Боже! Невже нiхто не чекатиме ┐┐ нiколи, не жадатиме нiколи так ┐┐ погляду, ┐┐ мови, ┐┐ подиху, як Саша? Нiколи? Нiхто? 2 А на не┐ чекали, ┐┐ жадали дво║ людей... пй i на думку не спадало, i уявити собi не могла, як чека║ на не┐, дума║, як, може, нiколи не думав, - Опанас Васильович. Вiн хворiв у Чернiговi, куди вже слабим пере┐хав, i жив "на квартирi" в домi Меланi┐ Овдi┐вни Загорсько┐. Власне, ┐┐ чоловiка. ┐┐ чоловiк - злий невдаха, п'яниця, горбань - жив теж тут. I ┐хнi дiти - його, Опанаса Марковича i Меланi┐ Овдi┐вни. А вiн, Опанас Маркович, чекав на свою дружину Марiю Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, i найдужче, до нестерпного болю, чекав свого сина Богдася. Iлля Петрович Дорошенко знав усе. Вiн знав, що Марiя Олександрiвна поверта║ться до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзi до того вона при┐здила, привезла труну з тiлом того невiдомого йому Пассека, з яким прожила шiсть рокiв за кордоном. - Вона повернеться до мене? - спитав, дiзнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. - Вона ж тепер повернеться до мене? - повторював вiн з якоюсь незрозумiлою Дорошенковi надi║ю. - Куди ж вона повернеться? Сюди? - пересмикнув плечима Дорошенко. Меланi┐ Овдi┐вни не було в кiмнатi. Немов ┐┐ зовсiм не було на свiтi зараз для Опанаса. - Хоча б хлопчика побачити, - прошепотiв Опанас, - Богдася мого, мого сина ║диного. Немов там, за стiною, були не його дiти... - Iлько, напиши ┐й, хай ┐де швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тiльки хлопчика одразу надiшле. Може, його вже на свiтi нема║? - Що ти верзеш? Адже ти листи вiд нього одержу║ш. - I вона ж пише. Писала, - поправився, зiтхнувши, Опанас. - Довго писала. Просила - то про Кармелюка надiшли, то пiдписку на пiснi збери. Вона ж нiколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ята║ш Немирiв, Iлько? От i ти не дочекався... То б вона при┐хала i у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру пiдшукав. А ти не дочекався! - з докором казав Опанас. Дорошенковi здалося - вiн марить. ...Але ж справдi. Вiн не дочекався. Одружився. З горя. Нiхто не знав, що з горя. Адже цiлком природно - годi йому бурлакувати. А вiн-то знав: з яко┐сь тако┐ безвиходi, коли дiзнався, що полюбила якогось хлопця i на все рукою махнула. Нi, у нього нiколи не було нiяких навiть найпота║мнiших надiй на якусь вза║мнiсть, але ж поки вона була з Опанасом, - вiн був рiдний усiй сiм'┐, ┐┐ друг, брат. I йому нiчого бiльше наче не було потрiбно. А тепер - яке порожн║ життя! Поряд завжди чужа, зовсiм чужа людина, i нiхто не зна║, навiть Опанас, як вiн карта║ себе весь час... А зовнi - все нiби гаразд, як у людей. То не горе, що горю║, бо ще важче - як смi║ться. Чи хотiв би вiн тепер побачити Марiю Олександрiвну? Вiн не знав. Боявся цього питання. I не листувалися бiльше. Вiн перестав писати. - Iлько, ти напиши ┐й, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надiслала. Я не можу вмерти, не побачивши його. - Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий? - Не старий, а дурний, - спробував пожартувати Опанас. - Напиши, може, й вона при┐де. Попрощатися. Навiки попрощатися. Тодi прощалися - хiба знали? I вона не знала, моя бiдолага, адже й вона бiдолага, Iлько. Хiба ┐й з такими, як ми? Не вмiли ми ┐┐ цiнити... I той, що вмер. Що вiн перед нею? Я на нього зла не маю. Побачив - i збожеволiв... А зi мною ┐й непереливки було... I мовчала, нiколи не дорiкала. Вiн усе шепотiв, шепотiв, перед очима виринали далекi картини, i бiльше прикрi, якi нiколи й не згадував. - Ти слухай, слухай, Iлько, та ти сам зна║ш, та це ще коли в Ки║вi... Бiдували дуже, на Куренiвку перебралися, у хату пiд соломою... Нiчого, анi слiвця не казала, немов так i належить. А в чому ходила! Черевики латанi, платтячко ще орловське, перешивала, зашивала, перелицьовувала, i - нiчого, анi слiвця, ще й бадьориться i мене пiдбадьорю║, смi║ться: "Все гаразд буде, ти собi ще фрак справиш i цилiндр купиш". пй-богу! Так i казала - цилiндра купиш. Це вона жартувала, а ми й за ту хату пiд солом'яним дахом хазяйцi завинили. От тiльки раз i сказала сумно: "Так уже Богдасевi чобiтки потрiбнi". Ти не зна║ш... У Немировi так не було, як тодi в Ки║вi... Нiяко┐ роботи... I раптом розшу.ку║ нас Чалий, ти ж зна║ш Чалого? Еге ж. Чалий. I бачить, у мене непроданi мо┐ книжки, каже: "Давайте, я ┐х швиденько пристрою, от приходьте позавтра - i вже грошi матимете". Ти подумай, справдi, навiдався я за два днi, i вiн менi щось чи тридцять, чи iНавiть п'ятдесят карбованцiв виручив i дав. Ти дума║ш, я ┐х додоiму вiднiс? Марi║чцi вiддав? Аякже! Отак з доброго дуру думаю - iгреба на радощах i Манечцi, i Богдасику якихось ласощiв. Казала вона якось, що так уже, ну над усе, ки┐вське сухе варення лю.бить, ти зна║ш, фрукти рiзнi у цукрi, такi, справдi, тiльки у нас у Ки║вi в Балабухи роблять, i попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крiм сухого того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вiтринi - цилiндри, i бiс мене з глузду звiв - згадав ┐┐ жарт: купиш собi цилiндра. Зайшов i таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички моднi, правда, не тiльки собi, а й Марусi теж купив. Ще якусь дурницю, дрiбницю непотрiбну. Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокiнний. Iду й уявляю - ото зрадi║, ото здиву║ться! По дорозi ще Чалого побачив, вiн аж очi вирячив, а я помахав йому рукою в новiй рукавичцi - знай, мовляв, наших; гукнув, щоб у гостi приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай. Вибiга║ моя Манечка й справдi здивувалась, немов i не мене побачила. Я ┐й i коробку з ласощами, i шампанське, i рукавички моднi, а вона зблiдла, а губенята смикаються, наче от-от заплаче, i очi з докором дивляться, як я карбованця тому вiзниковi недбало, як великий пан, дав. I знову - анi слiвця, а я ще й образився, що не зрадiла подарункам, хотiв вже ┐┐ розрадити. "Нiчим тобi не вгодиш", - буркнув, йолоп такий, адже нi на хату, нi на чобiтки Богдасиковi вже не вистачило... А ┐й на черевики й поготiв... Вiн схлипнув. Так уже згадалася чiтко та безжальна сцена, хоч би вилаяла добре - легше було б! - Iлько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, при┐де? Вiн усе шепотiв, шепотiв... Щось знову згадував те, що нiколи наче не пам'ятав, а тепер спливало у пам'ятi - дошкульне, непоправне. То весь час усi цi роки намагався нанизувати всi ┐┐ огрiхи проти нього, щоб себе виправдати, хоча нiхто вiд нього цього не вимагав, усi бiльше ┐┐ засуджували, хто знав про ┐┐ життя тепер, а йому нiби так i належало - зiйтися з iншою жiнкою. А зараз, зараз усе в глибинi приховане, людям не знане, спливало, i дорiкало, i обвинувачувало. Вiн згадував ту ясну, щиру, вiддану дiвчину, яка так вразила його, а потiм як узявся вiн ┐┐ "виховувати", в якi шори забрав, якi умови створив! I нiколи докору, ремствування... А потiм... потiм усе порвалося... i край... Вiн i зараз не хотiв думати, не припускав, що нiколи вона його не любила, нiколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити якимись обставинами, тимчасовими непорозумiннями, матерiальним становищем, не тому, бороиь боже, що ┐й там чогось не вистачало, а тим, що цi борги, нестатки, мiзернi розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж дивилися на нього з докором в уявi ┐┐ очi, так як нiколи не дивились у дiйсностi - може, лише тодi, одненький разочок, коли в цилiндрi, з шампанським i ласощами вiд Балабухи при┐хав на ту куренiвську "дачу"... I вiн шепотiв... шепотiв... та вже нiчого не мiг розiбрати Дорошенко, то вiн пiдвищував голос, i Дорошенко почув, як за стiною щось зашарудiло, щось рипнуло: - Тихше... - мимоволi вирвалося у Iллi Петровича, - Меланiя Овдi┐вна. - Бо┐ться. I досi бо┐ться, що при┐де Марiечка, i я ┐┐ покину. Покину, та не для Марiечки. Шкода менi ┐┐, Меласi, - не зазнала щастя. Була зi мною - весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А я ж ┐й листи показував: "Меланi┐ Овдi┐внi низенько кланяюсь", "Усiх вiтаю, а Меланiю Овдi┐вну найдужче". Нi, не любила вона мене... Може, й радiла, що коло мене Мелася - ┐й спокiйнiше там було. Та що я? Любила. Вiрила. Писала: "Пришли все про Кармелюка... Обiйма║мо тебе, наш друже..." Зоренька наша... Марко Вовчок... Мiй Вовчок... Вiн марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся. - На води, випий води, Опанасе, тобi краще буде. До кiмнати вбiгла Меланiя Овдi┐вна. - Опанасе Васильовичу, вам погано? От клята та Марi║чка, Марусинка, Марко Вовчок, не да║ йому спокою все життя! Та тiльки вбiгла - чоловiчий грубий голос залунав з iнших поко┐в: - Меланi║! А ну швидше сюди! - Зна║те що, Меланi║ Овдi┐вно? Треба Опанаса Васильовича мерщiй до лiкарнi. Йому дуже кепсько, - сказав Дорошенко. Меланiя Овдi┐вна заридала. 3 А другий, хто чекав на не┐, -нi, не Дорошенко. Це був ┐┐ троюрiдний брат, Митя Писар║в. Вона зустрiлася з ним пiсля семи рокiв життя за кордоном, пiсля похорону Сашi в Москвi, коли ┐хала знову до Парижа за Богдасем та речами, ┐хала через Петербург. Вона нiкого не хотiла, не могла бачити в Петербурзi. Вона не могла нi з ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собi ради. Вона всоте переживала останнiй день у Нiццi, все до краплинки, кожне слово, погляд, рух. Наче в туманi поставала ця жахлива подорож - Париж, Вiльна, кiлька годин у Петербурзi, Москва, Тетяна Петрiвна Пассек, i ця яма коло стiни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. I вона знову тодi по┐хала мерщiй до Петербурга, щоб знову ┐хати до Парижа. пй страшно було самiй, i ┐й страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзi, ┐й спало на думку, що годилося б вiдвiдати Варвару Дмитрiвну й Митю Писар║вих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортецi, вiн пережив такi страшнi роки! А улюблена ┐┐ тiтка - що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти. Дверi вiдчинив Митя, i обо║ зупинилися. Вони не бачилися з вiд'┐зду Марi┐ у 1859 роцi. Сiм рокiв! I яких рокiв! Вiк за них прожито i в не┐, i в нього! Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на не┐, молоду 'ще жiнку, таку несхожу на всiх знайомих i родичок, на всiх петербурзьких i провiнцiйних дам. Марiя завжди одягалася зi смаком, але тепер можна було додати - з паризьким смаком, тiльки зараз, коли б вiн розумiвся на цьому, - якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, i в дзеркало не поглянула - байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечi, вiдтiняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилицi. Вiн пам'ятав ┐┐ довгi коси, спущенi долу або вiнком, як короною, на головi. Зараз - звичайнiсiнька зачiска, немов також - розчесала, заколола будь-як i анi волосинки не поправила. Та однаково - нi на кого не була вона схожа, не була звичайна! Очi глянули йому в живi очi й нагадали давню милу i добру кузину М.чнiу, Марi. Та зараз очi ┐┐ були зовсiм iншими, наче вони вже набачились невблаганно┐ дiйсностi, i не було вже в них то┐ сповнено┐ житт║любства цiкавостi до всього, стремлiння одразу багато побачити й зрозумiти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гiркi ### вiдсутнi сторiнки 452-453 ### розсталися друзями, з величезною вза║мною повагою - старий наш Пирогов i старий Гарiбальдi. - Марi, - перебив Митя, - я писав у статтi про роман Чер нишевського "Что делать?", що для таких людей, як Оуен, як Гарiбальдi, старостi, давнини не iсну║ - такi люди будуть новими для всiх вiкiв i народiв! Варвара Дмитрiвна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для не┐, значить, i про причину арешту Митi, тепер радiла - як вiн захопився розмовою з Марi! Бiдна Марi. Не вона, maman, ┐й суддя! Мати ┐й вдячна, що та розрадила Митеньку. Митя з захопленням дивився на свою троюрiдну сестру. Саме така жiнка - самостiйна, розумна - була його iдеалом, про таку вiн мрiяв, коли писав про свого Базарова, тако┐ жадали Базаров i вiн. Вони обидва помилилися - той iз сво║ю великопанською холодною Одинцовою, а вiн - iз сво║ю любов'ю до кузини Ра┐си Коренево┐, тепер Гарднер. Яке порiвняння! Ця талановита самостiйна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, i та пiгалiца, звичайнiсiнька панночка - Ра┐са! Як це вiн мiг колись казати, що ┐┐, Ра┐си, сентиментальнi, солоденькi, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живi соковитi твори друго┐ "сiмейно┐ знаменитостi"? Це була справжня "емансипована людина". Не лише жiнка, а людина! А жiнка... Усе в цiй жiнцi чарувало його, i мимоволi почуття заздростi й ревнощiв ворушилися в грудях. Ця жiнка пристрасно кохала якогось юнака, задля нього покинула чоловiка, не звертала уваги на поговiр, на непевне становище, весь час сама працювала. Який вiн був щасливий - той юнак! Стiльки рокiв iз нею!.. А от тепер поховала його... Бiдна! Поруч iз почуттям заздростi росло ще й спiвчуття, бажання чимось допомогти, ┐й, певне, так тяжко зараз! Адже вона i сестра його, рiдна Маша, мила Марi, яку вiн завжди так нетерпляче чекав у дитинствi! Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцiлувала його, i вiдчуття ┐┐ губ не зникало. Хотiлося дивитися у цi сумнi очi, якi лише при згадцi про Лондон та Iталiю трохи пожвавiшали, хотiлося тримати цi маленькi руки в сво┐х, i щоб цi губи ще поцiлували його, - може, й не по-сестринському! Марiя дивилась на нього уважно й ласкаво. - Я все говорю, а я б тебе хотiла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти можеш, звичайно, розповiв про себе. - Звичайно, я тобi все можу розповiсти, абсолютно все, - з такою готовнiстю вирвалося у Митi, що у матерi мимоволi заворушилося почуття ревнощiв. - Але хай потiм, - сказав Митя, наче сам зупинив себе. - Зна║ш, правду кажучи, я ще не отямився як слiд пiсля чотирирiчного самотнього перебування в равелiнi, пiсля тi║┐ тишi, мовчання. Життя зовсiм перевернулося, i я ще нiяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не помiча║те. Я ще нiяк не знайду себе. Марiя здивовано глянула на нього. - Ти не знайдеш себе? А хiба ти коли губив себе? Зна║ш, Герцен казав, та й писав, що Петропавловська фортеця - великий вселенський собор. Чернишевський написав там "Что делать?", а ти... Боже мiй, господи! Та я схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останнi роки там писав, виявляло людину, яка знайшла себе, зна║, про що хоче i мусить сказати собi та iншим. - Так, я знаю, що сказати. Але зрозумiй, може, це смiшно, я просто нiяк не можу призвича┐тись, пристосуватися пiсля свого становища казенно┐ тюремно┐ речi до звичайних умов. Менi ще часто бува║ нiяково, важко з людьми, я тiльки цього ┐м не показую. А тобi я справдi можу все сказати. Наче вперше пiсля в'язницi свiжого повiтря ковтнув. Дивно було матерi чути це. Та й Марi┐ також. - А менi самiй, коли читала тво┐ статтi, здавалося - свiжий вiтер врива║ться в мо║ життя i всi думки переполошу║, хоч iнколи хотiлося закричати: "Митю! Що ти! Я не згодна!" - Митi запропонували видати повне зiбрання творiв, - з гордiстю сказала мати й трохи з остраху, щоб Марiя не почала теоретичних сперечань, з чим вона не згодна. - Хiба хто мав таку честь у двадцять шiсть рокiв! - Менi вже двадцять сiм, i прошу ставитись до мене з повагою, - засмiявся Митя. - Та зараз щось застопорилося з виданням, - стурбовано вела далi Варвара Дмитрiвна. - Знову цензура присiку║ться. Нам треба повертатися додому, ми ж тут ще й з Вiрочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у Петербурзi, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого. - Таку бiдну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, - комiчно закивав головою Митя. Марi┐ хотiлося сказати: не бiдну, не безпорадну (то я зараз бiдна i безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя i зараз ще не пристосовану до звичайних умов, вза║мин, до побутового клопоту. Марiя це все одразу зрозумiла. - Maman, - сказала вона, звернувшись так, як у дитячi роки всi, i рiднi дiти, i приймачки-племiнницi, i далекi родичi називали Варвару Дмитрiвну, завжди розважливу i справедливу до всiх "maman". - Я ж тiльки ┐ду за Богдасем, а потiм на деякий час, не знаю ще на скiльки, але ж лишуся в Петербурзi. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радiстю. - Вона поляскала його по плечу. - I ми ж не тiльки родичi по кровi, ми ж i по роботi родич-i, журнали нас обох поять i годують. - Що ж, я, як добрий ремiсник, горджуся сво┐м ремеслом, так само, як за кордоном, кажуть, - та ти це, певне, бачила на власнi очi, - кожен швець, кожен пекар чи кравець пиша║ться сво║ю майстернiстю. -Ще й як! Ти б подивився на когось iз них! Добрий майстер трима║ себе як король! I таки вмi║ визискувати сво┐х пiдмайстрiв та учнiв. - Як наш Благосв║тлов у журналi, - пiдморгнув матерi Митя. - А пiд тво┐м доглядом я радий бути, навiть коли вiн буде суворiшим, нiж у равелiнi! - звернувся вiн до Машi. - Ну, що ти! Я дам тобi повну волю, крiм часу снiданкiв, обiдiв та вечерi, - усмiхнулась Марiя. Для Варвари Дмитрiвни це був вихiд. Прощаючись з Марi║ю, цiлуючи ┐┐, вона сказала: - Тепер я буду спокiйнiшою. Повертайся швидше. Митя тобi також у всьому допоможе, все ж таки чоловiчi руки. А ти бережи його. Митя пiшов ┐┐ проводжати. Вони розмовляли, як близькi родичi, товаришi. - Справдi, Машенько, ти менi давай рiзнi доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти при┐деш. Я вiдчув - ми будемо друзями, справжнiми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче. I вiн раптом додав таким тоном, що Марiя зрозумiла - вiн усе зна║, перед ним нема чого критися: - Я все зроблю, щоб тобi було легше... Напиши менi обов'язково, - i притиснув ┐┐ руку до себе мiцнiше, наче хотiв, щоб вiдчула - вона може на нього спертися. ...А мимоволi вiн думав усю дорогу - поцiлу║ вона його на прощання? Вона поцiлувала. По-сестринському. - Дякую тобi, Митенько. Коли б ти знав, як менi важко. Тiльки йому так сказала. Навiть з Етцелем мовчала. - Я знаю! - тихо сказав Митя. Але хiба вiн мiг знати всю безодню ┐┐ болю? * * * Який несприятливий час для повернення на батькiвщину! Та хiба вона його обирала? А втiм, хiба легше було на Русi великiй i рiк тому, i два, i три? I коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що дiялося тут за тi роки, що вона жила за кордоном, - хiба можна було б сказати: от краще вона б повернулася тодi, Отодi було не так важко. Правда, перший час пiсля реформи немов забуяли свiжi вiтри, прокинулись новi сили, нова молодь росла по всiх усюдах, тяглася до знання, до працi, до боротьби за права i людське життя знедолених. Палкi шiстдесятi роки! Вони увiйшли в iсторiю росiйського народу бадьорим весняним свiтанком, славними iменами... Але ж, але ж... Як швидко зрозумiли всi, крiм тих, хто не хотiв розумiти, що разом з невеличкими подачками, якi давала лiва рука уряду, права затискувала ще жорстокiше i невблаганно виривала з когорти одчайдушних бiйцiв то одного по одному, а то й цiлими купами. Кожен рiк позначався вразливою бiлою. 1861 рiк. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально - вiд хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневiряння довели його до могили у сорок сiм рокiв? Усiм це було зрозумiло. А восени того ж року - смерть Добролюбова. Увесь цей рiк по всiй iмперi┐ - селянськi заколоти. Студентськi хвилювання по всiх унiверситетських мiстах. Арешти. Заслання. Кари. 1862 рiк. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писар║ва. Тимчасова заборона прогресивних рупорiв - "Современника" та "Русского слова". Арешти. Заслання. Кари. 1863 рiк. Вже й "Основа", перший укра┐нський журнал, припинив сво║ iснування. А мiнiстр внутрiшнiх справ горезвiсний Валуев видав циркуляр про заборону видання книжок укра┐нською мовою, якщо це не художня лiтература, та й для художньо┐ лiтератури були створенi посиленi цензурнi рогатки. У та║мному ж листi до мiнiстерства народно┐ освiти цей "лiберальний", як вiн себе вважав, мiнiстр Валуев писав: "...нiяко┐ малоросiйсько┐ мови нема║ i бути не може". Усе "тайне" ста║ "явним". Не тiльки явний циркуляр, але й про лист знали всi, i увiйшли вони в iсторiю укра┐нсько┐ лiтератури ганебними вiхами. А тодi, в тi роки, вiдчули на собi цi розпорядження усi укра┐нськi письменники, усi видавцi, усi вчителi, увесь народ. I, звичайно, особливо гостро вiдчула це укра┐нська письменниця - Марко Вовчок. (Бiдна Марiя! Вона це вiдчула не лише як соцiальне лихо, а як i сво║ особисте: адже перед тим запропонували ┐й укра┐нськi дiячi, про цс з нею говорив Василь Бiлозсрський, коли була вона в Петербурзi наприкiнцi шiстдесят другого року, - щоб заходилася вона працювати над iсторi║ю Укра┐ни для дiтей; i скiльки планiв уже виникло тодi у не┐ з приводу популярних книжок укра┐нською мовою для шкiл, для простого народу). Той же шiстдесят третiй рiк. "Рухавка" - невдале, приречене на страшний кiнець польське повстання. Загибель сотень молодих життiв. Розправа Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: "Я не з тих, кого вiшають, я з тих, хто вiша║!" Скiлькох же вiн перевiшав! А серед повiшених, серед закатованих, засланих, загиблих у сутичках - скiльки знайомих i друзiв Марi┐! Арешти. Заслання. Кари. 1864, 1865 роки. Ще дужчi утиски цензури. Арешти. Заслання. Кари. 1866 рiк. Пострiл Каракозова в iмператора Олександра II. Яка страшна розправа з усiма причетними i непричетними! Недарма на розслiдування i ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вiшатель. Ну, вже вiн i розправився! Усiх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони "особи, вiдданi злочинному вченню соцiалiзму та комунiзму". Багато iз забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ пiд впливом соцiалiстичних iдей Чернишевського, пiд впливом його роману "Что делать?". "Современник" заборонили зовсiм. Арешти. Заслання. Кари. Страшний Марi┐н рiк. Вона навiть не могла стежити, дослухатися, що робиться на батькiвщинi. Навiть пострiл Каракозова i всi подi┐, зв'язанi з ним, одразу не викликали значимо┐ реакцi┐, - вона боролася за життя Сашi, i все-все вiдiйшло на другий план, усе iнше було як у туманнiй далинi. I тiльки тепер дiзнавалася, що дiялося, тiльки тепер доходило, i треба було думати, що робити. "Современника" нема, "Основи" давно нема, Бiлозерський i Кулiш, "основ'янськi" редактори, влаштувалися у Варшавi i вiдiйшли вiд укра┐нських справ. Та, правда, в не┐ зв'язки з "Русским словом", iншими росiйськими журналами та газетами, куди вона надсилала сво┐ нариси - "Листи з Парижа", зв'язки з видавцями. Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. I не думати, що нiхто ┐┐ не чека║. 4 "Друже мiй Машо! Сьогоднi я мiг уже чекати вiд тебе листа, але й досi його ще нема. Я ще не почав непоко┐тися з приводу тебе i, певне, почну не скоро, але вважаю сво║часним написати тобi i потiм спокiйно i терпляче чекати тво║┐ вiдповiдi. Менi тепер не те щоб сумно, а якось мляво живеться, я такого становища i настрою не терплю, хотiлося б сiсти за працю, зробити якнайбiльше, почасти для того, щоб очистити собi кiлька вiльних днiв до часу твого повернення, але досi рiзний дрiбний i стороннiй клопiт постiйно вiдтягали мене вiд дiла, примушували мене ┐здити по мiсту, i час витрачався найдурнiшим чином без працi й без задоволення". А клопiт у Дмитра Iвановича Писар║ва трапився непри║мний. Класна дама в гiмназi┐, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоцi дiвчинцi в присутностi ┐┐ подруг. Дмитро Iванович вважав, що не можна залишити так цю iсторiю - дiвчинка не повинна була примиритися з незаслуженою образою, це могло зломити ┐┐ волелюбний чесний характер. Вiн любив сво┐х сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, "Какас", як звали ┐┐ дома, пiдлiтка трохи свавiльного й нервового. А вона його обожнювала, i ┐й уже тепер хотiлося прикладати в життi, запроваджувати всi тi iде┐ справедливого життя, про якi вичитала в його статтях. Та хiба тiльки для рiдних сестер його статтi вiдкривали новi обрi┐, руйнували усталенi поняття людських вза║мин у родинi, в суспiльствi i разом з сво║рiдним гiмном працi, труду, знанню, науцi, - о, як пiсля читання ┐х хотiлося вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у життi, - як разом з цим виховували його думки прагнення до "емансипацi┐ особи"! Як часто тепер лунали серед молодi вирази з його статей: "емансипацiя особи", "вiрно зрозумiлi вигоди", "розумний его┐зм". Цей "розумний" писар║вський "его┐зм", про який вiн писав: "Люди, якi мислять, освiченi, вiльнi вiд забобонiв, керуючись лише велiнням свого его┐зму, неодмiнно дiйдуть до загального добра". Звичайно, вiн не мiг поминути байдуже такий випадок знущання хай i не з доросло┐ людини. У гiмназi┐ хотiли затерти цей iнцидент. Батьки дiвчаток-подруг, якi були свiдками, суворо заборонили сво┐м дочкам розповiдати, що вони бачили. Для Дмитра Iвановича пiсля фортецi ця iсторiя була особливо нестерпною i принциповою. Вiн вирiшив довести все до вiдома попечителя жiночих гiмназiй принца Ольденбурзького, який був i головним управителем IV вiддiлу власно┐ ┐┐ величностi канцелярi┐, що вiдала всiма установами iмператрицi Марi┐. Ох, цей вiзит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотiлося врятувати Катю i вiд дальших переслiдувань i помсти. Вiн, як i до фортецi (i в фортецi!), працював для Благосв║тлова. Благосв║тлов тепер видавав "Дело". Так усi спiвробiтники н казали: "Працю║мо у Благосв║тлова" - наче у хазя┐на, бо вiн i тримався як "хазя┐н" i з Писар║вим, i з iншими молодими та й немолодими працiвниками. Навiть незрозумiле було, як в однiй людинi по║днуються революцiйнi iде┐, приналежнiсть до радикального табору журналiстiв, i - одверта експлуатацiя сво┐х спiвробiтникiв, самовпевнений беззаперечний тон, i просто смiхотворний потяг у власному побутi жити пишно, багато. Не можна сказати, що вiн з розкритими обiймами зустрiв Писар║ва пiсля звiльнення з фортецi, Писар║ва, який пiднiс його журнал, запалив його вогнем сво┐х думок, наче надихнув у нього душу. Благосв║тлов тепер не раз прохоплювався перед спiвробiтниками i взагалi в журнальних колах, що Писар║в "видохся", що вiн змiнився, що це зовсiм уже не та людина, яка була до фортецi. Послужливi"друзi" залюбки переказували це Писар║ву, це його боляче вражало, його часом охоплювало зневiр'я у сво┐ сили - а що, як Благосв║тлов ма║ рацiю?.. Як зневажливо дозволив Благосв║тлов взяти редакцiйний фрак для вiзиту до принца! Фрак був власнiстю редакцi┐ i завжди висiв у редакцi┐ на випадок побачень з поважними особами - найчастiше, коли вирушали на битви з цензорами. Примiрка фрака трохи розвеселила. - Вам дуже личить, Дмитре Iвановичу! - смiялися товаришi. - Я б на вашому мiсцi надягав би частiше фрак, особливо, коли жада║те перемоги над якимось жiночим серцем! - Але поскiльки вам треба вплинути не на жiноче серце, головне, не виявляйте нiяко┐ iнiцiативи, бiльше слухайте i пiдтакуйте. - Те, що погодився прийняти вас з сестрою, - i то вже не абищо! - А то ще скажуть: "мовчать" - i край! - Я й сам вирiшив триматися тако┐ методи у принца, - признався Писар║в, завжди одвертий iз товаришами, - а то й справдi, коли виявлюся надто заповзятливим та енергiйним, скажуть раптом: "Мовчать!", - i вже нiчим тодi справi не зарадиш. Постараюся не вiдступати вiд програми цього вiзиту, як я накреслив собi. З добрими напутнiми словами товаришiв, - дяка боговi, Благосв║тлова не було, - вiн по┐хав за Катею. Потiм вiн сам картав себе, чи не надто "пасивно" вiн тримався, - проте з другого року ця класна дама в цiй гiмназi┐ вже не працювала, а Катю спокiйно перевели до iншо┐. В очах подруг вона лишилася "геро┐нею". Та це вже сталося потiм, а тепер Митя Писар║в на самотi, пишучи листа сестрi Машi Маркович, був незадоволений собою, i йому хотiлося усiм-усiм подiлитися з нею. "Всю сцену розгляду я розповiм тобi докладно, дотримуючись усього колориту в словах, коли ми побачимося..." Коли ж вiн ┐┐ побачить? Вiн раптом швидко-швидко написав: "Менi дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навiть погано вiриться в це". Вiн зупинився, перечитав, але не закреслив, нi, вiн сам пояснить це несподiване звернення: "Тобi дивним зда║ться, що я раптом написав тобi "Ви". Це у мене така звичка. Коли я починаю бути нiжним з людьми, яким я звичайно кажу "ти", тодi у мене обов'язково з'явля║ться "Ви". Це "Ви" замiня║ у мене безлiч голубливих епiтетiв, на якi я взагалi не майстер". Цей лист розминувся з Марi║ю. Вiн був написаний напередоднi ┐┐ при┐зду до Петербурга. Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у Пфьолiв, маючи намiр мерщiй пiдшукати собi квартирку. "Треба буде зайти до Митi, - подумала вона. - Я ж обiцяла maman. Так, я ж обiцяла знайти примiщення в одному домi зi мною i йому! Може, пощастить? Це було б добре!" - навiть зрадiла вона такiй можливостi. Вона боялася самотностi. * * * Вони обо║ ще не знали, до чого були потрiбнi одне одному! Саме тепер. Саме зараз. Обо║ пiсля таких житт║вих шквалiв, але обо║ ще молодi. Варвара Дмитрiвна, maman, писала Марi┐: "Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився вiд сво┐х праць, надто вiн уже заробився. Скажи, мила, правду - як ти вважа║ш його працi: чи жваво вони йдуть, чи краще, нiж при менi, - пам'ята║ш, коли вiн усе рвав i такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що пiдеш i подивишся, як у нього в кiмнатi, так влаштуй ти у нього, щоб йому було зручно. Занадто багато меблiв у нього, а от коли ви пере┐дете на iншу квартиру, вам потрiбнi будуть рiзнi меблi, а тепер, я гадаю, в нього дуже тiсно". Вона не боялася ┐┐, Митина мати, вона казала: "Бережи його", вона радiла, що Марiя знайшла i перебралася на "свою" квартиру i в тому ж будинку поверхом нижче оселився Митя. Вона мусила його берегти. Спочатку Митя вiдчув пожвавлення, нiби сил йому прибуло. i справдi починалося життя. Пiд одним дахом з Машею. За одним столом з Машею. Так, працювати вiн приходив до не┐. В них був спiльний переклад. Кожен, правда, мав сво┐ роздiли, але вони одразу радилися, допомагали одне одному. Та коли це був i не "спiльний" переклад, а Маша писала свiй новий роман, а Митя статтю, - ┐м було якось легше працювати, коли вони сидiли за тим же великим столом - одне навпроти одного. Це не тiльки не заважало, а навпаки - немов додавало сили. Глянуть, зведуть очi, усмiхнуться - i працюють далi. Ранiше, мабуть, i не повiрила б, що таке можливе. "Та це ж Митя, брат, тому так просто", - спочатку думала вона. Ну й добре, що просто. Вона його опiка║. А йому так при║мно, коли Марi турбу║ться, щоб вiн випив кави з вершками, щоб з'┐в булку з маслом. О, споконвiчна несправедливiсть дiтей! Це зовсiм не драту║, як дратувала завжди материнська опiка, i навiть коли Марiя перевiря║ сво┐ми вправними пальцями, чи добре вiн замотав шарф навколо ши┐, - вiн не кривиться, вiн ловить губами й цiлу║ цi пальцi. Що вона дума║ про це? Коли вiн iде з дому, Марiя наказу║ сво║часно прийти обiдати, i вiн поспiша║ додому, щоб швидше, швидше бути поряд iз нею. А коли йде вона й каже, щоб вiн не перевтомлювався, спочивав, i жартома дода║ - i не нудьгував без не┐, - вiн викону║ все, крiм останнього. Найкраще, коли вони обо║ "вдома" - себто у Марi┐. У сво┐й маленькiй кiмнатцi на один поверх нижче Митя, власне, тiльки ночу║. Коли вона вдома, тодi його не бентежать нiякi думки про ┐┐ невiдоме йому жiноче життя - де вона бува║, з ким стрiча║ться, кому надсила║ листи до Парижа, кому до Москви (коли вона ┐х пише? Не тодi, коли вони сидять за робочим спiльним столом, одне навпроти одного!), вiд кого одержу║. Вона не розказу║. Вiн не розпиту║. Навiть, коли вона дуже сумна пiсля листiв, - вiн не розпиту║, тiльки намага║ться розважити. Найбiльше йому щастить вiдволiкти вiд невiдомого суму, коли вiн дiлиться сво┐ми задумами, про що вiн хоче ще написати, може, не зараз. Вона нiколи не каже: "Так пиши швидше! Так роби ж те, що замислив". Мила, розумна Марi! Вона так уважно, зацiкавлено слуха║ його, iнколи перепиту║, просить пояснити, але вона сама нiколи не почина║ розпитувати: "Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це зробиш? Коли закiнчиш?" - усi тi питання, що дратують того, хто пише. Вона розумi║ - йому ще важко зiбратися з думками... Вiн одверто писав про свiй стан Тургеневу. Так, Iвану Сергiйовичу Тургеневу. Але спочатку вони зустрiлися. Про свою зустрiч з Турген║вим вiн докладно розповiв Марi┐, i ┐й якось дивно було, - вона слухала Митину розповiдь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для себе людину. ┐й кортiло спитати - а про не┐ вiн не згадав? А вiн зна║, що вони мешкають разом? Та, певне, вiн i не згадував, Iван Сергiйович, певне, вiн просто не знав i не здогадувався, не зв'язував ┐х - Марiю Олександрiвну Маркович i "нiгiлiста" Писар║ва, хоча вiн знав, що вони родичi. Невже вiн зовсiм уже не цiкавиться нею? Вона Митю нiчого про це не спитала. А Митя був i задоволений, i здивований, i трохи збентежений цi║ю зустрiччю. * * * Здивований був i сам Тургенев. До того вiн нiколи не бачив Писар║ва. Iван Сергiйович читав його статтi, i коли пiсля виходу його роману Тургенева лаяли i "батьки", i "дiти", вiн був вражений, що саме цей найрадикальнiший у сво┐х твердженнях молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкiну, сперечався з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалi нестримно кидався у бiй з усiма i з усiм, в азартi помилявся, в азартi не схилявся нi перед якими авторитетами, саме цей критик найвiрнiше зрозумiв i вiдчув його Базарова i з азартом i енергi║ю кинувся захищати його Базарова. Тепер Тургенев вiз свiй новий роман "Дым" до Москви в журнал Каткова. Та в Петербурзi знову "стара знайома" - подагра - зупинила Iвана Сергiйовича на кiлька днiв. Вiн жив у давнього приятеля - лiтератора Василя Боткiна - "Великого Могола", як звали його товаришi. До кiмнати, де спочивав у крiслi Iван Сергiйович, вбiг Великий Могол, сердитий i збентежений. - Там Писар║в прийшов. Навiщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш? - Звичайно, прийму! - спокiйно мовив Тургенев. - Адже я хотiв його бачити, а коли вже сам завiтав у справах, тим краще. Якщо тобi непри║мно, ти б пiшов до себе. - Нi, я лишуся! - уперто мовив Великий Могол. Iвану Сергiйовичу, навпаки, хотiлося, щоб Боткiн пiшов. При║мнiше було б познайомитися, поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, нiж сам ного творець, наодинцi. Але Боткiн сидiв у крiслi з упертим, просто-таки бридливим виглядом. Iван Сергiйович мiг сподiватися на будь-який вибрик з боку Великого Могола. Та що поробиш? Адже не мiг вiн вигнати господаря з його господи! Увiйшов юнак. Чемно, стримано привiтався, як належить добре вихованiй людинi. "Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, - одразу подумав Тургенев, потиснувши тонку й мiцну руку Писар║ва. - А ручки - ач якi, кожен нiготь обточений, - от тобi й нiгiлiст!" Боткiн ледь кивнув головою. "Бути бiдi" - майнула з острахом думка у Тургенева. I дiйсно: тiльки сказав щось Писар║в про журнал "Дело", про статтю, яку вони збираються надрукувати, навiть не дуже розiбравшись у чому питання, Боткiн, наче вжалений, схопився i майже закричав: - Та як ви смi║те, хлопчиська, молокососи, невiгласи... Писар║в навiть не почервонiв, навiть не здригнувся. Вiн стримано мовив: - Певне, добродiй Боткiн не дуже зна║ сучасну молодь, якщо огулом назива║ ┐┐ невiгласами, а щодо докору в "молодостi" нашiй - так це ж ще не провина, прийде час - i молодь виросте, визрi║. Хiба не так? Боткiн червонiв, пихтiв. Як було непри║мно Iвану Сергiйовичу! Але здавалося - Писар║в не дуже збентежився таким вибухом Боткiна. Вiн спокiйно передавав Iвану Сергiйовичу прохання редактора - мати ┐хнiй журнал на увазi i щось написати для нього. У Тургенева вiдлягло на серцi. Вiн сказав, що зараз привiз новий роман, який друкуватиметься в "Русском вестнике", i йому буде дуже цiкаво дiзнатися потiм про думку щодо цього роману його, Дмитра Iвановича Писар║ва. - Я нетерпляче чекатиму його виходу, - щиро сказав Писар║в. Вiн вiдкланявся, такий же чемний, спокiйний, з привiтною усмiшкою Тургеневу, з абсолютною байдужiстю до Боткiна, наче це вже була якась така застарiла рiч, на яку й уваги звертати не варто, i пiшов, лишивши в Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою i з життям. Нi, Iван Сергiйович не чекав, що цей "близнюк" Базарова така вихована при║мна людина, а що розумна - про те Тургенев уже знав iз його праць. - Тобi не соромно? - смiючись, мовив Тургенев Боткiну, коли Писар║в пiшов. - Ти - найпалкiший прихильник всього прекрасного, вишуканого, витонченого, ти поводився як брутальний забiяка, а цей "нiгiлiст" i "цинiк", як ти його обзива║ш, - як справжнiй джентльмен! - Я не можу ┐х переносити, - пихтiв Боткiн. - На мистецтво руку здiйма║! Тому i твого Базарова так розписав! - Цiкаво, що вiн скаже з приводу "Дыма", - замислено мовив Тургенев. Навiть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато важила. Iвану Сергiйовичу хотiлося ближче познайомитися з ним. 5 Як завжди, кожен новий роман Тургенева - наче бомба, що несподiвано розрива║ться, i гуркiт вiд не┐ довго не затиха║. Отже, i "Дым" - тiльки-но вийшов у "Русском вестнике", обурилися "генерали", - аякже, вони пiзнали себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман - пасквiль на не┐. - Тобi подоба║ться? - спитала Марiя Митю. - Яке в тебе враження вiд цього роману? - Менi хочеться спитати пiсля читання його: "Ка┐н, де брат твiй Авель? Шановний Iване Сергiйовичу, куди ви подiли Базарова? Невже ви справдi дума║те, що ║диний Базаров помер вiд зараження кровi й бiльше нема нiкого на його мiсцi?" - А сцени у Губарьова? Ти не обурю║шся проти них? Навiщо вiн так вивiв революцiйне настро║них людей? - Ну, зна║ш, дурнiв i в олтарi б'ють! Не сприймай так прямолiнiйно. Менi зда║ться, вiн вивiв таких дурних, щоб його не запiдозрили в тому, що вiн надто почервонiв, полiвiв себто, змалювавши так блискуче Ратмiрових. Адже основний удар праворуч, проти них! Того ж дня Марiя подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенев. Митя жадiбно прочитав його. Спочатку задоволення засвiтилося в його очах, якi нiчого, нiчогiсiнько не вмiли нiколи приховати. Та за якусь хвильку вiн явно зажурився. Вiн простягнув листа Марi┐, вiд не┐ у нього не було та║мниць. Марiя так само, як i вiн, нетерпляче почала читати: "Шановний пане Дмитре Iвановичу! Я пробув у Петербурзi так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього - по розтопленнi того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б i не зiйшлися б, то поговорили б одверто. Я цiную Ваш талант, поважаю Ваш характер..." Рука Марi┐ мимоволi пiдвелася i розкуйовдила Митине хвилясте волосся. - Бач. як пише! Я теж - "цiную Ваш талант i поважаю Ваш характер", - усмiхнулась вона йому й читала про себе далi: "...i, не подiляючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину мо║┐ незгоди - не вiд надi┐ повернути Вас, а маючи на метi скерувати Вашу увагу на деякi наслiдки Вашо┐ дiяльностi. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться ви┐хати за кордон i дiстатися Бадена, я з iстинним задоволенням побачився б з Вами". Звичайно. Митi треба за кордон. Вiдпочити. Побачити свiт. I однаково серце Марi┐ защемiло. Не може, не може вона ┐хати навiть iз ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз. Що вiн пише далi, Iван Сергiйович? "Я поставив собi цими днями питання: яке враження с