вки йшли? - Вигнали мене, окаяннi, з хати. Добра жiнка притулок дала, а собаки понабiгали, гавкати почали, за ноги хапали... - Якi собаки? - Я й пiшла, бо не стану ж з ними гризтись, а в них автомати... - Ага, нiмцi й полiца┐, значить! - нетерпеливилось йому. - Ну-ну! - Перед господом усi рiвнi. I настане час, що будуть вони гарчати й кусатись. - Якi ж ви! - тiльки рукою махнув пiвпарубка. I вискочив надвiр. Мабуть, знову роздивлявся по боках. Мотря торбу свою ближче пiдсунула й спiдницею накрила - так надiйнiше. Тут зразу ж пiвпарубка назад ускочив. Лице його полютiшало, перекривився, мов чемерицi об'┐вся, - й знову мiсця собi не знаходить. То туди скочить, то сюди, i все легко так, по-котячому. Врештi став - i до не┐:- Що ж там, на Соболiвцi, га? - I так менi нiженьки заболiли, так рученьки заболiли, що стала я на мiстку перепочити. Був би в мене костур, то... - Ви скажiть, що там тi собаки робили? В ┐┐ зорi тремтiло по сльозливiй жаринцi. - Чи не били нiкого, чи з собою не забирали? - допитувався. Жарини перемiнили барву - iз золотистих обернулись на зеленкуватi, та й годi. - А до Меланки ви не заходили? Нiяко┐ там дiвчини не бачили? Говорiть, чи у вас мову одiбрало? - вже сердився пiвпарубка. Мотря, мабуть, злякалась, бо зморшки ┐┐ затремтiли, стала бубонiти скоромовкою, наче слова пережовувала. Намагався щось зрозумiти з того бубонiння, проте нiчого не втямив. Бо торочила прошачка про церкви, про храми, про ге║ну огненну, про ранкову росу на молодiй травi. Зiр ┐┐ тьмянiшав, застилався густою каламуттю, а руки тремтiли, ворушились, наче все ще розшукували хтозна-де забутий костур. Пiвпарубка тiльки плечима знизав. - Ви тут сидiть! - крикнув, нiби вона глуха. - Можете й на шламбон отой запертись iзсередини. Й пiшов. Мотря сидiла з приплющеними очима. Поступово заспокоювалась, перестала бубонiти. Мертва тиша, пропахла старим борошном i курявою, огортала ┐┐. Тiло вiд холоду дерев'янiло все дужче, але вона вже перестала вiдчувати мороз, як i перестала чути сво┐ задубiлi ноги. Було в тiй тишi щось п'янке, був солодкий хмiль, - i мозок бабин став засинати, стало в ньому пригасати все, мерхнути, вкриватися гливим попiльцем. Вронила зачамрiлу голову на колiна й заснула. - Я, Тетяно, ще не старий, - говорив Юхим, сидячи на ослонi й мнучи шапку. - Може, й пiдтоптаний, це так, багато ж випало ноги бити i на плечах носити, але не старий. - А хто тобi каже... - Я все наново хочу почати. Жити - наново, парубкувати - наново! Бо дурень був, думав - сьогоднi не живу, то завтра поживу. А дзуськи! День минув - i дулю показав iз маком. Не треба вiдкладати, бо прийде ота костомаха з косою - i дрантя не посклада║ш, щоб на той свiт зладнатись. - Авжеж, ти в мене парубкувати почнеш! - кепку║ Тетяна, яка вже так добре зна║ свого чоловiка, як вiн i сам себе не зна║. - Коли б я тебе не оженила на собi, то й досi б у старих дiвках сидiв та придане збирав. - Ти? - ошелешено пита║ Юхим. На якийсь час у нього вiднiма║ мову, вiн, вибалушившись, дивиться на жiнку, i, крiм великого здивування, на його лицi нема║ нiчого. - А хiба ж нi? - вiдчувши, що ┐┐ зверху, далi кпинить Тетяна. - Огинався бiля мене, як кiт бiля сала, а зачепити не смiв. - Не смiв?! - тiльки й годен перепитати чоловiк. - Бо не смiв! - А хто тебе на вечорницях у Явдошки Дундички притиснув був у темному кутку, га? - Хiба так тиснуть?! - кольнула жiнка. - А хто тебе лапав бiля корiвника? - Хiба так лапають?! Одважився аж через два роки пiсля отих вечорниць. I то якби не залив собi пельку сивухою, хiба осмiлився б? - Ех! - злiсно видихнув Юхим. - Ти все це так верзеш, нiби запам'ятала! - Бо запам'ятала. Стiльки доброго й було в мо║му життi. Знаю навiть те, що ти попiд вiкнами ходив уночi. Батько мiй усе хотiв тебе дрючком оддухопелити, але я не дала. Знала, що коли такого дурня, як ти, прожене, то вже другого й на мотузку не притягнеш. Вони сварились уже не раз, але таке вiн чув уперше. - Ти... вiдьма! - прошепотiв. - Еге ж, вiдьма, - безпечно згодилась вона. - Причарувала, а вiдчарувати нiяк не можу. - Вiддавай мо┐ штани! - крикнув. - Зняти з тебе й тобi ж вiддати? - Тетя-яно-о! - протягнув погрозливо. - Що, Юхиме? - вона iз удаваною ласкою. - Не крути з мене вiрьовку, бо перекрутиш - i лусне. - Ти вже, Юхиме, давно луснув. - Вiддай менi сорочку! - А ти хiба без сорочки? - Тетя-я-яно-о-о! - протягнув тонесенько, мало не зверескнув. - О, кувiка║!.. Ще, диви, з голосу спадеш, то що робитимеш? - Який це тебе гедзь укусив? Ти ще нiколи такою не була! - тупав ногами. - Вiддай штани! Вiддавай сорочку! Вiддавай усе мо║, нiчого не залишу, навiть найменшого лаха! - А хiба в тебе щось ║, крiм лахiв? Бери! - Вона скочила до скринi, вихопила якусь одiж i кинула до ослона. - Бери! - I в повiтрi прошумiли, розметавши холошви, латанi штани. - Бери! - I слiдом за штанами на долiвку впала бiла полотняна сорочка з плямою на грудях. - Юхим вишняком залив, а вiдiпрати не встигла. Вiн звик, що Тетяна нiколи йому нiчого не вiддавала, хоч скiльки разiв уже з нею розходився. Тому стежив за нею трохи здивовано. - И очкур свiй можеш забрати, i зелений пояс парубоцький, яким ти нiколи не пiдперiзувався - боявся сам собi красенем здатись. I капшучок для тютюну забирай, який тобi вишила, - нiчого не лишу, нiчого не жалко. - Ну-ну, - бубонiв Юхим. - Вiзьми й оце дрантя, - схопила iз жердки свитину й кинула на купу. - Забирай i чунi, - дiстала з-пiд лiжка зчовганi чунi з червоно┐ гуми. - Будеш у цих чунях як гусак на морозi. - А ти не дуже, - без тi║┐ злостi, що перше, промимрив чоловiк. Гнiв його раптом минув - саме тодi, коли Тетяна без довгих балачок почала збирати його набутки та прибутки. - Можеш капшук назад забрати, менi тво┐ гостинцi не потрiбнi. - Гребу║ш мо┐ми гостинцями? Ха-ха! А хiба ж ту сорочку ти сам собi купив чи пошив? Я краму набрала, я сво┐ми руками докупи стулила. А гуми хто на чунi дiстав, га? А свитина за чи┐ грошi до хати припливла? Юхим, побуряковiвши, мовчав. - Бач, од капшука вiдмовля║ться! Нове життя сво║ без мого капшука починатиме, ха-ха! - А де мiй портфель? - запитав чоловiк. I раптом зiр його спалахнув радiстю, й лице також спалахнуло, наче пiд веселим промiнням. - Шукай сам, коли так тобi потрiбен. - Е-е, коли вже ти ладна║ш мене, то й портфель знайди. Вiн наче аж зараз оговтався, знову сiв на ослонi й навiть руки на грудях склав. Здавалось, треба журитись, а вiн вдоволений, бiсенята в зiницях почали метушитись, навкулачки стусатись. Лукаво так позиркував, як Тетяна за тим портфелем по кутках нишпорить. До нього верталась утрачена гiднiсть, уже почувався господарем, навiть командувати взявся: - А в ковбашцi подивись, може, там цибулею притрусила. - Чого б це я в ковбашцi тримала? - бурчала Тетяна, проте лiзла в ковбашку, перевертаючи там лахмiття, недопалки свiчок, прибережене для праски деревне вугiлля. - Заглянь пiд лежак! - Хiба ж вiн там коли-небудь валявся? Але лiзла на пiч, нишпорила пiд лежаком. Вже не мала тi║┐ вiдваги в грудях, що перше, вже почувалася так, наче була в чомусь винуватою. А Юхим помiчав те i прикрикував: - За гладущиками подивись, там у тебе всяко┐ всячини повнiсiнько. Про той портфель його знало все село. Дiстався вiн Юхимовi од директора школи. Одного разу по┐хав директор в область на якусь нараду, а повернувся в село з новiсiньким портфелем - iз свинячо┐ шкiри, з блискучими металевими косинцями на згинах, з двома широкими пряжками. Вiз Юхим директора з вокзалу, а той уголос вiзьми та й пошкодуй, що не покинув старого портфеля в мiстi, взяв назад. пздовий нiчого не сказав на те, але всю дорогу тiльки й думав про старий портфель. Вже коли пiд'┐хали до школи, вже коли директор скочив на землю й почав розминати ноги, вiн таки не стримався: - Якщо хочете викидати, то лiпше менi вiд дайте... - Ви про що? - непорозумiло запитав директор. - Портфель ваш старий... З тих пiр Юхим майже нiкуди не ви┐жджав без портфеля. I не подумайте, що вiн туди харчi клав, коли вибирався в далеку дорогу, - нi, харчi вiн клав, як завжди, в торбинку, котра зверху затягувалась на шворку. А портфель був порожнiй. Скажiмо, йде чоловiк до крамницi солi купити, грошi покладе в кишеню, а портфель пiд пахву - i гайда. Спершу кожен увагу звертав на те, навiть розпитували, що та до чого, - i Юхим почувався неабиякою людиною. А згодом i пiдсмiюватись почали, то в сво║му селi перестав носити директорський подарунок, зате коли вибирався в сусiднi села - неодмiнно брав. Та й до району вже нiколи без портфеля не ви┐жджав. Як-не-як, а в базарний день у мiстечку багато при┐жджого люду, не одне може подумати, що ти районне начальство, а то - дивись! - ще з вищо┐ гори. Тримаючи пiд пахвою портфель, перероджувався Юхим, здавалось, ма║ неабияку вагу, та й з Тетяною тодi поводився незалежно. "Завтра менi в дорогу, - казав поважно, - не забудь начистити портфель смальцем, хай блищить". Одказувала: "Ти б хоч дiрку залатав, там така, що кицька пролiзе". Заперечував: "Про портфель говориш, нiби про наритник. Я дiрявим боком до тiла прикладаю". - Шукай, шукай, - наказував зараз Юхим, ще ширше та певнiше розсiдаючись на ослонi. - Бо як же я тепер на люди вийду? Глянь за помийницею, може, там... Тетяна нiбито й гнiватись перестала на нього. Мабуть, знала, не знайде портфеля - непереливки будуть. - Що, нема? - допитувався чоловiк. - Отака ти господиня, не зна║ш, де в тебе що лежить. I ти хочеш, щоб я без портфеля з дому пiшов? Е-е, нi! Забирай капшук, складай докупи всi лахи, бо нiкуди я не пiду, поки пропажа не знайдеться. А ти як думала?! Тетяна не вiдповiда║. Справдi, де могло дiтись оте дрантя, смiх отой? Наче завжди напохватi лежало, перекидалися ним, не раз хотiла викинути, та Юхим не дозволяв. I сьогоднi зранку ще нiби очi ┐й муляло... I де тiльки могло запропаститись? I Юхим теж почав шукати. Рядно на лежанцi пiдняв, у дiжку для замiсу тiста заглянув. До сiней рипнув та й - хутенько до курячого сiдала. Еге ж, як поклав вiн тут зранку свiй портфель, i досi лежить. Притрусив його сухими кiзяками, смiттям присипав. Нехай спробу║ хто-небудь знайти! Аж усмiхнувся од утiхи. Авжеж, вiн прийшов до Тетяни дiлитись, прийшов забирати сво║, але без портфеля нiкуди не подасться. Бо з портфелем вiн чоловiк, а без портфеля - казна-що! Тепер корова стояла в коморi й свiтила великими вогкими очима. Гарнi були в не┐ очi, розумнi, а що вже блискучi - так i блима║ ними, аж у тво┐й душi розвидня║ться. Всi дiти поприбiгали, в коморi й повернутись нiде; ряба притулилась до стiни, аби ┐м бiльше мiсця було. Мати стала в сiнях, а наблизитись бо┐ться, наче то не ┐хня корова, а чужа. Чернега ж трима║ налигач у руках, бубонить: - До чого ж це ┐┐ прив'язати, га? До чого? Нi тобi кiлка, нi цвяха, нi скобля. Не буду ж я отак стовбичити день i нiч, налигач на руку намотавши. Жiнко! Чого ти сто┐ш, як iз хреста знята, придумай що-небудь!.. - А як же без ясел? - кинуло котресь iз дiтей. - За яслами затримки не буде, тiльки б ┐┐ прив'язати. Ну, думай, жiнко, думай. Я корову на хазяйство привiв, а ти хоч скажи, як ┐┐ прив'язати. - Припни поки що до дилюки, ген вилiзла iз стiни. - Можна й до дилюки, ряба плохенька, не повинна б сказитись та за цю дилюку нашу хату в свiти затягнути.. Ану киш, дiти! Ще котре зурочить, то молочниця до┐тись перестане. Жiнко, бери дiйницю! Звiсно, дiйницi в них не було, то мусила взяти горщик. - Яка ж ти в мене! - з досадою зiтхнув Чернега. - Взяла горщик! Та хiба горщика для наших дiтей вистачить? Метнулась назад до хати - i повернулася з макiтрою. - Ой-ой-ой! - розвiв руками Лука. - Ну добре, макiтри для дiтей вистачить, а для нас iз тобою?! Нарештi побачив у ┐┐ руках вiдро - i: - Спершу було так. А ти ж його хоч сполоснула? Мусила бiгти сполоснути. Чернега бубонiв докiрливо: - Хiба вона б змогла без хазя┐на? Де ┐й без мого ока! - I знову до жiнки: - А вим'я промивати дума║ш, га? I ось перша цiвочка молока вдарилась об денце, розприскалась, зацяткувавши голубуватими плямами вiдро. Дiтлашня поприсовувалась ближче, кожне намагалося зазирнути всередину - i вони безмовно, тихцем почали вiдштовхувати одне одного, тручати лiктями, плечима. Рот у кожного напiврозтулений, погляди горiли жадiбнiстю - дiти чи не вперше в життi чули, як шумить свiжоздо║не молоко. А мати ┐хня також прислухалась до того шуму, бо нi дiйок, нi вим'я, нi сво┐х рук не бачила - все заслали сльози, все оповив туман. Несподiвано i дiти й мати повернулись до Чернеги, який, узявши руки в боки, реготав. Нiхто втямити не мiг - чого ┐хнiй батько смi║ться. А той не вгавав, смiявся iз заплющеними очима, а коли на хвилю розплющив ┐х, звiдти так i сiялись чи то вогнистi остюки, чи то веселi iскри. Ряба мукнула. Чернега повернувся до не┐, погладив мiж рогами i, ковтнувши той солодкий та сипкий смiх, мовив: - Корову ма║мо. Мовив так, нiби щойно, в цю останню хвилю, переконався, що корова таки справдi його, що корова не в чужому хлiвi, а в його ж таки коморi, що до┐ть ┐┐ його жiнка, що зiбрались навколо його дiти. - Наша... корова!.. - проказав затинаючись. - Це ж не пропадемо тепер, як люди будемо! - Усе ще гладив i лоскотав ┐┐ мiж рогiв. - Ми навiть корiнчика ┐й не поклали ┐сти, а вона молоко да║. Розуму в не┐ - ого скiльки! Та вона менi тепер замiсть дочки буде. - Таке скажеш... - несмiливо заперечила жiнка. - Ти, Катерино, доглядай ┐┐, а я подамся до ставу. Там лепехи торiшньо┐ нарву, посiчемо, запаримо, бо не буде вона тобi голодна до┐тись. Еге, ряба? У закутку взяв мiшечок - i гайда через садок, потiм через город - i вже в лозах, а ще трохи пройти, то й став лежить, бiленький, мов скатертина. Пошукати бiля берега, то можна дечого назбирати; звичайно, не абияко┐ пашi, але на кращу хiба можна й сподiватись? Та ще посеред зими? Кращу треба з лiта запасати, з осенi; ну, попереду в них ще не одне лiто та осiнь, а до роботи вiн нiколи не був силуваний, - буде в них i сiнце, i гичка, одного хвоста якось уже догляне, хе-хе! I вiн усмiхався нищечком, бо й досi нарадуватись не мiг. Що не кажи, а живеш по сусiдству з людиною, вже так ┐┐ зна║ш, як свою долоню, - а виявля║ться, що й не зна║ш до пуття, що помиля║шся, бо вважа║ш чоловiка вовкулакою та куркулем, а в нього там у душi не зовсiм i темно, якийсь каганчик блима║. Звичайно, мiг би Вiльгота вiддати свою рябу й не за розпискою, i не йому, а такому, що хоч i зараз добре заплатить, - а ти дивись, нiкуди не подався, до сусiда прийшов. Таки, мабуть, пошкодував його дiтей, таки, мабуть, i в ньому обiзвалося щось людське, бо не в лiсi живе, не помiж звiрiв... З молоком у вiдрi Катерина зайшла до хати, а за нею й дiти повкочувались. Тiльки вони поставали навколо столу, порозтулявши роти, як тут i гостi на порiг, а за ними - бiлими клубками холод. Попереду староста, морщиться знадвору, що в хатi повiтря кисле та несвiже, а худенький, хлоп'якуватий нiмчур навiть носа свого долонею затулив, очi його раптово стали такими жалiбними, наче вiн ось розплачеться. Тiльки Юрковi хоч би що - звик уже бувати в Чернег, рiшучий i важний, суворо басу║ з-пiд навислих брiв, а губи ледь-ледь здригаються. - Хлiб-сiль! - проказав голосно, якось аж погрозливо. - Спасибi, - прошелестiла у вiдповiдь, - А де ваш кривий бiга║? - Лука? До ставу повiявся, по лепеху... - Ага, льоду старому закортiло! Признавайтеся, тiтко, одразу - де заховали Меланчину Галю? - Хiба ж я ┐┐ ховала? I в очi не бачила!.. - Ваше щастя, що дiти дрiбнi... А то - жодного не зостанеться... - Юрку, побiйся бога! - Чого б це ми бога боялись? Нехай вiн нас бо┐ться, - вставив Самець i всмiхнувся самими вустами. Мале дитинча пiдiйшло до нiмця i витрiщилось на його автомат. Нiмець наставив зброю малому прямо в лоб, клацнув i голосно скрикнув: "Паф! Паф!" Малюк заплакав iз переляку i хутенько потюпав до гурту. В хатi не шукали, бо й так видно, що голо кругом. Хлiва в них нема, ото хiба горище та комiрчина. А на горищi в них навiть мишi не водяться, це зразу стало ясно нiмцевi, тiльки поткнувся туди. А Юрко - до комiрчини. Очi не можуть звикнути до темряви, то став i клiпа║, наче димом йому ви┐да║ ┐х. - Де це ви корову дiстали, га? - пита║ зрештою. - Батько твiй продав... сам приходив сьогоднi. Юрко - до корови ближче, впiзна║, ┐хня чи не ┐хня. Ряба! Звiсно, не могли посеред дня Чернеги з батькового хлiва вивести молочницю, це вже старий щось придумав. - Чим же ви заплатили? - Розписку дав Лука. Хотiв засмiятись, але в грудях була пустка. Тут i Самець заглянув у комiрчину. - Худiбка? Виводь, Юрку. На благо буде... Катерина спершу не втямила, що й до чого. Просто в голову не могло вкластись, що оце ┐хню корiвчину одв'язують для того, щоб забрати. Стояла з безвольно опущеними руками й дивилась. А з хати одне за одним виприскували, як порох, ┐┐ босоногi дiтлахи й стовплювались навколо не┐. Пiд бровами поблискували не очi, а чорнi жуки-рогатики, i тих мовчазних, безшелесних рогатикiв росло та росло, наче це все вiдбувалось не в сiнях, а в лiсi на тiнистiй галявi. Юрко деяку мить наче аж вагався - одв'язувати вiд дилюки рябу чи не одв'язувати, але недовго вагався. Дiти не розбiглись, то ряба в сiнях зупинилась, задерла голову й пирхнула через нiздрi. Нiмець пiдняв автомат, клацнув i рiзким, металевим голосом крикнув: "Паф! Паф!" Шаснули до хати, дехто надвiр, а решта по кутках принишкла. Корова нарештi пройшла. Вже була надворi, коли Катерина немов отямилась, кинулася слiдом, закричала: - Юрку, то куди ти женеш ┐┐?! Юрку, та це не твоя, а наша! - Чули, що сказано? На благо велико┐ Нiмеччини! - А свою ти хiба вигнав би з хлiва? Хiба вигнав би? Юрко мовчав, тягнучи рябу до ворiт. - Сво║┐ б ти не вигнав, а-а-а... - залементувала. Юрко зупинився, круто вигнув шию i бухнув iз самих грудей: - А хiба чужу жену? Хiба не свою? - А-а-а-а... Мати впала на снiг, а босi дiти стовпились навколо не┐. Проте дивились не на матiр, а на рябу. Юрко вже вiдчиняв ворота, староста йому помагав. I тут Катерина помiтила старого Вiльготу. Стояв на ганку, але не зовсiм висунувся, а лише так, щоб можна спостерiгати, що вiдбува║ться. Скочила до тину: - Iване, скажiть ви ┐м! Вiльгота голову ввiбрав у плечi, хотiв у темне провалля сiней шаснути, але в останню хвилю спинився. - Чого ви мовчите, скажiть! Сусiд подивився в один бiк, потiм у другий, далi погляд його пiд ноги впав. Нагнувся, пiдняв якусь хворостину, почав ┐┐ в кiльце скручувати, нiби важливiшого зараз нiчого не було. Катерина ж усi║ю сво║ю постаттю тягнулась до нього, наче вiн був ┐┐ останньою опорою й захистком. - Та скажiть ┐м!.. Юрковi сво║му скажiть!.. - А що властi скажеш, - пiвголосом промимрив Вiльгота, ведмедкувато повернувся й провалився у чорних сiнях. Катерина раптом задивилась на сво┐х дiтей: постоять на правiй нозi, лiву пiдiгнувши, а потiм навпаки. Постоять на однiй, а потiм - на другу. Наче маленькi червонолапi боцюни позлiтались на ┐┐ подвiр'я й почали танцювати. Скiльки ж тих боцюнiв i чого вони скачуть, невже не можуть крильми змахнути й злетiти на стрiху, щоби босонiж на снiгу не стояти?.. Пiвпарубка перевiв подих, а потiм уже через шпарку в дверях взявся розглядати подвiр'я. Не подвiр'я, а стовковисько, i червонi плями на снiгу. Наче хто кришенi на борщ буряки розлив, але хто б це ┐х розливав? Мабуть, кров... Вiн зразу помiтив тi червонi клаптики пелюсток, але чомусь не хотiв сам собi зiзнаватись, що то кров. Дуже йому кортiло, щоб цього дому нiколи не навiдувало нещастя, щоб тут завжди були мир i спокiй, а горе - на провалля та на бескеття повiялось. - Це ти, Олексо? З хати визирала Галя. Була якась перелякана, все в не┐ сумне - i руки сумно звисали вздовж тiла, i губи сумно склались, i складка на перенiссi. Серце в пiв-парубка занило, в горлi грудка застрягла. Вiн ковтнув ту грудку, але нiчого сказати не мiг. Меланка лежала на тапчанi. Була вкрита грубим рядном, а руки склала так на грудях, нiби вмирати зiбралась. Непорушний зiр втупила в стелю. Синцi на щоках, садна на лобi робили ┐┐ страшною. Галя одвернулась до вiкна, закривши обличчя долонями. Пiвпарубка спинився бiля тапчана й силкувався заглянути в очi жiнки. Але тому, що погляд був спрямований угору, нiчого не мiг прочитати в ┐┐ зорi. Олекса, опустивши голову, одiйшов убiк i задивився у друге вiкно - на крислатi яблунi, що тримали на гiллi бiлi пелехи iнею. В хатi корчилась, беззвучно конала тиша. Врештi Галя не витримала, кинулась до матерi, нахилилась над нею: - Обiзвiться... Меланка тiльки повiками змигнула, i знову ┐┐ погляд втупився в сволок, по чорному тлi якого вирiзано химерне лапате листя. Галя й собi хутенько зиркнула туди, нiби сподiвалась щось побачити, але зразу ж одвернулась i прикусила губу. Наблизився пiвпарубка, але дивився вже не так непорозумiло й розгублено, як перше, а сердито й насуплено. - Озвiться, мамо! - Води... Проте, коли Галя принесла води, пити не змогла. Струмочки побiгли по пiдборiддю, по ши┐, стукала зубами об вiнця кухля. - Хто ж це ┐┐? - запитав Олекса. - По мене приходили, а я ж у погребi. Не знайшли, то ┐┐ почали мордувати. Отой Юрасьо, що до мене колись учащав. Вiн же й поклявся - коли не в могилу мене зведе, то в Нiмеччину спровадить... Сиджу я, картоплею присипана, а менi наче хтось нашiпту║: вийди, вийди! Знала, що облава, а не всидiла. Заглянула в хату - нiкого, надвiр - мати на снiгу лежить. Я й не спам'яталась, як ┐┐ на плечi звалила й сюди. Говорю до не┐, а вона мовчить. Мабуть, багато кровi збiгло, мабуть, не тiльки печiнки, а й дух вiдбив. Одвернулась, щоб не бачив, як скривилось ┐┐ лице. Пiвпарубка торснув за плече: - Мати кличе. Меланка й справдi намагалась так ворухнути рукою, нiби пiдкликала до себе. Дочка прудко скочила, з надi║ю почала вглядатись у зжовклi, змертвiлi риси лиця. - Сховайся в погрiб, - шепотiла Меланка, - сховайся... - А й справдi, - почув той шепiт пiвпарубка. - А я побуду бiля не┐. - Е-е, нi! - мало не скрикнула Галя. - Не хочу в погрiб, годi вже з мене. Я там сидiтиму, а тут... - i не доказала. - Вони тебе, дочко, з'┐дять, - шепотiла Меланка. У головi ┐й наморочилось, туманилось. - Благословенна ти в жонах... i благословен плiд... чрева твого... Пiвпарубка катував себе зараз у думках, що нiчим не може зарадити, допомогти. Що життям покараний - стояти й спостерiгати, бо чужим ранам, як i власним, не допоможе нi доторк, нi слово, винуртуване з глибини, нi подих, переповнений спiвчуттям. Пiвпарубка стояв i з кожною хвилею все бiльше обертався на стужавiлий клубок, в якому до краю понапиналися нерви. - Галю, - пiдiйшов до дiвчини, виразом очей кажучи бiльше, нiж словами, - послухай матiр... - А-н! - гнiвно стенула плечима. - Галю... - Чого тобi? Яблунi стояли байдужi, вишнi - заспанi. Прогуркотiла машина по вулицi, а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не розбудило. Й пiвпарубка не розбурхало, нiби не тутки вiдбувалось, хтозна-де. Чого вiн сюди прибiг? Чи його кликали, що вiн прибiг? Скiльки вже сюди ходить, а його ж i разу не запрошували. Усе в цiй хатi до нього байдуже. I яблунi... Ех, якби оживити зараз Галину матiр, якби зiбрати все здоров'я сво║ докупи - i ┐й у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од безсилля. Зойк розiтнув тишу. Пiвпарубка наче сiконули ножем по тiлу. Галя приклала до рота долоню, немов хотiла затамувати той крик, що рвався з грудей. Пiвпарубка повiльно, немов чужими ногами, пiшов до тапчана. Iшов - i побоювався йти, бо не хотiв, щоб справдилось його передчуття. Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла ┐┐ за руку й шепотiла: - Мамо... мамо... мамо... Так минуло з пiвгодини, а може й бiльше. Оте "мамо" крапля за краплею падало в Олексину голову i дзвенiло там, мов у лункiй пустцi. З кожною тi║ю краплею тiло його мертвiло - ну наче зовсiм у нього не було тiла. - Пiду до дiда Катеринки, - обiзвався пiвпарубка. Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом: - Земля тверда... I ще перегодом: - Вiзьмемо сокиру, ломок... Якось викопа║мо... Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу: - Про що ти? - Могилу ж. Вона немов спитувалась утямкувати - iз усiм свiтом щось недобре ко┐ться чи вона збожеволiла? - Ти... про що? Вiдчув, що вгруза║ в долiвку. - А хiба... - Ти вже хочеш ┐┐ закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги тво║┐ не було! - Галю... - Совiстi не ма║ш! Чого сто┐ш? Га?.. Оживе!.. Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть. Iз Соболiвки гнали кiлька корiвчин, кiлька дiвчат, а ззаду - п'ятеро чи шестеро дядькiв - серед них i Юхима - iз заступами. Не такi вони й дядьки, щоб крiпкi та при здоров'┐, але кращих i не позоставалось, а окопи копати й такi зможуть, лиш тiльки присилувати треба. Чернега прямував од берега, начебто й не знав i вiдати не вiдав, що ко┐ться на кутку, нiс собi мiшечок лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усiма. Попереду - худоби кiлькоро хвостiв, за нею кiлькоро дiвчат, яких iз печi постягували, зi схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гуртi, а потiм кинув мiшок об дорогу, сам бiля нього опустився, - не пiду, мовляв, далi, бо на чому ж це я пiду? Метнулись до нього, хотiли прикладами пiдняти, то котрийсь iз полiца┐в пiдкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши. Рудобровий, вузьколиций мадяр недовiрливо щиколоткою постукав по дерев'яшцi, потiм так само Чернегу по лобi, - i всi рушили далi, зареготавши. Чернега сидiв на снiгу й не мiг устати: геть-чисто знесилiв од злостi. Пролетiла над ним ворона, каркнула. - Дур-р-рна! - обiзвав ┐┐ Чернега. I, наче та ворона винувата в чомусь була, помахав кулаком. Та раптом його наче що вкололо. Почав приглядатись до гурту, що вже вiддалявся, але нiчого не мiг розгледiти. Схопився i, забувши мiшечок зоставити, пошкутильгав навздогiнцi. Треба було поспiшати, то вiн зразу ж упрiв i проказував уголос: хе, хе, хе! - наче тим хеканням допомагав собi. З гурту його помiтили, мадяри позупинялись i реготали, за животи беручись. Сво┐ також не могли втриматися од смiху - нiколи ще не доводилося бачити дядька Чернегу таким кумедним. - А корову мою... вiддайте! - крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з набитим лепехою мiшком. - Що мо┐ дiти ┐стимуть, га? - питав, нi до кого не звертаючись i простягаючи руки до рогiв рябо┐. В гуртi перестали смiятись. Пiдскочив до Чернеги рудобровий конво┐р, турнув - i чоловiк упав разом зi сво┐м мiшком. Непорозумiло подивився на ворогiв, на сво┐х людей, на худобу, що обнюхувала голу дорогу. Наче хотiв запитати - що ж це дi║ться, невже це правда? - але так нiчого й не запитав. I навiть не пробував звестися - знову знесилiв од образи й од лютi, i зiр його стьмянiв, i весь свiт навколишнiй видався велетенським бiльмом, крiзь яке ледь-ледь проступали постатi з розмитими обрисами... Отямився трохи тодi, коли поблизу вже нiкого не було, схлипнув - i раптом почав гарячково одчiплювати свiй протез. Одчепивши, схопив обома руками, пильно розглядав (хiба ж це помiч, та це ж бiда, це горе його!)- i спересердя почав молотити ним усе навколо: i замерзле груддя, i кiзяки, i снiг. - Ось тобi! Ось тобi! - приказував, невiдомо що картаючи i що б'ючи. Захекавшись, одкинув протез - та й згорбився бiля свого мiшка, не чуючи холодно┐ землi пiд собою й нi про що не думаючи: мав зараз не голову, а пустирище, по якому наче аж перекочувалося смiття та курився давкий димок од спаленого бур'яну. Так його й запримiтили пiвпарубка та дiд Катеринка. Спершу боялися пiдходити - зупинились оддалiк i розмiрковували, що б то могло бути. Не звiр же, мабуть, бо хiба звiр пiд таку годину до села навинеться, йому тепер безпечнiше ховатись по яругах. Очевидно, людина, та й не з чужих, бо хiба нiмцi свого кинули б? - Це ви, Луко? - запитали в один голос, наблизившись. Чернега навiть не глянув на них. Попросив глухувато: - Подайте менi дерев'янку. Пiвпарубка подав йому дерев'янку. - Поможiть... Помогли й припасувати, бо в дядька вже руки не слухалися - так задубiли, що пальцi мало не хрускали. Чернега встав - i заточився, то його пiдтримали. - Де моя корова? - запитав майже пошепки. Дiд Катеринка глянув на пiвпарубка, той - на дiда Катеринку. Пiвпарубка пiдморгнув крадькома дiдовi - мовляв, не тiльки чоловiк собi руки-ноги мало не поодморожував, а й розуму вiдбiг. Бо хто ж не зна, що скiльки не живе Чернега, нiколи не мiг собi на корову отягнутись. Проте дiд Катеринка вiдповiв ухильно: - Десь вона ║... - Де моя корова? - знову запитав Чернега. - Не журiться, - докинув пiвпарубка, який також не вiдав про ту дивну купiвлю, - пошука║мо вашу корову - i знайдемо. - Хай вiддадуть менi рябу, - прошепотiв Чернега. Дiд Катеринка знову перезирнувся з пiвпарубком - мовляв, чого тiльки на свiтi не трапля║ться. Пiвпарубка запитав: - А що це ви в мiшечку несете? - Пашу для сво║┐ рябо┐... - Хе-хе, - не стримався, щоб не осмiхнутись, дiд Катеринка. - То берiте свiй мiшечок, пiдемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер - мов камiнь, ┐┐ сокирою не вруба║ш, нiякою хоробою не вiзьмеш. То, може, доведеться вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться - на пiдпал... Усiх дядькiв на Соболiвцi половили, оце тiльки ми, непотрiб, i зостались. Одне без ноги, друге без руки, а трете i з ногами, i з руками, а пуття нiякого нема... Чернега не питав, для кого могилу копати, пiшов за ними. А цвинтар той недалеко, за горбком. На старому, що в селi бiля школи, вже ховати нема де, стiльки там хрестiв i надгробкiв понапихано, то мiсце для нового розсудливо вибирали - за селом од поля. Скiльки хочете копайте собi, скiльки хочете ховайте - простiр i воля для мертвого чоловiка, бо ║ куди цвинтар посувати. Повiтря пахуче й свiже, небо вгорi безмежне, як мисль, - утiшайся цiлiсiньку вiчнiсть! Пiшли помiж могилами мiсце вибирати. Дiд Катеринка скочив у замет по пояс, вилiз - i: - Давайте там, де бiльше снiгу. Там ма║ бути земля м'якша. Ти, Олексо, хмизу пошукай, бо без вогню позагиба║мо. Почали тут землю цюкати, а вона - видзвоню║, гупа║, гехка║, тiльки не пiдда║ться. Одлетить яка скалка, та й годi, - закоцюбло все, таке вже неприступне, хоч сльозами поливай, аби вiдм'якло. То пiвпарубка таки вогонь розклав. А помочi з того - ну на пiвпучки, бо горiти не горить, вiтер односить полум'я, i рук не нагрi║ш, бо димом тим крутить, як чорт помелом. Одвернувся пiвпарубка - воно й погасло, знову витягуй трут i кресало, вимолюй ту iскрину в кременя. А добре-таки, що лепеху мають, без не┐ i на такий вогонь не спромоглися б. - Зимою вмирати - найгiрше дiло, - гомонить дiд Катеринка. - Зимою землi не вгризеш. От весною земля пухкенька, але ж умирати весною жалко. От i не придума║ш, коли воно краще... Як не крути - на одно виходить: кепсько вмирати. Поки пiвпарубка ще раз бiгав по паливо, полум'я знову погасло. То вiн уже почав його викопаною землею обтушковувати, щоб не зслизало за вiтром. Коли закущилися язички, вiн зiгнувся низько над вогнем, губи нахололi хотiв одволожити - i раптом одсахнувся: привидiлися в рудуватому блиску полум'я очi Галинi. Морозцем дернуло по душi, i зразу ж той морозець пом'якшав, розвеснiло. З несподiваною пiдозрiливiстю озирнувся - Чернега, згорбившись та з лиця помертвiвши, цюкав колуном землю-матiнку в непiддатливi груди, а дiд Катеринка по-гороб'ячому метушився поруч, намагався вколупнути заступом. I говорив спiвучим та тоненьким, майже жiночим голоском. - Прокидаюся, а мiсяць через вiкно прямiсiнько на мене дивиться, i такий жовтий-жовтiсiнький, як перезрiлий чиряк. I голос мо║┐ покiйно┐ матерi ще луною у вухах сто┐ть: "Ладнай клуночок i збирайся на той свiт..." Бiлi хрести ледве зводились над могилами. Пiвпарубка випростався - його увагу привернув ледь чутний гуркiт машин, що долинав iз дороги, яка ховалася за горбками. Повiтря ледь-ледь тремтiло вiд ┐хнього далекого реву. Пiвпарубка глянув лiворуч, де попiд самим обрi║м мала слатися залiзниця. Там над вибалком мушинi цятки заплямили полотно поля - зiгнанi з усього села люди рили окопи. Дедалi копалося легше - земля вже була м'яка, тхнула сухим перегно║м. Дiд Катеринка узяв ┐┐ в пригорщу, подивився на не┐ ласкавими вицвiлими очима, понюхав. - Чорна, як життя наше, - сказав i сiйнув ту землю на снiг. Пiдвiв голову Чернега, глянув на дiда й одвернувся. Прошепотiв сам собi: - Корову мою забрали... Наповзав страх. Поволеньки-поволеньки, нiби мжичка в осiнню годину, вiн оповивав душу, пригашуючи крихiтний вогник надi┐, що ледве жеврiв. Уже боявся поткнутись на двiр - опустiлий, збезлюднiлий, лякав його ще дужче, нiж недавня облава, яка обминула ┐хню хату, - дяка Юрковi! Таки зумiв одвести небезпеку вiд батькiвського вогнища, таки не пограбували в нього нiчого (щоправда, й грабувати не було чого, але ж...), не погнали окопи рити разом з усiма, виставивши на глум i посмiховисько. Але не тiльки боявся потикатися надвiр - остерiгався й до вiкон наближатися. Усе ходив серединою хати, тримався ближче до печi, до глухих куткiв. А чи не залiзти в штандари, часом зблискувало в головi, чи не згорнутись клубочком у запiчку? Знав, що ось-ось доведеться покидати хату, але не мiг вiдважитись на це. Той страх, який вилазив iз кожнiсiнько┐ шпарки, яким захлиналося довколишн║ мовчання, не мiг перемогти в ньому остаточно думки про те, що все це - його, що вiн зрiсся зi сво║ю домiвкою, як зростаються з нею цвiркуни, або павуки, або ж блощицi. Сподiвався, що тут обмине його лихо, бо хата, наче рiдна, захистить його i вряту║, що вона вiддячить йому за ту любов i догляд, за той клопiт, за тi руки, якi вiн до не┐ доклав. Та й думалося, що, може, не палитимуть, розладиться в них там чи в останню хвилю несподiване щось трапиться... Далi розмiрковувати остерiгався, несподiване - та й годi, але i в тому несподiваному, якого не випускала свiдомiсть, його вже повинен був захистити старший син Макар, котрий пiшов iз червоними. Олена перейшла вiд лiжка до столу, хотiла взяти нiж чи ложку - i вiн насiв на не┐: - Сядь каменем i не шастай менi, бо?.. Але вона таки взяла нiж, одрiзала скибку хлiба i, посоливши, почала ┐сти. Його це вразило невимовне - дивився, як розтуля║ рота, як пережову║, як пiд зморшкуватою шкiрою в не┐ перекочу║ться борлак. Те, що ┐й зараз закортiло ┐сти, вiн чомусь сприймав як образу, як глум. Уже не мiг вiдiрвати од не┐ погляду, з кожною миттю все бiльше наливаючись слiпим гнiвом. - Що ти робиш? - прошепотiв. - пм, - вiдповiла Олена. Йому хотiлося скочити, вирвати той кусень iз ┐┐ рук, розтоптати, але вiн тiльки невiдривне дивився, як вона неквапливо, зi смаком пережову║. Ковтнув слину i вiдчув, що також хоче ┐сти. Бо iз самiсiнького ранку нiчого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, пiдiйшов до столу й одрiзав хлiба собi. Найшов цибулину, почистив i, мочаючи в сiль та хрумтячи, почав пережовувати. - То, може, снiдатимеш? - поспитала Олена. З'┐в одну миску кулешу, за нею ще - i не вiдчув ситостi. Знову хрумтiв цибулиною. Уже недавнього гнiву на Олену не було, але страх не полишав його iстоту. Страх тонесенькими цiвочками заповзав у його iстоту - сам собi здавався великим решетом, повним тривожного весняного вiтерцю. I голова його бiльшала, виростала в головi болiсна пустка, - раптом вiн iз здивуванням подивився на цибулину, його занудило, - i вiн вiдклав ┐┐. Невже згорить увесь куток?.. Пiймав себе на тому, що цiкаво б подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грiзно й страшно горить, як уночi, але ж це палахкотiтиме не одна хата, а весь куток, яких-небудь вiсiмнадцять обiйстiв. Йому аж на душi потеплiло, коли уявив те чорно-золоте пекло, отi двигтючi велетенськi вiхтi, що пожадливо прагнутимуть сягнути неба i вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що бiда не обмине i його хати, що вона також обернеться на купу попелу, - i стало йому нудно й млосно. Олена взялася латати спiдницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила далеко вiдводити руку. пй добре, подумав Вiльгота, бо ┐й нiчого не шкода. Живе на цьому свiтi, то й добре. Ма║ сяку-таку стрiху над головою - задоволена, а коли позбудеться, то чекатиме, поки вiн, Iван, спроможеться на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього - i все сво║ життя тiльки те й зна║, що смокче його, смокче... Ненавидiв ┐┐ зараз, але без тi║┐ злостi, яка iнодi в ньому проявлялася, - треба було моцi на злiсть, а вiн зовсiм ослаб. Коли палитимуть, то повиннi б не з одного краю заходити, а з обох бокiв почати, щоб швидше, щоб менше людей повислизало. Це ж, значить, кому судилося першому нюхнути димку? Дiдовi Катеринцi й Шамрайцi. Ну, дiд Катеринка таки свого доскочить, бо ж повинен уже колись доскочити оцей балакун, баляндрасник i реготайло, для якого нiчого на свiтi святого нема, який з усiх насмiха║ться i все висмi║, який у землю не вростав, а котився по нiй i котиться, мов перекотиполе. А Шамрайцi нiколи не таланило, то чого ж це ┐й аж тепер ма║ поталанити? Зi сво┐м першим чоловiком пожила пiвроку - та й не стало його: чи сам утопився в ополонцi, чи хтось турнув пiд лiд - до сього часу нiхто не зна║. За другим порозкошувала трохи бiльше, аж рiк, i вмер од сухот. Нiхто вже бiльше не сватався - побоювались чоловiки, що й вони довго не протягнуть, а гарна ж була Шамрайка, з хороби гарна!.. Бiля дiда Катеринки сидить Самiйло Турик - iз тих, що коли вже вхопляться за що зубами, то швидше без зубiв зостануться, нiж випустять. Самiйло сам голий, зате правду вже любить, так любить, що й тебе голим примусить ходити в iм'я то┐ сучо┐ правди. Еге ж, правдолюб!.. Вiн, мабуть, сам собi подоба║тся за свою чеснiсть, а якби не подобався, то й не гавкав би за не┐, авжеж, i тут ухитряються урвати кусок для себе!.. Хай горить!.. А бiля Шамрайки - хто ж це там? - ага, Тодось Бохонко, божий чоловiк, смирний, не говорить, а медом маже, а що вже церкву ту любив та любить - i дню║ й ночу║ там, бо на цьому свiтi непогано пожив, то й на тому хоче випросити тепленьке мiсце. Ану, побачимо, змилостивиться над тобою твiй бог, чи подасть помiчну руку, чи буде тобi й на небi так тепло, як сьогоднi на землi, ха-ха-ха!.. Бiля Самiйла сидять Куницi - двi старi дiви, якi на живого парубка завжди дивились, як на чорта з рогами та з ратицями, котрий на рiвному та на твердому так тебе проведе, що неодмiнно посковзнешся i гепнешся. Сестри Куницi жили з того, що ткали людям полотно, помагали пiдгортати картоплю, бавили дiтей, - не мали вони свого кореня в життi, таких i легкий вiтерець викорчову║ без слiду, не те що буря. Звичайнi, зда║ться, люди, сiрi, як осiння сльота, а як приглянешся, то в кожному бiльшовицьке щось сидить. Це зараз по-причаювались, а колись же в активiстах ходили, голови задирали високо... У закамарках душ такими й позоставались, хресiйбо! Усiх ┐х сьогоднi спалять. Що ж, така в них доля. Така доля i в Парiйчукiв, i в Постоюкiв, i в Хоменкiв, i в Чуйкiв, i в Грипечукiв, i в Чернег - у всього ┐хнього кутка, у всi║┐ Соболiвки. Така доля! Згорять вони - на ┐хньому мiсцi родичi Вiльготинi поселяться, якi вже з ним, Iваном, житимуть у злагодi, та й вiн з ними не ворогуватиме. Олена одягнулася, перев'язалась мотузком, яким тягли з криницi воду, почала класти за пазуху дерев'янi ложки, риночку поклала, веретено. - То вже пiдемо, чи що? - похмуро запитала в нього. - Пересидимо в Юрка або в церквi. Коли що - у яр скочимо, той, що бiля Юркового городу, там багато снiгу... Говорила вона спокiйно й тихо, наче аж байдуже; таким тоном можна обговорювати дрiбнi господарськi клопоти - замiшано свинi чи нi