тiльки погляди ┐х ширяють, як ластiвки, навкруги; iнколи ┐хнi погляди пiднiмаються, як жайвори, аж попiд небо й звiдти придивляються до Черчена, до районного мiстечка Рогача, виднi ┐м Львiв i Ки┐в; вони хочуть знати, що сталося з цi║ю землею, за яку вмерли однi триста п'ятдесят рокiв тому, а другi - лише п'ятдесят: чи стала вона багатшою i кращою, чи стала мудрiйшою? Бо┐ сприя║ стрiльцям i запорожцям iз Страдчо┐ долини: Великодна нiч зiткана iз розсипiв роси, вiдсвiту зiрок, хатнiх вогникiв у вiкнах, i в цьому блiдосрiблистому серпанку земля схожа на жiнку, вдягнуту в прозору сорочку. Наста║ очiкуваний час, вiдхиля║ться завiса серпанку й з глибини сучасно┐ ночi, з мiст i сiл виходять на стежку, що почина║ться десь там на пiщаних горбах i на старих городищах, й бiжить кривульками через озимину до Страдчо┐ долини, людськi натовпи. Тисячi й тисячi люду - старих i молодих, дiтей, чоловiкiв уперемiж iз жiнками ступають поважно, тихо, тiльки чутно, як люди дихають, тiльки чутно, як пiд ногами стугонить земля, тiльки чутно, як пiд ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей мовчазний похiд очiкують запорожцi й сiчовi стрiльцi... очiкують загиблi за Укра┐ну людсько┐ пам'ятi: писаного я║чка на могилу, "Отченаша" вiд щиро┐ душi, гарячо┐, як крапля воску з свiчi, сльози, слова доброго, спомину, зiтхання. Вони, загиблi, мають право, щоб ┐х обдаровувати пам'яттю бодай у Великодню нiч. I людськi гурти, тисячi тисяч, на початку стежки iще пам'ятали, пощо вони вирушають у Страдчу долину, обов'язок i поклик поколiнь був закодований у ┐хнiй кровi, одначе дорога була надто довгою, а чи надто небезпечною, а чи надто зусiбiч облiплена, як коров'яком, облудою, а чи кожен iз мандрiвникiв проковтнув по зернинi байдужостi, а чи темнi сили напо┐ли ┐х страхом, а чи тисячi тисяч оглухли й ослiпли, бо... бо, спускаючись по схилi до Страдчо┐ долини, тисячi тисяч стали склеротиками, вони нiяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто ┐х веде, де кiнець ┐хнього шляху. Дарма очiкують ┐х, дарма ┐х виглядали сiчовi стрiльцi й козацьке товариство, людськi гурти проходили мимо темною сонною масою без ║диного слова, без ║диного зацiкавленого позирку, очi натовпу блукали помiж хрестами, нiчого не помiчаючи, на нiчому не зупиняючись; ┐хнi погляди були схожi на ядучий осiннiй туман, котрий, однi║┐ ночi напавши на дерева, роздяга║ ┐х догола, а вранцi, злякавшись сонця, зника║ помiж корчами; людськi гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в невiдомостi, у нетрях, у пропастях. А були ж помiж тисячами поети i спiваки, були також сурмачi.:. Були? Чому ж нiхто не заспiва║ загиблим "Христос воскрес"? Я колись прочитаю вам, Майстре, мiй вiрш: сьогоднi ж переказую його лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою Настею. Вона зайшла непомiтно до кiмнати, це був ┐┐ стиль - появлятися непомiтно; прилипла до одвiрка й слухала... слухала мiй вiрш про орди байдужих у Великодню нiч. I тiльки коли я скiнчив, а Ольга не встигла вимовити й слова, ми помiтили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос iз порога: "Ну, нарештi, зятьок, - сказала вона, - я почула, якi ти вiршi пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю тво┐ шкiльнi вправи... щось там було про святого Юрiя". В ┐┐ голосi пульсувала зловтiха; вона аж зарум'янилася вiд задоволення, вiд того, що спiймала мене... що спiймала мене на чомусь забороненому. "Кропа║ш, мiй милий, антирадянщину, так?" Стояла передi мною вже зблiдла, з тоненькою синьою ниткою на тому мiсцi, де мають бути губи. Я аж вiдсахнувся вiд не┐, вiдкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в сво┐й хатi, ненавидить, коли сiда║мо до столу й вона кра║ хлiб. Страшно. "Ти ж бо iсторик, мiй милий, й тобi вiдомо, що тво┐ сiчовi стрiльцi - махровi нацiоналiсти, вороги, на ┐х легендi, на ┐хнiх могилах зiйшла й виросла, як чортополох, бандерiвщина. Ти про це лiпше зна║ш, нiж я, я лише математик, а проте... а проте, тавру║ш народ, який про них, сiчових стрiльцiв, забув, що ┐хнi могили занехаянi, що нiхто за ними не заплаче або ж бодай доброго слова не скаже..." Слова з синьо┐ смужки губ капали, як розплавленi шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою нiколи тебе не полюблять, вiддають свою доньку за тебе тiльки тому, що ти зробив ┐й дитину. Тiльки тому. Вони нутром чують, що ти з iншо┐ сотнi, але й ми з тобою зна║мо, що вони просмердженi ворожим духом. То ж стережися, Павле... Ось i не встерiгся. "Нема там антирадянщини, не клейте менi полiтику, Анастасi║ Степанiвно (Я не кликав ┐┐, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрiбувала). Стрiльцi, що впали... що похованi в Страдчiй долинi, з бiльшовиками не воювали, вони, певно, й не чули, що ║ такi бiльшовики... ворог був ближчий, той, що взяв Львiв, що брав пiд обцас цiлу Галичину. Того ворога радянськi iсторики називають бi-лополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленiн вiтав утворення Захiдноукра┐нсько┐ Народно┐ Республiки. Це треба знати, чорт вiзьми!" Я, вiдбивався наступаючи, i це менi вдалося, бо iм'я Ленiна для Хмуро┐ Настi щось важило, переступити його вона не мала вiдваги. Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кiльки разiв пробувала стати в мо┐й оборонi, але Хмура Настя на нiкого не зважала, так було завжди, так дiялося й тепер, i моя Ольга знiчено, покiрливо вiдступила; я розумiв, що Ольга й у гiршiй ситуацi┐, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру. "Ленiн... Ленiн, якщо й вiтав буржуазну республiку, "зунру", то виходив з конкретного полiтичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Iллiчем не прикривайся... ти паплюжиш народ, який у тво║му вiршику виходить з пiтьми й у пiтьму, як у пропасть вселенну, запропащу║ться, так? - примружила очi Хмура Настя. Зморшки попiд ┐┐ очима були, мов дрiбно плетенi пiвколами павучачi сiтки. Ольга поглядом благала мене змовчати, i я, врештi-решт, ┐┐ послухав, спало менi на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мiй вiрш i про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощi, зайвi балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тiльки-но починаю педагогiчну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем iсторi┐. Тому я викручувався, як мiг, i вiдповiв тещi, що iдея вiрша не лежить очевидячки на поверхнi, суть ┐┐, iде┐, в тому, що потрiбно просвiчувати народ, виховувати, викорiнювати полiтичну слiпоту, iндиферентнiсть; байдужий чоловiк, скажiмо, в колгоспi й золоте я║чко не пiднiме з-пiд нiг, а то й розчавить його чоботом. А якже слiпим i глухим будувати комунiзм, Анастасi║ Степанiвно? Вона глянула запитально й трохи здивовано менi в очi; на ┐┐ язицi, мов на пательнi, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вмiла обпiкати ненавистю, але на цей раз змовчала, мо║ трактування iде┐ вiрша дещо, певно, ┐┐ спантеличило. "Ой, Ольго, Ольго, - буркнула доньцi, - набiду║шся ти, небого, зi сво┐м нещасним поетом". Ольга винувато посмiхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку. 2 Лiниво позiхав похмурий ранок пiзньо┐ осенi. Небо й земля розчинилися в сiрiй мряцi, мiж ними розмилися кордони. Дерева стримiли чорнi, роздягненi, немов приреченi на смерть; садами блукав, як забрьоханий п'яниця, сонний вiтер. Село по вуха потонуло в грязюцi, перемеленiй на вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися помiж хатами. В передчуттi тривоги й непевностi, немов важкий дзвiн на мотузку, що ма║ ось-ось обiрватися, висiла на високих грушах i ясенах занiмiла й оглухла тиша. Зрiдка, як пострiли, несподiвано й рiзко вигулькували з туману воронячi крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старцi на ярмарок. У тiснiй учительськiй кiмнатi педагогiчна братiя позiхала, лiниво перелопачуючи сiльськi новини; шелестiли учнiвськi зошити з домашнiми завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очi, що помiж нами лiтають зеленi мотилi з шелестливими крильцями; котро┐сь хвилини я уявив, що й моя теща, яка сидiла в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловiчкiв, зеленава ┐х випуклiсть, яблука, що начебто були вилитi з льоду безпристрасно й бездумно поглинали нас, усiх присутнiх у вчительськiй кiмнатi. Я подумав, що Хмура Настя не тiльки мене особисто, але й усiх сво┐х колег, з якими попрацювала, мабуть, зо двадцять рокiв, не те, що не любить, нема тут про любов нiяко┐ мови, змушена нас терпiти, з нами розмовляти, iнколи подавати руку, сидiти з нами на рiзних зборах i нарадах... так, змушена нас терпiти й воднораз була вiдчуженою, далекою, нiби загубленою в космосi... але й у космосi будучи, цiлилася тобi в душу поглядом, немов готовим до стрiлу карабiном. Ось-ось карабiн той вистрелить, ти будеш скошений ┐┐ зата║ною люттю, а вона обмине твiй труп, гейби його й не помiтивши, й пiде далi... й пiде далi стрiляти. I так цiле життя. Власне цього похмурого ранку пiзньо┐ осенi, коли я мимоволi ковзнув поглядом по сво┐й дорогiй тещi й поранився, немов наступив босою ногою на уламок пивно┐ пляшки, ┐┐ слiпою ворожiстю, чи не вперше ворухнувся в менi черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помiчати, або ж на ┐┐ зата║ну ворожiсть вiдповiдати сво║ю ворожiстю, або ж сприймав ┐┐ як стихiйне лихо, або ж... Я винаходив багато способiв, щоб мирно спiвiснувати, адже ми жили в однiй хатi, але ж я нiколи не замислювався, що вона по сутi глибоко нещасна жiнка, що ┐┐ треба жалiти. I тiльки ось цього ранку ворухнувся в менi жаль; це було нечекане, несподiване почуття, схоже, може, на воронячий скрик посеред густо┐ мряки; я ловив вороння за крила, клав на свiй стiл пiд електричну лампу й розглядав пильно: жаль був чистий, як перший снiг. Справдi ж, як не пожалiти жiнку, яка не вмi║ або ж не хоче посмiхнутися, котра запiдозрю║ в тобi ворога i для котро┐ цiле життя схоже на сьогоднiшнiй, заснований нудьгою ранок. Так велося ┐й у дитинствi; безбарвне проминули студентськi ┐┐ роки; у жiночу зрiлiсть увiйшовши, народила Ольгу, певне, не з любовi, а лише з жiночого обов'язку, з фiзiологiчно┐ потреби продовжувати рiд. Господи! Й так далi день за днем, рiк за роком, цiлi десятилiття? За що ж така кара... кара ненавистю? Питання мо┐, Майстре, цiлком риторичнi, бо Черчен пам'ята║ ┐┐ батька Степана Чепрагу - статного, красивого газду, який сiяв жито на сво┐х п'яти моргах, здавав законопослушно "контигент" нiмцям, а хлiбопоставку - совiтам. У сорок четвертому влiтку совiти взяли його до вiйська, воював "на Чехах". Вдома по вiйнi не пхався в нiяку "полiтику", жив, як усi в тi роки: вночi приходили хлопцi з лiсу - давав ┐м ┐сти, давав пити, давав рублi "на Укра┐ну". Вдень же при┐жджали з Рогача рiзнi уповноваженi в оточеннi озбро║них до зубiв енкаведистiв, якi будували "новую зажiточную жизнь" i, будуючи ┐┐, звiсно, хотiли ┐сти, а ще бiльше пити й пити, i ┐х знову припроваджували з сiльради до Степана, бо нiбито на сьогоднi випала його черга давати обiдати цiлiй згра┐. Вiн покiрливо годував перших i других, першим i другим наливав сиво┐, як дим, самогонки, першим i другим кивав згiдливо головою, бо хотiв жити, бо боявся Сибiру, бо мав жiнку й доньку-одиначку, пестунку Настку. Аж поки не спiткнувся Степан Чепрага... А може, й не спiткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нiбито вiн, такий святий та божий, зi страху чи з вигоди продався енкаведистам i служить ┐м та║мно, вивiдуючи й доносячи ┐м, енкаве-де, про сiльських пiдпiльникiв. Хто це мiг перевiрити, щоб виправдати людину чи покарати? Тодi численнi опери з району й областi, суддi й прокурори, трибунали, "трiйки" - страхiтлива гiльйотина, що працювала вдень i вночi, не дошукувалася iстини, вона вмiла тiльки карати й карати; "хлопцi з лiсу", есбе теж не мали нi часу, нi охоти, нi умов на довгi слiдства - суд ┐х був коротким, а ще коротша кара - зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котро┐сь ночi й постукали в Чеп-ражине вiкно, а коли газда вiдчинив дверi й завiсив веретами вiкна, як тодi було заведено, а потiм засвiтив на столi каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так i сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, i Степан Чепрага лише розвiв, онiмiлий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в однiй спiднiй бiлизнi похитався п'яно до дверей, де уже у сiнях чатував на нього з мотузкою Шiнькарiв Дз║дзьо - напiвiдiот, завжди заслинений та й по-доброму усмiхнений, якого, як потiм стало вiдомо, себе використовувало в терористичних акцiях; тi║┐ ночi Дз║дзьовi не випало записати на свiй рахунок iще одну жертву, бо з постелi зiрвалася Олена - Штефанова жiнка, в миг ока вона вiдштовхнула одного з нiчних гостей, що той аж заточився до печi, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над ┐┐ газдою, бо вiн нiкому нiчого не винен, бо бо┐ться вiн грiха i Бога, а коли есбiсти почали ┐┐ вiд чоловiка вiдривати, то вона, вiдбиваючись, несамовито, дико закричала; есбiстам, певно, нiколи й не снилася лавина проклять, що впала на ┐хнi голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздерто┐ пазухи, жiнка була страшна в сво┐й рiшучостi оборонити чоловiка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злiтала аж до Бога, одначе Бог мовчав. Зате обiзвався автомат. I одна черга, i друга, i третя... А четвертою есбiсти вдарили по лампi. Четверта черга врятувала Настку. пй тодi йшов шiстнадцятий рiк, i тато з невелико┐ комiрчини, що була по сусiдству з "великою хатою", де спали старi, прорiзавши задн║ вiкно, обладнав дiвочу свiтличку: Настi було тут зручно i безпечно, не мусили ┐┐ бачити непрошенi гостi, що часто навiдувалися до велико┐ хати. Через задн║ вiкно при потребi можна було вискочити в сад, а далi - в поля, що починалися вiдразу за обiйстям. Настя однак, коли в хатi зчинився лемент, про задн║ вiкно й не згадала, а вихопилася на порiг й зацiпенiла вiд жаху, зрозумiвши, що по тата прийшла смерть. У горлi замерз, став грудкою крик, страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з мiсця, зронити слово. I це поки що ┐┐ рятувало, есбiсти при мертвецькому блиманнi каганця та ще й занятi борюканням iз Оленою не встигли дiвчину помiтити. Щоправда, пiч, упритул до дверей, що вели до кiмнатчини, дещо заслонила собою дiвчину. Однак Настчина непомiченiсть з кожною хвилиною миналася, скорочувалася, пiч уже не могла допомогти, оцiпенiння розмерзлося, на мiсце страху хлинув на дiвчину жаль... жаль ┐й було тата, який не пробував нi вiдпрошуватися, нi боронитися, i Настка знала свого тата: вiн завжди був безборонний i лагiдний, але безбороннiсть i лагiднiсть придатнi в iншi часи, а не в таку ось страшну нiч; i було ┐й жаль маму, яка вiдчайдушне трималася за тата, захищаючи його сво┐ми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на есбiстiв. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана жалем, не кинулася на помiч мамi й татовi; яко┐сь тiльки секунди бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошенi обо║, тато з мамою, i ще скреготнула четверта черга, розсiваючи кулi по образах, по стелi й по каганцю, i якраз у момент четверто┐ черги Настка скрикнула, але пострiли, на ┐┐ щастя, крик притлумили, й есбiсти вибiгли з хати. Дiвча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зiмлiвши, впало на порiг. Цi║┐ страшно┐ ночi вступила в ┐┐ душу похмурiсть i ненависть; вона була переконана, що батько нiчим перед людьми не завинив, вiн був ласкавий, добрий i нiжний... нiжнiший, може, нiж мама. То защо його вбивати? Чи ┐м, людям iз лiсу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школi секретар райкому, який на┐жджав iз Рогача i агiтував старшокласникiв записуватися до комсомолу, що бандерiвцi - це просто бандити, збожеволiлi упирi, котрi упиваються людською кров'ю. Iде║ю про самостiйну Укра┐ну вони лише прикриваються, як фартушиною. Ма║мо ж Укра┐ну Радянську, яко┐ нам ще Укра┐ни треба? Ну, яко┐? Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як i всi ┐┐ ровесники в класi, сприймала як совiцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молодi душi; сьогоднi ж, пiсля усього, що пережила, свiт дiвчини нагло перемiнився, вороги ж прийшли не з району пiд червоним прапором, а вийшли з лiсу, з пота║мних схронiв. Вороги? А хто ж вони, тi дво║, якi прошили кулями ┐┐ тата й маму? Цiлу нiч просидiла дiвчина на пiдлозi коло тата й мами, темрява ховала ┐хнi обличчя i ┐хню кров; спершу вона скиглiла, як цуценя, тремтiла усiм тiлом; потiм утомившись, отупiло дрiмала, схиливши голову на груди; а ще потiм, отямившись, надслуховувала, очiкуючи чуда, що з маминих або ж iз татових грудей проб'║ться крiзь смерть i кров тонесенький промiнчик зiтхання, подиху. Часом ┐й здавалося, що зiтхання, немов росточок квасолини в теплiй рiллi, пробуравив моторошну тишу, шелеснув... ось... ось знову. Гаряча хвиля надi┐ враз, як вранiшн║ сонце, вдарила ┐й у голову, дiвчина квапливо намацувала побiч себе на пiдлозi татову руку й шукала пульсу. Руки вже холодiли. Нiч тягнулася безмiрно, не було ┐й нi кiнця, нi краю; дiвчина замерзала посеред чорно┐ безоднi, на ┐┐ днi, й чорнота безпросвiтна й люта просякла в ┐┐ кров, Настка й сама не запiдозрювала, що бездонна, страшна i люта нiч увiйшла в ┐┐ душу й там розпаношилася назавжди. Сусiди знайшли ┐┐ вранцi непритомну поруч iз вбитими. Через два днi ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував ┐м пишнi похорони з вiнками, оркестром, промовами i плачами за┐жджих казальникiв, яким насправдi були байдужi життя i смерть Степана Чепраги та його жiнки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати укра┐нський буржуазний нацiоналiзм... нiбито нацiоналiзм мав до цих смертей якесь вiдношення. I не знати, чи районна газета "Зоря Опiлля" збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступi жалю i гнiву пригрозила на цвинтарi убивцям ┐┐ родичiв, що нiколи ┐м свого сирiтства не подару║ i поки буде жити ┐м цього не забуде... i не минуться безкарно ┐хнi злочини, здохнуть вони безславно в смердючих сво┐х схронах. Видруковане, звiсна рiч, потрапило в есбе, вiдразу знайшлися "геро┐", якi мали намiр "поговорити з дiвчуром": i таки за нею полювали, вiдчуваючи, що в ┐┐ особi, байдуже - погрожувала вона комусь-там на цвинтарi, чи нi, мають потенцiйного ворога. Настка щоночi ночувала в iншому мiсцi - в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайнi, згодом взагалi зникла з села на довгi роки, про не┐ встигли в Черченi й забути, а вона за цей час закiнчила на Донбасi педiнститут i повернулася додому вчителькою математики. I найперше позичила в сусiдiв рискаль i заходилася обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черченi й у навколишнiх лiсах i полях давно стихли пострiли, а пiдпiльнi хитрi кри┐вки позападалися... хоч пого┐лися рани, поржавiли закопанi автомати й гранати... хоч роки, немов морськi хвилi пiсок на березi, згладжували людську пам'ять, стирали пережите й переболене, Анастасiя Степанiвна, повертаючись з кладовища до сво║┐ запущено┐, як колгоспна корiвчина, хати, дибала самою серединою вулицi з лопатою на плечi пряма, темна лицем, слiпа поглядом, i кожен, хто ┐┐ тодi здибав на дорозi, зрозумiв, що Чепражина донька нiчого не забула й нiкого не простила, ┐й вважалося - i так трива║ донинi - що за кожними ворiтьми далi чатував ворог, той, що звiв зi свiту тата й маму, а на додаток - i це чи не найжорстокiше - виполов iз ┐┐ життя буйне квiття: радiсть i смiх, замiсть них посiявши отруйне зiлля - пригноблення, смуток, змiшаний iз тамованою злiстю, недовiр'я до сво┐х краянiв; присмерковий, постiйно насторожений стан душi заважав ┐й просто жити, i каторги цi║┐ не могла позбутися; борiння само┐ з собою не давало наслiдкiв, та й, правду кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не iнакшим виробився ┐┐ характер. Це вже, власне, не мимовiльнi напливи червоного й чорного, а це напостiйно упокорився спосiб життя, стан душi. Вона мала внутрiшн║ задоволення, наприклад, вiд того, що в кожному, на кого б не глянула, запiдозрювала ворога, який сьогоднi прича┐вся i вда║ невинного, тихого, а насправдi - це лише хитре маскування; люди мають пряму дотичнiсть до ┐┐ минулого, кожен... кожен... кожен iз них пам'ята║ воронений холод нiмецького автомата. Що, не вiрите? Ось це дiвча, що на таблицi креслить кути, хiба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив iз автомата ┐┐, Настi Хмуро┐, родичiв? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителi хвалять за вiдмiннi оцiнки, напевно зна║, що i його тато був у бандерiвцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руцi жiнка, яка диба║ навстрiч, змивала, мабуть, кучеряву голову сво║му синовi, який вночi пiсля довго┐ розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрiмали у сво┐х засiдках, до мамино┐ хати. А ось цей статечний дiдуган Тимко Черешнiвський, який схилився на ворота, хiба не стрiля║ в не┐ бiлими очима, немов цiлиться з карабiна... цiлиться i вбива║. А ось молодичка, яка босонiж чимчику║ з поля, навмисне вiта║ться по-старорежимному, "Славайсу", так, навмисне, щоб менi допекти, щоб пiдкреслити: хоч влада нiбито пану║ совiцька, а в селi, прошу панi-професорко, нiчого не змiнилося, те що було зверху й усi його бачили, пiшло в еподи, в корiння... в корiннi, панi професорко, ми живемо. Майтеся в обачностi. Усе, що оповiдаю вам. Майстре, про свою тещу, я довiдувався вiд Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на не┐ самотнiсть, сповiдалася доньцi й очiкувала, певно, вiд не┐ розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорно┐ пустелi... жахалася чорних пiскiв, якими пiшкувала ┐┐ мама. I куди вона йшла? I чому мама посiяла навкруг море чорних пiскiв, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пiсками, мамо, почина║ться голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорнi пiски, треба лише хотiти побачити голубу й зелену землю. Донька плакала, голублячи маму, обцiловувала ┐й руки, розчiсувала волосся, зазираючи ┐й увiчi. Мати споглядала на доньку незворушно; ┐┐ душа була замкнута за сiмома замками, кожен замок був заворожений, а ключi втопленi в безоднях. Того осiннього ранку перед початком урокiв, коли вигулькували iз мряки, як пострiли, воронячi крики, коли вiтер чалапав попiд голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчуттi тривоги й непевностi, висiла на високих грушках i ясенах занiмiла глуха тиша, й коли шелест учнiвських зошитiв нагадував шарудiння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивно┐ пляшки, слiпою ненавистю мо║┐ тещi... поранився i заболiв у мене жаль за не┐. Мене вразила вiдчужена ┐┐ самотнiсть; i менi баглося по-синiвському ┐┐ обняти, посмiхнутися, поцiкавитися ┐┐ здоров'ям; я навiть пiдступив до ┐┐ столика; я навiть приготував кiлька щирих слiв, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться. Весна ще повер... Не посмiв заговорити. Анастасiя Степанiвна, немовби вгадуючи мiй жалiсливий порив, рiзко пiдвелася з стiльця, косо зиркнула на мене... позирк був, ну... немов ударила навiдмаш, i з пiднятою головою пiшла на перший урок. Зiрвався з шнурка старий ще австрiйський шкiльний дзвiнок. Починався день. Був у нашому мирному спiвiснуваннi з Анастасi║ю Степанiвною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не порiднив нас, то принаймнi зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачi Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила - внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвiдану, чужу у цих стiнах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первiсткою, буквально не вiдходила вiд колиски, i я подумав, що в ┐┐ душi розтоплю║ться лiд, бо, виявля║ться, навiть у похмурiй душi ║ сили, якi засвiчують давно забутi сонечка. Ми вибирали нашiй донечцi iм'я. Ми з Ольгою давно вирiшили, що дiвчинку назвемо Соломi║ю, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, цi iмена нам подобалися, ми до них звикли... i я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: "Ну, як тобi там, Северку?", або ж переiнакшував Соломiю на Солому, на Солю, i навiть кликав ┐┐ Стебелинкою. Але й тодi, коли в тещинiй душi шкварчали, немов iз лою вилитi, пiднятi з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозумiти, що наше дiло робити дiдовi й бабi внучат, а вже витрушувати ┐х iз пелюшок, одягати i виховувати - то це бабина й дiдова турбота. А остiльки виховання почина║ться з iменi, то нашi солом'янi iмена були ущент розкритикованi й викинутi на смiтник як арха┐чнi й взагалi - не радянськi. Теща мала в запасi цiлий тузiн iмен: Наташа, Валентина, Лiда, Л║на, Вiка, Тоня; знову ж пiдхмеленому тестевi подобалася щироукра┐нська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапiтулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згiдний на Оксану, справдi гарне iм'я, хоч останнiм часом Оксани навально увiйшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якiйсь I┐ чи Лiлi. - Зна║те що, дiду й бабо, - рятував я свою доньку вiд козячих кличок, - не треба нам Л║ночок та Св║точок, Оксану нинi на кожному кроцi зустрiнеш. Якщо вже не прийма║ться, щоб дитя звалося Соломi║ю, то згадаймо, що ║ у нашо┐ дiвчинки бабуся, яка носить рiдкiсне й милозвучне iм'я Настя, Анастасiя, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? - Очевидно, на радощах я теж випив, i тон мiй був пiднесений й пiдхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б нi? Я прагнув миру й любовi в сво┐й хатi. ...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку. 3 Цю iсторiю. Майстре, можна порiвняти до велико┐ полотняно┐ торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвiтськi жебраки; тiльки старосвiтськi жебраки, "дiди" чи старцi виповнювали сво┐ торби скибками хлiба, картоплею, воречками з просом i кукурудзяним борошном, а я сво║ю чергою наладував у свою торбу камiння; перший камiнь я поклав у не┐ ще влiтку пiд час косовицi... власне я скидав молоде пахуче сiно в копицi, а мо┐ мама принесли менi в "Дубники", де колгосп "на постiйне" видiляв мамi дiлянку сiножатi, косарський обiд: вареники з сиром i сметаною та рисову кашу на молоцi. Вода була поруч: з-пiд корiння усохлого дуба про-жолобилася криничка - пий i насолоджуйся. По обiдi я сказав мамi, що Пиндилик - партiйний секретар у нашому селi агiту║ мене вступили до партi┐; я сказав це начебто мiж iншим, начебто Пиндиликова агiтацiя стосу║ться когось iншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собi дрiбничка... якась агiтацiя... якась партiя... якесь далеке торохкотiння воза посеред ночi: i хай собi нiчний вiз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати. Мама не робили вигляду, що новина ┐х не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбенiли, опершись на граблi; на ┐хн║ гостроносе аскетичне обличчя впала тiнь; менi з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь наляканi, заскоченi зненацька, вся ┐хня постать наготовувалася немовби злетiти - такi вони були напруженi й легкотiлi; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землi: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони. - Це дуже поважна справа, сину, - сказали вони. - I не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицiю ти в одне вухо впустив, а другим - випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти з гадюкою в пазусi, щохвилини вiдчуваючи, як вона оперiзу║ тво║ тiло... оперiзу║ i чека║ на тво║ рiшення. А ти закаменiв на роздорiжжi... двi дороги ведуть з роздорiжжя в свiти: направо пiдеш з партiйним квитком i до партiйного раю заведе тебе рiвна дорога, устелена килимами... там у раю, начальницьке крiсло, файна платня, права усякi й блага писанi й неписанi; у партiйному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрi вибрали другу дорогу - лiву. Природн║ бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, ║ вибiр. - Чи нема... чи нема третьо┐ дороги? - запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сiножатi, на цiй круглiй, як сковорода, полянi, отороченiй зусiбiч лiсом й ущерть залитiй сонцем i виповненiй людськими голосами, передзвоном кiс (а ще хтось iз косарiв, який теж тут мав дiлянку "на сiно", принiс радiо, що вигойкувало щось ритмiчно-монотонне, чуже, як папуга на вербi) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася менi непомiтною помiж травами й зарослями терену, одначе прямою i чесною, без компромiсiв iз самим собою. - Чого ж, ║ iще третя дорога, - вiдповiли мама, неначе пiдтверджуючи мою думку. - Тiльки нелегка вона в наш час... устократ вона важча для iнтелiгента, котрий завше у громади на очах. Вона хiба придатна для того, хто в полi з сапою або ж - iз трактором. Тому ато в полi, простiше: вiдробив свою норму, висапав свою дiлянку - i нiкому нема до тебе дiла, i ти нi вiд кого не залежиш. Хай там собi вмирають Сталiни, най Хрущов обiця║ комунiзм, що нiбито ось-ось ма║ настати - йому до всього байдуже. Ти ма║ш свою роботу, свiй хлiб, свою хату, свою худiбку в оборi, свого Бога на стiнi i свою правду. Та я мiркую, що навiть тому, хто в полi, доводиться iз сво┐м Богом та iз сво║ю правдою нелегко, дарма, що вiн вiдгороджений вiд свiту... свiт його зманю║, вiн зi свiтом так чи iнакше змотужений i вiд нього залежний. - Як же бути, мамо, на третiй дорозi тому, який не в полi, як ви кажете, а в школi? - запитував я не маму, а самого себе. - Коли ти щодня на виднотi, на людях... i слова тво┐ ловлять... ти хочеш, щоб слова тво┐ ловили... ловили й вибудовували з них сво┐ душi: цеглина до цеглини - й поста║ цiла будова... цiла велетенська будова, виявля║ться, вибудувана з фальшивих слiв, мовлених за фальшивою шкiльною програмою. - Я мимохiть стулив повiки, уявляючи юнацьку душу, ангела, зiтканого з фальшивого матерiалу... ангел був чорний, як комин, наскрiзь завуджений, пота║мний i хитрий, облесливий i пiдлий; душа була мiлка, жабi по колiно, але непрозора, не проглянеш ┐┐ дно. Мене пройняв жах i сором за себе: я, прецiнь, докладаю зусиль, будуючи душi з олжi, з брехливо┐ iсторi┐, iз спотворено┐ моралi, з iдей, в якi, якщо по правдi, нiхто не вiрить, iз щоденного лицемiрства. - Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу й при цьому залишитися вчителем iсторi┐, - вiдповiли навпростець мама, рятуючи мене вiд напливу чорноти скалiчених душ. - Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато полiцi┐, багато пиндиликiв. Що залишиться вiд чесного учителя iсторi┐, того, який вирушив уперед, не оглядаючись? Ти над цим думав? - Мама покинули граблi й, пiдстеливши пласт сiна, сiли в тiнь копицi навпроти мене. Я не впiзнавав ┐хнiх думок, мама нiколи не вчили мене боязливо┐ обережностi... вчили мудростi, так, вчили правдивостi. Чого ж сьогоднi лякають мене пиндиликами? Це так на них не схоже. - Я щось не так сказала? - спитали по хвилинi мама, читаючи мо║ здивування. - Осуджу║ш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерiгаю вiд пиндиликiв? Я сама себе осуджую, це правда... але правдою ║ i те, що свiт повний пиндиликiв i ти нiкуди вiд них не дiнешся, бо ма║ш диплом учителя iсторi┐, бо ма║ш жiнку, малу Настусю, ма║ш Хмуру Настю з Головою, i ма║ш на додаток мене, стару. I з тим, що ма║ш, мусимо рахуватися. Мусимо... - вона повторила майже зi стогоном. - О, якби менi хотiлося порадити тобi, Павле: плюнь на цiлий свiт, ось ма║ш сiножать, ма║ш сонце i дощ, ма║ш Бога над собою i совiсть у собi - i жий правдиво сто лiт. Не маю однак права на таку пораду. Це мене гризе, що не маю... - В тiнi копицi пасмо волосся, що висмикнулося з-пiд хустини на вухо, немилосердно пекло молочною бiлизною, а брови iскрилися кучерявим iнi║м. Очi теж були пiдбiленi молоком; крiзь молоко немовби вiтер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. - Я згадала оце нашого Зiновiя, - сказали мама й посмiхнулися лагiдно, немов живий Зiновiй стояв поруч. - Згадала-м, як випроваджувала його в укра┐нську партизанку. З ним було простiше, нiж з тобою, дарма, що випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще iнший мав йти воювати за Укра┐ну... воювати й вмирати за не┐, як не мiй син? Це так зрозумiло... Щоправда, тодi свiт дiлився просто: на чорне й на бiле. Тепер же до чорного додають бiле, змiшуючи ┐х, i виходить щось сiре... i кажуть, що так ма║ бути. Важко порадити, як повернути бiлому його бiлизну. Ти вчений, сам ма║ш вирiшити. Другий камiнь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечiр; рiдко якого року я не при┐жджав додому, особливо пiсля татово┐ смертi, щоб сiсти з мамою до свято┐ вечерi; це стало традицi║ю i потребою мо║ю i маминою; хоч мама залишилися на господарцi однi, без тата й без мене, бо ж я, як то кажуть, здобував вищу освiту в Бистричанах, але вони нiколи не скаржилися на самотнiсть; вони не вмiли бути самотнiми; вони вели розмови з нашою мiнiатюрною корiвчиною, поросятами, курми, а найбiльше любили розмовляти з Кудла║м, якого взимi у лютi морози впускали нанiч до хати. Я колись випадково пiдслухав мамину розмову з Кудла║м. Собака сидiв на хвостi й не спускав iз мами очей. Мама оповiдали йому, що не привезли до магазину хлiба, оце три днi сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не бiда, якось перебудемо, картопля, прецiнь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня ходжу до магазину по хлiб та з нiчим повертаюся, цi║┐ ночi снився менi хлiб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хлiб, то - на щастя i на прибуток. Дай Боже. Ну, снилося менi, що йду полем та йду й несу в бiлiй хустинi два хлiби житнi, великi, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черченi колгосп, я сама вмiла такi випiкати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хлiб у хустинi пахне на цiле поле, а може, й на цiлий свiт... i я знаю, що несу цей хлiб Зiновiю на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася Зеникова могила. Вiн, Зеник наш, нiбито зголоднiв на тому свiтi, бо там нiбито дають лише бiлi булки з мармелядою, а йому забаглося чорного разового хлiба... вiд, чорного разового хлiба прибува║ сила. Я йду, чу║ш, Кудлайку, чужим полем i сушу собi голову: нащо мо║му синовi людсько┐ сили? Там де вiн, потрiбна лише молитва, любов до Всевишнього. I такi розмови "на ружнi теми" мама торочать цiлими годинами; вони вмiють також розмовляти на городi коло картоплi, в саду - з деревами, а коли пада║ дощ - то й з дощем, якщо вi║ вiтер - то з вiтром. А коли ┐м надокучають роботи i розмови, то сiдають за стiл до книжок. То хiба може утриматися в нашiй хатi самотнiсть? На Свят-вечiр я мамi потрiбний як нащадок i продовжувач роду Ключарiв; мама переконанi, що на Свят-вечiр у гостi до живих приходять душi померлих родичiв - дiдiв i прадiдiв аж до хто зна║ якого колiна, вони незримо присутнi за столом на покутi в хатi, в коморi, де пахне сухим зерном, у стайнi бiля корови, й навiть чути, як вони походжають стежками на подвiр'┐ - снiг рипить пiд ┐хнiми постолами; родичi надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старi скринi, чи на горищi не вгнiздилися злиднi, чи в хатi ще панують, як i в давнi часи, боголюбство, чесноти людськi, добро i праця, чи святi образи висять на чоловiй стiнi; а ще запитують предки корiвчину нашу, чи не голодна, чи сiно не стухле, чи газди припадкове, впадаючи в гнiв, не обзивають ┐┐ чорним словом або й хапаються з iстик. I дуже сумують предки, що в бур'янi за стайнею iржав'i║ плуг iз поламаною колiснею, що не чутно на обiйстю кiнського iржання, що потупилися, складенi в коморi в мiшках, бездiяльнi татовi долота й тесла, свердла й гиблi, "васерваги" для вирiвнювання i припасування та iнше теслярське начиння, яке в недавнi часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальнi й простi селянськi будiвлi. За все, що ║ добре в газдiвствi, i за все, що ║ занехаяне, призабуте, вiдповiдати ма║ той, хто ║ продовжувачем та пам'яттю роду; отже я при┐жджаю на Свят-вечiр гейби на суд або на похвалу, принаймнi так важають мо┐ мама. Для мене ж особисто Свят-вечiр у Черченi - це нiяка не данина патрiархальщинi, це навiть не повернення до рiдних джерел, як це люблять пiдкреслювати поети, на┐жджаючи в село до матерi в гостi; я ┐ду на Свят-вечiр до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, "творчих планiв", я при┐жджаю до матерi - i цим усе сказано; хочу з нею посидiти, послухати ┐┐ жалi на здоров'я, подiлитися сво┐ми бiдами або й порадувати добрими новинами. А ще я ┐ду, щоб наколоти мамi дров, нарiзати сiчки для корови. Яка вже тут патрiархальщина? Так було завжди... Так було й в останнi два роки, вiдколи я оженився в Голови; навiть Хмура Настя не пробувала мене виховувати в ате┐стичному дусi, коли я перед Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не пускала, мовляв, перестудиш дитину - це раз, а по-друге, тобi, Ольго, не пасу║ справляти релiгiйнi всякi обряди, не забувай, чия ти донька, кому треба - все бачать... та й менi буде непри║мнiсть, а ще бiльша - татовi. Дивнi вони, отi Чоботи, люди: нiби заприсяженi ате┐сти, нiби в ┐хньому котеджi анi хрестика нiде, анi святого образка, i нiби жодних релiгiйних свят не святкують, а на Рiздво варять пота║мно кутю, а на Великдень печуть паски й галунять в цибулиннi яйця. - То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють... гейби на воротях вивiшують... гейби таблички чiпляють собi на груди: ось якi ми, мовляв, безвiрники, чорти ми рогатi, такi, якi дуже подобаються совiцькiй владi... - зiтхали мо┐ мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли. - Або дуже хочуть тiй владi сподобатися, - додавали вони. - Колись, до вiйни, як ще Польща у нас панувала, то дiялося навиворiт: святих та побожних напоказ наплодилося багато. Так тодi було вигiдно. Видно, час дикту║ людинi ┐┐ поведiнку, вiдповiдно вона й мiня║ шкiру, пристосовуючись. Того далекого Свят-вечора, коли ми сидiли за столом i вечеряли, знову повели розмову про мо┐ "партiйнi справи"; перед розмовою, перед вечерею були сповненi, як з року в рiк, як i сто рокiв тому усi первовiчнi рiздвянi, як мама казали, "приписи", а у тих приписах вимага║ться, щоб ще перед тим, як внести до хати вiвсяного снопа - "дiдуха" й пласт сiна, щоб розстелити його на столi пiд обрусом, треба покропити свяченою водою ворота й стовпи на хвiртцi; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного дерева, подякувавши за осiннiй урожай плодючий, i вдарити обухом сокири тi яблунi й грушi, якi стоять яловi, й пригрозити ┐м, що коли не будуть родити, то цього року будуть згладженi зi свiту; а ще я не повинен був забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки чепiг засипаного снiгом, дарма, що той плуг, затуплений, iржавий, мертвий, давним-давно не ви┐жджав у поле веснувати; а ще пiсля молитви в хатi перед образами за душi мертвих я зарубував сокиру у хатнiй порiг, пам'ятаючи, як це робили небiжчик мо┐ тато, при цьому примовляючи: "Топорику мiй, вiрний приятелю, у терновому вогнi викований, у свяченiй водi гартований, мо║ю силою напо║ний, стережи вiднинi й до прийдешнього Рiздва мою хижку, пильнуй, щоб цей порiг не переступили нi смерть, нi слабiсть, нi дикий звiр, нi нечиста сила, нi чоловiк iз чорними намiрами. Гостре тво║ лезо, а топорище крiпке. То най Бог нам помага║. Амiнь". Предки напевно були мною задоволенi; я нiчого не забував iз старосвiтських приписiв, а мама не могли натiшитися, що на родовому подвiр'┐ Ключарiв порядку║ го