ворота, вiн рушив слiдом за мною; вiн нiчого не знав про Наталену, та й не потрiбно було йому знати, а проте зрозумiв, що я виздоровiв тiлом i душею, i що сьогоднi вдосвiта виросли в мене крила, й що я спроможний ходити по поверхнi морiв, й тому настав найвищий час поглянути в обличчя страдникiв, що намальованi на стiнi Святого Духа. Павло вiдiмкнув церкву, винiс на риштування вiдерце з водою, сунув менi в руки жмут ганчiр'я, яким я, як звичайно, зволожував тиньк, потiм присiв на старе перевернуте вiдро посеред церкви навпроти стiни, готуючись, видно, не спускати з мене очей та очiкувати, поки з-пiд шару вапна не виглянуть обличчя страдникiв. Я не мiг йому цього заборонити, бо, зрештою, звик до його безпосередньо┐ помочi на риштуваннi чи до мовчазного стеження за кожним рухом мо║┐ руки, коли вiн чипiв посеред церкви на перевернутому вiдрi. Але сьогоднi... сьогоднi я волiв залишитися сам на сам iз стiною, менi заважав Ключарiв погляд, я боявся, що пiд його поглядом буду поспiшати, нетерпеливитися й через те стану неуважним; крiм того, я остерiгався, що Ключарева присутнiсть не дасть менi змоги мисленно спiлкуватися з людьми, якi пiсля трьох столiть заточення виходили з пiтьми на свiтло; я збирався далi вести з ними мовчазну нашу розмову i свою душу перед ними розкрити; я був схожий на черця, який замурувався у печерi для розмови з Господом Богом та з самим собою. I, очевидно, Павло Ключар уловив у мо┐х позирках чи в нетерплячому якомусь русi мiй настрiй, бо покiрливо пiдвiвся, сказавши, "я все розумiю, Майстре", i вийшов iз церкви, замкнувши дверi на ключ. Внутрiшнiм зором, третiм оком я бачив, як вiн присiв на високi церковнi сходи, де вже сидiв Данило Вербень iз трьома тутешнiми газдами, а ще далi, в селi, поза ворiтьми, за вуглами хат пильнували за Святим Духом десятки пар очей. Це була моя сторожа, мо┐ друзi, хоч я знав також, що десь чипiють мо┐ вороги. Одначе я вiдразу забув про друзiв та ворогiв, як тiльки-но узявся за долото i як тiльки-но вiдчув пiд пальцями твердiсть стiни Святого Духа, навдивовиж гарячу; стiна не могла бути не гарячою, це я зрозумiв, коли, коли з кожним днем протягом лiта все вище й ширше з-пiд ново┐ фарби й вапна проявлялася стародавня фреска; на кривавому тлi iзограф закопав напоспiх збитi з грубих бервен три височеннi хрести й розп'яв на них трьох мученикiв. Нi, не була це вiдома здавна композицiя Голгофи з Iсусом Христом посерединi й двома розбiйниками обабiч; не висiли також святi великомученики, що вмерли за вiру Христову десь на пагорбах Рима. Це були мученики таки тутешньо┐ землi; всi тро║ були босi й в кожного руки й ноги прибитi до хреста кованими цвяхами. Той, що висiв посерединi, був убраний у довгу, майже до самих стiп рясу з хрестом на грудях; справа од нього розп'ято людину в козацькому синьому жупанi й темно-фiолетових шароварах; злiва - витягнувся на хрестi довгий i худий чоловiк у домотканих сiрих ногавицях i в такiй же розхристанiй на грудях сорочцi. Мертвi ┐х тiла були напруженi, немовби аж прирослi до хрестiв. Художника, який сотворив свою Голгофу, не турбувало, що тiла розп'ятих повиннi були повиснути на хрестах, як лантухи, бо так пiдказу║ натура, наслiдуванню натури не входило в його задум, вiн не малював анатомiю тiл, вiн малював символи. Адже недаремно на пожухлiй рудiй травi пiд хрестами зобразив три зломанi козацькi шаблi, що означали поразку, ворожу перемогу, безнадiю... нема бо надi┐ вiдвоювати волю, якщо твою шаблю переломлено навпiл. Червоне тло, полум'я, що спалахнуло на обрi┐, розрослося до неба й заполонило собою усю площину стiни, теж було символом спустошення землi. Признаюсь: я не сподiвався, що iзограф тонко передасть на обличчях розп'ятих ┐хнi передсмертнi страждання, гнiв i бiль, хоча те ║дине око, яке я вилущив з-пiд тиньку в перший день роботи у Святому Дусi, засвiдчило, що мистець не дотримувався усталених при малюваннi Голгофи взiрцiв, якi панували в тодiшньому часi; думав про вплив свого твору на того, що сто┐ть перед стiною. Це було, мабуть, його творчим завданням. Дерзновенна спроба реалiзувати релiгiйний мотив Голгофи в народному, сказати б, дусi, переконувала мене, що маю справу з неординарним мистцем, не якимсь там богомазом, байдужим до народного горя, його Голгофа - це власне безпосереднiй вiдгук сучасника, його плач i возвеличування трагедi┐, що вiдбувалася на його очах. Я починав думати, що його Голгофа безпосередньо пов'язана з подiями, котрi за переказами вiдбувалися навколо Святого Духа, коли вiйська Хмельницького й повстанчi загони покутського полковника Семена Височана вiдступали на схiд... вони вiдступали, а шляхта потоптом, вогнем i мечем нищила землю. Я сподiвався, що якусь вiдповiдь на сво┐ роздуми й здогади дiстану тодi, коли остаточно розчищу обличчя мученикiв, якi дотепер ще були пiд вапном. Не знаю, чому я насамкiнець залишив якраз обличчя, власне голови. Лякало мене страшне закривавлене око? Набирався я поступово досвiду, розчищаючи спершу фреску там, де нiбито було менше ризику? Це була, однак, неправда, я по всiй стiнi, працюючи де долотом, де - шкрябачкою, скальпелем, намагався бути уважним i терпеливим, щоб не вiдколовся нi один сантиметр малювання. Не скрiзь це вдавалося, разом iз вапном подекуди вiдлущувалися i шматки фрески. Одначе не лише страх пошкодити обличчя розп'ятих спонукало залишити ┐х на пiзнiше, нi, я, вочевидь, цiле лiто внутрiшньо готувався до зустрiчi з розп'ятими, до розмови з ними; я хотiв бути урiвнi з ними; я хотiв порiвну взяти на себе ┐хнi муки; я готувався ┐м казати, що вони недаремно померли, i хоч ворог вирубав упень нашi лiси й, витесавши з дерев хрести, розп'яв народ - ми таки живемо, засiва║мо спалену пожежами землю пшеницею i плодимо дiтей; я протягом цiлого лiта щоденно мисленно розповiдав мученикам про трагедiю старого директора школи з мого рiдного села, про дiвчат-гiмназисток iз Рогачiвсько┐ гiмназi┐, над якими збиткувалися енкаведисти наприкiнцi червня сорок першого року, про життя i страждання Павла Ключара, про служiння рiднiй землi Данила Вер-'беня, про безталання колгоспно┐ ланково┐, яка прода║ться за фальшиву славу партiйним функцiонерам, про свiчечку посеред стернi на полi пiд Братишанами, де загубилася могилка молодого повстанця, про страшну кару, призначену предками, корчмаревi Жельману, про ру┐ни церковцi в полях над Днiстром, про енкаведиста з Велико┐ Укра┐ни Сашка Козаченка, який грав на гармошцi й умер посеред вулицi за сво┐ грiхи та за грiхи оперуповноваженого Ступи, про самого Ступу ученики теж повиннi були знати, й про тих також, яких вивезли на Сибiр, i про письменника, який звеличував понищення власного народу i через те, каючись, наклав на себе руки. Не мiг я забути про життя i смерть Михаська Затички, та цiлу його родину, про Юстину Монашку, Софiю Корчувату, матiр повстанську, про чорне життя Настi Хмуро┐... Та найбiльше я розповiдав про себе, про сво┐ грiхи, сумнiви, терзання, просвiтлення i каяття; я розповiв про перше сво║ кохання, про Наталену та про ║фрейторiв, якi "точно" знають, як писати книжки, як малювати картини, як грати на сценi, хоч i у життi вони, ║фрейтори, були "туманами вiсiмнадцятими", анальфабетами. Вони, мученики на хрестах, повиннi були знати, що страждання на нашiй землi не скiнчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати в свою душу людськi болi... переймати, але не плакати, навпаки - мужнiти, очищатися й дивуватися цiлiй землi, народовi й самому собi посеред народу, що ми здатнi перетерплювати найлютiшi трагедi┐, вмирати й воскрешати. Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висiв на середньому хрестi. Про його чернечу одежу я згадував, бороду вiн теж мав чернечу, але недовгу, гостру, шпичасту. Вiн один був зображений iзографом iще живим, голову мав задерту конвульсiйне вгору, борода нацiлилась в небо, рот був широко роздертий, спотворений криком... i кричали також ║дине закривавлене око, й страшна рана - на мiсцi ока другого. Стародавнiй майстер не завдав собi за мету передати переживання черця цiлою гамою фарб, стан болю, терпiння виражали тiльки ║дине ще живе око й розкритий рот, але й цього вистачало, щоб зрозумiти, який бiль витерплю║ на стiнi чернець i яку ненависть вiн випльову║ з сво┐х уст на ворогiв i, може бути, на Господа Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу. Навколо голови черця iзограф написав: "Се iгумен Данило". Iгумен Данило?! Очевидно, я повинен був здивуватися, може, навiть вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в дверi, за якими сидiли на порозi Павло Ключар i Данило Вербень, та потiшити ┐х новиною, що iгумен Данило, який обороняв перед шляхтою Святого Духа, постать реально-iсторична, дарма, що пам'ять про нього жила дотепер лише в переказах i легендах, а не в достовiрних хронiках i дiарушах. Проте, я не збiг iз риштування, я лише полегшено зiтхнув i запалив цигарку, бо, скажу щиро, пота║мно сподiвався на таке вiдкриття... менi власне, баглося саме такого, а не iншого вiдкриття, бо ж немарне iще замолоду Наталена вчила мене, заохочувала вiдчиняти дверi до тайн. Чернець на стiнi скосив на мене ║дине око; погляд його був, як удар ножа - кривавим, червоним; iзограф не скупився, малюючи постать черця, червоного, чорного i сiрого; чорною була його одежа, сiрими - обличчя, руки й ноги... кров навколо очей... кривава яма замiсть лiвого ока... цiвка кровi з рота. Козак, який висiв на хрестi праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже без промiнчика життя: очi заплющенi, лице бiле, продовжнi зморшки на ньому покраянi, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замiсть нiмба було написано "Се полковник Дубовий" - особа теж нам знайома з переказiв. Лiворуч висiв молодий посполитий чоловiк iз довгим бiлявим волоссям, рiвним великим носом i густими пшеничними бровами; обличчя його виражало спокiй, лагiднiсть, i навiть смерть не спотворила тихо┐ задуми на чолi, усмiху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: "А се, братi║, ми з вами". Ми?! Я не мiг вiдразу збагнути, кого мав на увазi художник кажучи "А се, братi║, ми з вами". Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий Дух? Себе? Нас? Усi прийдешнi поколiння? Господи, але ж цю людину, що на хрестi, я десь уже бачив... бачив i розмовляв з нею вчора! Людина на хрестi була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не хтось iнший позував художниковi триста рокiв тому. - Що це ма║ означати? - шепнув я сам до себе, до трьох мученикiв на хрестах, до полум'я за ┐хнiми плечима й до велико┐ тишi, що немов стародавн║ вино в амфорi, гусла в стiнах Святого Духа. Та ученики на хрестах не вiдповiли. - Що ти власне волi║ш од них дiзнатися? - звiдкись... з-пiд банi, з-пiд плаского камiння на долiвцi, iз-за царських врат докотилося до мо┐х вух запитання. Менi здавалося, що я побачив людину в бiлiй довгiй одежi, яка сидiла на приступцях перед престолом. Царськi врата були вiдчиненi навстiж. Крiзь чотири округлi вiконця пiд куполом лилися до храму потоки теплого сонячного дня. У храмi пахло сухим вапном, старим камiнням i прадавнiм ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камiнь навiки. - Хочу дiзнатися, чи чують вони, як мене болять ┐хнi болi... неначе мене катують, - вiдповiв я i поволi спустився з риштування. Сiв пiд стiною на перевернуте вiдро, на якому збирався сидiти Ключар, i заплющив очi. - Значить, я володiв сво┐м мистецтвом, якщо ти чу║ш крик зi стiни, - вiдповiв чоловiк у бiлiй одежi. - Ти хто? - спитав я. - Василiй ║сьм... iзограф. Творець цi║┐ Голгофи. - Ти жив у ┐хнi часи... жив у нижнiх свiтах i бачив ┐хн║ життя i ┐хню смерть. Чи вона була такою, якою ти ┐┐ змалював, майстре? - Я лежав серед трупiв, коли шляхта увiрвалася всередину огради Святого Духа, i бачив, як iгумена Данила й побратимiв iз ним, що були пораненi й немiчнi, порубали шаблями. Всi вони лежать у великiй Козацькiй могилi... отут поруч. Хiба ти не пам'ята║ш? Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижнiх минулих свiтах. - Чому дума║ш, брате, що то була ворожба? - здивувався iзограф. - Чому не допуска║ш, що в тобi живе зеренце, яке посiяне тисячу рокiв тому? Поколiння за поколiнням лягають у землю, а зерно живе й переходить у новi наступнi поколiння... i так буде тривати безконечно, поки життя цi║┐ гiрко┐ землi. - Чому ж, брате мiй, - я й собi назвав його братом, - якщо так легко, як ти кажеш, переда║ться пам'ять вiд поколiння до поколiння, на нашiй землi безмiр... Господи, безмiр безпам'ятi? Залила землю липуча смола й люди блукають по нiй iз залiпленими душами. - Я, певно, аж застогнав, уявляючи людей, що блукали з слiпими й глухими душами. - Чи Бог цього хоче? Чи панують над нами сатанинськi лютi сили? Iзограф у бiлiй сутанi, поплямленiй фарбами, пiдвiвся з приступок бiля вiвтаря й пiдступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий... схожий на мене. Я заплющив повiки. Вiн поклав долоню на мою голову. - Не бiйся, брате, - сказав лагiдно. - Так воно i ║: я - це ти, ти - це я з минулих свiтiв. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися. Я не розплющував повiк; я боявся побачити перед собою сво║ обличчя, сво┐ очi, сво┐, врештi, думки. Iзограф теж мовчав, давши менi час, щоб оговтався, щоб не збожеволiв вiд думки, що той хтось другий - теж я. - Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмiр безпам'ятi, забуття, - обiзвався врештi iзограф. - Ма║ш рацiю: тут не обходиться без пiдступу сатани. Та тiльки нiякий диявол, брате мiй, не здолав би нас, коли б нашi душi не були лiнивими. Ти нiколи цим не журився? Я чомусь у цьому переконаний. Гада║ш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну Голгофу... гада║ш, не було в цьому нагально┐ спонуки й потреби? - Iзограф присiв на камiння бiля мене й продовжив: - Коли пiсля потопту шляхтою Святого Духа, пiсля рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського покинули побо┐ще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-пiд мерцiв i заходився копати велику яму, щоб поховати убi║нних. Знайшлося iще декiлька посполитих, якi врятувалися, i ми спiльно сповнили свiй останнiй обов'язок перед полеглими - вiддали ┐х землi. Не було плачу, але й не було казань про високий подвиг людей, що полягли в оборонi Святого Духа; не знаю, як у кого, а в мене замiсть возвеличення дiяння iгумена Данила зародився сумнiв: А чи мав рацiю отець Данило, проповiдуючи: "Здобудь волю або ж умри за не┐". Ну, ось вiн лежить обезглавлений, голова окремо вiд тулуба, лежать пострiлянi i порубанi його во┐, а ворог переможно покотився далi. А ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати з ним на змаг? Чи не лiпше, браття, просто жити? Мислi мо┐ були, певно, навiянi страхiттями пережитого; мертвi тiла мужiв i отрокiв немовби переконували, що смерть завжди перемага║ життя... що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях i жити тихо, поки життя. - Ти мене чу║ш, брате? - iзограф обiрвав свою бесiду, поклав руку менi на колiно й тяжко зiтхнув... i тяжко застогнав. Стогiн вiдлунився голосно пiд банею. - Я тебе чую, брате, - вiдповiв я на його клич. - Коли ж чу║ш, то й бачиш очима... тими очима, що в душi ма║ш, як я рушив помiж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що Бог обдарував мене талантом. У Рогачi, у Львовi, Вишнi, Потиличi, нехтуючи приписи цехiв, я крадькома малював пар-суни мiщан, дрiбно┐ шляхти, поки мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черченi, який, якщо пам'ята║ш, здобув i понищив iз сво║ю надвiрною корогвою Святого Духа. Я мав у нього досить хлiба й до хлiба, пан на Черченi не вiдмовляв менi в питвi, мав я чисту сорочку i чревi┐ на зиму, спав на бiлiй веретi й не знав узимку студенi; час вiд часу присилали менi ключницю Яну, солодку молодицю, з якою бавився не одну нiч. Так тривало, брате, не до старостi, а до того часу, поки я не перемалював усiх родакiв Януша на Черченi - паню Ванду, доньок його i зятiв, онукiв i невiсток; потiм я малював надвiрних панських слуг; потiм ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких вiн любив, а ще згодом - псiв. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого таланту. Я це усвiдомлював, мiй брате, находило на мене каяття, збирав я, бувало, по стебелинi, як у полi солому, свою розвiяну гордiсть, ночами часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мiй брате, поки одного разу Януш на Черченi, будучи захмелений тяжко, не скинув ногавицi й не звелiв малювати його голу задницю. Ти, певно, сподiва║шся почути, що я одразу збунтувався i плюнув у панську задницю, зламав свого пензля, щоб бiльше до нього не торкатися? Але цього не сталося... нi, цього не сталося. Я таки малював його задницю, i намальоване ясновельможний наказав пiдписати мо┐м iменем, регочучи, що буде цю "голу парсуну" показувати всiм, хто цiкавиться малярством. I будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мо┐ нащадки в п'ятому чи й у десятому колiнi, i в тому десятому колiнi буде жити тво║ iм'я. Вiн кпив iз мене; я розумiв, що впав у багно так низько, що вже нiколи не матиму сили звестися на ноги; я бачив сво║ безчестя, що було немовби пришпилене на придорожнiй фiгурi, повз яку проходили столiття i тисячнi людськi натовпи; ми з паном на Черченi цiлу нiч пиячили Як рiвний iз рiвним... нерiвнi були тiльки в тому, що вiн, захмелений, як чiп, слинив мене цiлунками, вихваляючи мiй талант, а я, теж очманiлий, ниций, поганьблений, цiлував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю. Коли ж ясновельможний захропiв, я, щоб ницiсть свою не множити, почав шукати шнурка й гака. Не знайшовши ┐х однак i вiдклавши самогубство на завтра, я заснув... я заснув i приснився менi iгумен Данило, який схилився надi мною. "Тобi, сучий сину, - гримiв його бас, - не вiшатися треба, а каятися... а каятися й спокутувати грiхи, якi вчинив-┐с супроти землi, котрiй повинен був служити сво┐м талантом, i супроти таки свого таланту". Вiн навiдмаш ударив мене плазом шаблi. - Як здогадуюся, - промовив я до iзографа, - ти малював оцих мученикiв на хрестах iз покути, з покаяння? - Нiчого спершу в менi не було, - глухо вiдповiв iзограф, - нi покаяння, нi прагнення покути. Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного мiсця любаски мо║┐ Яни. Де б у нiй, у душi мо┐й, знайшлося б мiсце для чогось хосенного й чистого. Я блукав, як сновида, полями й лiсами, уникаючи людей, якi не могли не знати про мо║ посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерiгався, вони, якщо й не вихваляли мо┐ витвори, що висiли на стiнах у замку у Черченi, то принаймнi не осуджували ┐х. Мовляв, що той бiдний iзограф мiг удiяти, якщо на це була панська воля. Всi ми пiд Богом i пiд ясновельможним ходимо. Лише окремi з них, iз людей, чистi й бiлi, як отой, котрий висить на хрестi злiва, сторонилися мене, немов би я був прокажений. - Дуже схожий на того бiлого й свiтлого лицем, якого розп'ято на лiвому хрестi, мiй молодий приятель Павло Ключар. Вiн сидить на сходах за дверима церкви й стереже ┐┐. Ти начебто з нього малював свого мученика, - казав я iзографовi. - Ма║ш рацiю, брате, - вiдповiв iзограф. - Малював я його прадiда Ключара, що був в Черченi ковалем, кував вiн плуги i серпи... i робив ключi й замки, тому - Ключар. Чи я тобi не говорив, що ми продовжу║мося в часi: вмира║мо й знову народжу║мося, i так трива║ тисячолiттями. Тiло вмира║, а душа шука║ нового пристанища. Глiтно було б у раю, у вирi┐ вiд безлiчi праведникiв, а ще бiльше завiзно було б у пеклi вiд грiшникiв. Тому Господь поверта║ ┐х, праведникiв i грiшникiв, на землю. Але це, певно, ║ретичнi думки, - осмикнув себе iзограф. - Хоч, брате мiй, що ми зна║мо про самих себе, про життя i про смерть... особливо про смерть. - Вiн пiдвiвся, опираючись рукою об стiну, обтрусив вiд пилу бiлу одежу й, заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церквi. Хода його була легка. В церковнiй тишi його кроки були схожi на шерех крил. - Але ж, врештi-решт, найшла на тебе, брате, потреба, - насмiлився я перепинити його ходьбу. Мо┐ слова не вiдразу дiйшли до нього, очевидно, ходiння по церквi помагало в думаннi. Потiм вiн зупинився посеред церкви, саме на тому мiсцi, де схрещуються та розливаються навсiбiч сонячнi потоки з усiх чотирьох високих оконець. - Я звик на цьому мiсцi вiдiгрiватися на сонцi, коли, бувало, душа й тiло коченiли в церковнiй студенi, - пояснив iзограф, помiтивши, що не спускаю з нього очей. - Може бути, що таким способом я черпаю од сонця силу. Мистцевi постiйно потрiбна якась криниця, джерело, звiдки мiг би черпати наснагу. Адже пензель висмокту║ у тебе силу й ти виснажу║шся, ста║ш порожнiм, як порхавка. Хiба не так, брате мiй? - спитав iзограф. I я подумав, що вiн повторю║ колись мною сказанi слова: часом мистцевi для того, щоб знову спалахнув вогонь, який почина║ тлiти й пригасати, досить усмiху красиво┐ жiнки, яка йде тобi назустрiч. Так часом мало мистцевi треба... мало й багато. - Та коли я нудив свiтом, покинувши Черчен, iз запльованою душею, ниций духом, то замало було для скресiння лише сонця й усмiху жiнки, - iзограф якимось чином уловив мою думку. - Замало було навiть того сну, у якому iгумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрiбне було, брате мiй, велике потрясiння душi. Й воно настало... Якось пiсля довгих мандрiв я повернувся у Страдчу долину пiд стiни Святого Духа; власне нiякого Духа не було: скнiла ру┐на. Дверi до храму розламанi, долiвка засмiчена соломою, кiнським та людським смородом; тут i там сизiли слiди вогнищ; пiд ногами потрiскували кiстки вiд минулих трапез; у кутках тлiло вошиве жебрацьке лахмiття. Царськi врата й бiчнi вiвтарi лежали ниць на камiннi. Баня, що була колись покрита гонтою, у багатьох мiсцях продiрявилася й крiзь не┐ просiвалося небо. I тiльки iконостас, на щастя, уцiлiв; i коли я мимохiть пробiгся очима по обох рядах образiв, почорнiлих, подекуди полущених, то помiтив, що усi святi поглянули на мене, i в ┐хнiх очах я уздрiв сльози. Найбiльше мене вразила навiть не ру┐на, не запустiння, не сльози намальованих святих, а те вразило, що, пiд церквою хлопчаки... було ┐х, мабуть, з десяток безштанькiв у довгих сорочках... бавлячись й регочучись, засвiчували в людських черепах скiпки й крiзь порожнi очницi висотувалися полум'я i дим. Ще iншi отроки, настромивши черепи на палицi, бiгали й викрикували, немов татари, "аллах" i "аллах"; так вони себе вза║мно лякали. Найстрашнiшим, брате мiй, було те, що стежкою повз дитячi грища проходили косарi з косами й женцi з серпами... проходили й не помiчали, що ┐хнi виплодки, Господи прости, випорпували з Козацько┐ могили черепи загиблих i глумилися над ними... Дiти не знали, що чинили? Дiти не знали, а вiтцi ┐хнi, й матерi, i дiди, i цiлий край теж не знав, що увiйшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тiльки для рук i нiг, а й також для душi?.. Я стояв на порозi зганьбленого Святого Духа i не мiг анi крикнути, анi простогнати, нi бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; нi, я був приголомшений; я по колiна, по шию западався в землю вiд сорому й безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дiтлахи, уздрiвши мене на порозi, знiтилися, занiмiли, а далi, мов горобцi, залопотiли в корчi; лишився тiльки зганьблений Святий Дух i людськi черепи, у яких дотлiвали головешки. Мене огорнув сум, вiд якого легко збожеволiти; i, рятуючись вiд немiчно┐ самотностi, я упав хрестом на землю i шукав забуття в молитвi... шукав також у молитвi виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я винен у поганьбленнi храму, i в нелюдських грищах дiтвори, i в тому, що за оградою поспiшали в поля косарi й женцi, зовсiм не звертаючи уваги на поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на сво┐х галасливих пуцьвiрикiв i на мене, грiшного, що лежав хрестом... Що я мiг учинити, брате мiй? Плакати? Косарi й женцi - ревнi пiдданi ясновельможного та пияки з Гершково┐ корчми збирали мо┐ сльози в долонi й залюбки, регочучись, спродували ┐х. замiсть перлiв, тому ж таки Гершковi. Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичевi на догоду псiв, дворакiв i навiть його задницю, замiсть того, щоб малювати, скажiмо, Наливайка, батька Хмеля, полковникiв Нечая i Богуна? Парсуни Богдана i його полковникiв нагадували б, що iржавiють у пiхвах нашi шаблi... i що ми мали колись волю... i що кайдани вгризлися в нашi душi... i що болять нашi рани? Гей, а таки каюся!!! Чу║те, мене? Покаяннi мо┐ слова косарi й женцi розвiшували, немов мокрi ногавицi, на вориннi на посмiх i на глум; вони, пiдданцi вiрнi, давно забули про Хмеля i його полковникiв, про шаблю i про шаблею добуту волю; вони менi погрожували, що донесуть кому слiд про те, що каламучу у кра┐ мир i спокiй... ┐м, пiдданцям, виявля║ться, було солодко й затишно у сво┐й неволi, вони немовби плавали у лiтеплi каламутно┐ рiки, яка нiкуди не текла i нових берегiв не обiцяла. Я махнув на них рукою, на косарiв, на женцiв, на бранцiв панських, вони зневажали мене, але я зневажав також ┐х, ми нiчого iншого вза║мно не вартували. I вже, не дбаючи про поспiльство, я почав у трудах, у молитвах, у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусi в тiй самiй келi┐, в якiй колись перебував iгумен Данило, я самотужки збирав камiння й мурував пощербленi стiни; дiри в куполi Святого Духа зашив соломою; долiвку чисто вигрiб й вимив, а царськi врата й бiчнi вiвтарi як мiг полагодив. Котрогось дня осiнила мене думка зобразити на стiнi Голгофу нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа i пам'ятав смерть iгумена Данила, полковника Дубини й багатьох iнших; я подумав, що малюванням сво┐м воздвигну пам'ятник полеглим... i сплачу задавнений свiй борг; iще спало на думку, що, може, завтра пришкультига║ до Святого Духа старець й, дивлячись на муки iгумена Данила, згада║, що й сам колись тримав у руцi шаблю; а пiслязавтра прийде сюди отрок, який пасе в левадi волiв ясновельможного, й задума║ться: за що ж вони, мученики, вмерли, розп'ятi на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край цiлий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волiв пана на Черченi? Вдома вiн спита║ вiтця й матiр: чому ж ви, родичi мо┐ дорогi, нi словом, нiколи не обмовилися про оборонцiв Святого Духа? I я взявся до роботи. Iзограф зупинився навпроти сво║┐ фрески й пильно вдивлявся в обличчя розп'ятих. - Я давно ┐х не бачив... не бачив свого ж таки творiння, - пояснив вибачливо. - Триста рокiв минуло, - додав, - а вони зовсiм не постарiли. Правда? - перепитав мене i я згадав, що теж побував у нижнiх минулих свiтах. - Вони й не могли змiнитися, - вiдповiв я. - Бо й нинi трива║ передсмертна мука iгумена Данила. Його крик тут луна║... чу║ш? - Чую, - вiдповiв iзограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зi стiн; ми чули цей крик обидва, i в цьому було чудо мистецтва. - Невже, брате, - рiзко повернувся до мене iзограф, - i в тво┐х верхнiх свiтах нинi потрiбен зойк iгумена Данила... потрiбен, щоб будити, щоб серця вилущити iз збайдужiлих шкаралущ? Невже й нинi косарi й женцi проходять мимо, не помiчаючи Святого Духа? Невже все повторю║ться? - Вiн присiв навпроти мене навпочiпки, узяв мо┐ руки у сво┐ й вперто очiкував вiдповiдi. - Наказано минати Святий Дух... наказано, - не мiг я приховати правди. - Господи? - скрикнув iзограф. - Хто повелiв? - кфрейтори. Хiба ти ┐х не зна║ш? - вiдповiв я. - Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися iнакше. Пам'ятаю, коли мо║ малювання було готове... коли по одному, спочатку рiдко й боязливо, а далi з кожним днем, iз кожним мiсяцем i роком почали до Святого Духа навертатися на лише косарi та женцi, а й спуде┐ також, мiщани, Божi мандрiвники, попи й ченцi, злодi┐ теж - цiле поспiльство стало приходити сюди й стоячи нiмо слухали, як у ┐хнiх таки грудях вiдлунювався передсмертний крик iгумена Данила... крик, а чи, може, поклик до шаблi? Не дивно, що покликано мене перед очi ясновельможного пана на Черченi. - Ти бунту║ш мо┐х людей, поспiльство тривожиш криком якогось черця! - сердився вiн. Постарiлий, згорблений, вiн виглядав жалюгiдно... i було менi тяжко й встидно, що, запобiгаючи у нього ласки, я колись малював його задницю. Шляхцюра споглядав на мене не тiльки гнiвно й владно, але й здивовано; вiн мене не впiзнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не розсипався перед ним тлiнню; не тхнуло вiд мене поко║-вим гно║м; вiн бачив мене сильним i розквiтлим, немов би я тiльки те й робив, що качався у росах, споживав пшеничнi паляницi, запиваючи медом; вiн тюпав горбато й кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збiлiлими бiльмаками, угадуючи первопричину мого скресiння людського й малярського; вiн розумом куцим не доглупувався, що сто┐ть перед ним мистець, який талантом сво┐м повернув людям зганьблену й приспану пам'ять... i в поверненiй же пам'ятi, як у святiй купелi, сам очистився й сцiлився. Розмова з паном на Черченi не тривала довго; вiн вигадав кару: жеби мальовидло в церквi не навертало схизматiв на думання, то наказую iзографу самому знищити його, щоб по мальовидлу й слiду не зосталося. Таке, брате мiй, було велiння суворе; ще тi║┐ таки ночi я з кiлькома вiрними приятелями покрили вапном малювання на стiнi, наперед змастивши його оливою; ми хотiли вiрити, що настане час i Голгофа знову знадобиться косарям i женцям, мистцям i торговим людям, священикам i мужам збройним - цiлiй землi. - Що ж сталося з тобою, брате? - спитав я, вражений його оповiддю. Голгофа на стiнi постала передi мною не якоюсь сторiнкою з iсторi┐ забутого храму, а якби символом терпiння цiлого народу. I тодi вперше по-справжньому пройняв мене страх за не┐; я мимоволi зазирнув у безодню ненавистi до не┐, до Голгофи, котру вже копали товаришi ║фрейтори. Господи, порятуй!!! - Що сталося зi мною, - лагiдно перепитав i посмiхнувся iзограф. - Кинуто мене у катуш, у пiдземелля, у нiч, у безвiсть. Вiки надi мною текли й текли... Ти себе послухай... собi заглянь в душу... я триваю в тобi... але й Голгофа трива║ на цiй землi. _ ПАВЛО КЛЮЧАР_ 19 "Лише мiсяць минув, Майстре, вiдтодi, як Ви вiд'┐хали до Львова, а менi вида║ться, що я Вас не бачив цiлу копу рокiв; лiто прожите з Вами схоже на розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як мiг, топтав за Вами борозну. У Черченi покищо все по-старому. У церквi Святого Духа буваю майже щодня, жене мене туди не тiльки потреба надивитися на фреску, щоб перелити бiль розп'ятих мученикiв у сво║ серце... начебто у мо║му серцi того болю браку║; жене мене туди пiдсвiдома пересторога, страх, що за нiч, поки я спав, чорнi сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно, малювання, дарма, що давн║, але вельми актуальне й у сьогоднiшньому днi. Вiчно трива║ наша Голгофа. Розумi║мо це ми з вами, Василю Васильовичу, але й розумiють це щезники з пекла. Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусi зацiкавилися не тiльки люди в Черченi. Ваша стаття у "Бистричанськiй правдi", iнтерв'ю на Львiвському радiо придали нашiй фресцi мало не всеукра┐нську популярнiсть. Майже щонедiлi напливають до Черченя людськi гурти: хто автобусом, хто сво┐м транспортом, а сторонськi з сусiднiх сiл - "другим нумером", тобто пiшки, i я мушу вiдчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода. Зрозумiло, не тiльки фреска кличе сюди при┐жджих... не знаю, як ┐х маю називати: туристiв?, мадрiвникiв?, людей знудьгованих?, шанувальникiв мистецтва та iсторi┐? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та стрiлецьким цвинтарем не залиша║ байдужим нiкого, i це мене тiшить, Майстре; вони, при┐жджi, усе мене розпитують та розпитують i я, пам'ятаючи, звiсно, про всюдисущих стукачiв, розповiдаю, як можу. Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу ┐м вiдповiдати. Чи не зашкодить це Святому Духовi й фресцi? Нi, не буду накликати бiди, що вистромила в кутi, де вiник, вуха... Були в Черченi високi гостi з Бистричан та з Рогача: секретар обкому, який керму║ пропагандою, Омелян Демидович Чорнiй, районний Перший, а з ними ще двi "Волги" меншо┐ iдеологiчно┐ тюльки, в тому числi й директор обласного кра║знавчого музею Галина Левкiвна Журавель - жiнка, на мiй погляд, закохана у свою справу, а головне, що музейну справу вона таки зна║; при║мно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав би, через "льорнету" розглядало фреску, товариш Чорнiй спробував навiть ┐┐ похвалити, казав, що в культове мистецтво укра┐нського середньовiччя проникли iде┐ соцiально┐ i нацiонально┐ боротьби... хоч мистець напевне помилився, зображаючи на фресцi ║днiсть, однакову долю усього тогочасного суспiльства, розп'явши на хрестах козацького старшину, представника духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати, особливо тому, хто тлумачить змiст цього мальовила. Отак фреску було оцiнено з висоти партiйно┐ дзвiницi. Перший з Рогача у розумнi розмови не втручався, туман-туманом, вiн тiльки ворушив бровищами, що зрослися на перенiссi, й нипав згiдливо важкою, як iз колоди витесаною, головою. Журавель з Чорнi║м обiцяли, що в Святому Дусi облашту║мо музей Голгофи, це, мовляв, щось буде дуже цiкаве й нове. Голова наш Чобiт iз парторгом пропозицiю начальства пiдтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка рознесе славу про Черчен i наш колгосп по цiлому свiтi, варту║ того, щоб ┐┐ належно зберiгати й популяризувати, не пошкоду║мо, мовляв, коштiв. "У чьом дiло, - сказав Пиндилик, - за нами не стане". Я з свого боку застерiг, що музей повинен бути лише Голгофи, нiяко┐ етнографi┐, iсторi┐ й зрозумiло, стендiв про новiтнiй розвiй села (нi, я не сказав "соцiалiстичний розвиток", боявся сполохати начальство). Громада на це не погодиться. Це точно. Адже конфлiкт на цьому грунтi уже вiдбувся свого часу, всi пам'ята║мо. Партiйному начальству, звiсно, як кiстка в горлi - стрiлецьке кладовище. "М-да, - заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорнiй, - сусiдство не дуже зручне. Отi надгробки, хрестики, м-да... Люди будуть розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж нацiоналiсти полягли, нiбито за Укра┐ну. Треба цiлу лекцiю прочитати, щоб... Одно слово, складно. Лiпше, щоб тих хрестикiв взагалi не було". Так розмiрковував товариш Чорнiй й з-пiд величезних окулярiв метав на мене зирки, видно, йому доповiли, хто я такий, i всю оту ганебну iсторiю з мо┐м вступом до партi┐. Я йому зважився тлумачити, як iсторику, вiн, прецiнь, кандидат iсторичних наук, що так i так, стрiльцi Укра┐нсько┐ Галицько┐ Армi┐ нiчого спiльного з нацiоналiзмом, як його, нацiоналiзм тобто, у нашому суспiльствi розумiють, не мають, були це вояки, якi боронили рiдну землю вiд ворога i впали в бою. Вони нiчим не завинили перед укра┐нською землею i перед людьми. Даймо ┐м спокiй. Я по сутi повторив уже колись сказане Афонi; так я, до речi, оповiдаю про стрiльцiв i тим, якi на┐жджають до Черченя. Секретар нiчого не вiдповiв, лише похитав головою. Я тепер стою на роздорiжжi: з одного боку ой як потрiбно показувати нашу Голгофу людям, а найбiльше - молодi, хай би ┐м зеренця западали в душi... так, западали й там проростали, колись бо корiнчик вижене стебло i колос. А з другого боку... а з другого боку... Чобiт, передовий колгоспний голова, вночi прижене на стрiлецький цвинтар бульдозер i зрiвня║ його з землею, як це зробили вашi ║фрейтори у Львовi на Янiвському кладовищi. I гризе тепер мене жура..." "...Розумiю, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгi листовнi розмови зi мною, але я не вимагаю дiалогу, менi вистача║ i того, що Ви мене слуха║те - чита║те мо┐ i║роглiфи. Для мене це нiби вiкно, квартирка у свiт..." "Тiшуся, що у Львовi i в Ки║вi ║ люди, спецiалiсти й просто небайдужi до мистецтва й до iсторi┐ люди, якi вже встигли побачити нашу Голгофу й високо цiнують хоробрiсть (так, хоробрiсть, бо iнше слово було б легким, як пожовклий листок липи) мистця з сiмнадцятого столiття, який сво┐м апокрифiчним, а насправдi - патрiотичним твором нагадав парафiянам церкви Святого Духа, а через них - цiлiй Укра┐нi заповiт, який через двiста рокiв опiсля поет перелив у слово: "Молися, сину, за Укра┐ну його замучили колись". Я оце написав Вам останн║ речення i жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усi часи в нашiй iсторi┐ тривають i тривають Голгофи. I в наш час вона продовжу║ться. По осенi, як викопаю картоплю, хочу на декiлька днiв при┐хати до Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами..." 20 "Найшло певно на мене, бо замiсть того, щоб, поки сухо надворi, прикопати в ямi картоплю, я нi з того нi з сього, покинувши всi роботи, вихопився мимохiть з ворiт i без нiяко┐ певно┐ потреби подибав собi сiльськими вулицями; я давно зблизька, очi в очi, не придивлявся до Черчена, до його хат, до садiв. День удався сонячний i тихий, усмiхненим i лагiдним постало передi мною село; не було баюр на вулицях, не було заплiснявiлих, рудих, зарослих гiрчаком придорожних ровiв, не було смердючо┐ слизi гно┐вки, що масно стiкала з-пiд ста║нь та куп гною бiля них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзакiв i гумакiв - селянсько┐ вберi та взуття на осiннiй сезон. Зате були бiлi стiни хат, блискучi, живi, як дiвочi очi, вiкна, синi дими, що росли стовбурами з димарiв i високо в небi розсiвалися, як кульбабки на вiтрах; i був винний дух зiпрiлого листя, пiзнiх яблук, спорожнiлих картоплищ; i був лiнивий вiтерко, що пахнув зайцем; i були попiд ворiтьми громадки дiтей, а на левадах - хмари гусей, що бiлiли, як острiвки молодого снiгу на зеленому тлi. Зустрiчнi мо┐ близькi й далекi сусiди мовчки, вiтаючись, кивали головами, а хто й подавав руку, а хто казав "славайсу", а хто "добридень", хто й надовше зупинився i ми собi балакали про погоду, про здоров'я, про те, "що пишуть газети". Всi людськi обличчя видавалися менi якщо не усмiхненими, то напевне були вiдкритими й добрими. Помiж ними й сiльський голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною i при зустрiчi клепав мене приязно по плечах. Вони всi любили мене, я прагнув ┐хньо┐ любовi, менi i в голову не закрадалася думка, що ║ помiж ними мо┐ недоброзичливцi або й вороги... Господи Боже мiй, якi можуть бути вороги, якщо цi люди вiд землi, вiд хлiба, вiд тяжко┐ i свято┐ роботи? Я ┐х iдеалiзую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться незмiнним у мо┐й душi, так легше жити... легше людинi жити в усмiхненому доброму свiтi. А мо┐ мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в оберемок, пiдняв, як снiпок, закружляв iз ними; я був молодий й i напевне трохи сп'янiлий вiд осiннього терпкого вина..." 21 "...Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, i душа моя висохла на трiску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не да║ менi жити, я вечорами, мов той злодiй, пiдкрадаюся до обiйстя Чоботiв, нишкну пiд парканом i очiкую, надiючись, що вона припадком вийде з хати, i тодi ┐┐ побачу... я тодi ┐┐ схоплю, обнiму, обцiлую. Даремнi, однак, мо┐ очiкування, Ольгу стережуть у хатi... Якось одного вечора натрапив на мене на вулицi коло сво┐х ворiт сам товариш Чобiт. "Ти чого тут крутишся? - буркнув. - Що тут згубив? Пiдпалити, може, хочеш? Убити мене?" - проскрипiв смiшком. Вiн не вмi║ смiятися, його смiх схожий на скрип немащених колiс. Я признався, що виглядаю Ольгу. "Пуста робота, - казав Чобiт, зiтхнувши, немовби перейнявшись мо║ю турботою. - Заборонено ┐й. Ти зна║ш, яка у нас мама... мама ┐й заткала писок, щоб i словом про тебе не згадувала. Ну i я, звичайно, теж," - додав вiн, сха