Роман Iваничук. Мальви ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ "Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був ┐х кiнець? Були вони могутньою силою, але аллаха нiщо не може ослабити нi на небi, нi на землi". Коран, 35 сура, пророча Весною тисяча вiсiмнадцятого року гiджри [1] разом з багатьма галерами, каторгами i паштардами причалила до Кафсько┐ пристанi невелика турецька фреката [2]. З не┐ зiйшов на берег сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому арабському бурнусi. Його обличчя заховалось у густiй довгiй бородi - годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт, i в глибоких брунатних очах та┐лась мудрiсть багатьох поколiнь. Старець вклякнув на землi, схилився i прошепотiв: - Вiтай, благодатний краю, пiсля довго┐ розлуки. Тобi вклоня║ться анатолi║ць, меддах [3] Омар, якого ти шiстнадцять рокiв тому вигнав iз Кафи мечем Шагiн-Гiрея [4]. Тодi я, не ображений, а здивований, пiшов мандрiвником по всiй iмперi┐ вiд Карпат до Балканiв, вiд Дунаю до Нiлу, щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву i глупоту, а зустрiвся з благородним прозрiнням ослiплених богатирiв; думав я, що зустрiнуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до розуму, ненависть до кайданiв. I спитав я тодi себе, хто винен, що мiй народ став носi║м зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже анатолiйський райя не став багатим вiд того, що завойову║ чужi кра┐... Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися - твiй гнiв був жорстокий, але справедливий - я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще диха║ш сво║ю буйною непокорою; далi ти топчеш чужi землi за прикладом свого сусiда й повелителя, чи, може, осiнило тебе свiтло визвольного духу i дикi пристрастi тво┐ змiнились пошуками правди? Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькi купцi, йшли маршовою колоною яничари - султанська охорона для кафського пашi, поспiшали мубашири [5] вiдраховувати п'яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха - йшла османська неясить на кримську землю. Меддах Омар проводжав ┐х поглядом. "О люде османський... Коли тобi вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужi землi, не розоравши сво║┐, чому не нагоду║ш власним багатством рiдних дiтей, а примушу║ш ┐х голодними рискати по не сво┐х полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли ти втаму║ш свою захланну спрагу? В тебе ║ сьогоднi влада, i ти сваволиш. Хто ж захистить тебе вiд божо┐ помсти, коли вона гряне? А прийде. Замика║ться вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши сво║ покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом. О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославнi i властолюбнi вождi тво┐, i ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров'ю i ненавистю до себе пiвсвiту. А що ма║ш за це? Сидиш, як божевiльний скупар серед скарбiв, загарбаних у чужих коморах, хлiб, вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi в горло, сидиш у лахмiттi й нуждi, не знаючи, що подiяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе. А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв... Та нурту║ уже праведний гнiв ворогiв тво┐х. I крикнули вони: "Брехливий хадiс [6] пророка Магомета про те, що не iсну║ народностей пiд берлом iсламу. Ми ║!" Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали [7] понесли книги сво┐м людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто вряту║ тебе? Тво┐ розумнi дiти кизилбашi [8] пiдносять меч на призвiдцiв твого горя i будучо┐ загибелi тво║┐, а ти, заслiплений i нерозумний, вбива║ш ┐х - сво┐х спасителiв. Чому не бачиш, не розумi║ш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабiжником, не прийшов на свiт злодi║м, якого карати треба. Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити з сусiдами у згодi й купатися у сво┐х власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi, ускоковi [9], клефтовi [10], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О народе мiй..." Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий i величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки. Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчно┐ кафсько┐ стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились пiд ногами курай i сухi вiники тамариску, репалась глевка земля, i ледь сльозилися фонтани. Лише при входi у пiвнiчнi ворота зеленiв розкiшний самотнiй платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену спекою людину. Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв, невiльникiв, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких дервiшiв ордену Хаджi Бекташа [11], якi заснували на околицi мiста такi║ [12]. Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужн║ дерево, що витриму║ суховi┐, спрагу i безжалiсне палюче сонце. Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла, i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не ┐сть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленi║, поки струхлявi║ корiння старого дерева, роз'┐дене плющем, доки воно звалиться i вкри║ паразита сво║ю порохнею... ...Надто рано почалось цього року лiто в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспiвши, виноград не зав'язався, попадали жовтi персики величиною з лiщиновий горiх, вiтри не наганяли на небо нi одно┐ хмаринки. Достиг ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам'янисту груду, i розвiялося половою виколосене просо. А в червнi налетiла в Кафськi степи сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесiя сiро-сукманних дервiшiв, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як довкола погиба║ життя. Серед натовпу жiнок, якi в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилась в його очах. - Кара аллаха за грiхи нашi... Отак чорнi║ i стогне земля, коли йдуть правовiрнi вiйська у чужi кра┐, - мовив сам до себе, i повернули до нього голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. - Такий же шум тодi несеться над землею, i так само луна║ плач жiнок та дiтей. Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi, вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли гнiвом. - Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що наклика║ш нам кару християнського бога за джiхад [13]? I хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: "Пiде в рай той, хто загине на полi бою з гяурами?" Але сказано теж у сьомiй сурi корана, отче, - вiдповiв спокiйно меддах Омар, - в сурi пророчiй: "Скiльки сiл ми марно погубили!" Якщо ти зна║ш коран, хай осiнить нас свiтло ║дино правдивого вчення, - посмиреннiшали очi дервiша, - то згадай слова пророка: "Ми покажемо нашi знамення у всiх кра┐нах, поки вони не зрозумiють, що це правда" - Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим, якi пишуть писання сво┐ми руками, а потiм кажуть: це вiд аллаха". Бо знамення, про якi ти говориш, несуть нашi во┐ни i в Азов, i в Багдад. I там, i там чорнi║ земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ вiд сарани. Скажи менi, яка ж вiйна священна? Проти християн чи проти ║диновiрних мусульман? Задрижав посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надi║ю дивилися в розумнi очi аксакала [14], - що скаже вiн ще, може, це прийшов до них вiщун горя або радостi? Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок во┐нiв, що вiддали або вiддають життя за Високий Порiг [15] над квфратом i Доном, - жаль закро┐вся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних во║н - зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий. Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати ┐┐. А лозина вiдiслала його до iншо┐. I ще побачив падишах увi снi шулiк, якi ┐ли падаль, виригали i знову ┐ли, i гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що означа║ цей сон. "Це вiщування на нинiшнiй день, - вiдповiв мудрець. Лозина, що вiдсила║ нiж до сво║┐ подруги, - це ми самi, якi не щадимо брата задля сво║┐ користi. А шулiки - то знову ж таки ми, що пожира║мо чуже добро, вiдригу║мося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо вiд сво║┐ ненаситностi". Закричав дервiш: - Ти шi┐т [16], перс шолудивий! I мудрець той теж був перс-шi┐т, хай почорнi║ його голова, яку, напевно, зiтнув великий падишах! Заверещали дервiшi: - Хто ти такий? До кафського пашi вiдвести його! Навiть не здригнувся аксакал. - Я Омар-челебi, анатолi║ць. I цю вiдповiдь султановi дав я. Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм'я Омара зашелестiло на губах вражених монахiв. О, його - цього мандрiвника, меддаха i хафiза [17], на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в Бахчисара┐ i Кафi. - Молiться, люди, - мовив меддах. - Привид голоду блука║ над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих. Просiть милостi в неба... Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого степу. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Зажурилась Укра┐на, що нiде прожити, Витоптала орда кiньми маленькi┐ дiти. Малих потоптала, старих порубала, А молодих, середульших, у полон забрала. Укра┐нська народна пiсня Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю. Два роки тому вiн купив ┐┐ з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i привiв ┐х у свою тiсну й темну лiплянку. Посерединi татарсько┐ хати стояв килимний верстат, а за ним, на мiндерi [18], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула на невiльницю, потiм ┐┐ склянi очi надовго вп'ялися в татарина i враз погасли, збайдужiли. Якши гяурка, - сказала. - Твоя буде. Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз нап'ятою на кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий ┐┐ власник i купив вiн собi рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день. Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки дивилась, як росте ┐┐ донечка, тягнеться руками до кольорово┐ волiчки, вплiта║ ┐х помiж основу, ста║ помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора i пiсню наспiвувала, та все оту: Ой, що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка║, Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика║... I дивно було чути, що доня пiдспiву║ за матiр'ю часто чужими словами. Татарин продавав килими, що ┐х наткала Марiя, i годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь. За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропону║ ┐й тепер хазя┐н. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили ┐┐ днями i увi снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання - десь глибоко в серцi ще жеврiла надiя повернутися на Укра┐ну. А татарин таки сказав небавом: - Будь мо║ю дружиною, Марiям. Заплакала. Просила пожалiти ┐┐ - не може вiри сво║┐ зрадити, чоловiка свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може... Не наполягав татарин. Коли минув рамазан i мусульмани рiзали баранiв на байрам, привiв на святковий обiд жiнку у бiлому фередже [19] - злооку туркеню. Здогадалась Марiя, що це нова ┐┐ господиня, i занiмiла вiд страху: продасть ┐┐ тепер господар. I тодi каяття, ганебне й боягузливе, окрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же ┐х розлучать iз дочкою! Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi. Витягла з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут - жерiть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марi┐: - Не буду тебе продавати, хай люту║. Ти добра, Марiям. Ще вчора господиня штурхала ┐┐ в спину i погрожувала продати дочку, бо що з не┐ за користь, ще вчора падала Марiя на колiна, обiцяючи ночами сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали ┐х... А нинi вранцi, коли туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати, жалiсливо глянув на Марi┐ну дочку - не мав сво┐х дiтей - i сказав ледве чутно: - Iдiть собi. Ви вiльнi... Це слово "вiльнi" було несподiваним для Марi┐, приголомшило воно ┐┐ зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем зiбрала сво┐ мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки i вибiгла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i дожене ┐┐, бiгла, ховаючись за кам'яними стiнами, що заступали вiкна будинкiв, квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на волю. Здавалось ┐й, що мине одна лише хвилина i зачиняться ворота. Ось вийшов iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому: - Я вiдпущена! Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса, лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову ступив у тiнь: iди, мовляв, небого, хто тебе трима║. Зелений колiр яничарського кафтана злився з плющевим листям, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд тако┐ байдужостi - адже тiльки одне слово "яничар" наводило жах на невiльникiв - змоторошилося серце в Марi┐: невже це не останнiй мур, що огорожу║ Кафу? Вийшла на хребет Тене-оба [20], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр вiд рiвнин, - нi, далi - простiр i жодно┐ людини в степу. Передихнула, промовила вголос: - Я вiльна. I Мальва моя теж. О господи... I тут запримiтила, що ┐┐ бiльше не диву║ чудне iм'я доньки. Так назвала свою дiвчинку давно, ще на початку неволi. Дитя було хворе i зжовкле, здавалось, не витрима║ тяжко┐ дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку. А пiд ногами то тут, то там подибувались вигнанi, певне вiтрами, на чужину мальви - тi самi, що пишалися разом iз соняшниками, рiвнi з ними, бiля укра┐нських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай, низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож повiрила Марiя, що дочка теж виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве ┐┐ Мальвою. Помiтила тепер, що не диву║ ┐┐ бiльше довгополий бешмет, нi турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запиту║ в не┐ про се i про те по-татарськи. Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти пiдвелись i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi церкви i кара┐мськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла смердюча яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i греки: на галери, що стояли в порту, вiдправляли партi┐ вiдiбраних, приганяли новi; торохтiли мажари по кам'яних вибо┐нах, захлиналися осли, викрикували азан [21] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу [22]. I ще одне зауважила Марiя: це для не┐ давно звичне, наче й не було нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати, й у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiдностi... Сiрий хребет Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили ┐┐, нiби обсотали вужiвками цупкого кримського плюща i нiкуди звiдси не дiнешся, i будеш у цьому свiтi вiчно... А що було? Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали трави i люди, у вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний дюшан. Журилась Укра┐на, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало небо над молочним степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва - хто тепер ┐┐ зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер Сагайдачний вiд турецьких ран, вбили Остряницю таки сво┐ на висланнi в Чугу║вому городищi, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю сво┐х братiв, i прослиз по Укра┐нi ганебний час байдужостi. Сховалися за облогами низькi хати, стiкались до Криму ясирнi валки, пояничарились юнаки i народили потурнакiв степовi дiвчата. Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка║... - замугикала Марiя. Спiвуча Мальва пiдтягнула за матiр'ю, та враз обiрвала пiсню, запитала: - Що це за пiсня, мамо? Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, ┐й хотiлося сказати, що вони вже на волi i нiхто тепер не ма║ права заборонити ┐м розмовляти по-сво║му. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав раптом Марi┐ на спину i придавив до колючо┐ землi, придавив туго, щоб не рухалась i бачила перед собою тiльки невiльничий ринок i галери, а ще пiвнiчнi кафськi ворота, бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем. Це те, що ║... Але що ж було? Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлу║, втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, i народила йому двох соколят-синiв... Ой сини, синочки!.. Чи┐ руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у постелi укрива║? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiту, чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують? Несхожi були, наче й не близнята. Один - у Самiйла: чорнокудрий та темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав голубi, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя - пропав бiлявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi поралась i - не застала. Повз село проходили тодi цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в походi... Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий - уже чотирнадцять рокiв мав - пропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а там донечка найшлася, Соломi║ю назвали. Та нею вже не змiг радiти Самiйло - козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою славу - бунчуки i прапори. "Всi давнi права i старшинства та iншi привiле┐ козацькi через бунти втраченi нинi, - падали клинками на оголенi козацькi голови слова польного гетьмана Потоцького, - i на вiчнi часи вiднiмаються, бо Рiч Посполита бажа║ мати козацтво в хлопiв повернене". Переможець да║ закони! Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений, знiвечений, без бунчука. - Сором нам далi жити на цiй землi, - сказав, запрiг воли i подався за Остряницею в чужу сторону - Слободу. Рипiли вози, висла над Укра┐ною прощальна пiсня, падала в холоднi тумани, тягнулись валкою сiмсот сiмей козацьких iзго┐в у Бiлгород присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у сво┐х хоромах. Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день в пасiцi, i не знала Марiя, що дума║ колишнiй полковник а чи й дума║? Вiн так i не рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла. Горiла тiльки що покладена хата, а ┐┐ з Соломi║ю повели на сирицi до Перекопу. Чи то щастя - по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i ┐х тому не розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi. ...Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди дiтись? Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогоду║ бездомну гяурку? Страшне слово - гяур, яке позбавля║ працi, довiр'я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях! Та нi, ║ ж надiя. Марiя добре пам'ята║ дорогу до Перекопу. Адже вона вiльна i може повернутися на Укра┐ну, ┐жу якось роздобуде в дорозi. Випросить у чабанiв, украде... Бог допоможе. Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй повстянiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов ┐м наперестрiч. - Зупинись, жiнко, - сказав тихо i владно. Марiя сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi. Злякалася не дервiша, а тi║┐ думки, що колись у надто скрутнi хвилини вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав руками, заволав: - Я-агу! Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя зупинилась. - Бачать очi тво║ горе, жiнко, i я молюся, щоб аллах - хай благословенне буде його iм'я - послав тобi добру долю, - сказав дервiш. - Менi твiй аллах не пошле добро┐ долi, - вiдповiла тихо Марiя. - Якщо бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид [24] ордену найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв - Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовiд - шередже, - найдовший серед шередже всiх орденiв, але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку. Пiдемо по ньому, жiнко. Скорися словам Мураха-баби. - Я стала вiльною сьогоднi! - рiзко вiдказала Марiя. - I не хочу йти знову в неволю - твою, твого шейха i твого бога. - Нема║, дочко, вiльних людей на цiй землi, - дервiш прискулено дивився на Марiю, перебираючи чотки в руках. - Ти була рабинею в хазя┐на i тяжко працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка - бо невiльники всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твоя вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусово┐ роботи, нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по базарах, жебрачачи хлiба для сво║┐ дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане в сто крат тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою аллаха i тодi... - Нi! - скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв'як вагання, який тепер боляче завертiвся в серцi. - Нi, тiльки не це рабство! - Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на нашiй волi. - I купити треба його сво┐м сумлiнням? - Сумлiння - теж рабство. Вiльних людей нема║, жiнко, - похитав головою дервiш i сказав майже пошепки: - Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, в не┐ життя тiльки почина║ться. А про те, що зможеш повернутися в свiй край, забудь. Ор-капу [25] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Борисфена до Гнилого моря [26] височать одна бiля одно┐ сiмнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без хансько┐ грамоти. - А з грамотою? - похапливо спитала Марiя. - п┐ може отримати тiльки мусульманин. Дервiш повернувся до Марi┐ спиною, зашепотiв слова молитви, тихо подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надi┐, з простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiга║ попiд хребтом, зрива║ жовтi квiти, що пришпилились головками до сухо┐ землi. - Нi, нi! - промовила сама до себе вголос. - За це кара║ кожний бог. За вiдступництво нiкого не мина║ кара... Але як ще тяжче може покарати мене мiй бог? Я нинi вдруге втратила волю, - що страшнiше вiн зумi║ придумати для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о господи, не мучитиме совiсть, коли загине моя дитина? Одне-║дине вiконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетiти на волю, - грамота. А не вiдчиню його, то колись постигне мене найжахливiша кара - прокляття рiдно┐ дитини. Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду? Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Укра┐на, бо нiде прожити? Укра┐на... А я хiба не Укра┐на, укро║на, ущерблена, як моя земля? Передi мною - рудий хребет Тепе-оба, позаду - кафський ринок, i нiчого, й нiкого нема║ в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти, забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослись пишно, як там, ┐х згризли б верблюди й осли. Та вони змирились... Що менi тепер до Укра┐ни, коли ┐┐ на свiтi вже нема║. п┐ втоптали в болото на Масловому Ставу самi проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковничиха Самiйлиха, а жебрачка... Нема Укра┐ни. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам'ятi про не┐? Нема Укра┐ни - ║ Ляхистан з костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости менi мо║ вiдступництво, боже. Якщо повернемось - викуплю свою провину: молитвою, кров'ю, життям. Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий решiткою ниток на кроснах З дитячо┐ пам'ятi зiслизли, не залишивши слiду, саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi - свiт заряснiв перед нею червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi галери, величнi башти, стрункi мiнарети. I ти, горбата тварино, що сто┐ш непорушно пiд горою, теж чарiвна! Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в обвислi губи, i тут схопилася мати, скрикнула: - Не можна! Не дам тебе тварюкам! Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на не┐ мати, Марiя ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом. Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? - сказала, та раптом поникла i мовчки заговорила до худобини: "Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребет, i ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не випрямитись ┐й нiколи, i хребту не зростись нiколи геж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi туром. Все, що можеш ти зробити, - гидливо плюнути свому хазя┐новi у вiчi, але нiколи не перестанеш нести його мiшки... Яка бiда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо". Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем. Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру, монастирська куховарка i наложниця. А дочка - та красунею стане, i за не┐ великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи. Сказав дервiш: - Стежка, якою ми йдемо, веде до нашого такi║. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступа║ш на шлях приближения до бога. На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп'янок пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки тягнулися високi кам'янi стiни, обгороджуючи просторий двiр. Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марi┐, i вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота. Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя, ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи ┐х у сутiнне примiщення мечетi. Показав на сходи, що вели вгору, а сам зайшов до середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями [27], i, затамувавши подих, придивлялася крiзь решiтку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку. Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло. Останнiм увiйшов шейх [28] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали. Враз убiгли два послушники, тягнучи за собою дорогi, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по зернинi в руки, а тодi шейх затягнув: - Ви побачите бога-творця в останнiй день суду лице в лице так, як бачите тепер подiбних вам. Всi, хто поклониться iдолам, замiсть iстинного бога, будуть скинутi в полум'я вiчне. Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотику до кожно┐ зернини всi кричали голосно "аллах!". Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд першого викрику i здивовано пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в зал i вже не вiдводила погляду вiд дервiшiв. Слово "аллах" повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на довгiй вервицi, безнастанно билося у вухах, гiпнотизувало, i здавалося, що нiчого в свiтi не iсну║, крiм цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений дев'яносто дев'ятьма iменами, схопилися дервiшi i почали сво║ божевiльне радiння - зикр, ┐м мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи iм'я аллаха сотнi разiв, билися в конвульсiях, падали на кам'яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi. Марiя лячно глянула на дочку, кинулась до не┐, щоб винести ┐┐ геть з цього скаженого содому, та враз упало в матерi серце: вона побачила у сутiнках, як горять очi в дiвчинки, як ворушаться ┐┐ губи. Склавши молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..." Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що трапилось у цю хвилину: дочку не злякав зикр дервiшiв, а заворожив; дитина увiрувала в того аллаха, який заповнив тут весь ┐┐ свiт, свiдомiсть, i, можливо, вже нiколи не схоче знати, яка вiра була в ┐┐ батькiв, та й узагалi не повiрить, що може бути щось iнше, крiм магометанського бога, на свiтi. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла сходами вниз. Та в передсiннi зупинив ┐┐ Мурах-баба. - Ти куди тепер? - прохрипiв. Вiн схопив правицi Марi┐ i Мальви, пiдвiв ┐х угору. - Повторюйте обидвi за мною, чу║ш... Во iм'я бога милосердного, милостивого. Слава аллаховi, пановi свiтiв... Рука Марi┐ безвiльно опустилася, а дочка... тримала набожно пiднятi два пальцi вгору i пошепки повторювала за монахом: - Слава аллаховi... царевi дня суду... Воiстину тобi ми поклоня║мося... веди нас прямою дорогою.... Мурах-баба зiрвав iз Марi┐но┐ ши┐ хрестик i владно наказав: - Топчи ногами! Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та потоптала. - Тепер iдiть, - сказав Мурах-баба. - Коли ж бо посмi║ш не прийти сюди на кожне ранiшн║ i вечiрн║ богослужiння, наречемо тебе безумною, i вiк свiй скорота║ш у тiмархане [29] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не вiрить ║динiй правдi на землi. Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула: - Прости мене, мiй боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости... I закам'янiла, - Мальва, звiвши руки до неба, молилася: - Воiстину тобi ми поклоня║мося i в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою... Шепiт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом мiста, викриками муедзина з мiнарета мечетi Муфтiджамi, з клекотом невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру, каратися за не┐, топтати ┐┐ i родити вороговi здорово┐ кровi лицарiв. Так природно... Свiнула думка в Марi┐ - втiкати! Геть звiдси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповза║ в душi людей, засмокту║: ще день, ще година, хвилина - i вже несила буде вирватися повiк. День хилився до спочинку, червоне, закiптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала знову до пiвнiчних ворiт, шаль зсунулась ┐й на плече, очi жiнки злякано бiгали пiд чорним надбрiв'ям, розхристалось передчасно посивiле волосся. - Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? - спотикалася, пiдбiгаючи за матiр'ю, Мальва. - Я хочу ┐сти, хочу до хати. - Сльози стiкали по запилених смаглих щiчках, залишаючи бруднi слiди. Марiя згадала про дукат, що дав ┐й на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть ║вре┐ i кара┐ми. Тiльки ж вечорi║ вже. - Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо ┐сти. Вони вже наближалися до ворiт, коли з провулка вибiгла зграя смаглявих хлопчакiв. З криком, реготом обступили ┐х, закидали грудками землi, камiнцями. - Джаври, джаври, джаври [30], - верещали вони. Метнулася Марiя, щоб вирватися з кола напасникiв, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати ┐┐ за кафтан, за волосся, не вгаваючи кричали слово "джаври". Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi. Марiя вiдiрвала вiд свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навiдмаш ляснула одного-другого по голених головах. Тi сторопiли на мить, а далi загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватись закритi яшмаками [31] голови татарок, вони теж викрикували, "гяур яман" [32], вимахуючи погрозливо руками, i вгамувались аж тодi, коли Марiя з Мальвою заховалися в тiснiй бiчнiй вуличцi. Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке "гяур". Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго стало б? Перший азан i - не вклякни на вулицi - знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи - знову камiння i ганьба. Що робити? Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi вiрменсько┐ церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала. Вiйнуло на не┐ далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони на Укра┐нi, сипле гомiн росу на степ, м'якне тирса, i соняшники опускають голови до молитви... Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час назад, лебедiла крiзь сльози: - Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу... Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте теленькання дзвону, з заздрiстю, подивом i боязню дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик. Скiльки ┐х у Кафi? Чи ║ в них дiти? Що ┐дять? Як живуть серед вiчного приниження i знущань, яких вона зазнала тiльки що? На що надiються цi люди, задля чого жертвують собою, адже день ┐хнього спасiння нiколи не настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо - християни. А все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою. I Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них не дiйдеш. - Я не хочу бути джавром, мамо... - Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка. - Яка мусульманка? - Дiзна║шся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову! - Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це камiнням? - Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я грiх вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цi║┐ страшно┐ землi. Дiйшли до само┐ церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась жiнка привiтно посмiхнулася до Марi┐. Була одна мить, коли Марiя хотiла ринутись до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам'ятi повз потоптаний хрест i ┐┐ совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з переяславським полковником Iлляшем Кара┐мовичем на чолi, якi прийняли шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити. пх називав Самiйло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло сво║ю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собi, а сiм'┐ - неволю. - Дивися, Мальво, - сказала Марiя, пiдвiвши голову. - Дивися i запам'ятай: це божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш ┐┐ пригадати. А нинi ми мусульмани i розмовлятимемо з тобою по-бусурманськи. Мальва, втомлена i голодна, спала, опустивши голiвку на материне плече. - Тепер ходiм до Мураха-баби на вечiрн║ богослужiння, доню. Ходiмо послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас. Iшла Марiя, смиренна, скорена, зi зсутуленим сумлiнням. Загорнула обличчя шаллю i не звертала уваги на людей, що виходили на вулицi й голосно про щось гомонiли, на яничар, якi збирались на площi бiля мечетi i кричали: - Слава султановi султанiв Iбрагiмовi! Марiю нiщо на свiтi не обходило. З сонною Мальвою зайшла на хори монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, трапилась у бусурманiв якась велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i тодi, тiльки пiсля кожного викрику "аллах" зривалися з мiсць i верещали: "Свiтло очей наших султан Iбрагiм!", а пiсля вiдправи загримiли в барабани, запищали на флейтах. "Нового iдола собi обрали i радiють", - подумала i зiйшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена. На подвiр'┐ стояв Мурах-баба. Очi його свiтилися стриманим задоволенням. - Ашхам хайр олсун [33], - привiтався вiн i повiв Марiю за собою. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Цей свiт - город: один росте, другий достига║, а третiй пада║. Схiдна приказка Рiк тому Османська iмперiя знову стривожила свiт. Цього разу ляк огорнув не тiльки християнськi, а й мусульманськi держави. Iм'я тридцятилiтнього султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись iмена його великих попередникiв. Магомет Завойовник узяв Константинополь. Сулейман Пишний покорив Сербiю, Грузiю, Алжiр. Амурат IV завоював Багдад. Десять рокiв турецькi вiйська облягали перлину свiту, десять рокiв текли грошi з державно┐ скарбницi на безнадiйну, здавалося, вiйну, i нарештi - таки перемога, нарештi багдадське золото перелилося в кованi куфри стамбульського семивежного замка Едiкуле. Фанатичний ворог курцiв i поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячi непокiрних яничар, i простодушний демократ, до якого на вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового во┐на i сам полiз на стiну Багдада. Деморалiзованi яничари i знеохоченi невдачами спагi┐ [34] ринулись за сво┐м шаленим полководцем - Багдад упав. Переможцi справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тiгру, а на султанськiй чалмi засвiтився ще один алмаз. Перський шах Сефi I погодився на всi умови Амурата. Протягом цiлого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан iз вiйськом повернувся аж весною. Бiльш нiж мiсяць готувався в Скутарi до вступу в столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята. Врештi пiвсотнi галер переплили Босфор пiд грiм усi║┐ артилерi┐. На бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi, перекинутiй через плече, в снiжно-бiлiй чалмi в'┐жджав у Золотi ворота султан-переможець, з ним -