чу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас - самолюбство, але в нас - темнота. А поскiльки диктатура наша... Словом, ви мене розумi║те: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок". Але вона сьогоднi не по┐хала, i ми ще побачимось. Побачились от де. Уявiть - порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцi┐. Частина з них по┐де в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж по┐де в полки, в подиви. Це бурса революцi┐. ...Було зоряно, а потiм стало темно - пройшли хмари. ...Побiгла мжичка. Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути. Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати. - Товаришу, не мiшайте спати! ...Мовчанка. Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву - iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв. - Товаришу, не мiшайте спати. Мовчанка. ...Ви, мабуть, уже зна║те, що то товариш Жучок пiдшморгувала. Вона пiдiйшла до мене. - Ходiмте! Я здивовано подивився на не┐. ...Вийшли на ганок. Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка. - Ви плакали? - Так!.. I засмiялась: - Менi трiшки соромно... зна║те... бува║. I розказала. Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях", але i ┐й бува║ сумно й бува║ не бува║: - Дзуськи! Тодi менi кирпатенький носик розказав, що ┐й не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в не┐ вже було байстря i це невеличке байстря - - повiсив на лiхтарi козак. Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста. ...Я згадав снiговий степ. ...Iшла мжичка. ...Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель. А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке. Я не збираюсь у вас викликати сльозу. А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? - - Ви подумайте. ...Товариш Жучок N 2, N З, N 4, i не знаю, ще скiльки ║. Товариш Жучок N 1 нема. Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки. Зник товариш Жучок. ...Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцi┐, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке - ви зна║те. Так: - пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати - вишивати золотом або срiблом - це яскраво). Ми назвали - - товариш Жучок. А iсторiя назве - - "кiт у чоботях". Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно. Все. ЮРКО На Донеччинi - завод. Уночi над заводом темно й недосяжно дума║ небо. Пролива║ться на небо золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться... На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема ┐м краю. Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав: - Або в завод, або за кордон революцiю робити. Послали в завод. Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi - вiдходять до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ. ...Цех. Вийшли. Пiзно. Мовчазно шумiли машини в та║мнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводсько┐ ночi - глибоко┐, як море бiля японського берега. Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi й теплi, близькi, далекi... люди однаковi, люди рiзнi). Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що дума║ нiч? Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову... - ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я ┐х: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють - один розбрат. ...Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд не┐. У не┐ ноги трiшки колесом i, як у молоденько┐ дiвчини, зiтхання. -...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай - i квит. Юрковi було образливо, а Остап говорив: - Мо║ яке дiло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю. Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби. Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала: - Товаришу Юрко! Що це таке - емiсiя? А потiм: що це таке - девальвацiя? - Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом: - Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi. ...Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу. - Я забула зачинити вiкно. - Зачинiть. Вона мовчки вийшла. Юрко думав про не┐. Болiли плечi, болiла спина - цiлий день носив рейки. Без революцi┐, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато - так. Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм): кида║ться до дверей. Наталка зупиня║. -...Що? - Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились. ...А то пiдставля║ пiд його обличчя дзеркало. - Гарний? Вiн зна║, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався. - Ех, Наталю! Вiн зiтхнув, але зачепити ┐┐ не вiдважився. Поспiша║ через сонний посьолок. Повз Торця пару║, а далi пару║ в степу: тоскно дивитись на степ, де мрi║ далина. Наталка дивиться синьо, так бува║ не часто, так дивляться не всi. I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку. Тече житт║ва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно). ксть заводський клуб. Улаштовували вистави - заводська молодь (заводська молодь у футбол i лявн-тенiс гра║). Сьогоднi улаштували таку - на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, сво┐, заводськi. Одному кричали: - Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашо┐ фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою". Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив: - Хоч свiйський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!.. Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав: - От тобi й революцiя: i не видно ┐┐, i видно ┐┐. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне. Наталка сидiла поруч Юрка. п┐ тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. I спитала Наталка: - А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись виписувала? Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона: - А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржу┐в був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна? Прийшов... антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав. Заводський паркан перстенi║ мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад. Ах, давно це було, за молодости молодо┐, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили... ...Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття. ...Посьолок забайрачився у вiтах. До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз Торця - рiка така: фабрично-заводська, хова║ться в степах. Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцi┐ чита║, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi сво║┐ душi запитував, а ви звiдки зна║те? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось непри║мно. Таранкуватi, мамулуватi, "типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату. ...I сказав Остап iз кутка: - Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав. Голова фабзавкому примружив око: - I справдi, хлопцi, чи не випити? Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати. - Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар. I Наталка пiдiйшла: - Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п'║? Вiн хотiв сказати, що не п'║, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: "вiн же з ним не живе". ...Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти. ...Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили. -...От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй. Наталка сiла бiля Остапа. - Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку. Наталка говорила щиро, i обличчя ┐┐ було свiтле, як винне повiтря восени - ранньо┐. ...Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно. Секретар сказав: - Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста! Його спитали: - А я? - I твоя. - А я? - I твоя. Наталка взяла за руку Юрка: - I ┐хня? Всi подивились i подумали, а секретар кинув: - Це гiсть. А Остап п'яно й нахабно засмiявся: - Це той, як його... як ото мiтинг був...- попутчик. Ха... ха... Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив: - Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi. ...Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик. Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху. ...Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади. "...Попутчик... так..." Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керу║ огняною електричною вагою - непереможною, всесильною. "Отче наш, електрично┐ системи вiку, да буде твоя непохитна воля там - на землi, як тут - у заводi". ...У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом. "Попутчик... так..." Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпалено┐ печi. В руках важка крицева жердина... Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшн║ повiтря. Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув: - Е-ех! Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще: - Подавай! Подавай! Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материно┐ спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину. I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув: - Держи! Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок. - Гата! "Попутчик... так..." Юрко дивився на це не вперше. Нудить пiд серцем - так завжди. Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов. - Закуримо? - Давайте! Помовчали. Говорив Остап: - Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила? Здвигнув плечима Юрко. Мовчали... Вони були люди рiзнi, люди однаковi. ...Залiзо спiвало... Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди - не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив. (Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз). ...Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав кра║вид - за вечором. Було душно. Заводська молодь у┐дливо домагалась, щоб Юрко читав ┐м лекцi┐. Вiн говорив, що не ма║ часу, а вони знову приходили й знову домагались. Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу. У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги. ...Гарно... - Вам подоба║ться книга? - Менi подоба║ться книга. - Вiн подумав i взяв ┐┐ за руку. - Гарно? - Гарно. Вiн сiв бiля не┐: - Гарно? ...Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв. Зацвiла метелиця - лiтнi курделi. Держав ┐┐ руку, вона знизила вi┐. Вiн зрозумiв, i йому забилось серце. ...Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографi┐ грала музика - мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцi┐. Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки. I прийшла недiля. Наталка сказала: - Ходiмте на берег Торця. (Остап пiшов до фабзавкому). Юрко: - Ходiмте! Сказав просто, було не просто. Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан ┐й манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила: - Я далi не пiду. Юрко сказав: - Ходiмте, товаришко. Наталка сказала: - Не пiду! Не пiду! Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув: - Я не Остап, у мене бичачо┐ сили нема. Тодi вона пiдхопилась: - Остап! Остап! Остап! Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусково┐ рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу. Коли сiли в тiнi лапасто┐ гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля не┐ вирiс директорiв син. - Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве. Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки. ...Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток. Юрко сiв бiля Наталки, обняв ┐┐ однi║ю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв ┐┐ за талiю - вона не говорила. Вiн поцiлував ┐й шию - вона не говорила. Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину - так. Вона не говорила. Юрко думав ┐┐ схилити на землю. Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч. I сказала Наталка зажурено: - От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю. Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав: - Пора додому. ...Вона ледве навздогнала його. Юрко писав до товариша (завтра): "...досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цi║┐ тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумi║ш - райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв... А на заводi я теж не можу - тут треба марудно┐ працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я..." Вiн (Юрко) писав довго, надхненно Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа. Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка: - Пожар! - Де? - На заводi. Юрко сказав: - Я захворiв, я не пiду. Остап одягався, скаржився: - Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар. Юрко не стерпiв: - А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже: - Це наше дiло, заводське. I вийшов. "Попутчик... так..." Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла. За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi. Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцi┐. У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали. Юрко пiдiйшов до Наталки: - Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла. - Що таке? - i сiла на лiжко. I вiн сiв. - Я вам, як товариш, як... Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i ┐й спалахнули очi. Вiн узяв ┐┐ голову й мiцно обняв. Вона тихо говорила: - У мене не було дiтей... Що ви кажете?.. Я не хочу... ...На розi в меду горiла липа - пройшов солодкий дух. - Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу... (Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви дума║те, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останн║ зусилля!) ...Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась. - Якесь нещастя. Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила... ...На розi в меду горiла липа... А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ Глибокi борозни лiт... I це - тоска... Куди сховаюсь вiд могил тво┐х? ...А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать ┐┐ прибила чвиря. Зна║те - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло. Школа, клас... До повiту - 60, до станцi┐ - 80. Навкруги: глуш, глуш, глуш... Це глибокий чатинник мо║┐ несибiрсько┐ тайги. ...Зна║те, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забуто┐, розвiяно┐ поеми "Азiя". "...В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм - вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi... I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв. ...Проходили вiки. I прийшов глухий вiк - XIV. I на невiдомих азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана..." Це nota bene до мо║┐ вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi. ...Сосни гудуть-гудуть... - Чого так сосни гудуть? - Хуртовина. Вiтри. Ох ви, сосни мо┐ - азiятський край! ...Школа, клас. Дiтвора спiва║: - Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет... ...Наталя Микола┐вна стурбована. Наталя Микола┐вна бiжить: - Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Микола┐вна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож: - ...Микола┐вно! А хiба вже, мать, нема! - Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбу║тесь?.. Я як-небудь... Вона... "як-небудь". Нестiр: - Ох, Микола┐вно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiва║ться: забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки... Закурюють. ...Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр. Тодi сни... А може, та║мна ява? -...у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн при┐хав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть. Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок. На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у не┐ пишнi молодi перса, у не┐ золотi кучерi... ...(Ляжу на тво║ тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..) ...Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня. ...I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль. -...Наталочко! Мо║ миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском... Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо! Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою туго┐ перси ревли вiд солодких мук отари самцiв. Вона: -...Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю... Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку! ...Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли! I прокинулась рiка до порогiв. (Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацi┐?) ...Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся. (-Ляжу на тво║ тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!) -...Микола┐вно! Чи чу║те? - Чую, Несторе. - Мабуть, прийшов кiнець. З'┐ли сукинi сини революцiю. - Бог його зна║, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi при┐здили з наробразу, казали: все гарно буде. ...А сосни гудуть-гудуть... - Чого так сосни гудуть? - Хуртовина. Вiтри. Ох, ви, сосни мо┐ - азiятський край! ....Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку: - Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших... Треба, каже (чита║ по записцi)... двадцять п'ять архiво║нських комунiзмiв... Щоб, значить, була правда... Що ви на це скажете? ...Пф! - свiчка погасла. - Бог його зна║, Несторе! . ...Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак - великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски. ...Спiвала: - А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка... -...Наталочко! Мо║ миле котятко! ...Вiн при┐хав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт - такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi... шумують, шумують води: вал за валом. На сходi - маяк. Рев сирени. ...А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Микола┐вна - це недосяжнi кургани зiр. ...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому. ...А бунт вирiс i положив бритву на горло. Вiн: - Наталочко! Я йду туди, до них! - Iди, милий. Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто в бунт. ...У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов. ...I знову сни... а може, та║мна яв?.. Хiба знала, що в не┐ закоханий цей незграбний бородатий Нестiр? ...Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак. У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал друго┐ молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзано┐ стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ┐┐. Але не зрозумiв, ┐ одiйшла друга молодiсть... А третя нiколи не приходить. ...Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь. -...Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник мо║┐ несибiрсько┐ тайги назустрiч свiжому вiтровi... День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть... (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацi┐?) ...Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн "Бурас" за дев'ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибоко┐ ночi вони курили й грали у хвильки. ...Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше. Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набi┐. За сара║м iржала, вила i рожала замети нiч. ...А сосни гудуть - гудуть... -Чого так сосни гудуть. - Хуртовина. Вiтри. Ох, ви, сосни мо┐ - азiятський край! ...Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка друго┐ молодости. ...Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця. I знову фуга. ...А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра. У школi бiженець Стасик. Наталя Микола┐вна чита║ iсторiю: - Поляки гнiтили укра┐нський народ. Дiтвора до хлопчиська: - Стасику! А ти ж полячок! - Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi. I скаржилась Наталя Микола┐вна. А Наталi Микола┐внi кажуть: - Навiщо ж ви так говорите? - Боже мiй, нас так учили в прогiмназi┐. А то ще бува║ з Богом. Дiти: - Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Микола┐вна вдома вiрить: ми самi бачили. I ще: - Наталю Микола┐вно! А навiщо ви iкону зняли? - Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволя║. ...Давно це: до Наталi Микола┐вни з'┐жджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади. А село темне й гни║ в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху. Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр: - Ну, вже завтра об'язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо. - Купiть, Несторе! ...Налили по рюмцi. Випили... Темнi║... I знову надворi фуга. ...А сосни гудуть - гудуть... - Чого так сосни гудуть? ...Хуртовина. Вiтри. Ох, ви, сосни мо┐ - азiятський край! СОЛОНСЬКИЙ ЯР I До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися. Стоять стiною, хмуряться. В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру. Солонський Яр: як i село. В селi пахтить дубовим молодняком, сто┐ть над яром - селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень. Удень над селом сковза║ться клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями - i лiс, i село, i небо. Тодi горить, чару║ папороть. Солонський Яр - природна фортеця. -Солонськi острожники казали: - к Холодний Яр, це - Солонський Яр... Атож... А в Млинкiвськiй волостi скаржилися: - I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш ┐х вiдтiля. Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi. - Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав... ...Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село. Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки". ...Сто┐ть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрi║ ранковий шлях, од вiтрякiвперехиля║ться на дiлянку молодняку. ...У немите вiкно волосно┐ Ради дороги майже не видно. Савко Гордi║нко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу. - Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого? - Аякже: Матвiя Юхименка. Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками: - Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують. У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять. Савко вдарив себе по чолi: - От напасть... Прийдеться воювати. Згодились. - Дивiться, вам виднiше... А що напасть - то правда. Але Савчин сусiда попередив: - Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв ухекали, то... може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка. ...А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка: - Така йому фортуна: плохий буде - хай голову║, а зачепить - лихо буде... Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд. ...Пахло дубовим молодняком. II "...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз'┐здах". Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара. Савко подумав: "Дiйсно пора". Зiбрав мiлiцiонерiв: - Гайда! Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить. Рудий мiлiцiонер, старшина, каже: - А що, того... можна буде в Солонiвцi самогону... Чу║ш, Савко? Голова не чу║, задумався. Дума║ вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани сво┐х не видадуть. ...Скоро в'┐хали в лiс. Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит. Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс. Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним. - Слухай, друже, може, не будемо тривожити ┐х, уладна║мо? - Це кого? Солончан? - Авжеж! Савко сказав: - Наказ ║сть з у┐зду. Нiззя. - Ага... Ну, то iнше дiло. А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня. - Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський король селянам слабоду проголосив? - А тобi що з того? - Та як же: все таки слабода... Савко скрушно похитав головою: - Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну? - Звiсно, що нi. - Отож-бо й ║. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся. Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню. ...Пiд'┐жджали до Солонського Яру. Дорiжка веде прямо в село, а треба за┐хати з iншого боку. Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс. Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi. Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було. Ту┐ нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь. ...Порiшили: коли ви┐дуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру). Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти. Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла. Нарештi загiн вискочив на рiжу. ...Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi. - Стiй! Куди бiжиш? Стiй! Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни. Савко скрикнув: - Стрiляй у повiтря! Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве. Пiд'┐хали до голохватських будiвель. - Дома хазя┐? Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками. - А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали -i справдi комунiя наскочила. Савко суворо подивився i спитав: - Де ваш предсiдатель? - Та староста ж! - Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову. Незабаром прийшов голова. До нього: - Де тво┐ голохвастiвцi? З у┐зду прийшов наказ заарештувати ┐х. Усмiха║ться: - Де ж я ┐х вiзьму... Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Микола║ угоднику, не маленькi - ║ де сховатися. А потiм заморгав пiдслiпуватим оком: - Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi при┐хали, треба ж таки пiдправитись. Савко рiшуче одрiзав: - Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують. Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю: - Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, ┐й-богу! Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав сво┐м хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а "старостi" наказав негайно подати пiдводу. Зарепетували, заскиглили баби; заметушився "староста". Зашумiв Солонський Яр. У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з не┐ одiж на пiдводу. А вiд'┐жджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли острожники не з'являться доброхiтно в Млинки. Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру. III У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому. Бiгали, лопотiли перекупки. А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини. Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували: - Люди добрi, пiзнавайте сво║ добро! Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати сво║. В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови. ...До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче. Полапав зелену хустку, погладив ┐┐ нiжно й ледве чутно промовив: - Конешно, Дуньчина... Дуньки мо║┐... Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля "потребiлки" вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав: - А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде? А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе: - Конешно, Дуньчина... ...Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi. - Люди добрi, пiзнавайте сво║ добро. ...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли поверта║ться до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзна║ш. Рудий мiлiцiонер виблиску║ червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону. Iще з годину походили - нiхто не призна║... - Що за напасть! Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи. ...В Радi повно народу. Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови: - Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар. - Чому це? Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже: - Тут вони. - Хто це? - Та солончани ж, голохвастiвцi. Вдарив себе Савко по потилицi: - Так он воно чого нiхто не визна║! Покликав рудого мiлiцiонера: - Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут. Похитав головою рудий: - Де там ┐х тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох. Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розгляда║, а сам оком уп'явся в натовп. Гра║ сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра. А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре - до коней пiшли. Нарештi Савко побачив ┐х. Кинувся у натовп. Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс. - Гай, держи! Савко нацiлився й вистрiлив. Галас! Галас! Галас! Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками. Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера - й гайда за солончанами. ...Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв. Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд. Десь кричала перекупка: - Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя! IV ...Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойка║ росою на обнiжках сво┐х золотих ланiв. Блука║ вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху. ...Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити ┐й груди сво┐м комунiстичним сяйвом... Темна наша батькiвщина... ...Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко: - Втекли! В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля. Втирав хусткою пiт. - Повернемо, мабуть, додому, чи що? - Нi! Гайда на Солонський Яр. - Та чого ж ми по┐демо? - А того, що треба видивитись, осточортiли вже. Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий. По┐хали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село - усе ховалося в зеленiй тишi. Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав пере┐хати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око. Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався за║ць i залопотiв по листях. (...Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень). ...Казав мiлiцiонер: - А може б, помирилися... Слиш, Савко? - Нiззя... - А то, ┐й-богу, могорич запили б... Савко гостро дивився в гущавину. Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк. Коли знову з'┐хали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна. Конi рвонулись i кинулися з лiсу. Засвистiв вiтер. Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв. Рудий мiлiцiонер зупинив коня: - Братцi, не бийте! Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки. - Цок! Цок! Цок! Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу. - Цок! Цок! Цок! Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко диха║ на дерева... (Невже навздоженуть?) ...Свистить вiтер. ...Нарештi Савко вискочив у поле. На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур'яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур'янами. Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан. Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю. Захропла. Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись. Ватага зупинилася. Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд. Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв. Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першо┐ хати. Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору... ...Скоро в дворi були й солончани. ...Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили. Голохвастiвцi витягли з хати хазя┐на: - Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? ' - Та я ж... ┐й-богу... Свиснув чмiлем у повiтря нагай. Хазя┐н заплакав i вказав на комору. Заревли солончани, оточили будiвлю. Гей, ти! Чого перелякався - вилазь! I наставили пiд комору одрiзи. ...Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову. Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi. Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле. Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс. ...Млинки мовчали. ...За вiтряками голохвастiвцi зупинились; - Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай! ...А потiм дво║ одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi. ...На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни. Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi. - Рятуйте! Рятуйте! ...А глибоко┐ ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв. ...Тi║┐ ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром. I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i гостро пахло дубовим молодняком. СИЛУЕТИ Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцi┐ було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першо┐-друго┐ класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцi┐. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш - "дивно!". Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокида║ться, насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета "Махim". Але саме ця-то станцiя й ворушила сво║ю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав ┐┐ ще раз. Стефан писав так: "п д ь т е. З г о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж ┐┐ залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! При┐де - курочок розведе!" А потiм ще подумав (по традицi┐: "хто не був молодий, той не був дурень"): "А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Су║та житт║йська". Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколиса║ й присниться все, що пройшло, що вiдходить - i жах, i грюк, i чорт зна║ що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiма║. I сниться йому це: ...Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагаду║ строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання. "...Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то..." ...Дядя Варфоломiй хвилю║ться: