Ольга Кобилянська. Людина ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ПОВIСТЬ З ЖIНОЧОГО ЖИТТЯ Присвячено високоповажнiй Наталi Кобринськiй Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen.Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor...[1] Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.к.[2] лiсовим радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн мав мiж iншим, так "побiчно", ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, - се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому здавати справоздання. Хiба б собi самому. А тому, що був з собою у згодi, тому, що розумiв себе, як розумiв i сво┐ лiсовi справи, тож i ходив (як кажуть простенькi люди) "годинник зовсiм у порядку". Вiдтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли показалось, що великi причини спроваджують i великi подi┐... тодi й настало... та про се вже опiсля... Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Остатнього любив вiн несказанно, ба навiть обожав. "Се буде гординя мого життя, свiтило цiло┐ родини, се чоловiк будучини!" - мовляв вiн часто до сво║┐ жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака, вiрила смiлому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у сво┐х мрiях сина лiсовим радником, бачила, як вiн ┐здив у елегантнiй колясцi, гордими кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi, старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi високих осiб, що з ним дружно балакають. Часами змiняв муж будучими свiй завiд[3] й вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож було вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! "Високоповажний пан Герман-квген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний радник!" Надворний радник! Нi, надворним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським радником або лiсовим радником! Ну, щодо остатнього, то воно припало ┐й лише так еn раssant[4] на думку, бо ┐┐ муж займав припадком те становище. Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий радник не те, що надворний радник! А коли ║ вже хто раз надворним радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой, боженьку, що то не ко┐ться все в чуднiм бiгу часу! _Вона_ не була одна з тих, котрi вiрують в чуда, в протекцiю, або що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала, тож саме i не думав так нiхто в домi ┐┐ та ┐┐ мужа. Вона хотiла речi лише так брати, як вони сам; собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в раnорtiсum), нiм став славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, "не таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов пiд небеса. Ах, що то ┐й все так iз пам'ятi вибилось, i вона собi нi iменi, нi року не могла пригадати! Головне однак в тiй подi┐ було те, що хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом. Однак - куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман-квген-Сидор не був анi бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц. к. лiсового радника i мiг легше, нiж кождий iнший, дiстатись на таку висоту. Iнших перепон не могла доля поставити. Щождо тих пари шкiльних рокiв, про котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли ║ вже хто раз в унiверситетi, то лiта минають, неначе б ┐х i не було. Герман-квген-Сидор не виказував на тепер особлившо┐ охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних натур, котрi вмiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв, котрi вимагають iншого проводу й поведення, як, примiром, звичайнi сини; урядникiв, або - надто мужикiв!! Однак висушенi тверезi професори (вона ┐х ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумi┐, проходжувалися й молодостi,. мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти! Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з. правого шляху, що взяли "пiк"[5] на нього, прозивали його сильну волю "упрямiстю i злосливiстю", а його смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на смерть... Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа обдарувала ┐х пiд кождим взглядом щедро; крiм того, посилала ┐х панi радникова на науку французько┐ мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за ними молодi люди... I так усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, i вона називала ┐┐ в сво┐м серцi сво║ю "другою будучнiстю". I газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в нинiшнiх часах не розумi║ перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та читанням безбожних любовних дурниць. або й iнших пустих дiл крадуть час боговi. Правда, зовсiм без грiху в тiм взглядi не були ┐┐ двi середущi доньки (найстарша перебувала в одно┐ кревнячки, а наймолодша була ще незрiла до того трiйла), Олена й Iрина. Через се вона мала не раз i гiркi хвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала, бог зна звiдки тотi варiяцтва[6] на день божий та й проглитала ┐х у цiлiм значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою окружали ┐┐ мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i перечилась, що тiльки - боже, змилуйся! Бесiди пекучi, - немов залiзо, небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радниково┐ й лякали, наче страшила, в бiлiй днинi ┐┐ набожну душу, денервували ┐┐ та спроваджували безсоннi ночi... Мало що розумiла вона з того; вiдчувала однак (справдешн║ чисте серце материнське завсiгди на правiй дорозi), що дуже .лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi радникова так обережно стерегла, та й внiс ┐┐ в кра┐ну смiшливостi й безумства! Наче iскри огнянi сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що ┐┐ донька розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь рiвноправнiсть мiж _мужчиною i жiнкою!!!_ В таких хвилях була би вона найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась, ┐┐ донька! .Донька ц. к. лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життю самiй удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем проти голоду й холоду!! Се якраз виглядало, наче б ┐┐ нiчого не учили, i вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко божа: вона, така прегарна, поважна, потрiбувала щось подiбне ще й явно голосити!.. Се все вона таки на _сво┐_ уха чула. Що однак при iнших нагодах i публiчно говорила, доносили ┐й добрi, поважнi товаришки i знакомi: - Наколи ви ┐й тi дурницi не виб'║те з голови, то будете наслiдкiв гiрко жалувати; вола ще молода, буйна! - Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашу║ вiд себе i вiд других сестер женихiв! - Де, ради бога, нассалась вона того трiйла? - питала знов iнша з товаришок. - Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона остатнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були би правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм звiсно, перша партiя в мiстi! -_ _Хто ж буде дома ┐сти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця розводити такi теорi┐? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не захову║те достаточно материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими нiсенiтницями, я ┐┐ вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про ню панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось зна║! - Що, ради бога, що казала панi С.? - Казала: цiле ┐┐ поведення то лише вища тактика кокетерi┐; я женщина й доволi знаю тайнi ходи жiночо┐ думки. На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла, наче б здеревiла, по таких бесiдах. - Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? - питала вона стиха. - Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз на завсiгди заборонити! - Сього я не можу вчинити Оленi - не можу! Щодо заборони, то забороняю, i як ще; але книжки забирати... того я справдi не можу, панi докторова!! Тут виринула перед ┐┐ душею висока стать молодо┐ дiвчини з снiжнобiлим обличчям та супокiйними лагiдними очима... - I що ж вона таке, що ви супроти не┐ такi безсилi? - Що? "Мамо", каже: "дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди, немов свiтла сонячного, затопчують сво║вiльно людськi права"... Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина вмiла все ┐┐ супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кождий раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала ┐й сво┐ думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й Iрина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiгди бувала, вмiла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радникову а гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один молодий чоловiк, медик, Стефан Лi║вич. Повернувши з-за границi на ферi┐ додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi радниковiй... Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначе б апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних; говорив, що багато з них зда║ екзамен з найлуччим успiхом, а. раз оповiдав (то се вже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились таки iз сво┐ми студентками!! I багато, багато чудного розказував ще... - Емансипацiя жiноча в Швейцарi┐ або i в iнших поступових краях - се точка давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так позаду за другими народами; не то, що не журяться самi про се, щоби здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають ┐┐ якоюсь химерою. Заграбавшись мiж сво┐ чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстично┐ фiлософi┐ нема вже й бесiди. Осво║нi поверховно з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвiтньо┐ iсторi┐, думають, що вони справдi доволi озбро║нi супроти вимог життя. I вони задумують з горсткою того наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в суспiльностi, вести боротьбу о iснування! - Тут i розсмiявся вiн. - Аж розпука бере, - говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко створеними очима прислухувалась його словам, - коли подума║ш, в якiм глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою самостiйнiсть!.. - Вони тому не виннi, Лi║вичу, - перебивала тодi, боронячи, Олена. - Се лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що думати-знати присто┐ть мужчинi, а жiнцi ма║ воно служити за оздобу! - Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, стара║ться збудити сонну сестру, чому кидаються на ню, неначеб вона торкала ┐х огняними клiщами? Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви ┐м висказу║те сво┐ просвiченi, здоровi погляди? Се ║ власне те, чого я жiнкам не можу простити. Щодо решти, то вони справдi невиннi. Доки сучасний устрiй суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак, i сей лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в ┐х руках. Нехай озброю║ться кожда по можностi, пiсля обставин, а зброя ┐х... яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се - знання, Олено! Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що всi тi "об'ясняючi" розмови вiдносились до не┐, бо вона поборювала ту модну, божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кождiм кроцi. Для того й ненавидiла вона його з цiло┐ душi, всiма нервами ┐┐ величезного материнського серця! Для Герман-квгена-Сидора не мав вiн нiколи при║много погляду, анi доброго. слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери ментора, неначеб _вона_ його осе коли-небудь просила або ┐┐ чоловiк, радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Iз сво║ю великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжно┐ грацiозно┐ фiгурки Германа-квгена-Сидора... Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю[7]. Вона лиш припадком зачула остатнi слова плебейсько┐ проповiдi й то, власне, коли вступала в малi офiцини[8], в котрих мешкав хлопець, але забути ┐х вона нiколи не зможе! - Наколи б я мав вас у руках, ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, - сичав вiн, - може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер... - Ви не ма║те менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! - боронився Ге┐рман-квген-Сидор. - Зрештою iду зараз до Олени й розкажу ┐й, як чемно вмi║ говорити апостол жiночий. - Безвстиднику! - закипiв молодий чоловiк. - Зрештою йдiть! Вона буде тiшитись, коли довiда║ться про аванс свого брата, котрий ┐й i без того наводить безсоннi ночi. З то┐ хвилини давала вона (радникова) йому при кождiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть ┐й ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак - мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i - з'являвся наново... Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери сво┐х доньок. Могла однак говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, - все було. надармо. Вони оставалися вперто при сво┐х фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц. к. радника лiсового... * * * Був пiзнiй ясний вечiр i вже по великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрсько┐ рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори - Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв'я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi... З одно┐ мало┐ незначно┐ хатини вийшли Олена i Лi║вич. Вона довiрливо сперлась на його рамено, i обо║ звернули в одну з тихих улиць. - Який нинi чудовий вечiр, Стефане, - промовила вона стиха, поважно. - Наче б для тебе бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанн║ в цiлiй супокiйнiй красi! - З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiша║ться з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'┐жджати вiд тебе, i то на два роки!! п┐ пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала... Вiн похилився вперед i заглянув ┐й в очi. Вона видалася йому блiдою. - Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха. - Не можу говорити, Стефане... Буду тобi писати. - Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньо┐ хвилини! - Може, тобi зложити присягу вiчно┐ любовi й вiрностi? - питала вона його з вимушеним усмiхом. - Нi. В присяги не вiрю. Ти се зна║ш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш... _ти! - _сказав вiн з. утiхою, з трепещучим щастям у голосi. - Скажи! Я хотiв би ще раз се почути! - Люблю! - сказала вона, майже смiючись. - _З першо┐_ хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм. тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю. - Так, Стефане, з першо┐ хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи i нiчого. - А з друго┐ хвилини? - З друго┐... що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного его┐зму, а людини людяно┐... - А з третьо┐, рибчино? - З третьо┐... коли переконалась я... ах, що! - перервала нараз жартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!. - А з четверто┐? Вона смiялася тихенько. - Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувала вона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь! Обо║ смiялися. - Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн. Вона здвигнула плечима. - Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду. - Я знаю, що й ти не бо┐шся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, ┐м може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по ┐х думцi, гiднiший доньки радника! Вона розсмiялась. - _Присилувати,_ Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота мо┐х родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану тво║ю. - Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi нi до кого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, - казала, - людина що? - Бачиш, Стефане? - обiзвалась вона тихо, - природа каже правду, а супроти не┐ йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе. - Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[9] надставляти, а не що б ти хотiла! О, Олено, i залiзо ломиться! - Так ти не вiриш менi, Стефане? - Вiрю. - Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти? - Бо ти також людина... Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову. - Ти дума║ш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини яко┐сь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджу║ться, починають любити? Дума║ш, що можна би у мо┐м серцi любов штучно виплекати? Стефане, - почулось трохи згодом докiрливо, - думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами. - Прости менi, Олено! - просив вiн пристрасно. - Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу ┐┐ просто┐ - Успокiйся, любчику! - прошептала вона лагiдно. - Вiр у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Iнших обов'язкiв не ма║ш супроти мене; нашi заручини - тайна. -_ _Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка однак, вона тепер полишена на волю долi... - Дiйсно, - сказала вона з вимушеним усмiхом. - А так були б ми вже з сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, - додала тихим голосом. - Нi. - I обо║ замовкли. - Але ти будеш часто писати... - перервала вона перша тишину. - Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кождого мiсяця посилати. - Вони, може, _прецiнь_ скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. - ┐┐ голос краяв його серце. - I для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом... Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебува║ться. - Я буду берегтись, - вiдказала вона лагiдно i слухняно. - Я й тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти... ах! - Що, любко? Вони станули й споглянули на себе. Обо║ були блiдi. - Ми вже дома. - Навiть i не завважив, - вiдповiв вiн придавленим голосом. - I менi не здавалося, що так близько... З ┐┐ побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього. - Бувай здоров, Стефане! - i, вхопивши його за руку, сильно стиснула. - Пам'ятай про мене... - шептала в несказанному зворушеннi. - Чу║ш? Пам'ятай!! - Олено! Вiн пристрасно притис ┐┐ до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала. - Сили... дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч. - Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно. - Я... я... нi... - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося. - Любимося, Стефане, любимося... * * * Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з сво║ю чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося. Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-квгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-квген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про "дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на "добре", вставляючись за ним гаряче. - Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не то - воно! Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i за днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Що вмi║ до свого допняти? Тупий книго┐д сього не докаже... Так, примiром, замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцi┐ якого там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i пригляда║ться годинами всiм штукам ┐здцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiдда║ ┐х дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10] В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би й при гусарах. - Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котрою всi офiцери будуть губи гризти... Матуру здав Герман-квген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини Ляуфлерiв. Герман-квген-Сидор вiд'┐хав до В., щоб вiдбути там дожиданий рiк служби вiйськово┐, а радiсть родичiв не тривала довго. I нестямились вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на поличках Ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частiше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи вiн таки там i ночував. В протягу _трьох_ лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з Лi║вичем, змоглася вже колишня "слаба сторона" радника в непогамований налiг... I нинi пересиджував пан радник з сво┐ми вибраними товаришами при "шклянцi" та нарiкав гiркими словами на сво║ безталання. - Коли Сидор буде i дальше таке заводити, - жалувався вiн, - коли не перестане, то доведе до того, що пiду з торбами! - Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав один iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко. - Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами... з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара двигати! - Лишiть його лиш, най вибуя║ться, - замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник[11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiло┐ iсторi┐ такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем, найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Дума║те, що я був iнший у молодих лiтах? Дума║те, що надi мною не плакала не одну нiчку небiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава богу, у власних силах угору. - Як, для бога, йому не гризтись!? - кликнув другий, лiкар i приятель родини Ляуфлерiв: - Подумайте лиш, з ласки сво║┐: вiн ма║ ще двi незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i наклада║ тягарi на карб родини. - Лярi-фарi[12], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь зовсiм. Позабезпечуються самi!.. - вiдказав "податковець". - Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж, Епамiнондасе? - Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще... - Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджу║ цiлими днями у вас! - Вона його не хоче! - Не хоче? - Каже, що не любить. Тут i настала нараз тишина. - А що ти на те, старий? Радник здвигнув плечима. - Що ж я можу вдiяти? Силувати ┐┐? Вона не дасться присилувати! Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi сво┐х товаришiв, нараз зареготався. - Тут i видно, - вiдозвався вiн, - хто верх веде дома! Бабське панування! Ма║ вона хотiти? Чи вона, молода, ║ в силi сама рiшати про сво║ щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У тво┐й молодостi приспiвував ти iнакше. Адже молодий К. - се пишна, се славна партiя! Doctor juris[13], судовий ад'юнкт, се б тобi прецiнь з рук не випускати! Радник потупив очi у шклянку i знов здвигнув плечима. - Що я можу вдiяти, товаришу? Чу║ш, не любить його!.. - Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi! Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалу║, однак властивим виновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти й паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кождий сам собi паном. Кождий iде, куди йому догiдно, хоч би i до чорта. З того тепер показуються i наслiдки; от тепер i ма║ш "любов"! - Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! - вмiшався наново контролер. - Абсолютизм у родинi - се рiч наймудрiша. Дума║те, що в мене iнакше? Моя воля - се воля всiх; а щодо точки любовi - покажу примiри. Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено "мою", i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався настарченими вухами, розпитувався, розумi║ться, делiкатно про те║-то, привик до не┐, освiдчився - i кiнець. Менi вида║ться, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата - нiколи! Прислухався я ┐й раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би ┐й нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то ║ конечнi наслiдки. Вам було ┐й поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i перекона║тесь, що зiгнеться. - Я се також завсiгди говорю, - обiзвався знов старий майор. - Дисциплiна мусить доводитись до остатнiх консеквенцiй[14], особливо ж у жiнок. Жiнка - то молодий кiнь. Почу║ сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар'║ром - удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiгди лихим ┐здцем, тому ж його i кождий кiнь скида║ з сiдла. Так, так, - додав трохи згодом i задумавшись, - дисциплiна мусить проводитись, мусить... - Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! - говорив доктор, коли оба верталися одною й тою самою дорогою додому. - Говори. Скажи ┐й i те, товаришу. Те, ти ж зна║ш...що ┐┐ батько незабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником... - Вона добра, шляхетна, - вiдказав, потiшаючи, доктор. - Буде з усiх сил старатись, щоб ┐┐ родина не терпiла убожества; коли б лиш _того_ могла забути... - Кого, любчику? - Стефана Лi║вича... - _Помершого?_ -_ _Егеж... - Боженьку, а вона... що з ним? - Не зна║ш нiчого, старий? Адже нервовiсть... на! Опроче се трапля║ться часто-густо, що батьки суть остатнi, котрих у такi справи вта║мничу║ться... - Любила його? - Авжеж! Обопiльне. Вiн вiд'┐хав, як i то тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студi┐ покiнчити, щоби вернутися зовсiм "готовим"; тодi й мали сво┐ заручини оповiстити, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, зна║ш? Радник не знаходив слiв, щоб виразити сво║ зачудовання, аж по якiйсь хвилинi сказав сумним, гiрким тоном: - А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в мо┐м домi, вештався чимало бiля не┐, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на думку. А вона... i се ж подяка за мою любов? - кликнув огiрчений. - За мо┐ батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить!! Тобi, чужому, звiрилась, а перед сво┐м батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого зата┐ти!.. - Успокiйся лиш, чоловiче, - утихомирював доктор. - До мене теж не приходила, щоб сво║ серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила ┐┐ безсоннiсть, i гарячка до крайностi пiдтинала ┐┐ сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком; а се, старий, вимага║ чимало сили. "Не могли б ви, дитинко, менi сказати, - питався я, - що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровiшi з цiло┐ родини"! "Чи се мусить бути, пане докторе?" - спитала вона. "Авжеж, дитинко; се задля вас самих". Нате й розповiла дрожачими устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве зата┐в сво║ зворушення. Яка шкода, що доля обо┐х так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а ┐х потомки, старий... ┐х потомки... ех! - тут i замовк нараз. - I що ж далi, докторе? - питав радник пригнетеним голосом. - Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з сво┐ми не говорить, вiдповiла: "Нащо?" "А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz"[15]. Вона похитала головою. "Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно в грудi люту║, нiхто менi не поможе". - Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються. Радник лиш зiтхнув. - Якби вона була хлопцем! - почав наново лiкар, - були б з не┐ i вийшли люди. А так жiнка... що почне жiнка з надвишком розуму при горшках i мисцi? - Ох, доленько моя! - застогнав радник; - як же ти мене гiрко навiстила, мене i мо┐х безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за К. вийти не може. - Ну, що до сього питання, то спробу║мо ще, - вiдповiв доктор. - Супроти отрути вжива║ться також отрута. Як вiддасться, так i затреться все горе, вся гризота. Таких випадкiв ма║мо доволi. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись... може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того ма║ вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi? - Ах, розумi║ться, що женяться! - Адже людина - лиш людиною! - доказував лiкар. - I чим властиво бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як... звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися - все те вона ма║ таке саме, як звiрина. Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що ║сть по правдi, те й по розумi. Будемо отже доти апелювати до ┐┐ розуму, доки вона квiнтесенцi┐ не зрозумi║. А коли зрозумi║ й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина... одне, друге... домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi i тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer![16] - Говори з нею! - умоляв радник. - Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О, боже! За що кара║ш ти мене так тяжко! * * * I доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити. що застав ┐┐ саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго ┐┐ не бачив, i вираз ┐┐ лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось... щось, чого вiн не розумiв, що однак здавалось йому знакомим. "Божевiльнiсть" - мелькнуло йому через думку. I з пильною цiкавiстю звернув назад на не┐ погляд та на ┐┐ пречуднi, тепер супокiйнi очi. - Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? - питала вона, привiтавшись. - Ви... ви... курите, Олено? - спитав змiшаний, не даючи нiяко┐ вiдповiдi на ┐┐ запитання. - Адже бачите... - Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах! - Так. Однак мож i полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад, папiроску в жiночих устах. - I знов замовкла. Вiн почав був говорити про нервовiсть, i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрi маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв. Замiтив, мiж iншим, що людина - звiрина привички i що суть люди, в котрих чутливiсть - джерело всякого безталання... Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiн почав говорити i про ┐хнi домашнi обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй... - Не мож iнакше збирати, як сiялось... - закинула вона байдужно. - Родичi[17] самi виннi, що вiн пропада║. А пропада║ вiн без рятунку. Опроче... я вiрю i в _дiдичнiсть блудiв[18]._ -_ _Критичний у вас розум, Олено, - говорив вiн з важкою мiною, - аналiзуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда, се, що скажу, невiдрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil[19], - цитував вiн патетично. - Однак ви. зумi║те се перенести, ба, i других навчити зносити такi пригоди... Вона нiчого не вiдповiдала й не питала нiчого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одно┐ години довiдалась, що всi вони знищенi, що ┐┐ батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котро┐ недоставало, вiддалять зi служби. Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна. - На те була я давно приготована, пане докторе, - ледве прошепотiла. - Давно; однак, що можна проти того вдiяти? - Проти того... нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або i третя частина пенсi┐ дiстанеться. Ви однак можете чимало вдiяти! - Для кого? - Для ваших родичiв, для вашо┐ сестри, а найбiльше для себе. - Справдi не знаю... - Зна║те, Олено, приймiть К...го, Вiн незабавки проситиме вас о руку... Стало тихо. - Не можу. - А чому? - Бо, як ви й самi сказали, в мене аналiзуючий i розважуючий дух, критичний розум... - Не розумiю вас зовсiм; говорiть яснiше! - Бачу, що не розумi║те мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, i нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе оббрiхувати. - Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се. - Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам вiдомо, пане докторе. А подружжя без любовi се, по мо┐й думцi, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити. - Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож i полюбити се, що ненавидiлось. - Так, але папiроска - се не людина. -_ _О, Олено, Олено, - кликнув вiн, - у що ви вжилися? Куди загоню║теся ви у сво┐й хоробливiй, пересадженiй уявi? Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова. - Подумайте, ради бога, i про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичiв. Не залишайте задля яко┐сь уяви стати для них пiдпорою. I ви можете колись бути матiр'ю! - Дальше, пане докторе, дальше... - Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi родичi, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршо┐ сестри? Вона ма║ сама вже дiти; i, як нам обо┐м звiсно, хоробливо скупа. До Iрини? Доходи вчителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi. Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i голову склонити?! - Чи ж я тому винна, пане докторе? - Сього я не кажу; однак ви не смi║те забувати, що вiн i ваш батько! - Вiн мiй батько, а я його донька... Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть. - Ради бога! - скликнув. - Адже дiти мають якiсь обов'язки супроти родичiв! Се би вам прецiнь знати!! А наколи всього iншого не хочете узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив! п┐ очi замиготiли. - Тут i дiйшли ми до мети... - сказала вона з зимним усмiхом, пiдчас коли з ┐┐ лиця неначеб зникла й остатня крапелька кровi. - Живив мене. Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане докторе, нiколи! - сказала врочисто. - Вiдповiдно до мо┐х сил, вiдповiдно до мо┐х здiбностей, а властиво _вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували,_ хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитись з родичами... Однак задля обов'язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов'язку його i себе оббрiхувати... В чiм менi тут добачувати святiсть обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! - сказала, глибоко вiддихуючи i слабо усмiхаючись. Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? - додала вона. - Я дiйсно одна з тих "розважних критичних умiв", котрi анi себе, анi других не щадять. Я все аналiзую й не маю милосердя нi над собою... - Нi над вашим батьком? - Так, пане докторе. - З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський его┐зм, якась божевiльнiсть. Нi, - говорив вiн згiрдливо, - ви, справдi, не спосiбнi до самопожертвовання! - Називайте се в