, - вiдказу║ старий. - За кого? - пита║ Тетяна, i ┐┐ очi мов розширяються в хвилi ожидання його вiдповiдi. - Зараз, донько, не перебивай. - I що ж синьоокiй Настцi вiд Туркинi треба? - Вона, - почина║ знов дiд, - так просила. Стань - казала - перед Туркинею i таке скажи: "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорсько┐ границi. Що ти починя║ш цвiтом i словами, що ти твориш лиха, вiдбира║ш щастя. I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже вiддавна голубить другу. Синьооку Настку_ за свою вiн вибрав i вже незабавом з нею звiнча║ться. Що тобi до нього, прекрасна Дубiвно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але i всi люди, хто про тебе вчу║. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i останеш зi смутком, як те марево. I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв найдеш i без того Гриця. Молода Грицева - знай - на тебе плаче, жаль до тебе ма║, гiрко проклина║. Гриць тебе_ не бачив, як ┐┐ вже любив; тебе голубив, а ┐┐ вже сватав. Тому ┐┐ вiн вiзьме - доки доведеться старостiв пiслати тебе_ посватати. I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд то┐ бiло┐ Настки, котру Гриць бере. Сам ┐й жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила. Чорними бровами нiби ти стро┐лася, а з друго┐ сторiнки душу в нiм дво┐ла. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з друго┐ сторiнки блудом обдавала... Тепер спам'ятався, тебе вiн цура║ться, чорних брiв бо┐ться, з ясними коха║ться. Не вийде вже до тебе бiльше i не жди, хiба що побачиш на чорнiм де конi. Тодi вiдвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другiй вiдбивала. А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розiйдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порiзнила. Серце вiдiбрала, душу роздво┐ла - нечистою силою в горi утопила..." - Так. - Я, дiд, всьому свiдок. Перекажи, донько, оце тiй Туркинi, як ┐┐ добре зна║ш, що Гриць iншу ма║. На весiлля просить, i я там iду. - I з тими словами дiд скiнчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги. - Я, дiду... Туркиня, - зойкнула i, обнявши його колiна, вмовкла, мов умлiла. Дiд стрепенувся. - Справдi-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубiвна, то, може, не був би тобi все переказував. I мав тебе за Дубiвну, i не вiрив. Але добре розповiли про тебе тi┐, що тебе знають. Подибав навiть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, - жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дiд тобi зле вiддячився. Але я не винен. Я нiчого не знав. Настка_ розповiла, а ┐й вiн_ сказав. Двох вiн вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицевi. Нi чорними бровами, нi червоним цвiтом, нi солодким словом... нi... сам не знаю чим. Що я тут вам винен? Сама одна ти зна║ш, лиха нако┐ла. Тому i просили переказати оце тобi. Раз _най ма║ Гриць спокiй! - Нi, татку, - обiзвалася врештi Тетяна, звертаючи до старого сво║ побiлiле, мов замертвiле, лице, стискаючи з невимовним жалем його колiна. - Нi, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о, о! Нi, татку, нi, - майже стогне, молить, - се не може_ бути, що другу вiн бере, не може бути! - _майже скричала i знов голову до нiг його схиля║, розпучливо ┐х стиска║. Дiд здвигнув плечима. - Не знаю, донько, - вiдповiв сухо. - Так менi казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так. - О, о, о! - простогнала Тетяна, мов пiдстрелена, все ще клячачи, i притиснула лице до дiдових колiн. - О, о, о!.. - Так, донько, - потвердив дiд. - Се все правда, що переказу║ синьоока Настка,_ а мене самого Гриць на весiлля просив, i я до них iду. - Нi, татку! - кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, i знов обнiма║ з невимовним жалем-покорою дiдовi колiна, мовби iншого руху не знала, мала перед собою святого i молилася до нього. - Нi, татку, не кажiть сього. Се не може_ бути... Ми ще ось... недавно тут у лiсi, - захлипала, - стрiчались, - i при тих словах вона мов гине, гасне. - I вiн... ще цiлував. Се не може бути,_ неправда; вiн другу не бере... вiн мене любить. Я не починила!.. - крикнула з розпукою. - Я лише любила, любила,_ татку! Ми собi по словi, i заки снiг упаде, буду в його хатi._ Татку!! вiн мене_ любить. О... тут... в лiсi... стiльки разiв, - хлипала, - в лiсi... - _I знов мов умлiва║. Старий зареготався. - Кажеш - любить тебе? - спитав. Тетяна пiдняла до нього, благаючи, голову, що в розпуцi назад ┐й опадала. - О, любить, татку добрий, любить! - впевняла i наново, як перше, тулить i тисне розпучливо лице до дiдових колiн. - Мене одну любить, мене одну на свiтi._ Сам менi казав, i йому я вiрю. А заки снiг упаде, казав, будеш в мо┐й хатi. Я його_ Туркиня! - крикнула, розпростерши руки, i впала лицем до землi. Дiд пiдвiв ┐┐. - Не будеш, Туркине! - кликнув твердо. - В нiй буде синьоока Настка, а Гриць, як тобi кажу, спрошу║ на весiлля. Мене вже просив. Я до них iду. Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись грiха - iнакше побачиш!.. - I з тими словами, неначе пiддаючись якомусь тайному приказовi, помахав до не┐ з погрозою п'ястуком. Тетяна витрiщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумiвши врештi його слова i його погрожуючий рух, нараз, мов змiя, звинулася з землi i станула на ноги. - Iди ти!! - _крикнула нараз диким голосом, скипiлим з раптово┐ ненавистi, неначе з його останнiм словом опинилася вся погань свiта перед нею. - Ти! - _i з тим словом трутила старого так сильно вiд себе, що вiн вiдразу упав. - Iди - ти!!_ Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! - крикнула вслiд за тим з усi║┐ сили, мов не тямлячись з розпуки, i - розреготалася. - Грицю, я тут!_ В дiда спалахнули страшно циганськi очi, i, пiднявшись, вiн погрозив вдруге п'ястуком i бичем. - Гай, гай! - крикнув, засапаний, i закляв тут страшно. - От що, чарiвниця-вiдьма, - додав, - сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз вiд не┐, а другий i вiд мене. Гриць ┐┐ посватав, а тебе лиша║._ - _Неправда, вiн мене любить! - кинулась на нього Тетяна з зворушення здичiлим беззвучним голосом i такими ж очима, боронячись з усi║┐ сили проти убиваючих, страшних слiв старця. - Тiльки й твого! - кликнув на те дiд i заллявся при тих словах гiрким поганим смiхом. - Тiльки й твого. Так як його батько любив колись його матiр, - додав з не описаною ненавистю. - Тiльки й твого!_ Тетяна, не зрозумiвши всiх його слiв, лиш останнi, знов кинулась на нього. - Iди ти! - крикнула i, пiдсуваючи високо чорнi сво┐ брови, пiдняла руки i указала на недалеку пропасть. - Iди! - повторила, - кинься там - _i бiльше не вертай! Старий витрiщився з переляком на не┐ i, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотiв ┐┐ вдарити. Але ┐┐ вже не було - зникла. Лиш зi сторони, куди метнулася, зачув вiн розпучливi голоснi слова: "Грицю!.. я тут"._ А вiдтак по хвилi прикрий довгий смiх... Задихана, без краплi кровi в лицi, з блудними майже очима, з викривленими устами, впада║ Тетяна до матерi i кида║ться ┐й на груди. - Мамо! - скричала погаслим чужим голосом. - Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене вiн любив, а з другою вiнча║ться. Мамо! - кличе, не даючи матерi опам'ятатися з сво┐х слiв, i термосить ┐┐, не тямлячись, щосили. - Мамо! вiн двох нараз_ любив, слухайте, мамо!!_ Iваниха Дубиха, що саме сидiла на лавi, побачивши нараз майже напiвбожевiльну доньку, лиш до стiни оперлася. - Що за Гриць? - пiшло глухе питання. - Той, мамо, що раз зимою на конi тут був. Гарний такий! В лiсi ми все сходилися; там ми любилися. Лiс один все_ знав. Гриць,_ мамо! - i розреготалася. Стара пiдвелась важко. - Так? - спитала, а потiм додала: - Тобi_ вiн казав цвiту папоротi шукати? - I, сказавши се, усмiхнулась, мов останнiй раз в життi. - Мамо!! - пiшов окрик нечувано┐ розпуки на всю хату. - Мамо! - Ти одна_ в мене була, - вiдповiла мати. - Одна_ на всiм свiтi... - Мамо!! Дубиха не вiдповiла бiльше... Тетяна впала на колiна перед нею... сповiдалася... Годину пiзнiше Тетяна знов у лiсi. Летить шаленим кроком, мов сама стрiла, до старо┐ Маври. "Мавро!! - товчеться нiби голос в ┐┐ грудях диким стогоном i шука║ простору. - Мавро!!" Аж i опинилася. Стара циганка перелякалася виду дiвчини i вiдразу ┐┐ обняла. - Доньцю, - каже, - доньцю, яка в вас пригода? - Мавро! - лиш крикнула i на грудях мов закаменiла. В очах старо┐ щось лиховiсно блисло. - Вiн? - _спитала лише, викрививши уста з неописаним болем. - Бере другу. Зрадив мене! - вистогнала Тетяна i знов, як перше, умовкла. - Бачиш? А ти гадала, донько, - обiзвалася Мавра, - що вiн буде тебе завше любити? - О Мавро! - визойкнула Тетяна. - Любив-голубив, цiлував, прирiкав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лiсi, а тепер... Мавра розсмiялася нараз, мов з мало┐ дитини. - Та-ак? - цiдить злобно. - Голубив, цiлував? - Голубив, цiлував... ще останнiй раз з коня, по тучi... о... так щиро... - По тучi? - диву║ться стара. - -То вiн? - _I нараз з глибоким жалем хита║ головою i мов пригаду║ собi щось, шепче: - Боже, боже!! - а потiм, спам'ятавшись, обзива║ться твердо i з ненавистю: - То аби-сь знала, донько, що котрий найбiльше милу║, той найборше зраджу║! Як цiлу║ тебе, його серце вже з тобою проща║ться. Котрi так не робили?_ - _О, о, о! Мавро! - простогнала Тетяна, а вiдтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: - Я збожеволiю! - Нi, доньцю, не збожеволi║ш, - успокоювала Мавра, - i я не збожеволiла. Ади, - тягнула спокiйно, - як мене не то вiн, але всi вiдцуралися, викинули в лiс, мов звiрюку, з-помiж себе, дитину забрали. Не здурi║ш. I я сьогоднi живу, не збожеволiвши, сама на всiм свiтi, на цiлу гору, на цiлий лiс, а все через милування. I я не здурiла. Га-й, га-й! - аж заспiвала сво┐м звича║м, похитавши головою. - Не здурi║ш. - А я_ збожеволiю, Мавро, - впевняла глухо Тетяна. - Я_ збожеволiю, не годна перенести. Що робити, Мавро? Мавра стиска║ безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, дода║: - Я пiду до нього i сама спитаю. Розвiдаюсь, чи правда; хто се тобi казав? Звiдки то все зна║ш? - Старий якийсь циган, котрого я, iдучи до тебе, здибала в лiсi, все сказав. Вiн не брехав, - i тут розповiла Маврi про стрiчу з старим Андронатi. - А вiн звiдки знав? - спитала незвичайно зацiкавлена Мавра. - Грицева молода сама переказувала оце ним до мене. Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала: - Цить, донько, цить; я туди пiду, розвiдаюсь про все, донесу тобi правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, ┐м добра не буде. Нi йому, нi ┐й. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя. Тетяна мовчала, вже не ворухалася. - Я попробую ще його назад навернути, - обiзвалася по новiй задумi Мавра успокоюючим голосом. На тi слова старо┐ Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою вражено┐ гордостi i погорди вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала. - Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй сво┐й молодечiй стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила, - говорила погаслим голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я його вiрно любила, - говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то що навертати?_ Не посмi║ш! - То й ма║ш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено Мавра роздразленим голосом. - Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення, i на хвильку вмовкла. - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз бiльше блiдла. - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра все ще роздразненим голосом. Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очi!!! Як вона дивилася... дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла: - Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра не зрозумiла ┐┐. - I що йому зробиш? - А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи високо чорнi сво┐ брови. Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала: - Я покорилася долi, пiддалася ┐й, та от i доживаю. Що було робити? Тетяна поглянула на не┐ майже блудними очима. - Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була. - А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме. - Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, - обiзвалася дiвчина, однак мов не сво┐м вже голосом. - Пропало тво║ щастя... пропала твоя доля, - почала знов з жалобою Мавра i захитала головою по сво║му звичаю. - Ов-ва!! - вiдповiла тут нараз дiвчина i, поглянувши на Мавру з розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати... Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею. - Прийди за два днi знов, - кликнула. - Я пiду завтра розвiдати i принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов... Тетяна оглянулась на сi слова старо┐, але не вiдповiла. Сходила скорим нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей... * * * Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п'ястуком в голову. "Се вiн, отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що за║дно, як казала Тетяна, на чорнiм конi ┐здив, бо i в мене був на нiм. Вiн з Третiвки, он там за Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою голову, коли вiн був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин! Де була голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом, може, й недалеко мене, а я не остерегла". - Тетяно, серце мо║! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце мо║, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушу║; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? - говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер... - iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра за голову iмилася, та тут вже i схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро зазорi║, заким сонце зiйде, вона буде в нього. Тепер зна║ все. Впаде йому до нiг i з душi попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний, - буду молити. - Не губи Тетяни. Я ┐┐ вибавила. Я ┐┐ виголубила. Чим не вдалася тобi?. Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!" Може, послуха║. * * * Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не лягала. Не ┐ла i не пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна, не бачила нiкого i не чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив, то там роззиралася, де вiн на не┐ ждав, то там знов обзивалась: "Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка змiна. Стара мати не спиня║, зна║! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве сво║ горе сама переможе. А далi - господь ║. В лiсi добре. В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй ║, i господь; i зросла вона в нiм, i свiй бiль в нiм згубить. Вона лиш стереже ┐┐, чи не тiнню за нею волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, за║дно молиться: "Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час снiгом побiлiла. Додолу похилилась, гробу бажа║... Третьо┐ днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: - Я йду до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов. Мати притиснула ┐┐ мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла, очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла... - Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а з рук ┐й тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала останнього слова матерi, вирвалась дико з ┐┐ рук i в лiс, мов несамовита, поспiшила... - Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани... - прошептали знов материнi уста, i вона вернулася в хату. Тетяна вже в Маври сто┐ть на порозi. - Правда, Мавро? - було ┐┐ перше слово, виповiджене чужим голосом, в котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися. - Правда, доньцю, правда, - вiдказу║ Мавра, i в душi диву║ться страшнiй змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз i в мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не спуска║ Мавра з дiвчини ока. - Смiявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто б ┐┐ не любив? За ┐┐ чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду - мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч би хотiв - то пiп не звiнча║. Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе? Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку кинути. Тетянi легше. Вона багачка,_ другий посвата║, i все буде добре. Нею вiн не журиться. Йому гiрше. Вiн ма║ все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весiлля. Так буде каратись, доки ┐┐ не забуде. Самi дiвчата лиха набро┐ли, його полюбили, i тепер вiн_ винен. Доста Настка гнiва║ться, а то ще й вона _заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн не зна║. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що за тиждень в нього з Насткою весiлля, але вiн ┐┐ любить... Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i мало що не сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко. Менi жаль тебе, бо ти моя,_ а жаль i його, бо чимось i вiн_ мiй. Господи боже, чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись i в мене. Господи, прости, я хоч прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти... - i урвала. Тетяна не вiдповiдала. Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з мiсця, з очима, що шукали за║дно чогось по столi, важко дишучи. А коли Мавра, жалiючи ┐┐, сказала: "Пропало тво║ щастя, донько, пропала твоя доля!" - вона, не обiзвавшися до не┐ нi словечком, пурхнула з хати, як вiд матерi, i погнала... Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хита║ться, хоче побороти жаль в серцi - i чу║, не годна. Пiдпада║ йому, вiн ┐┐ глушить. Чу║ лише, що щось мусить статися. _З нею самою чи з ним - _не зна║. Щось потужне, велике, щось, чого досi не було, але мусить, щоб убило те лихо, _що знiвечило ┐┐ щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шалi║ щось в ┐┐ цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Вiдтак знов вирина║, змага║ться перша ┐┐ думка, що щось мусить статися. Передусiм статися,_ що б убило те лихо,_ що убило ┐┐ щастя. Вона_ його уб'║. Вона чу║, що уб'║. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не зна║ нiчого... Нараз в ┐┐ головi почина║ знов путатися. Хто винен? - пита║ сама себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн ┐┐ любить, ось сказав i Маврi, що любить. Настка_ винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки щастя нема. п┐ Гриць не так любить. - Нараз застановля║ться. - А може, i любить? О, любить, любить! - закричало щось кривавим зойком в ┐┐ душi, перемага║, заглушу║ все попередн║. - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - _i тут же залива║ться вона страшним божевiльним смiхом... Вiдтак знов верта║, наплива║ перша думка. Гриць винен? Нi, Гриць не винен, ┐┐ серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше._ Се те лихо винно, що в нiм заховалося _i його спиня║. Лихо!!!_ Воно винувате, його_ треба вбити. Вона тото уб'║. Вона... Нараз станула, мов укопана, - закинувши руки позад голови, i роззира║ться блудними очима по лiсi, по верхах дерев... Хто ┐й скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в ┐┐ мiзку. Хто ┐й скаже? Нiхто. Бо нiхто не зна║. Але вона сама. Раптом обзива║ться нараз щось в нiй. Вона вже зна║. Цвiт папоротi ┐й скаже. Цвiт папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один ┐й скаже, щоб нiхто не знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав ┐й раз Гриць, той все на свiтi зна║, i сво║ щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха,_ як його убити. Вона його уб'║, - шалi║ в ┐┐ мiзку, - щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в не┐, нi в Гриця, нi в Настки... Нiгде_ не було. Тодi буде добре. Але скоро, скоро треба... iти... скоро... щоб не було пiзно... i як стояла, так звернулася i погнала в глибiнь лiсу... * * * Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру i поглядом. Недобре стало Маврi на душi з оцим мовчанням дiвчини. "Що замика║ ┐┐ уста?" - питала себе сумно. I ┐й вiд того страшно за дiвчину. Тетяна за цей короткий час вихудiла, зблiдла, очi загорiли, сяють дивним блиском, а далi... Що ще далi _буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку хворобу не впала. Або... або... що ще гiрше... аж страшно подумати, - з розуму не зiйшла... I так бува║. Тетяна досi нещастя, горя в сво║┐ мами не зазнавала. Змалечку що бажала - мала; се перший раз в життi - грiм в не┐ вдарив. Сама власна ┐┐ доля на тiй дитинi, котру всi║ю душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку мiж горами, в тихiм лiсi, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе - воно повторилося... Вiд кого потяглося те лихо? - пита║ в думках Мавра. Хто дав початок? А вiн сам, той хлопець, який вже вiн ┐й милий! Як поглянула на нього, ┐й привидився сам той _з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи ┐┐ долею i Тетяниною рiзниця хiба та, що то з нею ско┐лося в пустi, а оце тут, в лiсах... Не втерпiла Мавра з тими думками в сво┐й тiснiй хатi, як згадала свою минувшину, Тетянине горе - i вийшла. Надворi стояв чудовий теплий, тихий вечiр. Зорi висипалися на небо, мов порозцвiталися, i Мавра, усiвши на порозi сво║┐ хатини, дивиться якусь хвилину в мiсяць. Вiн виринув вповнi, саме проти не┐, над залiсненою стiною сусiдньо┐ гори i яром, з шумлячим потоком - i нiби зумисне перед ┐┐ хатиною - станув. Навкруги глибока тишина, повна свято┐ тайни, в котрiй все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того мiсяця, що, мов розжареним вуглем пiдсвiчений, неповорушно жарить над горою. Вкруг не┐, куди б i не звернула очi, темнi залiсненi гори, що в мiсячнiм ся║вi нiби краю небес дотикаються i з ними водно спливаються. Мавра молиться до мiсяця, в нiм душею потонула, а з тим i в Тетянинiм горi. То вона, то Гриць виринають перед ┐┐ душею, мучать ┐┐, калiчать, ┐┐ серце кра║ться на згадку страшного терпiння бiдно┐ зраджено┐ дiвчини, що, не знаючи зла, i його сама нiколи не чинила, - нараз мов з небес в саму безодню упала. I все через нього. З друго┐ сторони, знов обзива║ться чомусь в ┐┐ душi якась струна жалю i за Грицем. Вiн сирота, як ┐й розказував, без матерi, батька, пiдкинена дитина. Годованець. Звiдки, що, яких родичiв? Вiн не знав. На призьбi пiд хатиною господарiв в лахмiттi знайшли; нiби "в циганськiм", як докоряла iнодi господиня. Мавру в спогадi тих слiв мов гарячою кров'ю обiлляло. п┐ дитина з-пiд ┐┐ боку зникла, а в багатих господарiв в третiм селi вiдси в "циганськiм лахмiттi" на призьбi якась пiдкинена дитина знайшлася. - Господи боже! - зiтха║ вона i здiйма║ в якiйсь нiмiй муцi, молячи, руки вгору i мов божеволi║ на думку, що... може... може... може - _аж скричало щось в ┐┐ душi - се ┐┐ син!_ Вiн же такий подiбний... до ┐┐ любка[32] з пусти, а ┐┐ дитина бiла_ була, господи боже, бiла!_ Та нi, нi, се вона ось тут, в тiй самiтностi, та тепер з жалю за Тетяною збожеволiла цiлком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... - обiзвалось над усе з болiсним зойком ┐┐ серце... Тетяна розбита. Ним розбита. Та вiн - чи винен? Iнодi - оповiдав вiн ┐й, оправдуючись перед нею за Тетяну - iнодi його серце кудись так тягнуло в iншi мiсця, в далечину, на кiнець свiту, зда║ться, що вiн був би без упину iшов. Шукав причини, сiдав на коня i гнав з дому, щоб лиш iти, змiняти мiсце. В такiй однiй тужнiй, добрiй чи лихiй годинi стрiнувся з Тетяною в лiсi. Вiн ┐┐ щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив ┐┐ перед собою день i нiч, ┐┐ очi, ┐┐ чорнi брови, ┐┐ червоний цвiт, чув ┐┐ смiх i тратив розум. Був би ┐┐ з хати викрав, як той злодiй, в свiт навiки втiк, якби не була i вона його полюбила. А як полюбила, то вже в лiсi сходилися, i все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже вiн. Хоч застрiль його, а вiн вже такий. I що з ним зробиш? - Та й ви самi, матiнко, - казав ┐й, - остерiгали з карт не любити чорнi очi, бо, мовляли: "чорнi з синiми в пару не укладаються. Бери такi, як тво┐, буде доля ясна". I ,от i в нього воно не укладалося. Мусить Настку брати. I лиш .одна та Настка його вкупi держить, любить i проща║, хоча б вiн i що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, i вiн ┐┐ не лишить. Тетяна в сво║┐ матерi одна, горя не зазна║, поплаче, посуму║, а далi по всiм... за другого вийде. Вiн нею не журиться, хоч йому жаль красно┐ Туркинi, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено... Отаке казав ┐й, як у нього була - i iнше ще. Дивлячись вперед себе на гори та небо, засiяне зорями, i на мiсяць, вона гiрко усмiхнулася. Як ┐┐, Мавру, не жалував нiхто, нi вiн_ сам опiсля, нi чоловiк, нi родичi, так i бiдну Тетяну тепер i сей_ не жалу║. От що то любов!.. Думаючи отаке, Мавра, не помiтивши сього, майже аж сплакала. Бог зна║, як перенесе сво║ горе бiдна дiвчина. А ┐┐ мати? Цiлий свiй вiк за свою дитину молилася, людям добро чинила, ┐┐ саму вiд смертi, голоду врятувала, - i обидвi вони, мов одна мати, над дiвчиною дрижали, сторожили - а прийшлось вкiнцi - вiд смутку-горя зберегти не вспiли. От вiдiйшла нинi вiд не┐, мов пiдстрелена, не обiзвавшись нi словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемiнилася. I дума║, передуму║ стара Мавра над молодою Тетяною i нiчого не годна видумати нi в один бiк, нi в другий. Дала б любисткiв, матригунiв Грицевi, щоб його до дiвчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зiйшла. Одно┐ хвилi говорить, як належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А й Гриця ┐й жаль... Вона Настки, яку вiн бере, - не зна║, а Тетяну зна║. О, ┐┐ Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не дорiс вiн щастю злучитися з нею? До кiнця ┐┐ любити? До кiнця!! Красою сво║ю? Вiн же красний, як той мiсяць на небi. Iншим чим? Не зна║. I вона чу║, що не годна тут щось розiбрати, i що тут щось плута║ться, заглушу║ ┐┐, що не для ┐┐ ума... Та ┐й таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому i чужа, бiдна циганка лише, яко┐ вiн, може, в життi i не згада║ бiльше - ┐й чомусь жаль Гриця, i ворогувати вона на нього не годна. Серце не да║. Було вже коло пiвночi, а Мавра все сидiла, тонула в гадках. Сон ┐┐ не брався. До мiсяця, зiр молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену нiч, самiтний, в глибинi лiсiв, як вона? - питала себе. Нi. Не самiтний. Округ не┐ столiтня деревина, проти не┐ мiсяць, а долиною, в пропастi, потiк. Жене, шумить в святiм супокою ночi, виблиску║ться плавучим срiблом до магiчного ся║ва мiсячного, а в висотi зорi... Не самiтний. - Господи, змилосердися над нами, вiдпусти нам грiхи нашi, - прошептала, вдарившись кiлька разiв в груди, Мавра i вернула в хату. * * * Свiтлиця в Iванихи Дубихи слабо освiчена. Перед великою iконою пресв. богородицi горить, блима║ свiтло. Iваниха Дубиха лежить напiвроздягнена на сво┐й постелi i надслуху║; а надслухуючи, чу║, що Тетяна, котра недалеко вiд не┐ лежить, все з одного боку на другий прокида║ться... i вiд часу до часу щось незрозумiле говорить. - Не спиш, доньцю? - пита║ врештi мати, що сама ще ока не примкнула, а все наново горем доньки перемучуючись, кождого ┐┐ руху стереже. - Нi, - вiдказу║ Тетяна i зрива║ться з постелi на рiвнi ноги. - Що то шумить, мамо? - пита║. - Це ж наша рiка, донько. - Рiка? - Так. Над котрою наш млин i наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи. Господь все з тобою. Вiн все стереже тебе. А в тво║┐ матерi лиш ти одна на свiтi. Спи... - Я йду, мамо, я йду, - вiдказу║ Тетяна спiшно i вже сто┐ть на рiвних ногах перед матiр'ю, дивиться на не┐ чужими блискучими очима. - Я йду. Мати жаха║ться ┐┐, майже умлiва║ з жалю-остраху. - Куди йдеш, рибчино? - пита║ лагiдно пiвголосом i бере так само обережно руку доньки межи сво┐ долонi. - Цвiту папоротi шукати, - вiдказу║ дiвчина спiшно. - Буду все знати - казав Гриць - все. Я йду, мамо... Мати бачить перед собою з переляком лиш дво║ блудних чорних очей з блiдого змарнiлого лиця. - Не йди тепер, донько, нiччю, - втихомирю║, давлячися сльозами, - тепер пiвнiч. Пiдеш завтра. Мене_ саму лиша║ш? - Завтра не пiвнiч, - вiдказу║ Тетяна i зараз, мов опам'яталася, сiда║ слухняно коло матерi. - Завтра не пiвнiч, донько. Завтра недiля. - Недiля. Так, так, недiля, - пiдхоплю║ Тетяна i дода║, надумуючись, пiвголосом: - Мавра казала: "В недiлю рано",_ i нараз урвала, мов стала щось iнше пригадувати. А по хвилi почала знов: - В недiлю рано... - В недiлю рано, - пiдхоплю║ собi мати i потверджу║: - В недiлю рано пiдеш. Обидвi пiдемо господу помолитися. - Цвiту шукати, - прокида║ться знов Тетяна неспокiйно i шука║ блудними очима за чимось у хатi. - Цвiту шукати, - повторю║ спокiйно пiвголосом мати i обiйма║ i тулить хору доньку до себе, коли тим часом ┐┐ очi заливаються слiзьми. - Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирю║ ┐┐ i гладить i тулить до грудей, мов малу дитину. - Все буду знати, - каже спiвучим пiвголосом Тетяна i тулиться тiсно i довiрочно до грудей матерi, заплющуючи очi мов до сну. - Все... бу-ду зна-ти. - Все будеш знати, - вiдказу║ мати так само пiвголосом. - А як снiг упаде, буду в тво┐й хатi, - _обзива║ться знов Тетяна. - Будеш у мо┐й хатi, - вiдказу║ осторожно шепотом мати, зрозумiвши iнстинктивно, що донька з Грицем розмовля║. - Я прий-ду! - кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матерi. - Я прийду. - Прийди, зозулько, прийди, - вiдказу║ все шепотом мати i переста║ дихати, щоб божевiлля не зворушувати, рухом не збiльшати. - Прийди! - Я Туркиня..._ - Туркиня моя пишна. - Твоя одна на свiтi... - Моя одна на свiтi..._ - Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина. - Моя... Врештi утихло. Тетяна дише неспокiйно, а по лицю матерi зсуваються чимраз частiше великi пекучi сльози. - Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна. - Моя. Врештi утихло. Iваниха Дубиха не руха║ться бiльше, а дивиться, мов на ангельський образ, на блiде лице сво║┐ нещасно┐ дитини, котра що кiлька хвиль то опам'ятову║ться, то знов блудом дума║. Через кiлька довгих, мов убитих, хвиль спокiйно... Iваниха Дубиха схиля║ться впослiдн║ над нею i глядить крiзь сльози i дрижить. Спить Тетяна? Так тихо... тихо... Так. Зда║ться, спить. Ба нi. Не спить. Ось вона пiдносить голову з грудей матерi, розкрива║ великi сво┐ блуднi рчi i пита║ знов: - Що то шумить, мамо? - То наша рiка. - Рiка?.. - Так, доньцю. Що над нею наш млин i наша хата стоять. Тодi Тетяна затулю║ наново очi i, притискаючись з неописаною нiжнiстю i довiрочнiстю до грудей матерi, усмiхнулась i почина║ пiвголосом спiвати: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. - Гей, гей, гей... - повторю║ мати i хлипа║, давиться сво┐ми сльозами. - Гей, гей, гей... - Долi шукала, - обзива║ться впослiдн║, засипляючи, Тетяна. - Долi шукала, - пiшло умлiваючим шепотом з уст матерi... * * * В недiлю рано жене Тетяна в лiс. Мати не здержу║ ┐┐, бачить - гiрше, як.супротивля║ться. Нехай, - дума║, - вiдсуму║ сво║ горе в лiсi, де його здобула; нехай буде ┐й якийсь час свобода i воля по душi у всiм, що забажа║, а там побачать... Тут вдолинi вона не годна ┐┐ успоко┐ти, тож як ┐┐ серце бажа║, так нехай ┐й буде. В тишинi лiсу вона поволi подужа║. День за днем, чимраз бiльше доведе ┐┐ до спокою. А там... може, i стара Мавра розважить потрохи сво┐м словом, вона ┐й як друга мати, вона, мати, поки що безсильна. Iде Тетяна не сво┐м кроком то в гору, то вдолину бiлою стежчиною; раз з широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрiма║, а все про лихо товпляться в не┐ думки, та про те, щоб його убити. Аж i опинилася коло Маври. Але чого вона до Маври? Вона, зда║ться, до не┐ не хотiла. Вона по цвiт папоротi прийшла. Ага! - схаменя║ться нараз, - вона хотiла того, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмiва║ться. Мавра не дасть ради. п┐ вiд Маври вiдпиха║, ┐й вiд Маври страшно. Мавра вже не любить ┐┐... Вона любить Настку. Розпачаючи отак, Тетяна не помiтила, що опинилася коло вiдчиненого вiкна Маври... Так. пй вiд Маври страшно. Тому вона пiд ┐┐ вiкно схова║ться. I з тою напiвбожевiльною думкою вона притиска║ться пiд вiкно на призьбi до стiни i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звиса║ чорним шовком по плечах, i, стуливши очi, - сидить нерухомо. В ┐┐ душi заходить щось страшне. Вона нараз не зна║, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хiба пригада║... i, нiби пригадуючи, вона безтямки ри║ в волоссi... Чи чу║ якi звуки округ себе? Нi. В ┐┐ головi мiша║ться i Мавра, i Гриць, i цвiт папоротi, i вiнок з Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, _i котре вона ма║ убити... остаточно вона не зна║ нiчого i шарпа║ все далi несвiдомо довге шовкове волосся сво║. Нараз... здiйма║ голову i пiдсува║ високо чорнi брови... що се? Чи вона сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружу║ слух... i слуха║. Слухаючи, мов вiдзиску║ свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне. Всерединi в Мавринiй хатi чу║ той самий голос, що передавав ┐й звiстку, що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiда║, щоби ┐м обом, Маврi i йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповiсти йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв проти себе зворохобить, як довiдаються, що вiн... бiдно┐ циганки син i цигана внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд сьогоднi за тиждень в недiлю ┐х весiлля. Вони пождуть i аж по весiллi пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона не сво┐м голосом скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi, вона вже знов в лiс погнала... Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий i те саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I знов дi║ться з нею щось, чого вона не зна║. Бiгла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далi зсува║ться безсильно до землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i тут вiн зараз буде. - Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала. Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А зараз по тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не винна. Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не винен. Вiн нi. Се лихо винно. Лихо в нiм сховалось,_ щоб його нiхто не найшов, що Гриця здержу║ до не┐ вийти, що ┐┐ щастя убило. Се воно_ винно. Вона його уб'║. Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб'║. Так, в нiм. Не буде його вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця i розкаже все. Нехай зна║ i вiн. Вона йде до Гриця..." I пiдносячись на руках з землi, сво┐ широко створенi очi спиня║ нараз на широколистiм зiллi з-пiд "Бiлого каменя"... - Ге