ахом дихали й раз по раз позирали на сво┐ ворота: чи не скрипнуть, чи не з'явиться на подвiр'┐ ненависний Ступа або Щирба i не скаже: "Ану збирайся, газдо. Настала твоя черга ┐хати на переделку". Старий учитель, мабуть, i сьогоднi вперто не хотiв, не умiв i не мiг себе примусити вимiряти пропасть селянського страху бути вирваним з корiнням iз сво║┐ нивки, бути потоптаним; вiн був людиною смiливою i гордою, смiливiсть i гордiсть прищеплював не одному поколiнню горопаських школярiв, i вони, школярi, не один раз за цю науку цiлували йому руку, немов священику; ах, цiлували, а сьогоднi зрадили, як i тi║┐ суботи... зрадили... зрадили, як останнi боягузи; а сьогоднi жоден iз горопаських газдiв не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвiр'я Семаня Бойка з його шкапиною, за┐куватого Щирби i двох стрибкiв iз карабiнами на плечах. Втiм, у глибинi душi вчитель, мабуть, здавав собi справу, що нiхто в Горопахах не ма║ сили викреслити його iм'я зi списку приречених на виселення, нема сьогоднi на свiтi правди й справедливостi, пану║ тiльки ненависть... ненавистю, злом, збро║ю хочуть утвердити добро. Хiба це можливе, Господи Боже? А все ж учитель наш таки очiкував смiливця, а якщо не смiливця, то принаймнi школярика з п'ятого класу, який пiдбiг би до розрегота-них стрибкiв i спитав би: "За що берете нашого директора? Що вiн винен? Хiба не вiн навчив мене прочитати слова "Мама... тато... рiдна земля... Укра┐на"? Хiба не вiн?" I тепер у зрiлi роки, i колись, як щойно почав виростати з коротких штанцiв, мене гризло й гризе запiзнiле сумлiння: чому я не став тим хлопцем, котрий би вимовив в оборонi свого вчителя добре слово? Адже я бачив, як учитель, сидячи на порозi, очiкував мене. Мене? Не дочекався вiн нi мене, нi когось iншого; а голова сiльради тупцював перед ним у сво┐х величезних кирзаках i, певно, по колiна вибив перед ганком яму; а на дорозi, за ворiтьми тим часом стали з'┐жджа-тися з куткiв фiри з виселенцями i шикувалися в колону; тодi Гайдаш врештi звiвся з порога, допомiг пiднятися дружинi й сказав: - Ми зараз будемо готовi. Вони справдi повернулися з хати дуже скоро: вiн з двома потертими валiзками, панi Iрина - з вузликом. А поки старi збирали в хатi пожитки, сусiдка через перелаз, метка, як ластiвка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню Бойку пошивку з печеним хлiбом, ще й притрусила ┐┐ пластом соломи ("Вiд-даш професоровi в пересильному лягрi в Брошневi, - наказувала фiр-мановi. - Бо хлiб, чула-м, у дорозi на Сибiр, як Бог у церквi"). Мо┐ мама теж були винесли рукавець з сухарями (у той непевний час у кожнiй хатi сушили сухарi), але Гайдаш маминого приношення не прийняв, вiдсторонив його рукою, сказавши: - Не треба нам нiчого, сусiдко... нiчого не повеземо з Горопах, окрiм жалю. - Голос його затремтiв, розколовся. Учитель поспiшно пiдсадив свою паню Iрину на сидiння коло фiрмана, а сам вшолопався в солому i, обнявши руками колiна, навiщось крикнув Семаневi (а чи крикнув самому собi, мо┐й мамi, цiлому селовi, веселим стрибкам, за┐куватому головi сiльради, врештi - цiлому свiтовi?), щоб ┐хав, хол║ра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди добрi! I пригнув крису капелюха на очi; здогадувався, що вiн не хотiв бачити наших зрадливих Горопах i нашо┐ осенi, що визолочувала сади. Семань Бойко цмокнув на свою шкапу. Довжелезна валка возiв рушила з Горопах у полудн║; i аж тепер село отямилося вiд оцiпенiння, мовби трiснула й покришилася крига, що замурувала була людськi душi - i потекли вулицями людськi плачi; я не тiльки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, сво┐ми очима бачив його плин, що котився вiд оседку до оседку вулицями й перевулками й вдарявся посеред села у стiни церкви та читальнi; люди, тi щасливцi, якi сьогоднi уникли виселення, стояли на сво┐х воротях, i хоч верхи на конi сюди-туди метався оперуповноважений Ступа, i хоч скрiзь на подвiр'ях вешталися стрибки й енкаведисти, вiдкрито оплакували сво┐х сусiдiв ("Мамо, а може, вони оплакують самих себе, завтрашнiх виселенцiв?"), а тi, що на возах, яких везли в Сибiр, випрошували в сусiдiв прощення за старе й дурне ворогування, за стару сварку, за пiдхромлену курку, за пiдорану межу; на возах у цей полуденок не було винних i невинних, оперуповноважений та iншi "пани з району", що складали списки на виселення, зрiвняли Софiю Корчувату - матiр трьох повстанцiв i старого Гайдаша, всi вони стали рiвними, однаковими, сiрими, ворогами совiтсько┐ влади. Я, немов малий, торсав маму за лiкоть i запитував: за що ж усiх наших людей i старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим часом хтось iз газдiв на возах цих приречених, що скрипiли й тарахкотiли селом, чи то iз хмелю самогонного, чи iз жалю, з вiдчайдушностi, притлумлюючи плачi, крики, вигуки прощання, кiлькаповерховий мат, затягнув "Вiчную пам'ять"; i спiв цей поховальний, що складався лише з двох слiв, виспiваний якимось голосистим газдою аж попiд хмари, у першу мить приголомшив усiх громом, розгубленiстю, люди, певно, не вiдразу й второпали, кого це сьогоднi ховають, у першу розгублену мить "Вiчная пам'ять" стосувалася когось iншого, далекого й чужого, це того начебто чужого везуть сьогоднi до ями, а ми ж живi, ми жи... Та помилка небавом була вияснена, в наступну мить "Вiчная пам'ять" спiвалася для себе, люди побачили, що то ┐х везуть до ями... везуть пiд дулами автоматiв, пiд штиками, а ще навколо пси i пси. I вони, самi себе ховаючи, теж пiдхопили "Вiчную пам'ять"; здавалося, печальнi цi два слова спiвали небо i земля, i даремно тiльки товариш Ступа, скаженiючи, стрiляв угору з автомата, наказуючи замовкнути. Його нiхто не слухав; що значить якийсь автомат, якась команда супроти "Вiчно┐ пам'ятi"? Спiв тривав, аж поки валки возiв, попереду й позаду яко┐ ┐хали для сторожi на вантажiвках з пiвсотнi солдат (а на заднiй машинi стояв розчохлений, готовий до стрiлу крупнокалiберний кулемет), не вигой-далася за село; жалiбний спiв чи впав сльозою на поля, чи розчинився в небеснiй прозоростi, чи полетiв за журавлями в чужi кра┐, одначе Горопахи ще надслуховували, ще люди не розходилися з ворiт, чогось очiкуючи. Очiкуючи чого? Воскресiння? Постання з мертвих? Надвечiр оперуповноважений товариш Ступа привiв до вчителево┐ хати купу стрибкiв, i всi вони веселi, добре пiдхмеленi оберемками виносили на подвiр'я книжки з Гайдашево┐ бiблiотеки, скидали ┐х на купу. На самий верх товариш Ступа жбурнув розп'яття Iсуса Христа, яке колись Северин Петрович приносив до нашого класу на урок iсторi┐. Потiм вiн облив купище книжок гасом i саморучно черкнув запальничкою. Книжки горiли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу бiльше не було, вiн штуркав ожегом у книжкову купу, часто то одну, то другу книжку настромляв на палицю i пiднiмав вгору... i тодi пiднята книжка спалахувала, як пiдпалений голуб. Але книжок було сотнi, кожну на палицю не пiднiмеш, товстезнi томи нiяк не пiддавалися вогневi, вони начебто були для вогню недоступнi, i це опера кидало в лють. Та що вiн мiг iз ними зробити? Топтати ┐х? Розривати навпiл, начетверо? Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли менi рота й затуляли долонями менi очi, а я iз затуленими очима бачив пожарище на вчителевому подвiр'┐, що ярилося, як свiжа велика рана. Книжки димiли, криваво поблимуючи, цiлий вечiр i цiлу нiч, ┐х нiхто уже не стерiг, i мо┐ мама принесли серед ночi вихоплену з-пiд недопалкiв грубезну книжку; вранцi я прочитав, що книжка назива║ться Апостол i була надрукована двiстi рокiв тому в якомусь Кре-хiвському монастирi... - Буде це пам'ятка по вчителевi, - сказали вранцi мама. - А крiм того, книжка-бо церковна, божеська. Колись, як виростеш, прочита║ш... божеське-бо потрiбне для душi. - То чого ж те, що потрiбне для душi, спалюють? - запитував я маму, дивлячись крiзь вiкно на чорну купу недопалкiв, що ще димiла на Гайдашевому подвiр'┐. - Хiба я знаю, сину, - вiдповiдали безпорадно мама. - Хiба я знаю, що дi║ться на бiлому свiтi? Може, вже книжки не потрiбнi для душi... бо якось казав Ступа в читальнi, що й душi нема. к пара... Вранцi повернулися з пересильного табору на залiзничнiй станцi┐ Брошнiв-Осада спорожнiлi вози; i конi, i фiрмани виглядали наче потовченими, змученими; конi ледве переставляли ноги й вони вже не мали сили тягнути вози... вози були важкi, вiд вчорашнього зойку i слiз. Останнiм приплентався сво║ю шкапиною Семань Бойко. Вiн зупинився перед ворiтьми i поклав на мiсток Марунчину пошивку з печеним хлiбом. - Не взяв професор i всьо, - пояснив коротко Семань. - Нащо йому наш хлiб, коли ми вiд нього вiдцуралися? ЧАСТИНА ДРУГА ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_ 1 Його майстерня була на горищi над четвертим поверхом будинку на розi вулиць Маяковського i Конопницько┐, i я добре задихався, поки крутими залiзними сходами, що видзвонювали пiд мо┐ми черевиками на цiлу притихлу каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан, однак, не чув, як дзвонили й гудiли залiзнi сходи, зрештою, вiн зовсiм не звернув уваги, коли я рипнув привiдчиненими дверима, переступив високий порiг i опинився в розлогiй, ущерть залитiй сонцем майстернi; художник малював, власне, вiн сидiв, згорбившись, перед мольбертом, обома руками пiдперши голову; в правiй руцi, як антена, тремтiв довгий тонкий пензель... i тремтiння це тривало довго, може, й цiлу годину або й увесь рiк, художник нiяк не зважувався покласти мазок; вiн, певно, забув про пензель i про палiтру, i про все на свiтi. Перед ним у глибокому старовинному крiслi терпляче сидiла, закинувши ногу на ногу, зовсiм гола, лише в босонiжках та з однi║ю ниткою червоних коралiв на ши┐ немолода, але ще свiжа жiнка. Признаюся, що в майстернi серед плеса яскравого свiтла, що лилося через величезне вiкно, прорiзане в даху, ослiплений цим свiтлом, я однак найперше побачив жiнку, а вже потiм - художника; заскочений несподiваною сценою, я хотiв було шмигнути назад за порiг, я, певно, злякався безсоромно оголено┐ жiнки, але вона й не ворухнулася, не зробила спроби затулити груди, навпаки - посмiхнулася менi привiтно, заохочуюче, мовляв, чого ти, старий чоловiче, злякався, не бачив голо┐ жiнки, заходь-но, будь гостем й цiй хатi, де повно сонця, де пахнуть фарби i сушене зiлля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду. Напевне, що цього всього жiнка, зобачивши мене на дверях, й не думала, це я сам вигадав... я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо справдi, не мiг я звiдси втекти, як хлопчак, i-не мiг одiрвати вiд не┐ очей - вона це розумiла, знала притягальну силу сво║┐ зваби, бо таки посмiхалася менi, i усмiшкою сво║ю заворожувала. Я присiв на порiг. Я пробував одвести вiд жiнки погляд, нипав очима по майстернi, як злодiй, жмурився вiд свiтла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очi, все одно поверталися раз у раз до оголено┐ жiнки, до ┐┐ повних грудей, до розпущених каштанових кiс, до ┐┐ по-жiночому стиглого стану i бедер; жiнка не була красунею, в обличчi, крiм загадково┐ усмiшки, нiчого такого особливого не було, вона була просто розквiтлою жiнкою, яка давно зазнала радостi материнства i котра сьогоднi знала, що вона красива не очима чи витонченою нiжкою, а якраз зрiлою сво║ю жiночiстю. Але скiльки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Двi? А втiм, чи я знаю, скiльки часу горбиться художник перед сво┐м мольбертом i перед жiнкою, не в змозi поворухнути пензлем. Може, з самiсiнького ранку? З учорашнього дня? Iз позавчорашнього? З початку свiту? Поправдi кажучи, менi самому хотiлося сидiти на порозi безконечно, споглядати голизну жiнки... i мимоволi ж думати про свою молодiсть, жалiти, що вона, моя молодiсть, минулася, i згадувати iншу жiнку, молоде пружне тiло мо║┐ Юстини... мо║┐ Юстини, котра уже третiй рiк лежить спаралiзована, й нiчого вiд не┐, тi║┐ молодо┐, не залишилося, окрiм очей, повних запитання: чому мене Бог покарав паралiчем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими буряками, пiд час копання яких восени у дощ, у грязюцi мене обвiяло стуленим вiтром? Ой, смутку мiй Юстино... Я геть чисто призабув, що при┐хав до Бережана з певною метою, що внизу чека║ мiй латаний-перелатаний "Москвич", що я взагалi при┐хав до Львова не сам собою, а за дорученням громади, вiд цiлого Черчена; менi подобалося сидiти на порозi, гейби в затiнку пiд липою, i спостерiгати, як пiд широченним вiкном у стелi, пiд сонцем розквiта║ i свiтиться нiжним свiтлом дивне створiння. Вiдпливав, розсотувався мiй смуток... смуток мiй став гiрко-солодким, як мед, що назбираний iз лiсового зiлля, менi давно не було так добре й затишно на душi, як у цей час, коли сидiв на порозi i спостерiгав за жiнкою, ┐┐ свiтло переливалося в мене й перемiнювало мене, робило набагато молодшим... молодшим i щасливим. Я не дивувався, бо давно знав свою здатнiсть, незважаючи на пенсiйний вiк, вiдкривати для себе щось незвичайне... i здатний цим новим i незвичайним захоплюватися i ним збагачуватися. Нi, я не мав бажання оту жiнку пригорнути чи бодай торкнутися ┐┐ плеча, менi доволi було сидiти непорушне на порозi, дивитися ┐й у вiчi й слухати самого себе... i слухати, приглядатися внутрiшнiм зором, як у менi, десь у глибинах, у потоках кровi блукають спогади про щось невловиме, про минуле... - Може, на сьогоднi досить, Василику? - спитала жiнка глибоким грудним голосом. I, не чекаючи згоди художника, легко пiдвелася й без поспiху пiшла в куток майстернi за фiранку. Мене вона тепер начебто не помiчала, нiбито я i не сидiв цiлу вiчнiсть на порозi, нiбито я не любувався ┐┐ свiтлою наготою; я вiдчував у душi жаль, що вона зараз одягнеться, вийде i зникне назавжди з мого життя й не залишиться в менi нiякого слiду по нiй... нi слiду, нi iскринки, нiчого. А може, залишиться в мо┐й душi ┐┐ усмiх, погляд, свiтiння ┐┐ тiла? Хiба це вже так мало? Чи багато? Я був смiшним, правда? Я пiдвiвся з порога i вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсiм забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для того, щоб ловити загадкову посмiшку оголено┐ жiнки... я прийшов iз чимсь iншим, iз дуже важливим, головним... i те головне потрiбне не лише менi, а усiм нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе... i ще я думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жiнку, що свiтилася оранжевим сяйвом. Я був его┐стом, так? Проте я був таким, i хай люди в Черченi, якi послали мене до Бережана з важливою потребою, вибачають мiй его┐зм... бо хiба люди знали мене до кiнця? I хiба я знаю самого себе? Жiнка, проте, не дала менi змоги забудькувато переступити порiг i очманiло, як увi снi, пiти сходами униз на вулицю до свого полатаного "Москвича"; вона вийшла iз-за ширми вже одягнутою, в голубiй сукенцi i бiлих босонiжках, проте одежа, як менi здавалося, не приглушувала, не гасила сiяння, що випромiнювалося з не┐ (а чи я не фантазую, може, ┐┐ сiяння лише жило в мо┐й душi?); жiнка раптом пiдморгнула менi по-змовницькому, цiлком по-батярському (i водночас - дуже по-жiночому) , обiйшла колом кiлька разiв художника, що далi сидiв перед мольбертом, встромивши зiр кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечi, в глибинах вiдкривалися йому iншi свiти i вiн прагнув ┐х пiзнати; жiнка то зовсiм зблизька, то здалека, майже вiд самого порога, де я сидiв, приглядалася до полотна на мольбертi. - Невже, Василику, сьогоднi я iнша, не така, яка була вчора? - запитувала художника, торкнувши його за плече i показуючи на свiй портрет, що тiльки-но проявлявся на сiрому загрунтованому полотнi. - Нiби я знаю? - пiдвiв голову художник. - Я нiчого не знаю, Дарко. Я малював тебе вчора, позавчора i мiсяць тому... майстерня повна тобою, а я тебе розгадати не можу. I справдi, я тепер помiтив, що вздовж чолово┐ стiни на лавi, прислоненi до стiни, були розставленi портрети цi║┐ жiнки... портрети бiльшi й меншi, одягнуто┐ i зовсiм оголено┐, жiнка на всiх портретах була начебто однакова, однаково посмiхалася, однаково примружено й трохи легковажно споглядала на свiт сiрими очима, проте навiть я, неофiт у малярствi, рiдкiсний, ой дуже рiдкiсний гiсть на художнiх виставках, помiтив рiзницю: жiнка на всiх полотнах була iншою, i я осягнув муку Василя Бережана, який прагнув пiзнати суть цi║┐ жiнки, ┐┐ душу, ┐┐ тайну. - Може, Василику, й не треба нiяко┐ тайни розгадувати? - засмiялася жiнка i погладила його сивiючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). - Хай я так i залишуся тайною, га? Це навiть цiкаво: жити з жiнкою вiсiмнадцять рокiв, виховати двох синiв, часом покрикувати на не┐ за те, що десь там на кухнi пригорiло, чи за те. що недоладно випрасувала сорочку... так, жити з жiнкою, вицiловувати кожну ямочку, голубити ┐┐, бачити, як вона пере брудну бiлизну, як хворi║, як плаче, як сiче, трапля║ться, кулаками, розсердившись... i що тут, питаю тебе, цiкавого, глибокого, непiзнаного? А проте... - Вона стенула плечима, розвела руками, й не знати було, для кого ┐┐ жести i мова були призначенi: для мене, для Бережана, що, виявля║ться, був ┐┐ чоловiком? Чи саму себе запитувала? Чи вона теж хотiла пiзнати жiночу свою сутнiсть? А чи це було звичайне i нормальне жiноче кокетування? Господи, а чи це не означало: жiнка просто була щаслива, що ┐┐ люблять? Iншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною, сьогоднi не було часу на запитання, жiнка пiдхопила зi стола торбину й попростувала до дверей... i вже з порога обдаючи мене вишуканими парфумами, сказала: - Тут до тебе прийшли, Василику. - I поцокотiла обцасиками вниз по залiзних сходах. Художник оглянувся. - Ви до мене? Вiн був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим. Очi його ще були немовби невидющими, слiпими, вiн iще вдивлявся в просторiнь i ще думав про жiнку, про ┐┐ сутнiсть, яку хотiв пiзнати. Бережан не був анi патлатим, анi бородатим, як це прийнято серед мистецького братства, не носив вiн також вусiв. Коротко пiдстрижений, у бiлiй, розстiбнутiй на грудях сорочцi з засуканими рукавами, був схожий скорше на хiрурга, нiж на художника. - До вас, - сказав я. - Власне, я при┐хав до Петра Степановича Грицая, до вашого вчителя... при┐хав, а вiн, як ви зна║те, слiпне. I плаче: "Що з того, що менi лише пiд сiмдесят, я ще хлоп моцний, але що вартi руки без очей". - Так, я знаю, - нахмурився Бережан. - Я знаю... при┐жджаю до нього чи не щотижня. Розумiю його сльози: страшно жити в пiтьмi сьогоднi й завтра... i до кiнця. Та ще страшнiше, коли людина не може взяти в руки пензель чи скальпель. На нього чекало ще стiльки роботи. - Бережан несподiвано для себе розговорився, трагедiя його вчителя, видно, карбувала серце; вiн ходив по майстернi взад i вперед, i я бачив, що вiн теж уже немолодий, хода його була важка, прожитi роки сiдали йому на плечi i горбили вниз. - То що ви хотiли... i хто ви такий? - спам'ятався ураз, зупинився i непривiтно змiряв мене поглядом. Йому, певно, було непри║мно, що хтось чужий вторгся у його свiт. - Та я собi нiхто... я собi пенсiонер, звуся Данилом, пишуся Вербень, мешкаю у Черченi, що в трьох кiлометрах вiд Рогача. к таке мiстечко на Опiллi, година ┐зди зi Львова. Чули, може? - вiдповiв я дещо розгублено. Менi не сподобалася його непривiтнiсть; i не в менi самому рiч, рiч в тому, що художник, цей Бережан, мiг мене просто не вислухати, не зацiкавитися справою, з якою я до нього при┐хав,-Треба було справити на нього добре враження, похвалитися, що я "не простий пенсiонер", маю якесь... ну, бодай аматорське вiдношення до мистецтва, до iсторi┐, до фольклору. Я ┐жджу селами й мiстечками, замальовую старовиннi споруди, церкви, замки, каплицi, хрести... маю цих малюнкiв дванадцять альбомiв... маю бiль у серцi за спалене, за зруйноване. Одначе я не зважився похвалитися нi словом, i художник далi мiряв мене насупленим поглядом; я далi був чужим у його свiтi. - Ну й що з того, що мешка║те в Черченi, коло Рогача? - Бережан не приховував роздратування; художник, очевидно, був незадоволений самим собою, сво║ю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в майстерню якийсь сiльський дядько, якийсь Вербень, про котрого нiколи не чув i чути не хотiв. То менi повернутися з нiчим? То, виходить, Петро Степанович Грицай гiрко помилився, посилаючи мене до Бережана? Вiн рекомендував його не тiльки як знаного художника, професора, висококвалiфiкованого реставратора живопису, а й, i це дуже важливо, як людину, якiй дорога наша минувшина. - Бачите, ║ в Черченi церковця Святого Духа, походить з сiмнадцятого столiття. Власне, це ротонда, мурована. На пiвнiчнiй стiнi вiд пiдлоги до верху майже намальованi Страстi Господнi - вiд Тай-но┐ Вечерi до Покладення у грiб. Так собi намальовано, примiтивно, грубо. Старi люди переповiдають почуте вiд сво┐х родичiв, що в минулому столiттi жив у Черченi маляр, такий собi саморобний сiльський богомаз Крицун, який нiбито й був автором того мальовидла. - Я почав оповiдь здалека, маючи намiр зачепити в його душi реставраторську струну. - I що з того? - Бережан не слухав мене, вiн нiчого не хотiв знати про нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися. Якнайскорше. Я його розумiв: я не мав права на нього гнiватися; я так нагальне й непрошено переступив його порiг. Одначе я не мiг вiдступити. - Слухайте: цього лiта я помiтив на пiвнiчнiй стiнi у церквi, що мальовидло Крицуна почало лущитися, - продовжував я свою оповiдь. - А внизу над пiдлогою вiдлупався також шматок тиньку, з-пiд якого вигляда║ iнше мальовидло, напевне, старше, первiсне, яке чомусь хтозна-коли було заштукатурене. Так я думаю. Там, де вiдпав тиньк, видно ефес шаблi... шабля зламана... може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра Степановича не вiднинi, щоб вiн при┐хав i поглянув, що воно й до чого. Вiн не один раз бував у нашiй церковцi, обходив цiлий наш край, Опiлля. А вiн - слiпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове серце отвориться. Бережан мовчав, мо┐ слова, як небеснi птахи, лiтали попiд хмарами, вiн не хотiв ┐х нi бачити, нi чути, i я стояв безпорадно'перед його байдужiстю, як перед iдолом. Як я мiг тую байдужiсть розлупити й схвилювати, зацiкавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-пiд пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника, реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врештi. Господи, розвiй його байдужiсть. - Зна║те... - художник знову став за свiй мольберт, - зна║те, добродiю, я давно не реставрую... реставрацiя забира║ так багато часу й душi, що нiчого не залиша║ться для власно┐ творчостi. Вчитель же мiй, Грицай, ви самi бачили, втратив зiр через слiпанину над старими дошками... а мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного полотна. - Бережан тепер розмовляв м'яко, вiн начебто вiдпрошувався вiд роботи, яку я збирався завдати йому на плечi. - То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, - вiдповiв я трохи зухвало. - Хто зважить i вимiря║, що важливiше й вагомiше: один раз, другий, третiй малювати жiнку i так i сяк, любуватися ┐┐ тiлом i порпатися в ┐┐ душi чи, скажiмо, видобувати з-пiд забуття, з-пiд руйнацi┐ часом щось святе для нас усiх... образ давнiй. Тут не йдеться про реставрацiю, лише про розкриття... - Випалив я нерозсудливо, немовби перед кiлькома хвилинами й сам не грiвся у сяйвi жiночого тiла, немов менi самому не було цiкаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед ┐┐ усмiшкою, перед ┐┐ тайною; очевидно, я розумiв, що менi нема чого втрачати, Бережана, з усього видно, не можна буде вирвати з цi║┐ сонячно┐ майстернi, вiд мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голо┐ жiнки. Бережан, зрештою, мiг менi показати на дверi, я не мав нiякого права вичитувати йому мораль, до чогось спокушати. Не мав? Хiба не дала менi цього права громада в Черченi? Чи не мав я прохання обласного кра║знавчого музею, за яким числилася церква Святого Духа, у якiй свого часу збиралися вiдкрити музей ате┐зму? Хiба для нашого мистецтва, для цiло┐ нашо┐ культури не ма║ значення питання: а що сховане на церковнiй стiнi пiд бездарним мальовидлом минулого столiття й штукатуркою? Хiба не ранять мене до кровi, до стогону уламки козацько┐ шаблi? I чому... так, чому вони повиннi ранити тiльки мене? Я був готовий наговорити Василевi Бережану, поважнiй людинi, професору Художнього iнституту, художнику й реставратору, цiлу купу образливих i, напевне, несправедливих слiв, i вiн це, очевидно, вiдчув, бо повернувся до мене на крiслi-крутильцi й мовчки очiкувально ждав. Голова його'никла донизу, буйна сивизна, як перший снiг пiзньо┐ осенi, разила менi очi, а руки його безвольно лежали на бильцях крiсла й були схожi на птахiв, що сiли перепочити. - Ну, то чого ж ви замовкли? - промовив вiн спроквола. - Продовжуйте, ради Бога. Це так нинi модно: звинуватити поета, що копальня вугiлля не ма║ сво║┐ пiснi, що композитор не вибренькав спецiальний марш для ветеранiв, що письменник не створив повiстi, скажiмо, про пожежникiв. Ви теж прийшли й агiту║те, як це важливо розкрити в церквi Святого Духа старожитнiй, може. з сiмнадцятого козацького столiття стiнопис. I, певно, всi... i ви, i тi, що сьогоднi витрiбовують: пишiть, творiть, вiдновлюйте, - мають рацiю. Виходить, що тiльки я не маю рацi┐... я не мав права на самого себе, на сво┐ власнi мiркування, пошуки. Хiба це також не важливо: зрозумiти суть жiнки? Обiйдiть усi галере┐ свiту, тисячi мистцiв малювали жiнок, прагнучи розгадати ┐хню тайну... а може, прагнучи просто по-людському заглянути жiнцi в душу? А ви кажете... Бережан уже не чекав мо┐х заперечень чи доказiв, вiн був переконаний у сво┐й правотi; це не вимагало доказiв; художник був переконаний, що й сьогоднi вiн робить теж важливу, теж потрiбну роботу... сьогоднi вiн живе душею i красою цi║┐ жiнки... тiльки однi║┐ жiнки, але й цього досить, бо хiба в очах цi║┐ однi║┐ не зача┐вся цiлий сучасний свiт, небо i земля, пекло i рай, насолода i ненависть, пiдступнiсть i кохання? Як передати, як змалювати усе це пензлем? Я мовчки переступив його високий порiг, i, не прощаючись з Бережаном, потюпав униз залiзними голосними сходами. _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 2 Я й не сподiвався, що вiн колись зважиться повернутися до мо║┐ майстернi; я забув про нього думати, вiн стерся з мо║┐ пам'ятi, бо життя котилося сво║ю колi║ю, я далi чипiв бiля мольберта, i було менi часом радiсно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарiвною паличкою, ранiше не знану рисочку жiночо┐ душi; i тодi на полотно падав промiнчик, тепле сяйво (а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще бiльше, нiж радостi, я зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, бiля мальберта, вiдчуваючи безсилля... вiдчуваючи, що не можу анi взяти в руки отой теплий промiнчик, що менi явився, або ж бодай приблизитися до блудного вогника, розпiзнати його, дiзнатися: студений вiн чи гарячий, добрий чи злий? А моя Дарка, закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сидiла передi мною неприступно далека, мiнлива, iнакша, нiж була вчора чи позавчора. А все ж... А все ж я сказав би неправду, що старий Данило Вербень iз Черченя цiлком випав iз мо║┐ пам'ятi; вiн iнколи приходив до мене вночi, коли не спалося... власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався здалека, виринав невиразний, розпливчастий iз нiчних присмеркiв, я й не встигав розгледiти його обличчя, вiн промовляв щось до мене, але слова топились в темрявi, як каменi в каламутнiй водi (я бачив, як вони падали мертвi на дно). Був це докiр? Прохання? Нагадування про себе? Не знаю... та, зрештою, я i знати не хотiв, i Вербень розчинявся в пiтьмi, зникав, залишаючи менi щось жалiсливе, тужне i... i заздрiсливе; я йому напевне заздрив: якийсь роботяга, якийсь пенсiонер, столяр iз примiтивно┐ мебльово┐ фабрички - i раптом болить у нього душа за мальовидлом на церковнiй стiнi? I чого, власне, це мальовидло повинно його болiти? Чому воно ма║ тривожити його, а не мене, художника й реставратора? Я вставав з лiжка, перехилявся через вiкно, поглядаючи на сонну вулицю, та║мно сподiваючись побачити там Вербеня, що сидить самотнiй на трамвайнiй рельсi. Вiн, одначе, появився в мо┐й майстернi не зi снiв, не з остиглих нiчних трамвайних колiй, а цiлком реально десь через тиждень пiсля перших вiдвiдин. На цей раз прийшов iз Петром Степановичем Гри-ца║м. Дивно, але я не гнiвався на цього в'┐дливого бадiку, в душi навiть зрадiв йому, хоч, можливо, радiсть була невиразна, блiда, а може, й не було це почуття радiстю, просто менi було при║мно знову побачити людину, якiй я не встиг при першому побаченнi щось дуже важливе сказати. Данило Вербень не був iз першого погляду симпатичним чолов'ягою i не був "пiдходящим типажем", як iнколи говорено помiж нашою братi║ю, яка оруду║ пензлем та рiзцем. Середнiй на зрiст, щуплавий, з блискучою лисою головою, iз задертим носом i з молодими гострими, як цвяшки, очима, вiн був схожий на виблищений у долонях зiв'ялий цiпок. - Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увiрвалися непрошено, - бубонiв басом Грицай. Вiн стояв безпомiчно посеред майстернi, високий i худий, зовсiм бiлий, у чорних великих окулярах. Слiпота до решти вiднiмала у нього свiт, а вiн до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг звикнути, бо час вiд часу знiмав окуляри, мовби то вони заслоняли йому день; без окулярiв широко розплющенi його очi безперервно моргали i сльозилися, тодi вiн, ослiплений слiзьми цiлком, простягував руки, розчепiренi його пальцi конвульсiйне тремтiли, ворушились, i було таке враження, що пальцi ловлять i нiяк не можуть зловити свiтлий промiнь; якби йому схопитися за цей промiнь, якби промiнь увiйшов йому в очi... якби прозрiв. Я у цi хвилини ненавидiв численнi стародавнi iкони, полотна, рiзьбу iконостасiв i "царських врат", над котрими вiн слiпав день при днi, рятуючи вiд ру┐ни; вiн ┐х воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про збереження найменшого усмiху, доброти, гнiву чи й сльози на стародавнiх ликах... i за цi║ю радiсною i пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж руйнувалися очi. - Розумi║ш, я не мiг не прийти сюди, Василику. Навiть коли б Данило, давнiй мiй приятель, не пожалiвся, що ти вiдмовився по┐хати у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: "Чому, Василику, не ┐деш до Черчена?". Я знаю, ти зараз збунту║шся, ти скажеш: Я маю, до хол║ри ясно┐, право на власну творчiсть, я ось б'юся не один мiсяць над жiночим портретом, б'юся, як об стiну - i солодко менi жити й у цьому солодкому борiннi, так? Але я тво║ право на творчiсть не збираюся вiднiмати, вiдраджувати, кажучи, що, окрiм жiночо┐ душi, ║ ще щось на свiтi важливе, i може, те важливе, цiлком далеке вiд нинiшнього твого iнтересу, ма║ якийсь зв'язок... якась пуповина ║дна║ його з нинiшньою тво║ю мукою? Може, це буде ключ до дверей, якi ти прагнеш вiдчинити, Василику? Чи як ти дума║ш, Даруню? - повернувся вiн до кутка, де за трельяжем поспiшно одягалася моя дружина. Вона дотепер не обiзвалася нi словом, нiчим не видала сво║┐ присутностi. Як тiльки-но рипнули дверi й вона зобачила Петра Степановича, то схопилася з крiсла й майнула за трельяж, немов слiпець мiг би вректи ┐┐ наготу. Вiн якимсь чином вiдчув ┐┐ присутнiсть... почув шарудiння сукнi, дихання, запах парфумiв чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогоднi малюю свою Дарцю. Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а передi мною товпилося жiноцтво цiлого свiту... сьогоднiшн║ жiноцтво й позавчорашн║, тисячолiтн║. Що могло бути спiльного мiж розписом на стiнi церковцi Святого Духа в Черченi й вiчною жiночою загадкою? - Може, й ваша правда, Степановичу, - подала голос iз свого кутка Дарця. - Майже кожен день мучить мене... i завше залиша║ться не-задоволений. Нi, Боже борони, - засмiялася, - не мною незадоволений, а самим собою. А я, однак, почуваюся винною... нiби я винна, що свiт глибокий, як безодня. Кави хочете? Ми мали львiвську розчинну каву, про яку говорили, що в нiй бiльше "розчинного" ячменю, нiж кави, але й така бурда гуртувала нас коло столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душi... запах кави робив iз мо║┐ майстернi, повно┐ рiзного малярського причандалля, гейби салон для нескiнченних фiлософських розмов. А може, не в кавi суть... суть у присутностi мо║┐ Дарки? - Якщо ви прийшли агiтувати мого Василя, щоб вiн по┐хав до того Черчена, - щебетала дружина до Грицая, - то повиннi-сте знати, що i я ваша союзниця. Так, передовсiм - ваша, - звернулася до Данила Вербеня, що сидiв коло столика якось боком, було йому незручно сидiти на низькiй табуретцi, взагалi, вiн почувався нiяково, це я помiчав... я помiтив, що фiлiжанка з кавою тремтить у його руцi. Я не приховував неприязнi до нього. Я не люблю людсько┐ впертостi, тим паче впертостi якогось дилетанта, який пробу║ судити сво┐м нерозвиненим смаком про мистецтво... класти мистецтво на зуб i визначати, що ║ у ньому, у мистецтвi, першим, а що другим чи третiм. Взагалi, мiй добродiю, ви впевненi, що в мистецтвi ║ щось "перше" i "друге"? Якщо воно "друге", то хiба це мистецтво? - Я тут нi при чому, - вiдповiв Данило Вербень на люб'язнiсть мо║┐ дружини. - Я тiльки у цiй справi посол, мене люди послали. В мене, гада║те, нема сво║┐ бiди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: пдь, Даниле, до того Львова. - Вiн, певно, вiдчував мою неприязнь i, певно, вiдчував, що його особистiсть, отой гострий нiс, цупкiсть погляду, колюча посмiшка були менi несимпатичнi. - Справдi, Василику, - старий реставратор намацав мо┐ руки i стиснув ┐х у сво┐х долонях, - чому ти не хочеш вiдiрватися на день та по┐хати на Опiлля? Подивись-но на черченськi мальовидла, на зламану козацьку шаблю. Це нiбито мiй обов'язок... черчани, щоб були здоровi, бажали менi цей хрест, а може, й славу першовiдкривача завдати на плечi. Вони забули, що я старий i слiпий... i пiд хрестом зiгнуся, впаду. Тому на тебе його, той хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся. Що я мiг йому вiдповiсти? Знову повторити те, що вже говорив упертому ходаковi з опiльського села Черчена? Знову мав я посилатися на особистi творчi задуми? Учитель мав право передати свiй хрест, сво┐ обов'язки учневi, це повинно статися рано чи пiзно, i я мушу цей хрест нести. 3 Звiдки я мiг знати, що якраз цi║┐ митi панувала у свiтi ТАКА хвилина, ТАКИЙ час (вiн бува║ бiлим або ж чорним), коли мовлене слово здiйсню║ться, коли слово ста║ каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям, щастям або ж прокляттям. Тi║┐ хвилини доля поклала менi на плече хрест, i я понiс його на свою Голгофу... я його нiс, згорбившись, i часто падав, розкривавлюючи колiна об колюччя... i в менi, ще не вiдаючи того, що станеться попереду, зачинався плач по самому собi; я ще не знав, що час люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, i з нитки цi║┐ сiро┐, з мотуззя кропив'яного можна буде зiткати хiба що нашийник для пса, що ви║ безперестанку. Ви мене чу║те, люди? Я довгий час, безконечнi мiсяцi не мiг опам'ятатися пiсля того, що сталося; пiсля потопту (орда по менi потопталася всiма сво┐ми копитами) я нiчого не мiг з собою зробити, я лежав у майстернi на облупленiй канапi, руки й душа до нiчого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на дорозi, без ║диного зеренця, i здавалося, що вже нiколи не вiзьму в руки пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання жити. В душi, в нетрях ┐┐ присмеркових вили собаки чи вовки, я мiг годинами прислухатися до того моторошного виття, нiчого на свiтi не iснувало, навiть не iснувало страху перед божевiллям. То чи треба було слухати свого вчителя i мандрувати з Данилом Вербенем на Опiлля? I не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською ницiстю, я далi малював би свою Дарцю, шукаючи в нiй тайни жiночо┐ душi? А може, це i ║ життя, може, це наука: треба пройти всi пекельнi кола, щоб твiй талант став мудрим? Чому ж дорога до висот, до крусалиму на горах усипана терном? Нi, не того самого дня, коли Вербень iз Петром Степановичем Грица║м приходили до мо║┐ майстернi, ми по┐хали до Черчена. Сталося це на третiй чи на четвертий день, я запасся необхiдними документами, потiм сiв поруч iз Вербенем в його полатаний "Москвич", i ми рушили з мiста; я мiг, звичайно, взяли свою "Ладу", але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, мiська "Лада" не звикла до сiльських дорiг, зате його "Москвич", як колгоспний терпеливий i покiрливий кiнь, який безвiдмовно лiзе в усякi баюри, в пiсок i нiде не буксу║, i нiчого йому не ста║ться, двигун працю║ на будь-якiй рiдинi, яка тiльки здатна горiти, а крiм того, "Москвич" умi║ ждати десь в улоговинi на краю лiса, вiн собi попаса║, i нiхто з випадкових людей, яких iнколи повно в лiсi, не вiдкрутить з нього нi дзеокала, нi колеса: нiхто на старе не лакомиться. Не марно Данило Вербень прирiвнював свiй автомобiль до колгоспного коня, щось таки сидiло в ньому, в автомобiлi, неквапне, сiльське, байдуже до машинерно┐ су║ти i людських натовпiв на львiвських вулицях, вiн нiкого не обганяв, усiм уступав дорогу; дещо швидше "Москвич" пофуркотiв за мiстом на рiвнiй i чистiй дорозi. - Дуже не тиснiть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, - пожартував я, помiтивши, що Вербень прискорю║ ┐зду. - Не бiйтеся, - засмiявся старий, блиснувши цiлим рядком "срiбних" зубiв. - Я ж не дурно казав, що мiй "Москвич", як колгоспний кiнь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побiжить. Я боюся, що вам знудиться повiльна дорога: Опiлля i близько, i далеко. - Що розумi║мо пiд Опiллям: певну традицiю, кiлька районiв Львiвсько┐, Тернопiльсько┐ та Iвано-Франкiвсько┐ областей? Я начувся вiд Петра Степановича... вiн любив оповiдати про сво┐ мандри по цьому кра┐. Опiлля, сказати б, вiн аж пiдняв понад iншi кра┐, нiбито воно найкраще, нiбито там що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: "Кожний мистець ма║ свiй рай: хто - гуцульський Космач, хто - Дземброню, хто - Седнiв на Чернiгiвщинi, а хто - степи..." - Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свiй творчий рай. Мене, однак, турбу║, що всi ми, так би мовити, рядовi будiвники комунiзму, часто нехтуючи рiдною землею, шука║мо землi обiтовано┐ в Сибiру, в Казахстанi... шука║мо раю в комунiзмi, що колись ма║ настати.... шука║мо на курортах, в легкiй роботi й у ще легшiй музицi. Як на мене, то лише рiдна земля може бути ра║м... ра║м i пеклом водночас. - Старий замовк i посмутнiв. За кермом автомобiля вiн не був тим iронiчно-┐жакуватим, яким я побачив його у сво┐й майстернi, його мiркування, поспiльне шукання раю менi сподобалися: ця людина вмiла думати. Бо як просто i генiально: твря рiдна земля - це водночас рай i пекло, i ти мусиш пережити, перейти всi пекельнi кола, якi вистраждову║ твоя земля, i ма║ш зазнати щастя вiд ┐┐ ж добра. Я тепер починав розумiти, чому Вербень iз такою впертiстю вiдривав мене вiд мольберта в майстернi, вiн направду не був байдужим до того, що в маленькiй церковцi в Черченi з-пiд штукатурки показалися, блиснули з передминулих вiкiв уламки козацько┐ шаблi; його, певно, кололи цi гострi уламки, кололи i рубали... i болiла його душа, вiн хотiв довiдатися, кому ця шабля належала i хто ┐┐ зламав, бо все це дiялося на його землi, на його Опiллi, а отже, це стосувалося його особисто. Я ловив себе на думцi, що, мабуть, дещо iдеалiзую Вербеня, вiн був менi несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий нiмб; що говорити, ми, художники, люди настрою, i часом малю║мо золо