не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше шукати. - О, се ти, Раду, зробив! - кличе вона, пiдносячи тонкi сво┐ руки розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона врива║ раптом i знов впада║ в розпуку. Ри║ в волоссi руками, б'║ться по грудях, термосить одiж на собi... переста║, надслуху║, i знову нова розпука, знов те саме, але - все дарма. Дитини нема. Округ не┐ лиш порозкидане, порозриване ┐┐ лахмiття, густий лiс i шум дерев. Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ┐┐ блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози... От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ┐┐ покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в не┐ нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з ┐┐ людей хто. Може, ┐х силомiць вигнали з села... i вони лиш поки що зоставили ┐┐ тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть. Може... Але дитина? Дитина належить до не┐. Вона лежить i слуха║... Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест. Десь нiби гурка║ недалеко млинське колесо... шумить якась рiка... але господь зна║, де те. Господь зна║, де ще люди. Вона почина║ знов плакати, знов кликати. Пробу║ встати, та бачить, ледве вдержу║ться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що ┐й робити? Зсува║ться знов на землю, припада║ лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чу║, не зна║, лиш один жаль i один бiль. Вже почина║ i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню. Та що вже ┐й по собi, в не┐ нема дитини. Дитини!_ Убили!! пй темнi║ в очах, в ухах дзвонить, потiм ста║ якось так слабо... гаряче... глухо... гине. Нараз хтось шарпа║ ┐┐, пiдносить. - Не спиш вже, жiнко? Не спи! Насилу розтулю║ очi, вдивля║ться вперед себе, опам'ятову║ться. Над нею схилена висока постать яко┐сь немолодо┐ жiнки, мабуть, яко┐сь панi чи щось, а коло не┐ якiсь люди: жiнки й чоловiки. Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на не┐ i говорить: - Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Мо┐ люди запровадять тебе помалу до мо║┐ хати. Мавра все ще добре нiчого не розумi║, але слуха║ i намага║ться встати. Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло не┐ порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна. - Де мо┐ люди - цигани? - пита║ слабим голосом з чужим виговором. - Вiдай, покинули тебе, - поясню║ висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе. Мавра отворя║ широко очi, а коло уст задрижало плачем. - Коли? - пита║. - Недавно, зда║ться. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка - цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по сво┐х фiрах, вiд'┐хали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було? - Не знаю, - вiдказу║ Мавра i диву║ться, роззираючися майже блудним оком по чужих для не┐ людях, а далi, згадавши дитину, залива║ться наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiйма║, благаючи, до них руки i говорить щось чужою незрозумiлою для людей мовою. Та тут же перерива║ ┐┐ Iваниха Дубиха, бо_ се вона сама була, i пiдносить ┐┐ з помiччю людей догори. - Куди по┐хали мо┐ люди? - пита║ хора. Нiхто не знав. Зда║ться, в Угорщину. А де дiлася ┐┐ дитина? Також не знали. Вона мала дитину?_ Так. Сина. Бiлого._ Перша ┐┐ дитина. Вона жiнка Раду, самого старшини циганiв. Чи ┐┐ люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нiчого. Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли... То, може, убили ┐┐ дитину? Нi. Не знали. О, певно, убили! Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що не вбив. - О Раду! - вистогнала Мавра, заломлюючи руки, I розплакалася наново. - Вiн, певно, i дитину вбив. Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити. - О Раду! - знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. - Вiн страх який недобрий, розлютившись раз. - Вiдтак додала: - То хiба вiд не┐ дитину вкрали i утiкли? Може. Також не знали. О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб ┐х земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили... i по утратi сво║┐ дитини вона Раду пiзна║. - Може, - вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто то┐ дитини? Не бачив. Бiла_ була. Може. Не знали. - Бiла, бiла_ була! - майже скричала. Не знали. Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе не хотiли зрадити яко┐сь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не ранити звiсткою серця нещасливо┐, а може, просто не знали. Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Iванихи Дубихи i там вона остала. * * * Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на ┐┐ думку, на нiй помстився, вона призналася лиш Iванисi Дубисi, i Iваниха ┐┐ задержала в себе. В два мiсяцi по смертi чоловiка Iванихи Дубихи знайшлася в не┐, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, i Мавра ┐┐ догляда║. Сама Iваниха, повдовiвши, ма║ в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв, а коло однiсько┐ ┐┐ дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке ┐┐ щастя, треба ┐й все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, вiдшукувати людей сво┐х теж тепер не в силi, тож нехай, - казала циганцi, - остане в не┐, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може, й за дитину свою що вчу║, розвiда║ться. А може, вернуть ще й ┐┐ люди - по не┐, то тут, у млинi, вона найскорше зачу║ про те. Мавра послухала. Зосталася. Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею. Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю сво║┐ дитини шукати та розвiдуватися про людей сво┐х. Ходила, блукала тижнями, мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула. Марна, блiда, без краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в Iванихи Дубихи. п┐ люди зникли сво┐м звича║м, як пiд землю пропали, а по дитинi так само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не чув. I не плакала вже Мавра бiльше. Знала - нiщо не поможе. Виплакала сльози. Лиш очей сво┐х чудових, що сипали смутком, не пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i сво┐ люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а ┐й самiй на горе. Та й що могло ще гiрше бути? Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала ┐┐ дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матiр'ю для мало┐ Тетянки, бо з часом стала Тетянка нiби ┐┐ власною дитиною, i вона заспоко┐лася, призабула власну свою дитину. Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ┐┐ чудного люду - змiняти вiд часу до часу мiсцевiсть свого побуту, - забаглося предивною тугою поволiктися кудись в дальший свiт. Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Iванисi кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала ┐┐ колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до не┐, полюбила ┐┐ за любов i щирiсть для сво║┐ дитини, гнiвалася на не┐... хоча вiдповiдно до сво║┐ поважно┐ вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була ┐й i вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною. - I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? - докоряла. - Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак . легко хлiб-сiль, прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою? - Нi, - вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в свiт. ┐й горить земля пiд ногами, ┐┐ спокiй неначе в незнану далечину вiд не┐ полинув i тепер за║дно приманю║ до себе. Вона мусить змiнити мiсце - оправдувалася. Може, здиба║ батька-матiр, розвiда║ться тепер про них, може, кого хоч одного з сво┐х тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година злучить ┐┐ по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а може, стрiнеться iз самим Раду... Вона зна║, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Зна║ ┐х знаки, якi лишають по собi для других по деревах, камiнню при дорозi i т. п. Вона мусить iти, щось не да║ ┐й спокою. Не пiде - занедужа║ з туги, суму... Чу║, що хора з того, мусить iти... чого ┐й сидiти? Пiде. - За Раду хоче, щоб побив добре? - пита║ сухо Iваниха Дубиха i проника║ циганку, яка мовчки слуха║, очима. - Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас, панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в свiтi. - А дитину як лиша║ш? - пита║ Iваниха i вказу║ на малу Тетянку, що таки вешта║ться i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумi║, що ┐┐ пiстунка вiдходить чи не назавше вiд не┐. - Ой! - зойкнула Мавра, розридавшись вголос. - Ой, не обтяжайте ще гiрше бiдне серце Маврине. Одначе успоко┐вшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ┐┐ на вiдходi з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за нею. - А он, - ругалися, - Мавра йде вже знов у свiт. Iде шукати цигана-пару, ┐┐ одно┐ замало в селi. У вдовицi обгорнув ┐┐ сум. Вона вiд'┐далася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з чудових сво┐х чорних i сумних очей, i йшла. Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи, побачивши пiдрослу пiд ┐┐ неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше, якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi, i, цiлуючи ┐┐ колiна, молила: - Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими, набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого. Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про сво┐х людей не розвiдалася, нi про самого Раду - лише стiльки, що межи чужими людьми чудотворним зiллям торгувала... i то тут, то там поворожила... i от гостинця вам та душечцi сво┐й принесла. - При тих словах ставила якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно ┐сти, перед поважну Iваниху Дубиху i ┐┐ малу доньку. В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою дозволити ┐й вiдокремитися вiд не┐ i замешкати деiнде. Iваниха Дубиха зчудувалася. - Ви добрi для мене, мамцю-господине, - поясняла. - Ви i ваша голубка дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають, глузують тут в вашiм млинi з мене. - I з тими словами розплакалася на добре. - Як-то глузують? - спитала Iваниха, знаючи добре, що з бiдно┐ нещасливо┐ глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi. - Та як же, не зна║те, мабуть, i самi? - вiдказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з не┐ голосно, причiм набирала вiдваги опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi. - Все, котрий зайде, - мовляла, - на ваше обiйстя, поглузу║ з мене. "А ще довго будеш, - кажуть примiвками, - муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?" Побий ┐х сила божа, - закляла. - Або знов, що найгiрше жаль, бо се вже за вас i за мою доньку. "Обсипу║ш ти добре, - питають, - хату Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до ┐┐ доньки вже вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади - пiдроста║". А другий каже: "Та де, - каже, - пiдсипу║. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби при┐хав чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла, дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi". - От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей - i чим рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше... А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозира║. Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть. Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала, що в не┐ був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто посмiв ┐┐ прикрим словом подразнити, гiрше, як оса. - Я тобi не вiрю, Мавро, - говорила, бажаючи тим способом вивiдатися правдиву причину постанови пiстунки сво║┐ дитини. - Не вiрю я, Мавро. В тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину. Лiпше скажи правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час тво┐х мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так? Мавра заперечила. Не до сво┐х людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей - вiдтепер не найде, i ┐й вже байдуже. Вона не до сво┐х людей хоче, що викинули ┐┐, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, - а спокою вона хоче i вiдтепер зажити по ┐хньому звичаю. Ось що. - Та як се? - зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що нiколи не зачувала подiбно┐ думки з уст Маври. - Та ось так, - була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а зда║ться, i поза Чабаницею, на всю околицю. Iванисi Дубисi не треба бiльше ┐┐ до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла i стане дiвочити - отже, ┐й, Маврi, iншо┐ роботи треба, як годиться справедливiй циганцi. - Та яко┐ ж роботи? - спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка ┐й найбiльше по вподобi? Хто коли був годен присилувати ┐┐ до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала проти сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитинi казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора, - то i хто ж коли силував ┐┐ до чого? - Се правда, - дала вона вiдповiдь неначе якось болiсно. Тут не силувано ┐┐ нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до сво║┐ рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче вона вже проживати на самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там сто┐ть порожнiй бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нiм проживали iнодi за життя самого господаря лiтом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до не┐ належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким не замешканий, все ще належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для себе i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить ┐┐ волю i не прогнiва║ться, то вона скаже ┐й по правдi, що хоче там займатись ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля - лихе i добре - як кому що треба, яким вона вже не одного не раз i тут, за плечима господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона зна║ дуже багато лiкiв i вмi║ ворожити так, як мало хто з циганiв - бо й цигани не всi розумiються на зiллi i ворожбi або примiвках. Але ┐┐ вчили ще змалечку. Тато й мама. I тим вона i межи панами грошi заробляла... та зносила Раду... бодай би його по всiм свiтi рознесло... Заживши отак на Чабаницi, над яром, в колибi, вона все буде навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде ┐х! пй де вже забути! I при тих словах заплакала. п┐ тягне тепер до самоти, як давнiше до мандрiвки. Вона все, що зна║ з лiкiв i ворожби, буде там на самотi мiж людьми подавати. Туди будуть люди до не┐ заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра - донька славного музики Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Iванихи Дубихи, де до млина навiдуються рiзнi люди, вона не ма║ спокою. Та i глузували вони собi з не┐, глузували! Але там, знаючи ┐┐ на Чабаницi в лiсi, в затишку над яром, мужик ста║ перед ворожкою iнакше. Там вона панi. Вона керму║ силою сво║┐ примiвки, там вона його i на ноги поставить, як захоче. I, говорячи оце, розреготалася Мавра до сво┐х слiв дивним якимсь смiхом, болючим, глузуючим i повним потайно┐ погорди - неначе перед нею стояв уже селянин... Iваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася. Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по сторонi Маври. Нiяк було тримати навiки в сво┐й хатi "пройдисвiта" - як називали ┐┐ люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками i таким iншим богопротивним дiлом... проти якого панотець не раз у церквi виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi люди навiдуватися до ┐┐ хати... а тут живе в не┐ циганка-ворожка. А знов противно[10]. Не дозволить вона Маврi колиби на Чабаницi, вона готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть, може, якраз назад мiж сво┐ люди. А тодi... Та гадка найбiльше затривожила поважну Iваниху Дубиху i причинилася до того, що вона пристала на просьбу циганки, дозволила ┐й зажити в колибi-бурде┐ на Чабаницi... i займатися там, чим захоче... Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати, чи циганка-сирота, позбавлена власно┐ дитини, родичiв i чоловiка, ба всього, до чого була привикла - i прив'язалася всiм серцем, всею гарячою душею сво║ю до дитини сво║┐ добро┐ опiкунки i кормительки. На нiкого в свiтi не була би Iваниха Дубиха оставила свою Тетянку, лиш на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки до тi║┐ дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою, той i мiг припускати, як оце Iваниха Дубиха, що вона могла би, з жалю за дитиною, забрати ┐┐ з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Iваниха в душi опиратися цiлком просьбi Маври, яка доволi часто виконувала сво┐ постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропада║ за сво║ю чорною нянею. Змалечку вона заколисувала ┐┐ сво┐ми смутними, монотонними, якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала бiльшеньку вже прерiзними казками, яких також в селi нiхто не знав, не чув. I дiйшло того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорно┐ приятельки сво║┐, - що б не наказала вона ┐й, не зажадала вiд не┐, куди б не послала, не покликала ┐┐. Вона у всiм пiддавалася ┐й, слухала всього, що походило вiд не┐ - часто навiть проти волi само┐ Iванихи Дубихи. Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все ма║ чи не бiльший вплив на не┐ вiд само┐ матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в лiс над яр, як бажа║, зажива║ там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина вiд не┐, звернеться, пригорнеться всi║ю душею до одно┐ сво║┐ матерi, як i повинно бути, чого вона в душi вже давно вижида║. Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все пiдда║ться бажанням i приказам поважно┐ матерi. Тетяна хоче щось мати, а коли Iваниха не на все дозволя║, вона летить, розжалiвшися, до Маври i рида║, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утира║ замiсть всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й тi не все було добре сповняти... Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Iваниха зi сво┐м поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк. Але Iваниха, хоч як пропадала за сво║ю однiською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все сво┐ очi, свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною. Чи на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну свою волю? Певно, що нi. Отак роздумувала Iваниха Дубиха - а врештi i обiзвалася: - Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але знай, - додала строго i поважно, - дитину до тебе на гору саму не пущу. Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди - поглянь. А саму не пущу. - Бо┐теся, що я вкраду ┐┐ вам? - спитала гiрко Мавра, i ┐┐ очi засiяли самим смутком образи. - Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi. Я ┐┐ вам не вкраду. - Ти ┐┐ любиш, Мавро, але й я ┐┐ люблю. Дитина мiж нами за║дно хита║ться. Ти ┐┐ надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволя║ш. То не добре; i зна║ш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже iншо┐ волi не зна║, як сво║┐. Сьому треба кiнець поставити. Пiд мо┐ми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горi, скiльки менi з не┐ остане? Стiльки хiба, що буде називатися мо║ю донькою. Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула. - Ви-бо хочете, щоб у не┐ був уже такий розум, як у вас, - обiзвалася, - побожний та строгий, що борони господи! А ┐й ще що? Метелик, пташка, та й стiльки. Най гра║ться, най раду║ться. Най смi║ться, спiва║, нехай добро зазна║... поки може, i в мами в сонцi най купа║ться... - Я знаю, що вона ще дитина, - вiдмовляла Iваниха Дубиха з попередньою повагою. - Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, - додала. - Ти годувала ┐┐ казками, спiвами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай ,до працi береться. Вона лiпше тямить тво┐ пiснi i казки, як молитви, що ┐┐ вчу щовечора i щоранку. В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. - Я ж бо й оповiдала ┐й найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина - то правда. А може, неправда, господине? - спитала. - А от, - каже, i все якось згорда, мов про сво║ говорить, - чи┐ полонини найкращi на Чабаницi, як не Iванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристро║на пишно, чи не в Iванихи Дубихи? - Цить, цить, Мавро! - перебила Iваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила пiдхлiбства[11] нi в честь сво║┐ особи, нi свого ма║тку, бо була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в селi, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий. - Цить, цить, - каже, - i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в тебе. - А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить, коли сама захоче, - не втерпiла Мавра все-таки докинути. - Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, - додала з чуттям, майже молячи, - не полонини на Чабаницi, млин над водою ма║ток_ мiй, а вона одна, вона_ мо║ щастя. Мушу стерегти... - В дорозi до мене не стрiне ┐┐ нiчого злого, - обiзвалася Мавра знов i вже смiливiше, - перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас. Iваниха Дубиха усмiхнулася. - Якось-то буде, Мавро, - сказала ласкаво, - якось-то буде. Мавра задоволилася - i на тiм скiнчилося... Чабаниця - висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв, а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи. На нiй, особливо з-тi║┐ сторони, по котрiй тяглася бiла стежка, де зеленiли полонини багачки, саме недалеко ┐┐ шпиля, висадила Чабаниця з себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост "Бiлим каменем". З-пiд того "Бiлого каменя" було видно всi сусiднi верхи i лiси, а мiж ними й одне село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi, i було справдi, як сусiдили села около себе, з ряду трет║. Зi схiдно┐ сторони Чабаницi, з яко┐ пiвгодини ходу вiд обiйстя i млина Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю i кiнчалася за ┐┐ плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку... Iдучи тi║ю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одно┐ сторони попри ┐┐ полонини, а з друго┐ попри глибоку пропасть, де журчав веселий потiк, що нiколи не висихав, натрапляв мандрiвник трохи оподалiк вiд берега пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи. Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi i байдуже було про стежку, що могла iнодi i непрошеного для не┐ гостя-мандрiвника впровадити до не┐. Вона стояла, оперта з одно┐ сторони до якогось каменя, чи не ┐┐ великостi, що, здавалося, вiдломився зi шпилю Чабаницi вiд самого головного "Бiлого каменя" i, скочуючись, опинився остаточно поза бiлою стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для мало┐ колиби. Зi схiдно┐ сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму пропасть з гучливим потоком... а там далi почерез не┐ - i на сусiдню залiснену гору. Та ┐┐ майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт старинних смерек лiсу. Тим-то i припала вона циганцi Маврi так до душi... i збудила в нiй думку... зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та лiченню людей рiзним зiллям з гори Чабаницi. В перших лiтах свого iснування хоронила колиба чабанiв багача Iвана Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i полонинi товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смертi Iвана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо не замутить тут ┐┐ спокою i вона зможе нестiсненно вiддаватися ворожiнню, примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки. * * * Одно┐ прекрасно┐ лiтньо┐ днини спровадилася Мавра на Чабаницю. Мала дванадцятилiтня Тетянка вiдпровадила ┐┐ в товариствi Iванихи Дубихи, нiби помагаючи переносити циганську обстанову i речi, яких, впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром на мiсцi. Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в ┐┐ малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра випорола десь з якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам'ятку вiд себе. - Носи ┐х, доньцю, i не скидай нiколи... - говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи ┐х дитинi в уха. - Золото хоронить вiд зла i притяга║ друге золото. Малою дiстала я ┐х вiд сво║┐ матерi, що здобула собi ┐х десь далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням сво┐м. Носи ┐х, а будеш в них красна i пишна, як сама туркиня._ - _Як сама туркиня, - _повторило так само поважно дiвчатко, пiддаючись спокiйно операцi┐ чорно┐ приятельки та прислухуючись з увагою кождому ┐┐ слову. Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога "частенько" до себе, розсталися. - Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! - наказувала Тетянка ще раз при вiдходi. - Прийду, доньцю... прийду! - прирiкала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися ┐й по худiм лицю з жалю за дитиною. - Щоднини, - наказувало знов дiвчатко. - То, може, вже й нi, - чулося у вiдповiдь, - бодай спочатку нi. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що "дверми (сказали б) вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула..." Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить i вона ┐┐ не забуде - прийде. I справдi, вона держить слова. Вiдвiду║, як приобiцяла. Хоча i не щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пуска║, та раз-два на тиждень приходить Мавра до не┐. А наповнивши собi бесаги[12] тим, чим обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та налюбувавшися доволi Тетянкою, вона верта║ вдоволена назад до сво║┐ хати. А Тетянка, що вже потрохи вiдвикла вiд Маври, зверта║ться назад, усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до не┐... Хутко звикла Мавра до сво║┐ романтично┐ оселi i не жалу║ свого переселення. За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли ┐й в долах доволi, чи не на всi часи. А жiнки й молодицi, що потрiбували поради i лiкiв чи примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували ┐┐ й тут. I жодне, що тут появиться, не приходить з порожнiми руками. Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя одробину свiтла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi не прийде. I добре ┐й живеться, Мавра не зна║ великих злиднiв, ┐й багато не треба. А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiга║ також погiдними ранками до давньо┐ сво║┐ приятельки - i не скучно Маврi. Лiтом збира║ вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спуска║ться в сусiднi села або й мiста межи багачi по милостиню i нiколи не верта║ з порожнiми торбами. Вечором розклада║ сво┐ здобутки на лаву i стiл, що ще по пастухах остали, i раду║ться ними. Ранками збiга║ за деякою товариною Iванихи Дубихи дозирати - i живеться ┐й не согiрше. Сказано: ┐й багато не треба. А зимою знов днi короткi, ночi довгi - i хутко переживаються. Весною i лiтом, аж до пiзньо┐ осенi ходить ще i по зiлля, яким мiж людьми тайком торгу║, ворожить... I от як труча║ ворожка Мавра сво┐ днi на горi Чабаницi, в лiсi навперед себе... * * * Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло млина. Iваниха пода║ться пiд вагою господарських клопотiв, а Тетяна вироста║, розвива║ться в прекрасну справдiшню лiсову русалку. пй вже двадцятий рiк. Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впада║ вона кождому в очi, хоч би кому. Се сво┐м блiдавим лицем i чорними густими бровами, що лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима. Вигляда║, мов якась пишна боярська дитина, що диву║ться мовчки всьому на сiм свiтi. Переходить хто попри не┐ з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо пiдсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, - задержиться мимоволi на хвильку i любу║ться нею. А вона нiчого. Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матiр вдалася) - вiдтак, засоромившись бог зна║ чого, усмiха║ться. I яка ж чудова вона тодi, коли усмiха║ться. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки тепла зраджу║ мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа ┐┐ чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не зна║. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, сво║┐ хати з святими iконами i старо┐ нянi Маври, нiчого iншого не зна║. Та, зда║ться, нiхто не знався так добре на красi молодо┐ Тетяни, як сама ┐┐ поважна мати. Глядить iнодi на не┐ i мовчки в душi молиться до не┐. I не лиш до то┐ ┐┐ тiлесно┐ краси, але й до душевно┐ доброти то┐ одиноко┐ сво║┐ дитини. Нiхто-бо ┐┐ справдi не зна║, не розумi║ так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона ┐й. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю! пй iнодi лячно за долю то┐ дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи ┐┐ зразу здалека, мов тi рабiвники[13]. А ║ мiж ними й гарнi, ║ й багачi, та Iваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не зна║, на кого ще жде, i через те захову║ ┐┐ iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що ма║ ще десь-звiдкись прибути i забрати ┐┐ вiд матерi пiд свою щиру опiку. Звiдки мав би вiн прибути? Не зна║. п┐ серце ще не вiщу║. З долу, з ┐┐ села - нi. Бо тут в долинi вона зна║ вже всiх._ Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були ┐м. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за то┐ гори, куди хова║ться рiка, потужнiвши... то, може, i сплавами вiн колись над'┐де. Може... Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою. Догляда║ i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для не┐. Вона прийде. Тетянка добра, милосердна i робуча - чому б i не надiлив ┐┐ за те господь доброю долею? Для добрих зло┐ нема. Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чу║ багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси сво║┐, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою похилиться - побачить себе. А там... Сказано - не бачить i не чу║ нiкого. В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пуска║. Вони - вiддалiк вiд ┐┐ обiйстя i млина, i ┐й лячно про не┐. Одну ┐┐ лиш ма║, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього бо┐ться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком сво┐м не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, - а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на не┐? Лиш одного не спиня║ тепер мати Тетянi. В однiм не стiсня║ ┐┐ нiколи. А то - заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом. Iдучи вгору лiсом, спiва║ Тетянка повною груддю, нiби вiдда║, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано - краса з першо┐, божесько┐ руки. Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою - мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри сво┐ та сусiднi полонини. I ┐й тут добре. А стара Мавра! гай, гай, хто так умi║ сторожити над дiвчиною, як сама вона! А ┐┐ вже всi бояться - хоча б лиш для страшних очей, що одним ┐х полиском - зна║ покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни. Сама ж Iваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята ходить з донькою сво║ю удвiйцi до храму божого, а зимою ┐здять... * * * Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третiвцi, недалеко угорсько┐ границi, дiзнався доволi рано про те, що вiн не рiдна його дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча його господарi, чи, як вiн ┐х звав, батько-мати його, i добре держать, i гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на добре. I в таких власне хвилях зачува║, що вiн "пройдисвiтське насiння", що в "циганськiм", закуренiм лахмiттi опинилося на "гризоту" та журу добрим людям пiд ┐х спокiйною стрiхою. При таких нагодах переймав Гриця такий жаль i туск[14] до всього тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокида║ться в нiм якась чудна туга в серцi до далечини... i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не да║ йому i в мирних хвилях спокою. Не да║ оставатися довго на однiм мiсцi, через що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки, а часом i бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн догляда║ день, два або й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з того покине все стадо i поволiчеться в цiлком противне мiсце, де нема║ нi доволi пашi, нi води. Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми... i тут повторю║ться те саме, доки i не приволiчеться, нiби наситившись тою вiдмiною мiсць, додому. Одного разу, вже як сiмнадцятилiтнiй хлопець, вiн вибрав собi щонайкращого коня господаря i давай об'┐жджати чогось сусiднi села. Що нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем - вiн пропав без слiду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку. - А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень на конi? - накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щиростi. - Я об'┐здив сусiднi села, - вiдповiв Гриць з найбiльшим супоко║м, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, - розпитував за скрипкою. - За скрипкою? - крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. - То я тебе до скрипок викохав i держу? Та найдорожчого коня до про┐здок тримаю? Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! - гукав на все горло. - Ади, чого вже не придумав в сво┐й головi - скрипки! Тьфу!! - Коневi не сталося нiчого, - вiдказав Гриць спокiйно. Я коня доглядав i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до сонця, такий ситий i годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота подивитися в сусiдн║ село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти, тому я по┐хав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самi зна║те, тому й по┐хав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi ┐ду. От що! Господаревi, нiби з зачудування, аж мову вiдiбрало. Рука знов пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов. Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганнi, i взявся далi до сво║┐ роботи. Батько знов сво║, - думав вiн, - а вiн_ сво║. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку, повчитися на нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи вiвцi верхами, не було так тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця на мiсце; i от таки не успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i як загра║ на нiй, всi дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз самi гуляти. Гей! га! - усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар... Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв вiн на найкращiм конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при доброму настро┐ ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала - не дарувала. - Пройдисвiте! - накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi. - Пройдисвiте! - гукала по сво┐й скорiй вдачi. - Гада║ш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам'ята║ш ти ту по┐здку, - кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. - Попам'ята║ш! - Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що вона здержалася. Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло не┐ i, стиснувши, нiби клiщами, ┐┐ руку, процiдив: - Я не пройдисвiт, - говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, - я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випира║теся того, що лиш вихованець, то не безчестiть. Хлiб ваш дурно не ┐м; як знаю, вiдробляю. А що не роблю стiльки, скiльки вам захочу║ться, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд вас i не верну. На мо║ мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не буду. Розумi║те? А пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'┐в, то вже i вiдробив. - I, луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i побiлiла. - Тьфу! - сплюнула I хрестилася. - А се що таке? Кого я маю в хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не "пройдисвiт", його не "безчестiть". Михайле, ви чули? - кликнула в другу хату до господаря, звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря. - Та чую, - вiдказав вiн. - Та що ж? - Що? - кричала жiнка, - ви ще пита║те, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який гонор вiддав. - Та не дразни-бо його вже стiльки тим "пройдисвiтом" та "пройдисвiтом". Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить. То i що з ним вдi║ш? Убити його за те не уб'ю. - Я його привчу! - вiдкрикувала господиня. - Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому - i стiльки на добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться. Чорт зна║, що в нiм за вдача, але вже такий. - Вiд родичiв "пройдисвiтiв" - кажу вам, - вчепилася господиня знов цього. - Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi, Гриця дуже любив i перед жiнкою за║дно боронив, хо