на║  сорока,  про  що
стрекоче.
   Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi - на ноги! Що там таке?
Та що там таке?
   Подивились на Ванька, а  вiн  нiби  сказився.  Голiвку  в  плечi  втяг,
руками, як вiтряк крилами..
   - Та що там таке? - скрикнув нарештi хтось.
   - Ку-урява! По вулицi... бiжить! - закричав хлопчик.
   Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у
двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз - тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не
влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на  Ванька.
А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.
   - Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.
   - То, дядю,- кричить хлопчик,-  Мар'янчина  дiвка  бiжить.  Мабуть,  до
Палажки Христино┐.
   - Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патрiярх.- Чу║те, хлопцi?
   Знову зiйшлися. Не дивляться  один  на  одного  -  соромно.  I  кожному
хочеться над Ванькою помститись, та  не  знають,  як  зробити  це.  Перший
заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:
   - I коли це ти вилупив такого?
   - Це ти про Ванька?
   - Авжеж!
   Мовчить Петренячий - нiяково i йому. А Микита  Гордiйович  сто┐ть  бiля
дверей i обтрушу║ться., Шкода: нову жилетку уболотив.
   - Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.
   - Звiсно, що слiд,- нерiшуче додав другий.
   Голова одкашлявся i сказав "несмiло":
   - Ванько, ану-бо йди сюди!
   - Чого, дядю?
   - Iди, я тебе за вухо...
   Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
   - Як ти кажеш? - спитав патрiярх.
   - Н║!
   - Як це "н║"?
   - Не хочу.
   Шипить Микита Гордiйович: "
   - Порядки новi!- "не хочу!". Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi
це лiт п'ять позад. Я б тебе "не захотiв".
   I витер чоло хусткою.
   ...А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав  суховiй.
Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди.  Ванько  хотiв  додому
бiгти - не пустили.
   Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та  не
з того боку. Вискочили з Гордi║вого городу - i вже бiля збiрнi.  Дехто  не
встиг навiть  пiдвестись.  Були  це  нiхто  iнший,  як  дячок  Нечипiр  iз
Тро┐цько┐ церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
   ..."Тюхтi┐!" - думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому,
як у мишi, зовнiшньо вiв  себе  спокiйно  й  почував,  що  виклика║  сво║ю
маленькою постаттю повагу.
   Кажан, порiшивши, що вороги сюди не  прийдуть,  одразу  ж  закричав  на
людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни
все ж таки дивились на дячка.
   Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
   - Ви дума║те, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти
Бурися.
   А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
   - Може, хто зачепити нас хоче?  Ану,  спробуй.  За  селом  цiлий  отряд
сто┐ть.
   Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
   - Так то, люди...- усмiхнувся ║хидно дячок i думав про Кажана:
   "Дурень!"
   - Недарма амнестiю випустили,-  казав  далi  той.-  Миритись  хочуть!..
Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в "чеку" забрали! Правда, Нечипоре? Не
дозволимо цього!
   Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн  сидiв  на  дровиняцi  й
пахтiв кiльцями. Знали його  ранiш,  чули  про  його  дiла,  i  чомусь  не
вирилось, що це ║ вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це  ж  таки  була
права рука Бурися. А Бурися хто не зна║? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого
не вдiють - як в'юн крутиться.
   Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
   - Да! Доки не повернуть - миру нема.
   - А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.
   - Це вам звiсно.
   - Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан,
а дячок знову ║хидно усмiха║ться.
   - Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
   - Та про мене,  голубчику,  все  одно...  сказав  дiд  Кудря  i  зблiд.
Дивиться дячок на Кажана й нiби нацькову║: ану-бо ахни!  Правда,  i  думав
про це. Але Кажан опустив гвинтiвку  й  пiдiйшов  до  Микити  Гордiйовича.
Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
   - Менi незручно. Ви вже йдiть до себе...  Якби  ж  у  мене  не  кумував
Нечипiр...
   - Ну й добре...
   Потiм Кажан покликав свого батька  й  Нечипора  i  пiшов  до  розправи.
Дивилися ┐м мовчки услiд, аж поки ┐хнi ледве помiтнi у присмерках  постатi
зовсiм зникли за кучугурами.
   - Розбили ┐х, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
   - Звiсно, розбили.
   - Отож ┐м i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть,  цього  дiла  так  не
зоставлять. Шукатимуть.
   - А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
   - Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря  й  пiдвiвся.-  Мабуть,
ходiм, хлопцi, додому.
   I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.

   III

   Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапово┐ хати, що на тiм  краю  села,
на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в
цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить  у  вiкна
або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так  засiпали  бiйками,
що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi  було  тихо.  Тiльки  в
Потапа дим коромислом.
   - Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та  гляди  -  найкращого.  Ми
звикли гарний самогон пити.
   - З  удовольствi║м,-  п'яно  лепетав  Онисько  й  звертався  до  Микити
Гордiйовича:
   - Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
   Микита Гордiйович ухилявся:
   - Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
   - За що ж така немилiсть приключилась?
   - За те, що i нашим, i вашим. О!
   - От тобi й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
   - Звiсно, не вчорашнього!
   Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
   - А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в
дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi -  лясь!  I  вдарив  кулаком  об
стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
   - Правильно, Нечипоре?
   Дячок сидiв бiля богiв i ┐в яблука. Вiн випив усього  три  наперстки  й
почував  себе  тверезим.  Тiльки  очi  йому  пiдмаслились,  а  лiве   нiби
пiдморгувати стало. Вiн знав,  що  тут  не  тiльки  пиячити,  а  й  сидiти
небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно..."
   Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшн║.
   - Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
   Дячок значно промовив:
   - Картьожиться треба покинути!
   Кажан подивився  на  Нечипора  й  зразу  замовк.  А  Микита  Гордiйович
виправдував Ониська:
   - Така проклята вдача - нiколи не пiде однi║ю стежкою. Йому щоб  одразу
двi.
   Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
   - Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате,  чу║ш?  Не
засне твiй Ванько?
   Але розбуркати Петренячого не можна  було.  Вiн  схилився  на  стiл  i,
держачи в однiй руцi пляшку, хропiв.  Микита  Гордiйович  махнув  рукою  й
вийшов iз хати.
   А Онисько говорив до дячка:
   - Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольно║  життя  змiнили?
Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр  свою
i пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарiзали?
   Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
   - Всяко бувало.
   - Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
   - А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
   Дячок пiдняв брови й наставив гострi сво┐ очi на Ониська. Той подивився
на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
   - Воно, звичайно, ваша власть  i  сила,  але  цього  робити  не  можна.
Забороня║ться, як той казав.
   Думав: "Дурить сволоч". Зна║, що тепер нiчого з ним не вдi║мо. Хотiлось
пiдвестись i вдарити по пицi.
   А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
   - Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так.  Значить,
вiзьмеш його, положиш горiчерева - i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт
iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками  пооддира║ш.  Да!  Одно  слово,
помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
   Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
   А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас  сидiв
бiля дверей i миготiв очима. Потiм  пiдiйшов  до  Кажана  i  говорив  йому
пошепки:
   - Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцi┐ напастi.  Незручно
нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть.
Бог iз ним, а нашо║ дiло сторона.
   Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
   - Ви, тату, нiчого не понiма║те. Звiсно, ваше дiло сторона, а  мо║  нi!
Бо як був я у плiну, в Германi┐, скажем, то говорiть менi...
   Сiв знову струнко:
   - Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите,  i
не зна║те. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску...
   Розказав, як  збудувати  дешевенький  льох  для  бараболi  на  пiщаному
грунтi.
   А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
   - Вмерла матiр, не зумiв я  тебе  призвести  до  дiла.  0х!  бiдна  моя
головонька!
   - Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли ┐хав з полону:
батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю стро┐ти.
Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це перво║ дiло!
   В хатi було душно й повно диму. Смердiло  паленою  ганчiркою  i  -  вiд
розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути
було крик перепела.
   Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже  не  пив  i,
схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
   - Де Микита Гордiйович?
   Заспоко┐ли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить,
варту║, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
   Поки Кажан не розказував про "┐хнi дiла", дячок почував себе  спокiйно.
Тепер була  напруженiсть,  i  кожне  маленьке  шамотiння  змушувало  серце
стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що
одурив його: Кажан безумовно втiк  би  куди-небудь  далi,  якби  знав,  що
Нечипiр тiльки тому й залиша║ться тут, що ма║  на  це  наказ  вiд  Бурися.
Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля  якого  сидiв  дячок,  i
постукав.
   Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв.
Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем
Марькою.
   - Це ви стукали?
   Стукала, звiсно, не вона, а Марька.  Побачили,  що  в  хатi  майже  всi
сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
   Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
   Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у не┐ корову,  що
комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
   - Хай вас мати божа спасе й помилу║!
   Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
   - Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за  сто  верстов.  Кажи  просто:  чи
дозволимо держати ┐┐ чи нi?
   - Отож, отож, мо┐ дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
   - Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.
   Так i пiшла Килина, не заспоко┐вши свого серця. Аж поки  сонце  зiйшло,
ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
   ...А коли зайнялась рожева зоря, в хату  вскочив  Микита  Гордiйович  i
ледве промовив:
   - Тiкайте, хлопцi, ┐дуть!
   Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.
   - Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi
витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
   - Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
   - Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
   ...Як кiшка сто┐ть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию  витягнув,
нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
   Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
   - Оце - атльоти, вже й полякались!
   - Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита  Гордiйович.  Кулею  вискочив  з
хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович  махнув
рукою:
   - Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!
   Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбито┐ блискавкою  верби,
перевели дух.
   Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли  в
болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
   На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.
   Пострiл  один,  другий.  I  знову   тихо.   До   села   вступав   загiн
червоноармiйцiв.

   IV

   Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
   - Дi-iла!
   Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись  у
даль.
   На корчах було дуже незручно.  Перш  за  все  нiяк  було  присiсти,  бо
прийшлось би ввесь  час  держати  ноги  в  водi,  по-друге,  призвича┐тись
босонiж до гострякiв - теж не легка справа.
   А жити тут невiдомо скiльки  прийдеться.  Принаймнi  доки  не  ви┐де  з
Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе  село
облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки - так тебе й пiдхоплять.
   - Люди ж якi,- каже  Кажан,-  сьогоднi  одному  боговi  вклоняються,  а
завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти ║...
   "Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжу║ далi думати Нечипiр.- Iнший  так
i розпиня║ться перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити".
   Особливо хвилю║ дячка Онисько: це ж  такий  мiзерний  чоловiк.  Що  вiн
надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi  холоднi  колючки.  Сидiти  ж
треба. Нiчого не вдi║ш. Тепер уже тiкати нiкуди.
   Дивиться на Кажана. Чита║ на обличчi:
   "...Чого я  забiг  iз  тобою  в  Грушiвку?  Показати,  з  якими  людьми
валандаюсь? Не варто було!.."
   Дума║, мабуть, що то ║ вiн,  дячок.  "Мабуть,  здаюсь  йому  нiкчемним.
Вигляд у мене який?" - i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.
   В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i,  побачивши
людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у  гущавину.  Потiм  по
рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля  корчiв,  як  у  люстерцi,
вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав  боязко
зазира║ сюди. А по стрункому стану очерету пробiга║  легке  трiпонiння:  -
"Ч-i-iч!" - i зникло. Високо над головою пролетiли качки.
   - Мабуть, i Бурися пiймали вже... звiсно! Може,  й  розстрiляли  вже...
Авжеж не помилують. Дiла!
   Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на
одну, то на другу ногу. Сплюнув.
   - Хоч би табаку захватили... А тепер i живи, як хочеш.
   Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього  недоброхiтне  ставиться,  й
хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що  послухав  Бурися.
Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною  й  навiть
непотрiбною.
   Зате   розкуйовджена   постать    Кажанова    раптом    почала    якось
перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з не┐.
   - Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? - кинув Кажан.
   Нечипiр здригнув. Провiв по головi  долонею  -  болiла  пiсля  випивки.
Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.
   - Чого я нiчого не кажу? - сказав вiн.- Що ж я буду говорити?
   - От тобi й ма║ш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.
   "...Треба думати - це вiн правду говорить. I  саме  менi  думати".  Але
придумати нiчого не мiг i кинув:
   - Будемо ждати. Може, по┐дуть сьогоднi.
   - А як не по┐дуть?
   - Не по┐дуть?.. Нi, як же, по┐дуть!
   - Тьху! наче пообiцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не по┐дуть!
   Тодi стало якось дражливо. I тому,  що  вiн  не  мiг  чогось  розумного
порадити, вiдчув себе дячок майже  нiкчемним,  тим  бiльше  нiкчемним,  що
постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
   Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
   - Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
   Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той  похилив  голову,-  мабуть,  i
йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла,  нiби  ┐┐  хтось  обценьками
схопив.
   От  уже  сонце  й  на  полудень  повернуло,  а  чуток  нiяких.   Микити
Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли ви┐дуть,  "...Може,  його  вже
забрали?" - стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
   Кажан скаржився, що вже ┐сти хочеться. Нечипiр почував те ж.
   З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона
з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь  кра║вид.  Над  очеретами  стрiлами
носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко,  нiбито  в  не┐  були  не
пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
   Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
   - Сволоч!
   - Що ти кажеш? - спитав дячок.
   - То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший стражда║, а другий  зда║ться.
Примiром, надiявся я на декого iз сво┐х, а получилось  -  нiщо.  Так,  аби
казати та вводити нашого брата.
   - А ти що - маленький? Не зна║ш, куди тодi йти? - суворо  кинув  дячок:
йому раптово прокинулась ненависть.
   Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким  свого  приятеля  й  змiшався.
Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
   - Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,-  казав  Кажан
далi.
   Дячок подивився на нього: сто┐ть блiдий  i  щелепи  розвернуло,  тiльки
нiбито понижчав.
   - Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо
не один ти тут.
   Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись  прийдеться.
Натяка║,  певно,  на  його:  мовляв,  стане  осторонь,  а  його,   Кажана,
розстрiляють. Але це дурниця: хитру║,  бельбас,  не  зна║,  як  вигородити
себе.
   В цей час нiбито хтось когось покликав.  Нашорошились  -  нема.  Але  в
другий раз уже Кажан попередив.
   - Хло-о-пцi! - нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не
впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
   - Хто там такий?
   - Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
   - Чого тобi треба? - знову запитав дячок.
   - Та ┐сти принiс.
   Почуття голоду зразу дало знати про  себе.  Хай  буде,  що  буде,-  аби
на┐стися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так  в  отрядi
не приходилось голодувати.
   - Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи  клуночка.-  Молоко
тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
   Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
   пли iз смаком, опережаючи  один  одного.  Коли  в  горнятку  нiчого  не
залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом
i сказав:
   - Мало.
   - А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на  селi,
чи великий загiн сто┐ть. Розказував Ванько багато, а того, що  треба,-  не
зна║:  мовляв,  де  там  йому  до  справи,  коли  дядьки  там  такi  гарнi
попри┐жджали.
   - А не бачив, скiльки ┐х? - спитав Кажан.
   -  У  нас  дво║  сто┐ть...  Книжку  менi  подарували...   а   далi   ще
кiльканадцять.
   - А довго вони тут будуть, не чув?
   - Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра  виставу  зроблять.  А  там,
мабуть, i по┐дуть... А може й нi!
   Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i -  мало  не  скрикнув.  Крiзь
очерет дивилась на нього пара очей.
   - Дядю, чого ви так зблiдли? - спитав хлопчисько.
   Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: "Пропали!"  Ваньковi  теж,
мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги  не  несуть,  нiбито
прив'язанi.
   - Дiду Кудря, де ви ║? - проскиглив вiн жалiбно.
   Дивиться - у Кажана знову обличчя почервонiло.
   - Так ти не сам прийшов? - зiдхнув з полегшенням Кажан.
   - От ще дурне! Чого ж ти  не  сказав?  -  кинув  дячок  i  подивився  в
гущавину: - Чого ви прийшли, дiду?
   - Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
   - Ну?
   - Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi!  Жалько  менi
вас, та й годi!
   Скаржився далi Кудря, що занапрасно  його  вчора  Кажан  вилаяв.  Довго
говорив дiд, а Нечипiр думав: "Проклятi люди, навiть  умерти  спокiйно  не
дають".
   ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
   - Дивлюсь - хлоп'я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую - безпремiнно до
них. А як догнав - призналось.  Спасибi,  небрехлива  дитина.  Ну,  оце  й
побачив вас.
   Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i  нарештi  догадався,
що вже час йому й додому поспiшати. За  кiлька  хвилин  дiд  i  хлопчисько
зникли в гущавинi.
   День хилився до вечора. Синя хмара хоч i  повагом  плазувала,  але  вже
майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю  схилилось,  що  його
вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i  лягло
на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На
селi iржали конi.
   ..."Кiннi",подумав дячок. I хтiлось, щоб були  пiшi.  Злiсть  брала  на
дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна  було  роздивитись
усе як слiд?
   Згадав Микиту Гордiйовича. "Яхида! Хоч би ┐сти принiс". Але зате трiшки
заспоко┐вся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш
робився. I тодi знову стискало серце.
   Не хотiлось говорити. Навiть слова  виходили  з  легенiв  якiсь  чуднi,
кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
   В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
   Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"

   V

   Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр
i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу  дмухав
свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
   Йшла дванадцята година ночi.
   Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко ┐х сорочки  так  iзмокли,
що  прийшлось  знiмати  й  викручувати.  Пiзнiш  дощ  перестав,   але   не
розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр  поллються  струмки
холодно┐ води.
   Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як
десь пiд повiткою  хтось  награвав  на  балабайку  -  мабуть,  iз  отряду.
Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали  -  запалювали
цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в
цiм нiчого певного, бо на  березi  зараз  за  великою  могилою  починались
Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли
пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен  рибалка,-  човна
не було: мабуть, по┐хав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли  на
старiм мiсцi. Потiм  Кажановi  вздрiлося,  що  хтось  скрада║ться  по  цiй
вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.
   З годину стоять мовчки.
   Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши  ноги  у  воду.  Навiть
теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло
обгортала   покалiченi   колючками   ноги.   Кажан   стояв,   як    пугач,
настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно
було.
   Дячок слухав звуки балабайки, що  ледве  долiтали  сюди,  i  йому  було
сумно. I сiре небо, i жалiбна  пiсня,  яку  вигравали  там,-  усе  сприяло
такому настро║вi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про
минуле.
   Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили ┐┐ (держава коштiв не  видавала)
, вiн при┐хав до свого батька  -  дякона  поганенького  приходу  -  i  тут
вирiшив помститись.
   Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги
вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага -  тiльки  засiб.  Правда,
"свiтле й справедливе" з часом стушувались.
   Але ж...
   Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо  ж  вiн
боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого  бракувало
йому? Тодi промайнуло  йому  в  головi  якесь  просте  слово  i  соромливо
сховалось. Воно справило на нього таке вражiння,  нiбито  вiн  його  почув
уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду -  тому  так
тепло стало йому.
   А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив
дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
   Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
   Просте слово прозвучало несподiвано  так:  "любов".  Але  кого  любити?
Бiдних? Смiшно. Але "любов"  виходить  все-таки  природно,  а  "смiшно"  -
пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок  в  образi  християнки,  яка  буде
носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз
була ще безглуздiша й недоречна.
   Дячок  сидiв  до  Кажана  спиною,  i  коли  той  заворушився,   спитав,
зiтхнувши:
   - Що там таке, друже?
   Кажан мовчав.
   А хмари пливли кудись у  далечiнь,  i  здавалось  iнодi,  що  й  очерет
пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло:  водяна
твар жила сво┐м нiчним життям.
   Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
   Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
   - Що ти говориш? - сказав  Нечипiр  i  повернувся  до  приятеля.  Кажан
заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
   - Хлiб iз поля звезли, жити будуть... Мабуть, байдуже, що i як..
   - Жалi║ш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
   - Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан,  не  вiдповiдаючи,-  то,  може,
призвiв би до дiла хазяйство... Год мiй одпустили... Да.
   Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн,  мовляв,
зовсiм даремно.
   - От, скажемо, луки... Хiба ┐х так содержуть? Як зiйшла  вода  -  треба
граблi в руки та зiбрати все,  що  зверху.  А  в  нас  цього  нема.  Дiдiв
слухають: що Бог дасть... Вiн дасть...
   Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась  велика,  досi
невiдома йому сила. Це вже був не той  бельбас,  якого  хотiлось  ногою  в
голову штурхнути, це  було  щось  таке,  що  перед  ним  вiн  був  занадто
маленький.
   - Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не
дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава... Травище!
   Останн║ слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
   Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
   - Це ти в Германi┐, в плiну?
   I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I
вже важко було вiд цього слова,  як  у  дитинствi  бачити  увi  снi  чи┐сь
допитливi очi.
   А Кажан, що все бiльш загублював сво┐ людськi форми, гудiв:
   - Отож i пiсок... Да! В пiсок, як у  нас,  треба  садовити  картошку  з
гно║м. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
   Потiм змовк i довго переступав з однi║┐ ноги на другу.  Почувалось,  що
головного вiн ще не сказав. То був лише вступ  до  чогось  жорстокого,  що
повинно трапитись на водi, розбуркати  цей  байдужий  очерет  i  розрядити
напружену атмосферу.
   Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
   I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на  корчах:  "Ву-у-у".  "Це
кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
   - Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
   - Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
   - Да, призвели... Микита ┐сти не принесе... Атож! Вiн говорив на  ввесь
голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
   - Якби знати про амнестiю. Як воно... ну?..
   - Мабуть, помилують,-  кинув  дячок  i  чомусь  сам  перелякався  свого
голосу.
   - Помилують? Не знаю... мабуть, не всiх.
   Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не
його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
   Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн  нiчого  нiкому  не
зробив, що його одурили,  що  вiн  невинний.  Але  була  якась  безвихiдна
упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба.  Що
було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках  знову
стукало.
   Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це  торохтить  по  бруку
вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки  хмари,
як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
   Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
   Замовкла вже й балабайка.
   I чу║ тут дячок напружений голос:
   - Нечипоре!
   - Що таке? Я тебе слухаю.
   - Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
   - Про що? Кому?
   Знав, про що пита║, хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
   А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути,  як  важко  диха║.  Серце
закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже  не
видно було - нi неба, нi очерету, не чув  нiчого.  Нiби  величезна  гамула
нависла над ним, i темнiло в очах.
   От простягло руку...
   ...Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
   Промайнуло в головi: "любов"...
   ...А пальцi здавлювали горло  все  мiцнiш  i  мiцнiш.  Спершу  налилось
кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки  десь  у  кутку  билась  думка...
Потiм i ┐┐ не стало.
   ...Шарудiв очерет.



   ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)

   I

   На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити.  Результатом
перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька  хвилин.
Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня,  в  купе  Криленка
ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
   - Прошу пробачення,- сказав вiн.- В  розбите  бандою  вiкно  врива║ться
вiтер, i пасажири вимагають,  щоб  я  ┐х  перевiв  у  iнше  мiсце.  Чи  не
дозволите використати купе дипломатичних кур'║рiв?
   - Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло  дво║.
Один iз них середнього зросту, з живими мишачими очима - мовчки положив на
полицю чемодана  i,  не  привiтавшись,  сiв.  Другий,  очевидно,  супутник
першого, не в мiру худий, не в мiру високий, так що, входячи в купе, мусiв
низько вклонити голову,  щоб  не  зачепитись,  нервово  вiдкинув  плече  i
попрохав пробачення за турботу. Сiдаючи  напроти  Криленка,  вiн  поправив
ремiнь свого саквояжа й сказав:
   - Я вам не заважаю, шановний добродiю?
   - Очевидно, нi,- промовив Криленко i здивовано подивився  на  пасажира:
його увагу зупинила зайва запобiгливiсть.
   Не в мiру високий пасажир  мовчки,  не  пiдводячись,  скинув  пальто  й
подивився сво┐ми свiтло-синiми очима  у  вiкно.  В  такому  положеннi  вiн
просидiв декiлька станцiй, i тiльки коли в купе спалахнув рiжок електрики,
пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка i, пiдсiвши  ближче  до
столика, забубонiв по ньому сухими музичними пальцями.
   За цей час його супутник встиг декiлька разiв вибiгти з купе i вихопити
з подорожнiх станцiйних буфетiв кiлька фунтiв  шинки,  цукерок,  яблук  та
iншо┐ ┐жi. Раз у раз вiн наливав чаю в свою металеву чашку i набивав  рота
принесеним. Коли потяг одходив  вiд  станцi┐,  швидкий  пасажир  розгортав
якийсь журнал, виймав вiдтiля  записну  книжку  i  щось  там  занотовував.
Iнодi,  коли  вагони  пролiтали  повз  оселi,  вiн  пiдбiгав   до   вiкна,
безцеремонне затуляв його сво┐м станом i пильно  вдивлявся  десь.  За  двi
хвилини вiн знову сiдав на сво║ мiсце i знову брав  олiвця.  Нi  до  свого
супутника, нi до Криленка вiн не промовив  жодного  слова.  Очевидно,  цей
пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою.  Весь  час
вiн наспiвував веселу шансонетку, вимовляючи тiльки:
   - Труля-ля-да-труля-ля!
   Осiннiй вечiр несмiливо зазирнув у вiкно. Що  далi,  то  все  мiцнiшало
свiтло електрики.  Одноманiтнi  перебо┐  колiс  глухо  бились  у  вагон  i
заколисували. Експрес летiв у тумани, одкидаючи верстви,  обганяючи  гони.
Мчались озера, лiси; одлiтали стовпи. Паровик, побачивши далекий  червоний
семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
   Коли Криленко розплющив очi,  вiн  побачив:  високий  пасажир  i  зараз
бубонiв по столу, викидаючи сво┐ тендiтнi пальцi. Його супутника не  було.
Вiд парового опалення в купе стало душно, i Криленко пiдвiвся з лiжка, щоб
скинути пiджак. Осiннiй вечiр уже розтанув, i в купе заглядала темна мряка
дощовито┐ ночi. З сусiднього купе, що праворуч, доносились голоси.
   - Дозвольте спитати вас,- сказав пiсля довго┐ мовчанки високий пасажир,
коли Криленко, повiсивши пiджака, знову збирався лягти,- вiдкiля ви ┐дете?
   - З Нiмеччини,- не повертаючись, коротко кинув Криленко.
   - Мабуть, в посольствi працювали? - спитав пасажир i  уважно  подивився
на свого спiвбесiдника.
   - Так!
   - Я одразу догадався,- усмiхнувся вiн.- Саме в посольствi, бо iнакше ви
не мали б такого вигляду.
   Криленко швидко поправив рогово-совинi окуляри: його непри║мно  вразила
така несподiвана фамiльярнiсть.
   - Якого вигляду? - трохи суворо спитав вiн i круто повернувсь.  Пасажир
враз знiтився i обличчя йому перекосилось.
   - Коли я  вас  образив,  то  прошу  пробачення,-  промовив  вiн.-  Менi
здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рiдко говорю.
   Криленко, який мав  здiбнiсть  завжди  й  всюди  хутко  зорi║нтуватись,
рiшив, що вiн ма║ справу з людиною не зовсiм психiчно нормальною.
   - Я теж радий поговорити з вами,- поспiшив вiн сказати iншим  тоном,ви,
очевидно, не зрозумiли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?
   - Бачите,- помовчавши, промовив  химерний  пасажир,-  коли  б  ви  були
випадковим туристом, то цi вашi гостроносi щиблети дуже хамлувато сидiли б
на ваших ногах. А втiм,-  раптом  пiдводячись  i  несподiвано  простягаючи
руку, сказав вiн,дозвольте одрекомендуватися: iнженер Сердюк.
   - Дуже при║мно,- машинально, не називаючи свого прiзвища, стиснув  руку
Криленко, i тут вже вiдчув, що при║много  було  надто  мало.  Iнженер,  не
по-звичайному представившись, знову замовк, i на його  n  обличчi  заграла
хороблива усмiшка. I ясно: це не могло не вплинути на Криленка.  Короткий,
але химерний дiалог з випадковим подорожником нагадав  йому  чомусь  першi
днi 17-го  року.  В  уявi  йому  промчалось  кiлька  несподiванок,  i  вiн
здригнув. Але зате Криленко згадав i  рiвнi  берлiнськi  вулицi,  i  тихий
кабiнет над  Шпрее,  i  нормальне  й  точне,  мов  годинниковий  механiзм,
нiмецьке життя. Все це перший раз  за  всю  дорогу  пройшло  перед  ним  з
кiнематографiчною швидкiстю i залишило за собою в його душi трохи гiркий i
непри║мний слiд. I що його з Берлiна зовсiм одкликано,  вiн  тiльки  зараз
гостро вiдчув.
   - Так от я й дивлюсь на вас,- сказав пiсля невеличко┐ павзи Сердюк,- не
турист ви... А я, зна║те,- i вiн весело зареготав,- зна║те, по┐хав  колись
до Шварцвальду. Це було комiчне турне. Хоч як  повернусь  -  усе  моветон.
Нiмкеня, зна║те, за мною як  за  немовлятком  ходить.  Це,  каже,  iнженер
"рюсь" i робить наголос на "рюсь"  мовляв,  пробачте  йому.  Це  було  так
комiчно...
   Iнженер уважно подивився на свого спiвбесiдника. Обличчя йому  мiнялося
щохвилини, i на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу.
   -  Чи  не  дума║те  ви  пiдкреслити  вiдому  банальнiсть  про  нiмецьке
фiлiстерство? - кинув Криленко з метою розхолодити  iнженера  та  добитись
таки нарештi, хто перед ним сидить.
   - Саме це я й хотiв пiдкреслити,- поспiшно сказав Сердюк.- Хiба вас  не
цiкавить таке питання: як вплива║ на психiчну рiвновагу людини комбiнацiя,
що склада║ться з  Лоенгрiга,  Шпiльгагена  та  бюргера?  Я  маю  на  увазi
цивiлiзованого тевтона.
   - Але в ваших словах звучить якась образа,- усмiхнувся Криленко.-  Чому
ви з таким завзяттям напада║те на них?
   - На кого це?
   - На цих же, вищезгаданих, тевтонiв.
   Iнженер подивився й сказав обурено:
   -  По-перше,  ви  даремно  пiдкреслю║те  "тевтонiв":  що  було,  те  не
вернеться. А потiм,- невже ви й досi не догадались, шановний пане...  будь
ласка, ваше прiзвище.
   - Криленко.
   ...Шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крiм того,
я  думаю,-  i  Сердюк  узяв  зовсiм  професорський  тон,-  оскiльки   наша
сучаснiсть   характеризу║ться   проблемами,   так   би   мовити,    вищого
iнтернацiонального порядку, оскiльки я, частка цi║┐ сучасности, не можу не
цiкавитися внутрiшнiм змiстом вiдомих менi  народiв.  Ви  мене,  очевидно,
розумi║те?
   - На жаль, нi,- вже трохи рiзко кинув Криленко.
   - I я шкодую,- серйозно сказав Сердюк i раптом по-дитячому зареготав: -
Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це - експеримент, не  бiльше.  Сидiв
напроти вас i думав: а що як я  вiзьму  та  й  заговорю  з  цим  добродi║м
езопiвською мовою?
   Криленко змiряв спокiйним поглядом свого спiвбесiдника i мовчки  вийняв
з кишенi портсигара. На цей раз вiн i натяку не подав, що  iнженер  драту║
його сво┐ми виходками. Тепер не залишилось жодного сумнiву, що  перед  ним
сидiла психiчно ненормальна людина.
   Одноманiтнi перебо┐ колiс бились у  вагон  з  колишньою  настирливiстю.
Сердюк мовчав i дивився у вiкно, повз котре  з  тоскним  посвистом  летiла
осiння нiч. Криленко, запаливши сигару, лiг i одвернувся до стiни. В  купе
стояв той  химерний  електрично-тьмяний  присмерк,  який  бува║  тiльки  у
вагонах вищого класу. Було тепло i затишно, i мисль обминала  i  буднi,  i
невдачi, i нуднi обов'язки. Тодi десь клубились тихi асоцiацi┐ i загортали
купе в фiлософiчно-задумливе мереживо.
   - Так... так-с! - кинув за спиною Криленка Сердюк. Але Криленко вже  не
звертав уваги на iнженера. Вiн найшов вигiднiшим для себе  подрiмати.  Вiн
мав добрi нерви, i тому, коли попадав у становище, подiбне даному,  завжди
вмiв найти в нiм сво║ мiсце. I тепер вiн скоро втямив, що химерний iнженер
хоч i явно психiчно ненормальний, але, без сумнiву, ма║ тихий темперамент,
i йому нiчого не заподi║. Отже, краще заплющити очi i помiркувати про сво║
майбутн║. За два днi вiн мусить увiйти в зовсiм нову обстановку, що в  нiй
не був бiльш як чотири роки. Ще декiлька станцiй -  i  нова  станцiя  його
життя. Вiн полiз у бокову кишеню i, дiставши там паперовник, витяг з нього
акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до  електрики.
Аркуш було списано дрiбними, але чiткими лiтерами - рукою самого Криленка.
Це була його бiографiя, що ┐┐ вiн заготував ще в берлiнському будинку  над
Шпрее. Вiн завбачливо написав ┐┐, припускаючи, що в "Цека" загублено  його
анкету i що в час призначення його на нову посаду вiдсутнiсть бiографiчних
даних може ускладнити справу.
   - Народився я,- мовчки, через рядки читав вiн свiй  житт║пис,-  в  1891
роцi, в Ки║вi... Батько мiй iнженер-путi║ць, старий есдек (умер)... Мати -
вiдома укра┐нська самостiйниця (умерла)...  Братiв,  сестер  не  мав...  З
двадцяти рокiв с.-д... В есдебе з 16-го року. Освiту маю  унiверситетську,
вищу школу скiнчив у Нiмеччинi...  Фах  -  iнженер-механiк...  З  двадцяти
рокiв  жив  у  Швейцарi┐,  Нiмеччинi,   Росi┐,   Укра┐нi...   З   дружиною
розiйшовся... Остання посада...
   Вiн перечитав ще рядкiв 30 i положив  листа  на  груди  -  одноманiтний
перебiй колiс заколисував - i  сплющувались  очi.  В  купе,  що  праворуч,
зiбралась, очевидно, весела компанiя, i вiдтiля, не  стихаючи,  пробивався
гомiн. Експрес пролетiв уже декiлька нiчних станцiй i, розрiзаючи  осiннiй
туман порожнього степу, поспiшав до вузлового пункту.  Криленко  мав  свiй
режим i тому рiшуче боровся зi сном: в цей час вiн мусiв читати. Положивши
в  паперовник  свою  бiографiю,   вiн   почав   перебирати   в   ньому   з
напiвзаплющеними очима акуратно згорненi листи. Не  дивлячись,  вiн  витяг
одного з них, i розгорнув.
   - Мiй коханий Яремо,- байдуже водив вiн зiницями по претензiйних рядках
листа колишньо┐ сво║┐ дружини.- Я знову про те ж: ти покинув мене,  але  я
свого котика кохаю, як i в першi днi безумного медового мiсяця.  Як  зараз
бачу перед собою твою класичну постать. Цей високий,  енергiйний  лоб,  цi
розумнi темно-суворi очi, цю iронiчну посмiшку, що  хова║ться  в  куточках
уст. Цього я нiколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш,  бо  за
кожним тво┐м кроком до само┐  смерти  буде  пильно  стежити  твоя  колишня
кiшечка... I от, як тiльки я узнаю, що ти  покохав  когось,-  чекай  мене:
тебе уб'║ жiнка, яка...
   Криленко, не дочитавши листа, спокiйно положив його у конверт i засунув
у паперовник. I тут же,  зиркнувши  на  Сердюка,  який  i  тепер  сидiв  у
колишнiй позi бiля вiкна, вiн в'яло подумав, що Сердюк по сутi його колега
i що в Сердюка таке ж волосся, як i в його  колишньо┐  дружини.  Криленко,
щоб розвiяти сон, навiть хотiв заговорити з iнженером. Але  в  цей  момент
дверi з шумом одлетiли вбiк i в купе увiйшов жвавий пасажир. Вiн мав трохи
розхристаний вигляд, i його червоне обличчя у┐дливо пiдкреслювало, що  вiн
допiру провiв декiлька годин з веселою компанi║ю в купе, що праворуч, i не
без участи виноградного чи якогось там iншого вина. Криленко тiльки  тепер
догадався, де був цей спутник, i, зиркнувши на його осадкувату фiгуру,  на
його  пiдсмаленi  очi  та  парикмахерський  продiл,  подумав,   що   йому,
Криленковi, усмiха║ться перспектива дещо узнати про Сердюка  i  головне  -
розвiяти сон.

   II

   - Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!  -  надто  непримушено  скрикнув
супутник iнженера i пiдсiв до Сердюка... Ну... ну... чи не досить мовчати?
   - Я не мовчав, - заперечив iнженер i пiдкинув плече.
   - Очевидно, вже з вами познайомився?  -  звернувся  жвавий  пасажир  до
Криленка.- Це з ним бува║. Так би мовити, "пар оказьон". Але  говорив  вiн
безперечно не на ту тему, яка його цiкавить... Так я кажу, Сердюче, чи нi?
Ну?
   Iнженер не вiдповiдав. По всьому видно було, що  його  карючить  тон  i
непримушенiсть супутника.
   - Так тодi дозвольте й менi познайомитись з вами,-  сказав  несподiвано
жвавий пасажир i подав свою руку Криленковi.
   Це знайомство скидалось уже на