амiтили? Справдi так. - Чому ж то так? Вiн ма║ бути дуже талановитий i освiчений, а я не можу такi прикмети спо┐ти з поняттями консерватизму. Невже ж вiн про свою кар'║ру тривожиться? - Такий вiн не ║, Оксано. - Так? Чи ви того певнi? - Цiлком певна. - А я нi! Я пережила не одно диво. - Менi зда║ться, що саме задля свого таланту не ма║ причини тривожитися про кар'║ру. - Ет! Ви берете рiч з цiлком iншого боку. Я так не думала. Вiн працю║ в адвоката Мiллера, а той, мабуть зна║те, перший адвокат тут i чоловiк з великим ма║тком i впливом. Орядин - як я чула - один з його наулюбленiших конципi║нтiв[102] i тiшиться у свого принципала, хоч вiн укра┐нець, а той поляк, великим довiр'ям. Це все було би гарно, однак Мiллер, як всi то аж надто добре знають, консерватист на цiлу губу i приневолю║ сво┐х молодих помiчникiв вирiкатися, або щонайменше мовчати, про сво┐ переконання i протегу║ (його протекцiя сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всiм. Це у його полiтика, вiн хоче дiстатися за всяку цiну до ради державно┐ - i йому треба "добро┐ слави", щоби правительство його пiдпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорi┐ тих, що добрий грiш ставлять вище сво┐х пересвiдчень, - вiн вида║ться менi заiнтелiгентним, захарактерним до того, - однак на його вiдчитi була жiнка його принципала з дочкою, i я, знаючи дивацтво старого Мiллера, майже переконана, що Орядин - писав свiй вiдчит з увагою i на родину свого принципала. - Я повторюю вам ще раз, Оксано, що вiн такий не ║! - закинула. - А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за iснування вплива║ деморалiзуюче. Впрочiм, ма║мо стiльки доказiв сили впливу обставин i на найздiбнiших, найзавзятiших мужiв, що я вже тепер в нiщо не вiрю! Впрочiм, скажiть, душенько, чому говорив, зiйшовши на розвiй соцiалiзму, майже з iронi║ю? Нi, на мою думку, був цей вiдчит alles Lebens und aller Warme bar[103]! - Ну, вiн, може, й не вiрить в те, що читав, т. ║. не вiрить в соцiалiзм, або, може, не вiрив, що його праця справдi зацiкавила нагромаджених слухачок. Подеколи - вiн химерний. - Ет! Що химерний! Скажiть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такi люди, котрi в нiщо не вiрять, все знають, все за собою мають, котрi в однiй хвилi зо всiм готовi! Вони видаються менi мов та вода, що з самого стояння перемiню║ться остаточно в багно i тратить свiй характер. Такi люди не ║ найсильнiшi як iндивiдуальностi, Наталко. - Перед трьома роками, - обiзвалась, - казав менi: "Мо║ полудн║ тепер". - Що ж вiн хотiв сказати цими загадочними словами? - спитала вона глумливо. - Це, Оксано, що дiпняв всього! - В дiлах? В iнтелiгенцi┐? В змаганнi до висоти? - Може, i в тiм; я не знаю, а може - в чувствi i думцi... - А тепер хоче, як та стояча вода, перемiнитися в багно? - Оксано, не говорiть так про його! Вона розсмiялася i кликнула: - Ух, яка ж лiнь, правдива укра┐нська! - Ви не зна║те, - обiзвалась я в його оборонi, - який вiн життям утомлений! - То нехай умира║! Чи чу║ться гiдним знищення? - Може, вiн лиш став такий отяжiлий, - вiдповiла я напiвiронiчно, напiвзадумливо. - Ах ви! У вас ║ завсiгди щось iдеалiзуюче на устах, однак я думаю щось iнше. Вiн вступа║ в той вiк, у котрiм i ум любить супокiй. В тiм вiку попуска║ться трохи в одушевленнi для iнтересiв загальних, а замiсть них кладеться бiльше ваги на iнтереси особистi. - Вiн не з тих, Оксано! - Ви чуднi, Наталко, впрочiм, чи вiн ма║ щось таке за собою, що було би запорукою i за його характер? - Вiн сам ║ менi запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вiрить в iншi вимоги життя, як... - В iдеальнi? - докiнчила молода жiнка саркастично. - Ви глумитесь! - вiдповiла я дразливо (я хотiла, помимо сво┐х особистих почувань до його, бути в осудi його характеру i здiбностей цiлком об'║ктивною). - Але вiн чоловiк такий, що округ його можуть i душi других кристалiзуватися! Вона звернула сво┐ великi темнi очi допитливо на мене. - Ви говорите цiлком так, Наталко, якби ваша душа "кристалiзувалася" також округ його... Прошу вас... чи вiн ваш "бог"? Я спаленiла сильно, i мо┐ уста здригнулися гордо. - Оксано! Вона подала менi руку. - Nichts fur ungut[104]! - сказала, приязно усмiхаючись. - Я забула, що вашим "богом" то лiтература! - Справдi так! - Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повiсть, то опишiть там мужчин з тими прикметами, якi тепер у них перемагають. Це було би дуже iнтересно довiдатися, як душi деяких других iстот, котрi, напр., мрiють про "вищого чоловiка", ║ непорочнi, мов голуби, ║ переповненi "незаспоко║ною жадобою за чистотою", одним словом, ║ нiжнi, iдеальнi створiння, - отже, в який спосiб душi таких других iстот кристалiзуються округ мужчин з прикметами, якi нинi у них перемагають! Я смiялася: - Я це напишу, Оксано, напишу. - Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашо┐ верстви. - Так. - Тим лiпше. Тут знаходяться знаменитi екземпляри! - Може. - Чому "може"? Пригадайте собi з ласки сво║┐ вечiрок професорiв у панства С. i не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато ┐ди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що "не сво║", i полiтика. Промiж те зiгрiтi сонливi лиця жiнок i так звана нiмецька "Gemutlichkeit┐"[105]. Я мовчала. - Окрiм того, не забувайте i сво┐х тодiшнiх приватних чувств, про котрi говорили ви менi самi по тiм вечiрку! А тепер, добранiч вам, Наталко! Завтра вiдвiдаю Маdame Stael[106] (так звала вона деколи паню Марко). "Чи вона не противорiчить собi? - думала я. - Раз каже, що лише той ма║ вартiсть, що сконсумував[107] таку i таку силу книжок, а другий раз у не┐ лише етичний елемент ║ такий, що робить з чоловiка "вищого чоловiка". Коли чоловiк ║ лиш "рiвний, як лiнiя", "простокутний", тодi подоба║ якраз на сонячний промiнь, котрий озолочу║ все, на що лиш упаде... Марко ┐┐ iдеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всiм "Марко"! Нi, це чисте диво, що вона не згадувала менi нинi знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати менi його раз по раз, а тим часом я тону у всякiй працi, щоб про нiкого не думати, не пiддаватися жодному впливовi i бути духом свобiдною, мов орел пiд ясним небом. Чому сумнiва║ться в щиростi Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордiсть, однак вiрю про те все в щирiсть його патрiотичних чувств, у його спiвчуття для людського терпiння, в його пишнi здiбностi, в якусь вроджену iнтелiгенцiю в його i в те, що вiн вийде на славу сво║му народовi. Ах, вiн гордий, i та гордiсть не допустить його нiколи до якого-небудь упадку. Вона песимiстка, нудить свiтом i мiрить все мiрилом суб'║ктивiзму. Вернувши додому, застала я на сво┐м столi лист. Це були освiдчини о мою руку i походили вiд одного вдiвця, що бачив мене в життi разiв два i не говорив зi мною бiльше, як десять слiв. Вiн був батьком п'ятьох дiтей, посiдав "дiм" i був "цiсарсько-королiвським урядником". Лист дрижав у мо┐й руцi пiд час читання. Опiсля зiм'яла я його в пилку[108] i шпурнула далеко вiд себе, при чiм лихий усмiх заграв на мо┐х устах. Нiколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене! О, яка ж iронiя долi! Якесь чувство ненавистi i обриди обгорнуло мене нараз супроти всiх мужчин, i нiколи не вiдчувала я так виразно, як в цiй хвилi, якi байдужi менi всi мужчини. Всi! Це слово говорила я собi майже з поспiхом, щоби в те почуття не вмiшалося якесь iнше поняття. Коли б вони знали, оскiльки займа║ться ними жiнка, що пiзнала раз високi iде┐ i полюбила ┐х, соромились би сво║┐ зарозумiлостi... Сiвши при столi, я сперла голову в долонi i задумалася. Якась мiзерна порожнеча обняла мене, i я вiдчула, що мо║ положення в життi дуже глупе i без смислу. Як же ж вiдносилися до мене люди - от хоч би i знайомi "мо║┐" верстви? Iнтелiгенцi║ю переросла я ┐х геть-геть далеко, i до них вертати назад духом було менi неможливо; а одним замахом станути ┐м поруч мене - було ┐м неможливо. I тому що вони (┐х була бiльшiсть) не могли станути на мо┐й степенi, мусила я до них знижатися, iншими словами: мо┐ обставини змушували мене пiдлягати ┐м. Далi i я не була "жiнка" якого там небудь мужчини i не представляла тому жодно┐ "вартостi". А що найважнiше - я не мала жодного ма║тку. Скiльки спин гнулось би передi мною, коли б я мала ма║ток! Грошi мають вартiсть. Нехай працюю над собою невтомно до послiднього вiддиху, перед тим не зiгнеться нiяка спина; впрочiм - я й не отвирала б уст на те, щоби передi мною згиналися спини. З яко┐сь незлобно┐ гордостi не вчинила б я цього... Нараз обернулась я поза себе i глянула на зiм'яте письмо. Чи пiдняти менi його? Може би, показати його Оксанi? Придався б добре до розвеселення ┐┐, а вона й так каже, що не може смiятися веселим смiхом! Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тiм вечiрку професорiв. Я ледве що вважала тодi на його, приглядаючись всьому i силуючись надармо угадати "щастя" тих людей. Чоловiки балакали i пили, доки ┐х лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на сво┐х жiнок i сусiдок. Жiнки били ┐х по плечах, усмiхалися на цi дотепи зi зрозумiнням i грозили пальцями. Декотрi з них усмiхалися насилу i трохи не спали з утоми i нудьги. А я думала раз по раз: "Це ма║ бути щастя, це ма║ бути щастя! I чого знаходжуся я тут?" Коли я вертала додому i холодний нiчний воздух охолодив мо║ чоло, то й зникла та олов'янiсть, що була обгорнула мене в товариствi. А коли ввiйшла у свою тиху простору кiмнату, а на бюрку привiтало мене свiтло, коло котрого книжки мо┐ немов усмiхалися до мене, я вiдзискала давнiй настрiй. Зiтхнувши з цiло┐ грудi, дякувала бога, що я не одна з тих "щасливих" i не одна з тих "замужнiх", котрi, щоправда, тiшилися з цi║┐ причини у сво┐х знайомих бiльшим поважанням... Так, отже, на тiм вечiрку бачила я цього чоловiка, що подавав менi нагоду сповняти "обов'язки жiнки". Менi прийшло на думку, чи не хотiла, може, котра з мо┐х знайомих вчинити "добре дiло" i звести нас докупи. При тiй думцi покрилося мо║ лице краскою i в нутрi мо┐м скипiло. Дiйсно, ця думка не була без пiдстави. Менi здавалося, немов я чула виразно слова: "Вона бiдна дiвчина без матерi i батька, без ма║тку, буде богу дякувати, що найде пiдпору, бо який там кiнець у таких гувернанток? А вiн зробить щастя, коли ┐┐ дiстане. Його дiти, занедбанi, без догляду, будуть мати розумний провiд. Вiн спокiйний, добрий чоловiк, а вона - без претензiй". Без претензiй!.. Цiла гордiсть мо║┐ вразливо┐ аристократично┐ душi скипiла. На мо┐х устах грав якусь хвилину глумливий усмiх, а опiсля глянула я знов на зiм'яте письмо; однак пiдняти його не пiдняла... Тi║┐ ночi читала й писала я ген аж поза пiвнiч. Вiд часу до часу виринав у мо┐й душi образ Марка, пригадувалися його слова, сердечним голосом вимовленi до мене: "Що я люблю, люблю вже навiки!" Однак опираючись сильно найменшим споминам про його, вiдчувала я в душi лиш те, що мене з його причини болiло; заслонювалася його холодним поведенням з послiднiх днiв мов талiсманом супроти його самого, а властиво супроти любовi до його. Гордiсть моя, годована тим, мiцнiла, змагалася, лляла чародiйну силу в душу. Так, цi║┐ ночi працювала я з таким одушевленням, як вже давно нi, а лягши на спочинок, заснула здоровим сном. Рано привiтало мене золоте промiння сонця, немов бажало настро┐ти мене на цiлий день сонячно. Встаючи живо, повторювала я (немов замiсть молитви) одно горде речення з твору Нiцше "Аiso sprach Zarathustra"[109], котре бог зна║ чому саме в тiй хвилi навинулося менi на думку: "Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und sonderlich der Pobelmischmasch - das will nur Herr wer den alles Mtnschenschicksals - о Есkel! Diese Herren uberwindet mir, ihr hoheren Menschen, die sind des Ubermenschen grobte Gefahr"[110]... _ XI_ Час минав безповоротно, i в мо┐м життi не змiнювалося нiщо. З мо║┐ батькiвщини i вiд своякiв дiставала я вiстей небагато; впрочiм, я й не тужила за вiстками вiд них. Щодо мо┐х вiдносин до панi Марко, то й вони майже не змiнилися. Вона мене все однаково любить, а хоч i впада║ частiше в недугу, ста║ через те щораз дразливiшою, то я зношу вiд не┐ все терпеливо, переконавшися, що вона одна менi справдiшня щира дорадниця, пiдпора в життi, на котро┐ грудях могла би я виявити одверто всякий бiль, i котра, по смертi мо║┐ дорого┐ незабутньо┐ бабунi, опiку║ться мною правдиво по-материнському. А вiдтак вона ж його мати! Одного разу, коли пролежала бiльше як тиждень хора, а я, заходячись коло не┐, не спала ночами i аж змарнiла, сказала до мене, стискаючи менi руку iз сльозами в очах. "Я не знаю, Наталко, чи зможу я ще коли-небудь вiддячитися вам повно за вашу сердечнiсть i любов, як я цього бажала б i як ви на це заслужили! Але, може, вiддячиться вiн вам за мене. Вiн вдячний i вiрний, ох, вiрний, як його незабутнiй батько. Вiн зна║, якi ви для мене!" Я вiдвернулася вiд не┐, щоб не дивитися в ┐┐ добрi очi. По-перше, не могла дивитися в ┐┐ лице, коли говорила про нього, а по-друге, в мене не була совiсть цiлком чиста. Чи я була дiйсно добра для не┐ задля ┐┐ особи, чи радше тому, що вона його мати? Правда, я не думаю вже стiльки про нього, як давнiше. Горджуся тим, що чувство любовi не перемогло мене, i я лише в найтихiших i найсамотнiших хвилинах згадую його. А все ж таки чи не уронила би хоч одно┐ сльози, коли б не знала його зовсiм, а мусила зносити прикростi вiд хоровито┐ дами лиш тому, що дiстаю плату i презенти? Хто зна║, хто зна║!.. Але нi, я обманюю себе сама; я ж його не люблю, я майже забула його цiлком, я займаюся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вiтер, а дерева в саду зашумлять грiзно, пригадають нiби шум моря, тодi ста║ його постать мов причарована ясно-виразно перед мо║ю душею i уста його вимовляють сердечним, спокiйним голосом: "Що я люблю, люблю вже навiки", - тодi думаю про його. Але се случа║ться рiдко, i я опираюся тому. Звертаюся до Орядина, котрий мене дразнить сво┐м поведенням i котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому менi його забувати? Я ж - ха-ха-ха! - його царiвна!.. Панi Марко каже, що я змiнилася, стала холодна, замкнена в собi i ще тихiша. Се, може, й правда. Я майже уникаю людей. Я люблю ┐х, я i знаходжуся радо мiж ними, лише не люблю оставатися мiж ними довго i слухати того, що вони вивчилися колись i вiд когось напам'ять. Я вiддалася тепер цiлком писанню однi║┐ довшо┐ повiстi, котра становить "мою кров i нерви". Вона - я се вiдчуваю - буде пронизана всiм свiтлом мого ║ства. В не┐ увiйде все сонце мо║┐ душi, вся здавлена веселiсть мо║┐ iстоти, вся будучнiсть ┐┐. Хочу поринати у працi тiй, купатися в нiй i пити з не┐, мов з то┐ золото┐ чашi, щастя та цiлковите задоволення. Так, в нiй хочу розцвiстися, мов та рожа... * * * (Знов пiзнiше)._ Одного разу спитала мене панi Марко: - Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла? Се питання вразило мене немило, i я глянула неспокiйно на не┐. Вона пiдупадала чимраз бiльше на силах, лежала не раз цiлими днями на софi, i хоч запевняла мене, що се в не┐ лише така втома, то все ж таки я гризлася сильно i звертала всю свою увагу на не┐. - Ну як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замiсть вiдповiсти менi? - нiби жартувала. - Не думаю нiколи над чимсь подiбним, дорога панi! - вiдповiла я на вид спокiйно. - Не знаю, чому вам приходить щось подiбне на думку! - Але коли я хочу знати, як би ви опiсля зажили? Чи вам тяжко дати вiдповiдь на се? Скажiть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до своякiв? Я закрила мимоволi лице руками. - О боже милий! Я не знаю, я нiчого, нiчого не знаю! - сказала пiвголосом. - А я рада би вашi думки знати! Чи вам тут справдi мило i любо в мене? - О дорога панi. - Бiльше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я ┐┐ схудiлу руку i поцiлувала ┐┐. Вона притиснула мене мовчки до себе, i я чула, що вона була так само розжалоблена, як я. - Отже, вам любо i мило в мене, - говорила далi, вкладаючи насилу спокiй у свiй голос. - Се мене успокою║. Менi здавалося все, що ви вернули би прямiсiнько до своякiв. - Я старалась би всiма силами жити в такий самий спосiб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже бiльше мiсця! - Спасибi тобi за це, дитино! Але зна║ш... зна║ш, що менi не раз зда║ться? - Що? - Що ти покинеш все, всi тво┐ виробленi засади, всю твою улюблену працю, i... i пiдеш якого-небудь гарного дня тi║ю звичайною, широко утовченою дорогою буденщини. Я дивилася на не┐ довгим, повним, ожидаючим поглядом. - I що ж? - спитала я. - I стратиш те, що я i iншi полюбили в тебе i що мене по║днало знов в послiднiх роках з людьми i життям. - Що ж се таке у мене? - Се те, чого буденнi люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене свiтло душевне, що позолочу║ все, на що лиш упаде. - О дорога панi! - Так, Наталонько! Мене переслiду║ думка, що коли останетеся самi-самiсiнькi в життi, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура i ви заживете цiлком iншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; нi, ви молодi i гарнi, ах, ви пишнi, як екзотична квiтка, i самотнiсть не видасться вам завсiгди такою, як тепер... Однак я вмерла би з жалю за вами удруге i на тамтiм свiтi! - Чому дума║те ви так про мене, панi Марко? - спитала я з щирим смутним докором. - Чи ви не пiзналися на менi ще доволi? - Знаю, знаю, - вiдповiла вона поспiшно, - однак я спостерегла, що ви у сво┐х нестережених i найсамотнiших хвилинах такi неспокiйнi, а властиво так якось настро║нi, мовби були наскрiзь незадоволенi або чулися в мене нещасливi! Що з вами? Скажiть одверто! Я усмiхнулася сумно. - У вас я нещаслива, дорога панi? Нi, у вас вiдчула я i побачила щастя. Це в мене щось iнше. Я чуюся не раз такою самiтною, опущеною! - Ох, отже так воно й ║, як я собi думала! - перебила вона мене майже болiсно. - Справдi чуюся самiтною, але не так, як ви, може, дума║те, лише цiлком iнакше. Послiднiми часами загнiздилася в мо┐й головi думка, що я справдi не маю так званого "змислу для дiйсностi", як мене переконували раз в тiм у життi ще давнiше. Що стою зi всiм тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи ж се здорово за║дно думати, що не одно могло би iнакше бути, краще i достойнiше? Цього я не думаю про сво║ власне життя, лише про життя загалу. Думки других людей такi задоволенi, кружать вiд якого-небудь часу вже завсiгди лиш в однiм означенiм крузi, взявши собi за цiль життя виключно особистi iнтереси; а мо┐ летять дальше, бажають бог зна║ чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опiсля плачуть. Се те в мене, дорога панi, що я чуюся самотня. А щодо "щасливостi", то будьте спокiйнi. В мо┐м життi так мало "подiй", що... що я не можу чутися "нещасливою". - I при тих словах я розсмiялася тихим смiхом. Вона поглянула на мене, i я вiдчула, що мiй смiх не вдоволяв ┐┐. - Чи хочете тим сказати, що ви не замiжнi? - спитала. - Так; але чи лиш подружжя ма║ ту силу ущасливляти чоловiка? Менi зда║ться, що це залежить цiлком вiд його успособлення, вiд його склонностей, вiд поглядiв на життя... - Чи ви говорили iронiчно про подi┐ свого життя? - спитала знов. - Так i нi. В мо┐м життi мало подiй, а однакож скiльки вiдчула я, скiльки передумала! Але все те не ма║ жодно┐ вартостi супроти того, що я невiддана! - Тепер ви колючi, Наталко! - Може, панi Марко. Моя iсторiя - це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою i серцем. Але небавом вступлю у вiк такий, у котрiм дiвчат називають уже "старими". Тодi стану зовсiм неiнтересна для нiкого; тодi скiнчиться моя iсторiя. - Ви уявля║те собi щось непотрiбне i гризетеся опiсля. - Нi, я не гризуся, я навiть смiюся з того; але я пересвiдчена, що й тут смiюся лиш я сама. Впрочiм, я не можу собi уявити, як то можна бути старим. - Але по якiйсь хвилинi сказала: - Панi Марко, я нiколи не стану старою панною... - Ви дума║те вийти замiж? - спитала мене майже з переляком. - Чи думаю над тим? - повторила я згорда. - Нi, панi Марко, я не думаю цiлком над тим! Я не знаю, але не раз менi так чудно-чудно, так мовби я справдi родилася лиш на те, щоб терпiти або щоби пробувати до послiднього вiддиху свою силу в боротьбi. - Опiсля говорила я мимоволi понуро: - Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здiбна вiдчути те, що назива║ться щастям. Силуюся зрiкатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в мо┐м життi не зася║ сонце цiлим багатством свого свiтла. Вiд смертi бабунi була я полишена собi сама й остануся нею i дальше. Впрочiм, се не болить мене; бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слiв, що не остануся "старою панною", то я хотiла ними те сказати, що хоч i остануся незамiжньою, не остануся, проте, смiшною особою, т. ║. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях i котиках або псах. - Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дiйсно незамiжньою, Наталко, - закинула вона якось нетерпеливо. - Цього я дiйсно не можу певно знати i менi це навiть байдуже, панi Марко, - додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитiстю, - я дуже горда в тiй справi. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але нiколи, нiколи в свiтi не здержувала би його при собi, коли б хотiв мене покинути. Лучче вмирати, нiж коритися, нiж просити милостинi!.. Ах, тi милостинi! - Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далi. - Так, тi ненависнi милостi. Вони затро┐ли менi душу, i я ненавиджу ┐х! пх i все, що пригаду║ хоч здалека ту погань! Вона всмiхнулася, як менi видiлося, з примусом i обiзвалася лагiдно: - Я годжуся з вами, Наталочко; це дiйсно погань. Але оскiльки я вас знаю, то менi зда║ться, що вам не грозить подiбна небезпечнiсть. Ви належите до тих, що ┐х не покида║ться. Я навiть переконана, що ви вийдете замiж i навiть так, як заслугу║те. Я не вiдповiла нiчого i лиш здвигнула плечима, а тим часом по мо┐х устах пролетiв гiркий, ледве замiтний усмiх. Перед мо║ю душею промайнув Марко, а за ним - Орядин. Вже як i болiло мене поведення Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послiднiми часами (мабуть тому, що бачила його частiше), що Марко майже щезав з мо║┐ пам'ятi, а в сiй хвилi прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль. - Так, Наталко, так! - говорила менi стара дама. - Ви не потребу║те присягатися, що останетеся незамiжньою. - Я не бажаю нiчого так, як того, щоби могла працювати пiсля сво║┐ вподоби - ви ж зна║те, дорога панi, - щоб могла писати i щоб воно здалося на що. Тодi була би я також щасливою! - А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не ма║ вартостi? - спитала, мовби невдоволена мо┐ми словами. - Я не маю нiчого проти подружжя, хоч воно не ║ в основi нiчим гарним, анi величним, особливо тодi, коли люди сво┐м характером до його не спосiбнi. Але правда i те, - додала я мов по легкiй задумi, - що воно й гарне, коли люди не споганюють його... - Правда, правда, Наталко! - обiзвалася стара дама живо. - Мiж нiким не можуть бути такi краснi вiдносини, як мiж чоловiком i жiнкою. Се вам кажу з досвiду, бо я пережила не одно. Дiвчина любить матiр i батька над усе; однак чому опуска║ ┐х радо, коли прийдеться iти хоч би й на кiнець свiту за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона зна║, що вiн заступить ┐┐ родичiв i все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! - додала з сумною сердечнiстю. - Коли ма║ться за мужа доброго i нiжного чоловiка, а чоловiк той заразом товариш нашо┐ душi, тодi не можна вiд долi жадати бiльшого скарбу. Нi, нехай говорять i фiлософують собi мужчини i женщини, як хочуть, але так як чоловiковi не заступить нiщо любовi жiнки, так i жiнцi любовi чоловiка, вiрте менi! Була би велика шкода, коли б ви не могли вiддатися або не хотiли! Я сидiла мовчки з очима, зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до не┐, спитала я протяжно: - Може, але чому приходить вам це на думку? - Вас, як людини, було би шкода. - Так, - докiнчила я майже з поспiхом. - Кожна людина повинна свою силу i красу використати; не мати надармо серця в руках... не так? Вона притакнула мовчки головою: - Хто не живе вдвiйку, той не живе нiколи правдивим життям, - сказала. Я не вiдповiла зараз, аж пiзнiше спитала: - Коли живеться правдивим життям, панi Марко? - I не вижидаючи вiдповiдi, говорила дальше: - Чи тодi, коли багато терпиться? Чи коли багато вiдчува║ться? Чи, може, тодi, коли живеться невгамовано пiсля сво┐х лихих i добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом, дорога панi! Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, i зiтхнула. Я пiдняла голову до не┐. Нашi погляди стрiнулися. Вона дивилася на мене великими, вогкими, смутними очима заразом так, мовби ┐┐ думки помимо все┐ бесiди пробували десь далеко-далеко... - Наталко, ви вiрна натура, правда? - спитала нараз. Я дивилася на не┐ здивовано: - Чому, панi Марко? - Вiдповiджте менi на мо║ питання! - Вiрна, однак... - Ах, нiчо "однак". Я не хочу нiчого бiльше знати! - I з тими словами вийшла. Зчудована, перенята дивним чуттям, зосталась я на мiсцi i заслонила лице руками. I знов пересунувся попри мою душу Марко, а за ним Орядин... * * * (В рiк по вiд'┐здi Марка)_. Так, у тiм мусить щось бути правдивого, у тiм, що Орядин казав, що в мене нема змислу для дiйсностi. Я тужу забагато. За чим? Ба! хiба це можна розiбрати? Це слабiсть чувства, вроджена недуга, що вiдзива║ться i бiльша║ з вiком. "Туга за красою", - казав вiн, - не зна║, що вiдгомiн його смiху будить у мо┐й душi. Я найщасливiша, коли пишу, коли потону цiлою душею в iншiм свiтi. Це багатий, барвний свiт, повний гармонi┐, повний яко┐сь несказанно┐ нiжностi або здержано┐ радостi, бутно┐[111] благородно┐ втiхи. Так живу я мовби двояким життям. Там на час, а на час тут. Не раз, звичайно по рiзнороднiй утомляючiй працi, чуюся щасливою. Але це не трива║ довго. Одно тяжке зiтхання панi Марко, одно притиснення ┐┐ руки до серця розвi║ те почуття вдоволення чи там "щасливостi", i я немов прокинуся з солодкого сну. "Вона слаба!" - прошибне мене блискавкою думка, мов гострий нiж, i я немов в'яну. На мою душу мов спада║ заслона з чорно┐ крепи[112] i закрива║ всю яснiсть, що в нiй пробива║ться. Вона хора i пiдупада║ з дня на день на силах, але вмовлю║ в мене i в себе, що це перейде. Дай боже, але чого ж так змарнiла i пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись "розривками, на котрi ма║ право лиш молодiж"? Перше цього не бувало в не┐ нiколи, а тепер немов хоче нагородити менi всi нею заподiянi i найдрiбнiшi прикростi. Бiдна! Не зна║, яке прикре почуття виклика║ тим у менi, але роблю ┐┐ волю, щоб ┐й справити при║мнiсть, а собi щоб не придбати на будучнiсть грижi совiстi, ┐┐ воля, ┐┐ дорога воля нехай буде моя воля!.. З усiх знайомих наших вiдвiду║ нас найчастiше Оксана. п┐ намовля║ панi Марко витягати мене на "свiт божий". Часом уда║ться ┐й це, але частiше оста║ться у нас. Вона пробува║ радо у нас, що дух нашого дому вплива║ на не┐ упокоююче i настрою║ ┐┐ поважно-велично. - Скоро лиш увiйду до вас, - говорить менi, - у вашi високi, тихi кiмнати, пристро║нi в оцi старосвiтськi меблi, де високi фотелi стоять немов на сторожi пануючого тут давнього доброго тону, обнiма║ мене зараз почуття спокою i певностi. А до того поважна стать панi Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, i ви з вашим безшелесним, нiби плавким ходом, меланхолiйно похиленою головою i задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, i майже сумнiваюся, чи на свiтi мiж людьми пану║ лож i неправда; противно, думаю, що сама краса, любов i мир! Так тут у вас! А я усмiхаюся i стискаю ┐й щиро руку. I я ┐┐ люблю. З усiма ┐┐ дрiбними хибами, з ┐┐ тонкою ненавистю до всього, що грубе, без чувства i що - не музикальне. Про мо┐ колишнi вiдносини до Орядина зна║ вже i займа║ться нами обома з великим iнтересом. Коли говорю про його, то просто п'║ з мо┐х уст слова, а очима дивиться так, мовби i ними слухала, щоб не пропустити жодного мого слiвця або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менi аж не раз чудно, що вона тим так займа║ться. Я ж не роблю з того, що iнтересуюся ним, яко┐сь дуже важно┐ подi┐, - ох, зовсiм нi! Думаю про його тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим життям, думаю, якби з помсти, що Марко згордiв i в останнiй хвилi пробив мо║ серце, як ножем... Коли бачимося з Орядином у театрi, на концертах або iнших публiчних мiсцях, тодi зачаю║мося на себе посполу. Зелектризованi, майже переляканi в хвилинi стрiчi, вiдчува║мо майже в тiм самiм ментi потребу завдати одно другому бiль. Я узброююся у всю гордiсть, яку маю до розпорядимостi, щоби дати йому вiдчути, що я любовi i спiвчуття не благаю; вiн же хоче менi доказати, що не робить собi з мене нiчого, що потiшився вже давно по мо┐й втратi. Його невiдмiнний спокiй виводить мене з рiвноваги, а раз занепоко║на, трачу звичайний настрiй. Силуюся не думати над ним i - думаю про його майже неустанно. "До чого у його цей уданий, аж у зарозумiлiсть переходячий спокiй? - питаю себе. - Чи вiн соромиться любовi, як якого лиха? Чи вiн мовчить з упрямостi?" Коли би мiж нами мало прийти до якого по║днання, то я не вчинила би нiколи першого кроку. Колись думала я iнакше, але тепер переконуюся в неможливостi такого вчинку. В менi щось уперте - аристократичне, що ма║ надi мною неограничену вдасть, i я корюся тiй властi. В цiлостi мо┐ почуття до його якiсь дивнi. В деяких хвилинах пересвiдчена я, що могла би й не займатися ним, коли б постановила собi те твердо. Але з яко┐ причини постановляти собi таке? Одного разу чула я щось з його приватного життя, що кидало дуже погане свiтло на його совiсть i звича┐. Цього не надiялася я нiколи вiд нього, i воно дало менi нагоду заглянути в його душу i спосiб думання. Тим всiм гризлася я аж до фiзично┐ втоми, однак не могла його брати в оборону супроти голосiв, що його ганили. З друго┐ сторони, я тiшилася його ростом i вiдчувала якесь вдоволення. Чи не була це почасти i моя заслуга, що вiн покинув свiй план загребуватися десь на селi i жити "лиш для себе"? А так коли стане независимим, то повстане (як говорив менi ще перший раз) проти того, що йому видасться найтяжчим лихом нашого народу, i буде боронити прав його. Правда, зовсiм безiнтересно не поступала я собi тодi. Я не могла в тi часи стати його жiнкою, але коли б я перемогла себе i дала слово? Так поступа║ не одна, особливо тi, що живуть у зависимих обставинах, але я не хотiла йти тi║ю дорогою, вона видалася менi не гiдною мене i його. А тепер, коли вiн справдi йде вгору, ворогу║ на мене, що я не хотiла йому подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я, може? I що ж, коли б ми були й побралися? Були би, певно, тяжко працювали, були би, певно, отупiли потрохи, збайдужнiли, - а так нема в мо┐м життi лиш жодного "закiнчення" i "iсторi┐". Я й боюся якого там "закiнчення"; менi зда║ться, що коли б воно настало, зачинились би менi дверi до всiх сфер думання назавсiгди; нi, у мене не прихильна натура до того. Тодi, коли я його любила цiлим жаром першо┐ любовi, була би, може, й полагодила якось сво┐ вiдносини, а тепер от що виросло з непорозумiння i фальшиво┐ честолюбивостi! Нi, де вже раз любов пану║, нема мiсця для думок; а де думки беруть верх, блiдне вона нечайно i завмира║. Перший раз ми не думали багато над сво┐ми iстотами. I я всмiхнулася, згадавши тi часи. Ах, та любов! Скiльки то терпiлося, скiльки пролилося гiрких слiз, передумалося мрiй, а однак щастя i краси тих хвилин не вiдчувала я тодi, а тепер вiдчуваю лиш меланхолiю всяко┐ скiпченостi... _ XII Оце, що я нинi з кривавою розпукою пишу, правда. Недуга панi Марко змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно ┐┐ вбiйчi наслiдки. Для не┐ нема вже виходу. Ходжу мов отру║на, мов той туман, i дивлюся довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бiдна... ох, я не можу на не┐ дивитися! Бореться всiма силами, щоби перемогти свого ворога, остатися ще при життi; ще хоч так довго, щоб його побачити, бодай раз, поблагословити послiднiй раз! Вiн зна║, що вона хора, i обiцяв, коли б се йому вдалося, прибути на кiлька днiв. Вона вiд чотирьох недiль не покида║ постелi цiлком, а страви ледве дотика║ться. Я не розбираю ясно, що зi мною, i не думаю над сво║ю будучнiстю. Знаю лише те одно, що трачу свою останню пiдпору, заступницю матерi мо║┐ i що пiдi мною провалю║ться грунт. Менi судилося тинятися вiд стрiхи до стрiхи, переживати рiзнi упокорення, цi гидкi чувства, не гiднi чоловiка, котрi ненавидiла я з дитинства, поборювала всiма силами надармо... Це немовби справджувався якийсь проклiн, що всi, котрих я люблю, опускають мене. Збудившися цi║┐ ночi, кинулася я до ┐┐ постелi, а вона виглядала так, як тi, що вибираються вже на тамтий свiт. Лежала мов мертва, бiла, ледве дихала. Мене пройняв холод, i я мимоволi подумала: "Тепер наступила ся хвилина". Опiсля, схилившися над нею, доторкнулася я нiжно ┐┐ чола. По недовгiм часi створила вона очi i дивилася хвилину майже бездушно вперед себе. - Ви спали, панi Марко? - питала я з уданим супоко║м, хоч серце стискалося в менi з несказанного жалю. - Спала. Чому ти мене збудила? - Хотiла подати лiкарство... - Я дуже ослабла, Наталко. - Тепер стане вам легше; вiзьмiть ще сих краплiв, то не буду вас бiльше будити. - Але чому я так дуже ослабла? - спитала i звернула на мене сво┐ великi запавшi очi. - Недуга втомила вас, дорога панi, але вже завтра стане вам легше. - Ой, легше! - прошептала ледве чутно; а опiсля по малiй хвилинi взяла з трудом мою руку i притиснула ┐┐ до уст. - Ти добра, - сказала i замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить ┐┐... - I менi жаль, що нiхто не зна║, що ти така... Ой сирото ти моя, сирото бiдна! Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби. - Свiтло ║си ти, однак не фальшиве, визичене - нi, правдиве! Наталко, приклич менi завтра священика... я вiрю в бога. Ти чу║ш? - Чую, дорога панi! - Я вiрю в бога... По малiй хвилинi мовчання зiтхнула тяжко i прошептала: - А його нема; нема i нема... i вже його не побачу, Наталко? - Чую, дорога панi. - Вiн писав, що при┐де? - Писав; i вiн при┐де! Може, завтра, може, позавтра. Вона зiтхнула знов тяжко i, не випускаючи мо║┐ руки зi сво║┐, здавалося, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи ┐┐. Раз сказала цiлком шепотом: - Ти хотiв, щоб я мовчала, i я мовчала. Вона нiчого не зна║. Вона говорила, очевидно, до сина об якiйсь тайнi... Я вiдчула, що не повинна була слухати тих слiв, бо хто ж то був та "вона"? Однак вона не говорила бiльш. Раз немов прокинулася, сказала по-нiмецьки цитату зi святого письма, котру любила дуже: "Und darum wenn ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach, kann ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleisch, sondern dem Geiste nach"[113]. Опiсля замовкла. Здавалося, говорила ┐┐ механiчно. Я спитала цiлком нiжно, чи в не┐ що не болить. - "Gott ist keine Illusion!"[114], - вiдповiла менi на це i не говорила бiльше цi║┐ ночi. Я сидiла край постелi з заслоненим лицем у понурiй задумi над хорою, над ним i над тим, що воно так склалося. Що вiн скаже? Се буде для нього страшний удар, вiн мав лиш ┐┐, думав вернутися з часом i жити з нею, а тим часом ледве рiк минув, а вона вiдiйде вiд нього назавсiгди. Ох, коли б лиш чимскорше прибув, щоб застав ┐┐ ще живу! Лiкарi казали, що коли вода пiдiйде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби при┐здив якнайскорше (вiн при┐хав на дуже короткий час до Полi), а вiн вiдповiв телеграфiчне, що прибуде. Вона жде - коби лише дiждалася його. Чому мусила умирати, чому якраз вона i ще так вчасно[115]! Чому мусила мене доля з нею злучити, щоб по недовгiм часi розлучити так немилосердно, щоб я осталася знов сиротою? Що пiчну я? Що? Що? - питалась я раз по раз себе i усмiхалася майже в тiй самiй хвилинi гiрким усмiхом у вiдповiдь. Iти назад туди мiж тих, що годували мене ненавистю, чи шукати друго┐ панi, що хлiб давала би; запродати волю свою за кiлька нужденних золотих, бо тако┐ друго┐ не найду бiльше! А де жити до часу ново┐ служби, пiд якою стрiхою, пiд чи║ю опiкою? А моя праця, мо┐ цiлi, мрi┐ мо┐... що з ними? Я зiтхнула важко, i перед мо║ю душею появилася бабуня. "Бог тебе не опустить, вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!" - пригадалися менi ┐┐ раз до мене висказанi потiшаючi слова. Справдi я сирота, i тому... менi прийшла охота розсмiятися шаленим смiхом, однак я перемогла себе i змовчала. Хора обернулася неспокiйно на другу сторону i застогнала жалiсно. Опiсля заснула. "Gott ist keine Illusion!" - казала вона, i на якiй пiдставi? Але правда, в не┐ були сво┐ думки, i вона вiрила в бога, хоч не ходила нiколи до церкви. Вiд часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в божих домах, але не говорила нiколи, чому. "А коли б бог i був iлюзi║ю, - плуталося менi щось довго в головi, - то вона ║сть, як сказав раз один славний чутливий мужчина, "послiдньою великою iлюзi║ю людськостi..." Чи се не злочинство розбивати ту iлюзiю? Чи людськiсть без цi║┐ iлюзi┐ буде лiпша? Коли я в двi години пiзнiше заснула, приснився менi Христос. Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях i ждав. Велично, жарко сходило сонце i його промiння сипалося на його, мов плавне золото. Його лице, лагiдно-смутне, було звернене на захiд. Звiдси долiтав, немов вiд зближаючихся хвиль народу, рiзнородний гамiр, зойки, смiх - переражаючий[116] смiх. Вiн немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анiтрохи, i по нiм було видко терпеливiсть i готовiсть довго ждати. Переходячи попри його, я склонилася. - Чому кланя║шся менi? - спитав спокiйно. - Чи не чу║ш? Там на заходi смiх. Смiються з вiтця мого i з мене. Але вони мусять смiятися, бо настав час смiху i знесилля. Настав час, коли ┐х життя мучить i виклика║ безнадiйнiсть. Я вижидаю вiдзиву свiжо┐ i чисто┐ сили, а ти чого шука║ш? Я хотiла щось вiдповiсти, не знаю напевно що, але не могла найти вiдповiдного слова, щоб виявити свою думку. Вiн немов вiдгадав ту думку, бо сказав: - Справедливостi? Любовi? Пожди, нехай смiх сей утихне i сонце удруге зiйде... * * * Померла. Чотири днi пiзнiше i майже в тiй самiй порi, а в три години по тiм прибув вiн. Слабий, з утоми ледве держався на ногах - ┐хав майже без перерви, щоб застати ┐┐ при життi - i спiзнився. Не знаю, чи описувати нiму, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув i довiдався, що ┐┐ вже нема. На мо┐ слова - вiн стрiв мене першу в кiмнатi - що ┐┐ муки вже скiнчилися, глянув на мене не сво┐ми очима i поблiд, як смерть. Опiсля пiшов до не┐ i просив не впускати до нього нiкого, хотiв з нею остатися сам, i остався аж до ясно┐ днини, доки не прийшли прикликанi жiнки убирати i спорядити покiйницю i не появилися знайомi та деякi далекi кревнi, з котрими небiжка не жила. Тодi я увiйшла до нього i застала його, як лежав коло мертво┐ з головою на ┐┐ грудях i як - не мiг плакати. Кажуть, що це смiшне, коли мужчина пiдда║ться розпуцi, i що сльози до лиця лише женщинi. Може, i смiшно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдiшнiй i глибокий, тодi плач його, хоч би без слiз i не чутний, - страшний. Я просила його лагiдно, щоби вiдiйшов уже, щоби подумав i про себе, вiдпочив по тяжкiй подорожi, котра позбавила його вже доволi сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стiльки орудок i задач i що дорогу покiйницю треба вiдповiдно по