ожу я ┐хати i дожидаю, як буде мога, то й по┐ду зараз". I: вже частiше в листах зверталась до нього на "ви". Дивно було. Адже знала вона про Мела щю Овдi┐вну, i знав Опанас, .що живе Марiя з Пассеком разом, - а все закликав вiн .┐┐ при┐хати додому i вона його питала в листах, може, вiн при┐де до них побачитись iз хлопцем. "Мужу, мiй мужу, мiй невiрниченьку..." Бажала поговорити, все довести до ясностi, адже вже не було сподiвання на спiльне життя. Це вже було достеменно вiдомо. Але ж була i достеменна правда, коли писала, що хоче при┐хати на Укра┐ну. Особливо тепер. Коли спiвала для Мертке цi пiснi... i коли писала про них, знову зверталася до Опанаса, як до близько┐ людини, навiть у тому ж листi, що почала на "ви", "Ти багато-зна║ш людей, прошу, щоб зробили громадську складчину на той друк, - що зостанеться, коли зостанеться, од ┐х дару, то пiде на друге таке добре дiло, а ┐м увесь вiд видавцiв лiк пришлеться. Не занедбай ти цього дiла, прошу тебе так, аж серце мо║ рветься. Щодня пропада║ та пропада║ щось - помремо, i те, що зiбрано нами, пропаде марно". Оце, мабуть, уперше вiдчула вона вiдповiдальнiсть не тiльки за сво┐ оповiдання, за сво║ "писання". Вже майорiли частiше в головi думки, що ними подiлилася вона в Петербурзi з Надi║ю Бiлозерською. Про укра┐нський журнал. Про книжки для дiтей з iсторi┐ Укра┐ни. Може б, тепер Макаров i не засмiявся б припущенню: Марiя Олександрiвна - на чолi журналу! Поки що це був ┐┐ перший крок, вона не могла не зробити його: покласти на музику й видати укра┐нськi народнi пiснi. Тут, за кордоном, у Парижi. Як вона могла вiдмовитися вiд цього, коли вiдчувала, що може це зробити, а значить - мусить. Вона не тiльки спiвала для композитора Мертке, а й розвинула енергiйну дiяльнiсть, писала Опанасов", друзям. Першим - милим, незабутнiм, дорогим кшевським: "Paris - Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis. Мо┐ дорогi друзi! Я прошу вас, допоможiть менi скiльки можете. Допоможiть ось у чому: я зустрiла тут одного композитора, котрий з мого голосу поклав на музику двiстi укра┐нських пiсень, - знайшовся один видавець, який хоче тепер видати ┐х за свiй рахунок, якщо знайдуться передплатники на видання заздалегiдь на 5ОО примiрникiв. Прошу вас, милi мо┐ друзi, поговорiть про це з вашими знайомими, чи не захоче хтось пiдписатися. Дуже прошу вас вiдповiсти менi про це. Видання вийде у восьми зошитах, кожен зошит на 25 пiсень. Цiна кожного зошита два карбованцi срiблом. Можна пiдписатися на всi вiсiм зошитiв одразу, а якщо кому важко на всi, то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто пiдпишеться, грошi вам передасть i свою адресу, куди надсилати видання. Одержуватиме одразу, тiльки вийде зошит. Коли ви зберете все, що збереться, тодi надiшлете грошi на мо║ iм'я". - ┐й здавалося - усi зрадiють цiй справi! "Чи раду║ вас це видання пiсень? Ви любили ┐х колись - пам'ята║те? А я не можу заспiвати: "Чом, чом чорнобров" анi "Нiхто не винен, сама я", не згадавши вас, Аахена, багатьох дорогих сподiвань, що не здiйснилися, навiть економiста Станкевича". Вона всмiхнулася, пишучи це. "Нiхто не винен, сама я". Так, колись вона заспiвала i цю пiсню: Нiхто не винен - сама я, Що полюбила гультяя, Гультяя, гультяя. I коли дiйшла до слiв: ксть у сусiда гарний син, Гарний син, гарний син, Там-то хороший, вражий син, Вражий син! Очi чорненькi, хоч дивись, Хоч дивись, хоч дивись. Хлопець до серця, хоч тулись, Хоч тулись, хоч тулись! - Юленька кшевська жартома насварила ┐й пальчиком, i вона злякалась, що почервонi║... Але все-таки й далi любила спiвати цю пiсню, i Саша любив, коли вона потiм, геть потiм - у Парижi, в Iталi┐, жартома наспiвувала: Був у сусiдки гарний син, Гарний син. Там-то хороший, вражий син, Ах ти мiй, вражий син... Що поробиш - "хлопець до серця" - вона й притулилася! "Я рада виданню, - пише вона друзям кшевським, - живить воно мене якось-то. От уже двiстi, навiть бiльше пiсень покладенi на музику. Я спiвала йому цiлi ранки понад два тижнi з одинадцято┐ до четверто┐ години. По двадцять пiсень iнколи щастило покласти. Вiн - цей пан Мертке, композитор, при┐хав нарочито за пiснями iз Швейцарi┐ сюди i пробув тут два тижнi". * * * Понад двiстi пiсень... Марiя спiвала.. * * * Мама спiвала. Богдась повертався додому, чув ┐┐ голос, i враз усi плани, увесь його хлоп'ячий клопiт вiдходили кудись далеко, i думки линули ген-ген за Сену, за Булонський лiс, за Париж. за Францiю.. Про що вiн мiг думати, коли мама спiвала? Зажурилась Укра┐на, Що нiде прожити Витоптала орда кiньми Маленькi┐ дiти Найдужче вiн любив оцi пiснi про Укра┐ну, запорожцiв, Кармелюка - мама й книжку про Кармелюка написала для нього, i ту стару пiсню любив вiн, що ще малим вивчив вiд Дорошенка "Ой, на гирi та Й женцi жнуть". А ще була сумна, тужлива до безкраю пiсня про чайку. Мама казала, що це також про Укра┐ну. Ой бiда, бiда Чайцi-небозi, Що вивела ча║няток При битiй дорозi. I вiн, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсiм вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загонi повстанцiв i втiк з ки┐всько┐ фортецi, як брат художника Якобi Павло, якого поранили в бою, а вiн теж був на боцi повстанцiв. А мама спiвала так розпачливо: А бугай бугу гне чайку в дугу... Не кричи, чайко, бо повiшу в лугу. Як не лiтати, як не кричати, Дiтки маленькi, а я ┐х мати. Киги, киги! Злетiвши вгору, Тiльки втопитись в Чорному морi! Аж сльози пiдступають до очей Богдася. Хоч би нiхто його не побачив! Та раптом мама зовсiм змiню║ мелодiю, i улюблена Богдасева весела пiсенька лине з вiтальнi, де сто┐ть напрокат взяте пiанiно: А вже весна, а вже красна, Iз стрiх вода капле! Iз стрiх вода капле! Молодому козаченьку Мандрiвочка пахне, Мандрiвочка пахне! Ой, скiльки, вже тих пiсень зна║ мама! Його найкраща, найрозумнiша, найкрасивiша у свiти мама! * * * Маша спiва║ i спiва║... I де в не┐ сили беруться? I звiдки вона взяла всi цi пiснi? Параскева Петрiвна сiда║ на кухнi. "Хай я потiм приберу - не треба грюкати посудом, щоб не заважати". Це привiд, ┐й самiй хочеться послухати Мащу. Який у Машi гарний низький голос. Чому вона так сумно спiва║: Ой, глибокий колодязю, Золотi┐ ключi - А вже ж менi докучило, В свiтi горюючи. Вона щаслива тепер, ┐┐ дочка? ┐й добре з Сашею? А щось гризе материнське серце, коли виводить Маша журливо: Чи я в лузi не калина була, Чи я в лузi не червона була... Чи я в батька не дитина була. Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене замiж дали I свiт менi зав'язали. Така моя доля! Гiрка доля моя! Що ж тепер картати старе серце за Машине сумне дитинство, розкидане, розiрване по родичах? Хiба мати не розумiла - i замiж вона не вийшла-вискочила, щоб здихатися тих родичiв, i нiчого доброго з того не вийшло. Але нiколи докору матерi, нiколи, навпаки - тiльки щоб ┐й, старiй, було добре та зручно. Так у Парижi, як i в Немировi. Що вона сама може сказати проти чемного, вихованого Олександра Вадимовича? Це ж не те, що ┐┐ другий чоловiк, Машин вiтчим, бодай його не згадувати! Але ж чому, врештi, не взяти розлуку й не одружитись Машi й Олександру Вадимовичу? Отак - наче все тимчасове. I Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цi║┐ артистки. Кажуть, i дитя вже знайшлося. Нiчого незрозумiле. А Маша виводить: Болить моя головонька, Нiчим зав'язати. А далеко до родини, Нiким наказати... Заболить... "Машенька, дочка моя любая!" Ще не каже Параскева Петрiвна, що вже кличе ┐┐ молодша дочка Вiрочка до не┐ ┐хати. Хоч розiрвись матерi! "А все ж таки, може, час, щоб цей настирний нiмець дав перепочинок, а то й справдi занедужа║? Пiду запропоную ┐м перекусити". * * * "...Мила моя, ║дина моя! Перша й остання. Я чую твiй голос - i нiчого менi бiльше не треба". Саша лежить у сво┐й кiмнатi, трохи застудився, але ж вiн зна║ - в перервi спiвiв Маша забiжить до нього й спита║: - Серце мо║, ти все слухав? Якi тобi найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збiрки? - Усе, усе до вподоби. Як ти пита║ш? - А може, цей спiв заважа║ тобi задрiмати? У тебе вiд нього голова ще дужче заболить? - Ну що ти, менi це найкраще вiд усяких лiкiв, хiба ти не зна║ш? Слово честi, я сьогоднi себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти спiва║ш. Я вийду до обiду, я вже скучив за всiма Так добре, коли ми всi разом - То я ще кiлька пiсень доспiваю i тодi покличу тебе. Вона поправила подушку, поцiлувала швидко в очi, погладила спiтнiле волосся - знову жар! - i побiгла доспiвувати. I в-же лунало: . Ой не свiти, мiсяченьку, Не свiти нiкому, Тiльки свiти миленькому, Як iде додому А от цю, що вона почала зараз, вiн не чув ще вiд не┐: Та бодай тая степова могила запала, гей! Де я вчора жито жала, вчора вечiр утеряла. Для нього кожен вечiр, кожна годин'а, коли вони не разом"утерянин-загублений". Ой, не говори ж нi до кого, говори зi мною, гей! Як не будеш, серце, говорити, - умру, серце, за тобою "Говори з ким завгодно, тiльки будь зi мною i не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Нi, я не думаю про це". Ой. я умру iзвечора, а ти умреш вранцi, гей! Та нехай же нас поховають з тобою в однiй ямцi' Та нехай же нас поховають i:хрест укопають, гей! Щоб усi люди здивувались, як ми вiрненько кохались! "Як ми вiрненько кохались", -пошепки повторю║ Cauia * * * Раптом музика припиня║ться. Швидкi кроки. Гомiн. Вже з саду луна║ задьористо Марi┐н голос: При┐хали три козаки Та всi три однакi. Питаються Марусеньки, У кигорiй хатi? - Фрау Марi║, я вас прошу, -долiта║ голос пана Мертке, - ще оцю проспiвайте, одну цю. - Потiм! Потiм! Уже двадцять пiсень! Панове, подумайте, я двадцять пiсень сьогоднi проспiвала! - Он лишенько! Ми б ранiше при┐хали послухати! - це голос Тедзика. - Я, як лейб-медик двору ┐┐ величностi, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворi║те, - це голос Карла Беннi. - Але ж хоч не спiвати, а розмовляти з нами ще можна? - це голос Сахновського. - Панове, до столу! - запрошу║ всiх Параскева Петрiвна. Як це вона примудря║ться, скiльки б людей не було, зовсiм нежданих, усiх запросити, усiх пригостити? - Мамо, Олександр Вадимович теж хотiв вийти до столу. - От i добре, - щиро радi║ стара. - Пане Мертке, я i вас не вiдпускаю. Богдасю, пiди за Олександром Вадимовичем. - Я сама покличу! - Марiя бiжить до Сашi. "Три козаки" зiтхають i з заздрiстю дивляться на дверi, в якi вона побiгла, потiм один на одного. Бувають же такi щасливi люди, як цей Олександр Вадимович! ...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив ┐м. Пiдсвiдоме, не признаючись у цьому навiть собi. Вiн був i не старший, i не молодший за них, але ж вони були здоровi! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу рiчку, i боролися з невпинними дужими хвилями, вiддаючися цiй боротьбi, i наче дужчали в нiй. I ┐м не треба було повсякчас розраховувати сво┐ фiзичнi сили i дбати про збереження ┐х. А вiн мусив жити так, наче йому вже одмiряно певний строк i вiн не ма║ права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагаду║ болем, простудою, кашлем, несподiваним жаром. Часто не хотiлося признаватися в цьому Марусi, хотiлося поводитись, як цiлком здоровому, молодому, i в цьому для самого себе було ствердження життя, i спочатку це ┐┐ навiть обманювало - те, що пристрасть його навiть дужчала i ласки були нестримнiшi, невситимiшi. Вона радiла, що вiн любить ┐┐ все бiльше й бiльше, що вона ще бiльше жадана, i вона радiла, що, наперекiр усiм прописним iстинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, ┐м усе здавалося - ┐хн║ життя тiльки-но почалося. I був ┐й вiн ще дорожчий i ближчий, нiж перший час, i через цю свою шалену любов, i через те, що на очах вирiс, змужнiв внутрiшньо. Вона не думала про те, скiльки приклала до цього сво┐х зусиль, сво┐х бажань, ┐й було радiсно, при║мно, що, коли вiн, нарештi, по┐хав до Петербурга iз сво┐м проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення i довiренiсть на ведення сво┐х справ у редакцiях та з видавцями, пiдписання договорiв тощо. От тiльки оцi частi простуди. Оцей кашель. Оцей жар. I вона вже не радiла його пристрастi, i в той же час боялася образити, коли йшла до сво║┐ кiмнатки працювати або ┐хала до Парижа. Вiн любив товариство, яке збиралось у них, адже це все були симпатичнi молодi люди, з ними завжди було цiкаво й легко, вони всi були тактовнi, послужливi, але ж вони були здоровi, i коли, зовсiм не пiдкреслюючи цього, хтось iз них - або Карл Беннi, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель, якого вiн увiв у дiм, архiтектор Павло Волков - хотiли прислужитися саме йому, йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що вiн хворий. Та це було зовсiм не так. Хоч вони йому "заздрили" (що вiн заздрить ┐м - про це нiхто з них, звичайно, не думав), для них було цiлком зрозумiло: його щастя нiхто порушити не зможе. Як часто трапля║ться в молодих товариствах - вони всi були вiрнi рицарi сво║┐ королеви, а що ж поробиш, коли був у не┐ один обранець, щасливчик, якому можна тiльки безнадiйно заздрити! Було якось усталено само собою мiж ними усiма - в очi Марi┐, навiть далеко частiше на людях, нiж наодинцi, вони говорили напiвжартома, напiвсерйозно якi завгодно палкi слова, комплiменти, одверто схилялись перед нею i нiколи не говорили про не┐ мiж собою в ┐┐ вiдсутнiсть, крiм, звичайно, дiлових справ. I незважаючи на всi паризькi спокуси й принади, особливо звабливi для молодi, кожного з них у вiльний час тягло сюди, у Нель┐. Тут можна було вiдпочити душею, якось освiжитися, а головне - завжди подiлитися сво┐ми турботами, про все порадитись. I всiм було краще й легше, коли цей щасливий Олександр Вадимович не хворiв i в очах Марi┐ Олександрiвни не мигтiли неспокiй та тривога. * * * Пiснi, якi найдужче любив Богдась. Пiснi, якi найпроникливiшс сприймала мати. Пiснi, якi спiвались для Сашi. А ще були пiснi для себе. Нi, ┐х не треба голосно спiвати. I цьому композиторовi вона ┐х не наспiву║. Вони записанi в не┐ у книжечцi, давно ┐х записала, там, удома... Iнколи спливають пхнi рядки - i Марiя тихенько мугика║ без слiв: Сама не знаю, де мiн розум дiвся, Що я на чужинi зосталася, Що на чужинi, як у неволi, Завше я плачу доволi... Це коли спливають у пам'ятi рiднi потiчки, луги та садки... 15 ...Срiбнi ложки також були вiдданi в заставу до ломбарду. Шура нiчого не казала Валерiю Iвановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала - у нього в кишенi лише кiлька су, аби перекусити вдень пiд час працi в майстернi. Настрiй у нього i без того поганий. На виставцi близький товариш пiдвiв одразу велику княгиню до сво║┐ картини i так заговорив ┐┐, так забив баки, що та й не заходила до залу, де висить картина Валерiя. Звичайно, про купiвлю не могло бути й мови. Що ж ще закласти? У кого позичити? Салiас у Парижi зараз нема - по┐хала вiддавати замiж дочку, та в не┐ Шура й не хотiла б просити. У художницько┐ братi┐... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено картини, Валерiй нi за що не попросить. Це цiлком зрозумiло. Треба по┐хати до Марковички. Правда, ┐й уже виннi, але ж ║дина тут, у Парижi, близька ┐й жiнка - Марiя Олександрiвна, в усякому разi, ┐й не соромно i не незручно розказати, в якому вони станi опинилися. I треба ж, щоб Валерiй спокiйно закiнчив нову картину. Тiльки б у само┐ Марi┐ Олександрiвни були грошi. У не┐ теж нiколи не тримаються в кишенi. Та все-таки, коли при┐хала мати, вони стали жити якось впорядкованiше, i до них завжди можна по┐хати з Володенькою. У ┐хньому будиночку у Нель┐ тiльки зрадiють малому. Вона вже не раз пiдкидала його туди на цiлий день, а сама ┐здила в сво┐х справах. Шура швидко почала одягати сина у "парадний" костюмчик. - Куди ви причепурю║теся? - спитав Валерiй Iванович. Вiн збирався йти до сво║┐ майстернi. - Я по┐ду з Володенькою до Маркевичiв. Йому там добре буде погуляти в ┐хньому садочку, - напрочуд безтурботним тоном вiдповiла дружина. - До речi, може, у Марi┐ Олександрiвни я позичу трошки грошенят, щоб якось дожити до тво║┐ стипендi┐. - Хитруха! - по-доброму засмiявся Валерiй Iванович. - Ти б сказала так: я ┐ду позичити грошi у Маркевичiв, а, до речi, Володя погуля║ у них у садку. Зна║ш що, я не пiду зараз до майстернi, не хочу зустрiчатися зараз iз сво┐ми вiроломними друзями. Я по┐ду з вами i там попрацюю. Накидаю деякi етюди над Сеною! - Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумнiше, - аж застрибала Шура. - Володечка, мерщiй, з нами ┐де тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди й назад? - раптом спитала вона стурбовано. - Скiльки в тебе лишилося? - Вони обо║ серйозно виклали все з гаманцiв. Шурочка перевiрила всi кишенi сво┐ i чоловiка i зосереджено порадувала весь дрiб'язок, який зiбрала. - От, цiлком вистачить i навiть на чашечку кави тобi, а Володю, звичайно, нагоду║ Параскева Петрiвна. - Як i всiх нас, - засмiявся Валерiй Iванович. - Можливо, це не будуть трюфелi й курчата, але якi-небудь укра┐нськi картоплянички вона вже зробить! - Зна║ш, чим бiльше я пiзнаю Марiю Олександрiвну, тим бiльше ┐┐ люблю, - сказала Шура. - Нещодавно менi здалося, що вона змiнилася до мене, якась була холодна й замкнена, i я так засмутилася, що нашi вза║мини псуються. - Чуднi жiнки, - знизав плечима Валерiй Iванович, - хiба в не┐ не могло бути сво┐х непри║мностей, адже в не┐ стiльки роботи, турбот, та, може, в не┐ просто щось не виходило з ┐┐ новою повiстю. Я ж розумiю. Коли щось у мене не виходить, як я замислив, я ладний на всiх кричати, кожна дрiбниця драту║, так i побив би усiх. - Ну, це ми з Володенькою зна║мо, коли у тебе не виходить. - Наче я колись бив кого, - обурився Валерiй Iванович. - Я дома й виду не подаю. - Аякже, - засмiялась Шура, - тодi тобi й на очi не потрапляй; i Володя погано вихований, вередун, i до мене всi залицяються, i я з усiма кокетую, i вже домовилась утекти з Павлушею. Усi виннi, все поста║ проти тебе, не да║ працювати! Але зараз давай нiчого не згадувати. Подума║ш, важниця, нема грошей! Це вже нiяк не мусить псувати настрiй. Хiба вперше? ┐дьмо швидше! I ти ж зна║ш, як залюбки купують тут невеличкi пейзажi! Ти нiчого не забув iз сво┐х причандалiв? Палiтра? Пензлi? Фарби? - Вона уважно все перевiрила, i за це Валерiй Iванович не мiг не обняти й не поцiлувати свою красунечку Шурочку, яку, нiде правди дiти, ревнував до всiх художникiв, а найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився в ореолi героя. Та зараз не хотiлося про це думати. Треба було дiйсно десь розжитися грошима, щоб дотягти до стипендi┐. * * * - Ой, якi милi гостi! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як ти вирiс, пам'ята║ш бабу, пiзна║ш? - вiта║ радiсно Параскева Петрiвна i бере на руки хлопчика. - А Марiя Олександрiвна дома? Невже по┐хала до мiста i ми розминулись? - Дома, дома! - Та враз привiтне обличчя Параскеви Петрiвни набира║ яко┐сь поважностi, значимостi, i вона конфiденцiально повiдомля║:Машенька позу║, ┐┐ малю║ Карл Iванович Гун-. Ви таки умовили ┐┐, аж нiяк не хотiла! Справдi, ┐┐ нарештi умовили, й найдужче вплинуло те, що довели: Гуну неодмiнно треба до наступно┐ виставки зробити ┐┐ портрет. Портрет вiдомо┐ письменницi - це ж буде чудово! Вона його просто виручить! - Машенько, до нас гостi! Олександра Микола┐вна, Валерiй Iванович i Володечка мiй. - Я чую, чую! Карле Iвановичу, бога ради, перепочинок, я i так довго сидiла, як статуя, i ви без перерви працю║те, - почули Якобi голос Марi┐. А от i вона вийшла на ганок. - Нi, ви подивiться тiльки на мене! Карл Iванович запевня║, що я обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платтi й сидiти в малинових оксамитових крiслах. Суцiльний оксамит! Я - i оксамит, - знизала вона плечима. - Мама була в захопленнi вiд цi║┐ думки i швидко спорудила менi таке вбрання! Я не винна, ┐й же богу! - Вам дуже личить, - заспоко┐в ┐┐ Валерiй Iванович. - Гун добре вигадав. Карле, менi можна подивитися? Ти дозволя║ш? - Ну, звичайно. Тiльки ти менi обов'язково скажи, як виходить, чи добре пада║ свiтло? - Чудесно! Тiльки не переборщуй у промiннi. Шурочко, iди поглянь. Марi║ Олександрiвно, звичайно, так i треба було - вашi золотистi коси i чорний та малиновий оксамит. - Менi зда║ться, головне не це, - тихо мовила Шурочка. - Ви трохи, ледь-ледь усмiха║тесь нам, а дума║те щось сво║, про що не скажете. - Ну, просто Джiоконда! - засмiялася Марiя. - Мамо, у нас перерва - i ти нас чимось нагодуй. Тiльки попереджаю, ми трохи на декохтi, i мама вже згаду║ нашi немирiвськi улюбленi страви. - Признатися, i ми про це мрi║мо, - заявила Шура. - Валерiй не може спокiйно згадувати нi ваших картопляникiв, нi вареникiв. А ми самi на такому вже декохтi, що й висловити важко. - Але говорила вона про це весело. Художники сiли в садочку покурити пiд ║диним, але таким розлогим гiллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку пiд зеленим дахом. Та поряд були сади, Булонський лiс, вiяло рiчним повiтрям iз Сени, i було б зовсiм добре, коли б не треба було говорити про грошi. Але чоловiки надали цю при║мнiсть жiнкам. I Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина ┐хнiх вiдвiдин - необхiднiсть позичити грошi. Обличчя Марi┐ посмутнiло. - Що ж робити? Повiрите, в нас у самих нiчогiсiнько нема║ зараз. Добре, що мама вигаду║ неймовiрнi способи, як нас усiх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надiшлють гонорар за мо┐ першi "Листи з Парижа", але все не надсилають. - Менi дуже прикро, що i я вам додала непри║мностi, - сумно сказала Шурочка. - Треба знайти якийсь вихiд, - замислилась Марiя. - Просто не знаю, що й робити. Я навiть посуд наш заклала, у нас були срiбнi ложки, ножi й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсiм простi, дешевi. Валерiй спочатку здивувався, а потiм нiчого. "Аби було що ними ┐сти", - сказав. Та коли нема чого... - Ой, зна║те що, - враз прояснiла Марiя i простягла перед себе обидвi руки, - бачите? - Що? Бачу вашi руки, - здивувалася Шура. - А на руках? От бачите - обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона менi дуже, дуже дорога. Ви зна║те, ┐┐ подарували менi в Петербурзi земляки-укра┐нцi, коли вийшла моя перша книга "Народнi оповiдання", а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Вiн сам i вибрав. У мене зараз нема нiчого дорогого, нiяких дорогоцiнностей, крiм цi║┐ обручки. Але ┐┐ можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить грошi, я чи ви, - той i викупить, обов'язково викупить. Я ┐┐ майже нiколи не ношу. Це для портрета, Карл Iванович упросив мене надiти. Але я ┐┐ дуже бережу, це ж Шевченкiв подарунок! - Вона з любов'ю милувалася обручкою. - Нi, нi, я не вiзьму, - заперечила Шурочка. - Така дорога з усiх поглядiв рiч! - Вiзьмiть! Це ж на кiлька днiв. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись ┐┐ також заставляла, - призналася вона. - I завжди думала: "Це менi мiй "батько" Тарас Григорович допомага║!" I сама простежу, щоб викупити сво║часно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо! - Менi просто нiяково, - збентежилась Шура. - Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощi, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простiше дивитися. - I помовчавши, додала: - Хай уже терза║ нас справжн║ лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! - вона зiтхнула. Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марi┐. - А як же портрет? - занепоко┐лась Шура. - А вiн уже мо┐ руки закiнчив, слава тобi господи! Казав, що з ними бiльше мороки, нiж з головою - нiяк не мiг ┐м пози вигадати, i туди, й сюди примiрював. Звичайно, голову так крутити та примiрювати не можна, - засмiялася вона. - I ходiмо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь. - Я помiтила! Але справдi в ньому чудово. Он Параскева Петрiвна виносить частування на столик пiд деревом! I самовар! - зрадiла, як дитина, Олександра Микола┐вна. - Зовсiм як у родичiв на дачi! - Он i Богдась iде з риболовлi! Богдасю, - гукнула Марiя, - може, ти щось уловив цього разу? Справдi, дивiться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на снiданок! - Бабусю! Мо┐ трофе┐! - простяг Богдась двi нiчогенькi рибинки i втомлено, але задоволене присiв на лозяному стiльцi. - Богдась! Не ворушись! - раптом закричав Якобi. - Я зараз накидаю ескiз, можна зробити чудесну картинку: "Повернення з риболовлi". Поки Параскева Петрiвна готу║, ти посидь от так, i вудки хай коло тебе, не чiпай ┐х! - Я пiду покличу Олександра Вадимовича, - сказала Марiя. - Хiба вiн удома? - здивувалася Шура. - Я думала, в Парижi працю║. - Нi, вiн щось погано почува║ться, застудився, кашля║, але мама його майже вилiкувала. - Вiн так часто хворi║, - зi спiвчуттям мовила Шура. - Це добре, що ви тут живете. - Так, нам тут дуже добре, - сказала Марiя. Але в очах був сум i неспокiй. 16 З Iваном Сергiйовичем тепер бачилися зовсiм рiдко. Iван Сергiйович зовсiм змiнив сво║ оточення. Вiн тепер часто зустрiчався з французькими письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, бiльшiсть часу проводив у Баден-Баденi, де оселилася сiм'я Вiардо i де Iван Сергiйович будував поряд з ┐хньою вiллою комфортабельну свою. Полiнька уже вийшла замiж i жила не в Парижi. Його слава письменника набувала в квропi все бiльшо┐ сили, але, незважаючи на все, вiн лишався тим же напрочуд скромним щодо себе i таким же доброзичливим i турботливим щодо сво┐х собратiв по перу. Навiть особистi смаки не вiдiгравали тут ролi. Що з того, що йому не подобалася перша книга нового роману Толстого "Война и мир", що з того, що вiн сам казав про Толстого: "Я його поважаю, але бути з ним у однiй кiмнатi якось незатишно". Разом з цим Iван Сергiйович переконливо твердив, що Толстой - це неперевершений, найбiльший талант, величезна сила тепер у Росi┐, i турбувався про переклади толстовських творiв за кордоном. А що вже до меншо┐ братi┐ - вiн, як i ранiше, клопотався за всiх i кожного, часто помиляючись в оцiнцi. Але ж ще устами святого Петра мовив Данте в "Божественнiй комедi┐", що краще помилитись, пустивши до раю, нiж помилитись, не впустивши. Iван Сергiйович усе ж таки побував у Марi┐ в Нель┐. Навiть одного разу, не заставши ┐┐, довго чекав i розмовляв з Параскевою Петрiвною. Вона спочатку трохи збентежилася - Тургенев при┐хав до них! I як навмисне Машеньки нема! Така прикрiсть! Але Iван Сергiйович заспоко┐в ┐┐, запевнивши, що залюбки почека║, i Параскева Петрiвна навiть розбалакалася з ним. Вона не знала про всi мiнливi нюанси вза║мин дочки та Iвана Сергiйовича. ┐й було тiльки вiдомо, що Тургенев завжди протегу║ Машi i завжди чим може допомага║. Не дуже, а все ж таки майнуло в ┐┐ словах, що хоча все добре i вона сама дуже рада, що при┐хала, проте Маша тягне все на собi. Опанас Васильович за сина зовсiм не дба║, i дуже шкода ┐й бiдну Машу. Потiм, немов сама злякалася, що наговорила, може, зайве, почала вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати. Тургеневу все це було не новиною... На жаль, коли Марiя при┐хала з мiста, йому треба було вже повертатися. Марiя пiшла його проводжати до омнiбуса. Вони не торкалися болючого питання - його осоружного виклику до Сенату. Марiя розпитувала про знайомих лiтераторiв, петербурзькi новини. - Збираюсь, збираюсь сама по┐хати, все щось заважа║, - мовила вона, наче думаючи про щось iнше. - Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж зна║те, я залежу вiд Петербурга, i це все таке весь час непевне. Вже ж "Основа" не iсну║, але й з росiйськими журналами без особистого зв'язку трудно, - призналася вона, пiдвiвши голову й глянувши в очi. I хоча давно вже зникло для нього чарування, що вiдчував вiн колись, буваючи з нею, проте знову заговорило якесь почуття товарисько┐ доброзичливостi, бажання допомогти. - Вам треба бiльше увiйти в життя лiтераторiв Парижа, спробувати тут налагодити зв'язки, мати постiйний заробiток, щоб не залежати вiд наших невiрних редакцiй та журналiв i, головне, вiд змiн нашого петербурзького клiмату. Я познайомлю вас з вiдомим видавцем П'║ром-Жюлем Етцелем. Не можна уявити собi сучасно┐ французько┐ лiтератури без цього славного старого. Вiн видавав Жорж Занд, Вiктора Гюго, вiн ┐х вiрний друг, переконаний республiканець. З приходом Наполеона "малого" навiть був деякий час у вигнаннi. Я лише в останнi роки познайомився з ним, обiцяв перекласти росiйською мовою казки Перро i написати до них передмову. Старий Етцель i сам письменник. Пише для дiтей пiд iм'ям П'║р-Жюль Сталь. Ви так добре володi║те французькою мовою, i коли вже волею долi залишилися тут - треба використати цей час. Понесiть йому сво┐ казки для дiтей. Перекладiть кiлька французькою мовою для ознайомлення. * * * Вона поглянула на нього, як на "старого". Коли вже Тургенев у сво┐ сорок сiм рокiв завжди говорить про старiсть, то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти? О боже мiй, господи! Це ж i вона вже розмiню║ свiй четвертий десяток!.. ┐й минуло тридцять. Вона також стара?.. Нi, нi. Герцен казав, що справжн║ життя жiнки почина║ться пiсля п'ятдесяти! Вона не раз згадувала це, смiючись... ┐й ще далеко до старостi!.. Елегантний, з благородною осанкою чоловiк, справжнiй француз. Волосся трохи посивiле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навiть строгим, гордовитим, коли б не добрi очi. Вiн чемно запрошу║ сiсти, уважно дивиться на жiнку, про яку говорив йому цей прекрасний росiйський письменник Жан Тургенев. Жiнка молода... Вродлива? Щось бiльше за вроду. У повному жiночому розквiтi. Що за дурниця вживати визначення "бальзакiвський вiк" для жiнок пiсля тридцяти рокiв? Саме пiсля тридцяти жiнка розквiта║. Хiба його не любили жiнки цього вiку? Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою. В нiй нема ┐хньо┐ грайливостi й кокетування. - Я зробила переклад свого твору "Кармелюк" французькою мовою, - говорить вона. - Поки що це просто як пiдрядник, аби ви зрозумiли самий змiст. Коли твiр пiдiйде для вас, тодi я попрацюю над ним досконало. Крiм жiночо┐ принадностi, видно, що це дiлова роботяща людина, видавець цс одразу розумi║. З такими при║мно мати справу. - Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спiльну мову. Його диву║ якийсь на┐вний погляд ┐┐ великих сiрих очей, коли вона говорить досить стримано про сво┐ книги, наче сама диву║ться, що написала ┐х, i раптом, коли згаду║ про сво┐х видавцiв, у цих очах i в куточках губ мелька║ лукава смiшинка. I це враз перекону║ Етцеля, що не така вже проста ця жiнка, i йому хочеться ближче познайомитися з нею. Вiн мимоволi внутрiшньо пiдтягу║ться, як кожен пiдстаркуватий чоловiк у присутностi привабливо┐ молодо┐ жiнки. Люб'язно, але в межах загальновживано┐ чемностi, вiн повторю║, що постара║ться ┐й стати у пригодi, адже вiн чув про не┐ вiд Жана Тургенева. Дiйсно, при║мно було б знайти спiльну мову i бути зв'язаним роботою з цi║ю укра┐нською письменницею. - Я прочитаю i напишу вам. Ваша адреса, мадам? Вiн потиснув ┐й руку, i Марiя пiшла вiд нього пiдбадьорена. Справдi, як добре було б зв'язатися з журналами, редакцiями гут, у Парижi. Вона залюбки перекладатиме з французько┐ i може перекласти деякi сво┐ твори французькою мовою. Адже все склада║ться так, що ┐й треба лишатися в Парижi на невiдомо який час. Куди ┐й повертатися? Пiсля розгрому польського повстання, арештiв, закриття "Основи", циркуляра мiнiстра Валу║ва, який закреслював укра┐нську мову, лiтературу, самий народ, пiсля арешту Чернишевського, його брутально┐ громадсько┐ страти й заслання, становище лiтераторiв жахливе. Що ┐┐ там чекало на батькiвщинi? Та й де? Про Чернiгiв уже не було й думки. Власне, яке вона мала право чекати вiрностi вiд Опанаса? А втiм, щось щемiло. Як кожна жiнка, вона, навiть не признаючись собi, вважала, що для чоловiка незамiнна й незабутня... Вона навiть на┐вно була певна, що й Дорошенко нiколи не одружиться, хоча сама пропонувала висватати його за когось. Вiн тодi обурювався... А в Опанаса вже й дитина ║ з тi║ю спiвачкою... Марiя нi з ким не говорить про не┐, i навiть коли при нiй при┐жджi з рiдних мiсць щось легковажно починають натякати й розповiдати, вона припиня║ це базiкання. Та "на кожен роток не накинеш платок". Ну, що ж, хай буде щасливий бiдолага Опанас! Вiн же хороша людина, тiльки характер нестерпний. О боже, як могла вона витримати стiльки рокiв! ┐й зда║ться життя з ним якимось доiсторичним перiодом. Справжн║ життя почалося з Сашею. Швидше, швидше в ┐хнiй маленький будиночок над Сеною! Вона розповiсть йому про вiзит до Етцеля, i вiн радiтиме, може, ще й дужче за не┐, бо це ┐┐ ще мiцнiше прив'яже до Парижа. Адже вiн також не зна║, що його чека║ на батькiвщинi, як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарiзно, тепер про це не могло бути й мови. Так. Це був тiльки пiдрядник, нашвидку зроблений, щоб вiн, видавець П'║р-Жюль Етцель, ознайомився зi змiстом. I те, що вiн читав зараз, було таким далеким, i незнайомим, i дивним. "Хто бував на Укра┐нi? Хто зна║ Укра┐ну? Хто бував i зна║, тон нехай згада║, а хто не бував i не зна║, той нехай собi уявить, що там скрiзь бiлi хати й вишневi садки, i весною... весною там дуже гарно, як усi садочки цвiтуть i всi соловейки защебечуть..." Вiн чита║ i мимоволi усмiха║ться. Спочатку тому, як недоцiльно обрала авторка цей свiй твiр: хто ж зна║ тут Укра┐ну? Але чита║ далi маленький вступ i раптом уявля║, як ця жiнка з русявими косами вночi сидить бiля вiкна маленького домика пiд соломою i слуха║, як дерева ростуть, як рiчка тихо лелi║ i як солов'┐ почали перегукуватися, перегукуватися, а потiм усi разом защебетали i все заглушили... I вiн уже всмiха║ться не з дивного бажання письменницi почати з цього твору, а вже якось пiдсвiдоме те все уявляючи. Вiн зачитався. Яке те все було далеке, i всi звича┐, i вдачi, весь побут незнано┐ кра┐ни - певне, вона, авторка, дуже ┐┐ любить, коли так вималювала все, i, певне, суму║ за нею, бо немов проспiвала якусь баладу. I вiн згадав, як сумував за сво┐м кра║м, за сво┐м Парижем, коли опинився у вигнаннi. Вiн змушений був покинути Париж у 1852 роцi, адже вiн, республiканець, гарячий, завзятий, був енергiйним полiтичним дiячем, займав посади в мiнiстерствi iноземних справ, морському мiнiстерствi, був генеральним секретарем кабiнету. Але коли владу захопив цей пiдступний, вiроломний Наполеон III - "малий Наполеон", як назвав його Вiктор Гюго, пiсля цього ганебного перевороту скiльки друзiв Етцеля i вiн сам опинилися у вигнаннi! Його улюблений Вiктор Гюго пiд чужим iм'ям теж пере┐хав спочатку до Брюсселя, де влаштувався i Етцель. Та потiм Гюго пере┐хав на острiв Джерсi, а потiм Гернсей. Гюго й досi у вигнаннi, вiн не захотiв повертатися i пiсля оголошено┐ амнiстi┐, поки, як казав вiн, "у вигнаннi свобода". Там, над океаном, народжуються його полум'янi твори. Його блискучий памфлет "Малий Наполеон", його вiршi, зiбранi у книжцi "Вiдплата", видав Етцель так само. як i першi його романи. Етцель пiсля амнiстi┐ не так давно повернувся до Парижа. Вiн вважав, що як видавець-а вiн був природженим видавцем, - вiн бiльше зробить для батькiвщини. Йому писала про це i Жорж Занд, старий його друг, що вiн мусить при┐хати працювати тут. I це не зрада його республiканських iдеалiв. Його просвiтительська дiяльнiсть повинна бути в нього зараз на першому планi. Справдi, вiн був природжений видавець, винятковий видавець. У чому талант видавця? Вiдчути, що потрiбно народу. Вiдчути Iвсi передовi iде┐ доби - де б вони не народилися, в якiй кра┐нi, яко┐ б мовою не були проголошенi - i якнайшвидше перекласти рiдною мовою, i зробити здобутком сво║┐ культури, i, найголовi яiше, вiдчути талант у скромному молодому письменнику, i, пiшовши на риск, пiдтримати його. Згуртувати навколо видавництва письменникiв, художникiв, обов'язково й художникiв, i в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки i завжди було спроможним пiдтримати того автора, який через будь-якi причини перебува║ в матерiальнiй скрутi. Дати можливiсть йому працювати. Нещодавно принiс йому несподiваний роман не вiдомий нiкому Жюль Верн. В романi дивно переплетенi наука й фантастика, i все осяяно благородними, гуманними пошуками вчених, дослiдникiв, мандрiвникiв, i все викладено в гострому сюжетi. Син Етцеля Жюль-Жюль, пiдлiток, прочитав не вiдриваючись. Етцель-батько переконаний: книги Жюля Верна читатимуть i дорослi, i молодь, i дiти! Як вони поширюватимуть кругозiр кожного пiдлiтка, прилучатимуть до новин науки i виховуватимуть бажання невтомно┐ працi, пошукiв. Вiн уклав i пiдписав з молодим Верном договiр, - на двадцять рокiв! По роману в рiк! Невже вiн помилиться? Нi, нiзащо! Вiн вiрив у свiй талант видавця. Яка шкода, що це оповiдання чи невеличка повiсть укра┐нсько┐ письменницi аж нiяк не матиме успiху у французьких читачiв! Але ж як вона написана! Недарма старий Етцель замрiявся i деякi рядки перечитав кiлька разiв... I потiм... З цi║┐ повiстi видно, яким повiтрям диха║ молода жiнка, i йому, старому республiканцю, прогресивному просвiтителю, це при║мно. Саме тепер вiн узявся до органiзацi┐ журналу для дiтей та юнацтва: "Magazine d'йducation et de rйcrйation" - "Журнал виховання та розваг". Вiн розмовляв уже з приводу цього з багатьма письменниками, яких би хотiв залучити до участi в журналi. I не тiльки для "rйcrйation" - найкращих письменникiв, але й для "йducation" - вчених. Поряд з письменниками Мало, Шатрiаном, Еркманом, Лорi, Лабуле, звичайно, вiдкритим тепер Жюлем Верном, в журналi мелькають iмена старого друга-республiканця, мандрiвника, який теж зазнав вигнання, географа Елiзе Реклю, молодого талановитого астронома Камiла Фламарiона, хiмiка Сент-Клер-Девiль та iнших. А iлюструватимуть журнал Густав Доре, Жан Гренвiль, Альфонс Деневiль, Жорж Ру та всi здiбнi талановитi художники, якi щиро вiдгукнулися на таку потрiбну цiкаву справу. А що, як у журналi вiзьме участь i ця укра┐нська письменниця? Що з того, що саме ця повiсть непридатна - але ж .не тому, що вона не талановито написана, а просто надто далека сво┐м змiстом i тому не матиме успiху, а перший виступ повинен бути вдалим. Вона також зможе перекладати росiйською мовою тi французькi книги, що вида║ тут Етцель, адже його "контора" зв'язана з "конторою" Вольфа й iншими видавництвами у Петербурзi! Це було б вигiдно для обох сторiн. Марiя навiть не сподiвалась так швидко одержати вiдповiдь. "Мадам, я прочитав рукопис, який Ви менi залишили. Талант автора для мене поза всяким сумнiвом. Книга ма║ безперечну значимiсть, але постатi й звича┐, якi в нiй змальованi, дуже далекi вiд нашо┐ французько┐ дiйсностi, а тому менi зда║ться недоцiльним починати саме з цього твору. Треба, щоб Ви знайшли серед Ваших речей таку, яка б не була надто далека для нашо┐ публiки. Вибiр першо┐ книги ма║ дуже велике значення для Вас, для Вашого успiху у Францi┐. Те, що Ви зробили у Вашому оригiнальному рукописi, перекону║ мене, що й у Францi┐ Ви можете стати письменником такого ж рангу, яким Ви ║ без сумнiву у Вашiй Росi┐..." Вiн просив прийти ┐┐ в четвер, себто позавтра, - швидко вирахувала вона, - об одинадцятiй годинi ранку, а коли вона не зможе, вiн готовий прийняти ┐┐ i в п'ятницю, i навiть у суботу, тiльки, щоб вона заздалегiдь повiдомила. Вiн хотiв би в першу чергу з'ясувати, якi ┐┐ твори можна взяти для видання у Францi┐ для дiтей, та дiзнатися взагалi про ┐┐ плани та задуми. Вiн просив про це одверто розповiсти, бо хоче спробувати прокласти ┐й лiтературний шлях тут, у Францi┐. Лист був дiловий i в той же час вселяв надiю, незважаючи на т