- Де ж вiн тепер тобi вiзьме? - А ми з матiр'ю не чули про дiда... - А пiдiйди-но ближче до мене,- просить тiтка Юстина. Забувшись, похнюплений Юрко ступа║ вперед, але зразу зупиня║ться: хоч i добрий голос у тiтки, а лячно. - Та не бiйся, я тобi щось дам. Юрко ступа║ ще ближче - й знову завмира║. Бо що тiтка дасть, що? Синi руки лежать на колiнах, а в руках - нiчого. Може, заманю║-приманю║, ген як хитро мружиться. I вiн уже ладен чкурнути геть, але цi║┐ митi страшна тiтка Юстина поволеньки засува║ руку за пазуху. Вiн зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зiбрався тiкати. Що рука шука║ за пазухою, чому бариться? - Не матимеш гостинця вiд дiда, то хоч вiд тiтки... Вийма║ руку з-за пазухи, неквапно розмика║ пальцi - на сухiй зморщенiй долонi лежить бiле куряче я║чко. Воно мовби вродилося там, за пазухою, щойно вродилося - й тiтка Юстина зразу ж явила його на свiт божий. - Бери, дитино. й простяга║ перед собою руку з курячим я║чком. Юрко дивиться на куряче я║чко, як на чудо. Як на чудо, котре може так само розтанути, як i з'явилося. А може, тiльки вiн зважиться взяти я║чко, як тiтка Юстина вхопить його за руку? Й тодi... В розпачi, повними слiз очима вiн дивиться на тiтку Юстину, просячи ┐┐ змилостивитися, просячи не ошукувати. - Бери, дитино, бери,- знову лагiдно тiтка. Й тодi Юрко, стуманiвши головою, ступа║ вперед, простяга║ руку - й тепле куряче я║чко опиня║ться в долонi. - Тiтко...- хоче щось сказати - й не вiда║, що саме. - ┐ж на здоров'я... Рости здоровий... - Тiтко...- бринить голос i заплiта║ться язик. - А то шкура та костi... Бери, бери... Дiд Iлько вже не подару║ гостинця. I тiтка Юстнна, хапаючись за поперек, зводиться з лавки. Мабуть, ┐й заболiло, в не┐ кривиться лице - i малий Юрко ляка║ться: чи не вхопить його зараз, чи не потягне в хату, ген i сiни вiдчинено навстiж. Хоче вiдiрвати ноги вiд землi - й не годен. - Тiт-т-тонько-О-о,- дзигонить зубами. - Що, дитино, що? - Ой, тiт-т-тонько-о-о... Зрештою, ноги якось вiдриваються вiд землi - й хлоп'як зрива║ться з мiсця. Стиснувши в руцi яйце, боячись зачепитися i впасти, бiжить вiд страшно┐ тiтки Юстини. А самому зда║ться, що тiтка бiжить слiдом, що ось-ось наздожене, бо наче лопотять за спиною тiтчинi ноги-костомахи. - Ой,ой, ой! Таки перечiплю║ться за вербове корiння - й пада║ на землю, злякано тулиться до закуреного, терпкого романцю. Й наста║ тиша. Нiхто не лопотить ногами-костомахами за спиною, лише неподалiк цiнька║ горобець. I тодi помiча║, що яйце в долонi розбилося, бiлок та жовток стiка║ помiж пальцiв. Холонучи душею, вiн облизу║ пальцi, облизу║ полущену шкаралупу, далi язиком облизу║ романець, на який накапало яйце, облизу║ спориш. Облизавши долоню й траву, малий Юрко пильно пригляда║ться, до чого можна було б ще торкнутися кiнчиком язика, але так i не знаходить. Зводиться на ноги, огляда║ться, чи не видко тiтки Юстини. Пустельний шлях, смажить сонце, спека. А може, вернутися - й тiтка Юстина дасть ще одне куряче я║чко? Може, за пазухою в тiтки ║ ще друге? Ой, страшно... Малий Юрко сiда║ в затiнку пiд вербою, жде, може, тiтка Юстина сама вийде на шлях, отодi вiн знову пiдступить до не┐, але тiтки вже нема й нема.- i Юрко непомiтно засина║. Текля Куйбiда лежить на печi й слуха║ солов'┐в. А може, то й не солов'┐ спiвають у садку, а дзвенить-гуде в головi? Хвилею напина║ дзвiн - i гасне, лункою хвилею накочу║ться - й гасне. Попелом ранкових сутiнкiв потрушено в хатi. - Мамо! - кличе Текля. Тихо, нiхто не озива║ться. Де ж це мати, чого мовчить? Текля дума║, згаду║ - i сама до себе шепче: - Кого ж я кличу... Нема║ матiнки, переставилась на покрову, царство ┐й небесне. В головi туманi║, хоч би одненька думка зблиснула - так нi, й раптом навiч бачить батька. Пробуджу║ться, радiючи: - Батьку! Розплющу║ться - й нема║ батька бiля не┐ на печi. Лиш солов'┐на пiсня дохлюпу║ знадвору, плеще в хатi. - Кого ж я кличу, господи... А за матiнкою переставився батько, покликала до себе, не зажився без не┐ на землi... Це ж могилки ┐хнi треба опорядити, барвiнком i пiвниками заквiтчати... З мороку забуття виплива║ усмiхнене лице, наче то мiсяць зiйшов, - Тимко! Тимко слуха║ - i всмiха║ться, мовчить. - Де ж ти ходив так довго?.. Ой, таки прибився до хати.; Розплющу║ться, простяга║ руку до чоловiка - й зника║ чоловiк, наче не було його. - Забрали ж тебе, забрали... Куди тебе завезли? Ще живий чи вже й кiсточки тво┐ зiтлiли? Солов'┐ спiвають у садку пiд хатою, менша║ сутiнкiв у хатi, вже скоро шибки у вiкнах заблищать вiд золотого сонця. Текля хоче звестися, спира║ться на лiкоть, але лiкоть пiдламу║ться, й вона знову лежить горiлиць збира║ться з силою. Перепочивши, ще спира║ться на лiкоть - i ще раз лiкоть пiдламу║ться. - Степанку! - озива║ться. Слуха║ - не чутно дитини. - Степанку, де ти, поможи матерi звестися та злiзти з печi. Ти спиш чи вже проснувся? Либонь, спить дитина, хоч уже пора вставати. Хай би пiшов Степанко до рiчки та яку рибу зловив. Не всю ж виловили, ма║ щось водитися у водi. Чи хай би натрапив на гнiздо дико┐ качки в очеретах. - Степанку, дитино... Й раптом опiка║ страшний здогад: а може, Степанко так заснув, що вже й не проснеться нiколи? Опечена страхом, таки зводиться, таки випросту║ться на черенi, а далi сповза║ на долiвку. Глиняна долiвка студенить босi ноги. Текля дивиться па пiл - нема дитини на полу, нема й на лавцi, нема й на скринi. - Де ж це Степанко, га? Туманi║ розумом, нидi║ душею. Тупця║ надвiр - нема║ нiде надворi, загляда║ в комору - нема║ i в коморi. - Ото поки я вилежувалась на печi, дитина сама вже подалася до ставу. Або в лiс гайнула... О, Степанко в мене такий, що не всидить, а все гаса║, а все стара║ться щось для матерi чи для себе... Вдався у батька свого, у Тимка. Той теж, бувало, не заспить i не залежить. Текля Куйбiда спиня║ться коло печi: - Палити чи не палити?.. А чим я палитиму, а що я варитиму... Нема в хатi борошенця й пилинки... Треба йти в колгосп на роботу, може, яко┐сь шлiхти дадуть, учора ж давали шлiхту на буряках. Вiд спогаду про вчорашню шлiхту на буряках Текля ожива║, розвиднюються думки. Вчора давали - й ниньки дадуть. Ото треба хутчiй збиратися i йти в поле, бо ще ж дiйти в поле, а дорога не близька, поки дошкандиба║. А де ложка, а де миска? Бере ложку, бере миску - й хова║ за пазуху, так надiйнiше. Дверi хати залиша║ вiдчиненими, бо нема що з хати потягнути злодiям, та й десь же той Степанко вешта║ться, повинен додому привiятися. Солов'┐ спiвають, пахне яблуненим цвiтом, весна. И сонце вста║ полум'яне та веселе. В головi паморочиться, не милi ┐й нi солов'┐, нi цвiт яблуневий, нi весняне веселе сонце, та як дiйде в поле, та як пiдкрiпиться тепленькою шлiхтою - ось i полегша║. - Текле! Хтось кличе, а хто кличе - впiзнати не годна: бо як глянула на сонце, то заслiпило ┐й очi, тепер темнi мурахи рояться в зорi, затуляють усе. - Текле, спинись... Якийсь дiд перед нею, роз'┐дений отими ворушкими мурахами. - Там твоя дитина в лузi... Текля спинилася й слуха║ дiда. - Степанко? - Либонь, Степанко. - То й що? - Пiди забери... Текля мовчки сто┐ть i слуха║. - Воно мертве лежить. Дiд мовчить, i Текля мовчить, а потiм вона поверта║ться - й iде шляхом, заточуючись. Дiд пiдтюпцем наздоганя║ очманiлу жiнку, хапа║ за лiкоть. - Текле, ти куди? - И показу║ рукою: - Отамо в лузi... - В колгосп iду, на буряки,- бубонить. - У колгосп? Чого в колгосп? - На роботу... Шлiхти по┐м... - Дитину мертву забери в лузi. Текля Куйбiда висмику║ лiкоть, налякано дивиться на дiда. - Потiм заберу. Прийду з колгоспу й заберу. На буряки йду. Та й iде шляхом посеред весняного розквiтлого села в поле на буряки, а руку трима║ на мисцi, схованiй за пазуху. Йде, а в очах рояться темнi мурахи, за якими не видно бiлого свiту. Де вже те поле, де? Тiльки б дiйти, тiльки б дiйти. Дiд пада║ на колiна, хреститься - i б'║ низький поклiн до сиро┐ землi, хреститься - i б'║ поклiн. Малi дiти, старшенькi дiти, старшi дiти зранку нипають по селу. Вони схожi на птахiв, якi лiтали в вiльних небесах, захмелiлi вiд прозоро┐ блакитi, але обтяли ┐м крила - й тепер, безкрилi, вони тюпають по землi. На безкровних обличчях очi позападали, попровалювалися, й такi далекi та глибокi, що, зда║ться, важким олив'яним болем сво┐м попропiкають голови - й загубляться десь у порохнявi чи в бур'янах, а порожнi кривавi очницi блиматимуть слiпим смертельним жахом, полохаючi┐ не тiльки живе, а й мертве. То збираються табуном-ватагою, що бреде вулицями невiдомо звiдки й невiдомо куди, а то вже табун-ватага розпада║ться, бо сумнi й безкрилi, байдужi та зморенi вiдстають вiд гурту, не вiдаючи, чого позбиралися разом i що шукають. Спиняються неподалiк вiд хати голови сiльради Кiндрата Яремного. Хата смi║ться голубими вiкнами, а над хатою шатристим гiллям погойдуються три високi ясени, просiваючи крiзь рiзьблене зелене листя потоки сонячного промiння, а тому-то воно срiбними хвилями-жмурами перекочу║ться по червонiй черепицi. Дiтлахи розсiдаються неподалiк вiд хати на споришi пiд вишнями й тоскними очима поглядають на дим, що сну║ться з комина. Сiрi коси диму в'ються над комином, то стелячись над черепицею, то звiюючись убiк, то зринаючи вгору, а дiти дивляться й дивляться на той дим, наче нiчого цiкавiшого не бачили, та ще поглядають на зачиненi дверi дерев'яного ганку. Ждуть, що дверi ось-ось вiдчиняться. Та хоч i скiльки сидять на споришi, а дверi не вiдчиняються. Хтось не витриму║, схоплю║ться з землi, пiдходить до ворiт i зазира║ помiж дощок на обiйстя, нишпорячи поглядом скрiзь, сподiваючись, ждучи: може, з хати хтось вийде, а вiн уже перший сто┐ть - бiля ворiт. Дiти дивляться на хату, на дим над хатою, втягують носами повiтря, принюхуються, i в ┐хнiх головах снуються марення-здогади: "Либонь, голова пече хлiб". "Варениками пахне з сиром". "Коржики з медом i маком". "Пампушки". "Пироги з квасолею". Чому ж не вiдчиняються дверi, чому? Чому головиха не вийде й не винесе гостинцiв? Може, вона ┐х не бачить у вiкно? I дехто з дiтей зводиться, ходить туди-сюди, розмаху║ руками, а очей iз хати не зводить: бо що коли зараз вiдчиняться дверi, бо що коли головиха винесе чи по скибцi хлiба, чи по варенику, чи по коржику? О, тодi треба не спiзнитися. Та нiхто не виходить, нiхто не виносить. Уже й дим над комином не в'║ться. Може, тепер? Нема й нема. Дiти починають розходитися, лише малий Юрко зоста║ться. Бо вiн терплячий i хитрий. Бо вiн зна║, чому головиха не вийшла з хати й не почастувала хлiбом. Бо ┐х так багато зiбралося на шляху, цiла ватага, хiба на всiх настарчиш? А тепер усi порозходилися, зостався лише вiн один, а хiба йому одному багато треба? Йому лише кусничок, лише пучечку, лише дрiбку, щоб покласти в рот, щоб вiдчути i запах, i смак хлiба. Нарештi вiдчиняються дверi - й вiд несподiванки йому подих перехоплю║, i вiн аж навшпиньки зводиться, й рот йому розтуля║ться. Головиха! Головиха у бiлому веселому платтi (квiточки блакитнi в зеленому листячку), свiтле волосся розкуйовдилося над розпашiлим чолом, рум'янцi палахкотять на щоках, а червонi губи так i смiються, показуючи iскристi зуби!.. Це вона йому вiдчинила дверi, це вона йому усмiха║ться! I Юрко йде назустрiч, до ворiт, i теж усмiха║ться радiсно. Головиха ста║ на ганку, з залiзно┐ балi┐, яку трима║ в руках поперед себе, вихлюпу║ поми┐ пiд кущ бузку, аж мильна бiла пiна пухириться на гiллi, i, доленею поправивши розмаяне над чолом волосся, зника║ на ганку. Й дверi зачиняються. Оторопiвши, малий Юрко понад силу ковта║ давки клубок у сухому горлi та й, стискуючи кулачки й ледь не плачучи, йде геть, слiдом за дитячою ватагою-табуном, що десь неподалiк чу║ться. О, спiва║ хтось, щебече дiвочий голос: Ой горе тiй чайцi, ча║чцi-небозi, Що вивела малих дiток при битiй дорозi... Хто ж це спiва║ зовсiм близько, за вишнями в бiчнiй вуличцi? Бинди майнули голубi, червонi та зеленi у волоссi, вишита блузка цвiте узорами. Та це ж Галя Музика. - Ходи-но сюди,- манить пальцем. - Чого? - супиться Юрко. - Ти ж мiй синок, де ти загубився... Дитино моя! I Юрко - навтiкача вiд цi║┐ чи то блаженно┐, чи то божевiльно┐, що ходить по селу та всiх ляка║ коли не пiснями сво┐ми, то балачками. Дитячий табун-ватага сiрi║ бiля обiйстя баби Химки. Чи не кожне сюди заходило якщо не тиждень тому, то два, три тижнi тому: добрiшо┐ i ласкавiшо┐ баби в ┐хньому селi нема. Щось та знайде, щось та вдiлить. Хай то варена картоплина, хай то сушена торiшня грушка, що десь у коморi загубилася,- й знайшлася. Тепер вони всi йдуть у гостi до баби Химки. Баба Химка лежить на тапчанi з заплющеними очима, руки склала на грудях. - Здрастуйте... Баба Химка спить - i не чу║. - Бабо, добрий день... Не розплющу║ться, ото вже заснула посеред бiлого дня. - Цс-с, хай спить. I кожне з них жадiбними очима нишпорить по кутках i закутках. Далi хтось не витриму║ - й загляда║ в пiч, але в печi порожньо, купка розворушканого попелу на черенi. Заглядають у ковбашку - i в ковбашцi тiльки смiття, заглядають у штандари - в штандарах лише хмиз i мишачим послiдом тхне. Може, в запiчку щось ║? Клоччя в запiчку. А на печi? На печi лише сажею смердить. Але ж мають бути якiсь гостинцi в баби Химки, раз для дiтей завжди знаходить якусь дещицю. Якби не спала, то сказала б, а так як скаже, коли спить. Шукають у сiнях - i не знаходять. У коморi - лише павутиння на стiнах. У хлiвi - лише дилюки випирають ребрами. - Бабо Химко, проснiться,- просить Юрко. Баба Химка лежить iз заплющеними очима, руки склала на грудях. - Цс-с, хай спить. Спить баба Химка вiчним сном, i голоднi дiтлахи поволеньки розповзаються з голого подвiр'я, як рудi мишi. А Юрко знадвору ще огляда║ться: може, баба Химка встане, вийде слiдом за ними й покличе, жалiючи? Пасiчник Мина мимоволi втягу║ голову в плечi: у вiкно хтось стука║. А може, причулося? Година пiзня, всяка всячина верзеться проти сну. Голова його, покрита колючим шпакуватим волоссям, сидить на вузьких плечах, як ┐жак на опалому листi в садку. И зненацька ще глибше запада║ в плечi: знову хтось стука║ в шибку. - Чу║ш, чу║ш,- озива║ться з печi Меланка глухим зляканим голосом.- Хтось у вiкно стука║. - Та чи я не чую,- шепоче Мина. - Постука║ - i пiде, не вiдчиняй. - Еге, еге, так тебе й послуха║. Й раптом рама двигтить вiд удару б скло деренчить. Мина тулиться до стiни, мовби його щуплу постать тим ударом розмазали по стiнi. - Казала тобi погасити свiтло, не сидiти при свiтлi. - Ere, казала, щоб тобi вже зацiпило. Мина вста║ з тапчана й приречено йде в сiни. Ставши бiля дверей, пита║: - Хто там? - Сво┐,- чу║ться незнайомий чоловiчий голос. - Хто сво┐? - все ще допиту║ться Мина, сподiваючись j| невiдомо чого. - З сiльради,- чу║ться ще один незнайомий голос. - Приходьте завтра, як розвидниться - То ти вказуватимеш сiльрадi, коли ┐й приходити? А то в сiльради нема свого розуму? Ану вiдчиняй! I ще не встиг Мина вiдчинити, як уже дво║ чи тро║ пiзнiх гостей вдерлося в сiни, як скрутили йому руки, зв'язали за спиною й так турнули сухоребре тiло в хату, що перечепився за порiг - i впав на долiвку. - Отак i лежи! Хто в хатi? - А де ж сiльрада? - пригляда║ться Мина до гостей. - Ми тобi i влада i сiльрада! Дво║ мовчать, а третiй кричить, видно, так домовилися мiж собою. Цей третiй високого росту й закутаний у хустку низенько, понад самими бровами, що справдi трохи скида║ться на жiнку. Ото хiба що вусики бiлiють над пухкою губою. Господи, й тi дво║ позакутувалися хустками!.. То якi ж це влада i сiльрада? Й Минi зовсiм похололо всерединi, бо вже багато наслухався про таких, що ночами ходять по чужих коморах i хатах, тепер i до них наскочили. Господи, помилуй i пронеси, помилуй i пронеси. - О, жiнка на печi! Злазь, жiнко, з печi. Ото вiзьми рядно i в те рядно поскладай усе, що в скринi... I кожух, i чоботи... Проворнiше, а то поверта║шся, як ведмiдь за горобцями. Меланка лантухом сповза║ з печi - i вже в ┐┐ руках рядно, i вже вона коло скринi, вiко вiдчиня║. - Самi злиднi тут,- бубонить. - Не розсуждати! - I до Мини: - Горiлка ║? - Нема горiлки, з чого ┐┐ виженеш. - Не бреши. - Та знаю, де ║ горiлка. Може, пiти? Непрошенi пiзнi гостi переглядаються мiж собою i, либонь, зараз скажуть, щоб iшов, щоб принiс горiлки. - Бачили ми таких хитрих,- сердито сопе високий, зозла смикаючи сво┐ бiлi вусики.- Втечеш... Признавайся, де золото заховав? Хлопцi, ану пiднiмiть його з землi! Хлопцi кидаються до Мини, хапають за зв'язанi руки - й починають вивертати вгору та вгору, аж того скручу║ в три погибелi, аж вiд болю в головi наморочиться. Меланка дивиться й хреститься. - Ой, ой, ой,- зойка║ вона. - Пустiть його, хлопцi, хай вiдсапа║ться. Либонь, згадав. Мина стогне: - Де ж те золото? В мого батька трохи було червiнцiв, так у громадянську забрали злодi┐, хiба ви не чули? А тепер знов по золото? - Ми з Петрiвки, то не чули,- озива║ться один iз тих двох, що досi мовчали.- До нас не доходило. - Може, сво┐ забрали, може, петровецькi... А за ново┐ влади хiба можна було золота настаратися. - Пасiчник! Скiльки вуликiв! - Хiба бджоли носять золото? А потiм бджiл не стало, як усiх позганяли до колгоспу. I бджiл позганяли до колгоспу, там i поздихали. - А таки поздихали,- згоджу║ться той, що з Петрiвки, що досi мовчав. - Чи ми б пожалiли золота, якби золото було? - А не пожалiли б? - глузу║ той, що з бiлими вусиками. - Та нема що жалiти,- викручу║ться Мина. - Слухайте, а ви нас нiде не бачили, не зна║те? - запиту║ високий, пiдморгуючи до того, що з Петрiвки. - Де ж вас ми бачили... - За нас - нiкому й слова. Тiльки писнете-спалимо хату. Чули? Бабо, зготувала вузол? Давай... О, сама готувала, сама да║ш, а ми беремо, раз ви да║те, бо хто ж вiдмовиться вiд добра... Все втямили? - Втямили. - I до ранку з хати анi ногою... Нас не було-i ми вас не бачили. - Бабо, гаси бликавку, хай не свiтить. Терпнучи вiд страху, Меланка дмуха║ на каганець - i свiтло гасне. Поскульчувавшись, обо║ тремтять у темрявi, прислухаючись до шамкотиi, аж поки злодiйськi тiнi вислизають з хати надвiр, у нiч. Шарудять пiд вiкнами й подаються не на шлях, а на город, щоб, видать, городами, городами. - Розв'яжи менi руки, Меланко... Ножем розрiж. Меланка знаходить ножа, розрiза║ мотузок, яким зв'язали руки, й Мина мало не плаче вiд болю та наруги. Меланка зачиня║ скриню - й вiко гупа║ глухим голодним звуком. - Ти впiзнав, Мино? - шепоче. Мина зцiплю║ зуби, тамуючи бiль. Меланка босонiж човга║ до нього й ледь чутно туркоче щось на вухо. - Га? - перепиту║ чоловiк, бо недочува║. - Отой, що з Петрiвки... То ж зовсiм не з петрiвки. Я впiзнала його, то наш... Крекчучи, Мина ступа║ вiд дверей до лежанки - й завмира║, так йому важко йти. - Чу║ш, то наш... Як обiзвався, то я впiзнала. Василь Гнойовий! - Що ти сказала? - Василь Гнойовий, а не петровецький. Треба заявити в сiльраду. I знагла пасiчник Мина несамовитi║, пiдскаку║ до жiнки - а гамселить ┐┐ кулаками, б'║ колiньми: - Знай, дурна бабо... знай, дурна бабо! Меланка зойка║, затуля║ться лiктями, а вiн як сказився, а йому наче розум вiдняло: - Ти бачила Гнойового? Бачила Гнойового! Кажи! Меланка лише крекче i зойка║. - А не бачила ти нiякого Гнойового! А не приходив до вас нiякий Гнойовий! А приходив до нас петровецький. Усi петровецькi! Ото битиму, поки з тво║┐ голови виб'ю Гнойового. Поки в твою голову вб'ю, що приходили всi петровецькi. Ха, скажи, хто приходив? - Петровецькi... - Затямила? - Затямила... - Ото сиди мишею й не пискни! Ти не зна║ш теперiшнiх людей? Ти забула, забула? Хату спалять - i нас порiшать... Ото як дiйде до Василя Гнойового. Та нема бiльше такого зарiзяки, як Василь Гнойовий! Впавши на лежанку, цокочучи зубами, пасiчник Мина шепоче сам собi: - Краще б вiн не озивався. Озвався - то й упiзнала дурна баба собi та менi на лиху погибель. Про цю бричку, запряжену двома чалими кiньми, згодом пам'ятатимуть i розказуватимуть, з плином часу розказуватимуть усе бiльше тi, що виживуть, розказуватимуть, подорослiшавши, сво┐м дiтям, згодом онукам, усяким знайомим i незнайомим людям, що траплятимуться на житт║вому шляху, розповiдь про бричку обростатиме подробицями, яких насправдi, може, й не було, а зараз от ця бричка саме в'┐жджа║ в село. Ця бричка на пружинистих i легких колесах в'┐жджа║ в село, конi сповiльнюють бiг, бо вже притомилися. Кiньми править чоловiк у свiтлому костюмi i в свiтлих парусинових туфлях, вiтерець колошка║ його пшеничний чуб, сiрi очi на кругловидому обличчi - як два ситi спокiйнi перепели. А поряд iз цим чоловiком сидить молода жiнка в кремовому шовковому платтi, яке на вiтерцi струму║ i лл║ться на ┐┐ вродливому тiлi, наче кремова шовкова вода. Голова ┐┐ свiтиться таким самим пшеничним волоссям, як i в чоловiка, тонкi чорнi брови тремтять напнутими струнами, а пiд тими струнами - карi великi очi, в яких застигла нiма туга, й вiд тi║┐ застигло┐ туги очi здаються ще бiльшими, ще глибшими, ще виразнiшими. Жiнка дивиться на сонне принишкле село - i бо┐ться дивитися, наче остерiга║ться побачити те, що поки хова║ться вiд ┐┐ зору, але скоро неминуче постане, вразивши ┐┐ ║ство смертельним жахом. Якесь дитинча, побачивши бричку та дво║ незнайомих про┐жджих людей у бричцi, ув'язу║ться слiдом i йде назирцi, збиваючи куряву босими ногами. - Дмитре Дмитровичу... - Що, моя люба? - Менi страшно дивитися на цю дитину. Поглянь... Чоловiк через плече огляда║ться на дитинча, що ступа║ за бричкою. - Мале як мале, що ти побачила дивного в ньому... - Чого воно йде за нами? - Бо йде,- всмiха║ться Дмитро Дмитрович, зiгрiваючи жiнку закоханим поглядом.- Щоб помилуватись такою красунею, як ти. - Ой, таке скажеш. - Таке скажу! Хiба ж воно бачило таких, як ти? Я сам на тебе нiяк не надивлюсь, а що вже про них казати. Поглянь, iде одне... Справдi, ще одна дитина йде слiдом за бричкою, не спуска║ замислених печальних очей. - О, ще одне... Бричка поволеньки посува║ться посеред села, а дедалi за нею бiльше ув'язуються дiтей, iдуть черiдкою, збивають хмару куряви. - Страшно, Дмитре Дмитровичу... Обдертi, нещаснi. - Всiх не пожалi║ш... Як завороженi, дiти дивляться на коней, на бричку, на святково вбраних чоловiка й жiнку, що ┐дуть невiдомо звiдки й невiдомо куди. Так, наче з району. Так, наче на залiзничну станцiю. I раптом чоловiк смика║ вiжками - й бричка зупиня║ться. Вiдтак зупиня║ться на вiдстанi дитяча черiдка. А гарна жiнка в шовковому платтi сходить з брички i йде прямо до них. Iде - й плаче. I чого вона плаче? А в руках... Щось бiлi║ в руках, свiтиться, промiниться, наче полум'яну грудку самiсiнького сонця несе в руках. Дiти дивляться на жiнку й на те сонце, яке вона тулить до грудей, сама обертаючись на сонце. Ось тiльки чого вона плаче? Хлiб? Жiнка несе в руках бiлий пшеничний хлiб. Жiнка - хлiб. - Дiти,- крiзь сльози озива║ться жiнка.Дiти... Ось хлiб... I ножем почина║ краяти буханець бiлого хлiба. А дiти не вiрять. А дiти не вiрять, що жiнка зiйшла з брички, що кра║ хлiб, що вже трима║ в руках бiлу скибку, й ця скибка пахне на цiле село, на цiлий свiт. Невже зараз вiддасть цю скибку хлiба? Кому вiддасть? - Бери, дитино. й скибка пшеничного хлiба ляга║ на чорну порепану долоню. - Бери, дитино. Й друга скибка ляга║ на дитячу долоню. А вони стоять, як занiмiлi. Тiльки вдихають запах. Невже ця жiнка не пошкоду║ порiзати всю буханку? А вона вкраяла ще одну скибку. - Це тобi, дитино. Всiм вдiлила, крiм веснянкувато┐ дiвчинки, що чека║ не дочека║ться. - Як тебе звати, доню? - Катя,- ледь озива║ться. - Бери, Катю... Катя боязко бере скибку, а в жiнки ще зоста║ться ясна пахуча цiлушка. - У тебе ║ братик? - пита║ в не┐ жiнка. - к братик... Миколка. - Вiзьми й для Миколки. I вiдда║ ┐й цiлушку, ласкаво гладить долонею по головi, оберта║ться - i йде в сльозах, що хлинули рясно. Дiти проводжають довгими поглядами бричку, а Катя тим часом задки-задки вiдступа║ з гурту. Вона також проводжа║ очима бричку й жiнку, яка вже сiла в бричку, але задку║, задку║, аж поки опиня║ться в кущах. У кущах знаходить найглухiше мiсце, куди й промiнь не пробива║ться, й цiлушку хлiба хова║ за пазуху, а скибку пiдносить до уст. Зуби самi хочуть вкусити хлiб, але вуста цiлують. Цiлують першим довгим поцiлунком, i такий цей поцiлунок солодкий, запаморчливий! Цiлують другим довгим поцiлунком - i цей поцiлунок ще запаморочливiший, ще солодший! Вiдрива║ться вiд скибки, дивиться на не┐ так, наче скибка золотою птахою прилетiла в ┐┐ долонi невiдомо звiдки - й зараз ось так само випурхне, полетить, зникне. Стиску║ скибку мiцнiше, далi знову пiдносить до вуст - i третiй поцiлунок ще солодший, ще запаморочливiший. - Це - вiд матерi божо┐,- шепоче Катя.- Це божа мати зiйшла з неба на землю й принесла хлiб. Обережно, з самiсiнького кра║чка надкушу║ скибку хлiба - й завмира║ з заплющеними очима. Дивна цiлюща сили хлiба п'янить ┐┐ дитячу голiвку. Катя бо┐ться жувати, лише язиком ледь трiшки торка║ться хлiба. Торкне язиком - i замре, торкне - i зомлi║ вiд утiхи. Невже це справдi хлiб? Як добре, що вона сховалася отут у хащах, i нiхто не бачить ┐┐, не вiднiме й кришки! Та хоч би яка була скибка, хоч би як повiльно жувала, та в якiмсь часi ┐┐ ма║ не стати, i Катя особливо повiльно дожову║, боячись ковтнути, бо ковтне - й зовсiм не стане. Дожувавши, ковтнувши слину, маца║ за пазухою цiлушку, випрошену для Миколки, й навкарачки вилазить з кущiв, обдивля║ться, чи нiде нiкого не видно. Нiде нiкого не видно, й тепер вона йде додому. Ти зда║ться, що цiлушка не тiльки пече ┐й груди, а й просвiчу║ться крiзь плаття, а тому цiлушку може будь-хто побачити й вiдняти. Отому-то вона бо┐ться зустрiчей, а зоддалеки побачивши людську постать, хова║ться чи в бугилi, чи за деревами, терпляче перечiкуючи. Ось i хата пiд грушами дикими, сто┐ть бiля криницi мати з порожнiм вiдром, хоче опустити на мотузку вiдро в криницю - й чомусь нiяк не опустить. Пiдходить Катя ближче. - Мамо! - хоче похвалитися хлiбом. А мати не чу║, мовби не до не┐ мовиться. - Мамцю! - ще радiснiше. Прокида║ться мати, дивиться на дочку, а в материних очах - ┐дкi сльози. - Мамо, чого ви плачете? Мамо, не плачте... - Як же менi не плакати, коли горе велике... - Яке горе, мамо? - Помер наш Миколка... Зараз ось помер. - Та не мiг Миколка померти,шепоче Катя. - Заснув - i не проснувся. Катя бiжить у хату. Брат Миколка лежить на ряднi в лiжку, долоню поклав пiд щоку. - Чу║ш, Миколко! Проснись! Не чу║. Катя пiдступа║ ближче, торка║ за плече: - Миколко, проснися, я тобi хлiба принесла. Мiцно спить-i не просина║ться. Катя на самiсiньке вухо йому: - Не вiрю, ти прикида║шся, проснись... I задку║ вiд нього. Може, справдi помер, а не прикида║ться, що спить? Це вона винувата, бо довго сидiла в кущах i ┐ла скибку пшеничного хлiба. А Миколка не дочекався на свою цiлушку, вдiлену отi║ю жiнкою. Якби Катя не забарилася й прибiгла хутчiй додому, то Миколка на┐вся б хлiба - й не помер. Хоче заплакати, але очi сухi-сухi. Ста║ страшно дивитися на мертвого Миколку, й вона виходить у сiни, бачить у сiнях пiд стiною драбину - й по драбинi лiзе на горище. Тут зари║ться в соломi, й нiхто не знайде ┐┐, тут вона схова║ться вiд смертi, що ходить по селу й морить людей, тепер от знайшла й зморила Миколку. Жалко брата, ой, жалко. Рука торка║ться пазухи й намацу║ цiлушку. Повагавшись, Катя дiста║ цiлушку, розгляда║, як чудо, а потiм пiдносить до уст i грi║ довгим поцiлунком. Зда║ться, хлiб пахне ще запаморочливiше, ще звабливiше за той, що з'┐ла в кущах. Е-е, той справдi так не пах, як пахне цей! Катя, радiючи, що сховалася на горищi вiд усього свiту, що нiхто не бачить ┐┐, що нiхто не вiднiме безцiнного скарбу, обережно надкушу║ хлiб i жу║, боячись згубити хоч кришку. I мимоволi дума║ться про те, що цей хлiб мiг би з'┐сти Миколка, а ┐сть вона, i так ┐й хочеться цього хлiба, так хочеться! I сну║ться в головi: добре, що Миколка помер. Добре, що помер Миколка, що хлiб дiстався не йому, а ┐й. Тепер вона з'┐сть хлiб сама. Тепер вона залишилася в матерi одненька, тепер ┐й не доведеться бiльше дiлитися з братом, бо вiн помер - i йому вже нiчого не потрiбно. Зовсiм нiчого! Все дiставатиметься тiльки ┐й - i те, що вродить на городi чи в садку, й те, що мати десь дiстане, й коли хтось принесе гостинця. Мати бiльше не думатиме про черевички для Миколки, а тiльки для не┐, для Катрусi, й хустку, може, ┐й постара║ться, й нове платтячко, бо це на нiй уже зносилося, обтрiпалося. Добре, що Миколка помер, i вже нiколи не попросить нi ┐сти, нi взутися, не доведеться дiлитися з ним. I який смачний оцей хлiб, який смачний! Галя Музика по драбинi залазить на горище й порпа║ться в розсипанiй мервi-потерусi. Длуба║ться та длуба║ться, сама i j до себе говорячи: - О, правду мама сказала. Щось намацу║ в мервi - й скрику║: - Ой, розумниця-мама! По якiмсь часi спуска║ться з горища в хату, а ii карих очах мерехтять iскри втiхи. - Назбирала, мамо,- каже дочка.- I як це ви здогадалися розсипати квасолю в смiттi i в сiнi? - Мусила здогадатися,- вiдказу║ Марiя.- Тепер от наваримо квасолi, та з лободою, та з кропивою - ось i страва. А якби не розсипала, то ти не назбирала б. Обдурила ┐х... - Кого обдурила? - А тих, що приходили шукати. Скрiзь передивились та перерили, скрiзь перекопали та перемацали, а в смiттi нiхто не здогадався шукати. Хоч з дiдька розумнi, та я перехитрувала ┐х. Галя ми║ квасолю в полумиску, а мати йде надвiр по лободу. Невдовзi поверта║ться з пучком зеленого бур'яну й каже: - Там Андрiй Синиця питався за тебе. - Що питався? - Чи ти в хатi? Я сказала, що в хатi. - I що ви сказали? - шарi║ться Галя. - Сказала так, як ║. А вiн до мене: "Чекайте скоро в гостi", й подався сво║ю дорогою. Так що чекай гостя в хату. И чого б то? - Чи я знаю,- усмiха║ться дочка. Розпалю║ вогонь у печi, ставить у горнятi варитися квасолю, а сама крадькома чепуриться - i вмива║ться, i причiсу║ться, i вже вишита блузка на нiй. I пiсня тихенька цвiте на ┐┐ вустах. Мати погляда║ на свою дочку - й невтямки, що ко┐ться з нею. Аж тут i Синиця Андрiй через порiг. У заломленому кашкетi з блискучим козирком, з-пiд козирка в'║ться смоляний чуб, погойдуючись над високим плескатим чолом, губи мiцно стиснутi, повиступали жовна. А очi, очi... Якiсь чуднi очi в хлопця, наче ┐х позатягало чадним димом. Марiя дивиться на нього й дума║: чи не сваритися прийшов? - Добрий день, тiтко,- озива║ться. - Добрий день. Не стiй у порозi. Проходь у хату, гостем будеш. Андрiй Синиця проходить до столу - й сiда║ на покутi. Сiвши, прокашлю║ться i втуплю║ться в Галю неклiпливим важким поглядом, аж дiвчинi морозко ста║: - Чого дивишся, Андрiю? А вiн дивиться й мовчить, тiльки стиску║ й розтиску║ кулаки. - Як пожива║ш? - встря║ до розмови Марiя. Андрiй Синиця мовби не чу║. "Господи боже мiй,- боязко дума║ Марiя.- Якийсь вiн не такий, цей Синиця, як завжди, якийсь вiн чужий. То ж балакучий, а це мовчить. То ж смi║ться, а це насупився. Менi страшно, тiльки Галя чомусь не бо┐ться. I, як на грiх, нема хазя┐на вдома". - Що чувати в селi, Андрiю? Мовчить. - Ось пригорща квасолi звариться, то по┐си разом з нами, тiльки ж хлiба нема. Нi пари з уст. "Господи боже мiй, та чи хлопець не повередився розумом?" I раптом озива║ться Андрiй: - Тiтко Марi║, я оце думаю собi. - Що ж ти дума║ш? - радi║ його голосу. - Чи не вiддасте ви Галю за мене замiж. - Овва! - вирива║ться в матерi.- А ти в Галi вже питав? Чу║ш, Галю, вiн у тебе вже питав? Молода ж iще Галя зовсiм. - Молода? - перепитав.- А-а, скiльки вже ┐й залишилося жити. - Що ти сказав? - чуду║ться Марiя.- Мо┐й Галi вже мало залишилося жити? А ти зна║ш, скiльки залишилося? Й оце так свата║шся не по-людськи? Галя вда║, що клопочеться бiля печi та бiля страви, а сама пильно прислуха║ться до балачки. Андрiй Синиця замовка║ - й мовчить. - Хто тепер жениться, хто тепер замiж вiдда║ться? Хто справля║ весiлля? - Справляють, мамо,- Галя стиха. - Справля║ той, хто ма║ чим справляти... ┐сти, пити, музика... А танцювати? Натанцювалися... Горе та сльози. А сама дума║: "Таки причмелений хлопець. На Галю, бува║, найде - й вiдпустить, найде - й вiдпустить. А коли дво║ отаких докупи спарувати? Хай господь бог сохранить i помилу║. Галю моя, чи я тобi щастя не хочу? Але нема║ щастя в нашу хату, саме лише горе та бiда". - Нема в тебе, Андрiю, чим вiдбути весiлля, i в нас теж нема,- вголос. - к,- лупа║ посоловiлими очима спiдлоба.- к м'ясо. - М'ясо? Яке м'ясо? Що ж ви зарiзали чи закололи? Нема чого рiзати й нема чого колоти. Може, позичили? Та хто ж тепер позичить. - Сво║ ма║мо... Зготував на весiлля. Сидить за столом, стискаючи й розтискаючи кулаки, наче душить щось - i нiяк не задушить. - Ще про весiлля мови нема, а ти вже м'ясо зготував... "Таки заслаб на голову, таки повередився розумом. Яке весiлля, яке м'ясо? Опух, ноги колодками, а надумав женитися. I прийшов до тако┐, як сам, не подався до мудрiшо┐. Ох i свiт настав". А сама так прикро: - До нас у прийми хочеш чи вiзьмеш Галю до себе? - Тепер живу сам, то чого маю приставати в прийми? - Сам? А твiй менший брат Семен, а мати? - Який брат? - супиться Андрiй Синиця.- Нема║ в мене брата й матерi нема. - Як то нема? - й Галя вiдрива║ться вiд печi.А де ж подiлися? - Господи, ой! - зойка║ мати, сподiваючись почути страхiтливу вiстку. - Нема. Й не було. Зводиться з-за столу та й iде собi геть, а голову ввiбрав у плечi, немов бо┐ться, що зараз його вдарять iззаду... Мати з дочкою у важкiй скорбнiй тишi ┐дять варену квасолю з лободою. Мати сьорбне ложку юшки - дочка сьорбне ложку, мати сьорбне - дочка сьорбне. Як тут заходить до хати хазя┐н, Павло Музика, лихий та недобрий. - Сiдай з нами до столу. - Синиця був? - не так пита║, як сичить Павло Музика. - Був. - Чого приходив? I хреститься на образи. - Приходив свататися до Галi. - Свататися до Галi? I бiльше нiчого? А ви ще живi? Й дивиться злякано на жiнку та на дочку - не вiрить, що живi. - Живi... - Тiльки Синиця вийшов iз нашо┐ хати, як тут зразу сiльрада та мiлiцiя його накрили, забрали. - Сiльрада та мiлiцiя? Павло Музика сiда║ до столу, пiдпира║ голову чорними кулаками. И так сидить, як туман, i губи йому замуровано. - Павле, то скажи... Хазя┐н важко дивиться на Марiю, наче каменi кладе на не┐. Галя, посiрiвши, й не цвiрiнькне. - А що сказати? Забрали. - Що ж вiн такого зробив? Сватався до Галi... - Сватався до Галi? Брата свого Семена зарубав сокирою, зварив у печi... - Боженьку ж мiй... - А матiр свою Секлету втопив у криницi. - В криницi? За що ж вiн матiр свою?.. Бож-женьку ж ти наш... - Бо здурiв... А сусiди бачили. - Здурiв... I раптом Галя почина║ смiятися, белькочучи крiзь смiх: - Здурiв! Андрiй Синиця здурiв... - Доню, доню,- мати до не┐. - Андрiй Синиця здурiв! - смi║ться Галя веселим смiхом, i така вона радiсна, якою давно свою дитину не бачили батько з матiр'ю. Схоплю║ться з-за столу, кружля║ в танцi посеред хати, взявши руки в боки, спiва║: - Здурiв Андрiй Синиця! Здурiв Андрiй СиницяI Текля Куйбiда з клумаком за плечима заходить на обiйстя - й спиня║ться. Чи то клумак важкий, що ноги пiдкошуються, чи то захляла, а тiльки хилита║ться жiнка, ось-ось назад поведе ┐┐, за ворота. - Марi║!..- ледь витягу║ голос iз грудей.Ходи-но сюди... У хлiв. - У хлiв? - iз сiней Марiя. Чудно ┐й: прийшла до них Текля на обiйстя - й чомусь проситься до хлiва, а не до хати. О, й сама вже човпе до хлiва. Може, хова║ться вiд когось чи злякалася чогось? Дивися, ще слiдом за собою бiду приведе в двiр, наче у них сво║┐ бiди мало. - Що сталося? - пита║ вже в хлiвi у Теклi. А Текля Куйбiда клумак з плечей скинула пiд ноги, вiдсапу║ться. Марiя острашливо за порiг виглянула, чи нема нiкого. Таки нiкого. - Звiдки це ти йдеш, що ноги заморила?-пита║. - Он, не питай... Помираю з голоду, Марi║, а мiй Степанко вже помер. Може, чула за нього. - Чула. царство йому небесне. - То, може. в тебе щось випрошу ┐сти? - Що ж ти випросиш, коли самi пухнемо... - Люди кажуть, що ви приберегли зерно. - Люди набалакають. - Я ж не задурно прошу, Марi║, ось поглянь лишевь... Текля Куйбiда згина║ться над клумаком, засову║ руку, щось дiста║. - Ось... - Що це? - Хiба не бачиш? Сорочка полотняна вишита. Текля Куйбiда стрiпу║ руками - й Марiя бачить жмакану-пережмакану жiночу сорочку, що свiтиться святковими узорами на грудях i на рукавах. - Справдi, сорочка,- диву║ться Марiя. Розгляда║ сорочку - й мовчить сторопiло, бо язик у не┐ вiднiма║ться, лежить у ротi жорновим каменем. - Гарна сорочка,- стрiпу║ сорочку Текля Куйбiда. - Плями рудi внизу, на подолi... - Заперуться - й не стане... То вiзьмеш? - Як то взяти? А ти де взяла? Що там у тебе в клумаку? Якась ти чудна, Текле. - Не хочеш сорочку? То вiзьми рушника. I, дiставши з клумака, розгорнула полотняний рушник, а на тому рушнику - райськi пташки помiж квiтiв райського саду. - Ось! I Текля Куйбiда вихоплю║ другий рушник, ще яскравiший, ще барвистiший, не вишивання, а свято. - Ось цей подивися! Ще один рушник випурху║ з клумака, б'║ться-трiпоче жар-птицею в опухлих Теклиних руках. Дивиться вражена Марiя - й страшно. Страшно, що вiд людських очей поховалися отут у хлiвi, страшно ошалiло┐, знетямлено┐ Теклi Куйбiди, страшно того вишивання, що полум'ям горить у ┐┐ руках. - Чого ж воно все попiдшивало? - Попiдшивало? Значить, не хочеш брати? Але це ще не все, подивися, скiльки тут. Бери, тiльки не поскупися хлiбом. Вiдчиняються дверi - й Павло Музика зловiсною тiнню ста║ на порозi. Текля Куйбiда, либонь, мала б злякатися, але не ляка║ться, навiть радi║ з несподiвано┐ появи хазя┐на. - Заходь, Павле, дивися,- каже,- тiльки зачини дверi, щоб лихе око не нагрянуло. Поглянь, що я тут показую тво┐й Марi┐. Не думай, i для тебе знайдеться вишиванка по росту. Ось... I вже трима║ в руцi вишиту чоловiчу сорочку. - Берiть, що хочете, не жалко, а менi - хоч на пучку хлiбця. Павло Музика як влип очима у вишиту чоловiчу сорочку. - Марi║,- озива║ться,- ти бачиш? - Бачу, Павле. - Чия це сорочка? - Твоя, Павле. - Берiть, берiть, людоньки добрi,- втiша║ться Марiя Куйбiда.- Ой спасибi, спасибi, хоч сорочка пiдiйшла. А менi плати багато не треба, лише хлiбця. - Моя,- сiпаються губи в Павла Музики. Вiн i так розгляда║ сорочку, й сяк.- Ти вишивала, Марi║, ти... - Я вишивала для тебе, хрещик до хрещика тулила...- мало не плаче жiнка. Бере вишиту чоловiчу сорочку в руки, тулить до щiк, цiлу║, а Павло Музика грiзно пiдступа║ до Теклi Куйбiди: - Кажи, псяюхо, де надибала мою сорочку? Цю сорочку Марiя менi ще десять год тому як вишила. - Твоя сорочка, впiзнав? - тупця║ довкола клумака Текля Куйбiда, наче схопити хоче - й податися з хлiва, але сердитий хазя┐н заступа║ ┐й дорогу.- А я й не кажу, що не твоя. Раз упiзнали з Марi║ю - значить ваша... - Ану признавайся, поки не порiшив тебе тут. - Нащо тобi грiх на душу брати? Я признаюся,покiрливо каже Текля Куйбiда.- Ви тiльки подивiться, подивiться. Смика║ вгору мiшок - i з мiшка сиплеться всяке добро. - А якi рушники, якi рушники... А скатерки! Вишитi рушники розсипаються пiд ноги, й скатерки зжужманi сипляться, й жiночi блузки, й чоловiчi сорочки, й ще всякi скарби. - Берiть, усе ваше, нiчого не треба менi, тiльки дайте хлiбця,- знову за сво║ Текля. - То ти призна║шся чи не призна║шся, псяюхо?! - сiка║ться Павло Музика. - Та ж з г