Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   За кiлька перегонiв до станцi┐ Ганiвка Давидовi  Мотузцi  вперше  пiсля
мiста та казарми степ вiйнув просто в лице мiцним духом землi та  рум'яних
щiк з морозу, з ранку, сонячного, осiннього.
   Це на якiйсь глухiй станцi┐ у вагон увалилася цiла юрба дiвчат. Либонь,
з бурякiв. Бо у вiкно бачить Давид - на станцi┐ цiлi кучугури навалено ┐х,
i ще пiдвозять, скидають. А в дiвчат - клуночок у кожно┐.  Вони  в  чорних
стареньких свитах, у брудних спiдницях з полотна сирового й босi.
   А обличчя в усiх обвiтренi, смаглявi, з пошерхлими од вiтру губами.
   Як зайшли у вагон, збились, несмiливi, i стояли в проходi. У  кожно┐  в
пучцi - квиток.
   Давид аж зрадiв, наче сестру рiдну мiж них  побачив.  Посунувся  -  дав
мiсце однiй, а тодi ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавцi
насупроти, i попрохав його сiсти. Бо вагон це не  спальний,  мовляв,  а  в
дiвчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя  спустив  ноги  з  лави.  Сiли
дiвчата там. Тiсненько - усi порозмiщалися. Лише одна стояла бiля вiкна  й
задумливо дивилася крiзь скло.
   По┐зд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очi  -  водокачка,
телеграфнi стовпи, по дорозi вози з буряками. Миг повз очi.
   Давид витяг кисет i закурив. А тодi до дiвчат:
   - Звiдки це ви, дiвчата?
   - З бурякiв ┐демо. Отут були, в радгоспi,-це кирпатенька,  найбiдовiша,
мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонiвку  його,  знов
на обличчя й додала: - А  це  ┐демо  додому.  Вирвалися  ще  за  тепла  на
молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати  та  й  докопалися  -  учора
думали, що й попропада║мо з ногами: морозище ж отакий, а ми босi.
   Подивився Давид на ┐хнi ноги  червонi,  похитав  головою  й  нiчого  не
сказав. А потiм, по паузi, спитав, чи хоч додому ж ┐м недалеко.
   Та так, iз Зачепилiвки вони, Щербанiвського району. О, то це, виходить,
вони зовсiм земляки: вiн теж щербанiвський з Обухiвки. Знають Обухiвку.
   - Були з нами й на буряках обухiвськi, душ кiлька було,- сказала одна з
дiвчат, звела обличчя на червоноармiйця: - От, може, зна║те - Яким, що  на
гармонi┐ гра║, потiм таранкуватий один. А з дiвчат - Галька i Христя. А то
- не знаю тих.
   - Це Христя ота, що спiва║  гарно?  I  зовсiм  вона  не  обухiвська!  -
озвалась якась.
   А Давид враз насторожився: Христя?
   Та перша дiвчина аж плечима знизала:
   - Авжеж-"не з Обухiвки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито
добивали. Ще Христя ота про банду розповiдала. То  ж  у  них  в  одну  нiч
семеро коней з лук завели. I ┐хню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.
   Давид схвильовано:
   - Така русява дiвчина? Невисока?
   - Невисока. А на ши┐ в не┐ шрам: колись iще,  як  денiкiнцi  були,-  од
нагайки.
   - Так! - аж одхилився, i  на  обличчi  бiль  у  нього.  Тиша.  Десь  за
перегородкою, в другому купе, чути  голоси  було  глухо.  А  внизу  колеса
ритмiчно: так-так, так-так. Так. На  ши┐  шрам  -  вона,  значить,  сестра
Христя.
   - I коней не знайшли?
   - Нi, як крiзь землю пiшли всi семеро. Одного  злодiя  пiймали  були  з
конем аж пiд Полтавою  на  ярмарку.  З  Огирiвських  хуторiв  сам.  Хотiли
самосуд над ним учинити. А вiн став проситися:  всiх,  каже,  викажу,  усю
банду, тiльки щоб не вбивали. Ну, а  тут  мiлiцiя  на  ярмарку  -  його  й
заарештували. В тюрмi тепер.
   - Може, в тюрмi, а може... Хiба тепер  тюрма!  Подержать  мiсяць  та  й
додому випустять,- додала друга з дiвчат i одвела погляд убiк.
   - А коней нема,- це - Давид.
   Вiн замовк i схилив голову. А очi вронив на ноги дiвчатам,  порепанi  й
червонi. I було - думка проповзла:
   "Може, i вона десь боса отак на морозi?" А потiм батьки  згадалися.  Як
це бути без коняки? Мабуть, батько  ще  дужче  посивiв  i  мати  ще  дужче
зiгнулася. Без тягла ж - як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що
ти на нiй робитимеш голими руками! I чого згадалося те? Уривок з  листа  з
дому, ще повеснi; незграбними лiтерами Петрик виводив, а  батько,  мабуть,
проказував синовi вiстку радiсну: старого коня продали та молодого купили,
хлiборобами тепер будуть,- писали. I весело Давидовi  було  тодi,  i,  мов
живий, батько тодi  був  виткнувся  з-за  листа:  завжди  похмурий,  а  то
всмiхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без
коня без доброго, вважай,- не хлiбороб". Е-е,  не  примружить  тепер  очей
батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще,  мабуть,  дужче
посивiв.
   Десь далеко  й  глухо  кондуктор  квитки  питав  до  Вербiвки.  Дiвчата
пiдвелися.
   I Давид кинувся:
   - Що, вста║те?
   - Та ми до Вербiвки брали квитки, бо до Ганiвки ж  дорого.  А  тут  уже
сво┐ кра┐ - пiшки пiдемо. Нам аби на нiч. Прощавай!
   - Iдiть здоровi!
   По┐зд стишився i став. Давид до вiкна пiдвiвся й  байдуже  дивився:  на
перонi з осик тихо падало листя жовтаве, чоловiк у червонiм картузi вдарив
у дзвiнок двiчi, пройшли дiвчата юрбою по перону за  станцiю.  I  бачив  -
пiшли дорогою, що по нiй стовпи телефоннi вдалину побiгли.
   I коли рушив по┐зд, Давид iще  стояв  бiля  вiкна  й  дивився  в  степ.
Ген-ген дiвчата тi. Вдалинi у вибалку руде село. А  то  куди  не  глянь  -
зелено, чорно... латка бiля латки - чорно, зелено...
   I подумав Давид:
   "А як же це батько й тi шiсть?"

   II

   Вiд станцi┐ Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I  все  степом.
Повилась дорога помiж  чорних  рiль  та  латок  зелено┐  озимини,  колiями
зрiзана. А обiч уздовж не┐- стовпи вдалину. I  вiтер  осiннiй  так  тоскно
гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер ┐х  гонить,
як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi,- а то  куди  оком  не  кинь  -
степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступа║  широко.
Усiма грудьми п'║, захлинаючись,  терпке,  як  терен  зеленуватий,  осiнн║
степове повiтря. I, либонь, хмелi║ вiд нього: очi якось  аж  затуманились,
розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку  на  потилицю  та  тiльки
головою трiпнув.
   - Ех!
   Ще кiлька день тому - де це було? В Азi┐. На станцi┐  Ташкент  стояв  у
черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi  демобiлiзований  червоноармi║ць
Давид Мотузка - i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде,  чи  сниться.?  Аж
усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та  -  нiмий.  "А
що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чу║ його Давид. Вiн роблено хмуриться,
потiм усмiхнувся: "Ще пита║: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от
дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш
марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на  зоряних  гонах  на  якiйсь  iз
iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"
   За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на  Щербанiвку.  Уздовж
не┐ й стовпи потягли дроти. А  глухенька  дорiжка  помiж  хат  покрутилася
хуторами. Це - Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки,  до  он  тi║┐
крайньо┐, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.
   За хутором уперше стали попадатися орачi.
   Це ще хуторянськi землi, а як  рiв  перейшов  -  колишнi  економiчеськi
степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де-не-де на гонах поволi  плуганили
орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги,звертати  не  хотiлося,
бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економi║ю, оре хтось,- зайде
Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.
   А й земля ж тут добренна! - чорнозем, аж  масний.  I  пахне  так  якось
знайомо рiлля свiжо-осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли  ще
хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.
   ...Три осенi був  у  строку  саме  пiд  вiйну  германську.  Малий  був,
замурзаний, а очi з-пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi  двi  стиглi.
Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На  роботi  ┐х  було
душ двадцять). Все пiснi, бувало, ┐м заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi
днi на полi ж, на оранцi,- воли поганя║ й спiва║. Сам i пiсень складав: то
про  наймита-сиротину,  то  про  солдата,  пораненого  в  окопах,  то  про
австрiякiв, що на чужину ┐х занесло  на  далеку.  Бувало,  увечерi,  як  з
роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед  святом,  як  заспiвають  у
сутiнях: "Чу║ш, брате мiй...",- хлопець занiмi║, а очi туманом  застелить.
Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"...
   У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на  ймення  Стах.
Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:
   - Спiвай, хлопче. Най серце за неправду  болить  змалечку.  Виростеш  -
бунтар будеш!
   Вони й на степ ви┐здили орати завжди вдвох.  Давидко  коли  поганя║,  а
Стах за плугом борозною йде i щось розповiда║. Про родину свою,  про  iншi
кра┐, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на  вiйну
його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був  хороший!  I  знав
чисто все, що не спитай: i де земля взялась - не як у школi  пiп  учив,  i
чому люди бiднi  ║  i  ║  багатi,  i  яке  буде  колись  життя...  Бувало,
примружить очi, дивиться й каже:
   - Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А
самi, наймити, житимете за хазя┐в. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i
ще дома такi збуду║те, i сад насадите бiльший...
   Давидко аж оторопiв:
   - Так пан же не впустить.
   - А так, так,-  не  пускатиме  пан,  жовнiрiв  визве  гнiздо  та  землi
боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не  ┐хнi
батьки та брати прийдуть ма║ток брати?  На  брата,  на  батька  хто  зведе
рушницю?
   Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.
   - Товаришу, дай закурити!
   Давид аж кинувся.
   - Будь ласка, якщо ║.
   Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i  стояв  у  лахмiттi,-
зразу видно, що наймит. Давид звернув  на  стерню  й  пiдiйшов  до  орача.
Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.
   - Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?
   - Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?
   - Нi, я он з отих хуторiв.- Вiн виступив з-за вола й пужалном  ткнув  у
простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз
червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.
   Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно  земля
й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так
- хутiрська земля. Потому  -  далеко  страшенно  вiд  слободи,  за  десять
верстов не на┐здишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як  коняки
в котрого бiдняка нема║ - погиб, щитай. А хуторянам - подай  боже.  Огирi,
Хоменки, Кипшарi... Ой, треба ще на  них  вiсiмнадцятого  року!  У  декого
десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випаса║ товару скiльки. Вже  ж
на долонi не випасеш. От i щитай кругленько - тридцять.  Норма!  Бiльше  з
половини беруть: виоре, засi║. А зiжне другий  незаможник,  подивиться  на
копи та тiльки потилицю почуха║: на плечах за десять верстов  не  однесеш.
Хоч покинь на стернi. Оцим моментом i  користуються  куркулi.  Бувало,  за
самий продподаток та за який мiшок зерна всю норму оддавали. От  вищитай,-
той же восьмий або десятий снiп...
   Вiн жадiбно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих
губах шкварчала. Тодi плюнув, iще попросив на  цигарку.  Бо  сьогоднi  вiн
пiснику║: пiзно вчора повернувся з оранки та й не  висушив  тютюну.  Давид
дав на другу i сам другу скрутив.
   - Погане ти, дружище, розповiда║ш.
   - Та тут як викласти тобi усе життя  наше,  нi  чорта  воно  не  варте,
братухо! - Вiн чвиркнув крiзь зуби  i  трохи  помовчав.  А  згодом  пiдвiв
голову i, примруживши око, пильно глянув на червоноармiйця.
   - А на фронтах воно як там? - спитав чомусь пошепки. Давид вiдказав, що
фронтiв нема тепер. Парубок нiчого не сказав. Тiльки враз  одiрвав  погляд
од Давида i опустив очi на рiллю. Заговорив згодом, пiдвiвши очi:
   - Ти от повiриш, мiй хазя┐н - куркуляка ж який:  мав  сiмдесят  десятин
землi, а тепер - оце при┐де дочка з Обухiвки, що за голову сiльради  торiк
вийшла, за Матюху...
   - За Корнiя? Що був во║нкомом при волостi? - Давида аж смикнуло.
   - Ну да. За комунiста. Так вiн ото дочку в Огиря й  схватив  собi.  Там
весiлля таке було! З району начальство при┐здило, ракети пускали.
   Скривив губи парубок в усмiшку якусь, i презирливу, i болючу, i ще  раз
чвиркнув крiзь зуби. Задумався. Раптом згадав i пiдвiв обличчя до Давида:
   - Да, так я й не доказав. При┐де оце, бувало, в гостi та й похвалиться,
бува║, батьковi, що  там  Миколай  Миколайович  наступатиме,  чи  що.  Так
плю║ться, не призна║.  Пробi,  яко┐  трясцi  йому  тут  треба.  Щоб  знову
рiзанина пiшла? I так, мовляв, життя налагоджу║ться. Та 'дже: пара  волiв,
пара коней на синовi стоять, двi норми й ще землi, аби брав. Горою  сто┐ть
за радянську владу,- знов губи в усмiшку.-То отаке-то, товаришу.
   - Н-да. Дiла тут у вас...
   I задумався Давид. Згадалося - колись читав книжку  "Нове  село".  Тодi
якось аж не вiрилось, що живi отi цифри нетяг, здачi землi в  оренду...  I
от цей парубчак уже ж не вигаду║: "бува║, за  продподаток  норму  здають",
"по тридцять десятин посiву в декого". I ще от -  Матюха  й  Огирiвна.  Чи
подурiли вони тут? Чи самогону пообпивалися?
   Кинув цигарку потухлу Давид i пiдвiвся з землi, речовий мiшок перекинув
на плечi:
   - Прощай, товаришу,- до орача.- Як же тебе хоч звати?
   - Iльком. А тебе?
   - Давид Мотузка.
   - Ну от. Будемо знати.
   Вiн узяв воли за налигач, замахнувся батогом i свиснув. Рушили. А Давид
пiшов стернею. I ззаду довго ще чув свист Iлькiв. Якийсь такий... ну от  -
немов то чайка над степом лiта║, кигиче.

   III

   Над ставом, що колись належав економi┐, як проходив Давид, шумiли верби
хором жiночим, тужливим. А одна - плакуча - над самим урвищем схилилася  в
розпачi над ямою обiч млина водяного,- аж ┐┐ коси розпустилися i  впали  у
воду,i занiмiла.
   Хто ┐┐ тугу збагне? Бо хто бачив?
   ...На конюшню  козаки-денiкiнцi  Катрю  ковалеву,  що  при  дворi  жив,
затягли  -  красуню  степову,  розпатлану.  I  на  тiло  молоде,  як  пси,
накинулися. Так цiлу нiч: дудлили самогон, горлали  пiсень,  щоб  не  чути
було крику дiвочого... А вранцi, змучену, випхнули за дверi...
   Тiльки-тiльки свiтало. У лiс до партизанiв, як тiнь, прийшла й сказала:
"Сю нiч". Потiм - нiколи нiхто вже не бачив ┐┐.  Бо  нiч  була  темна,  ┐┐
остання нiч. Спали козаки в сара┐ i в штабi спали. Як тiнь кралася,-  тиша
така. Лиш десь у березi блукав хтось, ┐┐ гукав - може, мати. I враз з усiх
кiнцiв  спалахнуло:  сара┐,  конюшнi.  Кинулись  iзсередини  до  дверей  -
засунено знадвору, стiни кам'янi: крики, гоготiння полум'я. А з степу тодi
ватага партизанiв - з усiх бокiв оточили ма║ток. Давид  iз  хлопцями  повз
ставок саме бiг тодi - на кручi щось майнуло бiля млина...- А!  хiба  тодi
знав! - Мерщiй у двiр гайнули. Захопили  штаб,  розстрiляли,  забрали  два
кулемети i коней. Потiм до самого свiту шукали Катрю в саду, бiля ставу  -
не знайшли... Лише днiв через кiлька,- вже в  лiсi  були,-  звiстку  сумну
принiс Давид (ходив уночi в хутiр на розвiдку): у ставу  знайшли  утоплену
Катрю ковалеву...
   I от - плакуча верба бiля млина над урвищем лама║ руки, хита║  головою,
мов журить когось: "А-║!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.
   По греблi пройшов Давид повз водяний млин.  З-за  безлистого  саду,  як
крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi.  Обiч  пiд  садом  бiлiла
хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче,- з  кузнi  вилiтав
сизий димок, а раптом не  стало,  i  тодi  з  кузнi  загупало  молотом  по
ковадлу: гуп-дзень.
   Хтось живе в економi┐.
   З греблi Давид просто й звернув  до  кузнi.  Побрiв  рудою  жаливою  та
бур'яном понад  ставом.  Обiйшов  ярок,  порослий  ожиною,  молодняком,  i
пiдiйшов до кузнi-землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки  -  сопiв
мiх i гомiн тихий.
   Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна - коваль.
   Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:
   - Здрастуйте, дядьку Петре!
   - Здрастуй... товаришу! - мовив од горна сивий  iз  закуреним  обличчям
коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.
   А Давид -  той  одразу  впiзнав  дядька  Петра.  А  то  незнайомi  два:
хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний  чолов'яга  рудобородий  сидiв  пiд
стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй  шапцi.  Вiн,  видно,
помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i  крутив  здоровенну  цигарку.  Як
слинити, пiднiс ┐┐ до рота, тодi скоса  пильно  глянув  на  червоноармiйця
бiля дверей. I всi мовчки дивились.
   Давид аж усмiхнувся:
   - Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!
   - Ну от, скажи ти! - здивовано й радiсно аж  руки  розвiв  коваль.-  Не
признався б - нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж  парубiйком
iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював.  Ох,  i  одчаяка  ж
був! - Звернувся вже до сибiряка.- Вiд партизанiв був приставлений. А  це,
мабуть, iз служби?
   - Да, прямо з станцi┐. Iду - дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i
зосталися тут?
   Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще  вiхтиком
покропив його водою i заговорив:
   - Вiк в оцiй кузнi,- з дванадцяти  рокiв.  Усю  силу  в  нiй  на  цьому
ковадлi по шматочку виклав  i  молотом  розплющив,  у  чересла,  в  лемешi
панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч  хату  та
кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру  -  о,  ║  кому  замiстити  коваля
старого! - I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна,  хитнув  з  батькiвською
ласкою головою  на  нього,  замурзаного,  як  циганчатко.  Враз  iз  горна
вихватив червоний шмат залiза на ковадло,- дзень, дзень...  Рудий  чоловiк
тодi взяв молот-гуп!..
   Аж iскри  по  кузнi,  аж  iржаве  шмаття  залiза  по  полицях  ожило  -
задзвенiло.
   Давид дивився, як молоток та молот мiсили  червоний  шмат  залiза.  Вже
буряковий вiн, темнiша║. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.
   А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От
ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось.
Та строку Зiнька ще добула б - тодi  всi  дома  б.  Давид,  мабуть,  i  не
пам'ята║ ┐┐?" - "О, чого б же не пам'ята║!" - "Тодi ще пiдлiтком  була,  а
тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та  дядько  Петро
заговорив:
   - Повеснi ж дожилися,- хлiба не стало, та й  мусив  дитину  вiддати  за
п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур ┐м iз такими заробiтками!
   Тодi бородатий чоловiк:
   - Е, шкода. За зиму хлiб по┐мо, та й знов повеснi - куди б хоч за  харч
дiтей розiпхати. Життя наше таке.  Голову  витягнеш  -  зад  угрузне,  зад
витягнеш - угрузне голова. А вже нас, так  iменно,  як  трясовина,  злиднi
засмоктують. Пруча║шся, б'║шся, а воно все глибше - по груди, по горло.
   З Сибiру ж i вони як при┐хали, худоба ще була. А воно саме пiд  голод,-
по┐ли худобу. Лишилися голi-голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося
┐х з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали-таки  землi,
та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?
   - Тодi ж казав: згуртуймось у  колектив  та  на  всiх  хоч  пару  коней
залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче.
Хоч у землянках жили б та завжди б ┐┐ пiд руками, на очах  мали.  Та  куди
тобi - комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки... Оце якось  бачився  в
городi - комуною живуть.  "Маяк"  пiд  Сорочинцями.  Добре  живуть.  А  ми
домнялись, а тепер...
   Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж  його  мрiя  -
колектив отут, у дворi. Сказав весело:
   - А тепер що ж,  дядьку,  пiзно  хiба,  чи  що?  От  землевпорядкування
провадитимемо, згурту║мось та й вийдемо на виселок сюди.
   Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:
   - Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихiн  Кожупiний  i
досi кров'ю харка║. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а  бiля  властi  -
сучi сини та п'яницi.
   Тодi Давид:
   - Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузнi. Лише сопiв  мiх
та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова.  I  вже  по  тому  мовчали  бiльше.
Розпитували Давида про новини, про службу  там,  у  Ташкентi,  що  там  по
газетах. А за сво║ життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
   Давид знав, чого це: "Матюха" -  страшне  було  слово  для  них.  I  не
допитувався дуже - все одно побояться; хоч дядько Петро й знав  його,  але
це ж чотири роки минуло. А за цей час... Адже й Матюха колись у партизанах
був, а тепер...
   Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i,  мiцно  тиснучи  руки  ковалевi  й  тому
сибiряковi, сказав весело:
   - Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi  тут
у нас сучi сини та п'яницi - нiяка сила!
   Очi з-пiд кудлато┐ шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув  дуже.
Так i розлучилися.
   Пiсля  курно┐  кузнi  морозне  осiнн║  повiтря  залило  лице   Давидовi
рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi
сни. Перед очима просто лiворуч - став за вербами, а обiч ставу  -  зелена
озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче  саду  економiчеського.  Де  ото
халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в  напруженiй  уявi  -  на
тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано.  Якихось
кротiв наче селище. З усiх бокiв  до  майдану  хлюпають  чорнi  рiллi,  як
повiдь весняна. Це тiльки-тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам  не
впiзна║: чи ┐хнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже  вирiс.  У  саду
бiлi  будинки  великi.  А  де   гребля   прорвана,   де   водяний   млин,-
електростанцiя. I стовпи потягли дроти  по  висiлку,  понад  будинками,  у
двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду... I по шляхах - на Щербанiвку, на
Обухiвку... На всi боки.
   За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то
свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись  реп'яхи
до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi  бур'яни
буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки  вiкон  видно  було
пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть!  Тiльки  покрiвлю  на
сара┐, на конюшнi дай. Ось комори-гамазе┐. Аби  родило,  ║  куди  зсипати.
Загони, конюшнi...
   Давид ходив по двору, оглядав стiни, про себе щось розраховуючи.  Збоку
б хтось глянув - iнженер то ходить, що  йому  треба  обрахунок  на  ремонт
скласти.
   - Да, будiвлi ще добрi,- аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо  й
рушив повз загони.
   А тут мур розвалений од саду.  На  латку  подзьобану  очi  впали,  i...
гаркнули залпи в  оту  нiч,  лiтню,  тривожну,  коли  палав  ма║ток:  отут
розстрiлювали. Червоне з-за муру сонцем вечiрнiм залляло  бур'яни.  Шелест
десь iз-за муру.I враз  у  прогалину  на  бур'яни  як  стрибне  бузiвок  -
потолочив ┐х. Сам - сонцем  заллятий,  хвiст  догори.  I  молодим  телячим
баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж  будiвлями,  за
муром, у саду.
   Аж Давид усмiхнувся - так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з-за  муру,
ще шелест по листi - кроки чи┐сь. Парубок  тiльки  до  муру  хотiв,  як  у
прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.
   - Ой! - тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти  йому.  А
вiн - чудний такий: на не┐ дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову,  очей
з очей не зводить. I вона... Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами  в  не┐;
крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.
   Давид стояв як стовп.
   Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь  за  двором  ревнуло.
Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв - аж гаряче.
   - Та вона ж десь у наймах...

   IV

   Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на
вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один  тiльки  стояв  обiч  iз
перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi -  везла
з дiвчинкою возик з мiшком  од  млина.  Минаючи,  поздоровкався,  i  жiнка
сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де-не-де
по хатах свiтили свiтло. Отак  -  блимне  маленькими  вiконечками  -  саме
сiрник чиркне, потiм  примружить  ┐х  i  дивиться  довго,  не  мигаючи,  в
темряву.
   Повз церкву як проходив, непри║мно вразило Давида: пахло фарбою свiжою.
На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у  школi  нема║
шибок, це - факт",- подумав. На розi темно  зяяла  вона  чорними  великими
вiкнами, лише дво║ вiд дороги  блiдо  свiтилися,  i  на  завiсi  бiлiй  то
виступала, то гасла чиясь тiнь.
   За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй.  Шумiв
вiтер за тином, по садках, поза хатами - листя пожовкле зривав: метеликами
лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю  села
два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу,  за  городами,  мабуть,
бiля мосту, важко чмихав паровий млин.  I  -  вiтряна  нiч,  тому  дихання
млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по
той бiк Псла,  смугою  чорною  -лiс.  I  шумить,  шумить  по-осiнньому.  А
Давидовi спогади - зеленi, веснянi.
   ...Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах  вони
жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них - партизанiв. I  якщо  вночi  десь
займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо  вночi  десь  вирубано  бiлих
заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е-ех! Зеленая  лiщинонька,  а
по нiй буйний хмiль повився!..
   ...А восени шумiв-шумiв лiс по-осiнньому. Осипалося листя, пiшли  дощi,
холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як  мухи  восени.  В  Обухiвку
тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i
поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це ┐х, партизанiв, виловлюватимуть...
   Шумiв-шумiв лiс по-осiнньому. I була нiч чорна,  вiтряна,  iшов  дощ...
Партизани, мокрi, холоднi, i в одча┐ - або пан, або  пропав  -  нальот  на
Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк  розметали,  захопили
зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i - в нiч. Було ┐х
у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт  пробилися,  шiстдесят  три
чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.
   Як це давно було!
   Повз волость проходячи... Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi.
Тихо, i вiкна темнi. А  на  ганку  тодi  кулемет  отут  строчив.  А  Давид
"лимонку" -бах! Замовк кулемет. Як це  було  недавно!  I  хати  за  тинами
розваленими, як i тодi,-бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi,  он
на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi  стирчать,
мабуть, на нових садибах i в саду  генеральшинiм,  де  була  сама  дача  -
спалено ┐┐, уже живе хтось: велика  хата  з  ганком,  з  ясно  освiтленими
вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi-тин новий i дощанi
новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.
   - Це хтось двигонув собi так двигонув!
   Нiяк не вгада║ Давид - хто ж саме.  Хто-небудь  iз  куркулiв,-  так  не
рiшився б же в генеральшинiм саду,  хоч  i  нема  ┐┐,  хоч  i  насiння  не
зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат,  не  одну  тисячу  вгнав.  Нiяк  не
вгада║ Давид.  А  тим  часом,  перебираючи  в  головi  обухiвцiв,  шукаючи
хазя┐на, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов.  Став  на  перелаз,  а  в
грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк  постругано,  бiля  повiтчини
старенько┐ - стiжок початий. З хати у вiкна лилося  блiде  свiтло,  i  шум
чути - мабуть, верстат лядою.
   Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме,  з  таким
сумом до нього - рип!
   В хатi, як порiг переступив,- тихо. Лядою гуркнув  ще  батько,  а  тодi
повернув до дверей  сво║  похмуре  обличчя.  З-за  прядки  мати,  глянула,
старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька  Докiйка  клоччя  на
кодрю крутила.
   Та й застигли всi, кожен за  сво║ю  роботою.  Очима  -  до  дверей,  на
солдата в сiрiй шинелi, у шапцi гострiй. Вiн гостру шапку зняв.
   - Здрастуйте!- всмiхнувся самими куточками рота. Мати  з  ослона  й  не
пiдведеться. Очима припала до обличчя - чи Давидове? Мить,  може.  I  враз
брови як-як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь  iз  днища,
поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.
   - Давиде! Ну, де-бо ти взявся?
   - А от бачите - прийшов.
   Вiн поцiлував матiр. Обличчя в не┐ схудле,  у  зморшках  усе.  Дивилась
любовно очима на сина, що в них - i радiсть, i журба. Потiм вi┐  злегенька
затремтiли, i м'язи лицевi бiля  рота  -  в  печаль.  Вона  тодi  пiднесла
передник до обличчя й почала в нього сякатися.
   - А ми вже тебе, сину, i не ждали.
   - А я ж писав.
   Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба  на  мить,-
знов брови обважнiли й нависли. Сказав:
   - Якщо й писав, сину, то не ми тво┐ письма читали. Може,  хтось  читав.
Ото останн║ було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я  вiзьми,
дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того  часу  як
одрiзало. Нi одного не получав.
   Мати:
   - Думали, що тебе вже й живого нема.
   А батько:
   - Ото, заплач iще. А я так ┐хню  всю  полiтику  бачу.  Це  вже  останн║
письмо Христi дав, як ┐хала в радгосп, щоб на станцi┐ вкинула.
   - Коняки ж у нас, Давиде, нема.  Украли,  харцизяки,-  сказала  мати  й
заплакала. А батько - тiльки брова в нього одна ворухнулась:
   - Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи  забрали,  Старцями  нас
поробили.
   Да. То - бiда. Вiн iще в по┐здi довiдався про  це:  дiвчата  з  бурякiв
┐хали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору -
чи то вiрив, чи нi. А вже глянув  -  стiжок  у  дворi  недобитий,-  так  i
похолонуло в грудях. I в хату зайшов - Христi нема║.
   - Пiшла Христя. Iшли тут iз села на заробiтки в  Карпiвку,  то  й  вона
пiшла. Може, заробе який  карбованець.  А  на  коняку,-  ох,  скiльки  тих
карбованцiв треба! Та якi вони й труднi нашому братовi, бiдняковi...
   Батько встав iз-за верстата. Спитав, чи надовго вiн додому.
   - А зовсiм уже. Одслужив сво║, фронтiв нема║. Дома тепер буду.
   Вiн роздягся, шинель на ключцi повiсив i будьонiвку. Став бiльше схожий
на колишнього Давида, це - матерi. I якось аж надiйнiше стало:  шинель  на
ключцi й шапка- дома вже буде. А це, мабуть, аж iз станцi┐,  таж,  мабуть,
голодний. А вони до нього мерщiй iз журбою сво║ю.
   - Може, зараз вечеряти будемо?
   Батько од припiчка:
   - Про мене. Ми ось iз Давидом по цигарцi  викуримо,  а  ти  лагодь  тим
часом. Сiдай, Давиде,- i як той сiв: - Гай-гай, сину, скiльки це лiт  отак
не сидiли. Ба й у вiчi не  бачили  один  одного.  Тiльки  подумати:  п'ята
осiнь!
   Подивився довго й мовчки  на  сина,  i  в  очах  хмурних  запроменилася
батькiвська ласка.
   - Ну, розкажи, сину,-ти на фронтах воював, ти бiльше свiту  бачив,-  що
воно з революцi║ю сталося? Де вона, влада радянська, що за не┐  ви  голови
клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо  от  i  в  нас
сiльрада ║, i Ленiн в сiльрадi на патретi, а  сказати,  сину,  тобi,-  вiн
понизив голос i додав майже пошепки: - погане  життя!  Що,  сину,  дивишся
так? Контрреволюцiю батько розводе? Е-ех... От, сказати, коней  у  них,  у
сiмох,  забрано.  Без  коняки  -  хоч  "рятуй"  кричи.  Ну,   i   щоб   же
позику-пiддержку од властi яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки
легше було на ноги сп'ястися.  Та  нi.  Подавали  заяву,-  не  прийняли  в
сiльрадi.  А  в  район  поткнулись:  "А,  обухiвськi,   зна║мо:   бандити,
самогонщики.  Крадете  один  в  одного,  а   тодi   сиротами   казанськими
прикида║тесь, радянську владу не  пiдтриму║те".  А  злодi┐в  -  пiймали  ж
одного, Кушнiренка з Огирiвських хуторiв. У городi в тюрмi тепер сидить. А
це чутка ║, що випустять буцiмто i суду йому не буде. Ну, де ж та  правда?
Хай, значить, iще конi водить, людей старцями робить,  пролiтарi║ю.  Це  ж
видно з усього.
   I мати не змовчала:
   - Пiд революцiю палили економi┐, казали,  що  не  буде  панiв.  А  воно
порозганяли тих - новi понаставали. Це ж i куди Христя пiшла на заробiтки,
Радгос якийсь за хазя┐на там, комунiст.
   - То, мамо, не  хазя┐н  "радгосп",  то  скорочено,  радянське,  народне
себто.
   - Хто ж його, сину, зна║.
   Батько поважно знов заговорив:
   - З землею в них теж та полiтика. От хутiрська  земля  по  цей  же  бiк
хуторiв, уся од слободи, а обухiвська -  на  колишнiй  економiчеськiй,  за
хуторами. I що б же пересунути ┐хнi надiли туди, а обухiвськi - по цей бiк
хуторiв. Це так по-мужичому. А власть i слухати не хоче. От  сам  комунiст
голова Матюха просто у вiчi смi║ться: "Дай вам землю пiд селом, так вас од
не┐ й за вуха не вiдтягнеш, а що з вас за  хлiбороби,  коли  у  вас  плуги
мотуззям позв'язуванi! Про вас республiка з голоду  опухне".  От,  мовляв,
хто хлiбом году║ - великi хлiбороби, хазя┐. А це ясно вже хто -  хуторяни,
куркулi. Продався ┐м: чув, може, Давиде,- на дочцi Огиревiй оженився. А як
проходив, може, бачив, у генеральшинiм саду там собi такий дом воздвигнув.
Що ж, нагарбав за революцiю: лiс  даром,  робочi  даром,  суботники  якiсь
установляв. Живе - мабуть, помiщик так не жив: щодня гуля║,  п'янству║,  а
стрiнеш п'яного - обмини третьою вулицею, бо так наганом i розмаху║.
   - А ви що ж мовчите? к ж райвиконком у вас, партiйний комiтет.
   - Сину, куди скаржитись, як скрiзь однаково. Як змичка в них. Набралася
кумпанiя, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артiль оце в  комнезаму
одвоювала. А хто ж в артiлi: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш.  А  в  район
поткнись: бандити, самогонщики,-тiльки й почу║ш. Нема що  казати,-  всякий
народ ║ i в них, в Обухiвцi. Так  це  ж  першi  друззя  Матюшинi.  За  нiч
вiдрами випивають. А вже як  п'ють-гуляють,  гаси  мерщiй  свiтло.  Залили
самогоном революцiю.
   Ай! Трах! - кiлком, мабуть, навкидь у ворота.
   Кинулись усi в хатi. В хатi - як в усi. А на вулицi  бiганина,  шум.  З
криком пробiгла жiнка через двiр на город. Пролопотiли чобiтьми  важко  за
нею: "Лови!.. а!.. бий!.."
   - Що таке? - Давид, поривний, схватив будьонiвку з ключки i-до  дверей.
А на порозi мати на дверях розп'ялась.
   - Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.
   I батько не пустив.
   - То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як нiч -  затуляй  мерщiй
вiкна, з хати не виходь.
   Блiдни, дрiбно тремтячи, Давид провiв по чолi рукою: аж голова трiщить,
як ото вчадi║ш.
   Мати вечерю на столик поставила.
   - Сiдайте, сiдай, сину.
   А хiба ж полiзе  шматок  у  горлянку?  Та  сяде  вже,  i  навiть  ложку
холодного борщу сьорбнув, вкусив хлiба  черствого  -  жував-жував,  насилу
ковтнув. Дивився - за столиком старенькi батьки, схудлi, зажуренi,  мовчки
сьорбали з ложок. Блiдий Петрик та Докiйка - шматочок пiд  ложку,  щоб  не
ляпало,- сьорб, хлiба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося
давне: отак за вечерею, в оцiй убогiй хатi, тiльки  то  вiн  сидить  -  не
Петрик, i ото  Христя  -шматочок  пiд  ложку,  щоб  не  ляпало.  I  батько
похмурий, i сумна мати: бiднi, нема║ коняки, а в дворi - стiжок недобитий.
На ключцi - шинель i будьонiвка.
   ...Пiсля вечерi зараз не полягали ще спати. Хоч  i  постелила  мати  на
полу, а пiд коминком - Давидовi. Знайшла йому потiм сорочку бiлу в скринi.
А сама за прядку ще сiла - передiлку допрясти. Батько  сiв  за  верстат  -
гуп, гуп! - лядою. Давид лiт спати - з дороги. А в головах посхилялися...
   - I треба вам, дiти? Вiн зморився, а ви - як тi реп'яхи...
   - Хай, мамо.
   ...У головах Петрик та Докiйка посхилялися до самого обличчя. Шепотiли,
розповiдали довго - так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять,
бо нi в чому. Докiйка клоччя пряде, а лiтом на хуторi  служили  обо║.  Очi
Давид склепив - така втома. I наче лежить у борознi край битого  шляху,  а
над ним з облогу, з Дикого поля,  над  борозною,  гойда║ться  билля  дике,
стиха шелестить. Потiм - стихати, стихати.  А  плуг  повзе  повз  борозну,
чересло одбатувало скибку чорно┐ пахучо┐ землi й привалило його в борознi.

   V

   Ночi осiннi телились сiрими ранками. Ще в сiянку випали дощi, а це - що
вже година сто┐ть - тихо, сонячно.  Вiтри  вщухли  -  розп'ялися  хрестами
вiтряки на вигонi. А в березi паровий млин чмиха║ рiвно, без  перебо┐в.  I
за селом над рiллями десь гайвороння лiта║, кряче, а чутно так, мовби отут
десь, близько, лiта║ на городах.
   Осiнь. I така тиха, така ласкава. Але хiба  не  знати  твою  печаль?  I
кожно┐ хвилi хiба не ждати, як несила вже буде тобi,-  упадеш  головою  на
руки заломленi, а коси сивi на землю впустиш дощами, туманами? Тому й  днi
сонячнi як золото на вагу. Гупали цiпи по  дворах  найбiднiших,  гуркотiли
вiялки й терницi так весело по дворах  -  трр-ах...  так-так...  трр-ах...
так-так...
   ...Сиплеться костриця на землю пiд ноги.  Пiд  терницями  ┐┐  вже  цiлi
купи. А ще ж бiля повiтки ген цiлi купи й плосконi,  й  льону  -  дбайлива
Матюшиха. Та що ж- робити ║ кому: двi битки й терниця трахкотять од  ранку
до ночi, нi на хвильку не вгавають. I кострицi, кострицi тi┐!
   - I-i, чортовi буржу┐!
   Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... Витiпала жменю Ониська, потiм
гарненько повiсмо нею зв'язала та аж головою похитала - iз  усмiхом,  i  з
досадою:
   - То-то, прядива отакого! Ну, що вона в трясцi з ним та й робитиме?
   - О, пожурись,-баба Середиха вiд  битки  обiзвалася,-  попрядуть  люди,
погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця  шматкiв  чималенько.  А
Зiнька ось, здорова хай буде, та вибiлить його гарненько.
   У Зiньки лиш брови ворухнулись. А  по  паузi  одхилилась  од  тернищ  й
сказала:
   - Про Зiньку - не бiлене буде. Менi тут хоч би цього  строку  як-небудь
добути.
   Трр-ах... так-так...
   Вiд великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, i
цур ┐м. У роботi завжди, сама ж усе бо вiн десь або по дiлах, або гуля║, а
вона ж - панi, нi за холодну воду. А ще не так робота, як життя  клопiтне:
нема║ нi недiлi, нi щоб нiч поспала  спокiйно.  Ото  як  п'ють  удома,  то
самовар опiвночi став ┐м, то десь за самогоном бiжи. Дарма, що  ┐й  треба,
як-от влiтку, удосвiта на поле бiгти. Та ще ж кумпанiя,- аж чадно вiд них.
Як  повпиваються  та  як  розбалакаються,  страшно  робиться.  I  це   при
начальствi ж: наш, Гнида, а  це  ще  став  iз  волостi  начальник  мiлiцi┐
вчащати.
   Трр-ах... так-так...  I  стихла  терниця.  А  очi  дiвчина  в  кострицю
впустила й мовила задумано:
   - Вже й кидала через нього.
   Мовчали тi жiнки, лиш терницi трахкотiли та за повiткою,  за  городами,
млин захекано чмихав. I звела раптом Ониська голову до дiвчини:
   - Дурна ти, Зiнько: покинула була - ну й не йшла б уже. Чи ти не зна║ш,
який вiн ║? Лук'янiвська Одарка  хiба  не  через  нього  повiсилась?  -  I
пошепки додала: - Вiн же заражений.
   - А менi що?
   - Та так... I Одарка - не з любовi. А впала в око, то й став чiплятися.
А якось зустрiв у лузi, за селом, на безлюддi...
   Зiнька звела голову i брови низько над очима, сказала крiзь зуби:
   - Ну, то - дурне! Що вiн начальник та з наганом, бреше  -  стрiляти  не
буде. А я не подивлюсь,- що тiльки пiд руками буде, так йому  в  голову  й
дам. То вже звиня║ нехай! Що б уже потiм не було...
   На обличчi вродливiм очi в задумi, а губи мiцно. Потiм тiпати почала  й
ще сказала задумливо:
   - Через оте ж була i покинула, втекла од напастi. Ну, коли  ж  i  дома:
мати плачуть, i батько журяться - мовляв, з економi┐ прожене, як не добути
строку. Три днi була дома. Нiяк уже не думала.  А  потiм...-  i  по  паузi
задумано: - Як стало ж на хуторi сумно! Що не роблю, а вся  думками  сюди,
на село, так i лину.
   - Ото!
   Зiнька глянула скоса на Ониську й почервонiла. Нагнулась до  терницi  й
тiпала старанно та лаяла себе:
   "I дурна, дурна отака! I що воно за  серце  отаке  дурне:  яких  подруг
знайшла - Ониську та бабу  Середиху".  Аж  усмiхнулась,  а  ще  обличчя  -
рожеве.
   Притихла й тiпала, мовчазна.
   Ониська завела пiснi сумно┐ тихим голосом. I Зiнька ┐й вслiд без  слiв,
без голосу, а всiм тiлом спiвала молодим. Очi замаренi - забула, що  тiпа║
плоскiнь у чужiй повiтцi, не бачить кострицi  очима  затуманеними.  Чу║  -
шелестить пiд ногами, так це ж-сухий бур'ян.
   ...Бреде ним, а ось i теля видно, пробiгло - i, капосне! - зiрвалась iз
прутом за ним, побiгла в двiр. А бiля муру-ой, як  не  налетiла:  стояв  у
шинелi, в будьонiвцi... I не пiзнали одне одного.
   Уже в хатi потiм згодом хвалилась матерi:
   - Якийсь червоноармi║ць ходив у дворi.
   А мати з тривогою:
   - Може, що думають з економi║ю зробити.
   Пауза. А потiм рушила-загуркотiла прядка одна.  I  згодом  материна.  В
сутiнi, на лавi, за гребенями, з мичок,  якi  думи  обидвi  тягли  нитками
довгими, безконечними й на шпульку навивали?
   Прийшли з кузнi батько з Серьожею. Мив руки старий  бiля  помийницi,  а
мати прядку за колесо рукою спинила:
   - Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармi║ць у  двiр.  Чи
не Матюшине, бува, це дiло?
   - Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станцi┐. Зiньчина  прядка  -  мов
шнури на нiй спали. Тихо в хатi й сутiнi-хто бачив,  що  тремтiли  руки  в
дiвчини,-одна на гребенi, одна на прядцi?
   ...А потiм - як же стало на хуторi сумно. Що не робить, а  вся  думками
на село так i лине. День, два, а на третiй рано збиратися стала. Мати:
   - Куди ти, дитино?
   - А пiду ж до Матюхи строку добувати,- i зашарiлася. А згодом  смiялася
матерi: - Ви ж бо┐тесь, що вижене з хати, як не добуду.
   Очi блищали у не┐, а мати й рада, i зiтхнула:
   - Бережися ж там, дочко!
   -  Пхи,-така  весела  була,-  прощайте!  -   хряп   дверима.   ...Сонце
тiльки-тiльки зiйшло, як вона вже була в Обухiвцi. По вулицi йшла  швидко.
Ще за кiлька дворiв почула -  в  Мотузки  гупали  цiпи  в  дворi  -  удвох
молотять. Iшла повз двiр схвильована,  кинула  очi  на  тiк,  а  вслiд  ┐м
"здрастуйте!" - та якось чудно, мов не сво┐м голосом.
   - Здрастуй! - ┐й з току з-пiд цiпiй два голоси. Ай не спинився:  у  два
цiпи - гуп-гуп, гуп-гуп... Уже ззаду.
   Де дiлась i радiсть у дiвчини. Так хотiлося i ждала: може, "Зiнько!"  -
гукне. I, дурна отака!.. А може, не впiзнав?
   Хряпнула хвiртка вiд вулицi за  купками  плосконi.  Цеповий  собака  по
дроту метався вiд хати до комори, загавкав до ворiт.  Кинулась  Зiнька.  А
Ониська з-за купи виглянула - хто воно, i до жiнок у жарт, урочисто:
   - Теща ┐дуть!
   - Сама?
   - Самi, з наймитом. Трр-ах... так-так...
   - Це ж, либонь, завтра у вас гульби,- звернулась до Зiньки.
   За Зiньку баба Середиха:
   - Та вже  не  на  що  б  же  Хома  три  шаплики  вигнав  учора.  Казав,
предсiдателевого наслiдника будуть купати.
   - Хiба тiльки Хома? Он i Огирi на хуторi цiлий тиждень гнали. Це  ж  не
день, не нiч гулятимуть, а тиждень цiлий, не одриваючись, питимуть.
   Трр-ах... так-так...
   - А ┐й-бо,- Ониська це,- повен кургон теща везе!
   У двiр уже в'┐хали  парою  добрих  коней  i  фургоном.  На  фургонi,  в
колисцi, сидiла Огириха - маленька стара жiнка. Ззаду, за  колискою,  щось
писастим рядном накрито.
   Iлько зачинив за собою ворота, а тодi взяв конi в повiд i  пiд'┐хав  до
хати. Бiля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться - гаса по  дротовi.
З хати хазя┐н простоволосий вийшов у самiй жилетцi.
   - Пiшо' вон!-на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тодi схопив бiля  огради
цеглину й шпурнув на собаку - трах! - аж об комору  рублену.  Пiдiйшов  до
фургона потiм, помiг на землю "мамi"  встати.  I  вже  з  крильця  Iльковi
кинув:
   - Конi ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
   Пiшли в хату. Iлько, не випрягаючи, поставив  конi  до  ясел,  що  бiля
повiтки на дворi стояли. Гукнув до жiнок "здрастуйте" пiд повiтку.  А  сам
узяв якийсь клунок i понiс у хату. Потiм iще приходив -  барильце,  бутель
однiс.
   - Та годi вже тобi носити!- гукнула Ониська весело.
   Глянув i збив шапку на потилицю:
   - Хай п'ють! - оглянувся й тихше додав: - Може ж таки, ригачка нападе!
   - Та ┐м...
   Вiн поправив наритники на сiрiй, тодi зайшов  пiд  повiтку.  Привiтався
зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усмiхом.
   - Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стiпав,- Зiнька йому весело.
   - А ось покурю.
   Iлько сiв на ступi близько  бiля  Зiньчино┐  терницi,  витяг  з  кишенi
куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки  "Прогресу",
з лавочно┐ махорки. Хотiла Зiнька щось  у  жарт  -  та  змовчала.  Спитала
замiсть того, чи в старих у ┐┐ не був оце коли - оре ж  там,  а  в  хуторi
воли напува║. Був у старих. Старi живуть: батько з Серьожкою в кузнi, мати
пряде. А ┐┐, Зiньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а  батько:  "Пiшла
строку добувати". Дядько Клим хмурнi: жалiють, що дома саме не було  ┐х  -
нiзащо, каже, не пустив би був. Пробi: "хочете дiвчину занапастити".
   Змовк. Трахкотiли терницi, сипалась  костриця  на  землю,  i  на  Iлька
летiли легенькi бiленькi трiсочки. Вiн ще затягся цигаркою, а потiм  рукою
за руку дiвчину, тихо:
   - А це добре, що ти тут.
   Зiнька глянула, не розумiючи, на парубка. Тодi вiн знов пошепки:
   - Завтра у вас тут, мабуть, цiкавi збори будуть. Так ти  того...  може,
почу║ш що. Прислухайся. Вродi як за спостережний пункт будеш у мене.
   Зiнька аж головою йому до голови.
   - А хiба що?
   - Та... нiчого. Тiпай собi, он бачиш - четверо вух.
   - Не почують.
   Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... I Ониська, i  баба  Середиха.
Притихла баба. Витiпувала жменю, а до них:
   - I що то - молодi: шу-шу, шу-шу.
   - А що б же нам iще? - Iлько обiзвався весело.- Наговорились,  як  чого
доброго на┐лись. Та хiба ж ви дасте? Тiпайте собi.
   I як затрахкотiли знов обидвi терницi, прихилились обо║, Зiнька й  вiн,
до битки i заговорили пошепки, скоса дивлячись на тiпальниць.
   - От що: з тюрми  од  Кушнiренка  письмо  получено.  Дiло,  брат,  таке
одкрива║ться.
   - А як ти...
   - Тсс!..
   ...На оранцi вчора став вiн закурювати. Одiрвав  на  цигарку,  скрутив,
лежить, попихку║. А любить вiн - от що не ║, що курить,-хоч газета  стара,
хоч слов'янське, все одно чита║. Отак i це - взяв i чита. Коли ж  -  лист.
"Любезний Данюшо,-- це Огиренковi,  що  то  був  у  бандi  в  Христового,-
страдаю в допрi за решоткою, а ви на волi i нiяк за мене не стара║тесь. Та
передай i Корнюшi - адже вiн власть, хай стара║ться, бо хiба  не  вкупi  й
фiнагента, й конi... хiба ж не брав паю? А то як  пропадать  менi  одному,
пришию всiх до дiла, i Сахновського за учотнi  карточки..."  Ще  там  було
понаписувано, а кiнець на цигарку саме одiрвав,  якраз  де  його  прiзвище
було пiдписане.
   I зараз Iлько жалiв. А Зiнька:
   - Хiба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.
   - Та вже ж. I саме перед тим за день жiнка  Кушнiрейкова  приходила  на
хутiр, як з мiста при┐хала. Щось там балакала з Данюшею  й  листа  ж  ото,
видно, передала. А вiн - чи, може, з кишенi як випало? Оце  вже  сьогоднi,
як ┐хати зiбралися, кинувся вiн та таку панiку зчинив -  усе  догори  дном
перекинув, а листа нема. Пита║ в мене - чи не знаходив  листочка  отакого.
Нi, кажу. "Ну, якщо знайдеш,  не  кури  (ще  й  усмiхнувся,  мовби  так  -
байдуже, а я бачу!),- папiр товстий курити, мовляв, а  потрiбний".  Добре,
кажу, що менi, раз вiн товстий.
   Засмiявся Iлько:
   - Дав на "Прогрес" семигривеника.
   - Тим же ти й куриш куповане...
   - А ти ж думала.
   Вiн затягся востанн║ цигаркою - аж зашкварчав недокурок  у  губах  -  i
кинув. Потiм iз ступи пiдвiвся й до дiвчини пальцем, застерiгаючи:
   - Тiльки ж ти гляди. Це не шуточне дiло: узнають, що в мене той  лист,-
уб'ють, гади, i не писну. Щоб нi душа не знала.
   - Ну от! Що ж я, маленька?  -  i  задумалась  Зiнька.  А  потiм  тiпати
почала. Iлька гукнули з ганку. Вiн виткнувся з-пiд повiтки й до Зiньки  ще
раз:
   - Гляди ж менi!
   Пiшов вiн. З крильця Огириха щось йому  наказувала  довго,  потiм  щось
передала i звелiла ┐хати. А через хвильку сидiв на фургонi вже й рушив  iз
двору. Зiнька побiгла ворота вiдчиняти.
   Як про┐здив - "прощай?" -  до  дiвчини  i  пiдморгнув  хитрувато.  Вона
мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорнi - чирвою.

   VI

   Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилiзли  тiнi  з  садкiв,
з-пiд стрiх, iз-за повiток. Поповзли попiдтинню вулицями, затьмарили  село
легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще  промiнь  останнiй.
За рiчкою погасав лiс осiннiй жовтавий,  догоряло  верховiття  червонясте.
Догорiло i згасло. На дзвiницi бовконув дзвiн до вечернi,  ще...  Мов  хто
випускав по одному жовтих птахiв, i  летiли  вони  один  по  одному  понад
хатами на лiс. I там десь, може, збивались у  ключi.  Понад  хатами  ж  iз
степу летiло гайвороння в лiс на ночiвлю. З шумом мостилось по дубах. А  з
гущавини вийшли тiнi на узлiсся, як табун чорних  волiв,  i  лягли  вздовж
берега понад рiчкою.
   На цiм боцi, близько мосту, важко дихав паровий  млин.  Бiля  нього  як
ярмарок - возiв, возiв. А бiля ярем воли ремигають. Бiля шарабанiв -  конi
в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять пiд  млином  на  мiшках,
гуторять. Це все черги ждуть. На пiддашшi бiля комори - вага. I  бiля  не┐
купа людей, мiшки. Руденький, моторний дiдок пише квитки й ваги  догляда║.
А темно - летять селянськi  фунти  мiрчука  в  артiльську  комору.  Тiльки
потилицю сердега який почуха║.
   Вiсiм-п'ятнадцять, клац.  Знiмай  мiшки,-  пише  квиток  Гнида  старий:
вiсiм-п'ятнадцять,- вирахову║,- тридцять п'ять фунтiв  мiрчука  виходить,-
став гирку - три, а сам на вагах пiдганя║ - п'ять - треба. Ну, воно  трохи
бiльше, на фунт який там, що там той фунт? - Давай, хто там iще ║!
   Давид Мотузка поклав два мiшки на вагу й дивиться. Нi, фунт у фунт, "як
в аптецi",-зна║ Гнида, в кого можна: ще й за мiшки сам  нагадав  i  скинув
шiсть фунтiв, А до Давида лисицею:
   - Значить, свiженького, Давиде, змелемо?
   Зняв мiшки той.
   - Вже ж не торiшн║. Скiльки там з мене?
   - Двадцять чотири фунти,- i нi  слова  бiльше  не  сказав  Гнида,  лише
подумав: "Сурйозний чоловiк, по розговору знати. Ну, та ти для нас,  можна
сказать, без последствiя".
   Давид одсипав мiрчук. Помiг потiм Тихоновi зважити його мiшки (це ж  iз
ним i при┐хав сюди). Повно в млинi.
   - Це хiба ген туди на нiч молоти випаде:
   - Да.
   Тихiн пiшов до воза - хай Петрик iз  конякою  собi  ┐де  додому,  Давид
пiдiйшов до ящика, подивився, як меле.  А  збоку  з  мiшкiв  дядько  Охтиз
покликав:
   - Iди закуримо лишень, Давиде.
   Давид пiдiйшов i поздоровкався. Закурили дядькового крiпаку.
   - Ну що ж? Як дома, Давиде?
   - Та придивляюсь поки що.
   - Обмолотився вже?
   - Учора добили.
   Знадвору тодi, з-за дверей, де на мiшках  цiла  юрба  дядькiв,  Гордi┐в
голос, що з Давидом по-сусiдському живе, твердо сказав:
   - Нi,  рiзний  народ  i  в  комунiстах....  (Давид  прислуха║ться).  к,
звичайно, бiльш з отих, ще штани з торбинками носять, алiхве, чи як ┐х...
   - Щоб кишенi не оддимались! - хтось засмiявся.
   - Може, й на те, а може, просто, щоб iз мужви сiро┐  видiлитись;  то  ж
таки - я, мовляв. У такого в кишенi бiлет, а пiд хренчем своя  шкура  -  i
весь!
   - Усi вони такi,  у  кожного  своя  шкура.  Ось  понадивитеся:  i  цей,
Мотузчин,- тиждень-два, а там пiде жити - або в кооперацiю, або в  артiль.
Що ото нема║ коня - враз буде!
   Дядько Охтиз лiктем штовх Давида.
   - Ну й народ у нас. А як же по-┐хньому: даром страдав i на фронтах кров
проливав? - затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й та║мно: - Гнида
якось казав,- либонь, i в артiль можна буде на  жалування,  а  може,  й  у
начальство яке. I нам таки б... Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.
   Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою - димок з не┐ до
лiвого ока тоненько поснувався,- аж примружив парубок, а потiм  сплюнув  i
глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та  хоч  i  тихо,
але Охтиз бачив.
   - Чого ти так, Давиде? - затягся i чвиркнув крiзь зуби.
   - Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордi┐в:
   - Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще  хоч
молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема - в Червонiй Армi┐, а  чую
ж - у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися,  мабуть,
з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини  довiдався.  Питаю  старого  тодi.
Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А  це  якось  виходю
вранцi з хати - на току в два цiпи молотять. Один у шинелi - Давид!  Уночi
прийшов, а чуть свiт - за цiп та на тiк  мерщiй.  Оце  я  розумiю.  I  хоч
комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи
братовi - в школу тепер ходить.
   Тодi хтось iз юрби:
   - Як по тво┐х, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.
   - Книжечка ║. Написано в нiй, що член Комунiстично┐ партi┐.  Iще  всякi
книги ║ партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу.  Находили
про передiл в "Земельному кодексi" -  гарно  сказано:  треба  органiзувати
земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить  вiн
нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.
   - Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.
   - Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще,-  всмiхнувся,  знати
по голосу,- да║ закурювати: мiй тютюн, його бомажка,  дивлюсь  -  аж  воно
наша заява.
   - Бреши!
   - Ну от, треба менi! I саме -  де  пiдписи.  I  мою,  й  твою,  Гордiю,
хвамилiю та скурив, як ║,-на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь  iз
голови. Що ти хотiв...
   - Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка,  що
тiльки iншого району.
   - Та хоч i iншого. Е, що там...кинув хтось.
   Тодi по паузi - голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:
   - Чого? В нас без усяко┐ тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й  землемiри
при┐хали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.
   - А як воно у вас? Одруби?
   - Нi, всяк ║,- чути, прикурю║ саме. Давид пiдвiвся з  мiшкiв  i  вийшов
надвiр, де в сутiнях, на мiшках, темнi плями постатей  i  вогники  цигарок
поблискують. Той закурив, затягся - вуса, борода на мить зачервонiлися.
   - Одруби,- ясно, що кожному в печiнки в'┐лися смужечки та  латочки,  по
всiй обчеськiй землi розкиданi. к i в мене в першого - аж у  семи  шматках
шiсть десятин. вiв чвертку завбiльшки за п'ять верст. Не стiльки роботи на
нiй, як часу на дорогу зга║ш. Та й в iнших так. Ну, й за  одруби,  звiсно,
стояли, за чорний передiл. Ну, взяти ж i те - усiх же не вблаготвориш.  Бо
це ж не сувiй ситцю з полицi дiстав: - на скiльки душ? - Ма║ш собi!  Земля
- не ситець. А ще як у нас -чого тiльки й нема║: i  солонцi,  i  пiски,  i
болота - десятин на двiстi. Як ти ┐┐ будеш? Кому яку? I знов  же:  та  пiд
селом, а та - за десять верст або й далi.
   - Така ж iсторiя i в нас iз землею.
   - На поля ми побили, на чотири поля. А де далi земля - на виселок вийде
частина.
   Заворушились постатi, огники частiш заблискали, заговорили всi одразу:
   - Бач, у людей! Не одна власть хiба?
   - Бо то люди, а ми - вiвцi,- Тихiн  Кожушини  сказав  i  закашлявся.  А
чоловiки хором:
   - Кажеш, землемiри вже на┐хали?
   - Да, плани вже складають.
   - Диво! А в нас...- хтось лайнувся зло i сплюнув. З-за спини Давид тодi
перехилився в коло i стиха, а мов череслом цiлину вiдбатував:
   - А в нас - учора був я в  районi  та  у  земвiддiл  заходив  -  нашого
приговора й у вiчi там не бачили.  Нi  у  входящих,  нi  в  iсходящих.  Ви
розумi║те, що це?
   Тиша. Чмих-чмих - паровий млин артiльний як смiхом не  присне  з  селян
обдурених. А вiд комор бiля ваги - уже й свiтло горiло. Гнида: "Ну,  далi,
хто там?" В юрбi хтось стиха нарештi озвався:
   - Та як же це? Вже ж i фунти збирали, по десять iз десятини.
   - Тi фунти вже тепер - не фунти: "загрiлися ж" у коморi, ну,  що  ж  iз
ними робити? Пропаде хлiб! Добре, що  саме  артiлi  вальцiв  схотiлося.  А
Гнида двох синiв одстро┐в, а третьому ж як? Хiба хати не  треба?  Може  ж,
ожениться коли. А в Книша дочка в Харковi вчиться,фунтiв же треба. Ну, про
голову й мови нема.- Ззаду, _в_ спину хтось - штовх. Оглянувся  Давид-  аж
то Тихiн... Ти легше, Давиде, мовляв.
   - А хiба що? Кажу ж: i мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах,
як вiн ┐де нею, сама  на  все  село  торохтить  про  фунти  громадськi,  а
грамофон романси про тi фунти щовечора виспiву║. Що там iще  говорити?  До
дiда призвели хлопцi. Стала справа лише за... землеустро║м.
   I вiдхилився, сiв на мiшку, з Тихоном закурю║. А натовп -  мов  загадку
яку загадав ┐м: голови низько й нi слова, у думках. Гордiй перший  нарештi
звiв голову й аж трiпнув нею - вiри не йме:
   - Як-таки це могло б  статися,  що  нема  приговора.  Пiдписували  ж  i
уповноважених обирали, i фунти... Нема мови за них, правда, з ними щось за
комерцiя вийшла. Але то ж у позику, либонь,  вiддано  артiлi,  поки  треба
буде. Давид спитав:
   - А скiльки пудiв за скiльки?
   Мовчання. I згодом хтось:
   - Як це розумiти: "за скiльки"?
   - А так.
   - к ж бомага в уповноважених, скiльки там  позичено.  Тихоне!-гукнув  у
темряву. З-за спини голос Кожушного Тихона:
   - Мене тодi дома саме не було,- орав на фондi. А ┐ду з поля, дивлюсь: з
гамазею  хлiб  таскають  до  млина.  Побiг,-що  таке?  Артiлi,  кажуть,  у
позику... А сход? Нащо  той  сход,  як  хлiб  гни║,  i  до  першо┐  вимоги
позича║мо ж. А хлiб же як золото. Падлюки, хоч i за уповноважених  обрано.
Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що  ти  один  зробиш?  Акт
якийсь складали, я  не  пiдписував  -  не  давали,  i  об  чiм  вiн  -  не
признаються.
   Давид тодi:
   - Не признаються ж, бо зна║мо, об чiм. А хай, мовляв, тодi покажемо, як
треба буде, може, це й рiк мине. А до того часу  забудеться,  чи  хлiб  як
золото був, чи згорiв наполовину.
   - А таке! Шум.
   - Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед бiлого дня!
   - Тсс!..-хтось iззаду. I стихло. Бо вiд комори у млин Матюха  з  Гнидою
йшли. А в тишi голос Давидiв, чи бачив Матюху, чи не бачив:
   - Отож i треба нам- сход буде завтра - та й запитати,  хай  лишень  нам
скажуть, як там iз приговором справа, i про хлiб, та й акт хай прочитають.
А то ми тiльки по закутках шушука║мось, а толку з цього нiякого. Як  Гниди
та Матюхи хотять, так i крутять. Теж хоч i Гниду взятистарателя знайшли: у
всiх трьох у тини впира║ться земля, та ще ж i земля! Аж кричать  усi  три,
сердешнi: "Землеустрою!"
   Затягся цигаркою, блиснули на мить з-пiд  брiв  темнi  очi,  а  губи  в
усмiшцi невеселiй.
   - Все в нас не так, як у  людей.  Радянська  влада  -  оце  ж  i  вона,
дума║мо, на Матюху дивлячись. Але це- хто далi Щербанiвки свiту не  бачив,
а хто бачив - то: не радянська влада це. Темне, глухе  та  каламутне  село
Обухiвка, а в нiй, як щуки, Гниди, Огирi та Матюхи...
   Тиша. I нагло з-за спини басище:
   - Ану, розступись!
   Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсi в коло. У шапцi кудлатiй, у  руках
цiпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву пiдступився.
   - Це хто?
   На мiшках блиснув огник, обличчя Давидовi освiтив. Тихо, а твердо:
   - Це я.
   Мить Матюха стояв нерухомий. Очi гостро встромилися в Давида. А  раптом
приснули, i гаркнув у натовп:
   -  Роз-зiйдись!  Ви  молоти  чи  на  мiтинг  зiбралися?-  Цiпок  звiв.-
Роз-зiйдись менi сiчас!..
   Одхлинув натовп - хто мiж вози, хто в млин. На мiшках лише Давид  сидiв
iз Гордi║м. Та стояв обiч Тихiн Кожушний. Рукою груди здавив i закашлявся.
Давид кинув цигарку, пiдвiвся на ноги. А Матюха тодi  цiпок  у  лiву  руку
взяв, а правою парубка об руку i крiзь зуби:
   - Ану, товаришу, ходiм.
   Одвiв набiк. У млi двома силуетами чорнiли довго. Щось говорили  гаряче
- по рухах знати.
   Потiм далi у млу пiшли,- аж на пiску од рiчки тьмяно плямiли.
   У млинi якось змовкли всi.  Лише  горготiв  камiнь,  сновигали  люди  в
бiлому борошняному пилу. А з-за стiни паровик зморено чмихав.
   Через хвилин десять, може, бiльше, зайшов i Давид  у  млин.  Був  трохи
блiдий. Слiдом за ним Матюха всунувся в дверi. Цей - пика  з-пiд  кудлато┐
шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Вiн пройшовся помiж селян, зiрко
спiдлоба роздивляючись. I на кого  падав  погляд  його,  той  в'янув,  очi
впускав i заклопотано чи за кисетом лiз у кишеню, чи щось бiля мiшка -  от
зав'язка немов саме розв'язалася. Сказав мiрошниковi щось Матюха. Потiм  у
дiрку, що в стiнi пробита до паровика, вийшов. Давида Тихiн стрiв питанням
в очах... Ще й пожурив:
   - Казав же - бережись. Бач, i наскочив. Тепер напастi не обберешся.
   - Дарма! Все 'дно сьогоднi чи коли, а нам треба було  з  ним  балакати:
знати ж повинен кожен iз нас, з ким вiн дiло матиме. Ну, от  i  побалакали
"по душах". Що там, до нашого номера далеко ще?-перевiв  вiн  навмисне  на
iнше балачку.
   - Нi, ще не скоро,- i Тихiн закашлявся. А кашель такий поганий у  нього
- глибоко з грудей. Знати, болiло  йому,  бо  руку  до  грудей  тиснув,  i
обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потiм сказав:
   - З ним балачка звiсно яка: що не ║ -  зараз  на  контрреволюцiю  бере.
Тiльки ти, Давиде, надалi  не  будь  таким  гарячим,  бережись.  Я  ж  ось
зостався без печiнок. пхня робота,- вiн знов закашлявся, руку на груди,  i
лице з болем.
   Давид його за плече.
   - Ти бережись: грудину  ту  виставив.  А  жовтий  який.  Тобi,  Тихоне,
погано?
   Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелiв йому додому йти, а
вiн тут i сам iз мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким-небудь.
   - Хiба Марiю пришлю,- сказав Тихiн. I  так  йому  погано.  Вiн  одкотив
комiр i тихо пiшов iз млина.
   З недригайлiвцiв саме останнiй домелював, почали мiшки на вози зносити,
в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордiй за  ними,  а  Давидовi  це  аж
через чотири номери,-хiба через годину впаде. Вийшов надвiр i собi.
   Морозно. Iз-за левад виплив мiсяць. Стало виднiш од нього - мiсячно.  У
темрявi,- то лише гомiн, ньокання чулося, а  тепер  стало  видно  кобилячi
голови з дугами, селян - усе в двi фарби: мiсячно, мла. I  на  землi  тiнi
рiзко покладенi, немов залитi  тушшю.  Дужче  запахло  кiнським  гно║м.  I
голоси в морозному пругкому повiтрi соковитi:
   - Iване!
   - Га?
   - Та рушай! Що ти там огина║шся?!
   - Та шину ось ув'язую.
   - I, макуха отака! Вiдколи стояли - нiколи було?! Ну, закурили поки що.
Тим часом Iван отосою вiд чийогось воза (поночi ж!) ув'язував колесо.
   - Готово, хлопцi!
   Розiйшлись до возiв, рушили i валкою довгою на дорогу  пiсками  важкими
ви┐хали. Загуркотiли гулко мостом. А за мостом у лiс - весело цокотiли  по
добрiй дорозi залiзнi ходи.
   Давид пiшов услiд за ними до рiчки. А як став  на  мосту,  з  лiсу  так
запахло листом, дубовим, жовтавим. I збудились спогади давнi-давнi, як увi
снi.
   Осiннiй лiс, i ┐х багато було  в  ярах,  простуджених  i  хворих,  круг
огнищ... Пахло листом жовтавим...
   Нi. Сьогоднi вiн не хоче спогадiв. Трохи болить голова.
   У лiсi далеко десь цокотiли колеса.
   Перехилившись через поручнi над водою, Давид виплював цигарку з огнем -
блись, i погасла внизу.
   I згадався Матюха одразу, там, на пiску, як стояли удвох:  "Менi  тебе,
що  оцю  цигарку".  Вiн  кинув  i  ногою  роздушив  ┐┐.  "Гляди  менi,   я
контрреволюцi┐ не потерплю. Ти в мене й не писнеш!" Давид тодi йому:  "Ну,
ти, Матюхо, це кинь: я тобi не Тихiн, що ось другий мiсяць печiнки,  тобою
одбитi, кров'ю вихарку║. А щодо контрреволюцi┐, то ми ще з  тобою  про  це
побалака║мо". I зразу ж пiшов геть од нього.
   Давид звiв голову, а просто в обличчя червоний мiсяць  смi║ться  i  око
хитро так мружить, немов хоче сказати: "А, покинь ти  Матюху.  Ну,  падло,
ну, завтра на сходi в роботу  його  вiзьмеш.  А  зараз  -  тсс..."  I  сам
прислухався, а на червонiй круглiй пицi така блаженна  усмiшка  розлилась:
дiвчата спiвали на селi. Та як же,  вражi  дочки,  спiвають!  Аж  замовкли
собаки на селi, аж на левадi тiнi встали, брались за руки й  ходили  помiж
деревами, в мiсячному сяйвi замаренi. А ген на кручi, надi Пслом, де човен
прив'язаний, прийшла,  заломила  руки  й  схилилась  над  водою,  аж  коси
розплетенi у воду впустила.
   Давидовi серце отак тiльки - тук. Похмурився вiн. Знов - за Матюху.  Та
вiн якийсь вертлявий став, все виприсне  з  думки  в  Давида.  Тiльки  оце
притягне до себе, а вiн - шмиг, i знову на мосту сам сто┐ть Давид, а  десь
спiвають дiвчата. Та такi ж молодi, рум'янi на морозi. Вервечкою йдуть  по
вулицi, груди глибоко дихають, i з грудей - пiсня. Хiба з грудей? Все тiло
спiва║ молоде.
   Ще хмурився. I згадалося - чого це? - рукою груди здавив i кашляв довго
i з болем. I це - Тихiн. Що вiн у лiсi тодi, був за вола здоровiший. Та  й
хлопцями з ним, як ще в економi┐ в строку були - босий на морозi, у дрантi
i _- _хоч би що... Грудину ту виставив, а в лiкарню, каже,  якби  ж  повiз
кожного разу масла та я║ць. Мабуть, це й дома...
   ...Зайшов у хату, мовчки повiсив шапку, на ключцi,  скинув  сiрячину  й
сiв мовчки на лавi. А до жiнки згодом:
   - По┐деш до млина, Марi║,- i закашлявся довго,  i  тиснув  груди.-  Так
щось менi погано! А там Давид змеле.
   В Марi┐ тiльки нiздрi тонкi ворухнулись.  З  жердки  хустку  дiставала,
вигнулась Станом струнким i, запинаючись, до чоловiка:
   -Ти б  хоч  кожух  таки  був  надiв,-  а  сама  свитку  накинула  й  не
застебнулася,- Хомут у сiнях?
   - Та ось я пiду.
   - Я й сама! - i тiльки фалдами метельнула по хатi.
   У, чорт! - погано якось Давидовi. I  тодi,  як  був  уперше  в  них  по
при┐здi, якось увечерi теж було отак.
   Були так тепло стрiлися з давнiм товаришем. Були ще сусiди.  Цiлий  той
вечiр довгий говорили. Марiя i ще дядькова Гордi║ва невiстка  (прийшла  на
попряхи) пряли на лавi, а круг стола чоловiки - газету Давид читав.  Потiм
заговорили про життя в Туркестанi, про подорож i як де  живуть,  що  бачив
вiн.  Говорили  й  про  життя  обухiвське.  Прядки  гуркотiли,   а   жiнки
настороженi - теж слухають. I ось - щось саме про життя ген  туди  лiт  за
двадцять забалакали: "Що-таки  воно  буде?  Як-таки  воно  хоч  дiти  нашi
житимуть? (Ми то  вже  видно,  мовляв,  як!)"  Давид  розiйшовся:  комуни,
трактори, життя якесь казкове. Очi в  дядькiв  мов  дитячi,  слухають,  не
одiрвуться, так складно "бреше". I коли стих, над  прядкою  Марiя  сидiла,
схилившись, потiм голову звела й так, у жарт:
   - Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дiтей, що... як ти  собi
не хоти, а щоб...- i не доказала, бо почервонiла, i над очима брови  чорнi
стрiпнулись.  I  очi  на  Давида  -  стрiлися  очима.  Чоловiки  смiялись,
жартували, i Тихiн теж.
   - То ще треба розслiдування зробити: хто винен  iз  нас?  Марiя  встала
з-за прядки, напилась i до столу кухоль принесла - поставила. Потiм  через
стiл станом гнучким до чоловiка перегнулась i чуб йому з жартом розтрiпала
рукою на очi. Тодi на Давида очима - блись, чорними.
   Дрiбниця це, а так якось погано i тодi було, i зараз Давидовi.
   Витяг кисет, став закурювати. Мiсяць дивився, а вже  не  смiявся.  Надi
Пслом, у мiсячнiм сяйвi, на кручi, де  човен  прив'язаний,  нiхто  вже  не
стояв iз заломленими руками - сама верба розпатлана схилилась  над  водою.
На селi не спiвали дiвчата, чути, реготались: у морозному повiтрi аж  сюди
лунко ┐х голоси. I лунко з вулицi цокотiв вiз,  ближче,  просто  до  млина
парового. I знов Давидовi груди отак тiльки - тук!
   Як до млина доходив, обiч возiв порiдiлих забачив кобилу Тихонову сiру:
в дузi стояла бiля акацi┐ прив'язана. А з млина гомiн голосний чути було i
смiх. I як  зайшов  туди,  що  перше  -  смiх  Марi┐н.  У  бiлiй  хустинцi
маленькiй, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, i очi  горять,  а
обличчя рум'яне од жартiв. О, до них попадись тiльки! Дарма що бороди, що,
може, в котрогось дома шестеро дiтей голопузих,люблять жiночий смiх. А  ще
як весела, та бiдова, та дотепна,- клочать тодi бороди бородачi, й  очi  в
них звуженi.
   - Кажеш, мiшка не наб'║. Той дiд iще наб'║.
   - Е, нi вже,- похитав головою сивий дiд од коша,-  люльку  ще  так-сяк,
хоч пальцем натопчу.
   - Го-го-го!..
   - Марi║!
   Крутнулась на каблуцi молодиця та й не чула вже: глянула до  дверей,  i
брови здригнули. Ступила крок, спинилась i смi║ться очима.
   - Де це ти, мiй мiрошнику, та забарився?
   Давид навмисне, аж надто поважно:
   - Наша черга за дiдом молоти.
   - А! - i пильно глянула на парубка, i стала - не знати: чи  смутна,  чи
задумана.
   - Лови, Карпо! - дiд  кинув  од  коша  порожнiй  мiшок,  а  Карпо  саме
зав'язку суче, то Марiя схопила мiшок, почепила на ящик i совиком насипала
борошно в нього, i вже знов весела (про людськi очi), а про себе -  нi-нi,
та й гляне на Давида, задумана.
   Той позносив мiшки на помiст до коша ближче й сiв на  них,  головою  на
руки схилившись.
   Дiдове Остапове випадало.
   - Лагодь, Давиде.
   Давид розв'язав мiшка Тихонового  -  пшениця.  Як  випало,  пiдвiвся  й
засипав на кiш, тодi став до ящика з  порожнiм  мiшком  -  убирати.  Марiя
пiшла до коша. Гуркотiв камiнь. Селяни стиха  гомонiли  промiж  себе,  хто
дрiмав. Раптом знадвору вбiг Карпо.
   - Хлопцi, та що це за жарти такi дурнi: хто це отосу вiдчепив? Смiх.
   - То жарти, правда, плохi!
   - А ти дивись, у кого двi,- хтось радив весело,- та й собi пожартуй!
   А дiд Остап:
   - В'яжи хоч вiжки, чоловiче, то до┐демо якось додому.
   - Та нi, що за народ такий без понятiя! Гуркотiв камiнь, i знову  стиха
гомонiли промiж себе селяни. А хто й дрiмав.
   Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'║ тугенько мiшок i
знов за совик береться. На Марiю силкувався не  дивитись  -  i  так  знав:
сторожка вона й за кожним рухом його стежить. I крiзь повiки немов чу║  на
очах сво┐х погляд ┐┐ гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав  про
сход завтрашнiй. Це ж уперше пiсля стiлькох рокiв усiх обухiвцiв  у  гуртi
побачить. Якi вони на сходi? Невже то правда: що б  не  голосував  Матюха,
завжди "одноголосне" проходить? Воно й те - темний народ, нажаханий. Ну, а
коли побачать, що правда ж ║ таки десь, бiдняцька правда... "Нi,  чорта  з
два, Матюхо!" Згадав у степу економiю й  дядька  Клима.  Нижче  саду  буде
виселок, колектив у дворi. Гр-гр-гр...- жатками жнуть. Тихiн на  переднiй,
дядько Клим... А на стернi  молодицi,  дiвчата  над  снопами,  в  червоних
хустках,  у  бiленьких...  i  крайками  якась  наперед  зап'ята,  чорнява,
весела...
   У, чорт! А вона сто┐ть бiля коша, на нього дивиться, задумана. "Нi,  це
свинство треба к чорту! З Тихоном жити  треба,  робити.  Хто  вiрнiший  за
нього?"
   Набива║ мiшка, мiцно губи. На чолi високому мiж брiв зморшка.  I  такий
смуглявий та... хороший!
   - Давиде! - щоб хоч глянув на не┐. Звiв голову.- Треба засипати?
   - Та вже ж.
   Насипала в коробку жита Марiя й стояла з нею в руках,  потiм  вигнулась
пругко, в кiш заглянула, потiм на парубка - в тiй самiй позi, i  ждала.  I
забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась i засипала жито.
   Так i змололи. Давид набив останнiй мiшок, зав'язав туго i звалив  собi
на плечi. А Марiя ще ранiше схопила мiшок, нiхто й не пiддавав  ┐й,  i  до
воза побiгла. Як нiс Давид, саме поклала була на возi, й крутнулась,  i  -
темно ж - просто на парубка налетiла, просто грудьми.
   Той за плече ┐┐.
   - Легше, молодице!
   I хоч темно, ну, от  же  бачила,  ну,  та  всмiхнувся  ж.  Повеселiшала
вiдразу Марiя. Мiшки тi пиряла; свитка  розстебнена,  з-пiд  хустки  пасмо
чорне вибилось. А  вже  як  ┐хали,  Давид  сидiв,  ноги  через  полудрабок
звiсивши, i поганяв, а вона ззаду на мiшках лежала горiлиць, головою аж до
лiктя Давидовi й  очима  знизу,  як  той  оглянувся,  немов  кликала:  ось
прихились!
   - Давиде, чого ти сьогоднi такий непривiтний?
   Той смикнув за вiжки.
   - Чого б же я? Я однаковий.
   Марiя задумано:
   - Е, нi!
   I мовчали потiм усю дорогу обо║. I думав знов Давид про  Тихона  й  про
його кашель поганий. I думала Марiя - хто зна║? - може, теж про  Тихона  й
про його кашель поганий?
   Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тiльки в Матюхи всi вiкна свiтилися,  i
хоч не виразно, а чути було, коли про┐здили повз двiр, спiвала  за  вiкном
спiвачка з грамофона якийсь романс.
   - Ну, от i дома вже ми.
   Давид оглянувся до Марi┐, а вона лежала горiлиць на мiшках, як i  тодi.
Мiсяць ┐й в очi, i темнi,  i  блискучi,  i  нерухомi,  мов  склянi.  Давид
одiрвав погляд од не┐ й сплигнув. Марiя звелась тодi й сiла. Скинув  мiшок
Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марiя взяла вiжки.
   - Тiльки от що, Марi║,- затримав ┐┐ Давид,- хай Тихiн дурня не стро┐ть,
нехай лiку║ться. Хлiба жалi║ - хлiба наробимо.
   Жiнка журно й задумано:
   - Та хлiба не жаль, i полотно ж у мене ║. Хiба я жалiю!
   Рушила. I от як од'┐хала вже, а Давид саме на перелаз став,  оглянулась
до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид i не розчув навiть.
   - Що таке кажеш?
   Тихо. Смiшок...
   - Е, було б слухати!
   Тихо. Спiвали пiвнi на селi.
   Давид повносив мiшки в хижу й зайшов у хату, засвiтив свiтло на  столi.
Мати встала вечеряти синовi дати. "Мабуть, уже пiзно?" _-_ спитала. "Та за
пiвнiч ║". Але й повечерявши, не загасив ще лампи  вiн.  Дiстав  з  полицi
абажур з газетного паперу, щоб на пiл не свiтило. Поставив лампу  на  край
стола й роздягся. Спав вiн на лавi проти вiкна, до покутя. Над  вiконечком
маленьким - Ленiн. На покутi в головах - жмут книжок.
   Дiстав одну. Ще очi дивились мрiйно кудись за вiкно в  мiсячну  морозну
нiч. А потiм одвернувся: "К бiсу!" Розгорнув книжку i, знайшовши  сторiнку
загорнену, вп'явся очима в дрiбненький шрифт.

   VII

   Гикнув Матюха - ще очi заплющенi, поплямкав губами, а  в  ротi  погано:
"Фу!" Розплющив очi заспанi - над головою кульки блискучi лiжка, вiд стiни
килим i черевичок  голубий  iз  жовтим,  гарусний,Лiзина  робота.  "Гик",-
схилився з лiжка над чавунчик, сплюнув. На подушцi бiлiй руда пляма, й  на
простирадлi пляма. Було того... знать. Що й скiльки  там  випили  звечора!
Чи, може, що був у розстройствi?
   Буль-буль, буль-буль - надали секунди десь за  стiною  в  ┐дальнi,  мов
пiсля дощу краплi з ринви в шаплик. I тихо. Лише  через  хату  за  дверима
шипiло, шкварчало щось, i дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.
   - Зiнько!
   Голос хриплий з перепою,- тоненько дзенькнула скляна ваза на комодi, як
ото муха крильцем об струну. Рипнули дверi кухоннi, вiдхилилась  половинка
в спальню, i на порозi - Зiнька.
   - Що таке?
   Саме позiхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на  наймичку
пильно й по паузi спитав:
   - З церкви ще нема║?
   - Ще нема.
   Спустився поглядом з обличчя по стрункiй дiвочiй постатi аж до нiг.  Од
нiг-угору. Подумав: "I що той Льонька в нiй найшов такого? Худеньке собi".
Зiнька перебила:
   - Бiльш нiчого?
   - Пожди! Те... нiхто ще не при┐хав?
   - Безпальки при┐хали. До церкви пiшли всi. "Ага! Ну, а  Огирi,  мабуть,
прямо до церкви ви┐хали. От чого це з Щербанiвки нiкого нема║?  Льонька  ж
небезпремiнно повинен бути. Хiба, може, дiла якi невiдкладнi. Що  мiлiцiя,
що пожежна команда..." - махнув рукою i схилився ще над чавунком.
   - Ти забери оце. Та що воно воня║ у вас там смалятиною? Дихання  просто
забива║. Огiркiв дiстань або нi - кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, i
квасу нацiди. Та вмитись дай.
   Зiнька прихилила половинку дверей i вийшла в кухню. А тут -  аж  голова
болить i наче чадно. Шкварчить, сичить у печi, як у  пеклi.  Баба  Секлета
Гнидиха  куховарю║   сьогоднi.   Вибились   пасма   сивi   з-пiд   очiпка,
розчервонiлася бiля печi, лоб ┐й блищить од поту.
   - А ти куди? - побачила, що Зiнька хустку на плечi накинула.
   - Квасу на похмiлля.
   - А, лихо менi! Соломки ось треба, пирiжки  нiяк  не  пiдпеклися,  а  з
церкви - як не видно. Пiдожде квасу, бiжи лиш соломки сухенько┐ вхвати.
   Зiнька побiгла, а баба  Гнидиха  охнула,  розiгнула  спину  старечу  на
хвилину та й знову до печi. Люди ж таки будуть  чужi,  як  же  можна,  щоб
сорому  набратись?  "Хто  куховарював?"  -  "Баба  Секлета".  Аж   головою
похитала. Весiлля та храми ще й  з  давнiх-давен  по  хазя┐нах  -  хто  ┐х
одбував, як не вона? В Огиря всiх поженила й замiж пооддавала... Як  i  до
революцi┐,- яка ж важнiсть була: тi ж  помiщики,  можна  сказати,  а  баба
Секлета - своя в них.  Бо  по  панах  замолоду  служила,  обхожденi║  ┐хн║
зна║... Одсунула горщик здоровенний (влiтку, як парова молотила, варили  в
ньому), помiшала .ложкою страву, лизнула й смакувала довго;  добрий  борщ,
як у гостиницi! Засунула горщик.
   Зiнька вбiгла знадвору.
   - Вже з церкви йдуть.
   - Ой лишенько!- аж кинулась баба Секлета.  Вiхтик  швиденько  з  соломи
скрутила, у пiч на жар вiхтик i роздува║. Як-як сама в челюстi не  вскоче.
Зiнька до льоху - грюкнула дверима.  На  печi  щось  зачмихало,  а  згодом
заплакало.
   - Ой горечко!
   Вийшов iз кiмнати сам хазя┐н. Уже взутий, в галiфе i в сорочцi  спiднiй
iз манишкою на всi груди - чорним виноградом вишито. А  голова  як  копиця
сiна, зi сну розпатлана. Став умиватися  в  мисцi  голубiй.  Затим  Зiнька
квасу принесла повен глечик i кислиць миску. То вiн, ще й не втершися,  ще
мило на ши┐ та бiля вух, схопив глечик i видудлив  iз  нього,  мабуть,  iз
кварту. Сплюнув, потiм став утиратися.
   У дворi тодi ж хряпнула хвiртка, i цеповий собака  загавкав  i  з  цепу
рвався - до ворiт спершу, потiм до ганку вже.  Чути  голос  Лiзин:  "Пiшов
вон, дурак!" Загупали ногами на ганку.  Нарештi  хатнi  дверi  вiдчинилися
навстiж, i увалилося гостей повна хата. Попереду Лiза.
   - Ой яке ж тут повiтря! Пожалуйте в кiмнати! Тьотю Олю, Нiночко!
   Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на пiч до онука - зняла  його  з
печi. Матюха галантно розкланювався з дамами  сво║ю  копицею  сiна.  Шумно
тиснув руку чоловiкам - Безпальковi й тестевi.
   - А Данюша ж?
   - Конi випряга║.
   - Ну от!.. - вiн звернувся хмурий до наймички, що бiля помийницi свиням
готувала, i гримнув на не┐:
   - Ти наче вчора привезена: при┐хали - значить, випрягти треба!
   Зiнька взяла кухоль i, обхлюпуючи  руки  над  цеберкою,  сказала  через
плече:
   - Бачите - не сиджу, не згорнула ж руки.
   - Побазiкай менi! - спiдлоба глянув на наймичку i, вже  як  вийшла  та,
крiзь дверi наче бачив ┐┐ постать i обличчя  в  профiль  до  нього,  через
плече: - "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в не┐!
   - Пожалуйте,- до гостей звернувся.
   Зайшли до ┐дальнi.
   Простора, з великими вiкнами, серпанковими занавiсками  позавiшуваними,
хата була прибрана не по-мужичому. На покутi великий  стiл,  уже  накритий
скатертиною, з приборами чоловiк на десять. Канапа килимом застелена.  Пiд
стiною вiд спальнi - лiжко, не те, що спати, а  декоративне,  з  подушками
бiлими як снiг i - як не до стелi. Просто дверей - "шикарне" трюмо.  Зараз
перед ним Наталя, Данюшина жiнка, зачiску поправля║ i бачить у ньому  -  у
дверi з кухнi  зайшли  чоловiки:  Матюха  пройшов  в  опочивальню,  свекор
важкий, з задишкою, сiв на перший стiлець. Безпалько  по  хатi  пройшовся.
Став перед грамофоном, що в кутку на столику.
   - Да, оце рiч! П'ять червiнцiв! - покрутив головою. Сопiв товстий Огир.
Усi мовчали. Нiночка, що сидiла проти вiкна на стiльцi  iз  схрещеними  на
животi руками, з пахучою хусточкою в однiй, повернула  байдуже  голову  до
батька, потiм знов одвернула й застигла - в кухоннi  дверi  поглядом,  мов
там фотограф iз-за дверей: "Хвилиночку, знiмаю!" Вийшла Лiза iз спальнi  в
голубiм халатику i взяла  вiд  матерi  дитину,  а  в  кухню  гукнула  бабi
Секлетi, щоб подавала на стiл. Потiм пауза. I мовила перша Безпальчиха, як
i подоба║ пiсля церкви i з хорошим апетитом перед смачним борщем:
   - А старий уже у вас отець квлампiй. Старий та сивий.
   - Да, дряхлий старик,- важко дихаючи, мовив i Огир,- що лiта,  а  що  й
життя-таки: тi ж харцизяки не потягали хiба й його? I в ЧК вкупi  зо  мною
страждав у пiдвалi.
   - Боже, i що за врем'я було таке страшне! I не думалося вже...
   - Наладилось,-знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями  перебираючи
на колiнах,- виходе хмiль iз голови. Ось i  в  церквi  тепер;  хто  палив,
грабував - у церквi тепер.
   - А ще ж i пiп у вас - порохня з  нього  сиплеться,-  кинув  Безпалько,
переглядаючи грамофоннi пластинки. Од трюмо Наталя:
   - Ой Никаноре Iвановичу, як же ви виража║тесь гарно! - i манiрно  звела
брови дугою.
   - Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на мiсяць, то  вас  би  тодi
вiд церкви й за вуха б не вiдтяг.
   Безпальчиха аж розсердилась: носиться з сво┐м отцем Симоном, як  дурень
iз ступою. А Огир зацiкавився, що ж воно за отець Симон  у  них.  Одказала
Безпальчиха за чоловiка:
   - Та катафалiя ж у нас.
   Огир аж повернувся до сестри, само┐ голови нiяк, то всiм тулубом.
   - I справжня катафалiя?
   - Та ну да, справжня. Аж у двох  приходах  захватили  церкви.  Попервах
усього було - i голови  попровалювали  декому,  i  церкви  замикали  двома
замками: i тi, i тi. Потiм узяла гору катафалiя. I наш приход  успенський.
Тепер аж за версту ходю до церкви.
   - Бо дурна: нi разу ж не була, а гудиш,- сказав чоловiк,- слово боже на
всiх мовах, хоч би на китайськiй чи на негритянськiй,-  однаково  -  слово
боже,- роблено серйозно довiв вiн, хоч було знати, що сам у слово боже  нi
на якiй мовi не вiрив.- То було по-слов'янському: паки-перепаки,  а  от  а
рiднiй мовi... та ще як хор гряне "боже великий, ║диний", просто  в  серце
лл║ться тобi. Друга баба так сльозами i  залива║ться.  Благолiпi║  храмовi
таке придав: вiнки, рушники на всьому iконостасi. Общину сестер-мироносиць
органiзував. А вже як править службу - ну, той же артист! Що ви  хочете  -
басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по  церквi,  так
народ, особливо жiнки, перед ним i хиляться:
   А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбира║ться добре.
   Саме порiг Данюша переступив - кремезний, з русявими  вусиками  вниз  i
низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах
од погонiв лише по  двi  дiрочки  бiля  комiра  лишилися.  На  порозi  вiд
спальнi, як у дзеркалi,- Матюха. Тiльки цей червоний  i  в  пiджацi,  а  з
боково┐ кишеньки - червоний крайок партквитка,- колись на партз'┐здi бачив
отак у дуже видатного партiйця.
   Привiтались. Усi якось  притихли  в  хатi.  А  Матюха  з  Данюшею  сiли
плiч-о-плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко,  закинувши  ногу  на  ногу,
витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" - i сам  закурив.  Никанор  Iванович
завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було  добре:
вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i сво┐, родичi  ж,
аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?
   ...Стояв простоволосий, переляканий, а вiн - Матюха - з наганом у нього
перед пикою.
   - Де микола┐вськi, веди!
   В саду заступом копа║ Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.
   - Ворушись, товстопузий,- i матюка║...
   I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було  -  ще  у
1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?
   Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано  перебира║.  Глянув  на
зятя, а той спiдлоба - розбiглись погляди. Знов пальцями  перебира║,  сопе
старий. Н-да... А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь  черв'ячок
точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе
бив нею i кричав: "Я сволоч!"
   Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився  до  Данюшi  й
хмуро крiзь зуби: /
   - Що там Кушнiренко в допрi дурака валя║?
   - Та я ж писав тобi через маму.
   - Та писав же... на поруки взяти, бо видасть. Що - я ж так i знав. Хiба
не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер.  Звiсно,
хто йому повiрить i якi в нього речовi докази ║, ну, а  пляма,  клопiт?..-
аж кусав цигарку Матюха.- Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну,  два
роки дали б йому... Пiддержку давали б якусь i ми.
   - Я й цього разу, як жiнка до нього ┐хала, червiнця дав.
   - Ну, як же вiн там?
   - Нiбито в карти ду║ться  на  всю.  На  побачення  вийшов,-  розповiда║
жiнка,- в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й
подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не
давали, ну, а тепер уже - сво┐.
   - А розслiдування ж як?
   - Видно, закiнчено. Вiн  вiдмовля║ться  вiд  усього:  мовляв,  у  циган
купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна  на  поруки  його  взяти.
Каже, що приговора вiд громади треба.
   Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:
   - Оце ж сьогоднi сход, треба б...
   - Да! Треба буде! - мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.
   Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу  Огириха,  Секлета  -
борщ.
   - Просю покорно за стiл! - запрохувала Огириха.-  Лiзочко,  ти  ж  таки
хазяйка... I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько!  -
погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.
   Заторготiли стiльцями,- сiдали до столу шумно. Матюха з буфета  карафку
дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.
   Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки  в
Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I  сам  господар  уже  не
спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали  шумнiшi.
Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили  багато.  I  приборами
стукали шумнiш, а вже що ┐ли - на славу! На двох блюдах принесли Секлета й
Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи  думка,  як  глянув,-  що
качки без води ж нiяк не можуть.
   - Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi,- хтось зауважив
з жiночого краю.
   - Та ясно! - Отже, налив чарку повну,  аж  на  скатертину  полилось,  i
тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою - сво║му ж, мовляв, здоров'ю.
   - Гм! - пожадно глянув на чарку, прозору, як  кришталь.  А  з  кишеньки
боково┐ -  кра║чок  червоний.  Усмiхнувся  Матюха,  глянув  на  гостей  iз
застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови  й  сказав  не  сво┐м  голосом  -
задерикувато перекривляючи когось: -  "Раз  ти  парт║йний,  не  должон  ти
пити!" - Аж голову в плечi втяг i брови звiв - це вже вiн: - А  хiба  вищi
партiйцi не п'ють? Кон║шно, не цю гадость,  а  коньяки  всякi,  портвейни.
П'ють, та ще й як п'ють! Потому - наша робота парт║йна,-  пий  без  нiяких
розговорiв!
   Випив. Частуючи далi, заговорив:
   - Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно,  як  i  микола┐вська
колись була. А попервах бувало - руда, вонюча, нiс затика║ш рукою. А п'║ш,
бо не пив би - згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото - коли  спиш,
бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла,  брат,  якi  творили!  Або  як  i
вiйськовим комiсаром був у волостi... Ну,  ну,  Никаноре  Iвановичу,  всю.
"Щоб наша доля нас не цуралась".
   Данюшi налив. Знов говорив далi:
   - Бо як не п'║ш, то й доля десь поза Уманню  ходить,  i  сам  ходиш  як
неприкаяний. Дума║те, легко парт║йному з таким народом? Дума║те, не  знаю,
як на мене дивляться обухiвцi - як на чорта! "Живе здорово!" А що б  же  -
кров свою в революцiю проливав, жизнi, можна сказать, не жалiв та й  ходив
би обшарпаний, ячниками б давився та по-свинячому жив, як вони?! За що  ми
й боролись тодi?!
   - Правильно!
   Цокали прибори, говорили весело на тiм кра┐  столу  жiнки.  Матюха  все
бiльше увiходив у роль.
   - Звичайно,- хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же  народ!  От
тiльки й розговорiв - не в  вiчi,  звичайно,  хiба  б  я  дозволив?  -  по
закутках: "З куркулями породичався..."
   За столом - як струм по всiх пробiг.
   - I доки вже тi "куркулi" будуть?
   - I рiвнi всi, i куркулi ще!
   - Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить,  а
куркуль!
   - От же ж народ! Ясно ж сказано, що  куркулiв  тепер  нема.  к  крiпкий
хазя┐н. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержу║  ┐┐,  то  -  куркуль,
злосний елемент.
   - Та чи ми ж продподатку того не платимо? - Огир аж плечима здвигнув.
   - Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней...
   - Та й конi ж то Данюшинi...
   - А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазя┐н. I державi од нього
тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза,  в  "Правдi",  награднi  вже
хорошим хлiборобам дають. Влада розумi║. От i  в  оренду  -  бери  скiльки
хочеш, аби лад ┐й дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi,- будь ласка!
   Данюша поважно тодi:
   - Iнакше й бути не може. Наша Укра┐на до вiйни була "житницею  квропи".
I зна║те, скiльки хлiба вивозили ми за кордон? А тепер давно хiба ось самi
з голоду пухли? I ще  пухнути  будем,  якщо  влада  не  вживе  заходiв  та
правильно не розв'яже аграрного питання так, як то  потрiбно  в  iнтересах
держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на сво┐ власнi очi? Та десятина,  що
в помiщика чи в хлiбороба-власника - хай буде по-┐хньому вже - у куркуля,-
давала двiстi пудiв, тепер да║ двадцять. Ну, в хазя┐нiв-то, правда, бува║,
що й до сотнi да║, а що вже в кенесе, так iменно - двадцять пудiв, i то ще
- "слава богу". Бо при такiй обробцi, при такiй культурi - дурна земля, що
й насiння верта║.
   - Це правильно! - поклав Огир  на  тарiлку  виделку  й  витер  рушником
вуса.- Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi свято┐  знуща║ться,  ┐в
мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа
болить! Оце ви┐де,-  сонце  пiдiб'║ться,  розсi║  на  стерню,  коровчатами
пошкряба║ ральцем, в одну борону заволоче - роди, боже, як хоч! Та вже  аж
косити прийде. Бувало, заблуде який - свою ниву шука║-шука║, сердега.
   -У вас  добре,  що  хоч  сiють,-засмiявся  Никанор  Iванович,-а  в  нас
хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.
   - Бодай ┐х родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! - Огир  аж
одкинувся на спинку стiльця, опустив голову,  зламав  бороду  об  груди  й
дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:
   - У мене ж було  до  революцi┐  сiмдесят  десятин.  Та  я  ┐┐  -  збуди
опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у  борознi  не
спiткнуся... А ореш, бувало,- у двi ж  пари  завжди,  вже  не  бо┐шся,  що
пристануть: "гей та гей". Бату║ш ту борозну в колiно. I сi║ш  же  -  не  в
землю, а в пух. Ну, то й родило ж... Треба любити ┐┐ - землю,  спиш,  i  в
снi, було, бачиш...
   - А тепер ото й не сниться,засмiявся Никанор Iванович.
   - Нi, сниться й тепер.
   Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили  й
смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв,  треба  .ж  i  землю
святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.
   -  Нi,  що  менi  оцю  нiч  приверзлось,аж  на  стiл  схилився  Огир  i
всмiхнувся,- вдивленiе чисте, не сон. Сво║му здоров'ю,- одхилив вiн чарку.
Другу випив. Потiм рушником витер вуса й  став  розповiдати  свiй  сон.  I
жiнки затихли й повернули сюди обличчя.
   ...Вранцi ┐дуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько - наймит ┐хнiй. Сiялкою
наче ┐дуть, за хутiр - за садком зараз нива. Дивиться вiн - аж рiллю  його
та переорю║ хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в  книжках  ║:
чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена,не в плузi, а як ото  в
Росi┐,- у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж  оторопiв.  На
Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" - "Бачу, каже, сохою  оре".-"Та  то  що
сохою... А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше  до  ниви
┐дуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'┐здить саме - Тихiн Кожушний,  здоровий
такий, червонопикий, а коняка - самi кiстки та шкура.  Припинив,  смi║ться
║хидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер тво║ де" - й показу║ рукою на
економiчеську землю, i саме-де солонцi. "Як не мо║, на яких це правах?" --
"А на таких правах, на сов║цьких",- i  смi║ться  ║хидно,  коняку  поганя║.
Огир став у борознi перед конякою та - по мордi, по мордi ┐┐.  А  вона  як
заiрже. А з-за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа,  червоне  так  i
розлилося. I ║роплани, як галич, летять iз-за лiсу.  Дивиться  Огир  -  аж
Тихiн як затруситься та - геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав,  а
з рота кров, i судороги його корчать.
   Круг столу така тиша, аж чути  дихання  затамованi.  I  в  тишi  хтось:
"Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.
   - Так я й похолонув увесь: Iлько ж  бiля.  волiв.  Це  ж  розслiдування
буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то вже й не кров,
а зерно, як з елеватора - сиплеться, сиплеться i просто на  рiллю,  вже  й
Тихона засипало, тiльки голову й видно. Купа вже там, i все  сиплеться.  Я
на Данюшу - бiжи за мiшками, а вiн - як скам'янiв - i не  рухнеться.  Хочу
сам зрушити з мiсця - i не можу. Аж у пiт кинуло. I прокинувся, сорочка на
менi - хоч викрути.- Огир одкинувся на спинку канапи й  дихав  важко,  мов
справдi,  поки  сон  розповiв,  заморився,  задихався.  На  жiночiм   кра┐
заговорили тодi:
   - I таке присниться. Наче проти вiйни, чи що?
   - Тобi все вiйна! - махнув рукою Никанор Iванович.
   - А ║роплани  ж  i  кров?  -  не  вгавала  його  жiнка.-  Тепер  же  як
розказують, яка вiйна буде, аж млi║ш. Нiбито - у повiтрi бiльше та  газами
душитимуть.
   - Да, технiка - все,- озвався Матюха й повернув  до  тестя  голову,-  а
вам, правда, сон те║... замiчательний приснився.
   - Умгу,- закурюючи, мгукнув Данюша i всмiхнувся криво: - Якби Тихона та
ще  декого  з  землеустройщикiв  схватили   судороги,   кучугури   пшеницi
насипалися б.- I - паф сизим димом.
   - Та Тихiн уже. Як похрестили його, тепер  як  вiл  ото,  що  на  ньому
iстика поб'║ш: з ярма дивиться та сопе тiльки. Тут новий ║.
   - А хто такий?
   -- Та ║...
   Прийшли саме Гнида й Губаренко з жiнкою - крамар.
   - А-а, дорогi гостi,- п'яний, розiп'яв руки Матюха,- пожалуйте!  А  ти,
чортова Гнидо, хитру║ш усе. На ж, пий тепер пiдряд, коли так, скiльки й ми
випили.
   Налив Гнидi три пiдряд. Далi Губаренковi.
   - А сво║му ж здоров'ю?
   - Е, я уже. Менi ще й на сход  iти.  Та  й  на  вечiр  треба  ще  мiсце
залишити,- вiдмагався Матюха. Губаренко зважив на  це,  тим  часом  Гнида,
обгризаючи кiсточку, заговорив:
   - Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив.  Там  щось  Давид
розуму║ дуже,  а  з  ним  Тихiн  i  Яким-гармонiст,-  удосвiта  з  бурякiв
повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали i про хлiб,  що
зiбрали були,- i по паузi додав: - Сурйозний чоловiк той Давид, буде нам з
ним клопоту немало. А  це  ж  i  перевибори  незабаром.  Може  таку  свиню
пiдкласти, що тiльки вухами ляпнемо.
   - Що? - подивився з презирством i грiзно Матюха па Гниду.-  Хто  вухами
ляпне? Я? - Брови низько  впали  на  очi,  очi  кров'ю  налились.-  Та  я,
мать...- трах! -  по  столу  кулаком,  як  довбешкою.  Забрязкотiв  посуд.
Скрикнули жiнки, декотрi з-за столу схопилися. I чоловiки занепоко┐лись.
   - Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!
   - Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я  одним  махом,-
знов - трах! - по столу,- в баранячий рiг скрутю!
   Пiдбiгла Лiза, заспокою║ чоловiка:
   - Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобi ж не можна.
   - А що ж вiн! - А таки сiв на стiлець Матюха. Дивився спiдлоба й  сопiв
важко. Лiза рукою гладила йому спину.
   - Бач, настрiй зiпсував i собi, i всiм. Погуляти ж з'┐хались, а мов  на
похоронах стало. Розкис Матюха:
   - Заведи грамофон.
   Заграв грамофон вальс "На сопках  Маньчжурi┐".  Здалеку  десь,  мов  iз
глибини саду з естради оркестр  духовий.  Звуки  залляли  кiмнату  вщерть,
заглушили голоси.  Наталка  зробила  тур  i  перед  трюмо  стала,  зачiску
поправля║. Жiнки прибирали з столу, а якi сидiли на  канапi  i  щось  собi
гомонiли. Перед чоловiками тiльки ще стояли прибори, i в карафку  Лiза  ще
налила з четвертини. Оркестр стих, спiвала  Вяльцева.  Потiм  дует,  потiм
знову оркестр.
   З кухнi увiйшла Зiнька. В шумi, в тютюновому диму, як у туманi, пройшла
наймичка  сiра,  як  перепеличка,  в  незграбних  чоботях,  по  простiлках
мережаних, до хазя┐на з-за спини. Мовляв,  там  чоловiк  прийшов,  послала
громада: чи що буде сьогоднi? Рукою махнув Матюха:
   - Хай пiдождуть.
   Зiнька вийшла й сказала чоловiковi: п'яний, махнув рукою, сказав:  "Хай
пiдождуть". Чоловiк мовчки надiв шапку й мовчки вийшов iз хати.  А  Зiнька
знов за посуд узялась; перетирала бiля столу. Дивилась у  вiкно  задумана:
сiдало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.

   VIII

   На розi вiд майдану, де церква, бiля школи людей уже зiбралося  чимало.
Тупотiли на ганку чобiтьми,  курили,  гомонiли,  сновигали  в  коридор,  з
коридора. Стояли бiля ворiт на вулицi юрбою.
   - Чого вони не починають?
   - Та голови нема,
   - Гостi ж у голови!
   Чухав потилицю хтось: пiшов сюди, а дома нi годовано,  нi  наповано,  а
хтось йому:
   - Ти що ж, порядкiв наших не зна║ш? На двi години призначено  -  у  сiм
збирайся. Нiде, мабуть, такого нема║!
   Хтось пiдбивав розходитись, бо все одно,  мовляв,  нiчого  сьогоднi  не
буде. I з-за ворiт тодi з юрби гукнув хтось:
   - Да, братцi, розходься!
   - А хiба що?
   - А он - дивiться!
   Бiля ворiт стихло одразу, i всi дивились на майдан. I на ганку  стихло.
Добре звiдси видно: од вiтрякiв по дорозi  пара  баских  вороних  коней  у
бричцi летiли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами воронi, в милi.
А на передку кучер у червонiм картузi - мiлiцiонер - одкинувся назад,-  на
вiжках конi несуть. У бричцi розвалився начмiлiцi┐ Сахновський iз  району.
Юрба колихнулась i од-линула з вулицi до огради. Як вихор,  пролетiв  повз
школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у  вулицi  вже
баритон - "ге-еп!", i горобцi з тинiв, i малеча з дороги, як горобцi,  пiд
тини розлiтаються.
   - Ну, тепер жди ┐х!
   - Розходься, братцi!
   Натовп колихнувся i ще зашумiв дужче. Сходили з ганку  сюди  до  ворiт.
Уже були розходитись почали,  як  нагло  гурт,  що  з  вулицi  виткнувся,-
махають руками на них i ходу прискорили. Що там таке? Вертались до  школи,
i той гурт пiдiйшов.
   - Куди ви розходитесь? Он iдуть!
   - А начальник мiлiцi┐ хiба не до нього по┐хав?
   - До нього. На воротях стрiлись, устав iз брички, а й у двiр не зайшов.
Прямо сюди йдуть усi. Видно, щось важне.
   -  То  неспроста,  як  i  в  двiр  не  зайшов.  Угадували:  може,  кого
арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки:
i в двiр не зайшов. Якось притихли всi i мовчки, хмурнi й тривожнi, валили
в школу, гупали чобiтьми на ганку, до гурту: "Iдуть!"
   В  класi  за  столом  секретар  сiльради  сидiв  i  щось   вiдмiчав   у
продподаткових списках. Оточили селяни його. I на партах сидiли. Од  вiкна
ген на партах - юрба цiла. Проти вiкна  стояв  Тихiн  Кожушний,  сидiв  на
лутцi Яким, що оце з бурякiв повернувся. I  говорив  вiн,  розповiдав  про
роботу на буряках, про життя тамошнiх селян, що живуть  поблизу  цукрового
заводу,  про  заробiтки  ┐хнi  на  плантацiях.  Дядьки   слухали   уважно,
захоплено. Аж не втерпiв Гордiй-незаможник, що в нього семеро дiтей:
   - I трапля║ться ж людям добро таке - завод!  А  тут,  як  обжався,  хоч
поламай руки, бо не потрiбнi ж нi на що. Або якби спалив млина, а бог  щоб
вiтрiв не посилав,- хоч би за крила вiтряки крутили, робота б була.  I  як
ми ген  туди  далi,  рокiв  за  десять,  у  свiтi  й  житимемо?  Народу  ж
намножиться. I так тi║┐ землi - ось i в нашiй громадi - i по  три  чвертки
на душу нема║. Шкряба║ш, шкряба║ш ┐┐, сердешну, а того хлiба з не┐ - всилу
до весни дотягнеш. А тодi що буде? Бiда, Давиде! -схилився вiн до  Давида,
що сидiв з ним поруч на партi, i похитав  головою.-  От  ти  книжки  всякi
чита║ш, скажи менi, сину,- що воно буде?
   Парубок звiв голову, задуманий, i спитав:
   - А як ви, дядьку Гордiю? На  вашу  думку?  Гордiй  хвилинку  в  задумi
дивився в чорнильницю
   на партi, i весь вiн мов застиг. Раптом звiв обличчя й сказав:
   - Я  так  думаю,  сину,  що  от  як  не  виробить  центр  нiчого  нащот
переселення - ║ ж гулящi землi i в Сибiру, i на Херсонщинi, i на  Кубанi,-
та як не настроять нових заводiв, щоб нашу сiльську голоту - як  ось  ┐  в
мене росте семеро - вони в себе втягли,- плохе життя буде.
   - Це вiрно, дядьку Гордiю. I за розселення, i за заводи.  I  центр  уже
виробив: ║ ж фонд переселенчеський. Тiльки що бiднi ми,  не  може  держава
переселенцевi допомоги дати, а так, на сво┐ ж сили,  хто  ж  зможе  далеко
куди пере┐хати? Чи ви, чи я? I заводи старi пускають i новi будують. А вже
тодi на базi реконструйовано┐ промисловостi можна буде й саме хлiборобство
пiднести, щоб було  воно  в  нас  культурним  хлiборобством,  а  не  таким
нещастям, як тепер ║.
   - А це iменно, що нещастя, а не хлiборобство,- хитали селяни  головами.
А в Пiвненка син в агротехнiкумi вчиться. Перехилив голову в коло Пiвненко
й сказав:
   - Треба до агрономiв прислухатися.
   А Яким:
   - Та машини всякi заводити, як-от трактори. На цукровому заводi, там же
на буряках бiльш тракторами роблять.
   З-за спини голос:
   - Трактори - да! А тодi казарми стро┐ти, а  цi  хати  порозвалювати  та
комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по  наряду,  по  карточках  у
гамазеях усе получати,- ще на Якима зиркнув i  криво  всмiхнувся,-  а  ось
тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.
   Яким тiльки глянув, а й слова не сказав: з таким  дурнем  як  балакати!
Сплюнув тiльки з презирством. З-за спини ще тодi хтось:
   - Нi, щось не ┐здять уже оратори, не розказують уже про комуну.
   - А проте скiльки ┐х ║ - комун та колективiв, скiльки ┐х буде! - сказав
Давид.- Тiльки ми не про це будемо зараз, а ось про що: iдеш по селу та як
глянеш по дворах, на вигiн,- скiльки  тих  плиток  нароблено  -  кучугури,
тисячi возiв гною на них перелiплено, та й подума║ш: а що, якби отi тисячi
возiв та на поле вивiз.
   Дядько Гордiй узяв його за плече.
   - В тiм-то й рiч, Давиде, що не довезеш на поле, по  дорозi  розтрусиш:
як i в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.
   - Десять верстов. За день чи й двiчi справишся. Ще хтось  за  спиною  -
уже в класi сутiнь,- не знати, хто саме:
   - Як кому, так геть-то - уся пiд селом земля.
   - Бо не боявся попервах революцi┐, зайняв, та й усе.  I  що  _ж,_  тобi
оддам тепер, може? - сказав Якiв, Гниди старого син жонатий.
   - Пересуньте ганiвську землю собi пiд село, от i вам буде добре.
   Давид пильно глянув у сутiнь, звiдки  той  голос  чути,  i  одмовив  iз
притиском:
   - Землемiри - тi пересунуть.
   Гнида знов:
   - Авжеж! Який до землемiрiв. Не дуже лиш!
   - А то хiба що?
   - Он Тихона спитай що, той тобi розкаже,- i  Гнида  блиснув  у  сутiнях
зубами,- засмiявся. Проти вiкна  на  сiрому  тлi  вечора  темна  незграбна
Тихонова  постать  ледве  помiтно  ворухнулась,  i  голос  глухий,  повний
ненавистi й презирства:
   - Ти, Гнидо, зубiв не вишкiряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тiльки
визбира║ш!
   - Овва!
   - Подивишся!
   I Яким тодi до Гниди:
   - Дума║те, не зна║мо, чия то робота?
   Вiд дверей нагло - тш! Стихло в класi, а в дверi увалилися  й  пiдiйшли
до стола Матюха, начмiлiцi┐, старий Гнида. До парт - Огиренко й Губаренко,
сiли спереду. I ще в дверi валили селяни, проходили  в  глиб  класу,  бiля
порога ставали,- повен уже клас. Щось бiля стола,  посхилявшись,  гомонiли
голова з секретарем та начмiлiцi┐. I Гнида совав туди свою гостру пику.  В
класi як в усi - тиша. Пiдняв голову Матюха й очима п'яними важко полiз по
обличчях селян - на переднiх партах i  в  глиб  класу.  Бiля  вiкна  -  на
Тихоновi та на Давидовi затримався поглядом. До начмiлiцi┐ нахилився. Тодi
й той глянув до вiкна i довго не  зводив  очей  з  Давида.  Потiм  клацнув
срiбним портсигаром i закурив.
   Матюха хриплим  голосом  сп'яну  оголосив  загальнi  збори  обухiвсько┐
громади одкритими. Повiстка дня така - взяв вiн папiрець i читав: 1) заява
громадянина хутора Огирi, Обухiвсько┐ сiльради, Кушнiренка  i  2)  поточнi
справи.
   - Бiльше нема нiяких питань?-хмуро глянув вiн на громаду.
   Тихо. А в тишi голос од вiкна Давидiв:
   - Нi, питання ще ║.
   Матюха з несподiванки так i застиг iз повiсткою денною  в  руцi.  Потiм
голову як-як помiтно вбрав у плечi, i брови нависли. Ворухнулась  громада,
з переднiх парт оглянулись чоловiки, в тишi хтось грюкнув кришкою парти.
   Пiдвiвся Давид:
   - Мене цiкавить, та й громадi, я думаю, цiкаво буде знати, по-перше:  в
якому станi приговор земельних громад про землеустрiй,  що  шiсть  мiсяцiв
тому в сiльраду поступив? А друге: хай уповноваженi скажуть, що з  хлiбом,
зiбраним на землеустрiй, сталося i де вiн?  I  який  вони  акт  з  артiллю
складали? Оце й усе поки що.
   Матюха з-за стола склав губи в усмiшку презирливу  й  говорив,  недбало
кидаючи слова:
   - Тек!.. Запомни собi навсегда, товаришу Мотузко, що цi  вопроси  зараз
до дiла не стосуються. Як будуть вони  поставленi  на  повiстцi,  отодi  й
будемо ┐х обговорювати.
   - Отже, я й пропоную ┐х поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.
   - Та в чому справа? - здвигнув плечима  в  кiнцi  стола  начмiлiцi┐.  I
Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчi таке здивування в нього,  мовляв:
i може ж чоловiк отаку дурницю молоти! Враз похмурнiв.
   - Прохаю, громадянине Мотузко, менi не вказувати i призиваю до порядку.
Повiстка ║. Всi чули?
   Шум i рух бiля вiкна. Рукою по столу - трах!
   - Вишвирну, як кошеня, за дверi, тiльки ще слово  менi.  Я  не  гратись
сюди прийшов.
   Вiн узяв у секретаря клапоть паперу - заяву ж ту, (видно ще  й  чорнило
на тiй заявi не висохло) - i почав читати:
   - До Обухiвсько┐ сiльради, Щербанiвського  району,  громадянина  хутора
Огирi Павла Кушнiренка
   Заява
   В нiч на 19 серпня ц. р. я по┐хав у с. Яреськи, за 65 верстов  од  нас,
на ярмарок, щоб купити там собi коня. Був i купив  собi  в  якихось  циган
гнiду кобилицю 9 лiт, заплативши, за не┐ 180 крб. I  вже  збирався  додому
┐хати, як пiдходять до мене селяни с. Обухiвки  -  Гордiй  Чумак,  Мотузка
Пилип i др.- i заявляють, що коняка це в  мене  -  начебто  Чумакова,  яку
вкупi з iншими шiстьма в цю ж нiч  було  в  них  заведено  з  пастьби.  Я,
опасаючись самосуду надi мною, невиновним,  озвiрiлими  селянами,  кинувся
тiкати. Але мене було схвачено, дуже збито,  i  тiльки  мiлiцiя  вже  мене
одбила в самосудчикiв. Потiм мене заарештували,  i  ось  другий  мiсяць  я
страдаю в допрi безневинно за когось. Ведеться слiдство, i з нього  видно,
що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство  розвалю║ться  i  сiм'я
без усяких засобiв  на  iснування.  А  потому  прохаю  сльозно  обухiнську
громаду видати жiнцi мо┐й приговора, щоб мене випустили  з  допра  хоч  до
суду, який розбере й оправда║ окончательно мене, невинного.
   _Павло Кушнiренко_
   Матюха поклав заяву на стiл. Узяв другий  аркуш  у  руки...  На  партах
глухо зашумiла громада на заднiх рядах. Знали ж  усi  добре  Кушнiренка  -
бандит, яких мало. I  знали,  як  було  на  ярмарку  тодi.  А  тепер,  iч,
сльозливим яким прикида║ться, приговора йому, харцизяцi!
   Шумiла глухо громада. Матюха поклав аркуш i, спершись обома  руками  на
стiл, а голову втягши  в  плечi,  грiзно  очима  вп'явся  в  натовп.  Цiлу
хвилину, може. Потiм стихати стало. I тихо як в усi, аж iзнадвору  виразно
чути було, як десь на вулицi спiвали. Отодi вiн знову взяв аркуш зi стола.
I, ще мовчки й грiзно глянувши на громаду, сказав повагом:
   - Ото так заява. Написано ясно, i можна просто голосувати.  Але  все  ж
скажу, що наш прямий обов'язок громади - захищати сво┐х членiв. Бо це i  з
кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене.  I  що  ж,  безневинно
пропадати? Вже б коли дiйсно, як  хто,  може,  пiдозрiва,  вiн  сам  украв
коняку, то вже б розслiдування виявило. А то ось i начальник мiлiцi┐ каже,
що, либонь, якихось циган таки пiймано. Ну, а  поки-то  дiло  розбереться,
чоловiк страда║ в допрi нi за що. Та й хазяйство гине.
   Трохи помовчав. У класi тихо.
   - Тут приговор  ║  вже  написаний,говорив  далi  Матюха,-  його  тiльки
пiдписати треба. Думаю, що голосувати тут нiчого.
   - Нi, голосувати  тут  ║  що,обiзвався  з  парти  Давид,-  а  ранiш  як
голосувати, треба ж знати громадi змiст приговора, за що голосувати.
   - Пiдписувати будеш, то й прочита║ш.  А  не  згоден  -  не  пiдпишешся,
силувати нiхто не буде. Та й потiм...- Матюха посмiхнувся.- Що ж  ти?  Без
году тиждень, як на селi, що ти можеш знати по цьому дiлу?
   - Досить послухати, що народ за нього каже.
   Тодi Якiв Гнида з мiсця крикнув:
   - Тiльки ти, ей! Нам аблакатiв не треба! За грамотних не розписуйся!  -
Вiн пiдвiвся з-за парти й подався до стола та до  голови  тодi:  -Товаришу
голово, та голосуй. Може, тут найдуться такi, що за личнi щоти,-так що  ж,
i потурати ┐м! Як у нього коняка вкрадена, так, значить,  по  його  -  хоч
винуватий, хоч нi, а гний в тюрмi! - i став поперед парт:  буде  ж  голоси
пiдраховувати. Матюха тодi:
   - Це правильно,- i постукотiв  обручкою  по  столу.-  Увага,  товаришi!
Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того,
щоб...
   Давид з мiсця:
   - Не "хто проти", а "хто за".
   - ...щоб Кушнiренковi приговор видати, пiднiмiть руку,- i пiдняв лампу,
щоб виднiше. Якiв раху║:
   - Раз, два, три... хто то руку? Чи вище пiднiми,  чи  що.  Хова║шся  за
спину. А, то Хоменко!
   - Та нi,- занепоко┐вся той,- то я обперся.
   - Сiм,-сказав Якiв.
   - Так i запишемо: сiм проти по личних щотах. А тепер, значить,  пiдходь
пiдписуватись. От прямо скраю й пiдходь. А ми з секретарем тодi скрiпимо.
   Перший Гнида-син пiдписав, навiть не читаючи. Пiдiйшли, огинаючись,  iз
передньо┐ парти чоловiки. Боязко взявся один  за  ручку,  довго  вмочав  у
чорнильницю, довго шкрябав - чи перо зiпсоване,- аж пiт на лобi  виступив.
Другий пiдписався. У класi  зарухались:  хто  до  стола,  хто  до  дверей.
Пiдвiвся й Давид iз парти, iз Тихоном та з Якимом пiдiйшли до стола.  Саме
хтось ручку поклав. Давид узяв тодi аркуш i став читати про себе,  а  Яким
та Тихiн дивились в аркуш з-за Давидово┐ спини. Прочитав, поклав  аркуш  i
повернувся од стола.
   - Нi,- похитав головою,- я такого приговора не пiдпишу: i "в бандах  не
участвував", i "пiдозрiнь нiяких на нього не пада║" -  тут,  хлопцi,  дуже
пальцi вашi знати. Матюха почув.
   - Що таке?! - пiдiйшов вiн до Давида впритул, червоний, i  руки  вже  в
кулаки стиснутi, як довбешки. Аж сатанi║. Та  де  ж  -  народ  навкруги  -
бачить же, чу║, це ж пiдрив властi. У! Ну - що партi║ць  Давид.  Хоч  весь
тремтiв, а одхилився од Давида (од грiха). Погляд упав до дверей, де стояв
гурт, а поза спинами Хоменко намагався  з  класу  втекти.  Згрiб  того  за
груднину й витяг на середину класу.
   - Ти куди? Ти голосував проти? Нi? - i вдарив у пику, аж той зайшовся.-
Так пiдписуйся ж, гад, якщо нi! Я тебе вивчу!
   Давид зблiд i весь тремтiв як у пропасницi. Ступив крок  до  голови.  А
тут зараз Тихiн за руку, i Яким пiдступився.
   - Давиде, облиш!
   Давид поривний.
   - А, так ти ще й досi  пики  б'║ш?  На  загальних  зборах?!  Ах  ти  ж,
мерзотник!
   - Геть менi з зборiв!
   Аж млi║ парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об  руку  Тихiн,
Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях  уже  повернув
обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
   - Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
   - Зачини дверi!
   Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в  класi,
аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище  поволi
важко хтось, мов  борозну  проорю║.  Ось  витер  заполою  обличчя  заюшене
Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом  сидiв  Матюха,
одкинувшись на спинку стiльця, i,  знати,  поволi  одходив.  Нахилився  до
нього начмiлiцi┐ i щось сказав.
   - Да, да!-хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими,
бо поточних справ нiяких же нема║. А приговор хай  люди  пiдписують.  Якiв
Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм  до  нього
занiс.
   Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.

   IX

   В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар,  а  Зiнька  мила  склянки,
стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в  нараменниках
i з шаблею при боцi. Пив чай.  Широке  вилицювате  обличчя,  немов  наспiх
сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки  текли  з  низького
лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку  на
блюдце, дiстав з-пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався.
З ┐дальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
   - Ще налити? - спитала Зiнька.
   - А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв  шiстдесят!  Ото  б
дiло!
   Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию  хустиною  i  так,  наче  про
себе, говорив: .
   -Ще сказати б нема║ - не так би обидно було. А  то  ж  знаю:  цiлу  нiч
дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч  би  чарку
налили для звичайностi.
   - Ви б же були сказали хазяйцi.
   - Як це? "Пожалуйста, налий"? - Вiн одкинувся до  стiни  й  з  усмiшкою
презирливою глянув на дiвчину.- Що ж я, по-тво║му? Та я схочу - четвертина
передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва.  Чи  в  нас  грошей
нема║? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти  зна║ш  те?  Не  в  тiм  дiло!
Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита... Та я з начальником  де  по
гостях не бува║мо, вкупi завсiгди ми.
   Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки - мiсячно надворi.
На ганку вже.
   Зайшли в хату,  дзенькнули  шпори.  Матюха  до  гостей  -  запрошу║  ┐х
роздягатися, у свiтлицю заходити.
   - I в три щота, друззя, бо вечiр i  так,  вважай,  пропав!-  клопотався
вiн.
   - Та з тво║ю демократi║ю не диво й до дванадцято┐ ночi проваландатись,-
сказав начмiлiцi┐, розстiбаючи шинель.Цiла, брат, банда в  тебе  завелася.
Що ти тiльки собi дума║ш?
   - Та що думаю? Не розкасiру║мо - бiда буде.
   - Опредiльонно!
   Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча  нараменники
з шаблею, з наганом у кобурi. З-за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
   - Ну, я, товаришу начальник, пiду.
   - Далеко?
   - Нi, тут, на селi.
   - Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
   - Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
   - Оця дiвчина?
   Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за  плечi  i  вийшов  з
хати. Сахновський не  зводив  з  дiвчини  очей.  Боком  до  нього  стояла,
профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив - нiздря тiльки  тремтiла,
а брова - трiп i зламалася. Спустився очима по  голiй  ши┐  на  груди  ┐й,
нижче -  на  стан  стрункий.  Дзiнь,  ступив  крок.  Дiвчина  здригнула  й
обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з-пiд строгих брiв так i встромила
в очi. Ось-ось погляд зломиться,  дрiбно  в  дiвчини  тремтiли  колiна.  I
раптом - дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть - вирвала i суворо:
   - Ось не чiпайте.
   З порога Матюха:
   - Льоню, та йди вже!
   Той крутнувся на каблуцi i пiшов до ┐дальнi. Через  порiг  -  дзенькнув
малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi,- сидiла вона
на канапi за круглим столом серед  молодi,-  поцiлував  руку.  Потис  руки
панночкам: крiм  Наталки  та  Нiни,  сидiла  ще  дочка  крамарева,  пухка,
бiлобриса, "микола┐вська дiвиця", i ще якась.  У  флiрт  грали.  З  мужчин
Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим  столом  i  про  щось  розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
   - "Фiалка",- подала Лiза  Наталцi  картку  флiрту,  а  до  Сахновського
повернула лице i всмiхнулася з жартом:
   - О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
   -Я?
   - Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на  кухнi  вашi  шпори,  так  у  них
серденько в кожно┐ забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува,  циганочка  наша
не причарувала? - i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
   - Ой, вона ж гарненька!
   - Пхи, красу знайшли,- сказала  крамарева  дочка  й  закопилила  губу.-
Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя... "Хризантема",-  подала  вона
картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко  бываете  у  нас?"
Поглянув на не┐. "Ну, та й погана ж!" -подумав. Потiм у картку очi ткнув i
натрапив на щось, наче  пiдхоже  для  вiдповiдi:  "Я  очень  тронут  вашим
участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг  портсигар  срiбний  iз  золотими
монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi  обличчя,  з  одно┐  на
другу перелазив. От Лiза - чим не бабочка! Од ши┐ голо┐ батистову кофтинку
на нiй тiльки - дрр, i сорочку,- оголив ┐┐ аж до пояса, далi з-за стола не
видно. Перевiв на Наталку погляд - цi║┐ всю постать видно:  закинула  ногу
на ногу, з-пiд спiдницi трохи литка вигляда║ в ажурнiй  панчiшцi,-  припав
до не┐ поглядом.
   А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд  час  вечерi.  У  хатi
шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов
бесiдникiв сво┐х уважав за глухих. Матюха вже в  самiй  жилетцi,  i  комiр
сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу
жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг  голова.
А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як  двома
пудовими гирями.
   - Ну, що там?
   - к, пiдписали.- Гнида витяг iз-за пазухи згорнений  учетверо  аркуш  i
поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш  i  кинув  двi  гирi  сво┐  на
пiдписи.
   - Не всi пiдписались,-сказав молодший Гнида.
   Матюха грiзно:
   - Хто саме?
   - Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко... Душ на десять набереться з  тими,
що голосували проти.- Вiн сiв до столу й додав: - А  були  й  такi  митцi:
"Дай зачеркну, передумав".
   Матюха глянув важко.
   - А ти не зна║ш, що ┐м робити, гадам? У морду ┐х!
   - Та я знаю. Якби ж i я - власть.
   - Мо║ю рукою!- важко одкинувся Матюха на  стiльцi.  Враз  подався  всiм
тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до
карафки простяг - звалив чарку.
   Налив у склянку перваку, повну  по  вiнця,  мовчки  хитнув  Якову.  Той
мовчки випив усю до дна за  одним  духом,  тодi  тiльки  крякнув  i  витер
невеличкi вуса широкою долонею та за┐в чимсь.
   Матюха ще поналивав чарки.
   - А в Давида зараз якесь зборище,як ковтнув шматок, раптом згадав  Якiв
i пильно дивився на голову,- цього ще в нас не хватало.
   - Оце зараз зборище?
   - Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.
   Матюха з-пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.
   - Де мiй наган, Лiзко?
   Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за  столом  поруч
iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
   - Корнюшо, покинь. Це не зараз!
   Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з-за столу:
   - Да в чом д║ло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
   - Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на  здоров'я!
Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать,  мiзкують?
Та якi плани будують? От у чiм рiч,- до Гниди звернувся:  -  Чи  не  можна
туди чоловiка якого пiдiслати?
   - Та там ║ пiдходящий,-сказав Якiв, трохи подумавши.
   - Хто?- глянув важко Матюха.
   - Охтиз.
   - Ну, от  i  сядь,  Корнюшо,  все  буде  гаразд,  а  ми  ось  вип'║мо,-
посадив-таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi.  А  як  випили,
схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу,  де  жiнки,
не чути було: - Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв
обмiркувати, а тодi по-вiйськовому - рраз! - i ваших н║т!
   - Да в чом д║ло! -  п'яний  хитнувся  Сахновський  на  канапi.  А  Якiв
сказав:
   - От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
   Матюха глянув на нього:
   - А без нього в нас нiкому?
   З-за спини повз нього  простяглись  руки  з  мискою  киселю  вишневого;
одхилився Матюха:
   - Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
   Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з  нього
Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi  голову,-  а
то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув ┐┐.
   - Iди к чорту! Лазиш тут!
   - Не лазю, а страву подаю.
   Матюха замахнувся на не┐, але Зiнька  одхилилася,-  не  вдарив.  Тiльки
як-як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
   - Сволоч!
   З-за  столу  схопилася  Лiза  й  пiдбiгла  до  чоловiка.  На   наймичку
накинулась:
   - I в║чно ти, Зiнько, розстро┐ш!
   Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима.  Потiм  мовчки  пiшла.
Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них  столика  накрити:  там  вони  будуть
собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може,  i  серйознi
розговори зайдуть.
   - I це щоб зараз же!- глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм  подався  тулубом
п'яним до столу й довго не мiг  узяти  ложку  пальцями,  лайнувся  стиха,-
пiймав-таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима
гостей, що вже за┐дали киселем, i жестом розвезеним руки, що  в  нiй  була
ложка,- "просю покорно!"
   Пiсля киселю першi встали з-за столу - заторготiли стiльцями  -  жiнки.
Вилiзли з-за столу чоловiки.  Огир,  Гнида  й  крамар  старанно  до  богiв
хрестилися, а потiм - дякували за руку господаря. Молодшi закурили.  Деякi
з жiнок вийшли на кухню й напинали  хустки  великi  на  плечi.  А  Никанор
Iванович завiв грамофон. До столу, тепер  уже  килимом  застеленого,  знов
сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок  гомонiли.
Крамар нi одного не пропуска║. А Огиря саме  цiкавили  цiни  теперiшнi  на
воли.
   - А що, може, обмiняти дума║те?
   - Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав  трохи,-  другу
пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
   Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
   - Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича  i
вдруге розкуркулювати.
   Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв  брови
й плечi i сказав:
   - Як таке ж урем'я тодi було.
   - Да, було...
   Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд  бровами  тiнь  лягла,  отже,  став
поважний одразу i так, немов, власне, нi до  кого  не  звертаючись,  мовив
задумано:
   - Нi, як хазя┐н-таки, як розумний  чоловiк,-  хоч  ти  його  не  то  що
розкуркулюй, а не знаю що,-все одно хазя┐ном буде. А як дурак дураком,  як
лайдацюга,- хоч ти йому щороку по парi волiв  давай  з  розкуркулення,  то
так-таки пролетарi║ю й лишиться: або проп'║, або не догляне  та  здохне  в
нього.
   - А це вiрно ви сказали,- хитнув головою  Гнида,-  бо  хiба  воно  йому
болить: вiн же його не наживав. Та й те ще дума║ iнший: не стане, то  знов
дадуть.
   - Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла,  що  скiльки  в
шаплик не лий, а як у ньому дна  нема,  то  не  налл║ш.  А  нашому  кенесе
скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби,- не хлiборобив  вiн  зроду,
наймитував,- ото його й доля. А хлiбороби  ║  натуральнi,  з  дiда-прадiда
хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою  звернути!..одкинувся
крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення  в  сво║му  шлунку  й  чи
слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
   - Це поступово, звичайно. От на середняка  зараз  уся  увага,  а  потiм
дальше - бiльше: уже ж i в оренду  можна  брати  в  самих  незаможних,  не
тiльки у фондi.
   Огир одiрвав себе од задуми  й  подався  тулубом,  грузний,  до  столу.
Сказав зiтхнувши:
   - Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко.
А ще немов оцей бродяга пiдiб'║ народ та клопотати стануть.
   Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
   - А це вже хай вони,- хитнув головою на хату,- молодшi хай.
   У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов
про воли, про цiни на них на ярмарку.
   Заспiвала спiвачка "Чайку".  Молодь  смiялась  на  канапi.  Данюша  так
смiшно розповiдав ║врейськi анекдоти. Аж  i  в  Матюхи  пика  червона,  як
баклажан,  розплилась,  розмазалась  у  п'яну  усмiшку.  Пiдiйшла  Лiза  й
сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав,  поки  Данюша  скiнчив
розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали  жiнки
- ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша  розповiсть,Матюха
хмурний:
   - Нiззя! Хай потiм.

   X

   У спальнi до лiжка був приставлений  столик  кругленький,  i  на  ньому
стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
   - Ну, от, друззя,- не сiв, а злiг Матюха  впоперек  на  лiжку,  головою
розпатланою обiпершися об стiну,- дiло предсто┐ть  нам  дуже  сурйозне,  i
потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
   Начмiлiцi┐ вилаявся був, мовляв, не дадуть  i  з  жiнками  пожартувати,
дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
   - Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а  не
бiйсь - поки не женишся...
   - Та ну ┐┐!
   А Матюха зауважив:
   - Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торка║ться, це чорт на нашу голову
з'явився. Головне;- що партiйний! От у чiм заковика!
   - Да, може дiлов наробити, якщо як,додав Гнида Якiв,- це не Тихiн,  цей
зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I  вже  бачу  по  ньому:
рознюху║, сволоч. От i сьогоднi чув на сходi - за Кушнiренка балакали: як,
мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв
┐┐, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж
сам картки не видрукував, видно, друг ║  такий,  що  бiля  карток".  I  за
Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь ║, чи кому щось  казала.
Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що - пропали, вважай!
   На хвильку всi змовкли. Може, кожен  хапливо  переглядав  шматки  життя
свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи  на  кого,-
озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанi║ю, а  Данюша
хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха  брав  пай
тiльки за те, що  мовчав.  Сахновський  за  облiковi  картки,  та  вже  як
викри║ться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi
життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i  з  кров'ю.  Льоньцi
так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка,-  тiльки-но  з
вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як  були
з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти ┐┐, падлюко, зi
свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм  -  хто  зна║?  -
вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся  тiкати...  Ну,  його  й
пристрелили...
   Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз  стiльця  i,
схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i  сказав  з
паузами й твердо:
   - От що, товаришi. По-мо║му, без усяких  балачок  шльопнуть  гада  -  i
точка.
   Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було
чути - щось за дверима говорила Лiза,  видно,  смiшне,  бо  знов  -  смiх.
Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
   - Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
   Данюша тiльки здвигнув плечима - хто ж, мовляв, буде проти?  Але  не  в
тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив,
а не так, що й пальцi знати. От над чим ┐м подумати треба. Бо ┐х  же  цiла
компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт  його,  мовляв,
бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти,  все  точно
вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.
   - Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.
   - Ну, "встигне"!  Треба  слiдкувати  за  ним.  Якiв  Гнида  кашлянув  i
перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план ║. Не який мудрий. Ну,
а коли б вийшло все так, як дума║ться, дуже б добре було. Це так: учора  в
млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн  ото  пiшов
додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба,- сама  до
парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони по┐хали,  а
вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже  любов.
Начмiлiцi┐ аж шпорами дзенькнув.
   - I добра молодиця?
   Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.
   - Писанка. Та ще дiтей нема║ ж,- як дiвка. Ну, а Тихiн же хворi║, от  i
найшла собi молодця.
   Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi  брови
в Якова.
   - Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти?  От  як
закрутять вони, щоб  хоч  поговiр  пiшов.  А  тодi  пусте  вже:  Давида  й
де-небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi -  завжди  чита║  кiнець
стола проти вiкна,- i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив  -
з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?
   - Вiсiм рокiв,- сказав начальник мiлiцi┐ поважно.
   - Та ну, брат?! - аж звiв брови радiсно здивований Якiв.- От  би!..-  i
знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв,  а  сказав
тiльки:
   - Да, це треба...
   Усi погодились на тому, що  дiйсно  план  Гнидин  добрий.  Але  чи  вiн
удасться - це ще питання, бо все залежить  од  того  ж  самого  Давида  та
Марi┐, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А  на
всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.
   Трошки складнiший, правда.
   Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою,  обвив
себе сизим тютюновим  серпанком  i  почав  розгортати  свiй  хитрий  план.
Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не  втерпить
хто i, трiпнувши  головою,  кине:  "От  здорово!"  Знов  притихав,  пильно
дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й
сказав:
   - Оце й я розумiю! Главне - правильно Данюша каже: коли це в мене було,
щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.
   - Можна так зробити, щоб самi селяни  й  розквиталися  з  ними  начебто
самосудом,- сказав Якiв.
   - Та там уже найдемо як! П'║мо за удачу! Пили. Мiж чарками ще  говорили
про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцi┐, блiдий  од
хмелю, раптом промовив:
   - Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити  на
суху! - вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову
Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав  плечима  й
випростався.
   - I чорт тебе зна║,- сказав уголос,що в тебе за смак отакий  дурацький.
Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.
   - Про кого це? - поцiкавився Данюша.- Не про Зiньку бува?
   - Та тут Льоньцi  в  душу  запала,засмiявся  Матюха.  Огиренко  непевно
здвигнув бровами. А начмiлiцi┐ раптом звiвся на лiжку i,  п'яно  блискаючи
очима, нетерпляче:
   - Що, кiнчили, значить?
   Ще хвилинку - розподiлили ролi; план, власне, який удасться: чи Гнидин,
чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всiм за  ним  i,  головне,
треба його якимось замкненим колом обвести, щоб вiн iз нього не випорснув.
Це вже Сахновського  справа:  в  районi  "очки  всiм  повтирати"  й  пошту
перевiряти.
   Постукав хтось у дверi. Лiза зайшла. Спитала: чай  ┐м  сюди  чи,  може,
вийдуть у ┐дальню?
   - Зараз,- сказав Матюха. Потiм згадав щось i повернув голову до жiнки:-
Де там та Зiнька з кислицями?
   - Хiба не вносила? - здвигнула Лiза плечима й вийшла.
   Сахновський сiв на лiжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили.
Десь тiльки далеко-далеко, там, за  дверима,  засмiялися  жiнки,  i  тужив
далеко десь жiночий один око голос. I раптом так i здвигнувся - одчинилися
дверi, зачинились - знов десь далеко-далеко... А Зiнька пiдiйшла до столу,
поставила миску i швидко крутнулась. Матюха спинив ┐┐.
   - От що. Набери вiвса в цеберку в  коморi.  Та  даси  коням  начальника
мiлiцi┐. Та ключ вiзьми, замкнеш клуню. Не давала ж iще?
   - Ви ж не казали нiчого.
   - Ну от, iди!
   Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг - господиня накинулася з лайкою на
наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,-  i  не
сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула  хустку  велику
на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.
   Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша
така навколо. Чути, як шерхнув - упав лист iз каштана бiля комори. А  десь
далеко-далеко, на тiм кра┐ села, тюкнув хтось, i  гвалтували  десь  далеко
собаки. Зiньцi здалося: отак  ┐м  на  хутiр  чути  вночi  здалеку.  Навiть
запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами  з  пустиря.  Навiть  немов
отак i заболiло...
   А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i,
замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та  у  ворота,  що  на  город,-  до
клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й  думала  щось.  Пахли  бур'яни  на
городi i з берега - листям падалiшнiм.

   XI

   Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий,  легко  хвилями
гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка
з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч  простоволосi,  та  в  кожухах,  у
свитах, тiльки порозстiбалися, а не  скидали.  Пропахлi  потом,  овчинами,
чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни - не допомагало те:  час  од
часу  стара  Мотузчиха  захлиналась  кашлем  пiд  комином,  де  сидiли  ще
жiнки-сусiдки. Христя стояла - нещодавно повернулась iз  гулянки.  Бувало,
що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й  Тихiн  з  болем,  рукою
тиснучи груди. Давид  тодi  вiдхилявся  од  газети  й  чекав,  поки  Тихiн
перекашля║, i пiдведе схудле сво║ обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав
далi.
   В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто  весь
подався всi║ю постаттю до стола й слухав, широко розплющивши  очi,  хто  -
низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
   Дядько Гордiй спинив Давида:
   - А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
   Давид з'ясував, що це слово означа║ змiцнення - наче на ногах  твердiше
став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався  i  робив
цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтово┐  вiйни,  якi
протирiччя роз'┐дають увесь капiталiстичний свiт. Говорив  про  СРСР,  про
вiдродження нашого .господарства. Вiн витягав  книжку  з  покутя  й  читав
цифри. Вiдчувши, що вже  стомилися,  перегорнув  газету,  одкрив  сторiнку
"Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
   Поруч  Давида  сидiв  дядько  Гордiй,  теж  заглянув  у  газету,  потiм
прихилився ближче.
   - О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж
пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
   - А читай.
   Давид прочитав: то десь у  селi  Демидiвцi,  ┐хньо┐  ж  округи,  голова
сiльради напився в когось  на  хрестинах,  а  повертаючися  вночi  додому,
звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли-то селяни  помiтили
пропащого голову та витягли з рову.  На  малюнку  -  ще  тiльки  збирались
витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до  голови
цiлуватись, а селяни  оторопiлi  стояли,  розвiвши  безпорадно  руками.  З
дядькiв хто всмiхнувся  усмiшкою  непевною.  Один  тiльки  Яким  засмiявся
гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
   - Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано
- шапки поскидали, потилицi чухають. Голова - то тiльки причiпка, де ж той
голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо",  не  як  у  тих  он  -
пальцi повилазили.
   Давид засмiявся.
   - Як це тiльки чоботи? А  от  же:  "В  селi  Демидiвцi  голова  Кiндрат
Нестеренко". Це ми не зна║мо його, а не бiйтесь - демидiвцi й  по  чоботях
пiзнають.
   - Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же - влада та  допустила  про
себе отаке писати? - хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
   - А  чоловiк,  як  у  нього  на  тiлi  болячки  чи  короста,  хiба  вiн
вилiку║ться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути  й  сорочку,-
хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти,  якусь,  може,
проколоти та видавити. Так i республiка наша.  Не  з  пiни  морсько┐  вона
народилася,  а  народилася  в  сирих  окопах,   в   нетоплених   ешелонах,
недо┐даючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми
коростявi та в болячках? к й самогон у нас, ║  й  бiля  влади  бандити,  а
дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно  з
квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з
селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
   Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида,  а
потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав  другий  уже  допис
про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I  як
скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
   - Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
   - Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
   Тихiн сказав:
   - Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його  отак
терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах ║. А нi -  тодi  в  самий
центр бомагу будемо писати!
   - А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
   - У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили
голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками.  Ще  з-пiд  брiв  у
декого забито дивилися очi.  Але  щодалi  будились  десь  там  пiд  гнiтом
Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й  бiдняцькi  надi┐,
зiм'ятi одним хриплим Матюшиним"нiззя!"
   Першим по паузi Хоменко пiдвiвся  з  лави  -  старий,  з  розпухлим  од
Матюшиного кулака обличчям - i сказав розпачливо:
   -Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то  ж
буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як
запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважа║!
   -. Iменне! Як що - зараз за наган!
   - Пиши, Давиде!
   -- А млин паровий наш же, незаможницький, компанi║ю в оренду собi  взяв
пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
   - Землеустрiй навмисне затриму║, щоб куркулям споловини землю здавали!
   - Пиши, Давиде!
   Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
   - А я й те скажу... От у нас стали конi  водити.  Хiба  чужi,  дума║те?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одно┐...-вiн обiрвав i  мовчки,
здивований,  дивився  на  дверi.  I  всi   глянули.   На   порозi   стояла
простоволоса,  в  сорочцi  з  розiрваним  комiром.  Пiд  нiмими  поглядами
чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
   "Здрастуйте".  Обвела  очима  хату.  На  полу  Христю  пiзнала,-  брови
ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла  через
хату до полу.
   Чоловiки мовчали. Щось не давало ┐м просто вiдвести  очi  й  заговорити
далi про сво║. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата,  з  широко
одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
   - Чи тебе, дитино, не били?
   Зiнька стомлено похитала головою - нi.
   - А чого ж це в тебе кров?-спитала Христя  аж  злякано.  Зiнька  мовчки
витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола  пiднiс  лампу:
свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
   - Да, кров! -сказав ще хтось.
   Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
   Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки  тiшила  Христя,
обнявши за плечi подругу. З-за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини,
спершу мовчки дивився на не┐. Потiм злегенька взяв руками за руки  ┐й  вiд
лиця й спитав похмуро, а сердечне:
   - Чого ти плачеш, Зiнько?
   Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм,  напiвзабутим  звуком,-
дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв ┐й  од  обличчя:  з-пiд  рук
великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так.  I  занiмiв  Давид.
Потiм вi┐ в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
   Ще хтось питав ┐┐: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у
Матюхи, як у клунi начмiлiцi┐ схватив ┐┐. Не зна║ - як вона  вирвалась  од
нього i як бiгла,- не зна║. Отямилась тiльки на городi в дядька  Гордiя  -
видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ята║: гнався за нею й стрiляв.
   Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
   - Може, й зараз шука║ ще? - хтось спитав у тишi. Занепоко┐лись  селяни.
Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в  руках.  Чути
було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так  i  кинулись:
отак,  мовляв,  засидiлись.  Швиденько  обстiбались,  надiвали   шапки   й
прощалися.
   Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак,  та  бiля  припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга  пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
   - Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,-  адже
люди чули, бачили... Чи невже-таки скрiзь отаке право? То тодi вже  будемо
самi якось - чи один одного душити, чи як?! Це ж - не можна жити!
   - Завтра буду в районi,- сказав Давид,- не може бути, щоб  i  там...  А
нi,- знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
   - Iди вже, Тихоне,- сказав Давид,сюди вони не прийдуть.
   Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
   Давид пiдiйшов до стола й опустив голову  на  руки.  Христя  стелилася.
Зiнька стояла бiля верстата задумана.  Потiм  тихо  пiдiйшла  до  стола  й
стала, мовчазна. Давид не рухався - може, хвилину так. Аж ось поривно звiв
голову, очима просто дiвчинi в  очi,-  стрiлися.  I  нiмо  -  довго,  цiлу
хвилину - дивились мовчки одне на одного.
   Стали задуманi Давидовi очi.
   Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в  голосi  чулася  i  радiсть,  i
тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
   - Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не  пiзнав,
Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь - i очi, i  як  оце  всмiхнулась,-
дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так  давно
це, мов у снi бачив!
   Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
   - А я... коли бачила тебе востанн║! Ще як горiла економiя, як партизани
налетiли. По пожарищi гасав з наганом... Потiм не бачила - отож  як  пiшли
на фронт. А думала  часто,  ще  як  i  революцiя  була,  i  вже  як  стала
наймичкою. I так хотiлось побачити...
   Дiвчина трохи помовчала. Мiж  чорних  брiв  лягла  зморшка  маленька  -
знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась  дiвчина.  I
чого воно згадалося?
   У них жив тодi влiтку, як  бiлi  стояли,  за  ковальчука  в  кузнi.  Як
викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди
з сестрою пiдлоги мити)... От одчаяка була отака! Давид вибрав,  що  треба
йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
   А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже  вели
розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як  тодi  було  страшно  в
економi┐!.. I як згада║ це, не вiриться якось: ще ж така й  мала  була,  а
бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати,  де
пiджида║, i гайне дiвчина. Нiч... Озира║ться сторожко, чи не  слiдять.  Та
тодi межами помiж  житами...  Свистiти  вмiла  всяко,  як  умовлялися.  Де
вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина...
   Чи пам'ята║ вiн?
   Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi... Як в  отi  давнi  голубi
лiтнi ночi десь на межi...
   Сидять близько, i розповiда║ пошепки дiвчина, що там, у  дворi.  I  вiд
того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi  горять  не
як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе.  А  потiм  наказ
дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти  ┐м,  а  сидять...
Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились,
як стомленi крила. Дивиться в зоряне  небо,  задумана,  а  Давид  -  у  ┐┐
задуманi очi.
   Пiдлiтком була ще,- хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров,  хоч
i вабили очi: "А!"-картуз надiне на голову, в руки наган.
   - Бувай здорова, Зiнько!..
   ...Степом бреде навпростець, просто житами. Шуму║ кров у юнака,  б'║  в
голову завзяттям юнацьким, аж хлюпа║. Вiн зупиня║ться обличчям до економi┐
й тюка║ з викликом. А тодi заводить пiснi сво║┐, партизансько┐,  аж  степ,
аж нiч зоряна притихне й слуха║...
   - Ех, Зiнько! Було...
   Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась,  i
обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене - неживе. Потiм тихо зламалися
брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка  i
сказала пошепки й хвильне:
   - Давиде, тебе хотять убити!
   Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
   - Ти хiба чула що?
   - Нi, я по них бачу. I чула-таки - когось пiдслiдити, каже Матюха, а  я
саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
   Вона змовкла й думала щось. Потiм  схилилась  головою  й  тихо  хитала,
немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а  чи  ┐й  до  безкраю
болiла голова.
   Пiдiйшла Христя i  щось  була  весело  сказала.  Та  побачила  задуманi
обличчя,- притихла й прихилилась до подруги головою.
   Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось  та
белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й  одхилився  од  аркуша  -  дописав
саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали
третi пiвнi.

   XII

   На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими  хмарами.
Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько  над  хатами.  Ось-ось,
здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й  розклочиться  або  ж
повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як
iз кульбаби пух, вiтер рвав i  кружляв  ним  по  голих  городах.  Кружляло
гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок
плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi,- на возиках  увозили  ┐х  у
двори й ховали в повiтки. Дощ буде.
   Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та,  як  глянув  на
годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо
як задощиться!
   На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку  на  простеленi  кодрi.
Зерно, раз уже провiяне з  полови,  в  комiрчинi  лежало  ворохом.  Звiдти
старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив  вiялку.  Гуркотiла,
стара, розбита, на з'┐дених трибках, аж ┐й току мало. Рвав  вiтер,  осипав
половою, порошив  очi.  Батько  як  висипле  коробку  на  кiш,  ста║  тодi
навколiшки на кодрi в зерно й рукою  обережно  одгортае  з-пiд  вiялки.  А
думав-вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу  принесла,
докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.
   Надвечiр пустилася мряка.
   ...I мрячило вранцi  другого  дня,  коли  Давид,  пiдвiвшися  з  лiжка,
виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане  пiд  тiк  подвiр'я  блищало,  як
масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi  -  город  i  вiтряки  за
городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра
була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:
   - Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.
   - Треба йти.
   Вiн  одягся.  Надiв  потiм  шинель  зверху  й   туго,   по-вiйськовому,
пiдперезався  поясом,  будьонiвку  -  бо  картуза  не  було.  Мати  казала
пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому
хлiбi побуде, не захляне. А  що  нагадали,  то  добре:  вiн  одрiзав  собi
окра║ць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув  ┐х
i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.
   Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях,  чути
- гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах
топилося. По вулицi йшли школярi з  сiрими  полотняними  торбинками  через
плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих,
аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм  гукав  якийсь
десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
   Як вийшов за село Давид,  гудiв  тiльки  дрiт  на  телефонних  стовпах.
Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто  -  степ,
затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм - мряка й тоскне одноманiтне
гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори  степовi,
про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
   Пронеслась  над  ними  революцiя,  як  вихор,  у  плуг   тисячолемiшний
упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорно┐, плодючо┐  землi  густо  та
зелено - сходи. А в глушi де-не-де, потiм, як полоснули бур'яни...
   Думав про Матюху з його компанi║ю, про позавчорашнiй сход, про збори  в
себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо!  Коли  хазя┐н  приходить  на
ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й  вирива║  ┐х
iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
   Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
   До шелюгiв дорога  була  добра,  пiщана.  I  шелюгами.  А  потiм  пiшли
чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й  не  грузли  глибоко,  та  налипало  на
чоботи, i волочив ┐х, як пудовi. На його щастя, зразу ж за  Михайлiвськими
хуторами нагнав якийсь  чоловiк  рябою  кобилою  у  возi.  Давид  попросив
пiдвезти його, той узяв - теж ┐хав у район. Так що через двi  години  яких
уже пiд'┐здили до Щербанiвки.
   Зразу ж од степу, звiдки пiд'┐здили Давид iз  михайлiвським  чоловiком,
вигiн - ярмарковище -  широко  розлiгся.  Цiлий  табун  вiтрякiв  прилетiв
звiдкiлясь i спустився отут.  Далi  стояли  гамазе┐,  крамницi  й  рундуки
базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч,-  ма║ток  колишнього
iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною,  бувало,  Давид  при┐здив  з
батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока
водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана  видно  тодi  було:  в
дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева  й  iще  якiсь  дивнi  -  униз
вiттям росли.  Тепер  паркана  зовсiм  не  було.  На  великому,  порослому
бур'яном подвiр'┐ стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з
бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований  флiгель  та  стайнi.  Бiля
купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
   Дядько, як про┐здили, оглянувся до парубка й сказав:
   - Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд  садом  льох,  сидiв  i  я  в  тiм
пiдвалi. Не дай бог нiкому!  То  арештантська  ║  таки,  а  то  й  у  льох
саджають.
   Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
   - Та от сказати так,- почав дядько,живемо ж ми на хуторi. Ну,  а  життя
наше звiсно яке. Прийшли й до мене  вночi  пiд  вiкно:  "Хазя┐н,  одчини".
Потiм  стали  у  вiкно  лiзти.  А  в  мене  ружжо  було,  я  й  вистрелив.
Одiгнав-таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав
┐м; все одно заарештували. Тро║ суток держали, аж поки штраф не  заплатив.
Тпру!
   При┐хали.
   Бiля  ганку  стояли  пiдводи,  на  ганку  багато  селян.   Було   рiвно
одинадцять, коли Давид  зайшов  у  канцелярiю  й  глянув  на  годинник.  У
канцелярi┐ за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть  на  машинцi
стукотiла  одна  машинiстка  -  бiлява  тендiтна  панночка.  Бiля   дверей
товпились селяни, й пахло чорноземом i  од  сiрякiв  -  вiвцями  пiд  дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську  позику!",  "Пiдвищуй  урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та
селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де  й  подiлося  в  Давида  чуття  самотностi  й  пригнiчений
настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi
заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi,  а  в  повiтрi  ескадриль┐
лiтакiв. Життя буйне - вiдродження кра┐ни.
   Скинув будьонiвку, трошки патлатий  i  з  веселими  очима.  Пройшов  до
кабiнету голови. Сам  секретар  був,  а  голова  ви┐хав  десь  на  село  i
повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
   - А що ви хотiли? - спитав секретар.
   Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни  ще  подавали
приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i  приговор  той
десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться  органiзацiя
земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба,
щоб хтось  iз  району  прибув,  бо  в  них  же,  в  Обухiвцi,  "диктатура"
Матюшина,- вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
   Секретар нiчого певного  не  сказав.  Подивився  пильно  на  парубка  -
мовляв, якби ж це був голова.
   - Да, жаль, що голови нема║.
   Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто  дверi.  Але  саме
сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцi┐. I,  як  зайшов
Давид, Миронов одмахнувся рукою - зараз занятий. Давид вийшов у коридор  i
сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцi┐
з забинтованою ши║ю. На Давида тiльки  зиркнув  скоса  гостро  й  пройшов,
побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
   - Ну, що скажете,  товаришу?  -  коли  той  сiв  перед  столом,  спитав
Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
   Давид витяг iз-за обшлага якiсь папери,  партквиток,  поклав  на  столi
перед секретарем. От спершу заре║струватися. Бо тодi якось приходив,  а  в
парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя  страшенне  в
них на селi. Вiн  сам  з  Обухiвки.  Миронов  це  зна║.  Розгорнув  квитка
Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка.  Згадав,
що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй,  ще
б тiльки жупан та шлик чорний..." Спитав, пильно припавши очима:
   - В партi┐ з якого року?
   - З двадцять першого.
   - Де вступили до партi┐?
   - В Червонiй Армi┐ в Ташкентi.
   Миронов мгукнув i довго не зводив  очей  з  Давидового  обличчя,  потiм
спитав: що  ж  там  у  них,  в  Обухiвцi,  за  свавiлля  та  безладдя?  (I
"свавiлля", i "безладдя" - пiдкреслено  в  нього).  Давидовi  одразу,  вiд
само┐ iнтонацi┐ його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув,  що
не  скаже,  як  думав:  щиро,  по-товариському.  Вiн  похмурився  i   став
розповiдати про сход, про Матюшину полiтику  й  мордобiй,  про  iсторiю  з
наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його,  а  як  скiнчив  Давид,
затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:
   - Ви от  що,  товаришу,  краще  скажiть:  у  дев'ятнадцятому  роцi,  до
Червоно┐ Армi┐, де ви були?
   - До приходу денiкiнцiв - дома, а потiм  -  в  лiсi,  у  партизанському
загонi.
   Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було - в коридорi  гомiн
та рипiли дверi на блоцi.
   Миронов перший озвався:
   - Це все, що ви мали до мене? - i,  одклавши  квиток,  взяв  олiвець  i
схилився над паперами.
   Давид спалахнув.
   - Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього  вам  iще  мало:  на
сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував  проти  голови
сiльради, партi║ць б'║  в  кров  обличчя  -  мало?  Хвата║  й  намага║ться
згвалтувати дiвчину начальник мiлiцi┐, добре, що вирвалась,-  i  це  мало?
Село затуркане, темне, в хатi-читальнi досвiтки. Ночами п'яний  розгул  iз
Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що
це дiйснiсть, а так - немов заснув i душить кошмар.
   Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж
не можна!
   Миронов трохи пождав, поки Давид заспоко┐вся, i  сказав  тодi  на  диво
байдуже:
   - Це все буде в парткомi  обговорюватись.  Да,  Обухiвка  -  бандитське
село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'║, про це ми зна║мо, i зна║ партком.
П'║, та розуму не пропива║: недарма ж два роки обирають на голову, i якось
зовсiм не можна  припустити,  щоб  вiн...  та  ще  на  сходi.  Сахновський
позапартiйний - хай буде вiдомо йому. А потiм - "намагання згвалтувати"  -
це таке розтяжиме поняття.
   I взагалi його, Миронова, диву║: на селi працi для партiйця - непочатий
край. На селi - кооперацiя, КВД, культосвiтня  робота.  А  вiн  iз  такими
дрiбницями...
   Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв  щось  сказати,
та втримавсь.  Тiльки  закусив  губу  до  болю,  пiдвiвся.  Довго  надiвав
будьонiвку на  голову.  Ще  стояв  i  думав:  не  вiрилось,  що  от  треба
повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов  не  помiчав,
чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком,  раптом
пiдвiв обличчя й сказав:
   - Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
   - Чому?
   - Вiн нiде не дiнеться,- ухильно вiдповiв Миронов.
   Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi  оторопiлий.  Думав:
"Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi  одходив,  тiльки
настрiй такий же безпросвiтний та  важкий  був.  Сходив  потiм  на  пошту,
вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету  на  три
мiсяцi для хати-читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж  у  недiлю.  Трохи
полегшало й надiйнiше стало.
   Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не  барився  вже,
улаштував iще деякi сво┐ справи й рушив додому.
   Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою  телефонний  дрiт
на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку,  i
бринiла вона тоскне й боляче.
   Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.
   Вже де-не-де свiтилось по хатах. А як за  хутiр  вийшов,  зовсiм  чорно
стало - нi дороги не видно,  нi  степу.  Все  небо  крiзь  мряку  й  рiллi
злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв  дрiт.  I  було,  що  дрiт
обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали.  Потiм,  чути  ногами
стало,- почалися пiски... Це шелюги вже. З обох  бокiв  дороги  в  темрявi
тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I  зовсiм  близько  чорнiла
смуга сосново┐ посадки.
   Поминув хрест край дороги  -  колись  при  денiкiнцях  тут  розстрiляно
кiлькох селян, як гнали ┐х на Щербанiвку. Згадав,  як  Зiнька  вчора...  I
раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв  i  здавив  у
холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.
   - Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й  ранiш
не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили...  Що  наше
життя, кожного з нас, перед тi║ю великою радiстю  трудящих,  що  ради  не┐
кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi,  упроголодь,
щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде
ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що
┐м оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула... А! хiба радiсть чи й
саме життя вимiрю║ться часом!
   З-за шелюгiв блиснула жовтенька крапка -  це  шелюгам  край.  I  просто
вниз, пiд гору, у долинi -  Обухiвка,  немов  хтось  жменею  сiйнув  зерно
золотаве в чорну рiллю.

   XIII

   Пiсля Щербанiвки Давид став  мовчазний  i  задуманий.  На  другий  день
нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно
точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають  коняку
купувати. Або, як у хатi,- сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник,  а
десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало - як цiвку витче вже й  нову
закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спита║  мати  з-за
прядки:
   - Що, цiвок нема║? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.
   Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
   - Та цiвок же там повна пiдрешiтка.
   I Давид кидався:
   - Що таке? А, нi, цiвки ще ║,- i знов гуп-гуп лядою, машинально  самими
руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.
   Чорт його зна║, чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i  завтра
вранцi на станцiю? Але що ж,- ну, по┐де вiн з голими руками,  без  нiякого
матерiалу. Та ще й квиток зостався в  Миронова.  Нi,  вже  пожде,  як  там
"Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв
одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.
   Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з-пiд  мряки  гострий  пах  овечо┐
вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу
скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi  сiв  бiля  Давида  на  лавi.
Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша.  Давид  поклав
човника.
   - Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв,
i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:
   - Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,- i вiн
розповiдав, що голова саме по┐хав був кудись, не вдалось перебалакати, а в
парткомi... Вже й дома Давид думав-думав про того  Миронова.  Головне,  що
наче на вигляд i нiчого чоловiк, не виклика║ жодних  сумнiвiв,  ну,  а  на
балачку, бiс його зна║: таке верзе та все око мружить  пiдозрiло.  Де  був
пiд революцiю - питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид:  саме  перед
тим начмiлiцi┐ сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився:  могло  й
це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з  ними!  Як
ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже
чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть.  Однi
пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".
   Давидовi кров прилила до обличчя.
   - I хай би це куркулi  крякали.  А  то  ж  самi  незаможники  деякi.  З
несвiдомих.
   Вiн витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав  Давидовi.  Це
тих, що списували в земельнi громади: на виселок  уже  двадцять  три  душi
записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки.
Приходив ще Клим-сибiряк, що в хуторi в коваля  живе,  хотiв  дуже  Давида
бачити, аж до вечора сидiв. Якась,  мовляв,  справа  ║,  i  теж  згоден  у
колектив, i коваль,  Зiнь-чин  батько,  мовляв,  запишеться.  Отже,  можна
рахувати вже  дев'ять  родин.  А  таких,  що  зостануться  тут,  а  хотять
землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi,  що  напроти  йдуть.  Давид
радий.
   - Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю  обов'язково  треба  буде...
да, на цю недiлю ж ярмарок - пороз'┐здяться. На он ту недiлю або  й  серед
тижня - сход. З району покличемо, щоб нашi воротi┐ не зiрвали. Та вже тодi
приговора  самi  пропихатимемо,  назирцi  йтимемо  за  ним,  щоб  знов  не
провалився крiзь землю.
   Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi  ще  на  долiвцi,
немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i  глянув
на товариша.
   - Трудно, Давиде! - потiм пошепки: - I бачу я  так,  що  без  кровi  не
обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини  обидва
як хмара, а нiчого - мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть,  думають
нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився  в
Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не  боюсь.  За
банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два - та й на волi. Ще  два  посидю.  А
землею сво║ю не один живiт наб'ю, як колись продко-мiсарам  за  розверстку
зерном набивали".
   Гуркотiли в  тишi  прядки.  Христя  тихенько,  без  слiв,  спiвала  над
гребенем. Давид поклав на  плече  Тихоновi  руку  й  сказав  зворушено,  а
твердо:
   - Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора,  як  iшов  iз  Щербанiвки  отам,
шелюгами... Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне,
аби тiльки недарма, аби зробили сво║,- люди житимуть.
   Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i  незграбний,  як  дихав  у  тишi,
хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так..." Потiм нагадав  Давидовi,
що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi  по
хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.
   Iз тим пiшов Тихiн.
   Як зсутенiло, що ткати не видно вже,  Давид  вилiз  iз-за  верстата  i,
взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому  писати:
якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi  стихли,  й  мати  вже  сiяла
борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.
   Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик  повiсив
торбинку на ключцi й тихенько, дух зата┐вши,  щоб  не  заважати  Давидовi,
глянув, що той у зшитку  пише.  Давид  його  хрупнув  олiвцем  легенько  з
усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як  хрупнув
- значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.
   - Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком,- помiтив Давид пiдбите око в
братухи.- Де це ти нагуляв собi?
   Мати:
   - Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же  ┐м  тепер  нiяких  не
задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.
   - А, ви розумi║те! Це урок малювання в нас був.
   - Ах ти, шибенику,- мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась  на
сина й не могла не всмiхнутись,- так мати ото вже така дурна в тебе стала,
що й не розумi║ нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi -  хтось  синьою
фарбою око пiдмалював?
   Докiйка смi║ться. Петрик тiльки глянув на не┐ зневажливо:  що  ще  вона
тут... Почав розповiдати.
   То, значить, так було: малю║ вiн,  коли  пiдходить  Ганна  Iванiвна,  у
зошит  дивиться.  Пiдiйшла  до  нього:  "Що  це  ти  малю║ш?"  А  вiн  ┐й:
"Колiктив".- "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?"  -
"Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзову║мо, ми - селяни. Тут  i  стовпилися
школярi. А в мене двiр, будiвлi  всякi  намальованi,  а  за  двором  орють
трактором".
   Валька лавочникiв: "Не  пройдьот  номер,  земля  закрiпльона".  А  далi
палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я  ж  його  я-ак
мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?"-  "А
що ж воно... собаче!"
   - Так у тебе ж синцi!-смiялися в хатi.
   - Це вже потiм iз-за рогу. Це й кожному так можна. На  перемiнцi  набiг
iз сво┐ми та й дав ото... Ну, та й ми iз хлопцями ┐м надавали.  Оце  пiсля
урокiв аж за млин  гнали  кiлками.  Книшенкiв  Iван  i  чобота  в  грязюцi
загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й  журила
сина.
   - Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повироста║те, коли ось
дiтьми вже вою║те? Гай-гай, дiти!
   - А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"
   Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було -  може,  що  з  Вальчиних
уст,- таке ж противне. Та ще ┐х не бити! Потiм хлопець згадав  раптом,  що
┐сти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й  довго
возився бiля не┐, а таки одломив добру шматуряку i ну ┐┐ вминати.
   Мати:
   - Та хоч би ж олi║ю помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!
   Петрик слухняний - через мить уже бiля мисника.
   - Тут, мамо, пiрце саме.
   - Значить,  нема,  дитино.  Пiдожди,  ось  галушок  наваримо.  Пшеничнi
сьогоднi.
   Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю,  мов  журилася.  Дитинi
шматка хлiба  нема  чим  помастити.  Три  роки  ось  на  корiвку  нiяк  не
зберуться. Тодi ж як збули пiд голод.  Теличка  ║,  думала  корови  з  не┐
дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла  карбованець
- усе туди. Дарма, що треба  хоч  би  кофточку  ситцеву  дiвчинi.  Мерзла,
гибiла на тих буряках, боса-босiсiнька. А вже найгiрша старiй  печаль,  як
на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха:  то  десь  уривок  слова
упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi,-  i  вже  в  серцi
материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було - болiла
й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось ║, чу║ серце. Тiльки ховають
од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.
   - Нi, ще нiчого не помiчала,- стиха говорила Зiнька,- я, як  тiльки  що
буде, зараз прибiжу.
   О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.
А тодi що вже боялася пiсля тi║┐ ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж  нi.
Тiльки по┐дом ┐сть, слова не скаже без образи. Та  вже  терпить.  Хоч  як,
бува║, пече,- мовчить, мов у рот води  набере,  бо  ще  вiзьме  й  вiдiшле
додому.
   Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi,  де  Христя  пiдпалила  солому,
падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi  проти  печi.
Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в  нiй  виступав
тепер силует Зiньчин iз схиленою  головою.  Пiдвела  голову  й  до  Давида
повернулася. Сказала тихо, мов марила.
   До строку ж це ┐й два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до  весни,  поки  не
найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив  оце  вчора  дядько  Клим,
записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче
в дворi бур'яну вже нема║, розчищено, i сохи вже нашi закопують.
   - Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я  боюсь  та
що думаю все.
   - А ти не думай нiчого.
   - Як воно само дума║ться.
   Дiвчина притихла, притих i Давид. Може,  сутiнi  хатнi  нагадали  давнi
синi сутiнi зоряних ночей. Як  жита  буйнi  в  степу  шелестiли,  а  вони,
бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в  зоряне  небо,  а  хлопець
дивився в ┐┐ замаренi очi...
   Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це ┐й  дома  буде!
Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
   Давид задуманий  у  сутiнях  сидiв  бiля  вiкна.  I  була,  як  колись,
прокинувся юнацький запал i  завзяття.  "Брехня!  Ми  ще  поборемось!"  На
далеких  гонах  в  уявi  виступала   мрiя   улюблена   неясними   обрисами
сонячно-барвистих плям. Потiм перед нею  стали  очi  -  не  заступили,  бо
прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi...

   XIV

   Днi  йшли  за  днями  по  довгих  паузах  ночей,  осiннiх,  беззоряних.
Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощiв  i  мов  нижче
понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь... Хто  оборався
i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на  чорному  тлi  чужих  рiль  -
однаково вияснювали полички плугiв i ховали  по  повiтках  до  весни.  Вся
робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до  ума  призводили"
хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трi║рах. Цiлими днями з ранку до
ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi,  як  ┐сти.  А  встане  з-за  столу,  i
цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i  дихали  важко:  ще  не
звикли легенi пiсля терпкого степового  повiтря  до  пороху  з  мичок,  до
чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi- справжня текстильна
фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають.  Прядуть  на
прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли ║ ще в хатi  ткач  -
дiд сивий,- то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупа║
i човник по основi кларнетом: сюр, сюр... Тодi й онукам  робота  ║:  цiвки
сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля  вечерi  сидiли  допiзна.  Але
чоловiки тiкали вечорами з дому.
   - Хоч би ж он шпульку змотав,- скаже невдоволено жiнка.
   - Хай удосвiта,- пiхне на порозi цигаркою i - або сюди через  тин,  або
туди - до сусiдiв.
   Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги.  Як
було колись, в  першi  роки  революцi┐.  Цiлi  вечори,  довгi  ж,  осiннi,
гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу,  про  новини,  найбiльш  про
сво║ найближче,  найболючiше  -  про  землю.  Говорили  ще,  правда,  бiля
припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi  поглядаючи.  Бо
так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi:
отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i  вже
все зна║, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв  у  Щербанiвку  в  мiлiцiю
спровадити, та вiдпросився.
   - Яке диво, що Колодцi набив пику! - стрiли цю звiстку обухiвцi.- Схоче
- i тобi, i менi наб'║! Бо вiн у  властi  й  зна,  що  куди  ти  на  нього
скаржитимешся.
   - Не скрiзь таке! То ми дороги не зна║мо. А вiн  i  користу║ться  нашою
темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от
не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в  вiчi  йому
правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I  ┐хнi  дiла  всякi
темнi викрива║. Що це означа║?
   Обухiвцi просто не знали, що й думати.  Говорили  рiзно.  Що  партiйний
вiн, та через те Матюха й терпить  йому,  чого  нiкому  iншому  нiзащо  не
стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду",  а  що  за  полiтика  -
нiхто докладно не мiг i  сам  собi  з'ясувати.  Головне,  що  сумнiвiв  та
пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшино┐  компанi┐
нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки  всякi,  як  тiльки  вiн
прибув. I хоч знали Давида ще змалку й  усю  родину  Мотузки  як  чесну  й
порядну, але - хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася,  а  за
людей що й говорити. Хiба не було, що до революцi┐  чоловiк  -  так  собi,
п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк - от хоч би й того ж Колодку взяти,
а тепер - хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i
самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху - бив буржу┐в, за бiдняцьку
владу нiби йшов, а тепер... То отак i Давид, може?
   Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк  здивували  обухiвцiв.  Вiн
був звичайнiсiнький Давид Мотузка.  Як  i  тодi,  пiд  час  революцi┐  ще:
гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос  у
нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв.  Ходив  вiн  у  неперешитiй
шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий  же
ранок уже з батьком жито  домолочував.  А  вечорами  з  селянами  гомонiв:
розумний,  начитаний.  На  вулицi,  на  гулях  нiхто  нi  разу  не  бачив.
"Сурйозний чоловiк",- подумали селяни. Потiм далi,  отодi  в  млинi  й  на
сходi якось аж вухо рiзали його  смiливi  слова,  голосно  названi  iмена:
Матюха, Гнида,- що ┐х обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж  усе  -  "товариш
предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' -  проти  хоч  слово.  Кожушний
Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне.  I  як  тодi  на  сходi
Давид виступив, обухiвцi зата┐ли дихання й ждали з тривогою, що  буде.  Не
зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по
селу. Висловлювалися всякi  здогади,  пригадувались  найменшi  деталi:  як
затрусився Матюха, а з переднiх  парт  начебто  чули,  як  аж  зубами  вiн
заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не  iнакше,  як  злякався.
Навiть безнадiйно переконанi  в  безстрашностi  Матюшинiй,  а  й  тi  лише
знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi
слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз  "тих",  вiщували,
що тиша та перед бурею.
   Тягнирядно, ось  уже  кiлька  днiв  не  вихмеляючись,  гуля║  в  них  в
Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.
   А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже,  i  чорна  та  вiтряна.
Блимали вогники по селу. З-за повiтки чоловiчi  голоси  п'яно  горлали.  А
тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч  двi  постатi,  обнявшись,  плели
кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:

   С своей верной ватагой поеду
   И разрушу хоч сто городов...

   - Хто йде? - одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
   Давид мовчки пройшов бiля них.
   - Хто? Я питаю! - грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув
┐х. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i  жбурляв  у  спину.
Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився  й  оглянувся.  Видно,  кiлок
трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось  оте  грiзне  "я".  I
батькувалося. Другий сопiв - мабуть, рятував того. Довго там возилися.  Аж
бiля Тихонового двору Давид уже був,  то  чув  -  почвалали  через  вулицю
просто в Гнидин двiр.
   А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей.  Як  нагло:
трах-дзеньк! - i  посипались  склянки,  й  цеглини  шмат  як-як  не  вгруз
дядьковi Гордi║вi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув  просто
в коло на долiвку.  Всi  кинулись,  сполоханi.  Вибiгли  надвiр.  По  селу
гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi,  нi  близько
на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та  гуками  по  вулицi.  Але  всi
знали, що не чи║ ж, як ┐хн║ дiло.
   Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи:  що  це  за  тип  по
слободi в них тиня║ться п'яний. На нього, на Давида,  вчора  нащось  кiлок
йому знадобився - з тину ламав.  А  вчора  вночi  хтось  висадив  шибку  в
Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.
   Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на
Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:
   - Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не  стережу  я.
Може, ви й самi ось скоро  один  одному  шибки  гамселитимете  та  кiлками
голови провалювати будете! А я при чому тут?
   Потiм по паузi - в кiмнатi нiкого не було  бiльш  -  перехилився  через
стiл  i  сказав  iз  притиском  i  пошепки.  В  голосi  чулась  погроза  й
застереження:
   - Мотузко, ти менi отi сво┐ штуки  покинь!  Поки  не  пiзно.  А  то  не
прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже  i  я  тобi!
Плакати будеш, та пiзно. Iди не  розстроюй  мене!..-  i  вже  потiм  услiд
Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у  сiльрадi:
- Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись... Може, ви там самогон
гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.
   Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронi║ю,  теж  голосно,
щоб усi чули:
   - Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забува║ш,- вiн показав на стiну,- то  не
Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то... ти ж голова. Чого ж ти заходiв
нiяких не вжива║ш, щоб виявити злодi┐в?
   - А виявимо! - також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не  зводячи
з Давида очей.
   ...З цього дня нi в Мотузки,  нi  в  Кожушного  уже  не  збиралися.  Не
злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм,
на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися,  час  вийти  на
широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату-читальню  вилазити.
Товаришi погодились.
   - Тiльки ж у нас i хата-читальня!..Яким похитав головою i нiчого  бiльш
не сказав.

   XV

   В центрi села од майдану, де церква, i через  вулицю  од  школи  стояла
велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька.  Дощi
осiннi, завiрюхи оббивали ┐┐, i нiхто не мазав ран. Як  болячки  розкидало
по нiй - навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати
було плетiнь. Залiзо  на  даху  фарбувалось  колись:  старожили,  може,  i
пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося,  якою  саме  фарбою,
але тепер нiяким  дослiдженням  цього  не  встановити.  Ганок  прогнив,  i
вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.
   Тепер це - хата-читальня.
   Вдень вона тупо дивиться  на  вулицю  каламутними  вiкнами  з  побитими
шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до
ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю - занавiски  бiленькi,
i  миршаво  зеленiють  у  цвiточках  на  лутках  калачики  й  зiрочки.  То
бiблiотекар  колишнiй  живе  на  тiй  половинi.  Ще  за  часiв  "Просвiти"
бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати-читальнi,  служить  за
прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати-читальнi в нього ж,  i  пiсля
вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком,  як
випускала  курей  iз  горища  Ганна  Iванiвна,  жiнка   бiблiотекарева   -
вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.
   На ганку,  де  хата-читальня,  бiблiотекаревi  кури  понахохлювались  i
застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.
   Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн  сво┐м
приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.
   А вже чути далi крiзь  дрiмоту  -  з  ночi  залунали  голоси,  жарти  й
дзвiнкий дiвочий смiх. З обох кра┐в села  й  через  вигiн  валила  молодь.
Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у  хату.  Коли  Давид  з
Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон  блiдi  смуги  свiтла  на
вулицi малеча мiсила в грязюцi - ┐х не пускали в  хату.  А  за  вiкнами  ж
клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.
   - Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.
   I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.
   - пй-бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлу║!
   - Та бре?
   - О, ┐й же бо! Диви, ще цiлу║!  -  аж  захлинався  якийсь,  iще  ближче
обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до не┐.
   Перше, що Давидовi впало в очi,  коди  одхилили  дверi,-  густий  сизий
туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий
серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах - спiвали щось
про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а  на  столi,
саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним  обвiшеним  i  в  павутиннi,
сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна  до  нього  пикою  в  поли
схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами  в  туманi
блиснула рука з усього розмаху, аж той  угнувся,  впала  йому  на  долоню.
Пiдвiв обличчя - знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з
болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.
   - Ти!
   - Лягай! -  хором  юрба  аж  ревнула  весело.  Нагнув  хтось  голову  i
придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже  аж
товпляться в юрбi:- Я, я...- Лусь, трах!
   Давид похитав головою. А Яким сказав:
   - Оце як бачиш.
   - Да, роботи буде чимало. Ну, а  зате  i  знай  же,  Якиме,-  i  раптом
захоплено глянув на товариша й додав: - Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi
дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти ┐х у життя, а  як  одкрити  ┐м
свiт- хоч би газету ось швидше висилали. Не  так  блищатимуть  очi!  Треба
тiльки зумiти.
   Спитав, чи ║ бiблiотека. к. Яким повiв у темний коридорчик, а  потiм  у
розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.
   - Оце шафи нашi.
   Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi
пошарпаними книжками. Взяв одну - в  нiс  ударив  пах  старого  залежалого
паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть  знати  було
мереживо павутинне. Поклав Давид книжку - Л║скова якийсь том. Яким стукнув
щиколотком по дверях друго┐ шафи.
   - I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним  словом,
тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицько┐ книжки, трудно
вибрати. Так ┐х i беруть - не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який
папiр, чи не дуже товстий. А тепер i  зовсiм  не  видають  книжок,  бо  не
вертають, скурюють.
   За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:
   Нiчка розсипала зорi срiблястi┐,
   Ось вони в рiчцi на днi...
   Яким ще чиркнув сiрника.
   - А стiни! - похитав Давид головою.
   Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi  звисало  павутиння,  а  один
куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою  обвалено
було.
   - Ремонту треба, та й доброго.
   - О, це ми зробимо, це пусте,сказав Яким, кинувши порожню  пачку  з-пiд
сiрникiв у куток i  повертаючи  до  дверей,-  от  iз  молоддю  нам  справу
владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив,
уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.
   - Та з молоддю якось ми уладна║мо,сказав  Давид.  У  великiй  хатi,  як
вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали.  I  стояли  бiля  вiкна  гуртом
поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще  густiший  став.  А
десь у ньому бродили, як мiсячно┐ ночi, дiвчата з спiвами,шукали когось. I
наче десь далеко-далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей
Гордi┐в Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i  одвернувся  до  Якима.
Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.
   - Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонi║ю.
   - Не до гармонi┐ менi тепер,одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи  вони  ще
довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима - а  хто  ж  його
зна║? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i  тягнуть,  i  регочуть  -
угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:
   - Iще вам не остобiсiло!
   Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина  сплигнув  iз  стола  i  теж  не
схотiв уже бiльш. Коло  розiрвалося.  Хто  одiйшов  до  дiвчат.  Од  вiкна
пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап пвги-удови, усмiхнувшись,  а
невесело:
   - Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.
   - Бачу, погана!
   Яким уже посеред хати сто┐ть i руку пiдняв.
   - Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiва║те потiм!  Усi  повернулися
до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм  обiрвали  не  разом,  не
рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од  лоскоту.
Костя подався наперед на крок i кинув через голови:
   - Ану там,- не налоскоталися ще? Замовкни!
   - А то що? - пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.
   - Побачиш що!
   - Овва!
   Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин  Гарасько,
суворий на вигляд.
   - Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
   - Не дуже лиш сажай! - озвався з-пiд стiни Гниденко Филька  бiлобрисий.
Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його  i,  одiрвавшись  потiм,
гукнув:
   - От що, товаришi! Завтра всi  дiвчата,  що  спiвають  у  хорi,  i  так
взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло  ║!  А  саме  ж
мученицi яко┐сь завтра, прясти все 'дно не будете. Та  захватiть  iз  дому
щiтки, а може, в кого маслянка ║, то й маслянки по грудцi. Чи невже  ж  ми
отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!
   Та й взагалi - це вже до всiх - i хлопцям, i  дiвчатам  -  що  з  нього
тiльки промовець кепський: не висловить так, як то дума║ ясно, ну  та,  як
умi║,- час уже ┐м, молодi, в нове життя входити. То колись  батькам  ┐хнiм
замолоду, як життя було не ┐хн║, а чуже, як була тiльки праця в  три  поти
влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести ┐м силу,  за  зиму  нагуляну,
молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од
реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? - аж до
нових наймiв повеснi. А ┐м, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям,  аби
була сила: нове життя ┐хн║ перед ними. Що його треба ж  ┐м  самим,  сво┐ми
руками та сво║ю головою будувати.  На  це  треба  уважно  дивитись,  треба
газети, книжки читати, лекцi┐ всякi. Не без того,  щоб  коли  й  погуляти,
погарювати - на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай
признаються по правдi, верталися звiдцiля  додому,  i  щоб  на  душi  було
гарно? Вiн же, Яким, по собi зна║: було, йде сюди,  бо  тягне  i  хочеться
чогось, сам гаразд не зна║ш чого. А тiльки прийдеш, не  те!  Аж  сум  тебе
вiзьме!
   - Так от ми й хочемо,- закiнчив Яким,- хоч  помацки,  а  щоб  "те"  нам
було. Про це вже Давид подба║. Газету ж виписали,  а  завтра...  та  й  iз
хлопцiв приходьте хто,- там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.
   Костя захоплено:
   - О, за нами затримки не буде!
   I ще хтось:
   - Ми будемо!
   I гамiр, галас знявся в хатi.  Дзвiнкими  голосами  дiвчата  в  приступ
пiшли на Якима: ще раз - що ж ┐м  брати  з  дому  кожнiй?  Що  маслянки  -
знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб
хлопцi ж десь добули.
   - Та хай сосни в  посадцi  наламають!  -  гукнула  котрась.  Пiвнiвська
Галька пальцем колупала вже стiну бiля  вiкна,  так  цiлий  шмат  глини  й
одпав. Кричала до дiвчат:
   - Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!
   Як гуси на вигонi - клекiт голосiв.
   Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне  ним  -
пил iз нього хмарою. Згорнула його - завтра випере.
   -  Да,-  знову  Яким,-  у  кого  портрети  ║  революцiйних  дiячiв,  то
приносьте. А в тебе,- до Давида звернувся,-  ми  портрет  Ленiна  поки  що
позичимо.
   Давид хитнув мовчки головою. А очi  захоплено  й  радiсно  дивилися  на
молодь.

   XVI

   На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi  бачили,  йдучи
до церкви, як бiля хати-читальнi метушилася молодь. I  нащось  стояли  двi
кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку - то
хлопцi пiддашшя та сходи  лагодили.  На  вулицi  стояла  юрбою  дiтвора  з
торбинками через плече - у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати  на
ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.
   - Косте, принеси он кобилицю!
   Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.
   - А сама ти не зводила б зiйти? - i смi║ться, бо схiдцi ж прийнято.
   - А ти ж бачиш - нiяк.
   - Я зсадю!
   - А, бiсе! Тобi аби!..
   Костя знову смi║ться, а очi несамохiть так i припали до  Христi.  Потiм
одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi  кобилицю  на  ганок.  Вибiгла  ще
Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.
   Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги  в  посадку.  Дiвчата  ще
надходили, хлопцi ┐х зсаджували на ганок, а  як  котро┐  -  то  не  хотiли
навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробу║, куди  воно  жiнка  сама
без мужика годиться". Тодi дiвчата - подавали руки ┐й i  хлопцям  "утирали
носа".
   - А що? Куди годяться?
   - А ось i тiтка Марiя до нас! - Христя весело.
   У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi  на  головi
пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата  ┐й  простягли,
вона схопила одну сво║ю, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на
пiддашшя та тiльки - гоп! - уже на помостi каблуками стукнула.
   У хатi - гармидер, як це завжди бува║  пiд  час  мазання:  стiни  голi.
Посеред хати, на  столi,-  купа  юпок,  теплих  хусток  навалена.  Дiвчата
обстругували стiни,- якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред
хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного  вiкна
Яким замазку замiшував.
   Марiя весело, як зайшла:
   - Добридень вам, дiвчатка!- а тодi крутнулась на каблуцi, як  дiвка,  i
очима по хатi. Свитка ┐й  на  однiм  плечi  вже,  а  не  скидала.  Мов  аж
задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до
Якима з жартом, а все немов замислена:
   - А ти сам один, сердешний,  тут  iз  дiвчатами.  Як  вiзьмуть  тебе  в
роботу!
   - Гукатиму товариша, нехай  ряту║,-  в  тон  вiдповiв  Яким  i  справдi
погукав:- Давиде! Чи ти там ще живий?
   Озвався Давид десь аж iз тi║┐ кiмнати глухо. В Марi┐ якось свитка  сама
з плеча впала. Кинула  на  стiл  ┐┐,  на  купу  дiвчачо┐  одежi.  Спiдницю
пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту - по зеленому  полю
червонi квiти - назад крайками зав'язала.  Ще  обкрутнулась  по  хатi,  на
стiни роздивляючись.
   - Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий  шмат  сухо┐
глини.
   - Мазати - так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.
   Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих
кiмнатах?
   - Там Давид саме з книжками заходився,- сказала котрась iз дiвчат.
   - Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла
в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку,
дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими  книжками.  Аж
поки той голову звiв.  Тодi  очима  обдала  i,  поздоровкавшись  привiтно,
пiдiйшла й присiла бiля нього.
   - Усе ти з книжками, Давиде! - i мов задумалась. А потiм  дiловито:  от
що - вона дума║ отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз,  а
тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче,
що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
   Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю.  Стрiлись  очима  й
мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв.  А  Марiя  зiтхнула  i,
спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд ┐й:
   - Тихiн пiшов на Огирiвку?
   - Пiшов,- сказала, не зводячи з парубка  очей,  з  порога  вже.  I  все
стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вi┐. Ще  глянула
примружено. I враз  в  обличчя  (вже  не  схова║  молодиця)  вдарила  кров
рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.
   - То що, Давиде?
   - Та... нiчого.
   Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась,  потiм  вийшла,  пругко
вигнувшись у станi,- знала, що дивиться.
   Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi  оправляти,
якi на горище, а думав: i як вiн  що  забув  сказати  Тихоновi  (пiшов  на
Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова - сини ще  малi  -
ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до  Огиря  хоч  хлопцям  котромусь
збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий ║,казала Зiнька.
Ще думав: ну, а  то  зна║  Тихiн  i  сам,  що  з  хуторянами-незаможниками
балакати,  вже  ж  прийдуть,   розпитуватимуться.   Мабуть,   Огиренко   з
Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться,  то
й хуторян треба, бо одно┐ ж громади.
   Внесла Марiя з Галькою кобилицю в  кiмнату.  Поставили  пiд  стiною  од
вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на не┐. Галька пiшла собi -  сама
тут уже без не┐ вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо,  без
слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж  став  думати  чомусь  про
не┐. Власне, хiба вiн не бачить ┐┐ наскрiзь! I  оту  хустку  квiтчасту,  i
сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не  задля  нього  надiла?  Не
мазати йшла!
   По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки - хруп! Звiв  голову  -
не дивиться, струже. То так,  видно,  з-пiд  ножа  одскочило.  Але  раптом
нагнула голову й з-пiд руки  -  зирк,  лукаво  й  з  усмiхом.  I,  чортова
молодиця! Пiдтикалась - аж  одне  колiно  видно.  I  чоботи  навмисне  ото
скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок  книжки.
I дивно - не прочита║ заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила
обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на не┐ та покликав: "Марi║!"  -
як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала  б
йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись  в
оту нiч проти мiсяця.
   Згадав Давид щось iз то┐ ночi,  тодi  бiля  двору,  хотiв  спитати,  та
стримавсь. Марiя спитала. Сперш обiрвала спiв, а потiм мовчала хвилинку  i
врештi вся повернулась до парубка iз журою:
   - Чого ти, Давиде, як тiльки ми вдвох зостанемось, не знайдеш  i  слова
для мене? Чи дума║ш: "А, що там iз жiнкою говорити?" I мовби  сердишся  на
мене?
   Обличчя в не┐ було розгублено-сумне, як у дiтей бува║. Давид глянув  на
не┐ i знизав плечима. Чого б  вiн  мав  на  не┐  сердитись?  Ну,  так-таки
подумала б, чого?
   - А я не знаю! - сказала жiнка задумано.
   Дурниця. Що диву║ вона його деколи сво║ю поведiнкою, то це ║, цього вiн
не схова║. I що аж боляче йому стане iнодi за не┐, це теж  ║.  От  хоча  б
перше взяти, як iз млина ото колись ┐хали з нею та бiля ворiт уже  стояли.
Щось балакали про Тихона, що лiкуватись  йому  треба.  Вона  ще  журилась,
мовляв, хлiба жалi║ лiкарям. "Ну, та полотно ж ║ в мене",- казала. А потiм
од'┐хала й сказала щось.
   Пауза.
   Марiя пильно дивилась на парубка й немов  дихання  зата┐ла.  За  стiною
спiвали стиха дiвчата.
   Давид задумався на хвилину - нащо вiн це? А потiм звiв раптом голову  й
доказав:
   - ...Я не розчув тодi та й гукнув: "Що ти  кажеш?"  -  а  ти,  Марi║...
засмiялась i кинула: "Було б слухати!" Це й усе. Дрiбниця наче. Але й того
вечора, i потiм iнодi, коли згадував, думав багацько, що то  менi  було  б
слухати? I, зна║ш, Марi║, iнодi погано про  тебе  думав.  Бо  якось  диким
здавалося i не вiрилось просто, що  так  могло  бути:  журилась,  а  через
хвилину - смiх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу...
   Пауза.
   - Що ж ти погане думав, Давиде?
   - Думав, що од наших ворiт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харка║,
десять сажнiв ти од'┐хала та й смiялася. А потiм, як  i  до  вас  заходив.
Дума║ш, чого ото Тихiн такий смутний став?
   У голосi Давидовiм жiнцi вчулася немов зневага до не┐. Аж  почервонiла,
i груди хвильнiше задихали. Чи не вважа║ вiн, бува, ┐┐ за якусь... так  це
каже: "I до вас як заходив". Мовби i не знати що. Чи дума║, що  так  i  до
всiх вона, як до нього, хто б не зайшов,- весела, мiсця собi не  знайде  в
хатi.
   - Ех, Давиде! - зiтхнула  тiльки  й  замовкла.  Уже  напружено  скребла
стiну. Потiм злiзла з кобилицi сама, хоч i хиталась кобилиця. Перетягла ┐┐
на друге мiсце й знову сама злiзла. Не сказала Давидовi, щоб  подержав.  I
спiдницi нижче цей край обсмикнула.
   Зайшов Яким i з дiвчат якась. Якимовi лiнiйки  треба,  шибку  обрiзати.
Веселий був. Кинув жартома:
   - Ой, глядiть, коли б ви не намазали вдвох! А дiвчина ота спитала:
   - Тiтко Марi║, чи сюди кiзяка в глину не треба бiльш? -  i  показала  в
жменi кавалок, що принесла на взiр. Марiя подивилась, пом'яла в пучцi.
   - Нi, гарна ж глина,- сказала.- Уже шпару║те?
   - Оце почина║мо.
   Потiм услiд уже ┐й гукнула Марiя:
   - Нехай би сюди яка прийшла,- i почала старанно стругати  стiну  ножем.
Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестiння  сторiнок  i
жадiбно ждала чогось.
   По довгому напруженому мовчаннi Давид озвався перший. Може,  вiн  Марiю
образив, хай не сердиться: вiн зовсiм цього не хотiв, як говорив те. Може,
i казати не треба було. Бо людинi всяка дурниця може  здатися.  Та  ще  як
отак, два тижнi тiльки знаючи хоч i ┐┐, Марiю. I нехай не дума║,  що  весь
час вiн отак про не┐ тiльки й думав. Нi, не тiльки так.
   Вiн пiдвiвся, дiстав iз шафи iще оберемок книжок i поклав  на  пiдлогу.
Перебранi поклав у шафу.  Тодi  знов  сiв  до  книжок  i,  витягши  кисет,
зiбрався закурити.  Не  було  папiрця.  Рука  простяглась  до  книжки,  що
розшарпана лежала в купi, заготовленiй на горище. Але не вирвав. Сходив до
Якима i через хвильку вернувся, уже крутячи на  ходу  цигарку.  Потiм,  як
сiв, Марiя не втерпiла вже:
   - Як же ти ще думав про мене?
   Парубок чиркнув сiрника, прикурив цигарку i, смачно  затягшися,  пихнув
синiм димом. Крiзь дим дивився на молодицю; при║мно вразило  його:  колiна
вже не видно було з-пiд спiдницi, сама уважна, тiльки брови злегенька -  в
печаль.
   - Це було вперше по при┐здi зараз. Був ото ввечерi у вас,- почав  Давид
i дивився кудись у куток задуманий,- було багато дядькiв,  i  жiнки  були.
Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя  обухiвське,  радились,  що
нам робити  з  Матюшиною  компанi║ю.  I  ти  щось  сказала  була,  либонь,
"папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось  iз  мужикiв  грубо:
"Не тво║, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в  роботу.
Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли  й
слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе  аж  на  полу  не
всидять, аж очi ┐м блищать... З дiвчатами ти як дiвка: чи  пiснi  завести,
чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать.
   I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не  рухнеться  на  кобилицi.
Очей не зводить з парубка.
   - От я й думаю собi,- знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю,-
яка б з тебе, Марi║, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.
   Дивився, поривний, на не┐. I таки ж гарна! Знов заговорив:
   - У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся  довге,  а
розум короткий". Дурниця! Скiльки ┐х ║ i в партi┐, i на громадськiй роботi
взагалi. Селянцi ще трудно, то правда,хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою
з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж,  Марi║,  нi  дiтей
нема...- i раптом занепоко║но:- Марi║, чого ти?
   Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в не┐ бiль. Сказала по паузi:
   - Хоч не нагадуй, Давиде,- i видавила з мукою,- менi про дiтей.  От  ти
кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди  вони?  Дурнi  вони!  Та  я  б,
Давиде, хай би ┐х було в мене не знаю скiльки,  не  реп'яхи,  а  квiтоньки
були б вони в мене! Чи я ┐х не нагодувала б, чи  не  обпряла  б?  I  ще  б
знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них;  от  i
школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же  це
все, для дiтей. А як нема... Ми он те лiто мазали  хату  з  Тихоном  -  як
радiсно було! Тiльки що побралися. Та й  пiч,  я  пiчникам  кажу,  щоб  же
тепленька була, i вiкна, щоб же - ┐м ясно! А тепер... Приходю додому  -  в
хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте - насiння з не┐ впаде, а
на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi...
А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"...- В голосi тихий докiр
i жура.
   Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще  ним  i  наче  зiв'яла.
Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому - з очей аж  сипалась
веселiсть i смiх - бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким.  А  це  немов
одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона - чи що згадала, чи  здумала  -
раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко  й
наче з викликом:
   - Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його зна║, не молодиця?!
   Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким,  молодим.  А  до  Давида  очi  аж
палять.
   - Слухай, Давиде, подерж кобилицю,раптом згадала  Марiя,  що  мазати  ж
треба.
   Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з  парубка  очей,  спустила
ноги на перекладину, руку гарячу поклала на  плече  йому.  Як  спускалась,
грудьми аж об нього черкнулась. Очима - в його темнi. Й затихла, призивна.
Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до  Давида  з
мукою:
   - Ех, Давиде!
   Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька - буде  мазати  з  тiткою  Марi║ю.
Почали мазати.

   XVII

   Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були  вже
побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi  гiрлянди  з  сосни  i
через хату попiд стелею, навхрест  з  кутка  в  куток,  теж  висiли  двома
пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi.  (Так  бачили
на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi  в  зеленому  з  сосни  вiнку
висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на  другiй  стiнi,
що бiля не┐ стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на
ньому червоний квiтчастий рушник,- котрась iз дiвчат принесла.
   Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк  i  повернутися.  Не
налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна  з  причiлка
сонце червоне з заходу  кинуло  золотаво-червонi  снопи  промiння,  просто
через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям  розсипались.
I впало колосся червоно-золоте  кому  й  на  голову,  у  волоссi  остюками
заплуталось.
   Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже:
   - Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися!
   Навшпиньках через помиту смужку з тi┐ кiмнати вийшов Яким.
   - Да-да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю
на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо.
   Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути  стало.  Дiвчата  помили.
Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться)  й  розвiшали  ┐х  на
конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились.
   Яким вийшов iз Давидом i ще з  одним  парубчаком  -  Савкою,  "видатним
малярем" обухiвським. Замкнув хату-читальню, а ключ собi в кишеню поклав.
   - Хватить уже анархi┐! - сказав iз при║мнiстю,  спускаючись  полатаними
сходами.
   Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а  стiнгазета
ще й не почата набiло.
   В хатi  свiтилося  вже  в  Карпенкiв.  Бiля  печi  молодицi  з  вечерею
порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна - школярка -  i  старанно
виводила на  великiм  аркушi  бузиновим  чорнилом  -  Давидову  передовицю
переписувала. Хлопцi ж зараз i засiли за стiл. Дiстав Яким  iз-за  сволока
чернетки  дописiв  i  маленьку  Тетянину   палiтру   двадцятикопiйчану   з
аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це ┐м
намалювати заголовок газети,  малюнки  та  заставки.  Давид  почав  читати
дописи. Добра з них половина були його власнi, але були й ще чи┐сь. Писанi
чорнилом i олiвцем, усi карячкуватими, незграбними лiтерами. I про що  тут
не було тiльки - про  землеустрiй  i  про  лiси,  про  хату-читальню,  про
Матюху. Були й вiршi,- сво┐ Сосюри та Тичини теж були в  Обухiвцi.  Навiть
фейлетон свого доморослого Остапа Вишнi був.  Розповiдалося  в  ньому  про
якiсь дуже темнi махiнацi┐ в кооперативi, внаслiдок чого перенеслась  цiла
дiжка вонючих оселедцiв  iз  Губаренково┐  крамницi  в  кооператив.  Давид
фейлетон похвалив.
   - Треба й малюнок сюди дати,- сказав Савцi. Той i собi уважно  прочитав
фейлетон i захоплено вiдповiв:
   - Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що
воняють оселедцi? - аж задумався.
   - Хай люди носи позатикають. От i розумiй - значить,  воня║  з  дiжки,-
сказав Яким.
   - Ай правда! - зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий  Карпенко,  батько
Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола.
   - Що це ви, хлопцi, записарювали всi?
   - А це ж, тату, стiнну газету пишемо,- Тетяна  дiловито  вiдмовила,  не
пiдводячи голови, над аркушем схилено┐. I писала далi,  слiдом  за  ручкою
виводячи й губами слова.
   Похитав головою:
   - Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову!
   - Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю?
   - Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про  кооперацiю.  Хтось
здорово пробира║. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться.
   - Пусте! - сказав Давид.- Вовкiв бояться -  в  лiс  не  ходити.  Скрiзь
газети стiннi ║, в яку  казарму  не  зайди,  в  який  робiтничий  клуб  не
заглянь, а на селi - в сельбуд. Це в нас тiльки щось  за  республiка  така
особлива.
   - Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим,  у
хатi мiсця не буде за це? - сказав батько.
   - Буде, не журiться, тату!
   Батько по тому витяг витушку з-пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка.
Хлопцi робили сво║. Було,  що  Давид  раптом  спитав  у  дядька  Левонтiя:
скiльки воно десятин у Рокитному всi║┐ землi - i Книшево┐, i Губаренково┐,
i iнших - огулом. Старий перестав мотати.
   - Хiба ви там i про землю пишете?
   - Аякже! Земельна справа -  це  в  нас  зараз  найголовнiше.  Проведемо
землеустрiй - на ноги станемо, а нi - так i не  вилiземо  iз  злиднiв.  Це
менi в статтю треба - скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так
от по скiльки воно в якому куску?
   Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм:
   - Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.
   Давид записав триста. I ще потiм питав  дядька  Левонтiя  про  те,  про
iнше. Карпенко завжди спиняв витушку  й  вiдповiдав  поважно.  А  потiм  i
мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i сво║ слово  в  розмову  до
молодих.
   Пiшов Давид пiзно вiд Якима.
   Дома пряла сама мати на  лавi,  бо  Христя  до  Гальки  пiвнiвсько┐  на
попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав  бiля  лави.  Дiти  вже  спали
обо║.
   Подаючи вечерю синовi, мати згадала:
   - Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно  до  них  прийшов.  Аж
двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки-но.
   - Не казала чого?
   - Нi, не казала. А тiльки  небезпремiнно  щоб  прийшов,  наказувала.  I
якась аж наче стривожена.
   "Мабуть, Тихiн вернувся з хуторiв. Може, новина яка ║,  а  може,  листа
принiс",- догадався Давид. Швиденько повечеряв i вийшов iз хати.

   XVIII

   Бiля Книшевих ворiт,  через  вулицю  од  Кожушного  двору,  стояв  гурт
чоловiкiв. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звiдкiля та й  стали.
Було поночi, але пiзнав Давида Якiв, бо змовк i ждав,  поки  той  перелiзе
через перелаз у Тихонiв двiр, а тодi  знов  забалакав.  Чув  Давид  тiльки
уривки: "...ласий на чужi ковбаси... хай, сволоч".
   У хатi свiтилося. Хоч вiкна  були  позатулянi  матками,  та  не  щiльно
пристали до вiкон, i видно було  згори  вузенькi  смужечки  свiтла.  Дверi
сiнешнi були не засуненi. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила  крок
Марiя до дверей йому назустрiч i спинилася серед хати схвильована  й  наче
розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за  останньою  обухiвською
модою, туго обтягла ┐┐ повнi груди.i в двi коси волосся заплетене обвивало
голову красунi двома  гадюками.  Очi  чорнi  нiмо  дивились  на  Давида  i
винувато, i радiсно. Враз ворухнувся в них острах.
   Давид ступив з порога i, оглянувши хату, спинився  на  молодицi  довгим
поглядом. Мовчали обо║. Тiльки очi чорнi кликали до себе.  Парубок  мовчки
надiв скинуту шапку. А погляду нiяк не одiрве. Марiя кинулась крок  ще  до
нього. Очi вже близько, i чу║ Давид з розтулених  уст  гаряче  дихання.  I
одне лише слово палко й з благанням:
   - Давиде!
   Той напружився i вирвав погляд свiй з ┐┐ очей. Був одхилився. I  раптом
ступив крок i сiв важко на лаву, одкинувшись головою до  стiни.  Ще  довго
мовчали. Давид перший провiв долонею по  чолу,  знизу  до  шапки,  жбурнув
шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на не┐:
   - Чого тобi, Марi║, треба вiд мене? Марiя пiдiйшла, тиха й сторожка, до
нього й сiла поруч на лавi.
   - Тiльки не сердься, Давиде! - глянула з благанням.
   - Ну, що таке?
   Марiя мовчала хвилину. Зiтхнула з хлипом, глибоко  втягаючи  повiтря  в
себе, як дiти, бува║, пiсля плачу, i  говорила  тихо,  сумно  дивлячись  у
куток i не бачачи нiчого.
   Хотiла побалакати з ним, порадитись. Нiкого  ж  у  не┐  з  рiднi,  крiм
сестри, нема║. Хай тiльки не сердиться, хоч часинку.  Вона  зна║,  що  вiн
подумав, як узнав, що прибiгла за  ним,-  думав,  що  Тихiн  прийшов.  Нi,
Тихiн, може, ще прийде. Ще ж не як пiзно...
   - А, що я мелю? Тихiн тiльки завтра прийде.
   Голос у не┐ чужий якийсь Давидовi - бринiли в ньому  такi  сумнi  ноти,
так незвичайно було чути його вiд жiнки - завжди ж як втiлений смiх.  Вона
збивалась - то говорила не те, що хотiла, то пропускала таке ж важливе, що
неодмiнно треба було сказати, то обривалась i довго мовчала.
   - Я слухаю,- казав тодi Давид. Молодиця кидалась,  пригадувала  вголос,
про що ж вона саме,- i говорила ще:
   - Ти, Давиде,  мене  тiльки  зрозумiй.  Не  подумай  погано  за  мене,-
хвилювалась,- я думала...- Вона замислилась, а потiм з болем видавила: - Я
покину Тихона.
   Пауза.  Очима  припала  пильно,  щоб  не  пропустити,  як   i   рисочка
здвигнеться. Давидовi брови зiйшлися - зморшка глибша стала мiж ними.  Вiн
вi┐ пiдняв i спитав пильно:
   - Чого це?
   Марiя мовчала поникло. I враз рухнулась до парубка, обличчя  зайнялось,
i заговорила палко, поривне. В словах бринiв iще жаль. Хiба це життя ┐й iз
ним? У хатi цiй - як у трунi вона. Це не завжди так було, але  давно,  хто
зна й вiдколи. I тодi, як Давид уперше в них  був.  Нехай  не  дума  (знов
похилилась) погано про не┐: що й замiж вийшла без любовi за Тихона. Що  як
весела та смi║ться, то вже й легковажна. То в не┐ вдача така.
   Iще як дiвкою була - бiднi, без батькiв змалечку зосталися.  А  глянути
на не┐ - немов i не знати, в якому щастi живе: весела, а на вулицi без не┐
й не спiви. Але щоб хто сказав погане за не┐ -  нiхто!  До  замiжжя  й  не
знала нiкого. Хлопцi юрбою за нею бiгали,  а  вона  однаково  смi║ться  на
гулях до всiх. Було й бiля перелазу. Але щоб повела в  комору  з  перелазу
якого, нiхто не похваста║. До свiту блукали мiсячними ночами  поза  хатою,
викликали гуками, а вона на полу в хатi - хоч i не спиться  ┐й,  ну  й  не
виходила ж...
   I було - в он ту весну в сусiдiв у них на хуторах теслювали з Обухiвки,
i Тихiн з ними - хату будували. Так i побачились. У недiлю й вiн  на  гулi
виходив. I до нього Марiя привiтна й смi║ться. А вiн - мов то не до нього.
Потiм не смiялась уже. До всiх iще - хоч i не так, як ранiше, а  до  нього
вже - нi. I стрiне - слова не знайде й  не  насмi║  якось.  А  вiн  тихий,
поважний, i балачки в нього не про пусте, як в  iнших  хлопцiв.  I  з  нею
гарно. Ночами стала думати за нього... Якось уже перед лiтом, як хату  вже
кiнчали, вiн уранцi зайшов до них - на городi полола саме - та й каже:
   - Запала ти, Марi║, в душу менi. Як пiдеш за мене, буду сватати.
   Так i побралися. Жив вiн ще в хатi старiй, мати старенька була в нього.
Любо жили. Оцю нову хату в те лiто мазали. I що тодi думалось...
   А тепер - як у трунi...
   Вона похилилась головою й  хитала  тихо  нею.  Немов  бiля  нiг  у  не┐
позриванi, пов'ялi надi┐ лежали, а вона то над ними в  задумi  та  в  журi
схилилася. Давид теж дивився в землю i мовчав. Перша Марiя звела голову  i
мов з жалем та з болем:
   - Що ж ти менi скажеш, Давиде? - спитала й не зводила очей.
   - Да,- не скоро, по паузi, сказав Давид,- трудно менi що-небудь казати:
чужа душа - темний лiс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли нi,  то
теж тобi виднiше, Марi║. А те скажу тiльки, хiба  лиш  у  дiтях,  у  наших
власних,- радiсть наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А  хто  нiколи  не
одружиться? Да, коли б от немов сталося - всi дiти вимерли за одну нiч  на
всiй землi, i за одну нiч усi жiнки обезплоднiли б, я б, мабуть, на  ранок
пустив би собi кулю в голову. I, може, це  не  тiльки  б  я.  Бо  життя  б
загубило тодi для нас сво║ майбуття. Ми б спинилися над прiрвою, що  в  ню
обiрвалися всi дороги. Але ж - повен свiт дiтей.
   Давид хоч казав це, а чув, що цим ┐┐ не  втiшити.  В  не┐  обличчя  мов
висiчене iз каменя - нi рисочка й не рухнулася. Тодi казав iще:
   - Та хiба й не було, Марi║, так: нема║, нема║ дiтей i  рiк,  i  два,  i
бiльш, а потiм пiдуть дiти.
   Навiть  хотiв  усмiшкою  трохи  ┐й  сум  розвiяти:  у   приклад   навiв
пристарiлих Акима та Ганну бiблейських. Але й пожалiв зараз за свiй  жарт:
ще нижче схилилась вона головою. У  думцi  ┐й  i  досi  ще  немов  звучала
Давидова мова - "немовби всi жiнки обезплоднiли". На  "всi"  аж  притиснув
вiн.
   Чи не дума║ часом, що то вона.
   I сказала Марiя:
   - Вже й до бабiв ходила, i в лiкарки була,- всi кажуть: усiм здорова, а
то - чоловiк.
   Давид помовчав. Потiм про Тихона говорити став. Саме це ж хворий вiн, а
вона б покинула його. Як же вiн сам бурлакою зостався б?  Нi  зварити,  нi
випрати нiкому. Про серце вже й не говорить Давид. Хiба  легко?  Два  роки
жили, любились.
   - А! та хiба ж я винна?! - аж у розпачi тихо сплеснула руками.- I Тихiн
хiба не зрозумi║, що серцю хоч i скажеш,- не послуха║. Я  ж  знаю  Тихона:
ну, вiн пожуриться, трохи похмурий буде... Вiн же  сам  зна║.  А  хiба  ми
ворогами б розiйшлись? Та я прибiжу  до  нього  вранцi  та  й  витоплю,  i
обперу, поки одужа║... Жениться - удову з дiтьми вiзьме.
   Давид пильно глянув на не┐. Вiн розгадав якось одразу  всю  ┐┐.  Ще  як
сказала: "Вранцi прибiжу  та  й  витоплю  йому".  Звiдки  прибiжить?  Десь
близько дума║  бути.  Звiвся.  А  за  руку  Марiя  схватила  й  благала  -
хвилиночку ще. Не будуть уже про це. I Тихона, коли  так  хоче  Давид,  не
покине вона, тiльки посидить хай.
   Очi такi в не┐  благальнi  й  гарячi.  Аж  Давидовi  обличчя  зайнялося
червоно.
   - Ну, що тобi? - аж кинув злий, не так на не┐, як на себе:  вiдчув,  що
слабне.
   - Тебе, Давиде! - палко пошепки Марiя.- Я не буду кидати Тихона, житиму
з ним. Вiн i не знатиме нiчого. I дитина буде - не знатиме,  думатиме,  що
його. Давиде, любий, нiчого менi - тiльки тебе! - i линула до нього-  саме
втiлене в жiнку благання й хотiння його.
   - Пусти, Марi║! - Давид звiльнився i  хвильний  пройшовся  по  хатi  до
полу, назад. Марiя за ним тиха до  полу  пройшла.  Стрiлись,  розминулись.
Потiм спинився раптом, обернувся до молодицi й сказав:
   - От що. Якби ми, Марi║,  з  тобою  в  табунi  бродили,  тодi  б  i  не
балакали. А то ми живемо в громадi людськiй. А це - куди складнiша  штука.
Отже, давай оцю балачку залишимо.
   Хiба вiн схова║ вiд не┐? Iнодi чортзна-що в нього отак  шарпонеться  до
не┐. Це не  ║  розпуста.  Але...  багато  тих  "але";  i  чуття  в  людини
складнiшi, анiж у табунi. От сказати - що б тодi Тихiн? Чи хоче вона,  щоб
i в вiчi один одному не дивилися? I так ┐х жменя, а й тi щоб перегризлись,
як собаки. Та й потiм - хiба тiльки в цьому життя? Казав же вiн учора...
   - Давиде, ти повiриш менi,- подалась до нього жiнка,-  от  завтра  б  я
почула пiд серцем у себе, уже завтра ти мене не пiзнав би. Ну,  коли  ж  я
гляну на оцю хату-пустку, душа в мене пусткою ста║.
   Тиха Марiя й зажурена. Простягла руки, на плечi  поклала  парубковi.  I
вiн не прийняв ┐х. Вже як сковзнули з плечей та за голову мiцно  схватили,
а тiлом усiм - колiнами, грудьми - хвильна до нього притулилась, i  з  уст
розкритих гаряче дихання вдарило в лице,- тодi рвонув руки ┐┐, стиснув  до
нестями в сво┐х руках i з болем одiрвав ┐┐  вiд  себе  й  незручно  пхнув.
Марiя похитнулась i боком ударилась об пiл. Аж  застогнала  -  та  не  вiд
цього болю.
   Давид широкими кроками пiдiйшов до лави, згрiб шапку  i,  не  надiваючи
┐┐, не оглядаючись, вийшов iз хати.
   Як дверi грюкнули, Марiя ще  кинулась  очима.  Об  зачиненi  дверi  очi
вдарились i впали  додолу.  Зiв'яла  вся  одразу  якось.  Груди  ┐┐  важко
здiймались i тисла тiсна кофточка. Вона стягла ┐┐ з себе,  розiрвавши  пiд
рукавом, i кинула недбало на лаву; впала  додолу  кофточка  рожева.  Жiнка
спустила немiчно руки низько межи колiн i головою аж до колiн похилилась.
   Кинулась, як удруге рипнули  дверi.  Глянула  вже  втомна,  i  враз  на
обличчi вже несподiвана радiсть виступила червоно. З полу не встала, а так
i ждала, сидячи на постелi, притихла, з затамованим диханням. Давид  кинув
на лаву шапку i, не пiдходячи близько, сказав спокiйний, але хмурний:
   - Нас хтось, Марi║, защепнув.
   Нiчого не сказала. Обличчя - як висiчене  -  нi  рисочка  на  ньому  не
рухнулась. А тiльки вiдразу вся зблiдла. Опустила голову на колiна.  Давид
мовчав. Потiм мiркував уголос:
   - Ну що ж? Вiкна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути.  От  такий
жаль: хоч би було роботу з дому взяти.- В кишенi полапав - не було нiчого,
викинув дома все з кишенi. Чи спати моститися?
   Вiн скинув шинель i помостив ┐┐ на лавi до покутя. Тодi встала  з  полу
Марiя. Пiдiйшла мовчки до нього, шинель прийняла й повiсила на стовпi  пiд
сволоком. Взяла потiм з полу Тихонiв кожух i помостила в боки  на  лавi  i
подушку перебила пухкенько - поклала в голову, застелила рядном. I так  же
мовчки пройшла до полу й сiла знов на постелi.
   На сволоцi Давид тим часом якусь книжку побачив. Дiстав - аж воно  його
ж, Давидiв, "Земельний кодекс",  що  Тихiн  узяв  почитати.  Читаний  уже,
перечитаний Давидом, але вiн узяв-таки. Тодi лiг. Нi, пiдвiвся ще й скинув
чоботи, присунув лампу собi на край стола й тодi вже лiг, не роздягаючись.
Ще пiдвiвся на лiкоть.
   _-_ Лягай уже й ти, Марi║,- сказав, як тiльки мiг, ласкаво,- пiзно вже.
   Голос його Марiю зогрiв - тiльки зiтхнула. Потiм устала, пiд комином  у
макiтрi помiшала опару i, сiвши знову на пiл, опустила руки на скриню,  що
бiля полу стояла, а на руки поклала голову.
   Так довго сидiла. I думала вона в цю одиноку нiч про щастя сво║, таке ж
просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки  на
часинку. I думала про Тихона ще. Схудлий,  хмурий  стояв  вiн  перед  нею,
нелюбий. Здавив рукою груди й довго  кашляв,  потiм  харкав  iз  кров'ю  i
дивився на не┐ змученим поглядом. Уперш сьогоднi в Марi┐ не було  жалю.  I
вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха,- жiнка
аж кинулась i одхилилась од не┐.
   Тихо в хатi. Не шарудiв сторiнками Давид.
   Марiя пiдiйшла до нього - спить вiн. Прийняла з грудей книжку,  поклала
на стiл. Дивилась довго на його мужн║, вродливе й сумне ввi  снi  обличчя.
Потiм прикрутила лампу й пiдiйшла до полу, до  незiм'ято┐  постелi,  такою
бiленькою на сьогоднi рядниною застелено┐, i лягла тиха на не┐ ниць.
   ...Прокинувся вранцi Давид од голосiв у хатi.  Вже  розвиднялось.  Бiля
ночов на лавi сiяла борошно Марiя. А жiночий голос - iз-за столу не  видно
Давидовi чий - схвильовано говорив:
   - Та хоч буди його вже! Поки  ранiш,  менш  людей  хоч  бачитиме,  менш
язиками плескатимуть.
   - Хай плещуть люди,- сказала Марiя,менi байдуже. Може,  i  ти,  Килино,
дума║ш, що в нас що було з ним. Аж нiчогiсiнько!
   Видно Давидовi тепер - жiнка та одiйшла трохи  од  столу  й  за  спиною
Марi┐ неймовiрно хитнула головою, а усмiшка така  в  не┐,  мовляв,  "найди
дурнiшу!". А сказала:
   - I таке! Чого б я думала! -i зразу ж заспiшила: - Ой нiколи  ж!  Давай
сито та побiжу вже.
   Марiя дiстала на гвiздочку пiд полицею сито й дала ┐й. Та крутнулась  i
вибiгла з хати.
   Давид пiдвiвся.
   - Значить, радiо включено?- сказав з усмiхом. I Марiя з  тихим  усмiхом
подивилась на нього довгим утомленим поглядом. I вся була блiда й змарнiла
за нiч: не знати, чи хоч на часинку очi за цю нiч змежила.

   XIX

   Того ж дня й облетiла, як радiохвилями, всю Обухiвку сенсацiя:  "Давида
сю нiч iз Марi║ю застали на мiсцi". Говорили жiнки про це, бiля  колодязiв
зiбравшися, вибiгши з хати горщик  з  тину  зняти  та  через  тин  сусiдку
побачивши...
   Факт, переходячи iз уст у  вухо,  обростав,  набирав  соку  iз  жiночих
буйних уявлень, грав, переливався барвами.  Говорили  й  чоловiки.  Цi  не
смакували подробиць, як жiнки, а розглядали факт у самiй його  iстотностi.
Немало мудрих мужичих сентенцiй з приводу цього вилилось i з-пiд вусiв,  i
з голих ротiв, що на них iще й "молоко материне не обсохло".
   ...Надвечiр бiля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили  про
поважнi справи, поки не вгледiв хтось Тихона: виткнувся iз-за школи i йшов
по вулицi з сокирою на руцi. (З хуторiв, знати, з роботи).
   Як порiвнявся з чоловiками, поздоровкався. Хтось вiдповiв йому, хтось -
нi. А Гнида вищирився з глумливим смiхом i кинув у спину йому:
   - Ей ти, швидше хоч  чапай!  На  гаряче  саме  попадеш!  Смiх.  Молодий
Книшенко додав iще:
   - Мабуть, i досi в хатi смалятиною смердить.
   Смiх.
   Тихiн оглянувся - так, на нього всi дивляться й регочуть.  Подурiли  чи
п'янi? Тiльки щелепами ворухнув iз ненавистю Тихiн i пiшов. Тодi  хтось  у
юрбi зацiкавився раптом:
   - А як воно Тихiн на це подивиться? Гнида немов цього тiльки й ждав.
   - Не зна║те Тихона хiба? -сказав повагом i  певно.-  Вiн  тiльки  збоку
дивитись - тихий собi та сумирний, ану ж лишень  розпали  його.  В  тихому
болотi, недурно ж сказано, чорти водяться.  Попам'ята║те  мене,  скажете,-
брехав Якiв,- якщо мiж ними  не  прозойде  яка  драма!  Ото  он  пiшов  iз
сокирою,  що,  дума║те,  не  пiдстереже  колись  та  не  провалить  голови
суперниковi?! Ревнощi - це, брат, така штука, що  з  чоловiка  може  звiра
зробити! I ще хтось:
   - А дуже просто! Хiба ж у Щербанiвцi не зарубав  один  сокирою  обох  -
застав на мiсцi!
   - Отже ж! Побачите тодi!
   ...Як проходив бiля Пiвненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:
   - Це з хуторiв?
   - З хуторiв.
   - Ну, що ж там хуторяни?
   Пiвненко поклав пилку i,  дивлячись  на  Тихона,  витяг  кисет  i  став
закурювати. Тихiн пiдiйшов до нього. Встромив сокиру в дривiтню й  закурив
iз його кисета. Тодi розповiдав. Що ж хуторяни? Не всi й  хуторяни  однi║┐
думки: куркулi - то вже звiсно, за них i мови нема║. В Огиря  все  зборища
збираються. А незаможники - у кого як земля. к й  з  незаможникiв  тi,  що
земля близько,- i не нагадуй ┐м краще. А ║ згоднi. Вiн оце аж два вечори з
ними гомонiв. Заспоко┐в ┐х - вони думали, що обухiвцi аж пiд  самi  хутори
гадають землi собi. к такi, що й на виселок згоднi вийти.
   - Е, буде тяганина! Це - нiчого й казати! - мовив  Пiвненко  понуро.-Що
ти хотiв, Тихоне, як сила отака проти!
   - Сила ┐х, якщо як, то ось  де!ляпнув  Кожушний  по  кишенi  завзято  й
дивився на товариша хитрувато примруженими очима.- Дума║ш, як вдасть,  так
на них i управи  нема║?  Нi,  брат!  Радянська  влада  -  це  влада  наша,
правильна!- Спитав, чи Давида не бачив вiн, тож то дома.
   Пiвненко мукнув якось, потiм сказав, що дома, бачив. А  Тихоновi  дивно
вiдразу стало - на нього той глянув i немов знiяковiв, потiм одвiв погляд.
   - Чого ти?
   - Та... нехай сам узна║ш.
   Тихiн пильно глянув на нього й занепоко┐вся.
   - Та що там-бо, Андрiю?!
   Тому нiяково було. Вiн м'явся i то дивився на Тихона,  то  одводив  очi
вбiк. Врештi наважився, одвiв очi з товаришевого обличчя i, впершись  ними
в руду стiну повiт-чини, оббиту дощами, видавив iз себе:
   -Та по селу балакають: нiбито сю нiч застали його в тебе з Марi║ю.
   Тихiн аж кинувся. Обличчя важко  звiв  з  нерухомими  на  ньому  очима,
глибоко запалими, брови впали на очi. I  остовпiв.  Потiм  -  у  руках  ще
курiла цигарка - пiднiс до вусiв, затягся  жадiбно  нею  раз,  удруге,  аж
осмалило вуса. Тодi кинув - зашкварчала вона  на  мерзлiй  землi.  А  враз
схватився за груди рукою, закашляв довго iз  хрипом.  Потiм  вихаркався  з
кров'ю i мовчки пiшов.
   Гукнув Пiвненко вже вслiд йому:
   - Сокиру забув!
   Винiс за ворота й вiддав йому сокиру. А Тихiн не взяв ┐┐ пiд пахву й на
плече не скинув. Нiс у руцi за топорище. Повз Мотузчин двiр як проходив  -
i не глянув.
   А на його подвiр'┐ було пусто, як через перелаз переступив. У  вечiрнiх
сутiнях дивилась невелика хата темними вiкнами - ще не свiтилося. В  хлiвi
кувiкало  порося,  а  в  розчиненi  дверi   конюшнi   чути   було   Марi┐н
гнiвно-ласкавий голос до коня. Видно, мiшку мiшала, а вiн лiз.
   - Тпру! Ой який ти! Дам  ось!..  Який  нетерплячий!  -  чути  було,  як
поляскала по ши┐.
   Тихiн похмурився. Так голос той ┐┐, такий любий та  знайомий,  шарпонув
йому в грудях. Наче живе глянуло в мислi обличчя з  подушки  дружинине,  й
очi з тихим соромом i з коханням до  нього.  "Ой  який  ти!.."  -  а  сама
горнеться i обличчя хова║ йому в груди. Щось обiрвалось усерединi в Тихона
й наче в безодню впало, i обличчя з очима ласкавими, i немов за ними й вiн
обiрвався i посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов  через  подвiр'я,
хто зайшов у хату й став, як стовп, немов i не вiн це.
   Потiм кинув сокиру пiд лаву i ще стояв у  кожушку  i  в  шапцi  посеред
хати. Пройшовся важкими кроками, мов розмiряючи  долiвку  ними,  до  полу.
Упав на подушки погляд,- одвернувся. Пройшовся до стола i довго стояв бiля
нього пониклий. Потiм сiв на лавi й голову важку, що як не розвалиться  од
думок та од болю, обхватив руками, як обручами.
   Як довго так сидить - чи вiн зна║? Пролетiло в уявi за оцей час  життя.
Як парубком iще теслював на хуторах i вперше зустрiв. Як мазали хату, свою
вже. Як зустрiвся з Давидом радiсно! I давнi-давнi спогади вставали про ще
юнацькi днi: у економi┐ за погоничiв, у лiсi в  партизанах...  Марили  про
який свiт хороший! У Тихона нова хата, а кидати думав i  з  Давидом  та  з
iншими обухiвцями в Ганiвську економiю, в колгосп. Згадалося, тодi хтось з
обухiвцiв крякав: "┐в колгоспi - хто буде потом обливатися,  а  другий  за
начальника,  жир  нагуля║  та  тiльки  молодиць  псуватиме".  Чи  думалось
отодi... Згадав про лист у кишенi й про газету. З якою радiстю нiс  додому
й дорогою все мацав: чи не випало. А  тепер  -  мов  то  шмат  цигаркового
паперу. Згадав, що Марiя благала колись його, щоб курити покинув: у грудях
у нього болить же. Тепер не скаже. Ех ти, життя! Нiяк не задушить!  I  вiн
закашлявся довго i з болем. Тодi пiдвiв голову.
   У хатi зовсiм уже поночi стало. Пiд вiкном протупали швидко ноги  чи┐сь
по мерзлiй землi. Грюкнули дверi сiнешнi,  потiм  хатнi  рипнули.  Увiйшла
Марiя. Зараз бiля помийницi на лавi взяла кухоль i обхлюпнула руки, а тодi
крутнулась, бiля кочерг на гвiздочку ганчiрку зняла й терла  мовчки  руки.
Тихона не бачила, видно. I, як ганчiрку  вiшала,  зiтхнула  вголос  чогось
важко. Потiм обернулась.
   - Ой! Хто-бо це? - аж злякалась i хвильне  ступила  крок,  вдивилась  у
сутiнi на постать.- Чи це ти, Тихоне?
   I чув Тихiн, як важко вона задихала.  Стояла  все.  Раптом  крутнулась,
згадала, що свiтло засвiтити треба. Шарила сiрникiв на карнизi, а нiяк  не
знайде,- де вона задiла ┐х? Так i не знайшла. Хоч i чув Тихiн, як шерхнула
була пачка пiд ┐┐ руками на карнизi. Ну хай, ще видно, вона  ось  поросятi
тiльки винесе, тодi засвiтить.
   Поночi бiля помийницi наготувала поросятi в цеберку й понесла. У Тихона
у вухах лунав iще ┐┐ голос стримано-хвильний. Угадував,  яке  в  не┐  було
зараз обличчя: мабуть, розгублене й  зчервонiле,  бо  побоялася  й  свiтло
засвiтити. Знову схилився головою. I чи довго,  чи  скоро  вдруге  рипнули
дверi, i на цеберцi дужка брязнула бiля помийницi.
   Тепер Марiя зараз пiдiйшла до печi й узяла  сiрники  з  карниза.  Потiм
узяла лампу на переднiчному вiкнi й пiдiйшла з нею до стола. Тихiн спитав,
пильно на не┐ дивлячись:
   - Тобi сiрники? Чи ти вже знайшла пачку? Де вона була?
   - У зарiчку. Мабуть, ще як топила, то вкинула. I саме сiрника  чиркнула
- обличчя як вирiзьблене. Тихiн тодi з  болем  скривив  губи  з  огидою  в
презирливу усмiшку й пiдвiвся з лави. Скинув  кожушок,  кинув  на  лавi  й
шапку. Сiв бiля лави на стiльцi. I вже потiм нi питав у не┐ нi про що,  нi
озивався.
   Марiя помiтила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала,
що й ┐й якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скiльки часу  вiн
у хатi, а вона не говорила ще. Хiба отак - мов  тiльки  оце  здумала!  Нi,
чу║, що обiрветься, що скаже не так, як хоче. I не знала - чи з жартом  це
сказати, чи з серцем. А! i чого вона отодi зараз, як поросятi  мiшала,  та
не наважилась, i поночi ж у хатi було. А може, то так вiн,наморився? Чи  в
хуторах що недобре почув?
   Мовчання гнiтило, i вона так, аби що сказати:
   - Кiнчили повiтку Химцi?
   Тихiн хмуро такнув по паузi. А перше нiж сказав це, подумав iз  злiстю:
"Понаравилось! Ще б рада  з  дому  чоловiка  геть  здихатися".  Закурив  i
затягся жадiбно скаженим самосадом. Кашляв глухо  й  довго,  з  хрипом,  i
харкав, з болем i злiстю, на долiвку. Вечеряти вiн не хоче. I мити  голову
теж. Марiя подивилась на нього довгим поглядом.  Що  це  з  ним  сьогоднi?
Штучно-здивовано знизала плечима.
   - Ще нiколи такий не був!
   - Да, не був,- кинув цигарку й знов замовк. Згодом  сказав:  -  Постели
менi, ляжу я!
   Марiя метнулася вiд печi, постелила,  як  завжди,  для  двох.  Аж  наче
зрадiла: мо, й справдi не зна║ нiчого? Може,  так,  занедужав?  Тихiн,  не
роздягаючись, лiг на постiль у чоботях на полу скраю. Одну руку пiд голову
заклав, а другою долонею закрив очi й затих.
   Ще довго Марiя по хатi вешталась. Пiдбивала тiсто в  макiтрi,  поралась
бiля печi. Але й вона нi вечеряти не сiла, нi чавуна з окропом з  печi  не
витягала,- не мила в той вечiр i вона голови.
   Була тривожна ще, а десь на самiм днi в грудях уже  пружилась  радiсть.
Весь день сьогоднi, як тiльки Давид пiшов, був вiн у мислi в не┐, з  мислi
не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. I в очах  у  нього  -
хiба ж не бачила Марiя, що в нього в очах? Як отодi, бiля полу,  обхватила
за голову, так стиснув руки ┐й, i весь тремтiв, i весь линув  до  не┐.  А!
вона зна║, чого вiн стримався тодi. Лунають у вухах i досi його речi в  ту
нiч:
   "Коли б ми з тобою в табунi ходили, ми б i не балакали про це". Думала,
ждала - здушить в обiймах. "А ми в громадi!.. Чи хочеш,  щоб,  як  собаки,
перегризлися..." О, вона зна║: усе то Тихiн! Все через нього. I  вперше  в
ту нiч думала без жалю про нього - хворого. Навiть хотiлось, щоб швидше...
А  потiм  i  вдень  знов  думала  про  Тихона.  З  тривогою  ждала,   коли
повернеться, бо ще сама не знала, як його стрiне.  Може,  як  стане  перед
очима, тихий i змарнiлий, з позападалими очима, з хрипом у  грудях,  може,
буде його жаль. Удень вона сама себе не знала:  i  жаль  було,  але  якось
по-дивному - i жаль, i нi. Як  смикала  солому,  на  розвернений  прикидок
подивилась i думала з сумом про Тихона. В конюшнi, як коня ляскала ласкаво
по ши┐: "Хто тобою оратиме, коли  Тихiн..."  I  не  додумала,  зiтхнула  з
сумом. А з-за конево┐ голови в темрявi конюшнi мов  учулося  -  "стiй!"  -
голос любий, i з-за конево┐ голови його любе обличчя: держить за повiддя в
руцi коня - новий хазя┐н. Але все ж була схвильована й  ждала  чоловiка  з
тривогою. I тодi, в хату як зайшла... А зараз - нi  вже.  Оце  дивиться  -
лежить вiн на полу нерухомо, i нiчого в не┐ до нього нема║. Хоч би отак  i
вмер. Десь тiльки глибоко - тихий-тихий жаль.
   Не скоро вже чув Тихiн, як вийшла вона в сiни й  засунула  дверi.  Ждав
принишклий, з заплющеними очима, i було хвильно. Але ось чу║ - пiдiйшла до
полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на пiл, тодi дмухнула на  лампу
й тихо лягла впоперек полу головою до стiни, у нього в ногах. У Тихона  ще
обiрвалося щось, i вiн востанн║ подумав: "Так, все  правда".  Довго  лежав
нерухомий у тiй самiй позi i в думках невеселих.
   Марiя, може, вже спала. Може, вже й пiвнiч, чи вже й до свiту  близько.
Тихiн закурив помацки в темрявi й ще думав. А як  кинув  докурену  цигарку
додолу: "Отак i я, як оця цигарка докурена:  тлiю  з  одбитими  печiнками!
Нiкому не потрiбний тепер! Ба - рiдний  товариш...  рiдна  жiнка...  Ну  i
нехай!" А вiн - недокурок. I стало вiдразу якось дивно байдуже.  I  втома,
мов теплим важким лiжником, укрила.
   "...А Марiя в ногах i, мабуть, розкрита ж?"
   Вiн звiвся в темрявi, вдивляючись у бiлу постать Марi┐ну в ногах. Гнiву
вже не було. Була така надзвичайна тиша в  душi.  Мовчав  хвилинку,  потiм
стиха:
   - Марi║, чого ти там лягла?
   Жiнка не обiзвалася, хоч i знав же вiн,  що  вона  не  спить.  А  може,
спить? Вiн пiдлiз на колiнах до не┐ i тихо в темрявi провiв ┐й по  обличчi
долонею. Чув - об долоню черкнули, трiпнулись вi┐. Вона звелась i кинулась
неспокiйно, з неприхованою огидою:
   - Не здумай ще лiзти до мене! Геть-бо!
   Тихоновi кров ударила в лице й  розлилась  по  ньому.  Чути,  захрипiло
дужче в грудях,- нагадало  йому...  Звiдкiлясь  iзнизу  в  груди  з  болем
ударило. Вiн ще помовчав. Враз прихилився до  не┐  близько  зi  скривленим
обличчям i процiдив крiзь зуби:
   - У, ти! Дума║ш - лiзу?!
   Марiю одкинуло назад не чутою ще нею вiд нього такою  страшною  лайкою.
Швидко й важко дихала, нестямно дивлячись на нього в темряву. I з  темряви
┐й до очей наближалися великi чорнi западини Тихонових.
   - Ти дума║ш, що я не знаю нiчого? Я знаю все! Одхилилася  ще  Марiя,  i
голос, зриваючись: .
   - Що ж ти зна║ш?
   - Усе! Пауза.
   - Ну, i знай! - сказала, наче з викликом. А вiдхилилася ще  -  боялась,
що вдарить. Аж зовсiм лягла горiлиць, спираючись на одкинутi  назад  руки.
Тихiн близько над нею. Хоч нiч, а бачить кожну  риску  на  ┐┐  напруженому
обличчi. I все воно таке чуже  й  таке  знайоме.  В  груди  хлипнуло,  мов
прорвало загату, не знане ще нiколи до не┐ почуття: до сво║┐ жiнки в першу
нiч по ┐┐ зрадi, в першу нiч, як одiпхнула. Самому гидко, .а не може.  Уже
схватив за плечi:
   - Лягай сюди! Раз ти така...
   Марiя шарпнулась i вдарила його в лице. Кинулась iз полу, та рука - хап
┐┐ за руку, а друга, розтопiрчена, в груди Марiю вдарила,  аж  ┐й  дихання
забило, по головi... i як упала з полу - ще й долi...
   Хiба вiн зна, що було долi?  От  сидить  на  лавi  розхристаний,  важко
дихаючи, з пониклою головою. За вiкном уночi - з пiснею молодь повз  двiр.
За повiтку зайшли, видно, бо тихше пiсня. I  стихла.  Чути  стало,  як  на
долiвцi бiля полу в темрявi щось билося бiле, розпатлане й тихо стогнало.

   XX

   Тiльки стало на  свiт  благословлятися,  ще  iншi  хати  сонно  плямiли
темними вiкнами (бо недiля ж i вдосвiта не вставали), а в Мотузок  у  хатi
вже всi були на ногах. Батько, взутий уже,  щось  за  пакуночок,  в  папiр
загорнений, бережно поклав  у  спiдню  кишеню  бокову  в  пiджацi.  Христя
сказала:
   - Та ховайте як слiд. Бо тепер на ярмарки такi митцi з мiста  на┐здять,
що незчу║тесь, як i витягнуть.
   - У мене не витягнуть! -сказав батько певно, але ще  й  поверх  пiджака
помацав рукою грошi. Одяг зверху свиту й пiдперезався туго паском. На  шию
башлик старенький. Мати скибку хлiба  в  чистеньку  ганчiрку  загорнула  й
поклала йому у вiдлогу башликову. Ще щось хотiла сказати, та чи не насмi║?
А врештi наважилась:
   - Може, грошi зостануться, набери ти Христi хоч абищо на кофтину. Дiвка
ж таки! А Христя, зчервонiвши:
   - Та, мамо, хоч би на коняку вистачило! - Хоч i знати було по очах,  як
же хотiлося ┐й на кофточку  ситцю  веселенького!  Такого,  як  ото  Галька
пiвнiвська набрала собi в кооперативi. Батько сказав:
   - Нехай уже колись. Як трохи на ноги станемо. Вiн узяв затим у кочергах
батiжок i пiшов iз хати.
   I всi пiшли проводити його. Навiть дiти побiгли, босi й розхристанi.
   - А, лишенько! Ну, куди  ви,  голiсiнькi?  -  завернула  ┐х  мати  була
строгенько, та згадала щось i подумала:
   "Хай, i дiтям треба" - i вже ласкаво ┐м: - Хоч у черевики  повступайте,
встигнете!
   Докiйка вернулась, а Петрик тiльки матерi "такнув" i пiдскоком босий по
бiлому морозу вже аж бiля загону.
   У загонi батько налигав телицю i вивiв.  Бiля  колодязя  зарипiв  звiд,
витяг у корито Давид свiженько┐. Напилась трохи. А мати пiдiйшла до не┐  й
тихо гладила рукою. Два роки жила в них.  Два  роки  доглядала,  радiла  -
корiвка, думала, буде...
   - Хоч не продавай же, старий, рiзникам. Продай у двiр  якому  дядьковi.
Скажеш: з-пiд корови якономiчесько┐, з-пiд нiмки.
   Батько:
   -Продамо-хто купить. Ну, помагай бо',- цьвохнув  батiжком  i  повiв  iз
двору. Ще й за ворота вийшла мати. На дорогу, мерзлу,  грудкувату,  ще  не
накочену, похитала головою:
   - Як вона й дiйде до то┐ Щербанiвки.  Нiде  ж  не  була  ще  в  далекiй
дорозi...
   Як зайшла в хату, Христя вже розпалювала в печi. Почала й стара на борщ
лагодити. Давид сидiв кiнець стола, рився  в  книжках  i  виписував  якiсь
цифри, помiтки на клаптику паперу (мав же сьогоднi в хатi-читальнi  робити
доповiдь про мiжнародне становище, то й вибирав цифри i складав конспект).
До виступу свого вiн ставився як-найуважнiше.  Бо  -  зумi║  зацiкавити  з
першого разу, тодi вже - пiвдiла.  Тому  так  рився  старанно  в  книжках,
забувши все навколо. I як  розвиднiлося  вже  зовсiм  та  погасили  лампу,
тiльки повернувся й пiдсiв до вiкна i знов за сво║.
   Вже аж коли витопили, мати сказала:
   - Ось годi вже тобi, Давиде. Усе з тими книжками. I як воно  голова  не
заболить стiльки читати. Може, вже обiдати будемо?
   - Хоч i обiдати.
   Всi були дома, бо в церкву вiд них нiхто не ходив- безбожники. Ще  мати
хоч у пiст таки говi║ раз i Докiйку  зводить.  А  вже  старий  та  молодi,
навiть нащо Петрик, а й той: "Народ затемнюють тiльки церквами тими". Мати
похита║ головою, пожурить нежурно сина, а сама: "Бог його святий зна║!"  В
кутку,  як  ще  тридцять  лiт  тому,  висить  "спас"  i  "матiр  божа"   -
благословення. Од часу полиняли, зчорнiли вони, i тьмяно  виступають  ┐хнi
сумнi обличчя. Скiльки - без числа хвилин, як усi злити в одну,- цiлий рiк
iз свого пiввiку, нi на мить не одхиляючись,  промолила  ┐х,  згорнувши  в
покорi натрудженi руки. I що ж дали вони? Поки вже дiти, махнувши рукою на
них, та не пiшли самi... тепер хоч молилась стара, та не  до  них,  не  до
богiв, а до тих згаслих у минулому болiв, i мук, i надiй, що десятками лiт
пiзнiми вечорами, раннiми ранками з очей сво┐х украпляла в зчорнiлi дошки.
Може, тому й обличчя на них такi рiднi й сумнi?..
   Обiдали - саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться  в
хату-читальню. Поки пообiдають.
   Але Давид зараз же, вставши з-за стола,  почав  збиратися.  Треба  йому
затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дiвчат забiжить -  запнулась.  I
разом вийшли.

   XXI

   У Кожушного в дворi перше, що кинулось Давидовi, це - в хлiвi  кувiкало
на весь голос порося, а з загороди через хвiртку дивилась  тоскними  очима
корова, потiм витягла шию й ревла, аж сумно.  Чи  голодна,  чи  ненапо║на.
Дверi сiнешнi стояли вiдчиненi й хатнi тiльки прихиленi, а не на засувi.
   А як зайшов,- посеред хати Тихiн у кожушку, розстебнений i  без  шапки.
На Давидове "здрастуй" вiдповiв глухо, мов  то  в  пустiй  хатi  луна  вiд
Давидового ж голосу. Потiм узяв шапку  з  лави  й  рушив  до  дверей  повз
парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона  за  руку  i
спинив. Той не вирвав руки.
   - Що з тобою, Тихоне?
   Тихiн глянув хмуро на товариша й одвiв погляд - упав десь у куток  бiля
помийницi. Давид пильно, з неспоко║м дивився на нього: зблiдлий i  ще  мов
дужче запали очi. В хатi бiльш нiкого не  було.  Блиснула  догадка.  А  як
тiльки Давид оглянув хату, побачив постiль розкидану на полу, збиту солому
бiля полу, то вже не мав сумнiву, з тривогою казав Тихоновi:
   - Ти здурiв, Тихоне! Бив Марiю, мабуть? Тихiн важко  глянув  на  Давида
хмурими очима, i в них блиснула й до нього зненависть.
   - Ну?!
   Давид журно хитнув головою. Тодi Тихiн вирвав руку й пiшов до дверей. А
вслiд йому Давид палко:
   - Та, Тихоне! Брехнi ти повiрив ото!
   Тихiн спинився бiля порога й пильно глянув спiдлоба. Давид  подався  до
нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. I не думав, i  не
гадав нiколи вiн, що  Тихiн  отакий  легковiрний:  хтось  белькнув  дурним
язиком, а вiн уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло ┐х  позавчора
ввечерi. Але чи ма║ вiн його, Давида, за  товариша,  чи  слово  для  нього
його, Давидове, не полова? То хай чу║: вона отам на полу всю нiч спала,  а
вiн отут на лавi. I в думцi в нього не було.
   На його обличчя довго й пильно дивився Тихiн. Чи чув що, бо весь був  в
очах, жадiбно ловив, як ворушились Давидовi уста, рвучи слова, як  погляд,
одвертий, i ясний, i трохи з докором, лився теплим  промiнням  крiзь  його
очi аж у груди. Чув, як одтавало серце. I  перше,  чим  стукнуло,  ламаючи
рiвний ритм, це радiстю, що глянула  з  очей  запалих.  Мовби  загубленого
безвiсти товариша раптом зустрiв i про загублену (лiта тому, дарма що одну
нiч) безвiсти любу дружину звiстку принiс вiн: що жива, що любить.  Раптом
здригнулись риси й застигли в невимовнiй  муцi,  а  з  грудей  глухо  i  з
стогоном вирвалось:
   - Що ж я наробив?
   Чом вiн, Давид, учора ввечерi - де вiн був? Як тут у хатi ┐х було  дво║
та третiй, сатана, пiдiйшов iз-за спини й над ухом прихилився.  А  до  не┐
пiдбiг, мабуть, та цитьнув.
   - Ну, вже ж Марiя казала, невже ти ┐й не повiрив? - Давид це.
   Тихiн замислився, згадав Марiю вчора. Ще пiдозрiло глянув на  товариша.
Нi, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. I
вiн розповiв Давидовi про все, як було вчора.
   Найперше - це така б, здавалося, дурниця, сiрники  шукала  на  карнизi,
щоб засвiтити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не свiтити
┐й. Нащо це було ┐й треба? Ще Тихiн  задумався.  Давид  його  заспокоював.
Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачi людини.
   - А ти ┐┐, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихiн поник головою. Не
зна║ Тихiн,. де вона зараз. Уночi, вчора, зна║ ще, бив на полу,  i  як  же
бив ┐┐!.. Скотини не бив отак зроду. Потiм упала додолу вона,  далi  -  не
зна║ вже. Так наче сниться йому, що сидiв вiн  уночi,  а  вона  билась  на
соломi й стогнала. А коли встала? Де подiлась? - не зна║. Може, саме тодi,
як, на стiл упавши головою, лежав... i до самого свiту отак. А глянув - не
було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув  уже  -  корова  реве:  нi
давано ж у нього ще нiкому, нi наповано.
   - Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?
   - Пiду, може, простить! Ну як же розум втратив! - сказав Тихiн.-А вона,
мабуть, у сестри Лукi┐, на тiм кра┐ села живе. Якщо в  сестри,  то  добре.
Треба зразу ж сходити та розповiсти ┐й  усе.  Це  сьогоднi  ж  треба  буде
зробити.
   - Ну, а на хуторах же, що там? - по невеличкiй паузi спитав Давид.
   - Та в хуторах добре,  Давиде!  I  гостинець  тобi  ║.  Вiн  розстебнув
кожушок i витяг iз боково┐  кишенi  пiджака  клейончастi  палiтурочки  вiд
записно┐ книжки, дiстав звiдти "облiкову картку"  на  коня  i  з  не┐  вже
клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидовi  мовчки,  тiльки  очима
пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушнiренкiв з допру.
   Давид жадiбно вп'явся в нього вiд слова до  слова.  Хмурний,  потiм  аж
блиснули очi.
   - Тихоне! Ти зна║ш, що це ти принiс?
   Тихiн - примружено з усмiхом, i мовчить навмисне.
   - Оце, брат, ┐м - капут! Оце та ниточка, що до  клубка  доведе:  тут  i
фiнагента, що вбито, згаду║, i конi... Прiзвище одiрване саме Кушнiренкове
- скурив Iлько, видно. Ну, то, брат, на те  й  наукова  експертиза  ║.  Тi
взнають, хто писав.
   - Казав, щоб нiкому,- та║мно й хмуро сказав Тихiн.
   - Ну, ясно!
   Давид мовчки й обережно сховав листа аж пiд шинель, аж у спiдню  кишеню
пiджака й весело тодi Тихона по плечу вдарив.
   - Тепер живемо, Тихоне!
   Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Нi, ще Кожушний з кишенi
витяг газету. На хуторах дiстав.
   - Оце до речi, за яке ж число? -  найперше  кинувся  Давид,  але  Тихiн
сказав:
   - Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де "Селянське життя".
   Давид перегорнув газету й глянув на ту сторiнку,  що  Тихiн  вказав.  I
враз аж загорiвся вiд радостi, вiд несподiвано┐: в газетi був надрукований
його перший допис, що вкинув на поштi  ще  зараз  по  при┐здi.  Говорилось
стисло в ньому про життя в глухiй Обухiвцi, за  паровий  млин,  що  в  КНС
Матюха з компанi║ю вiдвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все
було надруковане, вiд слова до слова. Давид,  хапаючись,  ковтаючи  слова,
перечитав усе, потiм одiрвав очi й на товариша радий i зчервонiлий глянув.
   - Сьогоднi й прочита║мо! - казав весело.- Хай знають, що  не  в  нетрях
десь живемо, а в радянськiй республiцi!
   Тихiн закашлявся тодi i, може, через те не сказав нiчого.
   Потiм удвох вони подавали худобi. Ще порося кувiкало, як  уже  були  до
ворiт пiдiйшли. Тихiн вернувся  в  хату  й  через  хвилину  винiс  йому  у
цеберцi. Схлюпнув потiм на руки з корита бiля колодязя й догнав Давида вже
на вулицi. Той пiджидав i, ще ждучи, посмiхався вже чогось. А як  пiдiйшов
ближче Тихiн, сказав веселенько:
   - А в тебе вже, Тихоне, й пика в дертi! Це ж iще тiльки поросятi винiс!
   - Та невже й на пицi ║? - Тихiн витер  лице  заполою  кожушка,  а  тодi
зiтхнув, уронив невесело:
   - Ех, як-як, то не тiльки пика в дертi буде, а й голова в тiстi!
   Iшли потiм i мовчали.

   XXII

   I просто на вулицi бiля  хати-читальнi,  й  на  ганку  вже  людей  було
чимало.  Бiльше  мододь.  На  вистроченi  узорнi  груди  святкових  свиток
повиставляли дукачi дiвчата, а з-пiд квiтчастих хусток  маковiють  обличчя
на сонячному морозi. Хлопцi з-пiд шапок повипускали кучерi.  Гамiр,  смiх,
голоси... А над усiм - насiнням, як коники в травi, трiскотять. I на землю
лушпиння цвiтом бiлим сиплеться.
   Бiля ганку стояв гурт чоловiкiв, бороданiв. Саме дядько Гордiй  щось  у
колi ┐х промовляв. А скоро вгледiв  Давида  з  Тихоном,  як  тi  пiдiйшли,
спершу пильно був глянув на обох i чомусь зрадiв. Сказав весело:
   - Ну, Давиде, хоч стiни розпихай! Уже i в хатi повно!  Хтось  iз  гурту
застерiг дядька Гордiя в жарт:
   - Хоч не лякай, Гордiю. А то вчора ремонт зробили, а  ти  вже  й  стiни
розпихати? Ще одкинуться!
   - I вони тут, прийти зволили,-стиха й навмисне важко, мов не сказав,  а
викорчував iз себе молодший Пiвненко й хитнув  головою  на  ганок,  де  на
лавцi сидiли: Гнида Якiв, Книш, крамар i iншi з ┐хньо┐ компанi┐. Стояв  на
ганку й Тягнирядно iз здоровенним костурякою  в  руцi.  Матюхи  тiльки  те
було.
   - Що ж,  прийшли  -  хай  послухають,сказав  Давид,-  тим  паче,  що  й
послухати буде що!
   - Може, ║ що?
   За Давида Тихiн вiдповiв, стояв ближче до Чумака:
   -  к,  в  газетi,  в  "Голосi  працi",  пропечатали  за   них.   Селяни
зацiкавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочита║ в  хатi.  Тодi
запихкали дужче цигарками, докурювали й потiм повалили за  Давидом  та  за
Чумаком, потовпились через запруджений ганок у хату.
   Якiв Гнида вслiд ┐м, струснувши лушпиння з полушубка на помiст, кинув з
насмiшкою:
   - О, культпросвiт пошвендяв!
   Але це було зовнi. А глибше десь - спершу дивування, далi  аж  неспокiй
ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном - разом!  Що  за  чортовиння
отаке! Невже й жiнка не помага║? А план же його як тепер буде? Вiн  так  у
задумi й пiдвiвся i з Книшем, Тягнирядном та з  iншими  пiшов  за  ними  в
дверi. Чув вiн, що газету стiнну якусь  будуть  зачитувати,  ну,  треба  й
йому: "Може, доведеться й закрити цю лавочку".
   В хатi не як було й повно ще. То дядько  Гордiй  просто  недооцiнив  ┐┐
мiсткостi. I тут, як  i  надворi,  лузали  насiння,  курили,  аж  дим  уже
коромислом, i балакали шумно. I що при║мно вразило Давида - це те, що були
в хатi й бороданi, й жiнки лiтнi. Хоч небагато, хоч з найбiдовiших, але  ж
- це вперше.
   Он скраю, на ослонi,  з  Христею  та  з  Зiнькою  сидить  i  пiвнiвська
невiстка, жiнка Андрi║ва, i пвга-вдова.
   Як зайшли чоловiки, всмiхнулась пiвнiвська ┐м назустрiч:
   - Чи ви не виганяти нас лiзете?
   - О, таких молодиць тiльки  подавай  нам!  -  хтось  iз  чоловiкiв  теж
весело. А дядько Гордiй поважно до жiнок стиха:
   - Тiльки ж ви глядiть тут, не вухами ляпати прийшли. Голосуватимемо, чи
що, глядiть же й ви!
   - Та вже ж!
   На Зiньку впав Давидiв погляд. Вiн усмiхнувся ┐й  з  вiтанням,  а  вона
ясно обдала очима парубка, потiм усмiхнулась тихо, немов iз  журою.  Потiм
очi задуманi стали. Давид iще пробiг очима по товпi. I ген на ослонi купка
жiнок: стара Карпенчиха, ще якiсь. А мiж  них,  як  мiж  колоссям  стиглим
квiтки, дiвчата. В барвистих хустках, якi в стрiчках червоних. Шум у хатi,
присне смiх дiвочий, i над усiм, як i там, надворi, мов  коники  в  травi,
насiння трiскотить i лушпиння на помiст бiлим цвiтом сиплеться.
   Пiд стiною на ослонi, поруч iз Нюркою, прибраною й нафарбованою  -  "на
повному фасонi", сидiла... Давид аж очима клiпнув. Нi, вона-таки, Марiя. У
великiй хустцi картатiй, видно, в сестринiй, бо Давид нi разу ┐┐  в  такiй
не бачив, трохи блiда i з глибоко запалими очима. Вона  удавано  весело  й
жваво говорила з сестрою Лукi║ю та з Нюркою, а очима все на дверi. I знати
- аж од дверей нiс на собi Давид ┐┐ погляд, а це  тiльки  вловив.  I  щось
було в ньому, вiд чого парубок швидко вiдвiв очi.
   На вiльному ослонi скраю сiв, а далi залiзли: дядько Гордiй,  Пiвненко,
ще чоловiки. Тихiн бiля Давида сiв. У проходi попiд  стiною  до  крайнього
вiкна, що близько стола, пiдiйшов Гнида  й  сiв  на  лутцi.  Закотив  полу
полушубка i з штанiв дiстав насiння, став лузати. Книш сiв  на  передньому
ослонi, де вже весело гомонiли крамарева Паша, Ганна Iванiвна з чоловiком.
Тягнирядно стояв iз сво┐м костуром, до стiни прихилившись, неподалеку  вiд
Гниди., здоровенне, як не до стелi,  одоробло.  У  дверi  ще,  чути  було,
валила молодь. .Шумно, весело.  Попiд  руками  шниряла  малеча,  пролазила
наперед i розташовувалася на пiдлозi,  аж  декого  до  самих  нiжок  стола
приперли.
   Гнида визвiрився на них: "К чорту  звiдси!"  Але  ззаду  голос  твердий
дядькiв Гордi┐в:
   - Хай i дiти! Сидiть, хлопцi!
   З друго┐ хати винiс Яким на руках, як скатертину  бiлу,  великий  аркуш
розгорнений i поклав на столi. Край один звис -  видно  на  ньому  червоне
намальоване щось i написано. "Газета",- пролопотiло по  натовпу.  А  серед
малечi - рух, подались обличчям до стола.
   - Що воно таке? - питався якийсь.
   -  Хiба  ти  не  бачиш?  -  вiдповiв  Петрик  Мотузчин.-  То  ж   сонце
намальовано, що воно сходить. Це нашi хлопцi газету зробили.
   Яким, урочистий сьогоднi, гукнув на хористiв. Вибирались iз натовпу,  з
коридорчика повалили хлопцi, дiвчата й шикувались, сплiтались у  вiнок  за
столом. У дверi знадвору ще валили.
   До Тихона Давид прихилився i стиха сказав щось. Той рвучко  повернувся,
глянув по хатi через голови, знайшов. I довго дивився на  не┐.  Щось  саме
говорила з молодицями й смiялась.  I  хоч  вiн  бачив,  що  смiялась  вона
силувано, але ж смiялась, але ж прийшла... Стрiлися поглядами, в  очах  ┐┐
блиснула зненависть. Тихiн одвiв сво┐ вiд не┐ i опустив. I вже потiм i чув
усе, i бачив, як крiзь туман, мов то десь далеко,- i шум, i  голоси.  Лише
як гаркнув хор "Iнтернацiонал", а все  навкруг  рухнулось  i  завмерло,  i
Тихiн пiдвiвся. Очi на Якова саме впали. "От сволоч же отака: i з лутки не
встав, i шапки не скинув!" Потiм, як  стих  уже  хор,  всi  сiли,  а  щось
говорив Яким. I кинувся Тихiн лише вiд вигуку:
   - Гнида Якiв! - це поспiшав Книш  чергу  захопити  кандидатом  сво┐м  у
президiю.
   Записав Яким. Але Гнида лише оком обвiв збори i вже знав, що провалять,
бо ж народу з його табору була тiльки купка. Тому й зняв свою кандидатуру,
мовляв:
   - Не хочу, бо це зiбрання якесь пiдозрiле!  Яким  iз  виразом  великого
задоволення закреслив його прiзвище. Навiть олiвця був послинив  -  забув,
що хiмiчний.
   Назвали ще iмення: Чумак Гордiй, Мотузка Давид, Кожушний. З хору  хтось
iз молодих жiночих голосiв:
   - пвга Сiренко!
   Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився,
i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не  пiдводячись  i
збентежено, пвга сказала:
   - Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який!  -  а  в
хор комусь, бо не пiзнала: - А вам стидно з старо┐ жiнки смiятися!
   Виткнулась Зiнька з-за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi пвзi сказала:
   - Та я, от ┐й-право, без смiху!
   - Iди, пвго, тепер же равноправi║! Уже чоловiки тепер i жiнок не  мають
повного права бити! - щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок  умовляв:  "Ну  й
посидь, яке страшне". Але пвга розсердилась:
   - Iди, як ти розумна!
   - Пiвненко Химка! - тодi гукнув хтось iз чоловiкiв.- Не доки  ж  будемо
справдi возжатися.
   Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба,  то  й
пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це  свiдчила.  Нi,  на
цей раз Чумак i Давид пройшли,  Кожушного  провалили,  бо  хотiлось  Химку
багатьом  провести,  а  Христя  з  Зiнькою  в   хорi   справжню   агiтацiю
передвиборну провели за не┐. Зайняли мiсця:
   Гордiй посерединi, Химка,  соромлячись,  рожева,  пройшла  пiд  реготом
Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не  насмiлюючись
глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив ┐┐: "Чого ти, мовляв,  сидиш,  як  та
квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.
   Оголосив голова - Гордiй - повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида  про
мiжнародне становище, читання стiнно┐ газети, i ще ║ газета  з  мiста,  то
прочитають, дещо ║ цiкаве й для них, обухiвцiв.
   Далi оглянув пильно збори.
   - Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.
   Хто зам'явся,  хто  покинув  лузати.  Навiть  Гнида  Якiв  струснув  iз
полушубка лушпиння, уважний - як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм
демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi  подав,
набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку,  губами  дмухаючи.  Став  знову
лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.
   Гордiй похмурився, а лише те сказав, що - звiсно, хто  несвiдомий,  хай
луза║. I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм  до  Давида
хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя  молодi,  i  в
бородах, i бiля стола дiтвору.
   Став говорити.
   Спершу трошки про хату-читальню: нащо вона та що  в  нiй  робити.  Далi
зв'язне вiд цього й  до  огляду  мiжнародного,  як  i  внутрiшнього  стану
кра┐ни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi
барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як  траплялися  якi  "консерватори",
"бюджет", кожне  з'ясовував.  Найдовше  зупинився  був  на  господарському
життi; на збiльшеннi  продукцi┐  -  i  в  промисловостi,  i  в  сiльському
господарствi. Наводив  цифри,  щоб  порiвняти  з  дово║нним  рiвнем  та  з
двадцять першим роком. Дуже великi числа,  як  мiльйони,  задля  наочностi
перетворював на живi  образи.  От,  скажiмо:  хлiба  стiльки-то  мiльйонiв
зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу  подiлити,  он
по скiльки впаде...
   Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що  воно
║ в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи:  Англi┐,  що  ворожа  до  них,
Америки. I все ж робилось аж  спокiйнiш:  не  в  ладу,  значить,  i  вони,
буржу┐, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали.  Бадьорiш  ставало:
якщо те правда, що каже,- справи добрi! I можна вiрити: от продподаток  же
полегшав, де на кого й зовсiм нема - пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш
дивились на Давида i вуха уважнiше  слухали.  Думали:  "А  що  ж,  i  дуже
просто, може, й правда, що матерiя  скоро  подешевша║,  що  переселенський
фонд якийсь ║, що кредит одкрили для бiдноти".
   Як закiнчив  Давид,  посипались  запитання.  Знати  по  них  було,  яка
цiкавiсть у селян про життя, не лише ┐хн║, обухiвське, а й про життя цiло┐
кра┐ни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як  живуть
робiтники - може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.
   Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було  останн║,  вiдчув  трохи
втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i  ще
казав так:
   - А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на  життя  цiло┐  кра┐ни,  й
побачили, як зроста║ вона та розвива║ться в нове  щасливе  життя,  давайте
згада║мо, як ми живемо. Чи й ми  так?  Адже  ми,  наша  Обухiвка,  одна  з
мiльйонiв отих часток, що з них склада║ться республiка. А ┐┐ життя  мусить
бути нашим життям, а наше-┐┐.
   Це перед ним на  столi  стiнна  газета  самими  ними  -  хлопцями  -  й
написана. У нiй намагались показати життя, яким воно ║: гарне,  погане.  В
нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
   В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:
   - Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайте┐ Дiтвора бiля стола  -
аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.
   Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька  спроба
розв'язати    найболючiше    питання    обухiвське    -     невпорядковане
землекористування. Селяни пильно слухали: все до  дiла  писане  було  -  i
земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним
словом, чого б i краще, та... Тiльки махали рукою:  хiба  ж  у  них  цього
можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи... Он уже Тихiн
добивався ж землi, як-як не видно - пiде вже навiки на  свою  норму...  Це
все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi  було  про  лiси,
про кооперацiю...
   Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А
говорилось не про його кооператив, а  взагалi  за  якийсь,  що  сто┐ть  на
майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця  з  зеленими  дверима.
Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.
   У хатi смiх - догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
   - Це що таке за насмiшка?! - i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.
   - Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi  нiколи  не  було  вонючих
оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це,  може,  десь  було.  Де  правлiння,
може, з крамарем - родичi або покумалися.
   По хатi ще дужчий смiх - знати, куди Гордiй стрiля║: в Губаренка  Гнида
й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв
порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.
Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий,
i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид  глянув  гостро
на Гниду й сказав йому:
   - Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi.  А  я  ось  найду
тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi".  Дай  ось  тiльки  стiнну
газету дочита║мо.
   Цi слова на Якова - як холодний душ на  голову:  вiн  притих  одразу  й
одiйшов до вiкна.
   - Ану, читай,- уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i  невесело.
Потiм, як уже Давид читав далi про  якихось  дiвчат,  що  до  баби  Упирки
ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв -  ┐й  носять,-
ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над  вухо  йому
сказав. Той зараз i  полiз  у  натовпi  до  дверей,  а  ззаду  тодi  голос
хриплуватий, як бува║ пiсля кашлю, жiночий:
   - Це безобразiяп Я буду жалiтися! - Нюрка бабуню свою одстоювала.
   - А що, неправда? - хтось.
   - На тебе жалiтися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!
   Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще вiршик один  був,
була й байка - це хтось пiдслухав, як уночi через вулицю  обшарпана  школа
┐хня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти i ледача, i  з  тебе
користi людям нiяко┐, а пофарбована, а я  дiтей  розуму  навчаю,  а,  бач,
обшарпана яка". Не знати потiм - чи автор не змiг за церкву вiдповiсти, чи
сама церква закопилила губу й не схотiла з обшарпаною сусiдкою балакати, а
тiльки тим i закiнчилось: вийшов  сторож  дiд  Софрон  i  бовкнув  годину.
Церква позiхнула й. стала дрiмати. А школа ще довго з  сумом  дивилась  на
темнi стрiхи й думала: "Де ж правда в свiтi?"
   I врештi заклик: "Пишiть усi  в  стiнну  газету".  На  цьому  газета  й
скiнчилася. По хатi загомонiли - дiлилися враженнями, дiтлахи аж  на  стiл
лiзли: якийсь малюнок побачили цiкавий. Петрик аж  головою  крутив  -  ой,
мовляв, i намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потiм поволi
стихати стало в хатi й стихло. Бо знов витяг Давид з  кишенi  аркуш.  Якiв
насторожився, а Давид знов, перше нiж читати, коротенько сказав:
   - Це ми сво║ життя  бачили,  обухiвське:  темне,  глухе  i  до  безкраю
погане. Але не скрiзь же таке.- Вiн прочита║ ось, не вибираючи  з  газети,
про життя iнших сiл, та й хай подивляться. I це не за горами ж. От у  селi
Ковалiвцi,  це  як  на  город  ┐хати,  сорок  верст  звiдси,   провадиться
землеустрiй  i  переходять  на  многопiлля.  В  якiйсь  Гарбузiвцi   школу
одремонтували. В мiстi Сорочинцях комуна  "Маяк"  пустила  всi  три  млини
водянi на Пслi, що до того стояли. Ну,  а  це  десь,  правда,  i  на  ┐хню
Обу-хiвку схоже,  п'яний  голова  сiльради  зайшов  на  делегатськi  збори
селянок i став матюкати усiх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму  й
одремонтована.
   - А ось i про нас,- сказав Давид,пишуть у  газетi,  щоб  не  ми  тiльки
знали, а всi, хто чита║, вся Укра┐на. Вiн почав читати:
   - "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району..." - але  й  замовк,  бо
враз, мов хтось штовхнув iз сiней, колихнувся вiд дверей натовп i  в  хату
влетiв Матюха. На  ньому  шапка  кудлата  була  збита  на  потилицю,  пика
червона: ось-ось, здавалося, репне на нiй шкура. Всi з острахом одхилялись
од нього й давали дорогу. Бiля першого ослона  став  i,  побачивши,  що  в
руках Давида не "контрреволюцiя",  а  справжня  друкована  газета,  мовчки
дививсь, хоч i грiзно та спiдлоба. Вся постать говорила без слiв: "Ану-ну,
чим ви тут займа║тесь?" Якiв прихилився до нього й почав щось говорити.  З
ослона Книш глянув на  нього  й  похитав  головою.  Мотузка  пождав,  поки
затихли всi, i знов почав:
   - "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району.  До  залiзницi  двадцять
п'ять верстов, до повiтового мiста - сiмдесят. Колись i в Обухiвцi  шумiла
революцiя: одiбрали землi панськi та в  куркулiв,  усi║┐  до  трьох  тисяч
десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхлiборобиш на нiй, та  ще
бiдняковi з шкапиною. Де ближче, ту куркулi захопили собi. Ще з  весни  на
землеустрiй зiбрались були обухiвцi, i приговора частина села  склала.  Та
десь приговора  того  й  вiстi  нема║.  к  в  Обухiвцi  артiль  у  лапках,
мошенством млина парового, що в КНС в орендi  був,  собi  захопили:  це  -
голова сiльради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко  та  куркуль
Книш. Деруть iз  селян  фунти  дорогого  мiрчука  (шiсть  фунтiв),  тiльки
стогнуть тi, а вони наживаються, А влада спить в Обухiвцi. Ба нi, то спить
сiльрада з замкненими дверима з ранку до ночi. А голова ┐┐ з ранку до ночi
п'║, не вихмеля║ться, з компанi║ю. Б'║ пики селянам, як колись урядник,  а
його пiдручним - на все .права й воля. Доки ж це буде?"
   - Оце й усе,-сказав Давид i поклав газету. У хатi й досi тиша, i навiть
дихання зата┐ли. Матюха, мов остовпiв,  стояв,  не  рухався.  Чи  це  йому
сниться? Ворухнув рукою - ворухнулась. Нi, вiн не спить. А то  Давид  щось
говорить... I враз очуняв Матюха, знов до  обличчя  прилила  кров,  i  вiн
рвучко подався до стола й крикнув хрипло:
   - А! так ти власть пiдривати! Хто тобi розрiшав?! - i грiзно  насувався
на Давида. Той схвильований, але твердо вiдповiв:
   - Читати орган губвиконкому та губпарткому - на це  дозволу  вiд  тебе,
Матюхо, менi не питати!
   Матюха смикнувся, але щось мов за  поли  його  схватило  й  не  пустило
вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув,  що  за  цю
мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити,  а  не  зведе
руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:
   - Ну, ти ж гляди! Знай! -  i  швидко  одвернувся,  а  на  Гниду  та  на
Тягнирядна теж гнiвно:-Ходiмо!
   Натовп захвилювався i почав  i  собi  виливатись  у  дверi.  Найостаннi
вийшли Давид з товаришами.

   XXIII

   Хоч селяни й казали Давидовi: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" - але
Давид iз захопленням i радо дивився на ┐хнi обличчя,  що  на  них  в  очах
крiзь забитiсть та заляканiсть i щось нове виступало, якась надiя. Це ж на
┐х власних очах Матюха -  грiм  та  блискавка  на  Обухiвцi,  ба  на  весь
Щербанiвський район колись, що матерi дiтей замiсть вовком та ним лякають:
"Цить, он предсiдатель iде!" - це ж вiн сьогоднi на людях оторопiлий стояв
перед Давидом, а вдарити не посмiв. I тодi на сходi -  пригадувалось.  Нi,
значить, i вiн то лише для них був "цар i бог". Не наривався нi  на  кого,
а, бач, нарвався... I в газетi здорово пропечатано.  Селяни  кожен  сво┐ми
очима дивився, як там написано: "Матюха п'║, гуля║". I за млина  парового,
й за Гниду. Це ж уся Укра┐на чита║. I влада вища знатиме.
   Довго не розходились бiля хати-читальнi й потiм ще купами  стояли  бiля
ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше,
смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:
   - Та що ж, справдi! Де ми живемо - на планидi якiйсь  чи  в  Радянськiй
республiцi? Люди он, бач, а ми що ж - не люди?!
   Хтось скаже:
   - А що ж ти ранiш махав рукою?
   - Нема що за ранiш згадувати! I зараз не  пiзно!  ...Уже  сутенiло,  як
Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й  на  воротях  дядько  Гордiй
застерiг:
   - Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.
   I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде,  до  нього  зайдуть.
Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у  Щербанiвку  дума║
Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його  не  було  в  гуртi.  А
хтось сказав, що бачив - на той куток пiшов кудись.
   Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.
   Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то -  пусте.  Ну,  що
вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi - теж  чорта
з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну,
а й те подумав: бiс ┐х зна║. Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви  та
покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила-трiйчатки й поставив у  кочергах.
А пiд лавою сокира - хай тiльки поткнуться!  Батько  вже  дома  був,  саме
обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.
   Спитав стривожено:
   - Нащо ти, сину, вила  в  кочерги  ставиш?  Давид  трохи  зам'явся:  не
хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся  i,  зовсiм  мов
весело, сказав:
   - А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
   Мати аж руки згорнула - як у благаннi:
   - Не доведи господи! На цього вже як i трудно  стягалися,  не  дай  бог
заведуть, тодi хоч у яму лягай.
   Батько сказав хмуро:
   - Треба запори поробити,- завтра до коваля сходю. А на цю нiч  у  яслах
ляжу.
   Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.
   Приходив Гордiй Чумак iз сво┐ми списками. Тихона не було. I на  дiм  до
нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору  i  кiлочок  застромлено.
Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.
   Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли  з
Давидом, а потiм пiшов. Та  ще  й  знадвору  постукав  у  вiкно  й  сказав
Давидовi:
   - Не сиди отак проти вiкна!
   Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.
   В хатi вже поклалися спати.  Прибiгла  з  вулицi  й  Христя,  рожева  й
весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла - борщу ┐й  не  хотiлось.
Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.
   По паузi сказала стиха:
   - Сьогоднi Зiнька така сумна була.  Питала  мене,  чи  правда,  що  ото
балакають?
   Парубок схвильований глянув на сестру.
   - Що ж ти сказала ┐й?
   Христя повела плечима.
   - Сказала, що я не знаю.
   Давид задумався. Може, в  мислi  стала  перед  ним  постать  дiвчини  з
великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч,  i  заплакана.
Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли  жита  пахучi,  буйно-зеленi  в
тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi,- i  сумно,  i
радiсно. Чу║, як молода кров перелива║ться... А в житi - вони. Брови в не┐
вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками  спустилися,  як  стомленi
крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в ┐┐ задуманi очi...
   Низько схилився на руку парубок.
   Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм
в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:
   - Ех, Христе! Не зна║ш ти нiчого!
   ...Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець  стола
i щось швидко натхненно писав.

   XXIV

   Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг.  Але  в  Щербанiвку
┐хати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти,
щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти .та  грошi,  позиченi  на  коня,-
тридцять карбованцiв,- оддати Чумаковi.
   Цей день так i минув: бiля воза до обiду провозилися, по обiдi в  клунi
вiяли зерно.
   А вранцi другого дня вже серед двору стояв викочений вiз з-пiд повiтки,
i на нього мiшки складали.
   З хати вийшла мати й гукнула снiдати.
   Сидiли вже круг столика посеред хати, як раптом дверi  одчинилися  i  в
хату увiйшов Тихiн, вiн був  iще  блiдiший,  як  досi,  i  очi  ще  глибше
позападали. Бiля порога зняв шапку й не проходив  далi.  Вийняв  з  кишенi
якийсь аркуш i тодi вже пiдiйшов i поклав на лавi. Довiдався, що ┐де Давид
у Щербанiвку, та й занiс оце.
   Старий Мотузка сказав:
   - Сiдай до нас снiдати, Тихоне.
   Тихiн подякував. Але ж i Давид глянув на нього щиро, iз  спiвчуттям,  i
теж кликав. А Христя пiдвелась i з-пiд лави стiлець витягла, поставила для
нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тодi Тихiн мовчки  поклав  шапку
на лавi i сiв до столика.
   пли якийсь час усi  мовчки,  не  знаходили,  про  що  балакати.  Старий
Мотузка був похвалився, що  коня  вiн  купив  на  ярмарку.  Тихiн  байдуже
спитав, за скiльки та яких лiт. Сказав старий Мотузка. Але  потiм  уже  не
знав бiльш нiчого казати, хоч усi  думали  про  одне.  I  мати  перша,  що
думала, спитала:
   - Може, в тебе, Тихоне, нема║ дома хлiба печеного? То дамо. А на завтра
- хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.
   Тихiн сказав, що про хлiб не зна║ вiн - чи ║, чи  нема  Знову  мати  по
паузi опитала:
   - А не приходила?
   - Нi,- сказав Тихiн i поклав ложку,не приходила, i сам ходив до не┐, то
не показалась i на очi. I скриня ж iще тут.
   Вiн говорив стиха й важко, мов не слова, а камiння вивертав.
   - Хто його зна║. Як скринi не бере, може, ще й одума║ться!
   Тихiн похмурий i задуманий мовив тихо, наче сам собi:
   - Е, вже нi! Не одума║ться! До Упирки вчаща║, усе виворожу║ щось. А там
невдовзi злига║ться з кимсь...
   Давид аж звiв голову й ложку поклав. Цiкаво йому, що  то  за  Упирка  в
них.
   - Баба собi така, нiяк ┐┐ трясця не вхопить,- знехотя  сказав  батько,-
знахурка. Вже не одну дiвку та молодицю спортила. А було, що на  той  свiт
заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тiм кутку села. Самогонщиця Векла,
Хома-бiженець у не┐ за апаратчика, не то  приймак,  не  то  наймит.  Та  й
живуть так: самогон та ворожiння. Морочать народ!
   - Не кажи так, старий. То баба знающа,-сказала  мати,-  хiба  як  i  ми
пiшли до не┐ з Мокриною за конi тодi, хiба  не  вгадала?  "I  не  шукайте,
сказала, не знайдете коней". А вкрали - випало на картах - про┐жджi якiсь,
начеб цигани. Випав i недалекий один, хто видавав ┐м. "I  повели  на  схiд
сонця, туди й шукайте",- сказала.
   Батько аж плюнув роздратовано й пiдвiвся вiд столу.
   - От iще дурна така, а й стара вже. "На схiд  сонця",-  перекривив  вiн
жiнку.- А найшли де Гордi║вого коня? На схiд сонця? Як у  Яреськах,  це  ж
зовсiм у другий бiк. Та ти й те знай ще, що в  не┐  й  притон  отих  самих
конокрадiв. Хома ж перший. А Кушнiренко, як був, i днював, i ночував  там.
I цi, нашi, туди вчащають. Ти от що,- звернувся  вiн  до  Тихона,-  як  до
Упирки вже вчаща║, а тобi й на очi не показу║ться, плюнь  та  й  з  голови
викинь. Не варта вона, щоб за не┐ й думати. Та й... дiтей же у вас нема║.
   Тихiн похилився головою.
   - Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворi,  як  Давид  ви┐здив  за
ворота, йшов задуманий поруч iз ним, держачись за ручицю, казав:
   - Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до дiла  братися.  То  ще
берiгся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер - уб'ють, туди  й
дорога. А правди ми таки повиннi добитися! Хоч не собi, може, то людям!
   Давид бадьорив:
   - Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!
   ...I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього.
Потiм поволi -  день  же  такий  ясний  та  сонячний,  i  повiтря  морозне
терпкувате - прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про  Тихона:  "А,  що
там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько  вiжками  -  пiдтюпачили.
Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом,  i  спогади
налинули... Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.
   А вертався пiзно вже,- у шелюгах саме сонце зайшло. Наче нiде  ж  i  не
барився: у райвиконкомi знов не застав голови - по┐хав кудись на торги, на
поштi теж тiльки листа до газети, до "Голосу працi", здав заказним. Ото  в
заготконторi трохи. Ну, зате впорожнi ┐хав - продав хлiб.
   -Ньо, гнiда! Недалеко вже! - пiдтюпачили.  I  в'┐хали  в  село,  тiльки
свiтло посвiтили.
   Давид випряг коняку. В хатi чути -  гупав  верстат.  Поставив  потiм  у
повiтцi ┐┐ i  ┐сти  вже  дав.  А  це  прутом  залiзним  переп'яв  дверi  i
загвинчував ключем, як раптом з городу з-за хати вибiгла постать iз сутiнi
й шмигнула повз  вiкна.  На  розi  спинилась,  видно,  Давида  побачила  й
пiдiйшла до нього. Зiнька це. Оддихалась i сказала схвильовано й пошепки:
   - Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до не┐,  а  вона,
хапаючись, розповiдала:
   - Iлько прибiгав верхи, оце вже як смеркло. Матюха й вечеряти  покинув,
зараз же по┐хав. Якова взяв iз собою на хутiр. Iлько лише й успiв у  сiнях
шепнути, що лихе щось. Начальник мiлiцi┐ при┐хав,  в  Огиря  зараз,  а  це
послали сюди за Матюхою. I куркулiв-хуторян в Огиря зборище було.
   Давид занепоко┐вся. А Зiнька змовкла, а потiм з благанням:
   - Давиде, ну втечи  куди-небудь,  хоч  на  оцi  днi!  Хоч  у  наших,  в
економi┐, переховайся!
   Давид думав.
   Нi, ховатись чого ж йому? Цю нiч все одно нiчого не встигнуть  зробити.
А вдень теж нiчого не зроблять. А за той день  побачить  вiн.  Як-як,  то,
може, й доведеться втекти з Обухiвки. Не ховатись, бо тепер у  нього  ║  в
руках. Просто в мiсто, в газету чи до прокурора.
   - Ой коли б же то, Давиде, не  пiзно  було!  -  стривожилась  Зiнька  й
дивилась на нього знизу,  трохи  закинувши  голову.  А  очi  проти  зiр  -
блискучi! - Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з недiлi такий сердитий  оце
став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тодi ж я не знатиму, не
прибiжу вже.
   Потiм задуманi очi вiдвела, а не вронила. Бачить Давид, як  у  них  двi
зiрки впали. Може, вгадав, може, нi. Але вiн  прихилився  до  не┐  близько
обличчям i говорив палко:
   - Зiнько, не треба плакати! Все буде гаразд! - Вiн ще згадав чомусь, як
журавлi летiли, а в дворi вечорами австрiяки полоненi... Вона ж не забула?
Спiвали, бувало, журавлино┐. I дядьо Стах... Пригаду║ ж вона, як,  бувало,
вiн гарно  говорив,  як  збирались  у  них  у  хатi:  про  революцiю,  про
майбутн║... Вiн у нього, Давида, нiколи з думки не йде, де вiн?  "Не  буде
пана! Отут у дворi наймити колишнi самi житимуть. I буде все ваше - земля,
худоба,  будiвлi.  I  де  оце  дiм,  збуду║те  ще  доми,  i  сад  насадите
бiльший..." Коли вiн, Давид, i зараз дума║ про  колектив,  так  жаль  дядя
Стаха, що його нема║. I Катрi...
   Обо║ задуманi.
   - А ти, Зiнько, будеш! I колись iще, як на фронтi думав про життя, коли
в уявi ставало воно, нове й  радiсне,  отам,  в  економiчеських  бур'янах,
приходила ти, Зiнько, з далекого минулого. З отих  житiв  зелених,  в  отi
буйнi зорянi ночi. Ти ж не забула?
   Очi в не┐ замрiянi, а не суворi й не тривожнi вже. Блищать  проти  зiр.
Тiльки брови крайками вниз, як крила стомленi. Давид довго  дивився  в  ┐┐
очi: все ближче, ближче... I раптом дихання зата┐в, здригнувся i впав у ┐┐
очi...
   А через хвилинку вже вiд ворiт щось стиха кинула Зiнька, вiн не розчув.
Але щось таке радiсне! I побiгла на городи в нiч. Давид стояв i  вслiд  ┐й
не одiрветься. I як уже стихло, а не хотiлось  у  хату  йти.  Нiч  така  ж
зоряна й прозора.  Хотiлось,  як  колись  у  ночi  отi,  як  житами  брiв,
розкинути широко руки,  й  iти  кудись,  i  спiвати  всiма  грудьми  пiсню
молодечу... Щоб аж нiч слухала, щоб аж слухали зорi.

   ХХV

   Iлько не знав нiчого. Вiдчував, що задумали  щось  лихе,  що  всi  були
стурбованi. Хiба ще коли був отакий i Данило розпатланий i стривожений, як
вибiг сам надвiр до Iлька та посилав в Обухiвку за Матюхою? Але що ┐х отак
збентежило, не знав. Листа  запечатаного  побоявся  тодi  ж  розкрити,  бо
помiтять, а зараз аж жалкував: щось задумали.
   Одкинувшись тулубом назад на конi, щоб не  так  трусило  без  сiдла  на
рисi, вiн увесь час сторожко прислухався назад. Але тiльки й чути  було  -
пирхав кiнь iззаду й гуркотiла по накоченiй дорозi Матюшина бричка.
   Нi слова ще од само┐ Обухiвки  Iлько  не  вловив  -  у  бричцi  мовчали
обидва, i, як оглядався, бачив двi цяточки блискучi цигарок у темрявi.
   В Рокитному, як в'┐хали в глибоку балку, трохи  затих  гуркiт  колiс  -
стишились. I вперше Матюха щось нерозбiрливо спитав чи cказав  Гнидi.  Той
вiдповiв:
   - Да, iменне!
   Iлько нап'яв поводи  й  ще  дужче  одкинувся  на  конi  й  вухо  чуйнiш
насторожив. Знову говорив Матюха:
   - Що, казав же - не воловодься з ним!  Так  нi,  якiсь  плани  дурацькi
задумав! А тепер, може, такого вже нако┐в... Дурно Льонька  не  тривожився
б! Може, таке...- i далi не чув Iлько, бо знов чути - стьобнули батогом, i
ззаду загуркотiли колеса, хоч i було ще на гору. Торкнув i  парубок  свого
коня ногами й догадався: про Давида мова йшла.
   До хутора вже бiльш не стишувались. Аж деколи Iлько вскач  мав  пускати
свого коня, коли ззаду Матюшин вороний насiдав. Од вербичок  з  дороги  на
толоку з'┐хали. Iз темряви виступили чорнi плями будiвель: велика  хата  в
садку з освiтленими вiкнами, двi  рубленi  комори,  довжелезна  повiтка  й
загони. Загавкали люто собаки й кинулись до ворiт.
   Тiльки з брички сплигнув Матюха й кинув вiжки наймитовi.
   - Не випрягай же, до ясел постав! - i пiшли з Яковом у хату.
   В кухнi поралась наймичка бiля печi.  Огириха  з  невiсткою  за  столом
вареники лiпили - чепурними бiленькими трикутничками розкладали  на  ситi.
Щось гомонiли з рудим мiлiцiонером, що сидiв у шинелi на лавi.
   Матюха поздоровкався за руку з обома жiнками й хитнув на одхиленi дверi
в ┐дальню, мовляв - там? Огириха сказала, що там усi й що ждуть уже.
   Як роздягався i вiшав кожуха на вiшалцi бiля дверей у свiтлицю, чув - у
нещiльно причиненi дверi брязкали шпори Льоньчинi, а Огир старий  важко  й
повагом, мов волами ┐хав, говорив:
   - Через оте  ж  i  занепада║  релiгiя.  Куди  вже  наш  отець  квлампiй
годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб i в  полiтицi  добре
розбиралися, бо на самих заповiдях не за┐деш далеко. А й ми ж iще  хорошi!
Коли вже ми, хазя┐ни, та пуд той бо┐мось одiрвати, що ж кенесе  вже  тодi.
Ми повиннi всiм приклад показувати. А вже ж даром хто схоче - це  ж  i  не
сам вiн при┐де, а ще ж i пiвчi, душ, мабуть, на двадцять.
   Матюха згадав, що в недiлю в Обухiвку автокефального попа запросили. Аж
похмурився.
   "Тут цi║┐ напастi нiяк не здиха║шся, а вони про  попiв  знайшли  час",-
думав хмуро, витяг з полушубка наган i поклав у кишеню.
   Зайшли у свiтлицю, ┐х там уже ждали всi. Данило аж iз стiльця схопився,
зрадiлий. Вiн був розгублений, i завжди чепурно  причесана  "полька"  була
розтрiпана. Круг стола сидiло кiлька хуторян. По хатi  ходив  схвильовано,
заклавши руки в кишенi галiфе, начмiлiцi┐ - дзенькав шпорами. А Тягнирядно
тупо дивився пiд ноги йому й думав: "Хорошi чоботи в Льоньки - шевровi". I
думав, що в нього колись були отакi, ще як у бандi Христового був. А це  ж
у тюрмi бiльше двох рокiв - опустився зовсiм. Треба поправляти дiла.
   Матюха перший пiдiйшов до начмiлiцi┐ i пошепки та стривожено спитав:
   - Ну що там таке, Льонько?
   Той глянув на нього й клiпнув бiлявими вiями.
   - Да, брат!.. Ось узна║ш!
   Кинув погляд на  Огиренка,  на  старого  Огиря  й  на  хуторян.  Хазя┐н
догадався й пiдвiвся важко з стiльця й чоловiкам хитнув головою.
   - Не  будемо  заважати  молодим.  Ходiм  у  ту  хату,  люди  добрi,  ще
побалака║мо,
   Всi мовчки вийшли - залишились тiльки молодi. Як зачинились дверi, знов
Матюха перший - нетерплячий i збентежений:
   - Ну, та що ж у вас там ско┐лось таке?  Сахновський  пiдiйшов  тодi  до
стола, помацав у френчi, витяг папiрець якийсь i сказав:
   - А те ско┐лось, що один дурило з тюрми  написав,  а  другий  листа  не
знищив. От i понюхайте тепер, чим воно пахне!
   Матюха й Гнида оторопiли i, не клiпаючи очима, дивились на  начмiлiцi┐.
Огиренко похмурився i почервонiв, не знати, чи  ображений,  чи  винуватий.
Пiдiйшов Тягнирядно важко до  стола.  Сахновський  оглянувся  на  дверi  й
розповiдав:
   - На поштi сьогоднi листа перехопив - заказний у "Голос працi". Пише...
ну, багато там усячини пише, а наприкiнцi про конокрадство, про фiнагента.
   Хто зблiд. Всi зата┐ли подих. А начмiлiцi┐ помовчав трохи  й  заговорив
далi:
   - "Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матерiалець деякий  припасли:
лист одного конокрада з допру до сво┐х товаришiв". Оце й  усе!  Хватить  з
вас? - грiзно обвiв вiн очима.- Нi, друззя! Якщо так ми  будемо  й  надалi
вухами ляпати, то незчу║мось, як  нас  усiх  к  чорту  пе-решльопають.  Чи
дума║ш,- повернувся вiн до Матюхи,- подивляться на тебе, що ти  партiйний?
Ще гiрш тобi буде! А ти з ним панька║шся!
   - Та це ж оцей базiкало! - на Якова вiн гнiвно  глянув.-  Все  плани  в
нього не виспiли. I через якогось гада та хоче всiх у тюрму спровадити!  -
Потiм на Данюшу зиркнув.- I, роззява! Ще тодi казав за оцей  лист.  Як  ти
голови сво║┐ в чорта не загубиш?!
   Данюша, червоний i спiтнiлий,  витерся  хусточкою  й  повiв  розгублено
плечима.
   - Ну, хто зна, як воно вийшло!
   Та вiн i зараз нiяк до розуму не добере - хто б  таки  його  мiг?  Зна║
напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечерi приходила Кушнiренкова жiнка  й
принесла листа. Данюша в пiджак поклав.  Удень  же  нiкуди  не  виходив  з
двору, а кинувся на другий ранок, саме мати ┐хати  зiбралася  в  Обухiвку,
передати Матюсi хотiв,- лап - нема║. Думав, Iлько,  може,  знайшов.  Казав
тому, як знайде та не  скурить,-  розписка,  мовляв,  якась,-  карбованець
дасть.
   - Дурень! "Карбованець дам"! Та вiн реготався з тебе. Дума║ш, вiн  дуже
в тебе благонадiйний? Подай сюдв Iлька!
   Огиренко вийшов за Iльком, але в хатi його  не  було,  послав  наймичку
надвiр за ним, щоб зараз же, "на носках", був.
   Затим стали радитись. Що лист у Мотузки - це "факт",- як казав  Матюха.
I що його треба  вирвати  у  нього  -  це  теж  "факт".  Тому,  що  хоч  i
лiквiдувати його самого, а лист чорт його зна║, може, й не  в  нього  вже,
може, комусь i передав - мало хiба ┐х: Тихiн, Яким...- як бiльмо  на  оцi.
Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у недiлю було. I  досi  ще
Матюха нестямився. На всю губернiю осоромили, партком уже  зна║,  напевно.
Нiяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали - надумали, як  це
зробити, щоб i ┐х позбутися та заразом i себе "ребiлiтiрувати".  А  тiльки
Льоньцi доведеться попрацювати.
   Iлько зайшов.
   - Кликали мене? - спитав i стояв без шапки, в дранiй свитi бiля порога,
пiдозрiло й трохи стривожено дивлячись на них. I не в Данила чогось спитав
це, а немов чув,- на Матюху дивиться. Той пiдвiвся i, мов зовсiм спокiйно,
мовчки пройшовся по хатi бiля Iлька. Начмiлiцi┐ сказав суворо до наймита:
   - А пiдiйди ближче! '
   Iлько подався нерiшуче до стола й знову став.
   - Ти батрак! У спiлцi "Всеробземлiс" состо┐ш? -  спитав,  аби  спитати,
начмiлiцi┐, потiм перевiв очi з нього на Матюху, що саме за спиною в Iлька
спинився, та - морг! Тiльки хотiв парубок  щось  вiдповiсти,  як  Матюшина
важка долоня з усього розмаху у висок його - трах! Аж поточився сердега  й
з хлипом схватився за висок. I поки не отямився,  Матюха  тодi  швидко  до
нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:
   - Де листа дiв? Не бреши, я знаю!
   Iлько весь похолонув, тiльки горiло лице. А в головi, як блискавка: "Як
вiн узнав?" I хоч був ошарашений  несподiваним  ударом,  але  вiдчув:  "Не
можна, нiзащо не можна казати!" Так i одповiв:
   - Який лист? Я й не бачив нiякого листа.
   - Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? -  Матюха  вп'явся  поглядом  в  Iльковi
засльозенi очi.- А Давидовi хто дав? Сам менi показував.
   Iлько здивований здвигнув плечима: нiякого Давида вiн не бачив зроду  й
не зна║. Матюха думав - коли це Iлько був в Обухiвцi за оцi тижнi.  Згадав
- тодi ж перед тою недiлею привозив Огириху. I сказав навмання, хоч певним
голосом:
   - А як при┐здив отодi, привозив матiр? Дума║ш, не знаю? Ви  ж  бачились
тодi з ним? Iлько вже смiливiш:
   - Та я його зроду не бачив. А тодi, як при┐здив,- хай i люди скажуть. Я
просто з двору й додому по┐хав.- Це як сказав, подумав: "Бреше,  не  зна║!
Ну, чорта з два!"
   Матюха весь спалахнув.
   - Та вже ж i не святий дух йому звiстив! Ти, видно, хлопче, нi  в  кого
ще в руках не був, та й манiжишся. У мене ти заговориш. Де  лист?  -  знов
присiкався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець  зiгнувся,  але  мовчав.
Втирав зашкарублою долонею кров i не дивився вже нi на кого, а додолу.
   Матюха сатанiв. Скривавлене обличчя хлопцеве i з очей  страх  будили  в
ньому гостре  чуття  звiрячо┐  лютi  й  хмiльно┐  насолоди.  Од  Iлькового
заюшеного обличчя, од вiдчуття сво║┐ необмежено┐  сили  й  влади  над  ним
нiздрi роздувалися в нього i, здавалося,  ловили  пожадливо  запах  тепло┐
кровi. Потiм вiн на Тягнирядна хитнув головою. Той  пiдiйшов  до  Iлька  -
здоровенний проти нього, як вiл.
   - Бери його!
   Матюха за цим словом витяг з кишенi наган i рушив до дверей.
   - Та хоч на цi дверi, а то люди ж  там,-  сказав  неспокiйно  Огиренко.
Матюха вернувся i пiшов за Данилом у другу кiмнату. Тягнирядно за руку вiв
Iлька, з кiмнати через параднi дверi Огиренко виступив на ганок у сад.
   Нiч зоряна. В лице у саду вiйнуло пахом  пожовклого  листя  й  шарудiло
листя пiд ногами, як вели. Iлько ступав - аж йому дивно  -  так  легко  по
листi тому: м'язи напруженi, й здавалося мимоволi  -  хотiв  опинатись,  а
вони пругко згинали ноги, i весь напружений. Був у  руцi  Тягнирядна  свою
ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. I тiльки хмуро муркнув:
   - Ну, ну, я тебе!
   I ззаду Матюха:
   - Де тут ║ яма? Або на рiллю веди.
   Тягнирядно сказав:
   - Та ось за загонами ║ пильщицька яма.
   Уже вели через двiр бiля загонiв. У загонi саме воли заборюкались -  це
старий пiдручний отих, що з ярмарку пригнали, б'║. I  пригадалося  Iльковi
одразу, як ще сьогоднi гнiй возив ними на ниву. I гнiй  -  хiба  тодi  так
пахнув, як зараз iз загонiв? А од клунi  з  ожередiв  медяно  пахла  свiжа
житня солома. Як стернi колись у давнинi, як ще пастушком... I бiля машини
в це лiто пахло отак - носив солому. По якiйсь асоцiацi┐ згадалося -  тодi
ж пiд повiткою, як терли прядиво, як же вiн Зiньцi й наказував, щоб нiкому
нi словечка. Немов передчував тодi, казав i це ж: "Узнають -  уб'ють".  Аж
було боляче на Зiньку чи на кого - i сам не знав.  I  раптом  кинувся  вiд
думки: "Та невже ж уб'ють?"
   - Ну, ну! -Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула  в  плечi,  i  хлопець,
зцiпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще пiдбiг i на ходi чоботом
ударив - аж хлопець як не впав.
   Бiля пильщицько┐ ями спинилися. Тягнирядно  схрестив  Iльковi  руки  за
спиною й цупко держав ┐х, заломлюючи  до  потилицi  хлопцевi.  Хрупнуло  в
плечах з невимовним болем, i груди болем шарпнуло, мов розривало ┐х. Увесь
зiгнувся, витягши шию, обличчям до самих колiн. А Матюха в пику ногою.
   - Чого ти гнешся? Стань як полага║ться! Тягнирядно смикнув  схрещенi  й
заломленi руки донизу. Iлько, аж хлипнувши з болем, виправився.
   - От що, ти...- почав Матюха важко.Тiльки ти менi не скажеш  по  правдi
про отой лист, так i знай: до ранку загребемо отут у ямi, як собаку! Уже й
копиця з'┐дiв буде стояти на завтра на оцiм мiсцi. Отож, гляди менi! Де ти
дiв листа?
   У руцi в Матюхи хрупнув наган - то вiн курок звiв.
   - Та, дядьку, товаришу голово! Я ж  не  знаю  нiчого!  Матюха  довго  й
пильно дивився йому в обличчя, а потiм одiйшов на крок.
   - У, гад! - вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок i почав
витирати скривавлену руку об штани.
   - Ну, щастя тво║, що ти не зна║ш! I намотай собi - знайдеш листок який,
не тич свою морду, а хазя┐нам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся
ти, сопляк, i щоб нi гугу нiкому! Чув?
   На тiм Матюха з Тягнирядном i покинули  Iлька.  А  як  зайшли  в  хату,
Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:
   - Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.
   - Нiяко┐ дурницi! А допитати треба! Чи як по-тво║му?
   Вiн подiлився наслiдками свого допиту  з  товаришами.  Нiчого  не  зна║
Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови - ясно. Отже, до
дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим
мiркувати.
   Була зайшла Огириха - вечеряти несла. Але зять так потурив ┐┐, що аж на
порозi спiткнулася: не до вечерi ┐м тепер!
   Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин
та Гнидин. План бiлими нитками шитий,  але  -хай.  Хто  там  доскiпуватися
буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде.
Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому
шляху нема║. I це небарно. За цю нiч не вспiють -  за  он  ту  обов'язково
треба. Не доки ж його.
   - Да, волинити нема чого,- погодився й начмiлiцi┐.- а на цей час  треба
пильно за ним стежити, щоб часом не втiк.  День  i  нiч  ока  з  нього  не
спускати. А то ми - зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.
   Матюха од самого цього припущення схватився  з  стiльця  стурбований  i
зараз же почав одягатись. I Якiв.  З  ними  й  Тягнирядно  ┐хатиме.  Почав
одягатись i начмiлiцi┐.
   Огиренко Iлька погукав надворi, але вiн не вiдкликався. Так i  довелося
самому та з рудим мiлiцiонером запрягати  конi  Льоньчинi.  А  Матюха  сам
свого загнуздав, i сiли втрьох у бричку.
   Ще гукнув щось Сахновський од  порога,-  не  розчув  Матюха  й  уже  не
перепитав. Смикнув за вiжки  -  аж  вороний  храпнув  i  об  дугу  головою
вдарився. А тодi шарпонув з усiх чотирьох i  скочки  вилетiв  у  розчиненi
ворота, в чорну нiч.

   XXVI

   Марiя все ще й досi жила в сестри Лукi┐. Пiсля то┐ ночi про  Тихона  не
могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та вiд зненавистi до  нього.
I тодi ще в недiлю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому,  а  Тихiн
догнав,- лише блиснула на нього гнiвно очима,  а  й  словом  до  нього  не
обiзвалася. I в хатi-читальнi тодi - зна║ одна лише Лукiя,  який  то  смiх
був у не┐ та веселiсть. Бо нiхто ж не бачив тих синякiв у не┐ на спинi, на
грудях. I тiльки Лукiя бачила потiм, як прийшла вже додому,- упала на  пiл
ниць Марiя й ридала, як ще нiколи, мабуть. До самого вечора. I  свiтла  не
свiтили в той вечiр.
   Лукiя тiшила сестру. Говорила, що життя ┐хн║ ще наладиться, що  -  кого
чоловiки не били замолоду? - i проганяли, а потiм одiйде, скучить - сам ще
й просити прийде.
   Марiя аж стогнала тодi:
   - А, Лукi║! Хiба ж я того!..
   Було поночi в хатi, i не бачила Лукiя обличчя сестриного, як  та  звела
його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й  одчай  Марi┐н,  i  по
голосу знала, що очi заплаканi й скорботнi в  не┐.  Казала  тодi,  ламаючи
руки:
   - Лукi║, ти зрозумiй: прийшли вдвох,  мов  нiчого  не  сталося.  Був  i
глянув, та враз i одвiв очi. I потiм, як говорив вiн з-за стола, очей  вже
не зводила з нього, а вiн хоч би раз глянув. Для кого ж я пiшла? Для  кого
синяки забула й смiялась?
   Лукiя зрозумiла ┐┐, аж чомусь зрадiла немов.
   - Ой яка ж бо ти дурненька, Марi║,ласкаво журила  й  гладила  рукою  по
головi,- чого ж ти ранiш не сказала  менi,  не  призналася  одразу?  I  не
плакала б оце ти! Хiба ж я не бачила, який Давид був отодi, хiба не  знаю,
чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном -  ну,  що  ж  тут  такого?  Не
тiльки жiнки хитрi, а хитрими й чоловiки бувають. Ось подивишся - все буде
гаразд!
   Вона довго ще говорила  з  сестрою,  тiшила  ┐┐,  розповiдала  випадки,
подiбнi до цього, що вона знала ┐х. I  навiть  про  свого  щось  небiжчика
замолоду розповiла. А про Давида - правда: куди  Тихоновi  до  нього.  Та,
може, й умре незабаром. А чи нi - i так Давид вiзьме.  Але  ж  треба  часу
виждати. Бо все ж таки - товаришi вони з Тихоном i за одним  дiлом  iдуть,
так зараз одверто не наважиться.  Можна  буде  поки  що  й  тихенько  собi
любитися. Чи до них прийде коли увечерi...
   По паузi задумана казала ще Лукiя:
   - Хто його зна║. I Тихiн - дивитися на нього, то хiба до весни дотягне.
Хата ж нова - удвох же мазали, i господарство сповна.  Якби  вмер,  прости
господи, краще б було. Ну, а хто ж його зна║?
   Того ж вечора були з Марi║ю в баби Упирки. На картах  випало:  "Ранньою
дорогою - радiсть. Дума║ про не┐ трефовий якийсь, та ║  в  нього  ворог  -
чирвовий король. Зле дума║, i от -  труна  випала".  На  короля  чирвового
кинула баба Упирка: "Хвороба. Ну, а нiчого, одужа║. Казьонний  дiм,  мовби
тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман".
   Марiя жадiбно, не зводячи очей,  дивилася  в  сухе,  поморщене  обличчя
столiтньо┐ баби, на ┐┐ запалий беззубий рот - як вона, шамкаючи, випускала
слова. I кожне  слово,  як  птах,  жiнцi  об  серце  крилами  черкало.  Ще
згадувалося мимоволi, як отодi колись  Лукi┐,  ще  пiд  вiйну  германську,
ворожила Упирка i вгадала ж, що вбито ┐┐ чоловiка. I ще кому не ворожила -
все вгадувала. От про конi -  розповiдають  же,  що  вгадала:  що  одну  -
знайдуть у ярмарку на схiд сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають -
на картах випало: пропали. Тому й жадiбно ловила молодиця кожне  слово,  i
кожне слово було таке вiще й значне. I все - мов у душi побувала в Марi┐ -
вгадала.
   Думала: тюрма? Може,  з  Давидом  що-небудь  зроблять.  То  блiдла,  то
заливало лице кров'ю.
   А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й "скусителька",
як казали про не┐  обухiвськi  жiнки,  а  тепер  -  самогонщиця,  шепотiла
молодицi:
   - I дурна будеш, як з ним ти не зiйдешся! Давид гарний же який i...  од
цього одразу дитина буде,- смiялася i говорила ┐й стиха соромiцькi  слова,
аж Марiя почервонiла.- Я бачу! Менi ти повiр!
   I говорила ще - а! що там говорити. Житиме раз, i молодiсть - одна,  не
встигне оглянутись, як уже сивина в волоссi, як ось i в не┐.
   Ех, що, якби ┐й це, Веклi, таке щастя траплялося, як вона молодою була!
Не подивилася б! Сто┐ть на дорозi - зiйди! А нi - турнула б!
   З хатини вiд апарата Хома, приймак Веклин - бiженець,  теж,  знати,  до
карт прислуха║ться.
   - Од такого всього жди! Тюрма недурне випада║  -  на  картах  дурно  не
випаде. Ну .що ж -Марiю тодi замiж оддамо за трефового. Ох i погуля║мо ж!
   ...Була й на другий день Марiя в баби Упирки. I вчора ввечерi  допiзна.
Коли-то Якiв з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сидiла. Як додому  вернулась,
Лукiя вже спати лягла.
   А сьогоднi це пряла Марiя, задумана  й  стривожена.  I  все  ┐й  чомусь
рвалась нитка. З Лукi║ю майже зовсiм не балакали. Та пробувала, але сестра
вiдповiдала  ┐й  з  неохотою  й  iнодi  невлад.  Про  вечiр  учорашнiй  не
розповiдала зовсiм.
   Тiльки все думала щось над гребенем та все кiнця шукала в шпульцi.
   Надвечiр Лукi┐на дiвка Ониська прийшла з крамницi -  не  було  гасу  на
вечiр, то ходила. Розповiдала, що  людей  багацько  в  кооперативi.  Казав
Якiв, що матерiя подорожча║. Набирав ┐хнiй Филька й той  другий,  жонатий,
на костюми собi найдорожчого. I Векла набрала собi й Нюрцi. Був i Давид  з
Тихоном, з людьми там. Казав - брехня, не подорожча║. Та як зрiзались були
з Гнидою. I Тихiн потiм устряв, а Якiв на нього: "Чия б гарчала, а  вже  б
твоя мовчала. Пiд суд тебе треба - жiнку он як свою побив! Поневiря║ться в
чужiй хатi. А ти, як той барон,- другу вже, мабуть, шука║ш. Безвинно побив
жiнку. Хай он i Давид  скаже.  Що  якийсь  дурень  защепнув",-  казав,  що
просила нiби Марiя i його, Якова, щоб звести з  чоловiком.  Та  вiн  радив
позивати, а не миритися.
   - А що ж Тихiн? - аж зата┐ла подих Марiя.
   - Мовчав Тихiн.
   I згадалось чомусь iзнов Марi┐, вчора - вночi - збiгав  Якiв  кудись  i
принiс... I може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще  дiвкою,  саме
як з Тихоном зустрiлися, було в не┐  на  кофточцi  святковiй  отаке  -  на
сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками...
   Лукiя перша по довгiй мовчанцi сказала:
   - Та й правда - доки ж його? Треба скриню забрати, а тодi вже чи в суд,
чи куди.
   Марiя старанно тягла нитку з мички. Вже сутенiло,  в  хатi.  I  сказала
вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:
   - То все дурницi! I що ми ото балакали з тобою, Лукi║...  Тихона  я  не
покину! Сьогоднi пiду!
   Тi двi аж оторопiли. Але нi одна  чомусь  не  знайшла  нiчого  сказати.
Тiльки вже згодом Лукiя задумано мовила:
   - Воно й Тихiн чоловiк нiчого. Прожила ж два роки. I на картах  випало,
що хоч i хворий, а видужа║.
   Тодi Марiя встала з-за прядки й  почала  додому  збиратись.  Але  пiшла
пiзнiш, як саме нiкого в хатi не було: Лукiя до корови  пiшла,  а  Ониська
-по топливо.
   Напнула сестрину Марiя хустку велику картату, у сiнях  у  кошелi  взяла
свiй клуночок захований, невеличкий, пiд хустку й  схвильована  вийшла.  I
Лукi┐ в загiн забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледiла й спитала,
куди вона.
   -А йду ж! - i не оглянулась, i нi слова бiльш не сказала.
   Пiшла глухими вулицями низом поза левадами - щоб хоч люди не бачили  та
не смiялися: iде побита, некликана до чоловiка. Проти свого двору звернула
з вулички й через леваду зiйшла на свiй город. Побачила - топилось у хатi.
Аж спинилась була й не знала, що ж ┐й робити: це хтось iз  чужих  ║.  Але,
повагавшись, рушила несмiливо до хати.
   В хатi свiтилось, вже й  видно  в  переднiчне  вiкно  -  огонь  у  печi
палахкотiв. З людей нiкого не видно, i  голосiв  не  чути.  Сiнешнi  дверi
стояли одчиненi.
   Марiя нечутне, як тiнь, попiд стiною прокралася й шмигнула  в  сiни.  А
серце ┐й так закалатало, аж рукою груди стиснула i мить не знала, що ж  ┐й
тепер. Мить така тяжка й довга. Врештi мов аж здригнулася - поклала хустку
картату нащось теж на кошiль. Потiм оддихалась, немов на гору бiгла  вона,
а не йшла, крадучись, навшпиньках, i одчинила дверi.
   Тихiн з засуканими рукавами по лiктi щось мiсив у ночвах  на  лавi.  Як
тiльки рипнули дверi, став i повернув голову, та так i остовпiв. Од порога
Марiя ступила крок i зараз  немов  угрузла  в  долiвку.  Тiльки  дивилась,
блiда, глибокими западинами очей. А потiм ступила ще крок  i  схвильовано,
немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:
   - Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!
   Тихiн почув у ┐┐  голосi  i  сум,  i  жаль,  i  хвилювання.  А  обличчя
почервонiле до нього з болiсним усмiхом.
   - Ну де-бо ти взялася?!
   Витяг у тiстi руки з ночов. На не┐ радiсний дивиться. Що руки в тiстi,-
а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.
   - Помий он хоч у чавунцi,- сказала Марiя i вже рукава засукала.  Раптом
згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хатi. Прядка так i стояла, не
винесена з хати. Марiя немов зрадiла ┐й, швидко пiдiйшла до не┐, покрутила
i з усмiхом негарним, штучним оглянулась до чоловiка.
   - А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона  смiх  той  аж  од
чавунця звiв. Вiн подивився пильно на жiнку, й  жаль  йому.  Хiба  вiн  не
зна║, що не смiх у не┐. Ще й не балакали ж вони, ще ж дума║, що вiн i досi
отак про не┐ дума║. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась -  так  i  не
допряла. Потiм рвучко шпульку на лутку поставила i знов крутнулась  i  мов
оце тiльки згадала:
   - Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти.- Вона вже на  порозi.
А вслiд Тихiн:
   - Там же драбина не сто┐ть як слiд, упадеш. Ось я подержу.-  Але  Марiя
поспiшно:
   - I таке, чого б я впала? Скiльки лазила!  -  А  все  не  йшла  чомусь,
сказала,- он краще топлива хай побiжить та внесе швиденько.  I  ждала,  аж
поки Тихiн одягся, та разом i вийшли з хати.
   I коли вернувся Тихiн, не було ще Марi┐ в хатi. Вiн бiля припiчка кинув
в'язанку соломи, а носилки винiс у сiни. Прислухався на горище -  не  чути
нiчого. Тодi згадав одразу, яка чудна Марiя сьогоднi й незвичайна. Догадка
страшна блиснула в головi... "Ще ж i вiрьовка саме  на  бантинi,  де  сало
висiло". Вiн швидко пiдiйшов до драбини й гукнув на горище:
   - Марi║!
   Тиша. Швидко по драбинi Тихiн, а з горища раптом голос сердито, мов  то
не Марi┐н.
   - Ну, чого ти лiзеш! Чого ти репету║ш? На ось мички.
   Тихiн мовчки взяв мички в не┐ i злiз додолу. Аж iзнiяковiв i за догадку
оту свою дурну - i таке ж залiзе в голову!  -  i  за  ┐┐  грубе  "чого  ти
лiзеш?". Подержав драбину ще, як злазила, а тодi  в  хатi  кинув  на  лавi
мички. Марiя щось пильно розглядала,- аж до лампи пiдiйшла, похвалила-таки
плоскiнь свою навмисне голосно, щоб i чоловiк чув. Але й це все якось  мов
завчене говорила. Потiм укинула в пiчурку ┐х i вже в той вечiр за  них  не
згадувала й прясти не сiла.
   Поралася з тiстом довго. Тихiн галушки був собi замiсив. Призвела ┐х до
дiла. Потiм учинила на хлiб на завтра, на раненько. Тихiн на лавi сидiв  i
не зводив iз не┐ очей. I розповiв усе вiн ┐й. Винився й клявся, що надалi,
коли хоч пальцем торкне ┐┐,- руку собi одруба║.
   Марiя над дiжею схилилася й не дивилась на нього. Розповiдав, що вiн  -
хiба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповiв,  як  було.  Це  дужче
Марiю цiкавило. Аж була щось спитала в Тихона. I як той  вiдповiв,  почула
гаряче  в  грудях:  "Вiн  не  сказав  усього  Тихоновi,  що  цiлувала,  що
нападалась на нього, змовчав". Зрадiла Марiя, i не того, що Тихiн не взнав
про те, а вiд того, що Давид змовчав. I далi вже, хоч слухала чоловiка, не
чула, бо вся була десь в iншому свiтi, де була вона та ще хтось, а  Тихона
не було.
   I пiсля вечерi не сiла прясти Марiя. Тихiн сходив ще до  коня  -  вiвса
йому засипав. А в хату внiс хустку картату й поклав на столi ┐┐ мовчки.  I
був уже, аж поки й спати лягли, похмурий  i  винувато-ласкавий  до  Марi┐.
Навiть i лiг якось несмiливо поруч iз нею.
   Як закурив i кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й
думала про карти бабинi Упирчинi. Випало, що й хворий,  що  й  видужа║.  I
тюрма випала... На цiм найдовше Марiя й крутилась, мов у зачарованiм колi.
Те все ж потому було, а спершу ж випало. I як випало, ще ж тодi нiчого  не
було, i в мислях не покладала. I бач - раз випало на картах - ║.  Значить,
правда. I те все - "серце заспоко║ трефовий" - правда.
   Але що зараз у жiнки з серцем, що його шарпа║, як пазурами,- в кров?  I
плакала в ту нiч, одвернувшись до стiни й придушуючи ридання.  Але  це  як
була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то  вже,  може,  прокинувся  од  ┐┐
хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю  в  сльозах  i  схопився
раптом до не┐ стривожений.
   Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже?  Хiба  вона  зна║?
Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його  сама  його  голубила:  гладила
рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до  обличчя  його
тулилась, сво┐м заплаканим i мокрим од слiз.

   XXVII

   На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже  поралась  у  хатi.  На
столi блимала-догоряла лампа,- що й був же вчора  в  кооперативi,  а  гасу
забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на  лавi
проти печi в дiжi мiсить Марiя,  а  на  нiй  червонi  плями  мiняться  вiд
полум'я з печi.
   Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в  очi  Марi┐,-
брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй,
що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою - Друга  ж  у  тiстi  -
довго рилася в скринi.
   Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.
   - Вiзьми сорочку. Тихоне,- сказала сумно, на  нього  глянувши,  i  знов
стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля  полу  i  з
Марi┐ очей не зводив. Здумав про плач ┐┐  вночi:  якась  вона  дивна  йому
пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали ┐й очi. А хлiб той мiсила, до печi
доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба  в
хатi не було, та спiшила. Так i здалося  на  мить  Тихоновi.  I  в  будень
сорочку бiлу бере.
   Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але ┐й нiколи  ж.  Ось
тiльки хлiб у пiч посаджа║.
   - Ну, та не спiшка,- махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до
коня навiдатись.
   Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм кра┐ села, гвалтували  собаки,  i
чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi  з  нього
виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по
вулицi люди.
   - Не чув, Тихоне, що воно?
   - Не чув.
   А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:
   - Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.
   - Такий би крик ото був?!- хтось iз гурту кинув на ходу.
   А Тихiн не пiшов. Яке це  диво  -  гвалт  в  Обухiвцi.  Може,  обiбрано
когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала,
чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув ┐сти коневi та коровi, а тодi зайшов у
хату.
   Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до  чоловiка  пiдiйшла,
щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як  уколола  вже  Марiя
якийсь раз, сказав ┐й:
   - Щось за гвалт на селi знявся.
   Чув, як бiля ши┐ в нього, бiля комiра, затремтiли Марi┐нi руки, i  вона
нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.
   - Де? Далеко? - спитала стривожена.
   - За церквою.
   Марi┐ в обличчя  вдарила  кров,  зiницi  стали  великi,  як  двi  чорнi
пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала ┐х: прихилилась до комiра й
довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась - ночви  прийняла,  в  пiч
заглянула. Там, бiля печi,- в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi
сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.
   Гул тепер ближче було чути. По вулицi з-за церкви валила  юрба.  Когось
били й вели сюди, видно - до сiльради. I в кожен двiр  iз  юрби  одривався
гурт чоловiкiв - мабуть, трус робили по дворах.
   Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У  колi  в  червонiм  кожушку  побачив
Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що  це  Якима?
Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще
вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не  застогнав.  Iззаду  в  юрбi
голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком  ударив.  А
юрба шумiла, гула й сунула-перла собою побитого Якима - повно вулицею,  аж
тини ламаючи.
   - Товаришi! Та що ж таке ви робите? - крикнув у розпачi Тихiн  i  вибiг
за ворота. В шумi потонув  його  крик.  Якiв  Гнида  пiдбiг  захеканий  до
Тихонового двору й крикнув у юрбу:
   - До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь,  Панасе  Iвановичу!  Трусити,
так усiх трусити, пiдряд.
   - О, будь ласка!
   Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де  не  взявся  в  шапцi
кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.
   - А шукай у цього ще! Друззя ж!
   Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в  конюшню,  в  повiтцi  плитки
розвалили - може, як у Мотузки,  в  плитках.  Штрикали  рожнами  в  ожеред
соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.
   - Та що ж таке трапилось?
   - Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито,- сказав чомусь пошепки й
тривожний Пiвненко Андрiй.
   - Ну, видно, ┐хня полiтика це: в Якима в половi знайшли тюк  матерi┐  i
ще дещо,- не iнакше, як пiдкинено. А в Давида в плитках  у  повiтцi  п'ять
пар витяжок.
   - А де ж Давид? - занепоко┐вся Тихiн.
   - Та Давида нема║ дома.
   З городу вертались: не знайшли нiчого в Кожушного.
   - Хоч би й знайшли,- сказав Тихiн,то знайте, що за двiр  я  не  ручусь.
Може, за нiч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще  тiльки  вийшов
оце надвiр.
   I хтось iз селян:
   - Звичайно. Це й пiдкинути можна, як злобителi ║. Гнида аж скипiв.
   _-_ Iч ви, якi розумнi! А який же дурило крадене та в  скриню  покладе?
Зна ж, що труситимуть!
   Ще сунув у двiр народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях,  Филька  з
Книшенком летiли. Матюха крикнув:
   - Вiрьовку ж узяли? I прямо на станцiю,- ще доженете!
   З Матюшиного двору й Тягнирядно  на  воронiм  верхи  вилетiв.  Замахнув
вiрьовкою в руцi, ударив жеребця по ребрах i скочки гайнув  за  тими  повз
школу на млини i - просто в степ.
   Вже до ворiт iшли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тiльки оце
згадав:
   - От дураки,- а в хатi ж?
   - Та хiба в хатi схова║? - одмахнувся Якiв.  А  проте  вернувся,  немов
знехотя. Вернулись iще кiлька чоловiк.
   Тихiн пропустив у сiни всiх. Сам не зайшов у хату. Бачив  тiльки  через
голови в розчиненi дверi - одiмкнула скриню Марiя. Якiв порився в  нiй  i,
як уже покинув, щось на ходу сказав Марi┐. А на  нiй  лиця  нема║,  як  iз
воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати.  В  хижi  ще
шукали - нема║ нiчого.
   - Ну, полiзь iще на горище,- сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз
по драбинi, й за ним Якiв услiд. У  сiнях  мовчали  всi.  Чути,  як  глухо
гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею.
   На порозi - так хата й сто┐ть навстiж - до одвiрка  Марiя  прихилилась,
аж млi║. Тихiн ┐й:
   - Чого ти злякалась? Нехай шукають!  Матюха  знiчев'я  грався  наганом:
крутне барабан,- а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло:
   - О, хлопцi, ║!
   Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок
i, придержуючи за один  край,  кинув  униз  шмат  ситцю.  Довгою  стьожкою
розкрутився i впав вiн аж до дверей. На  сiрому  полi  квiточки  рожевi  з
зелененькими листочками. Тихiн  мов  остовпiв.  Зблiд.  Дивився  тупо,  не
клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до  дверей  хатнiх  поглядом,-  на
порозi вже Марi┐ не було,- у глибинi хати  до  стовпа,  що  пiд  сволоком,
прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди  -  широко  розкритими,
немов у божевiльно┐. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой  ситець,-
чому те згадалося, як не забулося? - таке було на кофточцi в  не┐,  ще  як
була дiвкою, а вiн теслював на хуторах.
   Матюха глухо сказав:
   - В'яжiть його!
   Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив ┐х за  спиною.  Да,  тепер  хай
в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то,  чи  що.  Хоч  би  сво┐м:  i
Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так
- просто на ногах - його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане.  I  нi
жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як  скручували  руки  вiрьовками  туго,  чи
болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що  бачив
вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?
   Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом
Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще  край,-
через друге плече перекинув, навколо ши┐  обмотав,  i  ще  край  по  спинi
спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.
   - Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!
   - Ведiть!- сказав Матюха.
   Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марi┐  кинув
з порога:
   - Все харашо! Вспокойся! - i грюкнув дверима, Нi,  ще  вернувся-таки  й
защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.

   XXVIII

   Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як  ярмарок.  Шум,  крики.
Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу  промову  виголошував.  Та
хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:
   - Знистожити таких треба! Це - не мене, не тебе ограбив, а весь  народ!
Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi - бач... Може,  то
й конi вони водили?!
   З юрби аж ревли:
   - А хто б же?
   - За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?!
   - Знистожити таких!
   Але в юрбi це - окремi крики. А вся  вона  шумувала,  глухо  гула:  "Не
вiриться менi, щоб Давид або Яким..." - "Своя полiтика, хiба не  видно?.."
- "Та що ж народ дивиться!"
   -О, ще одного ведуть! - крикнув Книш  iз  ганку.  Юрба  з  Тихоном  уже
звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба
лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху  й  Гниду
за ним.
   Знов од ганку крик i регiт:
   - Бач, перев'язався, як на весiллi!
   - Рота йому ситцем набити!
   - Ах ти ж!..- хтось лайнувся, i через голови людей  з  натовпу  цеглина
важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв:
   - Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!
   - Замовкни!
   - Чи ви повiрили, що справдi злодi┐ перед вами?!  Та  голову  на  одруб
даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як-як на свiт  дивиться.  За
що ж знуща║тесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили,- i  досi
харка║ кров'ю, так отепер уже!..- i не доказав Гордiй, бо в ухо  з  усього
маху Матюха вдарив наганом, аж  Чумак  похитнувся  i  глухо  охнув.  Гнида
кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у
сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:
   - Та за що ж Гордiя?!
   - Хто? - гнiвно й гостро глянув з  ганку  Матюха  на  гурт  од  огради,
звiдки те чулося. А потiм поривний збiг по сходах униз до отих чоловiкiв i
став бити Пiвненка. Згрiб i поволiк за собою в сiльраду.
   Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жiночий крик
шарпнув сiрий ранок, i хтось заголосив. На ганок вийшов знов Матюха  й  за
ним рудий мiлiцiонер у червоному кашкетi з наганом у руцi. Мовчки  оглянув
оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.
   Натовп аж завмер пiд його поглядом страшним. Матюха, знати,  вдоволений
- затягся, кинув цигарку недбало на ганок i знов пiрнув у дверi.
   Складали протокол.
   ...I було сонце пiд обiд уже, а народ не  розходився.  Хтось  одхлинув,
хтось надiйшов. Селяни никли головами й гомонiли  стиха.  пх  закликали  в
сiльраду,- котрi в понятих, допитували  й  iнших.  Жiнки  божкали,  хитали
головами журно й тiшили стару Карпенчиху, Чумачиху та  пiвнiвських  жiнок.
Стара Карпенчиха невтiшна. Уже з клуночком у  руцi  -  зараз  же  в  район
гнатимуть. А ┐┐ не допускали в сiльраду  зайти,  не  прийняли  й  передати
хлiбину синовi. Тут же сновигали дiти поза оградою, по подвiр'ю, а  якийсь
навiть на тин iзлiз i звiдти пильно дивився у вiкно  в  сiльраду,  час  од
часу дiлячись з товаришами сво┐ми спостереженнями.
   - О, б'║ Андрiя Пiвненка!
   - Невже б'║?
   - Ой, ┐й же бо! Ой, б'║ ж!  Прямо  по  головi  наганом!  Шуму║  натовп.
Заглушенi з сiльради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворi.
В юрбi в декого в очах i блиск погас. Хтось розповiдав, як десь  теж  отак
обiбрали кооператив.... Про при┐зд попа на недiлю автокефального... Багато
курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на  вулицю  до  церкви.
Книш, палко довiвши сво┐м бесiдникам, що всякi оцi новi попи -  "розпуста,
та й усе", бо тiльки вiру пiдривають,- позiхнув у жменю й  теж  глянув  на
вулицю.
   - Довго нема║. Не видно ще там?
   - Та так що не видати!
   Мiж жiнками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха  пiдiйшла  до  ганку  з
клуночком маленьким, пiдвелася по сходах важко, мов  ┐х  було  не  сiм,  а
сiмдесят. Згори ┐й Якiв:
   - Одiйди, нiззя, кажу!
   З сiльради гукнули iмення якесь йому, Гнида позвав голосно. I  знов  на
юрбу пильно з-пiд. нахмурених брiв: стереже, ловить кожне слово, кожен рух
i дума║: "Ану, ще хто?" I пiд його поглядом, як хто ловив на собi,  одразу
вiдводив сво┐ очi й замовкав.
   Нагло хтось од огради з гурту:
   - Ведуть!
   Юрба так i линула на вулицю. Нi, ще не видко, але ведуть, знати, бо вiд
церкви летiла згра║ю дiтвора з криком. З-за школи раптом вилетiв верхи  на
вороному - нi, то гнiдий, та  тiльки  мокрий  весь  i  в  милi  -  Филька.
Сплигнув бiля ганку, комусь поводи кинув i швидко захеканий збiг по сходах
у сiльраду.
   Юрба зата┐ла подих. I нагло знов, немов iз одних грудей,  як  зiтхання,
вирвалось:
   - Ведуть!
   З-за школи вулицею повернули два вершники, i  помiж  них,  усерединi  й
трохи спереду,- пiший. Тихо посувалися по вулицi. У натовпi тиша така,  аж
чути було, як бiля огради  хрупнули  заломленi  руки  чи┐сь  i  тихе:  "Ой
горенько!" Ближче, уже проти Книшевих ворiт,- натовп аж  хлипнув,  мов  то
однi груди: вели, а чи Давида - пiзнати не можна. Без шапки,  обличчя  все
заюшене кров'ю, i чорне волосся кучеряве злиплось у кровi. Шинель  порвана
на ньому й теж у кровi i в землюцi. Ззаду  руки  зв'язанi,  i  од  руки  -
налигач на шию вороному Матюшиному коневi накинуто. Знати  -  й  тягли  по
рiллi, i гнали скочки по рiллях мерзлих, бо чоботи розбитi,  а  з  них  не
ноги, а шматки м'яса червоного.
   - Стiй! - смикнув за  налигач  Тягнирядно.  Став  i  стояв  поникло.  В
сiльраду його й не вели, а Тягнирядно навiть i з коня не злазив.  Книшенко
сплигнув i до ганку пiдбiг, але назустрiч уже  вивалили  всi  з  сiльради:
Матюха, два мiлiцiонери, Гнида й ще чоловiки.
   - А, ти вже тут! Що ж - не вдалось  утекти?  -  вищирився  до  нього  з
невимовною злiстю хмiльний од перемоги Матюха.- А ти гарячий:  мабуть,  аж
за Ганiвською економi║ю нагнали?
   - Да, зараз же за економi║ю,- сказав Тягнирядно.
   - Обшукали ж його?
   - Обшукали, знайшли ось,- Филька витяг iз кишенi й подав якiсь  папери.
Матюха передав рудому мiлiцiонеровi.
   - Та й ведiть, там влада розбере! Щоб тут народ не  каламутили,  а  ти,
Давиде, щоб партi┐ не марав.
   Давид не втерпiв,- звiв скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:
   - Ух ти ж, падлюко!
   Матюха спалахнув i дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жiнка якась.
   - Да, тепер бий - я ж зв'язаний! - сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло
йому iм'я - жiнка якась сказала: "То ж Зiнька!" Поникнув Давид головою.
   З сiльради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних i  теж
побитих, дядька Гордiя, старого Мотузку i ще чоловiка з п'ять.
   Давид назустрiч ┐м дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок  вiн
усе зрозумiв i знав уже що тут ко┐лось. Тiльки болiсно скривились  губи  в
нього.
   Старого Мотузку вiдпустили зразу ж. А  решту  всiх  вивели  на  вулицю,
вишикували по два. пх одразу ж оточили  мiлiцiонери,  Тягнирядно  й  Гнида
Якiв. Усi з наганами в руках. I рушили вулицею.
   I тодi знявся плач, i туга велика впала в серце побитим селянам.  Десь,
мов далеко, кричав Матюха: "Розiйдись!" I навiть стрельнув  угору,  i  гул
голосiв десь далеко. А в серце лиш плач та жiночий стогiн падали  гострими
ножами.
   Так - аж за село. I ще степом трохи. Рудий мiлiцiонер крутнув  конем  i
наганом замахнув:
   - Та роззiйдись! стрiлятиму! - i пальнув двiчi. Потiм -  далi,  далi  i
плач, i тужiння... I тихо. А в тишi просторiв степових  така  туга  Давида
обвила. I всiх, може, бо йшли понуро й не  розмовляючи  -  мовчки.  Вже  в
шелюгах тiльки Яким перший - iшов у парi з Давидом.
   - Уб'ють, падлюки. Отам, як iз Щербанiвки виведуть, та в шелюгах.  Хiба
це ┐м первина! Давид сказав:
   - Да!- i йшов шелюгами, i мовчав. Потiм, схвильований,  чомусь  зиркнув
на верхового збоку i, не зводячи з нього очей, до Якима стиха:  -  Ну,  то
дурне! Хiба не разом вестимуть або  пов'язаних...  Я  -  рудого.  Тихiн  -
отого, а ти - хто буде там третiй. Бiльш ┐х не буде як три. I як тiльки  -
"лягай!" - так i... Я крикну тодi. Передай Тихоновi.
   Тодi ж за дорогу Давидовi вдалось i Чумаковi передати, що лист  отой  i
ще дещо вiн устиг викинути, пiд грудки на рiллi заховав.  Якби  то  знайти
┐х! Може, Зiнька? Зараз там, за хутором, од  звороту,  на  першiй  нивi  в
борознi.
   ...У Щербанiвку привели - вечорiло вже, а ще сонце не зайшло.
   На вигонi махали крилами вiтряки, у  вiтряках  люди  з  дверей  на  них
дивляться. I так усе звичайно, мов нiде нiчого не сталося.  Видко,  палять
цигарки - димок пихка║, i спльовують. I цiкаво ┐м: що воно? А хтось, може,
скаже: "Кооператив в Обухiвцi обiкрадено" - i сплюне. А  ┐х  же  вночi,  а
може, завтра - отам, у шелюгах... Тягнирядно прямо ж,  як  гнали  отам  ще
самого, хотiв убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрiбний. Недовго вже  -
до шелюгiв тiльки".
   В мiлiцiю, в зруйнований ма║ток на околицi, пройшли не вулицею й  через
базар, а повз гамазе┐. На одному, крайньому вiд базару, ще впала  Давидовi
в очi афiша. Сьогоднi буде виставлена "Хмара". I як звернули вже  в  двiр,
просто в очi помiж ру┐н на заходi сонце червоно сiдало, а  вдалинi,  через
долину далеко-далеко на тлi червоного  неба,-  економiя  Ганiвська  тiльки
мрi║, i обiч землi. як перст,- димар цегельнi.
   Давидовi спогади з буйних житiв зелених, iз зоряних  лiтнiх  ночей.  Як
отодi вели до цегельнi, вже до глинищ доводили. А втiк тодi. Як вони  десь
у житi: так пахло ж - i зеленню, i землею.
   Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом  пожовклим
i старою цеглою ру┐н. Ех, що на них - на ру┐нах - думалось!.. Ну що ж -  i
без нього...
   - Стiй!
   Iз флiгеля вийшов начмiлiцi┐ i пильно оглянув заарештованих.  Позлазили
з коней. Рудий - пiд козирок руку й щось  говорив  начальниковi.  А  потiм
розмiстили ┐х: в арештантську всiх,- лише Давида  взяв  рудий  за  руку  й
повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний.  Вiн  одчинив  важкi
дверi, обшитi бляхою, i з само┐ гори зв'язаного турнув по сходах униз -  у
чорну яму.

   XXIX

   З то┐ ж ночi почались допити. З  льоху  чув  Давид:  сидiв  на  верхнiм
схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там  надворi.  Вже,  знати,-
нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй - глухий гул села. Такий гул, коли вечiр
осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'┐ тихо.  I
чув, як грюкнув засув бiля арештантсько┐,  вели  по  двору,  бiля  флiгеля
сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися  з  рипом  дверi,  i
знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн - до вечернi, мабуть.
   I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе  нiч,  коли
отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ни║, а ноги - шматки  м'яса
червоного - з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо
-бо-у, бо-у... як iз глибини рокiв, i спiвають  пiснi  десь  удалинi  тихо
дiвчата... А в спогадах - три осенi в економi┐ одпоганяв... А потiм дзвони
в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi - скiльки вiн ┐х перебрiв  iз  юнацьким
запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi... А!  Пiдiйшла
i тихо руки клала на побиту голову Давидовi - бiль у головi поволi, поволi
й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них - на далеких
гонах неяснi обриси барвистих плям... Хiба отодi в хатi сутiнями - було то
вперше? А в лiсi, в зеленiй  лiщинi,  а  в  буйних  степах,  як  лiтав  iз
Будьонним... А! - I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один.  Яка
ж це далина: од хлопчика-погонича в економi┐ до льоху в раймiлiцi┐! А ще ж
дiвчата й пiснi не доспiвали - тихо тужили ┐хнi молодi голоси на  селi.  I
глухо десь - бо-у, бо-у... А хiба знати, як швидко пливе отак нiч!
   Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi.  Людей  уже  повно.
Дзвiночок  голосненько  продзеленчав,  а  за  завiсою  молодь   у   гримi,
хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни,  спльовують  i,
може, говорять про них,  що  привели  оце  в  район  тих,  що  в  Обухiвцi
кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на  мiсцi"  -  i
сплюне.
   Дверi ще рипнули. На ганку  затупали  чобiтьми,  стогнав  хтось.  Потiм
засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло.  Чув  кроки  до  льоху.
Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав - рудий.
   - Виходь!
   Ах, яке ж син║ й зоряне небо! I запах цегли - ру┐н, жовтого листу -  аж
у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно  хлипнув  раз,  удруге  на  повнi
груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель.
   В канцелярi┐ вже горiло свiтло.
   За письмовим столом,  застеленим  вишневим  сукном,  сидiв  начмiлiцi┐,
простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв
письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч,  пiд  грубою,  в
крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й  крiзь  сивий
димок пильно дивився на Давида.
   - Розв'яжiть руки! - сказав начмiлiцi┐. Рудий довго возився бiля рук  -
не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки  глибоко  врiзалися  в
тiло.
   Тягнирядно мовчки з-за халяви витяг фiнку й перерiзав  вiрьовки.  Давид
аж зiтхнув i здвигнувся  -  так  знов  заболiли  руки  й  плечi,  за  день
занiмiлi. Начмiлiцi┐ запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й  курити  -
пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв,  а  курити  не  взяв,  хоч  дуже
хотiлось. Начмiлiцi┐ трохи пiдсунув до себе наган i мовчки  довго  дивився
на арештованого...
   Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й  почав  питати  й  записувати:
iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть.  Давид  сухо  вiдповiдав.  А  як
сказав, що партiйний, начмiлiцi┐ ледве помiтно усмiхнувся i сказав,  що  з
документiв цього не видно.
   - Де ваш партквиток?
   Давид сказав де.
   - А я ж при чiм тут? - ворухнув вiн бровами, начебто з жалем.  I  бачив
Давид - написав у графi - "нi". Потiм iще щось  писав  недовго.  I  раптом
поклав ручку й затягся цигаркою.
   - От що,- по паузi казав,громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк
ви - не дурак, а люди це всi сво┐. В хованки гратись нам нема║ чого.
   Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну,  вiн  не
буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од  тих  треба  йому,
щоб "призналися". На цьому словi вiн  одверто  зробив  наголос  i  цинiчно
всмiхнувся. Бо ┐м у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба.
А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все  'дно  буде  припинене.  Вiн
знов всмiхнувся, але якось криво.
   - Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта - i на тому точка. А в нас  ║
iнша тема для балачок, цiкавiша за цю.
   Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього.  Давид
прочитав - пiд усiма тими вiдомостями про  нього  стояло  стисло  нерiвним
почерком  написане:  "В  справi  пограбування  кооперативу  зiзнання  дати
вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" - й  пiдпис.  Начмiлiцi┐  те
прочитав.
   - Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" - рiзницi  нема!  А
як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять?
   I вiн недбало одкинув аркуш на стiл.
   От про що вони будуть балакати.  Тiльки  нехай  не  дивиться  на  нього
Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього  ще  настрiй
якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць.  Що  ж  ┐м  -  уперше
бачаться i востанн║. То все, i кооператив  -  звичайно,  темне  дiло,  щоб
вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що  -  точка.  Мова  про  iнше:
по-перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до  "Голосу  працi",
за винятком першого, у нього в кишенi.
   - Да, да,- не вiрите? У  першiм  писав  про  Матюшин  мордобiй  та  про
наймичку, що то в клунi хотiв... А в другiм -  про  Кушнiренкового  листа.
Вгадав?
   Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно  глянув  на  начмiлiцi┐.  А  той
зробив паузу й знову заговорив:
   - Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл
i заговорив нащось пошепки:
   - Все одно, i я скажу в очi та й ти сам зна║ш, що тебе ми хоч так,  хоч
так, а вб'║мо. Бо питання сто┐ть: або ти, або я.
   Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли,
i верхня губа засмикалась, а з-пiд не┐ - зуби бiлим разком.
   - А оддаси - в цю  нiч  i  розстрiляю.  Сам,  куди.  скажеш.  За  одним
пострiлом, не дам i трiпнутися.
   Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав:
   - Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Нема║ в мене.
   - Ти комусь дав його. Скажи!
   - Нi.
   - Брешеш!
   У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського - "зайди" - увiйшов
чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких  квитки.  Начмiлiпi┐
спитав, чи не почина║ться ще.
   - Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв,- сказав мiлiцiонер
i вийшов. Сахновський повагом  поклав  у  гаманець  квитки  i,  ховаючи  в
кишеню, дивився довго на Мотузку,
   - Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу,
з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо  було  тобi?..  Проти
життя не попреш, як не попливеш проти води. I от  -  уже  захлина║шся  ж.-
Знов очi блиснули: - Де лист?
   Давид не дивився на нього.
   Сказав:
   - Нема║ листа.
   Тодi начмiлiцi┐ хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий  мiлiцiонер
зiрвалися з мiсць  i  швидко  знов  скрутили  Мотузцi  руки  за  спиною  i
зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова:
   - Сю пiч ти й спробу║ш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це:
не варт цiни тако┐ два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його!
   У льох знов пхнули - аж упав i посунувся головою вниз  по  сходах.  Але
дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до  Давида.  В
рудого шахтьорка блимала - тьмяно освiтила цегляне вогке  склепiння,  сиве
од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на
холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
   - Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога,  а  лiкар
все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було.
   - Повчи, повчи!
   Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi  одною  ногою
став на спину Давидовi, потiм i  другою  й  гуцнув,  немов  спробував,  чи
витрима║.
   - О, цей ще витрима║! Геройський парняга,- немов аж iз жалем  подiлився
вiн з рудим.
   За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши  одною
ногою  на  плечi.  Стиха,  дужче.  Давид  ахнув  i   застогнав.   Попустив
Тягнирядно.
   - Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий
озвався:
   - Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник  казав,  i  хвилини  не
мучитимемо! В кого письмо?
   Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому  просто  в  землю  i  нiяк  не
пiдвести. Почули лише: "Гади!"
   - А, так ти ще й так? Д║йствуй, Оверку!
   Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити  йому  боляче,  насправдi  ж
пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче
руки, Давидовi.
   А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували  в  плечах,  i
груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру
землю бився до кровi й чув - примiшався  ще  запах  ┐┐  до  запаху  гнило┐
картоплi й мокро┐ землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах
у головi. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебо║м  пульс  -  i  од
тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше!
   ...Блиснули ще перед очима пiдковами копита.  По  мерзлiй  голiй  землi
вiтер - сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi
- нi. Як у провалля. I перше, що  вiдчув,-  у  плечi  заболiло,  мов  шмат
залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха:
   - Товаришу, обережнiш. У нього ж плече.
   Одкрив очi - в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й  строга  поправила
на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i  з  дороги  шарахнулись  убiк
червоноармiйцi - пiхота, колона за колоною.
   - На Перекоп?-хтось iз ранених з автомобiля крикнув.
   - Дайош Перекоп!
   В кудлатiй шапцi червоноармi║ць, iз забинтованою головою, витяг  кисет,
червоний, шовковий, i закурив.
   Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.
   - Першого кiнного?
   Хитнув головою Давид.  I  став  розповiдати  червоноармi║ць,  як  же  й
рубались вони. Довго розповiдав, iз запалом. Говорили iншi раненi.  Сестра
бiла тихо, немов, iз журою, хиталась постаттю в автомобiлi. А  Давидовi  в
плечi такий бiль! Заплющив очi.
   ...I вже десь у госпiталi. Бiло й так тихо. Хiба застогне хто.  Але  то
бiльш уночi - i гарячкове белькотiння, i стогiн. А  Давид  тодi  довго  не
спить, згаду║ про далеке село, вгаду║-дума║,  що  зараз  там,  як  живуть.
Потiм згадаються зорянi лiтнi ночi та буйнi жита... аж поки прийде нечутно
бiла сестра з тонким профiлем i покладе руки на гаряче чоло.
   - Спiть уже!
   Склепить Давид очi, а не спить. Дума║ - як вона схожа, як отак боком, у
профiль... I попливуть спогади. Потiм - тьмянiшi, потiм - мла.
   Давид кинувся, розплющив очi й ворухнув посмаглими  губами.  I  в  ротi
сухо, i горить. Втяг повiтря вогке жадiбно ротом,  а  в  темряву  з  болем
обличчя й тихо покликав:
   - Сестро!
   Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в  нiздрi  -  запах
гнило┐ картоплi й сиро┐ землi. Ворухнувся - зв'язано руки. Усе згадав. I в
плечi так болiло невитерпно. I хоч би води ковтнути. Згадав, що  бляха  на
дверях холодна ж уночi. З стогнанням ледве зрушився з  мiсця  й  довго  по
сходах лiз. Дверi холоднi - припав устами  гарячими  й  лизав  язиком,  як
шматок залiза, розпеченого дочервона.
   А за дверима тиха нiч i, мабуть, зоряна. Десь здаля  глухо  бовкнуло  -
раз, два. Двi години. I шум десь  голосiв  здаля,  мов  звiдки  виливався.
Пiсню завели - далi, далi. А голоси ближче, i жiночий дзвiнкий  смiх.  Ось
зовсiм близько в саду, з-за льоху. Повз самi дверi пройшли шумливою юрбою.
Бряжчали  шпори.  Жiнка  писнула  i,  мабуть,  вирвалась  од  когось,   бо
засмiялась дзвiнко й хвилююче. На ганку вже тупали ногами, ще смiх.  Потiм
дверi грюкнули - i все стихло.
   Нiч. I десь iще далi, як-як  чути,  видно,  аж  на  Подолi,  двiчi,  як
вiдгук:
   - Бо-у... Бо-у...

   XXX

   Зiнька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанiвку,
увечерi пiдслухала - Матюха жiнку заспокоював:
   - Цить, Лiзо, все буде гаразд.  Льонька  -  той  чисто  обработа║.  Цих
тiльки нажаха║, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму  спровадить  -  без
Давида вони не страшнi. Ну, а Давидовi... Далi, як за шелюги, не поведуть:
"тiкати буде". Сю нiч ще нi, допит буде. Ну, а на ту  нiч  напевне.  Цить,
Лiзо!
   Того ж вечора й пiшла од Матюхи.
   Спала нiч... Хiба спала? У Мотузки в хатi  й  свiтла  в  той  вечiр  не
свiтили. Сидiв старий i ще якiсь чоловiки в темрявi на лавi, похнюпившись,
i говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сидiла пiд  комином,  упавши
головою на руки, i тiльки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед
собою великими од жаху та болю  очима.  Похита  тихо  головою:  "Ой  горе,
горе!" I знов упаде на заломленi руки. Дiти на полу й  не  шерхнуть.  Бiля
матерi Докiйка притулилась маленьким тiльцем  до  ┐┐  колiн.  Христя  бiля
припiчка стояла похилена.
   Коли Зiнька зайшла в хату, нiхто, хоч поночi, а й не спитав, хто це.  I
мовчки Зiнька в темрявi пiдiйшла до Христi й стала - журна. Потiм  головою
до ┐┐ голови притулилась i гiрко удвох затужили.
   Так минула й нiч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очi
на часинку? Може, дiти. А всi дивились у темряву, чи, може, хто  й  закрив
повiки, i слухали, як тихо дзвенiла жура в хатi, як хтось зiтхне, а  хтось
у тишi хрупне заломленими руками.
   ...А вранцi йшли в Щербанiвку жiнки до  чоловiкiв.  I  Зiнька  пiшла  з
ними.
   Усi з клуночками маленькими; хлiбину та бiлу сорочку й Христя несла. Не
було тiльки Марi┐ з ними. Пiвнiвська й забiгала, либонь, та лежить  хвора,
i Лукiя в не┐ - не вста║ Марiя. Журились: "I таки ж можна  жiнцi  отаке  -
вернулась i помирилися, а на ранок забрали чоловiка".  Пiвнiвська  такнула
була якось значливе. I довго йшли мовчки.  Вже  й  шелюги  пройшли.  Аж  у
хуторах  зайшли  до  колодязя  напитись  та  вже  там   розбалакались   iз
михайлiвськими жiнками. Потiм i самi вже йшли - балакали.
   У Щербанiвку прибули - ще тiльки базар почав розходитись. У  раймiлiцiю
просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив - прогнав.  Другий,
чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi,- хоч гукнув:
   - Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi:
   - Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було.
   Жiнки пiшли. I вгледiла якась - на ру┐нах бiля водокачки  люди  ходили,
гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась.
   По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi  люди.
Дво║ селян-таки, а то мiськi. В одного  на  кашкетi  два  молоточки,  i  з
папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в
якусь трубку на тринiжку - на не┐ дивилися.
   Перша Химка й ступила до них.
   - Товаришу начальник! -звернулась вона до того, що з молоточками.
   - До вас ми! - хором усi сказали й теж пiдступилися.
   I заговорили всi одразу, то  перебиваючи  одна  одну,  то  сплiтаючи  в
благаннi сво┐ голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй.
   Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку,  протирав  скельця.  Мружив
очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився.
   - Що ви хочете?
   Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi,
сказав тодi мiському:
   - Це вчора пiймали злодi┐в, кооператив обiбрали. Так,  мабуть,  до  них
оце.- До жiнок повернувся: - Вам не сюди. Вам до начмiлiцi┐  треба,  он  у
флiгелi,- показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще  й  услiд  гукнув
жiнкам: - Та не туди ж ви.
   Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала:
   - Та ми вже були в нього,- не пускають.
   У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi.  Шкрябали
перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на
старенькiй розхлябанiй машинцi.  Знати,  стомилася,  бо  спустила  руки  з
клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй,  що  сидiла  за  iншим  столом,
розповiдати стала, як весело вчора було  пiсля  вистави;  до  ранку  майже
гуляла в Льонi цiла компанiя.
   З жiнок Зiнька пiдiйшла до не┐ й питала щось.  Та  невдоволено  спинила
мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова  РВК".
Але зайти туди довго нi  одна  не  наважувалась.  Врештi  пiшли  Зiнька  з
пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсi┐
зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як  дiло  важне.  Але
потiм сам, вислухавши ┐х, теж руками розвiв - нiчого не  поробиш,  мовляв:
справа це начмiлiцi┐.
   Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi  вийшли  в  коридор.  Чоловiки  до  них
жартували: "Чи не делегацiя, бува,  яка  бабська  звiдки  при┐хала,  що  з
клунками". А якийсь догадався:
   - Може, не делегацiя, а кооперацiя! -сказав iз притиском на  останньому
словi.
   Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу
в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя -  це
не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А
кооператив десь... все 'дно - не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та
розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам...
   - Либонь, i партiйний один попався,хтось у кутку не дуже голосно.
   - Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть,
самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав.
   - I дурний!
   - Не можна! Вiдповiдатиме: як же,влада на те!
   - Та повбивав би ┐х на мiсцi! - аж скинув шапку один i змахнув руками.-
Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму
що ж - як амнiстi┐ щомiсяця. А вбив - чорта з два!.. Так i оцих!
   З порога Карпенчиха стара:
   - Не зна║те нiчого, то й не ляпали  б  язиками.  Зiнька  з  жiнками  не
вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на
дверях:
   "Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi,  тодi
вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти,  а  в  дверi  побачила:
просто на стiнi Ленiн i пiд ним за  столом  чоловiк  сидить.  Вона  рiшуче
взялась за дверну ручку i ступила в хату.
   - Що тобi, дiвчино? - спинив ┐┐ голос, а очi той  чоловiк  iз-за  стола
звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь.
   Зiнька не знала - що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована  i
чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг ┐х на  лоб  i
тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й
розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв:
   - Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч!  У
шелюгах. Ви ж -комунiст! Хiба ж ви не зна║те? Та  весь  народ  обурений  -
пiдкинули ┐м! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! - це
палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в  довгих  рукавах
свити тисла в одча┐ до грудей.
   Секретар одкинувся на стiльцi й дивився  на  не┐  оторопiлий.  Що  вона
каже? Кого вб'ють у шелюгах?
   - пх, ┐х! Сидять вони зараз!
   Та звiдки вона зна║? Що за дурницю меле? I подивився  на  не┐  холодно.
Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але - ну хто ж тодi? Ще крок - подалась  уся
постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть,  страшна,  бо  з
стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз-за стола, не
зводячи з не┐ очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить  iз  чоловiком
вернувся.
   - ...Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне,- i хитнув чоловiковi на Зiньку.
Потiм щось коротенько  написав  i  теж  йому  дав.  Зiнька  нiмо  дивилась
великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв ┐┐ за руку. А  дiвчина
як онiмiла, мов сама не своя - хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i  як
не сво┐ми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi  вже,  як
побачила, що чоловiк веде ┐┐ до лiкарнi,  зрозумiла  все,  мовчки  вирвала
руку i, не глянувши на нього, пiшла собi.
   I було так потiм: сонце сiдало червоно  на  заходi;  а  по  вигонi,  як
привид, блукала поза садом, сюди до гамазе┐в доходила. Тодi ж  iшли  жiнки
смутнi з клунками в руках  -  не  допустили  ┐х.  Але  Зiнька  до  них  не
пiдходила. Хай iдуть. А ┐й  тут  треба.  I  очi,  позападалi  на  блiдому,
змарнiлому, як пiсля тяжко┐ хвороби, обличчi, зiрко дивились на ру┐ни,  на
загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй.
   А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона  до  крайнього  гамазею  й
прилипала спиною до сiро┐ стiни - в сiрiй хустцi  суконнiй  домотканiй,  у
сiрiй юпцi. Тут не побачать.  А  ┐й  усе  видно  -  свiтло  вже  горить  у
канцелярi┐,  видно  буде,  чи  хоч  чути  вночi,  як  ┐х  виводитимуть   з
арештантсько┐, може, на допит. I вже отут не пропустить  вона,  як,  може,
вестимуть уночi в шелюги.
   Власне, вона ще й сама не  знала  гаразд,  як  воно  буде.  Знала  одне
тiльки: що б там не було, а треба не  дати  ┐м.  А  як?  Голова  гаряча  в
дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре  хоч  Iлько
дома,- покинув служити в Огиря,- а що б же вона та сама вдiяла?!
   Iз-за  гамазе┐в,  у  темрявi,  тихо  шерхнуло.   Дiвчина   кинулась   i
насторожилась - Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною
до сiро┐ стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi - хай уже додому до них
iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою  -  нi.  Але  ж  така  була
втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти
страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах  ламаються  вiд
утоми.  Вона  тихо  опустилась  на  землю  й  головою  Iльковi  до   колiн
притулилася.
   А нiч осiння - де ┐й край!

   XXXI

   На ранок з двору два вершники мiлiцiонери  -  чорнявий  i  ще  один,  а
рудого не було - вивели двох: Якима й Тихона - i погнали по  дорозi,  куди
стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там - нiч,  а  завтра  в  мiсто.
Давида не було з ними. I нiяк спитати було:  йшли  обидва  посеред  дороги
похнюпленi, а по боках - вершники. Зiнька й дивилась -  як-як  не  крикне.
Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину  повилась
дорога пiщана. Верст за двi далi - червонiють кущi шелюгiв смугою  широкою
на бiлому пiску. По дорозi з базару ┐хали i йшли люди.
   - Нi, з цими нiчого не робитимуть.
   Того ж дня надвечiр випустили  iнших  обухiвських.  Саме  пiд  вiтряком
стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла - побитi всi, у синяках,  i  хоч
втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно  на  ру┐ни  за
гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн
розповiдати ┐й про все: Давида зразу ж у льох закинули, а ┐х укупi.  Потiм
уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не  зна║.
В ту нiч у вiкно бачив Яким, як .водили його на допит. А потiм у  льох  аж
два повело його з лiхтарем.  I  щось  довго  там  були.  Мучили,  падлюки,
мабуть.
   Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй
про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але  Зiнька  цього  вже  не
чула. З Гордi║вого обличчя очi ┐┐ впали туди, на ру┐ну  пiд  садом.  I  як
пiшов уже - не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у  канцелярi┐  вогнi
зайнялись - рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.
   Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi ┐й
усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь  вiн  налитий  тривогою.  I  у
вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi  мовчки,
i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох,  що  тьмяно  обiч
флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох.
Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр,
поки знов не вловить тьмяно┐ плями. Вiн  там.  Не  пропустить  його  -  не
трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч  живий?  Згадувалось  (це  як  уже
Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не  знала
- чого. I навiть сьогоднi бачила - з цеберкою чогось  ходив  рудий.  Може,
одливати. А може, й нема вже?..
   Витягла шию жадiбно в нiч, i  груди  самi  хватали  повiтря  хвильно  -
хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався:
"Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з  ним,  хоч  одне
слово стиха почути.
   Не владна над собою, вона  одiрвалась  од  стiни  й  довго  насторожено
слухала.
   Нiч. На селi гвалтували собаки. На ру┐нах тиша. Зiнька ступила  крок  у
сухому бур'янi,  ще  прислухалась.  А  тодi,  крадучись  поза  розваленими
коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд  ногами  i  так  гостро
запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося - тодi ж  отак  у
саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi.  I  не
впiзнали  одне  одного.  Хтось  свиснув  стиха  од  гамазе┐в,  мов   чайка
кигикнула. Догадалась: Iлько ┐┐, мабуть, шука║. Але  не  вернулась.  Помiж
дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на  край
саду до подвiр'я. Льох - ось-ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i
жалива од саду. Дiвчина спустилась на  землю  й  порачкувала  тихо  й  усе
прислухаючись.
   На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за  флiгель  кудись.
Зiнька ждала довго-довго,  чи  ж  вiн  вернеться.  Нi,  видно,  так  хтось
приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою.
   Стиха - тук, тук, тук - тричi в дверi, оббитi  бляхою,  виткнувшись  iз
бур'яну, i прислухалась. У льоху тихо. Ще - тук, тук, тук -  ухом  припала
до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь  глибоко  глухо  застогнав
хтось. Потiм ближче - знати, тихо  лiз  по  сходах,  бо  довго  стогнав  i
наближався поволi, мов за стогоном кожним хiба  на  вершок.  Врештi,  бiля
самих  дверей  уже  й  тихо  -  Зiнька  не  впiзнала  голосу  -  глухий  i
замогильний:
   - Хто?
   Припала Зiнька обличчям до дверей.
   - Я, Давидку! Живий ти! - радiсно  i  з  розпачем  вирвалось  у  не┐  з
грудей. Потiм оглянулась, прислухалась i говорила:
   - Провели тих, а тебе нi. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде,  ти
не бiйсь! З-за дверей сказав:
   - Сю нiч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зiнька аж уся  до  дверей
прилипла.
   - Давидку, ми не дамо. Ми слiдимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо - i  в
шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щiлиночка! - i мацала дверi руками.-
Хоч би я на тебе, мiй любий, глянула! - I мацав хтось дверi з льоху -  чи,
може, як руки зв'язанi - не руками, а обличчям.
   Ззаду хтось - хап! Кинулась Зiнька, аж крикнула, ще  й  чула:  у  льоху
Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду - пiд руки  i,  обхвативши  попiд
грудьми, до болю хтось тиснув i хрипло:
   - Ах ти ж, падлюко!
   Дiвчина билась, як пiйманий птах. Зубами руки хотiла - та  нiяк  ┐й  за
свитою. Чула - одiрвалась од нiг земля й так у  руках  понiс.  Бiля  ганку
вкусила-таки - кинув, але руки не пустив,  схватив  з  усi║┐  сили  й  так
поволiк по сходах у темний коридор.
   Як  у  канцелярiю  увiв,  iз-за  стола  пiдвiв  обличчя  начмiлiцi┐,  i
Тягнирядно глянув iз крiсла з-пiд грубки - сидiв iз  гвинтiвкою  в  руках.
З-за спини в дiвчини, не випускаючи ┐┐, виткнувся рудий i сказав:
   - Пiймав бiля льоху.
   Вийшов iз-за стола  Сахновський  i,  пiдступившись  до  дiвчини,  довго
дивився на не┐. Сказав, не зводячи очей:
   - Це ж Матюшина наймичка.
   Тепер i рудий глянув - вона. Розповiв, що  бiля  льоху  була,  щось  iз
Мотузкою перебалакувалась. Знати - його полюбовниця. Начмiлiцi┐ пильно  ще
глянув на блiде, змарнiле, але таке ж гарне i  в  розпачi,  i  в  скорботi
дiвоче обличчя, i тонкi нiздрi в нього трiпнули.
   - Обшукай!
   Рудий обмацував ┐┐,  а  повернувши  пику  до  Тягнирядна,  вищиривсь  i
моргнув тому. Сахновський уловив його рух i нахмурився.
   - Кинь!
   Наказав потiм одвести ┐┐ в арештантську й замкнути.  А  ключ  щоб  йому
принiс. Та нехай не здума║ дурницi - зараз хай i вернеться. За  одну  мить
щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повiв Зiньку.
   Ще чула, як iз ганку  звiв  ┐┐,-  у  льоху  гуркнуло  в  дверi.  Зiнька
крикнула щось i пручнулася з рук. Та не вирватись ┐й, бо руки, як  залiзнi
наручники, ┐┐ руки здавили.  Ще  од  гамазе┐в  чула  -  свист,  мов  чайка
кигикнула. Але це було й  останн║,  що  чула.  Потiм  упхнув  ┐┐  рудий  в
арештантську, трохи, вагаючись, постояв ще на порозi,  хряпнув  дверима  й
замкнув.
   Хвилину дiвчина стояла у темрявi, тупо дивлячись на зачиненi дверi. Мов
упустила кiнцi й не тямила, що це з нею. Знадвору долетiло  до  вух  ┐й  -
гуркнув у дверi в льох i хрипло: "Ти, ти, гляди менi, я тебе погрюкаю!" Не
рудий це. I дзенькнуло. З-за дверей, з льоху глухо - не чути що. А дiвчина
кинулась до вiкна - вгорi  загратоване,  маленьке,-  руками  до  нього  не
дiстане. У хатi поночi i самi голi стiни. Зiнька обмацала всi ┐х  навкруг,
у дверi била. А враз насторожилась.
   Нi, то ┐й не вчулося - кроки, й дзвенiло тихенько надворi. Ще гуркнув у
дверi в льоху. Потiм у сiнях - дзiнь, дзiнь...
   Тодi ж почулися ще кроки в сiнях, i чула - хтось сказав:
   - Товаришу начальник, ну, ми ж повели.
   - Да, да. Та глядiть там! Через сад ведiть.  Руки  ж  розв'яжете  перед
тим.- Вiн клацнув ключем у дверях. А  Зiнька  так  i  припала  до  дверей,
дихання забило ┐й. Мацала дверi й уся постаттю влипла в них,  мов  думала,
що наскрiзь виступить крiзь них на тiм боцi. Врештi до щiлинки  припала  й
зойкнула:
   - Начальнику!
   Вже од надвiрнiх дверей оглянувся Сахновський i вернувся:
   - Що тобi?
   Зiнька, захлинаючись, заговорила, як у гарячцi:
   - Я дурна! Яка ж я дурна! Я вже не буду,-  i  мацала  руками  дверi,  й
благала в щiлину.- Пустiть мене! Ну, йдiть сюди швидко!
   Пауза. Сахновський трохи  подумав  i  сказав  крiзь  дверi,  повернувши
ключем:
   - Гляди ж менi. Вiзьму в кiмнату, а будеш iще дурiти - в льох закину.
   - Не буду, не буду!..- хапаючись i схвильовано казала дiвчина.
   Сахновський одiмкнув дверi й мiцно взяв ┐┐ об руку.  Так  i  повiв.  Iз
темряви кинулось в очi  -  зiяла  чорна  дiрка  льоху:  вже  повели.  Була
трiпнулась, та стиснув дуже й глянув з  погрозою.  Подумала:  нi,  так  не
можна, ┐м двi версти до шелюгiв - ще  встигне.  Летiтиме,  а  дожене!..  I
Зiнька прискорила ходу. Вже на ганку була, а вночi  од  гамазе┐в  -  свист
чула, як чайка кигикнула. Серце тукнуло й наче спинилось.
   У сво┐й кiмнатi, просторiй i розкiшнiй,  Сахновський  пустив  Зiньку  й
зачинив дверi в  канцелярiю.  Горiла  лампа  ясно  на  столi  пiд  зеленим
абажуром, i в хатi вiд того все було зеленаве.  Посеред  хати  Зiнька,  як
привид,- в розстебненiй юпцi, простоволоса: хустку велику  десь  загубила.
Стояла нiма i мов скам'янiла. I як сказав Сахновський, щоб скинула  чоботи
та свитку,- мов i нечула, чи мов так довго до не┐ летiв голос через  хату:
лише за хвильку здвигнулась i скинула чоботи й свитку. З бильця  на  лiжку
взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квiтками i звелiв ┐й накинути
на плечi. Зiнька й це зробила тремтячими руками i все  стояла  нерухома  з
нiмим i тупим поглядом в одну точку.
   Сахновський сiв на канапi близько стола й закурив. Крiзь дим дививсь на
не┐ й глибоко затягався цигаркою. Потiм покликав:
   - Пiдiйди сюди!
   Зiнька стрiпнулась. Впали очi на нього, з нього впали  -  просто  проти
не┐ велике, на всю стiну, стояло трюмо, а в ньому... аж уся здригнулась, а
очей вiдiрвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й  на
не┐ звiдти дивилась - нi, i то ж вона - Зiнька. I  жовтогаряча  хустка  на
плечах, а обличчя зеленаве й очi глибоко, як двi ями чорнi, i темною  ямою
провалений нiс.
   - Ну, йди ж!
   Враз у вiконницю знадвору - трах! - видно, цеглиною.  Трах!  -  десь  у
дверi на тiм кiнцi будинку. Дiвчина так i зiрвалася з колiн. I вiн уже  не
до не┐ - з кобури вихватив наган i побiг у дверi через темну канцелярiю  в
коридор. Зiнька оторопiла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на
сполох, чи радiстю, не чула нiчого.
   Нараз отямилась, i перше, що в голову ┐й,- лампу - дмух. Темно в  хатi.
Зiнька, як  кiшка,  нечутне,  боса,  навшпиньках  вибiгла  з  хати,  через
канцелярiю i вже в коридорчик, а на дверях - вiн.  На  ганок  не  виходив,
стояв на порозi - видно, боявся. I з порога кричав у нiч:
   - Буду стрiляти!
   Знадвору нiчого не чути. А на ганок не йде, простяг руку до дверей уже,
щоб зачинити, як раптом Зiнька ззаду з усi║┐  сили  кинулась  i  з  криком
нестямним у спину руками вдарила,- аж упав на ганок. I вона з ганку  впала
звисока,- аж в очах ┐й зiрки, але за мить, як пiдрiзала  косою  перепiлка,
зiрвалася й нерiвне зигзагом побiгла через подвiр'я та бур'ян...
   Хтось - чула - гнався, кричав хтось. Уже й  на  вигонi  вона,  а  ззаду
тупiт чобiт i крик. Зiнька бiгла, що було сили, аж у вухах вiтер  свистiв.
А далi сили не стало. До вiтряка  до  першого  саме  добiгла.  Дихання  ┐й
забило i вона не впала - обiперлась об вiтряк. Iззаду ще тупiт у  темрявi,
мов бiгло дво║. Враз стихло, потiм свист тихий. Зiнька  тодi  скрикнула  й
знов зiрвалася. Але вже бiгла й оглядалась, i кричала в одча┐ назад:
   - Ой швидше!
   Хлопцi догнали ┐┐ вже за вiтряками. Не спинялись  нi  на  хвилинку.  На
бiгу хлопцям сказала, що повели. Думала - хоч вони побiгли.
   А хлопцi не бачили, ┐┐ все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням
стали... Що вiн робив з нею? Зiнька  нiчого.  Тiльки  ще  швидше  бiгла  й
трошки шкандибала.
   I все ж до шелюгiв ┐х не догнали.  У  шелюгах  ще  дужче  бiгли  -  уже
захеканi й гарячi як огонь. Враз  Зiньку  за  руку  Iлько  схватив  i  сам
спинився, i Савка. Дiвчина прита┐ла подих i стала -  слух  i  зiр.  Та  по
дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч,  уже  в  шелюгах,
блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi:
   - Стiй отут!
   Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза -  сам  не  знав,  чи
туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок -
бах! бах!
   Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у  Зiньки  вже  на  бiгу  -  пихнуло
полум'я обрiза й оглушило ┐┐. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi,  i  кричала
щось у нестямi. Не чула - чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли -  два,
десь далi - бах! бах! Спiткнулась i  бiгла  знов,  очима  розпанаханими  у
темрявi  жадiбно  шукаючи,  помiж  кущами.  I  за  одним   кущем   враз,аж
одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до  нього.  На  сiрому  пiску  мiж
шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.
   Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в
нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок.
   Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь  у  березi,-  бах!
бах! Потiм уронила зорю - велику пекучу сльозу - i занiмiла в печалi...

   XXXII

   ...I прийшла зима, й минула - аж напровеснi Давид  Мотузка  вертався  з
мiста в Обухiвку.
   По┐зд прибув на станцiю заранi - опiвднi, але по розгаслiй  дорозi  йти
було важко;  версту  по  верстi  мiсив  ногами  Давид,  на  кожному  кроцi
провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов - уже й сонце  сiдало,  а  вiн  ще
тiльки доходив до колишньо┐ Ганiвсько┐ економi┐. До  слободи  ще  лишалося
верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi - ще донесли
б ноги, та, отже,  лише  виткнулась  iз-за  саду  ковалева  халупка,  така
радiсть пройняла парубка - одразу вiдчув, що далi  вже  не  пiде.  Далебi,
нема║ чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще... це ж i  вона,
що вже скучила, мабуть. Згадав, як  писала  в  останньому  листi:  либонь,
вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей
не видивить. Увечерi аж за греблю, бува║, вийде - чи не бовванi║ по дорозi
з станцi┐. "Стою, стою пiд вербами бува║, а тебе, любий, нема та й нема",-
писала.
   Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути  бруньковий  дух
од верб понад ставом. Гiн яких дво║ залишилось, а тодi звернути  з  шляху,
перейти греблю i в хату отак - рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi".
Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на
потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди.
   Да, хороша-таки штука життя. Отак iти по  грузькiй  веснянiй  дорозi  -
обвiяний молодим духом нестерпним талого  снiгу,  та  землi,  та  вербових
бруньок. Хороше! А що плута║ ноги втома  та  чавка║  в  драних  чоботях  -
дарма: ось i вiдпочине, i  онучi  просушить.  О,  ба!  Спередi  у  темрявi
блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше!
   I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi.  Аж  нахмурив  брови  й  щелепи
зцiпив. Та й то всилу-силу переступив. I як лишилась уже  позаду,  не  мiг
iще й тодi, щоб не оглянутись на не┐. А так,  отодi  в  шелюгах,  якби  не
наспiли були... Аж не вiриться, що  це  було.  Та  й  усе  життя  отодi  в
Обухiвцi - не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось  у  важкому
маячному снi. I то в  ньому,  в  химерному  свiтi  примар  -  вiн,  Давид,
тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном,
щоб прокинутися - прорватися в дiйснiсть. А його... назад на арканi.
   Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А  потiм,  як
худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на
шию i - гайда. Оце згадав Давид - аж загорiлися роз'ятренi спогадом  ноги,
розбитi, в кровi: тягли ж  на  арканi  по  мерзлому  груддi.  Ще  дякувати
коневi, що не рознiс кiсток: як не  поганяв  його  Тягнирядно,  а  вiн  що
зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й  цапу║.  Поки-то  вершник
зiрве його знов, а Давид  i  одсапне  тим  часом.  Проте  як  в  село  вже
дiстались, всилу-силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих  чоботях
виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi  -
саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради.
   А потiм - льох у раймiлiцi┐, допити й шелюги... Якби  не  наспiли  були
отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як-то  вони  нагодилися
саме тодi. Теплими пальцями  торкнулася  до  повiк  i  одкрила  ┐х.  I  на
зоряному тлi побачив Давид ┐┐, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце  i
усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття  i  знову  погас.
Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька,  таки  бiля  нього.
Розповiла, як одбили його; на руках пронесли  хлопцi  до  хутiрця,  а  там
Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком  привезли  нишком.
"Тут не страшно вже",- потiшала. А сама i в  хатi  не  сидiла.  Уже  потiм
призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь  день  -  чи  не
принесе ┐х i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку  та  щоб  чи  в
льох, чи на горищi Давида заховати. Але  ┐х  не  було.  А  вночi  при┐хали
кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на  селi
такий переполох - i начмiлiцi┐ при┐хав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не
догадались.  Мерщiй  ухопили  Давида  на  пiдводу  й  на  станцiю.  (По┐зд
опiвночi).
   Е-ех, i не згадувати. Точка.  Оце  йде,  а  попереду  -  нове  життя...
Iменно, Давиде: нове життя!
   Аж скинув шапку  i  йшов  отак  простоволосий.  Отак  i  в  хату  порiг
переступив - шапка в руках, та й - "здоровi були".
   Що вже радi були йому всi -  не  знали,  де  посадити,  з  чого  почати
розпитувати та з чого про сво┐ новини розповiдати. Степан був дома. (Ще  в
лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоно┐ Армi┐). Був дома й дядько
Клим,- уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який
там перший пункт у нас?" - веселий старий коваль. "Та який - он  хоч  i  з
того почати (дядько Клим) - дерево ж возимо". Писав Яким i в  лiкарню  про
це. Ну, i так взагалi - не те життя тепер - радянське життя. Вибори ж  оце
щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени  сiльради  провели  все
сво┐х людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi  життя  налагодять.  Та  й  у
районi ж - i голова  райвику  другий,  i  секретар  райпарткому  iнший,  а
Миронова i з партi┐ викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд - Зiнька  оце
була якось на слободi.  "Христю  просватали",-  прохопилася  Зiнька  та  й
зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку  звiльнили,
нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була  правильнiсть.
I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що  перед  вiд'┐здом
заходив до прокурора - розслiдування закiнчено вже, а це на  недiлю  через
тиждень - саме в Щербанiвцi ярмарок - i суд ┐м буде: ви┐де сесiя  губ-суду
в Щербанiвку. Он-бо як! Оце  так  новина.  Задиркали  чоловiки  цигарковим
папером, закадили. "Ну, та й цур ┐м, не проти  ночi  ┐х  згадувати,сплюнув
коваль,- ║, й окрiм них, об чiм поговорити".
   I таки було об чiм.
   I за вечерею, i повечерявши,обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в  пiч,
гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова  жiнка
з  дiтьми  полягали  на  полу.  Сама  Зiнька  не  вкладалася  спати:   усе
сподiвалась,  що,  може  ж  таки,  влучить  часинку,  щоб  крадькома   хоч
торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки
надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх:  прогнала  вiд  припiчка
(чи ┐м мiсця в хатi кращого нема║?) - соломи  ┐й  треба.  Постелила  потiм
чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула  ряднину
та подущину на лаву й лягла. Але не спала,  ждала  все.  I  вже  пiзно  за
пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i  саме
скраю Давид,довго трималась, та й нi-таки,- тихо-тихо крадучись у темрявi,
щоб не шерхнути, опустила руку з лави й - наткнулась на  його  простягнуту
руку. Хап - i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обо║  отак  -
рук не розмикаючи.
   А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався  йти.
Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього,
як до сина: "Та й поснiдав би, чим  натщесерце  йти,  а  чи,  мо,  бо┐ться
об'┐сти?" - "А, таке! - лише рукою махнув Давид, посмiхаючись.- Не об  тiм
рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька  й  собi
накинула свитку на плечi - провела за порiг, а потiм,  непомiтно  отак,  i
через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув ┐┐
до себе, заглянув щасливий у вiчi ┐й та й не то в жарт, не  то  насправдi:
"А може б, ти,  Зiню,  й  не  верталася?"  Дiвчина  зашарiлась  та  так  i
прикипiла до нього. А враз одкинулась  i  розвела  руки:  "Отак,  боса,  в
опорках?" Давид занепоко┐вся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом?  Бiжи,  бiжи,
прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив,  що  й  вона
сто┐ть,- крикнув, iще й насварився на не┐ рукою.
   В Обухiвку Давид прийшов заранi - саме школярi сходились до школи. Село
вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля  криниць,  ревла
худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися  людськi  голоси.  А
крiзь усе, як удари здорового  рiвного  пульсу,  паровий  млин  у  березi.
Мелемо,- значить.
   Повз Матюшин двiр  як  проходив  -  глянув  з  цiкавiстю.  Порожньо  на
подвiр'┐, понуро стоять будiвлi, а хата навiть  iз  забитими  вiконницями.
(Хвалилась Зiнька, що пере┐хала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв  очi
Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що - чирва  масть?
Еге ж, не завжди i чирва - козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марi┐ в  хатi
топилося.! I враз стиснулося серце - Тихона згадав. Не витримав,  сердега,
помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн  би  бiля  загороди:  "Здоров,
Тихоне!" - "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину - друзяка. Iз'┐ли, падлюки! I
так уже до самого дому не розвiявся тихий  смуток.  Уже  в  хатi  забулося
трохи в радiснiй зустрiчi. Самi  жiнки  були  дома  -  мати  та  Христя  з
Докiйкою. "А чоловiки,- весело розповiдала Христя,- один у школу пiшов,  а
батько - до млинам.
   - Вiд каведе ж приставлений,- додала мати  поважно,-  тепер  же  й  ми,
сину, люди.- Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в не┐,  i  сльози
виступили в очах. Проте й  крiзь  сльози  не  затьмарилась  ┐хня  небачено
прозора синь. От нiби вперше в життi сво║му побачив Давид, що в матерi очi
синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з  ласкою:
мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi,  але
лягли пiзно, то голова каламутна трохи - поснiдавши,  хоч  i  задрiма║  на
часинку. Проте не довелося: тiльки-но снiдати сiв - Яким прибiг (почув, що
вернувся).
   - Го-го! - Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну,  що
та як,  та  снiдай  швиденько".  Не  дав  i  по┐сти  хлопцевi  гаразд.  Аж
розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх:
   - Не хлiбом ║диним жив буде чоловiк, тiтко  Марино.  Та  пiсля  лiкарнi
багацько i ┐сти нiззя. Гайда! - I подалися з хати.
   Отак i вкрутило в себе Давида життя обухiвське, з першого  ж  дня.  Iще
першого дня був нiби за гостя - роздивлявся (коли ж куди оком не кине,  та
й нова новина). Iз сiльради у КНС, у млин, у "Якимову канцелярiю" (Яким  i
завiдувач хатою-читальнею, й секретар колективу "Перемога"). Всiх обiйшов,
з усiма побачився, набалакався.
   А  вже  другого  дня  возив  лiс  з  iншими  на  виселок,  порався   по
господарству, на громадськiй роботi (саме до землевпорядження  готувались,
з дня на день ждали в село землемiрiв). Нiколи гаразд i оглянутися.  То  й
не диво, що незчувся Давид, як i пiдiйшло число отаке: прийшла  з  РВК  до
сiльради оповiстка, що в недiлю отакого числа  в  селi  Щербанiвцi  ви┐зна
сесiя губсуду буде розглядати  справу  "Матюшино┐  банди"  i  щоб  про  це
якнайширше оповiстити люднiсть. Разом iз цим i повiстки були  одержанi  на
Давида й ще на багатьох обухiвцiв: з'явитися за свiдкiв у суд  на  тодi  ж
таки. Сьогоднi одержано це, а завтра й  недiля.  I  саме  ж  у  Щербанiвцi
ярмарок.
   Чи коли й був отакий на┐зд у Щербанiвцi,  як  пiд  оцей  ярмарок.  Весь
вигiн - ярмарковище - був запруджений возами,  аж  ген  туди  за  вiтряки.
Обухiвцi як при┐хали, то вже гаразд нiде було й стати. Насилу пробилися на
цей край. Але й сюди аж пiд самi тини розлився ярмарок i навiть  у  вулицю
вихлюпнулися вози. Далебi, хоч i собi у вулицi ставати. Та Яким заперечив:
мовляв, чи ж кращих мiсць не заслужили, що будемо в проходi тулитись.  Вiн
сплигнув з воза i зник у натовпi, а невдовзi повернувся "з розвiдки" удвох
iз Степаном ковалевим. Знайшов мiсце.
   Бiля пошти звернули на ру┐ни колишнього  ма║тку  й  помiж  пеньками  та
купами  цегли  добралися  до  гамазею.  Отут  за  гамазе║м  у  затишку   й
отаборилися.
   Повипрягали  конi,  пов'язали  до  возiв.  З  возiв  позлазили   жiнки,
заметляли спiдницями,  обтрушуючись,-  як  гуси  на  березi  з  води.  Всi
по-святковому повбиранi ради  такого  дня,  рум'янi  на  морозi.  Од  воза
неподалеку дядько Клим упiзнав обухiвцiв - пiдiйшов iз хуторянами сюди.  I
Зiнька де не взялася - вже з дiвчатами, до чоловiкiв тiльки  "здрастуйте!"
кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом  Степан  розповiдав,
що вчора ще прибув у  Щербанiвку,  i  суд  весь  сповна,  i  заарештованих
пригнали. А оце щойно з  сельбуду,-  не  починалося  ще:  на  вiсiм  годин
призначено.
   - Пiдождемо,- казав дядько Гордiй,бiльше ждали. У затишку вiд вiтру пiд
гамазе║м посiдали, стали закурювати. Жiнки зiбрались на ярмарок пiти  поки
що, уже й знялися були, та раптом пiвнiвська молодиця скрикнула  здивовано
- i до дiвчат:
   -Дiвчата, он диви!
   Всi оглянулися i так стояли здивовано очима  на  натовп.  Щось,  видко,
трапилось. Люди, що досi гуртами стояли  собi  бiля  возiв,  заметушились;
дехто вилiз на вiз, i всi дивилися ген у той бiк  на  будинок  раймiлiцi┐.
Пiдвелись i обухiвцi. А моторна Христя Мотузчина аж  на  вiз  зiп'ялась  i
враз гукнула схвильовано:
   - Та гляньте ж бо. Ведуть!
   Всi так i кинулися. Хто на пеньок, на  купу  цегли,  на  колесо  чи  на
полудрабок вилiз - i всi  туди  очима  через  голови  натовпу.  Справдi  -
повели.  З  двору  раймiлiцi┐  через  подвiр'я  помiж  рядами  возiв  тихо
посувалась оточена сторожею юрба в'язнiв. Таки не дуже близько,  гаразд  i
не розпiзнати кожного. Дво║  в  шинелях  -  видно,  Сахновський  та  рудий
мiлiцiонер. Тягнирядна знати - од усiх на цiлу голову вищий; i, либонь, по
кудлатiй шапцi Матюху пiзнати, а iнших i нiяк.  Але,  видко,  всi  там  до
одного. Он скiльки ┐х. Як на звiрiв, товпиться народ обабiч дороги,  зразу
ж услiд за юрбою микаючись у похiд. I так валом валили з нею до сельбуду.
   Цiлий день тривав суд. I весь день бiля сельбуду товкотнеча, а на ганку
i в дверях - пробка. Так увесь день надвiрнi дверi в залу й не зачинялись.
А на ганку  як  рiй  повис  шапкою,-  люди,  кому  не  вдалося  пробратись
усередину. Хоч слово, може, якесь упаде-таки й сюди через порiг.
   Iнодi зсередини  на  свiже  повiтря  вилазив  упрiлий,  в  розстебнутiм
кожусi, котрийсь iз слабогрудих, що вже не┐ мiг  сидiти  бiльш  у  духотi.
Тiльки зi схiдцiв, як уже обступлять його, розпитуючи,  i  вже  хоч  би  й
хотiв вирватися -  дарма.  Аж  поки  новий  хтось  вилiзе  ще.  Тодi  самi
покинуть, як перечитану газету, i хапають свiже, дальше число.
   Отак бiля сельбуду. Але й  на  ярмарку  сьогоднi  весь  день  тiльки  й
балачок було, що про суд. Потiм, коли й день уже стемнiв,  засвiтилося  по
хатах свiтло, поскладали  ятки,-  уже  й  роз'┐здитися  б  (дехто  таки  й
вiд'┐здив, але бiльшiсть i не рушали), там-там помiж возами на ярмарковищi
стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами).  Видко,
поклали собi дiждати кiнця хоч би й усю нiч.
   А суд таки й затягся: лише опiвночi закiнчився  розгляд  справи,  потiм
цiлих п'ять годин тривала судова нарада. I всю нiч не спала Щербанiвка, не
гасили свiтла, на майданi  палахкотiли  вогнища  i  тихим  гомоном  бродив
табiр, як запущена дрiжджами опара.
   I ось нагло вже на свiтанку знову знявся гамiр бiля сельбуду.  Кидались
люди з хат, од огнищ на майданi, але до сельбуду не протовпитись -  натовп
отакий. I в клекотi голосiв годi щось уторопати.  До  розстрiлу  трьох,  а
кого ж саме? А iнших же як? I чого ще ждуть, не розходяться?
   У боковi дверi, що хiд за сцену, раптом вихватились дво║ охоронникiв  -
розступись, i пробили в натовпi прохiд на  вулицю  до  пiдвiд,  що  стояли
напоготовi. Потiм слiдом за ними вивели трьох. Найпереднiший Сахновський -
дуже блiдий, з темними плямами очей i нiби безротий (отак зцiпленi  губи),
але йшов незвичайно рiвно, нiби нiчого не помiчаючи навколо. Услiд за  ним
iшов Матюха - пониклий i згорблений у сво┐й кудлатiй  шапцi;  вiн  непевно
якось ступав ногами, наче не просто собi йшов, а  намагаючись  обов'язково
попадати ногами в  протоптанi  слiди  Сахновського.  Iззаду  Тягнирядно  -
незграбний i  якийсь  потворний:  iдучи  в  проходi,  вiн  то  пiдморгував
дурнувато не знати кому в натовпi, то  роблено  байдуже  спльовував  крiзь
зуби, а врештi спинився, уперся, як вiл, i мусили вести до пiдводи  силою,
а вiн бився в  руках  i  хрипло  рикав  огидну  лайку.  Порозсаджували  на
пiдводах ┐х, на кожну сiло по дво║ вартових, i рушили.
   Невдовзi вивели й iнших засуджених: Огир Данило,  Кушнiренко,  Гниденки
обидва -  Якiв  та  Пилип,  рудий  мiлiцiонер,  Книшенко,  Губар  Хома  та
Векла-самогонщиця.
   Одну тiльки Марiю Кожушну присудили на три роки умовно  i  з-пiд  варти
звiльнили.
   Цих провели в двiр раймiлiцi┐ - пiшки етапом, потiм одпровадять у мiсто
- в тюрму.
   Тепер i народ повалив од сельбуду гомiнкими юрбами, i за кiлька  хвилин
весь майдан став як розритий мурашник.
   Бiля гамазею обухiвцi запрягали конi, весело перегукуючись од возiв.  А
Гордiй пiдганяв сво┐х: ну-ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти  б:
пiдмерзло гарно, можна б i за деревом на хутiр змотатися.
   - ксть, дядьку Гордiю,- гукнув Яким, сплигнувши  на  воза.  У  Пiвненка
молодицi нiяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид i собi пiдiбрав вiжки
й сiдати, а бiля воза Зiнька нiяк не добалака║ з дiвчатами; уже  й  Степан
гука║, щоб iти.
   - Сiдай, Зiнько,- Давид до не┐.
   - Не по дорозi ж,- ясно, на┐вно глянула дiвчина на нього.
   - Ой, по дорозi,- примружив очi Давид  i  всмiхнувся!  тепло,  любовно.
Зiнька схвильовано задихала, обличчя в не┐ загорiлося враз,  i  очi  стали
яснi та синi. Тiльки й промовила розгублено:
   - Та хоч би ж я була дома попередила!
   А Давид пiд лiкоть ┐┐, дiвчата з смiхом за руки - стриб, i на возi  вже
дiвчина. Рушили.
   Доки на шлях ви┐хали, довелося i припиняти, i злазити та гуртом стягати
з дороги вози,- попохмуривсь Гордiй на возi: коли б це дома  вже  бути  об
оцiй порi. Нарештi вибились-таки на дорогу. Спершу ┐хали тихо, але  от  не
стерпiв Давид - гукнув Якимовi: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув  i
Яким щось - луною покотився гук  уперед  по  дорозi.  Спершу  далеко  десь
спереду загримiло, потiм ближче, ближче.
   Ударив вiжками по конях Давид. I зараз з усiх восьми копит рвонули конi
й гаркнули колеса. Холоднi скалочки мерзло┐ дороги, як дробом,  ударили  в
лице, обсипали всього. I дядько Гордiй - аж затулив очi рукою, всмiха║ться
в бороду. I ззаду дiвчата залилися смiхом. Оглянувся й Давид - обсипало  й
┐х. Упала кожна лицем у долонi, щось кричить  Зiнька  -  не  чути  нiчого.
Тiльки бачить Давид - з-пiд  долонi  в  не┐  смiються  до  нього  ┐┐  очi,
радiснi, синi. Щось крикнув до не┐ Давид, сам не чуючи свого голосу, i  ще
вдарив по конях. I вже не оглядався, не чув, не бачив нiчого. А  тiльки  й
чув, як пiд колесами - i спереду, i ззаду, пiд  безлiччю  копит  i  колiс,
наче туго нап'ята струна, бринiла дорога в ранкову далечiнь.

   1926

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: