м йшла рясна перестрiлка. Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав "пропiкатися" матерiалiстичним розумiнням iсторi┐: мовляв, без пролетарсько┐ революцi┐ нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести ┐┐ до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п'яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях. Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок - для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку. Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало ┐┐ до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужо┐ волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля. - Куди це ти, Варю, так розiгналася? - зупинила ┐┐ нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу. Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею сто┐ть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що ┐┐ спiвбесiдник не витрима║ бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження сво║му обозовi, бiг до бойово┐ частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг. Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав: - До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi. - Нема? - скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю? - А я ж почом знаю? - суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти дума║ш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо? Старий артилерист був дуже незадоволений з Варино┐ поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться "давати порядок". Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, команду║ тi║ю частиною, що стриму║ офiцерськi банди, i по-друге, наказав ┐й негайно бiгти до полкового обозу, давши ┐й точну адресу i записку з наказом пристро┐ти Варю десь бiля полково┐ кухнi. Таким чином Варя й попала в партизанський полк. У сво║му мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить геро┐чно, але видержати офiцерськi частини не було жодно┐ фiзично┐ можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що сто┐ть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, зда║ться, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi - по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних бо┐в противники так виснажилися, що тепер здiбнi були тiльки досить в'яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, Варя опинилася там же. Полкова кухня поки що не функцiонувала (партизани дiставали ┐жу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не робила. Так що залишилося ┐й тiльки зрiдка плакати по закутках i багато думати про свiй рiдний Богодухiв. I Варя плакала, i Варя думала. Думала, "кан║шно", i про свою судьбу, що розбила ┐┐ молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер - "шквирю", про Стьопу юродивого, головатого, що так багато ┐сть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв'язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на не┐ жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж ┐й робити? Мабуть, все-таки даремно вона ви┐хала з Богодухова, даремно "кинулась у прiрву". I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, ┐й вже бракувало чужо┐ волi, i вона мусiла шукати добро┐ людини, що вивела б ┐┐ iз цi║┐ дороги в безвiсть на дуже при║мний i ясний шлях до Монастирсько┐ вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що ┐х не видно було на вулицях, а шукати ┐х по хатах Варя боялася. Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Варино┐ бiографi┐), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, зата┐вши злобу, люб'язно посмiхався та по┐в "дорогих гостей" пахучим ча║м, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i ┐ли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив'язавши бiля палiсадничка сво┐х коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що ┐хня батарея "прямо-таки наводить панiку" на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батаре┐ товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що ┐хня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено сво║ю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерно┐ фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо ┐здив по лiнi┐ фронту в час бою на сво┐й бiлiй кобилi, що ┐┐ вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би ┐здити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльно┐ збро┐, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi - на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою. В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв - схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув: - Уже! - Що таке "уже?" - спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав? - Якi там снаряди!.. - безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою. Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду. - За якою там "кушеркою"?..- мало не одночасно спитали вони. - А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила... Пищить! Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi: - Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало. Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що "кушерка" потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружу║ очi пiд ударами досi невiдомого ┐й свiта й пищить. - Ну, так де ж там воно пищить? - сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього. Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля не┐ вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля не┐ на ряднi - живий шматок м'яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на сво║ немовля. На ┐┐ чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесено┐ фiзично┐ муки, але ┐┐ зовсiм не тривожила присутнiсть бiля не┐ людей, ┐й навiть при║мно було, що цi люди прийшли до не┐, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй - нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло. - Народила, Варю, дитину? - спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка. - Народила, Iване Панасовичу? - ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп сво┐ми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в не┐ вiднiмуть ┐┐ дитину.- Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика. Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв'язала ┐м якусь надзвичайну загадку. - Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? - промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився.- От гражданський случай. Сключит║льний! Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей "гражданський случай", що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарно┐ богоматерi - легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi сво║ю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав .стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до сво┐х грудей сво║ маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з ┐┐ надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили ┐┐, що вони, не знаючи, що ┐й говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, на┐вними, такими ж, як Варя, посмiшками - це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти ┐й вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом: - Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика! - фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй.- Ну, що жi пущай живе паходной малютка на здоров'я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати, од лиця всi║┐ нашо┐ робочо-крестьянсько┐ маси поздоровля║мо з новорождьонним сином i так що просимо не турбуватись. Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей момент енергiйно затарахкали ворожi кулемети. Ворог, мабуть, вирiшив перейти в наступ. Вiдсутнiсть снарядiв у партизанськiй батаре┐ пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже лягло на обрiй i обiцяло гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з клунi. Першим вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих. Знову енергiйно зататакали ворожi кулемети й десь, уже тривожно, заiржав партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель. - Iч, як кро║, падлець! - сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд сво║┐ врочисто┐ промови.- Ну, нiчого, не турбуйся, Варю - ми його зараз трохи припинимо. Вiдпочивай зi сво┐м малюткою спокiйно... А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiру║мо. Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота. Клуня зовсiм спорожнiла. Горобцi, що стихли було, знову завзято зацвiрiнькали. Десь закричав пiвень i хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама. - Баю-бай! - глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i пригорнула дитину до сво┐х грудей.- Баю-бай! Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж вiдчула, як злипаються ┐й очi... Та й чому ┐м не злипатися, коли ┐й так спокiйно на душi, нiби й справдi нема нiяко┐ перестрiлки, нiби й справдi тривога нiколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя почина║ згадувати товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згада║ його, на ┐┐ серце ляга║ якийсь досi незнаний ┐й нiжний бiль... ...I так пройшло кiлька хвилин i нарештi кiлька годин. Уже давно красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла "забронiрована пiдвода" десь далеко за ворiтьми клунi, а геро┐ня "сключит║льного гражданського случаю" i досi була в станi якогось химерного забуття. Лежить Варя, "кан║шно", в клунi того ж таки краснокутського крамаря, а ┐й зда║ться, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог зна║ де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така червона, як кров... I нiч. Надворi тепло, i в клунi тепло. Струмки нiчного вiтру нiжать ┐┐ обличчя. Немовля раз у раз дрига║ сво║ю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як вiдомо, вiд Красного Кута на пiвдень), спiвають Баринi богодухiвськi подружки. Пiсня якась химерна... така iнодi бува║ осика восени! I Варi чомусь боляче... Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свiй Манастирський закуток? Хто його зна║ - може, й не тому!.. Варя пригорнула сво║ тепленьке немовля до сво┐х набухлих грудей i дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина схопила ┐┐ сiсю й раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв пiд самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповза║ться по клунi, i кудись здивовано дивиться на┐вними очима. I чу║ Варя, як десь гавкають собаки: "гав! гав!" "Пiзно чи нi?" "Мабуть, пiзно"... Закукурiкав пiвень - голосно й завзято, i Варя подумала: "Мабуть, червоний як кров". Тодi тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику ┐┐ маленько┐ дитини, вже зда║ться ┐й червоним, мало не святим вином. - Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! - кричить голосно й завзято пiвень. ...У городськiй школi, де вчилася Варя, "кан║шно", вчили й "закону божому". От i згадала вона. I стало ┐й трошки страшно i трошки радiсно: вона то - що й говорити - звичайна собi Варя з Манастирсько┐, але от i богоматiр теж народила в яслах сво║ дитинча. Виходить, що ┐┐ синок, як немовля Iсус. Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлi║мською зорею i подивилась у ворота. На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за ┐┐ повiтовим мiстечком стояла в небi червона як кров зоря. "Очевидно, завтра буде добрий день" - дума║ Варя й дивиться в прозоре повiтря, в дiру покрiвлi, що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить ┐й очi сво║ю блакиттю. I хочеться ┐й сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке тiльце сво║┐ дитини. Але вона бо┐ться, вона дуже бо┐ться: чи не роздавить сво║ дитинча? I Варя прислуха║ться. Чу║ Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчува║, що спiва║ й ┐┐ тiло, i нарештi все спiва║ - i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн ┐й зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний "бойовик" з кiна. Тодi з ┐┐ грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вирива║ грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на сво┐ гарячi вуста. Немовля пищить. - Баю-бай! - говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце сво║┐ дитини... I дитина засина║... Але потроху, непомiтно засина║ й сама Варя. Важким ударом розсiкло ┐й голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля не┐ не було. Де вона? Де ┐┐ дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима - це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав ┐┐ дитинча... Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась. Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи. - Белi! - метнулось у Варинiй головi.- Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiру║! Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало ┐й. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв ┐й над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед ┐┐ очима. Страшне безгомiння мчалось за нею! ...Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв! А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам'ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день, а з ними, "кан║шно", вiдступила на "забронiрованiй пiдводi" й дочка богодухiвсько┐ бублешницi, бистроока Варя зi сво┐м не менш бистрооким карапетом, "то┐сь" "паходним малюткою" i, можна сказати, сином тривожних рокiв велико┐ громадянсько┐ вiйни. IВАН IВАНОВИЧ - Сiм'я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчно┐ загибелi. Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок! Н.ГОГОЛЬ Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ята║те "Гуллiверову подорож") справля║ на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагаду║ йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства. Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за "вольтер'янство". Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги "революцiйного народу" зробити "Гуллiверову подорож" настiльною книгою i положити ┐┐ з правого боку вiд Рабле ("Гаргантюа i Пантагрюеля" вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге,- Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдроста║ його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер'янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. I Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача. Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм'ям Томаса Мора ("вулиця Томаса Мора"). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство,- нашого "вiд голови до п'ят революцiйного города". Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку при┐сним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевня║ Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора пану║ зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, "новiй революцiйнiй iнтерпретацi┐". Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешка║ саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi. Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдляга║ нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв'язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,- яке це ма║ вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге,- хто ж ма║ сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцi║ю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тi║ю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiда║ прогресивним прагненням мого симпатичного героя. ... - Добрий вечiр, Iване Iвановичуi Як ся ма║те? - Доброго здоров'я, Iполiте Онуфрi║вичу! Як бачите, iду з ячейки! Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце гра║ зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i сво┐ми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословля║ його важку путь. А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм'ю,- саме ту сiм'ю, що творить "новий комунiстичний побут". Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдно┐ квартири. Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло при║мним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя - Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка - "товаришка Галакта"). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiда║ прогресивним прагненням Iвана Iвановича (до речi, партiйна кличка "Жан"). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить... для здоров'я ("для гiгi║ни", як говорить товаришка Галактика). Одяга║ться вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, ┐┐ чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi ┐┐ можна було назвати товаришкою Галактою, а дома - Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана Iвановича - зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виника║ незалежно вiд соцiальних пертурбацiй. . Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiда║ читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це бува║ тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорi┐ весняний вiтерець i почне валяти дурня в ┐┐ декольте. Але й тодi товаришка Галакта умi║ себе тримати в руках: вона в цей час чита║ тiльки такi романи, як от "Хулiо Хуренiто" з передмовою Н. Бухарiна i "Любов Жанни Ней" - без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП. Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Iваном Iвановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм'ям- Май, а доньку не менш революцiйним - Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка. I Крiм цих законних членiв сiм'┐ ║ ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв'язанi iнтимними родинними зв'язками. Це - мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха - радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Iвана Iвановича так вiдноситься до хазя┐в, як приблизно 2 до 4. Iншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не ма║ спiльного з буржуазними замашками. Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь - саме важку, бо щось iз серцем не ладно - сво┐ми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович? Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це - зразковий член тако┐-то колегi┐, такого-то тресту. Правда, утримання його склада║ться всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в. тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добува║ вiд мiсцево┐ преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою. Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий лоб i сво┐ роговi окуляри протира║ завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом. I Костюм Iван Iванович носить не iз дешевих, бо добре засво┐в вiдповiдну англiйську мудрiсть. - Я,- каже мiй герой,- не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми. - Розумi║ться,- каже Марфа Галактiонiвна.- Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього. - Невже ще не додумались? - дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправля║ жилет на сво║му досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi. Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, ляга║ на канапу. Тодi на вiкно сiда║ якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: "чирик-чирик". Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiву║ в кухнi, але наспiву║ вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого - нечебто дражнить ("У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка... Ось , тодi моя рука РСI й партейная КаКа"). I товаришка Галакта дума║: "Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор... Ех, проклятая спадщина царизму!" Але Iван Iванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де пора║ться Явдоха, запиту║ ледве чутним голосом: - Ну, Галакточко... А... що там взагалi говорять про мене? - Себто де говорять? - Ну... взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i... взагалi де прийдеться. Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже: - Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партi║ць. Iван Iванович протира║ руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його сво║ю долонею: вiн цiлком задоволений з цi║┐ iнформацi┐. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислуха║ться до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм'я. - Галакточко,- каже Iван Iванович, виймаючи з боково┐ кишенi картку.Зда║ться, завтра вносити на "друга дiтей"? - Чого ти так поспiша║ш! - каже Марфа Галактiонiвна.- Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п'ять мiсяцiв, а ти не да║ш i мiсяцю пройти. Iван Iванович задоволене посмiха║ться. - I прекрасно! - говорить вiн.- Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомо┐ позапартiйно┐ маси. - Воно, звичайно, так! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс. Мiй герой рiшуче маха║ сво║ю бiлоснiжною рукою. - I не треба! - маха║ вiн сво║ю бiлоснiжною рукою.- Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб мо┐ безкорисливi вчинки помiчали плюсами... Саме так i треба нести знам'я комунiзму! Iван Iванович iде до вiкна, розчиня║ його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнча║ться город, де починаються тихi поля i м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тi║ю легенькою тривогою, що не запалю║ тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласка║ радiсним споко║м мажорно-монументального реалiзму! - Не треба! - уже майже несвiдомо маха║ руками Iван Iванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбира║ запах резеди з першо┐ "робiтничо-селянсько┐" (так квалiфiку║ вiн першу клумбу) клумби. Зворушлива самовiдданiсть мого героя досяга║ в цi хвилини апогею. I хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити: - Iване Iвановичу! Воiстину ви - зразкова людина нашо┐ безпримiрно┐ епохи, i ваше iм'я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi "Червоних дощок". Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член "Друга дiтей", i член "Повiтрофлоту" та "Доброхiма", вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати - при старому режимi - iз одно┐ губернi┐ в другу?), вiн i член профспiлки, вiн... i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Iван Iванович, очевидно, не ма║ собi рiвних. Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як дума║ товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, "з голови до п'ят революцiйного города". - Тек-с!- говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiда║ на канапу.- Коли хочеш, я буквально не розумiю! - Чого ти, Жане, не розумi║ш? - пита║ Марфа Галактiонiвна. - Та взагалi... З приводу, зна║ш, будування соцiалiзму, Товаришка Галакта насторожу║ться. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiйма║ його. - Невже i ти вже почав сумнiватися? - говорить вона та║мничим голосом i попередливо загляда║ в другу кiмнату: чи не зайшов хто? - Що ти кажеш, голубонько! - нервово маха║ рукою мiй герой.- За кого ти прийма║ш мене? Я просто... не розумiю цих... як би ┐х назвати... бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого ┐м треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату ║сть? ксть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн ║сть? ксть! Профiнтерн ║сть? ксть!.. Iван Iванович на момент зупиня║ться, вийма║ з кишенi бiлоснiжну хустку i протира║ нею сво┐ роговi окуляри. - Але вiзьми далi! - каже вiн.- Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiалiзму посува║мось? Посува║мось! Комсомол ║сть? ксть! Пiонери ║сть? ксть!.. Чого ж ┐м iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю! Марфа Галактiонiвна хитренько примружу║ сво┐ розумнi очi. - Чого ┐м треба?.. - каже вона.- Нiчого ┐м не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба! - Припустiм... припустiм! - раптом ще бiльше почина║ нервувутись Iван Iванович, i його баритональний бас дiста║ дискантових ноток.- Але коли виродження я можу простити рядовим членам партi┐, то... вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки... не можу! Iван Iванович бiга║ по кiмнатi, розмаху║ руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. I зда║ться, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний "вождь". I цей "вождь" сто┐ть на колiнах i просить милости в Iвана Iвановича. - Ну, добре,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за тво║ серце. Але Iван Iванович не вгомоня║ться. Вiн iде до вiкна, вбира║ носом при┐сний запах резеди з першо┐ клумби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить: - Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату? Я не люблю похвалятись сво║ю самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами... Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло... Ти дума║ш, менi мало накипiло?.. Ого! Тут Iван Iванович почува║, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiда║ на канапу i просить води. - Ах, Боже мiй! - кида║ схвильованим голосом Марфа Галактiонiвна i бiжить до графина.- Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики! - Не треба, голубонько! Не треба!.. - i Iван Iванович заплющу║ очi.- Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер i таку бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно реагувати на партiйне виродження. Потiм мiй симпатичний герой iде до свого кабiнету. Товаришка Галакта пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби. - Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсi? - пита║ Марфа Галактiонiвна. - Соmmtnt donc, madame! - каже мадмуазель Люсi. Тодi хтось стука║ в дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович - колега Iвана Iвановича. Методiй Кирилович, як мишка: очi бiгають, руки бiгають i вся iстота бiга║. Товаришка Галакта каже, що ┐й Методiй Кирилович подоба║ться особливо сво┐ми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою. - Тихше,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Жан зараз страшенно розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi. Методiй Кирилович цiлу║ руку хазяйцi i iнформу║, що вiн забiг на кiлька хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть розмови на тему полового питання. - Нiчого не зробиш! - заплющивши очi, кида║ Марфа Галактiонiвна i зiдха║.- Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв'язали цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить капiтулювати перед марксизмом. Але, зна║те, ║сть ще такi виключнi iндивiдуальностi, що для них полове питання й досi явля║ться загадкою. - Ви, звичайно, ма║те себе на увазi? - мило посмiха║ться сво║ю хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм не нарочито, а випадково, майже позасвiдоме, кладе свою руку на безумовно привабливий таз сво║┐ спiвбесiдницi. - Я не люблю брехати! - знову зiдха║ Марфа Галактiонiвна.- I скажу я одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в'явля║те! Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись то товаришки Галакти, уже гладить ┐┐ безумовно привабливе колiно. - пй-богу, не в'явля║те! - шепоче товаришка Галакта.- Це таке, зна║те... як би його сказати... бажання, що... Методiй Кирилович почина║ нервово здригатись, Методiй Кирилович... Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик, як i сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом серед деяких поважних людей нашо┐ республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашо┐ республiки не без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi ┐й нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи не пiдслухову║мо тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдгляда║мо тодi, коли не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком цензурних зарисовок. II Розмова на лiжку. Фiалка робить "па", а також i те, як дивиться Iван Iванович на соцiалiзм та на комунiзм. Квартира, де живе Iван Iванович зi сво║ю симпатичною сiм'║ю, склада║ться тiльки (тiльки!) з чотирьох кiмнат (не рахуючи, звичайно, кухнi, клозету i ванно┐), себто: кабiнету, ┐дальнi, дитячо┐ спальнi (там же спить i мадмуазель Люсi) i спальнi мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов ┐й назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремо┐ спальнi для сво║┐ куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi, в коридорi. Бо й справдi: яке вiн ма║ право вимагати ще одну кiмнату? Йому, звичайно, при║мно було б почувати, що його власна куховарка ма║ свiй закуток, але... вiн же цiлком свiдомий партi║ць i добре зна║, як живуть iншi. Iншим ще гiрше становище: бува║ й так, що мають не чотири, а тiльки три кiмнати... от, наприклад, Микола Григорович. - Ти, Галакточко, як гада║ш,- зверта║ться мiй герой до сво║┐ дружини.Невже всi мають по чотири кiмнати? - Звичайно, не всi! - рiшуче iнформу║ Марфа Галактiонiвна.- Коли б усi мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирно┐ кризи. А то бува║ по три i навiть по двi бува║! Iван Iванович задоволене посмiха║ться. - Нi,- каже вiн,- я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарсько┐ норми мене ще нiколи не залишало. Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, "ватажка" i на iншу кабiнетну, ┐дальну та спальну меблю. Вiн згаду║ бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до по