- Нащо ┐х на небо? Туди, де козам роги вправляють! - Стiйте! - вигукнув Остряниця. - Тим, хто зда║ться, я зберiгаю життя! - А вони б нам не зберегли! - закричали обуренi козаки. - Як звiрi б накинулись!.. - Але ми не звiрi!.. Та ось з темряви виринув захеканий низькорослий товстун. - Сотник Хрущ! Радий старатися, пане гетьмане! - заторохтiв товстун. - Мiсто наше! Таким лицарям, як ми з вами, пане гетьмане, тут бiльше вже нема║ чого робити! - А де той базiкало?! - пролунало сердите, i з темряви вигулькнула висока й дебела молодиця з дрючком в руках. Вздрiвши ┐┐, сотник Хрущ шмигнув за спину Остряницi. - Ану виходь лишень, вояко, сюди! - гримнула Хрущиха, i сотник, пом'явшись, покiрно вийшов. - Проси пана гетьмана до нас на гостину. - А чого ж... - Хрущ так i випростався. - Як господар запрошую... - Збрехав, аж пальцi знати! - вигукнула Хрущиха. - Та з яких це ти пiр господарем зробився? Ану кажи менi негайно: моя дружина i я також запрошу║мо вас, пане гетьмане, на гостину. Остряниця посмiхався, спостерiгаючи за розгубленим сотником. - Не гарячися, не гарячися, Парасочко, i з себе не виходь, - бурмотiв сотник i повернувся до Остряницi: - Пане гетьмане... Я... тобто моя дружина i я запрошу║мо вас на гостину. Бо воно вже й пора снiдати!.. Вранцi гетьман оглянув Голтву. Мiсто було обгороджене частоколом. Понад Пслом кишать комашнею мочаристi драговини. Це добре. Сюди ляхи не поткнуться. Вузький мiст, що сполуча║ замок з правим берегом, зручно тримати пiд прицiлом. - Еге, та тут оборонятися можна скiльки захочеш! - торохтiв сотник Хрущ. - А ще коли о-он на тiй могилi поставити армати, то й зовсiм буде як у Бога за пазухою! Ще й ляхам можна шпильки пiд нiгтi заганяти. Оглянувши мiсцевiсть, Остряниця заходився вкрiплювати мiсто. Вiдкритий бiк пiвкола - вiд одного берега до другого - велiв загородити земляним валом i поставити палiсад, а могилу, про яку згадував Хрущ, перетворити на редут. Того ж дня повстанцi почали нагортати вал вiд одного берега до другого, рили шанцi, на могилi встановлювали гармати. Десь по обiдi гетьман обходив з сотником Хрущем лiнiю оборони, як почувся жiночий лемент. З бiчно┐ вулички вирнув гурт жiнок. Попереду, розмахуючи руками, широко ступала висока i дебела Хрущиха. - Не iнакше як мене годувати бебехами йде! - зблiд сотник Хрущ i почав заходити за спину Остряницi. - Ще й жiнок собi на пiдмогу взяла, тепер начувайся! Боки хiба ж так полата║, ще й буханцями нагоду║! Будьте свiдком, пане гетьмане, мокрого мiсця з мене не зостанеться. От надiлив Господь жiночкою! Полата║ ребра нi за пухлу душу! - А для чого ж ти ┐┐ брав? - посмiхнувся Остряниця. - Я? Брав?! - здивувався Хрущ. - А хай лiпше ┐┐ дiдько бере, то, може, швидше йому роги скрутить. Вона мене сама взяла i сама на собi оженила. Як курча в сiльце, заманила. Спiймала колись за оселедця i грима║: хочу я, щоб ти, сотнику, по добрiй волi на менi оженився! - I що ти ┐й сказав, сотнику? - Що я ┐й сказав, коли вона така, що й кiшцi хвоста зав'яже. Мусив iти в церкву. Так за оселедця i повела мене... Але я йшов по сво┐й волi, бо Парасочка менi подобалась. Гарна вона, скажу вам, хоч i мухи в не┐ в носi грають! Гурт жiнок порiвнявся з валом, i Хрущиха скомандувала: - Стiй, жiноцтво! - Повернувшись до гетьмана, голосно проказала: - Пане гетьмане! Нате i мiй глек на капусту! Я i моя пiвсотня жiнок виявили бажання разом з усiма нагортати вал. Де нам ставати? Ми хвоста ляхам вкрутимо! - Нашого полку прибуло! - весело сказав гетьман. - Ставайте он з того краю та вкручуйте ляхам хвоста! - Пiвсотня-а! - затягла Хрущиха. - За мною! Козак чортовi не брат, а козачка не сестра! - Еге! - вихопився з-за гетьмансько┐ спини сотник Хрущ. - Бачили, пане гетьмане, яка в мене жiночка? Чисте золото червоне! Свiт обiйдеш, а кращо┐ не знайдеш. Вона не тiльки пiвсотню, а й полк збере. Бойова жiночка! Козир-баба! Не в кожного така трапля║ться! - сотник гордовито пiдкрутив вуса. - Справдi варта золота твоя Параска, - пiдтакнув гетьман. - I я так думаю! - вигукнув Хрущ. А вiд валу так i стрельнуло: - Що ти там мудру║ш, чоловiченьку, не порадившись зi мною? - Я... е-е... кажу, що ти в мене найкраща! - А-а, це нiчого, - озвалася Хрущиха. - Думай так i далi. Повернувшись вiд валу, Остряниця посадив двох писарiв i, ходячи та смокчучи люльку, диктував унiверсал: "Якiв Остряниця, гетьман з вiйськом Запорозьким, зо всiм товариством. Панам полковникам, отаманам, сотникам i всьому товариству, поспiльству i всiй братi┐ нашiй, Лiвобережнiй i Правобережнiй Укра┐нi бажа║мо вiд Бога доброго здоровля. Милостиво оголошу║мо всьому товариству, що я, вибраний вiйськом на гетьмана, прийшов i зайняв Голтву, аби продовжити справу гетьмана Павлюка, котрого вороги нашi стратили у Варшавi, де вже страчували не одного нашого лицаря. Проха║мо i наказу║мо iменем вiйська нашого, щоб тi, хто назива║ себе товаришами нашими, споряджалися кiнно i пiшо i сходилися оружно в Голтву, як чинили нашi предки з наказу старших, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим. Нападайте на фiльварки, палiть ┐х, виганяйте урядовцiв i лядських старост з мiст i фортець. Всiх, кому дорога честь i воля наша, хто хоче сво║ю ясною збро║ю послужити Укра┐нi i здобути ┐й волю, проха║мо i наказу║мо йти нам на помiч. Пiсля цього вруча║мо вас Господу Богу. Дан в Голтвi дня 27 квiтня 1638 року". Роздiл четвертий Першого травня до Голтви пiдiйшов iз вiйськами Станiслав Потоцький. Оглянувши з високого горба навколишню мiсцевiсть, полковник побачив, що Голтва добре вкрiплена, i так просто, з ходу ┐┐ не вiзьмеш. Мiсто, обнесене частоколом, стояло на крутому березi Голтви при впадiннi ┐┐ в Псьол, а вузький кут мiж Голтвою i Пслом козаки перегородили високим валом, що впирався в береги обох рiчок. Шлях у мiсто був мiцно запертий, вал густо на┐жачився самопалами й мушкетами, а за валом на високiй могилi редут. Повстанцi залягли за валом i в шанцях, перегукуються мiж собою. Веселе пожвавлення, що панувало на валу, певно, розiзлило жовнiрiв, i вони зробили залп, що не завдав нiяко┐ шкоди повстанцям. - Еге-ей! - обiзвалися козаки з високого редута. - Обережнiше! Куди ви стрiля║те, тут же люди сидять! Регiт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнiрських вояк. Козаки глузували, почувалися добре. "А цей Остряниця собi на умi, - подумав Потоцький - Пальця йому в рот не клади. Тямущий i, певно, хитрий, коли зумiв так добре використати мiсцевiсть. Спробуй сунутися в кут мiж двома рiчками. Вiйсько ляпне, а бунтарiв i не вгризеш!" Полковник сердито спльову║. Виявля║ться, Остряниця - це серйозно i надовго. А вiн сподiвався на легкий бiй... Ну i пiдiклав же йому рiдний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утiк у Варшаву й вiдсиджу║ться в столицi, а ти вгамовуй хлопiв, як хочеш! - Обозний! - сердито вигуку║ полковник. - Слухаю, проше пана! - пiдскакав обозний Кохань. - Вiйську стати табором, - не дивлячись на обозного, мовить полковник. - Всiм рити шанцi, нагортати вал! - Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором? - Перед козаками! - верескнув полковник. - Навпроти ┐хнього валу свiй вал нагортайте вiд берега й до берега! - Слухаю, вашмосць! - Пан полковник гада║ надовго тут отаборюватися? - запитав, пiд'┐жджаючи, поручник князь I║ремiй Длотовський. - Чи не забагато честi для хлопiв? - Пан поручник хотiв, аби козаки з-за валу перемолотили мо║ вiйсько? - ущипливо запитав Потоцький. - Також забагато честi для хлопiв! - На вал, проше пана, нема║ рацi┐ кидатись, можна в обхiд, - сказав Длотовський i тицьнув рукою в бiк Псла. - Переправившись он там на правий берег, штурмовi загони вийдуть до того довгого i вузького мосту i вже по ньому увiрвуться у замок. I тодi козаки за валом опиняться в пастцi. Тодi вже ми ┐х запряжемо в кормигу, пся крев! - Гм... Це вже краще! - Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. - Справдi, тим кра║м можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що, коли бiля мосту засада? Жовнiри до одного ляпнуть. - I жовнiрiв не треба посилати, - нiби вгадавши думки полковника, озвався князь. - Хай ре║стровцi Кара┐мовича викурюють сво┐х з мiста. А на помiч ┐м дати два полки iноземно┐ пiхоти. Кара┐мович стояв на березi Псла i квапив козакiв, котрi шукали брiд та обтикували його тичками. - Швидше повертайтеся, тюхтi┐! Пан полковник велiв якнайшвидше вийти на той берег! Лiвiше, лiвiше берiть, де пiщана коса! Зрештою брiд вибрали. Кара┐мович оглянувся: три тисячi ре║стровцiв скупчилися в низинi бiля Псла, за ними розташувалися два полки iноземно┐ пiхоти. Все в нутрi Караiмовича клекотiло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортiв лях! Не захотiв ризикувати жовнiрами, посадив ┐х за вал, а пiд кулi посила║ ре║стровцiв та iноземну пiхоту! Чужими руками хоче жар загрiбати. Крути не верти, а Кара┐мовичу доведеться пiдставляти голову пiд обух. Опинишся на тому мосту пiд кулями - вiрна смерть! Та що вдi║ш, на чийому возi ┐деш, того й пiснi спiвай! - Переправляйтесь! - махнув вiн рукою i сам почав спускатися з горба. - Будемо з чернi вiрьовки сукати! Ре║стровцi безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися iноземнi пiхотинцi. Був травень, i над рiчкою тьохкали солов'┐. "А бiс вас бери! - лаявся Кара┐мович. - Спробували б ви по тому мосту побiгти, побачив би, як ви тодi затьохкали б!" Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена рiчкою, з другого - болотяним рiдколiссям. Кара┐мович пiдозрiло позирнув на болото. Гибле мiсце. Коли б не вскочити у пастку, бо потiм з мочарiв i не виберешся. Драговина на драговинi, най ┐┐ дiдько бере! Все ж бадьоро вигукнув: - Пiдтягнiться!.. Трьома рядами - вперед!.. Ми таки вправимо голотi роги! Хай не чекають вiд нас пощади вороги Корони! - Зацiпило б тому горлодеровi! - зненацька почувся голос. - Хто?! - люто крикнув Кара┐мович, - Це ти пащеку║ш, Бараболя? - Ну я... - похмуро озвався козак. - Чи не можна правди казати? - Забудь, що в тебе язик у ротi! Я опiсля бою з тобою побалакаю! А ви чого роти пороззявляли? Сказано - вперед! - Побалака║ш, якщо вцiлi║ш! - буркнув козак. - Ляпнемо тут нi за цапову душу! Полатають нам ребра! Дорога спуска║ться у вибалок, потiм круто йде вгору, поверта║ праворуч... Ось уже й мiст, рукою подати. Навколо нi душi. Тихо. Хiба що у власному вусi дзвенить. Дивно, дума║ Кара┐мович, чому Остряниця не влаштував тут засiдку? Хiба вiн не зна║, що цим мостом легко увiрватися в мiсто? Коли прогавив - дорого поплатиться!.. Ось уже й першi обаполи мосту. Кара┐мович вибiга║ на мiст, хреститься. Дасть Бог, все обiйдеться благополучно. Напевне ж Остряниця забув про цей мiст. Шлях у мiсто вiльний! - Вперед, козаки, вперед! - кричить Кара┐мович. - Куц виграв, куц програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед! Мiст довгий - довгий i вузький... Пропустивши поперед себе першу сотню, Кара┐мович бiжить з другою. А мiст такий довгий, що нi кiнця йому, нi краю, зда║ться, i не буде. Десь там брама. За нею замок i мiсто. Але який довгий-довгий мiст! I вузький... На тiм боцi вiн ще вужчим вида║ться. Наче докупи стулився. I нi душi бiля мосту i бiля брами. Невже Остряниця прогавив? Розмахуючи шаблею в однiй руцi й пiстолем у другiй, Кара┐мович щодуху несеться мостом. Ре║стровцi та iноземна пiхота геть запрудили мiст. Тупотнява нiг все нароста║, скриплять-торохтять пiд ногами обаполи... Мiст потроху почина║ розгойдуватися i потрiскувати... Чи ж витрима║? Кара┐мович вiдчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу вирви i вода, як скажена, клекоче. Ще й камiння виступа║ з води. Надда║ ходу, аби пошвидше пробiгти мiст, i йому зда║ться, що вiн бiжить по лезi козацько┐ шаблi... Досi йому щастило, неймовiрно щастило. Попри все, вiн живий. I схопив чин старшого ре║стру. До гетьмансько┐ булави рукою подати. А там - ма║тки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вда║ться... Лише б здолати цей клятий мiст! Чому вiн такий довгий i вузький? Чи буде йому коли кiнець? I що його чека║ на тому боцi? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тiм боцi, як i перше, нi душi... Нi звуку... - Куц виграв, куц програв! - крикнув Кара┐мович. - Вперед!.. I зненацька залп... Рiзкий, оглушливий, наче хто розпеченим залiзом по блясi сипонув. Засвистiли кулi... Перша лава ре║стровцiв упала, як косою скошена... Знову залп! - А-а-а! - закричав хтось на пуп. - Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали! А потiм уже важко було розрiзнити окремi залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимi стрiльцi iз засiдки, тiльки кулi, як ро┐ ос, на смерть жалили ре║стровцiв... Мiст устелявся трупами... Зчинилася панiка. Пострiли злилися в один суцiльний страшний гул. На очах у Кара┐мовича впала перша сотня, гинула друга, рiдiла третя... Iноземна пiхота лоском лягла. Повiтря так густо насичене кулями, що врятуватися вiд них не було змоги. - А-а-а-а! - По-о-омо-о... Все глухне в тому суцiльному передсмертному крику... Клубок тiл покотився, збив поручнi, й тiла, як камiння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечi, Кара┐мович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всiх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кiнець мосту. Тут кулi не дiстануть. Кара┐мович витер мокрого лоба, оглянувся... Ре║стровцi та iноземнi пiхотинцi все ще сипалися у рiчку, крижнем падали на мосту. А тi, якi повернулися на берег, чимдуж втiкають дорогою. Кара┐мович подався й собi понад берегом, махнувши рукою на конаюче вiйсько. Що його чека║ попереду, навiть гадки не мав. Це вiн втямив лише тодi, як, вибiгши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа - крутий берег рiчки, злiва - драговини... Попереду - засада. Вибирай, де лiпша смерть. А смерть всюди одна. I життя одне. I Кара┐мович зрозумiв, що все. Повстанський загiн, пропустивши ┐х до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже нема║, а попереду на мосту гинуть сотнi... Гримнув залп. - Гей, Карапмовичу! - крикнули iз засади. - Ой, утремо ж ми тобi ворсу! Тут тобi й вода посвятиться!.. - До судного дня затямиш, як волю душити! I знову нищiвний, прицiльний залп! Ре║стровцi та iноземнi пiхотинцi ще не встигли гаразд оговтатися вiд розгрому на мосту, як налетiли на нову засаду... Панiка спалахнула ще з бiльшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всi кинулися лiворуч i потрапили в болото... Ринувся туди й Кара┐мович, побiг по галявi зеленого моху i провалився. Смердюча багнюка вдарила в нiс... Вiдчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибiнь. Хапаючись за кущики, Кара┐мович сяк-так видряпався з драговини i поповз... Болото сповнювалося зойками i криками... Кара┐мовичу здалося, що хтось йому цiлиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болотi, бiг до рятiвних дерев, згарячу не збагнувши, що бiжить на загибель, адже за деревами залягли стрiльцi. I коли куля вдарила його, вiн, падаючи, встиг подумати: "Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!.." Роздiл п'ятий В надвечiр'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець пiднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишнi видноколи. Теплий травневий вечiр западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'┐... Мирний, тихий вечiр. Поляки, вiдгородившись валом, притихли, наче ┐х i не було. - Ач, сидять, як пiсля купелi! - буркнув Хрущ. - Зрозумiли, що не ┐хня копа молотиться, i зацiпило!.. - Завтра, очевидно, спробують напасти на мiсто, - озвався Остряниця i повернувся до Биховця: - Як ти гада║ш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину? - Втремо кабаку! - жваво вiдказав Биховець. - Як оборонятися, то лiпше самим нападати. - Так ось дивись, полковнику, - гетьман показав рукою на пiвнiч. - Бачиш за лядським табором лiс? Збери сво┐х молодцiв, i, доки нiч, перейдiть мостом Псьол, далi берегом зайдiть ляхам у спину. I замрiть в лiску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра! - Там глибокi яри, - сказав Хрущ. - Якщо дорогу перехопити, лядська кiннота не зможе пiдiйти сво┐м на помiч. I ляхи з копит зваляться. Бихобець ще раз поглянув на лiсок. - Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них! Остряниця потиснув йому руку, i Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежi, аби не гаяти бiльше часу. Деяку хвилю гетьман i Хрущ прислухалися до солов'┐в. - Але ж i голосистi! - зiтхнув гетьман. - Послуха║ш, наче з рiдним братом душа в душу побалакав. - Моя дорога жiночка дуже в солов'ях коха║ться, - кахикнув Хрущ. - Чула в не┐ душа. Хоч i зла, але душевна. По веснi, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночi мене з постелi стягне, у двiр виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на свiтi живеш. Бо на тiм свiтi соловейки не тьохкають... Менi спати хочеться, очi, як медом помазанi, злипаються, а Параска сво║ тороче... А коли сама розiмлi║ вiд того спiву, вiд чарiв ночi, то обнiме мене, i я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченнi. I... не взяв ┐┐ кат, гарна в мене жiночка! Зненацька з боку Голтви долинув жiночий лемент. - Що там? - запитав Остряниця, прислухаючись. Крик наростав, бiля рiчки галасували жiнки, чулися поодинокi вигуки чоловiкiв. Хрущ якусь хвилю прислухався. - Вчуваю в тому гармидерi голосок мо║┐ дорого┐ Парасочки. Всюдисуща жiнка. Нiде без не┐ вода не освятиться. - Пане гетьмане! - на вежу пiднявся джура Онисько. - Там, - показав рукою в бiк рiчки, - вiдьму спiймали... - Яку? - не второпав гетьман. - А бiс ┐┐ зна║! Кажуть, чарiвниця. Жiнки збираються ┐┐ в Голтвi топити. Руки та ноги ┐й в'яжуть, буцiмто вона не в той бiк чарувала. Ляхам хотiла допомогти, чи що. - Мало менi клопоту, ще й з чарiвницями морочитися! - буркнув Остряниця i, швидко спустившись, подався попiд брамою до берега. Джура та сотник ледве встигали за ним. - Не iнакше як моя жiночка затiяла той шарварок, - бубонiв сотник. - Ото вона кричить: "Топiть!.." Ач, як на живiт, горлопанить!.. Бiля рiчки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок i побачив гурт жiнок бiля верб. Обабiч товпилися мiстечковi дядьки з дрюками в руках. - Розступiться! - сотник Хрущ врiзався в гурт жiнок. - Дайте гетьману дорогу! - А ти ж чого це сюди свого носа кирпатого сунеш? - накинулась на сотника Хрущиха. - Ану - тпрусь! - Облиш, Параско! - Остряниця вiдсторонив Хрущиху i побачив дiвчину в однiй сорочцi. Вона лежала на землi зв'язаною, сорочка на нiй була порвана, чорне волосся розметалося по оголених плечах. Важко дихаючи, дiвчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися на ┐┐ бiлi округлi стегна, що були оголенi аж надто високо, гетьман рвучко повернувся до Хрущихи: - Що тут ко┐ться? - А нiчого, пане гетьмане. - Хрущиха взялася в боки. - Наше це, жiноцьке дiло. Не ваше молотиться, то й не встрявайте! Оту вiдьмочку, чарiвниченьку оту в бiлiй льолi, хочемо скупати в Голтвi, щоб не капостила вдруге християнському люду! - I крикнула жiнкам: - Чого сто┐те? Тягнiть чарiвницю до води! Щоб бiльше нам мани не пускала! - Стривайте! - крикнув Остряниця. - Чим завинила ця жiнка? Юрма обурливо загаласувала: - Чарiвниця вона зла! - Вiдьомське кодло! - Ляхiв у мiсто закликала!.. - Ради Бога, не галасуйте, як сороки! - пiдняв руки гетьман. - Хай одна з вас говорить. Ось хоч би панi сотникова, як найязикатiша! - I скажу! Я нiкого не боюся, я на свою руку живу. Знайте, пане гетьмане, що Оришка, - показала на зв'язану дiвчину, - вiдьма i чарiвниця найсправжнiсiнька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди ┐┐ спекатися. - Корiв ночами до┐ть! - почувся вигук. - Порчу на наших дiтей насила║! - Цитьте! - крикнув Хрущ. - Сказано, не галасуйте! - Ану стули губи, чоловiченьку! - цикнула на нього Хрущиха. - Бо я так стулю, що й цiлуватися нiяк буде! - I повернулася до Остряницi: - А цього вечора, тiлько сонце сiло, оця Оришка в самiй сорочцi вийшла до брами i давай попелом всюди посипати. - Ну й хай собi сипле, - ледве стримував смiх Остряниця. - Чи вам ┐┐ попелу шкода? - Та то ж вона порчу сiяла! - вигукнули з гурту. - Щоб тво║му вiйську накапостить! - Щоб ляхи з нами швидше впорались! - кричала Хрущиха. - А вiдьма коли зачару║, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягнiть ┐┐, жiночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трiсне! Отуди, де вирва, кидайте чарiвниченьку! - А коли Оришка не винна? - поспитав гетьман. - А це ми й хочемо розшолопати, - пояснила Хрущиха. - Руки й ноги ┐й навхрест зв'язали - i в Голтву. Якщо вирине - точно вiдьма! - А коли на дно пiде? - поцiкавився Остряниця. Хрущиха перехрестилася. - Тодi iстинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнiвайтеся. Вiдьма, як ┐┐ не в'яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тiм свiтi в рай потрапить. - Розв'яжiть! - наказав гетьман. - Кого це? - витрiщилася Хрущиха. - Чарiвницю, чи як ┐┐! - Е-е... - на високiй нотi затягла Хрущиха - Щоб вона сюди ляхiв накликала? А тi щоб нас в кормиги запрягли?! - Ляхи й без не┐ прийшли! - вiдказав Остряниця. - Ониську! Розв'яжи дiвчину! А ви, жiнки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах! Онисько м'явся з ноги на ногу, з недовiрою поглядаючи на дiвчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник i, нахилившись, розрiзав мотузки. Оришка поспiхом прикрила подолом стегна, зiбрала сорочку на грудях, зiщулилась... Але не встала. - Пане сотнику! - гукнув Остряниця. - Вгамуй свою жiнку! - Рада б душа в рай... - переступив сотник з ноги на ногу. - Коли б ляхiв, то вгамував би, тiльки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, нiж з нею. - Стережися, гетьмане! - крикнула Хрущиха. - Оришка й сухе дерево зачару║, не те що людину! - Гаразд, постережуся! Юрма неохоче розходилась. - Це ти сюди гетьмана привiв? - Параска схопила сотника за рукав. - Ану ходiмо до двору! - Пане гетьмане!.. - благальне вигукнув сотник. - Iди смiливiше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то панi сотникова перед вiйськом вiдповiсть! - сказав гетьман весело. - Ага, чула? - вигукнув зрадiлий Хрущ. - Чула, голубчику! Пан гетьман над вiйськом старший, а в хатi я тобi гетьман! - i Хрущиха потягла сотника за руку. Люди розiйшлися... Оришка, зiщулившись, сидiла на пiску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи подiл на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима i вiдводила погляд. - Не бiйся мене, - сказав гетьман i сiв бiля не┐. - Овва! Чого це я мушу тебе боятися? - вигукнула Оришка низьким грудним голосом. - Це вже ти мене, гетьмане, бiйся. Бо я чарiвниця. Зачарую тебе, свiту бiлого не побачиш! Остряниця зняв з себе жупан, накинув ┐й на плечi, запалив люльку... Над рiчкою поповзли вечiрнi тумани, ще голоснiше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася i закуталася в жупан. - Ти хто така? - тихо запитав гетьман i глянув у ┐┐ великi чорнi очi, в яких спалахнули зiрницi. - Чарiвниця... - вiдповiла вона спокiйно. - Я вiрю... Ти справдi мене зачарувала, тiльки глянув на тебе. - Гляди, обпечешся, гетьмане! - Оришка рвучко схопилася на ноги i легко, нечутно побiгла у вербняк. - Чаруй! - Вiн наздогнав ┐┐, обережно обняв за плечi. - Я хочу бути тобою зачарованим! - Не треба... - прошепотiла вона, злякано притискуючись спиною до верби. - Я боюся тебе... Я всiх боюся... - Оришка тяжко зiтхнула. - Що де трапиться в мiстi, лихе яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду - пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жiнки проходу не дають, вiдьмою обзивають, дiти вiд мене, як вiд напастi, шарахаються. От i сьогоднi... Коли б не ти... утопили б. - За вiщо? - За те, що я чарiвниця. - У тебе такi очi, що й справдi зачарують. - Тобi подобаються мо┐ очi? - Оришка радiсно засмiялася. - Iншi ┐х жахаються. Вiдьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зiллям людей лiкували. I мене до цього дiла навернули. А то┐ осенi бабуся померли, я сама в хатинi зосталася. От мене вiдьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, замiж не йду, ночами бiля Голтви блукаю... Не iнакше як з вiдьмаками знаюся... А де я собi чоловiка вiзьму, як од мене всi, як вiд мору, тiкають. А я ж нiкому мани не пускаю, добра людям хочу. - А що ти бiля брами сiяла? Оришка засмiялася. - Що чув... Попiл... - Урвавши смiх, додала серйозно: - Хотiла зачарувати лядськi кулi, щоб вони в козакiв не вцiлили. А люди по - iншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити ┐м. - Були б утопили... - Були б... - згодилась Оришка. - Я молитимусь за тебе, пане гетьмана. I за вiйсько тво║. Аби тебе нi куля, нi шабля не взяла. Чарувати я вмiю, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарiвниця, я нiкому зла не бажаю. - Я вiрю тобi. - Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов'┐. - Так тьохкають, що можна й голову втратити, - прошепотiв Остряниця i взяв ┐┐ за руки. - Де ти з'явилася, чарiвнице? Ти справдi нiби чарами мене напо┐ла. - Я пропаща... - Не кажи так... - Нi, нi, я пропаща. Мене всi бояться. I нiхто не вiда║, що зла не маю. - Помовчала, гiрко зiтхнувши. - Все одно або втоплять, або вб'ють мене... I хатину мою спалять. - Але я тебе нiкому не вiддам! Вiн пригорнув ┐┐. - Ти плачеш? А ще чарiвниця! - Менi зда║ться, що це сон... Всi мене бояться.,, грудня кидають в спину, i раптом... Один ти повiрив... Але все одно не треба... То тебе солов'┐ зачарували... Вона легко звiльнилась з його обiймiв i пiшла, похиливши голову. Остряниця наздогнав ┐┐. - Орисю... - Нi, нi... - вiдсахнулась вона. - То солов'┐ тебе зачарували. Не вiр ┐м, не слухай ┐х... - Я проведу тебе. Вона нiчого не сказала, тiльки нижче нахилила голову i швидко пiшла вуличкою, де густо поросла дереза. - Ось мо┐ хороми, - спинилась бiля маленько┐ скособочено┐ хатини. - Йди собi в замок... Вiн пiдiйшов до не┐, вiдчуваючи, як гупа║ власне серце. - Не пiдходь!.. - кволо попрохала вона. - За-ачарую... I притулилась до нього, здригаючись усiм тiлом... ...Коли вони спохопилися, в хатинi було свiтло, наче хто срiблом долiвку залив. - Мiсяць... - тихо прошепотiв гетьман i тихо засмiявся - Чу║ш, Орисю, в нашу хатину зазира║ мiсяченько. Глянь, який вiн гарний, наче князь! Вони лежали пригорнувшись одне до одного. - Я бачу в тво┐х очах красен мiсяць. - Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу. - Мовчи... - вона затулила йому рота долонею. - Мовчи... Менi й досi зда║ться, що це сон. Нiколи не мала чоловiкiв i тому я не вiрю, що ти поруч... Мене всi цуралися, проклинали, й нiхто не пiдiйшов до мене з любов'ю. А яка ж я вiдьма? У мене в серцi й крихти зла нема║. Навiть до тих жiнок, котрi хотiли мене втопити. - Дурнi бувають люди, - мовив Остряниця. - I не розберуть iнодi, хто добрий, а хто злий. Не бiйся, чарiвниченько, я тебе нiкому не вiддам. - Ти вранцi пiдеш i нiколи не повернешся, - плечi Орисi здригнулися. - Я так i не знатиму, був ти чи то менi примарилось мiсячно┐ ночi... - Вранцi буде бiй лютий, - тихо мовив вiн, - а пiсля бою я прийду до тебе, добра моя чарiвниченько!.. Коли мiсяць зблiд, а над Голтвою поповзли вранiшнi тумани й на всi лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю. - Ти повернешся? - шепотiла вона, притулившись до його грудей. - Повернешся, любий мiй чоловiченьку... - Злякано глянула на нього. - Можна називати тебе сво┐м чоловiченьком? Менi так хочеться, щоб у мене був свiй чоловiк. - Ми повiнча║мося з тобою, серце мо║. - У церквi? - У церквi. Щоб як у всiх людей було. I потiм ти ждатимеш мене з походiв. А я думатиму про тебе. - О нi! Я не пущу тебе! Ти загинеш на вiйнi. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати. - Орисю... - Вiн гладив ┐┐ довге чорне волосся. - Я повернуся, небезпремiнно повернуся до тебе. - Поцiлував ┐┐. - Прощай!.. I пiшов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслiд руки, i шепотiла, заклинаючи зорi i ясну днину, тихi води i святу землю, аби вiн повернувся живим.... Роздiл шостий Бiй клекотiв уже другу годину поспiль... Потоцький раз у раз кидав жовнiрiв на приступ козацького валу, i тi, всiваючи поле трупами, щоразу вiдкочувалися назад. Потоцький шаленiв i не йняв вiри. Не може бути, щоб якесь збiговисько так мiцно засiло у Голтвi! Жодна з жовнiрських атак не мала успiху. А вiн гадав, що повстанцi пiсля загибелi Павлюка навряд чи здатнi будуть чинити опiр. I ось... Як жовнiри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козакiв з-за валу, мiста не вiзьмеш. Скiльки он уже полягло вiйська перед клятим валом, щоб вiн запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. I Потоцький спiшить... Носячись на бiлому конi, без втоми розмаху║ шаблею над головою. - Вперед, вперед, мо║ славне во┐нство!.. Вперед за Корону i круля! Ми викуримо лотрiв з Голтви! Хто перший увiрветься в мiсто - даю кожному по сто талярiв! Та нема║ охочих. Козацький вогонь такий прицiльний, що рiдко яка куля летить марно. Остряниця спостерiга║ за битвою з високо┐ могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б'ють гармати, трiщать самопали, мушкети, пороховий дим обволiка║ поле. - Сотнику Хрущ! Бери свою сотню - i бiгцем на лiве крило, - наказу║ гетьман. - Там наша оборона порiдiла! - В один мент, пане гетьмане! Остряниця знову спостерiга║ за полем бою, i на повних губах його, пiд срiбними вусами, блука║ щаслива посмiшка... Вiн все ще вiдчува║ в сво┐х руках тепле, пружне i сильне Орисине тiло. I на душi в нього робиться свiтло i затишно. Почува║ себе впевнено, як нiколи. Вiн розiб'║ ляхiв, будь-що розiб'║! I з перемогою повернеться до маленько┐ хатини Орисi-чарiвницi... I знову у них буде чарiвна нiч... А гармати не затихають. Козаки, залiгши за валом, б'ють з мушкетiв, i дим та гуркiт несуться в межирiччi Голтви i Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на бiлому конi носиться Потоцький i розмаху║ шаблею, пiдганяючи тих, хто огина║ться... - Хлопцi! - гетьман поверта║ться до гармашiв. - Ану пальнiть по отому, що на бiлому конi вибрику║! - Пальнем, батьку! - блискаючи зубами, кричать закiптявленi порохом гармашi. - Втремо ляшку ворсу! Пiднiмаючи жерло гармати трохи вище, гармашi прицiлюються i закладають ядро. Баб-бах! Бiлий кiнь пiдстрибнув i звалився на бiк. Але з могили видно, що Потоцький уцiлiв, його поставили на ноги, i вiн, шкутильгаючи, подався в шанець. I то добре. Вiдбили в пана охоту на бiлому конi гарцювати. Хай втика║ться носом у землю! Зненацька по той бiк польського табору загримiли пострiли. Жовнiри, якi бiгли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися мiж двома валами. А в ┐хньому тилу все дужче i дужче наростала стрiлянина. - Ура-а-а! - доноситься звiдти. - Молодець Биховець! - весело каже гетьман. - Так ┐х, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармашi! Втрiть ляшкам кабаку! Сипнiть вогню! Зараз опиняться ляшки мiж молотом i ковадлом! Панiка охопила польський табiр, коли Биховець зробив перший залп iз лiсу. Жовнiри й справдi вiдчули себе нiби мiж молотом i ковадлом. Про штурм валу годi було й думати! Поляки хутко втiкали за свiй вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лiсi по той бiк польського табору, перебiгаючи вiд дерева до дерева, вели прицiльний вогонь. З боку Голтви били козацькi гармати, i жовнiри не знали, де подiтися. Потоцький спiшно вiдрядив ротмiстра за коронною кiннотою, котра стояла в резервi на луках. Панiка в таборi не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма вiн кричав до хрипоти, що "нас, орлiв Корони i круля, тисячi, а хлопiв жменька", жовнiри його не слухали... Тодi Потоцький велiв спiшно вiдгородити возами тил свого табору й вислав загiн з велiнням розiгнати в лiсi козакiв. Але й це не принесло заспоко║ння. Жовнiри, наче стадо овець, кидались то в один бiк, то в другий... - Боягузи ви, а не лицарi! - зриваючи голос, волав полковник. - Кого злякалися? Жменьки розгульних лотрiв? Вiрьовки з них треба сукати, а не кланятись ┐хнiм кулям! Ось прийде коронна кiннота i розжене ┐х, як шкiдливих зайцiв!.. Та коли йому доповiли, що кiннота не може пробитися на помiч, бо всюди яри та болота, а ║дину дорогу козаки завалили лiсом i ┐х неможливо викурити iз того завалу, Потоцький вiдчув себе у пастцi... День-два вiн ще в змозi протриматися, а що його чека║ на третiй день в обложеному таборi, на четвертий?.. Жовнiри не тямлять себе з переляку, а завтра що? Остряниця ще мiцнiше оточить табiр, i тодi вже не вирвешся. А вiн же так був упевнений у сво┐й перемозi, що навiть передчасно гiнця в Бар вiдрядив, що з повстанням покiнчено. Гадалося, доки гонець дiстанеться Бара, вiн розквита║ться з Остряницею... I ось його, бойового полковника, козаки на глуз беруть! - Князю Длотовський! - закричав Потоцький. - Пся крев, де князь Длотовський? - Я тут, вашмосць, - пiдбiг блiдий, увесь у багнюцi князь, зiницi його були розширенi. - Кепськi справи, вашмосць! Хоч нас i бiльше втричi, але ми оточенi. Сьогоднi ще можна вислизнути з пастки, а завтра... Завтра пiзно! - Князь гада║, що я буду втiкати вiд тих голодранцiв? - побiлiв вiд гнiву Потоцький. - Вони ще скуштують мого гнiву! - Боюсь, що ми першi скушту║мо ┐хньо┐ крицi! - Мовчать! - крикнув Потоцький. - Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнiрiв! Вам я доручаю тил табору! - Вашмосць! - примчав поручник Ташицький. - Жовнiри вимагають... - Що вимагають? - метнувся до нього полковник. - Бунт? - Нi, вашмосць... Але вони збираються вiдходити. - А-а-а!.. Втеча? Так? Сини ойчизни збираються показувати спини схизматам?! - Вашмосць, ми оточенi! Потоцький вихоплю║ шаблю з пiхов, якусь мить трима║ ┐┐ в руках i з силою застромлю║ в пiхви. - Матка Боска! - скрегоче вiн зубами. - Цi боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, - зверта║ться вiн до Длотовського. - Ваша милiсть пiде... негайно пiде до тих схизматiв! Затiвайте переговори, зволiкайте, тягнiть... Будь-що розколоти старшину Остряницi. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику! - Слухаю, вашмосць! - Вiзьмiть з десяток вершникiв i мчiть у Бар до коронного гетьмана. - Слухаю, вашмосць! - поручник так i засяяв, не в силi приховати свою радiсть. - Сiю мить ви┐ду! - Я знаю, що ви радий утекти звiдси. Стривайте! Скажiть, що Остряниця... Ну, розумi║те, Остряниця оточений, але не зда║ться. Хай егомосць спiшно шле пiдмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядiть, поручнику, ляпнете що зайве - голову знiму! - Слухаю, вашмосць! "Везе ж бевзю! - з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. - Iч, ся║, що з пекла вирвався!" - Князю Длотовський! Негайно до хлопiв на переговори! Забалакуйте ┐м зуби як можете! Схиляйте ┐х до миру. В цьому наше спасiння! Польських послiв Остряниця прийняв у замковiй залi. Сво┐м сотникам i старшинам велiв зодягтися якнайкраще, сам принарядився, i князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподiвався побачити перед собою ошарпанцiв. "Еге, та вони собi цiну знають, - кисло подумав посол. - Ач, якi самовпевненi та гордi! Що тi князi, проше пана!" - Пан полковник Станiслав Потоцький вимага║, аби ви... е-е...п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели вiйну справедливо i чесно! - розпустив пiр'я пан посол. Старшини глузливо заусмiхалися й перезирнулися мiж собою. - Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому поляга║ ┐хня нечеснiсть? - поспитав гетьман. - I чого це пан полковник Потоцький так на козакiв губи квасить? - Ви вдарили у спину шляхетним вiйськам! - все ще бадьорився та розпускав пiр'я пан посол. - Справжнi лицарi б'ються лицем до лиця, а не нападають iз засади в спину. Це нечесно! В одну мить у залi вибухнув такий регiт, що пан посол не знав, де й подiтися. Оглушений реготом, вiн довго не мiг прийти до тями, тiльки озирався навсiбiч. - Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чеснiсть згадали, - витираючи сльози, що набiгли вiд смiху, сказав гетьман. - Але ж i потiшили ви нас, пане посол! - Це дикунський спосiб ведення вiйни, - не здавався посол, хоч i вiдчував, що пече ракiв. - кгомосць пан полковник вимага║, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця! - Звалився пан полковник з копит i галасу║ про чеснiсть! - вигукнув хтось iз старшини. - А може, нас верне вiд пики пана полковника? - Годi правити смаленого дуба! - рiзко сказав гетьман. - Передай сво║му полковнику, що нам виднiше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б'ють. З усiх бокiв! I в лице, i в потилицю! А коли пановi заканудило, то хай втiка║ пошвидше в свою Рiч Посполиту. Ми його сюди не кликали! - Це все? - упалим голосом запитав посол. - Нi, пане посол, це ще не все. Це тiльки початок! Пан Длотовський наче муху проковтнув. - Пан посол не второпа║, де дверi? - глузливо запитав Остряниця. - Сотнику Хрущ! - Слухаю, пане гетьмане! - пiдкотився низенький товстун Хрущ. - Ану, пане, повертай голоблi, бо не туди за┐хав! Годi нам тут харки макогоники плести! - Але пан полковник хоче дiйти згоди з козаками мирним шляхом! - вигукнув Длотовський. - Миру мiж козаками й панами не буде до судного дня! - твердо мовив гетьман. - Урвався вам бас! Не вiримо панським балачкам про мир, бо пани лише печенi добрi! - Але в такому разi ║гомосць хоче знати, якi претензi┐ в козакiв. - Претензi┐ такi: козаки бажають, щоби панство хутчiше забиралося з Укра┐ни i не заважало нам жити на свою руку! Длотовський зробив останню спробу й у вiдча┐ вигукнув: - Але ║гомосць не бажа║ вiйни! - Вiдчув, що смаленим запахло? - глузливо гмикнув гетьман. - Коли припече, то пан полковник живосилом лiзе в козацьку душу. Але й ми лiй пiд чубами ма║мо. Твiй пан бажа║ виграти час i врятуватися. То хай пан цього i в голову не поклада. - Але ж пан полковник... - забелькотiв було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав: - Годi пасталакати! Як не притулиш горбатого до стiни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жiнку. А вона вмi║ кiшцi хвоста зав'язати. Так тебе вiдмолотить, що не второпа║ш, де твiй пан полковник! Роздiл сьомий - У тво┐й хатинi так гарно пахне чебрецем. - Я знала, що ти прийдеш, i посипала долiвку. Вiн сiв на лаву й пригорнув дiвчину до себе. - Чекала, чарiвниченько? - Вiн ще й пита║! - крiзь радiснi сльози посмiхнулась Орися. - Менi так затишно i хороше з тобою... У вiкно зазирав мiсяць. Вiн цiлував ┐┐ вологi м'якi губи. - I я з тобою забуваю про все на свiтi. - Це правда, що ляхи забагли миру? - Орися благально на нього глянула. - А може б, ти помирився з ними? - З панотою? - схопився Остряниця. - 3 катюгами мого народу? З ляхами миритися - що вовку спину показувати. Стрибне! Орися кинулася до нього, обхопила його за шию. - Але ж вони самi просять миру! - Просять, бо вiдчули себе в пастцi. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир i розiйдемося, вони тодi переловлять нас, як зайцiв. Орися стояла опустивши руки. - Я хотiла як краще... Хiба вже не набридли цi вiйни... З року в рiк пожежi та кров... - Нiкому не хочеться задарма воювати. Але й волi нам нiхто за так не подару║. Мусимо самi ┐┐ здобувати. - Взяв дiвчину, посадив собi на колiна. - Веселiше дивися на свiт, Орисю. Ми переможемо! По всiй Укра┐нi селяни беруться за зброю. Вiстi при║мнi летять, Орисю. Лiвобережжя повстало. Пiд Ки║вом дi║ отаман Сокирявий, пiд Лубнами з'явився Соломка. Скидан уже в Чигиринi, Гуня захопив переправи по Днiпру... Ех, Орисю, Голтва - це лише початок! - Але я за тебе боюся. - Ти мене зачарувала, i я не загину. Тво┐ чари вiдженуть вiд мене лиху костомаху! - Поцiлував ┐┐, голублячи. - Будь мо║ю дружиною. Я самiтний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтавi козаку║... То будь менi подругою, Ори