пiзнiше вийшла вона з дому, щоби побачити його вiнчання. "Де люди любляться, там мусить той коритися, що найбiльше любить", - писав десь раз данець Якобсен. А що вона любила бiльше, то черга коритися припадала на не┐. На судженiй Василя мусить щось бути, коли вiн жениться з нею; вона ма║ прегарно Лiста грати. Надворi погiдно, тепло. В не┐ ║ охота погуляти на свiжiм воздусi i аж потiм пiти в костьол. Вона зверта║ться в мiсто i йде головною, ясно освiтленою вулицею. Перед нею, за нею тиснуться люди. Вона йде скоро, майже без плану. В ┐┐ душi хмарно, i вона потребу║ тепла i простору... По проходi зайшла в латинський костьол. Тут мало вiдбуватися його вiнчання. Вступивши сюди, вона змiнилася до глибини душi. п┐ напало страшне зворушення i якась пропасниця. Костьол був багато освiтлений, набитий видцями i повний голосного шепоту. Якась дивна, а як ┐й здавалося, гнiтюча атмосфера наповняла його. Головний престол, а радше великий образ розп'ятого Христа на престолi, здавався немов свiтлом облитий; а мiська iнтелiгенцiя i велика маса знайомих молодо┐ обступила його зовсiм. Всi бажали молодим людям глядiти прямо в обличчя. Вона всунулася також близько престола i сховалася за якусь старшу даму, що вичублена, мов молоде дiвча, перешiптувалася без перерви з сво║ю сусiдкою. Чувство гарячого сорому обгорнуло ┐┐, що й вона находилася тут, i вона ховалася за цiкавi дами, щоб ┐┐ нiхто не замiтив, ┐й здавалося, що всi мусили вiдчути, що й вона тут, i вiдгадати причину ┐┐ приходу. Бо що ж пригнало ┐┐ сюди? Ах, просто смiх бере!.. В послiднiм часi вона майже числила години до сьогоднiшнього вечора, ну - i дiждалася вкiнцi його! Ах, вона була би сама з себе реготалася, що всi кругом не┐ обглядалися би за нею. I чи не варто було заглянути ┐й в лице? Чи такий кiнець не був iнтересний? Вона схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, i майже не важилася дивитися на зiбраних. Вони ждали в цiкавiй нетерпеливостi, заглядаючи раз по раз до входових дверей. Скiлько то ┐х було, жiнок i мужчин! Завсiгди суть це лиш жiнки й мужчини! А як блiдо й втомлено i скорбно виглядали лиця декотрих жiнок! Майже всi вони, - думала вона, - стояли також раз тут, складали присяги "вiрностi" i здобули собi тим "iсторiю". Тепер стоять i ждуть. Чого ждуть? Що ж хотять вони бачити? Чи це якась новина для них? Коли б ┐х всiх iсторiю злучив докупи, то вийшло би одно i те саме. Вона уложила би життя кождо┐ в музику. Напр., в сонати, в етюди без закiнчень, в прелюдi┐... а ┐┐ iсторiя? Ба! З нею малася рiч iнакше. В не┐ не було iсторi┐, бо в не┐ не було фактiв, i тому вийшла би хiба якась химерна фантазiя, котро┐ не вмiв би навiть кождий грач вiдограти, хiба яка вибаглива або розстро║на душа... I ┐й дi║ться так, мовби над ┐┐ жiночою гiднiстю глузували й знущалися, мовби доля кпила собi з не┐, бо хто ж така вона? Або то, що пригнало ┐┐ нинi сюди... "Де люди любляться, там мусить той коритися, котрий найбiльше любить", - вiдозвалося в ┐┐ душi, мов у вiдповiдь, i вона усмiхнулася гордим, гiрким усмiхом. Це була хоч розрада, яко┐ не стрiча║ться щодня. Внутрi костьолу настав рух i - "Вони йдуть! вони йдуть!", пронеслося з уст до уст. Зимнi дрожi пробiгають ┐┐ тiлом, i вона чу║, як ┐й вiдступа║ вся кров з лиця, але нараз почува║ в собi i чудну силу i з супоко║м, ┐й самiй незрозумiлим, вступа║ в перший ряд видцiв коло престолу. Вони дiйсно надходили. Довга шовкова сукня молодо┐ шелестить остро по камiнних плитах, - знати, що вони зближаються. Все здержу║ вiддих, щоб приглянутися всьому докладно i не втратити з очей i найнезначнiшо┐ дрiбницi. Вкiнцi вони вже тут i станули перед престолом. Боже, що за поважна хвилина! Довкола тихо. Священик прилагоджу║ться до вiнчання, зверта║ться по щось до престолу. Гарне лице молодого якесь сумне i неспокiйне, а вона вигляда║ щасливо. Вона велика. Спина в не┐ довга, заокруглена. В цiлостi робить враження темно-понсово┐ рожi, буйно┐ краси, котра в гарячих, сонячних хвилинах зда║ться просто жаркою... п┐ великi чорнi очi немов пожирають усе, на що впадуть, i сiяють якимсь дивним, холодним блиском. Але вона гарна. А вiн? Йому чогось прикро, чу║ться не сво┐м, майже пригнетеним. Чи тут нема нiкого з його людей, когось такого, хто би хоч через оцю хвилину був з ним, як одна душа i одна думка, мiж всiма тими гостями i ┐┐ кревними? Вiн такий чужий! А оця, з котрою ма║ проживати цiлий свiй вiк i котру вiн властиво так мало зна║, зда║ться йому також такою чужою! Вiн просив сво┐х товаришiв i деякi прирекли явитися до "церемонi┐", але, мабуть, жоден з них не додержав слова i не явився. Ну, вiн ┐м цього не забуде, це запогано, i вiн обгляда║ться з болiсно зморщеним чолом, чи не побачить кого, i нараз - затремтiв. Вона! Вона тут, прийшла! Нiколи в життi не злякався вiн так дуже, як в цiй хвилинi, але й нiколи не вiдчув удруге такого жалю, як тепер. Його серце прошиб бiль. "Вона, вона, вона!" - спiвало в нiм, i вiн дивився на не┐, мов безтямки, i, мабуть, не забуде ┐┐ вигляду й до смертi. Широко створенi, немов нерухомi очi на його! О боже! Так дивилася вона за ним того вечора, коли розставалися перший раз, коли вiн ┐й говорив, що вона його царiвна i що вiн по не┐ прийде... I вiн нараз усе забув. Все, що мiж ними зайшло, що ┐х розвело, i знав лиш те одно, що любив ┐┐, ┐┐ одну на свiтi i що втратив ┐┐ навiки... i чи лиш ┐┐ саму? Його лице покрилося смертельною блiдiстю. Чи вiн такий пiдлий? Нi, вiн добрий, вiн чу║, що добрий i що ним заволодiла лиш якась могутня погана сила, котрiй не хотiв опиратися, i тепер тоне... А ┐┐ очi, здавалося, що говорили: "Я тут, свiдок тво┐х здобуткiв. Нехай живе мужська честь i мужське дiло!" А вiдтак чи не усмiхнулася вона? Нi, це не був усмiх, це був плач роздерто┐ душi, що виступав у не┐ так, цей усмiх розумi║ вiн в тiй хвилинi так добре! О, вiн розумiв ┐┐ завсiгди! Вона виступила з ряду видцiв i вийшла з костьолу... Йому дi║ться так, якби на його душу залягла тiнь i затемнила все, що зложилося для його так "гарно й сонячно"! Через хвилину вiн немов обезсилений, немов запада║ться в себе i майже не може вдержатися спокiйно, щоб не звернути на себе глибшо┐ уваги; але за хвильку зверта║ться до його священик, i вiн мусить над собою запанувати. Свiжий, холодний воздух вдарив ┐┐ в лице, коли вийшла з костьолу. Вона немов вiдродилася наново, вiддиху║ глибоко. Так! Тепер вона свобiдна. Позбулася того, що пригнетало ┐┐ i заморочувало ┐┐ душу. Вона то зсунула з себе i оставила йому; а вiн буде то носити до кiнця свого життя.... Як же видивився там на не┐, мовби побачив ┐┐ вперше в життi! Правда, вона стала йому цiлком чужа, так само, як i вiн не був для не┐ вже тим колишнiм Василем з бунтiвничою душею i iдеально гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволiла! Тепер - за два-три роки перестануть себе й знати. Так бува║ звичайно. Тепер стане йому полька тим "морем", в котрого золотих хвилях буде купати свою душу, спрагнену "любовi". Гай, гай; як все гарно склалося! Вона була би то говорила цiлому свiтовi, щоби добре чули всi i добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселiсть, i вона чулася сильною, мов львиця. Вiдтак задержалася на хвилинку i задумалася: куди тепер? Усмiхалася. Однаково куди; куди-небудь. п┐ не ожидав нiхто. Могла йти i йти, доки би з утоми не повалилася; то не викликало би в нiчи┐м серцi жалю. Вона йде скоро, мовби хотiла утекти перед тим, що перед хвилиною пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом не┐. Вона з сво┐м гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а вiн з лжею на устах i на чолi... Гай, гай! Як все гарно склалося! "Я не нещаслива, - силу║ться втихомирити себе щокрок i пiдносить гордо блiде лице. - Я лиш сама. I що ж на тiм? Слово "нещастя" придумав якийсь безсильний чоловiк, воно принялося i находить вiдгомiн. Чи ослабати ┐й для того?" Всюди кругом не┐ клекотить життя, розляга║ться безладний гамiр людсько┐ товпи, розмови, смiх i дзвiнки. Елегантнi сани мчаться блискавкою дорогою повз не┐, багато пар, побравшись попiд руки, горнеться тiсно одно до другого i йде, весело балакаючи... Куди йде вона? Адже вона не хотiла до нiкого йти, майже не мала нiкого, бо саме тепер не було жодно┐ з ┐┐ товаришок в мiстi. Малярка вiд'┐хала до В., а Оксана, помирившись з чоловiком, ви┐хала з ним. Одного дня прийшла до не┐ зворушена, з чудним блиском в очах i оповiла ┐й, що вiн при┐хав по не┐ i що обо║ помирилися. "I так я йду, Наталко, - говорила з якимсь напiвнасмiшливим, напiврозпучливим усмiхом. - Вiн каже, що я йому потрiбна до життя, мов воздух, i я рiшилася стати йому тим воздухом. Чи вже не розстанемось бiльше? Бог зна║, може, нi. Вiн казав, що не пустить мене нiколи вiд себе i нехай уже раз зрозумiю, що вiн любить мене на свiй спосiб! Буду старатися привикати до того "способу", хочу, щоби щастя усмiхнулося до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружжя. Ах, Наталко, люблю його шалено..." - I ви┐хала. А тепер вона не ма║ тут майже нiкого. Вона придивля║ться тепер людям, як ходять у свiтлi, там далеко долом вулицею перед нею i тут близько бiля не┐. Там, куди вона зверта║ сво┐ кроки. Яка ┐х всюди сила! Як же ┐х багато, справдiшн║ море люду. А й там далi, де вона не була i де ┐┐, може, нiколи й не буде, i там ┐х така маса! пй впадають в очi нужденнi постатi жiночi i чоловiчi з змарнiлими лицями. То ┐┐ посестри i браття, говорять ┐┐ мовою i належать до то┐ само┐ матерi, що вона. пх багато. Однак - куди гонять вони, за чим? Де ┐х доми i як живуть вони? Нi, радше вже, яка ┐х доля? "Доля!.." I, усмiхаючись, пiшла далi. Не дивилася нi вправо, нi влiво, лише перейшла скоренько попри ясно освiтлену елегантну кав'ярню, з вiкон котро┐ ллялось свiтло струями, освiчуючи всiх, що переходили тротуаром, i вступила в другу вулицю так нагло, що спiткнулася сильно з якимсь панком. З переляком вiдскочила, вп'яливши в його сво┐ очi, але майже в тiй самiй хвилинi помчалася вперед. Вiн завернувся i пiшов за нею. п┐ великi, промiннi очi, що блиснули з-пiд чорно┐ шапочки на його в переляку, зацiкавили його; а ┐┐ висока гнучка постать манила його... Хто вона? Йому здавалося, що ┐┐ уста усмiхнулися при слiвцi раrdon[144], киненiм скоро й пiвголосом. Вона спiшиться, але вiн здогонить ┐┐. Iдучи за нею, пригляда║ться вiн ┐┐ одежi. Вiн тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на нiй складно, зрiст у не┐ прегарний, але пальто не послiдньо┐ моди, а рука, що держить, мабуть, несвiдомо сукню, без рукавички. Чи оце не якась кокетерiя, щоби подивляли ┐┐ бiлу руку? О жiнки, тi жiнки!.. Далi зарукавок також не послiдньо┐ моди! I вiн iде вже смiло за нею. Що ж, спробувати можна... Крiм того, вона зверта║ться в одну вулицю, не замешкувану великою аристократi║ю, а це також дещо значить... Вiн прилуча║ться до не┐, огляда║ бистрим оком ┐┐ профiль, а вiдтак каже привiтним голосом i з таким же поклоном, що вiн замiча║, що вона йде в оцю "погану" вулицю сама, i тому осмiля║ться вiдпровадити ┐┐... Вона станула мов вкопана i, глянувши на його, усмiхнулася. - Я дiйсно сама, - промовила якимсь здавленим голосом. - В мене нема нi вiтця, нi матерi, нi брата, нi мужа, котрi би мене проводжали, тому ма║те право обиджати мене! Вона тремтiла на цiлiм тiлi вiд обиди, а йому здавалося, що, промовивши тих кiлька слiв, виросла йому понад голову. Вона глянула на його з несказанним маловаженням, а вiдтак вiдвернувшись, пiшла далi. Затяла зуби i зморщила чоло, а очi шукали зористого неба... - Видиш, бабуню, видиш? - .прошептала, i серце ┐┐ заболiло вiд несказанного жалю. - Чому воно. так? Чи тому, що. я, сама i що мене не береже нiчия любов? Повернувши додому, застала, вiд Марка лист. Здивувалася ним чимало, бо вiд'┐жджаючи, не обiцяв ┐й написати анi одного слова, а вона не просила його о це. Писав сумно. Писав, що коли вона одержить цей лист, вiн буде вже в дорозi до Iндi┐. Що ся подорож йому тепер дуже непожадана, бо хотiв уже назавсiгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоч як i бажав не раз побачити землi над Гангом, вiддалить його знов на час вiд його наймилiших сторiн. Вона - каже - здиву║ться, що вiн до не┐ пише, однак вiн не може позбутися немилого чуття, будтоби ┐й лучилося щось дуже прикре. Вiд часу до часу доносила йому Оксана листовно, як його "одинокий товариш" прожива║, але тепер замовкла, а вiн не зносить непевностi, тим бiльше, що не ма║ надi┐ вернути надто скоро додому i переконатися о всiм самому. Вiн зверта║ться прямо до не┐ i просить ┐┐ о звiстку про себе. Це заслужив вiн собi хоч би i тим, що серцем i думками пробував так часто дома. Вона, може, не повiрить йому, вона така недовiрчива, але коли вiн поверне, тодi перекона║ ┐┐ в щиростi його слiв. Далi просить ┐┐ не забувати на його, так само, як не забува║ гробу його матерi; а натомiсть вiн обiця║ ┐й подивляти тамошню красу природи "з спомином" на не┐. Йому саме тепер на душi так важко, мов би йшов на смерть, хоч смертi не боявся вiн нiколи. Чи вона його розумi║? Вiн пише до не┐ з таким довiр'ям, як пишеться лиш до найщирiшого друга. I знов дальше, що вiн ма║ для не┐ узбиранi прегарнi мушлi, справдiшнi чудеса природи, i багато iнших речей, котрими прикрасить кiмнату "свого одинокого товариша", коли поверне. Що буде числити днi до прибуття ┐┐ листа, кiлькох успокоюючих щирих слiв, бо на тепер буде й з того рад i т. д. Прочитавши цей лист, вона немов з поганого сну збудилася. Вiн писав так приязно, а вона? Що дiялося з нею останнiм часом, чи не збожеволiла вона? Боже, боже! в яку погань заплуталася вона i при кiм спинялися ┐┐ думки, коли тим часом тамтий на морi був ┐┐ одним-однiським приятелем на свiтi!.. Нi, то вона з самоти божеволiла, i ┐┐ палка душа, що шукала неустанно заняття, спинялась i там, де була непотрiбною, ┐й встидно, вона була замало горда, а на його вiнчання не повинна була йти! Глузуючи з себе, усмiхнулася згiрдливо i склонила втомлену голову на руки, згорненi навхрест на столi. Думала над Марком. Написав, написав! Саме тепер, коли була мов громом побита, втомлена до крайностi i коли чулася нужденною, мов та собака. Написав! п┐ обгорнуло почуття вдячностi, i вона притиснула його лист майже пристрасно до уст. Коли б вiн тут був або коли би був цiлком не вiд'┐жджав, то вона була би щаслива i не томилась би якимись хоробливими чувствами. Вже сам спосiб його бесiдування мав у собi для не┐ щось успокоюючого; ох, перед ним вона би й похилила голову покiрливо i то не болiло би ┐┐! Але що з ним? Чому з його слiв видко такий сум, i чому його переслiду║ погане передчуття? Коли такий чоловiк, як вiн, заговорить тужливо, то на тiм мусить щось бути. Вона вiрить в передчуття. Вiн сто┐ть перед ┐┐ душею живо, мовби глядiла на його. Майже негарний, а з-поза окуляр шукають ┐┐ його яснi, допитливi очi. Вiн замкнений, вразливий, на дрiбницi байдужий, але супроти себе строгий аж до жорстокостi, а задуманий так часто! Такий вiн. Вiн журиться о не┐. О боже, отже о не┐ бо┐ться хтось на свiтi! Вона була б розсмiялася i заплакала вiдразу, так усi струни були в нiй розстро║нi... Вона йому напише все, як вiн собi бажа║, i успоко┐ть його... Попросить також, щоб дiйсно згадував ┐┐, коли побачить красу тамошньо┐ природи, коли над ним засiя║ зористе небо Iндi┐ i вiн, може, буде глядiти в срiбнi хвилi Гангу. Вiн не зна║, як ┐┐ душа бажала краси i змiни, як вона бажала розмахнути хоч однiсiнький раз сво┐ крила цiлком свобiдно! Розкаже йому все, нехай вiн зна║. Нехай зна║ i те, скiльки нiмих слiз пролила ┐┐ душа, скiльки нiмих бо┐в перебула вона, чорних, мов нiч, вiд часу, як померла його дорога мати, а ┐┐ однiська опiкунка. Що ┐й дода║ охоти до життя надiя, що буде працювати для свого народу пером (вiн це зна║), i не утоне безслiдно, як тисячi iнших, подiбних долею до не┐. Вiдтак спита║, чому не веселий; що, впрочiм, вона йому вiрить, коли це пише (адже вона йому все вiрила!), але що i ┐й не веселiше. Вона тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуться обставинами, до одностайностi, i побива║ться i числить днi, котрi минають без повороту, не лишивши по собi ┐й слiду. Вiн, певно, вже пiйме принаду такого життя. Але вона не хоче жалiтися, нехай же i вiн не жалу║ ┐┐... За мушлi дяку║ йому, але чим вiддячиться вона йому за його пам'ять? Роздумуючи так, засiяли рiзнi спогади в ┐┐ душi з часу, як жила його мати i як пробував тодi дома. I не знати, чого мучилися обо║ (вiн i вона) часом так погано! Вiн був гордий i глумливий, а вона холодна супроти його, хоч не раз серце з жалю ┐й млiло! Та все вже минуло. В не┐ кiнчилося все скоро i в один спосiб, але з всiх ┐┐ знайомих товаришiв i товаришок остався вiн ┐й найвiрнiшим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув ┐┐, розвiдувався через других, як живе i чи щаслива, а тим часом тi, що пробували тут з нею... але нi! радше вже не думати й не згадувати всього того, що ранило ┐┐ душу; то погребла вона вже i не хоче об тiм вже нiколи бiльше думати. "Що я люблю, люблю вже навiки!" - заговорив в нiй нараз якийсь голос, i з тим затремтiло в ┐┐ душi гаряче почуття щастя. Вiн ┐┐ любить! Це мусить бути правдою, було вже тодi правдою, коли i не снила о тiм, коли говорив, прощаючись з нею, що для його "сонце заходить", а руку стиснув ┐й, мов клiщами; було вже тодi, коли мучили себе так страшно. Те все була любов. В ┐┐ душi спалахнуло оп'ять почуття вдячностi i навiть яко┐сь гiрко┐ розкошi, але майже в тiй самiй хвилинi стягнула болiсно брови. Вона бачить в уявi, як корабель несеться по хвилях, поре ┐х, а вони товпляться довкола його, б'ються о його i мов вiддаляються вiд не┐ чимраз дальше i дальше, кудись страшенно далеко... А вона тепер уже зовсiм сама - тут! п┐ взяв нараз шалений бiль, i глухий зойк вирвався з ┐┐ грудi... Вона тут! Опустила знов голову на руки i заплакала тепер гiрким, пристрасним плачем, хоч довгi часи не плакала анi раз... _ XVIII Весна. Але не та весна, що пиша║ться вже явно цiлим багатством сво║┐ розцвiло┐ краси i свiжою новою зеленню, що в ┐┐ воздусi мiшаються пахощi бозу i жасмину i iнших, незлiчимих цвiтiв, гомонить дзвiнкий бренькiт бджiл i луна║ веселий спiв птахiв, гамiр життя в якiмсь вiдновленiм блиску; це ще та перша несмiлива, напiврозбуджена весна, ще замкнена в собi, i котра свою красу що лиш заповiда║ лагiдним теплим воздухом, а красу ┐┐ вiдгаду║ться бiльше чуттям... Дерева ожидають строю. Земля покрива║ться нiжною зеленню, горобцi цвiрiнькають так галасливо, мовби сварилися, а воздух помимо теплоти перенятий ще i холодом. Десь-не-десь лиснi║ проти сонця латочка снiгу. Ранок. Наталка в городi. Пора║ться там, як щороку i за життя Марко, около зiльника. ┐┐ звичайно прозоре бiле обличчя зарум'янiлося, а хустку, яку була закинула на себе, iдучи сюди, вiдкинула вже давно. Сонце обсипало ┐┐ ярким свiтлом, i ┐┐ волосся зда║ться чистим золотом. Вкiнцi втомилася i кинула рискаль[145] вiд себе; змучилася добре. Але вона любить таку втомляючу фiзичну працю, в котрiй бува║ цiле тiло в напруженнi; це приводить i зворушений ум до рiвноваги. Впрочiм, вона здорова i дужа i таке заняття ┐й при║мне. З руками, сплетеними над головою, приглядалася деревам, чи не розвинуться вже далi? Там недалеко не┐ находилася арфа еольська, але саме тепер мовчала. Воздух був цiлком спокiйний. Сво┐м сумним зiтханням пригадувала ┐й все той вечiр, коли Марко вiд'┐жджав, i вона прислухалася кождому з його рухiв. Ну, раз поверне вiн уже назавсiгди до свого дому i заживе тут, це зна║ вона. А що станеться тодi з нею? На ┐┐ устах появився прегарний усмiх, i гаряча полумiнь розлилася по ┐┐ лицi. Вона не зна║, що. Впрочiм, чого ┐й журитися вже вiдтепер? Вона чу║ться такою свобiдною i свiжою на силах, бодай тепер, що не хоче нiякими планами заморочувати оцю прегарну хвилину. Слава богу, що вже настала весна, i снiги зникли, а то ┐┐ переслiдувало чуття, що не дочека║ться ┐┐. Правда, зимовi днi тягнулися безконечно довго i були переповненi одностайнiстю i скорботою, вичерпували часто всi ┐┐ сили, всю ┐┐ тривкiсть, а погана якась туга так i пожирала ┐┐. Але тепер ┐й мило i серце ┐┐ повне надi┐. Яко┐? Ах, вона ┐┐ не розбира║! Може, тому, що вона останнiми часами жила лиш у сво┐й улюбленiй працi, т. ║. в писаннi, i була майже переконана, що та звiсна повiсть, вiдослана перед кiлькома мiсяцями, тепер принята, бо коли би була не придалася, то були би ┐й вже давно назад вiдослали! Взагалi вона цiлком спокiйна в справi повiстi, а переконання, що праця придалася, скрiпило ┐┐ так в намiрах вiддатися зовсiм працi на тiм полi, що це стало вже для не┐ душею життя. Здалека долiтають до не┐ звуки дзвонiв. Вони порушують ┐┐ нинi так чудно, мов якесь поздоровлення, мов примана з давно забутих, напiвказочних часiв, в котрих жилося щасливо i в спокiйнiй пишностi. В ┐┐ серцi заворушилася туга за життям любовi. Перед ┐┐ душу тиснулися картини з рiдних сторiн, бабуня, мати, як зривала ┐й тодi цвiти, i якiсь iншi погiднi хвилини. О, як бурливо кидалася вона на все, щоби здобути собi якесь щастя. Як вiдважно пробивала собi путь, гонена незаспоко║ною жадобою за чимсь доскональшим, щораз вперед i без тривоги перед терпiнням! Так стояла вона вже раз з тужливим серцем i глядiла кудись в далечину. Тодi, як опускала пишнi гори буковинськi i свою рiдню, щоби стати "собi цiллю"! Тодi думала вона про "полудне" i ┐┐ душа, окрилена тугою, неслася до його. Але тепер? Вiдтепер? Так, як вона тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама собою пишною скiнченою картиною "полудня". Усмiхнулася нараз в сво┐х думках. Це було неможливо. Було неможливо, щоб для не┐ i для ┐┐ народу не вибила також година полудня. Щоби вся ┐х сила не вистарчила на те, щоби в ┐х життi не засяяли такi хвилини, котрi свiдчили би твердо об ┐х здiбностях до самостiйного iснування i якiйсь сво║рiднiй красi, що не да║ться нiчим притьмити. Це неможливо, у них мусить настати полудне! Тодi зможуть жити повно. Без утиску i хитрощiв, без лжi i малодушностi, i без ненавистi. Життя, яким вона жила досi, було якесь незрiле. Було нап'ятноване клеймом яко┐сь недостачi й рабства i було випливом брудних обставин. Але вона зна║, що можна й iнакше жити; i вона ма║ почуття, що не впаде нiколи бiльше духом вiдтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, зда║ться ┐й якоюсь красою i не знищив права на якусь iншу будучнiсть. А ту iншу будучнiсть хоче вона собi виробити працею, ┐й осталася лиш праця, i вона припала до не┐ цiлою душею... Так, полудне наспi║ ще, помимо всiх лихих i ворожих обставин, що переслiдувала ┐┐ i ┐┐ народ. На свiтi ║ ще сила, не зламана ще цiлком. На свiтi ║ ще i любов всеобiймаюча, несамолюбна, в котру вона вiрить i до послiдньо┐ хвилини життя вiрити буде... Вона чу║, як у нiй ожило одушевлiння i чинить ┐┐ вдвiчi сильною. Раз для не┐, а другий раз для того ┐┐ народу; чу║, як хоче жити i пила би те життя всiма нервами... * * * (О 6-тiй годинi вечором того самого дня)._ Це не була видумка, не був сон, це була правда. Вона знiвечена. Ступала через кiмнату така обезсилена, мовби опустила вперше постiль по довгiй недузi. Кутики ┐┐ уст знизилися, а повiки лежали тяжко на очах. п┐ руки тремтiли. Вона сховала скоро рукопис, нiхто не смiв об тiм дiзнатися. п┐ улюблена праця, душа ┐┐, ┐┐ сила, перша, а заразом уже й послiдня, лежала там вiдкинена без усякого пояснення... I що ж тепер? п┐ руки ослабли, а лице задеревiло. Вона проходжувалася все наново, опираючись часами об стiну. Чулася фiзично пiдтятою i вiдчувала, як нiби старiлася. Для не┐ не було вже нiчого, нiчого! Видерли ┐й i те послiдн║. Упавши безсильно на крiсло, закрила лице руками... Ще був день, як листоноша принiс ┐й письма. Безхмарне небо жеврiло на заходi, а сонячнi променi обливали кривавим сяйвом дахи, банi церкви й вiкна. Це затямила вона собi. Вона вихилилася з вiдчиненого вiкна, щоби вдихнути ще раз свiжого воздуху, заким запре вiкна на вечiр, i заслухалася в далеко лунаючу вiйськову музику, що смiлими звуками долiтала до не┐ i проймала ┐┐... Та музика все поривала ┐┐. Саме тодi стояла з зата║ним вiддихом, щоби не втратити анi одного звуку, зворушена i з гарячими очима, думаючи в такт музики: "Тепер я згинула б, тепер iшла б до бою!" Аж тут згорблена стать старого чоловiка мов виросла з землi пiд ┐┐ вiкном i всунула ┐й туди пакет. Вона вiдгадала зараз усе в першiй хвилинi. В нiй зойкнули всi нерви, а вона поблiдла, мов смерть. Вiкном долiтали ще здалека уриванi тони музики, а ┐┐ уста вимовляли майже несвiдомо: - Тепер, тепер я згинула б, тепер iшла б до бою! - I немов не сво┐ми руками зачинила вiкно... В життi лучаються хвилини, в котрих нiчого не дума║ться. Вся дiяльнiсть мозку немов уста║. Так було тепер i з нею. Вона лише чула, як у грубi огонь горiв, як мокре дерево шипiло, одностайно, тихесенько. Опiсля здавило ┐┐ щось у горлi, мов корч смiху, лiвий кутик уст здригнувся нервово, а вiдтак то все перейшло. Вона витягнулася в крiслi, а голову сперла глибоко взад за спинку крiсла. Очi прижмурила. Це не був сон, це не була видумка, це була правда. п┐ праця була непридатна, ┐┐ годi було друкувати, а це значило те саме, що вона була непридатна i з не┐ не було хiсна. По якiйсь хвилинi засмiялася здавленим смiхом. Вона була горда i бутна, i ┐┐ гнало, мов орла, вивинутися у висоту, i за те лежить тепер iз розтрiсканими крилами i ледве дише! Що за сором i що за упокорення! Чи не глумився цiлий свiт над нею тайком, тихо з усiх закуткiв? Бо вона вiдчувала на собi тепер наслiдки такого глуму. А далi, чи на нiй не було нiщо правдиве, i це нiщо грало в ┐┐ життi головну роль? Чи це було фальшивим золотом, а вона, пристроюючися ним, хотiла так перебрехатися через життя. Чи вона ошукувала всiх на кождiм кроцi, лицемiрила неустанно i вмовляла в себе все, навiть i всяку красу? Ах, ┐й недоставало змислу для дiйсностi, i вона грала лише якусь комедiю! Он там на столi лежала калiка, лежала та ┐┐ "праця", що ┐┐ "дух" витворив, а з не┐ хiсна нема. Вона змалювала там свою душу до наготи, всi чуття сво┐, так мовби з непорочного тiла скинула одiж, а проте повiсть по прочитаннi вiдкинули! Нi, вже таке упокорення!.. Вона була рада якнайглибше в землю запастися. Чи, може, те все було смiшне? Може. Але вона не могла смiятися. Вона була така обезсилена i не завдавала собi труда, аби це знесилля скинути. Понурi, однозвучнi тони, однобарвнiсть - це ┐┐ душа... Полумiнь освiчувала це мiсце, де вона сидiла. Вона встала i похилилася над сплячою Дiаною; трохи згодом закликала ┐┐ з напругою. Вона спала. - Дiано! Звiр пiдняв лiниво голову i дивився через хвилину на Наталку. Вiдтак простягнувся на всю свою довжину, позiхнув так, що аж язик склубився йому в ротi, i притягся покiрно до ┐┐ нiг. - Дiано! Дiана поклала голову звичайним способом на колiна сво║┐ панi i дивилася на не┐ з сумною щирiстю. - Так, - сказала i дивилася на звiра майже тупо. - Що ж тепер? Правда, що нiчого? Звiр зiтхнув i дивився ┐й далi слухняно в очi. - Все, що досi було, було дрiбне, але це велике. Напр., розчарування мо║ перше в порiвняннi з цим! Чи ж не так? Тамте мало барви, мало якесь життя i могло викликати i смiх, але це?.. О, тепер наступа║ втихомирення! Чи, може, сповняти дальше безкровнi вчинки, лакейськi послуги i брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим нiмим благанням, не давши нiколи щось вiд себе? Гей, як же це погано i не гiдно чоловiка, але до того ми все такi занадто великодушнi, Дiано! Чи ждати на того з Iндi┐ i "взяти" його? Але ж бо тодi, коли вiн пiзнав ┐┐, не були ще в ┐┐ душi повриванi струни, котрих гра сама настро┐ла його так супроти не┐. Тепер вони повривалися в не┐, i вона обманила би його собою. О, це бува║ так завсiгди. Одна немiч тягне за собою i другу так, як одна лож тягне й другу за собою. Виходити замiж тому, що женщинi не оста║ться нiчо, крiм того, значить те саме, що зневажати мужчину i понижати його в вартостi. А того вона не хоче вчинити. Йому нi. Вона його надто поважала а замного любила, ┐┐ серце переповнене для його несказанною любов'ю i красою, а в деяких хвилинах здавалось ┐й будто би вiн пересилав ┐й сво┐ мрi┐, прегарнi, перетканi якоюсь нiжною, ледве зрозумiлою тонкою любов'ю i красою його независимо┐, замкнено┐ душi. I вона вiдповiдала йому також мрiями. Напр., коли сидiла сама в сумрацi сво║┐ тихо┐ в'язницi, уявляючи собi його сво║ю буйною уявою десь далеко по полуднi. Вiдповiдала також так. Мрiла, що коли вiн поверне, то привiта║ його не тим, що "ждала" на його, а тим, що працювала i що ┐┐ сила розвинулася вже i пливе бистрим потоком також до "полудня". I вiн зрозумiв би ┐┐ i був би з не┐ гордий, i все сплелось би в якусь пишну картину i в якесь невимовне щастя... А так? У нiй задавили те, що ┐┐ могло повести до "полудня", що грало вже з дитинства тисячними тонами в ┐┐ душi. Вбили те, що живило ┐┐ духа i могло заступити всю розкiш свiту, в чiм вона кохалася; а саме тупе тiло йому зберегти - вона соромилася... I чи була вона коли дужа? Того вже не знала. Знала лише те одно, що не пiдкладе нiколи голови пiд колеса брудно┐ буденно┐ потуги, котра сво║ю милостинею зневажа║ женщину i понижа║. Що не пiддасться тому, чому опиралася через цiле сво║ життя i перед чим утiкала, мов перед чимсь поганим. I тому мусить наступити втихомирення. - Ми не труси, Дiано, - прошептала, зморщуючи гордо чоло. - Не правда ж? - I ┐┐ погляд глипнув несамовито на стiну, на котрiй висiв тепер в сумрацi невидимий револьвер... Вiдтак зiгнулася низько над звiром, так що аж ┐┐ лице дiткнулося голови Дiани. Звiр полизав ┐┐ чутно по чолi i руках. Опiсля Наталка подалася знов взад, i ┐┐ голова упала, як перше, майже безсило на поруччя. "Ах, матiнко моя, що се мусила бути за безсонячна днина, в котрiй ти мене на свiт привела! Чи тому мусило мене сонце уникати i я, мов його свiтла не гiдна, тинятися лише в тiнi i не зазнавати його тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене! - По ┐┐ устах заграв на хвилину слабий усмiх. - Ти наказувала гамуватися, наказувала оставатися чистою, гордою, не пiддаватися немочi i лжi... I чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я ж пам'ятала тво┐ прикази... Але я, може, бувала замало горда, а пiддавалася надто чуттям. Може, може! Може, оце моя провина... Ох, прости, бабусенько! Тебе не було, нi нiкого не було в мене, i воно само вело мене життям. Думала я, що запровадить до раю..." Пiзнiше мала почуття, мовби в ┐┐ грудях накипiла кров. Дивилася неустанно напiввiдомкненими очима на револьвер. Нi, нi, вона вiдiйде. Що могла ще виконати тепер, що дало би ┐й ще якесь послiдн║ вдоволення, як не це, що вiдiйде впору? Бо що ж оставалося ┐й тут? Упокорення? Вперед не могла йти, бо заперли ┐й дорогу, а вертатися не хотiла, тому... (По малiй хвилинi, з великим, майже несамовитим поглядом)_: "Чи, може, о боже великий, напружити силу i йти далi тою самою дорогою? Може, смiятися смiхом погорди i розбивати на силу темiнь недолi, щоби добитись до сонця? Ах, хто би менi тепер сказав велике рiшуче слово, щоб я знала, що починати! Тепер, в оцiй найтяжчiй хвилинi мого життя, коли я полишена долею "мов на смiх, щоб або згинути, або встати. Але в мене нема нiкого, крiм власно┐ роздерто┐ душi, а вона - що ж каже вона!.." I Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженням, а вiдтак звернула знов погляд на зброю. Вона не була натурою, що дробиться хоч на малi прикмети. Вона ладувала[146] все на одно судно i тому мусить для не┐ наступить втихомирення. Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпне. Вона уявила собi все без себе. Всi тi мiсця, куди ходила, всi тi вулицi, але┐ в парку, котрий так любила, оцей город, поодинокi дерева, кущi. Все облите сонцем. барвне, все повне житт║вого гамору, завсiгди мов нове - i без не┐! "О, лише забутою нехай би не була!" Вона з натугою протирала собi чоло i зiтхала глибоко, мов з утоми. Тому було так тяжко умирати!.. Але тепер i не могла би вже дальше жити. Вона була мов розбита. Чому, чому не осталася ┐й праця так, як вона не раз мрiла, праця, а до того широка, свобiдна воля, мов думка... Чи вона завдала кому болю? Нi! Може, Орядиновi? Нi, то з ним було лише непорозумiння, i вона бажа║ йому щастя, але тому, другому, за морем, що просив ┐┐ так дуже не забувати його, чи вона тому не завдала коли болю?.. Дума║, що нi. Пiшле йому свiй дневник i попроща║ться з ним. Напише йому, що коли одержить цей лист, ┐┐ вже не буде. Нехай вiн ┐┐ не забува║! Нехай нiколи не забува║ - о це одно просить вона його. Напише йому, що в найглибшiй глибинi сво║┐ душi берегла його образ, не думала, що заговорить об тiм коли сама до його; вiн вражав ┐┐ не раз сво┐м чудним поведенням (котре розумi║ аж тепер!) i викликував тим всю ┐┐ гордiсть, але пiд ┐┐ ногами урвалася дорога життя i тому приходить вона перша до його i склада║ йому свою любов до нiг... п┐ серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонiйних звукiв. Мрiла об тiм, щоб ┐┐ любили не якоюсь неспокiйною, пристрастною любов'ю вiд сьогоднi до завтра, але тою незгасимою любов'ю, якою люблять лиш дуже лагiднi, тонкi або дуже вiрнi натури. Вiн любив ┐┐ так, не правда? Ах, вона йому дяку║ за те, а вiн нехай простить ┐й, що завдала йому сво┐м "втихомиренням" рану i нехай не забуде ┐┐ нiколи, нiколи! Вона лише забуття бо┐ться. Тому так тяжко умирати! Але все ще легше умирати, нiж жити на те, щоби звiльна конати, щоби викликувати увагу i милосердя других i аж у такий спосiб зазнавати краси життя. Такий ┐┐ кiнець! Дотужилася вже до його. (I знов по якiйсь хвилинi з завзяттям в очах):_ Хто та доля, що ┐┐ не можна побороти? I що це таке, в що вона попала, це чорне, важке, безсердечне лихо, що проводжало ┐┐ вже вiд колиски i переслiдувало, мов тiнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи ┐┐ життя без подiй i без полудня. I хто були тi, що придбали ┐й це "нинi", котре примушувало ┐┐ вiдходити? Вона склала руки, мов до молитви, i не порухалася бiльше. Свiтло полум'я, що б'║ з коминка, облива║ ┐┐ повно. Буйне золотисте волосся розсипалося по плечах, руках i поруччю крiсла. У нiм щось свiтить, мов фосфор, ┐┐ снiжно-бiлий класичний профiль вiдрисову║ться вiд темного тла фотеля i зда║ться в сво┐й болiсно-задумчивiй красi майже сiяючим. А ┐┐ "полудне"? Було, може, тодi, коли пенсовi i жовтi рожi були такi гарнi, а вона в сонячнiм сяйвi мрiла про красу i велич i про "вищих" людей; коли ┐┐ серце було переповнене свiтлом i надi║ю на якусь будучнiсть, як та окружаюча ┐┐ тодi миготяча зелень города i нiжна зелень буковинських гiр? Ах, чому не була ┐┐ праця такою, яко┐ вона собi бажала з цiло┐ душi! I так спiла, доспiвала в нiй думка "вiдiйти". Вона дума║, передуму║. Загляда║ в будучнiсть i в минувшiсть. Бореться з любов'ю до "його" i до життя, а заразом i з тим, що пiдшепту║ ┐й вiд часу до часу напружити ще раз сво┐ сили i йти далi тою самою дорогою, якою йшла досi. А вiдтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, верта║ назад до одного i того самого висновку. Найбiльше спасаюче, найбiльше вдовольняюче i те, що дода║ та пiддержу║ ┐┐ послiдню силу i вдоволення, ║ це, що вона вiдiйде впору. Тепер чи пiзнiше? Вона усмiха║ться перелетним усмiхом. Iде лиш о години. Вона хотiла би вiдiйти саме перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем у квiти, коли б тепер якi були. В безчисленнi рiзнобарвнi, солодко пахучi, майже упоюючi квiти, як рожi, лелi┐, боз, астри i багато-багато iнших. До ┐┐ слуху мiг би долiтати бренькiт бджiл. Але не тонесенький, журливий, що наклику║ насилу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькiт роя бджiл, бренькiт, що нагаду║ яснi веснянi днi i теплий, квiтами садовими переповнений воздух. А вiдтак - вже по всiм нехай би зiйшло сонце, велично, пророчо i нехай би цiлою сво║ю пишнотою i всiм багатством свого блиску - поцiлувало ┐┐... Рано зiйшло сонце велично, пророчо i цiлою пишнотою, цiлим багатством свого блиску цiлувало ┐┐. Але не мертву. Вона стояла, як учора рано, закинувши сплетенi руки поза голову, обгорнена чудовим волоссям сво┐м, що сягало аж до землi, i дивилася широко створеними очима кудись у далечину. п┐ блiде, перемучене лице свiдчило о важкiй перебутiй борбi внутрiшнiй, але блиск ┐┐ очей говорив об побiдi. Стягнувши гордо брови, думала вже зi спокiйним пересвiдченням. "Буду жити, - думала вже сотний раз, - i йти тою самою дорогою, що досi. Це неможливо, щоб я не побiдила, або щоб надо мною панувало що iнше, як сама краса життя". I, усмiхнувшись перший раз по тiм важкiм нiмiм бою якимсь розкiшним усмiхом, прошептала: - Я ж царiвна!.. _ XIX (Три роки пiзнiше)._ Вуйко Наталки, професор Iванович, вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цiлий мiсяць у сво║┐ сестрiницi i ┐┐ мужа, лiкаря Марко, i оповiда║ сво┐й жiнцi, що в них бачив. - I чого ти так кричиш, Мiлечку, розповiдаючи менi те все, мовби я була глуха? - перебила вона йому оповiдання. - За той мiсяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослабленi до крайностi. Будь ласкав, говори тихше або не повторюй менi одного i того самого по кiлька разiв! Вiн видивився на не┐ заклопотаний. Досi вона нiколи не жалiлася на нерви, ба навiть казала, що нервових слабостей зовсiм нема, що це лише вигадки лiнивих женщин. - Чи я говорив так голосно, Павлинко? - Авжеж! Просто кричиш, що вони "живуть собi прегарно"! Менi досить чути це раз! - Так, гм, так! Але ж бо вони справдi живуть гарно! - Ну, i що з того? - Та нiчого; мене це тiшить. Я нiколи не надiявся, щоб ┐┐ доля мала в собi стiльки щастя i краси; що який-небудь мужчина буде ┐┐ так любити i шанувати, як ┐┐ любить i боготворить Марко. - Ага, ти хочеш сказати, що вона була все така примхувата i зарозумiла? Ну, це й не таке велике диво, що вона йому подобалася. Жiнки знають рiзнi способи, як придбати собi мужа; хто ┐┐ там зна║, як вона собi поступила? Вони побралися зараз по його поворотi з Iндi┐ i не були зарученi з собою хоч би й три недiлi. Чи це годилося так? Вiн змiшався сильно. - Павлинко, даруй, але менi зда║ться, що в тiм нема нiчого нечемного. - Так? Вона повинна була при┐хати до нас, заким вiн ще вернув додому, i заручини i вiнчання повиннi були вiдбутися пiд мо┐ми очима! - Коли ж бо вiн не хотiв, щоби розлучалися знову, i тому побралися так скоро. А що в них не було весiлля такого, як ти собi дума║ш, то рiч iнша. Обо║ не хотiли того. Але, проте, люди поважають ┐х. А вiдтак коли б ти бачила, Павлинко, як у них по-панському, як вiн прибрав, напр., ┐┐ кiмнату, яка в не┐ бiблiотека, як вони... - Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! - перебила вона йому глумливо, а вiдтак додала: - Не знати, чи була би така щаслива з тим сво┐м першим любовником. Менi зда║ться, що нi, бо вiн не такий, щоби дав собi по головi танцювати, ┐┐ нiби любив, а у друго┐ грошики взяв. Впрочiм, я його i знати не хочу. Ти зна║ш, Мiлечку, що вiн на мене казав? Я дiзналася об тiм аж недавно. Вiн казав, що в мене такий язик, що коли б я вмерла, то його треба би зосiбна убити! Чи ти чув щось подiбне? Ну, вже як я його ненавиджу i як погорджую ним, то йому бiльше не треба. Чи ти не чув, як вiн живе? Вони не сходяться з ним? - Не знаю, Павлинко. Знаю лише тiльки, що вiн ма║ вже синка, котрий зветься Каzimierz[147]. Марко не любить навiть, щоб Орядина при нiм згадувати, а з його жiнкою не сходиться Наталка нiколи. - Ну, та це певно, що вона не пiде до сво║┐ суперницi, хоч би то була сама княгиня. Впрочiм, де ж ┐й тепер приставати зi звичайними жiнками? Прецiнь вона займа║ться пером! Нi, Мiлечку, всього я сподiвалася по нiй, знаючи ┐┐ примхувату вдачу, але цього не сподiвалася, що, вийшовши замiж, не покине сво┐х химер! - Це не химери. Вона пише радо, i люди читають те, що вона пише. - Так вона тобi казала? - Павлинко, вже ц