ка║, в минуле сво║ життя ходячи й ходячи, отож i грошi трапились, i ще всяке добро трапля║ться, тiльки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче. Чудний, ти не вiдав, що хата - це i ║ вхiд у печеру-чернеру, чи ступа║ш у ┐┐ роздзяплене вiйстя, з колючих чагарiв назустрiч летять сови золотаво-круглоокi, з гострякiв на стелi звисають кажани, летючi мишi шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стiни мокрi вiд патьокiв води, iскристо зблиску║ вогке камiння. В печерi-чернерi ледь свiтиться, наче ┐┐ осяюють нiчнi свiтлячки. З шерехом осову║ться глина, дзяпотять краплi, й пронизлива сирiсть дiйма║ до кiсток. Зда║ться, тво║ дихання вiдлуню║ так погрозливо луною, що таму║ш подих. У попелясто-сiрому туманi виднi║-ться рукавець, у якому начебто свiтлiше, ти зi сторожким ляком зверта║ш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерiга║шся спiткнутись на гадюччi, далi в стiнi - ще свiтлiший вiдгалужу║ться рукав - i вже тут стеля повищала, пiд ногами зелена трава, цяткована квiтами, попереду в досвiтньому туманi за осокою блищить озерце, на березi озерця пасеться кiнь гнiдий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня i, вчепившись за гриву, ти вже ┐деш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсiм низько над головою висять iмлистi зiрки, наче кетяги калинових ягiд, та дедалi грона зiрок вищають, бо стеля в печерi-чернерi дальшае, i це вже навiть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дiд Гордiй так часто ходить шукати свого коня, який таки справдi забiг пiд Княжу гору, й досi не знайшов, хоч що тут шукати Гнiдка, ось вiн, заблуканий кiнь, ситий, доглянутий, i так славно скаче риссю - вперед, i вже далеч кругом неокрая, луг оберта║ться на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скiфська могила й кам'янi баби, ген табун сайгакiв, а над ними ширяють шулiки у високостi. Гнiдко iрже - гримить сурмою, й наче у вiдповiдь на кiнське iржання на шовкових хвилях степово┐ тирси зринають хижо зiщуленi постатi кiнних вершникiв у гостроверхих хутряних шапках, i занесенi вгору шаблi у ┐хнiх руках цвiтуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогiн, ну ж бо, Гнiдко, виручай, бо збро┐ для захисту нема, бо лиш на тебе надiя! Гнiдко розпласту║ться над землею, грива кипить окропом, нiздрi наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустрiч, а в буйному степу летять назустрiч кам'янi баби, сизi чайки, бабаки, дикi грушi, полиннi пахощi б'ють у груди, а обрiй вiдступав й вiдступа║, наче смуга морського прибою, повита танцiвливим маревом. Кiнних вершникiв у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у ┐хнiх руках, серце у грудях смi║ться й плаче вiд гостро┐ радостi, а кiнь уже бiжить не в степу, а продира║ться крiзь пущу, мох зеленi║ на стовбурах дерев, перегукуються пугачi, якась звiрина з хащiв блима║ жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули двi сухi мертвi кiстки. Ген мочарi, багно зiтха║ безоднею в грудях землi, примарнi вогники тремтять над багном, румовисько напiвзiв'ялих i напiвзогнилих очеретiв, i така безнадiя кругом, що краще б ведмiдь у пралiсi заревiв одчайно, порушивши це запустiння, гайда. Гнiдко, гайда, бо лиш на тебе й надiя. Чвака║ пiд копитами, рветься баговиння, кiнь у милi, кривава пiна пухириться на губах, i зрештою стелиться пiщана стежка, лiс рiдша║ та вiдступа║, свiтлiшаючи, он уже знову степ вигойду║ться тирсою, як iзнагла за спиною, з-над лiсу вирина║ зграя птахiв, i попереду летить неправдоподiбний шулiка, такий вiн великий, тiкаймо ж. Гнiдко, це за нами погоня, щоб кiстки нашi оббiлувати, щоб нашi очi видзьобати. Й коли хижi птахи вже мало на плечi тво┐ не сiдали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнiдко знову опинився в печерi-чернерi, вузькiй та похмурiй, з глеюватими слизькими стiнами, кiнь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркiтливiй водi, дедалi темнiшало, наче тут лише вгадувалося свiтло деревних свiтлякiв, i ти боявся, що в цiй темрявi Гнiдко зникне так само зненацька, як i появився, знову пропаде в моторошних нетриськах пiд Княжою горою, й знову дiд Гордiй ходитиме на пошуки, як усеньке сво║ життя ходив, усе маргiо й марно. Скочивши з коня, пестив i пестив густу гриву, вдячний Гнiдку, що порятував iз таких страшних пригод, що тепер ось виводить iз печери-чернери на свiтло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсiм близько зосталось до виходу, ото дiд Гордiй зрадi║ пропажi, яка знайшлась нарештi, ось уже й бiлий свiт виднi║ попереду, тому-то ти так i хорка║ш, нiздрi роздува║ш та вухами стрижеш! - Дiду Гордiю! Бабо Килино! Мати! Голос твiй дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому пiсля дощу небi. Пiсля сну голова крутиться, а тому й ранкове повiтря крутиться, наче його вiтром гойда║, наче й тебе разом iз подвiр'ям гойда║. В тiй хитавицi добiга║ш до дiда Гордiя, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку. - Дiду, ходiмо! - чомусь кричиш ти, начебто дiд у якiйсь далечинi, а ти намага║шся докричатись до нього. Дiд зводиться з колоди на причiлку хати i, в однiй руцi тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора. - Куди йти? - пита║ дiд. - Чи ти не приболiв увi снi? - Дiду! - кричиш ти - й не можеш викричати сво║┐ радостi, яка аж зiр слiпить. - Дiду! Ходiмо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!.. - Що ж ти покажеш, дитино? Вiдчиня║ш дверi хлiва - й показу║ш пальцем у пiвморок, що пахне сiном: - Дивiться, дiду! Дiд Гордiй вносить до хлiва сиву голову спокiйно, мовби остерiга║ться розхлюпати туман сиво┐ хмари, що увiнчу║ його. Розгляда║ться по хлiву, пiдбира║ бiля жолоба кинутi вила-згрелi й ставить до стiни. - Нiчого не бачу, - бубонить. - А кiнь! - кричиш iз-за порога та й ступа║ш у хлiв. - А кiнь Гнiдко? - Який кiнь Гнiдко? - А-а... ген... кiнь Гнiдко... Й замовка║ш, наче тобi вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цi║┐ ночi ти з печери-чернери привiв гнiдого коня, лиш гребенясту бiлу курку видно, курка моститься на гнiздi, щоб iзнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибiга║ за порiг. - Та який кiнь? - бубонить дiд Гордiй. - Корова вже на пашi, баба Килина пасе, ось курка нiяк не вкуб-литься... Де кiнь, де кiнь, де кiнь? Куток у хлiвi, затягнутий павутинням, повижирав дерев'янi дилюки-ребра. Ось тут стояв цi║┐ ночi, доторк гриви досi чу║ться на пальцях, вогке дихання кiнських нiздрiв досi лоскоче щоки. Дiд Гордiй крутнувся сюди-туди по хлiвi та й подався латати свою саджалку, бо ж на Днiпро готу║ться по рибу, а ти як прирiс ногами до пiдстилки та мерви в хлiвi, не зрушиш i тремтиш, наче отi степовики ось-ось наздоженуть, а Гнiдка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахiв налетить, а як порятуватись вiд них без Гнiдка?.. Княжа гора, увiнчана короною сонця, простира║ться вдалечiнь незбагненною загадкою, вiд яко┐ не можеш вiдiрвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тi║┐ загадки, знову побачити все те, що привидiлося цi║┐ ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки повернувся туди. А баба Килина, прочитавши тво┐ думки, жебонить голосом-струмком: - Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч сто┐ть, а дня в печерi не бува║ нiколи... Вечiр, жовтий мiсяць схиля║ться над тобою, але чому ж вiн так низенько схиля║ться, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а баба Килина схиля║ться, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i цей мiсяць дивиться бабиними очима й озива║ться бабиними губами... Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця - услiд за сонцем iдiть, де б це мазi рудо┐ бичачо┐ взяти на вас! Де б це трави чорно┐ взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби тво┐ виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i ши┐, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв... iз серця й легень тво┐х, iз грудей i бокiв тво┐х, iз печiнки, селезiнки i нирок... iз черева i кишок тво┐х виймаю хворобу, з мiхура та з пупа... зi стегон i колiн, iз п'ят i стiп тво┐х, iз гузенця, чересел i ягодиць... iз усiх кiсточок тво┐х, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв тво┐х виймаю хворобу словом сво┐м... Кланяючись небу високому над Княжо┐ горою! Небо високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю ║гипетську, сову яструбину i зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi. Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi. Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом, заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть вiдвагу i силу... Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо диха║мо вiтром, бо дух наш ║ повiтря, бо тiло наше - земля... Баба Килина з обличчям жовтого мiсяця схиля║ться низько, заклина║ та молиться, просить та блага║, кланя║ться уклiнно, й хвороба легша║, тепер хвороба така - як павутинка, й тепер ти - як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть - як павутинка, що силою i владою Княжо┐ гори пливе й сну║ться в цьому свiтi, i зда║ться, що то Княжа гора озива║ться голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь ┐дучою тужбою, непомiрною для твого серця. Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затиха║ так, як затиха║ весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя. Гнiдий кiнь сто┐ть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом гра║ дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнасто┐ гриви, щоб маяти в нiй живими квiтами. Снiп сонячного промiння - немов довга прозора щiтка, яка розчiсу║ шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук - i мий кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже, смi║ться сурмистими очима, б'║ копитом по водi так, що срiбна риба з бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро прийма║ вас у м'якi обiйми, хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на тво┐х колiнах. Вiд берега течiя слабкiша, та далi дужча║, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'║ Гнiдку в груди, треться коло тво┐х босих нiг. Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться, зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй качиний хоровод. Кiнь дола║ течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотнi течi┐, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi лiле┐, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро заплива║те в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих корчiв i стовбурiв, дух ┐дучий, мов од вапна, б'║ в очi, квачем затика║ горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не гра║, нi рак не чiпля║ться за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертво┐ пустелi. Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi, неживi, й раптом жаба не стриба║, а звалю║ться з колоди у в'язке баговиння, булька║ каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба ┐┐ стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче митт║вi ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються, наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем безнадi┐, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цi║┐ мертво┐ водно┐ пустелi, та Гнiдко розбива║ грудьми перепони, його могутня спина вигойду║ться пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей човен живий, i вже наче менша║ кругом баговиння, корчiв, корiнняччя, повiтря посвiжiшало, на поверхнi течi┐ зблиснули чистi струменi. Очi тво┐ розплющуються, цупкий обруч уже не стиска║ голову, з грудей спада║ вагота, бо й мла довкола розсмокту║ться, крiзь не┐ просiва║ться промiння, i вже ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння - й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснi║ вiд сонячного молока, вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок спурху║ попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея. Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбира║ш у себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце. Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намага║шся припасти губами до його великих губiв, i смi║шся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах руки до кiнсько┐ ши┐, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i лл║ться голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалю║ться Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дяку║ й кланя║ться, дяку║ й кланя║ться, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звiрами сво┐ми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi, Княжа горо, доземне. Хто зi старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособля║ собi залiзною ковiнькою, а ти для баби Килини замiня║ш i костур сучкуватий, i ковiньку незламну - бере тебе баба за руку - й гайда по селу. Вона - сiльське радiо на моторних ногах, вона - сiльський телевiзор iз меткими, видющими очима. - Та нiяке радiо зi мною не зрiвня║ться! Радiо вночi не балака, а менi й дiд Гордiй не замкне на нiч рота... Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час немов на одному мiсцi, гарцю║ш вiхтем полум'я у жилавiй руцi. - Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля... - Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка? - О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в не┐ за посох, а такого весiлля свiт справдi не бачив... Хата стояла не в падолi Княжо┐ гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi - не знаходив молодо┐ та молодого! Як ото завше водиться, що молода - в шумовиннi весiльно┐ фати, у биндах, у квiтках, що молодий - у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли. - А де музика? - поспитав пошепки. - О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, - так само пошепки вiдказала баба Килина. - А чом не спiвають? - Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий. - А де молода? - Колись узна║ш, дитино, - зiтхнула баба. - А де молодий? - О, прилип, як шевська смола... Ген молодий, хiба не бачиш? Хазя┐н - молодий, Остап Кiндратович... I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi сво║ю жiнкою, обо║ вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти ┐хнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда. - Так у молодого ж - онуки! - Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! - мудро заперечила баба Килина. За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi - й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював: - Весiлля ж, тату, весiлля! А в самого сльози бринiли в голосi. Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодо┐, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ┐┐ руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою - бо куди проти не┐ радiо чи телевiзору! - вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ┐хню рiч, i та рiч перед тво┐м зором оберталась на видиво живе. - Була в Остапа на весiллi, - сокорiла баба Килина. - Хай господь милу║, - вишневощока тiтонька ┐й. - Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив. - Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила. - Там полюбились, либонь. - Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ┐┐ в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся - людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка хова║ться в селi. - Ще мати ┐┐ жива, тiльки недочува║, славна така... - Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився... - Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiда║ пiд сомом. - То нiмцi взяли Меланку з дитиною. - Атож, iз дитиною, - згоджу║ться тiтонька, яка все це зна║, але ж баба Килина розказу║ так, наче нiхто краще не┐ не зна║. - I на шибеницi повiсили ┐┐ разом iз дитиною малою, висить Меланка - й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i трима║. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути. - То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували. - Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. - Й за руку тебе смикнула баба Килина. - Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався. - Остап iз Меланкою не розписувались, правда? - Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки. - А ║ такий закон? - Якби не водився такий закон, то не розписали б. - Iз покiйною... - Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ята║, та й село наше не забуло, пам'ята║ вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втира║. - Вiн усе життя втира║ сльози. Кому - як, а йому - отак... Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану - ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi - й тi чорнi, битi багровими жилками. - I не дивiться так на мене, дiдуню, - смi║ться, - бо не впiзна║те. Я нетутешнiй. - Та бачу, що нетутешнiй. - Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилю║ на шворку. - Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй. - Як ви сказали, дiдуню? - Тамтешнiй гiсть дiста║ з кишенi блокнот i авторучку, щось запису║, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зника║ з його лиця, лиш мерехтить. - Скiльки вам рокiв, га? Дiд Гордiй мовчки насиля║ рибу за рибою на шовкову шворку. - А вашiй бабi? - Веселий гiсть показу║ на бабу Килину, що мiж соняхiв пора║ться па городi з сапдю. - Скiльки рокiв вашiй молодицi? - Молодицi? - й не осмiхнеться старий. - Молодиця завжди молода, вона без вiку. - А внуковi? - А який у внука може бути вiк? Нiякого. - То у вас хтось ма║ вiк чи без вiку? - Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показу║ обiч: - Може, Княжа гора ма║ вiк? - Княжа гора? - перепиту║ дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпля║ шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озива║ться: - Княжа гора без вiку. - Ви зна║те, я з археологiчно┐ експедицi┐, - каже гiсть. - Копа║мо тут i на горi, й пiд горою... Е-е, дiдуню, все ма║ вiк - i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора. Дiд Гордiй iз величним споко║м дивиться на внука, що прислуха║ться до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра - й допоки свiту. Його чоло зоста║ться холодне, як лiд, i в словах чу║ться лiд. - А вiк мого внука не загада║ш так само, як i вiк Княжо┐ гори. Нащо марно мiряти? Не вимiря║ш. Потiм дiд Гордiй показу║ нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ┐хня хата за довгi роки, й показу║ комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, - i гiсть на все дивиться з тi║ю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепиту║, щось запису║ до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вража║ саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од велико┐ брили гранiту. А потiм чорного дядька як прив'язало до тi║┐ городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло не┐ в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю. - Який безпечний народ наш! - наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. - Яка свiдомiсть у народу - як у безсмертно┐ дитини, що нiколи не подорослiша║, не постарiша║, не обтяжi║ розумом вiд досвiду! Щось знаходив на межi, складав до латано┐ шкiряно┐ торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не поряту║ться вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки. - Дiдуню, серце ви мо║, лиш подивiться, що у вас на межi валя║ться! - Ось камiнь клином - це сокира! Ось рiг - це все, що зосталось вiд бойового молота... Ось що зосталось вiд могили кiстяно┐... Ось гостра стрiла... ось вiд списа... Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима. - Дiдуню, це ваш спадок - од пращурiв гай-гай iз яких столiть... Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге? - Атож, споконвiчна дiдизна, - згодився дiд Гордiй. - Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжо┐ гори, правда... I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп... А ось онук уже в новiй хатi знайшовся. Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав: - Це рибальський гачок. На цей гачок тво┐ старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя. - Предки ловили, авжеж, - мовив дiд. - Бо риба водилась... Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до не┐: - Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто. - Ай справдi намисто, - пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. - Тiльки де вже менi ┐х визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбира║. Не пропаде в землi, свого долежиться. Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком. - Бери, чоловiче добрий! - Таке багатство! - скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. - За вiщо ж менi такий скарб? - Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i зна║ш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всяко┐ всячини. - Ой родить, ой родить, - проспiвала баба Килина, йдучи до хати. - I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я. Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що та┐ли ┐┐ надра. Може, там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там ║ де заховатись. Бач, усе збира║, все забира║, то вiн i на Гнiдка посягне... - Яка земля! - прошепотiв чорний чоловiк. - Ми ┐┐ всю прочита║мо. - Читай, ти грамотний, - мовив дiд Гордiй. - Цi║┐ книжки вистачить не тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору читати - й не перечитати, читай, читай... О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком - хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе ма║ силу й ладне сво║ю силою подiлитися з людиною. А менi все за товариша й помiчника - хай перстач i звiробiй, хай живокiст i собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй - поклонись. У мене всякого цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори ║ на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлi║ камiнь, пролущився й мохом порiс, а там i другий камiнь бiлi║, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в сво║ лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось дощi бiлять-вибiлюють ┐хнi мертвi голови, а снiги сiчуть по ┐хнiх лобах, а вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжо┐ гори. А ось тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi во┐ни полягли, тiльки, бачиш, земля ┐х прийняла, вони оцi║ю кам'яною стiною стали, стiна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цi║┐ стiни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi ┐хнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напо┐ла з грудей, тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужа║. Запам'ятай цю кам'яну стiну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiда║шся до джерел, що бiлою кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i в морози не крижанiють. Яка пташка нап'║ться тут, яка звiрина причаститься - i вже не позичати ┐м сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого створiння, яке б не пораювало бiля джерел. Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вiтрi плюска║. - Еге ж, водолази дiстали з Днiпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу зловити без водолазiв! о. - Примоцували до цi║┐ риби залiзнi ланцюги... - Бо на капронову жилку не витягли б, трiснула б капронова жилка! - Зловили в рiчцi навпроти Княжо┐ гори, Днiпро берiг iще з вiйни, ще з тих бо┐в за Княжу гору... Там вир, там нурт не засина║, в тому нуртi гай-гай якi можуть бути страшнi й чуднi улови!.. Не тiльки човен козацький, а й, дивися, варязький, а то й скiфський зав'язнув у мулi... Через село повiльно суне вiйськова машина-тягач, у кабiнi сидять зосередженi солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих вилицях у них зернистий пiт чи то краплi днiпровсько┐ води набубнявiли, а за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залiзних жилах, повзе тупоносе, виловлене з рiчково┐ глибини погрозливе диво, повзе на плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в золотаво-густу синяву дня. Танк - у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками - на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погриму║ траками, жерло гармати похмуро всвердлю║ться в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiле┐ цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима сво┐ми. Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiта║ через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток - самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло ┐┐ свiтло у млисто-беззоряному баговиннi. - Дiдуню, а де танкiсти? Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, зда║ться, ось-ось покладе йому на плече сво║ витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться ши║ю. - Танкiсти? - перегодя запиту║, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто зна║ про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться. - ┐х побило, га? - пита║ш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка. - Цiкаво - й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда. - Танкiсти? - знову перепиту║, зiтхаючи, i його долоня на тво┐й головi - наче лiтепло. - А чом би ┐х мало побити? - А танк затонув!.. А вiйна!.. - Так нема ж ┐х у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах... Мало де, мало що... - Дiду, ви бачили? Бачили ┐х? Де роблять на тракторах, де на машинах? - Мало де!.. Скрiзь. Бо ┐м почот, бо вони фронтовики. - Дiд замовка║ i дода║ значуще: - Пiсень спiвають, аякже. Лiле┐ бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже виплива║ на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього менша║, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднi║ на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долина║ з кузнi вiдгомiн ковальського молота. - В музе┐ поставлять, - каже дiд. I диву║ться: - Таку машинерiю - i в музей... Танк вiддаля║ться - i такий зда║ться несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка ма║ зникнути, вже зника║, збиваючи куряву, танучи в курявi. Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття - й тепер ось поверта║ться назад у сво║ буття-небуття. Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем: - Царство ┐м небесне... А може, лиш причува║ться тобi на сiльськiй околицi, де пiняться пшеничнi смарагдовi хвилi?.. Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднi║ розгублене з ┐┐ крил темне пiр'я - чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами; рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски вiд ┐┐ швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями радiсних слiз догора║ кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у ┐хнiх горлянках, i все вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповню║ться повiтря. В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнi║ погордо, те рожеве сяйво все потужнiше вироста║ з-за ┐┐ верхiв, падаючи вiдсвiтами на пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам переда║ться чар отого рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими, несправжнiшими. Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордi║м ступа║те вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече - всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро бо┐шся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево. Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору. Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiга║ться внизу, - теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села сюди, на Княжу гору, все вище й вище. Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла - й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на волю, вiйнувши в очi порохном. А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки. - Ось тут закропимось, - каже баба Килина бiля камiнно┐ стiни, з яко┐ там i сям дзюркочуть джерела. Дiд Гордiй припада║ до цiвки, баба Килина п'║, ти з матiр'ю п'║ш, свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя лл║ться, не ма║ впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi. Вiд кам'янисто┐ стiни ступили в море молодо┐ горiшини, й раптом помiж листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла. - Бач, лось який! - стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя. - Дiду, а це що таке чубате? Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цiлiсiньке тобi свято, що лiта║, гнiздо в'║, пташенят году║. - Одуд, - сказав дiд. - Присiв коло свого гнiзда. Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору, дiстаючи з-пiд не┐ поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли. I ти всмiхнувся сво┐й думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть, дорiс... мабуть, хоч трохи дорiс до Княжо┐, що тебе ось сьогоднi взяли з собою на гору! Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим голосом-комишиною: Чорнi птицi, бiлi птицi, наче свiтлi й темнi лиця... Здавалось, що пiсня не просто народжу║ться з ┐хнiх грудей, а йде разом iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цi║┐ дiвчини i ┐┐ вiнка, а тiльки немов голос ┐┐ чу║ться, переплiтаючись iз голосом матерi та баби Килини. То полинуть на чужину, то повернуть на Вкра┐ну... А довкола в хащах лiсово┐ зеленi ┐м пiдспiвували птицi, якi таки повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi кра┐. Бо нiде в свiтах нема║ так, як ║ у рiднiм кра┐... Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високо┐ трави, що била високими хвилями, й тобi здалось - що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста тво┐ затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серцi, й вiд не┐ все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу. Бо липi тутки i радiти, поки сонця, поки свiту... Й коли нарештi опиня║шся на Княжiй горi, то розумi║ш, що тут, пiднебесна, - вона ще бiльший всесвiт, нiж зда║ться тодi, коли дивишся на не┐ знизу, вiд села. Ген унизу виднi║ Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом полотна блакитно┐ води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й очеретами - зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густо┐ зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими серпанками. Зда║ться, цей заднiпровський простiр не обмежений обрi║м, бо коли зiркiше вдивитись удалечiнь - видимий обрiй вiдступа║ ще далi, вiн немов одплива║ в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах, синi серпанки, бiластi випари, ┐хнi непевнi кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугiв, над якими - сонце. Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрi║м - зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у кiлька дубiв над землею. Зда║ться, сонце полощеться, наче вiтрило на морi, й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднi║. Твого села з Княжо┐ гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними - синiють дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкрива║ться сонцю з радiстю та щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi поля стеляться в безмежжя, яке ┐м подаровано в цей ранок не тiльки сонцем, ай - Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити перед тобою свою велич. I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй горi збираються у важкуватi згра┐, схожi на пташинi, що летять низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись - i не можуть, тому-то й трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'┐стими хмарками, а тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжо┐ гори. - Ну, - озива║ться дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. - Славно тут? Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, - i лиш осмiха║шся у вiдповiдь. Дiд Гордiй, стоячи поряд, озира║ тi самi нескiнченнi простори, зморшки на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiва║шся, що дiд Гордiй бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкрива║ться нi для очей, нi для душi. - Дiдуню, - озива║шся зрештою. I вмовка║ш, бо не годен