ких кра┐в, iз лiсосплаву, в сво║му селi вже, за горбком ┐хня хата, а дiйти нiяк не може, ноги не несуть, вiдiбрало з радостi, i коли пiдiйшов близько - Тетяна сто┐ть за ворiтьми, чека║, нiби знала, що вiн поверта║ться... Отже, всього випало на ┐хню долю, терпiли вдвох - горе вiд того було не таке вже й гiрке, а щастя - солодше. Одного дня складав сво┐ пожитки й казав сестрi: - В гостях добре, але в мене ж i свiй дiм ║. Бо як-не-як не сидiв я склавши руки. Щось таки маю. - Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Сво║ ма║ш, аякже. - Це ж i доглядати його треба, нiхто за мене цього не зробить. Чи там щось розвалю║ться, чи поламалось. - Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила - геть-чисто перевернула тин бiля тi║┐ яблуньки, що ти позаторiк посадив. - О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хiба то тин? Саме тьху, прости господи, вiд людей стидно. Повертаючись додому, вибирав споночiлу пору, щоб менше бачили. Не обходилось без того, щоб i не зустрiти когось. Юхим ховав сво┐ пожитки за спину й казав: - Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далi можна жити, нiхто не виганя║, але ж ║ своя хата. Треба ж ┐й якусь раду давати, бо ж розсиплеться. - Що правда, то не грiх, - ховали вiд нього насмiшкуватi очi. - А як з горобейкою? - питали. - А що - горобейка? - гнiвався чоловiк. - На хоробу вона менi здалась. Хоч яку-небудь, а жiнку ще маю, о!.. Вона ж спочатку не зна║, радуватись ┐й чи плакати, що вiн повернувся. Як i тодi, коли вiн сварився та гнiвався, сидить у кутку на лавi, дивиться закам'янiлим зором. - I в сестри можу прихилитись, але ж свою хату маю, то чого тинятимусь, га? Нема вiдповiдi. I тому, що жiнка мовчить, Юхимовi аж легше ста║. Вiн почина║ говорити й говорити, бо┐ться, щоб жiнка слово вставила. Там щось перекладе з мiсця на мiсце, там щось переставить - у рухах радiсть i хвилювання. I бубонить, бубонить - про все. А в очах - ляклива запобiгливiсть. Нарештi втомлю║ться балакати - заляга║ в хатi мовчання, як грiм. Довша║, розтягу║ться, ось-ось... - Вечеряти будеш? - пита║ Тетяна. Вiн дивиться так, наче його проклинають: по обличчю повзе змертвiла хвиля, обвуглю║ зморшки. - Що? - ледь-ледь розклеплюються твердi губи. - Кулiш у печi холоне, вечеряй. псть вiн мовчки й неквапно. Лице винувато-рум'яне, лякливо-iскристе. Найдужче бо┐ться тепер одного - стрiтися поглядом iз жiнкою. I хочеться, щоб тiй вечерi кiнця-краю не було. Поки Юхим розказував ото про сво┐ новi пригоди Меланцi та Мотрi з Торбою, вже й днiти почало. Примарне, хворе якесь свiтло просiювалось крiзь завiшанi ряднами вiкна. Але ряден господиня не знiмала. Хай собi висять, поки каганець у хатi блима║, висолопивши блiдого язичка з вiхтиком сажi вгорi. Лиця ставали жовтуватi, бiля очей та бiля ротiв залягли темнi провалля, а Юхимове обличчя то й зовсiм споганiло - доля не дала чоловiковi нi брiв, нi чималого носа. - Я тобi скажу, Юхиме, - обiзвалася сестра, - те, що завжди казала. Не смiши людей та не муч Тетяну. I чого ти казишся? Було б iз жиру - так жиру ж того нема! Ну чого? Скiльки ти уже сходився i розходився? Знову назад побiжиш. - Не побiжу, - затято буркнув Юхим. - Навiть коли ти проженеш мене... - Чого б це я тебе проганяла? Побудеш - i сам пiдеш. - Не пiду, - знову буркнув Юхим. - Одному на старiсть розум у голову приходить, а другому... - Бува║, - встряла й собi Мотря з Торбою. Юхим вибалушився на не┐. Мовляв, тут брат iз сестрою розмовляють, а ти чого лiзеш? Пустили тебе в теплу хату, скажи спасибi, а сама сиди тихенько, як миша. Проте жiнка вела далi, наче й не помiтила того лихого погляду. - Тому - те, а тому - iнше. Сiм раз одмiряй... - Скiльки ж можна мiряти! - сердито заперечила Меланка. - Вiн уже двадцять сiм рокiв мiряв, а рiзав - то все по серцю та по печiнцi. - Людинi нiхто вгодити не може. Ото хто в не┐ найближчий та найрiднiший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею сво║ю не мириться, що сама собi ворог найлютiший. - Це ж хто для мене ворог найлютiший? - поспитав, нiчого не втямивши, Юхим. - Це я собi ворог? - А то ж хто? - пiдтримала Меланка. Проте Юхим наче й не чув ┐┐. Вiн сiкався до прошачки. - Я собi ворог? А хто ж тодi мiй товариш? Чи не вчорашнiй недруг? Я всiм лиха завдаю, я й сам себе по┐дом ┐м, так? Усi милi та божi, тiльки я один убо┐сько несосвiтенне! Мотря з Торбою нiчого не казала, тiльки дивилась на нього переполошено. Губи ┐┐, два тоненькi мотузочки, здригались, але голосу не чулось. п┐ оторопiння ще дужче пiддавало охоти Юхимовi. - Авжеж, я не вмiю жити, не вмiю слова сказати, не вмiю ногою ступити! Дурний! Нiчого не надбав, нiчого не накрав! Ворог сам собi! А ви всi годнi i жити, й ногою ступити. А ви i надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш! Це ж, певно, i напросиш, не бува║ порожня. Авжеж, ти собi не ворог. Бо такий час, людиська мруть, як мухи, а ти "алiлуйя, алiлуйя" - от уже й ма║ш яку цiлушку. А я собi ворог, бо й здоров'я нема║, бо й виробився, бо й дiтей нема... Груди його ходили ходором, з рота вилiтали не слова, а гарячий присок. Зрештою замовк, тiльки зiпав. Руки тремтiли, немов корiння, яке пiдмива║ вода. - А який тепер толк iз тих дiтей? - мовила Меланка. - Ти його доглядай, сама не спи, недо┐дай, а тут загуркотiло, прийшли оцi - та й забрали, та й погнали, нема, наче й не було. - Не в кожного забрали, - Юхим на те. - А в кого не забрали, то стеря║ здоров'я по ямах та льохах, куди воно буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе накласти, щоб не вiдати й не чути... Юхим совався на лавi й позиркував на Мотрю з Торбою. Хотiв поговорити про Галю, але при цiй хiба поговориш? Авжеж, божа це людина, божа, але чужа! Таки змовчав, ковтнувши слова, що на язик просились. I про сво║ вже: - Ми таки з Тетяною горнята потовкли, а я повiявся - i нiчого не взяв iз собою. - А-а-а... - тiльки й протягла Меланка, маючи сво║ на думцi. - Бо в чому ходитиму? I сорочки ж усi там зостались, i штани. Що з нею вдвох настарались - подiлимо, що мо║ - заберу. Меланка нiчого не вiдповiла, дивилась у пiч, i по ┐┐ лицю скакали, а то рiвно блищали блiдi спалахи вогню. Зiр стуманiв, i в живих застиглих сльозах заворушились золотi iскрини. - Хату вдвох ставили, - правив сво║┐ Юхим, - подiлимо безпремiнно. Жити там не житиму, то зможу половину розiбрати або ж продам комусь. Та нi, краще, либонь, розiбрати й на другому мiсцi поставити. - Тю на тебе, - глухо, з самих грудей, заговорила Меланка. - А в чому ж Тетяна житиме, коли ти пiвхати повалиш? - А то менi голова болить про це? - всмiхнувся безпечно Юхим. - Стелi не буде, то долоню проти дощу наставлятиме. Мотря з Торбою знову задрiмала й пробурмотiла крiзь сон: - ...милiсть же моя яко облак утреннiй... Юхим кинув на не┐ хутеньким поглядом, але зразу ж i заспоко┐вся. З пришелепуватих та блаженних дивуватись не треба, бо то хiба вони говорять, то ┐хнiми вустами злиденна, згорьована доля обзива║ться. - Згрiбай, Олено, смiття. Згрiбай усе й на горищi, i в коморi, i в хлiвi, й те, що попiд хатою. Не питала - навiщо. Знала, що рано чи пiзно про це довiда║ться, що ┐┐ Iван щось задумав. Розуму в нього, може, й небагато, зате твердий i темний, в нього, коли вже там що заквасити, то неодмiнно вибродить. Та й нащо людинi багато розуму? Хiба тi, що мають його багато, такi вже й вдатнi до всього, такi вже й удачливi? Де там! З розумом тим ще лиха наберешся, бiди всяко┐, бо розум без гордостi не ходить, а гордiсть без честi не дню║ й не ночу║. Нащо вже лiпше - хитрiсть. I громада за хитрiсть не зневажа║, а поважа║, то й собi ж од не┐ нiякого збитку нема. Гребла те смiття на горищi. Ще де яке сiнце чи лепешка, то вiдкладала вбiк, бо хто зна, як воно та що, а зима ж надворi й корову годувати якось треба. Всяку пилюку драпаком докупи мела, потерть визбирувала, бо ж за роки позбиралося чимало. А потiм сяйнуло ┐й у головi: господи, це ж коли все палитимуть, то хiба сiно не згорить чи лепешка? Все димом пойметься, все за вiтром пiде. Здушило ┐й груди... Щось тре буде придумати, бо коли рятувати, то все рятувати. Потiм у коморi порпалась. Ну, тут багато не назбира║ш. Присвiчувала каганчиком, вимiтала павутиння по кутках, порохняву. Ось борошенце просипалось - жаль його збирати й до смiття валити, це ж для курей можна щось зготувати... I знову сяйнуло ┐й: не шкодуй, жiнко, бо погорить усе! Але... не могла саму себе подужати, не могла не шкодувати. Вишпортувала вилами гнiй з-пiд корови. Зимою не дуже й чистили, холодно ж, а як-не-як у гною теплiше лежати. Вибравши свiжiше, почала лопатою та сокирою колупати таке старе, що не тiльки нiс забивало смородом, не тiльки в горлi давким квачем стояло, а навiть очi ядуче ви┐дало. Ого, як заков'язло! I не тiльки гнiй заков'яз, а й сморiд... На якусь хвилю одверталась, бо в головi наморочилось, потiм знову бралась. Гною не шкодувала. Хоч би й де його подiти, однаково не пропаде, у землю ляже та вдобрить ┐┐. Вже таки розвиднiлось, i Вiльгота, набравши перший мiшечок отого смiття, неспiшне почимчикував надвiр. Став i розглядався по боках, наче роздумував, куди податись. А насправдi ж вишукував тотим оком, чи нiхто часом не бачить його. Нi, коли нiкого нема, то не треба й квапитись. Скинув мiшечок додолу, дiстав тютюну, скрутив цигарку, закурив. Це ж не може бути, щоб нiхто його не побачив - iз Меланчиного вiкна чи з Чернежиного. Тi Чернеги спершу переговорять мiж собою, що, мовляв, дядько Вiльгота сто┐ть iз мiшком у себе на обiйстi, а тодi вже почнуть одне за одним надвiр вибiгати, щоби зблизька глянути. О, так i ║. Середульше вискочило, босоноге, сто┐ть на порозi, сюди стрiля║-зирка║ вибалушеним чорносливом та й зразу - круть i до нужника подрiботiло, аж снiг закурiв. Ну, значить, ось i сам Чернега вийде... - Доброго ранку, сусiде! - першим привiтався Вiльгота, коли вийшов Чернега, стукнувши об порiг дерев'яним протезом i блиснувши в його бiк соковитим, давно дозрiлим чорносливом очей. - Як живеться, як можеться? - поспитав Чернега. I тут же на свого середульшого насiв, що вертав iз нужника. - Ти чого, харцизяко, босий бiга║ш? Знову будеш менi бухикати? - Та ви ж самi казали, тату, що мене нiяка хороба не бере... - Ага, воно ще й на батька зiпа║! - А що ж я взую, коли однi чоботи в хатi - та й тi на вас... - Отакi ниньки дiти, - сказав Вiльгота, коли середульший, схопивши запотиличника, шаснув повз батька в сiни. - Ти йому те, а воно тобi iнше... А ми ж оце надумали трохи почистити на горищi й попiд хатою, то я смiття виношу... Став посеред подвiр'я та й думаю: куди ж його висипати?.. - А ти, Iване, не думай. Висип у рiв - та й край. - Наче й невдобно сипати в рiв, бо багато всякого мотлоху завелось... - Можна i в глиняники, тiльки це далекувато. - Отож i я думаю туди, - зрадiв, почувши про глиняники, Вiльгота. - А далеко, то що я пороблю... - А чого ж це ви посеред зими?.. Та й у свято... - Де ще те свято, аж увечерi. Бог простить, вiн усе проща║... Тiльки як отаке нехлюйство в хатi i коло хати, то на душi важко. - Та неси вже, Iване, бо чи ж те смiття варте, щоб про нього стiльки торочити? Закинув Вiльгота мiшечок на плечi, подався з двору. Бач, як той Чернега куснув його: не варто стiльки й балакати. Так куснув, нiби здогаду║ться про щось. Але добре, що сусiд заговорив першим про глиняники, а не вiн, Iван... I за свято згадав... Мабуть, щось закрада║ться йому в голову, почне стежити, вiн такий, то тре обачнiшим бути. Походив над глиняниками туди-сюди, вибираючи глибшу яму, таку, щоб убiк була вибуртувана. Потiм пiдняв високо мiшок i висипав повiльно. Мовляв, дивiться, кому охота пiдглядати! Висипав - та й подибав назад. А вже за другим разом не просто собi мiшечок нiс iз самим тiльки смiттям та потерухою, але й таке-сяке дрантя поклав. I коли висипав, то вже не згори, а донизу спустився, закинув те дрантя чимдалi, притрусив його старанно. Еге ж, як ото мудро зметикував вiн, щоб у глиняниках схованку влаштувати, i не вночi, а посеред бiлого дня: догадуйтесь, хто вдатен! Нiколи ще не був такий вдоволений собою, як зараз оце. За третiм заходом уже взяв дещо i з цiннiшого - чоботи там неходженi, новенькi зовсiм, юхт на передки. Той крам ще за Оленою дiстався йому, й до цього часу не справив ┐й нового взуття: то не було коли, то майстра путнього чортма, а коли вiдверто - то й не хотiлося. Бо поки крам - то вiн крам: i в руках ║ що потримати, i подивитись любо, а коли зши║ш чоботи, колись же й озути треба, а озуватимеш - стопчуться, а там, дивись, i порвуться. Нi, не марнотратниця його жiнка, нащо там брехнi зводити на не┐, проте вже так заведено, що чобiт мусить дертись, коли вiн чобiт. Навiть тодi, коли й не ходиш у ньому. Позаносив Вiльгота у глиняники й одежину, яку ранiше не встиг заховати i яка ще висiла то там то сям; позаносив також свiй столярний iнструмент - а гарний у нього iнструмент, бо ж i майстер вiн не з гiрших у селi, а з кращих; та й не позичав нiкому, як iншi, бо знав, що поки воно в тво┐х руках - тво║, а пiде по позичках, попливе по чужих руках - не чекай уже вiд нього нi толку, нi роботи... Занiс Вiльгота також сапи та лопати, познiмавши з них держаки, з вилами зробив те саме, сокирами, колуном, серпи позаносив, коси. А ще яке було там хазяйське причандалля, поскладав на тачку, зверху всипав гно║м i також вiдпер. Коли вже склав усе в яму, то картати себе почав: i нащо це гнiй повiз аж сюди, хiба так хазя┐н зробить? Це ж коли придивиться хто - неодмiнно щось запримiтить недобре, бо коли це було видано, щоб Вiльгота добриво не на город одвозив, а по ямиськах розкидав. За якихось години пiвтори зайшов до хати, а вона тiльки голими стiнами свiтить. Це ж треба попередити жiнку, щоб i на порiг нiкого не пускала, а то почнуть розпитувати та вивiдувати. Сiв на лавку, роздумував. Проте вiдчував, що не все ще зробив, що не все заховав. Ось ця лавка i стiл. Згорять, а де вiн потiм дiстане? Це ж тепер таке врем'я, що все палять i трощать, - тим бiльше треба берегти. Узяв сокиру й почав розбивати стiл. Повитягував нiжки, а тодi й дошки повiдокремлював. Вийшов надвiр, попiд хатою шасть у садок, а тут уже й пiд снiг застромив. Добре, що снiгу намело по колiна, можна поховати те та се, а лиха година мине - повизбиру║. Кухлi там, чашки, ложки теж у снiг розтикав - мiж кущами. Як навинулась у хату жiнка, то тiльки руками сплеснула: - Де ж ти все подiвав? - А подiвав. Угадай!.. - Колов ┐┐ зiницями, наче колючками. - Пропив... Вона й не усмiхнулась на те. Тiльки: - Якби ще хату можна сховати... Коли б за пазуху влiзла - ┐й-богу, сховала б... Вiльгота тупнув спересердя ногою об долiвку. Та якби змога, то вiн би цю хату на край свiту занiс, та вiн цю хату й не ставив би тут нiколи, - якби ж то знаття! Кому-кому, а собi вже пiдстелив би... - Значить, так, - сказав. - Коли що... Заховав я все в глиняниках, присипав потерухою, а решту - в снiгу мiж смородиною та порiчками. Коли що... - Iване... - Чого тобi? - визвiрився, вловивши в ┐┐ голосi жаль. - Нiхто про смерть не дума║, але готовим бути треба. - Чи ж з нами буде гiрше, нiж iз людьми? Таж i Юрко... - Що Юрко?! Всiм одне вготоване, нiхто не вiдкрутиться, коли що... Тут нi Юрко не поможе, нiхто... - Якби ж корову де сховати. Бо так берегли ┐┐, так ховалися з нею, а може пропасти... Це якби подумати... - Думай чи не думай, а багато не надума║ш. Треба щось робити - то найлiпше думання... Босi й голi отi Чернеги, а живуть весело. I чого, здавалося б, тiшитись? Ну чого радiти, скажiмо, самому Чернезi? Що в нього молотарка ногу вiдiрвала, бо, пiдпивши, залiз туди, куди твереза людина не тiльки свою, а й чужу ногу не встромить? Або чого радiти Чернежисi? Здоров'я в не┐ не таке вже й мiцне, а дивись - щороку по дитинi, а в урожайнi роки - то й по дво║. Робочих рук у хатi не хтозна-скiльки, а годувати усi тi роти треба, щодня в пельку щось мусиш покласти. Щоправда, й дiти бiдовi: його наче й доглядати не треба - само себе догляда║, само й на ноги спина║ться ще перед роком, само собi i ┐сти знайде - чи листок квасцю весною, чи яблуко i стручок гороху влiтку. До роботи всяко┐ беручкi, силувати не треба, це так, але ж... юрмовисько яке! Зупинився на хвилю Вiльгота в чужих сiнях - зирк одним оком на ляду до погреба, другим на драбину, прихилену до стiни. Жердка висить на мотузочках, на жердцi - однiсiнька пiр'┐нка здрига║ться вiд протягу. Та й з горища пусткою вi║, бо якби яка в'язка сiна, то ще з осенi продали б, не втерпiли б. А в погребi коли ║ ще трохи на денцi картоплi та бурякiв, то добре, бо може тiльки пiвтора корiнця й лежати вiд бурякiв та недогризена мишами шабатурка з-пiд моркви. О, вже почули, що хтось у сiнях ║, вже хтось бiжить до дверей. Узявся за клямку - зразу ж i розчинилось перед ним. Темненька, як галченя, дiвчинка засвiтила на нього чорним зором. Вiльгота вiдсторонив ┐┐, ступив у хату. - Доброго ранку. Хоч у хатi стояли гамiр та шарварок, проте його помiтили, почули. Жiнка вiд печi, господар з лежанки, дiти хто звiдки (з тапчана й з-пiд тапчана, з-за столу, з-пiд лави, з печi, зi скринi, з припiчка, з-за материно┐ спiдницi та з-пiд материно┐ спiдницi) - всi дивились на гостя з цiкавiстю, аж наче переполошено. Нiхто у вiдповiдь не побажав Вiльготi доброго ранку, i вiн, важко ступаючи, пiдiйшов до ослона, витер долонею, сiв. Скакнув поглядом по хатi - все в нiй говорило про нестатки, убогiсть, а потiм поманив пальцем оту дiвчинку, що стрiв на порозi. Дiвчинка й не думала пiдходити. Вiн поманив ще раз - i вона, дивлячись спiдлоба, повiльно пiдiйшла. -Мабуть, думала, що матиме якийсь гостинець. Проте Вiльгота незграбно погладив ┐┐ по головi й усмiхнувся. Всмiхнувся так, як би то чорна земля всмiхнулась - невмiло, без тепла. Дiвчинка насупилась i вiдбiгла вбiк. - Ха-ха-ха, - зареготав рипливим смiхом Чернега. На запитливий сусiдiв погляд нiчого не вiдповiв, але смiятись перестав. Був це крутолобий балакучий чоловiк, якого по-вуличному звали Пiвтори ноги. Тi прiзвиська взагалi чiплялись до нього легко, як реп'яхи до собачого хвоста, але так само легко й вiдставали. Свого часу його звали Неллi (бачив чуже кiно, де грала якась Неллi, й те кiно переповiдав односельцям); звали Дишельманом (вперше колись постригся в районного перукаря й зумiв недоплатити йому десять копiйок); звали його також i ХТЗ (мрiяв стати трактористом, але далi причiплювача так i не пiшов). - Як пожива║те? - поспитав Вiльгота. Чернега знову засмiявся. Здавалось, нiчого веселiшого, нiж те сусiдове запитання, вiн i почути сьогоднi не мiг. - А так, - вiдповiв. - Наше життя як мотузок: зверху вiдiрветься, то ми знизу рвемо й доточу║мо. Тепер уже засмiялись дiти. Вони весело поглядали на батька, позиркували одне на одного й реготали. Найменше дитя, загорнуте в пелюшки, зайшлось раптовим плачем. Чернега взяв його на руки, почав заколисувати. - Мамо, воно цицьки просить! - крикнув котрийсь iз хлопчакiв. - Хай покричить, то гладший буде, - мовила мати. Обiзвався, кахикнувши, Вiльгота: - Маку насiяли багато, а молока для них - нема... - До┐мо козла, - сказав господар, проте вже не засмiявся, й нiхто в хатi не засмiявся. Тiльки знову всi дружно блимнули чорносливом на гостя. Мовляв, i без тебе зна║мо, а вiд тво║┐ балаканини - не набiжить. - Це ж ви хотiли колись у нас телицю купити... - здалека почав Вiльгота i вдав, що лише в долiвку дивиться. - Та хотiли, але ж правили ви дорого, а в нас якi статки?.. Ото наша мати - i за матiр, i за корову. - Ну, не було у вас грошей, а в нас покупець трапився. - Авжеж, не ви шукали для телицi покупця, а телиця сама знайшла. - Ми вже старi з жiнкою, - правив сво║┐ Вiльгота. - Не можемо того хвоста нi доглянути, нi нагодувати... Тиша загускла в хатi - усi дивились на Вiльготу. Господиня забула про вогонь у печi, i на ┐┐ твару полум'янiли чи то вiдблиски з челюстей, чи то золоте сяйво зацiкавлення. - Чи не купили б у нас корову? - закiнчив гiсть. Того золотого ся║ва на жiнчиному лицi побiльшало. I зненацька Чернега знову зареготав. Викидав iз грудей смiх великими клубками. Здавалось, i немовля заслухалось, бо перестало рюмсати. Всi дiти здивовано й непорозумiло дивились на батька. - А чого ж!.. - нарештi крiзь смiх мовив Чернега. - А чого ж i справдi не купити! Дитячi лиця одмiнились - на них засiялось i розцвiло по усмiшцi. Вiльгота ж не розгладжував уст, по слiвцю кидав та, здавалось, пильно поглядав, щоб те слово далеко вiд нього й не покотилось. - Корова в нас гарна, до пашi невибаглива, на самому пирi┐... - Та й без пирiю! - не мiг уже втриматись Чернега. - Ти ┐й намалюй пирiй - а вона вже й до┐ться! Ха-ха-ха! Вiльгота наче не чув того реготу. - Не така вже й стара, всi зуби цiлi, до┐ться на чотири дiйки, а якби роздо┐ли п'яту, то й на п'яту до┐лася б. - У тебе, Iване, така корова, що й з хвоста потече молоко, тiльки вмiй смикнути. - Корова тобi потрiбна, бач, скiльки горобцiв ма║ш, - Вiльгота кивнув на дiтлахiв, що поперемiнне заглядали в рот то йому, то батьковi. - Iншi на тво║му мiсцi народили б одне-друге, та й годi, а в тебе, чоловiче, як у тi║┐ дощово┐ погоди: репнула зав'язка - i сi║ться, сi║ться. Сказав - i пошкодував: не в свiй же город полiз, а в чужий. Хiба тi дiти свiт йому зав'язали, чи що? Проте Чернега не образився. А тiльки мовив з ║хидною такою, колючою усмiшечкою: - Мо┐ дiти - це мiй клопiт. - Авжеж, - згодився Вiльгота. - Але ж сам зна║ш, яке тепер життя... Не зна║ш, де обпечешся, а де обморозишся. - Що так, то так. Коли мене морозить, то зда║ться, нiби пече, а пече - то зда║ться, нiби морозить. Але яке б не було життя, а воно однаково життя!.. - Жiнки всякi способи знають i зiлля... - А я не хотiв i не хочу! Може, я здоровшим себе чую, коли вони ото бiля мене бiгають та кричать. - Нiхто ж нiчого не каже, - спробував назад вiдступити Вiльгота. Проте господар уже зайшовся: - Може, воно ще там не дитина, а булька, - i вбивати?! Як же я тодi в очi дивитимусь собi i сво┐й жiнцi... - Ох, Луко... - тiльки й вставила жiнка. - Як подумаю, що котрогось, - повiв рукою по хатi, - в мене могло не бути, то ладен сам себе вiдцуратись. Хай живiт порожнiй, хай того хлiба тиждень не бачило, хай на лушпайках сидить - зате свiт бачить, горобцiв чу║! - Та вже ж що горобцiв, - криво посмiхнувся Вiльгота. - Бо й то радiсть! - по-пiвнячому скрикнув Чернега й закашлявся. Раптовий кашель здушив йому горло, i чоловiк аж посинiв. Отямившись, мовив уже спокiйнiше: - Хоч i кашляю, зате не збрехав. Мовчали. Й дiтлашня теж понабирала води в роти - вiд найстаршого до найменшого. Врештi Чернега знову обiзвався: - То прийшов продавати корову? - Ага. - Скiльки ж вона просить? - Скiльки даси. - Овва! - тiльки й мовив господар. По обличчю пробiгла гримаса - мабуть, хотiв чоловiк засмiятись, але стримався. - Знаю, що багато дати не зможеш, а й за безцiнь не забереш, бо якусь копiйчину на корову призбирав. - Якими ж грiшми тобi платити? Нiмецьких ти вже не вiзьмеш, бо нашi близько, а наших грошей катма. - Щось же ти призбирав... Мабуть, i старi червiнцi знайдуться. - Давай у борг! - скрикнув Чернега. - Давай у борг, а я потiм тобi заплачу стiльки, скiльки захочеш. - Пиши розписку, - важко видихнув Вiльгота. - Пиши розписку, що об'язуешся сплатити менi за корову стiльки, скiльки вона запросить не сьогоднi чи завтра, а через пiвроку. - Хоч через рiк! - I ще пиши, що коли не буде грошей, то об'язу║шся вiддати за корову шматок хати. - Що хоч напишу! Жiнко, там у нас якась паша ║? Га? А дiйниця? Бо куди ж молоко до┐ти? Ну, спасибi тобi, Iване. Завжди був погано┐ думки про тебе - i жмикрут, мовляв, i такий, i сякий, але бачу, що кожне може переiнакшитись. Це ж для мо┐х дiтей - здоров'я. А коли забирати? Зараз? Ого! Жiнко, а налигач у нас ║? Пiди пошукай, бо як же без налигача? Нi, нi, треба на сво║му вести. - Пиши розписку, - нагадав Вiльгота. Чернега не забарився з розпискою. Дiстав iз ковбашки пошматовану книжку, вирвав останню, до половини чисту сторiнку. Щось написав i тицьнув Вiльготi. Той прочитав i, згорнувши, сховав на грудях. - Де ж дiйниця? - метушився Чернега. - А де налигач? - Губи його тремтiли. Бiгав по хатi, не знав, де присiсти. I знову до Вiльготи: - Ви ┐┐ ще не до┐ли сьогоднi зранку? - Та ще нi. - А не ялова вона у вас? До бугая водили?.. - Чи ти, Луко, не зна║ш? - Знаю, знаю, але ж хочеться ще раз перепитати. То водили? - Водили... - Жiнко, ти чу║ш? Це ж вона приведе теля. Теля виросте, можна буде продати!.. Жiнка слухала його - й не обзивалась. Тiльки свiтила широким, виснаженим зором. Здавалось, нiби все те вiдбува║ться поза ┐┐ свiдомiстю, а вона як задумалась про сво║, то й передумати не може. - Отже, так, - i далi гарячкував Чернега, - поставити знайдемо де. Хлiва нема, то нехай i в коморi побуде, однаково комора порожнiсiнька. А там щось i злiпимо для не┐. Чи не так, жiнко: Вона все ще мовчала. Та господар i не чекав ┐┐ вiдповiдi - говорив про сво║: - Буде молоко - можна й на базар понести, все якась копiйчина мiж пальцiв крутитиметься. Дасиш людям сиру, а вони ж тобi вiддячать - те миску борошна принесе, друге жменю крупи чи пшона. Не пропадемо! "А таки не без кебети чоловiк, - осмiхнувся внутрiшньо Вiльгота. - Такий з пiсочку стулить хатку-дiрку, поселиться там зi сво║ю мурашвою, та ще всi й щасливими будуть". - То ходiмо, - квапив Чернега, думаючи про те, що поки та корова в чужому хлiвi, доти вона й чужа, а заведе до себе - власна, не чия-небудь! Вiльгота виходив iз хати, опустивши голову, наче боявся глянути по боках. За ним веселий, аж слiпий од радостi, хутенько перебирав ногами Лука, та раз у раз зупинявся, бо майже на галоп переходив, випереджаючи гостя i тручаючи його то грудьми, то плечем. Дiтлашня хмарою посунула за ними. Наступали одне одному на ноги, спотикалися. Нарештi, розхристанi, босi й голомозi, поставали аж за порогом i стежили, як молоденьким, розгарячiлим пiвником скаче i скаче навколо сусiда ┐хнiй батько. Вийшла й мати надвiр. Руки в не┐ чомусь тремтiли, то посплiтала пальцi, щоб хоч трохи вгамувати дрож. Тiльки Юхим подався до сво║┐ горобейки - чи по сорочку забуту, чи по штани, як тут без стуку дверi одчинились i разом iз морозом до хати ввалився староста Самець iз Юрком Вiльготою, а за ними й нiмець в окулярах ("Як же це вони йшли, що я й не побачила, й не почула? Мабуть, Юрко провiв, бо вiн тут кожну бадилинку зна║, а вже яка дiрка в тинi, то вiн ┐┐ й продирав"). Меланка дивилась на Самця, а бачила усiх трьох. Усi вони були якiсь насупленi, з сiруватими обличчями - наче аж глевкими. I губи ┐хнi глевкi, й погляди, а що вже лоби - то такi тьмянi й холоднуватi, мов у покiйникiв. У Меланки сама рука пiднiмалася, щоб перехреститись, але жiнка тiльки водила долонею по припiчку, нiби порох витирала. I все дивилась на Самця - жердинистого такого, на тичкуватих ногах та з голубуватим прищиком на дзюбатому носi. - Як ся ма║те, кумо? - поспитав Самець, начебто жартома поспитав, а лице як було замерзлим, то так на ньому нiчого й не здригнулося. "Вже й кумою стала, вже й породичались", - подумала Меланка, а вголос: - Та так, як i наш похресник. Господи, треба ж було змовчати! I що це ┐┐ за язик смикнуло?.. Бо цей Самець хiба одну людину на той свiт спровадив. Та вiн i комара ладен задушити тiльки за те, що той на цьому свiтi живе, а якби ще спробував укусити... - Авжеж... - несподiвано згодився Самець i змiряв ┐┐ важким поглядом - та таким важким, наче надгробний камiнь ┐й на груди поклав. - А це що за проява? - i кинув на Мотрю з Торбою, що вже не куняла, а сидiла рiвно, дивлячись на прибульцiв неклiпливо i спокiйно. - Прошачка... Божа людина... - Всi ми божi, - розважливо сказав Самець. Зиркнув на образ у кутку, а тодi вже рiвним голосом наказав Мотрi: - Ану век! Вона слухняно пiдвелась i поволеньки подалась через хату. Нiмець в окулярах не так посторонився, як одсахнувся вiд не┐, i в його навдивовижу прозорих очах схлюпнувся й затремтiв блакитний острах. На лобi збурилося двi зморшки, а коли прошачка вийшла й тi зморшки розгладились, то залишились замiсть них двi тремтячi борозенки. Нiмець непорозумiло глипнув на Юрка, далi на Самця, поправив окуляри i з перебiльшеною увагою втупився в Меланку. - Нема║ пошестей нiяких у селi, то нанесуть... - буркнув староста, немов тими пошестями був найбiльше заклопотаний. - Де дiвку свою сховали, кажiть! - це Юрко. Усе ще гладила долонею припiчок, а по спинi одна мурашка прудко побiгла, лоскочучи колючими лапками, а за нею - i друга навздогiнцi. - Хiба ж не шукали? - зiтхнула. - Ви, тiтко, признавайтесь, бо ми до вас не свататись прийшли. Прийдемо свататись - тодi й жартувати будемо. - Нема ┐┐, в Нападiвку до родичiв три тижнi тому подалась. Самi ж бачите, що нема. Нiмець, мабуть, нiчого не тямив, бо дивився хоча й насторожено, але трохи дурнувато. В Юрка ж були не очi, а ножi, i вiн тими ножами не тiльки Меланчине живе тiло рвав, а й душу ┐┐ краяв. Самець не втрачав рiвноваги - розглядався по кутках, наче для цього й прийшов сюди. - Коли знайдемо, буде вам погано, - знову Юрко. - Та вже ж... краще не буде, а що гiрше - то, мабуть, теж не буде. Юрко, рiшучий, зазирнув пiд тапчан, потiм - на пiч. Одслонив вiко скринi, туди-сюди перевернув полотно, що дно прикривало. Розкарячився - i в штандари по плечi залiз. Нiчого не побачив, але взяв коцюбу й коцюбилном там поворушив, лиха година тобою б ворушила, коли ти так стара║шся! - Пiдпiлля в хатi нема нiякого? - Чи ти не зна║ш? Яке пiдпiлля, коли глиняна долiвка... Подерся на горище, лiхтариком там присвiчував, щось перекидав, лаявся крiзь зуби, а злiз назад - весь у павутиннi, порохном притрушено брови, а до вуха чи то кiзяк, чи то яка iнша хороба причепилась. "Ну й запопадливий же ти, Юрку, чом я тебе малим не задушила, коли ти по мо║му подвiр'ю бiгав, коли ти з мо║ю Галею грався? I що тобi та Галя лихого заподiяла, що ти ┐┐ слiди винюху║ш?" - Пiднiмiть ляду, - наказав Самець. Хотiла не скоритись, але таки зiгнулась над лядою. Взялася за клямку, тягне до себе - не може пiдняти. Чи то так ляда поважчала, чи то в не┐ руки вiднялись... Тодi Самець одтрутив ┐┐ плечем, сам легенько пiдняв - та й став спускатись по драбинi. Меланка не чула свого тiла. Яби ж вони, проклятущi, усi втрьох залiзли в погрiб, то можна б зачинити, а там - що буде, то буде. Але ж i Галя тамки, не зачиниш... Юрковi уста скривилися в глузливiй посмiшцi. Та зразу ж стер той посмiх - i до Меланки: - Хiба я не знаю, що ви, тiтко, хитрi? Ви такi, що самого чорта пiддурите... Але вона не чула, що вiн каже. Всi║ю iстотою слухала - що там у погребi. Так зiщулилася вiд страху, що сама собi здавалась не бiльшою за горошину. Ну, зовсiм маленькою, такою, що могла непомiтно скотитися вниз, туди ж таки, в погрiб... Голова з погреба стала показуватись, плечi, руки. А Меланка боялася - i все шукала Самцевi очi, щоб заглянути в ┐хню помережану червоними жилками пустку. Зустрiлись поглядами - i спершу ноги в Меланки дрiбно дрiбно затремтiли, далi ж раптово задерев'янiли. Бо прискали з його очей лукавi iскорки, але якiсь наче прихованi, обережнi. Обтрусив колiна, мовив: - З голоду не повиннi померти, бо бараболi трохи ма║те... Юрко докинув: - Та й сало, мабуть, десь ║ заховане. "Заховане. Бо хiба ти мало його залив за шкуру менi та людям? Пiд шкурою мо║ю заховане". - Огiрки у вас гарнi в дiжцi, - зовсiм спокiйно вiв староста. - Чи не позичили б менi з макiтру? - А чого ж... Нiмець усе ще принюхувався до вишнево┐ гiлки. Був на його худорлявому, обтягнутому восковою шкiрою обличчi такий вираз, наче його нiчого тут не обходило. Щоправда, руку не знiмав iз автомата - нi тодi, як у хату зайшов, нi зараз. Юрко вийшов надвiр, почав обтрушувати палiччям загату - не iнакше як схованки дошукувався. Але Меланцi вже трохи вiдлягло на душi - хоч камiнь ще й лежав на грудях, проте немов полегшав. Одним оком дивилась, як там Юрко пiд хатою товчеться, а другим - за Самцем стежила. Зна║ чи не зна║? Не може бути, щоб не помiтив, бо вiн хiба ж одну дiвку до тих дойчiв запроторив? Хiба ж одного парубка заслав на каторгу? О, пiшов до хлiвця, але тiльки на порозi постояв, бо, мабуть, зна║, що нiчого вже там не знайде, навiть якби кожну соломинку сво┐ми пальцями перебрав. О, повернувся, на не┐ дивиться - i так дивиться, що... Йде. До не┐ йде. Пiшла назустрiч - i само вихопилось: - У мене ж i яблука квашенi ║... Самець непорозумiло глипнув. Голубий прищик на його носi од холоду побiлiв i наче аж побiльшав. - Може, i яблук принести? - допитувалась. - Та не треба, - гмукнув староста. - У мене вдома влежанi ║. Пiдiйшов Юрко. Таке насуплене, з посоловiлими очима, губи з досади покусу║, щоб тебе холера кусала й не вiдпускала. А що вже сердитий - нiби не когось вiн хоче загнати в Нiмеччину, а його самого оце женуть. - То не призна║тесь? - Чи ти не бач, що нема? Сам скрiзь шукав. - То не призна║тесь? - сiка║ться й сiка║ться. - В Нападiвцi... - Кому ви говорите! Вiдчула, що течуть по щоках сльози. Юрко скривився й одвернувся: губи сiпались, немов його щойно скривдили i вiн силку║ться затамувати образу. Раптом Юрко розмахнувся i вдарив Меланку. Спершу не вiдчула болю, зiницi ┐┐ застигли, наче позамерзали. Нi, не зiницi, а двi ненависнi, спопеляючi скалки. Якби скрикнула, чи що, то, може, вiн би ┐┐ бiльше не бив, а то ж мовчала, вуста зiмкнувши, - i Юрко, лихий, став бити ┐┐ носаками. Меланка згиналась, згиналась, а потiм i звалилась додолу. Нiмець в окулярах усе ще рожевим язиком лизав снiг. Староста дивився в небо, на хмари, що густою повстю нависли над селом. Юрко зосереджено хекав. Знав, що добре допiк чи не кожному в сво║му селi, знав, що не буде йому пощади, - й вiд того не тямився. А коли йому кiнець, то хай i всiм. Вiн себе ще покаже, назавжди запам'ятають!.. Нарештi перестав бити - зняв шапку, витер спiтнiле чоло. Вже трохи заспоко┐вся i був задоволений. Поспитав глумливо: - То в Нападiвцi? Меланка щось прошепотiла, але нiхто нiчого не почув. - Ви зiтха║те, тiтко, еге? - кепкував Юрко. Вона щось знову прошепотiла, i вiн нагнувся, щоб почути. - Хай би я тебе... ще маленьким... була задушила, - ледь-ледь прохрипiла Меланка, i на ┐┐ губах запухирилась кров'яна пiна. Знову озвiрiв Юрко, знову замiрився, але стримав його староста: - Побережи кулаки, бо день попереду. Та й чоботи пошкодуй сво┐, порватись можуть. Меланка чула, як порипу║ пiд ┐хнiми ногами... Усе далi й далi, вже за ворiтьми. Снiг, на якому лежала, зцiлював ┐┐, освiжав. Так вона лежала, хотiла було пiдвестись, але подумала, що це ж доведеться зi снiгу вставати, i не зважилась. Тiла свого не вiдчувала, а в головi починала шумiти рiка. Бiгла та рiка по камiнню, дзюркотiла по пiску, сплескували на нiй хвилi, i Меланцi здавалось, що бiжить рiка з кожною миттю все швидше, дзюркотить усе гучнiше, ось-ось пiдхопить ┐┐ й понесе, закрутить. Мотря з Торбою притомилась. Задишки в не┐ нема, ядухи також нема, а ти ж дивись - забива║ дихання. Нема чим дихати, то хоч бери i святу землю гризи, щоб якось ту спрагу вдовольнити. Бувало, захлявши, зiпреться на костур, погибi║ так, погибi║, то воно наче й вiдпустить, наче й полегша║. А це ж, як на зло, i костур свiй забула в чужiй хатi. А щоб сiсти на землю, то не сядеш, бо снiг, зима... Зiтхнула, а й зiтхання не помогло... Хоч би деревце яке, хоч би пеньок поблизу - нема║. Нiчого не росте мiж селом та Соболiвкою, довгим, як мотузок, кутком, що вiдбiг од села. Зiйшла поволеньки в ярок, тут уже притулилась до поренчат на мiсточку. Та й задивилась перед собою - рiчка не широка, не хтозна-яко┐ глибини, а проте своя вода ║ в селi, i ген млин сто┐ть пiд вербами. Вони позапинались бiлими хустками - старi й молодшi, стрункi й дуплавi; й наче позажурювались, та все ж гуртом, немов укупi журитись легше. На горбку, бiля чи║┐сь клунi, ялина висока вродливо чорнi║, зелене хутро на нiй iз сивим, срiблястим полиском, що так i вабить зiр. I - безлюдно кругом, нiби повимирало все, нiби в норах попричаювалось. Тiльки iз Соболiвки ось якийсь лемент чи то крик долинув - i знову вигулю║ться моторошний спокiй. Мабуть, непереливки комусь... Заплющила Мотря з Торбою очi, а коли розплющила, крiзь сльозовиння побачила, що наче хтось iде берегом. Приглянулась, а таки справдi йде: i не чоловiк, i не хлоп'як, а так, сказати б, пiвпарубка. Шапка з обiрваним вухом, благеньке пальтечко з обшарпаним заячим комiрцем. Та й смiхотливий, мабуть, бо пiд ноги дивиться - й усмiха║ться, нiби щось веселе там бачить. - Драстуйте, - сказав пiдiйшовши. Та й дивиться на не┐ з цiкавiстю, як на якусь прояву, чи що. - Замерза║те, еге? Мотря з Торбою не вiдповiла, то вiн знову: - Коляду║те чи щедру║те? Ану, яку щедрiвочку зна║те? Чи просто руку простяга║те? Еге, з балакучих оцей i не чоловiк, i не хлоп'як, а так - пiвпарубка. Тiльки чого це в нього лiвий рукав метля║ться, немов там саме повiтря? На вiйнi начеб не встиг побувати, щоб там йому одчикрижило, але хiба пiд лиху годину не загубиш там, де й не сподiва║шся? - Та не бiйтесь мене, тiтко, я не з клятих, - пожартував пiвпарубка, i на його татаркуватому лицi позмi┐лась гримаса. - Захляла я... - мовила Мотря. - Такi молодi - й захляли, - все ще намагався розвеселити пiвпарубка чи то ┐┐, чи то самого себе. - Посидiти б... - То ходiмо до мене у млин, - запрошував. - Там хоч i не нагрi║тесь, зате посидiти посидите. А й справдi, чому б не пiти, коли добра людина просить. Дибала слiдом, намагалася ступати у його протопти, але пiвпарубка йшов сягнисто, хоча й не швидко. Мотря помiтила на кущi калини червоний кетяг, не скльований горобцями, i простягнула руку, щоб зiрвати. Пiвпарубка зупинився й стежив за нею - не може дiстати, хоч як тягнеться. - Нащо це вам? - поспитав, зiрвавши кетяг i подаючи ┐й. - Скрiзь ходжу, то, може, комусь знадобиться, - й поклала калину в свою стару, латану-перелатану торбу. Уже переступила порiг у млинi, коли пiвпарубка раптом зупинився. До його слуху долинув лемент iз ближчого кутка, на якому тополi стояли високi й срiбнi, як палаючi свiчки. I зразу ж по шляху прогуркотiла машина, за нею друга - й позникали в глибокiй вулицi, за тинами та за хатами. Тiльки димок синенький повився над повi║м, та наче аж сюди смородом перегорiлого бензину вiйнуло. Хлопець надворi зостався, щось там видивляючись, а Мотря у млин зайшла. Сiла на старих мiшках порожнiх пiд стовпом, що пiдпирав стелю. Тихо. Зача┐вся старий млин, завмер, - вода тобi не плесне, не шелесне. Це отак вiн спатиме аж до весни, поки крига скресне, а потiм тут колеса загримкотять, вода заспiва║ i люди по-бджолиному загудуть. Запахне зерном, теплим борошном, що лоскотатиме нiздрi. Але ж... чи буде в людей принести що-небудь на помол?.. А зараз тхне мишами, холодом, злежаним порохном, i ген на вiкнi павутиння бахмате погойду║ться. Аж до пiдборiддя пiдтягла баба ноги, зiщулилась, щоб затишнiше було, й задрiмала. Та зразу ж рипнув сердитий снiжок пiд ногами в пiвпарубка - i вiн уже до млина ввiйшов. Занепоко║ний, мабуть, украй був, бо пробiгся з одного кутка в другий, на бабу й кра║чком ока не скинувши, потiм спинився, наче роздумував. Косоокий, з розтягнутою шворочкою довгих вуст, у млинових холодних сутiнках вiн був схожий на людину, котра замишля║ щось недобре. Бабу вразила перемiна в його поведiнцi та й виразi обличчя, i вона, з обачностi, полапала, чи близько ┐┐ торба, й пошкодувала, що забула костур. - Де ж ви були? - спитав, зловивши ┐┐ погляд. - Скрiзь ходили мо┐ нiженьки, i скрiзь вiйна та холод. - А в нашому селi що бачили? - I тут вiйна та холод. - Ет!.. Це ж ви iз Соболi