Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Частина першa. ЧУЖЕНИЦЯ

   У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм  iз  жiнкою,
сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко,  сусiда  Струк  iз
сво║ю сердитою Стручихою, дядько - старий Корнiй Грабенко та  своя  сiм'я.
Не того Пилип бесiду завiв  до  себе,  що  сьогоднi  недiля,  а  того,  що
вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у  Сивашiв  не
було, але тро║ синiв, як соколiв: найстарший. Денце,  уже  давно  жонатий,
добрий хазя┐н,- удався в батька; середульший - отож Роман; а  найменший  -
Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки
само┐ дома не кидати, сказав, що як  вернеться,  тодi;  Зiньковi  ж  давно
треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й  жеребок
вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче?  Нема,-  каже,-  йому  пари.  Батько
сердився: десь у  сво┐х  книжках  начитав,  мабуть,  такого.  Мати  хоч  i
гнiвалась, що нема ┐й помочi, та не дуже, бо працьовита  й  тиха  Денисова
Домаха - он та бiлява молодиця, що  тепер  пора║ться  бiля  печi,-  годила
свекрусi. А так  докорити  Зiньковi  нiчим  не  можна  було:  i  тихий,  i
працьовитий парубок, i непитущий... не такий запальний хазя┐н,  як  Денис,
але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке  воно
змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне,то вже  було  мазунчиком  у
матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся,- хiба ж i не жалко?
I стара Параска, забуваючи, щй ┐й треба взяти з припiчка та й поставити на
стiл  миску  з  варениками,  спинялася  бiля  печi,  дивилась   закоханими
материними очима на сина i  думала:  "Боже,  яке  ж  гарне!  Брови  як  на
шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!"
   I батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже  пiвсотнi  й  шiсть
лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному  волосi,  а
оцi _три _сини - такi косарi, що й трава перед ними  горить.  Хазяйство  в
нього добре було, а тепер ще  покраща║.  За  такими  синами  й  забагатiти
можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий,
розказував:
   - Випийте, люде добрi, за здоровля мо┐х  синiв!..  Вони  в  мене  -  як
золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi ┐м!..
   - Що правда, то правда, сусiде,- дай, боже, щоб усе було гоже!  -  тво┐
сини такi, що в кожного батька  серце  росло  б,  на  ┐х  дивлячись,-  так
проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.
   Iншi гостi, потакуючи,  кивали  головами,  а  сини  сидiли  гордi  тi║ю
хвалою. Старший - уже поважний,  з  бородою,  здоровий,  як  робочий  вiл;
менший - ще молодий парубок з  невеличкими  чорними  вусами  й  задуманими
ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже
пригасли за довгi лiта клопоту  й  працi,  а  в  сина  сяли  цiлим  ся║вом
молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi
пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському;  повне
обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид
почервонiв, бо парубок випив не  одну  чарку  горiлки;  та  вiн  мiг  пити
побагато i ще  не  був  п'яний,  а  так  -  тiльки  починав  хмiль  голову
розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.
   - Чого ж це ти, небоже,- питав його  дядько  Охрiм,-  не  зараз  додому
вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.
   - Тако║ д║ло случилось,- одказував Роман.- Как вишол я з служби,  зараз
должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рубл║й жалування.
   - О, це добра служба,- триста рублiв! - озвався свят Манойло.- А яка  ж
то служба?'
   - А така - швейцаром при палатi. Ну,  я  там  почал  служить,  а  потом
затосковался по свому роду. Нивжлi - думаю -  яв  свойой  родин║  не  могу
приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.
   - I добре зробив, синку,- сказала мати,- бо й нас iзвеселив.
   - Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай  горе!  -  сказав  до
Пилипа Манойло.
   - Та я з дорогою душею,- всмiхнувся Пилип,- аби сини!
   -  Пождiть,  батюшка,  будемо  й  жениться;   вот   толь-ки   должность
получим,одказав Роман.
   --Образований чоловiк може завсегда собi должность  получить,-  озвався
Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля  панiв  у
дворi,  то  iнодi  й  сам  любив  закидати  "по-образованому".  Йому  дуже
подобалось, як говорить Роман, i  самому  хотiлося  докинути  слiвце,  щоб
знати було, що й вiн не абихто.  Батько  й  iншi  гостi  думали:  "Ач,  як
набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!" пм  здавалося,  що  Роман
дуже добре потрапля║ на панську мову. Тiльки  сивому  мовчазному  Корнi║вi
Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат лама║ язика.
   А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували.  Обличчя  в  гостей
почервонiли й спiтнiли, язики  починали  чiплятися  за  зуби,  хоч  голоси
дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм  тверезий,
бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так  ударило
в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на  прохолоду.  Зiнько  й
собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися  на  п'яних.
Обидва вийшли в двiр.
   Була недiля, i на  вулицi  вешталось  чимало  народу.  Iшли  парубки  в
святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi,
хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею,  маючи  ясноколiрними  стрiчками.
Попiд хатами, на призьбах  та  на  колодах  скрiзь  сидiли  баби,  лузаючи
насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини
та  про  хазяйськi  й  хатнi  справи.  I  пiд  Сивашевим   двором   лежали
колоди,добрий хазя┐н, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi,-
i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин. цiкаво зазирало на нового
солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А
в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося дво║ дiвчат:  Струкова
дочка з його наймичкою Левантином.
   - А, дiвчата! -  гукнув  Роман.-  Нада  й  ┐м  празник  устро┐ть.  Брат
Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов,
пряников, орехов - для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик,- кивнув вiн на
хлопця, що зазирав через тин,- получиш п'ятак:  катай  до  музики  Матвея,
пущай iде сюда. Пущай дiвчата  знають,  когда  вернувся  со  служби  Роман
Пилипович Сивашов!
   Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi.
   - Дiвчатка! Хад║ть сюда, веселиться будем! - закликав Роман.
   Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла  з  свого
двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з  двору.  Мiж
дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i ┐х:
   - Хад║ть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без  дiвчат,
а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава  й  моторна,
схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр:
   - Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти!
   За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром  прийшли  музики  -
двi скрипки й бубон. Зiнько  принiс  ласощi.  Романовi  хотiлося  сьогоднi
показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку  горiлки,  почастував  музик,
хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали:
   - Оце ж таки! Хiба ж таки ми ┐┐ п'║мо? Таку гiрку!
   I не схотiли пити.
   На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором.
   - Не хочуть горкого, дамо ┐м сладкого! - гукнув Роман, беручи  цукерки,
пряники та горiхи..Получайте, дiвчата!
   Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша.
   - Ех, ви!  Какi┐  несм║лi!  -  посмiявся  Роман.  Побачивши  бiля  себе
Левантину, вiн силомiць упхнув ┐й у руки торбинку з ласощами й промовив:
   - Роздавай подругам!
   Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям.  Вона
держала в руках ласощi i не знала, як би ┐х збутися. А Роман  стояв  перед
нею, смiючися: до  не┐  з-пiд  вусiв,  блискаючи  на  не┐  смiлими  очима.
Левантина спустила сво┐ темнi очi, довгi вi┐ виразно зачорнiли на рожевому
личку. Роман  зареготався  й  одiйшов,  а  Левантинi  зробилося  ще  дужче
нiяково._ Дiвчата почала штовхати ┐┐, шепочучи:
   - Ну, чого сто┐ш? Роздавай.
   Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися.
   - Оця ще!.. Моня║ться! - скрикнула Химка i вхопила в не┐ з рук ласощi.-
Ось я, дiвчата, роздам!
   I почала  роздавати.  Кожнiй  хотiлося  взяти  бiльше,  але  всi  брали
потроху,  бо  соромлялись.  Тим  часом  озвалася  скрипка,  вдарив  бубон.
Танцюриста Химка кинула й ласощi:
   - Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!
   Парубки вже тим часом випили з  Романом  по  чарцi.  З-межи  них  зараз
iзнайшовся один до пари Химцi.
   - Ех, гуляй душа! - скрикнув  вiн  i  вдарив  ногами  об  землю.  Химка
танцювала гарно и легенько, парубок  силкувався  не  податися  перед  нею.
Молодiж оточила ┐х колом. _Дедалi пара танцювала все  палкiше  й  палкiше,
запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася  й  друга  пара.
Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона
крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й  потягла
його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього  веселив  .очима.  Але
Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не  танцуючи,  вхопив  ┐┐  та  й
закрутив у тому нанцюристому крутенi.  Збентежена  з  тако┐  несподiванки,
дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i
самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А ┐й чогось було так сором,
i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що  Роман  танцю║  перед
нею i дивиться на не┐ сво┐ми смiлими, аж незвичайними очима,  i  не  могла
звести  на  його  погляду.  пй  ставало  все  бiльше  та  бiльше  нiяково,
здавалося, що всi ┐┐ саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго
танцю║ з Романом.  Вона  вихопилася  з  танцю  и  покрилася  в  гуртi.  Не
зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз  у  двiр
до свого хазя┐на.
   А музики тяли тим часом з усi║┐ сили, парубки й дiвчата  танцювади,  аж
подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi,  брязкало  намисто  на
задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю Квiтки, i  дiвчата
й парубки топтали ┐х ногами.
   Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з  хати  подивиться
на молодiж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слiд було вулицi робити  в
дворi, але мати оступилася за Романа:
   - I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла,  повеселиться
схотiлося, а ти вже й гнiва║шся! Може, вiн собi тут  пару  знаходе.  Давай
краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то,  може,  й
ми помолодша║мо.
   Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж  i  почали
прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася  з
Двору на вигiн - кiнчати там свято. Дома матiрки й  батьки  сварилися,  що
вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв до┐ти та товар напувати. Але  тим
було не до того: Роман послав ще по горiлку,  попочастував  сього  разу  й
дiвчат, i довго чути було на вигонi  музику  й  спiви,  танцi  й  голосний
молодий смiх.
   Але Зiнька там не було. Побачивши, як  Левантина  втекла  з  танцiв,  i
знаючи, що в не┐ в дворi нiкого нема║, вiн пiшов до себе на  тiк,  з  току
перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв,- чи  не  побачить  там
дiвчину.
   Мати напада║ться на його, що вiн досi не одружився.  А  коли  ж  вiн  i
справдi собi пари не може знайти? к й гарнi дiвчата, i роботящi...  навiть
║ й багатi... та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про
все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг ┐й одкривати... А то вiн тут
так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про  хазяйство  i
про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з  братом  розмовляти,  так
цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i  через
вiщо, i нащо  робиться.  Колись  заманулося  йому  вивчитися  читати.  Так
схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в ┐х тодi ще не було,
дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки  той  навчив  його.
Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тi┐ книжки. А хотiлось
би йому розiбрати i знати багато... про все... От хоч би й про те  -  чого
так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого ┐сти, а там такий багач,
що грошi мiркою мiря║. Один кривавим потом умива║ться, та робить, та дба║,
а другий, ледащо, лiну║ться... або ще п'║... а то й красти  пiде...  Невже
не можна кращого порядку завести? Мабуть, про  це  в  книжках  пишуть,  та
тiльки вiн не зна║ тих книжок. Де ж таки, щоб вони в  таке  мале  село  та
подоходили? Тут  про  ┐х  нiхто  й  не  чув.  Хотiв  Зiнько  про  це  кого
розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне зна║; писар -  самi  волоснi
дiла; крамар усе на щотах кида║ та запису║ грошi... до батюшки  Зiнько  не
посмi║ пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же... хоч по книгах зна║  i
всяку науку, а як Зiнько попитався його про сво║-  як  би  кращий  порядок
завести,- то вiн тiльки рукою махнув. "Це,- каже,- не тво║┐  голови  дiло.
За порядком начальство догляда║. А  ти  коли  хочеш  добре  жити-роби,  не
пияч,-от i все!" Це Зiнько й сам зна║, та тiльки що цього мало...
   Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з
нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина... I з себе  гарна...  Якби  йому  таку
жiнку, та тiльки щоб не таку вже... просту... Колись вiн заговорив  з  нею
про дощ, що вiн бува║ з пари, а вона тiльки засмiялася та й  утекла...  Як
же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займа║? А втiм...  вона  ще
молода... сиротою по наймах iзросла, нiяко┐ науки ┐й нiхто не давав. Ще  й
дивно, що вона такою  доброю  дiвчиною  зросла!..  А  якби  Зiнько  з  нею
одружився, то, може б, ┐┐ й читати  можна  навчити...  i  до  сво┐х  думок
прихилити... Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися  до  не┐,
зачiпав ┐┐ розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки.  Та
Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так,
як парубки займають тих дiвчат, що люблять.
   Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею... От,  щоб  хоч  забути  ту
п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько... Але дiвчини  нема  нiде  -  нi  в
садку, нi в дворi. Може, куди пiшла... Зiнько перескочив назад через тин у
свiй садок.
   Незабаром мати загукала його. Упоравшись  по  хазяйству,  Зiнько  пiшов
спати в садок,- берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тi┐  думи
його не покидали. Роман... вiн чудний якийсь... не подобалося Зiньковi, що
вiн так велича║ться i язик лама║... А про те, мабуть,  вiн  багато  бачив,
багато зна║. Бо й справдi - по великих городах бував,  письма  в  солдатах
навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого  Зiнько  сам
не здолi║ розiбрати. Треба з ним поговорити... Не сьогоднi,  бо  сьогоднi,
мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись...
   Небо давно вже сяло над землею сво┐ми зоряними шатами, а Зiнько все  не
спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй,  як  хвиля  за
хвилею... По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й  парубки  на
вулицi... i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена  трава  i
ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до не┐, ворушачись...  А
високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й  тремтiло  живим  свiтом,  i  зорi
здавалися великими й розумними  очима  блискучими...  Вони  дивляться  так
ясно, мов  хочуть  зазирнути  Зiньковi  в  душу,  подивитися,  що  там  е.
Дивляться такими великими-великими очима... Як  у  Левантини...  тодi,  як
вона спiва║ сумно┐ пiснi... Вона дивиться й спiва║... i любо, любо ста║...
i хиляться вiти... i всмiхаються зорi...
   I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи,  що  Левантина  справдi
вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена ся║вом безкрайого неба,  напо║на
солодкими пахощами  чарiвно┐  ночi  -  тихо┐,  як  сон  маленько┐  дитини,
ласкаво┐, як погляд матерi...
   II
   Другого дня Роман устав пiзно. У його  болiла  голова,  бо  вчора  таки
добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi,
i гнiвався сам на себе, що "завiв кумпанiю" з парубками й з  дiвчатами.  З
дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не  треба
було з ┐ми ходити. Йому не годиться запанiбрата з ┐ми бути, а  вiн  учора,
хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що  вiн  не
те, що вони, а бери вище.
   Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали
й по┐хали на поле - останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.
   - Виспався, синку? - ласкаво озвалася вона.- Сiдай же та будеш снiдати.
   - А от умиюся.
   Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще
нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого  гречаного
борошна i здались йому несмачнi. Iз'┐в галушку, двi та й положив ложку.
   - А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? - здивувалася мати.
   - Штось ┐сти не хочеться,- одказав Роман i встав  iз-за  стола.-  Треба
пойтiть проведать старих знакомих,- додав.
   - Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв  пiджака  й  картуза  з  бiлим
верхом, тодi глянув на чоботи:
   - Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! - I пiшов з хати.
   Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди  йти.  У  нього  були
колись товаришi парубки,тепер уже всi жонатi хазя┐ни,- та йому не хотiлося
до ┐х iти: що там од ┐х вiн цiкавого почу║? Хiба пiти, щоб побачили,  який
вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема - всi на роботi. Ну, та вже вийшов
з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надума║,  куди  пiти.  I  вiн
подався вулицею. Iшов  помалу,  мов  туди-сюди  роззираючись  на  село,  а
справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди по┐хали  на  поле,
тiльки деякi баби поралися по хатах. На  вулицi  бiгали  самi  дiти.  Один
маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими  рiвними
халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенько┐ дiвчинки:
   - Дивись! Дивись! Пан iде.
   Роман усмiхнувся,- йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його  i
вiдказала сво║му товаришевi:
   - Дурний! Co ти казес? То  не  пан,  а  салдат  Сива-сенко,  менi  мати
казали.
   "Еч, чортова патяка! - подумав Роман.- Слова не вмi║ сказати,  а  ще  й
пащеку║". Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: "Ну, ти тут!" - i пiшов
далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а
тодi, подбiгши до хлопця, сказала:
   - Людоцки, який страсний!..
   А "страшний" iшов далi. Йому по  дорозi  була  крамничка,  а  бiля  не┐
стояло дво║-тро║ чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що  треба  поздоровкатися,
проз  ┐х  проходячи,  але  подумав  собi:  "От  iще  чортзна-кому  куражку
скидать!" - i поминув людей так, мовби ┐х i не помiтив.
   - Що це воно пiшло? - спитав один дядько.
   - Та це Сивашiв солдат.
   - Чи ба, яке пишне: iде i не здоровка║ться.- I дядьки з  жiнкою  почали
промiж себе судити  Романа,  що  незвичайний;  але  вiй  того  не  чув,  а
чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там  побачив  серед  солом'яних
покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито
було дошку з написом^ "Народное училище".
   "А зайду до вчителя!" -подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.
   Увiйшов  у  чималi  сiни  з  кiлочками  й  гвiздками  по  стiнах  задля
школярсько┐ одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед ┐м  було  ┐х
дво║. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було  розмову.  Сердитий
голос, говорячи "по-панському", кричав:
   - Почему ты мне сапог не почистил?
   - Двiр чистив,одповiдав другий, мужицький старечий голос.- Хiба  я  вам
лакей? Я - сторож.
   - Нанялся сторожем - должен быть учителю  лакеем.  Каждый  день  сапоги
чисть!
   - Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.
   - Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас  до  Сучка  и  купи  мне  две
колоды карт!
   3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.
   - Чи дома вчитель? - спитав Роман.
   - А он! - показав сторож на дверi i пiшов з школи.
   - Кто там? -  почувся  з-за  дверей  голос.-  Верно,  опять  кто-нибудь
притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!
   Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець
з закрученими вгору вусиками, без  пiджака  й  жилета,  в  самiй  сорочцi,
позакладавши руки в кишенi в штани.
   - Тебе чего? - спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку  одежу,
повернув iнакше: - Вам чего нужно?
   - Мо║ поштенi║! - сказав Роман, простягуючи руку.- Сивашов.
   Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi,
з лiжком, столом i кiлькома стiльцями,  був  нелад,  порозкидувана  одежа,
недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi  стояв  недопитий
чай i пляшечка з написом: "Ром"; пiд столом спала собака. Учитель попрохав
гостя сiдати i надiв пiджак.
   Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками,  вiдчинив
i простяг до вчителя:
   - Не вгодно ли,- хорошо║ разлiченiе.
   Учитель узяв цигарку, i вони закурили.  Роман,  ламаючи  свою  мову  ще
дужче перед "образованим чоловiком", почав  виясняти,  чого  вiн  прийшов.
Вернувся з города, ну, а на селi "скучно", бо скрiзь  сама  мужва  i  нема
такого чоловiка, щоб iз ним можна було про "образованi" речi розмовитися,-
тiльки й ║, що вчитель та врядник, та ще писар... Дак от вiн i прийшов.
   Учитель почав уже розумiти,  кого  вiн  перед  себе  ма║,-  спершу  вiн
подумав, що це щось iнше. Сам учитель був  з  таких,  як  i  Роман:  через
двокласову сiльську школу потрапив до вчительсько┐ семiнарi┐. Як  довчився
в нiй, то його мали настановити за вчителя в його рiдному  селi,  але  вiн
сам того не схотiв, бо там  з  ним  усi  будуть  запанiбрата.  Був  з  тих
учителiв, що, вилiзши з  "мужикiв"  у  "пани",  силкуються  якомога  дужче
вiдрiзнитися вiд мужика, сахаються, як нечисто┐  сили,  знатися  з  ним  i
виглядають собi яко┐ багато┐ управителiвни, чи дочки грошовитого глитая  з
мужикiв, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе  й
нудне вчителювання та й перейти зовсiм на "панську лiнiю". Роман був перед
ним уже занадто низький, бо вчитель  нижче  писаря,  врядника  та  крамаря
Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман  мужик.
От i  прiзвище  його...  Сивашов...  Сивашов...  Не  чуть  у  нашому  селi
Сивашова... Але враз iзгадав:
   - Та вы должно Пилипа Сиваша сын?
   Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi
його на службi звали "Сивашов", бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як
"образований", то - Сивашов.
   Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,- це тiльки
пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто вiн
був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти  у
батюшки i програв сiм рублiв. А в його  саме  не  було  тепер  грошей,  бо
влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi)  раз  у
раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i  сахар  навiть,  то  менше
доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре  ж,  як  вiн
сьогоднi (ма║ покликати всю компанiю до себе) та одiгра║, верне сво║, а як
же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi:
   - Ну, мне теперь некогда... У меня дело есть...
   Роман почервонiв i встав ображений.
   - Как завгодно...
   Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не  дав  йому  сво║┐.
Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i  чув,  як  слiдком  за  ┐м
учитель пробубонiв:
   - Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!
   Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося,  i  вiн  тiльки
був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би менi ще  пiти?"  -
думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до не┐.
   Тут уже йому пощастило,  бо  виявилось,  що  писар  був  його  колишнiй
товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко,  там  вiн  i
вивчився на писарi. Цей сам  добре  вмiв  "по-образованому"  i  радий  був
Романовi.
   - Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i
всяке начальство подалося снопи возить,- дак  я  сам  тут  i  старшина,  i
староста, i все.
   Роман сiв  бiля  столу,  покритого  зеленим,  старим,  скрiзь  чорнилом
заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт,  як  i
Роман, але вже добре  вiдпасся  на  волосному  хлiбi,  i  його  заялозений
пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку  борiдку  i
залюбки розказував Романовi,  який  йому  великий  клопiт  у  волостi,  що
старшина дурний, вiн сам усе мусить робити,  i  за  себе,  i  за  старшину
справлятися,  а  плата  мала,  а  "так  собi  постороннiй  доход  тоже  не
значительно большой". На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого...
   Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi - спершу в  солдатах,
а тодi на службi  в  палатi;  тiльки  вiн  уже  не  казав  тепер,  що  був
швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, зна║ш,  над-зира║ть  за
йзданi║м".
   Тодi збалакались за мужикiв, i писар ┐х лаяв, що народ став неслухняний
i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й
нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годово┐ плати,  треба  писаревi  i  за
кожну роботу - чи за пашпорт, чи  за  розписку,  чи  ще  за  що  -  окремо
заплатити... а мужик коли й скаже, що принесе мiрку  картоплi,  то  пришле
тiльки пiвмiрки, i отак усе...
   Гомонiли довгенько,, аж поки писар сказав:
   - Ну, зна║ш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе
для нового знакомства!
   Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи,  стрiли  на  порозi  врядника
Iвана Iллiча, трохи старiшого за _┐х обох чоловiка, непоганого з  себе,  з
пiдстриженою гострим клинцем .борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та
й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав  зараз  чого
робити, то пiшов.
   Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями,
з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим  у  найпараднiвну
хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом  по  стiнах.  Видко  було,  що
добродiй  Копаниця  даремне  звав  "так  собi   постороннiй   доход"   "не
значительно большим". Гостей стрiла писарка - молода, обгодована  i  свiжа
молодиця-моргуха.
   - Улясю,сказав весело писар,- давай нам обiдать, та ще й швидко! Та  ще
й доброго!
   - Буде й добре, буде й швидко! - смiючися привiтно, вiдказала  молодиця
i побiгла в пекарню.
   Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки
i поставив на стiл.
   - Доброхотное даянi║? - спитав, пiдморгнувши, врядник.
   - З капосного Омелька,- вiдказав господар,- нада було б больш,  та  вже
хай буде й стольки.
   - Всяко даямi║ благо, а надолужити можна не тепер, то в  четвер,порадив
урядник.
   - Iстинно┐ - згодився писар.
   Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу,
аж у сiнях щось затупотiло.
   -А чи дома хазя┐н? - почувся звiдти товстий голос.
   - А, Михайло Григорович? - Сказав писар. - Iдiть! - Iдiть!  Дома!  -  I
вiн одчинив дверi.
   У свiтлицю ввiйшов невисокий, але  товстий  рудий  чоловiк,  убраний  у
гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був  крамар  Сучок.
Хазя┐ почапли садовити його за стiл. Вiн повагом,  з  протягом  вимовляючи
кожне слово, _упеняв спершу, що вже пообiдав _i зайшов за дiлом, але  таки
сiв. Винили знову й почали _┐сти  смачний  борщ,  Поки  пiд'┐ли,  то  мало
розмовляли, але потiм уже, по четвертiй виgивши (i писарка Уляcя щоразу по
пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман  бачив,  як  Уляся  все
моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i
сам добре ┐в, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i  пiшли  в  садок  -
господар iз Сучком  попереду,  за  ┐ми  Роман,  а  позад  усiх  урядник  з
писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю  за
стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать
переднi, i Романовi  одразу  стало  заздро  й  шкода,  що  не  вiн  займа║
червонощоку, веселооку писарку.
   В садку полягали й посiдали на травi i знов  почали  розмовляти,  кожен
здебiльшого про сво┐ дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики
тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а
врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти
свою думку, про дурного Хому, як вiн мило по┐в. Усi страшенно  реготалися,
а заохочений оповiдач докидав одну  по  однiй  ще  й  iншi  брехеньки  про
мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на  чортову;
про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав:  "Салдат!"
А салдат: "Ась?" - "Ну, вилазь!" - Тодi до хахла: "Хахол!" -  "Шшчо-о?"  -
"Ну, сiдi iщо! Вот тiб║ за хахлацький язик - у пеклi сиди!"
   Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:
   - Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!
   Вона служила в панiв за поко┐вку i там навчилася так кричати.
   Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли...
   Сучок пiшов, бо йому треба було  в  крамницю,  але  Роман  з  урядником
досидiли аж до вечора.
   В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов  у  хату,
сiм'я саме вечеряла.
   - Бач, от де й наш приблуда! - озвавсь, ласкаво смiючися,  батько.-  Де
це ввесь день швендяв?
   От, хiба в його нема тут  добрих  людей,  знайомих!  -  I  Роман  почав
розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з ┐м познайомився; а тодi
був у писаря, i як добре його там приймано... Мати радiла, слухаючи, як ┐┐
сина гарно вiтають; iншi мовчали.
   - Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! - припрохувала мати.
   - Вот, я таких страв на║вся у писаря, што  вже  мине  вашо┐  вечерi  не
хочеться.
   Матерi це трохи не сподобалося, що син понижа║ ┐┐ страви, але вiн  того
не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре  живе  та  як
добре бути писарем.
   - Та воно добре,- озвався Зiнько,- та тiльки  ще  краще  було  б,  якби
писарi бiльше по правдi робили, а то... он i цей такий, що примiв би - двi
шкури з тебе драв би.
   - Ну, це, братуха, пустяк дело,- одказав Роман,- на  то  щука  в  морi,
штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiб║ бариш брать.
   - Нехай i бариш, та не здирство,- озвався батько,- а то цей  був  такий
харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi  достатки  з
тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився  з  ним:  вiн  тебе  на
добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
   - А како║ мине внiманi║ до людей? - одказав Роман, здвигнувши плечима.-
У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
   Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi,  згадав,  якi
високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря  бачив.
I йому стало заздро,  i  схотiлося  тако┐  саме  гарно┐  свiтлицi,  м'яких
подушок, добро┐ страви з горiлкою i червонощоко┐ жiнки... А хата  батькова
здалася йому такою негарною й чужою... та й  люди  в  тiй  хатi...  Велика
штука, що вони йому сво┐. Коли ж вони такi...мужики! I по  правдi  врядник
та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм "без понятiя,  как
настоящая необразованная животная". Хiба ж вiн може так жити? Коли  ж  вiн
тепер зовсiм iнший чоловiк став.
   Вiн усе думав про це i не мiг заснути.  Поруч  iз  тим,  що  вiн  бачив
сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де
вiн був за сторожа... цирк - от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з
лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово,  та  так  i
верне язиком "на верле"... Репа-на мужва - аж смердить! А там,  у  городi,
зовсiм не такi люди..  А  дiвчата!  I  вiн  почав  згадувати  городянських
поко┐вок та куховарок, якi були до його ласкавi...  Ах,  чорт  його  зна║,
Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та  хiба  сама
Машка? Були й поперед не┐...
   Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i  вийшов  з  клунi.  В  кiнцi
садка, що був зараз же  сумежно  з  током,  якийсь  чистий  молодий  голос
виводив пiсню.
   - Що воно спiва в нашому садку? - подумав Роман, перескочив через тин i
пiшов садком. Спiвало не в ┐х, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз
i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз  до  рiчки  на  той
голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо
на землi стояли вiдра, але вона забула  про  ┐х,  причарована  цi║ю  тихою
нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних хвиль бiля сво┐х нiг... Стояла  й
спiвала.
   - Мабуть, Струкова  наймичка,-  подумав  Роман,  i  йому  згадалось  ┐┐
делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан,- так вiн тодi в  танцi
обкрутнув ┐┐, обхопивши  за  стан  рукою...  Вся  зачервонiлася,  задиханi
молодi груди високо здiймаються... вихопилась i втекла...
   Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його  тiльки
тодi, як уже бiля не┐ стояв. Жахнулась:
   - Ой боже! Хто це?
   Хотiла вже тiкати, але вiн придержав ┐┐ за рукав:
   - Це я... Роман...
   - Чого ж це ти... ви тут?
   - Послишал, как пойош, та й прийшов.
   - Отож! Чого б то ви до мене прийшли!
   - Того, што харошiнька! - I вiн хотiв  обняти  ┐┐  за  стан,  але  вона
випручалася.- Как тiбя звуть?
   - Левантиною...
   - Харашо! - I таки  обняв  ┐┐  й  притулив  до  себе.  Але  вона  зараз
одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й  вiдра,  як  коза  дика,  втекла,
покрившися за деревами.
   "Еч, яка прудка! - подумав Роман.- Моторна! А ловка дiвчонка,- треба  б
заходиться коло не┐!"
   Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по  вiдра.  Не  верталась.
Пiшов додому в свою клуню.
   Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько.
   - Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.
   - Не спиться какось.
   - От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають.
   - Думки? - сказав Романа i Зiньковi  на  мить  здалося,  немов  сказав,
трохи глузуючи: -Што за думки?
   - Та всякi... От учора я все думав, як  його  так  iзробити,  щоб  усiм
людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про  землю...  Такого
народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi  ста║...
Людей бiльша║, а землi не бiльша║...  Ну,  тепер  скрутно  людям  жити,  а
дедалi - все скрутнiше, все скрутнiше буде... i так колись iзробиться,  що
не ставатиме людям того, що земля може зародити... Що ж тодi робити людям?
Хоч з голоду гинь!
   - Вот штука! - вiдказав Роман.- Не станить тут чого  ║сть  -  прикажуть
переселяться на другое место, та й шабаш!
   - Та я ж кажу: а як i на Другому мiсцi так буде? По всiй землi так.  Що
тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться?  Тебе  добре  навчено  в
салдатах, Романе, то ти це повинен знати.
   - В каких там книжках? - одказав Роман.- Вот  будуть  iщо  такi┐  книги
печатать! Про ето начальство само зна║ть, как i што.
   - Нi,- не згодився Зiнько,- от я читав одну книгу про чужi кра┐, так  у
┐й...
   - А, пустяк внiманiя! - перепинив його Роман.- Лучче давай спать!
   Вiн одвернувся, мов хоче  спати.  Вiн  був  малописьменний,  книжок  не
читав, хiба часом анекдоти про Балакiрева. Тепер вiн бачив, що  Зiнько  за
нього бiльше письменний i щось зна║ таке, Що Роман його не  зна║,  i  йому
стало нiяково. А Зiньковi здалося, що Роман менше зна║,  нiж  спершу  вiн,
Зiнько, думав про його.
   Другого дня вранцi батько зайшов у клуню,  збудив  Зiнька  й  Романа  i
звелiв обом iти на тiк молотити. Зiнько зараз устав i пiшов, а Роман довго
ще огинався. Йому зовсiм не хотiлося молотити, трохи навiть сором було  до
чорно┐ роботи братися. Що це батько собi дума? Що вiн  буде  йому  в  гною
риться, волам хвости крутити? Не пiти оце, та й годi!
   Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком i пiшов на  тiк.
Сонце ледве починало визирати з-за обрiю, було росяно й холодно i Роман аж
тремтiв. На току вже були батько й брати.
   - А що, брате, холодно? - озвався Денис.- У вас там  по  городах  тепер
iще сплять. Та дарма! Як цiпком попоммоха║ш, то так угрi║шся, що  й  потом
тебе вми║.
   Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став  ближче  до  Зiнька.  Ударило
чотири цiпи: три смiло й важко, один яоксь не до ладу. Роман  зосiм  одвик
од цi║┐ роботи. Вiн не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем,  бив  у
снiп кiнцем цiплина, а  бич  завертався  вгору  i  заскакував  назад.  Вiн
розсердився й гупнув з усi║┐  сили.  Бич  одiрвався,  вiдскочдв  i  вдарив
Романа по руцi дуже боляче. Роман кинув цiпилно й лайнувся.
   -  Еге,  синку,озвався  батько,-  та  я  бачу,  що  тобi  треба   довго
привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати.
   - На чорта я буду привчаться? - визвiрився сердитий  Роман.-  Разлi  ви
дума║те, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом?
   - А хiба ж  ти  дума║ш,  що  хлiб  сам  буде  робитися,  сам  i  в  рот
кластиметься?
   - I без етого дурацкого д║ла сит буду!
   - Ану як?
   - Разлi я сiб║ служби не знайду? Вот пойду  в  iкономiю  i  прикажчиком
поступлю.
   - А що ж, добра штука,- вiдказав спокiйно батько.- Аби прийняли.
   -Iщо би! пм образованих людей нужно.
   - Та... казала й Ганна, що вона рада за  пана,  дак  пан,_  клятий,  не
бере! - засмiявся Денис.
   - Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! - роз-сердився Роман, кинув цiп
i пiшов з току.
   Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав,  i  цiпи  знову
загупали по повноколосих  сопах,  далеко  озиваючись  у  свiжому  живощому
повiтрi веселого, сонцем осяяного ранку.
   Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у
врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще  посидiли
та побалакали. Романовi хотiлося,  щоб  його  заставлено  й  обiдати,  дак
господарi або не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати  до
дому. Прийшов, як  уже  всi  пообiдали,  i  обiдав  сам.  Мати,  щоб  йому
догодити, зарiзала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з  не
┐ нiчого. Поп ┐вши, зараз подавсь içíîâу з дому.
   Почув, що сьогоднi  тiлькi  прийшов  до  Гриценкiв  ┐х  солдат,  дак  i
повiявся туди. Вiн з ним не в одному полку був, та те  дарма:  солдат,  то
вже одинаково, що й товариш.
   Гриценки були вбогi люди i не закликали бесiди так, як Сивашi, але i  в
┐х були гостi: дво║-тро║ родичiв. Бiлявий поганенький  солдатик  сидiв  за
столом радий такий, що аж ся║, i розпитував про  хазяйство,  про  родичiв,
про товаришiв, бажаючи знати все, що сталося на селi, вiдколи його не було
дома. Романа посадили за стiл, шанували...
   Вернувся Роман додому аж увечерi i лiг зараз спати. Другого  дня  пiшов
зранку, поблукав по гаях до обiд i прийшов додому так, щоб  iзнов  обiдати
самому. Вже кiнчав обiдати,ввiйшов батько з току:
   - А де, Романе, був? Чи не в ┐кономi┐?
   -  Де  був,  там  був!  Поспi║мо  ще  з  ┐кономi║ю...  Современно   все
зробиться.- Та й вийшов з хати.
   - А що, стара, робитимемо з  синком-солдатиком?  -  запитався  Пилип  у
жiнки, як Роман вийшов.
   - А що ж там робити? - вiдказала Параска питанням, мов не розумiючи, бо
це справа ┐┐ мазунчика була.
   - Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?
   - Оце ще що вигадай! Дитина тiльки при┐хала, натомилася,-  i  вiдпочити
не дасть. Оклига║, то й до роботи вiзьметься.
   - Нi,  каже,  що  не  хоче  братися,  а  буде  в  ┐кономiю  прикажчиком
поступати.
   - А може ж, i поступить! Вiн же в нас образований.
   - Треба там таких!
   - Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то  ти
як почнеш гримати, то тiльки сварка зчиниться.
   - Добре, я перечасую, помовчу трохи,- побачимо, якi з його люди будуть.
   I батько справдi замовк i не казав Романовi нiчого.
   III
   Три днi минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця.
   - Нащо? - спитав батько.
   - А што ж я без копейки  жить  буду?  Покуда  дайшов  -  витратился.  I
папирос н║ за што купить!
   - Ге, хлопче! _Як ми будемо на панськi  цигарки  грошi  переводити,  то
скоро в нас i хазяйства не стане,- вiдказав батько.-Нема в мене грошей.
   Роман грюкнув дверима та й подався на село. Вiн гнiвався на батька й на
братiв страшенно, лаяв ┐х мужвою нетямущою, що не  розумiють,  як  повиннi
поводиться з образованим чоловiком. Але вiн те знав добре,  що  як  батько
затнеться, то вже з ним нiчого не зробиш. Грошей вiн не дасть.
   Треба справдi пiти в ┐кономiю: а може, пощастить. ┐кономiя була велика,
i людей там служило багато. Роман зараз же пiшов у контору до вправителя.
   - А що скажеш? - спитався той. i Роман почав  виясняти,  що  служив  на
службi i хотiв би мати якусь пристойнiшу, нiж проста хлiборобська, роботу.
   - Яку ж то роботу? - попитав управитель.
   - Хотiв би прикажчиком.
   - Еге, не треба нам прикажчикiв, бо  всi  ║.  Та  й  хiба  ж  ти  зна║ш
хазяйство? Був у салдатах, служив десь швейцаром, а до хазяйства пнешся! -
I вправи-тель повернувсь було до свого дiла, але зараз же знов озвався:  -
Хiба що... От у контору менi треба одного  чоловiка...  Тiльки  щоб  добре
письменного. Письменний?
   - Так тошно.
   - Сiдай пиши.
   Роман сiв i взяв перо в руки, а вправитель, не дивлячись  на  нього,  а
записуючи щось у велику книгу, почав проказувати йому, що писати. Нi перо,
нi пальцi нiяк не слухалися Романа, i ледве встиг вiн  вивести  два  першi
слова, а вже той наговорив йому ┐х зо два десятки.
   - Позвольте, я не послишав, як ви сказали...- припинив його Роман.
   - Не оставайся позаду! - Управитель проказав йому знову все з початку.
   Роман знов ухопив кiлька слiв, а все iнше загубив.
   - Позвольте,не вспiшусь.
   Той глянув на писання i  побачив,  що  з  усього  проказаного  написано
кiлька перших слiв великими, недотепними, кривими карлючками: Роман  ледве
вмiв писати.
   - Пiди ж спершу навчись писать, а тодi приходь. У контору  не  годишся.
Коли хочеш, ставай до молотилки.
   - _Нi,_ до молотилки не _хочу.
   - I добре, бо лiнивих менi не треба. Iди собi!
   Роман вийшов зажурений i сердитий.
   У його ще було в кишенi трохи грошей, вiн  зайшов  у  монополiю,  купив
горiлки i випив з горя зараз же пiд хатою на вулицi.
   Другого дня вранцi стара Сивашиха полiзла  в  скриню,  довго  там  щось
перекидала аж на днi, а тодi витягла  якийсь  вузлик.  Звiдтiля  вив'язала
карбованця i, як Роман увiйшов у хату, вiддала йому.
   -_ На тобi, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобi треба.
   - От спасибi, мамо, хоч ви по-людському до мене - не так, як батько.
   - Та тiльки ти, синку, шукай собi роботи, а  то  буде  в  вас  гнiв  та
сварка з батьком та з Денисом.
   - Ходив уже в ┐кономiю.
   - А що ж?
   - Взяли б з дорогою душею, дак ус║ прикажчики ║сть. Хоч я й салдат,  ну
- невозможно для мiня челов║ка прогнать.
   - Правда... От лишенько... А може, ще де пошукати?
   - Найдьом! Не поспiшайтесь. Усьо будет у свою припорцiю i на  небольшом
разстоянi┐.
   А сам собi Роман думав: мабуть, у матерi не один вузлик з карбованцями.
Треба так пiдкрутити, щоб вони його рук не минули.
   Збiгло ще тижнiв з пiвтора. За  цей  час  Роман  дужче  зазнайомився  з
крамарем Михайлом Григоровичем Сучком. Спершу вiн  тiльки  в  крамницю  до
його заходив, а далi й додому,- раз навiть обiдати  його  зоставлено.  ┐ли
добре,- через те, мабуть, такi й гладкi були i сам Михайло  Григорович,  i
його жiнка Агафiя, i дочка  ┐х  Горпуша,  дiвчина  рокiв  дев'ятнадцятьох.
Сучковi Роман  розказував,  що  вiн  поки  так  собi,  нiчого  не  робить,
розгляда║ться, до чого братися: чи службу брати, чи комерцiю  заводити,  i
натякав, що в нього ║ на ту комерцiю грошi. Це вiн вигадував  на  те,  щоб
Сучок його мав не за абищо. А той йому так: i вiрив, i не вiрив,  а  проте
до себе пускав.
   Зазнайомився  _ще  Роман  i  з  дяком  та  з  якимись  "служащими"   на
залiзничнiй  станцi┐.  Туди  Ройан  ходив  розпитатися,  чи  не  треба  на
залiзницi жандарма,-- хотiв ще туди  податися;  але  на  тi  посади  брано
тiльки унтер-офiцерiв, а вiн був простий солдат. Роман раз у раз ходив  по
сво┐х знайомих i радий був, як траплялося там напитися чаю або  що  смачне
з'┐сти, бо дома того не було. Дома вiн так-таки нiчого й не робив,  тiльки
посправляв собi вудки i ходив на рiчку рибу надити. Що  вловить,  приносив
матерi, а вона йому варила юшку,- "вухою" вiн ┐┐ звав,- або пекла  рибу  в
сметанi. Вiн пiдлещувався до матерi, щоб видурювати в не┐ грошики, i  мати
справдi йому давала  з  сво┐х  схованок,  поки  було  що  давати.  Вiн  ┐й
розказував, що його скрiзь так гарно приймають i ось-ось  уже  вiн  матиме
службу, а зараз не можна, бо... щось там ви-гадував.
   Тим часом по селу пiшла чутка  про  те,  як  Роман  ходив  найматися  в
прикажчики i як управитель давав йому писати. Парубки i дiвчата на  вулицi
почали глузувати з Романа,звiсно, не в вiчi, бо вiн на  вулицю  не  ходив.
Але одного разу це почула й Левантина. Вона оступилась за нього:
   - I чого б я смiялася? Як не пощастило чоловiковi. то хiба  вже  вiн  i
поганий? Та, може ж,_ те все ще й брехня!
   - А ти це з яко┐ речi так його боронити заходилася? - крикнули  дiвчата
й парубки та й почали смiятися вже з Левантини, прикладаючи до не┐ Романа.
Вона розсердилася:
   - Тю на вас! Чи ви не подурiли? Чого ви  менi  його  на  шию  чiпля║те?
Подавiться ви сво┐м Романом!
   Бачачи, що вона сердиться, облишили ┐┐.
   А Левантина як одсердилася та вернулася додому, то знов ┐й стало  жалко
Романа. I через що його так усi на глузи взяли?  Такий  гарний  з  себе!..
Чудний трохи з сво║ю "образованою" балачкою, та це всi  солдати  такi,  як
прийдуть, а як поживуть трохи дома,  то  й  знову  по-людському  говорять.
Тiльки погано, що вiн рукам волю да║. От уже вдруге вiн  ┐┐  перестрiва  в
садку. Вперше вона його таки добре турнула, то вдруге вiн тихший був,  хоч
i не зовсiм. Вдруге вона вже вiд нього так швидко не втекла, i вони  трохи
постояли, погомонiли...
   Так думала Левантина про Романа i згадувала його гарнi  вуса,  i  чорнi
брови, i стан рiвний.
   А Роман i собi згадував Левантину. Вона йому дуже до  вподоби  припала,
Якби ┐┐ вбра-уи в панську одежу, то зовсiм би як панночка була.  Куди!  Не
всяка й панночка зрiвнялась би з нею! Та ┐┐ й дражнять на селi  панночкою.
А це того, що мати породила ┐┐, дiвчиною бувши,  як  служила  в  панiв  за
наймичку. Казали за якогось панича. Мати вже вмерла, а дочка, як  i  мати,
ходить тепер по наймах.
   Роман був не дурний i незабаром помiтив, що дiвчинi не подоба║ться його
занадто смiле  поводiння  i  непроста  мова.  У  городi  дiвчата  до  того
позвикали, а тут - нi. Роман надумав поводитися з  нею  так,  як  звичайно
поводяться з сво┐ми дiвчатами сiльськi парубки. I  говорить  з  нею  почав
тiльки по-простому.
   Дiвчина помiтила, що Роман до не┐ вже не такий став, i сама подобрiшала
трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хiба
люди не набрешуть? На не┐ саму таке раз у раз наплещуть!.. А  вiн  ┐й  так
усе гарно розказу║ про себе. Хоч вiн тепер i без служби, дак що? Прийде та
година, що й служба в його буде, i житиме вiн паном дiло. А  що  вiн  дома
нiчого не робить, дак раз, що вiн одвик от просто┐ роботи, а друге, що вiн
хоче краще навчитися писати, дак не можна чорно┐  роботи  робити,  бо  вiд
того пальцi задубiють, зашкарубнуть, i нiяк не  виведеш  пером.  Роман  не
дурив сим Левантини; вiн i справдi разiв кiлька сiдав учитися  писати,  та
довго не мiг висидiти, бо це було таки нудно.  Вiн  i  в  солдатах  учився
бiльше з примусу.
   Розпитувався Роман Левантину й про ┐┐ життя. Тяжке це  було  життя.  До
семи рокiв мати тягала ┐┐ з собою по наймах, а пiсля семи й саму вiддала в
найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах  та  по
чужих людях. Та скрiзь поштурхують та шматком хлiба дорiкають. А вона того
шматка хлiба нiколи дурно не ┐ла: тiльки  на  ноги  зоп'ялася,  то  вже  й
велять хазя┐ меншi дiти хазяйськi глядiти  або  посилають  гуси  пасти  чи
телята. Мати за грошi живе, а вона за харч сво┐ми малими руками  й  ногами
вiдбувала, хоч матерi за те плачено менше, що вона з дитиною була.  Та  як
умерла мати, то тодi вже й свiт бiднiй дiвчинi  потьмарився.  Мати  хоч  i
погрима║, i поб'║, було, та й пожалу║,- Левантинi  й  сонечко  засмi║ться.
Тодi було Левантина гнiвалася на матiр, як та часом ударить, а тепер би  й
руки тi┐ цiлувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах,  кажуть,
i батька не вжалi║ш. А вже сироту то й не думав нiхто жалiти. Ходила й  по
снiгу боса, ┐ла й такий хлiб, що собацi треба розмочити в помийницi, та  й
тодi вона не схоче. Що вже на вулицi хлопцi та дiвчата  прикладки  до  не┐
прикладають, загадки: "Вгадайте,- що на свiтi найшвидше  бiга?  Левантина,
як  ┐┐  хазяйка  потилишниками  нагоду║".   Панночкою   та   приплентачкою
дражнять...
   Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романовi. А вiн  жалiв  ┐┐,
що вона така гарна та молода та поневiря║ться в  наймах.  Вона  йому  гака
вдячна була за ту ласку, бо мало ┐┐ бачила, i казала про те, як ┐й i тепер
важко жити в Струкiв, що дуже з не┐ знуща║ться сердита й лаюча Стручиха. А
одного разу Роман застав ┐┐ на левадi, як вона  сидiла  й  тяжко  плакала.
Стручиха попобила ┐┐ качалкою нi за що: хтось  з  хазяйських  дiтей  побив
лампадку бiля богiв, а  хазяйка  звернула  на  не┐.  Левантина  плакала  й
нарiкала на свою долю, а Роман розважав ┐┐ ласкавими словами  i  пригорнув
до себе. Вона вже не пручалась i незчулася, як вiн  став  ┐┐  цiлувати,  i
вона його цiлувала... плакала, й цiлувала, i звала  братиком  i  милим,  i
рiдненьким... i ┐й так гарно-гарно  стало...  i  вона  забула  Стручиху  з
качалкою i  все  забула...  сидiла  з  ним  обнявшися  i  розмовляла...  i
ззиралася з ним очима при мiсячному ся║вi...
   З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха  i
поводилася з ним так, як  звичайно  дiвчата  на  селi  з  сво┐ми  женихами
поводяться. I як звичайно на селi бувало, вiн став ходити до не┐  ночувати
в повiтку, i вони так любо розмовляли довгими ночами. I ┐й здавалося,  мов
того Романа, що так негарно займав ┐┐ спершу,  вже  й  не  було.  Вiн  був
такий, як i всi сiльськi парубки, поводився з  нею  чесно,  по  правдi.  I
дедалi вона його дужче та дужче кохала.
   А Роман, вертаючись вiд Левантини з повiтки додому, раз по  раз  думав:
"Доки ж воно так буде?" Його розпоганенiй городянським  життям  удачi  вже
докучало чесне кохання, озивалася його звiряча природа...
   А бiдна дiвчина того нiчого не знала, не  розумiла,  вiддала  йому  всю
свою душу i не помiчала, що вона вже надiйшла аж на край страшно┐ безоднi:
ще раз ступни тi║ю  стежкою  далi  наперед  -  i  враз  зникне  земля,  i,
скрикнувши страшно, як птиця пiдстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися
руками за повiтря, обриваючи тiло об гостре камiння... i  падатиме  довго,
аж поки не вдариться головою об останню в ┐┐ життi скелю, та й ляже на дно
безоднi вже бездушним покалiченим трупом...
   Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. I  синам  _звелiв  не
займати. З Зiньком це легко було, бо удався лагiдно┐ вдачi та  й  сам  так
думав, як i батько. Але Денис лютував  страшенно:  вiн,  такий  невсипущий
хазя┐н, працював до кривавого поту, вiдпочину нiколи не знав i не зна║,  а
цей дармо┐д, це ледащо буде переводити  добро,  надбане  його,  Денисовою,
працею, дурно ┐стиме хлiб, зароблений  його  руками!  Та  вже  хоч  би  ┐в
мовчки, а то ще й велича║ться, ще й несеться! Де ж таки це видано?  Як  це
можна терпiти?!
   Денис цього не розумiв i сперечався з батьком та з матiр'ю. Вiн  був  з
тих селян, що поза господарством нiчого не бачать, а всю  свою  силу,  всi
сво┐ думки й почування вiддають одному - аби придбати  бiльше,  аби  стати
заможним хазя┐ном. Працюючи тяжко, не жалiючи нi себе, нi сво┐х,  вони  не
розумiють нi iнших думок, нi iнших поривань, опрiч тих, якими самi живуть.
Через те Денисовi Зiнько здавався трохи дурним з його думками  про  книжки
та про всякi iншi, не хазяйськi, справи. А вже тих, що  стають  ┐м  на  ┐х
тяжкiй дорозi, перешкоджають ┐м сво┐м  недбальством,  ледарством  досягати
бiльшого,- таких людей вони ненавидять як найгiрших злочинцiв i  лиходi┐в.
Проти таких людей озива║ться криком кожна крапля ┐х  трудiвницького  поту,
кожний рух ┐х натомленого важкою працею тiла. I в ┐х нема║ тодi жалю...
   Але батько заборонив займати Романа,- сам хотiв з ним,  як  прийде  той
час, говорити. Денис досi звик слухатися батька, то скорився й цього разу,
хоч серце в його й кипiло, i вiн так поглядав на Романа, що той i без слiв
добре розумiв, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли,  мало
бачились, але промiж ┐х уже зростала слiпа зненависть, поки ще  нiма,  але
дожидала тiльки часу, щоб виявитися, вибухнути. I той час пристиг.
   Одного разу Роман, проспавши пiсля безсонно┐ ночi з Левантиною трохи не
до обiд, увiйшов у кату i саме натрапив на батька з Денисом.
   - А що, Романе, як же твоя служба? - попитав батько.
   - _Прийде колись i служба! - вiдказав нехотя Роман.
   - Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика  Денис,а
поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо.
   - Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!
   - Не кажи дурниць, Романе! - озвався знову батько.- Адже  iншi  салдати
роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi ж  чом
не можна?
   - Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу.
   - Еч! - не втерпiв знову Денис.- Пан!  благородний!..  Вони  не  можуть
мужицько┐ роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками,
а йди до панiв!
   - Денисе, цить! - сказав батько.- Я буду говорити.
   Але було вже пiзно.
   - Ти менi не указ! -  визвiрився  Роман  на  Дениса.-  Можеш  ти  знать
понятi║, необразована ти мужва!
   Денис зовсiм скипiв. Побiлiв, зiрвався з лави, стиснув кулаки i сказав,
задихаючися зозла:
   - Тату, виженiть його з хати, а то я його зараз битиму!
   - Ти смi║ш мене бить? - скрикнув Роман i кинувся до Дениса.
   - Романе! Денисе! Покиньте! Що це ви робите? - спиняв ┐х  батько.  Мати
скрикнула, а бiлява Денисова Домаха так i занiмiла, стоячи бiля полу.
   Брати на все те вже не вважали. Вони стояли один перед  одним  бiлi  як
крейда, постискавши кулаки, важко дихаючи.
   -- Ти смi║ш мене бить? - казав тремтячи Роман.- Ти, негодяй, хам!
   - Я - негодяй? Ах ти падло салдатське! - скрикнув Денис, але в цю  мить
Романiв кулак ударив його по обличчю i припинив йому слова.
   Денис скрикнув дико, як поранений звiр, i кинувся на Романа.  Але  той,
здоровий, одгодований, не знесилений на  працi,  в  один  мент  збив  його
додолу пiд себе i придавив йому колiном груди.
   Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр,  батько  кинувся
вiдтягати Романа, але нiчого не мiг  iзробити:  розсатанiвши,  той  ухопив
брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд сво║┐ ши┐.
   В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до  Романа
i штовхнув його з усi║┐ сили. З несподiванки  той  упав  набiк,  i  Зiнько
вiдтяг його далi.
   - Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? - скрикнув вiн.
   Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще  зо  стисненими  кулаками,  ладен
зараз же знову кинутися на Дениса.
   - Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн.
   Денис, стогнучи,  встав  i  сiв  на  лавi.  Домаха  припала  до  нього,
голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.
   Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на  село.  Як
йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч  i
ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не  швейцаром,
дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому  раз
полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще  й
виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi  дрова.
Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а  тепер  виказав.  Велика
сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба  того  не  робив?
Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа,  то  вже  пiсля
цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер
он як тут жити!
   Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки.
Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити,  дак  зараз  бiля
лавки жидок мав хатку i пускав туди людей,- так, нiби сво┐х гостей,  а  за
те мав од кожно┐ випито┐ пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку.  Роман
прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а  зараз
же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски,  випили
пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.
   - Чудний ти, Романе Пилиповичу! - вiдказав йому писар.-  Як  отак  тобi
колотиться з ┐ми, то нехай тебе батько  вiддiлить,  та  й  годi.  Тодi  як
хотiтимеш, так i житимеш.
   Романовi  ця  думка  сподобалася.   Боявся   тiльки,   що   батько   не
послуха║ться.  Але  писар  упевняв  його,  що  це   дурниця,   що   мусить
послухатись.
   Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром  зараз  же
вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати,  побачив,  що
там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi,- засуненi.  Вилаявся  i  пiшов
спати в повiтку.
   Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не
глянувши, сiв на лавi i сидiв  який  час  мовчки,  торохтячи  пальцями  по
столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи,
що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав,
поки сам озветься.
   - Зна║те що, тату? - почав Роман.- Как  так  нам  жить,  дак  ви  лучче
оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'
   Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було
вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:
   - А що ж ти з сво║ю часткою робитимеш?
   - То вже мо║ дiло,- шо схочу, то й сделаю,- одказав саме  таким  робом,
як i попереду, Роман.
   - Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я  знав,  на  що
давати.
   - Тату! - озвався Денис.
   - Мовчи! - перепинив батько, боячись учорашнього.- Я й без  тебе  знаю,
що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
   - Може, хазяйнуватимеш,  Романе,  на  сво┐й  частцi?  -  питався  знову
батько.
   - Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу,- вiдказав Роман.
   - Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?
   - Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.
   - Повинен, кажеш? - спокiйно говорив батько.- А як не вiддам?
   - То пойду в волость, то вас i присилують оддать.
   - Ну, поки там присилують, а тепер я тобi  ось  що  скажу:  пiдожди  ще
трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися
спершу знову робити, шанувати зароблене добро та  не  ходити  в  шинок  до
жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з  тебе  хазя┐н  став.  А
поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.
   По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.
   Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:
   - Ну, я так не дозволю! Це грабiж! - Устав  i  пiшов  мовби  слiдом  за
батьком.
   Трохи згодом батько вернувся:
   - А що, вже пiшов?
   - Пiшов! - одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.
   - А як на мою думку, тату,- сказав Зiнько,- то ви краще б зробили, якби
справдi вiддiлили Романа.
   - Чого ж то так, що краще? - спитав знехотя батько. - Оддати,  щоб  вiн
узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
   - Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не  направите.
Воно ж i його частка тут ║,- i вiн же робив. А може,  вiн,  як  стане  сам
хазя┐ном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.
   - Авжеж! Саме такий! - глузуючи, промовив Денис. - Видно й збоку!
   - Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка,
та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде,  те  буде,  а
хоч у нас у сiм'┐ стане тихо, злагода знову буде,- доводив свого Зiнько.
   Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:
   - А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам  лучче  буде,  i
Романовi.
   - Нехай же спершу  покориться  та  пошану║ться!  -  сказав  батько.-  А
марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.
   З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.
   Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i
як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав
собi: "Кат його зна║, що його робити! Батько впертий как пень.  I  громада
потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав  йому  добре,  так,  как
Денисовi, то, може, тодi помнякшав би!"
   Роман був такий лихий на батька, що ладен був би його попобити. Як його
тепер жити? Що його вигадати?
   Його думка навернулася знову на ту стежку, що на ┐й уже колись попереду
була. Боявся тiльки починати,  бо  мало  було  надi┐,  що  пощастить.  Але
боявся, як був тверезий. Тепер же йому здавалося, що справа  вже  не  така
безнадiйна.
   Хiба як вiн купець,  то  така  вже  велика  цяця?  А  Роман  -  солдат!
Пишеться: Сучков. Хе! Такий Сучков, як Роман Сивашов! Та ще й  Горпуша  та
його пристаркувата i з себе погана. Ще нехай i дяку║, що  посвата║.  Нехай
одда║ швидше, а то зостанеться на насiння. А  його,  Романа,  за  товариша
собi прийме. Роман торгуватиме. Ого-го! Вiн там такий  порядок  дасть,  що
ну! А не схоче товаришем приймати - хай грошей дасть. Вже  ж  дасть!  Одна
дочка, та щоб не дав. Та ще й задля такого зятя!
   Роман повернув праворуч i пiшов у двiр до Сучка. Як вiн увiйшов до його
в хату, то там нiкого не було. Роман голосно кахикнув. З  друго┐  свiтлицi
визирнула Суччиха Агафiя.
   -  Мо║  нижающе║!  -  поздоровкався  Роман.-_  Как  би   мине   Михайла
Григоровича побачить?
   - Вiн у лавцi, пiдiть туди.
   - Невозможно в лавцi: дело секретне,- треба на самот║.
   - Що ж там за дiло? - зацiкавилася Агафiя i вийшла до Романа.- Кажiть i
менi! Роман усмiхнувся:
   - Отлично║ д║ло! Будете й ви,  Агафiя  Iвановна,  знать  современно,  а
тепер позвiть мин║ Михайла Григоровича.
   Агафi┐ закортiло довiдаться швидше,  яке  там  дiло,  I  вона  пiшла  в
крамницю. Незабаром вiдтiля прийшов Сучок.
   - А за яким же це ви  дiлом?  -  спитався  вiн,  як  поздоровкались  та
посiдали.
   - Пречудесне д║ло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!
   - Кажiть!
   - ксть у вас кумерцiя?
   - А ║сть.
   - А помiшник вам у кумерцi┐ ║сть?
   Сучок зiтхнув:
   - Нема!.. Не дав господь сина.
   Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.
   - А я вам найшов помощника, та ще й доброго.
   - Хто ж то? - спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.
   - А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?
   - Та воно, звiсно...- якось непевно вiдказав Михайло Григорович.- Та...
тольки як же це воно буде? Ви какий копитал ма║те, абощо, дак хочете,  щоб
у кунпанi┐?
   - Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку  вдерьом  штуку,  шо  первий
сорт! Бо я сам - копитал. Оддайте за мене  вашу  Горпушу,  а  я  буду  вам
помошником.
   Сучок вирячив на Романа очi.  А  той,  не  помiчаючи  цього  дивування,
питався:
   - А що, правда, хароша вигадка?
   - Та  воно  хороша...  та  тольки,  бачите,  ми  ще  не  дума║мо  дочки
вiддавать.
   -  От  вигадки!  А  до  каких  пор  будете  держать?  Вона  ж   i   так
пристаркувата.
   - Найдуться люди! - вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i  додав:  -
Зна║те що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!
   - Пустяк? Що ви дума║те, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте мин║  за
Горпушою д║нiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!
   - Ну, це тоже пустяк дiло! - зважливо сказав Сучок i встав.- Прощайте,-
треба в лавку.
   - Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбира║те,  чи  що,  що  я
вашу Горпушу сватаю? - спиняв його Роман.
   - Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.
   - Ну, дак чого ж ви?
   - Нема мого жоланiя за вас ┐┐ оддать.
   - А почему ж би то й н║т? - спитався,  дратуючись,  Роман.-  Чоловiк  я
образований, понiмающий... А што родителi в мене мужики, то ето нiчого:  я
об них тогда буду без униманiя.
   Сучок починав уже лютувати i  дедалi  дужче  сопти.  Вiн  уже  чув,  як
поводиться й ледарю║ Роман, знав про бiйку з братом, бачив,  що  в  Романа
грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiля║: перевести, розтринькати  всi
тi грошики, що вiн. Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву  почервонiло,
i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:
   - Та що ти собi дума║ш? Ах ти, голяк! Iще й примазу║ться до  порадошних
людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!
   Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи,  пiшов  з
хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.
   - Ти тоже не очинь! - крикнув вiн, повернувшись  до  Сучка.-  Смi║ш  ти
салдата,  которий  кров'ю  сво║ю  вас,  хамов,  защищал,  так  оскорблять?
Наплювать менi на тебе й на твою дочку!
   - Вон! Пошов во-он! - аж затупотiв ногами Сучок, але Роман  уже  був  у
дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так ┐м
погордовано; злiсть за цю зневагу й  за  те,  що  нiзвiдки  вiн  не  бачив
помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок!  Життя  за  ┐ми
нема, способу нiякого нема! Так би ┐х усiх!.. Не зна║ й сам, що вiн зробив
би ┐м, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб  аж  заскавучали  вони!
Вони - всi, всi цi  проклятi  мужла┐!..  Якi  вони  дурнi  й  гидкi  тепер
здавалися Романовi!
   Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий  був.  Знов  довго
блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.
   Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.
   - А я тебе дожидався, брате,- сказав Зiнько.
   - А що? - спитавсь нехотя Роман.
   - Хотiв щось тобi сказати.
   - Кажи! - промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.
   - Бач, Романе, що я думаю,- заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього.-
Почались у нас у сiм'┐ сварки... А дедалi, то  ще  й  дужчi  будуть.  Тобi
недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й  оддiлив,
якби не боявся, що ти все переведеш. Дак  ти  так  зроби,  щоб  не  боявся
батько.
   - А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?
   - А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли  сам  погано
робиш: сво┐ми горду║ш, кудись у пани пнешся... З того  доброго  нiчого  не
буде.
   - Понiма║ш ти там!
   - Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам.  Служби  тобi  ще
нiяко┐ нема, може,  й  довго  не  буде;  оддiляти  тебе  батько  не  хоче.
Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз  у  раз
сварка?
   - Пущай мене не зачiпають!
   - Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки  правда,  що  треба  ж  щось
робити, не можна дурно хлiб ┐сти. I Денисовi кривдно: вiн же  робить.  Уже
от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще  ти,
Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи  в  роботi...
поки знайдеш собi службу.  А  там  батько,  бачивши,  що  ти  шану║шся,  i
оддiлить тебе... Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що
вони й не знатимуть,- аби щоб сварки не було.
   Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по
байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в  сiм'┐.  Нiчого
не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi  жити  не  можна.  Вiн  одказав
Зiньковi:
   - Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.
   - Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та  все  село  вже  тебе
взяло на глузи. Чого ж ти тепер не бо┐шся того смiху,  а  тодi  його  тобi
страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi  й  розумнi,  а
тодi коли й смiятимуться, дак самi дурнi.
   Роман подумав трохи й вiдказав:
   - Ну, пущай... Може б, я й зробив... Не задля ┐х, а задля тебе,  що  ти
такой до мене добрий... Так как же його  зробить?  Не  пойду  ж  я  до  ┐х
кланяться!
   - Та й не ходи. А тiльки вiзьми та й вийди завтра на роботу, та й роби.
А там воно вже якось саме станеться...
   - Пущай же подумаю, може, й вийду...
   I справдi, другого дня вийшов городити тин iз Зiньком, Денис глянув  на
його спiдлоба, батько здивувавсь,  але  нiхто  нiчого  не  сказав.  Тiльки
Зiнько дуже зрадiв, клопотався з Романом, гомонiв i все зводив,  щоб  i  з
батьком та з Денисом у них розмова була. Мати йому допомагала.  Одначе  тi
мовчали.
   Роман робив увесь день. У нього заболiла спина, руки, ноги. Другого дня
вiн вийшов був на тiк, але робив тiльки до снiдання. Поснiдавши,  вiн  уже
не пiшов туди i бiльш уже не брався до роботи. Зiнько i  вмовляв  його,  i
прохав, та нiчого не помоглося.  Романовi  здавалося  дуже  важко  робити,
батько не зласкавiв одразу, та й сором було перед селянами, що вiн  високо
лiтав, а тепер низько сiда║.
   Тим часом чутка про його сватання в Сучка пiшла по селу.  Дочулась  про
це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романовi, що- вiн
┐┐ покида║, бо свата║ Сучкiвну.
   - Тю на тебе! - вiдказав Роман.- То все дурниця! То я  був  випивши  та
для шутки й пiшов, щоб посмiяться. А вони з великого розуму думали,  що  я
справдi на ┐х ступу Горпушу оком накинув.
   I вiн почав ┐┐ цiлувати i пригортати i казав, що вiн ┐┐ нi на  кого  не
змiня║ i свататиме скоро - от зараз, тiльки службу знайде... Все  це  вона
вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вiрити.  I  вона  вже
вiрила йому й казала:
   - Гляди ж, Романочку, не зрадь мене! Бо як ти не  пожалi║ш,  то  хто  ж
мене пожалi║? Находь службу швидше, бо...
   Левантина замовкла, а Роман знову почав ┐┐ улещати, i вона забула  свiй
сум.
   Iдучи Роман од не┐ додому, сам собi думав  про  те,  що  треба  справдi
службу швидше знаходити та тiкати звiдсiля.  А  то,  гляди,  ще  Левантина
дитину знайде, то клопоту повна голова буде.
   I другого ж дня пiшов у сусiдню економiю. Сього разу йому пощастило.  В
економi┐ був лiс, а в лiсi два сторожi. Один несподiвано покинув службу  й
пiшов додому саме в той день, як Роман  туди  прийшов.  Зваживши  на  його
солдатський бiлет, управитель узяв його за пiдстаршого сторожа до лiсу. Не
вподобалась Романовi ця служба, та iншо┐ не було. Жити доводилося в лiсi в
однiй хатi з старшим сторожем.  Цей  раз  у  раз  посилав  Романа  на  нiч
обходити лiс i вартувати там. Спершу Роман ходив, а далi йому очортiло, та
й за Левантиною занудивсь. Однi║┐ ночi, замiсто щоб обходити  лiс,  майнув
до не┐ (верстов з вiсiм туди було) i з того часу почав навiдуватися до не┐
ночами частенько. А  тим  часом  люди  з  того  села,  де  була  економiя,
заходились коло Романа. Вони були дуже вбогi на  дерево,  то  часто  крали
його в панському лiсi,- часом нишком од сторожiв, а часом, як  сторож  був
не лихий, то купували в його дерево за  дешеву  цiну:  дадуть  йому  якого
рубля чи пiврубля та й нарубають чого треба.  Лiс  великий,  то  не  скоро
помiтиш кожне зрубане дерево. А сторож нiби того й не  зна║.  Романа  вони
недовго вмовляли, i вiн почав добувати собi таким робом грошi. Вiн  зовсiм
не берiгся i попускав рубати стiльки, що вже й видко стало. А тут iще один
чоловiк, не по║днавшися з Романом за цiну,  та  й  виказав  на  його.  Все
виявилось, Романа прогнано зо служби, ще й грошей не  вiддано...  хоч  вiн
небагато й заробив, бо не прожив там i мiсяця. Довелося  знову  до  батька
вертатися.
   IV
   А на селi страшенно смiялися й глузували з Романа, лаяли за лежнi та за
те, що високо нiсся. Його приятелi - писар, урядник, дяк та iншi - були до
його прихильнi, поки в його бряжчало-в кишенi i вiн частував ┐х  горiлкою.
Та вiн давно вже повитрушував сво┐ кишенi, витрусив i материну скриню.  На
селi скрiзь почали  звати  Романа  голодрабом,  ледащом.  Приятелi  почали
одвертатися, стрiваючись на вулицi. Про те, щоб хто його в гостину до себе
закликав, Роман забув уже, коли це й було.
   Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь  йому
добро було, а так, сором,  що  от  з  усiма  в  товариствi  був,  а  тепер
занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей  та
знову  привернути  до  себе  сво┐х  приятелiв   зрадливих...   привернути,
повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села.
   Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому.  А
одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав  свого  пiджака.  Хоч  i
полатала мати, та вже не вдержиш його цiлим, як почалося дратися... уже он
i лiктi видко... Грошей, хоч кричи, треба, а де ┐х вiзьмеш?
   Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу.
Одного разу мiсячно┐ ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати,
вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: "Якби
набрати цi║┐ пшеницi та вiднести до Рябченка!"
   Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, i  сам  вiн  не  зна║...  Так
чогось iзгадався.
   Рябченко був такий собi чоловiк у ┐х  на  селi.  Вiн  мало  хазяйнував,
трохи шив чоботи, а бiльше - подейкували  люди  -  накладав  iз  злодiями.
Певне довести того нiхто не мiг, але на селi кожне звiдкись знало, що  хоч
вiн сам i не краде, дак злодiйське передержу║. У нього кiлька разiв i трус
був, та не могли нiчого знайти.
   Отож вiн i згадався Романовi.  Цей  купив  би  пшеницi,  якби  однести.
Звiсно, воно так неначе крадiжка... а втiм... яка там i крадiжка? Адже тут
i його, Романове, добро. Адже й вiн один з  трьох  братiв,  то  й  йому  ж
належить частка. Хiба ж вiн винен, що батько та Денис не дають  йому  тi║┐
частки? Коли не дають, то вiн може й сам узяти.
   Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та  й  пiшов  у  клуню
шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати,  чи  не
брати? Ет, що буде!..
   Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести  до  Рябченка.  Та  нi,
треба спершу попитати його.
   Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченково┐
хати. Там уже було погашено. У Романа  забилося  турботно  серце,  як  вiн
злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче.
   - Хто там? - почувся голос iз хати.
   - А вийди, дядьку, сюди!
   Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них  просунулася  кудлата
голова.
   -Хто це? Це ти, Романе?
   - Я.
   - А чого?
   - Пусти в сiни,- не хочу стояти на виднотi.
   Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни.
   - Кажи, чого треба?
   - Хочеш пшеницi?
   Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то  ма║  бути  пшениця,
але вагався, не знаючи, чи Роман його  не  пiдводить.  Може,  вмисне,  щоб
потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це
сказати: обличчя не видко було.
   - Яко┐ пшеницi? - запитався врештi.
   - З дому.
   - Не брешеш?
   - Чого б я став брехать?
   Рябченко ще подумав i згодився:
   - Добре!
   - Почому даси?
   Рябченко сказав пiвцiни.
   - Дешево.
   - Знайди дорожче!
   Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав:
   - Добре, зараз принесу.
   - Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде!
   - Та вiн уже заходе.
   Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов.
   Цi║┐ ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в  кишенi
забряжчали грошi. Тодi з упоко║м заснув.
   Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче  поменшало,  але
потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав.
   Роман справив собi  нову  черкасинову  жакетку,  i  в  його  нiчого  не
зосталося з тих  грошей,  що  взяв  за  пшеницю.  Мусив  знову  ходити  до
Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з
засiкiв, добравши до замка старого  ключа.  З  цим  ключем  вiн  i  потому
зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав.
   Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було  до  схiд
сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його  та
й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день.
   Другого дня Роман лагодивсь iти ще  в  якусь  економiю  шукати  служби.
Устав рано,- ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло
в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха...
Удяг його.
   В економi┐ нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем
у лiсi.
   -  Ех,  жисть  мотузяная!..-  нарiкав,  вертаючися  додому.  Сонце  вже
припiкало, довелося скинути кожуха й нести.- I якого я чорта ноги бив?  Ще
кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж
не бачив, як я вдягав його.
   Завернувсь i пiшов у город. Вiд  економi┐  туди  було  верстов  чотири.
Швидко ┐х перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки  торгували
ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок,  жакеток,
штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або  на  брудному  рундуцi.
Покупцiв не було, самi жиди й  жидiвки  завзято  шваркотiли  промiж  себе.
Роман пiдiйшов до одного:
   - Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:
   - Скiльки хочеш?
   - Десятку давай!
   - Оддай його сво║му батьковi - може, на онучi здасться.- I вiн кинув од
себе кожух.
   - А ти ж скiльки да║ш?
   - Два.
   - Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман  пiшов  далi,  до  другого
жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.
   - Ну, се такий козух, со одна смусина од друго┐ смусини - як нас  город
од Одес.
   - Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений.
   - Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а  як  вiн
такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих.
   Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i
пiшов додому.
   А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в  повiтцi.
Пiшов туди - нема.
   "Мабуть, те ледащо вдягло",- подумав Сиваш i не став бiльше шукати.
   Але Роман прийшов увечерi без кожуха.
   - _Ти хiба не вдягав кожуха? - запитав його батько.
   - Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь!
   Кинулися тодi всi шукати, тiльки  Роман  -  нi.  Не  знайшовши  кожуха,
старий Сиваш почав лаяти Романа:
   - Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч  би  вже,  йдучи,  дверi  в
повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.
   Роман аж розсердився:
   - Що я буду за всяким доглядать та  прибирать!  Самi  розкидають,  а  я
одвiчай!
   Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, зда║ться, й злодi┐в поблизу, а
вкрадено.
   Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У ┐х  у  сiнях  висiло  велике
сало - пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися  засувом.  Вiн  уночi
нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище  й  зняв  сало.  Не
гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти:
   - Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не  хочу,  це
не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить,- тодi вiзьму.
   Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже  йому  тодi!
Тодi Роман i сам одтаска його в город та й  продасть  дорожче,  нiж  тобi.
Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.
   Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в
байрачку, що праворуч од дороги, як  iти  в  город?  Там  ║  одна  нора...
Недавно Роман ┐┐ бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб  нести
на базар.
   Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви  вiд
села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав  туди
сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому.
   Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила,  так
┐й жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бiдкався  i  нiяк  не
мiг зрозумiти, де тi  злодi┐  беруться?  Тiльки  Денис  не  бiдкався,  але
страшенно лютував, не казав нi слова i щось  собi  думав.  Роман  поки  ще
любiсiнько спав.
   Послали  Зiнька  покликати  старосту.  Прийшов   староста   з   людьми.
Подивилися на сiни, подивилися, що в ┐х нема сала...
   - Отут i висiло? - розпитував староста.
   - Отут i висiло.
   - I забрано?
   - А забрано ж, забрано,  бодай  йому  руки  покорчило!  -  кляла  стара
Сивашиха.
   - Мабуть же, його таке забрало, що  вже  й  заховало  добре!  -  сказав
староста.
   - А мабуть! - додав хтось з людей.
   - Шкода ж, коли так, i шукати! - I староста повернув,  щоб  уже  додому
йти.
   Але Денис зазмагався:
   - Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?
   - Та де ж його шукати?  -  дивувався  староста,  бо  йому  не  хотiлося
клопотатися.
   Денис намiгся, щоб потрушено Рябченка.  Покликали  врядника,  пiшли  до
Рябченка. Той страшенно  розсердився,  кричав,  що  вони  не  смiють  його
"порочити", не дозволяв  трусити  i  вимагав,  щоб  Денис  заложив  десять
карбованцiв, а тодi вже й трусив. Денис такий був певний  знайти  в  нього
сало, що заложив грошi; десятьох не було, дак  хоч  три.  Хитрий  Рябченко
радий був i тому.
   Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город -скрiзь. Нiчого не було.
Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала.
   Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому - несподiваний бариш. А
Денис  пiшов  додому  розлютований,  бо  пропало  сало,  пропали   й   три
карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька:
   - Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду!  Нащо  ви  потура║те
Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде!
   - Як то-краде? - спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха.
   - А так, що це Романове дiло з салом... та, мабуть, i з кожухом.
   - Як то Романове? Хiба  в  Романа  що  знайдено?  -  спитав  батько  ще
похмурiше, хоч у самого тремтiв голос.
   - Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.
   -_Та як же ти смi║ш це казати? - гримнув батько, зiрвавшися з лави.
   Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв  перед  ┐м  блiдий,
очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.
   - Як ти смi║ш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'┐
зроду не було злодi┐в i нема, чу║ш ти!  А  ти  сам  на  свою  сiм'ю  будеш
неславу пускати?!
   Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька.
   - Та нехай i по-вашому, але  нащо  ж  ми  з  жiнкою  будемо  робить  на
ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що  це
таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися.
   - Мовчи ти, блазню! - знову розсердився батько.- А  то  я  тобi  такого
дам, що в  тебе  останнiй  твiй  дурний  розум  з  голови  вискочить!  Еч,
розумнiший уже за батька зробився! I сам без тебе знаю, що треба робити, i
зроблю.
   Саме на цю розмову наскочив Роман.
   - Слухай, Романе, що я тобi казатиму! - озвався до його батько гнiвно.-
Годi вже панувати! Або берись до роботи, або йди собi куди зна║ш!
   - То що? I пiду! - вiдказав Роман так спокiйно,  мов  це  йому  байдуже
було.- Пiду в город - там собi швидше службу знайду.  Як  розвеличались!..
Обiйдемось i без вас!
   Повернувся та й з хати.
   Вiн цього сподiвався, що таки Денис  колись  пiд'юдить  батька  вигнати
його,- вiн певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке  вже
воно й лихе. Пiде в город, продасть там сало... Поживе трохи, поки  службу
знайде... А коли й не знайде... ну, там видно буде, що робити!..
   Але Денис на тому не перестав. Мав на  Романа  велике  пересердя  i  за
сало, i за пропащi три карбованцi. Пiшов до  Струка  та  до  кума  Терешка
Тонконоженка  i  розказав  ┐м  усе,  що  думав  про  Романа.  Тодi  втрьох
заходилися його сочити: куди той не пiде, то все якийсь  з  них  на  нього
оком накида║, пасе. Батько ж iз Зiньком нiчого про це не знали, бо  звелiв
Денис не казати ┐м про це.
   Днiв через два Роман пiшов у город. Так зiбрався й пiшов, що сiм'я й не
знала про це, нi з ким i не  попрощався,  навiть  з  матiр'ю.  У  непевних
Денисових поглядах вiн бачив, що Денис дума║ за сало на його,- боявся, щоб
не присочив. А тепер, пiшовши нишком, думав, що вже буде i в городi,  поки
дома побачать, що його нема.
   Але три його вороги замалим не назирцi ходили за ним цi  днi.  I  Струк
таки присочив його, як вiн подався з дому. Зараз кинувся до Дениса.
   Ще Роман тiльки виходив iз села, а вже вони втрьох, пробiгши манiвцями,
сидiли бiля дороги в кущах у байрачку.
   Недовго й дожидалися: iде Роман та просто в  байрачок.  Дво║  зостались
там, де сидiли, а  Струк  поплазував  обережно  помiж  кущами  слiдком  за
Романом. Вiн був стрiлець, то звик по лiсах до звiра пiдкрадатися.
   Роман iшов смiло, не боячись нiчого, Струк рачкував за ним здалека. Ось
Роман спинився, озирнувся,- нiкого не побачив. Положив долi свою  торбу  i
почав одкидати хмиз од печерки.  Поодкидав  i  витяг  щось  велике.  Струк
догадався, що це сало, i мерщiй метнувся до сво┐х.
   Вони заховалися на доброму мiсцi: Романовi неминуче треба було проз  ┐х
iти, бо вони сидiли аж на тому краю байрачка, що до города.
   Роман вийшов з  байраку  на  шлях,  знову  озирнувся  туди  й  сюди,  -
нiкогiсiнько нема. Тодi швидко пiшов у город.
   Тро║ товаришiв незабаром почули його ходу... от уже й видко його: iде й
щось мугиче собi пiд нiс. Сало на плечах.
   Одним скоком вони стали круг його.
   Роман спинився вражений i  одну  мить,  з  несподiванки,  не  знав,  що
робити.
   - А куди це ти, Романе, сало несеш? - спитався, глузуючи, Денис.- Може,
тобi пособити?
   Здоровенний Романiв кулак ударив Дениса по  уху,  що  аж  каганцi  тому
засвiтилися. Денис поточився, трохи не впав, а Роман тим часом, кинувши  й
сало, побiг шляхом.
   Очманiвши вiд кулака, Денис на мить спинився, не розумiючи, що сталося.
Але зараз же побачив.'
   Попереду бiг Роман, а за ┐м, дуже  близько,  Струк,  а  трохи  вiддалiк
Терешко. Денис кинувся за ними.
   Але Роман добре бiгав i незабаром далеко покинув назад себе i  Терешка,
i Дениса. Тiльки Струк гнався за  ним  близько,  зiгнувшись  наперед  усiм
сво┐м довгим тiлом, закидаючи назад швидкi цибатi ноги.
   Вiн розпалився. Так вiн колись бiг за вовком пiдстреленим: нiколи  було
вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, i  вiн  напружував  усю  силу,  щоб
наздогнати закривавленого звiра i добити з рук, розтрощивши  йому  голову.
Так вiн бiг i тепер, сам не розумiючи, не думаючи про те, нащо йому ловити
Романа i що йому той Роман зробив. Бiг i кричав iнколи:
   - Не втечеш!.. Задавлю!..
   У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися
до бокiв висуненi назад лiктi. Цi лiкти все ближчi, ближчi стають... Струк
виразно чу║, як важко диха║ втiкач... почува║ це дихання.  Напружу║ться  з
усi║┐ сили - от-от досягне; але  й  Роман  напружу║ться...  Та  ненадовго.
Одним останнiм стрибком пада║ Струк на спину Романовi, валя║ його  додолу.
Але тую ж мить Роман вивернувся й  зiрвався  на  ноги.  Струк,  лежачи  на
шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся i знову  упав,  i
вони зчепилися промiж себе, качаючися в пилу на шляху.
   - Не втечеш!.. Не втечеш!..- хрипiв Струк.- Не попущу!
   - Чого тобi вiд мене треба? Що я тобi зробив? - так саме хрипiв  Роман,
пручаючися.- Пусти!
   Враз iще дво║ впало на нього, вхопило його, притисло.
   - А, дак ти так!  -  ревiв  розлютований  Денис.-  Красти!..  Биться!..
Тiкати!.. Душогуб!.. От я ж тобi покажу!..
   Роман визволив праву руку i почав бити кого  й  по  чому  попадя.  Його
пригнiтили так, що вiн застогнав, i скрутили йому назад руки поясом.
   - Тепер тiкай! - знущався Денис.- Та тiльки не в город, а до волостi!
   Пiдвели його i стояли, вiдпочиваючи, всi четверо, задиханi,  знеможенi,
в подранiй одежi, з умазаними обличчями у кров, змiшану з шляховим  пилом.
У бiйцi Денисовi розбито носа, а вiн поплямив кров'ю й iнших.
   -.Ходiм! - смикнув Денис Романа.
   -_ Не пiду!
   - Ходiм, бо потягнемо, як падло!
   - То й тягнiть! - Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вiрьовку
й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.
   - Уставай же, бо ще гiрше буде!
   Роман устав. Пiшли до села. На дорозi забрали  покинуте  сало.  Терешко
йшов з ним попереду, а далi Роман, а за ним Струк iз Денисом, держачи його
за кiнець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всi.
   Так увiйшли в село.
   - Куди ж ти? - спитав Струк.
   - У волость,одказав Денис.
   - А може б, до батька його? Нехай повчить! - порадив Терешко.
   - Такий, що повчить! - сказав Денис.- У волость!
   Повернули до волостi. Здивованi люди спинялися, поглядаючи на цю чудну,
незвичайну процесiю,  i  не  могли  нiчого  зрозумiти.  Дехто  пiдходив  i
питався, але тi, поспiшаючи, йшли далi.
   Увесь час Роман мовчав. Але як уже пiдiйшли до волосного рундучка i вiн
ступив на нього ногою - тодi повернувся до Дениса:
   - У, iрод! - I плюнув йому межи очi. Денис рвонувся був до  нього,  але
зараз же спинився.
   - Постривай, побачимо, що в холоднiй заспiва║ш! - утерся, i  всi  вкупi
вступили до волостi.
   Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива,  що
побачили. А Денис, незважаю­чи на те, почав  оповiдати,  що  ось  вони
пiймали злодiя з салом, i вимагав,  щоб  написано  протокола  i  посаджено
злодiя в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось  зовсiм
йому не вiдомого й чужого.
   - Що ти, Денисе? Бога ти не бо┐шся, людей не страмишся! Брата?!.дорiкав
йому старшина.
   - А хоч i брат, та коли таке ледащо...
   Тодi озвався Роман: вони на його  напали,  калiчили,  нiвечили  його!..
Денис завсiгди пеклом на нього дихав... I тепер хоче  занапастити.  Зовуть
його злодi║м! А почому вони знають, як у Романа те сало  опинилося?  Може,
йому батько сам його дав.
   Волоснi з урядником не знали, що ┐м робити,  ┐м  було  жалко  Романа  i
гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодiйство. Допомiг писар:
   - По закону так: коли б син у батька що i взяв, а як  батько  простить,
то й суду нема нiякого.
   - Це правда, так! - додав урядник.
   - А коли так, дак що тут казати? - озвався старшина.- Це не наше  дiло,
а батькове. Сторож, розв'яжи його!
   Сторож укупi з Струком розв'язали  бiдолаху.  Струк  тепер  уже  зовсiм
прохолов i сам на себе гнiвний був, що в таке  встряв.  I  Терешковi  було
нiяково.
   - Ми всi тут дiло бачили й чули; коли що  треба  буде,  то  всi  будемо
свiдками, а протоколу нема на що списувати! - рiшив старшина.- Iдiть  собi
з богом!
   - Спасибi вам, господин старшина! - подякував Роман i  зараз  вийшов  з
волостi.
   Понурившись, вийшли за ┐м Струк i Терешко, а позад усiх Денис.
   Денис гнiвався на волосних. Голова в його болiла, закривавлене  обличчя
розпухло i щохвилини нагадувало про Романа.
   Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома.
   Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса:
   - Денисе! Що це тобi?
   Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:
   - Ото ж ваш синочок наробив.
   - Хто? Роман? - спитав батько.- Знову билися? З чого ж це?
   - Аз того, що ми - кум Терешко, Струк та я - пiймали  його  з  салом  у
байрацi.
   У старого Сиваша затремтiли руки.
   - Та й били його?
   - Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили.
   - Нащо ж ви йому руки крутили?
   -_ Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну
посадити.
   - I ти вiв його зв'язаного... через село в волость?
   - А то ж би нiс чи вiз на собi?
   I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь
тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку.
   У -хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати.
   - Бодай же ти довiку був...
   Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i  вiн,  як
стояв, упав на стiл головою i заплакав старими,  тяжкими,  як  камiнь,  як
огонь, пекучими сльозами.
   - Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так  зганьбив!..  Брата  не
пожалiв!.. Хоч  би  мене,  старого,  пожалiв!..  Мою  стару  голову  таким
соромом, такою гакьбою покрив!..
   I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала,  стоячи  в  кутку
бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози...



   Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА

   Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.
   Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.
   Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати тако┐ ганьби, такого сорома
перед цiлим селом!
   I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут,
серед шляху, стрiв - задавив би його, розтоптав би, як гадину!
   Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони
могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба,- вiн би пiшов од них, i
нiчого б тодi не було.
   А тепер!..
   Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!..i Всi цi мужла┐ клятi!
   Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за  горба
солом'яними  покрiвельками,   з   бiлими   димарями,   розкиданими   серед
ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак  угору,  i
крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi!
Повернувся i пiшов швидко-швидко.
   Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про  щось
iнше.
   Що саме вiн зараз робитиме в городi?
   У кишенi  в  його  бряжчало  трохи  грошей,-  зосталось  од  попереднiх
крадiжок,- але ┐х не могло стати надовго.
   Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь,- десь та вiдчиниться.
   Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою  вулицею,  поглядаючи  на
невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi  дошками  i  помазанi  сiрою
фарбою, то не знав, у якi саме дверi ма║ почати стукати. Всi були однаково
непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого.
   I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару,  засмiченого,
захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями
та крамницями. Цi бакалi┐ й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди
в прикажчики?
   Недовго думав i зайшов зараз же  у  велику  бакалiю.  Там  було  кiлька
покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися  все  подати,  не  баривши
покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа:
   - А вам что угодно?
   - Та менi хазя┐на.
   Обличчя в крамарчука  зараз  одмiнилося,  скоро  виявилось,  що  це  не
покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка,  що  стояв
за касою:
   - Он!
   Роман пiдiйшов до хазя┐на, поздоровкався.
   - А що скажете?
   Роман почав був казати, але ще  й  не  доказав  усього,  а  вже  хазя┐н
замахав руками:
   - Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики ║сть.
   Роман вийшов з цi║┐ крамницi i подавсь у другу. В другiй хазя┐н спитав:
   - А рекомендацi┐ ║сть? Цього в Романа не було.
   - А по какой частi ви служили? Роман одказав, що швейцаром.
   - Та нi, по торговой частi... чи в бакалейной, чи в мануфактурi?
   - Та я по торговой савсьом не служил.
   - Е, дак ви нам не пiдходите,- вiдказав хазя┐н i  одвернувся  у  другий
бiк.
   Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити  сьогоднi
по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi.  Здебiльшого  нiде
не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз
же виявлялося, що вiн торговлi не зна║, i пiсля цього вже годi й говорити.
Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць,  Роман  побачив,  що  тут
йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити.
   Почувся на втому й голод. Купив на базарi хлiба, тут же сiв на рундучку
┐сти.  Базар  був  порожнiй,  бо  було  вже  пiзно  i  день  не  базарний.
Коли-не-коли тiльки перейде засмiченим майданом який чоловiк, але нiхто не
займав Романа. Мiг ┐сти як хотiв помалу i думати скiльки хотiв.
   Думав усе про одно. Завтра пiде  по  палатах  тощо:  чи  не  треба  там
сторожа. Не дуже до вподоби Романовi було те сторожування,  та  вже  лiпше
це, нiж нiчого. Пiшов би й сьогоднi, та пiзно:  з  усiх  палат  члени  вже
порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора,  походив  по  городських
бульварах, почитав на стовпах афiшi та iншi оповiстки  та  розпитався,  де
тут ║ "ночлiжний дом". Скоро почало вечорiти, пiшов у той  "дом"  ночувати
за три копiйки.
   Не сподобалось йому там. Велика свiтлиця була така нечиста й темна,  що
лiпше було б ┐┐ темницею звати. На стiнках колись  були  шпалери,  але  це
було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тiльки  де-не-де  великi  й
малi клаптi. Обдертi  стiни  були  такi  занехаянi,  обпльованi,  помазанi
роздавленими блощицями, що Романовi гидко  було  на  ┐х  дивитися.  Чорнi,
затоптанi грязею помости попрогнивали. У вiкнах найнижчих шибок зовсiм  не
було: ┐х так часто бито, що хазя┐н позатулював там дощечками. По всiй хатi
стояли широкi ослони з дерев'яними приголовачами - i серед хати,  й  попiд
стiнами. Котрi були порожнi, а на котрих, на якомусь  дрантi,  сидiли  або
лежали люди. Пiд чорною вiд сажi стелею висiла поганенька  лампа  i  ледве
освiчувала тьмяним свiтом цей притулок людського вбозтва.-
   Роман обiбрав собi порожнiй ослiн пiд стiною в кутку.
   Скинув пальто, пославсь i мовчки  лiг.  Ще  було  рано  спати,  i  вiн,
лежачи, почав роздивлятися, серед яке  товариство  потрапив.  Були  старi,
зовсiм   сивi   дiди,   були   здоровi,   дужi   люди   i   хлопцi   рокiв
шiстнадцяти-сiмнадцяти. Просто┐ сiльсько┐  одежi  було  мало,бiльше  всяке
городянське вбрання. Якi сидiли або  лежали  самi  собi,  а  якi  купками,
розмовляючи,- певне,  знайомi.  Он  недалечке  тро║  лагодяться  вечеряти:
порозкладали перед себе на якiйсь ганчiрцi порiзаний  хлiб  i  ковбасу,  а
один зручно вибива║ з пляшечки затичку, вдаривши дном  пляшки  об  долоню.
Притуля║ пляшку до губiв, i Романовi чуть, як  булька║  горiлка.  Надпивши
трохи, переда║ другому... Романовi почина║ страшно хотiтися  випити  чарку
горiлки i закусити отi║ю ковбасою.
   - Ти чого тут? - зненацька гримнув над ┐м страшний басюра.
   Роман глянув i побачив, що бiля  нього  сто┐ть  здоровенний  чолов'яга,
убраний у широке й довге лiтн║  пальто,  руде,  заяложене  й  обдерте.  На
головi пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.
   - Ти чого тут лiг? - знову зикнув новий гiсть.
   - Того, що тут место било,- вiдказав Роман.
   - Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хiба ти не зна║ш, що
це мо║ мiсто, га?
   - А скудова ж би я знал? - сказав Роман, нехотя  встаючи.-  Я  сьогоднi
тут у первой раз.
   - "У первой раз"! - перекривив здоровило.- Тебе нечиста  мати  принесе,
мабуть, сюди ще мiльйон разiв, то знай, що на це  мiсто  в  мене  давность
земська, понiма║ш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!
   - Що це там уже бурса розвоювалася? - озвався хтось  iз  другого  кутка
хати.
   - Сердиться! - додав другий.
   - Цитьте, ви, суси тупорилi! До сих пор не можете розшелепать того,  де
бурса, а де семинарiя! Бурса!..
   - Ну, ти вже, Хвигура! - одказав перший голос.
   - Да, Хвигура. А зна║ш, ти, азiнус клапоухий,що значить  хвигура?  Вид,
образ, все одно що образець! ГIонiма║ш ти: образець, примiр для вас  усiх,
сервуси ви черв'яковськi!
   Регiт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А вiн,  незважаючи  на  те,
почав моститися на сво║му ослонi, бо Роман перейшов на  iнший.  Тепер  уже
Роман роздивився на нього дужче.  Здоровенна  голова  з  русявим  кудлатим
волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя  з  товстим  носом,  одутле  i
червоне вiд випито┐  горiлки,  але  зовсiм  не  лихе.  Роман  iще  й  далi
роздивлявся б на його, але новий гiсть хотiв спати, бо в його добре гуло в
головi: умостившись, лiг, повернувся до стiни i незабаром захрiп  так,  що
один сонний аж жахнувся.
   А Роман довго не мiг заснути,- то вiд думок, то вiд усяко┐  поганi,  що
за нiч скусала його геть чисто все тiло. Заснувши, спав погано i зараз  же
прокинувся, скоро ночлiжани заворушилися  в  хатi.  Поспiшився  вмитися  i
вийти на вулицю.
   Було ще рано куди-небудь iти за дiлом. Роман  пiшов  на  базар  iзнову,
купив собi снiдання й попо┐в. Проба-вившись годин до десятьох,  пiшов  "по
палатах".
   Тут уже рекомендацiй не треба було: досить, що вiн солдат, бо  сторожiв
же й беруть найбiльше з колишнiх  солдатiв.  Та,  на  лихо,  в  маленькому
губернському городi небагато було тих "палат", а якi й були, то скрiзь уже
народу повно й без Романа.
   Вiн виходив увесь день i вернувся ввечерi до нiчлiжного без нiяко┐ поки
надi┐ на службу.
   В нiчлiжному були й новi гостi, i тi, що ┐х Роман бачив  учора;  тiльки
не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на сво║  вчорашн║  мiсце  i
зараз же лiг утомлений.
   До нього пiдiйшов парубок - високий, безвусий, у  старенькому  пiджачку
та в полатаних  на  колiнах  штанях.  Обличчя  зовсiм  молоде,  але  якесь
невиспане, брезкле, з великим синцем пiд оком.
   - А що, земляк, нетутешнiй? - запитав.
   - Н║.
   - А скудова?
   - З Дибльов.
   -_ А! Чи не служби шука║ш?
   - Та служби.
   - Ну-ну!.. Етого iщо попошука║ш!
   - Разлi трудно?
   - А то не? Я сам уже з мiсяць шукаю... Витратився, ободравсь увесь...
   Вони розбалакалися.  Роман  розказав  парубковi  про  сво┐  городянськi
пригоди, а той i собi оповiдав, що вiн там та там бував, прохав,  та  нiде
роботи нема,- хоч пропадай з голоду! От сьогоднi вiн ще й не ┐в нiчого.
   - Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич,  пожалуста!  Зароблю  -
оддам. А то так воно - не ║вши...
   Роман i сам був голодний...
   - А гд║ б тут можна купить чого закусить? - спитав.
   - Можна! I закусить, i випить! - вiдказав парубок.- Давай збiгаю!
   Роман вийняв четвертака, щоб той  купив  на  двадцять  копiйок  ┐жi,  а
п'ятака здачi принiс. Парубок метнувся  швидко,  але  довгенько  проходив.
Принiс оселедець i булку, але без здачi.
   - А п'ятака,прости, земляк! - i сам не знаю как  -  випустил  з  рук...
отут у дворi. Шукал-шукал - темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.
   - Та вже пущай,- сказав Роман, але йому чогось здалося, що вiд  парубка
не пахло попереду горiлкою i що його п'ятак лежить тепер не на дворi, а  в
шухлядi в монополi┐.
   Порiзали на шматки оселедець, роздiлили надво║ булку й почали ┐сти.
   - О дикi неуки! - озвався бiля  них,  пiдiйшовши  несподiвано,  Патрокл
Хвигуровський.-  ┐дять  оселедець,  не  пивши  попереду!  Ще   в   древнiх
хвилозопiв сказано, що риба любить воду. I коли не можеш дать ┐й води,  то
дай ┐й хоч водки.
   Його здорова лапища простяглася мiж два ┐дцi, ухопила шматок оселедця i
вкинула  його  в  величезний  рот.  Простяглася  знову,  вломила  половину
парубково┐ булки i послала ┐┐ слiдком за оселедцем.
   -  А  сами  ж  зачим  ┐сте,  когда  водки  не  пили?  -   запротестував
невдоволений з таких заходiв парубок.
   - Дурень ║си! - одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату.- Водка  вже  там
║сть, i через те нехай ця твар iде в мою горлянку.
   I знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусiв.
   - Не гнiвайся, земляче,- озвався до Романа,- що так, не питаючи,  беру:
довлi║ть-бо пища алчущему оно┐. I коли ти цього сервуса черв'яковського  i
неклю-чимого году║ш такими смашними оселедцями, то вже менi й бог велiв.
   - Садiться! - одказав Роман.
   Патрокл сiв на ослiн i моргнув на парубка:
   - Моторний хлопець! Уже й лапав на свого!
   - Как там напав! - одказав сердито парубок.-  Позичил  у  його  грошей,
пойшол та й купил.
   - Ну, ну, зна║м! - припинив його Патрокл.-  Позичив,  бо  роботи  нема,
витратився... А скiльки згубив?.. Вiн постоянно роботи шука║ i губить чужi
грошi - до себе в  кишеню,-  сказав  вiн  уже  до  Романа.-  Багато  тво┐х
загубив?
   - П'ятака,вiдказав Роман.
   - П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То - так вiн i  по  карбованцю
губив. Одначе треба поспiшатися, а  то  цей  канiс  ненажерливий  сам  усе
похапа.- I вiн знов укинув собi в рот шматок оселедця й булки.-  Ех,  чорт
його зна! Все-таки треба рибi води! Лукаш! Получай три злоти:  пляшечка  й
закусочка! Загубиш хоч одну копiйку - не дам нi крихотки, ще й шию наб'ю!
   Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси,  хлiб
i горiлку. Почали випивати й ┐сти. Розбалакались  iз  Патроклом,  i  Роман
мусив i йому розказати про сво┐ ходiнки й шуканину.
   - Жалiю, амiкус, тебе. Но не рюмсай i возвеселись: терплять i кращi  за
тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семiнарi┐, греки й  латини  читав  i
думав ученiстю превище всiх превознестись i - пропав!
   - Чого ж ви пропали? - спитав Роман.
   - Чого?.. Чув ти мо║ iм'я?
   - Чув...
   -_ Ну, то через його.
   - Та каким же образом?
   - А таким... Того, що iм'я геройське.
   - Как - iм'я геройське?
   - Ти цього понять не можеш. Герой був такий... Патрокл: i Трою  воював,
i багато совершив дiл славних... Так i я, iменем його  названий,  повс║гда
був прихильний до геройських дiл.
   - I совершали?
   - Стультус!.. З Вакхом у компанi┐ побив морду ║зу┐товi  iнспекторовi  i
за те поневiряюся й досi. I уше-лепкався в цю бездну гнусностi, де  кишать
тварi, подобнi сiй, богам зненависнiй, мармизi! - I вiн  штрикнув  пальцем
просто в пику Лукашевi.- По не розквасюй губи,  бо  то  подла  манера.  Як
зазна║ш усього i не знайдеш нiчого, i схочеш уже наплювать на цей город  -
приходь до мене, i Патрокл Хвигуровський дасть тобi достойную тебе роботу.
   Роман глянув неймовiрно на обiдрану постать Пат-рокла Хвигуровського  i
подумав собi, що ледве чи можна чого вiд нього сподiватися.  Той  зрозумiв
його погляд:
   - О азiнус клапоухий i Хома невiрний! Не витрiщай сво┐х слiпакiв на мою
костюмiровку, а дивись на мо┐ дiла, i будеш подобен менi i не  пропадеш  з
голоду!
   Поки, одначе, дiла героя з поганою костюмiровкою обмежились на тому, що
вiн найбiльше за всiх порався коло чарки й  закуски,  прибрав  геть  чисто
все, що мiг прибрати, а потiм захрiп по-вчорашньому  на  сво║му  ослонi  з
"земською давностю".
   Три днi ще ходив Роман та шукав собi служби, а на четвертий зостався  з
п'ятаком у кишенi. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарi.
   Щодня на одному звичайному мiсцi на  базарi  стояла  купка  людей.  Всi
виглядали заробiтку. Сiльськi парубки  i  дiвчата,  поприходивши  в  город
шукати наймiв, стояли поруч з городянськими куховарками й поко┐вками,  що,
покидавши старих хазя┐нiв,  дожидалися  нових.  Кiлька  старiших  людей  з
сокирами за поясами - це були дроворуби. Тут же стояли й мiськi  обiдранцi
з таких нiчлiжних домiв, як отой, що в  йому  Роман  ночував.  Цi  й  собi
виглядали, але вже не наймiв,- хто ж би ┐х наймав? - тiльки поденного  або
хоч на  один  раз  якого  заробiтку.  Сiльськi  дiвочi  вбрання  з  ясними
зеленими, синiми, червоними кольорами, парубочi свити,  чумарки,  шапки  й
брилi мiшалися з обдертими лахманами нечепурно┐,  загиджено┐  городянсько┐
одежi.  Уся  ця  купка  товклась  серед  базарових  яток  на  засмiченому,
закиданому недо┐дками  i  всякими  покидьками  майданчику,-  люди  стояли,
сидiли, часом лежали на порожнiх рундуках. Дiвчата  цокотiли  промiж  себе
завзято, парубки поштурхували дiвчат, а  тi  верещали  голосно  й  весело.
Городянськi куховарки та поко┐вки у кохтах та в  пальтах  тримались  трохи
осторонь i промiж себе судили й лаяли на всi заставки хазяйок  та  навчали
одна одну (а часом i сiльських дiвчат), як треба поводитися  з  хазяйками,
щоб не давати ┐м волi, як прикидати бiльшу цiну  до  того,  що  купу║ш  на
базарi... Було голосно й весело: кому й не  щастило,  то  соромився  перед
людьми сум виявляти. Але  все  ж  часом  було  чути  смутне  нарiкання  на
нещасливу долю, шо й роботи нема, й ┐сти нiчого,  i  нездужа║...  Блiдi  й
змарнiлi обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обiдранцi  часом  i
собi встрявали до гуртово┐ розмови, але бiльше  стояли  самi  собi;  часом
вони приносили пляшечку "монопольки" .i зараз же, на якому рундучку, а  то
й  навстоячки,  випивали  ┐┐,  закушуючи  гнилою  ковбасою  або  смердючим
оселедцем. Iнодi пiдходила до дiвчат i куховарок яка панiя  або  й  пан  -
вибирали собi пiдхожу i починали з нею вмовлятися; якщо ║днали, то вели  з
собою. Тодi тi, що позоставалися, лаяли панiю чи пана, казали, що  вони  й
слiпi, й дурнi, бо взяли найпоганiшу, а не взяли нi  одно┐  з  них.  Часом
приходив наймати дроворуба -  пиляти  й  колоти  дрова,  а  хто  кликав  i
обiдранцiв - найбiльш переносити щось важке. Дроворуби стояли  тут  щодня.
Обiдранцi - теж щодня, хiба що ходили часом  по  базару,  доглядаючи,  щоб
панi┐ та куховарки добре ховали грошi: котра не робила цього, тую  карали,
бо зараз тi грошi потрапляли до рук обiдранцевi, i вже тодi кiльки день не
видко було його на точку. Всi iншi стояли - поки хто найме; а з сiльськими
бувало й так, що як докучить стояти ненайнятому, то й пiде воно собi знову
додому.
   Серед цi║┐ купки мусив стати й Роман. Тепер уже вiн думав про  те,  щоб
поки знайти собi хоч поденний заробiток, бо йому не було  чого  ┐сти.  Але
доля була до нього неласкава: вiн простояв увесь перший день до  вечора  i
не вистояв нiчого.
   П'ятака про┐в,не було з чим iти й до нiчлiжного. Роман думав,  думав  i
пiшов у великий мiський сад.
   - Засну десь у кущах! - гадав собi-- Поки ще не холодно.-  Вишукуючи  в
саду лiлшого, затишнiшого мiсця, натрапив на чималу будiвлю, що стояла там
серед прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однiм мiсцi зовсiм не
було стiни - самi поручата. Роман перескочив через ┐х i пiшов усерединi по
помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Iшов у  темрявi
i вiдразу почув, що пада║ вниз.
   Упав, але бiльше злякався з несподiванки,  нiж  забився.  Встав,  почав
мацати руками. Був у якомусь дощаному коридорi неглибокому. Вилiз iз  його
легко i пiшов обережно далi. Дiйшов  до  якихось  дверей  i  вiдчинив  ┐х.
Засвiтив сiрника: невеличка дощана комiрчина,  мов  хижка,  попiд  стiнами
лави.
   Зважився тут заночувати. Лiг на лаву, положивши шапку в голови.
   Уночi кiльки разiв прокидався, не розумiючи,  де  вiн.  Тiльки  вставши
вранцi, побачив повидному, що це був лiтнiй театр,  покинутий  уже  тепер,
порожнiй, старий i обдертий. Мусив бути йому притулком  i  надалi  на  той
час, коли не буде грошей, щоб ночувати деiнде.
   Сьогоднi вiн продав за три рублi сво║ пальто. Осiнь тiльки  почалась  i
була суха й тепла,можна поки було й без нього прожити, а далi... що  буде!
За карбованця купив сокиру i вийшов на базар... Його зараз же взято колоти
дрова. Роман дуже зрадiв цiй роботi. Але поки вiн  наколов  купу  дров  та
заробив пiвкарбованця, то в нього так заболiли крижi й руки, що  вiн  кляв
свою роботу всякими словами. Ввечерi пiшов у нiчлiжний, стрiв там Лукаша i
з горя про┐в i пропив з ним увесь свiй заробiток.
   Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було
заробiтку, Роман жив з тих  грошей,  що  зосталися  йому  вiд  пальта.  Це
дiялося тижнiв зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа  не  було  й
трьох копiйок заплатити за нiч у нiчлiжному.
   "Доробився!" - гiрко нарiкав на свою долю Роман, iдучи ночувати знов  у
той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо  вже  пiшли
дощi i зробилося враз дуже холодно.  Роман  страшно  намерзся,  стоячи  на
базарi, i був голодний. Вiн увесь трусився.
   Дотягся до театру, перелiз через поручата i  пiшов  у  свiй  закамарок.
Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.
   - Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошка║? -  несподiвано
гримнуло з темряви.
   Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.
   - Се я, Роман,одповiв.
   - Який Роман, азiнус?
   - Та тот, що з  вами  в  ночлежному  ночувал.-  Увесь  цей  час  ┐м  не
доводилося стрiватися.
   - А чого ж ти тут?
   - Та должно того, що н║ту на ночлежний деньог.
   - Резон, хоч ти й болван!
   - А чого .ж я болван?
   - А того, що повинен тут ночувать.
   - Та й ви ж тут ночу║те.
   - Я - iнша рiч. Я, братку, так собi... ще  вдень  сюди  зайшов,  а  був
трошки випивши... та як лiг - та й досi!.. Ну,  а  все-таки  я  це  мiсто,
правда, знаю добре... Дак це вже нiч?
   - Нiч.
   - А чого ж ти зубами ухналi ку║ш?
   -_ Бо холодно.
   - Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого сто┐ш?  Сiдай!  За  це
платити не доведеться.
   I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.
   - Еге, та ти, парубче, без пальта!
   - Атож...
   - А де ж воно?
   - Загуло.
   - Ну, й ти ж скоро загудеш.
   - Куди ж я буду густи?
   - К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.
   - Продал... топор нужно било купить... Що ж мiн║ було делать?
   - Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.
   - Говорiть!
   - Я тебе поведу до добрих людей.
   - Ведiть!
   - Там, поки що, получиш кватиру  й  харч.  Заплатиш  згодя,  як  будуть
грошi.
   - Хароша штука, спасибi вам!
   - Не кажи - хароша, поки не з'┐в!  Як  будеш  розумний,  то  матимеш  i
роботу.
   - Какую?
   - Кращу за ту, яку робиш.Тодi знатимеш.
   - Пущай i так!
   - Тiльки одно...
   - А що такое?
   - Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про
те мовчи!
   - Ето можно.
   - Заприсягнись!
   - Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, ║желi кому скажу.
   - Добре! А коли злама║ш присягу, то я _тобi зламаю шию... I пiд  землею
знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!
   -_ Не забуду.
   - Гайда.
   II
   Довго йшли через увесь город,  аж  поки  прийшли  до  яко┐сь  темно┐  i
грязько┐ вулицi. Перейшли ┐┐ всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз  i
звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали
маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було,- тiльки й  свiту  на
вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами.  Роман
уже набрав у сво┐ дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.
   - Iди сюди попiд тином,-  сказав  Патрокл,-  бо  тут  та-ка  халдейська
калюжа.
   I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в
яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.
   З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
   - Ну й грязюка! - жалiвся Роман.
   - Ще й лучче: як упадеш, то не заб'║шся.
   - Та куди ж ми зайшли?
   - У Рiвчаки!
   - Какi┐ рiвчаки?
   - Так зветься... Iди за мною!
   Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському
зачинив за ┐м. У дворi хата, зда║ться,  гонтом  крита,  праворуч  -  якiсь
шопи, чи що.
   Загарчав у темрявi собака.
   - Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес,  пiзнавши  Патрокла,  почав
лащитися до нього.
   - Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i  дав
Хамловi.
   - Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту!  Хвостом  усю  пику
заляпав.
   Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.
   Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:
   - Хто там?
   - Одчиняй, то й побачиш!
   - Патрокл Степанович? - запитав стиха голос.
   - Атож.
   Хазя┐н упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли  в  хату.
Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике  лiжко  праворуч  пiд  стiною,
лiворуч стiл,  а  круг  його  простi  дерев'янi,  помазанi  рудою  фарбою,
стiльцi; ближче до дверей - праворуч пiч, лiворуч - шафа. Стiни  облiплено
поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки  без  рамцiв,
прибитi  просто  гвiздочками:  копi║чнi  базаровi  ляпанцi,  всi  помазанi
мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала  спати
дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.
   Поздоровкались i посiдали.
   Тим часом увiйшов з сiней хазя┐н. Не такий здоровий,  як  Патрокл,  але
кремезний  i  дужий,  з  великою  блискучою  чорною   бородою,   з   дужим
закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
   - Чого ти так на його дивишся?  -  спитав  Патрокл.-  Оце  тобi  привiв
чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла - треба дать  йому
кватирю й харч.
   - А талалая з бiлих берез не буде випускать?
   - Каже, що припне.
   - Хай ночу║ть.
   - От i гаразд! А тепер зна║ш що, Яроше? I вiн  голодний,  та  й  я,  як
вечiр побачив, то розласувався на вечерю.
   - Ану, Варко, давай там що ║сть! - звелiв Ярош господинi.- Ми ще й самi
не вечеряли.
   Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазя┐н вийшов  у
сiни, а за ┐м слiдком Патрокл, i довго щось там балакали,  тодi  вернулися
вдвох.
   - Ану, сiдаймо! - покликав хазя┐н. Гостi посiдали за стiл,  а  вiн  тим
часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.
   - От чудесна штука, що й аква вiта ║! -  зрадiв  Патрокл.-  Мабуть,  ти
знав, що я змерз?
   -_ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? - шуткував Ярош.
   - Та... Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка - ворог твiй!  А  я
ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.
   -- Варко! А ти ж чого не садишся? - озвався Ярош до жiнки.
   -_ Не хочу.
   - Знов завередувала? Iди й садись!
   Жiнка мовчки сiла  за  стiл  i  почала  нехотя  ┐сти,  нi  на  кого  не
дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на не┐  спiдлоба,  але  нiчого  не
казав.
   Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких  людей
вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа  у
хазя┐в, нi розмови - все про щось  невiдоме  Романовi  -  не  казали  йому
нiчого.
   Повечерявши, зараз полягали спати: хазя┐  на  лiжковi,  гостям  послали
долi рядно, а пiд голови дали подушки.
   Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки  вiн
та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:
   - Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!
   - Цить! Не тво║ д║ло! - вiдказав чоловiчий голос.
   - Бодай би вам стiльки  кар  було  на  тому  свiтi,  скiльки  ви  людей
занапастили!
   - Варко, кажу тобi - цить! Давно в тебе ребра трiщали?
   - Покарав мене бог таким чоловiком!
   - Ти таки добалака║шся!
   Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазя┐н.
   Роман заплющив очi, мов спить.
   - Ге! Час уставати! - прокинувся Патрокл.- Ану лиш, братiку, вставай! -
штовхнув вiн Романа в бiк.
   Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.
   -- Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? - спитав Романа Патрокл.
   - Почему нет - аби добра кунпанiя.
   - Добра! Комерчеська, - сказав Ярош.
   - А какая комерцiя?
   - Кiнська.
   - Каким образом?
   - А таким,вияснив Ярош,- лошадей дешево купля║м, а дорого прода║м.
   - А порадошно заробля║те?
   - Та вже ж не без бариша.
   -- А где ж ви купля║те?
   - Развi по селах мало коней?
   Роман не розумiв.
   - Ти, Яроше, погано йому розказу║ш,-  перепинив  Патрокл,-  бо  в  тебе
чортма елоквенцi┐. Слухай, парубче! Зна║ш, як конi найдешевше купувать?
   - А как?
   - Так, щоб за ┐х зовсiм не платить.
   - Каким образом?
   - А таким: як стемнi║, то зайти в гостi  до  якого  багатого  стультуса
мужика. По-тво║му - треба поторгуваться з мужиком,  а  по-мо║му  -  зовсiм
того не треба, бо вiн дуже дорого  буде  править.  А  я  нищечком  повiтку
вiдчинив, та на  коня  сiв,  та  й  гайда  в  степ...  то  так  найдешевше
обiйдеться.
   Тепер уже Роман зрозумiв.
   - А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи бо┐шся?
   - Н║, я вови, положим, не боюсь, а так...
   - Дак вави?
   - I вави не боюсь.
   - Дак грiшки, чи що? Роман мовчав.
   - Болван, белбас i стультус! - гримнув Патрокл.- Що  то  грiх?  Як  хто
заповiдь лама║  божу.  Що  заповiдь  велить?  Подiлись  з  ближнiм  тво┐м!
Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?
   - Н║...
   - Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А  ми,  як  возьмемо  в
багача конi, то що зробимо?
   -_ Та шо ж? Украдем!
   - Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими  добро  його,-  а
цього хоче заповiдь. Значить, вiн ┐┐ лама║, а ми направляемо. Розiбрав?
   - Та нащот цього разобрал, а тольки...
   - Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних  людей!  Жив  ти  на
селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе?  Нi,
побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж тво║ добро, шо ти в гуртi з
ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба  зробить?  Узять  ┐х
добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.
   - А почему ж у заповiдях написано: "Не укради"?
   - Шо ти менi  заповiдями  очi  вибива║ш?  Iгнорантус  мiзер,  або  неук
малоумний! Я ┐х лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не
прийдеш та не вб'║ш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а
в злодiя сво║ одбери! А ти глянь: старшина i  староста  гарбають  обчеськi
грошi - злодi┐!  Мужики  цуплять  панський  лiс  -  злодi┐!  Пани  хапають
казьоннi грошi - злодi┐! Шинкар обдурю║  тебе  в  шинку  -  злодiй!  Брати
замотали братову частку - злодi┐! Усi промишляють, як хто втне.  Ти  тепер
он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають,  аж  облизуються,
та пундики-мундики трiскають, та з  Романа  смiються,-  аж  черево  догори
дметься,- що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо
не вмi║ свого добра в ┐х вирвати. Пiди лиш, позивайся з ┐ми! Випозива║ш?
   - Чорта випозива║ш!
   - Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.
   -_ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять... А  так,  хто  й  зна  в
кого, то ето вже...- вагався Роман.
   - О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як тво┐
брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх  i  забрать.  Нема  правди  в
свiтi, а ║сть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить
- той багач, хто не вхопить - той харпак! У старовину лучче було:  прийшов
грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив,  троянцiв  побив,  а
добро ┐х пограбував. А тепер кожен слебезу║: я по правдi i  по  закону!  А
один з одного по три шкури деруть!.. п ти людей?
   - Нi...
   - Брешеш! У старовину всi люди людей ┐ли, а тепер усi брешуть,  шо  нi.
Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini
lupus est!
   I Патрокл грюкнув  з  усi║┐  сили  по  столу,  аж  дитина  жахнулася  й
заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi  в  нього  спалахнули
злим огнем.
   Помовчав трохи,  похилившися,  заспоко┐вся,  а  тодi  знов  озвався  до
Романа:
   - Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо
тебе з братами та з батьком.
   - Каким образом?
   - Та так! Адже сам казав, що в твого батька тро║ добрих коней.  Дак  ми
подiлимо тi┐ конi так, що твою частку з ┐х тобi вiддамо. Якщо добрi  конi,
то можна й добрi грошi взяти.
   Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але  вiн  ще  й
сам собi боявся ┐х виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i  пiшов  з
хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.
   Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн
знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.
   -_ Ой,- сказав Ярош,- чи не подложить нам свинi отой кавалер?
   -_ Нi черта! - вiдказав Патрокл.
   - А ║слi в полiцiю?..
   - Ну, то й шо вiн там скаже? Шо  ми  пiдмовляли  його  конi  красти?  А
свiдки де?
   - Та так...
   - Хiба полiцiя не  зна║,  що  ти  вмi║ш  верхи  ┐здить?  Добре  вже  це
розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.
   - Та, положим... Да тольки не будеть, должно, з його людей.
   - От побачиш, шо буде! Погуля║, погуля║ та й вернеться, бо йому  iншого
ходу нема.
   - Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з  таким
робить, що добре село зна║,- промовив Ярош.
   - Ще б пак! Ти,  отамане,  звели  хлопцям  -  нехай  хлопцi  напоготовi
будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.
   А Роман тим часом iшов куди очi,  i  голова  в  нього  розпадалася  вiд
думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув  уже,  так  мов  насунуло  на
нього, знов ожило.
   До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i  робив  щиро.  Там  у
хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що  тепер  не  може
по-такому жити?
   Кожен чоловiк шука║ кращого, а, живши в городi, вiн добре  побачив,  де
те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та  кожен
чорт з тебе знуща║ться, та нема такого начальника,  щоб  тобi  до  пики  з
кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота  легша,  i  менше  з
тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i  вiн  шукав  цього  заробiтку,
шукав того кращого життя. Коли ж не  щастить!  Анi  батько,  нi  брати  не
хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому.  Якби  вони  йому  вiддали
його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був.  А  то  призвели  до
того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк - рiзками
вибили б! Його - рiзками!
   Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки
кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi - нехай  би  батько,
як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
   Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди
показували на  його  пальцями!..  I  велика  злiсть,  лютiсть  знову  його
обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав сво║ село. Там  то,  мабуть,  було
про його  балачок,  усi,  мабуть,  казали:  еч,  думав  панувати,  а  став
злодiювати! Зна║ вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один  одного  втопити!
Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких  злодi┐в.  Так  i
братви: не вiддали його частки,- однаково,  що  вкрали  ┐┐.  А  як  злодiй
украде, дак хiба хазя┐н не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i
вiн у братiв може...
   Роман, не помiчаючи того,  сам  собi  переказував  те,  що  йому  казав
Патрокл.
   Так... Але через що ж йому чогось нiяково  те  зробити,  до  чого  його
прихиляють?
   Грiх воно, звiсно, хоч i сво║, але таким робом брати.
   Грiх... це так... А то ще й  так:  вони  собi  там  ласо  ┐дять,  тепло
вдягаються, на печi  зиму  лежатимуть,  а  вiн,  Роман,  мерзне,  голоду║,
поневiря║ться тут. Якби не оцi... злодi┐, то, може б, i з  голоду  пропав.
Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб  силомiць  сво║  взяти?
Тiльки сво║, тiльки в батька та братiв,- нi в кого iншого вiн не хоче, а в
┐х самих...
   От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе  гаразд  обiйдеться,  а  як
пiймають? Острог, рештантськi роти!
   Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.
   I хто його ще зна║, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще
в таку справу його вплутають... Певне, за ┐ми й полiцiя  догляда║ться,  бо
вже, мабуть, зна║ ┐х... Що, якби пiти  та  виказати  на  ┐х?  Звiсно,  вiн
заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що
то коноводи? Одначе... хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його  нема,
то нiчого з того й не було б.
   А як вiн пристане до ┐х, то тодi й йому суда не минути... А втiм...  не
всi ж i попадаються... Мужики в таких випадках страшнiшi  за  суд.  Бо  як
пiймають коновода, то вже так його катують, що, бува║, тут йому й каюк.
   Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось  цей  час,  хоч  на
поденну походить,  а  там,  може,  яка  служба  знайдеться,  то  буде  вiн
чоловiком жити. А то...
   Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не  багато  вистояв:
узяли попереносити шафи з однi║┐ квартири в другу, та й годi,- бiльше й не
було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його про┐в, а
спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.
   Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i  не  попитав  його.  На
селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв;  робiтникiв  було  бiльше,
нiж роботи,- не дотовпишся. Роман був не ┐вши до вечора. Не ┐вши  пiшов  i
ночувати туди, куди й учора. Але як  вiн  пiдiйшов  до  театрово┐  шопи  i
побачив темну сцену - мов велику роззявлену пащу,-  його  обняло  холодом.
Згадав, як вiн мерз минуло┐ ночi. Тодi ж хоч не голодний був,  а  тепер...
Обняла його безнадiя.
   Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що  брати  не
схотiли йому вiддати його ж добра!
   Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..
   Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.
   Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий  кiнець  города  -  туди,  в
Рiвчаки.
   III
   Другого дня вранцi Роман iще спав у Ярошевiй хатi, як рипнули дверi i в
хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко  грецького  героя  мав
сьогоднi обличчя квiтчастiше, нiж звичайно, бо пiд лiвим оком процвiтав  у
нього величезний синяк.
   - А де це? - кивнув на синяк Ярош.
   -_ Ат! - нехотя вiдказав i махнув рукою.
   - Чи не в Левона?
   Левон - то був та║мний шинкар i помiчник  усяким  злодiям,  що  в  його
збиралися пити.
   - А то ж де хiба ║ такi скаженi? - одповiв питанням Патрокл.
   - Должно, уп'ять з Левдиком?
   - Не з яким же дияволом! - одказав Хвигуровський, ходячи по хатi туди й
сюди.- Сточортове опудало смi║ сiкатися! Ну, я ж йому й дав.
   Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:
   - А що, не казав я? Тут уже! Ходiм лиш у сiни! Вийшли.
   - Сам прибiг?
   - Сам... учорашнього дня...
   - Шо ж вiн каже?
   - Шо братам одомстить... Тольки ┐м, а чого другого не хоче.
   - Та це вже звiсно. Кожен азiнус дума║, що тiльки оцей  раз,  а  бiльше
вже й не буде. Ти йому вчора пiднiс?
   - Авжеж! Сьогоднi дам опохмелиться.
   - Тiльки добре дай!
   - Знаю плепорцiю. Не гаразд переборщать, а  то  й  на  вечiр  негодящий
буде. При йому хлопцiв не хочу збирать... Хай не зна║ всiх...
   - Авжеж.
   -- Перекажи Лукашем,  щоб  надвечiр  зiбралися  в  шопу.  Хай  прийдуть
провулком та попiд кручею, щоб йому з вiкна не видать було.  Я  загадаю  -
кому що.
   - Гаразд, отамане.
   Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма  що  Ярошева  жiнка  ходила
проз його по хатi, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горiлкою,
вiн спав ще довго, аж  поки  встав,  щоб  знову  залити  горiлкою  останнi
iскорки сумлiння.
   Надвечiр того ж дня у Яроша в старiй шопi,  що  була  колись  возiвнею,
зiйшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посiли  на  старих  недоломаних
санях, дiжках, дровах та на iншому мотлосi, що ┐м захаращено було возiвню.
Тут були Патрокл, Лукаш i ще тро║ обiдраних добродi┐в. Прийшов Ярош.
   - А де ж Левдик?
   - Хто його зна...  кудись  завiявся...  Мабуть,  п'║,-  сказав  високий
похмурий чоловiк.
   - Сволоч! - вилаявся Ярош.- Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопцi,
приказу! Усi змовкли.
   -  Кучма,  Лукаш,  Семен  та  Кулач  -  на  сю  ноч  у  Панасовку.  Ти,
Кучмо,вдався вiн до того, похмурого,- зна║ш Панасовку, дак ти будеш ┐м  за
отамана...  Слухать  його  замiсть  мене!  У  Охрiма  Бичка   -   багатий,
чорт,четверо добрих коней. Коней узявши, не ведiть до Гапона, а скорей  на
полтавський шлях... на Полтавщину...  как  той  раз,зна║ш?  (Кучма  кивнув
головою.) Та глядiть, щоб бiльше двох чарок на дорогу нiхто! Щоб не  було,
як тогда з Лукашем... (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопцi,  да  тольки
тихо, по одному.
   Ярош з Патроклом пiшли в хату.
   - Ну, Романе, треба нам у дорогу,- щоб не спiзнитися.
   - Чи в дорогу, то й у дорогу,- сказав зважливо Роман.- А хто ж iдьоть?
   - Та от ми тро║.
   - А Лукаш?
   - Обiйдеться й без Лукаша! Нащо нам бiльше як трьох?
   Ярош винiс iз хижки свитку й чумарку.
   - Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб i городом од нас не  так
пахло.
   Усi тро║ повдягалися в сiльську одежу.
   - А у вас там коней замикають? - спитав Романа Ярош.
   - Замикають.
   - Ну, треба взять i такого, щоб одiмкнуть.
   I вiн принiс iз сiней великий залiзний шворiнь.
   - А то ж для какой надобности? - спитав Роман.
   - А прибо┐ вирвать, коли замкнуто де,- вияснив Патрокл.
   Незабаром уже все було готово.
   - Ми вдвох з Романом пiдемо,-  сказав  Хвигу-ровський,-  а  ти,  Яроше,
згодом сам вийдеш - щоб не так помiтно.
   - Добре. За городом за цегельнею станцiя.
   - Iди ж ти, Романе, попереду,- звелiв Патрокл,- та  помалу,  а  я  тебе
нажену бiля церкви. Все люди менше вкупi бачитимуть. Бо вони,  яко  Аргуси
стоокi або Цербери пекельнi, так пащу й роззявляють,  щоб  неповинну  душу
вхопить.
   Як Роман з Хвигуровським пiдiйшли до цегельнi, то Ярош:  був  уже  там,
пройшовши ближчими вулицями. Надворi зовсiм смеркалося.
   - Ну, гайда! - скомандував отаман.
   Всi тро║ пiшли шляхом. Нiде нiкого не  видко  було.  Разiв  зо  два  ┐м
зустрiлися селяни возами i байдуже поминули ┐х:  з  погляду  тро║  злодi┐в
здавалися звичайними  селянами-хлiборобами,  що  були  в  городi  i  тепер
верталися додому, Патрокл пiдморгнув на ┐х:
   -_ Чи це не тi конi, по якi ми йдемо?
   - Н║, не тi,вiдказав Роман.
   - Та я таких i не хочу. Це дуже поганi. Увiйшовши верстов з вiсiм, сiли
вiдпочити пiд га║м.
   - А що, половину ввойшли? - спитав Ярош у Романа, як посидiли трохи.
   - А должно.
   -_ Ну, гайда вп'ять, щоб на  полноч  виспiть.  Тогда  найлучче  мужикам
спиться.
   Рушили знову. Була пiвнiч,  як  перед  Романом  за  чорнiли  хати  його
рiдного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи
не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пiзно, вороття не було.
   Нiч сприяла ┐м. Мiсяць давно зайшов, по осiнньому небу пересувались раз
у раз хмари, тьмарячи i той невеличкий свiт, яким блищали з неба на  землю
зiрки.
   - Я пойду попереду, а ви за мною,- сказав Роман товаришам.
   Силкувався говорити спокiйно, а самого трусила пропасниця, як  пiдходив
до крайньо┐ хати.
   Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрiвся, а далi - там  уже
скрiзь можна городами.
   Швидко й обережно перейшли вулицю.  Стрiли  таки  й  стукача,  але  вiн
любiсiнько задрiмав на одному пiддашшi.
   - Через тин! -  скомандував  тихо  Роман.  Перескочили  так,  що  й  не
трiснуло.  Роман  iшов  попереду  знайомими  стежками,   обминаючи   всякi
небезпечнi мiсця. Ще раз перелiзли тин i опинилися на луцi.
   - Тепер ми дома,- сказав Роман.- Просто лукою дойтiть до того провулка,
що мимо наш двiр... У провулок - ворота з току.
   - А на току, в клунi, спить у вас хто? - спитав Ярош.
   - Не знаю.
   Дiйшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота i впустив товаришiв.
   - Прихилiться отут пiд тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем  хто
в клунi.
   - Яз тобою,сказав Ярош. Вiн ще не певний був, що Роман  не  зрадить,  i
боявся пустити його самого.
   - Нельзя,вiдказав парубок,- меня собаки знають,  а  ║желi  з  вами,  то
загавкають. Я сам конi виведу аж сюди.
   Доводилося коритися.
   - На шворiнь - може, прибо┐ вирвать доведеться.
   - Давайте!
   Ярош з Патроклом прихилилися бiля плоту в затiнку. Роман  з  шворнем  у
руках тихо, обережно пiдiйшов до клунi. На ┐й висiв замок. Це добре. Роман
пiдiйшов до других ворiт, одчинив i ввiйшов у двiр. Там було темно й тихо.
Собаки загарчали були, але Роман обiзвався до ┐х стиха,  кинув  ┐м  хлiба.
Пiзнавши його, вони замовкли i почали ┐сти хлiб. Роман тим часом  пiдiйшов
до кiнницi. Замкнено. Заложив шворiнь одним кiнцем i  здорово  смикнув  до
себе за другий. Поганенькi прибо┐  давно  вже  поiржавiли,  i  один  зараз
одскочив.  Одчинив  дверi  i  ввiйшов.  Вiн  знав,   що   коней   звичайно
прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не  мирив.  Роман
налапав ┐х морди руками,-  всi  тро║  дома.  На  двох  були  вуздечки,  на
третьому - оброть. На звиклому мiсцi на кiлку знайшов вуздечку i надiв  на
коня. Обережно вивiв двох коней  i  передав  ┐х  товаришам.  По  третього,
баского жеребця, вернувся знову. Вивiвши його, зачинив кiнницю i  притулив
прибой,- мов нiчого не займано.  Тим  часом  товаришi  вже  були  верхи  в
провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи:  "А  то
як кинуть, то ще стукач побачить".
   Скочив на коня, i всi тро║ тихо посунули провулком. Тепер уже  городами
не перескочиш - треба було  ┐хати  вулицею.  То  було  найгiрше.  Але  сон
пригорнув усе село. Нiде нi лялечки, нiщо не шелесне. Тiльки чуть було, як
по хлiвах чмиха║ товарина. Стукач десь стукав, та  далеко.  Гавкнула  була
раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало  озиватися  в
грудях. Дух забило. Але собака мала поганий  нiс  i  не  дочулася  чужого.
Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без  мiри  довга.  Такою
довгою вона нiколи Романовi не  здавалася.  Двi  перi┐  покрiвель  тяглися
скiльки видно i зникали в темрявi. Здавалося, що ┐м i там нема  краю.  Ось
Миколина хата... Семенова повiтка... Як далеко ще... Роман ударив би коня,
полетiв би з усi║┐ сили, але  не  мiг  цього  зробити,  мусив  ┐хати  тихо
слiдком за  отаманом...  Замаячила  Костенкова  клуня...  За  нею  ще  три
двори... Ось уже й останню хату видко...
   - А хто це? Стiй!
   Висока постать ураз виявилась серед  темряви  перед  Ярошевим  конем  i
вхопила його за вуздечку. Роман побачив,  як  Ярош,  не  спиняючись,  зняв
угору руку з шворнем i вдарив униз. Чоловiк застогнав i  впав  бiля  коня.
Знову звелася рука, шворiнь упав коневi на бiк. Кiнь  рвонувся  i  полетiв
наперед, за ┐м два iншi. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в  боки.
В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рiвним шляхом. Аж  вiтер
у вухах свистiв.
   Добре вигодованi конi гнали з усi║┐ сили  i  бiгли  довго.  Перескочили
верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня i пустив його  ходою,  щоб  дати
хвилину вiдпочинку. Роман та Патрокл пiд'┐хали до нього.
   - Чорт його зна║, погана штука! - сказав Хвигу-ровський.
   - Що? - спитав Ярош.
   - Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?
   - По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,- по головi!
   I знову погнав коня.
   Романовi стало моторошно. Невже це чоловiка вбито? Тодi йому здавалося,
що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися вiд нього. Але як по головi
i той упав...
   Звернули з шляху i погнали улiворуч. Дорога збiгала в яр. Куди це вони?
Роман силкувався вгадати, пiзнати, що це, i якось не мiг.  Замаячила  купа
дерев, далi хата велика... Пiзнав-таки: Гапонiв хутiр.
   Якийсь Гапон тут жив. Як його звали  справдi,  Роман  не  знав,  а  всi
називали Гапоном. Таке собi: нi пан, нi мужик. Мав свiй  хуторець,  трошки
хазяйнував... Щось про його люди гомонiли, та Роман тепер не мiг iзгадати.
Чого ж вони туди ┐дуть?
   Пiд'┐хали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив  ворота  i  впустив
товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:
   - Одчини!
   Мабуть, хазя┐н пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов,  накинувши  наопашку
свиту.
   - Ти, Яроше?
   - Атож.
   - А хто ж з тобою?
   - Патрокл Степанович та ще хлопець... новачок.
   - А що?
   - Тро║ добрих,одказав Ярош.
   - Звiдки?
   - З Диблiв... од Сиваша Пилипа.
   - Можно до завтрього?
   - Н║, катай зараз. Тво┐ хлопцi дома?
   - Дома. А хiба що?
   - Нещасливо случилось: довелось одбиваться.
   - Погано,цмокнув Гапон.- Треба, коли так, по-спiшатись. Зайдемо в хату?
   -Н║,-вiдказав Ярош,-не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.
   Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.
   - А для какого дела? - питав Роман у Патрокла.
   - А що ж ми самi ┐х будемо вести? Ми гайда додому. А тут  товариство  i
одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до  свiту
верстов за шiстдесят будуть.
   Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз  Гапоном,  i  пiшли
швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.
   - Чу║ш, нашi конi по┐хали,- тихо промовив Патрокл до Романа.
   Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.
   - Молодцi, що не баряться,- сказав Ярош.
   Усi змовкли, бо всiх обняла  думка  про  стукача.  Найбiльше  ця  думка
турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i  зараз
же й видко,  яке  воно  погане.  А  що,  як  Ярош  убив  чоловiка?  Уже  ж
шукатимуть, а як найдуть... Не минеш каторги, Сибiру.
   А втiм... не такий страшний чорт, як  його  малюють.  Не  кожного  ж  i
ловлять. Може, ще так минеться.
   Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай  ┐м  бiс!
Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.
   Шляхом проз ┐х про┐хали якiсь  селяни,  торохтячи  возами,-  мабуть,  у
город на базар.
   - От якби цi клапоухi  стультуси  знали,  звiдки  ми  йдемо!  -  сказав
Патрокл.- Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!
   - Какую правду? - спитав Роман.
   - А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми  забрали
коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам  бебехи  повiдбивали.
От i страждання за правду!
   Роман та Ярош зареготались. Усi  тро║  почали  весело  базiкати.  Роман
зовсiм забув про сво┐ страхи, мов нiчого й не сталося.
   Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб ┐х не  помiчено
вкупi, кожен пiшов сам собi iншою  вулицею.  Але  Роман  прийшов  таки  до
Яроша, i вдвох iз ┐м спали довго - аж до пiвдня.
   Уставши, Роман пiшов на точок,- не так щоб заробити, а бiльше,  щоб  не
дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого  неначе,
а тiльки все мов щось муля║ його, i таке негарне якесь, нелюбе... I сам не
зна║ що, аж поки згада║: це ж тая крадiжка... Так мов вона на йому  висне.
Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на  грiх  почувався,  а  тiльки
погано, що мов довбню  над  собою  чу║ш:  от-от  виявиться...  от-от  щось
погане, важке станеться...
   Минув  день,  i  вже  про  ┐х  справу  пiшла  поголоска,  i  на  базарi
розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.
   - Пустяк! - одказав той.- Сьогоднi з тих кра┐в  був  знакомий  чоловiк.
Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав
довго, бо таки трохи й голову... Та вичуха║ться!..
   Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А  все  страшно.  I  вiн  спитав
Яроша:
   - А що, сильно шукають?
   - Пойди та спроси в тих, хто шука║. Ти  вже  й  бо┐шся?  Ого-го!  Тепер
пущай  шукають!  Першо┐  ночi  не  пiймали,  то   вже   чортового   батька
знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi  продано.  Скоро  й  д║н║жки
получим.
   Пiсля цi║┐ розмови Романiв страх  десь  подiвся  i  вже  нiщо  йому  не
муляло. Стукач живий, ┐х не найдуть,- чого ж  iще?  Незабаром  Ярош  оддав
йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв  за  вiсiмдесят,  бо  конi
були добрi, але частка з ┐х припадала  Гапоновi,  а  Ярош  одiбрав  тiльки
п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та
Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього
дiла.
   - А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то  й
не так зароблятимеш.
   Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко
багато грошей мати! Роман купив собi пальто,  причепурився  трохи.  Ну,  а
тепер що?
   Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з  чого  жити,-  тодi
покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав,  то  так  i  зробити
треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм,
треба ж!..
   Пiшов  знову  туди-сюди...  походив,  поникав...  Нiде  нiчого  нема  й
тепер... Це дратувало Романа: всi його мрi┐ про те, щоб  зробитися  паном,
вибившися з мужицтва, блiдли й зникали... Нi з чим не щастило! Оце його  й
дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман  до  чарки,  i
скоро брався, то незабаром було все добре...
   А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало ┐х  саме
стiльки, скiльки було тi║┐ ночi, як iшов  по  конi  до  батькового  двору.
Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша
i тi║┐ ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки...
   Не  минуло  й  мiсяця,  як  вже  коноводи  прийняли  Романа  до   свого
злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми  чоловiк,
рахуючи й Романа. За отамана був Ярош - зручний, смiлий i хитрий  коновод.
Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ  i  хоча
за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз,
та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений.  Самi
коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву  справу
вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки  приймав  i  вiдбував
кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто  на  отамана.  Не
сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали  його
за злодiйське завзяття й смiлiсть - так само,  як  поважають  промiж  себе
люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались  його  невiдмовно,  i
вiн умiв порядкувати над людьми, умiв  нагнати  страху  й  накарати,  коли
треба. Не вмiв жалiти, але цього  вiд  його  нiхто  й  не  сподiвавсь,  а,
навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалi║, слухався дужче. Через  це
нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було  такого  ладу  й
послуху, як у Яроша.
   Товариство здебiльшого не вкупi ходило на  здобитки,  а  так,  що  одна
частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з  Левдиком.  Хвигуровський,
дякiв син, справдi колись учився в семiнарi┐, але, бувши вже в пiдстаршому
класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора,
а iнспектора штовхнув. Його  вигнали  з  семiнарi┐,  та  ще  й  з  "вовчим
бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та  вiн  i  не
мiг би цього зробити, бо в семiнарi┐ вчився коштом духовенства, а в батька
грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його  напався,
що хлопець утiк з дому в город шукати  якогось  заробiтку.  Але  вигнаному
семiнаровi не так легко було його знайти, а надто  -  що  вiн  звик  пити.
Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго
на  ┐й  удержався.  Почав  тодi  мiняти  одну  службу  на  другу;  був   i
прикажчиком,  i  листоношею,  i  кондуктором  на  залiзницi,  починав  був
торгувати дрiбною копi║чною бакалi║ю, але  скрiзь  йому  не  щастило:  або
погризеться з хазя┐ном п'яний, або в рахунках наплута║ (собi на  користь),
або ще щось... а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився
вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав
неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з  цих  шинкiв
доля й звела його з Ярошем... У товариствi його поважали, що  "вчений"  та
що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi.
А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати  в
тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.
   За це з Патроклом ворогував Левдик - добрий i хитрий  коновод,  але  ще
гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то  Ярош  завсiгди
ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому,  як
Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив
у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз  у
раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.
   Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими  товаришами,  як  доводилося
дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.
   Опрiч товаришiв, були ще й так  собi  помiчники:  цих  не  приймано  до
товариства, вони навiть не знали, що ║ спiлка, але кликано ┐х, коли  треба
було на помiч у якiй справi, i за те ┐м плачено, 3-межи  цих  людей  часом
вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.
   Таких товариств на широкому просторi нашо┐ землi було не одно. Вони мов
сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було  самостiйне,  i  кожне
мало свою округу, свою частку землi, територi┐, i  тiльки  на  цiй  частцi
товариство й мало право робити сво║ дiло.  Скоро  воно  переступало  межу,
захоплювало щось з територi┐  сусiднього  товариства,  то  з  цього  зараз
повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i  бiйка:  коли  одно
товариство ловило людей з iншого на вчинку на сво┐й  землi,  то  без  жалю
било ┐х i проганяло.
   Але було дещо, що й зв'язувало промiж себе товариства: вони одне одному
допомагали переводити якомога далi  вiд  крадiжки  конi  й  продавати  ┐х.
Крадучи конi, Ярошеве городянське товариство не вело ┐х продавати  в  свiй
город, а передавало iншому товариству, а те часом знов  iншому,  i  бували
такi випадки, що за однi сутки вкрадена коняка опиниться  за  яких  двiстi
верстов, у третiй уже губернi┐. В цiй справi дуже допомагав Гапон. Сам вiн
коней не брав, але мав двох дорослих синiв i  вкупi  з  ними  передержував
крадених i одводив ┐х до iншого товариства  або  й  просто  на  продаж.  I
Гапон, i кожне iнше товариство, продавши конi,  зоставля-ли  собi  звича║м
установлену частку грошей за "комiсiю", а все iнше  передавали  тому,  вiд
кого мали конi. I так грошi передавалися аж доти, поки  доходили  до  того
товариства, що i вкрало конi. Контролю тут, звiсно,  не  могло  бути,  але
всiм  коноводам  дуже  залежало  на  тому,  щоб  по  змозi  все  було  без
одурювання, i через те цi справи роблено  бiльш-менш  чесно.  Та  коноводи
завсiгди знали, скiльки за яку коняку можна б узяти, то  вже  коли  грошей
приходило менше, часом сварилися, i це примушувало iнших бути обачнiшими й
чеснiшими.
   Коноводи, поруч з палiями, були завсiгди нашому  селяниновi  найлютiшим
ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набiга║ на село, хапа║,
що зможе, i знову тiка║, так i тi┐ коноводи. Як до вовка  не  мали  селяни
нiякого змилування, нiякого жалю, так не мали вони його до  коновода.  Аби
попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч i засудить на
рiк чи там скiльки в острог, дак що з того? Вийде злодiяка на  волю  та  й
почне мститися на людях, то ще гiрше ┐м буде, нiж як його суд i не  карав.
Хiба ж мало такого бувало, що коновод, одсидiвши в острозi, приходив у  те
село, де його пiймано, та й палив його так, що й  зовсiм  усього  рiшалися
люди? Через те селяни карали такого злодiя самi.
   Серед коноводiв раз у раз оповiдано страшнi й правдивi пригоди  з  тими
злодiями, якi потрапляли до рук селянам. Пiймано одного  серед  степу,  як
уночi хотiв забрати конi, та зараз же кийками його i  вбито!  I  так  люто
бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тiла зроблено страшну купу
кiсток, м'яса й кровi. Найдено цю купу на полi, довго полiцiя шукала,  хто
це зробив i кого це вбито, але нiчого не могла знайти. Знало, хто й  кого,
багато людей: знали про це  коноводи,  але  мовчали,  щоб  самих  себе  не
виявити, знало чимало селян, та хто ж би з-промiж ┐х став виказувати?
   Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, i тодi виннi
йшли на Сибiр.  Через  те  коновода  карано  здебiльшого  iнакше:  бито  й
мордовано так, щоб уже здоров'я не могло до нього вернутися i  вiн  або  в
тюрмi, або незабаром пiсля не┐ попрощався з цим свiтом i не мiг уже бiльше
нiкому шкодити. I як тiльки не мордовано безщасних!  Одному  повикручувано
руки й ноги, другого пекли сiрниками, третьому стягли  i  зв'язали  докупи
голову з ногами i так покинули лежати всю нiч... Вигадали ще так бити,  що
признакiв на тiлi  не  було,  що  бито,-  нiхто  тодi  й  не  причепиться.
Вiзьмуть, прив'яжуть чоловiка спиною до дошки, а тодi  пiднiмуть  дошку  з
ним  та  й  кидають  на  землю.  Пiднiмають  та  й  кидають  -   аж   поки
вдовольняться. На тiлi нема нiяко┐  признаки,  що  бито,  а  в  катованого
коновода все всерединi повiдрива║ться. Мало таких, що виживали пiсля  того
довго.
   Громадянство викидало, виригало з-промiж себе людей, що не змогли з  ┐м
поладнати, не змогли знайти собi "чесного" шматка  хлiба  -  чи  то  через
нещасливi обставини  особистi,  чи  через  визискування  iнших,  чи  через
нещастя мати спадщиною iз батькiв  i  дiдiв  нахильнiсть  ламати  загально
додержуванi закони  власностi.  А  цi  викинутi  з  звичайного  ладу  люди
мстилися тодi на громадянствi, ставали йому ворогом i завзято  боролися  з
ним,  чим  могли.  Так  саме  боролися  за  право  жити,  iснувати,  як  i
громадянство.
   Такими  людьми  були  й  коноводи.  Вони  нападали  на  мужика,   мужик
оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони вiднiмали в мужика способи до  його
життя, а мужик  однiмав  у  ┐х  життя  чи  хоч  здоров'я,  волю.  Це  була
повсякчасна боротьба, вiйна часто кривава, а гiрша за звичайну вiйну  тим,
що вона нiколи не кiнчалася згодою...
   Роман також пристав до цi║┐ вiйни i незабаром зробився  у  нiй  воякою.
Дужий, зручний, смiлий  i  нахабний  -  вiн  подужував  скрiзь  i  щасливо
вискакував з небезпеки. В сво║му товариствi вiн був дуже корисний  чоловiк
ще й тим, що вiн був з Диблiв. Ярошеве товариство так добре вичистило свою
частку повiту, так обурило проти себе мужикiв i примусило ┐х  день  i  нiч
берегти сво┐ конi, що вже треба  було  трохи  перечасувати,  поки  все  це
затихне та  поки  мужики  розживуться  на  новi  конi.  Самi  Диблi  якось
зоставалися досi незайманi. Роман знав там кожен двiр, кожного  хазя┐на  i
через  те  був  чудовим  проводирем  товариству.  Незабаром  пiсля  першо┐
крадiжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а  тодi  знов  тро║...
Роман мав добрий заробiток, жив  на  окремiй  квартирi,-  у  тих  же  таки
Рiвчаках,- перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а  справдi
мав тiльки одно дiло...
   Жив добре, не сподiваючися бiди чи то не думаючи, забуваючи за не┐.
   Але вона за його не хотiла забувати.
   IV
   А що ж тим часом робила Левантина? Левантина зараз же почула про те, що
сталося з Романом: як його пiймано з салом, як iз  його  знущалися.  Тепер
усi тi, що ┐ми вiн гордував, були радi вiддячити  йому  за  те  гордування
лайкою чи глузуванням. А найбiльше нападався на його  рiдний  брат  Денис.
Той був такий лютий на Романа, що нiколи про його доброго слова не мав,  а
ганьбив, аж люди дивувались, що брат на брата так уста║.  Звiсно,  казали:
Роман ледащо, нероба, то ще й злодiйкуватий; але ж i Денисовi не  годилось
би так на його нападатися. А iншi обставали за Дениса, кажучи, що  такого,
як Роман, i милувати не можна - де ж таки!
   Усе те мусила слухати й Левантина, слухати й мовчати.  Озватися  словом
за Романа вона не смiла. Уже й так про не┐ та про його слава пiшла,  а  то
ще гiрше буде. Треба мовчати, нiби згоджу║ться.
   А серце не згоджувалось, не могло згодитися з тим. Йому Роман  здавався
iншим.
   Це погано вiн зробив, що сало взяв у батька, та ще ж це  дiло  не  таке
вже й страшне. Та'дже раз у раз i дочки й сини беруть  з  дому  нишком  на
складки i яйця, i борошно, i сало,  i  курей  -  усячину.  Як  довiда║ться
батько - погрима║ трохи, та й усе. I всi про це знають, i дарма. А тут яку
бучу збили: злодiя з парубка вчинили, хотiли в холодну  посадити,  рiзками
бити! Чи то ж правда? Звiсно, Роман не на складку брав, а так... Але  ж...
то ж iз дому, там же й його, Романова, частка була. Хоч i погано, та як же
було йому не взяти, коли йому з дому нiчого  не  давали?  Прохав  же,  щоб
оддiлити, так нi! А як би це гарно було! Роман казав ┐й, що тодi  б  зараз
почав торгувати бакалi║ю... i вони побралися б... А тепер  -  що  сталося?
Хто винен? Денис та батько й виннi... Зiнько - нi, бо вiн  добрий:  тiльки
вiн сам i обороняв Романа, Дениса спиняв...
   Такими думками силкувалася виправдати вкохану людину бiдолашна дiвчина.
Вона сама. почувала, що трохи воно не так, що i Роман грiшний у  всiй  цiй
справi з сiм'║ю... Та на нього i так усi нападаються,- невже ж i  вона  ще
нападатиметься? Вона, що так його любить?!
   А любила вона його дуже. Так його любила, що все вiддала...
   I що ж тепер буде? Невже Роман так ┐┐ й покинув i не вернеться  бiльше?
Нi, нi, цього не може бути, вона тому певна. Звiсно,  не  може  вiн  тепер
знову вернутись сюди: так його зганьблено! Вiн пiшов у  город,  шука║  там
собi служби. I певно найде: город - не село. Хоч, може, й не вiдразу,  бо,
кажуть, i там пошукати ще треба. А як найде та влашту║ться, то й прийде по
не┐... або просто покличе ┐┐ до себе... Там вони звiнчаються та й житимуть
собi любо, забувши про це село i про недобрих у ньому людей.
   Тiльки коли б швидше вiн це зробив, щоб не спiзнився. Бо як  спiзниться
- ой сорому, великого сорому зазна║ вона тут на селi. Де ж таки: покритка!
Яка мати, скажуть, така й дочка. Уже ж як ┐й вибивали очi  тi║ю  безщасною
матiр'ю, то, мабуть, ┐┐ душi й на тiм свiтi нема  впокою!  А  тодi  вже  й
поготiв. I погане цуценя гавкатиме.
   "Ой Романе, Романочку! Який ти гарний, що й душу тобi вiддала,  а  який
ти недобрий, що не пожалiв i вiночка дiвочого!  Якби  не  це,  дожидала  б
тебе, виглядала б тебе спiваючи, смiло б увiчi всiм дивилася,  не  боялась
би за тебе словом озватися, вiд лихих ворогiв тебе оборонити!  А  тепер...
Та вже не вернеш! Тiльки ж пожалiй мене, пошануй мене тепер, бо ти ж  менi
тепер i батько, й матiнка, i дружина вiрная. А я ж тобi вiрю, а я  ж  тебе
дожидаюся!"
   Вiрила й дожидалася...
   А про Романа не було й чутки. Дибляни ┐здили на базар не до мiста, а до
близького великого мiстечка, то мало що й знали про той город, як там i що
там. То й про Романа  нiчого  не  знали:  як  пiшов,  то  як  вода  вмила.
Левантина вже й прислухалася, й причувалася, вже  й  розпитувалася  декого
обережно,- нi, нiчого не чуть.
   Мабуть, йому, бiдному, не щастить там, мабуть,  вiн  шука║,  та  нiчого
знайти не може. Це бува║. От Стецько Гавриленко розказував, що одного разу
два мiсяцi тiльки й жив з того, що на  поденнiй  коли-не-коли  заробляв...
так нiчого й не добувсь у городi та й вернувся  додому.  Коли  б  цього  й
Романовi не було! Поможи йому, мати божа!
   А мiсяцi минали...
   От i рiздвянi свята... Яка рада  звичайно  Левантина  рiздвяним  святам
бувала! Як весело, випросившися, вимолившися в хазяйки, бiгати з дiвчатами
по селу, колядувати, смiятися, гуляти на волi!.. А цього року й колядувати
не пiшла: сказала дiвчатам, що хазяйка не пустить. Може б, i  пустила,  та
Левантина й не питалася.
   Вона все дожидала: може, рiздвяними святами Роман прийде. Може, досi де
службу добру ма║, то й прийде з родичами помиритися. Вона  позирала  через
тин до Сивашiв у двiр i вбиралася в святий день, думаючи:  причепурюся,  а
може...
   Та нi, нема... Минув Новий рiк, минуло Водохреще... Уже й не буде...
   Пiшов не попрощавшися... Невже ж i побачитися не доведеться? А що ж  iз
нею буде?
   Сумна та нерадiсна збiгла зима, не було радiснiше й  повеснi.  Сонце  з
неба смi║ться, а в Левантини рясним дощем сльози капають;  квiтки  радiсно
вiтають життя молоде, а бiдолашна  сво║  життя  проклина║...  Дiвчата  над
рiчкою веснянок вигукують,  i  далеко-далеко  несуть  ┐х  голос  лепетливi
хвилi; а безщаснiй Левантинi не до  спiву,  в  не┐  одна  думка  -  тяжка,
пекуча...
   Так, вона повинна стати матiр'ю.
   Матiр'ю! Не матiр'ю, щасливою сво┐ми дiтьми, не  дружиною,  радiсною  з
свого чоловiка, хазяйкою у власнiй  хатi!..  Ох,  яке  це  велике,  велике
щастя! Але не такою вона буде.
   Не пишатися вона буде сво║ю дитиною перед людьми,  а  ховатися  з  нею,
очей не смiючи звести на людей!
   Сором!.. Ганьба!..
   А за вiщо? Невже це такий великий, непрощений  грiх?  Хiба  то  не  бог
iзробив так, що дiвчина ста║ жiнкою, матiр'ю? Якби бог хотiв, щоб у  самих
тiльки вiнчаних були дiти, то вiн би так i зробив. А то ж не зробив! За що
ж люди карають, глузують, знущаються?
   Левантина не могла зрозумiти, не могла найти вiдповiдi на  тi  питання,
тiльки мучилась ┐ми тяжко, мучилась уже самими думками  про  те  лихо,  що
мало ще прийти, впасти на не┐.
   А лихо йшло помалу, не поспiшаючись,  але  не  перестаючи  наближатися,
неминуче, невблаганне. Бiдолашна щодня оглядала, навiть мiряла поясом свiй
стан i плакала, плакала... Скоро всi вже побачать!..
   Вона того не знала, що цiкавi давно вже побачили, давно вже  плели  про
не┐ всячину. Не знала, аж поки сама почула одного  разу.  Розмовляло  дво║
дiвчат на вулицi й не помiтили, як вона наблизилась, бо темно  було.  Вона
почула, як Химка казала:
   - Гляди, щоб i з нею не було так, як з Левантиною!
   - А що? - попитала Вустя.
   - Ото, дурка! Хiба ти не помiтила?
   - Або ж нi!
   - Так змарнiла з обличчя, а стан який повний - скоро  ходитиме,  як  та
копиця.
   Тiкала вiд ┐х, землi пiд собою  не  чуючи,  i  ридала  тяжко,  страшно,
забившись головою в солому в тiй самiй повiтцi.
   Господи! Невже вiн покинув ┐┐? На поталу ворогам, на глум,  на  ганьбу!
Хоч би розпитати кого про його, хоч би довiдатися - де вiн, що вiн?
   Незабаром на селi почали розказувати, що Романа в городi нема,  що  вiн
покинув свiй край зовсiм, а по┐хав на службу в той город, де був солдатом.
Сплiв хтось, як звичайно плетуться серед людей усякi неправдивi звiстки. А
Левантина понила тому вiри.
   От тепер вона зна║, що покинув, забув. Коли так  далеко  пiшов,  то  не
вернеться.
   А може... Може, так трапилось, що тут нiде не мiг роботи знайти,  мусив
податися аж туди, де його знають i дадуть роботу. Тодi вернеться i  вiзьме
Левантину.
   Хоч би як безнадiйно все стояло, а людина завсiгди силку║ться  вдержати
в себе хоч крихтину маленьку надi┐, тих  солодких  пахощiв  зрадливих,  що
завертають  нам  голову,  щоб  ми  не  так  гостро   почували   мордування
невблаганного, немилосердного життя.
   А час минав. Бачили вже всi  Левантинине  лихо.  Дiвчина  ховалася  вiд
людей, але вiд хазяйки не могла сховатися. Уже ┐й та щодня вичитувала.
   Наближались жнива. Левантина повинна була в'язати.
   Одного разу ввечерi вона пiшла в хижку щось узяти. Враз почула  гострий
страшний бiль, що пронизував увесь живiт i крижi. Так заболiло,  що  ледве
встояла. Але тiльки на мить, бо зараз же й перестало.
   Левантина  зрозумiла,  що  почина║ться  воно,  те,  страшне.  Хоч  вона
попереду знала, що це неминуче, що воно вже наблизилося, але думка, що  це
буде ось зараз, цього вечора, що вже почалося, обняла  ┐┐  мов  огнем.  Не
думаючи, не розбираючи, що робить, Левантина кинулась з хижки, вискочила з
двору й побiгла аж на другий кiнець села.
   Бiгла, нiчого не тямлячи, не бачачи, серед темряви. I враз почула знову
той бiль, ще страшнiший, захиталась i впала, не вдержавшися  вiд  швидкого
бiгу. Упала просто животом на якусь колоду, що лежала пiд хатою... Мало не
зомлiла з болю.
   На щастя, нiхто ┐┐ там не побачив. Очутившись, пiдвелася i попленталась
уже помалу. Сама не думаючи про те, якось забiгла вона аж на той куток, де
жила стара баба Олiйничка, ┐┐ хрещена мати. Пiзнавши ┐┐  хату,  ввiйшла  в
сiни i не зважувалася йти далi.
   -  Хто  там?  -  запитала  баба   з   хати   i   зараз   же   вiдхилила
дверi.Левантино!.. Чого це ти хова║шся? Левантина вступила в хату i  впала
бабi до нiг:
   - Матiночко-голубочко!..
   Новий бiль перепинив ┐┐ слова...
   Вночi Левантина породила кволу дочку...
   Стручиха довго дожидалася з хижi Левантини i не могла дiждатися.
   - А вже менi ця проклятуща дiвка!  Пiде  та  й  сидить,  бодай  ти  там
каменем сiла! Ой, пiду зажену так, що аж спотикатиметься!
   Пiшла, але хижка стояла вiдчинена, а Левантини не було. Стручиха почала
гукати,- не озива║ться.
   - Мабуть, побiгла на вулицю! Тiльки й справля║  побiгунцi!  Бодай  тобi
ноги поплутало!
   Лягла спати, лютуючи i присягаючись одлатати завтра Левантину так,  щоб
довго згадувала. Але i вранцi Левантини не було. Сипала тодi  прокльонами,
мов горохом з решета:
   - А, iдолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу
дiвка! Бодай ти скрутилася i круг свiту пiшла, як ти вiд мене  пiшла!  Щоб
тобi руки покорчило та посудомило, як ти менi роботу кинула!
   - Кого це ви так кленете, кумо? - озвалася з вулицi до Стручихи ┐┐ кума
Вiвдя.
   - А кого ж, як не ту свiтопоганку Левантину, бодай би ┐┐ всю  болячками
взяло? Покинула мене саме в жнива.
   - Еге, вже й не вернеться, кумо! - вiдказала  Вiвдя.-  Кажуть,  у  баби
Олiйнички з дочкою лежить.
   - Та невже? От я ж ┐й дам!.. I хоч робота аж кричала, а Стручиха так  i
метнулась iз двору.
   - Куди ти, дурна? Куди? - кричав Струк, але не помагало:  розпалившися,
баба бiгла вулицею як скажена. Струк подивився ┐й услiд, плюнув:  -  Ну  й
бiсового заводу!.. З гадючих спинок iзшита!..
   А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбiгла до Олiйнички в  хату  така
люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала  на  полу,
бiля не┐ дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хатi.
   - А, ти тут, голубочко! - зашипiла  Стручиха  до  Левантини.-  Бач,  як
по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони вiдпочивають,  нажирувавшися
з паничем, та з ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку - яку  цяцю
набiгали? Бодай би воно тобi попухло!
   - Ось слухайте, Секлето,-  озвалася  до  не┐  поважно  бабуся.-  Ви  не
кричiть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно
вам нiчим не винне. Воно як янголятко, а ви до нього  з  нечистим  словом.
Ось як видужа║ Левантина, тодi вже з нею  будете  говорити.  А  тепер  або
сiдайте та гомонiть по-людському, або йдiть собi з богом!
   - А бодай би вас усiх  лиха  година  забрала!  -  крикнула  Стручиха  i
прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.
   Уже ж i лаяла вона Левантину кожному, з ким стрiвалася цими днями! Баби
похитували головами й казали:
   - Боже мiй, який свiт настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були
молодi...
   I вони починали хвалитися, якi то вони гарнi та звичайнi були  замолоду
i як тодi все добре було, а не так,  як  тепер,  що  парубок  iз  дiвчиною
тiльки моргнули одне на одного - вже й дитину нарядили.
   Судили Левантину, глузували з не┐, а таких, що жалiли, було мало. Жалiв
i парубок один.
   Цей один був Зiнько.
   Несмiливий з дiвчатами, так вiн i не зважився тодi заняти Левантину,  а
там заняв ┐┐ Роман. Ночуючи часом iз ним удвох, вiн помiтив, що той кудись
уночi ходить, а одного разу побачив його з Левантиною i  зрозумiв,  що  до
не┐ саме протоптав Роман стежку.
   I йому зробилося жалко й сумно...
   А далi почали про Левантину та про Романа говорити  всячину,  надто  як
той пiшов з села. Зiнько почував, що цьому може бути й правда, i знов йому
стало сумно й жалко дiвчини. Стрiвши ┐┐ одного разу саму, хотiв поговорити
з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку вiдказала i втекла. З того часу
обминала його.
   А тепер вiн дочувся, що сталося. I сам не знав через вiщо, а обняв його
такий  жаль,  мов  за  сестрою  рiдною.  Пропала  дiвчина!  Загризуть  ┐┐,
заклюють. I як же не грiх Романовi, що занапастив ┐┐? Занапастив i  кинув,
бо це вже видко, що вiн до не┐ не вернеться. За що загине молоде, нiчим не
винне життя дiвоче? Йому б красуватися та пишатися, як квiтцi  пiд  теплим
сонечком, а от же мусить гинути.
   I дедалi Зiньковi все жалчiше та жалчiше Левантини було.  I  немов  усе
кращою та дорожчою вона йому ставала. Вiн i сам не знав, чого це йому так,
що вiн не спить ночами i все дума║ про  Левантину.  Дума║,  як  би  лиховi
запобiгти, як би ┐й допомогти... Але як би ж? Коли б вiн знав!
   Пiти в город, знайти Романа, розказати йому про  все,  посоромити,  щоб
вiн вернувся та взяв ┐┐? Такий Роман, що послуха║ться! Нiчого  з  того  не
буде! Та кажуть же, що його й нема║ в цьому городi, що вже подався кудись.
   А без його - хто тепер ┐┐ вiзьме? Ще добре, коли знайдеться який старий
удiвець з купою дiтей, то хоч за ┐м поневiрятиметься. А то й того не буде.
Бо хто ж таких бере?
   Але ж хiба то по правдi? Хiба вона така негарна дiвчина? Хiба цього  не
може бути з кожною? А вона ж  ще  й  сирота:  нiкому  було  ┐┐  доглянути,
напутити, остерегти. Може, вона багато лiпша, нiж якi дiвчата, що  чесними
замiж пiшли, тiльки що поняла вiри такому... Дак чому ж  би  не  знайшовся
такий чоловiк, що взяв би ┐┐?
   Тому, що не всi так думають, як вiн.
   Ну, а вiн дума║ так, як треба, то... Чому б вiн не мiг ┐┐ взяти?
   Вiн почав думати про це, i чого  не  могло  зробити  молоде  парубоцьке
почування, те робив тепер глибокий людяний жаль...
   Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як  уже  побачила,  який
вiн ║сть?
   Зiнько мiг би бути щасливий з нею, та й ┐й було б добре.
   А смiятимуться з нього?
   От так! А хiба не смiються з того, що вiн горiлки не п'║?
   I дедалi вiн думав, то вже бiльше й бiльше йому  здавалося,  що  так  i
треба зробити.
   Довiдавшися, що Левантина вже встала з пологiв, вiн перечасував  кiльки
днiв, а тодi пiшов до не┐.
   Баби Олiйнички в хатi не було, як Зiнько туди прийшов, а Левантина саме
сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервонiла i
не знала, що ┐й робити й казати.
   - Здорова була. Левантине! - промовив до не┐ Зiнько, але в  не┐  тiльки
губи заворушилися, щоб одповiсти  на  привiтання,  а  вимовити  нiчого  не
могла.
   - А що, баби нема дома? - питав далi парубок.
   - Нема...ледве вимовила дiвчина.
   - То й добре: менi ┐┐ й не треба, бо я прийшов не до не┐,  а  до  тебе,
Левантине...
   Левантина почервонiла ще дужче, ┐й чогось стало так нiяково  пiсля  цих
слiв, що вона ладна була б крiзь землю пiти.
   - Сiдайте!..прошепотiла, не дивлячись на  нього,  i  не  вiдходила  вiд
полу, нахилившись над дитиною, мов усе ┐┐ сповивала. А Зiнько .й  собi  не
знав, як йому почати, i сидiв мовчки: почував, що  так  же  не  можна,  що
мусить же озватися, а не знав як. I враз, несподiвано собi самому, встав i
пiдiйшов до Левантини.
   Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тiльки голова ┐й схилилася
ще нижче.
   Зiнько став бiля не┐, i вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним
личком  ново┐  на  свiтi  людини.  Вона  спала,  якось  жалiбно,   болiсно
скривившися.
   - Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?
   Вона почула цей трохи тремтячий голос, цi дивнi задля не┐ слова, але не
могла ще ┐х зрозумiти. А вiн казав далi:
   - Я буду йому таким батьком, мовби це моя рiдна дитина була.  Я  нiколи
тобi не згадаю... Я тебе любитиму й шануватиму... Пiдеш за мене?
   Вона вже глядiла  на  його,  все  ще  не  розумiючи  того  дивовижного,
нечуваного, несподiваного, що вiн казав. I вiдразу зрозумiла.
   - Нi, нi! - скрикнула, оступаючись назад.- Я не хочу! Не хочу!
   I простягла поперед  себе  руку,  мов  обороняючись  од  його.  А  вiн,
здивований, уражений цим гострим i несподiваним "нi", не знав  що  казати,
мовчав кiлька мить, аж поки знайшов слова:
   - Левантине, хiба я тобi такий нелюбий? Хiба я тебе коли покривдив чим?
Не покривджу й тодi, як будеш менi дружиною. Подумай, Левантине, яке  тобi
життя буде - покинутiй дiвчинi з дитиною! А  пiдеш  за  мене,  будеш  менi
жiнкою - я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як i всi.
   Голосний плач, ридання озвалося на тi  слова.  Вона  плакала,  припавши
йому до плеча, обнявши його, мiшаючи слова з слiзьми. А вiн пригорнув ┐┐ i
слухав тi безнадiйнi слова, бiльш угадуючи, нiж чуючи ┐х серед плачу:
   - Зiнечку, братику рiднесенький! Не можу я тобi бути дружиною!..  То  в
тебе серце золоте, душа твоя свята... А де ж менi тобi дружиною бути? Та з
тебе люди смiятимуться, просвiтку тобi не буде... братову покритку взяв...
   - Що менi до людей?.. Хай люди що хочуть говорять,  аби  менi  ти  люба
була. А кривдити тебе я не дозволю нiкому.
   - Та людям рота не замажеш... казатимуть, що схочуть, бо на мене  тепер
вiльно казати... Не хочу я, щоб через мене свiт  собi  зав'язав!..  Вiзьми
собi дiвчину гарну, чесну,- вона тобi буде дружиною...
   - Ти менi милiша за всiх.
   Перестала плакати, випручалася з рук...
   - Сядь, Зiньку, сядь там! Не займай мене! Сiв на лавi.
   -  То  тво║  серце  добре  озива║ться,   так   каже.   Хай   тебе   бог
благословить!.. Щастя з  любою  дружиною  дасть!..  А  мене,  братику,  не
займай! Мо║ вже пропало... Дружиною тобi не буду... нiколи... Тiльки  рано
й вечiр молитимусь за тебе.
   Стояла як бiль бiла, тiльки очi великi й  глибокi  сяли  якимсь  дивним
ся║вом на схудлому, змарнiлому обличчi...
   А вiн умовляв ┐┐, силкуючися добрати слiв таких, щоб зайняти  ┐й  серце
зглибока. I займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не  знав  як,
але не мiг ┐┐ слова побороти.
   З тим пiшов з хати.
   А вона, сама зоставшися, похилилась на пiл,  припала  до  дитини  та  й
занiмiла... тiльки здригалося тiло, знеможене хворобою  й  пекучим  горем,
тiльки болiла душа так, як ще нiколи не болiла, мов прощалася з усiм, що ║
красного та ясного в життi, з усiма пахощами, теплом i свiтом його...
   Зiнько йшов i думав про те, що йому робити. Не любив покидати того,  що
починав.  Постановив  переча-сувати,  поки   Левантина   заспоко┐ться   та
роздума║ться, побачить, що так  лiпше,  як  вiн  каже.  А  тим  часом  мав
порадитися, поговорити про це з батьком.
   I незабаром,  бувши  з  ним  на  самотi,  заговорив,  що  хоче  сватати
Левантину.
   - Як то? - спитав старий Сиваш, дивуючися. Зiнько почав розказувати, як
i що вiн про це дума║... Старий аж розсердився:
   - Що це ти, сину, вигадав? Хiба ж так годиться? Чи тобi  нема  отецько┐
дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?
   - То ваша онука, тая дитина, тату.
   - Що ти менi вибива║ш очi тi║ю онукою? Хiба я ┐й велiв Романа  до  себе
пускати? А тобi грiх великий, що ти надумав братову покритку брати.
   Увiйшла мати, довiдалася, про що мова, i ще гiрше надалася на Зiнька:
   - I не вигадуй менi! I слухати того не  хочу!  I  очi  мо┐  на  не┐  не
дивляться! Поки я в хатi - вона в хатi не буде.
   Зiнько починав сердитися:
   - Вам хочеться багато┐ собi невiстки, а про те не дума║те, що нам  усiм
треба дбати, щоб Романiв грiх спокутувати, занапащену дiвчину обрятувати.
   - Нiхто ┐┐ не занапащав! - оступалася за Романа  мати.-  Сама  до  його
бiгала. Коли набiгала, то нехай з тим i панька║ться, а в мо┐й хатi не буде
┐┐!
   - Якби ┐┐ Роман брав,- озвався батько,- я не то не боронив би  йому,  а
ще й звелiв би. Може, вона менi й не пiд мислi, та вже коли  так  сталося,
то треба. А тобi не годиться, грiх!
   - Грiх? - сказав Зiнько.- Нiякого, тату, грiха тут нема. Грiх  покинути
покривджену дiвчину на поталу людям;  а  зробити  ┐й  добро,  покрити  тую
кривду - це не грiх.
   - Авжеж! - розсердився Сиваш.- Ти зна║ш! Мудрi такi поробилися,  що  за
батькiв розумнiшi. Споконвiку грiхом було, а тепер уже в вас добром стало!
   - Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.
   - Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно  сталося,  так  не  за
нас-i перестане. А ти менi те й з  думки  викинь,  бо  я  того  нiколи  не
попущу!
   Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то  тепер  не  переважиш  його.
Надумав поки мовчати, а самому сво║┐ думки не кидати.
   А тим часом у  Левантини  новий  був  клопiт:  дитина  нездужала.  Баба
Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi  впала.  Воно  до
того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася  та,  виживши  тiльки
два тижнi, й умерла.
   Левантина йшла за маленькою труною  i  плакала  гiрко.  Бо  це  вже  не
дiвчина була, що ┐й дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить  уже  мати,
що втратила частку само┐ себе...
   Другого дня ввечерi Левантина  пiшла  до  Струкiв.  Увiйшла  в  хату  i
несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла  нова
наймичка. Та Левантина й сама  не  хотiла  жити  в  Струкiв,  а  за  iншим
прийшла.
   - А, здорова! Чого  тобi?  -  вiдказала  Стручиха  не-прихильно  на  ┐┐
здоровкання.
   - Прийшла вам подякувати за службу, тiтко, та щоб  ви  менi  грошi  мо┐
вiддали.
   - Якi грошi?
   - А за вами ж мо┐х зароблених шiсть рублiв.
   - Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу  цiну
наймати, а тепер ще й грошi править! Нема в мене тво┐х грошей!  Якi  були,
то всi пiшли на дорогу цiну оцiй дiвцi.
   То було правда, що Стручиха по║дналася з новою наймичкою  дорожче,  нiж
iз Левантиною, але ж вона не хотiла пам'ятати, що на всьому селi нiхто так
дешево не жив, як у не┐ Левантина.
   - Тiтко,озвалася дiвчина,- а бог же бачить!
   - Що ти менi тим очi вибива║ш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами
зазналася! Iди собi, йди вiдкiля прийшла!
   Струк розсердився:
   - Що ти справдi, стара, вереду║ш? Коли дiвчина заробила, то вiддай! Ну,
вiдверни там, що переплатила Гапцi, а то вiддай!
   Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три  карбованцi  й
вiддав Левантинi. Тим i здобрiла дiвчина замiсто шiстьох.
   "Пiду я з цього села! - думала Левантина,  вертаючись  до  баби.-  Пiду
свiт за очi! Тiльки тут i ║ добрих людей, що мати хрещена та Зiнько, а  то
хоч би воно все й завалилося, опрiче церкви божо┐! Пiду, де знайду роботу,
то там i стану".
   Випрохала собi в волостi бiлета, заплативши за нього два  карбованцi  з
сво┐х трьох, поклонилася в ноги матерi хрещенiй, за ласку й помiч дякуючи,
та й пiшла.
   Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небi саме  сонце  сходило  та  й
сипало золотим сво┐м промiнням i на хатки бiленькi, i на верби кучерявi, i
на далекий темний гай, i на широке поле... I все, що спало  або  ще  сонне
було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавостi i озивалося до могучого, без
краю високого й без краю  животворчого  свiтила  тисячма  рухiв,  голосiв,
пахощiв, кольорiв... Мов земля  здригнулася,  i  заблищали,  й  заплескали
хвилi свiтового життя...
   Тiльки в душi в Левантини нiщо не озвалося радiсним  голосом,  нiщо  не
прокинулося, опрiч iще бiльшого болю.
   Поглянула на село.
   - Не зазнала я в тобi  щастя-долi,  тiльки  слiзоньками  стежечки  сво┐
зросила. Нехай тi стежечки зелена рута покри║, а оця дорога до тебе терном
заросте, щоб i нога моя сюди на ступала бiльше!
   Пiшла не озираючись.
   V
   А тим часом, поки Левантина боролася з сво┐м лихом, у Диблях був розрух
великий i заколот. Зроду-звiку не чути, щоб  так  коней  крадено!  Бувало,
звiсно, що коли-не-коли i вкрадуть... та й  то  бувало  на  степу:  хлопцi
пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива
настала! Де ж таки! Просто в двiр iдуть, беруть конi - замалим не  з-перед
очей - та й ведуть. I не  можна  й  спинити,  страшно:  усяке  згаду║,  що
сталося з дiдом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дiд не вмер, та
добре ж,_ що незручно вдарено. А то й каюк дiдовi був би. I то з мiсяць  у
лiкарнi пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де  ж
таки! Тiльки чоловiк зiб'║ться, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже ┐┐
й нема, й нема. Не можна бiдолашному в пера вбитися.  Он  уже  в  скiлькох
забрано конi: у Сивашiв тро║, у  Хоменка  дво║,  у  Грицька,  у  Оксена...
Руйнують, та й годi, проклятi коноводи! Уже й засiдали на них, i  стерегли
- не пособля║ться. I не знати хто,- хоч би вiдав чоловiк, де шукати. А  то
як украли, то вже й пиши пропало.
   Найбiльше за всiх клопотався Денис. Та й було чого!  Скiльки  працював,
дбав, щоб збитися на добрi конi: збився, придбав i - от тобi, ма║ш! В одну
нiч - як вода вмила!.. Пiсля крадiжки вiн аж плакав з жалю й зо злостi.  I
досi як згада║, то так серце вогнем i вiзьметься. А надто ще... одно... Та
цього вiн нiкому не казав, не признавався... сам собi  думав  до  слушного
часу.
   У голову заходив, мiркуючи, що б його зробити.
   Нарештi йому таки пощастило.
   Пiсля того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,-  аж
поки люди забулися трохи та не так уже коней  берегти  стали.  А  вже  так
пiсля жнив украдено знову пару добрих  коней  у  Денисового  кума  Терешка
Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пiшов  до  нього.  Кум
такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далi каже:
   - От що, куме! Скiльки люди не шукали коней, нiхто досi не знаходив.  А
ми давай таке зробимо. к в Чорноусi знахар Гострогляд. Кажуть, що до  його
багато людей ходить ворожити, як конi або воли пропадуть, то як скаже  де,
то там i найде чоловiк.
   - Та невже? - зрадiв Тонконоженко.
   - пй-бо, правда! Угада║, мов там був. Ходiм до його!
   - А що ж йому треба нести?
   - Грошей. Кажуть, що треба положити скiлькись там рублiв.
   Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей  та  й  у  дорогу  вдвох  iз
Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка,  ще
бiльше, нiж Тонконоженка: що то скаже знахар?
   Увiйшли в Чорноус, зараз чоловiк воли жене,  вони  його  й  питають  за
Гострогляда.
   - А нащо вам? Чи не конi шука║те?
   - Авжеж, не що! - I вони  почали  йому  розказувати  про  сво║  лихо  i
питати, чи може тут Гострогляд допомогти.
   - Такий не може! Як скаже, то як ув око влiпить! Такий  знахар,  що  на
всю округу. Спершу вiн так помагав людям - од хвороби тощо, а це взявся  й
за злодi┐в ворожити. Народ до його так плавом i пливе, бо  як  сказав,  що
нi, то вже нi, а як сказав, що буде, то вже в тебе конi дома.
   Балакучий дядько залюбки розказував,  який  гарний  знахар  Гострогляд.
Йому до вподоби було, що в ┐х у селi та живе такий  великий  чоловiк,-  от
цiлком так, як город там якийсь хвалиться iнодi сво┐м славетним ученим, чи
що. А нашi подорожани залюбки його слухали i з великими  надiями  пiдiйшли
до знахарево┐ хати. У хату вступили не то з повагою до  не┐,  а  з  деяким
навiть страхом.
   Увiйшли в хату - знахар  мов  i  не  чу║  ┐х,  i  не  гляне.  Несмiливо
поставали бiля порога й промовили:
   - Здоровi були, дядьку!
   Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось
моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазя┐на. Чоловiк iще не
старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i  зв'язу║
пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи.  Тодi  глянув
на ┐х.
   Глянув - i Денис одразу зрозумiв, за  що  Гостроглядом  його  прозвано:
такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
   - А, здоровi, дядьки! Що скажете?
   - До вашо┐ милостi,- гостi вклонилися.
   - Сiдайте та кажiть!.. Хоч  я...-  припинився  i  так  пильно  на  обох
поглянув,- i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.
   Посiдали. Тонконоженко почав розказувати.  Гост-рогляд  слухав  мовчки,
iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.
   Вислухав, подумав...
   - Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються  куми,  i
кожна хвилина того дожидання за годину ┐м, мабуть, зда║ться. А знахар  усе
не йде та й не йде.
   Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар,  сiв  мовчки
за стiл, подумав...
   - Так-так-так... Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?
   - Вона! - скрикнув Тонконоженко.
   - На переднiх ногах мички бiлi?
   - пй-бо, вона! - Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.
   А знахар спокiйно та байдужно казав далi:
   - А другий кiнь вороний, добрий кiнь.
   - Ой, добрий! - вигукнув бiдолашний хазя┐н доброго коня.
   - Так... Знаю, де тво┐ конi. Можна знайти.
   -  Дядьку!  Будьте  милосерднi!  Скажiть   -   де!   Я   вже   вам   не
пожалiю!..прохав Тонконоженко,  стурбований  надi║ю  побачити  знову  сво┐
конi.
   - Та  що  ж...байдужно,  не  поспiшаючись,  одказав  знахар,-  можна  й
сказати... аби було за що.
   -  Та  я  хоч  i  зараз  ладен...  Кажiть  -  скiльки!   -   поспiшавсь
Тонконоженко.
   - Двадцять п'ять карбованцiв положи - матимеш конi.
   - Ой, це ж начебто й дорого буде! - зажурився Тонконоженко.
   - А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?
   - За одного сорок, а за другого сорок i три.
   - Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за ┐х  не  вiсiмдесят
три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу  дурно  робити:  воно  й  менi
сто┐ть. Та про мене - як зна║ш...
   Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому
вже й байдуже про Тонконоженковi конi.
   Жалко було Терешковi таку силу грошей давати.  Та  бачив,  що  iнак  не
поможеться. Спробував ще поторгу-ватися  з  Гостроглядом,  дак  той  i  не
озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив  ще  в
Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив ┐х Тонконоженко на стiл.  Знахар
мов i не глянув на них.
   - Сьогоднi в нас п'ятниця...- почав казати,- так, отже, в понедiлок, як
сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр... Зна║ш?  Там  будуть  тво┐  конi  стояти,
прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.
   - А як не будуть? - несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно:
а що, як грошi пропадуть?..
   - Кажу, що будуть, то будуть,- сердито вiдказав знахар.- А коли не ймеш
вiри, то хоч i назад грошi забери,- менi однаково. Тiльки вже тодi й коней
там не побачиш.
   Тонконоженко злякався й змовк.
   - Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому  конi  приведеш.
Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди  не
минеш. Чу║ш?
   I так подивився сво┐ми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi
мов поза спиною снiгом сипнуло.
   Денис спитався:
   - А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися -  хто  вiн
такий ║.
   - Ге!  Чого  схотiв!  Буде  й  того,  що  конi  знайдуться!  -  одказав
знахар.Того не можна. Воно, сказати,  можна  й  те,  да  тiльки  тодi  вже
повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або  про  те,  або  про  те
можна ворожити,тiльки про одно.
   - Та бог з ним! Менi вже хоч би конi! - махнув рукою Тонконоженко.
   Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило  хоч  те,
що конi знайдуться.
   Пiшли нашi додому, а згодом, слiдком за  ними,  подався  й  Гострогляд.
Узявши палицю, та й пiшов полями та гаями зiлля збирати.  Збираючи  зiлля,
дiйшов до Гапонового хутора: вiн же був бiля дороги з Чорноуса в Диблi.
   - А що, клю║? - спитав Гапон, увiвши гостя в хату.
   - Тонконоженковi конi... Ось двадцять i п'ять...- Вiн розказав про  те,
як приходили Терешко з Денисом.- Двадцятка вам, а п'ять рублiв мо┐.  Нехай
вашi хлопцi виведуть конi у Чорний яр,- так,  щоб  на  понедiлок  на  схiд
сонця були там прив'язанi до того великого дуба.
   - Отож-то й бiда менi, що конi вже не в мене. Бо я  знав,  що  до  мене
становий мав при┐хати за дiлом, дак я, щоб  тихше  було,  вiдiслав  ┐х  до
Лабзи. Та й з хлопцями клопiт: один хворий лежить, а другого далеко послав
за дiлом.
   - Шкода... Якби ж я знав, то я б iнак якось...
   - Ну, та дарма! Менi треба по┐хати в город. То  перекажу  Ярошевi,  щоб
хто з його хлопцiв вивiв конi.
   - Ото й добре!..
   Приятелi розiйшлись.
   А тим часом Денис усе думав про знахаря. Вiн не дивувався, що знахар  i
конi якi вгадав, i все зна║,-  бо  через  те  ж  вiн  i  знахар,  що  може
вгадати,- а дивувався, як це конi у Чорний  яр  потраплять.  Де  вони  там
вiзьмуться? Хто ┐х туди приведе? Може, злодi┐ там конi ховають? Дак  нi  -
незручно... Хiба самi прибiжать? Нi, не випада, бо казав знахар,  що  конi
будуть прив'язанi,- уже ж вони самi не прив'яжуться. А хто ж ┐х прив'яже?
   Цi думки не давали Денисовi спокою. А що, якби?.. А що,  якби  пiти  та
заховатися там помiж кущами та й допильнувати - де конi вiзьмуться?  Може,
таким робом викрив би вiн i коновода. Ото було б добре!
   Тiльки страшно! А що, як то  нечиста  сила  туди  конi  приведе?  Денис
боявся нечистого, хоч i знав, що вiд його легко  оборонитися  хрестом.  Та
хоч би й не нечистий, а самi коноводи, то хiба тих не страшно?
   Та хiба вже так вiн i попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й
не побачить нiхто. А то можна вдвох iз  кумом  Терешком  пiти  -  охотнiше
буде. Денис пiшов з цим до кума, але кум нiяк не хотiв пристати до нього.
   - Нi, вже,каже,- як знахар  сказав,  то  так  i  зроблю.  А  то  як  не
послухаюсь, то й грошi пропадуть, i конi не  вернуться.  I  ти,  куме,  не
ходи, прошу тебе!
   Денис сказав, що не пiде, а сам сво║ дума║. Так-сяк суботу  перебув,  а
як прийшла недiля, то нема йому впокою: муля║ його той Чорний яр. Чи  йти,
чи не йти?
   Чи вже таки вiн маленький, що бо┐ться пiти? Що буде, а вже пiде!
   Уже коли хто конi приводитиме, то цi║┐ ночi - пiд понедiлок.  Вiн  пiде
звечора.
   Бiльше нiкому вже вiн не признавався. Дома сказав, що  пiде  на  нiч  у
Чорноус за дiлом,- вигадав уже там  дiло.  Узяв  з  собою  добру  киюру  й
завидна ще подався з дому. Поки дiйшов до Чорного яру,  почало  вже  трохи
смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем - нiде нi лялечки.  Тодi
тихо пiшов у яр.
   З поля Чорний яр здавався просто лiсом, а як увiйдеш у той лiс,  то  це
байрак глибокий. Дуби, клени, осики,  берести  та  всякий  чагарник  густо
поросли й позчiплювалися гiллям. На полi ще було трохи видко, але тут була
вже нiч. Денис iшов помацки,  находячи  ногами  знайому  вузеньку  стежку,
розхиляючи гiлля руками,  заплющившися,  щоб  хоч  по  очах  не  хвиськало
вiтами.
   Вiн знав того дуба, де мали конi стояти, i простував до його. Але  поки
дiйшов, то добре увесь вид  йому  подряпало.  Нарештi  вийшов  аж  на  дно
яру,тут була невеличка прогайльовинка, а посеред не┐ той дуб.
   Велике старезне дерево, чорнiючи сво┐м  могучим  стовбуром,  розкинувши
чепурно проти стемнiлого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло,  як  i
попереду, самотн║, i нiяких коней бiля нього не було.
   Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а  самого  щоб  не  видко
було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром iзнайшов собi  добру
мiсцину поблизу дуба,  в  кущах.  Звiдти  видко  й  дуб,  i  всю  маленьку
прогайльовинку. Вiдкiля б що не прийшло до дуба - воно Денисових  очей  не
мине.
   Положив бiля себе кийок i  лiг.  Хотiв  закурити,  та  побоявся:  тютюн
далеко чуть, то щоб не сполохати злодiя. Терпiтиме вже.
   Ну, а що вiн робитиме, як побачить злодiя? Бiда,  що  темна  нiч.  Якби
повидному, то пiзнав би - хто, чи хоч би добре роздивився, коли невiдомий.
А то, як на лихо, i мiсяця нема, i зiрки за хмарами не дуже свiтять. Уже ж
не спиниш злодiя та не спита║шся - хто. Погано зробив Денис, що послухався
кума i нiкому не сказав. Треба було зiбрати чоловiка п'ятеро людей та  тут
i заховатися, отодi б вони вже пiймали злодiя. А так не буде дiла.
   Чи не вернутися додому?
   Подумав трохи Денис. Нi,_ вже буде тут! Хоч побачить, що  буде,  а  там
уже знатиме, що робити.
   Холодне вночiшн║ повiтря було в яру зовсiм вогке, i Денис аж iзмерз  од
його. На селi теплiше вночi, дак вiн i вдягсь у чумарчину,  а  треба  було
добру свиту взяти. Устав з землi, позастiбався гарненько й сiв,  зiпершися
спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й  на  дуб,  але
нiчого не бачив. Почали втомляться очi.
   По тому клаптиковi неба, який видко  було  Денисовi,  снувалися  хмари;
зiрки то потопали у ┐х, то знову виринали, ледве блимаючи.
   "Ще дощ  буде,подумав  Денис.-  Це  кепсько:  змерзнеш  так,  що  й  не
висидиш".
   Великi дерева понависали над ┐м сво┐м кудлатим  чорним  гiллям.  Товстi
стовбури мрiли в темрявi.  Здавалося,  що  якiсь  здоровеннi  люди,  якiсь
велетнi похмурi й страшнi поставали навкруги  мовчки  i  попростягали  над
Денисом сво┐ величезнi лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла
така лапа, широко-широко розiп'явши товстючi волохатi пальцi-кiгтi. Тiльки
трохи нижче - i вхопила б його. I враз тi пальцi  почали  ворушитися,  вся
лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотiв  вискочити
з-пiд не┐, але ту ж мить побачив, що всi  тi  страшнi  чорнi  лапи  ожили,
заколихалися   i   простяглися   до   нього,   ворушачи   сво┐ми   довгими
пальцями-кiгтями... Холодний важкий страх притис до землi Дениса, не давав
йому  поворухнутися...  Зашелестiло,  зашумiло,  озвалася   навкруги   вся
темрява... Ще мить...
   Денис зiрвався на рiвнi ноги - i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки
вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко,  мов  що
важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався  з
дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть:
у йому й дерева страшнi.
   А давно ще прозвано  його  Чорним.  Батько  розказував,  що  колись,  у
стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло ┐х у цьому яру було.  Бо
тодi тут не такий лiс був,- це вже його вирубано тепер. Був такий лiс,  що
й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього  дуба,
й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на  здобитки  йдуть,
людей розбивають. Переймуть, хто ┐де, та й пограбують, а то так i  вб'ють.
А одного разу,  кажуть,  дак  ┐хав  пан  багатий,  молодий  та  з  молодою
панi║ю... вночi... I саме проз цей яр про┐здили. А розбiйники й  вискочили
на ┐х. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище,  собi
взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн ┐┐ не брав, казала, що й викуп  за
себе пришле... Дак дуже гарна була, закохався в не┐ отаман  при  мiсячному
ся║вi та й повiв ┐┐ з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася,  кричала,  а
далi й затихла. Як приведено ┐┐ в яр, то була ще нiч, i отаман узяв ┐┐  до
себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi.
Попрокидалися вдень - не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить
i кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку панi вдродлива мертва:
сама себе зарiзала, отамана заколовши. Поховали розбiйники обох тут у яру,
а собi вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як  нiч,  так  i
ходить  мертва  панi,  ходить,  i  плаче,  й  проклина║  за  свою   недолю
розбiйникiв. I такий страх ┐х узяв, що вони покинули цей яр та й  подалися
кудись далеко. А панi, кажуть,  щороку  тi║┐  саме  ночi,  як  зарiзалась,
виходить з ями та й iде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути
┐┐...
   I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому  забило,  полiзло
догори волосся. Тупотить... Здалека  ще  чуть,  як  щось  тупотить...  Ось
ближче... Ось уже й на прогайльовинi...
   Якась купа велика чорна наближа║ться. Денис  силку║ться  зрозумiти,  що
то, але  темрява  не  да║  йому  роздивитися.  А  купа  все  насува║,  все
насува║... Ось одно... дво║... Та це чоловiк з парою коней!..
   Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то  зараз
буде, що то вiн довiда║ться?
   Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати -  до  яко┐  гiлки  б  краще
прив'язати. Прив'язав одного, тодi Другого. Постояв хвилину, мов  подумав,
що йому далi робити, i пiшов стежкою  в  той  бiк,  де  був  Денис,  трохи
навкоси вiд нього.
   Втече! От зараз пiде, покри║ться, i Денис нiчого  не  знатиме,  даремнi
будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiда║ться про те, хто його ворог.
I враз мов iмпетом  що  кинуло  Дениса  назустрiч  невiдомому  чоловiковi.
Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його  за  горло,  а  правою,
держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усi║┐ сили в  бiк.  Чоловiк
упав, i Денис опинився на ньому.
   Але даремне на свою силу важив. Далеко  дужчий  за  його  був  чоловiк.
Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.
   -_ А! Ти мене будеш бити! - захрипiв знайомий Денисовi голос.
   - Роман! - скрикнув Денис.
   I змовкли, вдивляючись  один  одному  в  обличчя:  той  на  землi,  пiд
колiном, а той, нахилившися над ┐м,  з  рукою  на  горлi.  Дивилися  серед
темряви хмарно┐ ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.
   I враз пiзнали...
   Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але  тiльки
на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.
   Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд  Романового  колiна.
А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..
   Денис увесь трусився - з напруження, зо злостi.  Тепер  вiн  зна║,  хто
конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе
проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..
   Денис повiдв'язував конi й повiв ┐х з яру...
   Була ще нiч, як вiн у┐хав у двiр до кума Терешка й постукав до  його  в
темне вiконце:
   - А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос,  зараз  вийшов.
Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.
   - А що це?
   - Тво┐ конi.
   - Ой! Та ну?
   - Дивись!
   Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав ┐х, хоч
i в темрявi.
   - Та як же то? Нiчого не розберу.
   - Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.
   Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i  радiв  поверненим  коням,  i
трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiва║?.. А як Денис сказав,  що  вiн
хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:
   - Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не зна║ш того Гострогляда? Та  'дже
всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то  таке  поробить
чоловiковi, що й жити  не  дасть.  Кажуть,  хворобу  насила║  i  на  товар
моровицю.
   Денис почав сперечатися. Адже тут нема  нiяко┐  нечисто┐  сили.  Певне,
знахар у спiлцi з коноводами. Дiло звичайне, людське.
   Та кум нiяк того не слухав. Нехай там i людське  дiло,  та  знахар  ма║
нелюдську силу.
   Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi
вернувся додому.
   Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi,  батько  й
Зiнько були в хатi.
   - От, тату, викохали синочка-коновода! - озвався Денис до батька.
   Старий мов здригнувся:
   - Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?
   - Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! - злiсно
вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.
   - Не лютуй, а краще до ладу розкажи! - звелiв батько.
   Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та  що
ж? Не можна було довiдатись. А от тепер  уже  довiдавсь...  I  вiн  поряду
оповiдав усю подiю.
   А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про  свою  ганьбу  вiд
рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися
йому  по  обличчю,  по  бородi  й  падали  великими  ясними  краплями   на
спрацьованi почорнiлi руки.
   Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому  сиву
голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його,  i  ввесь  рiд
iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж  Сивашiв  злодi┐  були.  А
отже...
   Мати стояла бiля печi, прихилившися в  кутку  до  рогачiв,  та  й  собi
втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка  хмара  налягла
на всю сiм'ю.
   А Денис усе  оповiдав,  не  помiчаючи  того  нiчого,  розпалений  сво┐м
оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн  доказав  i  змовк,  i  всi
мовчали.  Тiльки  материне  хлипання  чути  було  серед  тишi.  А   Денис,
незважаючи на те, правив сво║:
   - Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все  село  грабувати
та й нас. Я пiду у волость. Хай ┐дуть у город та щоб там забрали  його  до
тюрми.
   - Денисе, чи ти розуму не згубив? - понуро спитав батько.
   - Чого б я розум iзгубив?.. А що .ж я - подарую йому тро║ коней, чи як?
   - Ех ти, безсоромний, безсоромний! - гiрко й докiрливо промовив  батько
тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз.- Дак ти  пiдеш  ото  самого
себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодi┐?
   - Та це ви через те так кажете,  що  ви  вже  старi,  вам  байдуже  про
хазяйство, а нам iз Зiньком треба сво║ добро берегти.
   - А ти, Денисе, на мене не здавайсь! -  озвався  поважно,  з  притиском
Зiнько.- Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало,  я
на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.
   - Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як  собi  зна║те,
коли такi добрi та багатi! А  я  того  не  подарую,  бо  менi  нi  з  чого
дарувати. Я зараз до врядника! - I вiн почав удягатися.
   Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:
   - Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!
   - Одчепiться, мамо! - сердито гарикнув Денис i  вирвав  у  матерi  свою
руку.
   - Облиш його, стара! - озвався батько.- Слухай ти! - загомонiв  вiн  до
Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився.-  Я  того
тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я  тут  хазя┐н  у
сво║му добрi, а не ти! Пiдеш казати - прокле-ну i сьогоднi ж викидаю  тебе
з усiма тво┐ми манатками з хати, щоб ти менi ┐┐ не ганьбив!  I  нiчого  не
дам.
   Денис знав батька. Вiн  був  звичайно  тихий,  але  як  отаким  голосом
заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито  швиргонув  чумарку
знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки  дверима  грюкнув  так,  що  аж
щпаруни посипались.
   Вiн справдi облишив iти до врядника, але не  мiг  утерпiти  й  розказав
декому про випадок у Чорному яру.  Незабаром  поголоска  пiшла  по  всьому
селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися
знахаря, сказав, що нiчого вiн не зна║,  а  конi  самi  знайшлися  в  яру.
Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав,  що  не
мине батьково┐ кари, як скаже.  Так  урядник  нiчого  й  не  мiг  зробити.
Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в ┐х що знайдеш?  Все
село говорило про ┐х, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.
   А люди,  довiдавшися,  що  то  свiй  злодiй  краде,  ще  бiльше  почали
турбуватися. Цей зна║ всi закуточки  й  суточки,  то  вiд  нього  нiде  на
захова║шся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще  бiльше  найняли.  Ночували
завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру,  а  як  хто
мав, то й рушницю. Всi були на Романа  дуже  лихi;  хто  й  обороняв  його
попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазя┐, яких вiн коней  позбавляв,
то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клято┐ не лишилося.  Дво║  через
це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi.  Тепер
Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли  не  хотiв  головою
наложити.
   Але пiсля подi┐  в  Чорному  яру  крадiжки  притихли;  чи  то  коноводи
полякалися, що ┐х викрито, чи то ┐м не було ходу за пильною вартою.
   Так думали люди; а Роман думав собi iнше.



   Частина третя. ЛЕВАНТИНА

   Левантина не знала, куди саме ┐й iти. Iшла в сусiдн║ село: може, знайде
там роботу. Тепер жнива, то скрiзь рук треба. До села  було  тiльки  вiсiм
верстов, i вона вступила в його ще до снiдання.  Проминула  кiлька  перших
дворiв i спинилася перед великою, на двi половини новою хатою,  з  двором,
забудованим по-хазяйському зробленими повiткою, возiвнею й хлiвами.  Серед
двору стояв запряжений кiнь.
   "Мабуть, заможний господар живе,- подумала дiвчина.- Зайду до його".
   Несмiливо вступила у двiр, i саме в ту мить  з  хати  вийшов  господар,
кремезний просивий чоловiк з короткою пiдстриженою шпичакуватою бородою, з
кудлатими бровами. Лагодився сiдати ┐хати на поле i вздрiв Левантину.
   - А чого тобi, дiвчино?
   Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, i тремтячим голосом сказала:
   - Роботи шукаю... Чи не треба вам наймички?
   -  Роботи?  А  звiдкiля  ти?  -  спитав  господар,  позираючи  на   не┐
неймовiрними очима з-пiд кудлатих брiв.
   - З Диблiв.
   - А чия ж ти? - I так вiн випитував про все в Левантини,  розпитався  й
про те, через що кинула хазя┐в. Вона сказала, що занедужала, а  тим  часом
хазя┐ взяли iншу наймичку. Хазя┐н  ще  подивився  на  ┐┐  бiлет,-  видимо,
письменний був,- вернув його, а тодi сказав:
   - То що, зоставайсь хоч i в нас. Роботи тепер багато...  Дам  тобi  три
карбованцi на мiсяць.
   - Дядьку, а тепер же дорожче роблять,- насмiлилась озватися дiвчина.
   - Може, де й роблять, дак пiди ще пошукай  -  поки  його  знайдеш  тi║┐
дорожчо┐ цiни. А тут робота готова.
   Подумала Левантина: i справдi, поки ще його  знайдеш!  Може,  довго  ще
попоходиш! Згодилась.
   - Iди ж у хату та снiдай, та й по┐демо зараз на поле!
   Пiшла Левантина в хату. Немолода жiнка поралась там.
   - Оце, стара, несподiвано бог послав наймичку,- озвався до не┐ хазя┐н.-
Давай ┐й снiдати, та вiзьму ┐┐ на поле...
   Хазяйка привiтала ┐┐ ласкаво, посадовила снiдати.
   Потiм по┐хали на поле...
   I незчулася Левантина, як проминув мiсяць на  роботi  в  Бовкунiв  (так
звалися цi люди). Праця була тяжка, як  звичайно  по  селах  у  жнива,  та
Левантина хоч i була собi утла й тендiтна, але не  боялася  нiяко┐  працi.
Хазя┐ й хазяйськi сини й дочка, бачачи, що вона добра робiтниця, а дiвчина
звичайна й сором'язна, були до не┐ добрi. А що за працею не геть було коли
й думати про щось iнше, опрiч роботи, то Левантина таки трохи заспоко┐лася
й на серцi,- не так неначе стали ┐┐ дошкуляти отi клятi думки  про  минулi
лиха та зла. Про подiю у Чорному яру i про все, що потiм у Диблях сталося,
вона нiчого не знала - це зробилося вже пiсля не┐.  Тут  цього  нiчого  не
було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунiв, але помилилась.
   Одного разу, як усi сидiли за снiданням, рипнули дверi i в хату ввiйшла
якась дiвчина:
   - Здоровi були! Ось i я вернулась.
   - Ге, Параска! - зрадiли хазя┐.
   Виявилося, що тая Параска - це Бовкунова  наймичка.  Занедужала  в  не┐
мати, дак вона й пiшла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона
й назад.
   Левантина зоставалася нi в сих нi  в  тих,  бо  господарi  знову  брали
Параску. Вона не вдержалась:
   - Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка ║? Може б, я тодi  у
вас i не стала, а деiнде шукала служби.
   - Еге, дiвчино! Того ж я й не казав, що ти тодi не стала б, а менi,сама
бачиш,- рук було треба, аж кричало,- по щиростi  вiдказав  Бовкун...Та  не
журися! Я оце завтра ┐ду в город, а в мене там ║  родич,  брат  у  перших,
бакалi║ю торгу║... Я оце як був у його, дак вiн менi казав, що йому  треба
наймички. пдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до  його:  може,  вiн  не
знайшов iще дiвки, то тебе вiзьме. А не вiзьме вiн, то вiзьме хто  iнший,-
у городi людей багато.
   "Чи в город, то й у город!" - подумала собi Левантина. Вона  там  зроду
не була, дак ┐й трохи страшно було туди ┐хати, але ж там був заробiток,  а
тут уже вiдбули жнива, то не дуже треба найманих  рук.  Вранцi  по┐хала  з
Бовкуном у город.
   Чомусь той город здався ┐й  не  таким  пишним,  як  вона  думала.  Такi
будинки вона бачила i в панiв у сво║му селi, тiльки що тут  ┐х  було  дуже
багато: дерев'яних, кам'яних, сiрих, бiлих, жовтих...  так  i  мигтять  ув
очi... Та все один до одного попритулюванi - нi  городiв,  нi  садкiв.  По
вулицях сновигають солдати та пани, лаються якiсь москалi;  вiз  торохтить
по камiннi та пiдкида║ на ямках - аж  не  всидиш.  Не  подобалося  те  все
Левантинi.
   - Тпру! - припинив Бовкун конi. Стали бiля невеличко┐ крамницi.
   - Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й при┐хали.
   Бовкун прив'язав коня до лiхтарного стовпа, i вдвох увiйшли в крамницю.
   Крамниця була пiдхожа до тi║┐, що Левантина бачила i в  себе  на  селi,
тiльки бiльша. По нiй крутився хазя┐н, Степан Iванович Квасюк, чи  то  пак
Квасюков,- це вже так вiн себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з
пiдстриженою по-городянському борiдкою, не дуже гарний з  себе,  та  й  не
поганий.
   - Здоров був, Степане Iвановичу! - привiтався гiсть.
   - А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! За┐здiть же  в  двiр,
чого ви на вулицi стали? - запрохував хазя┐н.
   - Нема коли, треба на базар поспiшатися,- вiдказав Бовкун.-  А  ось  я,
коли хочете, дiвчину вам привiз. Чи, може, вже наняли собi?
   - Нi, нi, ще.
   - Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене мiсяць,- добра робiтниця.  Я
й далi б зоставив, та не можна.- I вiн почав розказувати, через вiщо мусив
Левантину вiдiслати. А Квасюк тим часом поглядав на не┐ сво┐ми  банькатими
очима, i Левантинi чомусь не подобався той погляд.
   - А яку цiну вiзьмеш, дiвчино? - спитав вiн.
   - Три з половиною на мiсяць,- несмiливо сказала Левантина.
   В городi служили по чотири та по п'ять карбованцiв, але Квасюк побачив,
що Левантина того не зна║, i сказав, що бiльш як три карбованцi не  дасть,
та ще щоб вона й  на  сво┐й  одежi  була.  Левантина  не  довго  думала  й
по║дналась. Квасюк забрав у не┐ пашпорт i одвiв ┐┐ в кухню до сво║┐ жiнки.
   Квасючка, висока й худа жiнка, дуже старiша за свого чоловiка,  глянула
такими сердитими очима на Левантину, так до не┐ озвалась, що в тi║┐  аж  у
душi похололо.
   "Боже мiй,думала вона.- Якi ж тут непривiтнi люди! Як я тут житиму?"
   Хазяйка зараз же поставила ┐┐ за роботу до печi. Кiлька разiв  налаяла,
що селючка i  нiчого  не  тямить,  хоч  Левантина  робила  все  як  треба.
Левантина ┐й не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був  на  десять
рокiв молодший за жiнку i оженився з нею через грошi. Тi грошi  вiн  давно
забрав собi до рук, завiв на них цю крамницю, а жiнкою почав поштурхувати.
Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як вiн наймав  молоду
наймичку, то Квасючка лютувала i силкувалася витришкати  ┐┐  геть  усякими
причiпками та знущанням. Волiла б старих наймичок, бо до  тих  цей  клятий
бабiй не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих.  I
через те в ┐х у хатi завсiгди кипiло, як у казанi.
   Того ж вечора вона сказала чоловiковi, що Левантина селючка, нiчого  не
тямить, то вона ┐┐ вiдiшле. Але Квасюк знав уже, через що це.
   - Не вередуй! - крикнув.- Через  тебе  наймички  не  вдержиш.  Щомiсяця
нова. Одiшлеш цю - зостанешся зовсiм  без  наймички,  бо  нiяко┐  тодi  не
найму.
   - Про мене  краще  без  наймички,  нiж  iз  такою,  як  ця!  -  кричала
розлютована Квасючка, бо  в  них  ще  нi  одно┐  наймички  не  було  тако┐
чепурно┐, як Левантина.
   - Та менi байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все  робила  -
як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього  сама,  то  менi  через  тво┐
вереди кумерцi┐ вред буде.
   - Кумерцi┐ вред! Якраз тобi кумерцiя в головi! Знаю, чого треба! Дак  я
за тобою i вночi слiдком ходитиму.
   Дво║ дiтей - хлопець шести рокiв  i  дiвчина  семи  -  попрокидалися  i
слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на ┐х, Квасючка кричала:
   - Я тебе вночi з постелi не пущу! Не думай, що тобi пособиться, коли ти
┐┐ зоставиш.
   - Тю на тебе, скажену! Я тобi кажу: одправиш цю дiвчину,  я  ┐┐  знову,
тобi на злiсть, iзнайду, а тебе з хати вижену,- йди геть iк тво║му дурному
батьковi, що пустив на свiт таку пришелепувату дочку!
   Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного  разу  чоловiк  ┐┐  вигнав
був, а батько не дуже привiтав, то ┐й довелося вертатися додому й коритися
чоловiковi. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб  та,
не витерпiвши, сама втекла.
   I справдi дошкуляла. Левантинi просвiтку не було за роботою, за  лайкою
та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цi║┐  худо┐,  як
суха тараня, носато┐, рудо┐ крамарки, розпалено┐ заздрiстю  й  невiрою  до
чоловiка. Левантина мусила вставати вдосвiта, як ще темно було,  а  лягала
опiвночi,- i ввесь день на роботi. I що не зробить, як не  ступить  -  усе
було не так, усе не до ладу, за все  гримання,  а  то  й  штурханець  межи
плечi. Квасюк же був до не┐ добрий,  i  як  не  було  жiнки,  то  все  так
поглядав на не┐, як кiт на сало. Левантинi вiд того  погляду  ставало  так
моторошно, що вона тодi бажала, щоб швидше повернулася  Квасючка  з  сво║ю
лайкою. Вона силкувалася не стрiватися з ним на самотi, а вiн  робився  до
не┐ ласкавiший та ласкавiший i нишком силомiць пхав ┐й у руки кiлька разiв
цукерки з крамницi. Левантина любила ласощi, але тi цукерки було ┐й чогось
гидко ┐сти, i вона вiддавала ┐х дiтям або викидала. А  одного  разу  хотiв
подарувати ┐й гарну червону стрiчку. Вона не взяла i втекла вiд його.
   Проминув мiсяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу i
сказала про це хазя┐новi. Той здивувався:
   - Чого? Через що?
   Вона почала казати, що дуже важко жити, що нiколи спочинку  нема,  сама
лайка, а то й бiйка. Але Квасюк нiяк не хотiв ┐┐ пускати:
   - I не вигадуй! I не видумлюй! Що це ти? Яке ж  ти  ма║ш  право  кинути
мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобi важко, дак
цього бiльше не буде.
   Мусила Левантина зостатися, i справдi  ┐й  покращало:  хазяйка  вже  не
годувала ┐┐ потиличниками i менше лаяла, хоч позирала на не┐  ще  лютiшими
очима, бо як засварився з нею чоловiк за Левантину, то аж попобив ┐┐.
   Але сам Квасюк почав чiплятися  дужче.  Скоро  Квасючка  одвихнеться  з
дому, вiн зараз посадить дiтей у крамницi, а  сам  до  не┐  та  й  почина║
пiдлабузнюватись. Одного разу хотiв обняти, дак вона йому  такого  стусана
дала, що аж поточився.
   - Оце, яка сердита! - каже немов ласкавенько, а в самого  банькатi  очi
так i зайнялися.
   - Не в'язнiть, дядьку! - закричала Левантина.- Бо, ┐й-бо, втечу!
   - Дурна ти! - вiдказав Квасюк, знову пiдходячи до не┐ та заступаючи  ┐й
дорогу так, що вона опинилась аж у кутку бiля печi.- Чого тобi тiкати?  Не
будь така сердита до мене, то я тебе как куколку  наряджу,  а  хазяйка  не
посмi║ й слова тобi сказать. Любить буду так, що аж!..- I його нахабнi очi
зажеврiли, впиваючися в не┐.
   - Не займайте мене, бо кричатиму!
   - Пустяки! Разлi я зв║р якой, чи що,  щоб  од  мене  кричать!  Та  я  й
займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до
мене добра.
   Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув  ┐┐  за
руку.
   - От одiйдiть, дядьку, бо, ┐й-бо, оцим рогачем так i дам!  -  скрикнула
вже зовсiм сердито Левантина.
   - А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.
   - У вас ║ жiнка,- ┐┐ й цiлуйте, а не мене!
   - Стану я таку погану цiлувать!
   - А нащо брали?
   - Бо глупой тогда був.
   - Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!
   У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.
   Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,- вiн ┐й  знов  те
спiва║. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала  ┐┐  до  крамницi,  а
сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумi║, щоб
де самому ┐┐ застукати.
   - Дядьку,казала Левантина,- коли ви до мене чiпля║тесь, то давайте менi
рощот!
   -_ Не дам.
   - То я втечу; хай вам i грошi зостаються.
   - Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в  одну
минуту в полiцiю заберуть.
   Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як  би  з  сi║┐  неволi
визволитися, i не могла нiчого вигадати.
   II
   Як хазя┐н виходив чого з крамницi, то замiсто його сидiла хазяйка, а як
i хазяйки не було або ┐й нiколи, то, на другий мiсяць служби Левантинино┐,
Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грiшми та й посадить
дiвчину, поки сам увiйде. Згодом, привчившися, вона, було,  часом  дещо  й
продасть iнодi - таке, що йому цiну зна║.
   Одного разу вона сидiла отак у крамницi, коли ввiйшло щось. Був осiннiй
хмарний вечiр, а скупi Квасюки шкодували рано свiтити,-  у  крамницi  було
поночi, i Левантина тiльки й побачила високу постать  якогось  чоловiка  в
пальтi.
   - А дайте чвертку табаку! - попрохав покупець.
   Левантина здригнулася вся, всi║ю сво║ю iстотою.
   Перед нею стояв Роман.
   I вiн пiзнав ┐┐ i спинився здивований, навiть уражений, не  знаючи,  що
казати. Та швидко схаменувся:
   - Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?
   Вона стояла перед ним нерухома, i щось не давало ┐й дихати,  не  давало
говорити.
   - Служиш тут, чи как?
   - Служу...ледве вимовила вона, i в цю мить увiйшов Квасюк.
   Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, i вона пiшла з  крамницi.
Але Квасюк,  увiходячи,  дочувся,  як  вони  розмовляли,  покликав  згодом
Левантину i почав ┐┐ допитуватися - хто цей парубок i через що  вона  його
зна║. Вона сказала, що з одного з ним села.
   Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб
зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле,
все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло ┐┐, мордувало.
   Присягання, божiння, i тодi зрада й ганьба,  неслава,  сором!..  А  вiн
живе тут, нiкуди не по┐хав,  гарно  вбраний...  живе  добре,  мабуть...  i
покинув ┐┐, забув, мов то не вiн присягався, не вiн занапастив ┐й життя!..
   Нащо доля знову ┐м зустрiтися судила? Краще б вона його не  бачила,  не
чула про його нiчого,тодi б вона думала, що, може, вiн умер або живе  десь
далеко, у злиднях, у горi й нiчим не може ┐й допомогти.  Тодi  б  ┐й  було
легше. А тепер!..
   Пекучий жаль обнiмав ┐┐ за молодим занапащеним життям... жаль на себе й
на його... зрадника...
   Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б ┐й було  легше.
Але вона не могла.
   Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як  вiн  так  iз
нею зробив, але зла, зненавистi не було в не┐ до його.
   А тi згадки, тi проклятi  згадки  минулого,  недовгого  i  так  страшно
розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його нема║ й  не  буде  вже  нiколи...
Навiщо ж ┐й згаду║ться, як його очi  зазирали  ┐й  у  вiчi  при  мiсячному
ся║вi?.. Бачить той погляд... чу║ його палкi уста на сво┐х устах...  i  як
його дужi руки, обнявши ┐┐,  забравшi┐  ┐┐  всю  цiлком,  пригортають  так
могуче i так боляче-солодко!..
   Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од не┐  далеко,  зляканий  палкими
неспокiйними  образами...  образи  минулого  щастя  мiшалися  з   образами
перебуто┐ ганьби й сорому... йшли один за одним, як хвилi в  рiчцi,  i  не
було в не┐ сили припинити ┐х, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю
муку.
   I довго це дiялось...
   Крiзь маленьке вiконце вже починало  сiрiти  першим  уранiшнiм  свiтом.
Чути було, як хтось уже про┐хав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена
без краю сво┐ми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi  стояли  перед
нею i дивились, дивились на не┐... пильно, нерухомо... такi  великi...  аж
горять на чорному Романовому обличчi... Яке воно страшне  стало!..  А  очi
все бiльшають, i все наближаються, i печуть ┐┐, печуть!.. Хоче скрикнути -
не може; хоче ворухнутися - не здужа║. А вони все печуть аж у саме  серце,
аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як  i  обличчя,
бере ┐┐ бiдне серце, i стиска║ дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.
   Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.
   То був сон, що на мить одну до не┐ злетiв, але який же страшний сон!..
   Стояла i тремтiла.
   - Левантине! Чого висипля║шся? На базар треба!- озвалася з друго┐  хати
Квасючка.
   Левантина  схаменулася.  Провела  тремтячою  рукою  по  чолу  i   стала
вбиратися.
   Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм  видко,  скрiзь
iшли на базар люди.
   Ледве завернула за рiг сво║┐ вулицi на другу - перед нею став Роман.
   З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне  обличчя
з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий  Роман
нiтрохи не нагадував тi║┐ страшно┐ примари. Вiн стояв перед  нею  з  бiлим
викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:
   - Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на  не┐,  стояв  тут,
поки вона вийде.
   - Здоров...одказала, не дивлячись на нього.
   - А що, не думала, що встр║тиш меня тут?
   - Нi...
   - Дак ти служиш у городi... Та чого ж ми стали? Iди,  куди  йдеш,  а  я
немножко пройду з тобою... Так давно служиш?
   - Третiй мiсяць...
   Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з ┐м поруч.
   - Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?
   Вiн ще пита║ться!..
   Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:
   - Як умерла... наша дочка... то я й не схотiла вже зостатися  в  сво║му
селi... i пiшла по наймах...
   - Дак дочка була... вмерла!..- сказав  Роман,  трохи  помовчавши.-  Ну,
царство ┐й небесне!.. Ето вона й харашо зд║лала, що вмерла.
   - Нащо ти так кажеш, Романе?
   - А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?
   - Не вона  менi  зав'язала  свiт,  а...  мiй  дурний  розум  та...  ти,
Романе...
   - А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не  думал?  Сколько  раз!
Може б, полетев до тебе,  дак  чого  лететь?  Случалось  по  скольки  день
голодному ходить... Шо я тебе - голодувать позвав би? А кватиря була така:
сад на ноч, а на день - базар та вулиця. Куди б же  я  тебе  брав?  Тольки
недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал - розживусь  немножко,
а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.
   - Невже ти думав мене кликати? - спиталася  Ле-вантина,  i  радiючи,  i
вiри не ймучи.
   -_ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти дума║ш - я какой?
   I вiн почав ┐й розказувати, що вiн за нею  журився,  та  як  вiн  шукав
роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував сво║ лихо та  розтягав  його  на
довший час.
   - А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!
   - Ну й чудна ти! Как же б я до тебе  прийшол,  когда  меня  дома  вором
об'явили?
   - Дак хоч би звiсточку подав - де й що ти, щоб я хоч знала.
   - Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав  звiсточку?  Що  голодний  та
холодний? Не сто┐ть того дела! Та й так сказать: не хот║л  озиваться,  щоб
Денис та волоснi не довiдались, де я: вони б же мене тогда сiчас у холодну
запакували, а то й у тюрягу. Разлi ж я дурной, щоб в огонь самому л║зть?
   Левантинi все, що вiн казав, здавалося правдою.  Та  тiльки  гiрко,  що
воно так усе зробилося.
   - А що ж ти тепер робиш, Романе? - спиталася вона.
   Роман загомонiв швидко, мов поспiшаючи мерщiй проминути це питання:
   - Вот видиш, я тут на службi служу... Тут,  зна║ш,  есть  такой  лiсной
склад, дак я там... за прикажчика... Не очень щоб прекрасно й жить - ну та
живйом как-небудь.
   Цю казку вiн усiм розказував, хто не знав його.
   - Отут недалечке й живу -- у Рiвчаках... Приходь когда-небудь.
   Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.
   Biн почав упевняти, що зовсiм лиха ┐й не  хотiв,  що  робив  з  нею  по
щиростi. Говорив ласкаво, прихильно, i Левантинi здавалося, що  перед  нею
оживав той давнiй Роман, якого вона так кохала.
   А вiн усе прохав прийти до його.
   Що вiн вигаду║? Хiба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й  коли  б
вона йшла? пй просвiтло┐ години нема за роботою.
   Але вiн не покидав свого.  Коли  до  його  прийти  не  хоче,  то  нехай
випроситься в хазяйки в недiлю. Вони пiшли б удвох на прохiдку,- от хоч би
в городський сад... Вiн ┐й так багато  ма║  розказати.  Вона  його  робить
винним, а вiн не винен,- треба ж йому виправитися... бо вiн ┐┐ любить i не
хоче, щоб вона так про його думала.
   Вона мов того не чула.
   - Куди це ми зайшли? От я  за  балачками,  замiсто  базару,  бозна-куди
пiшла.
   - Посп║║ш iщо на базар!
   - Не можна: хазяйка лаятиме.
   Вони повернули до базару, i вiн ще трохи ┐┐ провiв, усе просячи  вийти.
Наприкiнцi сказав, що в недiлю ввечерi, годин у п'ять,  дожидатиметься  ┐┐
коло ворiт у городський сад, i з тим пiшов.
   Вона не вiдказала йому нiчого. Але ввесь тиждень думала про це. Пiти чи
не пiти? Пiсля того всього, що вiн ┐й заподiяв? I чого? Вiн кликав ┐┐, але
нi словом не озвався, що тепер дума║ робити. I чого ж вона пiде?
   Чудна вона. Стрiлася з ним раз на вулицi на якусь там часинку  i  хоче,
щоб уже все зробилося. Може ж, вiн на те й кличе ┐┐, щоб це все  розказати
та порадитись, як зробити.
   Думки хилилися туди й сюди. Не знала,  на  чому  стати,  i  рада  була,
думаючи, що однак хазяйка ┐┐ не пустить.  Та  зовсiм  несподiвано  сталося
iнакше. У суботу при┐хав з свого хутора хазяйчин батько i забрав дочку  до
себе та й надовго: ┐┐ мати занедужала.
   У недiлю Левантина не мала за  думками  спокою  з  самiсiнького  ранку.
Проситися чи не проситися в хазя┐на? Цей, певне, пустить. Нi,  мабуть,  не
треба. Коли Роман не зводить, а справдi по щиростi  хоче  що  зробити,  то
зробить, а ┐й нема чого назустрiч йому бiгти.
   Може, й так, а може, й не так. Як тепер вона не вийде, вiн подума║,  що
вона й зовсiм одкинулась од його, та й облишить усе. I впустить вона з рук
те, що могла б мати.
   Таки надумала: вийду чи не вийду до його, а попро­шусь у хазя┐на. I
справдi попросилася погуляти, подавши  ввечерi  самовар.  Квасюк,  бажаючи
придобритися до не┐, зараз же пустив, тiльки наказав недовго ходити.
   Прийнявши самовар, Левантина вбралася в що було  краще  та  й  пiшла  з
дому.
   Вийшла на вулицю, а все з тою думкою, що, може, вийде до його в сад,  а
може, й нi.
   Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлячись, куди йде, i опинилась  перед
мережчатою брамою великого саду.
   У саду нiкого не було. Почалася вже  осiнь,  накрапали  часом  дощi,  i
городяни кинули ходити в цей  сад,  що  розрiсся  аж  на  краю  города,  а
товклися по посиланих пiском стежках бульвару  всерединi  мiста.  Не  було
нiкого й сьогоднi, хоч надворi була й година.
   Перед Левантиною лежала стежка,  що  вганялася  в  глиб  гаю  з  гарних
великих дерев. Постояла трохи i пiшла нею.
   I вiдразу голос знайомий промовив над ухом:
   - Спасибi, серденько, що прийшла!
   Вiн уже йшов бiля не┐, вийшовши з маленько┐ стежечки  збоку.  Обвив  ┐┐
стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обiймiв, i  вони  пiшли  поруч
пiд рясним верховiттям старих високих дерев. Надворi вже смеркалося, i  на
стежцi було темно.
   Дiйшли до яко┐сь будiвлi.
   - Отут я ночував, как не було деньог на ночлежний,- показав на  будiвлю
Роман.
   - Бiдненький! - промовила Левантина i схотiла подивитися всередину.
   Роман одiгнув гвiздок той, що ┐м забито було дверцi, i вони  ввiйшли  в
порожнiй партер. Перед Левантиною ледве мрiли в темрявi стiни,  а  там,  у
тiй чорнiй пащi, де була сцена, якiсь стовпи... Вони  пiдiйшли  ближче  до
мiсця, де був оркестр;  хода  ┐х  гучно  озивалася  по  дощаному  помосту,
котилася луною туди, в темряву,  i  щось  там  затрiщало,-  мабуть,  дверi
зарипiли...
   - Ух, як страшно! - скрикнула Левантина  i  несамохiть  притулилася  до
Романа.
   Вiн знову хотiв ┐┐ обняти, але вона зараз же повернулася  й  вибiгла  з
театру.
   - Боже!.. I як тобi не страшно  було  тут  ночувати!  -промовила  вона,
йдучи з ┐м далi стежкою.- Я б зроду не пiшла сюди,- краще б на вулицi!
   - На вулицi полiцiя не дозволить,- нада ховаться  туди,  куди  вона  не
загляда.
   I вiн знову почав розказувати про сво║ минуле життя  в  городi,  багато
прибрiхуючи, казав, що вiн ┐┐ любить i  нiколи  не  покидав  любити.  Вона
слухала те, i ┐й згадувалось, як вiн покинув ┐┐ на поталу, на глум  людям,
але вона зараз же проганяла вiд себе цi згадки, i  вони  зникали,  а  вона
впивалася його солодкими словами... Вiн малював ┐й краще життя. Казав,  що
незабаром хазя┐н дасть йому кращу посаду, вiн одбиратиме аж триста  рублiв
на рiк, i тодi вони могтимуть жити вкупi.
   Левантинi здавалося, що вони  могли  б  жити  вкупi  й  тепер  або  хоч
звiнчатися й тепер, але вона це тiльки подумала, а чомусь не сказала...
   В саду було та║мно й тихо, високе склепiння з вiт  схилялося  над  ними
так захисно-прихильно, i вони були тiльки вдвох, i вона  так  хотiла  йому
вiрити. I сама не помiтила, як його рука обняла  ┐┐  стан,  i  дiвчина  не
пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до  одного.  Якась
солодка знемога починала опановувати ┐┐ всю вiд цього доторкання, вiд його
ласкавого голосу... I його губи нахилились ┐й до уст, i,  заплющивши  очi,
вона вiдповiдала йому на поцiлунок...
   I вiдразу розгорнулися  вгорi  вiти,  i  темне,  поважне,  високе  небо
глянуло на ┐х сво┐ми  очима-зорями.  I  цей  погляд  мов  одразу  розiгнав
Левантинi мари. Вона вирвалась од Романа, вiдскочила i, простягши  поперед
себе руки, мов хотiла вiд його оборонитись, скрикнула:
   - Нi, Романе, нi! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..
   Вона вся тремтiла. Ще раз сказала: "Не хочу!" - i пiшла швидко, мало не
побiгла, назад, мов боячися його, мов утiкаючи вiд  його.  Вiн  поспiшався
слiдком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого боятися. Але вона йшла
хутко, нiчого не кажучи, не дивлячись на його.
   Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспоко┐лася, пiшла тихше. Роман
почав говорити про iнше: розказував дiвчинi, що вiн був у театрi, i як там
гарно, i що то театр. Вона спершу тiльки  слухала  його,  потiм  почала  й
розпитуватися, зацiкавившися. Про те,  що  було  в  саду,  вже  бiльше  не
згадували.
   Вiн повiв ┐┐ додому iншими вулицями, не  тудою,  кудою  вона  йшла.  Як
проходили проз один двiр, вiн показав на невеличку хатку:
   - Отут я живу.
   Левантина нiчого не сказала, тiльки швидше пiшла далi, мов боялася, щоб
вiн не повiв ┐┐ до себе. Як вийшла на свою вулицю, попрохала його  не  йти
вже за нею i швидко дiйшла додому.
   Вертаючись Роман од не┐, сердився, що йому так не щастило.  Але  це  ще
бiльше розпалювало його. Вiн зовсiм не сподiвався, що Левантина буде  така
вперта. Думав, що як у городi сама собi, то ще  краще...  Бери,  каже,  та
вiнчайся... Туди к чортам! Саме тепер йому женитись та дiтей заводити.
   Але нехай не бришка║! Його рук не мине.
   I вiн почав учащати в крамницю - чи не побачить Левантини.  Але  Квасюк
помiтив, що цей парубок не дурно зробився охочий у  його  купувати,  i  не
став зовсiм покидати в  крамницi  Левантину.  Роман  почав  тодi  стерегти
дiвчину на вулицi в той час, як вона мала йти на базар. Вона  знала  це  i
боялася тих зустрiчей, разом i  бажала  ┐х.  Перш  нiж  вийти  з  хвiртки,
страхаючись, позирала, чи нема де Романа, обходила iншими вулицями,  а  не
стрiвши його, почувалась так, мов ┐┐ надiя одурила... I сама гнiвалася  на
себе за те почування...
   Але iнодi йому щастило перейняти ┐┐. Тодi вiн проводив  ┐┐  до  базару,
силкуючися спершу завести дiвчину на якi iншi вулицi, щоб довше ходити.  I
все так гарно до не┐ говорив i прохав вийти.
   Якби вона не бачила його, то ┐й би легше  було:  вона  б  його  потроху
забувала. Але оцi зустрiчi, оцi втiкання вiд зустрiчей i жаль за ┐ми,  оцi
розмови й думки, думки про його та про його слова, не давали ┐й спокою.
   Лихо було Левантинi з Романом, а ще гiрше з Квасюком. За ним не було ┐й
просвiтку. Вiдколи Квасючка по┐хала - в'яз до не┐, як шевська  смола,  лiз
обнiмати й цiлувати ┐┐. Вона звичайно штовхала  його,  втiкала  з  хати  й
сiдала надворi, аж поки вiн iшов знов до сво║┐ бакалi┐. Добре хоч  те,  що
не мiг довго сидiти в хатi.
   Уночi вона защiпала на защiпку дверi з кухнi  в  свiтлицi.  Але  одного
разу  прокинулася,  почувши  бiля  себе  когось.  Схопилася  спросоння  як
божевiльна.
   - Не пужайсь! Не пужайсь! Ето я...- озвався знайомий гидкий ┐й голос, i
вона почула на собi його руку. Зiрвалась з лави та  -  з  хати!  Перебiгла
двiр i заховалась аж у другому кiнцi його за сажнями дров.
   Була боса, в самiй сорочцi та в лихенькiй спiдничинi.
   Вона сидiла там довго, тремтячи зо страху й  холоду,  цокотячи  зубами.
Сидiла, аж поки подубiли з холоду ноги, i всю ┐┐ мов трясця трусила.  Тодi
догадалася злiзти  на  горище  над  кiнницею  i  закопатися  в  сiно.  Там
зогрiлася i, дрiмаючи та прокидаючись, пролежала до ранку.
   Уранцi, тiльки рипнула дверима в кухню, Квасюк зараз же вийшов з друго┐
хати:
   - Где ето ти бродяжиж по ночах? Давно нада  по  хазяйству  пораться,  а
вона бiга.
   Так говорив, мовби сам нiчого й не зробив, а вона була винна. Не  стала
з ним сперечатися, тiльки сказала:
   - Оддайте менi пашпорт та заробленi грошi, то я пiду вiд вас.
   Вiн зареготався:
   - Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а  вона  будеть  рощитуваться,  без
роботницi хазяйство покидать! Дав би я ┐й деньги й пашпорт! Нiчого не дам!
Хочеш iтить - iди такая, какая ║сть, то посидиш  у  полiцi┐  та  по  етапу
додому пошлють.
   Левантина боялась полiцi┐ та етапу. Вона згадувала, як одну з  ┐х  села
дiвчину приведено додому  етапом.  Боже,  якого  сорома  було!  А  скiльки
назнущались з бiдолашно┐ в полiцi┐?
   - А що? Вже й спужалась? - казав далi Квасюк.- Ну, ║слi ти така  нiжна,
то я тебе больше й не займу. Живи сiб║,- я до тебе й не торкнуся.
   I почав божитися й присягатися, що не  займатиме.  Вона  не  знала,  чи
вiрити йому, чи нi. Якби не той пашпорт та грошi, то зараз  би  втекла.  А
так - що вона робитиме?
   Зважилася зостатися, але того ж дня купила  за  сво┐  грошi  кiльця  до
дверей i замок, бо защiпку  можна  було  вiдкинути  з  Квасюково┐  хати  в
щiлину. Прикрутила кiльця i замикала на нiч дверi, але не  могла  спокiйно
спати. Раз у раз прокидалася, бо ┐й усе марилося, що  хтось  увiходить  до
не┐.
   Стрiвшися Левантина з Романом,  похвалилася,  що  ┐й  погано  жити,  що
хазя┐н до не┐ в'язне.
   - Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! - порадив той.
   - Як же я кину, коли вiн нi пашпорта, нi грошей не вiдда║?
   - Скверная штука: без пашпорта нiхто не  при-йметь...  Ну,  а  ти  таки
бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожал║║мось у  полiцiю,  що
воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то  живи
в меня.
   Левантина не приставала на це i все думала, що його робити. Правда, ось
уже кiлька день хазя┐н ┐┐ не займа║, але хто його зна, як воно далi буде.
   I справдi, далi не було  нiчого  гарного.  Квасюк  нишком  висмикнув  з
дверей кiльце i  знову  його  застромив  -  аби  держалося.  Левантина  не
помiтила цього.
   Вночi вiн попхнув дверi, кiльце  вискочило,  i  вiн  увiйшов  у  кухню.
Левантина почула це вже тодi, як вiн обхопив ┐┐  руками.  Вона  скрикнула,
прокинувшись, i схопилася, але вiн зараз же знову звалив ┐┐ на лiжко. Вона
почала вiдбиватися з усi║┐ сили, але тi║┐ сили  було  мало,  щоб  подужати
здорового чоловiка. Вона вже знемагала в  останнiй  боротьбi.  Його  гидка
пика лежала ┐й на обличчi. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за  щоку
i стиснула зуби так дуже, що вiн скрикнув  з  болю  i  розняв  руки.  Вона
вiдiпхнула його i чула, як вiн упав додолу, загрюкотiвши. За мить вона вже
була надворi. Страх так опанував ┐┐, що вона вибiгла з двору на  вулицю  i
тiльки там пiшла тихше.
   Iшла вулицею i вся трусилася з  страху,  з  турботи,  з  холоду.  Пiсля
першого випадку з Квасюком вона спала завсiгди вбрана, але  була  боса,  i
холод дошкуляв ┐┐ у ноги.  Пiшла  швидше  вулицями  без  нiяко┐  мети,  не
знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожнiх пiвтемних вулицях догорали
лiхтарi, ледве блимаючи. Де-не-де блукали  стукачi,  розганяли  свiй  сон,
калатаючи в калаташку; а деякi вже спали, прихилившися до дверей на  якому
рундучку.
   Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без  нiяко┐  мети,  аби  не
стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, i сiла на  ослiнчику
пiд чи┐мись ворiтьми, пiдобгавши пiд себе задубiлi з холоду ноги. Не довго
посидiла, бо зараз же стукач прогнав ┐┐ звiдти:
   - Iди, йди! Багато тут таких  шля║ться!  Не  огинайсь,  бо  свисну,  то
прибiжить городовий - забере в полiцiю.
   Левантина пiшла далi. Перейшла кiльки кварталiв i знову притулилась уже
на рундучку. Тут посидiла трохи довше, бо стукач  з  цього  кварталу  десь
заснув. Але нарештi таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тодi знову  з
вулицi на вулицю, аби якось доблукати до свiту.  Хоч  не  знала,  що  вона
мусить робити й свiтом.
   Вернутися до Квасюка? Але тiльки подумала про  це,  то  всю  ┐┐  почало
трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, нiж од його  пропасти!..  Пiти
зранку ж  найматися,  стати  на  точку?  Хто  ж  ┐┐  там  вiзьме,  босу  й
простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в сво║ село? Але туди ┐┐
так само не навертало, як i до Квасюка. Та поки вона дiйде, то  й  задубi║
на дорозi.
   Думки мучили ┐┐ так само, як холод та  втома.  Вона  вже  кiлька  ночей
спала дуже потроху i тепер почувала, що сон так i хиля║ ┐┐: от-от упаде  й
засне на вулицi. З усi║┐ сили бадьорила сама себе i все йшла, йшла...
   Все вулицi, вулицi, вулицi... Мертвi вулицi... Такi чужi, як i  люди...
Нi душечки рiдно┐!..
   Яка самотня, яка покинута... На всьому свiтi...
   Без помочi, без  надi┐...  Хоч  би  куточок  теплий!..  Хоч  би  людина
добра!..      Тiльки      вулицi      темнi,      холоднi      i      щось
торохтить-торохтить-торохтить...
   Спiткнулася i трохи не впала. Вона спала, йдучи.  Не  спала,  а  так  -
голова туманi║... Люди ┐дуть на базар - торохтять. Уже почина║ свiтати.
   Хоч би де прихилитись!  Куди  вона  йде?..  Ох,  як  тяжко,-  все  тiло
болить!.. I душа... Хоч би i вмерти... Хоч з мосту та в воду - он  з  того
мосту.
   Зiйшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.
   Сiра, нечиста вода пливла лiниво, заспано пiд уранiшнiм туманом... Така
холодна, негарна... Далi, далi!..
   Зовсiм уже видко, по городу метушаться люди. Де це  вона?  Неначе  вона
тут була, а не пiзна║... Стала й дивиться. Хатки  й  поганенькi  обшарпанi
будиночки тислися в яру попiд глинистою кручею. Згадала: Рiвчаки... Тi, де
Роман... Чи не його це й хата?..
   Тепло у його в хатi... Пiти б туди, бо там тепло... I заснути можна...
   Хитаючися перейшла двiр i пiшла в хату.
   III
   Романовi з товариством останнiми часами не щастило. Пiшли вони в  Диблi
i зовсiм уже налагодилися вивести пару  добрих  коней.  Коли  тут  нечиста
нагнала  гурт  п'яних  перезвян,  i  вся  справа  ляснула.  Аж  до   свiту
куйовдилася перезва на тiй вулицi, де були конi, i на ближчих, а  товаришi
мусили сидiти, прита┐вшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що ┐х
там побачать, а вже якби побачили п'янi чоловiки, то певне, що  живими  не
пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звiдти  та  винести  цiлу
душу.
   Пiсля цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Рiпаки,  i
┐м дуже добре  пощастило  вивести  тро║  коней.  Але  зараз  же  за  селом
норовиста коняка скинула Лукаша i втекла в поле. Мусив вiн  плуганитися  в
город пiшки, а тi дво║ по┐хали, щоб одвести коней до  Гапона.  Та,  ┐м  на
лихо, надворi був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали  всю
нiч, не потрапили до Гапона, а за┐хали в Чорновус i аж  тодi  схаменулися,
як побачили перед собою хати. По вулицi вже вештались люди i зараз  же  ┐х
припинили. Спершу чорновусцi подумали, що це просто з  яко┐  слободи  люди
зблукалися, почали ┐х розпитувати - вiдкiля, та куди, та  чого  ┐дуть.  Тi
щось  не  так  одказали,  щось  наплутали,-  вони  ┐х  у  волость,  почали
допитуватися, а тi ще бiльше плутали, i виявилось, що це коноводи. Бито ┐х
дуже, а потiм одвезено до тюрми.
   Товариство не боялося, що вони викажуть на судi iнших: то добрi  хлопцi
i цього не зроблять. Але ж ┐х замкнуть найменше на рiк до тюрми, а то  так
i зашлють, бо вони вже не вперше на судi, а товариство тодi  втрача║  двох
добрих робiтникiв. А друге - здобич вискочила з рук iще раз.
   Пiсля цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблi, але й
сього разу нещасливо: перешкодили стукачi, бо всю нiч ходили  по  вулицях,
не даючи пiдступитися нi до одного двору. Бо  хоч  п'янi  перезвяни  i  не
догледiлись тодi до коноводiв,  але  потiм  удень  люди  побачили,  що  по
городах походжено, i ходило щось чуже. Догадались, якi то  гостi  були,  i
додали варти.
   I це вже так два мiсяцi товариство сидiло без заробiтку. Пооб'┐далися й
пообносювалися так, що вже далi нiкуди. Тiльки Ярош жив, як  попереду,  бо
вiн завсiгди пив потроху i не дуже шикував грiшми, як вони йому потрапляли
до рук. Через те всi тепер  до  його  приходили  позичати  грошей,  i  вiн
помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього  ввечерi
Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сидiли, нарiкаючи на  лихi  часи,
коли почули, що хтось iще йде, i незабаром у хату вскочив  новий  гiсть  -
Лукаш.
   Вiн був ще обiдранiший, нiж попереду, а на довгих ногах не було  чобiт:
вiн уже давно ┐х пропив "з горя" i тепер ходив так, що одна  нога  була  в
резиновiй калошi, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що
так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:
   - Здрастуйте вам! Чого киснете? Д║ла - первий сорт,- кричав вiн  п'яним
голосом i  брязнув  на  стiл  кiлькома  срiбними  грошинами,  що  вони  аж
розкотилися по столу i двi впало додолу.  Перелякана  дитина  заплакала  в
колисцi, i блiда й  мовчазна  Ярошиха  нахилилась  над  нею,  щось  дитинi
шепочучи, голублячи ┐┐. А Лукаш став посеред хати, з шапкою  на  потилицi,
руки в боки, i всмiхався безглуздим п'яним усмiхом.
   Ярош iз Кучмою глянули, дивуючись, на нього,  а  Патрокл  Хвигуровський
пiдняв тi монети, що попадали додолу.
   - Чи ти ба! - скрикнув.- Гляньте лиш: карбованець i три четвертаки!  Де
це ти добув, хлопче? Може, в кого "загубив"?
   - Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто  первий  сорт,  а  дверi
лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!
   - Eге! Лукаш старовину згадав, сво║ давн║ ремесло.
   - А чим старе мо║ ремесло погане? - питав задерикувато Лукаш.- От ви  з
сво┐м новим без коп║йки сидите, а в мене бряжчать?
   - Велича║ться! - гарикнув похмурий Кучма.- Поцупив якесь  дрантя  та  й
радий. Чорт вiть що!
   - Чого ж воно чорт вiть що? - питав ображений Лукаш.
   - А того, що  чорт  вiть  що,  та  й  годi!  Наше  дiло  старосвiтське,
вiльне... Вивiв коня, сiв на його - як майнув полем-степом... гей!.. А  то
лазь по вiкнах та витягай манатки! Пху!..
   Кучма плюнув i сердито одвернувся. Вiн був старий коновод  i  не  любив
лигатися з звичайними мiськими злодiячками, що жили з дрiбно┐ крадiжки.
   - Бросьте спориться,- перепинив Ярош.-кслi Лукашу щастя, то й гаразд.
   - Нехай лиш становить могорича! - озвався Патрокл.
   - За первин сорт! - крикнув Лукаш. Ухопив грошi й метнувся з  хати.-  В
одну минуту?
   - А стой, Лукаш! - гукнув йому навздогiн Ярош.- Позови  там  по  дорозi
Романа!.. Чу║ш? Должно, не слишав - подрав как самашедший... Ну, по-кудова
нема Лукаша, то розкажи,  Патрокле  Степановичу,  про  Левдика?  -  звелiв
Ярош.- Видал ти Лазька?
   Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього
Левдик подавав про себе товаришам звiстки.
   - Бачив... Я й забув пак розказати... На бульварi вiн робив... Пiшов  i
я  на  бульвар:  паличку  в  руки  та  й  iду  собi  -  от,   кавалер   на
гуляння,туди-сюди паличкою крутю... А вони ямки  копають,  дерево  садити.
Ну, я сiв на ослонi зараз бiля Лазька - одпочиваю б то. I вiн мене бачить,
i я його бачу, та проклятий солдат стирчить... А, канiс пекельний! Хоч  би
тебе тричi Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь - одходить,  одходить  солдат
геть далi... Тодi вже Лазько й сказав... Чiпляються до Левдика не за  самi
Рiпаки, а ще й за Панасовку,- пам'ята║те, вiн тодi ходив? Дак каже:  треба
свiд║т║ля, що ту нiч вiн дома був.
   - Та-ак!.. Свiд║т║ля... Кого ж би то?..- замисливсь Ярош.
   - Кого ж? Хведорченка! - порадив Кучма.
   - Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий  був
до следователя йти, а  Патрокл  Степанович  пойде  уп'ять  на  бульвар  та
перекаже Лазьком.
   - Гаразд! - одказав Хвигуровський.
   Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми,  треба
було таких свiдкiв, щоб виправляли ┐х. Здебiльшого ┐м  щастило  переказати
товаришам, чого саме ┐м треба, а тi постачали свiдкiв з сво┐х же людей.
   Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за ┐м i Роман.
Стiл  заставили  пляшками,  чарками,  тарiлками,  заложили  всякою   ┐жею.
Патрокл, не гаючись, одiткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й  налив.
Почали пити й ┐сти.
   Побачивши, скiльки принесено горiлки, Ярошева жiнка  подала  мерщiй  на
стiл усе, що треба, а сама,  поки  тi  пили  й  закушували,  нишком  узяла
дитину, вискочила з хати та  й  подалась  до  сусiди.  Вона  звичайно  так
робила, як Ярош гуляв. Вiн пив не  часто,  але  пiд  час  велико┐  гулянки
бувало, що й добре випивав, i тодi бив ┐┐ й нiвечив тяжко за те,  що  вона
завсiгди гребувала його дiлом i товариством.
   - А слихали - вже Микита вийшов на волю?..- попитав Роман.
   - Хiба? Нi, не чув,- одмовив Патрокл.
   - Вийшов? - спитав злiсно Кучма.- Що ж, оце так йому й минеться?
   - Н║,- вiдказав Ярош,- так не минеться. Сл║ду║ть наказать. От зберемось
гуртом та подума║м, що з ним делать.
   Микита - це був теж коновод з ┐х товариства. Його пiймано,  суджено,  i
вiн виказав ще на кiлькох душ -  тi  й  досi  вiдбували  кару  в  острозi.
Звичайно коноводи не прощали тако┐ зради.
   - Треба так накарать,- говорив Кучма,- щоб уже  бiльше  не  мiг  такого
робити. А то тепер страху нiякого нема.  У  старовину  не  так  було  -  в
старовину строго було.
   - Ну, а как же в старовину карали? - спитав Лукаш.
   - А так!.. Одного разу... давно було... год десять... Тодi  в  нас  був
отаманом Хоменко,- от запальний був!.. А гнiздо в нас  було  пiд  Борзною.
Дак один на судi й прошкодився так, що через його двох  у  Сибiр  заслали.
Ну, ми пiдождали, поки вiн вийшов з острога. Вийшов вiн i не пода║  знаку,
а сам на Чернiгiв побрався. А отаман каже: "Невже ж оце вiн i втече  наших
рук? Не попустiмо, хлопцi!" Ну,  зараз  дво║  й  обiзвались:  один  та  ще
другий, молодий був хлопець, Грицько... а  здоровий  був,  як  тур!..  "Ми
його,- кажуть,- приставимо". I приставили!
   - Та как же вони його приставили?
   - А так, що на дорозi перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили,  та
рота ганчiркою заткнули, та й ведуть... Довели до нашого ярка... був там у
нас такий ярок, що  ми  в  йому  збиралися...  Один  же  побiг  товариство
кликати, а Грицько берегти зостався.
   - Зачим товариство?
   - Щоб суд був... Не хотiли самi порядкувать... Ну,  збiгав...  Мало  не
все товариство зiбралося. Стало кружка,  а  його  посерединi...  Одiткнули
йому рота,- кажи, коли хочеш!.. А вiн сто┐ть проти мiсяця  бiлий-бiлий  та
труситься...
   - Ну?
   - Ну, й присудили! - I Кучма вихилив чарку.
   -_ Шо ж йому зд║лали?
   - Шо зд║лали, то зд║лали, а тольки  бiльше  нiкого  не  паскудив!..  Як
закопали на тому ж мiсцi, то так i зогнив,- нiхто не шукав... А хоч  би  й
знайшли, то нiхто б не виказав, бо всi хлопцi добрi та й  били  всi...  по
черзi кожен брав кийок та й бив... щоб усiм винним бути...
   - I ви там були? - спитав Лукаш.
   - Може, був, а може, й нi,- одказав Кучма, наливаючи нову чарку.- Так у
старовину було! А тепер розпуста пiшла, нiхто не шану║ться, нiхто честi не
зна║: виказав на товариша та й прав, i ходить собi на волi, мов  i  нiчого
не зробив. Хiба що попоб'ють iнодi, та й то не дуже...
   - Ну, не очинь то й тепер будем прощать...- стиха, але гостро  промовив
Ярош, i його холоднi, злi очi блиснули.
   - Нi, що не кажи, а в старовину не так було! - знов правив сво║ Кучма.-
Тодi ти знав, що ти в товариствi во┐н i що всi за тебе, як  один,  стоять!
По правдi робили! А тепер такого вже нема... I того не було,  щоб  коновод
поганив руки пальтом яким абощо. Тодi кожен знав: наше дiло - степ! Там ти
собi вольний,- шукай вiтра в полi! Та й  коноводи  ж  якi  були!  Хоменко,
отаман, дак той раз за одну нiч сам вивiв п'ятеро коней!.. Ото  люди!..  А
тепер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!
   Кучма вже здорово випив, а випивши, вiн завсiгди вихваляв старовину, що
як добре тодi було, i лаяв молодих...
   - Брехня! - гримнув  кулаком  по  столу  Патрокл,  аж  пляшки  й  чарки
задзвенiли.- Брехня! к й тепер такi коноводи - орли!
   - А де ж ти ┐х бачив? - спитав, глузуючи, Кучма.
   - Де? На Кубанi!
   - А хiба ти там був?
   - О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
   - Ану ж, ну, розкажiть про Кубань! - попрохав Роман.
   - Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене  з  кондукторiв,
заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сiрничок  -
ат, чорт зна що! Бачу, що воно не пiдходить нi до мого iменi, нi  до  мо║┐
хвамилi┐, нi до  мене  самого.  Бо  iм'я  в  мене  геройське,  хвамилiя  -
образець, та й сам я такий, що хоч  зараз  iди  троянцiв  воювать.  А  тут
голки-шпильки!.. Чорт зна що! Лiквiдацiя i аква вiта.
   - Шо, шо? - питали Роман та Лукаш.
   - Азiнуси й стультуси! Те, що продав  свою  бакалiю,  а  грошi  з  горя
прогуляв. Ну, зоставсь у мене  в  кишенi,  якось  завалявся,  карбованець.
Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою  довго  не  проживеш!..  Нi,
тiсно тут жити!.. Махну на Кубанськi степи! Хоч з черкесом буду биться,усе
лучче, нiж iз п'яницями в  трахтирi.  Ну,  иду  до  знакомого  кондуктора:
"Пусти на Кубань!" Посадовив у кондукторську, а на  другий  по┐зд  другому
кондукторовi здав... От я вже й на Кубанi... Добра штука Кубань, да тiльки
бiда, що й  останнього  карбованця  в  дорозi  про┐в.  Нанявся  до  одного
багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви зна║те,  що  воно  там
табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у  широкий  степ  з  орканом  у
руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув
колiньми - ех! аж степ гуде! Кiнь б'║  i  передом  i  задом,  та  де  йому
скинуть Артема! З скаженого - овечкою стане! А вже нiчия  чужа  коняка  не
стрiвайся з Артемом у степу - його буде. I було в  нас  товариство  добре:
шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за  одну  нiч
за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були.
   - Ну, та невже? - почулися здивованi голоси.- Та як же це ви зробили?
   - Уже знали - як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка -  такий,
що перед полiцi║ю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не
бо┐ться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок - гуляй душа без  кунтуша!
Морем коло нас горiлка,  танцi,  музики  бiля  ятки  на  майданi,  а  люди
збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!..  А  ми  гуля║мо,
гопака витина║мо, до дiвчат залиця║мось, та велича║мось, та хвалимось - як
коней перемкнули та якi були конi...
   - Ну, це вже брехня! - перепинив Кучма.- Тобто  стали  розказувать,  де
конi брали? Та зараз би й вас самих забрали.
   - Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там  не  на
нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда,
а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться.  А  пан
аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан зна║, що  як  у  його
свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi сво┐, а до чужих йому байдуже.
   - От там жисть! - скрикнув Роман.
   - Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало,  й  нападуть  на  нас,  дак  ми
знали, як  обороняться...  Раз  як  застукали  нас  в  очеретах!  Два  днi
оборонялись... рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене... Вони до
нас посунуться, а ми - бах! Вони й заховаються, бо кулька  не  дулька:  як
уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од ┐х,  ще  й  з  кiньми...
Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!..
   I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався,  вся  його
кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом  згадок  про  минуле,
дикою степовою силою справдi повiяло вiд не┐. I обличчя в сього п'яницi  й
злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском...
   Всi глядiли на його зачудованi. Роман  увесь  час  слухав,  втупивши  в
нього сво┐ палкi очi, боячися словечко  згубити.  I  як  ударив  по  столу
здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:
   - А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак  i  не
зумi║м нiчого зробить? Да я вам таку штуку  вшкварю,  шо  на  всю  губерню
бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра  в  Диблi  i  п'ятеро
коней возьмемо.
   - Ну, ну, ти не очень заривайся! - промовив  Ярош  неприхильне.-  Зна║м
уже, как там брать...
   - А я вам кажу, що возьмемо!  Слухайте.  Коло  мого  двора  живе  сус║д
Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона сто┐ть, що  з  усього  села  ┐┐
видно. Ну, я запалю клуню,  народ  побiжить  на  пужар,  а  ви  тим  часом
виведете конi.
   На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й
Лукаш.
   - Тихше! Цитьте! З улицi почують! - припиняв Ярош.
   - Дарма! Чорт ┐х бери! Нехай  чують!  -  не  вгавав  Патрокл.-  Романе!
Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!
   I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика  притислася  до
парубкового обличчя.
   - Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi.
   - От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава  не  пропадала!..  А,
проклятi дерi┐! - репетував уже зовсiм п'яний Патрокл.- Ви радi  б  нас  у
ложцi води втопить, бо ми злодi┐, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодi┐, усе
по закону крадете. А ми не злодi┐... Треба ┐сти -  приходимо  й  беремо!..
Так, беремо!.. I  вою║мось  з  вами!..  Ви  нас  убива║те,  а  ми  з  вами
вою║мось!.. Хто подужа║, той i прав. Homo homini lupus est.  А  хто  вою║,
той - герой! А ви чорт зна що, мужла┐!.. А я  -  Патрокл  Хвигуровський...
Патрокл - герой. Хвигура - образець...
   I його п'яна голова вже схилялася на стiл.
   IV
   Роман хоч i лiг звечора п'яний,  але  хазя┐,  клопочучись  пiд  вiкном,
збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр,
i думка про це нове дiло вже не дала йому спати.  Йому  не  лежалося.  Вiн
схопився, одягся... В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче  до
нього ввiйти. Дверi вiдчинилися.
   - Левантина!..
   - Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай  менi  вiдпочити!..  Я  вiд
хазя┐на втекла... Усю нiч блукала... Не займай  мене...  Забожись,  що  не
займеш!..
   - Ну, та шо ти! Та хрест меня побей,  коли  я  що-небудь!..-  забожився
швидше Роман, iзрадiвши.Iди та лягай спать! А, бiдняга!..
   Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi,  i  за  тi║ю  лересiчкою
шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала  на  лiжко  i
зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на не┐, усмiхнувся, тодi  зачинив
за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю.
   Iшов вулицею такий задоволений  та  радий.  Сама  прибiгла!  Ну,  нехай
виспиться,- однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до  не┐.  Адже
вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть  у  Диблi.  Треба  вмовитись,  щоб
хлопцi були готовi.
   Вiн пiшов до Яроша, але того не було  дома.  Не  знала  й  жiнка,  куди
пiшов. Роман зазирнув до чайно┐,- i там його не знайшов. I де вiн у  чорта
подiвся?
   Роман пiшов блукати по городу  по  всяких  закутках,  де  мiг  зустрiти
Яроша. Нiхто нiде його не бачив...
   А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього  обiду.  Щось  ┐┐
нарештi збудило. Розплющила  очi,  глянула  на  хату  i  спершу  не  могла
зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У  маленькiй  комiрчинi  темно.  Нi,  он
крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це ┐й  сниться?  Ба
нi, за дверима щось гомонить... Романiв голос... Вiдразу згадала все.
   - Яв тебе два раза бил, усюди шукал,- казав комусь Роман.
   - Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,- одповiв хтось невiдомий.
   - Да, я й забул... Ну, а в  Диблi  хлопцi  готовi?  Диблi?  Левантинине
село?
   - А ти таки дума║ш? - питався незнайомий голос.- А ║слi не пощастить?
   - Ще й как пощастить! - одказав Роман i  почав  упевняти  свого  гостя:
розказував усе, як треба зробити, доводив...
   Спершу  Левантина  мало  що  розумiла.  Але  дедалi  все  виразнiше   й
зрозумiлiше виявлялося ┐й те дiло, що мало статися...
   - Я вас бросю в  ярку,-  сказав  нарештi  Роман.-  Как  запалю,  то  ви
немножко посидiть, пока народ згвалту║ться та побiжить на пужар. Тогда вже
й ви... Найлучче берiть у третiй хатi скраю зл║ва,- Панас Гаман,-  у  його
ха-ароших коней тро║. От трьом  i  бу-деть  робота.  А  сколько  всех  нас
будеть?
   - 3 тобою шестеро.
   - Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Зна║ш? Там  саме
возлi млина у Середенка конi - велика хата, а возлi не┐ тополя... Усе люди
й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть!
   - Смотри, сам не попадись! - перестерiгав гiсть.-  Тепер  вони  знають,
хто в ┐х конi брал, то будуть на тебе засiдать.
   - Чортового батька попадуть меня!  -  вiдказав  Роман.-  Я  знаю,  куди
тiкать... Ат, чорт! - схаменувся вiн.
   - Чого ти?
   - Та я й забил, шо ми не самi в хатi.
   Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину.
   - Н║, спить.
   - А хто там?
   - Д║вка одна.
   - Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Ус║м би ти мастак бил,
║слi б только не так панькався з бабами. Ну шо, ║слi послишала?
   - Н║, так спить, шо не послишить.
   - Ходьом у сенi, чи що.
   Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi  Роман  вернувсь  у
хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли.
   А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все... Тепер вона знала, чим
зробився Роман i хто брав у ┐х на селi конi... Коновод!.. Злодiй!..
   Боже ║диний! За що ти  так  кара║ш  ┐┐?  Покарав  коханням,  покарав  i
коханим!..
   Злодiя покохала!..
   Тяжким болем проймало ┐й душу, розривало серце. Мало вона зазнала,  дак
ще це!..
   Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси!
   Побiгла до дверей, торкнулася до них,- дверi були замкненi. Кинулася до
вiкна,- воно не вiдчинялося.
   Вона сидiла як у тюрмi.
   Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в сво║  село,
перестерегти Струка, перестерегти  людей,  щоб  береглися,  щоб  запобiгли
лиховi. Вона повинна сказати... Що сказати?
   Що Роман - злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й
на Сибiр зашлють... I вона пошле його на Сибiр?
   Ця думка вiдiбрала в  не┐  враз  усю  ту  силу,  що  була  прокинулась.
Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл.
   Не вважаючи на все, що було, у  не┐  в  серцi  завсiгди  жеврiла  iскра
кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра  розгоралася  все  бiльше  й
бiльше. Еге, вона тепер так добре, так  виразно  почувала,  що  вона  його
коха║, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того,
кого коха║! Того, кого коха║? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти
не┐, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона
вже його не...
   Але ж нi! Вона його любить, любить такого,  як  вiн  есть,  i  не  може
вирвати, викинути з себе того.
   Любить! А нащо ж вона його любить, що з тi║┐ любовi буде? Хiба вiн буде
┐й дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж ┐й робити? Що?
   Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але
не давала поради.
   А може... були всякi грiшники та й каялись... Чому ж би  Роман  не  мiг
покаятись i знову чесним зробитись?
   Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме,  аби  тiльки
вiн не робив того, не йшов туди, покинув сво┐х товаришiв... Вона благатиме
його доти, аж поки вiн послуха║ться ┐┐, покине все,  i  тодi  вони  будуть
знову щасливi...
   А як же не послуха║ться?
   I щось починало ┐й казати, що даремна ┐┐ надiя, що не  ма║  вона  тако┐
сили, щоб вирвати  Романа  з  того  багна,  в  якому  вiн  опинився.  Вона
силкувалася задавити цей голос, та не могла...
   Чи послуха║ться, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе,  тодi  -
дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолi║ тут зробити.
   Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона  те
знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не
впаде й на не┐ той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей,  а  вона
не обряту║ ┐х, хоч ┐й в полум'я не треба  кидатись,  а  тiльки  побiгти  в
Диблi й сказати...
   Грiх страшенний, непрощенний  грiх  -  задля  свого  кохання  попустити
занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!
   Але ж, боже мiй... Вона ж його  любить!  Билась  головою  об  стiл,  не
знаючи, як по║днати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння.
   Таки наважилась. Вона благатиме  його,  а  коли  вiн  не  послуха║ться,
побiжить у Диблi.
   Цим трохи заспоко┐лась. Та не надовго.  Бо  нова  думка  знову  розбила
ввесь той спокiй.
   Коли вона скаже йому, що все зна║, то вiн же  не  пустить  ┐┐  з  хати,
зв'яже ┐┐, замкне... Як же вона тодi побiжить у Диблi?
   I мучилась цi║ю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязка║ на дверях
замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.
   Увiйшов у хату, вiдхилив до не┐ дверi:
   - Устала вже? - Сiв на лiжковi бiля не┐.- От не над║явсь, що ти до мене
прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там зд║лалось з хазя┐ном?
   Вона почала розказувати - все, як було...
   - О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?
   - Та... адже прийшла...
   Вiн обняв ┐┐ й поцiлував. Перший рух ┐┐ був - випручатись. Але зараз же
вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi -  одному,  другому.
Вiн радiв з  цi║┐  несподiвано┐  ласки,  вона  це  бачила,  i  нова  надiя
прокинулась у не┐; вона цим не пустить його вiд себе.
   - А я тобi ║стi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На  столi  лежали
пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у
Яроша.
   - Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою  обiдать,
дак вот i приньос того-сього.
   - Спасибi, мо║ серденько!
   Посiдали за стiл. Вiн ┐в добре, ┐й шматок не йшов у горло, та  силувала
себе ┐сти.
   Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi,  всмiхалася,  хоч  у  не┐
хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi  була  здатна,
бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi.  I
зважилась iти до краю... Сьогоднi не пустить його, а там...  побачить,  що
робитиме.
   Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.
   - Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох,  i  будемо  вдвох  увесь  день
сьогоднi... Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?
   - Чого б то я тебе проганял? Та я  такой  рад!..  Жаль  толькi,  що  не
доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.
   - Чого? Куди?
   - Хазя┐н посила║ть... На машину...
   - Надовго?
   - Завтра дньом вернусь.
   - Ой Романочку! Як же я сама буду? Не ┐зди!
   - Нельзя, Левантинко: хазя┐н велить.
   - От, велике лихо, що хазя┐н велить! А  ти  занедужав  та  й  не  можеш
┐хати.
   - Не, йому то без надобностi... Должон ║хать, дак ║дь...
   - Романочку! Голубчику! Братику! Не ┐дь! Зостанься  зо  мною!  Будь  зо
мною увесь день сьогоднi, всю нiч!
   - Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.
   - Що завтра! Сьогоднi хочу!
   Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в  вiчi,  цiлувала
його,  обсипала  ласкавими,  закоханими   словами   чарiвними,   обхоплена
непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його,  не  пустити...
┐┐ розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в  цiй  ночi
вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже  все,
все добре буде!
   Нiколи ще вона з ним не була така  -  навiть  там,  на  селi.  У  нього
туманiла голова.
   - Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал... Ну, а то  ж
нiкаким способом.
   - Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо
мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!
   - Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?
   - Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо  мною!  Ми
такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною  сю  нiч.  I
тепер, i потiм щасливi будемо!
   Вiн пригортав ┐┐, цiлував, але вирвався нарештi:
   - Ну, нужно йтiть!
   Вона так i припала до нього:
   - Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо  мною!  I  цiлувала  його  без  лiку,
силкуючися тими поцiлунками  сп'янити  його,  примусити  забути  про  все,
зостатися з нею.
   - Коли зостанешся сю нiч зо мною - буду тво║ю,  не  пiду  вiд  тебе.  А
пiдеш - утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч...
   У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч"  чути  було  стiльки
благання й натиску, що Роман почав прислухатися до  ┐х  пильнiше.  Вiн  ще
держав ┐┐ в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував ┐й очi,  губи,  шию,
голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась  там.  I  вiдразу
вiн повернув ┐┐ обличчя до себе:
   - Ану, глянь менi в очi! Вона глянула.
   - Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?
   Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.
   - Дак он шо! - Вiн зсадив ┐┐ з колiн.- А що ж ти чула?
   Все загинуло, все!.. Тiльки одно зоста║ться... Вона кинулася перед  ним
навколiшки, обхопила йому колiна руками:
   - Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи  з  ними!..  Не
занапащай  людей!..  Не  занапащай  сво║┐  душi!..   Покинь   ┐х...   тих,
недобрих!.. Забудь  усе  те!..  Будем  чесно  жити!..  По  вiк  вiчний  не
розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд ┐х!.. Утечемо зараз!
   Роман устав, одiрвав ┐┐ руки вiд сво┐х колiн i вiдiйшов.
   - Брось чорт зна що патякать!
   - Нi, Романочку,  не  кажи  так!  -  Вона  лiзла  за  ним  навколiшках,
чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж
думала?..  Не  пущу  тебе!   Покайся!..   Треба,   Романочку,   покаятися,
спокутувати свiй грiх!
   - Проч!
   - Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти  ж  менi  милим
був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти  й
мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого  жити?  Ми
будемо  працювати,  заробляти...  Я   робитиму...   ночi   не   спатиму...
Романочку!.. Романочку!..
   I не пускала його  колiн  з  рук,  дивилася  на  його  знизу,  благаючи
словами, очима, сльозами...
   - Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!
   Вона пiдвелась.
   - Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула  й  видiла.  Шоб
нiхто больш! кслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся,  хоч  натякнеш,
то задушу, сво┐ми руками тебе задушу i крикнуть не дам!
   Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв  перед  нею  такий
страшний, нелюдський... А ┐┐, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в
не┐ мову, руки...
   - Чула?
   - Чула...
   - Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить!  Та  знай  -  то  не
шуточки! Я шутить не вм║ю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я  тебе
замкну i скажу хазя┐ну, щоб доглядал... кслi б тольки здумала навтьок,  то
он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумi║ш?
   - Розумiю...
   - Дак ║слi хочеш на св║тi жить, то сиди тихо. Не будеш сiд║ть - задавлю
i в р║чку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не см║й студова виходить!
   Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув ┐х на замок. Сам iще
щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi.
   Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi  пригнiчена,  зламана
усiм тим, що сталося. Чи могла  ж  вона  цього  сподiватись!  Вiн,  Роман,
нахваля║ться задавити ┐┐! Вiн - пропащий злодiй...
   Все, що було в не┐ в душi гарного, ясного, купчилося в ┐┐  згадках  про
того, давнього, Романа з перших днiв  кохання.  I  вiн  розтоптав  те  все
немилосердною i нечистою ногою!..
   Думка знову верталася до подiй цi║┐ ночi. Що ж воно буде? Вiн  запалить
село, погорять люди,  пограбують  ┐х.  I  вона  нiчим  не  може  запобiгти
лиховi!..
   Вона схопилася з мiсця.  Та  не  можна  ж  так!..  Вона  буде  кричати,
стукати, поки ┐┐ випустять,тодi побiжить... Але  ж,  вiн  оддав  хазя┐новi
ключ. Хiба ж ┐┐ хазя┐н випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти.
   Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала  ┐х.  З  того
боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком,- це було видко,  бо
дверi трохи вiдхилялися,вона могла просунути в щiлину палець.
   Левантина з усi║┐ сили натиснула на дверi плечем раз,  удруге,  втрет║,
силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але  кiльця  не
виривалися. Вона опитувала  ще  кiлька  разiв,  напружуючись  щосили,  але
нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко.
   Якби в не┐ тут було щось - сокира, молоток,-  вона  б  тодi  знала,  що
зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками,  але  не
знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довго┐ шуканини, аж у далекому кутку, пiд
лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла ┐┐ на свiт до дверей: це  були
старi обценьки.
   Левантина спробувала просунути ┐х крiзь дверi, але вони  не  пролазили.
Повернула тонкими кiнцями i змогла  заложити  ┐х  у  кiльце.  Тодi  почала
розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми  мало,
але таки хиталось. Ще трохи тако┐ роботи, i  кiльце  вискочило  з  дверей.
Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi.
   Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися.  Важкi,
дебелi дверi зачиненi були щiльно i  замкненi,  мабуть,  на  засув  абощо:
Левантина поторсала, але нiчого не зрушила ┐х.
   "Буду штовхати плечем,- подумала собi,- а може, вiдхиляться хоч  трохи,
щоб просунути обценьки".
   Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала  не
поспiшаючись, але  з  усi║┐  сили.  Дверi  стояли  нерухомо.  Почала  тодi
штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи  ┐х  до  синякiв,  до
кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що ┐┐ можуть почути, i  била  на  одчай
плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що  це  не
помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цi║┐  тюрми.  Билася
об мiцнi дверi,  як  пташка-не  -вiльниця  б'║ться  об  невблаганнi  грати
клiтки-тюрми.
   Нарештi, знеможена, знесилена,  спинилася,  похилившись  на  тi  дверi,
важко дихаючи. Побитi плечi й лiктi дуже болiли.  Вiдпочивала  так  кiлька
часу.
   Крiзь невеличке вiкно бачила, що надворi вже  смеркалось.  Пiдiйшла  до
вiкна i стала його оглядати.
   Шибки були такi маленькi, що якби видавити одну, то  не  можна  було  б
пролiзти, а зроблено вiкно було так, що не вiдчинялося. Поламати його?
   Чи .вона подужа║ те? А коли б  i  здолiла,  то  почують  же  хазя┐,  як
трiщатиме вiкно, бряжчатимуть побитi шибки. Почала  роздивлятись  у  вiкно
надвiр i побачила перед себе якусь замкнену  шопу  чи  возiвню.  Людей  не
бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу  ходити,  отут  зараз  таки,  то  й
почують ┐┐.
   А якби все вiкно випхати,- може б, це тихше було?
   Воно  було  прибите  знадвору  гвiздками.  Але  гвiздки  тi  давно  вже
поiржавiли, а як Левантина  натисла  на  вiкно  з  одного  боку,  то  вони
поламалися, i вiкно зараз же почало випиратися з луток.
   - I якого тобi чорта треба?  -  гримнув  пiд  вiкном  просто  Левантини
сердитий товстий голос.
   Дiвчина вмить захилилася за стiну i стояла, вся похоловши, тремтячи. Це
ж побачили вже ┐┐, це ж хазя┐н!
   - Ходи поночi, вишукуй! Чорт батька зна що! - казав той голос знову,  i
Левантина почула, як забрязкав замок бiля возiвнi.
   - Та вона тут скраю зараз i лежить,- одповiдав жiночий голос.
   Левантинi полегшало: це не до не┐, це, мабуть, хазя┐н з  хазяйкою  щось
iз возiвнi беруть. Прислухалася, як вони вiдiмкнули,  ввiйшли  в  возiвню,
сперечаючися, знайшли якусь рiч, замкнули i пiшли геть. Все знову затихло.
   Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася бiля  вiкна.  Обережно,
помалу натискаючи, вона вихитала вiкно з луток  так,  що  могла  в  щiлину
просунути руку спершу з одного боку,  тодi  з  другого.  Вийняти  вiкно  i
поставити його на землю надворi було вже тодi легко.
   Тим часом надворi вже зовсiм стемнiло. Прислухалась одну  мить,  чи  не
чути кого, i легко й обережно вилiзла з хати в двiр.
   Тремтiла зо страху, що зустрiне зараз когось. У дворi нiкого не було  i
нiхто не берiг ┐┐, бо  то  Роман  збрехав,  що  вiддасть  ключ  хазя┐новi.
Перейшла двiр хутко i опинилася на вулицi.
   Вона бiгла б, та боялась, що ┐┐ припинять, догадаються, що  тiка║.  Але
пiшла швидко, як могла, силкуючись iти в темрявi вулиць, i незабаром  була
за мiстом.
   Спинилась на  хвилину  передихнути  i  побiгла  по  дорозi  до  Диблiв.
Пробiгла верстов зо двi.
   I враз думка одна припинила ┐┐: та й вони ж цим шляхом iтимуть. Що,  як
наженуть ┐┐? А що, як вони вже поперед не┐? Що, як вона спiзнилася?
   Вона знала iншу дорогу: через лiс, тодi через байрак.  Ця  дорога  була
коротша дуже, але туди нiхто не ┐здив, бо не  було  шляху,  тiльки  ходили
люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з  людьми,  а
тепер... Iти вночi лiсом - це було занадто страшно.
   А йти тут, то знов - або вона спiзниться, або ┐┐ наженуть, Роман пiйма║
┐┐ - i що тодi буде?
   Глянула лiворуч,- там лiс чорнiв темною, похмурою хмарою на кiнцi неба.
Збочила з шляху i побiгла туди.
   Поки бiгла полем - було нiчого. Але як пiдiйшла до цього  вночi  такого
понурого лiсу - обняв ┐┐ страх. Вона  знала,  куди  йти,  вона  стояла  на
початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в
бiдно┐ Левантини стискалося перед нею серце.
   Але вагалася недовго. Перехрестилася i вступила в лiс.
   Тут уже не бiгла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась  збiгти  з
тропи й зблукатись. Але йшла швидко помiж величезними  стовбурами  старого
лiсу. Зрiдка тiльки розривалося вгорi посплутуване  гiлля,  i  тодi  видко
було ┐й клаптик неба з двома-трьома зiрками. Зважилась не дивитися  набiк,
не прислухатися, а все йти, йти...
   Але очi несамохiть зазирали iнодi вбiк,  вуха  ловили  та║мничий  голос
великого лiсу. А вiн озивався тихими шепотами, шелестами i  зiтханнями,  i
кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому  вусi  бiдолашно┐
дiвчини.
   Вона все йшла. Осiнь уже струсила з дерев частину ┐х лiтнього вбрання i
насипала на землi  м'який  килим  мертвого  листя.  Левантинi  добре  було
ступати по стежцi, хоч вона часто боляче била сво┐ босi ноги об  не  видне
┐й корiння. Та вона на те не зважала i все йшла.
   Часом перед очима мрiялись якiсь  чорнi  величезнi  постатi,  часом  ┐й
здавалось, що от-от засвiтяться перед нею двi свiчки вовчих  очей...  Вона
тодi заплющувала сво┐ очi...
   Вона часто ходила в цей лiс з дiвчатьми по ягоди, як жила  в  наймах  у
близькому вiд лiсу селi, i добре його знала. Коли б не це,  то  зблукалась
би давно.
   Нарештi ┐й здавалося, що вже пiдходить до краю. Тодi,  сама  не  знаючи
через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги,  обдряпуючи  собi
гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав ┐┐ великий страх,- аж поки вискочила
на поле. Втомлена, впала на землю  i  трохи  полежала,  вiдпочиваючи.  Але
недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а  збочила
праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак  був  ┐й
ще страшнiший за лiс.
   Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися.  Кожна  хвилина
вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки
ще ┐й зосталося? Верстов чотири?
   Iшла... Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства  -
i вона в селi.
   Що це?
   Темне осiнн║ небо  зажеврiло  з  краю  -  там,  над  селом.  Це  мiсяць
зiходить?  Еге,  мабуть,  мiсяць...  Так  нi  ж  бо,  мiсяць  не  звiдтiля
сходить...  Усе  бiльше  й  бiльше...  Вогнянi  пасма  вибиваються  угору,
стрiляють по небу. Пожежа!..
   Левантина  скрикнула  як  несамовита  i  побiгла  назустрiч   страшному
червоному промiттю.
   V
   Ярош таки трохи боявся тi║┐ штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали  вже
такi злi на коноводiв i так ┐х пильнували, що було  небезпечно  так  скоро
туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому  товариству  до
вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора,  всю  дорогу,
поки йшли до  Диблiв,  був  страшенно  веселий,  смiшив  товаришiв  сво┐ми
жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але  той  мовчав
на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем  в
однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на  тро║  коней  Панасових  Гаманових,  а
Кучма з одним хлопцем заховався  бiля  млина,  взявши  на  свiй  пай  пару
Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город.
   Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно  було  ┐х  нiкому,  але
вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман  повинен
подати ┐м сво║ вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але  в
головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у  його  нiяк  не  хотiв
одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху,  а  розлютований
Ярош нарештi не витримав:
   - От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш!  -  прошепотiв
вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк.
   Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з  отаманом  не  завсiгди  можна
жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш.
   Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки.
   Сидячи так довгенько, помiтили, що  ┐м  стало  видко  далекi  верби  на
почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи
сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди,  загавкали
собаки. Спершу крики й тупотняву чути  було  й  поблизу,  але  згодом  усе
вщухло тут, i  тiльки  там,  де  ясно  шугало  вгору  полум'я,  чути  було
невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди
з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу.
   - Ану лиш! - промовив тихо Ярош.- Та швидко!..
   Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону  вiд  яру  до  перших
хат. По лiвiй перi┐ третя хата скраю - Панас Гаман.
   Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр.
Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого  не  було,  тiльки
собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на  Яроша.  Вiн
убив ┐┐ за одним махом, розбивши ┐й голову шворнем. За  одну  хвилину  вiн
сво║ю дужою рукою, заложивши за прибо┐  шворiнь,  одiрвав  ┐х,  i  кiнниця
вiдчинилася. Лукаш iз  Патроклом  убiгли  всередину  i  недовго  барилися,
вивiвши тро║ коней. Скочили на ┐х i були всi вже за ворiтьми.
   - Ану, припусти! - сказав отаман.
   Але в цю мить сталося несподiване.
   Четверо людей в'┐здило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з
луки пожежу, кинулись у село.
   - Хто ┐де? - гукнув переднiй.
   Ярош ударив свого коня i три злодi┐ мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi
не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за ┐ми слiдом, гукаючи:
   - Лови!.. Злодi┐!.. Коноводи!..
   Ярош бив коня без жалю  шворнем,  а  Лукаш  та  Патрокл  шмагали  сво┐х
нагаями. Конi бiгли з усi║┐ сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi
чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось  наздоганяли
┐х. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч  утiкати.  Треба  було  iншим
робом рятуватися.
   - Пускай конi!.. Самi - в яр! - крикнув до товаришiв.
   Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу.  Конi  порснули  в
поле, а за ними й ночлiжани.
   Тро║ коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та,  на  ┐х
щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над  кра║м
i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та ┐м  цього  й
треба було. Спинились аж на днi i зараз  же  посхоплювались  на  ноги.  Не
чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого  не
поламали собi.
   - Яром дальше! - звелiв Ярош.
   Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди  й
вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в ┐х пiд ногами вже не земля,  а
камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй  ямi,
а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли  кам'янi  стiни  глибокого
яру, i нiде не було виходу.
   Задиханi втiкачi спинилися.
   Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
   - Назад! Може, всп║┐м вискочить! - крикнув Ярош.
   I всi тро║ повернули назад i  побiгли  скiльки  сили.  Не  перебiгли  й
половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв
пiшо. Це дво║ ночлiжан, побачивши, що коноводи  вскочили  в  яр,  покинули
гнатися за кiньми, лишаючи ┐х двом сво┐м товаришам, i вернулися до яру. До
┐х тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши ┐х гукання, бо увесь
час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
   Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на ┐х у темрявi.
   - Бий! Бий! Вони! - загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах  i
по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як  захопленi  в
суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов
туди, в кам'яний куток яру.
   Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У  цьому  яру  пан
бив колись камiнь  на  свою  кам'яницю  та  й  вибив  оту  глибоку  яму  з
кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.
   Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.
   А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
   - От коли так пропали! - промовив Лукаш.
   - Ну, ти! Патякай! - визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i  з-за
них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi  були  серед  набитого
дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене
просто купами. В одному мiсцi, мало не  бiля  само┐  стiни,  камiння  було
наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.
   - Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! - скомандував
вiн.
   - Нащо? - спитав Лукаш.
   - Стультусяка чортiв! Бери швидше! - I вiн загрiб сво┐ми лапищами  цiлу
купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш  допомагав
йому.
   Та тiльки почали робити, а  вже  дйбляни  набiгли,  махаючи  кийками  й
ломиками та гукаючи:
   - А, бiсовi шкуродери, попалися!..
   Бiгли просто на коноводiв, ┐м не  видко  було  за  стовпом,  що  робили
Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви  великого  ножа,
вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний  шворiнь.
I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири  ступнi,  вiн
скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього сво║ю простою, але  в  його
руках страшною збро║ю. Чоловiк ойкнув, захитався... Ярош одскочив.  Селяни
теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.
   - Дак ви так! - загукали розлютованi.- Бий ┐х! Бий на смерть!..
   I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.
   - А, падлюки, пси! -  ревнув  страшний  Патроклiв  бас,  i  ту  ж  мить
здоровезна постать вискочила перед  Яроша,  широко  розмахнулася  рукою  i
пошпурила важку каменюку. Один з  селян  скрикнув,  ухопившися  руками  за
живiт, та так i сiв на землю.
   - Раз! - ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила  селян
одбiгти ще далi.
   - Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби  вам  сокрушу!  -  гукав
Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого сто┐ш дурно?
   Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
   - Бережись!
   Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на ┐х  кийками  й
ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi  купи  кийки,  розкидаючи  дрiбне
камiння, але шкоди коноводам не зробили нiяко┐.
   - Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбива║мо,-
гукав на сво┐х ворогiв Патрокл.
   Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм  не
видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибоко┐ ями, але не могли
добрати розуму, як ┐х узяти. Знали й бачили, що коноводи, не  сподiваючись
милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже  було  вдарено
камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня.  Кинутися  на
┐х у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.
   - Побiгти в село по рушницю та й пострiляти ┐х,- радив хтось.
   - Уцiлиш у темрявi!
   - А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого
гарту, щоб острог ┐х живими взяв, та живими не випустив.
   - Дак пiдождемо до свiту.
   - А там село горить!
   - То не з нашого краю.
   - А там i до нас дiйде, як не погасять.
   - Вiтру нема.
   Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там
пожежа, а коли можна, то ще й людей на  помiч  покликав.  Певнi  були,  що
пожежа до ┐х хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му  зручнiше
буде брати.
   Ледве  парубок  побiг,  коли   враз   одна   каменюка,   друга,   третя
гепнула-поблизу селян.
   - Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
   - Хай кидають,сюди не сягнуть.
   А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.
   А це ко┐в Патрокл.
   Поки ото мужики  радилися,  i  коноводи  не  гаяли  по-дурному  часу  i
наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.
   - Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха  Лукашевi  Патрокл,-  чи
сягнеш рукою аж нагору, до берега.
   Лукаш скочив.
   - З аршин не ста║.
   - Дурниця! На камiння, бери,  муруй  там!..  Нi,  не  так!  Ти,  Яроше,
подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив
нашо┐ роботи.
   I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й  не
мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно.  Йому  не
того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони
тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав
словами:
   - Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що?  Подавився?  А  оце  тобi
крашанка межи  очi  в  лоб,-  бодай  тобi  з  його  тво┐  чортовi  слiпаки
повилазили! Ма║те ще, азинуси, ось!..
   - Готово! - озвався Лукаш стиха.
   - Нагору, братцi!.. Та ждiть  мене  там,-  я  зараз.  I,  вхопивши  двi
здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у  темрявi  ближче  до
сво┐х ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть,  когось  улучив,
бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха:
   - Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я,  цуцики  слинявi!
Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите!
   Мурмотав i вилазив нагору.
   - Отамане!
   - Тут.
   - Гайда!
   Але в цю мить хмари знову розiрвалися  i  зрадливий  мiсяць  сяйнув  на
втiкачiв. Крик зчинився серед селян:
   - Тiкають! Тiкають! Лови!..
   Полем  затупотiло  три  пари  моторних  нiг,  а  слiдом  за  втiкачами,
видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.
   VI
   Стручисi  не  спалося.  То  думки  всякi  розганяли   сон,   то   блохи
напосiдалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловiка, сердячись, що вiн
так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скiльки в ┐х хлiба  на  цей
рiк буде, i скiльки полотна витчеться  з  того  прядива,  що  натiпала,  i
догадувалася, яке теля приведе ┐┐ влюблениця Лиска. Уже ┐┐ починала  знову
дратувати вчорашня сварка з  зизоокою  Юхимихою,  i  вона  жалiла,  що  не
встигла усього ┐й виказати... Саме на цьому у дворi загавкала собака.
   "Чого це Шарка гавка║? - подумала Стручиха.- Вона по-дурному нiколи  не
гавка║".
   Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разiв на нiч, аби зачула, що  десь
озвалися собаки, та Стручисi  кортiло  збудити  чоловiка,  i  вона  почала
штовхати його в бiк:
   - Мусiю! Мусiю!.. Чи ти чу║ш?
   Мусiй нiчого не чув i через те не озивався. Це  вже  зовсiм  розсердило
Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути.
   - Одчепись, Охрiме, не займай мене! - пробубонiв спросоння Струк.
   - Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чу║ш хiба, як  Шарка
гавка║? - I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився.
   - Га? шо? шо там таке?
   - Шарка гавка║.
   - Шо?
   - Шарка гавка║, я тобi кажу.
   - Гавка║, кажеш?
   - Аж залива║ться.
   - Добра собака!.. Нехай же гавка║, спасибi ┐й!.. I впав сонний.
   - Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а  нема  того,  щоб  свого
добра доглянути! Це не хазя┐н, а якась колода, якась  сплюга  опiвнiчна!..
Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!..
   А Шарка тим часом гавкала дужче, i  Стручиха  вже  й  справдi  починала
цiкавитися нею. Не дiждавшися Мусiя, вона, як була боса й роздягнена,  так
i вискочила з хати.
   У дворi не було нiкого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще  дужче  i
побiгла до перелазу на тiк. Стручиха й собi за  нею.  Шарка  зiп'ялася  на
перелаз i гавкала туди.
   Стручиха зазирнула на тiк. I там нiкого.  Скирти  хлiба  чорнiли  серед
току, як i попереду, за ┐ми  клуня  витикалася  сво┐м  верхом.  I  вiдразу
Стручисi здалося, що там з-за скиртiв, коло клунi, чи що,  блиснув  якийсь
огник... Сiрник, може, хто засвiтив абощо...
   "Злодi┐ хлiб крадуть",- подумала жiнка i прожогом ускочила в хату.
   - Уставай, проклятий лежню! Злодi┐...- Вона вхопила чоловiка за ноги  i
в один мент iстягла його мало не зовсiм з  полу.  Вiн  ураз  прокинувся  з
тако┐ несподiванки:
   - Тю, дурна! Чого ти?
   - Злодi┐ хлiб крадуть.
   - Ну?! - Вiн так i похолов.
   - Чого став? Бiжи швидше!
   Вони вискочили вдвох з хати i кинулися до перелазу.
   Замiсто злодi┐в вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було,  як
вiн вибивався з-пiд стрiхи i червоними пасмами бiг по солом'янiй клунi.
   - Рятуйте, люди добрi!.. Пожежа!..- крикнув Струк i кинувся на тiк. Але
зараз же заплутався у якийсь хмиз i впав. Устаючи, вiн чув, як його  жiнка
гукала вже в Сивашевому дворi: "Рятуйте!" - i грюкала в  вiкно,  аж  шибки
бряжчали. Потiм побiгла вулицею, стукаючи в вiкна i  кричачи:  "Рятуйте!..
Горимо!.. Рятуйте!.."
   Струк тим часом пiдбiг  до  клунi.  Увесь  заднiй  рiг  ┐┐  вже  горiв,
палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж пiдбiгши до полум'я, Струк  зрозумiв,
що не може нiчого зробити, бо прибiг з порожнiми руками. Метнувся назад по
воду. Вхопив у хатi вiдро, збудив дочку й наймичку, що спали в сiнях.
   Тим часом Денис та Зiнько, прокинувшися  вiд  Стру-чишиного  грюкоту  й
крику, повискакували з хати. Зирнувши на тiк, вони побачили на сво┐й клунi
одсвiт од Струково┐ пожежi i подумали спершу, що горить ┐х  власна  клуня.
Але, надбiгши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашiв  та
Струкiв, що були мiж двома клунями, видко було наскрiзь од пожежi на  току
в сусiди. Похапавши вiдра з водою, брати кинулись до Струка.
   Прибiгли на пожежу разом з ним i вихлюпнули на вогонь усi тро║ по вiдру
води. Бухнуло вгору димом,  але  за  мить  огонь  заграв  ще  дужче,  ясно
осяваючи тiк, двори, вулицю. Провулком,  вулицею  й  городами  вже  скрiзь
збiгався народ, збудившися вiд Стручишиного лементу. Бiльша частина  бiгла
з вiдрами, хто з сокирою, а хто й з порожнiми руками. Почався крик,  плач,
метушня. Дехто метнувся по пожарку. Стручиха  бiгала  й-  голосила.  Струк
ходив од чоловiка до чоловiка й благав:
   - Люди добрi, порятуйте! Там же мiй хлiб!.. I на  току  хлiб!  Ми  ж  у
старцi пiдемо!..
   Але що могли зробити цi люди? Бiгали, носили вiдрами воду,  хлюпали  на
вогонь, а вiн горiв усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз  огнем,
скоро вiн до не┐ доторкався. Пожарки все не було.
   Тим часом Денис кинув гасити, бо  вже  й  без  нього  народу  товпилось
багато, та й сiпнув свата Манойла за рукав:
   - Треба палi┐в шукати. Це неминуче пiдпал. Горiло так ясно,  що  скрiзь
було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко  де  слiдiв.  Бiля
само┐ клунi вже нiчого не можна було розiбрати,  бо  скрiзь  позатоптували
люди. Вони вiдiйшли трохи далi - Денис до городiв наниз, а сват Манойло до
садка - i почали придивлятися.
   - Ось! Ось! - крикнув ураз Манойло. Денис пiдбiг до нього. На сирiй вiд
осiнньо┐ вогкостi землi виразно витискалися слiди пари городянських  чобiт
на кривий копил, з високими корками.
   У Дениса й очi засвiтились, як вiн  побачив  ┐х.  Вiн  побiг  додому  i
принiс лiхтар. Пильнуючи слiду, пiшли за ним  аж  до  перелазу  в  Струкiв
садок.  Зазирнули  через  перелаз  -  слiд  i  там.  Денис,  поспiшаючись,
перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струкiв садок, тодi  Сивашiв
i нарештi перелiзли на Сивашiв тiк. Слiд iшов через тiк наче до ворiт,  що
були з току в провулок, але тодi  виразно  завертав  до  Сивашево┐  клунi,
обходив ┐┐ кругом i зникав перед ворiтьми з не┐.  У  клунi  хлiба  вже  не
було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що вiн замiсто замка
заложив кiлок. Тепер  кiлочок  було  витягнено,-  видко  було,  що  ворота
вiдчинювано.
   - Бачите? - пошепки казав Денис.- Вiн  тут.  Хотiв  утекти  ворiтьми  в
провулок, та, мабуть, або нас з Зiньком на  току  побачив,  або  вже  люди
провулком бiгли, дак вiн завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви
бiжiть людей кличте!
   Манойло побiг, а Денис накинув знову ворота i заложив кiлком.  Вiн  був
цiлком певний, що пiймав злодiя, i боявся, щоб той, одразу вихопившися, не
втiк у його з рук.
   Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловiка п'ять людей.
   - А що? Де? Як? - питалися всi.
   - Тут вовчик! Пiймався! - казав  Денис.-  Увiходьте  обережно,  щоб  не
вискочив.
   Не дуже вiдчиняючи ворота, всi поввiходили i знову  ┐х  зачинили.  Тодi
почали обдивлятися скрiзь у клунi. Нiкого не було видко.
   - Шукайте в соломi! - сказав Денис.- Свiтiть лиш!
   Почали розкидати солому, топтатися по нiй,- нiкого не було.
   - Що за знак? - здивувалися люди.- Отже, чи не помилився ти, Денисе?
   Але Денис певний був, що не помилився.
   - А от ходiм туди! - сказав вiн i повiв людей у  найдальший  куток,  де
теж лежала купа соломи. Манойло присвiтив, а  Денис  одкинув  верхнiй  шар
соломи. Перед шукачами зачорнiла людська спина  й  голова.  Чоловiк  лежав
ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.
   - Ану лиш уставай! - крикнув Денис i вдарив невiдомого чоботом у бiк.
   Той здригнувся, але не встав.
   - Треба його звести,- сказав Тонконоженко i  вдвох  iз  Денисом  ухопив
чоловiка пiд груди, зводячи його на ноги. Невiдомий не пручався, але й  не
вставав, а був здоровий, i вони вдвох ледве здужали  поставити  його.  Вiн
стояв, але не вiдтуляв вiд обличчя рук.
   - Чи ба! Неначе дiвка на сватаннi, засоромився! - сказав Денис.- Ану-бо
покажiться, паничу, якi ви ║сть! -  I  вiн  враз  iрвонув  йому  руки  вiд
обличчя.
   Тодi вiдступив уражений: перед ним стояв Роман.
   - Е-ге-ге! Та це Роман! - скрикнув Манойло, а за ним i iншi люди.-  Дак
он хто! _Ну, вовчику-братику, тепер попався!
   - Чого ви  до  мене  причепились?  -  озвався  Роман  хрипким  голосом,
дивлячися несамовитим поглядом.- Що я вам iзробив? Я нiчого не  знаю...  Я
прийшов у село i тут хотiв заночувати.
   - Добре! Добре! Коли ти не зна║ш, то ми тобi покажемо,  що  ти  зробив.
Ходiм лиш!
   Кiлька рук ухопило його мiцно i потягло з клунi -до пожежi.
   Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:
   - Пустiть мене до батька... Я прийшов до батька i заночував у клунi...
   - Еге! - глузували з нього.- Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли
за батька озвався!.. А то так не знав, чи ║ в його батько.
   Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав  огонь,  i
вона палахкотiла до темного  неба  величезним  огняним  стовпом.  Маленька
пожарка бризкала на не┐ тоненькою течiйкою води,  i  та  вода,  нiчого  не
погасивши, зараз же бралася парою i  зникала  вкупi  з  димом  у  повiтрi.
Кiлька душ чiпляли двома гаками за  клуню,  силкуючися  ┐┐  розтягти,  але
нiчого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою  дерево  горiло,  упавши
купою на землю.
   - Бережись! Бережись! - розкотилися серед стовпища переляканi голоси.
   Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз  скривилася
набiк, посунулась  одним  причiлком  униз,  спинилася  на  хвилину,  потiм
страшенно  затрiщала  з  других  бокiв  i  провалилась  наниз,  усередину,
розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною  хмарою,  покриваючи  собою  й
полум'я; на всi  боки  повiяло  рясним  дощем  величезних  iскор,  шматкiв
горючо┐ соломи, розкидаючи ┐х на людей i поза  людей.  Стовпище  опинилося
серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й  шарахнуло  геть.
Але полум'я  вже  знову  звивалося  високо,  жарко  лижучи  чорнi  челюстi
вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i  люди  знову  насунули  ближче,
галасуючи,  клопочучись  i  нiчого  путнього  не  роблячи,  безсилi   щось
iзробити. В цю мить позад ┐х загукано:
   - Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I,  протискаючися  помiж  натовпом,
купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
   - Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! - почувсь  крик,  i  люди,
зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб  подивитися  на  злочинця.
Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем.  Старий,  увесь
сивий, дiд Карпо став перед Романом.
   - Романе! - сказав вiн, показуючи на пожежу.- Чи твiй то грiх?
   - Нi.
   - А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?
   -_ Нi.
   Враз, зовсiм з другого  боку,  почулися  якiсь  крики,  i  скудовчений,
задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:
   - Конi поведено!.. Конi!..
   - Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш? - озвалися навкруги.
   - Тро║ коней... У Панаса... Вивели й  подались...  Нашi  побiгли  верхи
навздогiн.
   Люди на мить затихли. Тодi мов  буря  вдарила  сво┐м  дужим  крилом  по
хвилях, i заревли  вони,  зашумiли  -  так  ураз  озвалося,  загаласувало,
залементувало, лютуючи, стовпище:
   - Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим  часом  конi  ведуть!..  Убить
його!.. Як собаку!..
   Розлютована юрма насувала на Романа, а дво║ здоровенних чоловiкiв мiцно
держало його. Червонi  вiд  полум'я  обличчя,  повирячуванi  страшнi  очi,
стисненi в кулак руки... ще мить - i кинулись би всi, щоб розiрвати  того,
хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.
   Але дiд Карпо махнув рукою.
   - Стривайте, стривайте!- гукнув до людей. На мить усi спинилися, а  вiн
знову почав питати Романа:
   - Романе! Признайсь хоч тепер! Тво║ це дiло? Роман одну мить  мовчав...
Як блискавка швидка, промайнула в його головi думка:  "Виявилось!.."  Коли
призна║ться, може, не катуватимуть.  I  вiн  промовив  хрипким,  здавленим
голосом:
   - Мо║... Винен...
   I  враз  учинилося  щось  незрозумiле  й  несподiване,  щось  без  мiри
нелюдське.
   Натовп  знову   сколихнувся,   залементував,   завив...   Десятки   рук
простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i  штовхнули,  мало
не кинули його туди, просто в полум'я.
   Чоловiк пiрнув в огонь, щез  у  ньому,  тiльки  страшний  крик  озвався
звiдтiля.
   Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.
   Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому  лютi  обличчя,  i  дужi
неминучi руки знову кинули його в пекло.
   Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.
   - Скаженi! Що ви робите! - скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив
на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.
   Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.
   - I правда,-озвався хтось,-нащо його палить? Тiльк'и одвiчать будемо.
   - А що ж, помилувати його, чи як? - кричали iншi.
   - Нам  треба,  щоб  вiн  сво║  товариство  виказав,  щоб  гнiздо  вовче
видушити.
   - Правда! Правда!
   - Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте  панича  гарненько  та  погрiйте
йому панськi нiжки - поки призна║ться...
   Ще порадник не доказав до  краю,  а  вже  з  Романа  стягнено  обгорiлi
чоботи, хтось  розгрiб  купу  жару.  Четверо  людей  ухопило  недогорiлого
чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався,
звивався, як вуж, у руках у сво┐х ворогiв, але в натовпу була бiльша сила,
нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з  муки
очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать...
   - Признавайсь! Ти попереду крав конi?
   - Я.
   - Хто в тебе товаришi були?
   - Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то  я  сам!..  Все!..
Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..
   Те страшне "Пустiть!" покотилося  далеко,  i  його  почув  Зiнько.  Так
трапилось, що вiн саме в цей час був  далеко  -  то  коло  хати,  то  бiля
стогiв, укриваючи ┐х мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши
тепер те нелюдське  "Пустiть!",  вiн  кинувся  крiзь  натовп,  розкидаючи,
валяючи людей.
   Роман, босими ногами на жару, бився в руках  у  сво┐х  катiв,  а  Денис
стояв проти його i мовчки дивився.
   Одним  скоком  Зiнько  штовхнув  двох  од  Романа,  а  дво║  других   з
несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.
   - Ка┐не проклятий! - крикнув Зiнько на Дениса.- Брата  вбива║ш!  А  ви,
душогуби! - повернувся до людей.- Катюги! Що ви робите? Чи ви бога  забули
й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого  кину  в
полум'я.
   Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.
   - Що ви його слуха║те? Такого вовцюгу жалiти? Печiть, поки викаже всiх!
   I знов штовхнули Романа, i вiн упав руками просто на жар...
   I враз стовпище мов розбилось надво║, пропускаючи когось, хто бiг сюди,
мов його гнала якась надмiрна сила.  Дiвчина,  задихана,  з  розмаяним  од
довгого  й  швидкого  бiгу  волоссям,  вискочила  перед  пожежу...   Роман
пiдводився  з  огню...  Несамовитi  очi,  змiнене  тяжким  болем  обличчя,
почорнiлi голова й руки, цi страшнi, печенi, пошмуглянi в боротьбi кривавi
руки, а з них висiла обгорiла шкура...
   Голос вирвався  з  грудей  з  надлюдською  силою,  покриваючи  i  гомiн
стовпища, i гугот пожежi одним несамовитим, божевiльним криком - i дiвчина
впала, як мертва, додолу, пiд ноги стовпищевi.
   Епiлог
   Тро║ суддiв, прокурор i  судовий  секретар  посiдали  за  довгий  стiл,
покритий червоним сукном. Лiворуч од ┐х, на двох  м'яких  канапах,  сидiли
присяжнi. Просто суддiв трохи  далi  посiла  публiка:  кiлька  панночок  i
панiй, дво║-тро║ паничiв, якийсь пан з газети,  кiлька  мiщан...  Праворуч
стояло зроблене з дерева щось пiдхоже до клiтки  з  двома  загородками;  в
однiй було ще порожньо, а в другiй, зiпершись на пульт, сидiв оборонець од
суду.
   Звелено ввести обвинувачених.
   Первий увiйшов високий кремезний чоловiк у сiрiй рештантськiй куцинi, з
чорною, в тюрмi зарослою, бородою. Увiйшов i став рiвно, випроставшись, як
солдат на муштрi. Силкувався триматися непорушне, але  ного  очi  турботно
перебiгали вiд суддiв до присяжних i знову до суддiв.
   За ┐м увiйшла дiвчина. Насунута  наперед  хустка  ледве  давала  бачити
худе, змучене обличчя; ┐┐ очi дивилися додолу, i довгi вi┐ виразно  лягали
на бiлих як бiль щоках. Нервово закривала сво┐ схудлi груди  гидкою  сiрою
рештантською свитою.
   Питають  ┐х  про  iм'я.  Його  звуть  Роман  Сиваш,  ┐┐  -  вона  каже:
"Левантина",- суддя виправля║: "Валентина",- Тополiвна.
   Вибрано присяжних: двох мужикiв, чотири  мiськi  крамарi,  а  то  якiсь
панки-урядовцi. Секретар чита║ про обвинувачених - чим вони виннi.
   Розказу║ться все поряду: як Романа Сиваша пiймано на  пiдпалi,  як  сам
вiн признався в злочинствi, та ще й у тому, що  крав  конi.  Мають  судити
його за пiдпал i за конi.
   Валентина Тополiвна допомагала йому. Це було видко ось  iз  чого.  Вона
мусила бути в городi, у хазя┐на в наймах, а опинилася в Диблях на  пожежi.
Там ┐┐ так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна i з
мiсяць була  пiсля  того  хвора.  Дослiджуючи  справи  Сивашево┐,  слiдчий
натрапив на цю подiю i вияснив, що Тополiвна була коханкою Сивашевi, що ┐┐
бачено раз у раз iз ним, що вона жила в Струкiв, була зла на них, бо  вони
не вiддали ┐й усiх зароблених грошей; знаючи  все  в  дворi  у  ┐х,  могла
провести туди Сиваша на пiдпал. Дiйшовши до цього висновку, слiдчий звелiв
забрати Тополiвну до тюрми, скоро вона  одужала,  i  оце  тепер  мають  ┐┐
судити.
   Роман Сиваш каже, що вiн винен, але сам вiн, бiльше  нiкого  з  ним  не
було. Хоч його тодi мордовано так, що потiм два мiсяцi  в  лiкарнi  го║но,
але й тодi, i тепер вiн каже одно: тiльки вiн сам i винен, бiльше нiхто.
   Левантина Тополiвна каже ледве чутним голосом, що вона не винна.
   Приводять свiдкiв. Серед ┐х нема нi одного, хто  мiг  би  сказати  щось
доброго  про  Романа  або  про  Левантину.  Слiдчий  дба║  про   те,   щоб
обвинувачено, а не просте, щоб виявлено невиннiсть тих, кого  вiн  посила║
на суд.
   Перший свiдок - Денис Сиваш. Суд каже, що вiн може не свiдчити, бо  вiн
брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Вiн почина║ розказувати  про
брата, як той нiчого не робив, обкрадав усiх i нарештi пiдпалив.  Оповiда║
всю подiю з пожежею, але каже, що Романа нiхто при ньому не  мордував,  що
сам вiн признався в сво┐х злочинствах. За ┐м iдуть iншi селяни з Диблiв, i
всi вони кажуть те, що й  Денис.  Про  Левантину  всi  говорять,  що  вона
справдi була коханкою Романовi, мала вiд нього дитину, пiшла слiдком за ┐м
у город i вернулася на село тi║┐ ж ночi, що й Роман.
   Пiсля селян - городяни. Це насамперед Квасюк. Вiн каже, що не один  раз
бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив,  як  вони  вдвох  по  городу
ходили, а за нiч перед пожежею Левантина втекла вiд нього не знати з чого.
Квасючка свiдчить, що Левантина була дiвчина негарна, гуляща,  лiнива,  що
як вона покинула ┐х, то чимало дечого в хазяйствi не стало.
   - Бога бiйтеся, хазяйко...-  почина║  щось  Левантина,  але  найстарший
суддя спиня║  ┐┐,  кажучи,  що  вона  може  питати  свiдкiв  через  нього.
Левантина не розумi║, змовка║ i вже бiльше не пита║ нiчого,  а  тим  часом
свiдчить той хазя┐н, де Роман на квартирi був, що бачив Левантину в Романа
вранцi,- либонь, вона в його й ночувала.
   Якийсь присяжний пита║ться в Левантини, чого вона опинилася тi║┐ ночi в
Диблях? Вона каже, що хотiла перестерегти про пожежу.- Почому ж  вона  про
це знала? - Довiдалась од Романа.- А чого  вона  була  в  Романа?  -  Вона
червонi║ й мовчить. Присяжнi й суддi певнi, що вона все бреше.
   Почина║ говорити прокурор. Йому легко обвинувачувати Романа Сиваша,  бо
видко його провини. Але як на його думку, то й Левантина не може  бути  не
винною. Зiпсована, лiнива дiвчина покида║ одних  хазя┐в,  покида║  других,
охоча до того, щоб i чуже зайняти, вона знаходить собi такого  ж  коханця,
як i сама, iде за ним слiдком у город i хоч живе окремо, але раз у раз  iз
ним бачиться, а нарештi й допомага йому в  страшнiй  злочинськiй  подi┐  -
запалити село, щоб покрасти конi.  Що  ж  до  ┐┐  певнення,  мовбито  вона
прибiгла на село перестерегти про пожежу, то, знаючи все iнше,  ми  можемо
тiльки  дивуватися  тiй  безсоромностi,  яка  дозволя║  ┐й   так   нахабно
перекручувати правду. Видко цiлковито зiпсовану  душу,  i  не  можна  таку
небезпечну громадянству людину лишити на волi, щоб вона не  могла  й  далi
шкодити людям. Не можна вiддати наш безпорадний убогий народ  на  хижацтво
цим ворогам людського добробуту. Палi┐ й коноводи -  це  найбiльшi  вороги
нашому мужиковi, i кому дороге його щастя, кому  дорога  мужицька  кривава
праця, той мусить обвинуватити не самого Романа, а й Левантину, бо скiльки
з погляду вона невинна й гарна, стiльки вона злочинниця в душi.  Через  те
вiн сподiва║ться, що  присяжнi  не  дадуть  нiяко┐  пiльги  ┐м  обом.  Вiн
говорить гарно, мальовничо, з запалом i сiда║, вдоволений з себе,  рахуючи
сам собi, що коли присяжнi послухаються його, то Сиваш пiде на каторгу,  а
Левантина - на заслання в Сибiр.
   Вста║ оборонець. Вiн сам  (думкою)  замалим  не  цiлком  згоджувався  з
прокурором щодо провин обох обвинувачених, але ма║ обороняти ┐х i говорити
проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого
можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.
   Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить.  Левантина
говорить тiльки:
   - Я нiчого не знаю... Я нiчого не робила...- I змовка║ плачучи.
   Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча  Романа  й  помордовано,
але за це виннi вiдбудуть належну  кару,  а  присяжних  це  мордування  не
повинно спиняти, коли б вони схотiли обвинуватити Романа: це мордування не
║сть обвинуваченому кара, бо воно  беззаконне,  через  те  його  не  можна
рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашевi накинути кару законну.
   Виходять присяжнi, суд,  з  половини  й  публiки.  Роман  та  Левантина
зостаються там, де й були, i коло ┐х два солдати з шаблями.
   Левантина сiда║ знеможена.  Вона  нiчого  не  зрозумiла  з  усi║┐  цi║┐
судово┐ справи. Розумiла тiльки, що ┐х хочуть покарати. Але вона сидiла  в
тюрмi, i там уже ┐й розказано, що значить, коли присяжнi вiзьмуть папери i
пiдуть у свою хату.
   Вона ма║ ждати присуду.
   Вона його дожидала вже п'ять мiсяцiв у  тюрмi.  П'ять  довгих  страшних
мiсяцiв...
   Тяжко вiдбувати кару навiть за зроблену провину. Ще тяжче вiдбувати  ┐┐
невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душi, вiдбувати ┐┐ вiд людей
за те, що схотiв допомогти людям.
   Левантина вiдбувала ┐┐ за це.
   Вона все життя вiдбувала кару.
   Малою - як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.
   Дорослою сиротою - тиняючися по наймах, зазнаючи тяжко┐ роботи,  бiйки,
лайки i того, що гiрше за все це.
   Коханкою - вiддавши все тому, хто занапастив ┐┐.
   А нарештi тепер - схотiвши оборонити людей вiд ворожого заходу.
   Це був кiнець i вiнець ┐┐ земних пригод, найвища болюча нота в тужливiй
пiснi ┐┐ змученого життя.
   Найвища i остання...
   Гостро вдарив дзвоник.
   Сповнилась свiтлиця людьми.
   Ввiйшли присяжнi.
   Вони обвинуватили Романа, а Левантину... Вони були  добрi:  всi,  опрiч
одного, були певнi, що вона винна, не може не бути винна, але пожалiли ┐┐,
помилували...
   Але що ┐й з того?
   Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, i скоро  дiйшла
до свого мiсця, що на йому промучилась, убиваючи сво║ тiло  й  душу  п'ять
мiсяцiв, упала i не могла встати. Занедужала тяжко i  вже  не  звелась  на
ноги нiколи. Зiнько, при┐хавши  по  не┐  з  села,  не  побачив  навiть  ┐┐
могилки.
   Умерла серед похмурих, огидних стiн з гратами.
   Нi один сонячний промiнь не осяяв ┐й обличчя в час смертний.
   Нi одна рiдна щира рука не стиснула ┐й руки.
   Над нею схилились тiльки попсованi неволею й грiхом обличчя.
   Це були обличчя таких безщасних, як i вона... хоч i не таких прекрасних
i чистих душею.
   Тихо, i тяжко, i сумно без мiри затихала й затихла пiсня  покривдженого
людського життя.
   Без сонця затихла, i те, що творило ту пiсню,  сховалося  в  землi  пiд
невеличкою могилкою на острожному кладовищi.
   Без сонця вмерла дiвчина, i тiльки ┐┐ могилку цiлу║ сонце. Воно свiтить
ясно i добрим i злим; свiтить i на  ┐┐  могилку,  i  Романовi  в  далекому
Сибiру, i тим, що вiдбувають кару за його мордування, i тим, кого  судять,
i тим, хто  судить.  Ся║  однаково  i  над  хатами,  i  над  городянськими
будинками - скрiзь, де люди зробили собi' з широкого й ясного свiту тiсний
свiт неволi й  темряви,  звiрячо┐  боротьби  за  шматок  хлiба,  за  право
жити,там, де щедра рука могучо┐ природи розлила багатство життя i способiв
до життя i де люди силкуються всiма можливими заходами завдати один одному
якомога бiльше муки, неволi й кривди.
   Думки про це не покидають i Зiнька.
   Сумно тепер у Сивашевiй сiм'┐.
   Дениса вже там давно нема: не  могли  простити  йому,  що  не  оборонив
Романа, сам оддав на мордування. Живе Денис окремо, багатi║. Старий батько
згорбився, бiлий як молоко  зробився,  за  малий  час  зовсiм  постарiвся.
Осумнiв i Зiнько i, вкупi з батьком та з матiр'ю, часто згаду║ i Левантину
бiдолашну, i безщасного Романа, що блука║ в холодному Сибiру, нудьгуючи за
рiдним кра║м. I дума║ Зiнько про те, чи то божа  воля,  чи  то  люди  самi
такий лад промiж себе завели, що як кому так i гарно серед його жити, а як
кому дак нiяк не можна. I треба б, щоб краще зробити, та як?
   Дума║ по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока  те,
що не да║ спокою всiм чесним душам,  усiм  благородним  серцям,  намученим
загадкою людського життя, натомленим  працею  задля  того,  щоб  здiйснити
людське щастя...

   У Чернiговi, 1900

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: