Iван Карпенко-Карий. Мартин Боруля
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Комедiя в 5 дiях
ДIкВI ЛЮДЕ
_Мартин Боруля _- багатий шляхтич, чиншовик.
_Палажка _- його жiнка.
_Марися _- ┐х дочка.
_Степан _- син ┐х, канцелярист земського суду.
_Гервасiй _Гуляницький-багатий шляхтич,
чиншовик.
_Микола _- його син, парубок.
Нацi║вський - регiстратор з ратушi.
_Трандал║в _- повiрений.
_Протасiй Пеньонжка_, _Матвiй Дульський _чиншовики.
_Омелько, Трохим_ наймити Борулi.
_Гостi_.
ДIЯ ПЕРША
Кiмната в хатi Мартина Борулi. Дверi прямо i другi з правого боку.
Грубка з лежанкою. Дерев'янi стiльцi, канапка i стiл, покритий бiлою
скатеркою.
ЯВА I
За столом сидять _Трандал║в_, а з бокових дверей виходить _Боруля_ з
бумагою в руках.
_Боруля_. Нате, читайте! _(Да║ бумагу)._ Читайте вiдцiля.
_Трандал║в (чита)._ По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и
на основании представленных документов Дворянское депутатское собрание
определяет: Мартына, Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука
Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома
Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить к дворянскому
его роду, признанно йому в дворянском достоинстве, по определению сего
собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением во 2-ю часть
дворянской родословной книги и дело сие с копиями, как настоящего
определения, так равно и определения от 14-го декабря 1801 года
представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту
Герольдии.
_Мартин._ О!.. Виходить, я - не бидло i .син мiй - не теля!.. I щоб
пiсля цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть
дворянсько┐ родословно┐ книги, подарував якому-небудь приймаку
Красовському свою обiду? Та скорiще у мене на лисинi виросте таке волосся,
як у ┐жака, нiж я йому подарую.
_Трандал║в._ Так, виходить, вiзьмемо на апеляцiю?
_Мартин (б'║ кулаком по столу)._ На апеляцiю! Безпремiнно на апеляцiю!
Що то за суд такий, що признав обiду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут
обоюдна обiда? Вiн каже на мене - бидло, а я мовчи? Вiн кричить на сина,
на чиновника земського суда - теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так
лають? То що ж би я був тодi за дворянин? Ну, i я сказав йому: свиня,
безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обiда?
_Трандал║в._ Стривайте, не гарячiться! Будем апелювать.
_Мартин._ Апелювать!
_Трандал║в._ А за вивод подамо встр║чний iск.
_Мартин._ А коли треба, то й поперечний! _Трандал║в._ Поперечних не
полага║ться. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмiнить рiшенi║ - ми
вигра║мо дiло. Когда я був ще фотографом, то для практики вiв дiло
Горбенка з Щербиною, таке саме дiло, як ваше, тiлько там не словесная була
мiж ними обiда, а кулачная. Щербина, зна║те, схопив Горбенка за чуба i так
ним мотнув кругом себе, що i сам не вдержався на ногах - упав! А магiстрат
признав, що драка була обоюдна. В рiшенi┐ сказано було: "Хотя Щербина,
взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался
значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное
доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью
тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обiду
обоюдною"!.. Це було перве мо║ дiло, я апелював, i уголовна палата
одмшила... I по вашему дiлу одмiнить - не журiться... Iтак, виходить, по
дiлу об обiдi апеляцiя?
_Мартин._ Апеляцiя! Та таку апеляцiю напишiть, щоб у Красовського у
носi закрутило, щоб йому свербiло!.. Я грошей не пожалiю, аби менi
Красовського у острог посадить.
_Трандал║в._ О, не я буду, - ми йому докажемо! Всi ходи знаю, вже менi
прошенiй не вернуть за нехворменно║ написанi║, нi! Як напишу, то прямо
точная копiя з форми - усе по пунктах.
_Мартин._ I скажiть, що буде коштувать?
_Трандал║в._ Стрiчний iск... i апеляцiя... _(Набiк.)_ Як би не
продешевить! _(До Мартина.)_ Щоб i для вас не було обiдно... з бумагою...
Сто рублiв, а непредвiд║нни║ расходи на ваш кошт.
_Мартин._ Дам сто двадцять! Тiлько ж i накрутiть йому;
щоб нюхав, чхав, щоб... Усi закони виставте!
Входе _Омелько_.
_Омелько_. .Конi ┐х готовi, фурман послав мене сказать, що той...
_Мартин._ Скажи там, щоб дали на дорогу двi мiрки вiвса, - ну, чого очi
вивалив?
_Омелько_ _(iде)._ Нiколи вiн тобi не дасть договорить. _(Пiшов.)_
_Трандал║в._ Я б вам i не казав... знаю, що вiд вас будлi-коли
получиш... та... здержався...
_Мартин._ Грошi? За цим дiло не стане - я зараз! _(Пiшов у боковi
дверi.)_
ЯВА II
_Трандал║в (сам)._ Добре дiло це повiренничество, ║й-богу! Другого
такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не
був? Був i писарем в пiтейнiй конторi, був обер-об'┐ждчиком, був
прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, - скрiзь
важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай,
шукай мiсця... Зробився я сам хазя┐ном: купив машину, одкрив фотографiю...
Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж
i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у компанiю лабаранта
Плащинського, i як ми не билися - не виходять очi. Усе як слiд, а очей
нема... Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не пiшло.
Скасував я свою фотографiю i взявся за повiренничество - пiшло як по
маслу. От i тепер: дiло Борулi веду протiй Красовського, а дiло
Красовського протiв Борулi. ┐здю на сво┐х конях по просителях, - i коней
годують, i мене годують, i фурмана годують, i платять!.. Наберу дiл
доволi, при┐ду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого, щ,о
й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу,
якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба
- так саме: той же, що рiшав дiло, i апеляцiю напише, а коли дiло
замисловате - вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарештi:
чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи - не тужи! Все одно що лiкар:
чи вилiчив, чи залiчив - плати!
Входе _Мартин._
Мартин _(да║ грошi)._ Я вже на вас покладаю всi сво┐ надi┐.
_Трандал║в._ Не турбуйтесь - докажемо! Ну, прощайте.
Чоломкаються i цiлуються.
Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я при┐ду; а може, и сам заверну.
_(Пiшов.)_
ЯВА III
_Мартин_, а потiм _Степан._
_Мартин._ Дiловий чоловiк! Нема розумнiшо┐ служби, як гражданська!
Зда║ться, якби мене опредiлив був покiйний папiнька на гражданську, то
вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це - все дбав
про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт
настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилiзеш в люде, станеш на
дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський суд, та
ще мало зна║, не натерся, а, бог дасть, натреться, тодi повiреного не
треба - самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристро┐ть за благородного
чоловiка. Щось Степан менi казав про одного чиновника... Треба з ним
побалакать.
Входе _Степан._
_Степан. _Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.
_Мартин._ От зараз конi запряжуть, та й з богом! (У _дверi.)_ Омелько!
Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не забудь! Я хотiв з тобою ще
побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на масницi...5 А,
дай бог пам'ять... чиновник. На гитарi добре гра║.
_Степан. Нацi║вський._
_Мартин._ Еге-ге! Нацi║вський! Ти, зда║ться, казав, що йому Марися
уподобалась?
_Степан. _Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно,
уподобалась.
_Мартин._ А вiн же сам ма║ який чин чи так ще - канцелярист?
_Степан. _Нi, вiн уже губернський секретар6.
_Мартин._ О, чин ма║ немалий!
_Степан._ Давно веде iсходящу.
_Мартин._ Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?
_Степан._ Така книга. Через його руки всi бумаги iсхо-дять: вiн ┐х i в
розноснi запису║ i печата пакети. Без нього нi одна бумага не вийде з
ратушi.
_Мартин._ Виходить, важна птиця.
_Степан._ Скоро i вступающi йому поручать.
_Мартин._ Вступающi?!
_Степан._ Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть iти через
його руки.
_Мартин._ Яка ж це должность?
_Степан._ Регiстратор.
_Мартин._ Губерський секретар, ще й регiстратор7!.. Якраз для нашо┐
Марисi жених, а за придане нехай не турбу║ться. Скажи, щоб при┐здив. Коли
хоче, то нехай на наших же конях i при┐де, я його i звiдцiля одвезу в
город на сво┐х. Побалакай з ним... так, зна║ш, полiтичне, i, коли тепер не
при┐де, то напиши менi, що скаже.
Входе _Марися_.
_Марися. _Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!
_Мартин._ Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так
по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому... Ти цими словами, мов
батогом, по уху мене хльоска║ш.
_Марися._ Ну, а як же? Я забуваю.
_Мартин._ Он як Степан каже: папiнька, мамiнька...
_Степан._ Або: папаша, мамаша.
_Мартин._ Чiлi: папаша,, мамаша... треба так казать, як дворянськi дiти
кажуть.
_Марися._ Я так i не вимовлю.
_Мартин._ Привчайся: ти на такiй линi┐. _(До Степана.) _Ходiм! _(Обнiма
його за стан.)_ Канцелярист!
Пiшли.
ЯВА IV
_Марися_, а потiм _Микола._
_Марися (одна)._ I що це з батьком сталось, все пере-начують!
Папiнька... Мамiнька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чуднiще!
Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. _Входе Микола._
А ти чого притисся?
_Микола._ Хiба не можна?
_Марися._ Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджа║мо в
город. А я люблю з тобою сидiть i розмовлять так, щоб нам нiхто не заважав
i нiхто нас не бачив.
_Микола._ А менi вже обридло ждать i ховаться од людей. Сьогодня скажу
сво║му батьковi, щоб побалакав з тво┐м, а пiсля провiд i поженимся. Чи
так, Марисю?
_Марися._ Авжеж так, чого ще ждать?
_Микола._ Поклич менi Степана, я хотiв з ним побалакать.
_Марися._ Зараз.
_Микола._ А йому сказать?
_Марися._ З яко┐ речi?
_Микола._ А щоб на весiлля при┐хав.
_Марися._ Поспi║мо ще. _(Iде.)_
Микола _(огляда║ться)._ Марисю!
_Марися._. Чого?
Микола _(пiдходе)._ Не будеш сердиться, я тебе поцiлую?
_Марися._ Ну, мерщiй!
_Микола _цiлу║ ┐┐ раз, хоче ще, _Марися_ одводить його.
Годi! _(На вiдходi.)_ А то ти до весiлля нацiлу║шся, а послi обридну.
_(Пiшла.)_
ЯBAV
_Микола_, а потiм _Степан._
_Микола (один)._ I нiколи бiльше разу не хоче, тiлько оскому наб'║!..
Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а
через два тижнi Марися буде моя жiнка! Жiнка моя!.. Тiлько подумать - та й
гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти, мо║ сонечко, i свiтиш
менi, i грi║ш мене.
Входе _Степан._ Здрастуй, Степане!
Чоломкаються.
Сьогодня вже й ┐деш? Т до нас не зайшов. Може, горду║ш?
_Степан._ Та зна║ш, не через те, щоб там що... а вiд того, що... той...
якось часу не було - короткий отпуск. Непремений засiдатель одпустив мене
на малий срок з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то
все з папiнькою читали... А ти ж як пожива║ш?
_Микола._ Нам що? Вдень наробишся, а ввечерi, разом з соловейком,
щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городi?
_Степан._ Чого нам скучать? У нас ║ бiлiярд, бульвар чудесний, панночок
скiлько хочеш: у недiлю бульвар ними цвiте, мов маком всiяний... А то
збереться компанiя, та по┐демо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу,
печеру║-мо раки iлi запива║мо трехпробною i спiва║мо крам-бамбулi!
_Микола._ Що ж то: трехпробная i крамбамбулi? _Степан._ Ха-ха-ха!
Трехпробная-водка, а крамбамбулi - романс! I скучать нема║ часу: у нас
щодня бумаг приносять з пошти по мiшку...
Микол а. Що ж ви з ними робите? _Степан._ Запису║мо у дiжурну, а потiм
у вступающу, спису║мо копi┐.
_Микола._ Навiщо ж то?
_Степан._ А якi ║ бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканi║:
кому дiло треба зробить. Тут один другого бри║ так... що аж пальцi
знать!.. Наш секретар пише:
"Прошу не вдаваться в излишнюю, обременительную, безпо-лезную и для
времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи] XV тома II
части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить..." А нам
знову отви-чають: "Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные
к делу не относятся, ибо..." Чудесно!
_Микола._ Ти ┐х, як молитви, зна║ш...
_Степан._ Напам'ять заучую. Менi Антон Спиридоновнч совiтують виучувать
бумаги напам'ять. Вiн тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовнiй
частi.
_Микола._ Ну, як собi хочеш, а я б скорiй рови копав, нiж таку роботу
робить.
_Степан._ Да, ето правда-важко... Умственная робота - висшого порядка
предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали
менi, зна║ш, якусь вiдомость: однi графки та цифри. Очi розбiглися - не
знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графiку, всунув цифру -
не туди, нагородив харкiв-макогоникiв i заморочився так, що замiсть
пiсошницi взяв чорнильницю i покропив вiдомость. Злякався, щоб не
прив'язали до столу, та й утiк... А.потiм определили мене у земський суд.
Тут зовсiм другi дiла... Два годи писав присяжнi листи та всякi копi┐, а
тепер i сочиняемо...
_Микола._ До чого ж ти там дослужишся?
_Степан._ Столоначальником буду, а потiм, може, й секретарем, чин
дадуть, женюся на багатiй...
_Микола._ Так. А менi скучно за тобою: умiстi вчились у отця
Ксенофонта,,умiстi й науку скiнчили, та й розiйшлися! Пам'ята║ш, як на
гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма?
А ми повтiкали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам ┐сти носила...
Смiха!
ЯВА VI
Тi ж i _Мартин._
_Мартин._ Ну, сину, поснiда║ш, та й з богом в путь! Уже конi готовi,
щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, - це не
то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там дiла поважнiй. _(До
Миколи.) _А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш?
_Микола._ Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти...
_Мартин._ Правда, правда! Не всякий може дiло розумiть... Кому до
волiв, кому до бумаг - така жеч...
_Микола (пода║ Степановi руку)._ Ну, прощай, брат, благополучно┐ тобi
дороги.
_Степан._ Спасибi.
_Микола._ Прощайте, дядюшка _Мартин._
_Мартин._ Iди здоров! Микола пiшов. Чого вiн до тебе в'язне, якi ви
товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у кожного з вас
iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими.
Яка тобi компанiя Микола? Мужик - одно слово, а ти на такiй линi┐, трешся
мiж людьми iнчого колiна... Може, бог дасть, i столоначальником будеш або
й письмоводителем у станового - це не то, що "цоб, половий!..", "цабе,
перiстий!", а пiт йому лл║, а пил принада на лице, i смуги по всiй тварi,
та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно
те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на той
рiк дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав менi секретар, то ми
достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь на Миколу. То
таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш
колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полага║ться, i кокарда?
_Степан._ Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом,
застiба║ться в один борт на дев'ять пугвиць!
_Мартин._ От бач! Де ж йому рiвняться? Коли б, господи, тiлько
утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Ка║тан Iванович завiря, що
коли вже депутатське собранi║ признало, то й сенат призна║.
_Степан._ Ка║тан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що
от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно
утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..
_Мартин._ Треба йому четвертей п'ять вiвса послать. Там як побачиш
Ка║тана Iвановича, нагадай йому про мен-даль, вiн вже зна║. Скажи:
папiнька просили за мендаль. Не забудь.
_Степан._ Добре, не забуду.
_Мартин._ Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.
Степан пiшов.
ЯВА VII
_Мартин_, а потiм _Омелько_.
_Мартин (один)._ Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тiлько
дворянськi порядки позаводить... Вирядю Степана i приймусь за дворянськi
порядки. _(У дверi.)_ Омель-ко, Омелько!.. _(До себе.)_ Хоч i кошту║
багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.
Входе _Омелько_.
Ти б надiв чоботи.
_Омелько_. На бiса я ┐х буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i
в постолах.
_Мартин._ Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського - i в
постолах!
_Омелько_. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку,
ноги в сiно засуну, те менi й байдуже.
_Мартин._ Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!
_Омелько_. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?
_Мартин._ Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько
закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.
_Омелько_. Який панич?.. Хiба Красовського панич по┐де з нами?
_Мартин._ Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович!
Подавись ти сво┐м Красовським... Степан Мартинович - такий самий панич!
_Омелько_. Степан?! Давно ж його призвели, хазя┐н?
_Мартин._ От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько
Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазя┐ном, а паном
зватимеш.
_Омелько_. Та за що ж биться? Панич-то и панич,
пан - то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду
паном величать? Про мене, менi однаково. Звелите, то й юнкером вас
зватиму.
_Мартин._ Та одшукай ще, там, у коморi, був вандальський дзвiнок, i
причепи пiд дугу.
_Омелько_. Добре, пане.
_Мартин._ Ти яких коней запрiг?
_Омелько_. Лиску, Красавку i Блоху.
_Мартин._ Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а у Блохи аж дво║...
Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун лошат буде бiгти?
Зараз менi перепряжи!
_Омелько_. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову
не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать...
_Мартин._ Кулката в корiнь. Зозулю i Карякошку на пристяжку. Iди
мерщiй!
_Омелько_ _(про себе)._ Поки був чоловiком - i не вередував, а паном
зробили - чорт тепер на нього й потрапе. _(Пiшов.)_
ЯВА VIII
_Мартин,_ а потiм _Степан_ i _Палажка._
_Мартин (один)._ Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому
наче трохи чудно: то було "Мартин, дядьку Мартине", а тепер - пан!..
Нiчого, призвичаяться!
Входять _Степан _i _Палажка._
_Палажка._ Гляди ж менi сорочок, платкiв, щоб не порозкрадали. Там я
тобi вирiзала три пари нових онучок i все поскладала як слiд.
_Мартин._ Яка це в тебе шинеля? Я ж тобi казав: зроби таку, як у
столоначальника.
_Степан._ Сукна не стало на дармовiса.
_Мартин._ На ж тобi грошей i безпремiнно зроби дармовiса _(да║),_ та
купи самуваря, чаю, сахарю i... кофiю i пришлеш з Омельком. А там, що
останеться, вiзьмеш собi:
може, рукавички купиш... Дивись, як люде, так i ти. Та чоботи чисть раз
у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа - перве дiло. Та ще не забудь
про те, що я тобi казав: нехай при┐здить хоч i на наших конях - я його i
назад одiшлю.
_Палажка._ Хто?
_Мартин._ А, послi! Як при┐де, тодi побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так
годиться. Я на недiлю пришлю Ка║та-ну Iвановичу вiвса i сiна, а ти,
Стьопа, нагадай йому про мендаль...
Входе _Омелько_, в чоботях i в дранiм кобеняку.
_Омелько_. Та йдiть, бо Кулкат не сто┐ть, аж ляга.
_Мартин._ Ти б ще мiшок драний надiв на голову. Вiн там осоромить
панича! Надiнь менi добрий кобеняк!
_Омелько_. Та ви ж за кобеняк нiчого не казали, а тiлько за чоботи!
_(Набiк.)_ От наказанi║ господн║ з таким паном:
звелiв надiть чоботи, а чiпля║ться за кобеняка. _(Пiшов.)_
_Мартин._ Ну, тепер з богом! _(Вста║.)_ Прощай. _(Цiлу║ Степана.)_
Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять... трись, трись
меж людьми - i з тебе будуть люде!
_Палажка._ Здоров'я бережи, шануйся, сину. _(Цiлу║ його.)_ Молися богу
по книжцi.
_Степан._ Прощайте, папiнька! Прощайте, мамiнька!!
_Мартин._ Кланяйся ж там Ка║тану Iвановичу, Свириду Петровичу...
Виходять.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Кiмната у _Борулi_.
ЯВА I
За столом сидять _Мартин_, _Гервасiй_ i _Матвiй._
_Гервасiй_. Так от яке дiло, пане Мартине: ти зна║ш, що я чоловiк не
бiдний, Микола у мене один, то. й вiн не буде бiдувать; а в тебе одна
дочка... Мiй Микола i твоя Марися умiстi виросли i полюбили одно другого,
а ми з тобою давнi приятелi... То як ти скажеш: чи не поженимо ми сво┐х
дiтей? Нехай давня наша приязнь закiнчиться весiллям наших дiток!..
_Матвiй._ I яз охотою потанцюю на весiллi свого хрещеника! Ану,
Мартине, рiшайте, бо менi вже й танцювать схотiлось!
_Мартин._ Так-то так, приятелю мiй, я знаю, що ти не бiдний, i, може,
справдi дiти нашi любляться, та не випада тепер вiддать менi Марисю за
твого Миколу.
159
_Гервасiй._ Чого так?!
_Мартин._ Дочка моя дворянка, а твiй син... нi дворянин, нi чиновник...
так не приходиться дворянцi йти за простого хлiбороба, я тепер на такiй
линi┐...
_Гервасiй._ Он що! Я тебе, Мартине, не пiзнаю: поки ти не ганявся за
дворянством, був чоловiк, як i всi люде;
тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха i так дворянство у тебе
засвербiло, що ти рiвня║ш себе з Красовським...
_Мартин._ Що менi Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був
безштанько, i батько його так само сидiв у Шадурського на чиншi, як i ми;
а що вiн женився на дочцi Шадурського i через те зробився державцем, то це
ще не велика жеч! I мiй Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться
на Тридурськiй, i ми зовсiм тодi порiвня║мся з Красовським!
_Гервасiй._ Далеко ходить! Красовський вчений, лiкар, Красовський
державець, а ти надима║шся через силу, щоб з ним порiвняться, бундючишся
дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, - вiр менi, що як будеш
отак роздувать свiй гонор, то Красовський з'┐сть тебе!..
_Мартин._ Подавиться, пане Гервасiю, подавиться - я глевкий!
_Матвiй._ Глядiть, щоб вiн вас не пiдпiк, ха-ха-ха!
_Гервасiй._ Що ж ти тепер зробиш? От вiн не хоче, щоб ти сидiв на його
власностi, - i вибирайся! А сам не пiдеш - пiд руки виведуть, за ноги
витягнуть, викинуться за межу зо всiм збiжжям! Що. там рiвняться!..
_Мартин._ Мене викинуть? Мене за ноги витягнуть з прапрадiдiвського
грунту?! О-о!.. Та хто посмi║? А стрiчний iск, а апеляцiя? Я його ще в
острог посадю за обiду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло
i яке теля мiй син!
_Гервасiй_. Ти ослiп од дворянства! I поки ту правду знайдеш, то все
хазяйство профиська║ш i все-таки нiчого не доб'║шся, i Красовський тебе
випре звiдцiля!
_Мартин._ Не дiжде! Не будь я Мартин Боруля! Мав би все хазяйство
сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як
i вiн. _(Б'║ себе в груди.)_ Уродзоний шляхтич Мартин, Генадi║в син, внук
Матвiя Кардова, правнук Протасiя Гервасi║ва, Боруля з сином Степаном,
герба Тшiвдар!.. О, стокроць дяблiв * його мамцi i його татковi!
_Гервасiй._ Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звiдкiля, що означа
те слово Тшiвдар, ти сам не зна║ш.
_Мартин_. А нащо менi знать? Герб - то ║сть знак шляхетського
досто┐нства!
_Гервасiй._ Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всi шляхтичi i
всi дворяни, тiльки щабльовi.
_Матвiй._ Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, пане Гервасiю, щабльовi?
_Гервасiй._ Такi, виходить, маленькi, що повипадали крiзь щаблi сво┐х
не вшитих лубками возiв i розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!
_Матвiй_. Ха-ха-ха!
_Мартин_.-Може, ти й щабльовий, i голопузий шляхтич, а я уродзоний! Не
вiриш? У мене е копiя з протоколу депутатського собранiя, коли хочеш-
покажу; Я i сам не знав, а тепер довiдався, що прапрадiд мiй був
стражником та-моженог-о скарбу i на його бумагах пiдписаний сам
суперетендент Севастян Подлевський... от що! I у Красовського не кращi
бумаги.:
_Гервасiй._ Що там бумаги! Краеовський на лiкаря вивчився, то йому i
шляхетство пристало. Тепер вiн ┐здить у калясi, його вже крiзь щаблi не
протягнеш, а бумаги - тьфу! I в мене було ┐х доволi, а тiлько я
переконався, що нам дворянство так личить, як коровi сiдло.
_Мартин._ Може, ти й корова; а мiй прапрадiд...
_Гервасiй_. .Був,стражник? Чув! А мiй був пiдкоморий!
_Мартин_. Твiй пiд коморою тiлько сидiв, то iнша жеч...
_Гервасiй._ А твiй стерiг тi║┐ само┐, комори, де. мiй сидiв?.
_Матвiй._ Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то ще пола║тесь:! Цо там по
титулi - коли нема нiц в шкатулi!.. Краще,пане Мартине, вiддайте Марисю за
Миколу та зап'║мо могорич!
_Мартин._ Нi, пане Дульський... У мене, слава богу, ║ i в шкатулi... Я
на другiй линi┐...
_Гервасiй._ Вiн дворянин!
_Мартин._ Щоб ти знав!
_Гервасiй._ Горе з такими дворянами! А по-мо║му, хто вчену голову; ма║,
то дворянин, а вже як неграмотнi дворяне, то...
_Мартин._ Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний, бо умi║ш тiлько
молитви читать, та й то по батькiвському молитвенику, а по чужому не
втнеш!.. А я й скоропись розбираю. _Гервасiй._ По батькiвському
молитвенику теплiше молиться.
_Матвiй._ Ну, годi, панове, бо я бачу, що посваритесь! Що там до
титулу, якщо нема║ нiчого в гаманцi!..
_Гервасiй._ I справдi! Як наше не в лад, то ми з сво┐м назад!..
Прощайте, пане уродзоний! Тiлько глядiть, щоб не чухалися, як дворянство
крiзь щаблi випаде. _(Iде.)_
_Мартин._ Не журись, у нас вози лубками вшитi!
_Матвiй._ От i не вгадав: думав могорич пить, а пiднесли дулю, - i нiс,
зда║ться, не свербiв.
_Мартин._ Чого ж, милостi просю: сiдайте, я зараз почастую, то одна
жеч, а це друга.
_Гервасiй._ Де вже нам з дворянами за одним столом сидiть. _(Пiшов.)_
_Матвiй._ Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.
_Мартин._ Оставайся, закусимо.
_Матвiй._ Нехай другим разом, а тепер не приходиться:
умiстi прийшли, умiстi й вийдем... Iще раз скажу: жаль, що ви не
вiдда║те Марисю за мого хрещеника, славний парубiяка...
_Мартин._ Я й сам знаю... так не рiвня по званiю.
_Матвiй._ До зобачення! _(На вiдходi.)_ Може, ще роздума║те i на тройцю
потанцю║мо! _(Пiшов.)_
ЯВА II
Мартин, а потiм _Палажка._
Мартин _(один)._ Може, й на тройцю потанцю║мо, тiлько не на Миколинiм
весiллi. Бач, хлоп, пiднiжок пана Кра-совського! Туди ж, у рiдню лiзе, -
умийся попереду!.. Якби не в мо┐й хатi, ║й, наплював би Гервасi║вi у
самiсiньку пику за його хлопськi речi... I вiн зо мною рiвня║ться!..
Далеко!.. От як при┐де сьогодня з города наш жених - губернський
секретар-регiстратор, - тодi милостi просю подивиться, за кого Боруля
вiдда║ свою дочку!.. Ха!
Входе _Палажка._
_Палажка._ Чого це Гервасiй i Матвiй заходили?
_Мартин._ Гервасiй свата нашу Марисю за свого Миколу.
_Палажка._ От i слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий,
добрий i хазяйський син.
_Мартин._ I хлоп.
_Палажка._ Такий, як i ми.
_Мартин._ Дурна!
_Палажка._ Сам ти дурний! Чого ла║шся? Що ж ти ма║ш против Миколи?
_Мартин._ Слiпа!
_Палажка._ Тьфу! То тобi, мабуть, повилазило. _Мартин._ Глуха!
_Палажка._ Отже, ║й-богу, так i вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!
_Мартин (набiк)._ Чого доброго, вчепиться! Це буде не по-дворянськи.
_(До Палажки.)_ Не сердься, Палазю, а скажи менi - тi┐ бачила ту бумагу,
що Степан привiз?
_Палажка._ Бачила.
_Мартин._ I чула, що вiн читав у бумазi?
_Палажка._ Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи
товком: чи вiддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.
_Мартин._ Дiло шiсть мiсяцiв в герольдi┐, не сьогодня-завтра утвердять
в дворянствi, а я дочку вiддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з'┐хав, чи
як?
_Палажка._ Зда║ться менi, що з'┐хав: не велиш нi менi, нi дочцi робить,
сам не робиш, понаймав наймитiв, наймичок, хазяйство псу║ться...
_Мартин._ Палазю! Дворянин - одно, хлоп - друге!.. Може, ти цього не
розумi║ш, то тобi яснiше скажу: сметана - одно, а кисле молоко - друге! О!
Розумi║ш?
_Палажка._ Одно розумiю, що ти стерявся розумом.
_Мартин._ О господи, о господи! Нащо ти мене довiв до того, що я
одружився з простою мужичкою! Нiчого не тя-ме - як до пенька балака║ш. I
казав же покiйний папiнька: женись, сину, на шляхтянцi. Нi, таки погнався
за чорними бровами! От i дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так i
нема!
_Палажка._ Божевiльний! кй-богу, божевiльний! Ти б дроку напився.
_Мартин._ Що ти з нею будеш балакать?.. Хiба тобi краще буде бачить
свою дочку за репаним мужиком Миколою, нiж за губернським
секретарем-регiстратором? Краще? Кажи!
_Палажка._ А де ж вiн у бiса, той... ростератор?
_Мартин._ Регiстратор. _Палажка._ Та не вимовлю.
_Мартин._ Ото-то ж боже! При┐де, душко, при┐де! Про нього же й казав
Степановi на од'┐здi - чула?
_Палажка._ То чом же ти менi не сказав? А то: i слiпа, i глуха - тiлько
роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж ┐┐ питав, - може, вона не схоче?
_Мартин._ I питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в нiй батькова
кров, розбере, не бiйсь, де пан, а де мужик!
_Палажка._ Дай боже! Хiба я ┐й ворог?
_Мартин_. I я не ворог сво┐м дiтям, хочу обох дiтей пристро┐ть
по-дворянськи!.. Тiлько ти, Палазю-душко, здiла.й милость, не супереч
менi, слухай мене.
_Палажка._ Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.
_Мартин._ Ну, годi! Сiдай, душко! _Омелько_ привезе са-муварь, чаю,
сахарю i... кофiю. Чай я пив i знаю, як його настановлять, то сам тобi
розкажу; а кофiю не знаю, як роблять.. Пiди ти зараз до Сидоровички - вона
зна - i повчися у не┐. I розпитай гарненько, як його роблять i коли його
подають: чи до борщу, чи на нiч? _Палажка._ А коли ж при┐де жених?
_Мартин_. От Омелько привезе звiстку, а може, й самого привезе, бо
недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствiя
вийдуть.
_Палажка._ То я ж зараз i пiду, бо, може, сьогодня й привезе.
_Мартин_. Iди, iди, душко! Та розпитай гарненько про всi звича┐ i
порядки дворянськi.
_Палажка _пiшла.
ЯВА III
_Мартин_, а потiм _Трохим _i _Омелько_.
_Мартин (один)._ Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже
пора б йому й при┐хать давно. Треба буде попросить на вечiр Протасiя; вiн
гарно i багато умi║ балакать... А важко i в дворянствi жить: рэзходу,
розходу, - са.ми.м уробить якось, не приходиться...
Входе _Трохим._
_Трохим._ Пане! Наших двi пари волiв i двi корови зайняв економ у двiр.
_Мартин._ Де ж вони паслись?
_Трохим._ Та в чередi, з череди й зайняв!
_Мартин._ Як вiн смiв?!
_Трохим_. Так пан Красовський звелiв.
_Мартин._ О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За
що ж?
_Трохим._ Каже, що на вас накинули чинш i поки не заплатите - не
вiддасть.
_Мартин._ Не вiддасть?.. Бери палицю i менi знайди доброго дрючка!.. Я
┐м покажу... Я... Ми ┐м покажемо!
_Трохим._ Нi, пане, я не пiду. Вiн похваля║ться i вам на спинi горба
зробить. Каже: Боруля добива║ться бумажного горба, а я йому на спинi горба
надрюкую.
_Мартин._ Хто це казав?
_Трохим._ Економ.
_Мартин._ О, хлоп поганий! Вiн, наймит Красовського,
менi горба зробе? Менi?.. Та я... Запрягай коней, по┐ду зараз
в стан! Це грабiж, грабiж!...
_Трохим._ Нема ж натачанки ще з города.
_Мартин._ Бiжи до Сидоровички, позич.
_Трохим _пiшов.
Граблять!.. Граб... Граб... Це менi ще i на руку - нехай граблять!..
Разом за все отвiт даси! Нi, пане Красовський, Боруля ще потяга║ться з
тобою! Мабуть, почув, що дiло в герольдi┐... апеляцiя... стрiчний iск йому
в печiнку сiли... О пресвята дiво! Вмiшайся в мо║ дiло, поможи менi ворога
; свого доканать.
Входе _Трохим_
_Трохим._ Там прийшов Омелько.
_Мартин._ Який Омелько?
_Трохим._ Та наш же Омелько.
_Мартин._ Сам?
_Трохим._ Сам.
Мартин _(набiк)._ Що ж це за знак: i забарився, i жениха не привiз?
_(До Трохима.)_ Запрягай же свiжих коней у нашу натачанку, та по┐демо зо
мною у стан, а Омелько нехай зараз iде в хату...
_Трохим._ Вiн бо┐ться iти в хату.
_Мартин_. Чи ти не здурiв? Чого вiн бо┐ться?
_Трохим._ Та коней наших покрали в городi.
_Мартин._ Як?.. О господи! Нова напасть... Тягни його сюди, за чуба
тягни! _(Бiжить до дверей.)_ Омелько! Iрод! Супостат! Iди в хату!
Входе _Омелько_, босий.
_Мартин._ Де конi, азiят?
_Омелько_. Украли.
_Мартин._ Украли?
_Омелько_. I чоботи, i кобеняк украли...
_Мартин._ Як же в тебе голови не вкрали?
_Омелько_. Бо нiкому не потрiбна: у кожного ║ своя, хоч поганенька.
_Мартин._ Що ж менi тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не
проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?..
Розказуй, анахтема, як було дiло?
_Омелько_. Та так було дiло. То як при┐хали ми з паничем, зараз
понаходило тих судейських видимо-невидимо. IIослали за горiлкою, панич
достали сало, курей i прийнялися трощить та пить. А далi, спасибi ┐м, i
мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не
хотiв випить повяо┐ i таки випив; випив, закусив салом - у мене з дому
було сво║ сало i хлiб...
_Мартин._ Мерщiй розказуй! Ти з мене печiнки витягнеш.
_Омелько_. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зiб'║те з пантелику.
_Мартин._ Я тебе з нiг зiб'ю i шерсть на тобi вискубу!
_Омелько_. От я й забув, що казав.
_Мартин._ Говори, говори, бiсова патяка, буду мовчать, говори!..
_Омелько_. Випив, закусив салом.
_Мартин._ Ну?
_Омелько_. У мене з дому було сво║ сало i хлiб.
_Мартин (крiзь зуби)._ Чув, чув!..
_Омелько_. Напо┐в коней i хотiв спать лягать, а тут, спасибi ┐м, ще
пiднесли... Потiм третiй раз почастували, i вже не скажу вам: чи частували
ще й четвертий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i заснув. Вранцi, до схiд
сонця, прокинувся - не можу голови пiдвести... Почав пригадувать: де я? Не
пригадаю. Глянув набiк: чи┐сь босi ноги на полудрабку. Що воно за твар,
думаю собi, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далi думаю: коли ║
ноги, то повинна буть i голова, - а голови не видко, тiлько моя, та й
сво║┐ голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке телiпа║ться, мов
хто начепив клунок з пiском... Помалу-помалу пiдвiв я голову. Дивлюсь:
нiкого нема, кругом чужа оселя... Боже мiй! Тут зразу голова моя зробилась
легка, як вiвсяна полова, i я догадався, де я i що зо мною було!
Схопивсь... сюди, туд'и -- нема нi коней, нi чобiт, нi кобеняка! Сiв я та
й заплакав.
_Мартин_. Заплакав?
_Омелько_. Заплакав. Гiркими сльозами заплакав: чоботи були настоящi
шкаповi i кобеняк...
_Мартин._ Луципiр! А коней тобi не жаль?
_Омелько_. Та конi знайдуться, бо там якийсь судейський, з мiдною
бляхою на грудях, списав усе: i як коней звуть на ймення, i до якого
полудрабка котра коняка була прив'язана, i полудрабки розглядiли, - усе як
слiд, я розказав усi прикмети. Записали i те, що як удариш батогом, то
Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, -все записали,
конi знайдуться!.. _(Зiтха║.)_ А чоботи i кобеняк...
_Мартин._ Геть з очей, паршивий робiтник! Тобi гиндйкя пасти, а не
коней глядiть! Самi кращi конi пропали! Будеш же ти одслужувать менi за
коней шiсть лiт.
_Омелько_. А буду. Таке дiло. _(Набiк.)_ А хто ж менi одслуже за чоботи
та за кобеняк? Якби не ти, то я б ┐х i не брав.
_Мартин (до Трохима)._ Бiжи до Сидоровички, вiзьми натачанку чи вiзок,
запрягай коней, та хоч уночi по┐демо до станового.
_Трохим _вийшов.
_(Омельковi)._ Ти чого сто┐ш? Пiшов, не печи мо┐х очей!
_Омелько_. Та тут ще лист вiд панича.
_Мартин._ Чого ж мовчиш? Давай мерщiй, шелепа!
_Омелько_ _(доста║ з шапки)._ Та не гримайте ж хоч за листа, бачите,
зашив як далеко - боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: "Хоч шапку i вкраде, то
лист буде цiлий, чорта з два найде". Нате.
_Мартин (прочитавши)._ Що його робить?.. Жених обiщав при┐хать, як
коней пришлю за натачанкою... Тут грабiж... там коней покрали!.. Памороки
забило... _(До Омелька.)_ Iди, розумна голово, надiвай постоли, по┐дем зо
мною у стан, а Трохим по┐де в город зараз же, щоб завтра i натачанку
привiз... Упряж де ти зоставив?
_Омелько_. Злодi┐ взяли, тiлько черезсiдельник зостався.
_Мартин._ Щоб ти на ньому повiсився! I упряж позич в Сидоровички.
_Омелько_. А коней яких запрягать?
_Мартин._ Не питай мене!.. I дорогою не балакай до мене, бо я тебе,
каплоуха собако, чисто всього обпатраю!
_Омелько_. Ну й сердитий... Що то пан! _(Пiшов.)_
Мартин _(один)._ I язик став як кiлок, i в ротi пересохло!.. А синок...
синок!.. Я тут iз шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а вiн там
п'янству║...
Входе _Омелько_.
Ти чого знову у вiчi лiзеш? Кортить, щоб поскуб?
_Омелько_. Письмоводитель станового при┐хав, пита║ться, чи ви дома, та
я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать?
_Мартин._ Зви! Проси! Бачиш - дома, хiба тобi повилазило?
_Омелько_ вийшов. _Мартин_ бiжить до бокових дверей.
Палажко! Письмоводитель при┐хав... I-i! Я й забув, що ┐┐ нема! Марисю!
Пошли за матiр'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай
дiвчата печериць назбирають, у сметанi насмажиш, та я║ць звари уснятку i
молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був, бо
вiн раз у раз з похмiлля... Певно, привiз утвержденi║ в дворянствi.
Отепер, пане Красовський, я тобi покажу, яке я бидло i яке теля мiй син...
_(До дверей.) А,_ Нефодiй Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
Декорацiя та ж.
ЯВА I
_Мартин._ Цiлу нiч з досади не спав! Як прочитав Нефодiй Осипович
бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з iм║нiя Красовського, то наче
п'ять котiв вскочило у груди i разом почали дряпать там сво┐ми гострими
кiгтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грiшми, щоб мене вивести
звiдцiля, - i я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодiй
Осипович за грабiж узяв заявленi║, каже: це уголовне дiло!.. Красовський
хвалиться та похваля║ться!.. Хвались, хвались!.. Коли б менi ще
роздратувать його, щоб вiн розбiй який зробив, та на Сибiр... Що Сибiр? На
каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю i дiтям закажеш!.. Я не буду
хвалиться, нi, а тим часом i в острог, i в Сибiр, i на каторгу тебе
запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би по┐хав у
город - до повiреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два
пiдожду... Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тодi заживу
настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту ┐здить, у карти грать.
Входе _Омелько_.
Чого ти лiзеш, як черепаха?
_Омелько_. А хiба я птиця? Лiтать не можу, поки встанеш, поки
прийдеш...
_Мартин._ Ну, ну, годi...
_Омелько_. Коли б чоловiк крила мав...
_Мартин._ Годi!
_Омелько_ _(набiк)._ Нiколи не дасть договорить... .
_Мартин._ Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов на п'ять
по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать...
_Омелько_. Чого?
_Мартин._ Слухай!
_Омелько_. Та я ж слухаю.
_Мартин._ Мовчки слухай!
_Омелько_. Мовчу...
_Мартин._ Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть дво║,
прибiжиш додому попереду...
_Омелько_. А як я не добiжу попереду?
_Мартин._ Що ти йому будеш казать?
_Омелько_. Трохим же буде кiньми ┐хать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з
мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо.
_Мартин._ Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку
побачив i вперед прибiг.
_Омелько_. Не прибiжу. Годiв п'ять тому назад, може б, i прибiг разом,
а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде ┐хать,
а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим .на зло
менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить.
_Мартин_. Хiба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти
наввипередки з кiньми бiг?
_Омелько_. А хiба я знаю.
_Мартин (бере його за груди)._ Не зна║ш?
_Омелько_ _(набiк)._ Отже, останню свиту порве.
Мартин_._ Звiстку, звiстку, звiстку щоб подав вперед- гость важний
при┐де!
_Омелько_. То дозвольте коня взять.
_Мартин._ Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене!
_Омелько_. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака...
Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить.
Та постривайте, пане, я сам пiду, а то ви менi свиту порвете.
_(Випхнув.)_
ЯВА II
_Мартин_, а потiм _Марися._
_Мартин._ От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль -
давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А
вiн, чорт його зна║, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний
трохи зробився.
Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це?
_Марися._ Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
_Мартин._ Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама
стира║! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?
_Марися._ Вони на городi копають, а я ж що буду робить?
Мартин _(набiк)._ Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б ┐й
роботу дворянську знайти... _(До Марисi.) _Нiчого не роби!
_Марися_. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.
_Мартин._ Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi
зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та
руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й
так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - ║ таке борошенце, та
не знаю, як його звуть i де воно прода║ться...
_Марися_. Як собi хочете, а я, ║й-богу, без роботи не буду сидiть.
_Мартин._ Не смiй менi, кажу! _(Набiк.)_ Яку б ┐й роботу найти
пристойну?.. А! _(До Марисi.)_ Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у
п'яльцях.
_Марися._ Та я ж не вмiю.
_Мартин._ Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.
_Марися _знизу║ плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я
бачив у не┐ п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi,
для сво║┐ хрещеницi, i покаже, як на них вишивать... Ох, поки-то все
поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! _(Пiшов.)_
ЯВА III
_Марися_, а потiм _Микола._
_Марися (одна)._ Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!..
Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то
дворянцi стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловiк на
свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той ма║ право ┐сти, хто ┐жу
заробля║; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його
батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, зна║, хоч
би прийшов заспоко┐в мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре
серце вiщу║!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий
принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi... поки
нагодували... Сьогодня ввечерi побачусь...
_Микола (пiд вiкном)._ Марисю, можна зайти?
_Марися._ Микола! Заходь, заходь - я одна: нi батька,
нi матерi нема.
Входе _Микола._
_Микола._ Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не
хоче вiддать тебе за мене!..
_Марися_. Чом?!
_Микола._ А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть,
щоб я сватав дочку Котрвича.
_Марися._ Що ж ти зробиш?
_Микола._ Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку Котовнча, розбить
сво┐ надi┐, а з ними й серце - все одно що живим лягти у домовину!.. Знов
же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти,
покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi удво║ тяжча моя мука
буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?!
_Марися._ Ти мене любиш?
_Микола._ Умру без тебе!
_Марися._ I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю. Слухай же
мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать Юльку не спiши! Проси
його, щоб пiдождав, поки ┐┐ ти сам не розпiзна║ш, - вiн тебе любить i
згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить.
_Микола (кида║ться до не┐)._ Марисю! Ти мiй розум, мо║ серце, мо┐ очi!
Дай поцiлую тебе за пораду!
_Марися._ Тепер нам не до того! Iди додому краще, щоб нас тут не
зуспiли, - тодi й замiри нашi розлетяться...
_Микола._ Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову?
_Марися._ Жди мене пiд яблуньою у садку.
_Микола._ О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце! _(Пiшов)._
ЯВА IV
_Марися_, потiм _Палажка._
_Марися (одна)._ Так от яке зуспiло мене горе! Дворянина батьковi в
зятi схотiлось. О боже мiй! Та де ж на всiм широкiм свiтi знайдеться
дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I я? Кого так щиро
полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть, нiж
замiж за другого!..
Входе _Палажка._
Мати! Вони, певне, не знають нiчого... Мамо!
_Палажка._ Чого, дитино моя?
_Марися._ Що в нас робиться? Чом батько вiд Миколи старостiв не
прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i
ви самi тому радiли...
_Палажка._ Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько
каже, що ми в дворяне вийшли - панами стали, а Микола не дворянин i через
те нерiвня тобi.
_Марися._ Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба хочете, щоб я
дiвкою посивiла?
_Палажка._ Не журись, дочко, не посивi║ш - жених ║... гарний... i чин
ма║.
_Марися_. к?! Хто?
_Палажка._ Отой судейський, що при┐здив до нас з Стьопою на маслянiй...
Ти йому уподобалась... Пам'ята║ш? Що грав на гитарi i спiвав... Чин
великий на ньому... ростиратор, либонь...
_Марися._ Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того
судейського тiлько раз бачила, не знаю його - i знать не хочу.
_Палажка._ Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у само┐ серце болить
за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли
тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли.
_Марися._ Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi були щасливi!..
Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви
хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк молодий!.. Мамо! Я ж
ваша кров, - не губiть мене, вiддайте замiж за Миколу. Я не хочу буть
дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, - це
всяке зна║!..
_Палажка._ Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!..
Ти побалакала зо мною-i в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що
дворянство нам бiду робе. А почну батьковi казать, щоб не видумував
нiчого, щоб жив по-старовинi, - то закричить, затопа ногами, почне читать
менi якiсь бумаги про дворянство, затурка║ мене, чагирка║, зiб'║ з
пантелику, i я думаю: може, ми й справдi вже дворяне, - i починаю
по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного вiддать
замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що i робить, вимучилась зовсiм i
одурiла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським
звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i при┐де.
_Марися._ Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене!
_Палажка._ Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя,
а товку не буде! Ще й поб'║мось на старiсть, бо вже два рази мало-мало не
бились...
За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тiлько!"
Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. _(Пiшла.)_
_Марися._ Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги... _(Пiшла.)_
ЯВА V
_Мартин_, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм _Марися._
_Мартин._ Отут, хлопче, постав та й iди собi.
_Хлопець _ставить п'яльця на мiсто i виходить.
П'яльця! I нехитра штука, а зараз красу господi придали. Якось аж
веселiше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обiщала
показать, спасибi ┐й. От i благородна кума в пригодi стала! Кумiв завше
треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж,
то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника Лясковського, а
за куму - генеральшу Яловську.
Входе _Марися _i пада йому в ноги.
Що це?!
_Марися._ Не губiть мене, не топiть мене - я у вас одна!
_Мартин._ Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань! Чого
тобi?
_Марися._ Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що при┐де з города,
- я його не люблю, я за нього не хочу...
_Мартин._ Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж тебе тодi
вiддать?
_Марися._ Вiддайте мене за Миколу.
_Мартин._ Свiт навиворiт. Панночцi - мужика забажалось!.. Не смiй менi
про це й за┐каться!
_Марися._ Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi...
_Мартин._ Що то за слово таке - любить? Кажи менi, що то за слово
таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
_Марися._ Я не вмiю розказать... Я...
_Мартин._ Видумка! Витребеньки! Баб'ячi химерики! Чина, дворянство
треба любить, а друго┐ любовi нема на свiтi!..
_Марися._ Я собi смерть заподiю, коли...
_Мартин._ Не сердь мене, бо я порву на собi всю одежу!.. Чу║ш?..
Здурiла дiвка, ще й не розглядiла добре благородного жениха, а вже
ерегу║ться! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за
нього, - от при┐де, то побачиш!.. А про Миколу i не думай! Та я скорiще
вб'ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не
знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них пiклу║шся, побива║шся, з шкури
лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надво║ роздирають! Мало менi муки
з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн зуби скалив?..
Iди! Жених, може, вже з гори з'┐жджа║... Iди одягнися менi у нове плаття,
а цих речей щоб я бiльше не чув!
_Марися._ Тату?..
_Мартин._ Який я тато? Що то за тато?
_Марися._ Папiнька!
_Мартин._ I слухать не хочу! Iди роби, що велять.
_Марися _пiшла.
Не зна║ свого щастя; сказано: молоде - дурне... Ох, дiти-дiти! Якби ви
знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хлiб
┐ли... Якби-то знали... тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам... От
трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я ┐й ворог! Ворог
за те, що витягаю з мужичества... А чого менi це кошту║?.. Колись подяку║.
Входе _Омелько_.
Iдуть?
ЯВА VI
_Омелько_ _(задихався, не може говорить)._ I-┐-ду-уть!
_Мартин._ Чого ти так засапався? Сопеш, як пiдпалений кiнь. Далеко?
_Омелько_. Ху-ху-ху!.. Утомився...
_Мартин._ Ти ж конем ┐хав?
_Омелько_. Де там! Упав, к бiсовому батьковi, з коня...
_Мартин._ Я ж кажу, що так!.. Далеко?
_Омелько_. Нi, зараз за могилою i впав! Тiлько що вилiз на Рака, а...
_Мартин._ Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ┐дуть?
_Омелько_. Та, мабуть, уже близько бiля двору.
_Мартин._ Ти ж бачив, хто ┐де?
_Омелько_. А хто ж? Трохим ┐де - нашими кiньми i нашою натачанкою...
_Мартин._ А в задку сидить хто-небудь?
_Омелько_. В задку?.. Не примiтив!
_Мартин._ Чого ж ти бiг, бодай ти луснув! _(Iде до вiкна.)_
_Омелько_. Чисто колiно збив, болить, як печене, прибiг попереду, а вiн
ще й ла║ться!.. Чорт на тебе угодить... _(Пiшов.)_
_Мартин._ Вiн... Жених!.. _(До дверей.)_ Душко! Палазю! При┐хав! Жених
при┐хав! Одягайтесь мерщiй! А господи, аж серце забилось! Принять треба на
славу... _(Вiдчиня середнi дверi.)_
Входе _Нацi║вський_, з гiтарою в руках, у шерстянiй накидцi. Мартин iде
до дверей, розставивши руки.
Милостi прошу, дорогий гостю!
_Нацi║вський _кладе гiтару на стiлець. Обнiмаються i цiлуються. Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Декорацiя та ж.
ЯВА I
_Омелько_ i _Трохим _вносять стола.
_Омелько_. То це жених нашо┐ Марисi, сьогодня й заручини?
_Трохим._ Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку, - гарний
панич!
_Омелько_. Вiн же й мене частував тодi, як чоботи i кобеняк украли,
бодай йому...
_Трохим._ I що вони там роблять, тi судейськi, -такого ┐х, як галок
восени?
_Омелько_. Бумаги, каже, пишуть.
_Трохим._ Нащо ж тi бумаги?
_Омелько_. На продаж. Продають.
_Трохим._ Та хто ж ┐х купу║, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки?
_Омелько_. Виходить, ║ такi люде, що купують. От бачив повiреного, що
при┐здив? Конi, як змi┐, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!..
Бачив? Отже вiн бумаги прода║. Його фурман дав менi на цигарку легкого
тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i прода║ людям,
що кому потрiбно, з того и хлiб ┐сть, i будинок ма║ у городi. От i наш
пан, каже, купив якiсь бумаги у нього на Красовського, а Красовський,
каже, довiдався, при┐здив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав йому
бумаги вже на нашого пана. Так i торгу║!
_Трохим._ Диви!
_Омелько_. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб ┐сти i
що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка, - i
вкрадено.
_Трохим._ Мабуть, що так... А не чув, коли буде весiлля?
_Омелько_. Не чув. Вчора гуляли довго, - жених i досi спить.
ЯВА II
Входе _Мартин._
_Мартин._ Чого ви тут стовбичите?
_Омелько_. Стола вiд Сидоровича принесли.
_Мартин._ Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi.
_Омелько_ i Трохим виходять.
Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що простий шляхтич: ще й
чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гаса║ по хазяйству!.. Нащо
Вже я, от, зда║ться, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi
довго спать - боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу
пиху тобi да║. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш!
"Дома пан?" -'питають. "Та ще сплять!" О! I всi на пальчиках...
Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до
снiданку.
_Омелько_ несе ночви i вiдро води.
Що це?
_Омелько_. Та умиваться ж.
_Мартин._ Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в
ночвах умивались? Поросят тiлько у ночвах патрають, а ти хочеш
благородного чоловiка...
_Омелько_. Та я ж письмоводителевi над ночвами цiле вiдро води на
голову вилив.
_Мартин._ То iнча рiч - чоловiк сирий i на похмiлля.
_Омелько_. А цей хiба тверезий вчора лiг?
_Мартин._ Не тво║ дiло! Iди вiзьми велику дерев'яну миску i води в
полив'яний глечик.
_Омелько_. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. _(Пiшов.) _
_Мартин (один)._ Треба десь такого служку достать, що
при горницях був, бо _Омелько_ старий для послуги, нiчого
не тяме.
_Омелько_ верта║ться з глечиком i мискою.
Там постав, i якщо спить, то навiдайся через яке врем'я. _Омелько_
пiшов у другу хату, входе _Палажка._
Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
_Палажка._ Поки люде посходяться, усе буде готово.
Входе _Омелько_.
_Мартин._ А що?
_Омелько_. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк i знову
захрiп.
_Мартин._ Навiдайся ж опiсля.
_Омелько_. Може б, я там посидiв, поки прокинеться?
_Мартин._ Опiсля, кажу тобi. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам
заснеш.
_Омелько_. А потiм прозiваю - будете лаять.
_Мартин._ Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
_Омелько_. Порося патрають.
_Мартин._ О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде.
_Омелько_ пiшов,
_(До Палажки.)_ Я ж тобi казав, я ж'тебе прохав, щоб ти ┐й не давала
нiяко┐ роботи, руки чисто порепаються, - а ти порося, ┐┐ заставила
патрать!
_Палажка._ Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить, коли
робiтницi не тямлять нiчого.
_Мартин._ Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почу║. Ну, iди, душко,
сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
_Палажка._Ати жз ним балакав?
_Мартин_. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним: п'ятсот рублiв приданого,
весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi предмети
на продовольствi║ i хату поставить у городi - мiсце у нього ║.
Входе _Марися._ Ну, то iди ж, Палазю, щоб справдi там робiтницi не
нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок.
_Палажка_ пiшла. Ну, моя дитино, я вже скiнчив з тво┐м женихом.
Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля.
_Марися._ Не любите ви мене... випиха║те з дому...
_Мартин._ Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для
кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще бiлий
хлiб, нiж чорний, краще пан, нiж хам! I батькове око, як прийдеться
умирать, закри║ться спокiйно, бо душа моя знатиме, що мо┐ унуки - дворяне,
не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не зна║ш,
як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими вiд себе! I дай
бог, щоб ти не знала; а я всього попробував i знаю. Не хмурся ж, не
хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним приязна. Сядь,
доню, за п'яльцями якось пристойнiше сидiть... так, нiби за роботою.
_(Садовить ┐┐.)_ Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слiд
дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! _(Пiшов.)_
ЯВА III
_Марися_, потiм _Омелько_, проходе у кiмнату, де спить _Нацi║вський._
_Марися (одна)._ Ох тату, тату! Якби ви знали, як менi тяжко слухать
вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi робить? Щоб не сердить
батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай тiлько
слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай хоч
б'ють, хоч рiжуть - однаково!
Входе _Омелько_.
_Омелько_ _(несе обома руками миску, а в мисцi глечик). _Вже одягся!
Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбира║!.. Одчинiть
менi дверi, а то воду розхлюпаю...
Марися одчиня.
Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить...
_(Вийшов.)_
Марися _(одна)._ Виходь, виходь скорiй... Може, сам одцура║шся, коли
почу║ш, як я тебе поважаю.
ЯВА IV
Входе _Нацi║вський_, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з
буфами, коло плечей ужчi,. а бiля руки ширшi. Штани широкi, трубою, коло
чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мiдними
пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
_Нацi║вський._ З добрим утром, Марина Мартиновна, як
спалось-спочивалось?
_Марися._ Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Зда║ться, i лягли
важко, i встали тяжко...
_Нацi║вський (набiк)._ Зразу збрила! _(До Марисi.) _О, яка ви гострая i
строгая!.. _(Бере гiтару i побреньку║.) _Нам з привички. Iнчий раз, як
вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, одначе дiла за нас нiхто не
робе!.. А ви вишива║те?
_Марися._ Нi, я не вмiю, так сидю, батько звелiли вас пiджидать за
п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня...
_Нацi║вський._ А хiба ви не баришня?
_Марися._ Не знаю, як вам зда║ться... Я проста дiвчина, мужичка, нiчого
не вмiю; я умiю жать у полi, громадить, мазать, корiв до┐ть, свиней
годувать... Подивiться, якi у мене руки...
_Нацi║вський._ I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж - iбо ми вже
з папiнькою вашим сi║ дiло покончили, не знаю, як ви, - тодi не будете
жать, найдеться друга робота, бол║║ благородная... i руки побiлiють... А
по вечорам я буду вам грать на гитарi. Буде весело, у мене знакомих
доволi...
_Марися_. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують, а я вас не
люблю...
_Нацi║вський._ Як побрачимся, тодi полюбите!.. Любов - ета злодiйка
приходить зря, сьогодня н║т ║йо, а завтра вот она! Та ви ще мене не
зна║те! _(Б'║ акорд на гiтарi i спiва.)_
"Гандалер молодой,
Взор твой полон огня,
Я стройна, молода,
Не свезешь ли меня?
Я в Риальто спешу до заката.
Видишь ли пояс мой
С жемчугом, с бирюзой?
А в средине его
Изумруд дорогой?
Вот тебе за провоз моя плата!"
"Нет, не нужен он мне,
Твой жемчужный убор:
Ярче камней и зв╕зд
Твой блистательный взор, -
Жажду я одного поцелуя!"
У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розта┐те.
_Марися._ А я чого буду таять, я не снiг.
_Нацi║вський._ Ну, розтопитесь...
_Марися._ Борони боже! Хiба я смалець?..
_Нацi║вський._ Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово,
полюбите мене - ручаюсь.
_Марися._ О нi! Ви менi противнi...
_Нацi║вський._ Ето даже обiдно, iбо я всегда правiлая женщинам...
Почему же у вас такая злость протiв меня?
_Марися._ Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi, от
через це ви менi противнi.
_Нацi║вський._ Та н║т! Ето ви шутку║те!.. Ето ви говорiте по той
простой причинi, что мало зна║те меня; а когда вийдете замуж,
присмотрiтесь i апробу║те - как пишется в журналах, - тогда друго║
скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлу║м, как жених i невеста.
_Спiва║.)_ Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте!
_Марися._ Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з мухами, нiж
вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить, i очi мо┐ не стрiнуться з
вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене присилували за
вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чу║те? Люблю другого, йому
слово подала, i не розлучить нас нiхто - хiба могила, а за вас я тодi
вийду замiж, як у спасiвку " соловейко заспiва║! От вам уся моя правда. I
нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не при┐здiть; а
тепер - прощайте! _(Хутко виходе.)_
ЯВА V
_Нацi║вський_, а потiм _Мартин _i _Палажка._
_Нацi║вський (один)._ Любить другого... Положим, ║желi только любить,
то це крупний пустяк, но ║желi любов з фiналом... Це для меня мучiт║льно
будить i позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми i ето разузнаем; а
отказаться i перед вiнцем можна... Как би я не вскочiл у корито!
За коном голос Мартина: "Так я хочу!" Голос Палажки "А я не хочу!"
Голос отца i матерi... один - хоче, другий - не хоче. Желательно
послушать, об чом спор? Наверно, про меня... Сюда, зда║ться, iдуть!
Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема мiсця... А, в етоиг комнатi, де спав, бiля
дверей ║ шкап, за шкапом стану. _(Пiшов.)_
Входять _Палажка _i _Мартин._
_Палажка._ Не хочу, не хочу я тво┐х кумiв!..
_Мартин._ Цс-с! Дурна! _(Iде на пальчиках до дверей i загляда.)_ Нема.
Пiшли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко,
кажеш! Кумом вiзьмемо Лясковського, - чоловiк значний i нужний, а кумою
буде генеральша Яловська - вона крижмо хороше дасть...
_Палажка._ Та кажу ж тобi, що я не хочу нi Лясковського за кума, нi
Яловсько┐ за куму.
_Мартин_. У Лясковського дiтей нема, багатий, вiн i дитину воспита║
по-дворянськи.
_Палажка._ Якраз! Такий скупий та буде вiн тобi пеклуваться про чужу
дитину? Менi страшно на нього й глянуть. Краще ми вiзьмемо кумом
Гарбузинського, а за куму Трщинську.
_Мартин._ От вигадала! Ну, Трщинська ще нiчого кума, а в Гарбузинського
сво┐х десятеро, чого вiд нього можна сподiваться для хрещеника?
_Палажка._ I нiколи ти менi не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика
звали Матвi║м, а ти уваж за кумiв.
_Мартин._ Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан,
_Палажка._ Та нехай же тобi чорт, коли так! Вибирай собi сам кумiв,
нiчого було й питать мене! _(Iде назад.)_
_Мартин_. Куди ж ти, стривай!
_Палажка._ Нiколи менi, через тебе порося ще перепечеться! Бери собi
кого хочеш. _(Пiшла.)_
_Мартин (iде за нею)._ Ти ж розмiркуй... Нiчого в чинах не тяме
_(Пiшов.')_
ЯВА VI
Входить _Нацi║вський_, з накидкою в руках, а потiм _Омелько_.
_Нацi║вський (надiва накидку)._ Це так! Невеста з приплодом!..
Благодарю!.. Я ще тiлько сватаю дiвку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить
будуть. Нi, шукайте собi дурнiщого. _(Бере гiтару пiд полу.)_ Давай бог
ноги вiд такого шлюбу. Пiду наче у проходку i - поминай, як звали! _(Хоче
йти)._
Входе _Омелько_.
_Омелько_. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босi, тепер тепло...
_Нацi║вський (набiк)._ От тобi й ма║ш! _(До Омелька.)_ З яко┐ статi?
Для яко┐ надобностi?
_Омелько_. Та я достав трохи галансько┐ сажi, то по-чистю, щоб
блищали... Я вмент... я чистив i письмоводителевi, i...
_Нацi║вський._ А!.. Не нужно, брат. Скажи менi, чи тут ║ корчма?
_Омелько_. А як же без шинку? Отут зараз за мiстком... Без шинку не
можна.
_Нацi║вський._ То я пiду трохи пройдусь, а кстатi у мене ║ дiло до
жида... _(Пiшов.)_
_Омелько_ _(один)._ Похмелиться пiшов... I не диво! У чоловiка голова
трiщить пiсля вчорашнього, по собi знаю. А нашi завели сварку за кумiв. Ну
й чуднi! На тройцю ще тiлько весiлля, та, може, й дiтей у Марисi не буде,
а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а
стара - копитана! I таке пiдняли, що страх! Стара вже двiчi за качалку
хапалась!..
ЯВА VII
Входять _Мартин _i _Палажка._
_Мартин._ Ну, годi, ну, не сердься, душко, а то ти i при гостях
надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять тво┐
куми, а другу дитину мо┐...
_Палажка._ Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь... Натомилася з
обiдом, а тут ще й через сварку... Ну, обiд, слава богу, готов...
_Мартин_. А ти чого тут виснеш?
_Омелько_. Та я достав галансько┐ сажi, хотiв паничевi чоботи
почистить, а вiн пiшов у корчму... _Мартин._ Чого? _Омелько_. Похмелиться.
_Мартин (пiдступа до нього)._ А ти почiм зна║ш? Га? Хiба вiн тобi
казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв?
_Омелько_. Та я так догадуюсь, а вiн казав - дiло ║ до жида.
_Мартин._ Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобi зубiв не
повибиваю за тво┐ речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У
чиновникiв у кожного ║ дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи - гостi
збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив? _Омелько_. У садку сидять.
_Мартин._ Гукни й на не┐, щоб iшла.
_Омелько_ пiшов.
_Палажка (у дверi)._ Дiвчата! Готуйте стiл! _Мартин._ Що ж це нема
гостей?
Входять дiвчата i пораються коло столу.
_Палажка._ Кого ж ти кликав?
_Мартин._ Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками, з
дочками, - набереться доволi.
ЯВА VIII
Входе Дульський з жiнкою.
_Дульський_. Здоровенькi були! _Мартин._ Просимо, просимо...
Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають.
_Дульський_. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв!
_Мартин._ Спасибi!
Входе _Протас┐й _з жiнкою, двома дочками. От i _Протас┐й_ _з_
сiмейством.
_Дульський _хова║ться мiж бабами.
_Протас┐й_. Всього доброго вам у хату! _(До Мартина.) _Голова трохи
болiла пiсля вчорашнього... А добре спiва гражданський офицер, твiй зять!
Я ше як жив на Дiдовiй Балцi... А там здавна осiвся Кирило Гарболiнський,
вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому году i
нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi... тодi
не так ще сутужно було на землi, як тепер... А ми держали сад i став графа
Рип'яшинського, на одкупi... Сад був чудесний... Одних груш, бувало, в
Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi по┐дять, та доволi того з
тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!..
Тимчасом як _Протас┐й _говоре, входе ще _Сидорович _з жiнкою,
здоровкаються, _жiнки_ цiлуються; входе _Марися;_ _Сидорович _глянув на
_Протасiя_, махнув рукою i пiшов до _Дульського_. Слуха один _Мартин_,
которий теж покида _Протасiя_, i той, смазавши слiв десять на вiтер,
замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив _Дульського._
Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать?
_Мартин._ От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться...
_Протасiй (Цульському)._ От ┐ добре, поки обiдать, я тобi скiнчу про
церкву, - вчора недоговорив, хтось перебив.
_Дульський (набiк.)._ Нiкуди вiд нього не схова║шся, заговорить на
смерть.
Входе _Рачинський _з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. _Протасiй _застукав
_Дульського _i розказу║ йому, а той тiлько головою хита║. _Мартин_ почина
нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля, то жiнку манить до
себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве _Марисю_. Пiд кiнець
монологу вiн зовсiм стурбований.
_Протасiй_. Так ото, зна║ш, по┐хали ми у Кременчук з Сидором Карповичем
Жиро┐довим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як
умер в Яструбинцях ... царство йому тебесне... Балка упала на голову i
вбила його... славний чоловiк - яз 'ним спiзнався ще у Плисковi, iмiнi┐
графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу... Я в нього
достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не дасть...
По┐хав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а ста рий Жук i
каже: шкода, млин сто┐ть, поправляють. Нiчого робить, стали ми годувать
воли, а тут прийшов Сидор Карпович - вiн пiдрядився в Розлогах, у
Херсонщинi, стро┐ть церкву i ото попросив мене по┐хать з ним у Кременчук
лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не до┐жджаючи Кременчука, ║ город
Крилов, а там живе давнiй мiй приятель, ще й кум - Супостатов. Лiсом
торгу║. Ми з ним у вен-герську кампанiю 16 познакомились, я хрестив з його
жiнкою дочку у Митрофанова, - може, зна║ш? клена Вiкенть║вна...
Входе _Омелько_.
_Омелько_. Оказiя, пане...
_Мартин._ А що? Де панич?
_Омелько_. Подався у город.
_Мартин._ Як?
_Омелько_. Наняв Шулима, i той його повiз на сво┐й коняцi у город.
_Мартин._ Брешеш, iроде!!
_Омелько_. Побий мене бог! Я сам бачив, як ви┐хав з двору, ще й сказав
менi: кланяйся сво║му пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи... Я,
каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я
бiльш нiчого не чув.
_Мартин._ О господи! Що ж це? Насмiшка? Не може статься, тобi так
здалося!
_Омелько_. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду.
_Мартин_ хвата║ться за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться.
_Дульський_. Ходiм, панове, бачите - чоловiк у такiй оказi┐, чого нам
тут стирчать.
_Виходять_.
_Перший гiсть (на вiдходi)._ От тобi й заручини...
_Другий гiсть_. От тобi й чиновний жених... Ха-ха!
_Протасiй_. То я тобi другим разом розкажу. Прощайте!
_Всi виходять_.
_Мартин (вскаку║)._ Осудовисько! На весь свiт осудовисько!! Палажко! Що
менi робить? Що нам робить?..
_Палажка_ _(обнiма Марисю)._ Бiдна моя дитина! Ославив, покинув!..
_(Плаче.)_ Хто тебе вiзьме тепер?..
_Мартин._ Цить!! Я йому так не подарую!. О мiзерний, о паскудний!
Кипить моя кров!.. Кипить!! Менi страм, дочцi страм!.. Перед усiма
дворянами страм... Нi! Я ж i тобi, я ж i тебе... _(Бiжить до дверей i
гука.)_ Омелько!
_Омелько_. Я тут, ось.
_Мартин_. Сiдлай менi Рака, а сам сiдай на Блоху.
_Омелько_ вийшов.
_Палажко_! Достань гарапник, давай шапку!
_Палажка._ Опам'ятайся, що ти робиш?..
_Мартин (тупа ногами)._ Не питай!! Роби, що велю!
_Палажка_ пiшла.
Я ж на тво┐й спинi всю свою обiду випишу!.. Я ж тобi...
_Марися._ Папiнька...
_Мартин._ Мовчи! Геть пiшла!
_Марися _вийшла.
Не будеш ти славить, а будеш ти струпи го┐ть!
_Палажко_! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злiсть мене задавить...
Омелько! Мерщiй!
Входять _Омелько_ з середнiх дверей, _Палажка _- з бокових. _Палажка
_пода║ шапку i гарапник.
_Омелько_. Готово!
_Мартин (надiва шапку, бере гарапник)._ Бери i ти батога, за мною! Я ж
з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобi покажу, як шуткувать з дворянином!
_Мартин _i _Омелько_ виходять. _Палажка_ обнiма║ _Марисю_, плачуть.
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Декорацiя та ж.
ЯВА I
Входять _Степан _i _Омелько_. _Степан_ одягнений по-дорожньому.
_Омелько_ несе за ним скриньку.
_Степан._ Ну, слава богу, - дома. _(Роздяга║ться.) _
_Омелько_. Де його поставить?
_Степан._ Став тут i доказуй мерщiй, як далi було. Далеко ж ви його
догнали?
_Омелько_. От зараз на поворотi, бiля розкопано┐ могили.
_Степан. _Ну?
_Омелько_. Стали наближаться, а панич той, певно, пiзнав нас, почав
штовхать жида у спину; а жид оглянувся i зараз затрiпав обома руками,
зашарпав кобилку вiжками i ну ┐┐ цвьохать батогом; а кобилка вскач
пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з копита
вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне пiд паном!
Вони не втечуть, а ми не доженем... А бiля могили дорога переорана,
повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий бiк, потiм
одско-чило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що ║ духу
попер у бур'яни.... Отут ми ┐х догнали... i я напарив жида, а панича пан
частували.... Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан
злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживi... Чумаки
тi ┐х i додому довезли.
_Степан._ От нещастя!.. Iди ж випрягай конi.
_Омелько_ пiшов.
ЯВА II
_Степан_, а потiм _Марися._
_Степан (роздяга║ться)._ I хто б сподiвався, що так скiнчиться
сватання? Добре й Нацi║вському сердешному досталось, одначе хоч би тобi
пару з рота пустив!.. Як при┐хав, то слабiв двi недiлi. Я його питаю: а
що, як?.. Нiчого, каже, приймали гаряче. Тепер i сам бачу, що гаряче.
Поганi нашi дiла, усе пiшло шкереберть - i в дворянствi одказали, i
земський суд скасували, i я остався за штатом - i куди примоститься, сам
не знаю...
Входе _Марися._
_Марися._ Стьопа! При┐хав? Здрастуй, братику! _(Обнiма його.)_ Слава
богу, що ти при┐хав, - ми вже з мочi вибились i ради не дамо!.. Батько
дуже слабi, - мабуть, умруть. _(Плаче.)_
_Степан._ Що ж йому таке?
_Марися._ Одно до другого... Тут оказiя з тим женихом, ти, мабуть, чув?
_Степан._ Чув, _Омелько_ розказував.
_Марися._ Не вспiли батько очунять пiсля тi║┐ оказi┐, а тут Красовський
зiбрав людей, виганяв нас з села, хотiв розвалить хату; батько дуже
сердились, сварились, кричали, i з ними зробилась якась причина: упали на
землю зовсiм як мертвi. А, не доведи господи!.. Ми з матiр'ю в ногах у
Красовського валялись - насилу одпросились на мiсяць, та й то дядько
Гервасiй заступились... I це ще не кiнець! Пройшло скiлько днiв, батько
стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянствi одказано, i
зовсiм уже занедужали, з сили вибились, нiчого не ┐дять... все зiтхають та
читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то
вiн знищить нас зовсiм; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що
робить з слабим батьком, самi не зна║мо! Слава богу, хоч ти при┐хав!
_Степан._ От наказанi║ господн║!.. Не знаю, як i признаться тепер
батьковi!.. Я вже, Марисю, теж не служу - мене за штатом оставили.
_Марися._ .Не кажи, не кажи батьковi, борони боже! Вони зараз i вмруть,
як ще довiдаються, що й ти не служиш. Пiсля скажеш...
_Степан._ А мати ж де?
_Марися._ Пiшли до дядюшки Гервасiя просить, щоб помирився з батьком,
чи не дасть яко┐ ради, - його так татко любили, зави┐е слухали - i
посварились...
_Степан_. А за що ж уже з Гервасi║м папiнька посварився?
_Марися._ Багато говорить, я тобi послi розкажу, - а тепер iди до
батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тiлько не кажи, що ти не служиш,
борони боже! Послi...
_Степан_. У мене аж ноги стали труситься... Стiлько бiди кругом, що
й... _(Махнувши рукою, пiшов у боковi дверi.)_
ЯВА III
_Марися_, а потiм _Микола _i _Степан_
_Марися (одна)._ А, господи милосердний! Верни ти спокiй i мир у нашу
сiм'ю! Так уже вимучились всi, що, зда║ться, i умерти було б краще, нiж
щодня турбоваться i не бачить краю всiм бiдам i напастям! На дядюшку
Гервасiя уся надiя... Чи ублагають же то його мати?
Входе _Микола._
Ну що? Мати у вас?
_Микола._ У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув i побiг
мерщiй тобi сказать про цю радiсть! Може, й нам щастя знову усмiхнеться!
_Марися._ Слава богу!
_Микола._ Зда║ться, i Степан при┐хав?
_Марися._ При┐хав, вiн у батька.
_Микола._ То я зостанусь...
Входить _Степан._
_Степан._ Iди, Марисю, папiнька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.
_Микола (поцiлувавшись)._ А що, як батько?
_Степан._ Хоч i не питай!.. Змарнiли зовсiм.
_Микола._ Ти ж надовго при┐хав?
_Степан._ Зовсiм!
_Микола._ От i чудесно! I який же. я радий, що ти зостанешся у селi!
Знов затоваришу║м.
. ЯВА IV
Входять _Палажка_, _Гервасiй_ i _Протасiй_.
_Палажка._ Стьопа! _(Обнiма i цiлу║ його.)_ Що? Бачив батька?
_Степан (зiтхнувши)._ Бачив.
_Палажка_ _(через сльози)._ Як смерть... як смерть.
_Гервасiй._ Заспокойтесь, заспокойтесь, - сльозами не поможете.
_Степан._ Здрастуйте, Гервасiй Семенович! Протасiй Матвiйович!
_Гервасiй._ Здоров, козаче, здоров!
Чоломкаються.
_Протасiй (чоломка║ться)._ Як же служебнi дiла?
_Гервасiй (побачивши Миколу)._ А ти чого тут опинився?
_Микола._ Почув, що Степан при┐хав.
_Палажка_ _(до Гервасiя)._ .Заходьте ж, Гервасiй Семенович, прямо сюди.
_Гервасiй._ Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить.
_Палажка._ Ну-ну, добре, я скажу. _(Пiшла.)_
_Гервасiй._ А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?
_Степан._ Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович.
_Гервасiй._ Ну?!
_Степан._ За штатом остався.
_Гервасiй._ О?! Чув, чув, - менi казав Красовський, що земський суд
скасували. Так ти, виходить, лишнiй!
I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування?
_Степан._ Два годи нiчого не получав, а оце на третiй, по розкладцi,
два з половиною у мiсяць назначили.
_Гервасiй._ Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловiк два
годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!!
Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона Харитоновича
Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi, на Дворянськiй вулицi, в будинку...
дай бог пам'ять... в будинку графа...
_Гервасiй (маха рукою на Протасiя i перебива його). _Послухай мене,
Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсiм одурiв старий: робiтниковi
плате на сво┐х харчах тридцять рублiв, а сина, замiсть того щоб привчать
до хазяйства, вiддав у службу - байди бить!.. Тепер не тi часи, з тво║ю
наукою далеко не заскочиш. I все то дворянство наробило. I батька треба
збить, щоб вiн з дворянсько┐ зарубки зскочив, бо все хазяйство пiде
прахом, а чиновника з тебе не буде...
_Степан._ Та я вже набив руку, Гервасiй Семенович, деякi бумаги i сам
умiю писать...
_Протасiй_. Покiйний землемiр Кацавейченко...
_Гервасiй (не слуха Протасiя, до Степана)._ Плюнь ти на це дiло! Батько
старий, слабий, а одному синовi, мавши добре сво║ хазяйство, не варт
тиняться по канцiлярiях i за два з половиною в мiсяць тратить здоров'я,
зводить готовi грошi на одежу, на харчi... Добре, як дослужишся до чого
путнього; а як так i вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не
привикнеш, - що ж робить пiд старiсть? От i тепер - за штатом, якби не
було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за прадiдiвське
рукомесло.
_Степан._ Та... воно... я й сам бачу тепер... я не вiд того... не знаю,
як батько...
_Гервасiй._ От я з ним побалакаю.
_Степан._ Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович, бо, борони боже, ще
гiрше заслабне...
_Гервасiй._ Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не шукай
дворянства, усе буде гаразд.
_Палажка (з дверей)._ Iдiть, Гервасiй Семенович!
_Гервасiй _iде.
Зрадiв старий, аж наче ожив трохи!
_Гервасiй i Палажка _пiшли.
ЯВА V
_Протасiй_, _Микола _i _Степан._
_Протасiй_. Стьопа!
_Микола._! Iдiть, я вам розкажу.
_Микола _i _Степан _беруть стiльцi i сiдають коло _Протасiя_. От
Гервасiй каже, що два з половиною мало, а як я у покiйного землемiра
Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його
харчах... Раз, зна║те, по┐хали межувать землю до Губачевських-Носачiв...
Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах... а батько ┐х, - нiхто з вас не
знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому як умер, не знали?.. Нi, нi, не
знали... Перерiзав собi горло бритвою... Вiн був жонатий на
Свербихвостовiй, - там лукава була жiнка, борони боже всякого хрещеного
вiд тако┐!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко вiд них стояв
уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його фамилiя... на
умi вертиться... так якось чи на птицю, чи на лоша скида║ться... так
окрутила, що вiн покинув службу i пере┐хав до не┐ у село нiби управляющий
i почав заправлять... Гi! Гi! А сам Губачевський-Носач тут же живе i
нiчого не каже... Заперся собi в сво┐м кабiнетi i наче його нема... Гi!
Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий чоловiк був, i
таки улан той... от забув фами-лiю... обiжав ┐х. Застукали мужики того
улана... Ксьокачевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж кажу,
що на лоша скида║ться, - ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току,
зв'язали i одвели в стан! Отаке було... А пiд старiсть, як уже почало вiд
старо┐ Губачевсько┐ трухлявим деревом одгонить, вона добивалась вiд
старого Губачевського-Носача любовi... все спiвала йому: горн, гори, моя
лампада... Гi! Гi! I до того його довела, що вiн перерiзав собi горло
бритвою. Так з'┐хались наслiдники, i треба було розмежувать землю.
Кацавейченко покiйний - царство йому небесне - й каже менi: бери
астролябiю - по┐демо! А дощ як iз вiдра...
Виводять _Мартина _пiд руки _Гервасiй _i _Палажка_, _Марися _йде за
ними.
То я вам послi докажу. Це дуже цiкаво.
ЯВА VI__
_Мартин_, _Гервасiй_, _Протасiй_, _Палажка_, _Марися_, _Микола _i
_Степан._ _Мартина _садовлять на стiльцi. Вiн жовтий - вiд розлиття жовчi.
_Мартин._ Здрастуйте!.. Бачите, як перевiвся Боруля!
_Гервасiй._ Послухай же мене. Мартине, я тобi добра зичу. Зараз i
поздоровша║ш.
_Мартин._ Нi... ще по┐ду в город, повезу всi дворянськi бумаги Ка║тану
Iвановичу...
_Гервасiй._ Знову за сво║! Мало тобi лиха через те химерне дворянство?
_Мартин._ Бумаг же, бумаг багато... П'ять лiт дiло йшло... зовсiм було
признали, сопричислили... i не утвердили! I через що? Пустяк! Сказано у
бумазi, що не так хвамилiя сто┐ть: у нових бумагах - Боруля, а у старих -
Беруля!.. Бодай тому писаревi руки назад лопатками повикручувало, що
написав - Беруля... Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може,
й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце... А може, ще
Ка║тан Iванович...
_Гервасiй._ Витягне з тебе яку сотню або й двi.
_Мартин._ А як докаже, що Боруля й Беруля - однаково?
_Гервасiй._ Чом же вiн i досi не доказав? Повiр менi, Мартине, нiчого з
цього не буде, тiлько хазяйство зведеш, дiтей старцями зробиш i сам у
бiдностi помреш. Чого ж ти хочеш?
_Мартин._ Дворянства...
_Гервасiй._ Нi, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе...
воно тебе посварило з Красовським i зо мною, - всi бiди тво┐ вiд нього!..
Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму i без науки хлiба не дасть.
Послухай мене: спали всi бумаги, щоб i не свербiло, бо ти слабий на
дворянство i умреш, вiд цi║┐ хвороби.
_Мартин._ А як утвердять?.. Може, хоч пiсля смертi утвердять...
_Гервасiй._ Ну, роби як хочеш!
_Палажка._ Старий, зглянься на нас, послухай Гервасiя, нащо нам те
дворянство, як ти помреш, а ми без хлiба останемся...
_Марися._ Рiдний мiй, дорогий тат... папiнька! Нам не треба дворянства;
одного бажа║м: щоб ви одужали, i знову будем жить весело, як колись...
_Боруля _шука очима _Степана_.
_Степан._ I я, папiнька, не хочу дворянства...
_Мартин_. I ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ти?
_(Зiтха║.)_ Всi не хочуть... Хлопи... хлопи!.. _(До Палажки.)_ Пiди,
душко, принеси палятурку, там у мене пiд подушкою...
_Палажка_ пiшла.
Нехай _Омелько_ принесе соломи i затопе грубку.
_Марися _пiшла, а-через яке врсм'я верта║ться з _Омельком_, котрий
вносе солому, запиха║ у грубку i пiдтоплю║.
Потухне послiдня iскра вiд бумаг, потухне мо║ життя... Умру на ваших
очах, побачите!
_Палажка _вносе палятурку, повну бумаг. _Мартин_ розв'язу║.
Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. I це все спалить?.. _(Чита║
крiзь сльози.)_ Отношенi║ Дворянского депутатського собранiя от 16 февраля
1858 года за. N 1541 о признанi┐ рода Борулi в дворянствi. _(Говоре.)_
Було ж, виходить, за що признать... Атестат прапрапрадiда. Пiдписав сам
суперетендент Савостьян Подлевський... Бумага синя... як лубок... старинна
бумага! _(Чита.)_ Отношенi║ Казенной Палати о несостоянi┐ рода Борулi в
подушнiм окладi... _(Говоре.)_ Скрiзь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!..
Копiя свидетельства дванадцяти дворян, що весь рiд Боруль завше вiв род
жизнi, своиственний дворянам... Особливо я! Герб... герб!.. Червоне поле,
а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху i внизу двi пушки...
_Омелько_. Пiдпалив, горить!
_Мартин._ Не кричи! Чого кричиш? Видай тебе чорти пiдпалили у пеклi, -
поспiша║ш! I сво┐ми руками спалить дворянськi досто┐нства?.. Не можу!..
_Гервасiй (хоче взять)._ То давай, я спалю.
_Мартин_ _(захища бумаги)._ Стривай, стривай! Дай я ще надивлюся на
них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам, i грамоту прапрапрадiда, i
атестат...
_Гервасiй._ Щоб знов розсвербiлось дворянство? Та не будь дитиною,
пали!
_Мартин_. А!! Ну, пiдведiть мене!
_Пiдводять_.
_(Вiн бере бумаги, робе два ступнi до грубки i ста║.)_ Не можу!! Руки
тремтять... у серце шпига║...
_Омелько_. То вiддайте, менi, пане, надигарки!
_Мартин_. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянськi бумаги на
цигарки?! Щастя Тво║, що я слабий.
_Омелько_. Та що ж я таке сказав?
_Мартин._ Мовчи! Бо я тобi з носа печерицю зроблю!
_Омелько_. Поки зберетесь, то воно й погасне. Пiду ще соломи внесу.
_Мартин._ Стьопа!.. А як же ти будеш служить без. дворянських бумаг?
Тобi й чина не дадуть?
_Гервасiй._ Та вiн i так не служить, його оставили за штатом, -земський
суд скасували, тепер такi чиновники не нужнi.
_Мартин._ Як?!
_Степан._ Так, папiнька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас
тридцять чоловiк оставили за штатом.
_Мартин_. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?..
Ведiть мене!!
_Ведуть_.
За штатом!.. _(Кида бумаги в пiч.)_ Горять червоно, як кров дворянська,
горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А
Степан - теля! _(Рида║.) _Пустiть! Рятуйте бумаги!.. Я сам по┐ду у
дворянське собранi║, у сенат по┐ду... _(Пiдбiга до печi.)_ Згорiли...
Тисяча рублiв згорiла, половина хазяйства пропала, i все-таки - бидло!
_(Тихо плаче.)_
_Палажка._ Годi, старий! Слава богу, що дворянство згорiло! Тепер
будемо жить по-старосвiтськи...
_Степан _i _Марися (цiлують його)._ Папiнька, заспокойтесь!
_Мартин._ Не кажiть на мене тепер папiнька, кажiть татко!
_Гервасiй._ Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай
поженим наших дiтей, вони любляться, а ми на весiллi забудемо усе лихо! Та
накажемо ┐м, щоб унукiв наших добре .вчили, то й будуть дiти ┐х дворяне!
_Мартин._ Яз радiстю! Iдiть, дiти, сюди. Нехай вас бог благословить, та
вчiть, вчiть дiтей сво┐х,
_Марися _i _Микола _обнiмають _Гервасiя_, _Палажку_, цiлуються з
_Степаном_.
щоб мо┐ онуки були дворянами.
_Протасiй_.Ая вам на цей случай розкажу цiкаву рiч... Лiт тридцять тому
назад...
_Гервасiй._ Нехай на весiллi кому-небудь розкажеш.
_Протасiй_. Га?
_Гервасiй._ Кажу, на весiллi кому-небудь розкажеш.
_Протасiй_. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасiя, то прямо i рота не
роззявляй...
Входе _Омелько _з соломою.
_Мартин._ Не треба, згорiло! Все згорiло, i мов стара моя душа на тiм
огнi згорiла!.. Чую, як менi легко робиться, наче нова душа сюди ввiйшла,
а стара, дворянська, попелом стала. Вiзьми, Омельку, попiл i розвiй по
вiтру!..
_Омелько_. I що б то було на цигарки вiддать!
Завiса.
1886. Новочеркаськ
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT