горне, i голубить ┐┐, щоб жаль дарувала. - Не жалуй любити, - дода║ знов, благаючи. - Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лiсами, скажи всiм в очi, що шука║ш щастя. - Як, Грицю? - пита║ вона i чуду║ться. - Що шука║ш цвiт папоротi, - поясню║ вiн. - Не зна║ш? Вiн да║ щастя. - Не знаю, - вiдказу║ вона i знов диву║ться його скорою видумкою. - Цвiт папоротi, - об'ясня║ вiн ще раз. - Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, зна║ вiдтак все на свiтi i знайде сво║ щастя. От таке кажи. Хто тобi заборонить того цвiту шукати? Може, твоя мати? Смiйся!.. - Може... моя... мати, - вiдказу║ задумливо i вмовка║. - А заки снiг упаде, - повторю║ вiн, - будеш у мо┐й хатi. - А заки снiг упаде, - повторю║ вона i, не докiнчивши речення, мов ┐й блисла iнша думка, дода║ з жахом: - Лячно, Грицю, довго ждати..._ - _Чому би лячно, серце? - пита║ вiн. - Доки ти зо мною, нiчого вже не бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися. - На осiнь заповiдаються старости, - жалу║ться вона i, шукаючи поради, бере його за шию. - Вiдки старости? - скипiв вiн. - Не казали ще звiдки, лиш мати натяка║, вже, мабуть, хоче мене сього року вiддати. - Нехай натяка║. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися. - Я вже й так вiдвернулася, - вiдказу║ вона. - Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матерi правду. Ти ж багатирський_ син. За тебе мати дасть. - За мене мати дасть... хоча... - каже вiн непевним голосом i не доказу║. - Хоча? - пита║ вона, i чомусь в нiй серце млi... - любиш другу?_ Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом: - Нi, другу - нi, Тетяно, але... по правдi, я... - Що, Грицю? - перебива║ вона з переляканими очима. - Я, - докiнчу║ вiн i вiддихнув легше, - я, по правдi, не багатирський син, а бiдний сирота. Я годованець - пiдкинена дитина... - Пiдкинена дитина? - чуду║ться вона. - Як то?.. - Пiдкинена дитина, годованець; а мо┐ господарi - не рiднi мо┐ родичi. - Грицю! - каже вона i нiби боронить щось сво┐м голосом. - Ти ж сам казав... мiй батько багатир... о... не... - i не докiнчила. - Я казав i кажу: мiй батько багатир i, може, дасть колись i весь ма║ток. Вiн дiтей сво┐х не ма║ - лиш мене. А як пiдеш ти за мене, вiн, певно, добру пайку дасть... а колись, може, i все. Один я в нього в хатi, батьком його i зву. Та поки що я бiдний - тебе одну лиш маю... люби хоч бiдного! Не покидай, Тетянко! - Грицю! - каже вона з неописаною щирiстю. - Я перемовлю маму; хоча вона i строга, але вона_ мене любить. Чу║ш, Грицю, любить - _волю нашу зробить. Вона_ нас не розлучить... - То добре, зозуле, - каже вiн успоко║ний i ще дода║: - але ще мовчи, лiтом все приходь, а заки снiг упаде - будеш в мо┐й хатi. Тетяна слуха║ його, однак нараз ста║ близько коло нього i тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах. - Грицю! - каже. - Я люблю тебе, сам зна║ш, як нiкого на свiтi, але... - i, пiднявши високо сво┐ брови, наказу║ щось ними. - Не журися нiчим, моя Туркине, - каже вiн, не звертаючи уваги на вираз ┐┐ лиця, лиш любу║ться нею. - Не журися нiчим. Ти моя._ - _Твоя, - повторю║, виймаючи нараз чомусь спiшно червонi маки з волосся, i кида║ йому ┐х пiд ноги. - На, ма║ш, - каже. - А тепер iди. Я надто припiзнюся. А он сонце за горою червонi║, заходячи, розстрiлю║ вже промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся. - Не бiйся, - каже вiн. - Я пiду. - I з тим бере ┐┐ востанн║ за стан. - Але прийдеш знов лiсом? - пита║, як за кождий раз, i ┐х погляди злучаються востанн║ в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. - Приходь, моя квiтко, обзивайся лiсом... - Обiзвуся знов лiсом... - Лиш вiн i я зна║мо Туркиню... - _А моя мати, Грицю? - пита║ вона нараз. - Бог нас не поблагословить, що ми ┐┐ обманю║мо. Вона добра i любить мене... а я... - i, урвавши та кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв, ста║ i за хвилю гука║ пiвголосом: - Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиня║ться коло не┐. - Грицю! - каже вона, i ┐┐ уста викривляються якось гiрко. - Що там? - пита║ вiн i усмiха║ться мило сво┐ми щирими очима. - Забула ще раз сказати, що любиш? - спитав. - Так ось скажи ще раз, я послухаю... - Коли побачимось,_ Грицю? - спитала... i пiдсунула допитливо чорнi сво┐ брови. - Я ще сам не знаю; та побачимось..._ ти ж прийдеш!_ - _Я прийду... - i з тими словами завернула направду ┐ зникла в лiсi. За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи... Гриць не вiдходить ще зараз з мiсця, пора║ться коло коня, пiдiйма║ червонi ┐┐ цвiти, i чудно ста║ йому на серцi. "От здобув собi Туркиню, - перетяга║ться думка його душею... - Здобув"._ "Я прийду", - повторю║ вiн в гадцi ┐┐ слова i задуму║ться над ними. Чудно якось так вимовила те слово. "Я_ прийду..." i смутна вiдiйшла. Нараз прокинувся, слуха║... щось нiби ┐┐ голос пролетiв он там у правiй сторонi лiсу. Вiн напружив слух - жде, а округ нього все, зда║ться, з ним враз слуха║... жде... "Не забудь!" - добива║ться до нього ┐┐ голос. "Не забудь!" - упомина║ться й собi вiдгомiн лiсом i десь завмира║. Гриць не обзива║ться. Замiсть того вiн сiв на коня i вiд'┐хав. * * * - Мавро! - Що там, доньцю? Зайшла врештi i до старо┐ Маври? А то за сво┐м коханням вже i за не┐ забула. Тетяна обiйма║ стару няню, тулить до себе i просить: - Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забiгати до тебе. Вдома все в роботi, а недiля... - А недiля? - пита║ циганка i блищить вигребуще чорними очима на молоду дiвчину перед собою. - А недiля? - Як недiля, Мавро! - вiдказу║ Тетяна i вiдверта║ться вiд старо┐. Але тут же i в тiй хвилi знов подобрiла. - Мавро, - дода║ далi, - ти зна║ш, я люблю Гриця. - Ти оповiдала, доньцю, - вiдказу║ циганка i все стереже дiвчину очима, - оповiдала. - I вiн мене любить. - А також так щиро, як ти його? - Мавро! - кликнула нараз з докором Тетяна i вiдверта║ться чогось уражена вiд старо┐ жiнки, що остала спокiйна. - Я тобi не буду нiчого бiльше казати. Ти за║дно як не вiриш, то безпечно поглузу║ш. Що б i не сказала я, ти нiчого не вiриш! Сором, Мавро... - Бог з тобою, донько! - успокою║ Мавра покiрно. - Та я його на очi не видiла, а не то... - Не видiла, не видiла! - повторю║ люто Тетяна. - А все тво┐м голосом гонить невiра i ненависть. Все не вiриш. Я знаю. Ти цiлому свiтовi вже не вiриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповiдала, що перебула через зраду - то йому одному,_ Мавро, йому одному на всiм свiтi - я вiрю. Вiн мене щиро любить, Мавро... О! ти не зна║ш! - Я вiрю, доньцю, що тебе любить, - вiдказу║ Мавра твердо. - Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на свiтi любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! - заспiвала нараз, мов на хижуна, i заколихалася цiлим сво┐м тiлом. - Га-й, га-й! Тетяна подобрiла. - Заки снiг упаде, казав, Мавро, буду в його хатi. - Слава богу! - вiдповiда║ стара, вже потрохи iншим голосом i зiтха║ легше. - Кваптеся, бо як прийде осiнь, мати прийме других старостiв. Казала менi оногди, що хоче тебе се┐ осенi вже конче вiддати, а сама пiде в монастир. - О, мама все сво║! - каже Тетяна. - Найбiльше, вiдай, чого вона бажа║ в життi, то пiти на старiсть у монастир. - Може, й добре робить, доньцю. - Та за кого й там вже стiльки молитися? Вона вже доста й так молиться... щонедiлi, свята... - _Може, i за тво║ щастя, - вiдповiда║ стара. - Тебе одну лиш ма║. А вiдколи твiй батько помер, з котрим так добре жила, як вона i люди розказують, то ┐┐ тягне в монастир. А за тво║ щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Зна║ш, вона рада тобi неба прихилити. - Се правда, - вiдповiда║ Тетяна поважно i вмовка║. Вiдтак, надумавшись хвилину, дода║: - Вона одна, ти, Мавро, друга, а вiн_ третiй любить мене щиро i по правдi. - Правду кажеш, доньцю, - притаку║ Мавра. - Добрий чоловiк - то для жiнки все одно що тато й мама. - А не правда, Мавро? - обзива║ться Тетяна, i ┐┐ очi заяснiли самим щирим щастям. - Правда. - Коби ти менi його хоч раз показала, донько, - потяга║ Мавра, - не ховай вже його так, як золотий червiнець. Тетяна усмiхнулася весело. - Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о! - Як ти? - пита║ стара. - Високий, вус чорний, а сам бiлий та синьоокий. А все ┐здить на чорнiм, як вуголь, конi. Тодi вiн вже найкращий. На нiм вiн летить, як вихор. О, Мавро, - красний! Мавра слуха║, i ┐┐ думки летять кудись в минулiсть. - Такий i вiн_ був, - каже вiдтак нiби бiльше до себе. - Високий, як то кажуть, як дуб, бiлолиций, синьоокий, а конем перелiтав попри нашi шатра, як сам вiтер у пусту. Такий i вiн_ був. А все посвистував. Пан був, Тетянко! - Про кого ти кажеш, Мавро? - пита║ дiвчина, що була в цiй хвилi всею душею коло свого Гриця. - Про того, синку[24] через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матiр, Раду, а вкiнцi i дитину. Через котрого я тепер сама-однiська на цiлу гору, на цiлий лiс, на весь свiт. Коби були менi хоча дитину оставили, - говорила жалiсно, - був би менi свiт свiтом, а так що я маю? О Раду, Раду! - зажалувалася гiрко. - Чи вже не було iншо┐ кари для мене, як викинути мене з-помiж себе? Лiпше було таки на мiсцi вбити, як обiцяв. Було покинути, пiти самому далi, а тато, мама були б назад до себе забрали, а так... - I забiдкалася, як кождим разом, коли про те говорила - по сво║му циганському звича║вi, загойдавшись цiлим тiлом i майже заспiвавши з жалю та огiрчення. - Цить вже, Мавро, цить, - потiша║ Тетяна, - та не жалуй стiльки. Воно вже й так на нiщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде на тебе, колись повiта║, i, може, лiпше для не┐ так. - Повiта║, повiта║, - вiдказу║ жалiсним голосом Мавра, та тут же опам'яту║ться i почина║ нараз iншим голосом: - Вже був би дорослим парубком, десь, може, в службi заробляв на себе i на маму. I було би йому добре, i було би мамi добре. А так що? Га-й, га-й! - пожалiлася знов. - Га-й, га-й! - Може, й заробля║ де, Мавро, хто його зна║, - каже спокiйно Тетяна. - Так вже бог дав. По правдi, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе. - Зрадила, бо була молода, дурна i повiрила, - обзива║ться Мавра вже спокiйно. - Задивилася на бiле панське лице, нециганськi очi, панську ношу[25], а господь за те i покарав. Держись свого, каже i кара║. Будь воно зле, будь добре, а на грiх не вийде. Дiвчина слухала мовчки, задивившись нiби кудись, хоча перед нею були лиш низенькi стiни старо┐ низько┐ хатини i бiльше нiщо. - Гриць_ не пан, - каже вiдтак, вимовляючи певно i твердо iм'я милого перед старою. - Гриць не пан, хоч також бiлолиций i синьоокий i на конi ┐здить, як вiтер. I ми любимося, - i сказавши се, вста║ i проща║ться з Маврою. - Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в недiлю в тебе не буде. - Га-й! га-й! - вiдказу║ Мавра. - Я прийду. А ти, хоч i не прийдеш в недiлю, то приходь i в робiтну днинку, та сповiсти бабу, коли ┐й на тво║ весiлля лагодитися та на хлопця подивитися. - Незабавки, Мавро, незабавки, - обзива║ться Тетяна i виходить. - А не виходь до нього щонедiлi в лiс, - остерiга║, випроваджуючи ┐┐ геть аж поза хату. - А як пiдеш, то вiзьми i мене з собою, - жарту║ з чудним поглядом Мавра. - Нехай i на стару няню сво║┐ любки раз погляне. Вона ж йому_ на щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най ┐й хоч тепер словом ласкавим подяку║. - Подяку║, Мавро, подяку║, - вiдказу║ Тетяна щиро i поважно. - Вiн добрий i щирий, докона║шся сама, як побачиш, як вiн мене по-щирому любить, коли менi не вiриш. Тетяна, вiддалена вже на кiлька крокiв вiд хати, огляда║ться нараз раптом позад себе. Чи се ┐й причулося, що Мавра, вiдвернувшись перше вiд не┐, захохоталася до себе? Чи справдi воно так було? Нi. Мавра саме в тiй хвилi переступала порiг сво║┐ хати i зникла в нiй, мов в ямi. Нi. Хiба причулося... та як вже так погано! Тетяна, мов холодною водою обiлляна, з неописано прикрим почуттям упокорення i пониження верта║ зiв'ялим кроком назад. Вже стiльки разiв постановляла собi не говорити Маврi нiчого про Гриця, про ┐х любов, i завше переможе любов i щирiсть до то┐ старо┐ чортицi, вона зраджу║ться, говорить. Зате верта║, от хоч би й нинi, знов з затро║ною душею додому, iз зболiлим серцем, з жалем недовiр'я в душi до нього, доки його знов не побачить, доки вiн знов сво┐ми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз'яснить ┐┐ посмутнiлу душу, не успоко┐ть i вона знов не повiрить. "Грицю! - кличе ┐┐ щире, тепле серце i рветься чистою неподiленою любов'ю. - Грицю, чи не так? Ти любиш?" "Га-й, га-й! - прочува║ться ┐й в душi остерiгаючий голос старо┐ циганки, мов вiдганяв би якогось хижака... прошиба║ ┐┐ душу гострим жалем. - Га-й, га-й!" Тетяна розплакалася... Вернувши додому, кида║ться мовчки в тихiй свiтлицi перед iкону пресв. богородицi, як одного разу, рiк тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи ┐х розпучливо до грудей i чола, повторю║ за║дно: - Господи, чому менi смутно? Чому менi смутно? Смутно менi, о боже!.. Кiлька рокiв тому назад розказував одного разу старий бiлоголовий мандрiвник, перепочиваючи кiлька день у богомiльно┐ i милосердно┐ Iванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, якi зiбралися в не┐, що був або, може, й ║сть ще мiж укра┐нським дiвоцтвом звичай в надвечiр'я Iвана Купала ворожити та про свою будучнiсть у русалок довiдуватися. - Як? Чим? - допитувалися молодi дiвчата цiкаво в старого мандрiвника. Докладно вiн сього не зна║, не з то┐ вiн околицi, але дещо осталося ще йому в пам'ятi, i вiн переповiсть. Пiзнiм вечором перед Iваном Купалом плавають дiвчата по водi човном або, коли бояться, щоб русалки ┐х не заманили з-пiд води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом i спiвають рiзнi тужливi, любовнi, гарнi й приманчивi пiснi. Дiвчата на той вечiр пристро║нi пишно, мають на головi гарнi вiнки i, спiваючи отак в човнах по водi або над берегом, кидають ┐х з голови на воду. Кинувши вiнки в воду, ждуть, спiваючи, i роззируються, куди донесе вода вiнок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрiлювати[26] пiд водою свавiльною рукою вiнки - се знак, що або вона, або милий до року згине, або обо║ розiйдуться. Часами задержу║ться вiнок з то┐ сторони рiчки, звiдки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, ┐х мiццю i силою, все з вдячностi, що в вечiр Iвана Купала дiвоцтво ┐х згаду║, пристрою║ться в ┐х честь пишно i оживля║ ┐х, до води заклятих, молодечими, приманчивими спiвами, за що вони займаються ┐х долею, розкриваючи ┐┐ перед дiвочою душею рiзними подiями, зрозумiлими лиш дiвчатам, або чудними снами, що вказують на будучнiсть. I зацiкавилися дiвчата оповiданням старого мандрiвника. Та хоч i зацiкавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Однi не хотiли, бо не було човнiв, другi вiдмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили мiж себе в воду, iншi знов вагалися, бо хлопцi, довiдавшись, поглузують, i так вiдмовлялися, аж врештi нiхто з охочих не остався. Так було тому кiлька рокiв назад. Але сього року склалося iнакше. Сього року захотiлося бог зна чому самiй Тетянi_ розвiдатися про свою будучу долю. Товаришки i ровесницi, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Iвана Купала вiнками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращо┐ та, на ┐х гадку, найвiдважнiшо┐ дiвчини, що, як впевняла, нiчого не боялася: нi русалок нi вдень, нi вночi, нi смiху всiх хлопцiв у селi, а так просто хотiла._ Хотiла побачити, куди попливе ┐┐ вiнок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всiх товаришок i ровесниць на надвечерi║[27] Iвана Купала над рiку оподалiк трохи вiд млина. I справдi, вони сповнили ┐┐ волю, набравши нараз i собi охоти поворожити вiнками, погуляти ясною нiччю над берегом рiки, переспiвати в гуртi як змога найкращих спiванок i приспособити собi ласку русалок, захованих на днi води... Аж от настав врештi очiкуваний вечiр, а з ним i мiсяць вповнi. Завтра Iвана Купала, а сьогоднiшня нiч ясна, зориста, неначе умисне розцвiлася, щоб молодим дiвчатам зрадити[28] над рiчкою будучу долю i милого. Мов гарнi птахи, зiбралися вони над берегом рiки, що, осяяна мiсячним свiтлом, виблискувалася приманчиво межи густо залiсненою, вечором темною Чабаницею та бiлою дорогою, що бiгла попри не┐. Неначе срiбна широка струя, рухалася вода шумливо вперед i все вперед. Але не на всiх мiсцях однаково. Он там, де ┐┐ ложисько на часок звужу║ться, де з ┐┐ дна висадилося камiння-велетень неповоротною формою, вона поважнi║. Там, пiд тим камiнням, що пригаду║ невеличку скалу, береже вона кiлька мiсць, мов тайн сво┐х, мiсць проразливо┐ глибини, над якими ┐┐ поверхня то морщиться, то виром крутиться. Морщачись i дрижачи якимось злорадним приманливим миготiнням, вона стара║ться все в тiм мiсцi безпощадно поглинути в себе, що появиться на поверхнi. Нiхто не переходить тих глибiней, таких супокiйних на вид, а таких зрадливих сво┐м супоко║м, нiхто не пробував перепливати ┐х. Вони не цiкавi. Супоко║м сво┐м не манять нiкого до себе, а кого приманять на хвилину, той вiдверта║ться, збагнувши оком глибiнь обiч камня-велетня, не журиться бiльше ним i йде. Тож i рiка на тiм мiсцi нiби опущена i нiхто не мутить там ┐┐ супокою. Не самi прибули дiвчата над берег блискучо┐ вночi рiки. Межи ними ║ й циганка Мавра. Пристро║на в якусь стару червону хустку, спущену недбало з голови, в срiбне давн║ намисто на ши┐ i на грудях, з розпатланим волоссям, вона проходжу║ться мiж дiвчатами, мов марево. Розвеселена дiвочим балаканням та дарунками, якими привабили ┐┐ зi сховку помiж себе, виспiву║ вона якiсь чуднi монотоннi пiснi, на рiднiй, лиш ┐й зрозумiлiй мовi, i чогось вдоволена. Нинi захопила ┐┐, очевидно, струя живого життя молодiжi, i вона нiби вiдмолоднiла сього вечора з ними. Зрештою, вона найбiльше через Тетяну тут. Тетянi захотiлося над рiкою поворожити, а се було для не┐ те саме, що ┐┐ власне бажання. Тому вона весела. Вона вiдповiда║ голосно на всi допити дiвочi, що радi би заглянути хоч на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, i смi║ться весело. Дiвчата уставляються врештi по вподобi i волi кождо┐ на обiбраних мiсцях i спiваючи, кидають з голови одна по другiй пишнi вiнки з лентами, якими пристро┐лися сього вечора, на блискучу воду - i ждуть. Коли упав перший вiнок на воду, почувся перший голос: Гей, на Iвана, гей, на Купала, гей, гей, гей! Красна дiвчина долi шукала, гей, гей, гей! Цвiтки збирала,вiночок вила, Долi водою його пустила. Другий голос: Поплинь, вiночку, по блискучiй хвилi; Поплинь пiд хату, де живе милий. Поплив вiночок долi водою, Серце дiвчини забрав з собою. Третiй голос: На зарiночку змарнiв поволi, Не дав Купало дiвчинi долi. Гей, на Iвана, гей, на Купала Дiвча во пiвнiч зiлля копала; В пiвнiч копала, в пiвнiч варила, А до схiд сонця вже отру┐ла... Вiдтак глядять всi дiвчата на веселi хвилi, куди i як несуть вони вiнки. Понесуть ┐х далеко чи близько? До милого чи до чужого? На якiм мiсцi берега спиняться? I тут же в сiм селi? Чи, може, розiрвуть ┐х дикою грою в дрiбнi куснi, не донiсши цiлими, де судьба призначила?.. Якийсь час глибока мовчанка. Дiвчата стоять посхилюванi на березi, дивляться, стережуть очима, ба чи не всiм тiлом, розколисанi водою вiнки - i лиш десь-не-десь повторю║ться пiвголосом: Гей, на Iвана, гей, на Купала Красна дiвчина долi шукала! Цвiтки збирала, вiночок вила, Долi водою його пустила. Нараз крик i смiх. Один вiнок натрапив на бистрiшу хвилю коло берега, i вона викинула його збиточне[29] на траву. Зо два iншi, сплетенi немiцно, розiрвалися зараз з самого початку i розплилися поодинокими цвiтами по всiй рiцi, мов роздробилися для все┐ рiки, i хутко зникли з очей. Лиш одна Тетяна мовчить, не дба║ нi про кого, не цiкавиться нiчим. Вона опинилася на березi коло спокiйно┐ глибини, означено┐ велетнями-каменями, i надуму║ться. За нею поволiклася, мов друга ┐┐ тiнь, i ворожка-циганка. п┐ обходить нинi найбiльше вiнок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його_ рiка? Чи далi до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розiрве на куснi, на смiх пустить? То ┐┐ цiкавить! Тетяна не здiйма║ вiнка з голови. Вага║ться. Передусiм вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче спiвати. Не хоче, щоб звертали увагу на не┐, одним словом, не хоче нiчого. Нiчого, в чiм захотiли би й iншi брати участь. Щось_ сама однiська хоче. А нараз вже нiби й того не хоче. Так сто┐ть i вага║ться. Вагаючись, спиня║ться тим часом думками коло Гриця, пита║ себе: "Звiнчаються вони се┐ осенi, як заповiдав ┐й вiн, чи будуть ще далi ждати?" "Заки снiг упаде, будеш в мо┐й хатi", - казав вiн ┐й сам сво┐ми устами, i вона йому вiрить. Йому одному на всiм свiтi. Вiнок i вода не скажуть ┐й бiльше, як вiн сам. Вiн сво┐м голосом i сво┐ми устами, якими цiлував... - Ти тут хочеш кидати вiнок? - обзива║ться нараз за нею голос Маври i перебива║ раптом лет ┐┐ думок. - Не тут! - _вiдповiда║ знехотя молода дiвчина i вiдверта║ться, немило вражена циганкою, що перебила ┐й думки. - Не тут, доньцю, не тут, - пiдмовля║ Мавра, - бо, ади, тут у водi вир, i вiн не дасть добре вiнковi поплисти. Все буде ним в однiм мiсцi крутити. Iди трохи далi та кинь вiнок, згадавши свого милого, чи поберетеся се┐ осенi, чи нi. - Поберемося, поберемося! - вiдповiда║ Тетяна гордо i дода║ роздразнено: - Кину вiнок, де схочу. - I з тими словами вiдступа║ вiд циганки на кiлька крокiв. Хотiла кинути вiнок нiким не спостережена, сама однiська, тим часом Мавра не да║. - Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! - каже примиряюче Мавра, та проте не руша║ться з мiсця. Се подразнило ще бiльше уперту вдачу дiвчини, що не зносила над собою нiяко┐ властi, i вона вiдступила вiд циганки дальше. Ще недалеко вiдступила, коли ┐┐ нараз щось мов пiдтручу║ невидимою силою назад на те саме мiсце. Вона вернула i зняла з голови вiнок. Далi - не створивши уст нi на одне слово, кинула вiнок з усе┐ сили коло каменя в воду... Вiнок заколисався сильно i, поплававши кiлька хвилин кругом по тихiй водi, почав, немов кермований невидимою силою з-пiд блискучо┐ поверхнi, сунутися ледве замiтно вперед. Не далеко. Тетяна стояла на березi, похилившись, з очима широко створеними, i не рухалася нi на волосок. Ззаду за нею чигала вдво║ зiгнена циганка. Важка хвиля... мовчання... - О! о! о! - скричала нараз Тетяна i простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив ┐┐ вiнок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однiм мiсцi, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибiнь, i Тетяна не побачила його бiльше. Мовчки обернула вона сво║ побiлiле лице до старо┐ циганки, що й собi витрiщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дiвчину. - _Не посвата║ тебе се┐ осенi твiй хлопець, - обiзвалася врештi, не надумуючись, - не посвата║. Тетяна вiдвернулася. - Ов-ва! - сказала лише згорда i повела спущеними очима по водi. - Ов-ва?! кажеш, доньцю? - спитала з явним докором Мавра. - Ов-ва! - вiдповiла, як перше, гордо дiвчина, мов не сво┐м вже голосом, i, вiдвернувшись вiд води, вiдiйшла... * * * Знов минув якийсь час. Настка пiшла з сво┐ми родичами на прощу в далекi сторони i не попрощалася з Грицем, ┐й болiло серце, що вiн майже цiле оце лiто занедбував ┐┐, навiдуючись лиш рiдко до не┐. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до не┐, як уже не раз бувало давнiше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще i яка iнша дiвчина заняти, ┐й не приходило досi на думку. Звичайно, бувала се досi сама його чудна непостiйна вдача, що брала над ним верх i або вiддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячо┐ запальчиво┐ працi; тодi й тижнями не заходив до не┐. Та все ж вiн i тодi навiдувався до не┐ бодай на хвилину-двi, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботi захопляла сльота, вiн звертався хоч крадьком до не┐. Але сього лiта вiн лише десь та не десь загляне на хвилину до не┐ вечором, а зрештою в недiлю, свято його мов вiтром удувало... Куди ходив? - запитувала себе Настка i чудувалася. А може, i взагалi не ходив? Се раз. А по-друге, чому вже не говорить ┐й, як давнiше, де бував, коли вже вiддалявся? Вони ж собi межи собою вже давно по словi[30] i ждуть ще нiби дозволу батькiв, щоб вiдбулося весiлля. А саме тепер_ почина║ вiн ┐┐ занедбувати. Саме тепер, ┐й болiло серце, вiщувало смуток, i бували хвилi, коли вона гiрко жалувалася на його невдяку i байдужiсть, на чудну вдачу, а iнодi, переговорюючись з матiр'ю, навiть плакала. Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про яко┐ силу i мiць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далi й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самотi, на горi Чабаницi, в лiсi, отже, треба би ще iз кимось iншим iти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собi, i пiде до не┐, то що скаже ворожцi? Що милий спроневiрився?. Вона того напевно не зна║. Не раз i не два впевняв ┐┐, що ┐┐ одну любить, ┐┐ одну на свiтi._ Та що питати ┐┐? Про що розвiдуватися? Що вiн не любить довго держатися хати, одного мiсця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто зна║, чи поможе. Хiба що, може, йому ким що починено? Ким? Не зна║. Дiвчиною якою? Котрою? В селi всi дiвчата знали, що вони собi по словi, жодна межи них не стане, хiба би яка молодиця. А молодиць ┐й не страшно, хоча й кажуть люди, що ║ мiж ними i такi, що чоловiкам вiдбирають розум. Та вiн не бо┐ться. Гриць не боязливий. На цiле село вiн один нiчого не бо┐ться. Тож чого ┐й до ворожки? Так роздумувала Настка i осталася, не пiшла. Лиш коли родичi заговорили про хiд на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотiла господу помолитися, за свiй грiх покаятися, про щастя попросити. I пiшла. Не зрадившись перед нiким з товаришок - зiбралася й пiшла. Грицевi стало нiяково, коли зачув, що Настка пiшла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спiмнувши йому про те нi словечком, i не попрощалася. I стало йому нараз прикро i жаль за доброю, щирою дiвчиною, що за цiле лiто не зробила йому нi одним словом докору за байдужiсть до не┐. Правда, вiн не все був до не┐ байдужий, лиш саме в той час, як стрiчався з Тетяною. Тож лиш тодi вiн ┐┐ занедбував. По кождiй стрiчi з Тетяною вiн неначе тратив власть над собою, так дуже пiдходила вона йому пiд душу. I був би, коли б був мiг, з нею вже давно одружився. Вона, - як говорив ┐й iнодi сам, - весь розум з голови випивала i мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши ┐┐ довше, як ось i тепер через якусь роботу, до яко┐ батько мов прикував, починав тужити за Насткою i вiдчував виразно, що без не┐ не може обiйтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всiм за ним, а нараз вiдвернулася. Тому вiн сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрiм нього, нiкого не любила... - Грицю, - грозила саме останнiй раз (пригадалося йому), усмiхаючись жартiвливо до нього, не бачивши його довше в себе. - Вiдай, ти знайшов собi другу Настку, що першу вже забува║ш. Як знайшов, то держи! - казала, а проте, хоч i каже се, тягне i обiйма║ його пестливо за шию. - Я знайду собi другого Гриця. Не тiльки свiта, що наше село, не тiльки хлопцiв, що Гриць на границi. Як хочеш, Грицю, - дода║ i, усмiхаючися, загляда║ йому в очi, обiйма║ i голубить, доки не усмiхнеться вiн i не прихилиться, не примириться знов з нею. I так все i завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не_ любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гнiву, з устами, що з усмiхом вiтали. А тепер пiшла на прощу - слова не сказала, тепер, перший раз в життi, зда║ться, вiдчула справдiшнiй жаль до нього. "Невже ж дiзналася про Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А коли вже дiзналася, хоч i не знаю звiдки, бо як i хто таке розказав би? - то вже лiпше розкаже вiн ┐й сам про все. Хоч буде по правдi. Про все перекона║ться. А розгнiва║ться вона, вiн ┐┐ перепросить. Вона мудра, простить йому i помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хлiба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Iнакше годi поступити, ┐┐ шкода, ┐┐ жаль лишити, ┐┐ давно вiн любить. Отаке. Одно┐ жаль лишити, бо вже давно любить, ба навiть зв'язався, друго┐ не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самi мiж собою зроблять лад, як котрiй що не по душi... Як повернула Настка з прощi, Гриць пiшов до не┐. Дiждався ┐┐ врештi. Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась. Вiн поглянув на не┐ i пожалував в душi. Тому всьому вiн винен, - _заговорило в нiм сумлiння. А далi обiзвався. Чому не сказала, що йде на прощу? - спитав, вiтаючись з нею. - Може б, був i вiн до них прилучився, був би i вiн пiшов. Чому зата┐ла перед ним, що йде, i пiшла без нього? Чи вiн ┐й вже байдужий? Не любить його бiльше? Вмiсто вiдповiдi Настка розплакалася. Вона його любить, як давно любила, але вiн_ не щирий. Вiн вже сторонить вiд не┐, так робить недобре. Нехай по правдi призна║ться, куди тепер заходить, а вона простить йому, i все буде добре. Але старостiв, "знай", - додала поважно, - нехай присила║, бо довше ждати ┐┐ родичi не хочуть. "Через того Гриця, - кажуть, - що гонить за вiтрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою". З жалю пiшла на прощу, впевняла. "З жалю". Щоб вiд нього та вiд грiха вiдмолитися. Щоб вiн се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам призна║ться. На кого думка в нього? Любить яку iншу? Як любить, то най любить. Гриць тягне ┐┐ до грудей, до себе i притиска║. - Та хоч я скажу, то що з того вийде? - Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, - вiдповiда║ вона. - Ти лиш скажи. - А он, - каже вiн врештi, - Тетяну Iванихи Дубихи в третiм селi вiдси зна║ш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить._ Настка побiлiла. - Туркиня? - Туркиня. - Та, з золотими пiвмiсяцями в ухах, що бровами мiрить? - Ота сама, що бровами мiрить. - Тебе,_ Грицю, вчепилася? - ледве пита║. - На смерть полюбила... - А ти? Гриць смi║ться, тулячи ┐┐ знов до себе. - Обох я вас люблю, обидвi ви однаковi. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обi ви дiвчата, лиш Настка не Туркиня._ Настка споважнiла, як нiколи досi. - Грицю! - каже. - Чи в тебе двi душi, що двох нас любиш, що двох нас свата║ш, що двох нас дуриш? Але знай!.. - додала, i раптом ┐┐ синi очi замерехтiли. - Настку не покинеш._ Настку не здуриш. - _Досi ще жодно┐ я не здурив! - борониться Гриць. - Бо ще до жодно┐ сватiв не слав. - Але знав дорогу, як казав, що любиш?.._ - _Знав, Настуне. I тепер ще знаю, - вiдказу║ вiн. - Але все шкода Туркинi. Буде заводити. Буде проклинати i мене, i тебе. Що нам тут робити? - Будемо добиратися, - каже рiшуче Настка i нараз, як великий змiй, обiйма║ Гриця. - А Туркиня, Настко? Я ж ┐┐ не уб'ю. I вона, як ти, по правдi мене любила. Настка спустила очi, захмурилася i хвилину немов роздумувала над чимось. - Ти нею не журися, - вiдповiла врештi. - Я беру ┐┐ на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, нi тебе, нi мене. Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним i майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра i прихильна, знов знала всьому раду, де вiн нiяк не знав. Не змiнилася. Мудра була, хоч би i в чiм. - Що ти зробиш з нею? - спитав врештi несмiливо, майже покiрно. Настка розсмiялася. Вiдтак умовкши, закинула обидвi руки за його шию i втопила в нього сво┐ синi, тепер мерехтячi очi, якi вiн любив, i спитала: - Любиш дуже Туркиню, Грицю? Гриць вiдiпхнув ┐┐. - Дай менi спокiй, Насте, - скипiв, подразнений нараз чимось в ┐┐ голосi. - Роби собi, що хочеш, а менi дай спокiй. Раз_ я все сказав, то тепер дай менi спокiй... - А Туркиня? - Убий ┐┐, як вона тобi в дорозi. Я ┐┐ не уб'ю! - I я нi, Грицуню, - вiдповiла Настка i зареготалася, показавши сво┐ бiлi зуби. - I я нi, Грицуню! - То роби, що хочеш. Ви обi однакi!_ А мене лишiть. - Ми обi однакi,_ кажеш, - пiдхопила вона, - i тому тобi однаково, кого посвата║ш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене_ ти не здуриш... - А Туркиня? - завернув знов Гриць. Настка викривила погано уста. - Не журися нею, - сказала коротко. - Я ┐┐ не уб'ю. - I я нi, Настуне. Та що з нею зробиш? - допитувався Гриць неспокiйно. В Настки знов замерехтiло в очах, що аж позеленiли, i вона, як перше, розсмiялася. Гриць розлютився. - Чого знов регочешся? Менi не до смiху. - А менi до смiху, - вiдповiла Настка. - Ти, Грицю, май розум, - поучала нараз сво┐м звичайним розважливим споко║м, яким усе брала верх над ним, над його подвiйною вдачею. - Чи ти справдi гада║ш, що лиш ти один на свiтi? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони вiд такого розуму, як твiй! Гриць умовк. - Та знайде, - каже нараз. - Але буде проклинати, буде нарiкати... - Хто, Грицю? Туркиня? - пита║ Настка. - Невже ж ти ┐┐ бо┐шся?.. Хто буде проклинати? - повторю║ визиваюче, а заразом заперечу║ чимось в сво┐м голосi... заздалегiдь тому, що ма║ прийти вiд нього. - Iваниха Дубиха, - вiдповiда║ Гриць. - Вона_ не жарту║... - Та нехай, - каже зневажливо Настка. - Вiд прокльонiв я нас вiдiб'ю. Ти менi лиш оповiдж про не┐, що зна║ш... Гриць змiшався. - Що розказати?.. Гарна... i вже... - Чи справдi вона така багачка в селi? - За таку ┐┐ люди мають. Я не числив ┐┐ отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть - перша багачка. то, певно, багачка. - Так, так, Грицю, не журися, - почала знов, успокоюючи, Настка. - Вона i без тебе вiддасться. - Та я знаю, що вiддасться. Жаль лиш так_ казати. Настка випростувалася... а була висока. - А мене не жаль? - _сказала се голосом, в якiм тремтiли сльози i огiрчення, що вже давно накипiло. - Та як не жаль! - успокоював Гриць. - Жаль, зозулько. Навiть i себе жаль, що двi полюбив, а жодно┐ ще не маю. Одну брав би, i друго┐ не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вiнчався б. - I з тими словами якось чудно розсмiявся. - Що менi робити? - По двi не любити. - То не любiть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубiвну... Настка розплакалася. - _Не бо┐шся бога? - спитала крiзь сльози. - Тепер _так говориш? Яка в тебе душа?.. - Станемо колись всi перед бога. Я, Дубiвна i ти. Цить, не плач. Чу║ш?.. Я, Дубiвна i ти!_ I вiн нас осудить. Цить, не плач, - потiша║ Гриць i знов тулить дiвчину до себе. - Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотiв сього? Так було суджено або, може, менi починено. - Останн║ слово вимовив, усмiхаючись, однако Настка не завважала його. - Чого ходив до Туркинi, як мав вже мене? - спитала. - Бо починила, - вiдказу║ вiн. - Перша чарiвниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвiтами маку, що ними все затикувалася, держала... От i ослiпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! - вмовля║. - Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тодi заводь чи там голоси, а тепер ще смiйся. А як не хочеш смiятися, то хоч люби по-давньому, iнакше кидаю тебе i йду до Дубiвни. Вона не плаче. Настка задрижала в душi на тi слова, успоко┐лася i утерла сльози. - Я тебе люблю, Грицю... ти ж мiй, - сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. - Ми собi по словi, Грицю... Чу║ш? - пита║, просить, а очима, що миготять неспокiйно, грозить. - Ми собi по словi. Мене_ ти не здуриш... - Чув уже. Коли скiнчиш? - скипiв нараз Гриць. - Я що знав, сказав тобi по правдi, а тепер дай спокiй. Що хочеш? Щоб я пiшов в свiт за очi? Менi не тяжко - пiду. Настка - знов обнiма║ за шию. - Не в свiт, Грицю... - як сновида успокою║, - а звiнчатися, Грицуню... - Тож звiнча║мося... але... - i нараз урвав, вiдсуваючи вiд себе дiвчину, яко┐ рiшучiсть знав i боявся. - Нiколи бiльше до Туркинi не виходь, - _наказу║ нараз поважно i строго дiвчина, пронизуючи сво┐ми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрiшньо┐ боротьби аж потемнiли, i дода║: - Щоб ми через не┐ не побралися?.. До не┐ пiде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, _Грицю, а я... - i урвала. Сльози знов спинилися в ┐┐ очах, i вона затулила лице обома руками. - Не бiйся, цить! - втихомирю║ Гриць. - Чи я тебе покидаю?.. Не вийду нiколи до Туркинi. Не вiриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, - каже, а сам з-пiд уса усмiха║ться. - Не бiйся... В Настки знов очi замерехтiли. - Гри-цю! - погрозила рукою. - Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубiвни не виходи. Гриць вiдвернувся мовчки вiд не┐ i, вiдiйшовши кiлька крокiв, кликнув: - Бувай здорова! Вона не вiдповiла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього. - Не вийдеш? _ Вiн оглянувся: - Не вийду! - Треба закiнчити, Грицю. - Треба. - Я вже закiнчу. Ти лиш пiд очi ┐й не йди, а iншим не журися. - Я не журюся! - вiдповiв вiн. - Журiться ви. Ви всi однакi. Дай менi спокiй... - i з тим знов iде... - Грицю, я лагоджу рушники. - Лагоди на осiнь..._ - _Та осiнь от вже тут. - Ну, то й гаразд. - Iнакше, Грицю, втоплюся, згину! - жалу║ться, грозить Настка. - Не бiйся! - сказав i станув. - Ви_ не гинете. Скорше я умру... - Я не дам, Грицуню... - Ов-ва! - вирвалося нараз Грицевi з уст, i втiм замовк, вiдiйшов... * * * Старий Андронатi приблукався до села, де жив Гриць з сво┐ми родичами, i вже чи не вдруге обiйшов те село по милостиню. I знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо вiн дякував так щиро i красномовно, так знав до душi промовити, що iнодi не наслухався б його слiв. Так i сим разом. Подякувавши i поблагословивши ┐┐ чи не вдесяте, може, схилився ще кiлька разiв низько перед молодою жвавою дiвчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нинi сама йому ворота вiдчинила, щоб не трудився. Та ось коли вiн погляне лiпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджу║, щебечучи щирими словами, а дедалi i з наказом шанувати в горах старi ноги, бо гори зривають ┐х у тих, хто не родом з вершин... Так вона говорить i нараз ста║. Та постоявши ще хвилину, врештi сiда║ i з тим просить i його усiсти. Дiд здивувався, однак не сiда║. Вiн оперся лиш на палицю i дивиться на не┐. Яка вона добра та щира, оця дiвчина, яка милосердна? I не вiднинi вона така, а вiдколи ┐┐ зна║, бувала все така. - Господи благослови ┐┐, господи благослови! - повторю║ раз по раз i збира║ться йти далi. Однак Настка вста║ i задержу║ його. - Дiду, - каже. - Сьогоднi я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постiйте, а казати мушу. Дiд зчудувався. - Кажи, дитинко, - вiдмовля║, - що там тобi треба, чи що хочеш знати, а я вже лiпше постою. Так вже звик вiчно на ногах пробувати, що нiчого менi й стояти. - Дiду Андронатi, - почала Настка, посилаючи притiм свiй ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. - Ви мене, дiду, зна║те. Мене i Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали - i не вiд сьогоднi вже. Зна║те, чи┐х я родичiв, чи┐х вiн родичiв. Тому i послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опiсля вас про щось попрошу. - Кажи, душко, голубко, - вiдповiда║ старий i опира║ться лiпше на палицю, спозираючи на дiвчину уважно, щоб нiчого з ┐┐ слiв не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Нiколи з порожнiми руками з хати не вiдправляла, а часто-густо i куток на нiчлiг приладжувала, коли деiнде на нього лиш