з недовiр'ям споглядали, ба навiть iнодi не хотiли i на обiйстя прийняти. - Ми любимося вiддавна, дiду Андронатi, як самi вгада║те, я i Гриць Дончукiв, - сповiда║ться дiвчина. Старий усмiхнувся. - От-то, новина! - сказав. А далi дода║ живо, з нета║ною теплотою в голосi. - Хто б того_ не любив! Багато свiту перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш - Дончукiв - я нiгде не бачив. Вигляда║ мов сам святий Георгiй, як на конi ┐де. Гарний вiн та пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, i розумний, i м'якого серця. - I з тими словами старий, мов пригадавши собi щось, наново розсмiявся. - До красних вiн легко липне, чи не так, голубко? - пита║, все смiючись. - Так i не так, дiду, - вiдповiда║ Настка, лиш якось неспiшно. - Тим-то i штука, бiла ти голубко... - Гриць лиш мене одну по-щирому любив... - А ти звiдки зна║ш, як хлопцi в свiтi люблять? - перебива║. - А ще до того такi, як саме твiй Гриць! Чи одну, чи кiлька? - Бо сам розказував менi. Дiд нiби аж засвистав крiзь зуби з подиву i знов засмiявся. - Отже, в чiм твоя грижа, коли тебе любить? - пита║. - Чи вже перестав любити, хоче до iншо┐ старостiв посилати? - Е, нi, дiду, - вiдказу║ нетерпливо Настка. - Такий Гриць не ║. А бiда в чiм iншiм, i ви нам зарадьте. - Я? А що я вам поможу? - спитав. - Де в вас батько-мати, хiба вони не хочуть, щоб ви побралися? - I то, дiду, нi. Вони не противнi. Побратися - ми поберемося... лиш от... - i урвала. - Лише що? - пита║ дiд живiше. - До чого я вам тут потрiбний? Я старий i бiдний, сам на людськiй ласцi, з людських рук живу, з людсько┐ милостинi. - Правда, дiду, - вiдповiда║ Настка прихильно. - Але якщо нас сей раз поряту║те, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довiку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить. Дiд розреготався. - Се так ти кажеш, дiвче, - торгу║ться дiд. - Ти, що вiзьмете старого цигана до себе. А скоро лиш вiддашся, мене i знати не схочеш! - Е, дiду, - опира║ться Настка i смi║ться з дiдово┐ недовiрливостi. - Не такi ми, дiду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самi ви сказали, що з серця вiн м'який. То й вiрте! - Отже, в чiм рiч? - пита║ вже дiд i сам цiкаво. - Чи зiллячка вам якого треба? При собi не маю. Треба ще збирати. - Е, нi. Не зiллячка, дiдуню, - заперечу║ Настка, - лише розуму вашого старого i такого слова. - Сло-ва? Ага! - сказав дiд протягло з чудуванням. - Слова, дiду, i розуму... - Кажи ж, най знаю. - Дiду, - почина║ наново Настка i глибоко вiддиха║, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. - Дiду, - i ┐┐ голос затремтiв, уста не складаються. - Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за "Бiлим каменем", живе одна млинарка-вдовиця, на iм'я Iваниха Дубиха. Iваниха Дубиха сама богомiльна. В селi перша багачка, для бiдних милосердна. Оце знаю про стару. Та в не┐ ║ дочка. Одна-однiська, дiду, пещена, як та птаха, i звуть ┐┐ люди Туркинею. - А-г-га! - сказав дiд протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк i ждав. - Оця Туркиня, дiду, як у селi ┐┐ звуть, вона чарiвниця i прикувала Гриця. Мабуть, лихим зiллям серце вiдiбрала, чорними бровами в дорозi нам стала. Старости в мене були, i ми вже по словi, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обiйма║, Туркиню любить; мене вiн цiлу║, за нею суму║. Не може ┐┐ забути, все вона йому сниться, все в червоних цвiтах, з нiжними словами. Рятуй, дiду, - благала далi дiвчина, складаючи руки, мов до мольби. - Ти ж Грицуня зна║ш, в нього м'яке серце, буде колибатися мiж нами обома. Буде гiрко жити йому й менi. А все через не┐, через чорнi брови, через лихе зiлля, через ┐┐ намови. - I з тими словами Настка вмовкла, нiби стоячки умлiвши, а дiд задумався. - Кажеш - дуже гарна? - пита║ по якiйсь хвилинi. - Гарна, мов сама княгиня. Чорнi брови ма║, каже Гриць... Очима манить, як та зiрка ясна, а цвiтом починя║. Що я, дiду, вдiю? Рятуй! - I багачка - кажеш? - На все село - кажуть. - А - мати богомiльна? - Як сама черниця. - Для бiдних милосердна? - Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та панi. - А донька починя║? - питав дiд недовiрчиво. - Бровами, i зiллям, i червоним цвiтом, яким усе стро┐ться, до себе прикову║... О дiду! - додала майже з розпучливим зойком дiвчина. - Рятуй! - Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? - пита║ знов дiд i задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у се┐ бiло┐ Настки, шкода i Грицуня, щоб дво┐в душу. От i його Мавра двох так полюбила, а на самiм останку - долю погубила. Дiд зiтхнув i, здавалося, ще бiльше на палицю похилився. - Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зiлля не маю, не годен збирати. Хiба що примовлю, то одно ще знаю. Словами Дубiвну вiдверну, iнакше не годен, старiсть не вспiва║... Коби менi Мавра..._ Настка оживилася. Голубi ┐┐, як небо, i звичайно щирi, веселi очi замиготiли нараз якимось чудно зеленявим блиском, i вона обiзвалася: - Я вас навчу, дiду. Я вже придумала, як ┐┐ перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможiть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись - за нею побивався? Я ┐й вперед через вас погрожу... а як не поможе... знаю, куди пiду... На горi Чабаницi живе одна ворожка, зна║ на все раду... До не┐ я пiду. А вперед iдiть ви, словом погрозiть. Пiдете, дiду? - просить. Дiд надумувався. - А запросиш дiда на весiлля? - поторгувався трохи, а сам думками за║дно коло Гриця... - Ой дiдуню, приходiть! - кликнула дiвчина врадувано. - Лиш перекажiть мо┐ слова Дубiвнi, добре ┐┐ злякайте, а сказавши мо║, i вiд себе полайте. - Так кажи, голубко, - обiзвався дiд. - Для Грицевого щастя пiду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най ма║ Гриць спокiй! - Так, дiдуню, - пiдхопила Настка i повторила: - Раз най ма║ Гриць спокiй!.. - Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, - почав знов дiд. Настка випросталася, вiдiтхнула глибоко i почала:_ - _Вiдшукай, дiду, Дубiвну, проси милостинi i, поблагословивши, таке ┐й скажи: "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорсько┐ границi; що ти потаня║ш злим цвiтом i словом; що ти твориш лиха, вiдбира║ш щастя. I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже вiддавна другу голубить. Синьооку Настку за свою вiн вибрав i вже незабавом з нею вiн звiнча║ться. Що ти хоч вiд нього, прекрасна Дубiвна? Щоб молоду покинув, до тебе пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але i всi люди, хто про тебе вчу║. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i останеш з смутком, як те марево. I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв знайдеш i без Гриця. Молода Грицева, - знай, - на тебе плаче, жаль до тебе ма║, гiрко проклина║. Гриць тебе_ не бачив, як ┐┐ вже любив, тебе голубив, а ┐┐ вже сватав. Тому ┐┐ вiн вiзьме, заким доведеться старостiв пiслати, тебе_ посватати. I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд то┐ молодо┐, котру Гриць бере. Сам ┐й жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила. Чорними бровами нiби чудувалася, а з друго┐ сторiнки розум вiдбирала. Червоненьким маком нiби ти стро┐лася, а з друго┐ сторiнки до себе манила. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з друго┐ сторiнки блудом обдавала... Тепер спам'ятався, тебе вiн цура║ться, чорних брiв бо┐ться, з ясними коха║ться. До тебе вже не вийде бiльше i не жди, хiба що його побачиш де на чорнiм конi. Тодi вiдвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другiй вiдбирала. Та Гриць, як я кажу, давно Настку_ ма║, на тебе, Туркине, i гадки не ма║. Перестав любити тебе, чарiвнице, i не буде бiльше до тебе ходити. Попрощайся з ним..." . Так, дiду, - закiнчила, мов змолола, Настка i, зупинившися, зiтхнула, неначе скинула тягар з душi. I вiдвернулася. Дiд стояв довго мовчки, неначе все над чимось роздумував. Врештi обiзвався: - Лiпше тепер, як запiзно. - Та згадавши нараз i Мавру, вiн аж посмутнiв. По хвилинi дальшо┐ задуми додав: - Не зараз я оце перекажу, донько, що завдала ти, аж по третiй заповiдi, щоб не мала вiдьма часу весiлля спиняти. Чорнi брови здавна лихо все кували, i як хто не зна║ проти них лiку, той i в них пропаде, як в самiй глибинi. Слава богу, донько, що ти синьоока, лиха не ко┐ш, добром розсiва║ш. Я ┐й перекажу всi тво┐ слова, та ще й вiд себе додам, що лише знаю. Нехай вона йде сво║ю дорогою, а Гриця не спиня║ в дорозi до щастя. Я за нього молюся, здавна вже молився, вiн менi як рiдний, для нього все зроблю. Не журiться нiчим бiльше, добрi мо┐ дiти, хiба щоб весiлля гарне спорядити. А бiдних також просiть. Дiда не забудьте. Дiд вам заспiва║, звiдки Гриць походить, чому вiн тут, а за ним дiд. Тепер щасти вам боже, доню синьоока, а Гриця пильнуй, вiд не┐_ стережи. Поблищи очима, як та чорнобрива, а як вiн м'який, як самi зна║мо, пiде за тобою, а ту_ забуде. Дiд сво║ зробить. Дубiвну вiдверне, на сторожi стане Грицевого щастя - i буде гаразд. Дiд кивнув до дiвчини головою i, не промовивши до не┐ бiльше анi словечка, вiдвернувся i пiшов. Настка й собi погнала назад до хати, взялася за роботу i при нiй спiва║... * * * Було три-чотири недiлi перед другою осiнньою богородицею. Гриць вибрався знов раз на приказ батька в сусiдн║ село за справунками i пустився на сво┐м конi сим разом через гору Чабаницю i саме бiлою стежкою. Було вже добрих кiлька недiль, як не ви┐здив сюди до Тетяни. Раз - не було досi якось коли, бо батько, мов залiзом, держав при роботi, а по-друге - вiн боявся Настунi. Помимо все┐ сво║┐ доброти i поблажливостi, вiдколи про його любов з Тетяною дiзналася, - була вона тепер готова за ним аж тут погнати, щоб не допустити, аби з Дубiвною бачився... пдучи тепер отак крок за кроком, вiн роздумував про дiвчат. Як воно скiнчиться? Настку мусить брати, вже й посватав ┐┐. Що з Тетяною буде, вiн ще сам не зна║. Дедалi по другiй богородицi його весiлля з Насткою. А вона ще нiчого не зна║, старостiв вижида║. Вже давно ┐┐ бачив. Щоправда, вiн кiлька раз ви┐здить сюди потайки, та якось так останнiм часом складалося, що коли вона_ виходила в лiс - вiн_ був при роботi. Коли ж знов ви┐здив вiн у недiлю крадьком проти не┐, мати ┐┐ в хатi потрiбувала, вона не приходила. От i розминалися поволi ┐х дороги, дарма що любилися. Та господь зна║, чи не на добре воно се так, хоча вона йому мила, мила. I яка вже мила! Та дарма... Але бачитися - вони побачаться, хоч Настка i противна тому. Одначе тим,_ що вiн дав слово Настцi до не┐ бiльше нiколи не виходити, вiн_ не дуже журиться. Що буде, то буде, а любити_ можна. Настку ж вiн бере, а Тетяна? Тетяна? - _повторив, допитуючись, якийсь внутрiшнiй голос, що пригадував йому чи не Настчин голос, та тут i вмовк. Що вiн з нею зробить? Двi сватати годi. Нехай тепер зроблять обi лад мiж собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона вигадлива, на все раду зна║, бона його любить, про Туркиню зна║, нехай тепер робить. Убити не уб'║ ┐┐... Що вiн_ тут поможе? Здiйме бучу? Дiвчата всi однаковi, до лиха причиняються, а вiдтак плачуть i голови засушують. Що йому з них? Добре, може? Гриць, споважнiвши, зiтхнув. Яке його добро? Що двох нараз любить? Стiльки його добра, що з Туркинею був у лiсi, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось нараз Настка,_ стала мiж них, i все мов закаменiло - настав кiнець. I добра Настка, i щира для нього, лiпшо┐ вiн не зна║... I не те, щоб вже немила йому стала, а вiн полюбив Туркиню. Нi, Дубiвна в душу_ влiзла, i забути не годен... Але тепер що вiн з нею зробить? З матiр'ю_ ┐┐? Iваниха Дубиха не жарту║._ Коби хоч де побачитися, наборзi[31] до себе всмiхнутися, легше стало б серцю, що б вже там i не було - а так... А далi? Що далi? - спитав себе i не знаходив вiдповiдi. Далi... якось воно вже буде, - _казала мудра Настка. - Вона красна i багачка, вiддасться i без тебе. Що тобi журитися? I справдi. Що йому_ журитися? I в дiвчат ║ розум. Нехай журяться самi. I вони любили. Тетяна також любила. Чого тепер сховалася? Дiзналася про його весiлля з Насткою? Може, й дiзналася... Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?.. I ┐дучи отак, роздумуючи над собою i дiвчатами та минаючи знайомi мiсця около бiло┐ стежки, роззира║ться вiн тепер то влiво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з "Бiлим каменем", де також з нею стрiчався. I чомусь сподiва║ться вiн, що звiдкись вийде проти нього Тетяна. Пишна, усмiхнена, заквiтчана в червонi сво┐ цвiти, i скаже, як звичайно: "То - я". Одначе, хоч i як вiн роззира║ться, хоч i як бажа║ його серце спокою "з нею", "вона" не виходить. Не виходить, i не чути ┐┐ голосу. I зiтха║ скорбно Гриць, морщить хмарно брови. Повинна_ була вийти, бажа║ його серце: вiн_ же тут. Щоправда, вiн ┐┐ не сватав, як обiцяв, вiн ┐┐ i не вiзьме, наведе на не┐ смуток; та хто саме тут винен? Вiн один лише? Обо║ виннi... Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досi... хоч раз один ще... Раз..._ - _Тур-кине! - майже не стямився вiн, як крикнув. "Туркине!" - перебiгло таким вiдгомоном по противнiй залiсненiй сторонi гори i умлiло. - Ти тут? - _пiгнав з неописаною тугою в голосi, як перше, покликом... i ждав. "Тут", - _вiдбилося лише слабо його власним голосом, вiдгомоном i стало тихо... Скiльки не надслухував вiн з усiх сторiн якого шелесту, скiльки не прагнув його, нiщо не ворушилося... Гриць запав в задуму - i не ждав бiльше. Знав. Тепер вже не побачить ┐┐. Мусила розвiдатися, що вiн посватав другу, i не виходить, плаче... Iдучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамiтно над ним затягнулося хмарами. Далi заколисав холодний вiтер деревиною, загримiло зловiще, а по недовгiм часi почало i блискати. Раз по раз i так сильно, що чорний кiнь Гриця, здичiвши вiд того, почав ставати дуба. "Недобре вiщу║ оце звiрина сво┐м неспоко║м", - дума║ Гриць i почина║ оглядатися. На небi недобре. Чорнi густi хмари. В лiсi темнi║ чимраз бiльше, а далi вiн чу║ великi краплi дощу на собi. Зразу поодинокi, а вiдтак чимраз густiшi i сильнiшi. Вiн пiдганя║ коня, той рветься сильним кроком вперед, бiлою стежкою вгору, а тим часом трiскучi громи потрясають цiлою горою Чабаницею, нiби котяться почерез усi iншi i, десь спиняючись, умлiвають. Дощ, зда║ться, лл║ться подвiйно на Гриця. Раз, як здавалося, з розiрвано┐ хмари, а по-друге, з смерек, ┐дучи скоро, роззира║ться вiн за мiсцем, де би хоч хвилину сховатися вiд дощу та заспоко┐ти коня, що, переполоханий блискавицями та громами, стратив спокiйний крок. Вузька бiла стежка, що обвивала Чабаницю i доходила до берега яру, перемокла, i бистрий кiнь, рвучись уперед пiд гору, майже щохвилi ховзався по нiй. Небезпечно було отак ┐хати саме над пропастю на полохливiм конi. Гриць зсiв з коня, веде його за собою i огляда║ться. В пропастi-ярi шумить i кипить вдво║ побiльшений зливою розбiшений потiк, порива║ з собою все, на що наткнеться, i гонить. Десь-не-десь котиться з гори дрiбне камiння, вирите силою дощу, i никне в долинi в водi... Нараз Гриць спиню║ться. На горбку зi сторони, що його гора нiби висадила з себе, ослоненiм цiлком густим вiттям смерек, що тут розрослися, сто┐ть, а радше заховалась пiд ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена. Бiла стежка, що нею ┐де Гриць, бiжить i попри не┐. I хоч саме вона не спиня║ться коло дверей хати, але тягнеться далi, може, i вниз Чабаницi - обвиваючи ┐┐ за║дно, вiн не зна║ - вона все-таки да║ собою якийсь захист. Сто┐ть хатина, нiби ще й схиля║ться над пропастю, i показу║ з одно┐ сторони викривлене вiконце, з друго┐ такi самi кривi дверi. Вмить Гриць рiша║ться. Отут вiн поступить. Пережде тучу, що неначе пеклом розкипiлася над лiсом, горою, а потiм по┐де далi. Як загадав, так i робить. Ста║ перед дверми, прив'язу║ коня пiд хатою, зi сторони, де не йде так дощ, а сам iде до дверей. Тут вiн - ростом високий - схиля║ться, бо дверi хатини низькi i, скривившись набiк, ледве годнi рослого чоловiка приймити. Та тут вiн аж жахнувся. Саме в хвилi, як створив дверi знадвору, створив ┐х хтось зсередини, i, поки вiн добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з землi виринула, якась стара циганка. Сива, патлата, з чорними блискучими очима, i усмiхнулася. - Ходи, синку, ходи, - впрошувала вимушеним смiхом, за котрим крився потайний ляк i непевнiсть. - Ходи досередини. Я вже далi рiк, як вижидаю тебе. Карта сповiстила. - I, уступаючи йому з дороги, притиска║ться до чорно┐ закурено┐ стiни, щоб дати йому мiсця вступити. - Гриць, побачивши нараз так несподiвано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався в першiй хвилi. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах яко┐ вiдбивався якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив смiлiше, ближче. Трохи диму з печi вдарило його немило в лице по свiжiм лiсовiм воздусi. Вiн постояв схилений хвильку i розглядався. Нiколи ще не до┐здив аж до се┐ хатини, хоч скiльки стрiчався з Тетяною в лiсi. Аж сьогоднi в тучу завело його впрост сюди! Яка нужда, якi злиднi! Трохи барвного старого лахмiття, двi циганськi торби, палиця... Якась скринчина, привалена свiжим зiллям; далi, на старiм, майже порожнiм, закуренiм миснику кавалок хлiба, на жердцi пiд стелею стара червона хустка, яких тутеш-нiми селами не бачиш, коло того кiлька вiнкiв сушених грибiв, пiд пiччю лавка, на печi чорний, як циганське волосся, кiт, ще вище на коминi - чорний осво║ний ворон з грубим дзюбом i блискучими очима - от i все. - Сiдай, синку, у бiдно┐ циганки, сiдай! - припрошу║ Мавра, до котро┐ поступив оце Гриць. - Сiдай, не гордуй. От я, бiдна, сама ца цiлий лiс, i людська нога лиш рiдко заблуджу║ до мене. Живу, як бачиш, як бог да║. Дадуть що добрi люди, маю. Не дадуть, то i з корiнцiв живу, як i всi нашi бiднi цигани. От так. Сiдай. Гриць сiда║ мовчки i все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до землi хилиться, пригадуючи йому собою тим старого Андронатi. Вiдтак за хвилину вста║ i. визира║ крiзь вмащене в стiну скло, що представля║ з се┐ сторони вiконце. - Нiчо, нiчо, - вспокоювала Мавра, - дощ ще паде. Посидь трошки i в бiдно┐ циганки. Ади, я сама-самiська на цiлу гору, на цiлий лiс. Як iде хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як нi - то нi. Посидь, синку, - говорила жваво i все дивилася пильно йому в очi. А самi ж ┐┐ очi аж вдво║ поблищались. - Давно не бачила я такого красного царевича, як ти, - каже i знов кланя║ться покiрно, як перше. - Давно, дав-но, - i зiтхнула. - _Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вмi║ ворожити i на зiллi зна║ться? - спитав нараз Гриць, не спускаючи й собi очей з циганки. - Або я знаю? Циганiв багато на свiтi, - вiдповiла Мавра. - Але ворожити я також умiю, ще й як! Що б i не загадала я, все розвiдаюся. Кажу: ще й як! Так само i на зiллi знаюсь. Треба тобi якого? - допитувалася пiдхлiбно. - Вiд доброго чи злого? Га-й, га-й! - заспiвала сво┐м способом. - Га-й, га-й! - i все дивиться пильно на молодого хлопця. Грицевi стало нiяково вiд тих великих чорних очей, переповнених сумом, що неначе не мали тепер iншо┐ точки опори в хатi, як його лице. Нiби упиваються ним. - Але-бо я чув, - почав знов Гриць, - що то ма║ ота ворожка бути, що тут Не все прожива║ i мiсце мiня║. А ти, бачу, й хату ма║ш. Мавра перелякалася. - Нi, синоньку, - впевняла, - то я ота ворожка, про яку ти чув. Iншо┐ на всi села в окрузi нема. Ой нема, нема, нема тако┐ нещасливо┐, як Мавра, що свiй вiк молодий запропастила на чужинi, хора, без пам'ятi очутилася в лiсi i осталася на ласку добрих людей. I, сказавши се, розплакалася... Гриця почала циганка цiкавити. Надворi цiдило без перерви, громи все ще котилися, грозили, i про дальшу дорогу годi було йому думати. - Як запропастила ти свiй вiк? - спитав i став набивати люльку, причiм подав i циганцi одробину тютюну, а та його жадiбно вхопила i таки зараз i свою люльку вибрала з-пiд комина i попелу. - Запропастила, синочку, запропастила, - почала i, наложивши люльку, закурила. - От як дивлюсь на тебе, - почала, - то i плакати, i смiятися хочу. Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловiком про сво║ горе, бо рiдко хто до мене заходить. I хто хоче слухати бiдну циганку?.. Кинуть, мов голоднiй собацi, хлiба або подадуть мучечки, а там знов одробину грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з хати не потягнула. А я, синку, - говорила гiрко, - хоч би й потягнула що, то - ади, яка я бiдна, яка опущена. Хто заробить на мене? Мiй кiт? - спитала, вказавши на свого чорного приятеля. - Вiн не заробить. Але якби не мiй грiх, то я б ще й донинi була при чоловiцi. Мiй чоловiк, синку, був начальником циганiв. Раду - звався вiн. А мiй тато заробляв скрипкою на хлiб. Я лиш одна дитина в них була. Мавра почала знов плакати. - А моя мама, синку, моя мама, - впевняла, - як знала вона ззамолоду гуляти! - i при тих словах захитала головою, нiби з самого подиву. - I я також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю перед панами на Мадярщинi, то аж в очах менi миготить. А найбiльше округ вогню. Та й через той проклятий танець запропастила я свою долю. - Через який танець? - спитав Гриць, що не розумiв ┐┐ оповiдання. - Та через он той танець, що iнодi молодим циганам, окрiм ворожбитства, да║ нiби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! - я тобi покажу, щоб знав ти, у кого був! - i тут же почала стара, сива Мавра гуляти перед молодим хлопцем легкими грацiозними кроками на самих майже пальцях, зручно викручуючись та в пасi вигинаючись, причiм намагалася собi ще до танцю приспiвувати. Гриць дивився якийсь час, не клiпнувши, мовчки на стару. Вiдтак обгорнуло його несказанно сумне почуття за бiдною опущеною женщиною, що ось намагалася вдоволити його всiм найкращим, що лише знала. Задихавшись неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав "хлiб" i що, очевидно, становив колись гординю i все горе ┐┐ бiдного життя... Вiн устав i вiдвернувся до вiкна, а вона докiнчила танець i впала втомлена перед ним на землю. - От такий танець, синку! - сказала, вiддихаючи важко та сiдаючи рiвно, коли тим часом вiн вийняв з_ череса грошi i кинув спiвчутливим рухом i поглядом в ┐┐ подолок. - От сей танець гуляла я в пустi i в мiстечках, але довше, як оце перед тобою, бо була молода i годна. Чардаш зветься вiн. А пани, що пере┐здили через пусту i попри нашi шатра, поступали до нас i любувалися тим. Окрiм мене, гуляли i другi нашi цигани й циганки. Вiдтак посилав мене ще Раду в сусiдн║ недалеке мiстечко по милостинi i ворожити - i то було найгiрше. Раз - i другий - i третiй, синку, аж доки не скiнчилося все. Вiдтак ми вiдти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, i Мавра була тодi молода i гарна... Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його присутнiстю, говорила далi. - I я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, - впевняла чудовим щирим поглядом сво┐х прегарних сумних очей, - якби не любов за плечима, а з нею i грiх; а то грiх зраджу║ все, i тому, синку, я нинi сама, сама на цiле село, на цiлу гору, на цiлий лiс. Не дай, господи, нiкому тако┐ долi, як моя. Нiхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з дикою звiрюкою в лiсi, а бiльше нiчого. Мала родичiв, - почала знов чи не механiчно з привички, - i стратила ┐х. Мала чоловiка, - зрiкся, покинув; мала дитину - хлопеня - убили чи вкрали - господь зна║. Лиш сама осталася. Сама, синоньку, - говорила з великими слiзьми жалю в очах. - Сама, як кажу, на цiлу гору, сама на цiлий лiс, хiба що вiд часу до часу... - та тут урвала. Сильний грiм, що саме в тiй хвилi вдарив наново в лiсi, перервав ┐┐ бесiду, i вона, мов остережена ним, не заговорила про Тетяну, про яку хотiла спiмнути, що се одинока ┐┐ радiсть в життi, але завернула бесiду на попередн║, себто на себе саму. - Сама, синоньку, сама, - говорила далi, - хiба що раз в рiк господь пришле якого ангела, як-от тебе, ти мiй красний царевичу! - при сих словах зложила руки навхрест i поклонилася йому низько, з покорою, i неначе всю змарновану свою душу вложила в той поклiн... Нiколи, мабуть, не розкошувала бiльше ┐┐ бiдна душа, яка не знала досi нiчого, крiм пониження, горя i болю, як у тiй хвилi, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синiми, як небо, очима в сво┐й хатi. Однак, - де бачила вона тi┐ очi вже раз у життi? Тi очi i всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти боже! - I в ┐┐ бiднiй душi дi║ться щось дивне. Вона почина║ плакати i не зна║ чому. Почина║ смiятися i теж не зна║ чому. Лиш чу║, що всьому причина - вiн,_ що розбудив сво┐м виглядом в ┐┐ душi спомини про ┐┐ молодiсть i все минуле. I тому вона мусить плакати i мусить смiятися. - Приходи, сину, до мене, - годна лише з усiх тих чудних почувань, що нею заворушили, одягнути в слова. - Приходи, царевичу! - просить з глибини серця i склада║ все наново руки навхрест i кланя║ться йому з покорою низько до землi. - Приходи до бiдно┐! Ти будеш ┐┐ ангелом небесним. Менi вже карта давно сповiдала, що до мо║┐ хати падуть два чоловiки. Один вже був раз зимою, i я не прийняла його з остраху в хату. А другий ось ти! Приходи, синку! не забувай бiдну. Мiй син був би вже також такий, як ти - був... також бiлий,_ - i нараз урвала. А вiн дивився на не┐, забувшись цiлком, мов не сво┐ми очима i неначе побачив щось з тамтого свiту, та не розумi║, що з ним дi║ться. Чому йому тепло вiд тих слiв бiдно┐ циганки, вiд голосу, що ┐┐ змiнив, як почала говорити. Вiд ┐┐ щирого погляду, в якiм крився сам смуток, а однак ще щось iнше, тепле... I був би вiн так довго тут сидiв та все наново глядiв на не┐, що грiла несвiдомо його душу, прислухувався ┐┐ словам, повним щиростi i любовi, коли б вона сама не дала всьому iнший оборот i наколи б його кiнь не заржав надворi. - Хочеш, синоньку ти мiй красний, голубчику мiй синьоокий, щоб я тобi поворожила, доки пiдеш вiд мене? - спитала благаючим-таки голосом i, не вижидаючи його вiдповiдi, витягла з скринчини бруднi, витертi карти, заокругленi вже з уживання. - Нехай! - каже вiн неохоче. - Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо менi ще нiколи нiхто в життi не ворожив. А вгада║ш долю по правдi, тодi покличу на весiлля, як вже запросив такого, як ти - i дiстанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... i вгадай! Мавра послухала. Багатьом розкривала Мавра сво┐ карти, багатьом вгадувала, проповiдала долю, але от тако┐ запутано┐ та позв'язувано┐, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила. Ось що кажуть карти. - Синоньку, - каже Мавра майже побожно i дивиться на нього поважно. - В тобi двi душицi. А он, одна бiла, як панi, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга - вiтрова, синку, землi не держиться, нiчого, не держиться. Блука║, хита║ться. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто бiлий, тато чи мама? - пита║ i, питаючись, впива║ться чимраз довше в нього сво┐ми великими чорними та смутними очима. - Хто ти, синоньку? Царевич? - I сама не зважа║, як сльози затемнюють ┐й вид. - Скажи, голубе! I мiй син був би такий... - _майже зойкнула i урвала. Гриць задрижав на ┐┐ слова, пригадавши, що вiн пiдкинена дитина, що не зна║ нiчого про сво┐х справедливих родичiв - i замкнувся. Нехай каже далi, - думав, - може, з карт дiзна║ться, хто його родичi, бо господарi лиш "пройдисвiтом" докоряли, а бiльше не зна║ вiн нiчого. I вiн нi словом не обзива║ться. - Байка! - сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою. - I не звiдси ти родом по родичах, - говорить стара далi, - а здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав сво║ю ногою. Що се таке? I два рази в тебе тато ║, i два рази мама ║, а проте коло тебе сирiтство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подво┐в? - пита║ знов, а очима впива║ться в його гарне молоде лице, в його голубi очi, в його чорний гарний вус. - Хто ти? Вiн мовчить. А вона i собi умовкла, ┐й збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очi... I не бачила вона його нiде i не подибувала, а проте нiби його зна║, нiби вiдчува║ в нiм щось сво║, близьке... О! тi очi... тi очi, що вона вже десь бачила! Де? Не зна║. А бачила ┐х в життi, бачила. Тепер вiдчула всею змарнованою душею сво║ю, що бачила._ Дивилась навiть в них. Чула_ ┐х на собi. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього!_ Так, в нього! - _скричала майже ┐┐ душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокiйно, неначе вiдпорно, i вона мовчала. - Не люби, синоньку, чорнi очi, - _обзива║ться врештi придавленим голосом i пiдносить, остерiгаючи, палець, хмарить строго чоло. - Бо тут чорнi з синiми не укладаються в пару, вiщують смуток. Душу колибають. Люби такi, як тво┐, буде доля ясна. Або пожди, - додала нараз i задумалась. - Що то за одна, що тебе любить? Коло не┐ смуток i дорога. Далека, широка дорога. А ти з весiллям у думцi - i також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? - _спитала нараз зимно i дивиться проникливе на нього. - Не люби двох,_ сину, - знов остерiга║, - розколеш долю свою, - i тут урвала. - Так, стережись дiвчат i бiлявих, i чорнявих... А тво┐й мамi, сину, паде сирiтство. Смутне, важке сирiтство, якого нiхто не зазнав свiтом. Смуток все закрива║, хоча ти сто┐ш коло не┐ близько. Та смуток тут все закрива║. Щастя в тебе, але... - i не доказала. - Так, доста на перший раз. Iди, - докiнчила якось сумно. I сказавши се, зложила карти та встала. Гриць встав i нiби повернув з другого свiту. Вiдтак вийняв грошi i кинув ними гордо старiй жiнцi пiд ноги. Вона не дивиться на грошi, а схиля║ться перед ним покiрно, складаючи знов руки навхрест. - Не хочу я тво┐х грошей, синоньку, - каже, - а позволь що iнше. Ось позволь, сину мiй, бiднiй циганцi, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти менi милий. Такий був би мiй син, як ти, якби був жив. Бiлий_ був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опуска║ тебе нiколи, як те сонце землицю. - I сказавши се та не дожидаючи його дозволу, зiп'ялася нараз на пальцi, вхопила його за голову, притиснула до грудей - i пустила. - Iди, синку, може, не побачимось бiльше... - Приходiть до мене на весiлля, мамцю! - вiдповiв глибоко захоплений ┐┐ несподiваною добротою i вийшов скоро з хати... В Мавринiй хатинi тихо. Хто оцей хлопець? В сво┐м селi, он там надолинi, вона знала всiх. Тож знала, що вiн не з ┐┐ села. Вхопилася в сво┐й самотi за голову. Боже, який вiн красний i який... якийсь такий... _От, i скiльки грошей ┐й лишив. Видко, багатирський син. I з чимось, що не було нi радiстю, нi смутком, а що, проте, розпирало ┐┐ груди, вона не може упоратися. Не видержала довго в хатi. Вийшла. Надворi устав дощ, i з кiтлiв та яруг мiж горами, як i з лiсiв, клубилися мряки. Здiймаючись, волiчуться сивими хмарами, а все шпилями понад лiси, межи верхами столiтнiх смерек, мов прощаються з ними, здоганяючи одна другу, тужливо спiшучи десь в далечину. Маврi тужно. Тужно i сумно. Прийшов хлопець, мов мiсяць зiйшов в ┐┐ хатi, i важкий смуток викликав у душi. Чого ┐й тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, - вмовля║ себе. - А вона бiдна циганка. I сама на всю гору, на весь лiс, сама й сама. З нiким не зв'язана, нiкого не ма║, нiкому -не потрiбна. Чого ┐й по нiм тужно? Чи побачить його ще? Просив на весiлля. З ким в нього весiлля? В якiм селi живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в нього, що й не спитала. Але вона розвiда║ться. Нараз стрiлила ┐й одна думка до голови. Може, то Тетянин Гриць? Але нi. Гриць ще не посилав до Тетяни старостiв. Бодай досi Тетяна не споминала про те. Але так виглядав, як оповiдала дiвчина, i на чорнiм конi вiд'┐хав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч вiн i не Гриць, а вона пiде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Тi очi.. тi очi... що аж в лiс в ┐┐ самоту приволiклися за нею звiдкись. Довкола... тиша... тиша... Лiс сто┐ть мовчки, та проте смереки шепочуть щось. Проте йде шум лiсом... щось говорить. Хутко з'┐жджа║ Гриць бiлою стежкою з гори. От-от вже завиднi║ межи деревами долина. Вже не буде довго бiлою стежкою ┐хати. А все дума║ про стрiчу з самiтною ворожкою-циганкою. Все верта║ думками до не┐ назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч i нiколи його в життi не бачила, а душу його вiдразу мов теплим шовком оповила. I хоч не вiрив би вiн ворожцi, бо вони всi туманять, але ┐й однiй вiрить. Найбiльше болiла його майже несвiдомо ┐┐ покора перед ним. Чому корилася за║дно? Не була ж йому нiчого винна i не провинилася нiчим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло сво║┐ душi йому пiд ноги устелила... Як той дiд Андронатi, що завше був такий добрий до нього вiддавна вже i хiба просив не забувати про нього. Вiн розкаже колись дiдовi про ворожку Мавру, i нехай до не┐ пiде. Може, добре буде, як обо║ стрiнуться. "Царевичу ти мiй красний! - дзвенить йому ┐┐ пестливий покiрний голос за║дно в пам'ятi. - Голубе мiй синьоокий!.." Так до нього не заговорила нiколи в життi його мати он там на горi, дарма що звалася "матiр'ю". Його мати! Та ба! - згадав вiн i усмiхнувся гiрко. Хто зна║, де i хто його мати. Кинули його, мов щеня, пiд чужу стрiху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, i не навернулися бiльше. Чи не самiтний i вiн у свiтi, як он та бiдна, як казала: на весь лiс, всю гору? Чи не подiбна його доля до ┐┐? "Мавро!" - зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце i свiдомо забажало любовi. То┐ чисто┐, материнсько┐ любовi, яко┐ вiн нiколи не зазнав вповнi в сво┐м життi, скiльки б i не любили його господарi, не любили дiвчата, не шанували товаришi i всi iншi знакомi. А матерньо┐ любовi, то┐ щиро┐, тепло┐, вiн нiколи вповнi не зазнав. Вона одна, перша, обiзвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душi. З щиро┐ материнсько┐ душi. I вiн чув силу правди ┐┐ слiв i ┐┐ чуття на собi, i вiн ┐┐ не забуде... Роздумуючи над старою бiдною циганкою, пригадував вiн собi не раз i ┐┐ пророчi слова про його долю. "Не люби, синоньку, чорнi очi... - остерiгала, пiднявши ще й палець, - бо чорнi з синiми тут в пару не укладаються. Люби такi, як тво┐, буде доля ясна", - обiзвалося йому голосно в душi. "В Туркинi чорнi очi!" - _заговорив сам до. себе. Але в тiй же самiй хвилi вiдчув виразно, як, може, нiколи перед тим в життi, якими дорогими були йому саме тi чорнi очi,_ була та - з чорними очима,_ "Туркине! - обiзвалося жадiбно його тугою переповнене серце, що все забувало, а ┐┐ пам'ятало. - Туркине, вийди!" Сам не знав, як сльози втиснулися в його очi, смуток обгорнув його. Вiн ┐де ще бiлою стежкою, лiсом, а однак угаду║, що вже недовго буде нею ┐хати. Десь незадовго спуститься в село. Там, вдолинi, чу║ вiн, шумить гучно рiка. Набрала дощово┐ води з гiр, розшалiлася i мов нiкого не зна║. Але йому спiшно. Припiзнився в старо┐ циганки, i тепер треба квапитися... Його кiнь бiжить остро по бiлiй, як сполоканiй стежцi, розтягненiй тепер тут рiвно. Тут i там зачiпа║ вiн капелюхом о розложистi вiти смерек, i на нього сиплеться свiжий дощ з лiсово┐ зеленi. Далi, далi i стане смеркатись. Густiшим лiсом вже нiби сумерк прокида║ться, лиш тут i там проблиску║ заходячим сонцем, що по тучi знов показалося. Так. Однак - хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона - Туркиня! I вiн кличе радiсно: - Тетяно, то ти? - Але тут i вмовка║. Се справдi вона. Вона його впiзна║, однак заразом наказу║ рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинiвки. Вiн здержу║, зверта║ коня набiк, а вона бiжить проти нього. Вже спиня║ться коло нього. Босонога, з пiдкасаною спiдничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, - усмiхнена, щаслива! Хто б то сподiвався! Аж зойкнули з утiхи, стрiнувшись отак несподiвано - i враз усмiхнулися. - Не клич голосно! - остерiга║, задихана з несподiвано┐ радостi. - Не клич голосно, бо позаду мати йде! - Любиш? - _пита║ вiн замiсть усього з поспiхом i схиля║ться з коня до не┐, а вона, струнка, мов смерiчка, пнеться на пальцях до нього. - Люблю, - _вiдповiда║ з цiлим ра║м щастя в очах. - Коли не_ любила? Вiн притяга║ ┐┐ лакомо до сво┐х грудей i притиска║ ┐┐ тут так щиро i з такою силою, як, зда║ться, нiколи досi. Вiдтак цiлу║... - Тут нiхто не бачить, - _шепче пристрасно. - Ще раз. - Раз, - _каже вона слухняно i цiлу║. - Нi. Ще раз, - _вiдповiда║ вiн i цiлу║ другий раз. - Я спiшусь, зозуле, все в роботi. - Вiдтак додав крадьком, мов злодiй, в поспiху: - Колись лiсом знов, як тепер._ Вона усмiхнулася щасливо: - Як тепер, - повторила так само щасливо, не задумуючись, i мов ждала. - Зiйдемось,_ - сказав вiн i рушив спiшно з мiсця. - Зiйдемось, - _вiдповiла, задивившись всею душею на нього, i, не звертаючи вже бiльше очей з нього, пiшла з вигона з оберненою за ним головою вгору бiлою стежкою, якою саме вiн з'┐хав... Вiн, вдаривши коня i оглянувшись i собi за нею, погнав i зник, мов вiтер, з ┐┐ очей. Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, i посипалися з нього густi краплi дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далi стали лиш одна по другiй зсуватися, рiдко, рiдше, а далi перестали... Згодом стало в лiсi тихо... "Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей-гей-гей!" - розходиться раптом десь високо, вже в лiсi, щасливий голос Тетянин i вмовка║. "Красна дiвчина долi шукала, гей-гей-гей", - доспiву║ за нею в душi з замкненими устами Iваниха Дубиха,_ що повiльним, поважним кроком iде й собi за нею до Маври вгору... Одного дня, може, в три тижнi по стрiчi Тетяни з Грицем, висила║ Iваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдатися, що з нею дi║ться, бо вже ┐┐ давно в млинi не було, а з тим переда║ для бiдно┐ i вузлик з ┐дою. Тетяна йде радо i, вибираючись, заквiтчу║ться. Може, якраз нинi стрiнеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподiвано вони з собою на бiлiй стежцi здибались... А от i останнiм разом. I пiшла. Iде задумана. п┐ думки все коло Гриця. Як вiн до них прибуде, як пришле дедалi старостiв, як мати справить весiлля, як вони заживуть, яке ┐х жде щастя i добро i таке iнше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати, як усi його полюблять i шанувати будуть, а мати при них вiдпочине. Все за ┐┐ щастя вона, добра, молилася, доки i красного Гриця за зятя не вимолила. А як нi, то пiде в монастир, куди ┐┐ за║дно вiд смертi батька тягнуло. Або при них в мирi вiдпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажа║ - так i буде. Iдучи так у щасливих думках та пристаючи вiд часу до часу, нiби вiдпочиваючи, вона нараз ста║ i надслуху║. пй зда║ться, що ┐┐ переслiдують якiсь кроки чи не з самого початку, знизу бiло┐ стежки вже, i то важкi, неповоротнi. Вона ста║, надслуху║ i огляда║ться. А оглядаючись, перечiку║. Може, то Гриць? Але нi. Вiн все лиш верхом ┐де. Вiн мов зрiсся з сво┐м конем, нiколи без нього не прибува║ до не┐. Вiн один дiлить ┐х тайну, а лiс другий. Се не Гриць. Вона ста║, перечiку║ знов хвилину i кличе все-таки нiби до нього, як звичайно: - Я тут! - А вiдгомiн у лiсi вiдповiда║, розходячися, ┐┐ голосом i умлiва║: - "Тут!" - i бiльше нiчого. I знов iде. Але по якiмсь часi вона наново на хвилину перечiку║. А з нею враз мов i всi смереки влiво i вправо. Однi над пропастю, другi горою, нiби й собi станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а надслухуючи, притiм щось нiби пошiптують. "Грицю!" "Ти, Грицю? - пита║ ┐┐ чутка душа i вiдповiда║ сама на сво║ питання: - Я тут!" Вона мимоволi хапа║ться за сво┐ червонi маки, котрими квiтча║ться, бо так вiн ┐┐ любить, i пересвiдчу║ться, що вони на сво┐м мiсцi, держаться добре. Нi. Не Гриць. З глибини лiсу, ззаду, за нею висува║ться стареча бiлоголова постать страшного якогось цигана-старця i суне за нею, як тiнь яка, просто за нею. Тетяна жахнулася. Нiколи не бачила сього старця в селi, хоч i як добре всiх бiдних знала, бачачи ┐х усiх зчаста-густа у сво║┐ милосердно┐ мат