не пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що властиво осталось йому вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, - казав дальше. - То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собi й ║ незначний i простий чоловiк, але останнього кусника хлiба не зречуся через його! В мене ║ i своя дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про не┐ дбати? Менi би вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi ходить о те, щоб його чортiвську зухвалiсть зломити. Зi сво║ю загорiлiстю вiн заженеться в нещастя. Вiн слуха║ модних принципiв, а зна║те, пане професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах: "Що тво║, то й мо║, але що мо║, то не тво║!" Зрозумiли, куди стежка в горах? Але най-но (шепотiв злобно), я заграю йому iншо┐ пiсеньки! Заграю ┐┐, лише най ще трошки зажде! Я лагiдний, доки лагiдний, але як раз страчу терпеливiсть, тодi не ручу за себе!.. I пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Iсусе Христе! Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманю║ вiн i мужикiв, видира║ в них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лiсi... Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всi висувки свого комоду, всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я найшла лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi... Глуха, несказанна розпука обгорнула мене. Що дiяти? Передумую раз у раз те, що почула. - Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най верта║! - радив вуйко щиро. - I побачили б ви його, якби я пiслав грошi на дорогу! - смiявся надлiсничий. - Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не зна║те? До часу збанок воду носить!.. Я закрила очi руками, а вiн з'явився перед мо║ю душею. З'явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний! Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти! Я, царiвна твоя! I я наче зiв'яла вiд двох годин. * * * Минають днi, минають ночi, Мина║ лiто, шелестить Пожовкле листя... гаснуть очi; Заснули думи, серце спить. I все заснуло - i не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по свiтi волочусь, вже й не плачу й не смiюсь... Т. Шевченко Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбiйча, безнадiйна одностайнiсть зробила мене байдужною? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо вечора дiждатися треба, а нiч пересплю, бо за нею наступа║ ранок. Менi однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже! Деколи обзива║ться в менi голос, що життя винно менi ще багато. Тодi згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей, то ледоватий, тупий сум. Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсiм iз сил. Тодi кидаюсь де-небудь у траву i придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн - немов лише того ждав - присниться. Завсiгди палкий, веселий... смi║ться з мене, що в мене сумлiння "нiжне, мов павутинка"... * * * Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас. - Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? - питала тiтка, котра не любила довших хвиль мовчанки. - А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора пусту║, не вчиться. Школа для них - то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi гуляла! Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де... - А дальше, Мiлечку? - Ну, вiдтак, Павлинко, я зголоднiв. Оце найновiше! - Вiн засмiявся добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi. - А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, - казала тiтка. - Як по┐хала, то якби в воду пiрнула. Я не розумiю, чому тепер дiти так скоро забувають на родичiв. А вона також! - Ну, що ж? Добре ведесь ┐й там у тiтки i тому мовчить! - Це правда, що ┐й у мо║┐ сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як i що. - Що ж би ти хотiла знати, Павлинко? - Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату класти, - вiдповiла тiтка нетерпеливо. - Ти нiколи не здогада║шся сам того, що треба! - Мабуть, чи доволi гуля║, Павлинко? - спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався. Тiтка усмiхнулася гiрко. - Ти гада║ш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину висипа║ться задля гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи. - Ти вгадала, Павлинко! - сказав вуйко, пiдносячи високо брови. - Вгадала. Я держався завсiгди супроти полiтичних змагань байдуже або здалека. Це не добре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд - полiтика. Ти гада║ш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи полiтикувати? Ой, ще й як! Але я завсiгди за споко║м. Найкраща хвиля в життi - то хвиля, прожита в спокою. Мене мо┐ ученики розумiють i люблять через те. Я i вчу ┐х любити спокiй, i тому, Павлинко, я не бавлюся в полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, боротьба за царську бороду не обходила мене нiколи. - За царську бороду! Але коли тут iде о будучностi тво║┐ дитини? Вуйко стривожився. - Так що ж з нею, Павлинко? Може, ┐й грошей треба, а ти не хочеш менi прямо сказати? Тiтка зiтхнула. - О Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i все, що ┐й треба. Тодi я би не посилала ┐┐ в свiт мiж люди.... - То кажи ┐й додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найлiпше. - Що вона дома пiчне? Хто ┐┐ побачить? З ким зiйдеться? Пропаде, та й годi; а лiта не вернуться назад. Вуйковi наче свiтло зiйшло в головi. Здогадався. - Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, бiльше молодiжi, як тут! I вуйко знов наложив люльку; всi замовкли. Я скiнчила свою роботу. Поклавши ┐┐ коло себе, я сперлася вигiдно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi на захiд. Сонце спускалося за темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi. Зубчаста скала, що рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася, прикувала мiй взiр. Там царював дуб-великан. Ще стояв. Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула на хвильку цiле окруження. Так само жарiло раз i в мо┐м серцi, так само вiдбивався i вiн на золотистiм тлi мо║┐ молодо┐, любовi жадiбно┐ душi. Прегарнi фантастичнi мрi┐ окружали його так само, як он тут на небозводi окружають дуба нiжно-рожевi хмари. Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i вони завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка згадка, нiяке слово вiд його не вiдсвiжило ┐х. - Але чому i хлопцi нiчого не пишуть? - обiзвалася знов тiтка. - Передвчора святкувала сво┐ iменини, а з них жоден анi не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i на iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як ┐м грошей треба; а як дiстануть ┐х, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше, Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти ┐х псу║ш, Мiлечку; гостре слово не пошкодить ┐м нiчого, i не пошкодило ще нiколи. - Ет! що ти хочеш, Павлинко, вiд тво┐х дiтей? Вони добрi, послушнi, рахуються з грiшми, розсудливi - так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь на других родичiв, що тi мають зi сво┐ми дiтьми клопоту! А ми - що? - Що мене другi обходять, Мiлечку? - Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би i на надлiсничого, а Орядин i не його дитина! - Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi, пiшов собi з дому i на тiм скiнчилося! - Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося! Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося! - Ма║вський не посилав йому жодних грошей, - вiдповiла тiтка. - Правду сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кiлька ринських; але вiн - нi - та й годi! Я не кажу, вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який грiш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить вiд хлопця? - То ти не чула нiчого? - Що ж мала я чути? Сам зна║ш, то не в мо┐й натурi плентатися по хатах i вивiдуватися. - Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть (мiркуй лиш), здобувати грошi на науку. Вигравати було добре, але чим програне вiддавати? Отже, заскаржив Ма║вського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно з цiлою душею, о сво║ майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси[49]), i Ма║вський мусить тепер давати грошi, хоч не знати вiдки бери! - I що ж Мiлечку? - Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час. - Дурак, Мiлечку. - Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще й фантування[50]? Льоси Орядина вiн зужив, це правда, але ┐х вартiсть була би для його не пропала, т. ║. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч би i не вiддав, так боже мiй! за що годував його, виховував? Божим духом вiн же не жив; Ма║вський також гiрко працю║, не сидить iз заложеними руками. - Що я завсiгди говорила, Мiлечку? Що я завсiгди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був би лiпше на тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так! Дурних i скупих я не жалую. Але Орядин, Мiлечку, Орядин, кажеш, розiгрався? - Гра║, оповiдають, так, що страх! - Хто, кажеш, оповiда║? - Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В. - Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм. - Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що "колишнiй реформатор, соцiал-демократ зiйшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить". Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже! Славити бога, що мо┐ дiти не "реформатори": були би, може, також з часом показилися. - Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiгди казала i кажу, що яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi примхи, певно, вiд свого батька, а тотi - гонять чоловiка неустанно вiд щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала! Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися кудись в далечину, руки лежали на колiнах обезсиленi, а уста немов засохли... Нараз засмiявся вуйко якось чудно. - Чому ти смi║шся, Мiлечку? - спитала тiтка. - Що я кажу, то правда. - Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я лиш собi щось пригадав. - I, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: "Поступовець!" Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi байдуже, i лиш одного на свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi ведеться. Хотiла бiльше "свiтла" в тiй справi мати. - I чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болiсно стягнула. Жалу║ш? - Чого? - Жалу║ш? - Чого мала би жалувати? - Чого? Ну, тепер наче й не зна║ш? Адже торiшньо┐ оборони, котра, правду сказавши, вiдбувалася без слiв, але вiд того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом про його; але пригадай собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам. - Пригадую собi, вуйку! - Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями. - Чи ви не зна║те чогось бiльше про його? - спитала я, майже не зважаючи на його послiднi слова. - Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм кiнець; бо вiддатися спокусi яко┐сь страстi i не могти опануватися супроти не┐ - значить вложити на себе моральний дефект. Боже, боже! розбурхана страсть в людськiй грудi - це щось страшного! Це те саме, що взяти пiстоль i покалiчитись навiки - так на мою думку. Другi задивляються на такi речi менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай господь кожного боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть. - Лiпша смерть, вуйку. Вiн поглянув на мене, зчудований, може, мо┐м безтонним голосом, а я чула, що в мене горiли очi дивним вогнем. - Як ти казала, Наталко? - Я казала: лiпша смерть, як життя, опутане немiччю i брудом. - Що за дивна змiна в поглядах, - обiзвалася тiтка глумливо i, заходячи в хату, змiрила мене насмiшливо очима. - Вуйку, - обiзвалась я, оставшись з ним сама, - це не може бути, щоб вiн зараз спершу пiддався тiй убiйчiй пристрастi. - I ожидаючи пояснення, здавалося менi, що його вiдповiдь не останеться без впливу на мо║ дальше життя. - Ну, так, зараз спершу нi. Мене вразило в тiй iсторi┐ те, що вiн хотiв тим способом прийти до грошей. Наталко, це пiсля мене дуже нечесно. Те, що вiн не може в пристрастi погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його палкою натурою. - То все певна правда, вуйку, тото, що вiн хотiв таким способом до грошей прийти? - Правда. Вiн не та┐в того. Хвалився зневажливо, що на нiм мстяться обставини "убогих", i що те, що вони вибрали собi i його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумлiння i вiн обгра║ маючих спокiйно. - Ву║чку, тепер я вiрю! - зойкнула я тихо, i мо┐ уста викривились до якогось усмiху. Тому що в нього "сильне, невразливе сумлiння"! - Ти могла i так повiрити, а що найважнiше, не потребувала взагалi одушевлятися ним. Коли би в його була гордiсть, то повинен був без надумування вступити на теологiю i навiть не просити Ма║вського о грошi, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким вiн провадить борбу? Зi сво┐м дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб вiн не спiткнувся назавсiгди в тiй борбi. На мою думку, це цiлком байдуже, котрий завiд пода║ чоловiковi кусник хлiба, нехай лиш буде чесний i для других корисний. Стан духовний неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв! - Вiн не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами i що духовенство не ма║ будуччини. - Так? Вiн це вже зна║? Га, може, воно й справдi так. Може, й не ма║ будуччини. Щоправда, епоха безбожностi настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг, отже, цiлком добре вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшiм значеннi слова. А хоч би i був толкував мужикам по-свому, що бог - природа, а учив ┐х при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив правдi, був би все бiльше зробив, як так! - Мабуть, не мiг, ву║чку! - сказала я тихо. - Бо фантаст! Бо напо┐вся iншими iдеями! - Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ┐х пiзнала, як ви не раз казали: хоробливi. - Не хоробливi! То не доказу║ ще нiчого. Але замiсть того я спитаю тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал не прийма║ того? Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче, але коли вiн цi║┐ фiлософi┐ не вмi║ приноровити до життя, то ця фiлософiя неправедна. Вона навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i виклику║ хоробливий настрiй. Ти також так, як i вiн, перенята тим духом "будуччини": бажа║те чогось, а самi не зна║те чого. Горе тому, хто бiльше жада║, нiж сам в силi дати; хто будить голод, а не заспокою║ його. Що задуму║ такий Орядин або йому подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу полiпшити, усунути хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чiм зачепився вiн один, заки зайшов вiн до мети? Яка сила його характеру й яка в його мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи i реформатори, що не хотять узнавати долi й недолi - i то, що всi однаково не можуть жити i не будуть жити! Така моя думка, а менi зда║ться, що й думка бiльшостi. - Я думаю iнакше, вуйку! Менi зда║ться, що обов'язок кожного чоловiка ║ противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате приймати те, що пода║ здiбний ум. Допровадити оту упряму "бiльшiсть" до пiзнання правди й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ┐м мало що не всi не корилися, хоч душа його - то самолюбство. Хотiвши йому вiчно коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi! - Так Орядин каже? - Може, i вiн каже. - I ти вiриш в те? - Вiрю. Так само, як в iснування "iдеальних вимог" життя. Вiн помовчав хвилину. - У кождого сво┐ думки, - сказав опiсля з притиском. - Я тобi бажаю щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока дитина мо║┐ дорого┐ сестри, однак ти лiта║ш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi i йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як Орядин. Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла в серце. Замовк i пiднявся з мiсця. I я замовкла та поволiклась за ним у хату. Побачившись наостанку сама в сво┐й кiмнатi, я кинулась безмовно на постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. "Зломився, зломився!" - була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань? Лучче вмерти... * * * Неустанно дзвенить менi в ушах початок так звано┐ Моndscheinsonate[51] Бетховена, неустанно дзвенить. У тi║┐ сонати цiлком така сама пристрасна краса, вона так само нездужа║ на тугу, як i мiсячна нiч перенята чимсь демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер! Справдi, в менi прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: "Лiпша смерть, нiж життя, опутане немiччю i брудом". I я вiрю в це. Хто зна║, може б, я була в силi подати йому i пiстоль, коли б зажадав того вiд мене? Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловiком? Iменно буденним чоловiком. Так воно й буде. Час все затре i все буде добре. Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд! Нi, мо║ серце вiдвернулося вiд його. Брудом сво┐м завдав менi такого болю, якби вмер; однак смерть ма║ в собi щось помиряючого, коли не дразнить i розрива║ душу. I чому не вмер уже радше! Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком утомлена. Всi мо┐ думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ┐х нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упада║ тепер передо мною! Та що! Вiн бив мене тими сво┐ми вчинками. Це ж кiнець нашо┐ iсторi┐. Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець. I чому пiддався тiй бруднiй силi, споганив себе безсильнiстю; чому забув, що я - його царiвна? Якась ненависть прокида║ться хвилями в менi проти нього... Чи справдi проти нього, чи проти немочi? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр... IV (Геть-геть пiзнiше). У нас знов перебува║ професор Лорден. Вiн повдовiв. I то вже давно повдовiв. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його. Найлiпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм перемогла його гаряча натура. Завтра Лорден вiд'┐жджа║. Чого вiн слiдить неустанно за мною сво┐ми хитрими блискучими очима? I все "Лореляй" i "Лореляй" прозива║ мене, а на самотi, мов на глум, каже менi, що я гарна! * * * (Знов пiзнiше)._ Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла. Вона сидiла коло столу i держала якийсь лист у руцi. Видалася менi чомусь прибитою. - Що вам, тiточко? - спитала я, занепоко║на. - Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв? Вона усмiхнулася насилу. - Нi, - вiдповiла. - Нiчого такого нема. Цим разом... то ║сть, нинi йде про... тебе. - Про мене? - Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися! - Зi мною!.. - I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на не┐ широко отвертими очима. - Лорден, тiточко? - Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого iншого? (Послiдн║ слово вимовила з притиском, i ┐┐ очi вп'ялися ще гострiше в мене). Я глянула на не┐. - Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи. - Ну, бачиш, не одно дi║ться несподiвано. I я цього не надiялася. Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi зранку, але я... я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору вiдповiдь. Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розумi║ться само собою! При ┐┐ послiднiх словах обгорнуло мене несказанно гiрке чуття, але заразом з тим пiднялася вся гордiсть мо║┐ iстоти. Я чула, як в мене очi заiскрилися. - А коли я цього не вчиню? У тiтки очi замиготiли. - Як? - Тiточко, я не хочу за його йти! - Ти не пiдеш за його? - Я, тiтко, я... я не пiду за його! - I вiльно спитати, чому? - Я не хочу його! Тiточко - я за його? Я не можу! - Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? - Вона сказала це з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. - Ну, щодо того, то вiн тво║┐ любовi i не жадний... - Так? - Так, моя кохана! Вiн вправдi пише, що бажа║ для сво║┐ хатини "голубки-господинi", але це, розумi║ться, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн, чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не личило би йому. Вiн пода║ замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що може дiвоче серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн пода║ бiднiй сиротi хлiба, гарне становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти? Що внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не прийдеш, чого я при тво┐й зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу. - Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю. Я - то величезний нуль, котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше в дiм. Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi приймати дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою голубкою. Вiн менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю! - Так? Навiть i не поважа║ш? - почувся нараз голос вуйка десь за мо┐ми плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi в кiмнатi. - Ти дума║ш, що коли чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дiвчини, як комедiант, так його через те годi вже й поважати, i через те вiн не здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе муж. Вiн чоловiк немолодий... з дозрiлими пересвiдченнями, з досвiдом, розважний... може, йому вдалося б твiй звихнений ум повести на рiвну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав. Нам це, на жаль, не вдалося! - Впрочiм, - перебила тiтка скоро, - впрочiм, на кого ти дума║ш ждати? Я не вiдповiла зараз. - На кого iншого або й на нiкого! - вiдповiла я опiсля. - Знамените! - кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi. - Я рада би знати, хто той iнший? - обiзвалася знов тiтка. - Коли б лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку, лиш тепер хосен[52] принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь слiди; ти - даруй вже за мою одвертiсть - схудла й споганiла! Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене. Надворi стояла тепла осiнь. На небi блистiли незлiчимi зорi, а з-за темно-синявих гiр виринав мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi здавалося, що спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на мою в тiй хвилi сильно зворушену душу. - Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться той iнший? - почала тiтка наново, коли я на ┐┐ питання не давала нiяко┐ вiдповiдi. В ту саму хвилю станув i вуйко коло мене, i його рука поклалася важко на мо║ плече. Обзирнувшись, глянула я в його лице. В тiй хвилi видалось воно менi подiбним до тiтчиного, холодним i кам'яним. - Ожиданий iнший, - говорив з притиском i глумом, - не з'явиться. В послiднiм часi писали за ним з дому кiлька разiв, але не одержали нiяко┐ вiдповiдi. Нiхто не зна║, де вiн оберта║ться. Вибий собi, проте, з голови тi мрi┐, котрi, як я переконуюся, викохала ти надармо! - Чому ви менi оце кажете, вуйку? Ви або помиля║тесь зовсiм, або я вас не розумiю. - А я гадаю, що ти мене розумi║ш! - вiдповiв вiн i, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грiзно. - Що такого, Мiлечку? Що це знов за новi афронти? - загомонiла тiтка, водячи допитливо очима вiд його до мене. Вуйко не вiдповiдав нiчого, а замiсть того почав ходити по свiтлицi, що у його бувало все ознакою зворушення або гнiву. - Вiдай, не дочекаюся вiдповiдi вiд нiкого, - говорила тiтка, - хоч i маю право домагатися ┐┐. Наталко, - накинулась на мене, - зараз менi оправдайся! - Що ж менi казати? - вiдповiла я, усмiхаючись. - Хiба, може, те, що вуйко помиля║ться у сво┐х здогадках, котрi я, впрочiм, зачинаю розумiти. Я не жду, вуйку, на Орядина! - додала сухо. Вуйко видивився на мене. - Помиляюся? - кликнув. - Помиляюся? Так тобi цей пройдисвiт не завернув голови? Чому ж ти освiдчин чесного, поважного чоловiка не хочеш прийняти? Надi║шся, певно, що вiн ще поверне i поведе тебе до шлюбу? То я помиляюся, коли кажу, що помiж двома нездоровими умами iсну║ якась однаковiсть i - симпатiя? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така смiшна думка i в голову не прийшла, бо нi вiн не ма║ нiчого, нi ти не ма║ш, однак менi накинулась вона в послiднiм часi сама насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч нi разу не промовила й слова. О! - кликнув огiрчений. - Коли б твiй батечко-фiлософ мiг тепер тво║ поведення бачити, тiшився б! - Тiшився би, вуйку, справдi, якби заглянув у глибiнь мо┐х думок, - вiдповiла я гордо. - Ми з Орядином - не криюся з тим - розумiли глибоко одно другого; ми мали однаковi погляди майже пiд кождим взглядом. Однак щодо любовi, вуйку, то (тут усмiхнулася я мимоволi гiрко) ми закiнчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, нi, нi! Лише тому, що в мо┐м серцi живе для його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, - говорила я дальше вже тремтячим голосом, - зломлюся або стануся для його i для себе важким горем, але я не зiгнуся нiколи, вуйку, нiколи! - Ну-ну! Це гарнi слова, чисто панянськi, дiвочi! - обiзвалася тiтка. - Нема що казати. Впрочiм, нiчого тобi не поможе. Тво┐ приватнi чуття i думки не повиннi в тiй справi вiдогравати велико┐ ролi, бо вони псують твою будучнiсть; богу дякувати, що ще i ми ма║мо якесь право докинути деяке слiвце до тво┐х рiшень. Ми, тво┐ добродi┐, заступники безталанних родичiв тво┐х, ми, кормильцi тво┐. Чи ти чула? Ти гада║ш, що такi партi┐, як Лорден, валяються по дорозi? Ой, нi, нi! Ти мусиш за його вийти! Для тебе нема луччо┐ забезпеки на будучнiсть, як та, а навiть i надi┐ на iншу нема. Наш дiм не порожнiй, Лена i Катя також живуть, а хлопцiв треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людей i будуть мати свiй кусник хлiба. Схаменись, кажу послiднiй раз по-доброму! Хiба ти задуму║ш i дальше наш гiрко зароблений хлiб ┐сти, кров нашу ссати? - Ой тiтко! - зойкнула я. - Бiйтеся бога! - Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, i з тим стану хоч би i до сповiдi. Лучче ти бiйся бога! Це в тебе нема сумлiння й уваги. Але я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що з хвилини, в котрiй вiдмовиш Лорденовi, стане мiй дiм для тебе зачинений. Шукай собi тодi iншо┐ стрiхи i iншо┐ рiднi. Шукай тодi собi свого реформатора! Я вiдвернулася мовчки, притиснувши долонями виски, а вона гукала дальше: - Треба мати щастя! Друга радувалася б на цiлий свiт, що ┐┐ спаса║ чоловiк з таким становищем вiд голоду i холоду, а тут вона... - i урвала. - Впрочiм, добре йому так! - додала з якоюсь злобною утiхою. - Коли вже не знав iншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнiшого чоловiка, а тепер переконуюся, що в його курячий розум. Най же раду║ться тепер гарною Лореляй! З сильно стуленими устами i болiсно стягненими бровами стояла я, як перше, коло вiкна, дивилася в нiч. Серце билося глухо, а за чолом мчалися божевiльнi, поплутанi, сполоханi думки, шукаючи виходу з цього положення. Однак дармо! Вони не приводили нiяко┐ полегшi, нiякого рятунку, нiяко┐ помочi! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрiбна. - Гляди лише туди, гляди! - (слова ┐┐ падали мов удари на мене). - Може, вiн вирине з чарiвно┐ темряви i визволить тебе вiд земських мук! - Коби виринув! - вмiшався вуйко. - Але то┐ хвилi не дiждеться, мабуть, нiхто. Бог зна║, в якiм закутку свiту волочиться вiн i чи поверне ще назад сюди! - I чого б мав ще назад повертати, якого бiса, i кому би захотiлося його? - питала тiтка сердито. - Захотiлося! Кому би його захотiлося, Павлинко? Ма║вському? Той не тужив за ним нiколи. За ним питають iз суду. Якийсь брат його батька, про котрого говорили, що хотiв його взяти за свого, помер i лишив йому цiлий свiй ма║ток. Подумай собi, Павлинко, такому гуляцi ма║ток! - Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мiлечку? Чи то правда? - Свята правда, Павлинко! - I я ж не кажу завсiгди, що треба мати щастя! - застогнала вона. - Але ж i вибрав собi наслiдника, нема що казати. За одну нiч прогайну║ довголiтню працю. I кажеш, Мiлечку, цiлий ма║ток? - Цiлий, Павлинко. Вiн не мав нi жiнки, нi дiтей! - I багато ж його там? - Не знаю. Мабуть, звичайний собi ма║точок селянина-газди. Небiжчик, чую, жив лише в тiм господарствi, пхав у його ввесь свiй грiш. - Щоб опiсля розiйшовся за одну нiч! - докiнчила тiтка злобно. - А що ж. Воно завсiгди так бува║. Однi суть бджолами, а другi трутнями. - Нема правди на свiтi, Мiлечку! - Нема! I я так скажу! Я працюю цiле життя, гарую[53] як чорний вiл, анi не граю, анi не п'ю, а все я жебрак! А другий i не робить i не дба║, а йому дiстанеться нi сяк, нi так - ет! "правда"!.. - А що Ма║вський на те, Мiлечку? - Е, що Ма║вський! Вiн говорить тепер так, якби любив Орядина бог зна║ як. Зве його добрим хлопцем i каже, що хотiв би, аби вiн повернув додому на якийсь час "вiдпiчнути". Це вiн, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однi║┐ половини грошей вiд Ма║вського, зрiкся друго┐. Впрочiм, може, хоче i видурити вiд його спадщину; бо вiн, як я думаю, великий рахмайстер![54] - Ну! А я ж не казала, Мiлечку? Гой! гой! старий лис, хто його не зна║! I я певна, що те йому вдасться! - Га! З капiталом в руках можна нинi всього добитися. Впрочiм, лiпше най бере Ма║вський, нiж ма║ взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидiвських! Орядин розвi║ ┐┐ скоро! - Страх, Мiлечку! В мене аж нерви задрижали! - Прогайну║, програ║! Вже коли не боявся вiн свого вуйка - все ж вiн вуйко! - вiддати в руки лихваря, то вiн i свою душу годен[55] за грошi продати, а не то кусник землi, не здобутий власною працею! "Не прогайну║! Не програ║!" - вiдповiдав в мо┐й душi якийсь голос, i вiн рвався менi на уста, щоби станути в оборонi того, що був в тiй хвилi далеко i не мiг сам боронитися; однак цей голос застряг менi в горлi, i я усмiхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звiдки знаю, що не прогайну║? Де запорука? Звiдки я знаю, який вiн тепер i чи я дiйсно знала його добре? Тепер лежать мiж нами два роки i те, що його побiдило, а менi болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрiлiша стала. Отже, що нас в'яже? Ота одна тодiшня хвилина, "любов" ота? Нi! Вiн вiльний, свобiдний тепер, пан сво║┐ долi - а я... ха-ха-ха! царiвна для себе! Менi осталося з собою закiнчити. I я знов пiрнула думками бог зна куди. Тiтка якби угадала мо┐ думки. Звернувшись по короткiй глибокiй задумi до мене, промовила сухо: - Ми вiддалились трохи вiд властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закiнчити, i що не будеш нас тут до пiвночi держати. Нинi мусить зробитися всьому кiнець, а який кiнець, зна║ш! Мене обгорнула шалена розпука, i я приступила до не┐. - Даруйте менi лише цю одну нiч! - вирвалось, мов зойк, з мо║┐ грудi. - До чого? Аби комедiю продовжити? Ти чула, що я говорила, i так мусить бути! - Даруйте! п┐ очi спинилися лячно на менi, i вона вiдступилася вiд мене. - Про мене! - сказала опiсля. - Iди, однак будь хоч цей однiсiнький раз, хоч на одну хвилину для себе само┐ розумна; а потiм (т. ║. по вiнчанню) як собi хочеш! * * * Ясна нiч настала вже давно, а я все ще не спала. Я мучилася. По великiй вiконнiй шибi билася кутиками якась велика муха, бринiла безустанно. Раз тонесенько, жалiбно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче i нижче, опiсля знов болючо. Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевiльними думками, замiтила я, що заслухувалась мимовiльно все наново в той тонесенький, жалiбний бренькiт. Що ┐й такого? Чого побивалася? Чи ┐┐ мучила туга за польотом в зористу холодну нiч, i вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нiжнi крильця, гамувала ┐┐? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звiльна або й нагло спуститься звiдкись згори на не┐ павук, ухопиться ┐┐ тонесенькими довгими нiжками, обплута║, обмота║... Вони хвилину поборються... Вона в борбi зойкне дивним, тонесеньким голосом; опiсля вiн переможе ┐┐ i таки виссе кров... Це знала я вже наперед; I знов стала я про себе думати. Чому звернулися мо┐ думки до минувшини, коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали картини з мо┐х наймолодших лiт. Я думала про померших родичiв, про бабуню i про те, що вона менi завсiгди об них оповiдала. Примiром, як не раз радилися над мо║ю долею. Я була в них лише одна-однiсiнька, i тому мало все добро свiту менi припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадалася... Та ба! Настав такий час, що все розпалося... Обернувшись бистрим рухом до стiни, склонила я голову глибше к грудям i притиснула розпалене чоло до холодно┐ стiни. Скоро спливали великi гарячi сльози по лицi. I дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою поганi брутальнi картини. Помчались також попри мертвi одностайнi хвилi, в котрих молодий ум побивався голодний, вислiджуючи власною слабою силою безпiдставнi упередження, нiвечив ┐х i рвався до правди. А далi, далi доля усмiхнулася до мене... - Будучнiсть наша, - казав вiн тодi певним, гордим голосом, - i ти побачиш. - А я, упо║на любов'ю, котро┐ не зазнавала вiд нiкого, повiрила. Однак у чiм наша будучнiсть? В мене нема ┐┐ в нiчiм, хiба, може, в його ║ вона; А тепер я i "бачу". Бачу, що любов не завсiгди бува║ тi║ю могучою силою, об котрiй говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навiть талiсманом проти брудних пристрастей i спокус. Чому не обiзвався анi одним словом, чому не признався хоч i до сумно┐ правди, може би... а то ворожi уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув... Я i вiн. Обо║ ми станули вже при цiлi; добились уже будучностi. Йому оста║ться лише "прийти", як обiцяв... I, плачучи, розсмiялася я з тако┐ будучностi. Вiн спiткнувся нiкчемно при першiм вихрi; бо i в чiм же лежала його сила? Вона не могла вже тодi в нiм бути. А я що таке? Що мучить мене вдень i вночi, чого ще менi забага║ться? I я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогiдну бурливу нiч, - .бог зна║ за чим... Муха все ще бринiла. Срiбне свiтло мiсяця ллялося вiкном у кiмнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дiдик в пантофельках, щоб нiкого не збудити сво┐м ходом. Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улiю, i я пiддалася цiлком ┐х потузi. Що менi нинi ввечiр говорила тiтка, i що я ┐й вiдповiв дала? "Коли Лорденовi вiдмовиш, - говорила, - тодi шукай собi iншо┐ стрiхи, шукай реформатора!" Перед мо║ю душею виринула легко зiгнута стать старого тирана, його чигаючий взiр, кiнчаста борода. Я закусила губи. В горлi давила, як i перше, мiшанина шаленого смiху i плачу. Лучче вмерти! I вiдтак станув i вiн передо мною. "Пожди ще, русалко! - шептав пристрасно. - Ще одну хвилину, я люблю тебе!" Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так i тi спогади завзялися на мене. - Вмерти менi? Вмерти? - шептали скоро уста, i судорожно зарилися пальцi в волосся. - Я не хочу вмирати! - сказала сама аж уголос. I знов минали хвилина за хвилиною. - На iншого або на жодного буду ждати! - вiдповiла я тiтцi. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим "iншим" не був хто iнший, лише Орядин, а Орядин - ну, що ж з ним? От як поплуталася в самодурствi, котрим хотiла спастися; яка дурниця вийшла! Менi нi на кого ждати. Люди в мо┐х обставинах не ждуть. Не ┐м можна кермувати сво║ю долею. А коли серце противиться, збожеволi║ш... Нехай собi! На те хлiб ║. Хлiб не один раз показався найпевнiшим лiком на упрямiсть i любовнi химери. Хiба би, може, ще завтра... о "завтра"! Ха-ха-ха! Завтра! Я втиснула лице в долонi i - думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо... Вона все бринить жалiсно, тонесенько... зда║ться, безконечно. Бореться ще? Чи вже кона║?.. I чому я це без потреби обминаю? Адже i вiдчуваю я i знаю, що в однiм закутку мого серця сидить якесь "щось" i смi║ться нишком злобною веселiстю. Це "щось" зна║, що я завтра стану перед тiткою i мо┐ уста, не затремтiвши анi раз, вимовлять "пiду". I я пiду! * * * Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже i в менi повинна бути якась вiдпорна сила, а чому я пiддаюся? Якiй силi улягаю я? Менi не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навiть об тiм твердо переконана. Думала навiть, що я лiпша вiд других, що стою вище (о смiйтеся!) вiд других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би нiколи супроти "власних переконань", що вмерла би скорше... а тепер, коли настала хвиля показатися такою... тепер... нi! я не знаю, що тепер! Друга пiшла би, може, де в "свiт". Я нi! Чого менi в свiт iти? Чи там лiпше? Всюди однаково, а я була би й деiнде також однакова, значить: безсильна. Нi, я вже "пiду". Таки пiду! Знаю вже напевно, що так зроблю. I ще раз, упослiдн║ кажу собi, нiкчемнiй, пiдлiй, що... пiду!.. Як думала, так i сталося. Вранцi поволiклася до тiтки i заявила, що пiду. Обо║, т. ║. тiтка i вуйко, аж засяяли з радостi. - I не надiявся вiд тебе чого iншого, Наталочко, - мовив вуйко, потираючи з задоволення руки. - Знав я таки добре, що ти собi розумниця, що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге! Я не вiдповiдала нiчого, хотiла якнайборше знов вiддалитися. Мене болiли очi, i я була обезсилена до крайностi. Тiтка придержала мене ласкаво i навiть, вперше в життi, поцiлувала. Ненависне "рудаве" волосся дiждалося, що рука ┐┐ не цуралася його погладити. - Ти, звiсно, не можеш ще оцiнити свого щастя, - поясняла вона менi, коли ┐┐ погляд вiдкрив щось-то на мо┐м лицi. - Застановись лише над тим, що ти увiйдеш у зовсiм уряджений дiм, в котрiм не буде, певно, бракувати анi одного цвяшка, анi найдрiбнiшо┐ речi, i що тото все значить! Я переконана, що вiн справить ще не одну гарну рiч, щоби свою молоду жiночку, свою - як то вiн з нiмецька каже - "Лореляй" задоволити. Я знаю мужчин, що любили сво┐ другi жiнки сто разiв бiльше, як перших. Лорден вигляда║ також на такого чоловiка. З першою жiнкою женився, може, задля ма║тку, однак за тобою, оскiльки я це замiтила, вiн формально побива║ться. У старшого чоловiка це не маловажна рiч. Тобi буде добре у його. Мене обгорнуло погане, гидке чувство, i я вiдвернулася вiд не┐. Вона цього не замiтила. Махаючи в одно маленькою срiбною ложечкою, говорила спокiйно дальше: - Вiн ма║ гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, ма║ осiбний ма║ток по матерi. Коли би вмерло - чую, що дуже мiзерне - то ма║ток припав би на батька, бо у матерi, окрiм старих родичiв, не було нiяких нi братiв, нi сестер. Ну, а вiн, звiсно, не взяв би ма║тку з собою до гробу┐ - Ох, тiточко, не говорiть таке! - просила я ┐┐, а вона розсмiялася весело. - Годi ж бо, годi! - успокоювала пiдсолодженим, аж немилим голосом. - Того нема ще чого лякатися! Тому вiн ще не потребу║ вмирати, що говориться об можливiм випадку. Видиш? Поетична ман