сiю в городi рожi, маку, повнякiв, чорнобривцiв... Боже, як люблю усякi квiтки, а ти любиш? Гнат (взяв стеблину з вiника, умочив у глину i маже Софiю)._ Люблю. Софiя._ Ой! Постой же, я тебе щiткою помажу. (Хоче його помазать.)_ Гнат _ухиля║ться i вискаку║ в сiни. Хiба ти не вернешся. (У дверi балака, а за дверима Гнат смi║ться.)_ Стривай, стривай, смiйся... ти будеш слать, то я тобi всього носа синькою обмажу - от гарний будеш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, ║й-богу, не буду! От противний, мабуть, утiк надвiр. (Одчиня дверi.)_ Так i ║, ха-ха-ха! Злякався. (Малю║.)_ Боже, як гарно, коли любиш i тебе люблять, аж сльози вiд радощiв навертаються! От татко порадуються за мо║ щастя! А вони боялися, совiту-вали йти замiж у городi за шевця! Вiзьму у татка грошей i в недiлю молебствi║ одправлю: за Гната, за татка i... за матiр, може, буде добрiща. (Спiва.)_ На городi нивка, Кругом материнка, Там дiвчина жито жала, Сама чорнобривка. Жала ж вона, жала, Стала спочивати. Iшов козак дорогою, Став ┐┐ питати. Здоров, здоров, козаченьку. Помагай бiг, женче. Вона ж стала, вiдказала: Здоров бувай, серце! А вже ж тая слава На все село стала, Що дiвчина козаченька Серденьком назвала. Гнат (одчиня дверi i пiдспiву║ послiднi двi строчки). _Не будеш мазать? Софiя._ Iди, iди! Гнат (входе)._ Ну, не пустуй же, я тобi щось гарне скажу... Батько женуть бички i корову, вже бiля млина на тiм боцi. Софiя._ Побiжимо йому назустрiч! Гнат._ А хати нема на кого покинуть. Софiя_. То ти оставайся, а я побiжу. (Хутко витира_ руки й бiжить.) ЯВА IX Гнат (один)._ Голубонька моя! Яка весела в не┐ вдача! Не да║ менi й задуматься... Слава богу, забув Варку! То, бувало. Варка iз голови не виходила - все перед очима стояла, а тепер байдуже... Недавно були вмiстi на роботi бiля машини, до мене й не балакала, а з другими пустувала та смiялась як несамовита, а потiм сiла у клунi та плакала тяжко так, що боже мiй... Я не витерпiв, спитав, чого олаче, а вона глянула на мене, хутко витерла очi, нiчого не сказала i побiгла до роботи... Жаль ┐┐, зав'язала свiй вiк! I я таки винен... Ну, та вже тепер не вернеш... ЯВА Х Входе Варка._ Варка._ Здрастуй, Гнате! Гнат (набiк)._ Тьфу, аж у серце шпигнуло. Здрастуй. Варка._ А Софiя де? Гнат._ Нащо тобi? Варка._ Чого ти такий сердитий? Гнат._ Я? З яко┐ речi? Варка._ Ти-то зна║ш. Голос сердитий! Вiзьми решето, вiддаси Софi┐, я в не┐ позичала. Гнат._ Поклади. Одначе ти змарнiла! Варка._ Тю! А калинiвський панич казав менi, що вiн кращо┐ й не бачив. Гнат._ Познайомилася вже? Скоро. Варка._ Найма до себе в горницi. Вже тричi при┐здив. Гнат_. Що ж ти, пiдеш? Степана забула? Варка._ Ох, де там забула! Я не така, як другi, не скоро забуваю. Сам кажеш, що змарнiла... Журюся... Гнат._ А до панича все ж таки наймешся? Варка._ Побачу. Тим часом по┐ду в город, там розпитаю, де Степана дiли, буду шукать його, а не знайду Степана... Гнат._ То знайдеш Iвана? Варка._ Атож? Сохнуть не буду! Гнат._ На бiса i в город ┐здить, i до панича найматься... Така молодиця тiлько слiпого не приворожить. Ти б тут пошукала. Варка._ Я тут уже добре опеклася, i досi болить, нiяк заго┐ть не можу. Гнат._ Невже ще не забула? Варка._ Кого? Гнат._ Кого?.. А ти про кого балака║ш? Варка._ Догадайся. Гнат._ Чорт тебе зна║! Хiба тебе розбереш. Варка._ Ха-ха-ха! Прощай! Гнат (набiк)._ Сатана! (До Варки.)_ Стривай, чого тiка║ш? Варка (зiтха║)._ Боюся. Гнат._ Такiвська! Кого ж ти бо┐шся? Варка._ Тебе. Гнат (наближа║ться)._ Хiба я вовк? Я не з'┐м. Варка._ Так спалиш. Гнат (бере ┐┐ за руку). I_ не з'┐м, i не спалю, а як пожартую, то цiла зостанешся. Варка (нахиля голову)._ Я жартiв не люблю, за жарти ти мене покинув. Гнат._ Ти сердишся? Варка мовчить i дивиться на Гната лукаво спiдлоба. Ну й клята Варка, яка ти гарна стала! Варка._ А дiвкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя... Пам'ята║ш, що ти менi казав, як ми сидiли пiд вербою на Купайла? Над рiчкою огонь горiв, хлопцi i дiвчата гомонiли, перекликались, спiвали; теплий вiтрець чуть подихав, а ти... схиливсь до мене... (Вирива║ руку.)_ Ох! Що я нагадала? Прощай! Гнат хвата ┐┐ за руку. Пусти! ТI То ти робиш?.. Гнат (палко)._ Варко! (Тягне ┐┐ до себе)._ Варка (вирива║ться)._ Приходь до мене!.. Я сама. (Вибiга.) ЯВА XI Гнат (один)._ Що це зо мною? Чи не одурiв я?!. А очi, очi як горiли в не┐... Пальона, каторжна, i гарна, як макiв цвiт. Тьфу! Сатана в жiночому обличчi!.. Бач, як залiзла знов у душу! Цур тобi, цур! Одсахнись вiд мене, пекельна маро! ЯВА XII Вбiга║ Софiя, а потiм входе Iван, з мiшком за плечима i з палицею довгою в руках. Софiя._ Iди, iди, Гнаточку, подивися! Якi бики, яка коровка гарненька, а пiд нею бичок, манюнiй-манюнiй... Що це з тобою? Ти такий блiдий? Гнат._ Чогось голова заболiла i морозить, наче пропасниця... Софiя._ Оце! Тiлько що був здоровий... (Бере пляшку з полицi.)_ Стривай, я зараз тебе побризкаю свяченою водою - як рукою здiйме. (Бризка.)_ Гнат (обнiма ┐┐, тулить до себе)._ Лiкарко ти моя! Дорога моя знахарочка! Ти мовою сво║ю доброю, веселою, ласкавою та серцем сво┐м щирим всяку хворiсть з мене виганя║ш. Ходiм же подивимся на нашу худобу. Входе Iван._ Iван._ Здрастуйте вам, дiточки, в хату! Живенькi, здоровенькi? Гнат._ Слава богу! Як ви, тату? Iван._ Та що я? Звiсно, закорявiв, як той сухар, що з глевкого хлiба, бий об камiнь - не розiб'║ш... дибаю ще, тiлько погано бачу. Софiя помага║ скинуть йому мiшок. Гнат._ Ну, я ж пiду подивлюся на скотину. Спасибi вам, тату, тепер i ми хазя┐ни. (Пiшов з хати.)_ Iван._ Нi за що! Дай вам бог на користь. (Розперiзу║ться, скида свиту й оста║ться в куртцi.)_ Як же тобi живеться, дитино моя? (Дивиться на не┐.)_ Повнiша стала, покращала. (Цiлу║ ┐┐.)_ Софiя._ Слава богу, таточку, тiлько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на свiтi, як я? Iван (розв'язу║ тим часом мiшок)._ А стара як? Не лаяла ще? Софiя (смi║ться)._ Трошки... Та Гнат заступа║ться. Iван (доста║ з мiшка бублики, в хустцi рiжки, i горiхи, i особо черевики)._ Годи ┐й, дочко. Лиха свекруха - то найтяжча доля жiноча, все одно що у москаля пiд-хвебель. Софiя._ Я й думку ┐┐ угадую. Iван._ Дай боже, щоб усе було гоже. На Ж тобi гостинця. (Да║ черевики.)_ А це рiжки й горiхи, а ось бублики. Ти, зда║ться, любиш рiжки? Софiя._ Я люблю солоденьке, ви мене привчили. ЯВА XIII Входе Ганна._ Iван_. Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати? Ганна (набiк)._ Чорт тобi рад! (До Iвана.)_ Вже коли прийшов, то не викинеш. Iван (набiк)._ Добре вiта! (До Ганни.)_ От бог привiв i знову жить в селi. Тут родився, звiдцiля на службу пiшов, тут женився, i жiнка тут умерла, i сам кiстки сво┐ тут положу; а думав вже у городi умерти; так от дочка в селi привикла... Ну, що ж робить: вона у мене одна, для не┐ тiлько й жив. Аби ┐й тут щастя, а менi однаково... Продав я у городi хату i оце купив ┐м дещо у хазяйство. Ти бачила, свахо, товар? Ганна._Манячить там щось пiд повiткою... Не розглядiла - телята якiсь, чи що? Iван._ Е, нi, не гань худоби! Бички гарненькi, хоч зараз у плуг, а коровка дiйна. От пiдемо подивимось. (Вийма з мiшка.)_ А це тобi гостинця. Ганна_ (розгляда)._ Хустка! Темна... така, як я люблю, - якраз угадав. Що ж ти сто┐ш, сiдай, свате, - натомився, мабуть, добре. I ситчик гарненький, а почому брав?.. Iван._ Копа з гривньою аршин. Божився крамар, що нелинюче, мий скiлько хочеш... Ганна._Спасибi, спасибi, що не забув старо┐... Може, ти ┐сти хочеш? Та що й питати. Дочко, давай лиш татовi попо┐сти. Iван._ Стривай, не турбуйся. Я разом з вами повечеряю. Ходiм лиш подивимся на худобу. Чи похвалиш? Входе Гнат_. Гнат._ Чудеснi бички, далеко кращi, нiж у Семена. Ганна._Ходiм, ходiм, свате, ще й я подивлюся. Iван та Ганна вийшли. Софiя._ На тобi рiжка! пж. Я вже одного з'┐ла. Солодкий-солодкий! А горiхiв хочеш? На. Татко менi черевики купили. О! (Вертить перед Гнатом.)_ Правда, гарнi? У недiлю надiну до церкви. ЯВА XIV Вбiга║ Варка._ Варка_. Ой голубчику, Гнате, iди мерщiй, вирятуй мою телицю. Софiя._ Що там? Варка._ Упала в рiв, сестро, i застрягла... Гнат._ Хiба там нема кому вирятувать? Варка._ Нема нi душечки, тiлько дiд Хома... Iди-бо, а то залл║ться, пропаде скотини, вона ж у мене одна. Софiя._ Чого ж ти сто┐ш, Гнате? Iди мерщiй, на шапку. Мерщiй же, а то справдi ще пропаде скотина. Гнат._ Ходiм удвох. Софiя._ Ну, вигадай! Бери його, сестро, тягни! (Смi║ться.)_ Варка (бере Гната за руку, тягне)._ Ходiм! Софiя (пiдпиха ззаду)._ Бач, який лiнивий, все б йому бiля жiнки киснуть. (Випхавши за дверi, сто┐ть на порозi.) _Та вертайся мерщiй, будем вечерять. Завiса._ ДIЯ ЧЕТВЕРТА Бiля Гнатово┐ хати. ЯВА I Iван (сидить i лата║ чоботи, тихо мугиче пiсню)._ Ой ходить Iван понад лиман , А за Iваном та його пан: "Чи ти, Iване, рибу ловиш, Чи ти, Iване, перевозиш?" Чи воно темно, чи я вже зовсiм ослiп! Шуляю, шуляю дратвою i не попаду... Може, щетина загнулась. (Пробу║ на зубах.)_ Нi, рiвна. Не бачу. Пора, пора вже... а колись бувало у службi, ще на Капказi, при мiсяцю шив... Колись! А коли воно було? Недавно, хе, лiт сорок п'ять з л.ишнiм... Охо-хо-х! I хлiб насилу розжую, та й жувать його вже надо┐ло, а господь смертi не да║... Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказi двадцять п'ять рокiв був, i вернувся, i женився, i жiнка вмерла... Царство ┐й небесне, вiчний покiй!.. Тiлько годок i прожила... Дочку сам виняньчив, а тепер дiждав i замiж вiддать ┐┐. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зiтха║.)_ Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тiлько нiчого не нагадувать i отак уранцi, як скоро встанеш, вийти на подвiр'я до схiд сонця - легенький вiтрець повiва║, квiтки з садiв пахнуть, пташки божi щебечуть назустрiч сонцю, - то зда║ться, що тiлько вперше бачиш таку красу, що тiлько один день i живеш! Один день!.. (Спiва.)_ Ой мав я жiнку Уляночку... ЯВА II Гнат iде з улицi до хати i сiда яа присьбi. Зiтха║. Iван._ Чого ти, Гнате, так тяжко зiтха║ш? Гнат._ Хто? Я?.. Так собi. Чого ж менi зiтхать?.. А мати дома? Iван._ Пiшла до Богунки позиваться за курку. Гнат_. I не надо┐сть, господи, цiлий день з людьми гризтися! Мабуть, Софi┐ нема? Iван._ Еге. Ти вгадав! Софi┐ не було, чiплялася до мене, та я мовчав, вона й пiшла. Гнат._ А Софiя вернулась? Iван._ Вернулась. Там з Варкою, у хатi. Гнат (вста║, набiк)._ З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасницi!.. Пiду куди-небудь, щоб ┐┐ не бачить, щоб не починила чого... Софiя_ (з хати)._ Гнате, Гнате! Iди сюди! Ми тобi скажемо щось смiшне! У хатi Варка i Софiя регочуть. Варка (з смiхом)._ Будеш жалiть, що не чув. Гнат_. Я не цiкавий! (Про себе.)_ Менi не до смiху, а ┐й байдуже, i сорому нема. ЯВА III З хати виходять Варка_, а потiм Софiя._ Варка (у хату)._ Iди ж мерщiй, сестро! (До Гната тихо.)_ Чого не вийшов?.. Я ждала до пiвночi. Виходь сьогодня - я знову буду у левадi. Софiя (смiючись виходе з хати)._ Ну й дурний, ну й дурний! I як вiн не догадався? Гнат._ Хто? Варка._ Не розказуй, не розказуй - вiн не цiкавий. Софiя._ Та чу║ш, що вчора Варка зробила у панiв на току... Гнат._ Що?! Софiя._ Пiддурила Микиту, щоб той улiз у четвертий мiшок - зважить би то, скiлько в ньому пуд. (Смi║ться.)_ Гнат._ Пройда, ну? Варка._ Вiн улiз, а я зав'язала його гарненько у мiшку, а хлопцi взяли мiшок з Микитою, пiдняли його та й повiсили на терези. I так вiн висiв у мiшку аж до снiданку, а ми всi реготали... Гнат._ Добра робота!.. А прикажчик же що? Варка._ Його не було, а панич сам смiявся, аж качався! Микита ворушиться у мiшку, наче здоровенний кiт, та сопе, i щось балака, а за реготом i не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який вiн вилiз iз мiшка, то ти б боки порвала: червоний, упрiв, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так i кинувся до мене - хотiв, клятий, бить, а хлопцi не дали. Гнат._ Жаль. Iван._ Нема до вас доброго пiдхвебеля! Варка._ Ет! Якби на вас, то й не смiявся б нiколи... Ходiм, Софi║, проведеш мене трохи, я тобi розкажу ще одну оказiю, - при всiх розказувать не можна. Гнат._ Гарна, мабуть... Варка._ А кортить? Ха-ха-ха! Ходiм! Пiшли. Гнат сiда на присьбi i схиля голову на руку. Iван._ Чистий обiясник, вража молодиця! Мабуть, годi, зовсiм не видко, разiв п'ять колов шилом у одно мiсце, а щетини не протягну. (Бере стiлець, чобiт i друге, несе в хату.)_ ЯВА IV Гнат (один)._ Ох! Болить душа! Зовсiм було забув Варку, i знов якась нечиста сила до не┐ в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, - i досi чую, яким теплом тодi вiд не┐ вiяло, - поцiлувала... пошептала - i причарувала мене знов до себе, i я ошалiв, ошалiв... Забув, що я жонатий, i не тямлю, як i спокусився!.. А пiсля того мiсця не знайду: запалила мiй спокiй, розiрвала надво║ дуту. У мене тепер двi душi, й обидвi болять, ниють, щемлячi. Одну хвилину менi жаль Софi┐ i сором ┐сть очi, а другу... другу - вся душа, всi думки у Варки! Я жалiю Софiю, я ┐й присягав у церквi... Я хочу забуть Варку - i не можу! Цiлую Софiю - Варка перед очима! Не бачу ┐┐, зда║ться - жiнку люблю; побачу, почую голос - забуду все i знов одурiю. ЯВА V Софiя _i Гнат._ Софiя_. Ну й гарна, ну й весела вража Варка._ Гнат._ Що там вона тобi розказувала? Софiя._ Чого ти наче все сердишся? Гнат_. У мене болить тут, пiд грудьми, може, через те й забалакав так. Софiя._ Пiд грудьми, кажеш, болить? Чи не пiдiрвався ти? Гнат (нетерпляче)._ А-а!.. Не знаю! Що вона казала? Софiя._ Хто? Гнат._ Варка!! Софiя_. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до не┐ залиця║ться. Гнат._ Фойда!.. (Стогне.)_ Софiя._ Що тобi, серденько, таке? Може, пристрiт? Я побiжу, верну Варку: вона умi║ шептать, ┐┐ бабка покiйна навчила. Гнат (набiк)._ Знаю, як вона шепче! (До Софi┐.)_ Не треба. Я пiду до Цимбала краще. З хати виходе Iван._ Софiя._ Гнат нездужа, тату. Iван._ Що ж тобi? Гнат._ Нудно. Iван._ Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зiлля, ще з Капказу. Тiлько посмокчи - усяка хвороба пройде. (Пiшов у хату.)_ Гнат (набiк). Не_ поможе менi те зiлля... (До Софi┐.) _Сядь бiля мене. Софiя (радiсно)._ Серденько! (Сiда.)_ Якби ти знав, як менi тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригорта║шся уже до мене! Я й сама захворiю. Гнат._ Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тiлько цiлу║мся. Софiя._ Гнате! Тепер матерi нема... Гнат ┐┐ цiлу║. От менi й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; i важко менi, i плакать хочеться, i робота пада з рук, блукаю мов шалена, а як... Входе Iван._ Iван._ Зiлля не знайшов - загубилось. А от знайшов перець. Тут тридев'ять перчин. Хоч ковтни цiлi, хоч розжуй та ковтни - поможе, тiлько не загуби якого зерняти. Гнат_. Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще пiду до Цимбала, може, вiн що дасть. Iван_. Та ковтни, ковтни - воно не завадить. На. Софiя._ Вiд нього ще гiрше пектиме. Iван._ Що ти тямиш! Це менi ще на Капказi один верменин дав, вiн на Афонськiй горi достав. Ковтни - побачиш. Гнат (бере)._ Ковтну, щоб одчепився. (Ковта.)_ Iван._ Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що? Гнат._ Не проскочило... позастрягало. Iван._ Принеси, Софi║, води. Софiя пiшла. Дуже помага, од всяко┐ хвороби помага. Було, оце чи живiт заболить, чи так коло серця чого закруте, або морозить iнодi походом - вiзьмеш тридев'ять... Софiя виносе воду. Запий. Навхрест запий. Гнат_. Та вже проскочило. Iван._ Нiчого, а ти таки запий, навхрест... отак, отак!.. Ну, а що? Гнат._ Нудить. Iван._ Нудить? Дивно! А менi одразу помага. Софiя._ Я боюся, щоб ти ще гiрше не захворiв! Iди, Гнаточку, поки ще не зовсiм смеркло, до Цимбала, а то пiзнiше не застанеш. Тiлько не барись. Гнат._ Та хто його зна║, як скоро справишся... Може, й заночувать там прийдеться. (Iде.)_ Софiя._ Ото вигадав! Гнат _пiшов. I що в нього таке, тату? Я боюсь... Iван._ Може, що з'┐в. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й вiд перцю пройде, тiлько треба пiдождать. Голос Ганни за коном: "Матерi тво┐й чорт, твоя н мати така!" Софiя._ О! Мати обiзвались... Я пiду в хату, а то наскоче, то зараз i вила║... Голос Ганни: "Так я тобi й подарую, будеш бачить!" Софiя._ З ким це? Iван._ З Богункою. Iди, справдi, та лягай. Мене хоч i лаятиме, то байдуже, я ще ┐┐ i подражню трохи. Софiя._ Цур ┐й - не зачiпайте. (Пiшла в хату.)_ Iван._ Е, нi! Вона як утомиться лайкою, то тодi вже тiлько сопе. Показу║ться Ганна._ ЯВА VI Iван_ i Ганна._ Ганна (часто поверта║ться в той бiк, вiдкiля вийшла). _Взяла личко - вiддай ремiнець! Я тебе буду позивать цiлий рiк. Багатирська жiнка, куди ж пак! Чорт не видав! Вона дума, як ┐┐ чоловiк був старостою, то можна вже й чужих курей красти. Ще й коверзу║! Взяла курку - вiддай гуску, от що! Не буде по-тво║му, не буде! Я тобi не Явдоха, - Ганна свого докаже...'От тобi ще на придачу. (Да║ дулю.)_ Iван._ Так ┐┐, так! Ганна._А тобi чого треба? Що ти менi - лаяться заборониш? Iван._ Нi, я вийшов подивиться: думав - рукопашна буде, в очiпки. Ганна._Iди краще кашлять на пiч! Беззубий шкарбан! Одного зуба ма║ш, та й того скалиш. Iван._ Отако┐! I менi жаль курки, а котру пак курку вона взяла? Ганна._Саму кращу: там ,як цесарочка. Iван._ Отака курочка була в ротi... Ганна._В чи┐м ротi? Iван._ У нашiй ротi, ще як служив на Капказi. Ганна._Тьфу! Iван _. Ти не плюй, а ось послухай, якi на Капказi кури... Ганна._Та ну тебе к бiсу з тим Капказом, ти вже надо┐в менi ним! I носиться з сво┐м Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив менi лаяться; тiлько що почала так гарно лаять, а вiн i перебив, тепер-у мене аж всерединi труситься. Iван _. Та буде вже, угамуйся! I курка того не варт, щоб за нею так убиваться. Ганна._Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, i я тебе виштапую на всi боки! Курка не варт? Ач який багатир! А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городi тридцять копiйок пара. Не варт? Тобi, мабуть, i вилаяться важко! За коном чуть гомiн далеко. О! Чу║ш! Чу║ш? Ото вона знов пащеку║ щось на мене! Не видержу, ║й-богу, не видержу! Пiду долаюсь, бо й не засну! (Iде хутко i кричить кiлько слiв на кону, а потiм i за коном.)_ Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Явдоха взяла, i Олена бачила! А як ти позаторiк у мене картоплi викопала цiлу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хiба я така, як ти? Ти ще дiвкою... Голос зника. ЯВА VII Iван (один)._ Отакий у нас був пiдхвебель на Капказi!.. Як причепиться, то тiлько сто┐ш та слуха║ш, а вiн тобi нагада й позаторiшн║! А не дай бог переб'ють йому, покличуть до ротного - ще гiрше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а вiн зараз розколотить тебе i таки дола║... Одначе менi зда║ться, що вiд Ганни i вiн би утiк! На що вже я терплячий, а хотiв тiкать, та ще потерплю - жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий пiдхвебель виварю║ воду... (Пiшов у хату.)_ ЯВА VIII Входе Варка, тихо озира║ться. Варка_ (одна)._ Знов нема Гната!.. Чого ж вiн не виходить?.. Вчора прождала вечiр у левадi, як на голках: вiтер шерхне листом або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб'║ться i душа замира - думаю, вiн, - а його нема... Вернулась додому, мов у ступi стовчена, i дома не спала до свiта, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а менi зда║ться - пiдiйшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вiкна... нема... i не було!.. Сама сьогодня його звала... жду знову, горю вся, як у вогнi, а його нема... 0х! Нещаслива моя доля: нi молодиця, нi вдова! Нащо ж спiзнала я тi хвилi пекучого кохання? Краще б дiвкою зосталась, легче б менi було б!.. Ой! Хтось iде... Вiн, Гнат! Звiдкiля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь. (Хова║ться за кущем.)_ ЯВА IX Гнат iде до хати, а потiм Варка._ Гнат._ Тепер менi не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчiрочку якесь зiлля, почепив менi сам на шию i як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, i так менi легко стало, мов на свiт народився. Варка (тихо пiдходе)._ Гнате! Гнат._ Варка?! Варка._ Я, мiй голубчику. Ждала тебе - не йдеш, скучила i прийшла сама. (Кладе на нього руку.)_ Чого ж ти не виходиш? Гнат._ Дай менi спокiй. Варка._ Ти чогось, мабуть, розгнiвався на мене? Гнат._ Чого менi на тебе гнiваться... Варка._ А коли не гнiва║шся, то глянь же на мене, глянь менi в вiчi, глянь так, щоб серце в'януло вiд погляду. Гнат._ Чого тобi треба? Варка._ Тебе, мiй Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний? Гнат._ Я... спать хочу. Варка._ Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать вiн Хоче... (Шепче.)_ Ну, ходiм. Гнат._ Одiйди вiд мене, не чаруй мене, не поможе.. Варка._ Що з тобою?! Ти цура║шся мене?.. Гнат._ Варко! Не топи мо║┐ i сво║┐ душi - грiх. Варка_. А дурний, а божевiльний! Якого ж ти ще грiха бо┐шся, коли вже грiшний! Ти дивись на мене! Любила тебе дiвкою до загину, i тепер любить не перестала, i в пекло пiду за тебе - менi не страшно. Гнат._ А Софiя? Варка_. Вона тобi чужа, ти не ┐┐, а мене любиш! Гнат._ Нехай тебе чорт любить! Варка._ Та чорт же й любить! (Обнiма його й цiлу║.) _Оцей, оцей, оцей! Гнат (тремтить i говоре пiсля кожного поцiлунку). _Варко... Варко... Варко... Я присягав Софi┐. Варка_. Я твоя суджена, а не Софiя! Ти менi ранiш присягав, ти сказився тодi, вiддав мене Степановi; вiзьми ж мене, вiзьми мене тепер, поки нема Степана, i випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер, тепер, поки я вiльна, а Степан вернеться... тодi... годi вже! Буде нам мука - вiчная розлука. Гнат._ Вiчная розлука... (Без сили опуска║ руки.)_ Варка._ Чу║ш, чу║ш? Пригорнись сюди, до мого серця... Слухай, як воно люту║, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан i завтра прийде... Гнат тяжко й глибоко зiтха║. Мовчиш? Цура║шся? (Одпиха його вiд себе.)_ Слинявий! Дурень! Солом'яний дiд! Прощай! Будеш ти бiгать за мною, будеш шукать, як перше, та не знайдеш! Прощай! (Iде.)_ Гнат (мов просипа║ться)._ Варко! (Доганя ┐┐.)_ Варка._ Чого? Гнат._ Постривай! (Хвата ┐┐ за руку.)_ Варка._ Геть вiд мене! Не пiдступай!.. Ти й так вимучив мене - чого тобi треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до калинiвського панича, через тебе пропадаю, сохну, в'яну! Я з ума зiйду! А ти слини тiлько пуска║ш! Прощай! Гнат (придержу║ ┐┐)._ Варко! Варка._ Не зачiпай мене! Гнат._ Стривай, куди ж ти? Варка._ Завтра чуть свiт пiду в Калинiвку! Гнат._ В Калинiвку?! I наймешся до панича у горницi? Варка._ Наймусь. А тобi яке дiло? Гнат (скипiв)._ Як яке? Варка._ Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жiнка ║, а я вiльна пташка, поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю -- нiхто менi не забороне, а вернеться Степан - i на порiг нiкого не пустю! Гнат._ Так ти пiдеш? Варка._ Атож. Гнат._ Не йди! Варка._ Ха-ха-ха! Що ж ти менi зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Пiду, куди схочу! Пiду в город; i там ║ кращi й розумнiшi вiд тебе. Гнат._ Не йди, кажу! Бо я тебе й пiд землею знайду i уб'ю, як собаку! Варка (ласкаво)._ Божевiльний! кй-богу, божевiльний. Ти сам не зна║ш, чого хочеш. I цура║шся мене, i не пуска║ш. Гнат._ Не можу я вiд тебе вiдцураться, нема у мене сили, - i зiлля не помага. Ти мене причарувала навiки; як пiдеш вiдцiля - гробаки заточать мо║ серце... Я тебе скрiзь знайду... Я тебе й себе занапастю, - не йди... Варка._ Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений, я тебе не покину, я не пiду нiкуди вiдцiля без тебе, а з тобою пiду куди ти схочеш, куди звелиш! Утечемо, утечемо на край свiта, щоб тiлько сонце знало, де ми будемо жить, удвох ми будем скрiзь щасливi... Утечемо! Сьогодня, зараз... Гнат._ На, бери мене, всього бери, муч мене, тiлько не йди нiкуди, щоб я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай менi такого зiлля, щоб я забув тебе. Варка._ Такого зiлля нема на свiтi. Ти ж мiй... навiки мiй... (Обнiма його.)_ Завiса_. ДIЯ П'ЯТА У Гната в хатi. ЯВА I Ганна (одна)._ Куди ж це Гната занесло - i досi нема? А та, певно, побiгла одшукувать його! Шукай, шукай - знайдеш, якраз! 'Вiн вiд тебе тiка, як чорт вiд ладану, бо ти тiлько плакать умi║ш. Спарувався!.. Коли б менi старого чорта здихаться, я за тебе приймусь не так. Яка нiжна, все б тiлько лежала, а по хазяйству без загаду i не загляне. ЯВА II Входе Софiя, роздяга║ться й сiда. Ганна._Я ж кажу, що так! Ходить, тиня║ться, наче панi яка!.. Чого ж це ти руки згорнула, чом води не принесеш? Софiя._ Та води, мамо, повна дiжка. Я ще вранцi наносила, хоч i подивiться! Куди ж ┐┐ носить? Ганна._Куди? Куди? Ще тобi треба показувать, куди й воду носить! Якби ти була з хазяйського заводу, то й без показу, i без загаду знала б сво║ дiло. Наносила б у чавуни та поставила б свинi полову попарить. Софiя_. Та он же гляньте -в печi обидва чавуни стоять, повнi полови з дертю. Ганна. _А свиня тим часом голодна, отам ри║ пiд при-сьбою та гуде! Софiя._ На те вона свиня! Ганна. _О, я знаю, що ти на язик гостра, як бритва, а до дiла нема хисту! Якби ти не язиком, а руками робила, то й свиня була б прив'язана на паколi i не рила б. Софiя._ Та вона ж була на паколi, а Гнат вчора взяв нащось вiрьовку. Чим же я ┐┐ прив'яжу? Ганна._Найшла б чим, якби хотiла, а то все з татком сво┐м возишся! Не приносив ще сьогодня пряничкiв? Софiя (через сльози)._ Чого ви, мамо, напада║тесь на мене? Що я вам зробила? Ганна (прицмоку║)._ Агусi, маленька, заплач - батько спече калач! Софiя._ Боже мiй, боже! Ганна. _Повна хата робочих людей: невiстка й батько ┐┐! Тiлько б спали та ┐ли! Дармо┐ди бiсовi! Софiя._ Батько не ваше ┐дять! Вони нам хазяйство справили з тим договором, щоб ми ┐х до смертi содержували. Ганна. _До смертi!.. Коли ж вiн умре? Жди! Вiн ще двадцять год буде жить, то його й годувать, дармо┐да? Входе Iван i сто┐ть на порозi. Софiя._ Краще б ви мене вбили, нiж отак щодня допiкати! Я вже свiтовi божому не рада. ЯВА III Iван_, Ганна _й Софiя._ Iван._ Знову гризла? Я вже терпiв, терпiв, та й терпець урвався! Скажи ти менi, що я тобi зробив, що тобi Софiя робе, чого ти гризеш ┐┐? Ганна. _Лiнива твоя дочка, не хазяйка, нiчого не глядить, тiлько учепиться чоловiковi за шию та так i висить, а ти ще й сам потура║ш. Iван._ Що ти вигаду║ш? Хiба я не бачу, як вона робе... Та нехай би за дiло вилаяла, ну, так! А то прямо чи слiд, чи не слiд - сичиш, сичиш i сичиш! Ганна._Сичу?! Що ж то я гадюка, чи як? Iван._ Гiрш гадюки! Гадюка вкусить, та й сама тiка, а ти сичиш i в вiчi лiзеш, куса║ш i знов сичиш. Ганна. _Брешеш ти, старий чорт, я не сичу! Дармо┐ди поганi! Обо║ тiлько лопа║те, а роботи з вас нема! Iван _. Так от що? Бач, де болячка! Я дармо┐д, я нiчого не роблю!.. Ти так i кажи. Хiба тобi повилазило, що я чоловiк старий, немощний: що ж я буду робить, може, скоро й помру. Ганна. _Тебе ще й довбньою не доб'║ш! А коли не здужа║ш робить, то йди пiд церкву з довгою рукою, а дурно хлiба не ┐ж! Iван._ Совiсть ти загубила! I ти ж незабаром постарi║ш, так i тебе тодi, як собаку, вигнать з двору?.. Ганна._Я без роботи не сидiтиму - хоч пiр'я дратиму! Дурно хлiба нiхто не дасть! Баштана стережи, свиней паси... Кiстки збирай, от що!.. Дочка дивиться, що ти нiчого не робиш, та й собi нiжиться та слини розпуска! Он i чоловiка до того довела, що хати не держиться. Iван _. Ти ж сама довела його до того, що й жiнка остогидла! Хоч кому, то буде дома смердiть, коли, замiсть матерi, у хатi собака зла сидить i раз у раз гарчить! Ганна._Сам ти собака, старий чорт! Слинявi! Старцi! Iшов би пiд три чорти, то одним ротом менше б було. (Одчиня скриню, переклада збiжжя i бурчить.)_ Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невiсточка!.. Сваток... Iван _. От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нiгде! Iди миром жить, руку простягай! Дожив на старiсть... I пiду! Краще миром жить, нiж отаке вислухувать щодня. (Вере шапку.)_ Софiя._ Куди ж ви, таточку? Iван._ Пiду попитаю, чи не ┐де хто в город, а ти склади мо║ збiжжя. Софiя._ Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?! Iван._ Бачить бог, моя дитино, як менi самому тяжко тебе покидать. (Гладить ┐┐ по головi.)_ Ти ║диная моя дитина, моя радiсть, ти тiлько й тiшила мо║ старе серце, i не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я... не знаю... Я б тобi небо прихилив!! (Витира сльози.)_ Та високо... високо... (Iде.)_ Софiя _плаче, схиливши голову на руки. Ганна._Куди йдеш? Скоро обiдать пора. Iван._ Обiдайте без мене. (Виходе.)_ ЯВА IV Ганна _и Софiя._ Ганна (да║ вслiд Iвановi дулi)._ На, на! Йди к бiсу! Злякав як! Де ж пак! (До Софi┐.)_ Слинь, слинь, поки очi не повилазили. Тiлько й зна║ш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На бiса нам дармо┐д? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап'║шся... А матерi вашiй сто бiсiв! Було б iти за городського, адже ж сватав якийсь швець... (Глянувши у вiкно.)_ Iде. (Бере рогач i пора║ться коло печi, так, аби показать, що вона робе.)_ ЯВА V Входе Гнат, скида шапку, вiша║ ┐┐ i сто┐ть бiля порога, а Ганна нiби його не бачить, говорить до себе. Ганна. _Отаку невiсточку придбай! Сидить собi, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старiсть саме добре! (Кида рогач, хапа вiник.)_ Оженився собi дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармо┐да, в придане взяв за лiнивою дочкою!! Гнат (до Софi┐)._ Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом i обвi║. Що ти тут зробила? Софiя._ Не знаю, чого мати лаються... з батьком посварились... i... Ганна. _А звiсно!.. Поцiлуйтесь зараз!.. Поцiлуй ┐┐ - вона тiлько того й хоче. Гнат_. А вам би любо було, якби я тiлько що ступив на порiг, зараз почав гарчати?! Обридло вже? Ганна (плаче)._ Так... так... Софiя (ожива)._ Де це ти, мiй голубчику, ходив так довго? Може, ┐сти хочеш, то обiдали б уже. Гнат._ А батько ж де? Софiя._ Пiшли... вони хочуть у город ┐хать... вони... Гнат._ Пiдождемо його. (До матерi.)_ Чого ви плачете? Самi напада║те на всiх, всiм у вiчi лiзете, всiх сварите, та ще й плачете! Ганна. _Отак, отак! Я так i знала! Мати тодi потрiбна, як маленьким був, та ночi недосипала, та годувала сво║ю кровiю, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матерi не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем iде попiдвiконню!.. Тепер жiнка милiща, а мати що? Хоч би ┐┐ чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жiнка сидить; он хата цiлий день не метена - нiчого, а мати скаже слово - напада║ться: сяка-така, лиха! Гнат_. Бо й правда, що ти раз у раз тiлько плачеш, а нема, щоб дiло робила! Прийшов в обiдню пору - хата й досi не метена! Мати пiдмiта, а ти сидиш! Софiя._ Та, ┐й-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слiд! Ти ж глянь, де те смiття, що мати мела? Ганна._То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як? Софiя._ Мабуть, побачили Гната у вiкно та й почали пораться, ║й-богу, правда, а то сидiли та лаялися. Ганна. _Брешеш ти, брешеш, городська ш... (Удержу║ себе, щоб не сказать далi.)_ Софiя._ Лайте вже мене, як хочете, - гiрш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замiсть рiдно┐ матерi, я вам корилась i корюсь, поперек слова нiколи не сказала! За що ж ви мене зненавидiли? За що раз у раз напада║те, ла║те, паскудите?! Гнат._ Та цить, не слинь! Наобiсiли вже менi тво┐ сльози! Ганна (зло)._ Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!.. Гнат._ Я ┐й такого пряничка пiднесу, що вона й у дверi не потовпиться! Софiя._ Ти й так хати вже вiдцурався, не любиш мене, осоружна я тобi стала, а мати тiлько гризуть, та ще сердишся, що плачу! Ганна. _Якби попобив добре, щоб синяки днiв три не сходили, то й плакати б перестала... Гнат._ Мовчiть хоч ви, не пiдливайте в огонь масла! Добре вже горить отут i без вашого масла! Ганна. _Бо дурний!.. Важко йому побить жiнку, щоб серце зiрвать... Тьфу! На такого чоловiка. (Виходить, грюкнувши дверима.)_ Гнат (опуска║ться на ослiн)._ Наказав мене господь. (Мовчить.)_ Софiя хлипа║ нервно_. Годi вже або що, рева! Софiя (сiда бiля Гната)._ Глянь же на мене ласкаво, пожалiй мене, Гнате! Гнат._ Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш. Софiя._ Ох, Гнате, хiба я така була? Ми так недавно побрались з тобою, а ти вже тiка║ш з дому; мати гризе, я не маю свiтло┐ години, батька з хати виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам ла║ш мене! Не з матiр'ю ж тобi вiк вiкувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж мене, приголуб - я зараз повеселiшаю. Гнат._ Повеселiшай, тодi приголублю! Софiя (нервно)._ Ну, я вже не буду... Дивись, я вже весела! О! Глянь, смiюсь... (Обнiма Гната)._ Не хочеш мене приголубить, противна я тобi стала?! Гнат._ Знову? Годi, кажу! Софiя._ Не можу, не можу, Гнаточку, удержать сво┐х слiз; я б раднiща була. Гнат бере шапку_. Гнат._ Бодай увесь свiт завалився, коли на ньому так весело жить усiм, як менi тепер! (Виходить.)_ Софiя._ Куди ж ти? Я вже не буду... (Витира║ сльози.) _кй-богу, не буду! Пiдожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько мо║, вернися! Пiшов... Мабуть, до шинку... Прийде п'яний... Боже, дай менi терпiння, щоб я хоч не плакала! Вiд плачу я тiлько марнiю. (Дивиться у дзеркало.)_ Ой, якi очi червонi, аж запухли! Постривай, я заплющу ┐х i так трохи посилю... (Сiда на ослiн i заплющу║ очi.)_ I чого Гнат такий став недобрий? З того часу, як був слабий, наче його хто одвернув вiд мене... Страшно й подумать... Менi часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила Варка._ Аж у головi заболiло, мов розкололася надво║! (Одкрива очi i вста║.)_ Боже! Одверни вiд мене цi думки, бо з ними я не буду жить, я не хочу жить... нащо тодi жить, коли це правда? Голубчику мiй, боже, прости мене, я грiшу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову! ЯВА VI Входе Параска, вже молодиця. Параска._ Здрастуй, Софi║! Софiя._ Ох! Як я'злякалась... Параска._ Чого? Софiя._ Так... не знаю... Як же я рада, що тебе побачила; ти моя перша порадниця здавна... Голубочко моя, Параско... Параска._ Що тут у вас ко┐ться? Ти а^к змарнiла... Я оце почула, що батько твiй одходить вiд вас, i забiгла на хвилину з тобою побалакать. Софiя._ Ох, краще не питай... свекруха... Параска_. Свекруха як свекруха - я вже про не┐ й не кажу... Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, i менi жаль тебе... Я все знаю... Софiя._ Що ти зна║ш? Може, ти зна║ш i те, чого я не знаю? Параска._ Всi знають, тiлько ти одна не зна║ш... Софiя._ Що, сестро, що, моя голубочко, ластiвко, кажи! Може, ти що недобре зна║ш про Гната? Параска._ Бач, мабуть, i ти помiтила, коли пита║ш так палко? Софiя._ Одно помiтила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться... Параска._ А Варка часто у тебе бува║? Софiя._ Варка! Так невже ж вона... кажи, кажи, що ти зна║ш?.. Параска_. Та те, що твiй Гнат часто бува║ у Варки, вона його причарувала. Софiя (не може говорить)._ Ти... сама... бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве сто┐ть на ногах i сiда на ослонi.)_ Параска._ Я нiчого не бачила... Софiя (вста║, нервно смi║ться)._ От бач, от бач! Нiчого не бачила, а говориш таке страшне. Параска._ Другi бачили! Даремно не говорять, - вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловiк жде. Я тiлько за тим i зайшла, щоб тобi сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, вiриш... (Пiшла.)_ ЯВА VII Софiя _одна, а потiм Варка._ Софiя._ Боже, я з ума зiйду... Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вiчi, а за очi смiються над мо║ю душею, над мо┐м серцем, i вони живi, i грiм божий ┐х не вбив? I Гнат? Гнат смi║ться над мо┐м серцем, що тiлько й живе ним!.. Ох, серце ж мо║ бiдне, не бийся в грудях, перестань краще биться навiки, щоб я не дожила до того, що ти менi вiщу║ш! Входе Варка. Варка._ Здрастуй, Софi║. Софiя._ Варка?! Це менi ввижа║ться вона? Зiйди, зiйди з очей мо┐х, вiдьма, чарiвниця! Варка._ Що з тобою, Софi║? Це я! Софiя._ Ти?! Варка._ Та я ж! Ото, хiба не пiзна║ш? Я, Варка, твоя подруга... Софiя._ Iди, iди з очей мо┐х, чарiвниця лукава! Iди! Не пали мене сво┐м поглядом ║хидним - ти гiрше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловiка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потiшаться надо мною, живеш мо┐ми муками, радi║ш мо┐м горем! (Хита║ться.) _Геть з хати! (Сiда тяжко на пiл.)_ Ох!.. (Пада зомлiла на полу.)_ Варка (пiдходить)._ Зомлiла, сердешна! Так i вона довiдалась уже?.. Ох! Цього я тiлько й ждала, а серце забилось i страшно чогось зробилось, наче я душу загубила... Що ж воно буде далi: чи мене покине Гнат, чи ┐┐ - i утiче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спiзнала! А тепер хоч i вирветься вiд мене, то й ти його не пiйма║ш! (Iде i на вiдходi зустрiча║ Ганну.)_ Здрастуйте, i прощайте! Заходила до Софi┐, та вона спить. (Пiшла.)_ ЯВА VIII Ганна (одна)._ Ач паскуда. Витяглась, й спить собi! Спи! Спи! Я тебе не будитиму чоловiк та полюбу║ться! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то хоч усе позабирай. як панi яка, та - нехай прийде нiчого сказать! ЯВА IХ Входе Гнат, пiд чаркою. Гнат._ Давайте обiдать! Де Софiя? Ганна._Он! Гнат._ Що ж це вона, слаба, чи що? Ганна._Не здужа║ встать! От розбуди ┐┐, поцiлуй, скажи: спасибi тобi, моя хазя║чко, що ти спиш, а чужi свинi всю харч у нашо┐ по┐ли. Гнат._ Якi свинi? Що ви кажете?! Ганна._А те, що тво┐й панi тiлько б спать! Я поставила висiвки в хлiвi та пiшла на город, а вона уклалась спать; чужа свиня затесалась у хлiв i все по┐ла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, iдiть собi к бiсовому батьковi з мо║┐ хати. Гнат._ Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тiсно, так ви йдiть собi вiдцiля! Ганна._Не дiждеш, не дiждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хiба невiстку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась! Гнат (хутко йде до полу i штовха║ Софiю пiд бiк)._ Уставай ти, сплюха чортова! Софiя (зскаку║ з полу й даваться, мое несамовита). _Де я? Гнат (шарпа║ Софiю так, що та трохи не пада)._ Прочуняйся, кажу тобi! Софiя_. Не буду, не буду, не буду! (Захища║ себе руками, а далi впала в iстерику - регоче помалу, а потiм дужче.)_ Гнат._ Цить! (Замаху║ться на Софiю.)_ Цить, не смiйся! Софiя (iстерично плаче й захища║ться руками)._ Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собi з Варкою, а я пiду, пiду вiд тебе... з батьком... пiду... Гнат (через зуби)._ Що ти сказала?! Га? Що ти сказ... Та цить, кажу, не плач! Ти менi всю душу вивернула сво┐ми противними речами, сво┐ми сльозами. Ганна._Тепер погладь ┐┐ по головцi та й знову спать уклади, а мати нехай сама товчеться. Гнат._ Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламу║ кочергу, з палицею кида║ться на Софiю.)_ Довго будете мучить мене? Софiя._ Ай! (Тiка надвiр, Гнат за нею.)_ Ганна (на порозi)._ Навiжений, що ти робиш? Палицею уб'║ш! За коном чуть: тихо Софiя промовила: "Рятуйте!" Вiзьми батiг та батогом: i дошкульно, i не покалiчиш. (Бiжить з хати.)_ Годi, годi! Уб'║ш, кажу! (Впиха║ Гната в хату.)_ Гнат (блiдий, осатанiлий, кида палицю мiж кочерги). О_ кляте серце, ти до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Вiд цього часу рука моя скорiй одсохне, нiж вдарю Софiю... хоч раз, хоч соломинкою. Ганна (вбiга║)._ Що ти наробив!.. Ти вбив ┐┐, вона нежива! Гнат._ Нежива!? (Бiжить надвiр.)_ Ганна (лама║ руки)._ Ох боже мiй.... ох боже мiй... Що ж тепер буде, що ж тепер робить? Занапастив свою голову навiки! Гнат