не захотiв. З лiсу вдарили гармати, i над полем наче хуртовина пронеслася. - Козаки, назад! - крикнув Скидан. - Провiтрили коней - i досить! Розвiда║мо, що то за гармати, а там видно буде! Кiнь Скидана, наткнувшись на трупи в чорних обладунках, захропiв i шарахнувся вбiк. - Тю, дурний! - здивувався Скидан. - Нам живi ляхи не страшнi, а ти мертвих харапудишся! То вже не вороги, а купа залiзяччя. Козаки на ходу пiдбирали шаблi, мечi та бойовi сокири вбитих, але панцирiв не чiпали: нащо вони козакам? В них груди мiцнiшi за панцири. Повертаючись у мiсто, жваво гомонiли мiж собою: ляхи, мовляв, зовсiм слабаки, коли понатягали на себе стiльки залiзяччя. Скидан сковзнув поглядом по вбитих, вгледiв ляха з одним вусом. Другий був начисто зрiзаний. Скидан притримав коня, придивляючись. Убитий був не гусар, без обладунку, в кунтушi й чорнiй шапцi, але при збро┐. I видався нiби знайомим. - Ба!.. - насмiшкувато вигукнув Скидан. - Та це ж пан пiдстароста корсунський... Як його в дiдька? Пши... Пжи.... Вчувши той вигук, "труп" здригнувся й зiщулився, намагаючись вгрузнути в снiг. - Пан Пшеджимирський! - нарештi згадав Скидан прiзвище. - Ану вставайте, годi вам труситися у снiгу. пй-богу, ще простудитеся, чиряки висиплють. - Я не боюсь чирякiв! - хриплим голосом озвався пан пiдстароста. - Ти диви-и, який смiливець! - похитав головою полковник. Пшеджимирський посовався, посмикався на снiгу i, кахикнувши, змушений був звестися, уникаючи дивитися на Скидана. - Чи не ранувато пан пiдстароста у мертвяки записався? - глузливо вигукнув хтось з козакiв. - Чи, мо', з мертвяками краще, як iз живими? Живого ще вб'ють, а мертвому що? - Я лежав без пам'ятi! - буркнув Пшеджимирський. - Вiд ляку! - уточнив Скидан. - Ану, пане пiдстаросто, трюхикай попереду мого коня прямiсiнько в Корсунь! - Що ж це ти, пане полковнику, одновусого захопив? - жартували козаки. - Чи гiршого не мiг вибрати? - Дав маху! - смiявся полковник. На допитi пан пiдстароста благав його помилувати i навiть на колiна ставав та до Скидана руки простягав. Виявився вiн балакучим, виклав усе, що знав. За його словами виходило, що конфедерацiя уже закiнчилася щасливо для Потоцького. Гетьман з одним полком просува║ться в напрямку Сахнового мосту на Росi. Коронна артилерiя вирушила до Богуслава. А до Корсуня пiдiйшли двi хоругви гусарiв пана коронного стражника з артилерi║ю, та ще кiлька хоругов на пiдходi або вже пiдiйшли до лiсу. Ляхи дуже поспiшають, аби застукати козакiв зненацька та захопити ┐хню артилерiю. - А вус хто ж тобi вiдкарнав? - Пан польний гетьман, - скиглив пан Пшеджимирський. -Дуже вiн сердитий пiд гарячу руку. Велiв ходити з одним вусом, доки я не вiдiб'ю у вас Корсуня. - Хотiв другий вус повернути? - гмикнув Скидан. - А голови не бо┐шся втратити? Подумай над цим, пiдстаросто! Пшеджимирського заперли в льох, а Скидан знову пiднявся на вал. Розглядав лiс, звiдки била артилерiя, i думав, що вiйна вже почалася. Тепер подi┐ закрутяться значно швидше. Звичайно, втримати Корсунь певний час вiн може, але в цьому нема║ потреби. Павлюк велiв негайно йти в Мошни, де вiдбудеться вирiшальний бiй. Несподiвана поява ворога дещо переiнакшила плани. Доведеться трохи затриматись... Ось iз лiсу густо посунули жовнiри. "Певно, пiдоспiли ще хоругви або й цiлий полк, - подумав полковник. - Гусари, як найбiльш хоробрi, поховалися в лiсi, а жовнiрiв випхали вперед". - Джуро! Передай козакам, щоб сiдлали коней i чекали мене бiля брами! - До гармашiв: - Шлiть ляхам гостинцi! Ледве жовнiри наблизились на пострiл, як гучно i лунко вдарили всi мiськi гармати, i перша лава атакуючих полетiла вгору ногами. Жовнiри затупцяли на мiсцi, позадкували i кинулись чимдуж до лiсу. Але з лiсу чорною хмарою висунули гусари й почали завертати жовнiрiв та гнати ┐х на приступ. Жовнiри скорилися i знову почали шикуватись на полi i рушати на приступ. Зненацька лiворуч з балки вискочив ще загiн i понiсся до жовнiрiв. Попереду летiв вершник в шоломi i кольчузi, за його спиною маяв зелений кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за плечi вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершникiв, всi були у польському вбраннi Скидан подумав було, що то поспiша║ пiдмога супротивникам, як зненацька переднiй вершник в шоломi й кольчузi, порiвнявшись з жовнiром, махнув шаблею, i той покотився в один бiк, а його голова - в другий... Щемить - i загiн, що вискочив з балки, запрацював шаблями, жовнiри так i посипалися додолу. Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня i крикнув: - Ану, хлопцi-молодцi, шугнiть, як блискавки, i допоможiть тим добрим людям впоратись з ляхами!.. ...Короткий, але гарячий бiй вiддзвенiв крицею i швидко згас. Ворог, всiявши поле трупами, поспiшно втiкав до лiсу, пiд захист гармат, а скиданiвцi з невiдомим загоном поверталися в мiсто. Поруч iз Скиданом ┐хав той вершник у шоломi, кольчузi й зеленому кунтушi, що маяв у нього за спиною. - Ви хто такi? - поспитав ┐х Скидан дорогою. - А ви? - в свою чергу запитав вершник явно не чоловiчий голосом, i Скидан побачив, що його лице нiжне, привабливе. - Ми - павлюкiвдi, - вiдповiв Скидан, - повстанцi. - То звiть i нас повстанцями-павлюкiвцями, - посмiхнувся нiжнолиций во┐н з тонкими чорними бровами. - Ми довго вас шукали. - Ти - жiнка? - здявовано запитав Скидам у вершника й кахикнув з нiяковостi, бо ще не доводилось йому бачити жiнку-во┐на. - Олена Матусевич, - скупо всмiхнулася вершниця. - А це мiй чоловiк Роман i мiй загiн. - Загiн в тебе добрий, - сказав Скадан. - Сам його в бою бачив. Але щоб жiнка ним верховодила - про таке й не чув. - Ця жiнка варта кiлькох чоловiкiв! - гордо вигукнув Роман. - А ти, чоловiченьку, не спiши хвалити свою жiнку! - осадив його Скидан. - Сам бачив, чого варта твоя жiночка. Та й ти також. Ладна у вас сiме║чiка, дай Бог вам щастя. Ну а я - полковник Карпо Скидан. - От i познайомились! - засмiялась Олена. - Я така рада, що нарештi ми до сво┐х дiсталися! Намикались в дорозi чимало. Скидан з повагою поглянув на Олену, потiм на Романа. - Тобi, чоловiче, зда║ться, i справдi поталанило! - Ще б пак! - аж розцвiв Роман, - Як нiкому! - Помовчи, чоловiченьку, - зашарiлась Олена. - Чого це ви у лядському вбраннi? - поцiкавився Скидан. - Свого не було, то ляхи подiлилися, - вiдповiла Олена. - Коли ┐х притиснеш до стiни, вони щедрими робляться, подiльчивими. Олена розповiла, як ┐х гусари запирали в хлiв та що з того вийшло. - О, ми добряче тодi погуляли в селi! - вигукнув Роман. - П'ять хат, у яких спали гусари, з димом пiшли. Разом з гусарами. Покульбачили ми гусарських коней - i гайда. По дорозi до нас чимало пристало повстанцiв, так i загiн вирiс. -- Смертi не бо┐теся? - швидко запитав Скидан. - Не бо┐мося, пане полковнику, - вiдказала Олена. - Ми з Романом щасливi, а щасливi смертi не бояться! Того ж вечора Скидан вiдiслав гiнця до Павлюка в Мошни, передавши гетьману, в яких напрямках рухаються полки Потоцького, а сам велiв козакам бути готовими до вiдходу на Мошни. Увесь вечiр польськi хоругви гарцювали побiля лiсу, але на поле, куди дiставали мiськi гармати, поткнутися не зважувалися. "Чи не пiдлогу, бува, очiкують? - подумав Скидан. - Чи не спробувати поживитися тими гарматами, що бухають з лiсу? Була не була, а спробувати не завадить! Коли не вийде, то хоч ляхам сон зiпсу║мо. А гармати нам зараз ой як потрiбнi!" Ще звечора Скидан вiдiбрав для вилазки найдосвiдченiших i найкмiтливiших козакiв. Просилися й Роман з Оленою, та Скидан вiдмовив. - Ви з дороги, то вiдпочивайте, бо завтра вас чека║ похiд! А ми вже й самi збiга║мо до ляшкiв. Опiвночi сотня козакiв на чолi з Скиданом поповзла на вилазку, огинаючи поле злiва, де було болото I куди, на випадок чого, полковник гадав заманити погоню. Те болото навiть взимку не замерзало, хiба що зашерхало та сяк-так снiжком його притрушувало... Невдовзi вони вже звелися на узлiсся й, ховаючись за деревами та кущами, почали просуватися в глиб лiсу. Там i побачили ворожий табiр. На великiй витоптанiй галявi стояли першi намети, бiля яких гнулися вiд морозу конi й походжала варта. Гармати, нацiленi жерлами в бiк Корсуня, стояли пiвколом попереду табору. Бiля них також тупцяв вартiвник i бив об поли руками... Козаки пiдповзли ближче i залягли. Якусь мить Скидан вагався: що лiпше - напасти на табiр i зчинити шарварок (з переляку сотня козакiв за полк видасться) чи спробувати тихенько поцупити гармати? Зрештою вiн спинився на другому: гармати повстанцям зараз набагато важливiшi. Дав знак, i наперед виповзли "в'юни". Та ось вартовi (два бiля наметiв i один бiля гармат) зiйшлися докупи, щось стиха мiж собою перемовлялися, набиваючи люльки тютюном. "В'юни" звалили ┐х у снiг беззвучно... Козаки тихо i безшумно заходилися знiмати жерла гармат з лафетiв (з лафетами та великими колесами по такому снiгу все одно не витягнеш, а лафети можна й у Мошнах поробити). Клятi жерла були важкi, на кожне довелося ставити замалим не десяток козакiв. Тож сотня Скидана, знявши десять гармат, вже було потяглася ланцюжком до узлiсся, як зненацька в таборi спалахнула безладна стрiлянина, почулися крики, лайка! - Бiгом, хлопцi! - крикнув Скидан. - Хоч луснiть, а гармат не кидайте! Та тiльки встигли засапанi й упрiлi козаки з сво║ю ношею поминути узлiсся, як ┐х настигла погоня. Довелося залягти й вiдстрiлюватися. Ворог ховався за деревами на узлiссi i тому був невидимий, козаки ж залягли на бiлiй вiдкритiй рiвнинi й чорнiли на нiй, як граки... Скидан змушений був роздiлити козакiв: один загiн вiдстрiлювався, не даючи змоги полякам вискочити з лiсу, а другий тим часом поповзом перетягував гармати. Поляки, певно, здогадалися про це i юрмою висипали на узлiсся... Скидан зрозумiв, що навiть потопити гармати в болотi вiн уже не встигне. Довелося приймати бiй. Скиданiвцi, облишивши гармати на снiгу, кинулися навстрiч ворогу. Блиснули шаблi, закипiла сiча, мовчазна, люта. Зненацька з-за горба, що вiдгороджував вiд них болото, почали вибiгати темнi постатi, i з кожною хвилею ┐х все бiльшало i бiльшало. - Рубай ляшкiв! - пролунав дзвiнкий голос Олени Матусевич, i Скидан вiдчув полегшення: ну й жiнка! I коли вона встигла? - Хлопцi-молодцi! - повеселiлим голосом крикнув Скидан. - Хапайте гармати i чимскорiше до мiста!.. А сам кинувся до Олени та ┐┐ людей. Бiй спалахнув з новою силою. Поляки й повстанцi рубалися мовчки, тiльки криця скреготiла-дзвенiла та снiг пiд ногами почорнiв. - Ага-га-га! - почувся бадьорий голос Романа. - Вiдiб'║мо вашi замашки, пани ляшки! Поляки не витримали натиску й почали вiдходити в глиб лiсу, але козаки не мали достатнiх сил, аби переслiдувати. Обидвi сторони, пiдбираючи вбитих та поранених, розiйшлися: поляки в лiс, новаки в мiст - Коле ти встигла, вiдважна жiнко? - вже бiля мiста Скидан розшукав Олену. - Я ж велiв тобi лишатися за брамою. - Довелося порушити ваше повелiння, пане полковнику, i поповзти слiдом за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! - I гордо додала: - Як бачите, ми вчасно пiдоспiли. - Десять замовлених гармат при нашiй бiдностi - це вже велика помiч повстанцям. - Скидан помовчав, розкурюючи люльку. - Ех, молодята ви мо┐ хорошi та хоробрi!.. Ось витурлимо ляхiв з Укра┐на хiба ж таке весiлля вам вiдгуля║мо!.. - По хвилi зiтхнув: - Тiльки ж до перемога далеко, ой, далеко!.. Вдосвiта, як проспiвали третi пiвнi, Скидан покинув Корсунь. Захопленi в нiчнiй вилазцi гармати, а також мiськi були пов'язанi на санях, i валка нечутне вислизнула з мiстечка в напрямку Дробовки... Пан пiдстароста Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування. - Бiс iз тобою, живи! - буркнув Скидан. - Тебе вже раз покарали, вiдрiзавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий! Вдруге не плутайся в мене пiд ногами! З тим i по┐хали. А вранцi, як уже розвиднилось i вляглася снiгова хвища, що добре замела слiди скиданiвцiв, до Корсуня пiдiйшов з двома полками й артилерi║ю Потоцький. Не вiдаючи, хто в мiстi, вiн велiв на всяк випадок обстрiляти Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як а мiських ворiт ви┐хав вершник. - Почекайте! - крикнув Потоцький до гармашiв, загледiвши, що вершник розмаху║ руками. - Хлопи надумали здатися i вислали посла. По хвилi до Потоцького на кривiй клячi, то шкандибала, звiсивши голову трохи не до само┐ землi, пiд'┐хав дав пiдстароста Пшеджимирський. Нещасна конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усiх чотирьох, а пан пiдстароста, мелькнувши йогами, велетiв у кучугуру й загруз там, тiльки ноги звiдтiля стирчали. Регочучи, жовнiри витягли пана пiдстаросту, поставили його на ноги. - Ваша малiсть! - досить бадьоро вигукнув пан пiдстароста. - Дозвольте доповiсти. Пiдстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашiй милостi Хорсунь! - А ре║стровцi де? - похмуро запитав польний гетьман. - Подалися iз Скиданом, - поскаржився вiн. - I коней забрали, а менi негодящу клячу зоставили. - А скiльки в Корсунi лишилося вiрних нам козакiв? - Один, ваша милiсть! Вiн не змiг ви┐хати навстрiч вашiй милостi, бо в нього перебитi ноги. Але серцем вiн з нами! - Бидло! - крiзь зуби процiдив Потоцький i навiдлiг оперiщив пана пiдстаросту нагайкою. - Глузувати надумав, пся крев! - Крикнув до ротмiстра: - Всипте ки┐в цьому паловi i заодно вiдрiжте йому i другий вус! Гусари з гетьмансько┐ охорони заходилися молотити пана пiдстаросту, але той пiдняв такий вереск, що Потоцький поспiшна вскочив у карету й зачадив дверцi. Спинившись в Корсунi на день, Потоцький розiслав хоругва в навколишнi села з наказом палити й нищити все на сво║му шляху. Потiм велiв привести до нього першого-лiпшого корсунського дiда. В мiстку майже не лишилося людностi, козаки й мiщани пiшли iз Скаданом, лише де-де можна було побачити ветхого дiда чи бабу. Спопавши на однiй вулицi старого, гусари тягли його до гетьмана... - Слухай, хлопе! - крикнув Потоцький, сидячи в крiслi бiля печi. -Та хочеш, щоб я подарував тобi життя? Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сивi вуса: - З брудних рук навiть власного життя не хочу брати! - Я велю тебе скарати на горло! - крiзь зуби процiдив Потоцький. - Знайшов чим лякати, - знизав плечима старий. - Я сво║ вже вiджив, можна й на той свiт. I плюнув Потоцькому в лице. Дiда витягли надвiр i вiдрубали йому голову. - Шукайте другого дiда! - крикнув Потоцький ротмiстру i застогнав. - У-у, сто даблув!.. Швидше! Невдовзi притягли другого дiда, малого, сухого, наче пiдлiток, лише кiстляве, пооране зморшками лице виказувало його вiк. - Слухай, старий, - скривився Потоцький. - Я простудився в дорозi, i давнiй ревматизм не да║ менi покою. Аж ноги виламу║. - Ваша милiсть! - жваво вiдгукнувся дiд, блискаючи маленькими, напрочуд жвавими очима. - Чи не краще було б сидiти вдома? Чого його по свiту воловодиться? I ноги тодi б не крутили. Я ось старий дiд-збудь вiк, то й сиджу в Корсунi й не рипаюсь. - Замовчи, старе луб'я! - визвiрився гетьман, але новий приступ ревматизму хутко його втихомирив. - У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти хочеш злото мати? Дiстань менi зiлля. - Якого це зiлля, ваша милiсть? - Щоб ноги не крутили. Вiд ревматизму. Ви, чернь, без ескулапiв обходитеся, i ваше зiлля лiпше, нiж нашi лiки. Я заплачу тобi. - Еге, он воно що, - аж свиснув дiд з подиву. - У бiдного пана крутять нiжки. Дiло, виходить, таке. Якщо я вилiкую пановi ноги, то пан ще швидше побiжить по Укра┐нi. Нi, ваша милiсть, селянське зiлля не для панських нiг. - Я велю стяти тобi голову! - О, пан дуже велико┐ думки про мою голову! - посмiхнувся дiд. - Аби пановi повикручувало ноги, я ладен i голову зложити. ...До третього дiда гусари поткнулися було в хату, але вiн стрiв ┐х сокирою. Першого так обамбурив, що той i не трiпнувся. Збиваючи один одного з нiг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, i дiд встиг ще двох прикiнчити... Розлюченi гусари пiдпалили хату i стояли, доки вона не згорiла. Дiд так i не вибiг з вогню... Втративши всяку надiю знайти дiда-травника, Потоцький велiв нагрiти йому пiску... В надвечiр'я доповiли, що до нього проситься якийсь пан Драбковський. Потоцький, грiючи ноги в торбi з пiском, велiв впустити. Пан Драбковський - коротконогий пузатий шляхтич з товстим м'ясистим носом й переполошеними очима - впав на колiна бiля торби з пiском. - Ваша милiсть, рятуйте! Я - пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а мене, наче шолудиву собаку, вигнали з мiста. Козаки бунтаря Скидана захопили мо║ мiстечко, мене виштовхнули в плечi, а самi заперлися за мурами. - Багато козакiв? - похмуро запитав Потоцький. - Тисяча буде, ваша милiсть! Та чернь моя до них пристала, мiщани. Уклiнно благаю вашу милiсть повернути менi мiстечко i все майно, яке захопили тi лотри. - Розтирай ноги! - буркнув Потоцький. Пан Драбковський витрiщився, не знаючи, в чiм рiч. - Ноги розтирай, пся крев! - закричав Потоцький, i пан Драбковський, стоячи на колiнах, заходився квапно масажувати гетьману набряклi литки... Роздiл сiмнадцятий Пiд вечiр передовi хоругви Потоцького пiдiйшли до мiстечка Драбiвка. Вночi перепався мороз, снiг пом'якшав, осiв, яскраво сяяло призахiдне сонце. Снiг великими ком'яхамй налипав до гарматних колiс, конi надривалися... Потоцький квапив передовi хоругви захопити мiстечко до настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти мiстечко не так було легко. Драбiвку оточувала болотиста гола рiвнина, де чавкало пiд ногами i снiг плив з водою й багном. За болотом виднiвся глибокий рiв з крижаною водою. На валах мiстечка аж чорно вiд повстанцiв, стоять, люльки смалять, знiчев'я дим пускають. Нi метушнi й тим бiльше неспокою чи тривоги. Нiби висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви пiдiйшли ближче, як вал огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовнiри вiдступили. Потоцький спинився на безпечнiй вiддалi, у видолинку, зiбрав поручникiв усiх хоругов, вичитував ┐м: - Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У мо┐й головi не вклада║ться, як це славнi лицарi Речi Посполито┐ задкують перед черню! Щоб до ночi мiстечко було взяте! Вперед! Вас чека║ слава! Пiдбадьоренi гетьманом, поручники хвацько повели сво┐ хоругви на приступ, але з мiстечка ще гучнiше вдарили гармати й самопали. Зафурчали ядра, полетiв снiг з багнищем, заляпуючи жовнiрiв. - Вперед! Вперед, пся крев! - галасували поручники. Хоругви, грузнучи в мочаристiй низинi, побiгли на приступ з галасом. Вал мовчав... Це надало смiливостi жовнiрам, i вони ще галасливiше подалися до мурiв. I раптом невiдь-звiдки (так здалося в першу мить) вихопився шквал вогню, зi свистом, гуркотом накрив хоругви, розметав ┐х по болоту й затих так же раптово, як i зчинився. Переляканi жовнiри, з нiг до голови заляпанi грязюкою, вирачковували з крижаного багна, а далi, схопившись на ноги, кинулися навтьоки... Марно Потоцький слав гiнцiв, аби тi завернули назад воякiв. Жовнiри збивали з нiг гiнцiв i вперто сунули у видолинок... Потоцький лаявся до хрипоти, але це мало що допомогло. Так було бiля кожного мiстечка, де доводилося тратити не один день, аби викурити з них повстанцiв, виколупати ┐х замалим не по одному. А що його чека║ в Мошнах, куди сходяться головнi сили повстанцiв? Настрiй вiд цього ще бiльше псувався. Не пiдеш же в Мошни, покинувши в себе в тилу мiстечко, повне повстанцiв!.. Втрете кинулися хоругви на мури i втрет║ вiдкотилися назад. Зрештою по мiстечку вдарила артилерiя, але ядра не дiставали навiть валу, плюхались у рiв з водою. Один з козакiв на валу, глузуючи, зсунув iз себе шаровари, оголивши бiлу, до непри║мностi, пся крев, бiлу сiдницю, ще й поляскав рукою: сюди, мовляв! Потоцький позеленiв. - Пiдтягнiть ближче гармати! Що ви бабля║тесь бiля якогось хутора з десятьма дворами?! Гармати пiдкотили ближче, але козацькi ядра почали падати серед облоги. Польськi гармашi, не витримавши бою, вiдсунулись назад. Та й замовкли. Потоцький вилаявся i велiв хоругвам поки що вiдiйти на схiд до лiсу, а коронному стражнику перейти Сахнiв мiст через Рось i розвiдати дорогу на Мошни. А сам з гусарами подався на ночiвлю в село Нетреби над Россю, наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанцiв з Драбiвки. Село Нетреби розкинулося на крутому березi Росi, з другого боку до нього пiдступали перелiски. В царинi села в старому парку стояв панський будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац був порожнiй, хоч кiньми гасай, гусари звiдкiлясь витягли немiчного глухого слугу, той пробурмотiв, що пан давно втiк, кинувши все напризволяще, а вiн, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелiв опалити хоч кiлька кiмнат i в очiкуваннi тепла никав по холодних залах, кутаючись у шубу та обдумуючи рiзнi плани, як виманити Павлюка нiби на переговори й скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповiли, що прибув Кара┐мович. - Негайно до мене! - нетерпляче вигукнув гетьман. Кара┐мович не зайшов, а вбiг до зали дрiбними, поштивими кроками (змiнився старшина, ранiше вiн тримався вiльнiше, навiть пробував у власну гордiсть грати, але вiдтодi, як побував у полонi в Павлюка i на його очах стратили Кононовича, де й подiвся той рiденький гонор!), вбiг, намагаючись не грюкати замерзлими чобiтьми, й заторохтiв, кланяючись: - Ваша милiсть, дозвольте вас вiтати з щасливим прибуттям до Росi! Ви, ваша милiсть, i ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублi повстало┐ чернi. Звiдси до Мошен рукою подати. Ще день-два - i з самозванцем Павлюком буде покiнчено. Я радий, безмежно радий, що наступ трива║ успiшно! - Викладай, Iляшку, де бував i що чував! - Потоцький зручно вмостився в крiслi, не запрошуючи Кара┐мовича сiсти. - Ваша милiсть, хвилинки не сидiв. Все на ногах, на ногах. Вовка, як вiдомо, ноги годують, так i покiрного слугу вашо┐ милостi. З вiрними менi козаками розвiдав дорогу на Мошни. Там зiбралося чимало бунтiвно┐ чернi. Щодень прибувають до мiстечка загони. Той самозванець ┐х спiшно готу║ до бою, розбива║ чернь на сотнi, полки... Одне слово, корчить з себе полководця. Загонiв у нього зiбралося немало, але озбро║нi вовн абияк. Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумцi, ваша милiсть. - Не думаю? - озвався гетьман. - Вони знають, на що йдуть. -I, помовчавши, додав: - Дороги ти зна║ш, то завтра поведеш передовi хоругви до Мошен. - Поведу, з радiстю поведу доблеснi вiйська вашо┐ милостi. - Я доповiм про тво║ старання, Iляшку, його милостi коронному гетьману. Рiч Посполита вмi║ оцiнити сво┐х вiрних пiднiжкiв. - Радий старатися, ваша милiсть, радий старатися, - кланявся Кара┐мович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. - Ось дарунок вашiй милостi. Унiверсал самозванця до мешканцiв Домонтова. - Читай, Iляшку! - Слухаю, ваша милiсть. - Кара┐мович поспiшно розгорнув згорток, вiдкашлявся. -"Павло Михнович Бут, з вiйськом Запорозьким. Проха║мо вас, дорогi брати, вдень i вночi поспiшати з гарматами в Мошни, куди сходиться усе вiйська. Проха║мо вас i наказу║мо iменем вiйська пiд загрозою суворо┐ кари, хай кожен iз вас, хто назива║ себе товаришем нашим, негайно пiднiметься за вiру християнську i золотi вольностi нашi, якi ми кров'ю сво║ю заслужили. Скiльки в наших мiстах спустошено церков, а в селах вирiзано дiтей та жiнок! Пiднiмайтеся усi як один на бiй, на захист землi сво║┐, вольностей сво┐х i народу свого! Потiм поруча║мо вас Божiй милостi. Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року".[7] - Гарно виспiву║! - крiзь зуби процiдив Потоцький, i в його голосi вчувалася погано замаскована заздрiсть. - Просто Цiцерон! - Хлопський, ваша милiсть! - поштиво вставив Кара┐мович. Гетьман не звернув на нього уваги. - I звiдки у цих плебе┐в такий хист до красного письменства? Кара┐мович знизав плечима: такi тонкощi були не для його нутра. - Мабуть, вiд диявола, вашмосць! - Ну, гаразд, - безцеремонне махнув гетьман рукою, аби Кара┐мович вшивався геть. - Тепер я переконаний, що Павлюк i справдi обрав Мошни для вирiшального бою. Увесь вечiр Потоцький приймав гiнцiв, котрi прибували з полкiв, вiддавав розпорядження офiцерам, i вже перед сном, коли в напалених покоях було аж душно, а гетьман в м'якому халатi збирався залiзти пiд ковдру, йому доповiли, що його знову хоче бачити Кара┐мович. Велiв впустити, хоч i зморщився: по двiчi на день не хотiлося бачити цього служаку. - Ваша милiсть, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогоднi, - ще з порога заспiвав Кара┐мович, i Потоцький зловив у його голосi масну хтиву посмiшку. - Я тут для вашо┐ милостi... хi-хi... молодичку одну знайшов, - розтягував тонкi губи в солодкiй посмiшцi. - Тепленька, ваша милiсть... Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозi во┐ну без жiнки скрутненько. А молодичка в соку... I пестити вмi║ чоловiкiв... хе-хе... - При║мно, Iляшку, при║мно, - враз ожив Потоцький - Та гляди, щоб вона... - Надiйна, ваша милiсть! Я ще й скупатись ┐┐ примусив. - Ти в мене як ║внух! - Стараюся, ваша милiсть, стараюся. Кара┐мович зник за дверима й по хвилi увiв молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, i дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в мiру повна. Лице ледь видовжене, матово-бiле. Чорнi брови, високе чисте чоло, губи як мак. Коси вiнком складенi круг голови. - Пiдходь, Глафiро, пiдходь, - метушився бiля молодицi Кара┐мович. - Не бiйся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман... вони... хе-хе... справжнiй мужчина i вмiють приголубити вiрних жiнок. - До Потоцького вибачливо посмiхнувся: - Звинiть, ваша милiсть, недотепу, вiд радощiв ┐й мову вiдiбрало. - А чого це ти так зблiдла, Глафiро? - Потоцький, м'яко ступаючи, скрадливим кроком пiдiйшов до молодицi, двома пальцями взяв ┐┐ за пiдборiддя. - Вiд радощiв, ваша милiсть, вiд щастя... - Кара┐мович, кланяючись, визадкував i вже в другiй кiмнатi випростався. - Ху-у... - обережно перевiв подих. - Слава тобi, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку нiч - i я на конi... - задоволено потер руки. - Гетьманська булава буде мо║ю. Пiсля це┐ ночi Потоцький хiба ж так заприязнi║ до мене. Хi-хi!.. Походив по кiмнатах палацу, вiдчуваючи, як у нього горять щоки вiд збудження, що вдалося ще бiльше догодити можному владицi. Все склада║ться добре. Завтра вiн поведе полякiв до Мошен, з Павлюком буде покiнчено. Рiч Посполита оцiнить його заслуги i нагородить булавою... Насолодившись всмак сво┐ми мрiями, Кара┐мович знову пiдiйшов до гетьмансько┐ спочивальнi. "Цiкаво, як вiн там... Задоволений? - приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвiдчитись, що гетьман задоволений, i вiдчув щось пiдозрiле... Спершу нiби хтось крикнув здавлено, з останнiх сил, потiм захрипiв... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зi страху, рвонув дверi й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на лiжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався вiдiрвати ┐┐ руки вiд свого горла й безсило хрипiв... - А-а-а!!! - закричав Кара┐мович й одним стрибком кинувся до Глафiри, схопив за сорочку, намагаючись стягти ┐┐ з гетьмана. Але це йому не вдалося, тодi, висмикнувши запоясник, загнав його Глафiрi пiд лопатку... Глафiра вiдпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину... - Прости мене, Господи, що не задушила сатану! - Ноги ┐┐ пiдломилися, i молодиця впала, заливши Кара┐мовича сво║ю кров'ю. Гетьман все ще лежав розiп'ятий на лiжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом. - Ваша милiсть! - заверещав переляканий Кара┐мович. - Ви живi? Захрипiвши, Потоцький поволi звiвся, розтираючи посинiле горло, i втупився в Кара┐мовича напiвбожевiльними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров'ю... - Н-ну?! - нарештi отямився Потоцький. - Потiшив? Вiрну пiдiбрав? Навiть скупатися ┐┐ примусив, а вона менi трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби менi догодити? - Простiть, ваша милiсть, простiть! - Кара┐мович бухнувся на колiна, благально руки простягав. -Перестарався, ваша милiсть, перестарався... Багнув догодити... Усолодити вашу милiсть хотiв. А воно... Аби ж знаття, що так обернеться... Не тямлячи себе вiд лютi, Потоцький садонув Кара┐мовича ногою з лице, i Кара┐мович, упавши навзнак, не пручався i не боронивси, а наче закляк... Потоцький гамселив його ногами по чiм попало, щось дико викрикував. "Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, - мигцем носилися думки в головi Кара┐мовича. - Що мене б'ють - не звикати... Вмиюся. Аби на палю не посадив... Чортова молодиця! Як я ┐┐ вмовляв. Золотi гори обiцяв... Щоб добровiльно вiддалася, усолодити ж його хотiв... А вона за горло... О-о... Вся Укра┐на така. Вирубати ┐┐, вогнем випалити, на палi пересадити! Всi вони вороги, вороги..." ...I на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замрiяними посмiшками, забувши про все на свiтi, вiдчуваючи лише тепло рук... Лише як надто часто i грiмкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посмiхалися. Самим аж нiяково ставало. Вогняний пал бушу║, а ┐м одне кохання... Вже вкотре жовнiри штурмують Драбiвку, та кожного разу, лишаючи трупи на полi, вiдкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрiсно зiтхне: щастить же ото чоловiку! Вечорi║... Жовнiри бiльше не витикаються з-за лiсу. - Побiгали, i досить! - смi║ться Роман i легенько стиску║ Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою пiдвальною вуличкою простують до маленько┐ хатини тiтки Соломi┐, в яко┐ знайшли собi тимчасовий притулок... Снiг при║мно хрумтить пiд ногами. - А де ми будемо жити по вiйнi? - пита║ться Олена. - В тому кра┐, де найбiльше волi! - вигукнув Роман. - Але десь над рiчкою. Може, над Россю, а може, над Днiпром, неодмiнно над рiчкою. Щоб левада була з вербами. - I калиною. - I калиною, - згоджу║ться Роман. - А ще сад посадимо. Який захочемо, такий i посадимо. I хату поставимо свiтлу, простору! - Тiльки б ляхiв з Укра┐ни вигнати! Ох, мiцно ж вони обсiли нашу землю - не вiддереш! - Виженемо! - впевнено кида║ Роман. - Не тепер, то в четвер. - Та заходьте вже, молодята, до хати! - озива║ться з двору тiтка Соломiя. - Ворiженькiв хоч прогнали? - Дали по зубах, тiтко Соломi║! - Дай, Боже, щоб завжди ┐м по зубах давали, - хреститься Соломiя, висока худа жiнка iз зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч ┐й лише четвертей десяток пiшов. - Щось менi вже й не вiриться, що ми коли по-людському будемо жити в сво║му кра┐. - Вiрте, тiточко, вiрте! - Вiрю, - зiтха║ тiтка, - та щось вiра моя хита║ться. Скiльки вже то┐ кровi пролилося, а ми як були худобою в панiв, так i зосталися. - Спохвачу║ться: - Та чого ж ви сто┐те посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посинiли. В маленькiй охайнiй свiтлицi тепло i затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку пiд образами ледь блима║ лампадка. - То ви роздягайтеся, грiйтеся коло печi, - призапрошу║ господиня. - Хоч яке, а тепло в хатi. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хатi ║. Хоч у руки зашпори не заходять. Балакаючи, витягу║ з печi горщик, насипа║ в дерев'яну миску борщу, котрий густо пару║ ("Жиру нема║, пiсний зовсiм, ото й пару║, як несамовитий!"), кладе по шматочку чорного хлiба. - Сiдайте, молодята, сiдайте, чим багатi, тим i радi. Борщ пiсний, крупина за крупиною з дрючком ганя║ться, та все ж гарячий. Воно б коли засмачити було чим, то й добрiший був би, а так... Олена з Романом зi смаком вечеряють, а тiтка Соломiя сидить бiля них, пiдперши долонею щоку, гiрко журиться: - Нема║ чого ┐сти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по селах уже дубове листя з висiвками змiшують i печуть замiсть хлiба. Ох ти, Боже, що нас взимку чека║. - Ляхiв витуримо, панськi ма║тки потрусимо, - озива║ться Роман. - Пани чимало хлiба поховали. - Господи, скiльки то┐ кровi вже пролилося! - хита║ головою Соломiя. - Ось i мiй Охрiм... На тому тижнi й сховала, царство йому небесне. - Жiнка журно помовчала, зiтхнувши, звелася, в миснику, бiля порога, взяла глиняну чашку, зачерпнула у вiдрi води, щось пошептала над нею й поставила на пiдвiконня. - Це для Охрiмово┐ душi, - пояснила, сiдаючи на лаву. - Душа покiйника з дев'яти днiв по смертi й до сорока прилiта║ до хати воду пити. А напившись, спочива║ на рушнику бiля образiв. Хоч як не бiдно та голодно, а я вже й обiди робила. I триднини, й десятини, а це ще на сороковини треба. Та тiльки не вiдаю, з чого той обiд готувати, як жменька гречки в засiцi зосталася, та й ту мишi поточили. От i живи, надiйся... -Помовчала. - А мо', й поверне коли на краще. Не дарма ж скiльки кровi пролилося... От i Охрiм мiй... ТIльки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з вiйськом на Вкра┐ноньку йде, Охрiм i почав людям казати: годi нам лиходiя i шкуродера свого терпiти. Давайте витуримо пана з гайдуками в три шия та й гайда до Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський i давай межи людьми чутки розпускати, що, мов, павлюкiвцi грабують усiх пiдряд. Ходить ото з гайдуками по хатах i страха║ людей. Поки бунтарi та грабiжники не дiйшли сюди, каже вiн, давайте менi сво║ майно на зберiгання. Я його поховаю так, що й сам бiс не знайде. А пройдуть павлюкiвцi, тодi й поверну вам збiжжя. Ось так хотiв лиходiй обiдрати людей! Мiй Охрiм i пiдняв люд на сполох. Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з гайдуками на снiг. Люди хотiли ┐х там i прикiнчити, та Охрiм заступився. Вiн у мене добрий був, живо┐ тварi, бувало, не зобiдить, не то що людину. Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хiба ми розбiйники а велико┐ дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке вiн нашою працею нажив, i годi. Люди й послухались, вигнали пана з мiстечка. Ще й провели його за браму. пдь, кажуть, пане, та бiльше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на коней сiли та по людях i бабахнули з пiстолiв!.. I зникли. Так i не стало мого Охрiма. А все того, що добрий був занадто. Добрi довго не живуть. Рипнули дверi, на порозi в клубах морозяно┐ пари - Скидан. - Хлiб та сiль! - зняв шапку полковник. - Просимо, просимо, - пiдхопилася Соломiя. - Дяку║мо, що в гостi зайшли, пане полковнику. Сiдайте в ряд, кажiть улад, щоб i Бог був рад! Та й повечеряйте з нами. - Не вiдмовлюся. - Скидан стягнув з плiч задубiлого кожуха, потер почервонiлi ширококостi руки. - Повечеряю, бо ще й не обiдав! Скидан сiв до столу, аж лава затрiщала пiд його вагою, поклав руки на стiл, запитав: - Чого, люди добрi, невеселi? - Журимося, пане полковнику, - озвалась Соломiя. - А воно куди не кинь - всюди клин. - А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! - засмiявся Скидан i взяв з рук Соломi┐ миску з борщем. - Звинiть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, - бiдкалась Соломiя. - Та все ж гарячий. I хлiб глевкий. - Глевкий, та на зубах легкий, - вiдказав Скидан, вечеряючи. - Це ще не бiда, а буде й гiрше. Голод на Укра┐ну йде. Коли б з ляхами впоратись, панськi комори б потрусили. Скидан не встиг i повечеряти, як у вiкно постукали. - Пане полковнику! - почувся знадвору глухий простуджений голос. - Хутко, бо справа нагальна. - Iду! - крикнув Скидан, натягаючи кожуха. - Знову якась приключка. - I до Олени з Романом повернувся: - Думаю вночi вилазку зробити. Спiймали одного ляшка, каже, буцiмто Потоцький ночу║ по той бiк Росi в Нетребах. Спробу║мо до нього в гостi завiтати. Iду! Iду! - крикнув вiн, бо знадвору знову затарабанили, i вийшов, наостанку сказавши: - Гостри шаблюку, Романе! Олена з Соломi║ю заходилися бiля печi миски мити, стиха гомонiли мiж собою, Роман сидiв на лавi й бруском точив шаблю. Iнодi прислухався до жiночих розмов. - I скоро на свiт благословиться? - питала Соломiя. - Н-не знаю... - Олена зашарiлася, опустила голову. - По веснi... - Щаслива ти, - зiтхнула Соломiя. - А нам з Охрiмом не поталанило. Не послав Господь дiточок. А так хотiлося... Без дiтей якось i жити не личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночi, лежу, прислухаюся. В хатi темно. А менi мариться, що хтось по долiвцi босими ногами тупотить. I так щоночi. Я вже й до панотця ходила. Радить вiн хату освятити та в першу нiч м'якиною посипати на долiвцi. Ми й вчинили так, хату освятили i м'якиною посипали долiвку. Лежу я вночi, прислухаюся... Чую, мовби рипнуло що... йде... Вранцi -повставали з Охрiмом, дивимося, а воно дитячi ноженятка од порога до самого покутя ведуть. I Бог зна, куда воно дiлося. Панотець каже, що то янгол ходив, а це, либонь, недобре. Душа чиясь ма║ться по свiту... Ох-ох... Вжик-вжик... спiва║ брусок на лезi козацько┐ шаблi. Вжик-вжик... Снують думки. Завтра-пiслязавтра з ляхами вирiшальний бiй. Коли б усе добре скiнчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над рiчкою. Бiля левади. Свiтлу, простору хату, i садок би посадили. Вжик-вжик... Пора вже дукати про власне пристанище. По веснi ┐х тро║ буде, нiяк без свого кутка не обiйдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись... Тiтка Соломiя опуска║ться навколiшки перед образами, де тьмяно блима║ лампадка, благально дивиться на суворi лики святих, молиться. - Отче наш, iже ║си на небесах, да святиться iм'я тво║, да прийде царствiе тво║, да буде воля твоя, яко на небесi, i на землi, хлiб наш насущний даждь нам днесь... Вжик-вжик... - Господи великий i милосердний, пошли побiду нашому люду горьованому над панами лихими, ворiженьками лютими! Вжик-вжик... Вночi Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомiтно вислизнули з мiстечка, спустилися крутим берегом до Росi i принишкли, прислухаючись. Тихо. Потойбiч також нi звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снiгу, що так i шугав з-пiд нiг, наче пилюга. Роман iшов поруч iз Скиданом. Тихо потрiскувала крига, ноги провалювались у пухкому снiгу, наче в порожнечу, й тодi здавалося, що там, пiд снiгом, нема крижаного панцира i ти булькнеш на дно. Роман iшов i думав про Олену. На душi було легко i чисто. Олена спала, i вiн, збираючись, пошкодував будити ┐┐, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хiба вiн надовго? Вранцi, як все скiнчиться благополучно, вiн, замерзлий, але радiсний, вбiжить у хату й поцiлу║ Олену в м'якi, теплi, ще соннi губи... Роман iшов замерзлою Россю й посмiхався. Коля виходив з хати, то на мить затримався бiля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала увi снi й посмiхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами ┐┐ губ, випростався i навшпиньках вийшов. На порозi оглянувся." Соломiя озвалася з-за печi: - Не оглядайся, не оглядайся! Йди i не озирайся. Прикмета ║ така: хто оглянеться, той не повернеться... Таке вигадала тiтка Соломiя. Як це вiн не повернеться до сво║┐ Оленки? До рiдних карих очей? О нi! Тi очi свiтитимуть йому, як двi зорi, i де б вiн не був, iтиме на променисте сяйво ┐┐ очей, А яку вони хату збудують по веснi! Простору, свiтлу хату-озiю на осоннi. Небезпремiнно над рiчкою. Бiля левади з вербами i калиною. Олена так любить калину. А потiм у них народиться маленький хлопчик з голубими очима... Роман спiткнувся... - Чого це ти, козаче, на рiвному спотика║шся? - зашепотiв Скидан. - Не спи, вiйна... Порипу║ крига... Трiснуло десь на плесi... Вiйна... Ну й хай! А вони будуть наперекiр всьому кохатися! I впиватися щастям. Роман вдосвiта повертатиметься з вiйни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату... I цiлуватиме Олену в м'якi теплi губи, ще соннi... - Це ти, Романку? - не розплющуючи оч