Микола Хвильовий. Синi етюди ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ВСТУПНА НОВЕЛА Вчора в "Седi" безумствувала Ужвiй, i "Березiль" давав iлюзiю екзотично┐ зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з тако┐ несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географi┐, а тут трапилось чудо - i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи су║тяться, ловлять язиками солодкi краплi тихо┐ тропiчно┐ зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв. - Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедi┐ "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю: - Сьогоднi мо║ любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь при║мну несподiванку. Як ти гада║ш, що це ма║ бути? - Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiда║ мiй приятель. I дiйсно: в кав'ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, зна║те, усмiшкою, нiби вiн допiру на┐вся карамелi. Вiн нас вiта║, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiда║ щось про критичну оглоблю й тут же чита║ нам свiй науковий труд пiд такою назвою: "Що таке липа, як так трапля║ться, що професорська кафедра раптом ста║ липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв". - Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти пода║ш великi надi┐, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту. - Ну що ви! - червонi║ мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки. Але ми - я й Юлiя Шпол - сто┐мо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же зна║, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох сво┐х кандидатiв. - Дякую, дуже дякую! - говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю. Нас зустрiча║ та сама тропiчна злива. Я запевняю, що "Три мушкетери" написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевня║, що цей твiр не належить перу "письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступа║ через калюжу) i каже: - Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн! - Драстуй! - говоримо ми й ловимо язиками краплi тепло┐ тропiчно┐ зливи. Олесь Досвiтнiй iнформу║, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: "Собор Паризько┐ Богоматерi". Вищеназваний професор вийма║ олiвець i запису║: "Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр "Собор Паризько┐ Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж почина║ ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я ┐х вживав у сво┐х памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявля║ться, що я творив свiдоме _французьке парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю: - А що значить NР, що сто┐ть над кожним тво┐м вiршем у цьому збiрнику? - Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила! - Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила ма║ зовсiм iнше позначення. Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме_ латинське парикмахерство. Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красно┐ гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна. Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок ("папа р║ж║т, мама кл║iт"). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора "Буремно┐ путi", кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi" й закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене: - А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде. - Пiд рубрикою "iсторичнi подi┐"? - питаю я. - I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде! - Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози: - За що? За що? - I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, "за що? за що?"). Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Ра┐си Азарх. Вона зустрiча║ нас милою усмiшкою. - А...- говорить Ра┐са Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо! Вона менi пропону║ перевидати мо┐ твори пiд назвою "Твори". Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я проти! Вона - за! Виявля║ться також, що за i мо┐ приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми склада║мо умову. ...I от умову складено. Я знову перечитую сво┐ оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати "вступну новелу". Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе. ...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання мо┐х меценатiв: Ра┐си Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi (щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi. А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у мо┐х творах i мжичка. Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настро┐ тридцятих рокiв. Тепер про форму. Я, зна║те, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят). Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у мо┐х творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв. Мова._ Мова мо┐х творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли". Про мову мо┐х творiв можна прочитати у професора Сулими. От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все! Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi укра┐нськi степи, де промчалась синя буря громадянсько┐ баталi┐, люблю вишневi садки ("садок вишневий коло хати") i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашо┐ миргородсько┐ кра┐ни. Я вiрю в "загiрну комуну" i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного вiку. Ну, i так далi. А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як залива║ться гармошка бродячого музики. Вона залива║ться якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн почина║ться десь у минулих вiках i шкутильга║ осiнньою елегi║ю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофмансько┐ фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки "Три мушкетери", але й "три мушке-тонери"._ Мушкет, аркебуза - це одно, а мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн). ...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю! ...Юлiян Шпол, автор комедi┐, "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки ступа║ за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi". Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ I Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенi║, розливаються цебра синяви - тихо┐, блiдо┐, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров - прадiдiвська, червона i теж горить. А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленi║ кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто зна║, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтха║, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Укра┐нi. I от: на однiм боцi Ворскли - Дама┐вка, на другiм - хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згаду║ться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами гойда║ться шулiка... Iз Дама┐вки при┐здили дво║: Павло й Мишко-комунiст. При┐здили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: ┐й 17 лiт, батько ┐┐, Рубан, сюсюка║, а мати теж сюсюка║. Оксана ходить "корольком", груди що яблука твердi, й несе ┐х уперед, от i спокушала парубкiв. Казали: - Оксано, пора на вечорницi! А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав; - Сарас iди носювати в клуню! Оксана: - Що ви, тату? - Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було. I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло при┐хав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани. Було й так: Павло забариться, а Гандзя чека║. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен. Комарiвка була на узгiр'┐, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в сво┐й глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями диха║, казали - Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала: Маруся оiру┐лась, В больничной дом везуть. I груди ┐┐ високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди - невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось... Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiша║ - мiцний, бадьорий i злий. Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню. ...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням: - I-го-го! I-го-го! I чути було ще тоскний заспiв: Не за Ленiна, не за Троцького... А в другiм кiнцi спiвали: Чий я козак, звуся Воля, Укра┐нець з Гуляй-Поля. Гей шумуй, мо║ вино, Йде за правдою Махно! Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував ┐й волосся, а вона мовчала. Мишко брав ┐┐ руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо. - Господи, не треба, у мене руки бруднi. Мишко важко дихав i уперто не пускав ┐┐ руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн ┐┐ руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн ┐┐ брав за груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi. ...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi. II Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки ║ село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соцiалiстична Укра┐но! Степи, шулiка, i лiтн║ сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiва║ бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми, електричнi плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. I далi-далi... Молочна стежка спiва║ - яких пiсень?.. Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрi┐ блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток. Мишко казав Оксанi: - Я скоро по┐ду до мiста. I ти по┐деш. Я докiнчу науку - тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа. Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв. ...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав: - Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Ки┐в по┐ду я... Думала про життя, думала про Ки┐в, думала, що в Ки║вi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя. I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно. В Дама┐вцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк. Iз повiту при┐хав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку ┐здив рiдко, бо боязко було. Коли при┐здив - був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було. I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя. Гандзя: - Чула... ви┐здить твiй? Захмарилось обличчя: - Не знаю. Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й ┐┐ з собою? Каже Гандзя: - Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки чорт ┐х розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки. Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховi║м вечiр тече. Згадувала, що комунiст ┐й казав. Вiн такий несмiливий, а каже так хороше. ...На свiтанку пiсля однi║┐ солодко┐ ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi... Ах, яка тодi була чудова нiч! У не┐ такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - ┐й гарно було хоронити в собi велику та║мницю зачаття. Тiльки в ┐┐ кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ┐┐ груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй. Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро при┐де Мишко, забере ┐┐ з собою i вони по┐дуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншо┐ губернi┐. Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дама┐вцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ┐┐ глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи. Потiм iще пiшли дощi. III Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу ви┐хати до мiста й уже майже не ┐здив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, ┐й здавалося, що вiн росте й вона це почува║. Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцi┐ (за сорок верст Кочубе┐вка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз ┐┐ лаяли. Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з не┐ цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Ки┐в, про мiсто. А батько ще приносив газеnи - у волостi ┐х багато, й нiхто ┐х не читав, вони лежали в шафi в писаря i ┐х крали з нього курi┐, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянсько┐ влади. За цiлий мiсяць Мишко при┐здив один раз - i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не пам'ята║. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи... ...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його. Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на ┐┐ прекрасну молодiсть, i тому, коли ┐й було переказано, що Мишко ви┐хав з Дама┐вки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? пй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як ┐й заболiло - так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала: - Пiду. I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Ки┐в, а що Мишко - ах, Мишко! Мишко!.. Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, та║мне. Зрiдка назустрiч ┐й тягнулися пiдводи, iз станцi┐ ┐хали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали ┐┐, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася - Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити. ...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв по┐зд i зник в далинi. Оксана пiдходила до семафора. КОЛОНIп, ВIЛЛИ... Так от: ║сть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. ксть вiлли, ║сть i колонi┐ - дитячi. Вiлли: специ, ┐хнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну... - Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Году║мо паразитiв. - Да, непорядки. А вдруге вже друга на першу: - Подумайте: ┐й одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла... Безобразi║... ...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну... I третя на другу: - Сволоч! В городi одержу║ тринадцять пайок, ще й тут у три горла. пдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть. Синi║ вечiр - пiд'┐жджають автомобiлi. Тодi гостi ┐дять i всi ┐дять. ...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультя┐ колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер ┐дять... ...Колонi┐ пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi ши┐, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонi┐ виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да... Господарською частиною завiду║ Гiль. Гiль ходить i спiва║: "Ми см║ло в бой пайдьом за власть сов║тов"... Цiлий день спiва║. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий? Хто його зна║ - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у революцiю. Не зна║ нiчого, крiм цi║┐ пiснi,- i не треба. - Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна - нiмецько┐ породи. Гiль зника║. к ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не так. Ну, i так далi... Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiча║ незнайому жiнку: - Що ви читали з жiночо┐ справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не читали? Та невже? Витяга║ "Женщину i соцiалiзм". Чита║, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказу║ анекдоти: - Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить: "Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'║вим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара. Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздяга║ться, огляда║ тiло й зiтха║. Спiва║ з натхненням: "Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь". У ставку купа║ться сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко. Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла): - Када ви, након║ц, убйот║ ║йо? - Та зараз. - ...Та сiчас,- кричить економка i бiжить - ┐┐ покликано. Сидiр чуха║ться: - От стерво! Жалко ┐й народного добра. Микита не чуха║ться: - Нехай. Все одно вже сховав. Здивований Сидiр: - Що? - Мнясо! - Те, що буде?.. Тьху! От практикант! Микита закурив цигарку. Пахне зеленню, пахне кiзяками. Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився: - Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки. Потiм вiн рiже, але не мовчить. - Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набива║ш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О! Микита хита║ головою: - Правильно! ...Вони рiжуть корову. В колонi┐ сiдають обiдати. Виховательки, дiти. Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету ┐ла. Анфиса Павлiвна запивала водою: - Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна: - Так, так... ...При┐здить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються. - Ваша дитина пр║л║сть, прямо удiвiт║льно. Мама млi║... ...Набiга║ хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи - перед громовицею... ...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших ║. У корзинах - варення, котлети, бiлий хлiб та iнше... ...Навiщо?.. ... До тьотi Басi при┐хав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагаду║ помiщикiв. Знайомий сказав: - Уся Укра┐на повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю. Павлина Анфисiвна скрикнула: - Ах! Це вона кокету║. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйознича║: - Чудний укра┐нець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась: - Що то ║ укра┐нець? Пролетар-революцiонер. Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", ла║ться ще; iде на терасу. Анфиса Павлiвна глибоко зiтха║ (┐й спати хочеться) i теж iде в кiмнату - корова. Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однi║┐ вiлли. Вiдтiля ┐х вигнано. Знайомий обурився. - Як ви смi║те! Ми ж тiльки гуля║мо! - Iдi, iдi! Не разговарiвай!.. Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала: - Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст? Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила. ...Громовиця не прийшла - пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину. Хтось ламав гiлки в лiсi - не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'┐ мовчали. -...Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Году║ дитину, а сама бiльш за дитину з'┐сть: дитячу порцiю. ...На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль. ...Тьотя Бася не обiдала: ┐┐ обiд з'┐в хтось. Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький - смачно... Летiли трутнi по шосе. ...У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi ви┐здять, iншi при┐здять. Хто при┐здить, каже: - По вулицях голод, а тут... Через тиждень каже: - Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га? ...Пахне кiзяками й парним молоком. Ледве свiта║, Сидiр запряга║ конi й везе м'ясо до мiста. Насiли: де - хто. - Захватiть оцього лантуха з яблуками. - Що за лантух? - Та оцей. - Та це ж яблука казеннi. Його просять, вiн згоджу║ться за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров...) Сидiр покликав Микиту, й по┐хали. Як ви┐хали з села - на мiсто селяни ┐дуть. Сидiр кричить: - Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза: - Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись... Но-о!.. Почухав Сидiр потилицю й згодився: - Та воно й правда. Сiпнув за вiжку - лiворуч... ...Пiдводилося сонце - червоне, заспане, невмите... На вiлли (мабуть, i в колонi┐) залiтають амури: людське. Бува║ випадково, бува║ свiдомо, пiд кущами, коли дума║ лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах - дрiбний звiр ходить, бува║ в садках... А через дев'ять мiсяцiв вилуплю║ться дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно. Залiтають сюди й поганi баси - невдачники з мiста й дебютантки - балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольня║. Усiх задовольня║. к i лiтнiй театр. У суботу висiла афiша: Грандiозний в║ч║р. Участвують... еtс. ...У недiлю тьотя Бася кричала: - Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль! п┐ не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий. Дiти задоволенi, артисти "в ударi", небо кричить. Кiнчався вечiр, заспiвали "Iнтернацiонал", i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й "Iнтернацiонал" увiрвався. I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована. - Як ви смi║те! Як ви смi║те глузувати? Стояла бiля артистiв i махала кулаками. п┐ заспоко┐ли, вона - на сцену i плакала. Дiти дивились на не┐, витрiщивши оченята, деякi теж плакали. Ще з тьотею Басею була iстерика, i ┐┐ повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина. Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить. Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi. Ходили з вiлли в колонiю, з колонi┐ на вiллу. Вiлли, колонi┐... Легенький золотий сум. ...Чебрецi, чебрецi... Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились. - До друго┐ чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась: - Безпарт║йна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили. При┐здив ще знайомий: дитячi порцi┐ ┐в. Вiн був сумний - осiнь. У городi взимку холодно й голодно. ...Колонi┐, вiлли. Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на сво║ тiло. Але не купалась. ...Ставок думав золоту пiсню: "Ой пряду, пряду"...-Леонтович. I минуло лiто. Глибокого часу-зажури колонi┐ перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партi┐, i вона ви┐хала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель. Павлина Анфисiвна плакала - йшов тридцять п'ятий листопад. Коли ┐хали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" - пом'ята, некрасива книжка. Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав: - Ми см║ло в бой пайдьом... Гудiв лiс, падало листя - iшов листопад, прийшов листопад. ...А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком. ...Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск. Iз першо┐ вiлли Сидiр кричав: - Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий! Микита не озивався. РЕДАКТОР КАРК I Б║лий, i Блок, i ксенiн, i Клю║в - Росiя, Росiя, Росiя моя. Сто┐ть сторозтерзаний Ки┐в I двiстiрозiп'ятий я. П.ТИЧИНА Связан я узловыми дорогами, На которых повесилась Русь, На которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть. В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ I На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно - редактор Карк. Згадав: холодний ранок - 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм ┐х ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi - мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi. Кожний бравнiнг ма║ свою iсторiю криваву i темну - у нас, на Укра┐нi, сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалi - 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть - i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання - листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'┐ комунiстiв, а ┐х не беруть. Дехто не встиг сiсти, i ┐х ловили по селах... Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька. Кожний бравнiнг ма║ свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремо┐ особи... Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають... Пострiл... Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали - не iронiя! - а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте! Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела. Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов. II Iз тихо┐ вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води - дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло - теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому - там океан, там велично й синьо. Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки. Так: пiсля тепло┐ зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю. Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне - забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американсько┐ казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно хова║ сьогоднi в сво┐х завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв. Зiйшов на тротуар. Побiгли трамва┐ з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамва┐ бiжать на край мiста, що трамва┐ повертаються, що нема далi трамва┐в, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцi┐ теж виростають тут. Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi - гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч - iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера. Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря - коридори довгi, темнi - установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцi┐, не знали революцiй - народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило... I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнча║ться життя, а степи Укра┐ни теж голубi - асоцiацiя з небом. Думав: - Чого так вабить-гуди - там же смерть? Може, тому, що голуба? Потiм повертав додому. Бiля цього магазина - тут тепер державний шоколад продають - одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Укра┐на,хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий укра┐нський фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцi┐, повстання на Укра┐нi знову. Григорiй Савич Сковорода - так росiйська iнтелiгенцiя любить: Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I ║сть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита,- i московська сила - велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв - на вишнях у червнi проростають зорi - i нема тут лунких дiвочих пiсень - далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги ┐х зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим. Дим... Подумав, що над Укра┐ною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж - велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла. Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили. - Пачiстiм! Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська - очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi - з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунi┐ - там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах ┐дять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я... Коли в Румунi┐ буде революцiя? З Лопанi дмухнуло вогкiстю. Лопань теж ма║ свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназi┐ i досi ловлять удочками рибу й думають - про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки - двадцять чотири. Лопань теж ма║ свою iсторiю - вона не знала революцi┐, вона не бачила революцi┐, бiля не┐ проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова: - Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос: - Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель - хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо зна║мо. Налетiв обиватель - i човен поринув. Обиватель регулятор. З Лопанi дмухнуло вогкiстю. III Мо┐ любi читачi! - простий i зрозумiлий лист.- Я боюсь, що ви мою новелу не дочита║те до кiнця. Ви в лабетах просвiтянсько┐ лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то ║ творити. Да. Соловей - от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлi║, а бiля дерева заряснiло - солов'┐ не однаково спiвають, прислухайтесь. Сво┐ Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка - солов'я. Переспiвувати - не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми - письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв - i я теж - це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй - треба продумати, треба знати... Ах, зеленi мо┐ сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть - на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних. IV Револьвер системи "бравнiнг" не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка i зав'язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що ║ "сьогоднi" i нема "вчора" - далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi "позавчора". Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано. - Товаришу! Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапа║. I ще раз: - Товаришу! Вiдкiля цей голос? Так, вiн зна║ цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодо┐, бадьоро┐, червiнково┐ революцi┐, тривожно┐ радости - може глибоко┐, може синьо┐, може це не голос, а сон з оточеного ворогами геро┐чного Луганська. I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi - голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього