ди, а бачив тiльки людей. Iталiйський герой Джузеппе Гарiбальдi, який гостинно приймав його на Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку й просив передати привiт усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та всi ж однодумцi були для нього друзi. Просив передати привiт усьому народу. Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти про все Тарасовi Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар... Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що ┐де на Укра┐ну, що житиме в Ки║вi, працюватиме там, звичайно, не тiльки за вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й за призначенням тi║┐ та║мно┐ органiзацi┐, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля". У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з потрiбними людьми на Укра┐нi i доручили як старшому i роками, й досвiдом органiзувати, керувати, спрямовувати... Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну, але дуже скромну людину, позбавлену будь-якого честолюбства й пихи. Найменше вiн думав про себе й сво║ мiсце, i тому з ним легко сходилися люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти бадьоре дружн║ слово для студентсько┐ i вiйськово┐ молодi, для яко┐ i сво║ю освiченiстю, i бойовим досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти i просте щире слово до селян, якi б здивувались, дiзнавшись, що дядько у вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i гуляти, й бути вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала! Саме за придушення польського повстання у 1830 роцi батько його й одержав генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем лежало на душi Андрiя Опанасовича, але й надихало на ще бiльшу непримиреннiсть i боротьбу. Зараз по дорозi до Ки║ва вiн хотiв зупинитися на кiлька днiв у Чернiговi. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою" в Чернiговi, з "громадою" в Ки║вi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря. Ще був лише початок серпня. Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий. Тiльки й витяг з нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом Красовський спитав: - А чому досi хлiб тут не звезений i людей не видко? Справдi, якiсь незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж давно одiйшли, а хлiб не звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього. - А звiдки менi знати? Я з iншого села, - але не стримався i додав злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до коней i хльоснув ┐х так спересердя, що вони враз побiгли, наче за ними звiр якийсь погнався. Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi, мiркував Петро, може, вiн сам iз тих, що наслали батальйони солдатiв на "усмирения" та "роз'яснення" селянсько┐ волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали, що цього замало - забирали до Чернiгова, у в'язницю. Кажуть, когось i далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В ┐хньому селi, звiдки вiн, Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися. Це ж у ┐хньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка - нiчого не скажеш, гарна молодичка, вiн сам на не┐ колись задивлявся, та Василь, старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй, напевне, сто чортiв сидить, - так от вона прийшла з чернiгiвського ярмарку i всiх бабiв збаламутила: - На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю дав, а пани ┐┐ сховали. За це i ┐й з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi очi виплакала. Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi. Тут саме шлях перетинала Десна, треба було про┐хати бродом. Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв. I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив: - I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли назустрiч ┐м iшли загони солдатiв. А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися на гору, зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi карбованця i мовив нiби мiж iншим: - Дружнiй чередi вовк не страшний. Петро кiлька хвилин стояв розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито: - Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний? От i розберись тепер, що воно за людина". * * * От Дорошенко, Iлля Петрович, учитель Чернiгiвсько┐ гiмназi┐, одразу розiбрався, що то за людина. Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович. Опанас Васильович тепер мешкав у Чернiговi, й Дорошенко радiв i пiдсвiдоме сердився на нього, бо нiяк не мiг второпати, зрозумiти до кiнця, що ж таке з Марi║ю Олександрiвною? Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчно┐ розлуки одразу зустрiлися, як брати. Обидва радiли, смiялися, обiймалися, щось вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до сво║┐ роботи. А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини. Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по котрiй смуток наступа║. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, - звiсно, суму║ за дружиною, за сином.. чека║ на них..." Багато не розповiдав Опанас Васильович, говорив, власне, багато - згадував усi мiста, де були, згадував усiх людей, з ким доводилось стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк людей... не бiльше... Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усяко┐ послiдовностi. I це все називав i перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, нiби хотiв показати, що це все й не порiвняти з Чернiговом, з Десною, навiть з маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марi║чка спокiйно працюватиме, вiдпочине вiд баламутного закордонного життя. Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi ┐м обом давно прiзвища з журналiв, газет, книг, скоромовкою перелiчив... i, раптом помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче сам злякавшись визнання, вiв далi свiй перелiк перед здивованим Дорошенком. А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки щось поверхове, загальне - працю║, сам бачиш, скiльки написала, а ще бiльше задумала. Друзiв нових багато, пита║ш? Еге ж, багато, сам зна║ш, яка вона. До одних усе погане липне, а до не┐ чи не найкращi. I це мовив без захоплення. Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От картку надiшле - подивишся. Але ж ┐┐, Марi┐, листи до Iллi Петровича були такi, що йому часто ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче чогось до кiнця розповiдати Опанас, або сам не добира║, як ┐й важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому - хiба звiдси, з Чернiгова. вiн може розiбрати, зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними бажаннями й планами? От, примiром, пише: хоче по┐хати в крусалим. Чому в крусалим? Навiщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше чую, та то, певне, хтось ┐й казав, що ┐де, от i вона одразу: "А що, якби и менi", - махнув рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги. А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи вiзьме вiн, Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом ┐┐ не буде... Це вона писала, коли раптом захворiла в Iталi┐... Та вже, дяка боговi, видужала. Вiн прочитав ┐┐ останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допiру надрукували в "Основi", i знову чув ┐┐ голос, бачив удавано докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку. Хiба ж вона знала, пишучи тодi вночi з Рима листа до "батька", одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темрявi на самотi, що надрукують цього листа, читатимуть його всi?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати... А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що не може написати ┐й усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчно┐ школи ┐здив вiн до Ки║ва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше, й глибше, нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з при┐здом Опанаса з'явилася реальна надiя на те, що побачаться незабаром. Iлля Петрович саме був пiд враженням ┐┐ листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось вiйськового. Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але по мундиру побачив, що чин i ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином. - Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович, - одрекомендував його Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марi║чки, Iлля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернiгiвсько┐ гiмназi┐. Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище, та одразу приязно всмiхнувся Дорошенковi. - Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу: Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на його могилу ┐де, а житиме в Ки║вi. - Так, знову у милому серцю Ки║вi. Жив я там майже рiк, а в п'ятдесят дев'ятому роцi мусив по┐хати лiкуватися вiд ран до Iталi┐. Потiм застряв у Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на свiтi Укра┐ни, нема║ другого Днiпра", ┐й же право, нема менi кращого мiсця, як на Укра┐нi, у вас. Зда║ться, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався. От тiльки влаштуюся в Ки║вi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони поки що там у ┐┐ рiднi. Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо. - I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Iталi┐. Пише, що задумала низку оповiдань для дiтей з нашо┐ iсторi┐, iсторi┐ Укра┐ни. Це ж скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з не┐ води не черпнув. - Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то ┐┐ давно вже знаю, поважаю i люблю. - Та от ┐┐ останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж листа вчора одержав. - Вiн вийняв листа з нагрудно┐ кишенi, прочитав кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три сестры", да║ ┐┐ в "Современник". У Неаполi дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч i не бачив ┐┐ нiколи, так ретельно узявся до ┐┐ справ, що Кожанчиков вида║ оце тепер ┐┐ оповiдання, i грошi, значить, будуть, i, значить, - при┐де незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для дiток дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi, газету видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович: "Обiйма║мо тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi". Що ж, хороший лист дружини, розумно┐ дiлово┐ жiнки. - От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Ки┐в, буде разом з мо┐м Андрiйком вчитися, - сказав Красовський. - Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся Опанас Васильович. - Там такi друзi! Певне, вже бачить мого Богдася у формi чернiгiвського гiмназиста! - Все-таки перед Ки║вом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко. - Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав Красовський, - але я мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, i щоб викладали там укра┐нською мовою, i взагалi вчитимемо i виховуватимемо не так, як мене в корпусi. - Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович. Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з одного табору. Отак сталося мiж Красовським i Дорошенком. Чомусь пiсля читання листа Марi┐ Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав. - Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталi┐ може стiльки працювати! Це така казкова, чарiвна кра┐на! - От побачите мою Марусю i зрозумi║те - завжди i скрiзь працю║, - похвалився Опанас Васильович, - поспитайте Iллю Петровича, не дасть збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли б чоловiк iншо┐ вдачi, нiч я, - ревнував би, ┐й же богу! - Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович. - Та то я так. Ти ж - свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв прийти. Марусенька й про нього завжди пита║: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о, це добра людина". Пита║: "Чи так само мед варить?" Не забула. Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згаду║ усi цi дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз, хоч обличчя Красовського не втратило сво║┐ теплоти i доброти, вiн якось в той же час посерйознiшав. - Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля Петровичу Я хотiв вас бачити, бо дещо привiз вашому знайомому, Андрущенковi, з Петербурга, i менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дiзнатися, де вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув на укра┐нськiй землi, i серце зрадiло, а потiм лише одну фразу кинув вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково - стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або на екзекуцi┐ йшли, i завмерло все в менi. - Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, - зiтхнув Iлля Петрович. - Нi, не принесла "воля" жаданого щастя. Не обманювали себе марними надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" - Чернишевський i Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде. - На Чернiгiвщинi з само┐ весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. - Одне село Безуглiвка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на панщину виходити припинили i по iнших селах сво┐х людей послали, щоб разом боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на сво║му, як порiшили. Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли заводiяк забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого ще нiколи не було. - I що? - Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врештi сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили! Не хочуть аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу землю, черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi, та ще й такi, що й скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От i спаш, от i заганяють ┐┐, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то що худобу, гуски нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат землi, якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами. - Нiде це нечувано, - похитав головою Красовський, - примушувати купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не скривдити, щоб ┐м обидно не було. А головне, що мене обурю║ без краю, це те, що на приборкання селян посилають солдатiв - ┐хнiх же братiв i синiв, що самi з села вийшли. - I за екзекуцi┐ самi ж селяни платять. А просто┐ - це ж такий розор для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, - мовив Дорошенко. - При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Укра┐ну на приборкання селян було кинуто тридцять полкiв кавалерi┐ i тридцять полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б пак, щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi та й скрiзь на Укра┐нi! - Та й скрiзь на святiй Русi, - кинув Красовський. - Комiтети, пiдкомiтети, новi установи, мировi посередники, а що мають вiд того селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. . - Та, певне, бiльше про те, щоб вовки були ситi. Недарма сам цар напередоднi манiфесту сказав: "Зда║ться, ми все зробили, щоб не ущемити iнтереси помiщикiв". Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина, як наш Опанас Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв озбро║на сила? Кожен губернатор у губернi┐ сам особисто зацiкавлений, щоб землевласники якнайменше втратили. Менi зда║ться, на сво┐й посадi Опанас недовго продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович. - При║мна вiн людина, - мовив замислено Красовський. - Я радий, що познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем, i дуже менi було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися. - Як розiйшлися? - аж пополотнiв Дорошенко. - Та ви ж самi листа бачили, що вчора Опанас одержав! - Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив крiзь зуби Кулiш з презирством, коли зайшла мова про Марiю Марковичку, що стала вона "║вропейською повi║ю?" - Я вважаю, - переконано мовив Красовський, - що Марiя Олександрiвна найкращий письменник на Укра┐нi. До того ж ║дина письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Укра┐нi? Хiба i в Росi┐ не зачитуються ┐┐ творами, не плачуть над ними? Швидше б ┐й повернутися! Коли б на власнi очi сьогоднiшн║ наше побачила, скiльки ще потрiбного створила б для народу! - Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила б так, як воно ║ насправдi, без iлюзiй. А в нас на Укра┐нi ще важче, нiж скрiзь на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються вза║мини з поляками. Наше право на нашу укра┐нську мову, iсторiю, культуру нам треба виборювати. - Часто замiсть того, щоб людям розтлумачити спiльну нашу бiду, однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових бурбонiв, нацьковують один народ на iнший. - Оцi║┐ нацiонально┐ обмеженостi i нема у Марi┐ Олександрiвни, - пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали ┐┐ останню повiсть - "Тюлевую бабу"? Ви звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i зневажених ║вре┐в? Коли вiн сам, Iлля Петрович, читав цю повiсть, вiн згадував сво┐ прогулянки з нею по Немирову, ┐┐ людяне ставлення до всiляко┐ бiдноти, незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так, як iншi, що звернули увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з жиру казилися через рецепт "тюлево┐ баби", нi, у нього сльози на очi навернулися, коли вiн читав наприкiнцi про розор нi в чому неповинно┐ ║врейсько┐ родини, про свавiлля одних i беззахиснiсть iнших. А дружба Марi┐ Олександрiвни з поляками?! Не з багатiями графами Потоцькими, куди ┐┐ завжди запрошували на прийоми i концерти, i вона залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих вза║мин не заводила, хоч нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю. Як ┐й треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже вона не вiдчува║ вiдповiдальностi на собi, пiсля того як написала "Народнi оповiдання", як сам Кобзар так високо ┐┐ поставив, назвав пророком, полюбив, як "доню"? Нi, вона повинна при┐хати на Укра┐ну, сама на все подивитися... Красовський не мiг знати, що дума║ цей приязний скромний учитель, на якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Вiн зрадiв, що вони з одного слова зрозумiли одне одного. - Ваша правда. На Укра┐нi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки, що весь час виринали в пам'ятi, коли ┐хав, тiльки зараз уже додавши й останнi: Свiте тихий, краю милий, Моя Укра┐но! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? 2 Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi клизавети Василiвни графинi Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця квгенiя Тур, збиралися до того рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизу║ сама господиня, i багато хто помилявся, зустрiвши тут сво┐х однодумцiв i вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони. Та сьогоднi Марi┐ здалося, що в цьому Но║вому ковчезi, де переплуталися "сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi без винятку були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем. Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у дверях I так поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi i тiльки на ┐хнього й чекали. А клизавета Василiвна i не попереджала про I нього! Певне, готувала сюрприз. Вона любила сенсацi┐! Марiя побачила величезну постать i по тому, як прибулець h-обвiв усiх поглядом, одразу пiзнала легендарну людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович Тургенев, розповiдаючи про Бакунiна, обов'язково мальовничо описували "його зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен! - чи не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий ланцюгом до стiни в камерi австрiйсько┐ тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи не втратив вiн сво║┐ левино┐ гриви, чи зберiг свiй гучний голос оратора, чи не зiгнулись його широкi плечi. Давнi друзi боялися, що побачать його дряхлим, немiчним, старим... Але Марiя вмить схопила все: нi, хоч скуйовджене волосся посрiблив сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся. Вiн наче одразу заповнив усю кiмнату собою, сво║ю великою, могутньою статурою, рухами, голосом. Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як при виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не було в ньому. Одразу вiдчувалася людина невсипущо┐, непереможно┐ енергi┐, захоплено┐ дi┐. Графиня Салiас, експансивна, екзальтована до хворобливо┐ нервозностi жiнка, кинулась до нього. - Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в мо║му домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунiн, чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають жiнки в костьолах до Христа. - Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши ┐┐ руки. - Бог любовi? Ми зна║мо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, - з почуттям мовила графиня, i в очах ┐┐ замигтiли сльози. - Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я ожив, але з неволi я врятувався, вiддавшись не богу любовi, а могутнiй сибiрськiй рiцi Амуру, i от про┐хав Японiю, Тихий океан, Сан-Францiско, Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув якiр у Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi! - Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських друзiв ми й дiзналися про вашу втечу, про ваш порятунок i дякували ┐м за це повiдомлення в "Колоколе". Марiя теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торiк, восени шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталi┐ оселилася в Парижi, чотири короткi рядки, але великим курсивом на початку першо┐ сторiнки "Колокола". "Михайло Олександрович Бакунiн в С.-Францiско. Вiн вiльний! Бакунiн ви┐хав з Сибiру через Японiю i збира║ться до Англi┐. Повiдомля║мо з захопленням про це всiх друзiв Бакунiна" А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього, 1862, року наприкiнцi журналу - "М.О. Бакунiн при┐хав 27 грудня в Лондон" - i все. Та вже наступний номер вiдкривався великою статтею Iскандера-Герцена "М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i з подвiйною любов'ю до народу, i ще дужче загартований "свiжим молодим повiтрям Сибiру". Як Марi┐ захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до не┐, але не пояснювала чому. Бакунiн тиснув усiм руки, i Марi┐ здалося - вiн певний, що потрапив у коло сво┐х однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв. Насамперед графиня познайомила його з професором Вiзинським, сво┐м близьким другом. Професор Вiзинський мав посаду в секретарiатi князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять рiзнi "крила" польського орла - i праве, i лiве... Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe fixe, i вже за хвилину гуркотiв його голос оратора, ватажка мас, немов вiн був не в салонi графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь принаймнi на площi, якщо не на барикадi. - Росiя! Польща! Слов'яни! Це мо║ останн║ слово! - I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня. - Сказати "дiло" - це надто честолюбно! - заперечив Бакунiн, немов одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на не┐, а обводячи поглядом усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я ладен iти в барабанщики й навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного життя, жадаю цi║┐ дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дi║. Для мене мета - славна вiльна слов'янська федерацiя - ║диний вихiд для Росi┐, Укра┐ни, Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв! - Познайомтеся, ось письменниця Укра┐ни - Марко Вовчок, Марiя Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю i трошки пiдштовхнула до Бакунiна. - Дочка славно┐ Укра┐ни! Прекрасна слов'янка! - потиснув ┐й руку Бакунiн. Та Марi┐ здалося, хоч вiн i дивиться на не┐, але не бачить. Вiн захоплений сво┐ми думками, сво┐ми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн не милу║ться собою, але вiн сприйма║ усiх у цiлому, не зупиняючись на кожному, i ┐┐ справдi саме так, як "дочку славно┐ Укра┐ни", поневолено┐ Укра┐ни, а тому близько┐ йому. Цього вже було досить для Марi┐. А втiм, вона помилялася. Вiн зупинився коло не┐ на хвильку. - Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марi┐, а Бакунiн вiв далi: - Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, зна║ його життя? Ми ще побачимось! - Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею народу, - тихо сказав Марi┐ юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел Налбандян. Вiн також нещодавно при┐хав з Лондона i познайомився з Марi║ю тут, у салонi Салiас, але ┐х наче ранiше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян при┐хав з його дорученнями, i Марiя допомагала ┐х виконати. Вона завжди не просто охоче, а з радiстю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язкiвця, квартир'║ра. Про Налбандяна Герцен казав: "Золота людина, вiддана безкорисливо, вiддана на┐вно, до святостi". Це одразу вiдчула Марiя i заприятелювала з ним. - Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакунiна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв. - Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода його. Вiн не вважа║ на реальнi можливостi, i вража║ якась дитяча безпораднiсть в реальному життi, яко┐ вiн сам не помiча║... - Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати при┐зд його дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про це з Iваном Сергiйовичем. - Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в помiч. Але це необхiдно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибiру, зараз вона у його рiдних. Треба, щоб ┐┐ випустили сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн безмежно суму║ за нею i непоко┐ться. - Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала: "А ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i Бакунiн, - раптом сказала вона. - О, так, - погодився Мiкаел. - Вони тепер пiсля радостi першо┐ зустрiчi багато сперечаються. Бакунiн далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, i, уявiть, Герцен, хоч i нехотя, iнколи поступа║ться i дi║ за ┐хнiм бажанням. - Герцен? Людина таких мiцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостiйним розумом? - Не скидайте з терезiв сили дружби. Справдi. Сила дружби. Пам'ять молодостi! I - схиляння перед перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та значить, ┐й, Марi┐, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в Сибiру, що торкався Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши: "Що ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!" Все-таки ця жадоба дi┐ така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн дума║ про конкретнi дi┐. Про це, звичайно, не заговориш у салонi клизавети Василiвни. Вона одразу вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, бува║ дуже мало, - i завжди запрошу║ до себе, не лише вечорами, коли бува║ багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох. - А ви не збира║тесь скоро до Росi┐? - спитав Налбандян. - Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно радить тепер не ┐хати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя. - Справдi, може, вам i небезпечно ┐хати пiсля такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писар║в, Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з Лондоном. Нi, таки справдi вам не варто ┐хати тепер. Зачекайте трохи. - Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя. Вона замовкла, думаючи про сво║. Треба бути "вдома". Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i чека║, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чека║ на не┐ в ┐┐ пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з Салiас в одному домi, тiльки на рiзних поверхах. ...Сумну ┐┐ мовчанку увiрвали ще голоснiшi, нiж ранiше, вигуки Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов. - Ви задушите милого Фрiча! - кинулася рознiмати ┐х графиня, але Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем, не пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна. - Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв! - О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви ж його, певне, зна║те, вiн же був у Лондонi, про нього писали менi i Олександр Iванович, i Iван Сергiйович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж зна║те його? - Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись? - Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову Марiя. - Яка чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила родина, i жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них. Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна i з щасливим розчервонiлим обличчям дивився на присутнiх. - Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи. - Ви не знайомi? - спитав вiн Бакунiна. - Це ж укра┐нська Вожена Немцова! Пам'ята║те нашу прекрасну письменницю Божену? Так от - це укра┐нська Вожена - Марко Вовчок, ┐й тiльки розкажеш якусь чеську казку, а вона у вiдповiдь з десяток укра┐нських варiантiв! Наш Неруда заграв колискову, - а вона двадцять укра┐нських проспiвала, одна вiд одно┐ краще! Познайомтеся! - А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу Марi┐ здалося - вiн глянув справдi на не┐. клизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що було на столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла, що у не┐ в салонi вiдбувалися такi зустрiчi, вона пишалася ними, ┐й здавалося: саме тут, у не┐, вершаться великi справи, розв'язуються серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що саме вона була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального i досить скромного щодо передових iдей). Але ж пiсля студентських заворушень у Москвi, в яких брав участь ┐┐ син, а в ┐┐ московському "салонi", як i тепер тут, у Парижi, збиралися рiзноманiтнi люди - вiд помiркованих професорiв до революцiйно┐ молодi, - ┐й все-таки натякнули, щоб вона по┐хала з Москви. Участь ┐┐ сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка, його й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до полiцi┐ i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн по┐хав у числi трьох делегатiв вiд студентiв до Петербурга клопотатися за потерпiлих. Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не стояли осторонь громадського життя. Переконання ┐хнi були нестiйкi i якiсь строкатi, як i ┐хн║ оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цi║┐ строкатостi голова йшла обертом. Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не веселить, а тiльки шумить ┐м". I коли ┐й здавалось, що з'явилась от людина дi┐, - вона загоралась i хотiла пiзнати ┐┐ дужче. Адже ┐┐ жива душа жадала живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Укра┐ною, як цей милий Фрiч, або неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, - як не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi? 3 Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi матерiали треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював, - треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi, як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на стрiлки - i на ту, що показу║ години, i на ту, що показу║ хвилини, i розраховував у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя? Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за столом, сво║ писання, над яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок. Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, ┐й навiть сняться i не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година - снiданок у всьому Парижi! Значить, вона нашвидку по┐ла в пансiонi, де мешка║, або по дорозi в якiйсь "crйmerie", якщо спiзнилась сво║часно спуститися до ┐дальнi i не схотiла завдавати зайвих турбот господинi i служницям, i побiгла. Куди? Вчора вона сказала, що ┐й неодмiнно треба забiгти хоч на хвилинку до лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну жiнку, яка жила на мансардi того ж дому, де й Марi┐н пансiон Вона, ця ще не стара жiнка, зовсiм самотня, i, крiм Марi┐, нiхто не вiдвiду║ ┐┐, безнадiйно хвору, вже приречену Саша зна║ - Марiя обов'язково купить по дорозi якiсь фрукти, найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку. Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб так любили квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi, бульвари, парижан без квiтiв? Бiжить якась бiдна модисточка з роботи i обов'язково зупиниться купити мiкроскопiчний букетик з кiлькох фiалочок. "Дивись, дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя, - он, бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе, а на кашкетi у нього квiтка!" Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки ┐х тут, у Парижi, i в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один, найпишнiший та найдорожчий, коло церкви свято┐ Магдалини, туди приходять i при┐здять розчепуренi панi i купують розкiшнi квiти, дивовижнi рослини, що ┐х квiтникарi викохують i доглядають як дорогоцiннi скарби i серед зими продають дари лiта й пiвдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця купiвля не хвилю║ Марi┐, ┐┐ бiльше зворушу║, коли якась бiдна жiнка, рахуючи i перераховуючи в сво║му гаманцi заощадженi кiлька су, виторгову║ малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково пригляда║ться, щоб були пуп'янки, з надi║ю, що цвiстимуть довго, вона поставить його у себе на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у сво┐й мансардi, i радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць. Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени - цiлi поля троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж на звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квiтникових - вони найпривiтнiшi, невимушене люб'язнi, доброзичливi, особливо люблять продавати й давати рiзнi iнтимнi поради при цьому молодим дiвчатам та юнакам. Але Маруся волi║ купувати квiти у вуличних продавщиць - невеличких дiвчаток, ┐х тут безлiч - i пiдлiткiв, i зовсiм маленьких. Однi жвавi, моторнi, задерикуватi, вони сво┐м базiканням забивають памороки покупцям, вулиця - ┐х рiдна домiвка, вони й спiвають, i пританцьовують, а вже як посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся одна однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i раптом, несподiвано для всiх, вмить усе припинять! Маруся купу║ не в таких розбещених, а в скромних, худеньких,тихих дiвчаток. Якось довго не могла заспоко┐тись. Побачила одну дiвчинку, блiденьку, як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик у ┐┐ кошичку був уже прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - ┐й явно було не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на блискучi, залитi газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей мрiйний, вiдчужений вiд злиденно┐ повсякденностi звичних принизливих турбот погляд, у якому були i милування, i насолода, i мрiя про щось неясне, але казково чарiвне. Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останнiй прив'ялий букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв. Дiвчинка спокiйно пояснила, що вона живе у доросло┐ квiтникарки, яка прода║ квiти на базарi, а вона робить сво┐ букетики iз забракованих рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i, значить, сама заробля║ на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла. - Ти зна║ш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене диву║ в цих дiвчатках, i в цьому бiднятковi, якась власна гiднiсть, абсолютна вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви, певне, з чужо┐ сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я не можу намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить розпродати все, так, як сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" - спитала я ┐┐. "Про все. Про все, що хочу, можу думати". Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька разiв проходила вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожно┐ юно┐ квiтникарки, щоб знайти ту маленьку мрiйницю. Але хiба це можливо в Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй душi. Спочатку Марi┐ важко було призвича┐тися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть Сашi не признавалась, навпаки, усiх дивувало, як швидко вона пристосувалась до всього. Може, в сво┐х попереднiх мандрах i в Iталi┐, i в Лондонi, i в перших по┐здках до Парижа вона вже звикла i до рiзноманiтно┐ юрби, блиску багатства i поряд жахливих злиднiв жебрацтва, до галасу великих мiст. Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному мiсцi, вона бiльше почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого гомону блискучих вулиць, до та║мничого мороку старих занедбаних провулкiв, де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала там сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й на свiт не благословлялось, робочi люди... Люди! Скрiзь ┐┐ притягали, вабили, цiкавили люди. Не багатi┐, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала й не напише, а найдужче - робочi, працьовитi люди: старi, молодi i особливо дiвчатка, пiдлiтки, дiти. I в кожнiй iстотi ┐й хотiлося розгледiти власне життя цi║┐ iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i бездомного, i такого, що всiх може притулити, мiста, як Париж. Бо так легко загубитися в ньому... I от зараз вона йде до хворо┐ жiнки, яка лежить у величезнiй лiкарнi для бiдних. I коли Марiя вп