о що? Бо надумав людей зводити зi свiту? А коли тебе й тво║ корiння? Бо грiх таким жити, великий грiх. Учитель Пилип зупиня║ться пiд горiховим кущем i, затамувавши подих, дивиться на стару липу, що самотою сто┐ть посеред узлiсся. Йому не хочеться полохати малу пташку на довгiй обламанiй гiлцi, що всохла, настовбурчившись сухими галузками. - Ага, та це ж бо лiсовий щеврик! Жовтувато-бурий, груди в темному ряботиннi, лiсовий щеврик бiжить-дрiбцю║ по сухiй гiлцi вгору - й завмира║ на ┐┐ гострому краю. Сидить i роззира║ться, наче примiря║ться до простору, щоб злетiти й заспiвати. Але не злiта║, а так само видрiбцем бiжить по сухiй гiлцi донизу, добiга║ до стовбура. Мiг би перескочити, як перескакують iншi птахи, але ж нi! Бiля стовбура завмира║ - i поверта║ться назад, на край гiлки. З краю гiлки раптом пурха║ на верх липи, десь там зника║ помiж густого зеленого листя, нема його, нема, наче сховався. Та не сховався, бо несподiвано випурху║ з зелено┐ крони, летить навскоси i вгору, вгору. - Tip, тiр, тiр, тiр! Свистить лiсовий щеврик. Не так спiва║, як трiщить, але така в нього весняна пiсня. - Сiа, сiа, сiа, сiа! Протяжно свище, захоплено й так натхненно, що, либонь, нiкого не чу║, тiльки сам себе. - Спiвай, спiвай, пташко,- шепоче учитель. I вже лiсовий щеврик летить з височини на ясена, губиться помiж ворушкого рiзьбленого листя. Учитель ступа║ помiж горiшини, а в його душi - отой натхненний спiв-свист щасливого лiсового щеврика, який славить весну й життя, який спiва║ для сво║┐ подруги, що сховалася в гущавинi. Господи, хто це сидить пiд дубом? Вiд несподiванки вчитель Пилип зупиня║ться й завмира║. Спершись спиною об стовбур, пiд дубом сидить якийсь чоловiк, голову в шапцi звiсивши на груди. - Агов! - осмiлю║ться озватися вчитель. Чоловiк хоч би ворухнувся, не чу║. Може, обiйти стороною, хай собi сидить, бо мало кого можна зустрiти в лiсi. Проте учитель перемага║ острах i, неклiпливо зивлячись на згорблену постать, скрадливо ступа║ по високiй травi до дуба. Ще на вiдстанi вчитель здогаду║ться, що це мертвий чоловiк. А пiдiйшовши ближче, бачить, що помiж вузластого корiння, яке вибилося з землi, лежить купка бiлих грибiв та опенькiв. I в неживiй руцi - надкушений гриб. А бiля ноги лежить рудий папiрець, i в тому рудому парiцi - дрiбка зернисто┐ солi. Мабуть, цей чоловiк прийшов у лiс, щоб на┐стися сирих грибiв iз сiллю. Назбирав грибiв, почав ┐сти - й отру┐вся. Хто це такий? З якого села? Коли отру┐вся? В душi гасне свист-пiсня натхненного щеврика. Треба про цього мертвого чоловiка сказати Карповi Гнилоквасу, хай при┐де грабаркою до лiсу й забере та вiдвезе до ями. Та чи захоче ┐хати, чи захоче забирати? Як за пiвфунта хлiба, то таки зможе, по┐хати, пошкоду║ втрачати. А чий це голос? Може, не голос, а причулося? Вчитель насторожу║ться, слуха║, бо навiть i не голос почувся, а плач. Може, звiрятко ген отам у кущах? О, знову. Таки плач. Хто ж це плаче в лiсi о цiй весянiй порi? Обернувшись на зiр та на слух, учитель обачно ступа║ до тих кущiв, з яких долинув плач, розгорта║ руками гiлля. Па чорнiй землi бiлi║ зiжмакана полотняна рядюжка, а на рядюжцi - немовля. Немовля лежить на спинцi, по грудях i по животику лазять червонi мурахи. Мабуть, досi немовля спало, та мурахи почали кусати - й прокинулося. Де в лiсi взялося немовля, хто залишив? Учитель озира║ться обiч, мовби зараз ма║ побачити матiр, яка на хвильку залишила дитину, вiдiйшла - й зараз повернеться. Жде, що таки повернеться, що десь поблизу, але нiкого нема, тиша, тiльки птахи щебечуть. I перегодя учитель Пилип осмiлю║ться погукати: - Агов! Хто в лiсi? Тiльки шелестить листя, спiвають птахи, сонячнi зайчики мерехтять на соковитiй смарагдовiй травi. Нiхто не вiдгуку║ться. Та не може бути, не може бути, щоб немовля забули в лiсi. Що його сюди принесли - й залишили, аби вмирало далi вiд материнських очей. Учителевi ста║ страшно, йому хочеться кричати, кликати, але голос застря║ в горлi. Вiн жде й жде, чека║ й чека║, а дитина пхинька║ й пхинька║, кривлячи губки. Тодi вчитель зважу║ться й бере дитину на руки. - Хто тебе залишив, хто? А що дитина вiдповiсть, коли ┐й якийсь мiсяць-другий! Клiпа║ безвi┐ми повiками, морщить безбарвнi брови, плямка║ губами, шукаючи цицьку, невдоволено суче нiжками. - Ходiмо до села. Вчитель iде через лiс, тулить немовля до грудей. На сiльськiй околицi - на белебнi хата пiд стрiхою, сiни позападали в землю. Може, тут щось скажуть, може, тут признають немовля? Дверi в сiни вiдчинено, а в хатi - пустка. Так, наче тут нiхто й нiколи не жив. Учитель iде поволеньки до сусiдньо┐ хати. - Чи ║ тут хто живий? Обiзвiться... Нiхто не обзива║ться. - Не плач, дитино, знайдемо твою матiр, десь вона ма║ бути. Назустрiч вулицею тупця║ якась тiтка. - Чи не зна║те, чи║ це немовля? - пита║ вчитель, протягуючи до не┐ дитину. Тiтка злякано дивиться на нього, похапливо хреститься. - Не моя дитина, - каже тiтка й понуро ступа║ сво║ю дорогою. Скрипить грабарка, повискуючи колесами, погупуючи обiддям колiс. - Заснуло? - пита║ Карпо Гнилоквас, киваючи на дитину в учителевих руках. - То куди несеш? Клади на грабарку, завезу. Учитель Пилип чу║ - й не чу║, горнучи дитину до грудей. - Знайдемо твою матiр, знайдемо, - шепоче сухими губами. Вiн iде пустельним сiльким шляхом, i коли побачить кого на обiйстi бiля хати, показу║ дитину й пита║: - Не зна║те, чия дитина? Хто його мати? В лiсi знайшов. I нiхто не зна║, i всi мовчать. I тодi вчитель пита║ в дитини: - Може, ти скажеш, хто твоя мати?.. Ходiмо до мене, ходiмо... Але немовля мовчить. Немовля не зна║ i не скаже. У нього нiколи не буде матерi. - Хто ж вiдцурався вiд тебе, хто вiдцурався?.. Мовчить бiлий свiт, не вiдповiда║.