овом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн коха║ мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Он║гiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн ┐┐ вiдштовхував. Як вийшла замiж... Ну, ясно: iсторiя повторю║ться. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мо┐ вигадки. Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не дума║ вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? "Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!" Я обережно стала його випитувати. - Ну, добре,-'сказала я.- Припустiм, що ти мене коха║ш, i припустiм, що я обдурила тебе. - Себто як? - не зрозумiв мене Чаргар. - А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт. Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав "хто менi дав право"). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала: - Що значить - "хто дав менi право?" Вiдкiля цей тон? Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию. - Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, ┐й-бо проти волi образила тебе. Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря - так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну. - Добре, я на тебе не гнiваюсь! - сказав художник.- Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi? Тодi менi блиснула мисль, i я сказала: - Вийшла, мiй милий! Вийшла! Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. "Алiменти", - якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив ┐┐. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене сво┐ очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей. IX Так скiнчилася моя iсторiя з художником. Так ганебно скiнчилось це святе (вiн так i говорив колись: "свята простота") i тепле кохання. Хiба можна написати ту муку, що творилась тодi в мо┐й романтичнiй душi? Сьогоднi я на життя дивлюсь цiлком реально. Сьогоднi я й сама iнодi посмiхуюсь iз себе. Але тодi в мо┐х очах маячiла сентиментальна даль, i тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя, не мiг утекти вiд свiтового бардачка, я кинулась у розпач. Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий закуток мо║┐ неповторно┐ молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед "анютиних глазок", кануперу й м'яти закукурiкали мо║ дитинство. Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мо┐ надi┐ й сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв. Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький домик, i золотого пiвника на флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки - все це я покинула в iм'я його. Спершу, як i треба було чекати, я хотiла якось помститись за розбитi надi┐. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi, чого вiн вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто не згадувала його - таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у мо┐х очах. Але тоска за даллю не покидала мене. Бiльше того: вона тепер так розгорiлась, як нiколи. Це було ┐┐ останн║ полум'я. Нiхто з радслужбовцiв не брав тако┐ велико┐ громадсько┐ нагрузки, як я в цi днi. Я, як п'яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось, що я затоплю в цiй роботi сво║ лихо. Але скепсис уже з'┐дав мене. Менi ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу дрiбних i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло ┐хнiх iнтересiв обмежу║ться "геранню" на столi. Я брала активну участь в органiзацi┐ жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцево┐ стiнгазети, але я завжди думала, що нашу стiнгазету зовсiм не випадково називають "Стiнгазом" ("стiнгаз"). Саме все це - газ, димок. Горить вогка солома, а люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що "без огню не бува║ диму". Коли я виходила з установи й на порозi зустрiла сiрооку журналiстку. Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене пiд руку й пiшла зi мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала: - Ну, так ти й досi Париж згаду║ш? - Який Париж? - спитала я. - Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю про той Париж, що... Велика французька революцiя? - Одмовляюсь тебе зрозумiти! - холодно сказала я. Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не повернеться й не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi. - Ти зна║ш,- раптом сказала вона,- ║сть багато непомiтних людей. Ну... комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони й геро┐. А що таке ти? Ну, скажи - що таке ти? Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не розумiла, чого вона хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала мене по плечу й несподiвано зареготала. - От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно. Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому. Того дня я не обiдала. Менi в'┐дливо лiзла в голову якась мисль, i я вперто затримувала ┐┐ в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин. В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала. Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила до мене, i менi прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер поводжуся з нею. Тодi я пригадала ┐┐ перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк не могла уявити його в ролi закоханого юнака. Раптом бiля мого вiкна сiла якась птичка й заспiвала. Це було так химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про щастя: "Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них..." i т. д. У дворi кричали дiти ║врея, i я подумала, що старий ║врей i досi мудру║ над талмудом, як тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi ║вре┐. В мо┐й кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову та║мний "голем", чорт-хапун, i судний день ║врейсько┐ провiнцi┐. Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд себе. - Отже, журналiстка пропону║ поспiшати? - сказала я.- Але куди поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться! - Ага! тепер i "Боже мiй"! - подумала я. I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не боролась iз Богом? Я хотiла сво┐ми власними силами пiзнати напiвабстрактну даль. Але без "Нього" (я пишу "Нього", бо вiн i справдi був менi тодi безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без "Нього", але вiн не мiг менi пробачити цього. - Так,- подумала я.- Це менi за нахабство. Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя. Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни я колись бачила стару iкону: ┐┐ туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила взяти ┐┐ вiдтiля й поставити в сво┐й кiмнатi. Але як я зроблю це? Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовiй сто┐ть прас. Тодi я пiшла до товаришки Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою. - Що з вами? - спитала я. Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде. Але я ┐й, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше. Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив ┐┐ цi║┐ ночi. Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла: - Бiдний, бiдний товариш Бе! Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала: - Чи не дозволите менi забрати ваш прас? Товаришка Уляна засу║тилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже сонце. Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настро┐в мене на вiдповiдний лад. Я внесла його в кiмнату, прив'язала до нього (до не┐, до iкони) невеличку мотузку й повiсила в куток. Потiм я побiгла в мiсто й купила там у яко┐сь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла. Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки. Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi мо║┐ вiтчизни. Страждання людей, ┐хня хресна путь до свiтово┐ Голгофи - все це так ясно постало передi мною. Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашо┐ дiйсности, що загубилась в та║мному космосi, про придавлених фортуною людей мо║┐ вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi. - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! - шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя. Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми. Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок мо║┐ лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки. - Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле Воскресiння Христа. Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi зовсiм розвиднилось. З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на колiна перед образом Спасителя. Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для мене, його мiсце на мо║му серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш. Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер я не вмiла реготати й не вмiла так смачно ┐сти шоколад. Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи, зда║ться, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась.- Мене здивувало нахабство. Така пiзня нiч - i так стукати до одиноко┐ дiвчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мо┐ дверi стукали ще з пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника. Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що сто┐ть за мо┐ми дверима. Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi яко┐сь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом - Декамерон. I тодi мiй край, як iдилiя узамiтно┐ Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на прилюдний диспут (i дума║ захищати) магiстерську дисертацiю на тему "душа матерi┐". Маестро Дантон усмiхнувся. - О, маестро! - скрикнув Дон-Квiзадо.- I на мо┐й мовi каламар звучить надто проза┐чно, бо вiн асоцiю║ться з паламарем. Але от я беру це слово i, як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй голос у мемуарах тво║┐ доби - як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у свiй каламар атраменту й пиши. Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають ножi двi сотнi лiт, зачарову║ таким незначним деталем, як спогад, коли .вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була "М". Мисль? Милiсть? М'ятеж? - не зна║, але вiн дума║, чи не була то Марiя. - Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! - кричить Дон-Квiзадо.- Я хочу пiзнати твою душу, о матерi║! Невже ти, як панцерник, i сила мо║┐ художньо┐ iнту┐цi┐ не найде дороги до тво║┐ темно┐ душi? Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публiкою i пропав за тиром". - ...Фу, чорт! яка нерозбериха! -_ скрикнула я й прокинулась. За вiкном стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову настирливо стукали. "Стука║ш?" Ну i стукай! - подумала я, i знову почала засинати. Тодi сниться менi другий сон. На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька церква, сто┐ть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча ┐х i одна. Летять у нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич: - Угу! В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра - проститутка. Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля сибiрського кота. Кiт та║мно муркотить сво║ одвiчне муркотiння. - ...Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людськiй кровi? Кому розповiсти свою муку - я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що хова║ться за мигдальними кучугурами, що пересiка║ тракт Карла XII,- вчора я зарiзала жiнку з дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу кра┐ну. - Б'янко,- раптом зверта║ться до мене сестра, i в ┐┐ очах сто┐ть невимовна скорбота.- Яка тоска! Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi списи. Iде ватага, i сто┐ть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч, забута кра┐на, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв... - Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я. Тодi мене знову зажурено перебива║ сестра: - Б'янко, ти чу║ш? - Що чу║ш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо! Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала. - Сестро! - говорю я далi.- Ти не зна║ш, хто буде цезарем майбутньо┐ iмперi┐ - свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник? I каже сестра крiзь сльози: - Яка ти чудна, Б'янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi почина║ колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кiмнатi - домовина - така змертвiла тиша, i... раптом очi мо┐ зупинились: вони найшли крапку. - Морiтурi те салютант! - скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть повз iмператора на бiй. Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як дячок над мертвим, одбива║ речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу: на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над козацькою церквою, що одиноко сто┐ть на краю оселi, в повiтряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але - даремно: дика кiшка тривоги вже торкнула мене сво║ю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м'яко, i так енергiйно. I впало мо║ серце, i розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi? - О, далекий! - раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального скульптора. Потiм удар - i тиша. - О, далекий! - знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що на курячих нiжках. I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-син║ небо. "Де ж вiн упав? - думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?" Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший: - Морiтурi те салютант! ...Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi холодного поту. У вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла виступцi. Якесь передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я в розпуцi вiдчинила ┐х i побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула. Я тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе. "Бiдний, бiдний товариш Бе!" - згадала я ┐┐ теплу фразу. Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала: - Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну? В кiмнатi стояла пiвтемрява, i на не┐ поволi i обережно насувався мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя химернi тiнi. Було тихо й урочисто. Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила менi мозок, i страшна образа лягла на мо║ серце. Менi прийшла мисль, що образ "Спасителя" - це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони й пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо менi здавалось, що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя. Потiм узяла iз стола кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi трiсочки. Я погасила лампадку й викинула ┐┐ у вiкно. Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп товаришки Уляни й пiшла на вулицю. В коридорi бiля розрубано┐ голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю. Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухо┐ провiнцi┐. Тодi я круто повернула й пiшла до квартири Кука. Повз мене про┐хав асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не тiльки не кинулась убiк, навпаки - з якоюсь пожадливiстю я вбирала носом важкий запах мiських нечистот. Надi мною, очевидно, стояло м'яко-голубе ранкове небо, але я його не бачила. Я виходила на нову дорогу, де так усе просто й ясно, де люди живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи не була для мене загадковою, i я знала, скiльки м'ятежних людей пройшло нею. Це мене пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв i звернула в кривий завулок. Х_ На цьому я й мусiла б скiнчити свою блiденьку iсторiю, коли б не маленька деталь, що остаточно схарактеризу║ мого останнього бога. Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн вийшов у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа. Мовляв, я хочу вiддатись йому, але... з умовою: вiн мусить негайно дiстати менi посильного. Кук спершу не повiрив менi - вiн, очевидно, боявся, щоб я його знову не обдурила. Але раннiй час i мо║ блiде обличчя його переконали, що я не жартую. Вiн заметушився. Тодi я зайшла в кiмнату й сiла до столу. На конвертi я написала: "Художниковi Чаргаровi", а в листi прохала Чаргара спiшно прийти до Кука (я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й справдi ще не виходила замiж i взагалi не думаю виходити. Але сьогоднi вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне - я дарю йому, не встигне - ┐┐ забере дiловод iз мавпячою фiзiономi║ю. Я писала дуже незв'язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене зрозумiти. Потiм я передала листа посильному. Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд нього пахло непри║мним потом, i я подумала: "асенiзацiйний обоз". Потiм я йому вiддалася. Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали. Я вже знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла ┐┐ за дверi. Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки показала на кров (менi на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись: - Це рештки мо║┐ невинности... Забери, коли хочеш. Чаргар мовчав. Тодi я круто повернулась i пiшла в свою установу. НАРЕЧЕНИЙ Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосно┐ телефонно┐ станцi┐. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають. Iм'я ┐й було Катруся. п┐ не можна було назвати красунею, але навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що волосний писар пiшов у партизани - у тi партизани, що проти бiлих загонiв. До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона, нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик (так звали ┐┐ коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi, вона сiдала до столу й писала: "Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала - дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були тво┐ми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у мо║му самотньому життi". I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й сумними слiзьми. Михайлик написав ┐й колись, що листiв вiд не┐ зовсiм не одержу║, бо ┐хнiй загiн весь час пересува║ться з одного мiсця на друге, ┐й боляче було прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем. Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянсько┐ вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiнн║ сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть, пройде з загоном сво║ рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, ( але вона певна була, що вiн тепер обов'язково залишиться бiля не┐, бо не вiк же йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та ще двох, зда║теся, нема на селi, а решта давно вже сидить по сво┐х хатах. Вона думала, що вони тепер обов'язково поберуться i заживуть щасливим життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо, навiть писар-комунiст. Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далеко┐ сиротливо┐ станцi┐, де мусiв зiскочити з потяга ┐┐ наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцi┐, а з широкого степу, з яко┐сь iншо┐ слобiдки, походом. На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянсько┐ вiйни. Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На банi самотньо┐ церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло селянського сентиментального ландшафту. До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня - молода вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили Катрусi. Приходила ще до Катрусi й ┐┐ мати i теж говорила про Михайлика. Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева бiблiотека томiв на 20) i читала ┐┐, сторожко прислухаючись до кожного шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до станцi┐. Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве осiнн║ сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньо┐ церкви. Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться ┐┐ Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб'ють злi вороги-царисти й соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що ┐┐ нареченого одiб'║ якась iнша жiнка з тих невiдомих кра┐в, що про них вона буквально нiчого не зна║. Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати ┐┐ Михайлика й навiть може його причарувати. I тепер ┐й так тривожно билось серце, як нiколи. "Боже мiй! хоч би скорiш вiн ┐хав!" - колись прошепотiла вона i тяжко зiдхнула. Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала: - Я слухаю. - Дуже при║мно, що ти слуха║ш,- фамiльярно сказав незнайомий голос. Катрусi хутко забилось серце, ┐┐ раптом прийшла мисль, що говорить з нею нiхто iнший, як ┐┐ довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з отрядом, i, очевидно, вони ┐дуть на конях, а не по залiзницi. Як це вона досi про це не думала? - Це ти, Михайлику? - ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi зареготало. Регiт був якийсь непри║мний i такий образливий, що ┐й одразу ж тоскно заскимiло в грудях. - Я слухаю! - уже тремтячим голосом промовила вона. - Дуже при║мно, що ти слуха║ш,- знову фамiльярно сказав той же голос. Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима. - Так ти чека║ш Михайлика? - нарештi спитав ┐┐ той же голос. Вiдкiля ж вiн мусить дзвонити тобi? - Коли ви щось зна║те про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! - у розпуцi промовила Катруся. Тодi голос сказав ┐й, що вiн, звичайно, зна║ Михайлика, але все-таки цiкавиться, вiдкiля вона чека║ його. Тодi Катруся сказала, що вона чека║ його з Червоно┐ Армi┐ i що вiн мусить днями при┐хати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона сказала - "так"! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник ┐┐ Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у не┐. I ще вiн спитав, як вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що вона давно вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв. I ще вiн спитав, чи нема в ┐┐ селi зараз загону якогось. Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже бачили вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i вона одiйшла вiд апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання, бо за якiсь двi години мусiла, нарештi, побачити свого довгожданого Михайлика. Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i сам вiн, срiбний мiсяць, почав зазирати в кiмнату. На селi спiвали дiвчата. На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба ма║ не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася бiля сво║┐ скринi, а потiм метушилася бiля дзеркала, що стояло на столi бiля запалено┐ лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi сво┐м нареченим. На нiй уже було найкраще ┐┐ блакитне плаття, пошите за останньою провiнцiйною модою, i також ┐┐ найкращi черевики, що вона ┐х торiк купила в найближчому городi, на толкучцi. пй дуже хотiлось зараз подiлитись з кимось сво║ю радiстю, але ┐й нi з ким було подiлитись, бо мати, як i Таня-попiвна та молода вчителька, сьогоднi не прийшли до не┐, а до них бiгти вона боялась, бо ┐й здавалось, що от-от застукають у дверi й на порозi появиться ┐┐ золотий Михайлик. Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу. Але поки що в степу було тихо. Тiльки вози зрiдка рипiли та перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i так далеко, нiби вони були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi було сумно слухати ┐хнiй сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже. Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину. Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у степу раптом зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий загiн з ┐┐ Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна й сiла до апарата. Вона зараз уже покине виглядати, бо - хто його зна║! - може, Михайликовi й нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоску║ за ним його наречена. Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси яко┐сь команди i нарештi бiля телефонно┐ станцi┐ зупинилось кiлька коней. Хтось зiйшов на ганок i постукав у дверi. Катруся вiдчула, як ┐й затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла до сiней. Вона так довго шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись. Та от рука ┐й зупинилась i защiпка з дзвоном одлетiла вбiк. Вона пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При свiтлi сво║┐ маленько┐ лампочки вона побачила, що поки що нема ┐┐ Михайлика. I тодi ж ┐й чомусь одразу ж тоскно стиснуло серце. Люди, що зайшли в кiмнату, були дуже озбро║нi, але якось химерно виглядали вони. На них зовсiм не було червоноармiйських зiрок i не було навiть нiяких прикмет, що вони червонi. Коли б це було рiк тому або навiть пiвроку, вона б подумала, що це тi, що за царя i соцiал-угодовцiв. Але тепер вона цього не могла подумати, бо ┐й, як i всiй волостi, було вiдомо, що фронтiв уже нема i навiть Крим давно вже забрано. Катруся зовсiм розгубилась i мовчки стояла перед химерними людьми. Тодi пiдвiвся зi стiльця чорнявий (очевидно, старший серед них) i сказав, звертаючись до Катрусi: - Так що ви, баришня, чека║те свого нареченого? Вона одразу ж пiзнала цей голос - це той, що говорив з нею по телефону i так непри║мно реготав. - Чого ж ви мовчите? Вашого нареченого, зда║ться, звуть Михайликом? - Його звуть Михайликом,- сказала Катруся i зблiдла.- Але чому його нема з вами?.. Чи, може, вiн позаду залишився? Чорнявий зареготав: мовляв, ┐┐ Михайлик дiйсно позаду залишився. Але чи не розповiсть вона йому ще раз, як вона ставиться до червоних? Чи, може, вона вже не ма║ охоти розповiдати про це? Катрусi раптом прийшло в голову, що цi незнайомi люди запiдозрюють ┐┐ чомусь у прихильностi до тих, що за царя й за соцiал-угодовцiв. Вона сiла на стiлець i почала розповiдати, як вона любить червоних, як ┐й подоба║ться обличчя Ленiна i як вона, нарештi, рада бачити ┐х у сво┐й кiмнатi. Словом, ┐м зовсiм нiчого турбуватись за не┐, бо вона вже давно мрi║ вступити до бiльшовицько┐ партi┐. - Так ви, баришня, так би мовити, уже бiльшовичка? - зареготав непри║мним реготом чорнявий. Зареготали й iншi гостi. I iншi гостi реготали також непри║мно. Катруся здивовано подивилась на чорнявого i знову зблiдла. - Ну, а як ви, баришня, нащот п'ятикутньо┐ зiрки? Не проти не┐? Боже мiй, як вона може бути проти? Чи, може, вони все-таки гадають, що вона з тих, що за царя й соцiал-угодовцiв? Так хай тодi вони спитають Михайлика - вiн ┐м розкаже. Це просто непорозумiння - не довiряти ┐й. Словом, вона нiколи не була проти п'ятикутньо┐ зiрки. - Коли ви, баришня, не проти п'ятикутньо┐ зiрки,- непри║мно усмiхнувся чорнявий,то ви ┐┐ мусите носити при собi... Ану-бо, хлопцi, заголiть ┐й,звернувся вiн до бiлявого,- подивимось! Тiльки тут Катруся зрозумiла, що вона в лабетах невiдомих ворогiв. Вона кинулась до дверей, але вже було пiзно: на плечах ┐┐ лежали двi важкi руки. Вона хотiла закричати, але й кричати було пiзно: обличчя ┐й затулено було величезною долонею. Вона вiдчула тiльки, як щось слизьке черкнуло по ┐┐ колiну i як кiнцi ┐┐ блакитного плаття залетiли ┐й на голову. - Нi!.. Поки що нема! - зареготав чорнявий, i важкi руки покинули ┐┐. Катруся знову стояла серед страшних химерних людей. - Чого вам треба вiд мене? - спитала вона i раптом заплакала. - Я маю бажання бути тво┐м нареченим! - сказав чорнявий i, схопивши ┐┐ в мiцнi обiйми, посадив на сво┐ колiна. Вона ще раз хотiла закричати, але й тепер ┐й не дали цього зробити. Тодi вона якось враз вiдчула в собi велику порожнечу й мовчки дивилася сухими очима на пiдлогу. Все це трапилось так несподiвано й так дико, нiби це був важкий кошмар, ┐й навiть прийшло в голову, що це ┐й сниться i що цього нiколи не було i не буде в ┐┐ тихому життi. Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз них повалив ┐┐ на пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком. Вона кусала чи┐сь важкi руки, билась об пiдлогу, i тiльки тодi стихла, коли загубила свiдомiсть. - Ну, а тепер чия черга? - спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття наречено┐. До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно облизався. ...А за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував: - Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним! Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала в блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана очима божевiльного. Це був Михайлик, Катрусин наречений,- той, що не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе небо тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав на захiд, до Румунi┐. БАНДИТИ I До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка: там погрозливо шумiло. Вона раз у раз зiдхала й хрестилась: мовляв, спаси мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла до ворiт i кликала: - Марько! Де ти ║? - Осьдечки, тьотю,- озивалась дiвчинка. - Пасеш? - Пасу, тьотю! - Ну й паси з богом! I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все ┐й здавалося, що хтось скрада║ться до хати, i шепотiла: - Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть людська! Безпремiнно одберуть, чу║ мо║ серце!.. Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть... Яка ж то я незаможниця - слiпенька я. I ще раз зiдхала. В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь у невеличку дiрку на село. З Гордi║во┐ клунi, де лежав вiн iз Кажаном. Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди по .дворах, iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того. Кажан зарився в снопи й сопiв. I подумав дячок про свого товариша: "пй-бо, можна зарiзати, як кабанця. Тiльки зареве, мабуть". Було навiть трохи весело. Так завжди почував, коли мав бiля себе боягуза. Липневе сонце стояло вже над Котелевським лiсом. Але надворi було душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака. Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло. - Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок. Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнi║. Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. "Плаче чи ще?" - i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова. На рiг до обiдрано┐ хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв. Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки. На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв ┐х. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники - i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали ┐х, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б'║ по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам'ята║, частенько в кутку плакав - шкода було пташину... Нечипiр повернувся й сказав: - Мабуть, незручно лежати, друже? Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв: - Та що там говорити... Ех! Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив: - Може, хоч тепер пiдемо? Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку. II Бiля розправи стояв гомiн. Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском: - Дядю, а якщо вони вискочуть iз тi║┐ вулицi, що на Олексi║ву леваду веде?.. Що тодi буде? - А тобi яке дiло? - сказав голова. Хлопчик не зрозумiв "дядю" й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно зна║, що "вони" саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi: - Та ви його паличкою! - порадив хтось i додав: - Ану-бо, вишкварок, додому гиля! - Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик. - А воно й справдi,- сказав один. - Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: - Чий ти ║? Чи не вдовино┐ дочки? - Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить. - Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою. Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки. Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль. - Про мене що? - сказав дiд Кудря.- Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу. - Жалько? - на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти ┐х тодi не жалiв, як вони закликали до них у "партiю"? Ну? - Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь. - Отож-бо й ║: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити ┐м, то й нема. Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся: - А по-тво║му, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих? - Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм... Ось iди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима. Онисько рiшуче махнув рукою. - Ти менi не наливай! - сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи. - Що казати? - Те, що я спитав. - А що ти спитав? - Не хитруй, Микито, не хитруй! А Микита Гордiйович до людей спрожога: - Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам! - Та й справдi, Онисько! - загомонiли селяни.- Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся! Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову: мовляв, з