Микола Хвильовий. Вальдшнепи ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I В цей, колись заштатний городок, що сто┐ть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй при┐хали в серединi червня,- тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн при┐хав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до "буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика": Дмитрiй в сво║му листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певно┐ мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище. - Так от що, дорогий джентльмене,- сказав вiн, чемно скидаючи панаму,- менi потрiбна адреса мо┐х друзiв. - А хто ж вашi друзi?-поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав тако┐ вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови. - Хiба ви не зна║те мусь║ Карамазова й мадам Карамазову? I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. "Братiв Карамазових" вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважа║ за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши сво║му несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва. - Дуже дякую! - сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п'ятнадцять копiйок.-Але ви мене не зрозумiли... Справа от у чому... Далi вiн з'ясував, у чому справа, i ребус нарештi було розв'язано. I одразу ж ясно стало, яке ма║ вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн зна║ про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов сво┐х. Про "буфет найкращих фiалок" та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про "тих же женщин". - Одну звуть... не пам'ятаю як,- говорив товариш Вовчик,-а друга-тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько... А втiм, може, й не батько - я не поцiкавився. - Так ти запевня║ш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? - сказала Ганна, кидаючи шитво. - Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж при┐хали на два мiсяцi) я, мабуть, в не┐ остаточно закохаюсь. Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув сво║ю бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з "Князя Iгоря", пiшов митись. - Ну й козлетон!-беручись за ушi, сказав Карамазов.Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя. - Менi зда║ться, що я не помиляюсь, називаючи тво┐х нових знайомих нахабками,- промовила вона.- Чи, може, ти дума║ш, що це не вони зачепили товариша Вовчика? Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть. Безперечно, вони,- спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов.- Ти вгадала. Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi. покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна зна║, що це - чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь бо┐ться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються ┐й цi дачницi, i вона знову пригаду║ всi подробицi невеличко┐ сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi. Як пам'ята║ вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, зда║ться, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджу║ться з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не обража║. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти ┐┐, що тут поганого нiчого нема, бо... й вся його нацiя трохи мамулувата. - Але хiба це виправдання? - спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на сво║му i якось дуже романтично рекомендував свою кра┐ну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiча║ з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiяко┐ не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась. - Ну, добре, - зiтхнула вона, - я задоволена тво║ю вiдповiддю. Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його. - Чого тобi треба вiд мене? - спитав вiн. - Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб? Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспоко┐лась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в ┐┐ життi неабияку роль. Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла ┐┐ на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого "Смiху", й вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на сво┐х хазя┐в, нiби вони й справдi щось негарне зата┐ли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд не┐ Карамазови чули тiльки коротке "слухаю". Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм'я. Але не дуже радiсно зустрiв ┐┐ пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами й так палило обличчя, що не було жодно┐ можливостi вийти з кiмнати. Iсторiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi в пiвтемрявi (як це бува║ в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах. - Це неможливо! - сказала Ганна. - Це не вiдпочинок, а якась мука. - Цiлком справедливо, моя Анет, - пiдтвердив товариш Вовчик. - Я буквально те ж саме думаю. Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув сво┐ довгi руки, подивився на свого ловерака[1], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi. - А що я мушу робити? - А тобi я раджу забрати мо┐ вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати. Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик. Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. I саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не да║ йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджа║ йому протиставити себе рабськiй психiцi сво┐х дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов'язково вишневi) очi не характеризують ┐┐, що назива║ться, "до отказу"? Хiба це не вона та типова укра┐нська жiнка, що, так ганебно випроводивши синiв Тараса Бульби на Запорозьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей? - ксть! - подумав Дмитрiй i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною. Але вкусив вiн губу не тому, що насува║ться щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянсько┐ вiйни, бiля якогось провiнцiального монастиря? - Зна║ш що, Ганнусю, - раптом кинув Карамазов. - Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти? - Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, -сказала Ганна. - В чому там справа? Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в'яло: - "Укiнчений", як кажуть галичани, "фiльозоф". - Покинь, Вовчику, сво┐ сентенцi┐, - мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка:-Чого ж ти мовчиш, Дiмi? Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував сво┐ унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на ┐хньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, зда║ться, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльше нiчого: febris catarrhalis, зда║ться, - простудна зимниця i febris gastrica - шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[2] i... зда║ться, все. "Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного?" -подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагаду║ йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс. Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки-сьогоднi, саме в цей момент, ┐┐ глибоко затривожив вiн. пй прийшла мисль, що повторю║ться зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiга║, тепер Дмитрiй уже не б'║ться головою об стiнку (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згаду║ раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того - йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацi┐ завжди здавалася не зовсiм природною... I потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб ┐┐ кра┐на вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього iстерику? I, нарештi, це зовсiм нерозумне захоплення: по-перше - воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге-це просто зрада соцiальним iдеалам. - Дiмi! - промовила Ганна. - Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати? Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався. - Iди ти до всiх чортiв! - скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу. Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга: - Ну, добре! Чого ти галасу║ш?.. Ти ж таки, Дмитрiй, - культурна людина. Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно вплива║ на нерви i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не бува║ трагедiй i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому - науковому спiвробiтниковi - пропонують уже професорську кафедру, але йому якось перешкоджа║ бiльярдний кий (вiн неабияк гра║ на бiльярдi). I коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що ┐┐ вiн пiзнав так досконало. - Я йду в сад! -сказала Ганна й вийшла з кiмнати. II Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено: - Зна║ш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському. - Ти так гада║ш? - одвертим глумом розтягнув Карамазов. - Що значить "гадаю", - спалахнув Вовчик. - Це - факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. I ви вiд нього не можете вiдмовитись. Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить сво║ незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов. - Donnеs-moi votre pouls?[3] -сказав вiн, iронiчно простягаючи руку. - Я прошу тебе не жартувати! - мало не скрикнув товариш Вовчик. - Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну? - От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи, може, ти ┐┐ хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я ┐┐ ненавиджу. - Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? I... взагалi, яке ти ма║ш право дурити ┐┐? Дмитрiй взяв зi столу папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, вiн став раз у раз поширювати очi. - А ти як дума║ш: яке це право? - Покинь, будь ласка, жартувати! - заверещав товариш Вовчик. - Я з тобою серйозно говорю! - I я з тобою серйозно говорю! - Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: - Але я бачу, що ти все-таки не розумi║ш, за що я ┐┐ ненавиджу. Так зрозумiй же: я ┐┐ ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в не┐ ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона - нарештi - нездiбна вбити людини. Розумi║ш тепер? Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав на┐вно: - А навiщо ┐й убивати людину? - Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, - хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, - i я боюсь, що ти ┐┐ не зрозумi║ш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали. - Що ти хочеш цим сказати? - тоном ображеного промовив лiнгвiст. - Буквально нiчого!.. А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще нiколи не вбивав... не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну отi А я вбивав i знаю. Це дуже складна процедура. I саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна. - Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю? - Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. I говорю давно вiдому iстину; тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiального очищення... Ти розумi║ш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiальну етику можна мислити тiльки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство во iм'я соцiальних iдеалiв нiколи не вважав за злочин. Товариш Вовчик ще з бiльшим здивуванням подивився на приятеля. - З якого це часу ти почав так думати? - спитав вiн. - Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутн║, коли в менi знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти сво┐х обмежених сучасникiв. - Ти говориш зовсiм як пророк, - iронiчно кинув товариш Вовчик. Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав: - А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти на┐вний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi. Дмнтрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала. - Але Дмитрiй Карамазов, - сказав лiнгвiст, - все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик. - Що ж робити, -криво всмiхнувся Карамазов. -На. свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто ┐х уже не проспiвав сам собi... так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдову║ засоби. Мiй цинiзм примушу║ тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, - несподiвано погодився вiн. Звичайно, все це, мабуть, фрази, i завтра я ┐х, можливо, буду сам соромитись. - Гм, чудеса! - сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. - I охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в'явля║ш собi. - Саме що глупота? - Та от ця ж... i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософству║ш... Лiнгвiст зробив помах сво┐ми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився сво┐ми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню. - Я тебе слухаю! - сказав Карамазов. - Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю? - Цiкавило. Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною. - Ну, добре, - нарештi кинув вiн. - Хто ж, по-тво║му? - Дикуни, очевидно! - спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав тако┐ (на його погляд) влучно┐ вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись. - Ну, i що ж? - спитав вiн безпорадним голосом. - Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо: - А ти, Дмитрiй, зна║ш... не дурень. - Дякую. - Iй-богуi - несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. - Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу. - Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки? - Покинь сво┐ дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризу║ те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм? - Цiлком справедливо, - сказав Карамазов. - Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина сво║┐ нацi┐. Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою. - Знову фiлософiя! -сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака. Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi ┐┐ припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати ┐┐, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика - десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо. Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта ┐здять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi. - Кого ти там визира║ш? - спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна. - Як би тобi сказати, - раптом вимушено усмiхнувся той. - Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая. Товариш Вовчик пiдкинув сво┐ бiлi брови. - Яка це Аглая? -спитав вiн. -Чи не дума║ш ти грати роль божевiльного? - Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику... Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi. - Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?.. - Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiма║, дами мандрують до базару повз наш будинок. - Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушу║, - з захопленням сказав лiнгвiст. - ┐й-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас... I це, до речi, багато краще тво║┐ фiлософi┐. Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони. - Добре! - сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. - Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однi║ю з цих дам... саме з Агла║ю? - Хiба ти вже встиг так далеко зайти? - За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити... на всякий випадок. Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив. - От чудак! - скрикнув вiн. - Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну... ну, як би сказати делiкатнiш... Ну, словом, використати ┐┐... цю дiвчину. Менi зда║ться, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це. - А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв: - Цього я тобi не можу сказати. Хто ┐┐ зна║- жiноча душа, як-то кажуть, темрява... Але ┐й, менi зда║ться, й не треба цього говорити. - Цебто ти рекоменду║ш дурити ┐┐? - А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для не┐. Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ┐ взяв його за плече. - Тек-с, - кинув вiн. - Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмi║ш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекоменду║ш зраджувати ┐┐. Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто виклика║ його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая. III - Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Агла║! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом. - Доброго здоров'я, mon ami[4], - сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку. Та женщина, що ┐┐ лiнгвiст назвав Агла║ю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на ┐┐ грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка. - Ви сюди надовго при┐хали? - спитала тьотя Клава. - Товариш Вовчик уже говорив нам, - сказала Аглая. - Вiн теж при┐хав на два мiсяцi. - Так, - пiдтвердив лiнгвiст. - Ви не помиля║тесь, Але... Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава - вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт. - А як ви дума║те, - сказала тьотя Клава. - Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став? - Цебто який... роки? - Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, зна║ про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався. - Ви не косноязичний? - поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав тако┐ симпатично┐ поiнформованостi в справах дому Карамазових. - Тодi, може, ви зна║те, - сказала тьотя Клава, - як дума║ провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганнино┐ спiдницi чи бiля Агла┐? Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярнича║ з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекоменду║ спитати його друга. - Так би й давно! - з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. - Хiба ви не бачите, що нас дво║, а ви один... Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни. - Ви хочете, щоб я зараз... негайно привiв Дмитрiя? - спитав недогадливий лiнгвiст. - Ах, Боже мiй, - сказала Аглая. - C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve[5]. - Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, - пiдтвердила i тьотя Клава. Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями. - От що, - сказала тьотя Клава, - Вовчика я беру собi, тво┐м тепер назавжди лишиться Дмитрiй. - Я не заперечую, - кинула Аглая й розкусила сво┐ми прекрасними зубами листок з акацi┐. Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску сво║ю голубою парасолькою якiсь i║роглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою. - Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? - усмiхнулась сама собi тьотя Клава. - Очевидно, не бiльш двадцяти семи, - сказала Аглая. - Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця... Тобi, зда║ться, двадцять три? - I ти вгадала! Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з "Баядерки". Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик. Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талi┐ поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в ┐┐ свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плига║ в мигдалевих очах Агла┐, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш. Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила ┐┐ й спитала: - Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першо┐ не прийдемо? - Звичайно, сказала... Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю. - I все-таки не ревну║? - усмiхнулась Аглая. - I все-таки... не знаю. Чорт ┐х розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше. Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила: - Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмi║ зiтхати. - Ти, тьотю Клаво, не помиля║шся. Мiй Дмитрiй пiдтверджу║ це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чу║ш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала "мiй Дмитрiй", що навiть тьотя Клава всмiхнулась. - А ти. Аго, рiшуча людина, - вiдзначила вона, - ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекоменду║ш його як власного чоловiка... Як же з Ганною? Ти багато взнала про не┐? - Ти, тьотю Клаво, надзвичайно на┐внича║ш!.. У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм - досить! - i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова. Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них сво┐ми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка. Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам. - Ну... - зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним... i потiм, вона дуже зрадi║, коли Вовчик для не┐ буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для ┐┐ племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрi║м. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв ┐й про сво║ минуле, сучасне й майбутн║. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з сво║┐ грудi останню троянду й держала ┐┐ на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подоба║ться йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут ┐й пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям... Карамазов, звичайно, зна║ поета Вiлйона?.. I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть. Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала: - Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал! - Ти вже з Дмитрi║м на "ти"? - повертаючись, кинула тьотя Клава. - 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист. Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (зда║ться, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла ┐м назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанi┐. Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: "провiнцiал". - Ну... добре! Ну... провiнцiал!.. але де ж тут сiль? Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це - найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга. - I зовсiм нiчого нема тут смiшного! - рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку. Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки. - Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? - спитала Аглая. - Нiчого подiбного! - всмiхнувся Карамазов. - Я тiльки не зрозумiв... тебе. Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав "тебе": ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на "ти" i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Агла║ю), - зовнiшнiстю сво║ю вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти ┐┐ як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч. - Чого ти не зрозумiв? - спитала Аглая. - Чому я тебе назвала провiнцiалом? - Так! - Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам'ята║ш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою... як зi мною от... Чому ти так чудно вимовив "тебе"? Чи, може, ти хотiв сказати "вас"? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiал... Хiба ти живеш не в провiнцi┐? - Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! - усмiхнувся Карамазов. - Де це? - зареготала Аглая. - Чи не в тому, що на Лопанi? Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав: - А дозвольте узнати, в яких краях ви мешка║те? Чи не в Уманi? - Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя кра┐на - хай буде вам вiдомо - дуже далеко вiдцiля. - Францiя? Iталiя? Iспанiя? - Московiя, мо║ серденько! - сказала Аглая й притиснулась до свого супутника. Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджу║? Тодi вiн i йому не вiрить. I справдi; якi ж вони московки? - Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить, - Вовчик остаточно розгубиться. (Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живугь у Москвi. Вулиця така-то, номер такий-то, трамвай дев'ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його зна║те - мужчина в золотому пенсне) працю║ в профсоюз!. Аглая - сирiтка (зна║те таку зворушливу кiнофiльму про часи Французько┐ революцi┐), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi Московсько┐ консерваторi┐. - Але вiдкiля ж ви так добре зна║те нашу мову? - здивовано спитав лiнгвiст. Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах Укра┐ни, й чому ж ┐м не знати тако┐ музично┐ мови (тьотя Клава так i сказала - "музично┐"). Аглая, наприклад, дуже любить Укра┐ну й, коли хочете, навiть оригiнальне. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом сво║┐ племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою. - Прекрасно! - з хрустом давив сво┐ пальцi товариш Вовчик i нарештi цiлком серйозно звернувся до Карамазова: - Зна║ш, Дмитрiй, ┐хнi портрети обов'язково треба вмiстити в одному з наших журналiв. - Як виключнi екземпляри? - Покинь жартувати, - махнув рукою лiнгвiст. - Для русько┐ публiки, для... як би це сказати... для "поощр║нiя". - Для заохоти, - поправила Аглая. --Так буде багато ближче до вашо┐ мови. - От так московка! - сказав Карамазов. - Чи не почува║ш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте? Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандру║ по Укра┐нi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою. - Так, значить, ти кiнча║ш нову поему? - спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох. Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя. - Я тобi, зда║ться, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн. - Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми? - Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного. - Коли тiльки це, то я рада, - промовила Аглая, замислюючись. - Саме таких людей i браку║ вашiй нацi┐. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумi║ш мене? Я гадаю, що без великого ентузiазму не може бути справжнiх економiстiв. - Цiлком справедливо! - погодився Карамазов. - Кiл, очевидно, вибивають колом, i "закобзарену" психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайаватизованим "Капiталом". - Це не в брову, а в око! - з захопленням сказала Аглая. - Без якогось Лонгфелло i справдi не зробити вам сво┐х економiстiв i полiтикiв. Ог я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно припряга║ш сюди. - Це справа переконання, - незадоволено сказав Дмитрiй. - Не думаю. Бо Маркс ║ зовсiм чужорiдний елемент для вашо┐ кра┐ни. А тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не встига║ навiть приторкнутись до цi║┐ мiшанини - одразу ж виника║ вибух i... вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме його, божка вашо┐ нацi┐? - Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi, i його зосiбна. - За що ж ти Шевченка так ненавидиш? - За що я його ненавиджу? - Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв - навiщо цей допит? Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. - А за те я його ненавиджу, - надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, - що саме Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього тупоголового раба-просвiтянина, що iм'я йому легiон? Хiба це не Шевченко-цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна людина, - хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" - безглуздо та безцiльно - й дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними фразами пасе┐зму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той фамiльярно потрiпа║ нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей iконописний "батько Тарас" i затримав культурний розвиток нашо┐ нацi┐ i не дав ┐й сво║часно оформитись у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i Укра┐ни, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми ┐┐ бачимо аж досi... бо в сьогоднiшньому виглядi з сво┐ми iдiотськими укра┐нiзацiями в соцiальних процесах вона викону║ тiльки роль тормоза. - Прекрасне визначення! - з захопленням сказала Аглая i тут же чомусь iронiчно усмiхнулась. - Але... - Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, - кинув Дмитрiй: йому, по-перше, не подобалась Агла┐на похвала ("навiщо ця цукерка, коли вiн зовсiм доросла людина?"), i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй патетицi. Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти наввипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг з ридикюля ┐┐ замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне. - Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом. - Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подоба║ться? - Як би тобi сказати, - промовив Карамазов, - можливо, подоба║ться, а певнiше - нi. Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими сво┐ i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника. - Брехунька! - сказала вона. - Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подоба║ться" Тому що... тобi не подоба║ться... Ганна. - Ти про мою дружину? - Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш? Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною. Але вiн дума║, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм дума║, що дружина мала рацiю назвати ┐┐ нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумi║?.. I потiм, вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подоба║ться Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника. Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi. IV - Давай ще трохи вiдпочинемо, - порадила Аглая, лягаючи на траву. - Можна й наших попередити. Вона крикнула сво┐й компаньйонцi, щоб та взяла з не┐ приклад i теж посидiла десь там зi сво┐м кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала: - Наш новий знайомий подiля║ тво┐ погляди?.. Я говорю про товариша Вовч